Дотик

Розділ 1 Поворот долі

— Твій родич Александр пише, що хоче одружитися, — мовив Джеймс Драмонд, підводячи очі від аркуша паперу.

Наказ вийти до батька у вітальню впав на Елізабет як тяжкий удар; така формальність означала лекцію за якесь прогрішення, а опісля лекції — покарання, сумірне з провиною. Що ж, вона знала, що накоїла, — пересолила сьогодні вівсянку на сніданок; знала вона також, яким буде покарання: їсти несолену вівсянку аж до кінця року. Батько був надзвичайно ощадливий і не збирався купувати солі ані на кристалик більше, ніж було потрібно.

Склавши руки за спиною, вона так і завмерла перед обшарпаним розкладним кріслом, аж рота роззявивши від несподіваної звістки.

— Він хоче побратися з Джин, але це ж безглуздя — він що, гадає, що час стоїть на місці? — розгнівано змахнув листом Джеймс і перевів погляд з листа на свою наймолодшу дитину. Та стояла у променях світла, що падало з вікна, а сам батько тим часом сидів у затінку. — Ти — така ж сама жінка, як і всі інші, тому доведеться саме тобі виходити за нього заміж.

— Мені?

— Ти що — оглухла, дівчино? Еге ж, саме тобі. Хіба тут є ще хтось?

— Але ж, батьку, якщо він хоче Джин, то мене він не захоче!

— У тих краях, звідки він пише, йому підійде будь-яка поважна, пристойно вихована молода жінка.

— А звідки він пише? — спитала Елізабет, знаючи, що їй не дозволять прочитати листа.

— Зі штату Новий Південний Уельс, — задоволено пробурчав Джеймс. — Здається, твій родич Александр добре там про себе подбав: підзаробив грошенят на золотих родовищах. — Він наморщив лоба, зробив паузу і задумливо додав: — Принаймні достатньо, щоб дозволити собі утримувати дружину.

Її початкове здивування поступово змінилося на переляк.

— А чи не простіше б йому було знайти собі дружину там, батьку?

— У Новому Південному Уельсі? Александр каже, що коли йдеться про жінок, то там немає нікого, окрім повій, колишніх каторжанок та бундючних вискочок. Крім того, коли він був ще тут, то побачив Джені і дуже її вподобав. Тоді ж і попросив її руки. Та я відмовив йому — з якого б це дива я став видавати Джені заміж за неприкаяного підмайстра, який вештався по домах розпусти у Ґлазґо? Їй тоді лишень виповнилося шістнадцять — як і тобі зараз, дівчино. Саме тому я й гадаю, що ти йому згодишся: він полюбляє молодих дівчаток. До того ж він шукає собі дружину-шотландку з бездоганною репутацією, родичку, якій він міг би довіряти. Принаймні він так каже. — Джеймс Драмонд підвівся, безцеремонно відсунув убік доньку і пішов у кухню. — Зроби мені чаю.

Поки Елізабет кидала у підігрітий чайник листочки чаю і заливала їх кропом, з’явилася пляшка віскі. Її батько був пресвітером — старійшиною в церкві, — тож його не можна було назвати ані людиною питущою, ані п’яницею. І якщо він і додавав до чаю дві-три краплини віскі, то лише через приємну звістку, наприклад про народження онука. Але ж що приемного було в цій новині? Що ж він робитиме без доньки, яка б доглядала за ним у старості?

І що там насправді було, у тому листі? «Може, — подумала Елізабет, — віскі якось допоможе дізнатися?» І розмішала чай ложечкою, щоб той швидше настоявся. Під легенькою мухою батько інколи ставав говірливим. І міг виказати свої таємниці.

— А що ще сказав у листі мій двоюрідний брат Александр? — насмілилася спитати Елізабет, тільки-но було випито першу чашку і налито другу.

— Не надто багато. Так само небагатослівний, як і решта з роду Драмондів, — іронічно пирхнув батько. — Теж мені, Драмонд знайшовся! Уяви собі, він уже не називає себе цим іменем. Змінив його на Кінрос, коли був у Америці. Тож ти будеш не місіс Александр Драмонд, ти будеш місіс Александр Кінрос.

Елізабет навіть на думку не спадало заперечувати проти такого свавілля щодо її майбутньої долі — ані зараз, ані набагато пізніше, коли спливло достатньо часу, щоб розібратися в тому, що сталося. Сама думка про непослух батьку в такій важливій справі лякала її понад усе на світі — окрім прочухана від преподобного доктора Маррі. Ні, Елізабет Драмонд не бракувало сміливості; просто її, наймолодшу в родині дитину, яка виросла без матері, усе її нетривале життя тиранили двоє жахливих стариганів — її батько та священик.

— Але ж Кінрос — не назва клану, а назва нашого міста і нашого графства, — заперечила вона.

— Гадаю, Александр мав якісь вагомі причини змінити ім’я, — мовив Джеймс із несподіваною поблажливістю в голосі і відсьорбнув з другої чашки.

— Може, він скоїв якийсь злочин, батьку?

— Навряд чи, інакше б він не написав так відкрито. Александр завжди був свавільним і упертим хлопцем, завжди бажав чогось більшого. Твій дядько Дункан хоч і намагався його приборкати, але не зміг. — Джеймс шумно і радісно зітхнув. — Тепер Аластер та Мері зможуть перебратися до мене. Коли я відкину копита, їм дістанеться чималенька сума грошей.

— Чималенька сума?

— Еге ж. Твій майбутній чоловік прислав переказний вексель, щоб сплатити витрати на твою поїздку до Нового Південного Уельсу. На тисячу фунтів.

Елізабет аж рота роззявила від подиву.

— Тисяча фунтів?!

— Я двічі не повторюю. Але не бери дурного в голову, дівчино. Ти отримаєш двадцять фунтів на скриню з приданим та ще п’ять фунтів на персні. Александр пише, щоб тебе прислали першим класом та ще й зі служницею, — та я не дозволю такого марнотратства! Це ж просто жах якийсь! Завтра ж я дам об’яви до газет у Ґлазґо та Единбурзі. — Джеймс задумливо зітхнув і опустив свої колючі жовтуваті вії. — Мені треба знайти поважне подружжя прихожан шотландської церкви, яке має намір емігрувати до Нового Південного Уельсу. Якщо вони захочуть взяти тебе з собою, я дам їм п’ятдесят фунтів. — Його повіки піднялися, і з-під них блиснули блакитні очі. — Вони відразу ж вчепляться за таку вигідну пропозицію. А решту дев’ятсот двадцять п’ять фунтів я покладу до свого гаманця. Кругленька сума, нічого не скажеш.

— А якщо Аластер та Мері не захочуть до тебе переїжджати, батьку?

— Якщо не захочуть, то свій тугенький гаманець я залишу Робі з Белою чи Анґусу з Офелією, — самовдоволено мовив Джеймс Драмонд.

Подавши батькові його недільну вечерю — два товстелезні бутерброди з шинкою, Елізабет накинула на плечі плед і швидко вискочила геть начебто для того, щоб подивитися, чи повернулася додому корова.

Будинок, у якому Джеймс Драмонд зростив своє велике сімейство, стояв на околиці Кінроса, села, яке удостоїлося статусу базарного містечка, бо було столицею графства Кінрос. Маючи розміри десять на дванадцять миль, Кінрос було одним з найменших графств у Шотландії, але нестачу розмірів компенсувало певною заможністю своїх мешканців.

Вовняна фабрика, два млини та броварня пихкали чорним димом: ніхто з їхніх власників не хотів гасити на вихідний день котли, бо це було дешевше, ніж знову запускати їх щопонеділка. У південній частині графства було вдосталь вугілля, щоб задовольняти скромні потреби місцевої промисловості, і, на щастя, Джеймс Драмонд уникнув долі багатьох шотландців, змушених, щоб прохарчуватися, покинути рідну землю в пошуках роботи або ж скніти у смердючих нетрях великих міст. Як і його старший брат Дункан — Александрів батько, — Джеймс пропрацював аж п’ятдесят п’ять років на вовняній фабриці з виробництва картатої тканини для всіх мешканців Шотландської низини, відтоді як королева ввела моду на матерію в клітинку.

Сильний вітер, звичний у цих краях, здув густий дим, як той художник, що стирає малюнок, зроблений вугільним олівцем, — і відкрилася бліда блакить безкраїх небес. Удалині виднілися Очілз та Ломондз, укриті пурпуровим осіннім вересом, — високі дикі гори, до підніжжя яких де-не-де тулилися обшарпані будиночки фермерів-орендарів. Невдовзі, після тривалої відсутності, там з’являться багатії землевласники, щоб постріляти оленів та повудити в озерах рибу. Цих багатіїв мало цікавило саме графство Кінрос, де водилося сила-силенна корів, коней та овець. Коровам судилося перетворитися на ніжні відбивні в Лондоні та інших великих містах, коні ставали верховими та в’ючними тваринами, а вівці давали вовну для картатої тканини та м’ясо для столів заможних мешканців. Поля, місцеві торф’янисті ґрунти, осушені п’ятдесят років тому, родили чималі врожаї.

Перед Кінросом розляглося озеро Лох-Левен, що мало сталево-блакитну поверхню з маленькими баранцями хвиль, притаманну озерам Шотландії. Живилося воно кришталево-чистими ручаями, що текли з торф’яників. Елізабет стала на березі за кільканадцять ярдів від будинку (свого часу вона добре затямила, що не слід заходити далеко від нього) і поглянула за озеро на зелені луки, що лежали між ним та затокою Ферт-ов-Форт. Часом, коли вітер дув зі сходу, до неї долітав запах холодних, багатих на рибу глибин Північного моря, але сьогодні вітер дув з гір і з ним долинав тонкий аромат прілого листя. На острові озера Лох-Левен здіймався вгору замок, той самий, де майже рік тримали ув’язненою Марію, королеву Шотландії. Як же вона почувалася, будучи водночас і володаркою, і ув’язненою? Жінка, котра намагалася правити країною несамовитих і простодушних чоловіків? Але ця правителька намагалася повернути ще й католицьку віру, а Елізабет Драмонд, надто ретельно вихована у пресвітеріанському дусі, через це не була гарної думки про королеву Марію.

«Я поїду до місцевості, яка зветься Новий Південний Уельс, щоб стати дружиною чоловіка, котрого я жодного разу в житті не бачила. Чоловіка, який хотів одружитися з моєю сестрою, а не зі мною. Я потрапила в тенета, сплетені власним батьком. А що, як цей Александр Кінрос не вподобає мене, коли я приїду туди? Ясна річ — як людина шляхетна, він відразу ж відішле мене назад! А він мусить бути людиною шляхетною, інакше він не забажав би нареченої з роду Драмондів. Утім, мені вже доводилося читати, що в тих суворих колоніальних краях дійсно бракує підходящих жінок, тож, напевне, він зі мною одружиться. Господи милосердний, зроби так, щоб я йому сподобалася! Зроби так, щоб я йому сподобалася!»

Елізабет ходила до школи доктора Маррі ось уже два роки — достатньо довго, щоб навчитися читати й писати. Вона була досить начитаною, але з письмом справи стояли гірше, бо Джеймс скнарував розорятися на папір для «дурних дівчат». Але за те, що Елізабет підтримувала в будинку бездоганну чистоту, готувала такі страви, які подобаються батьку, не тринькала грошей і не водилася багато з іншими, так само дурними дівчатами, їй дозволялося читати всі книжки, які траплялися. Вона мала два джерела надходження книжок: бібліотека в будинку пастора і нудні й благочестиві романи, що їх вподобала жіноча половина його чималої пастви. Тож не дивно, що Елізабет краще зналася на теології, аніж на геології, та на подробицях церемоній, аніж на подробицях романтичних почуттів.

Їй ніколи не спадало на думку, що вона й сама колись вийде заміж, хоча Елізабет була вже достатньо дорослою, щоб дізнатися більше про принади та небезпеки шлюбу, і з цікавістю спостерігала за подружнім життям своїх братів та сестер. Аластер і Мері були такі різні, вони завжди сперечалися, але Елізабет відчувала, що між ними існує глибинний зв’язок; Роберт і Бела чудово підходили одне одному своєю ощадливістю; Анґус та його щебетуха Офелія неначе вирішили будь-що зжити одне одного зі світу; Кетрін та її Роберт мешкали в Кіркальді, бо Роберт був рибалкою; Мері та її Джеймс; Енн та її Анґус, Маргарет і Вільям… А Джин, найстарша донька, краса і гордість родини, у вісімнадцять років примудрилася вискочити заміж за представника роду Монтґомері! То був гідний заздрощів улов для дівчини з непоганим родоводом, але без приданого. Чоловік Джин перевіз її до свого особняка на Принсиз-стрит в Единбурзі — і відтоді Драмонди з Кінроса її не бачили.

— Вона тепер нас соромиться, — презирливо зауважив Джеймс.

— Просто вона — хитра й обережна, — заперечив Аластер, який любив сестру і все їй прощав.

— Це дуже черство і егоїстично з її боку, — пирхнула Мері.

«Мабуть, їй дуже самотньо, — подумала Елізабет, яка пам’ятала Джин досить невиразно. — Але якщо самотність стане нестерпною, Джин завжди зможе навідатися сюди, адже її родина за якихось п’ятдесят миль. А от я вже ніколи не зможу повернутися додому. Дім для мене — все, і нічого іншого я не знаю».

Коли одружилася Мері, родина вирішила, що Елізабет, наймолодша з потомства Джеймса, залишатиметься старою дівою принаймні доти, поки не помре батько, чия смерть, за родинним повір’ям, мала настати не скоро: він був твердим, як старі черевики, і міцним, як камінь гори Бен-Ломонд. Але тепер завдяки Александрові Кінросу та переказаній ним тисячі фунтів усе змінилося. Аластер, радість і гордість Джеймса, після смерті його тезки вмовить Мері і перебереться з нею та сімома своїми дітьми до батьківського будинку. З часом цей будинок однаково мав відійти йому, бо він твердо завоював місце в серці Джеймса тим, що заступив його за ткацьким станком на фабриці. Але Мері — бідолашна Мері, як же вона страждатиме! Батько вважав її страшенною марнотратницею, бо вона купувала дітям святкові черевички, щоб ходити до церкви у неділю, і подавала до столу варення і на сніданок, і на вечерю. Коли ж вона перебереться до Джеймса, її діти змушені будуть знову надягати чоботи, а варення з’являтиметься на столі лише у неділю ввечері.

Порив крижаного вітру змусив Елізабет затремтіти, але більше від страху, аніж від несподіваного холоду.

«Як там сказав батько про Александра Кінроса: „неприкаяний підмайстер котляра, що вештається по домах розпусти в Ґлазґо“? Що він мав на увазі, назвавши його неприкаяним? Те, що Александр Кінрос до всього ставився несерйозно? Якщо це справді так, то чи не забуде він зустріти мене, коли я приїду?»

— Елізабет, ходи сюди! — гукнув Джеймс.

І вона слухняно побігла додому.

Дні минали з неймовірною швидкістю, наче змовилися, не залишаючи Елізабет часу на роздуми; і хоч як вона не намагалася перед сном поміркувати над своєю подальшою долею, сон таки брав своє. Не проходило й дня без сварок між Джеймсом та Мері; Аластер, на його щастя, не був їх свідком, бо вирушав на роботу вдосвіта, а повертався вночі. Усі меблі Мері довелося перевезти до її нового помешкання, і вони відсунули на другий план щербаті й потріскані меблі Джеймса. Коли Елізабет не бігала сходами вгору-вниз із оберемками білизни чи одягу (включно зі взуттям) або не метушилася від піаніно до столика, а від столика — до шифоньєра, прибираючи в кімнаті, вона була надворі, де немилосердно колошматила повішені на вірьовку для білизни килимки. Мері була родичкою по лінії Маррі і тому пішла до шлюбу з деякою власністю: невеличкою платою на утримання, яке їй виплачував батько-фермер, та з більш незалежним мисленням, аніж, на думку Елізабет, могла собі дозволити будь-яка жінка. Жодна з цих обставин не стала на заваді Мері після того, як вона переїхала жити до чоловікового батька. І Елізабет із подивом виявила, що Джеймс не завжди перемагав у суперечках. Варення і далі з’являлося щодня на сніданок та на вечерю. Діти й далі взували черевики до недільної служби доктора Маррі у церкві. Сама ж Мері надягала на свої спокусливо красиві ноги вишукані лайкові туфлі з підборами, достатньо високими, щоб перетворити її ходу на дріботіння. Джеймс часто впадав у несамовите шаленство і невдовзі виховав у своїх онуках непідробний страх перед своєю палицею, але поступово переконувався, що Аластер став податливою глиною в руках Мері. Елізабет мала єдиний шанс уникнути цього домашнього гармидеру — відвідувати заклад міс МакТавіш на головній площі Кінроса. То був невеличкий будинок з великою скляною вітриною, що виходила на тротуар, у якій стояв манекен незрозумілої статі, вдягнений у довге тафтове плаття з величезною кількістю спідниць. Грудей манекен не мав — це образило б релігійні почуття прихожан.

Усі, хто самі не шили собі одяг, ходили до міс МакТавіш — худорлявої незаміжньої жінки років під п’ятдесят, яка, отримавши у спадок сто фунтів, кинула роботу швачки і започаткувала власний бізнес як модистка. Бізнес процвітав, і вона разом із ним, бо в Кінросі мешкали жінки, які мали достатньо коштів, щоб користуватися її послугами, а сама міс МакТавіш була достатньо розумною, щоб забезпечувати своїх клієнток журналами мод, які їй регулярно надсилали з Лондона.

П’ять із двадцяти наданих їй фунтів Елізабет витратила на клітчасту шерстяну тканину. Та завдяки поважній посаді, яку обіймав на ткацькій фабриці Аластер, дісталася їй з невеликою, але відчутною знижкою. Плаття з цієї вовни, а також чотири домашні плаття з коричневого льону вона пошила сама, доповнивши їх підштаниками з невибіленого ситцю, нічними сорочками, сарафанами та нижніми спідницями. Підсумувавши видатки, Елізабет виявила, що в неї залишилося ще шістнадцять фунтів, які можна витратити в закладі міс МакТавіш.

— Два ранкові плаття, два денні плаття, два вечірні плаття і весільна сукня, — сказала міс МакТавіш, дуже задоволена цим замовленням. Заробити на ньому багато вона не збиралася, але не кожного дня молода і дуже гарна дівчина — та ще й з такою бездоганною фігурою — потрапляла до рук міс МакТавіш без матері або тітки, які могли лише зіпсувати її задоволення від роботи.

— Добре, що я тут працюю, Елізабет, — весело щебетала модистка, вправно маніпулюючи мірною стрічкою. — Якби вам довелося їхати до Кіркальді або Дамфермліна, ви б заплатили вдвічі більше за вдвічі меншу роботу. А в мене є такі гарні матеріали! Саме під колір вашого обличчя та волосся. Красуні брюнетки завжди в моді, вони не губляться на будь-якому тлі. До речі, мені розповідали, що ваша сестра Джин — ото вже була красуня, так красуня! — і досі є першою вродливицею Единбурга.

Витріщаючись на себе у дзеркало міс МакТавіш, Елізабет почула лише останню частину тиради. Джеймс не потерпів дзеркала у своєму будинку і переміг у суперечці з Мері з цього приводу. Коли він закликав на допомогу доктора Маррі, їй довелося відступити і поставити дзеркало у себе у спальні.

Елізабет відчула, що слово «красуня» було у міс МакТавіш у широкому вжитку і легко зривалося з її вуст. Воно слугувало своєрідним заспокійливим бальзамом для ніякових або знервованих клієнток. У своєму відображенні у дзеркалі Елізабет не побачила ніякої краси, це точно, хоча слово «брюнетка» відповідало істині: вона мала темне, майже чорне волосся, густі чорні брови та вії, темні очі й просте, нічим не виразне обличчя.

— О, яка гарна у вас шкіра! — виспівувала міс МакТавіш. — Така біла, без жодної вади! Але не дозволяйте нікому штукатурити вас рум’янами, бо це зруйнує ваш стиль. У вас просто лебедина шия!

Після обмірювання Елізабет повели до кімнати, де міс МакТавіш зберігала на полицях сувої матерії — найтонші мусліни, батисти, шовки, тафту, мережива, вельветові та сатинові тканини. Там були також котушки зі стрічками усіляких кольорів, пера і квіти, зроблені з шовку.

Обличчя Елізабет спалахнуло від радощів та захвату, і вона кинулася до блискучого червоного сувою.

— Ось ця, міс МакТавіш, ось ця! — скрикнула вона.

Колишня швачка, а тепер модистка почервоніла, як матерія в сувої, який вподобала Елізабет.

— О Господи, тільки не це! — мовила вона суворим та стриманим голосом.

— Але ж вона така красива!

— Яскраво-червона тканина, — мовила міс МакТавіш, засовуючи недоречний сувій назад на полицю, — це аж ніяк не для тебе, Елізабет. Я тримаю її для певної частини своєї клієнтури, чиї доброчесність і цнотливість викликають великі сумніви. Зазвичай ці жінки приходять до мене у спеціально призначений час, щоб не бентежити інших замовниць. Ти ж знаєш, дитино, що означає вираз «яскраво-червона жінка», а по-простому — повія?

— Ой!

Найближчим до яскраво-червоного, який і справді личив Елізабет, була жовто-червона тафта. Цей колір був бездоганний з точки зору суспільної моралі.

— Мені здається, що батько не схвалить жодного із замовлених мною платтів, — зауважила Елізабет за чашкою чаю після того, як вибір був зроблений. — Вони не відповідають моєму суспільному становищу.

— Твоє суспільне становище невдовзі зміниться, — з притиском відповіла міс МакТавіш. — Та ще й як зміниться, Елізабет! Ти не зможеш виходити в люди як наречена чоловіка, достатньо багатого, щоб вислати тобі тисячу фунтів, і при цьому вбиратися лише у клітчасте плаття та просту брунатну білизну. У тебе попереду звані вечори, бали, виїзди, візити до дружин інших багатих чоловіків. Твоєму батькові не слід було залишати собі так багато грошей, які, безсумнівно, призначалися тобі, а не йому.

Висловившись у такому дусі (а як же можна було змовчати про те, яким жалюгідним старим скнарою був цей Джеймс Драмонд!), міс МакТавіш долила ще чаю і змусила Елізабет з’їсти шматок пирога. Така гарна дівчина — і скніє у такій глушині!

— Насправді мені не хочеться їхати до Нового Південного Уельсу і виходити заміж за містера Кінроса, — з нещасним виглядом мовила Елізабет.

— Дурниці! Уявляй собі це як пригоду, люба моя. Усі молоді жінки у Кінросі заздритимуть тобі, ось побачиш. Лишень подумай. Тут ти можеш узагалі залишитися без чоловіка і провести кращі роки свого життя, доглядаючи старого батька. — Блідо-блакитні очі модистки засльозилися. — Хто-хто, а я добре знаю, що це таке. Мені довелося доглядати свою матір, а коли вона померла, я вже не мала жодної надії чи перспективи вийти заміж. — Раптом міс МакТавіш зітхнула, і обличчя її радісно засвітилося: — Александр Драмонд! Аякже — я добре його пам’ятаю! Йому було лише п’ятнадцять, коли він подався геть, але не було такої жінки у Кінросі, яка б не встигла звернути на нього увагу.

Враз насторожившись, Елізабет збагнула, що нарешті знайшла людину, яка могла хоч щось розповісти про її майбутнього чоловіка. На відміну від Джеймса у Дункана Драмонда було лише двоє дітей — донька Вініфред та син Александр. Вініфред вийшла заміж за священика і поїхала до містечка неподалік Інвернеса ще до того, як народилася Елізабет. Напевне, вона могла би багато розповісти про свого брата, але Елізабет не мала жодної можливості з нею поговорити. Розпитування тих членів її родини, які були достатньо дорослими, щоб пам’ятати Александра, дало навдивовижу мало, неначе це була заборонена тема. Нарешті вона збагнула: батько. То батько робив усе можливе, щоб ніхто не дізнався про багатство, яке буквально з неба на нього впало. Він також вірив, що коли йдеться про шлюб, то незнання — це велике благо.

— А який він був — красивий? — нетерпляче запитала Елізабет.

— Красивий? — Міс МакТавіш насупилася і примружила очі, пригадуючи. — Ні, я б не назвала його красивим. Уся справа була у його манері рухатися — елегантно і водночас бундючно. Він увесь час ходив у синцях від Дунканового дрючка. Мабуть, йому боляче було рухатися так, наче увесь світ належав йому, але це й справді було так: увесь світ дійсно належав йому. А яка у нього посмішка була! Жінки від неї просто… просто мліли.

— Він звідси втік?

— Так, на свій п’ятнадцятий день народження, — викладала свою версію історії Александра Кінроса міс МакТавіш. — Через це доктор МакҐреґор, тодішній священик, дуже засмутився. Він часто повторював, що Александр був напрочуд розумним та здібним хлопцем. Добре знався на латині та давньогрецькій мові, і доктор МакҐреґор мав намір послати його учитися до університету. Та Дункан і слухати про це не хотів. Хлопця чекала робота тут, у Кінросі, на фабриці, до того ж Вініфред вийшла заміж і поїхала, тому Дункан хотів, щоб Александр залишився з ним. Такий суворий чолов’яга був той Дункан Драмонд! До речі, він зробив мені пропозицію, але я мусила доглядати матір, тому без вагань її відкинула. А тепер ти збираєшся заміж за Александра! Це — наче сон, Елізабет, наче якийсь сон!

Останнє зауваження було правдою. Тими закуточками своєї свідомості, яких не торкалася щоденна тяжка праця, Елізабет думала про своє майбутнє, і були ті думки схожими на хмарини, що пропливали у безкраїх високих небесах Шотландії: інколи — як прозорі легковажні пасма, інколи — сірі й печальні, інколи — буремно-чорні. Обмежений світогляд шістнадцятирічної дівчини не міг дати їй ані заспокоєння, ані будь-якої інформації стосовно наслідків майбутнього розриву зі звичним для неї буттям і переїзду у світ абсолютно невідомий і незвичний. Слабенький сплеск цікавості й захвату швидко змінювався дощем сліз, напад запаморочливої радості — такою само запаморочливою похмурістю та занепалістю духу. Навіть після прискіпливого вивчення географічного довідника та «Британської енциклопедії», що належали доктору Маррі, Елізабет так і не змогла знайти надійної мірки, за допомогою якої можна було б виміряти повну та абсолютну зміну, котра мала статися в її житті.

Невдовзі сукні — у тому числі весільна — були готові. Їх переклали цупким папером та вмостили у дві валізи. Аластер подарував валізи, Мері — весільну вуаль з білого французького мережива, а міс МакТавіш — білі сатинові капці. Усі члени сім’ї, за винятком Джеймса, щось подарували Елізабет — чи то одеколон, чи то різьблену брошку, подушечку для голок чи коробочку цукерок.

Поважне пресвітеріанське подружжя з Піблза відгукнулося на газетне повідомлення Джеймса і після нетривалого листування заявило, що за п’ятдесят фунтів готове взяти наречену під свою опіку.

Аластер і Мері супроводили Елізабет в екіпажі до Кіркальді, де вони зійшли на борт парового пакетбота, щоб здійснити подорож через затоку Ферт-ов-Форт до порту Літ. Звідти вони перебралися кінним трамваєм до Единбурга, де на станції Принсиз-стрит на них мали чекати містер та місіс Вотсони.

Якби не головокружіння та нудота, спричинені поїздкою на пакетботі через затоку, збурену поривчастим вітром, Елізабет відчувала б надзвичайну цікавість і захоплення, бо ще ніколи в житті не заїжджала так далеко — аж до Кіркальді й далі. Якщо вже Кіркальді викликав у Елізабет такий захват, то велетенський Единбург і поготів приголомшив, коли Роберт і Кетрін, які там мешкали і де вони зупинилися, повезли її на екскурсію містом. Але відкритий усім вітрам гамірливий Единбург з його лісистими пагорбами та глибокими ярами не захопив її уяву. Вони вийшли з кінного трамвая на станції Північнобританської залізниці, і Аластер відвів Елізабет до малесенького, схожого на пенал, купе другого класу, де вона мала просидіти з Вотсонами всю дорогу до Лондона. Залишивши її саму, Аластер повернувся на напхану людьми та поклажею платформу, щоб зустрітися з опікунами, які чомусь запізнювалися.

— Цілком терпимо, — резюмувала Мері, обдивляючись купе. — Сидіння досить м’які, а якщо стане холодно, загорнешся у плед.

— От кому я не заздрю, так це пасажирам третього класу, — сказав Аластер, засовуючи дві картонні картки в рукавичку Елізабет. — Дивись, не загуби їх, це для твоїх валіз із багажного відділення. — Потім він опустив п’ять золотих монет у другу рукавичку. — Це від батька, — додав Аластер із саркастичною усмішкою. — Мені вдалося переконати його, що ти не зможеш добратися аж до Нового Південного Уельсу без шеляга в кишені, але мушу додати, що по дорозі не варто їх тринькати.

Нарешті з’явилися Вотсони — розчервонілі й засапані. То була висока і худорляво-кутаста пара у старому та потертому вбранні, яке недвозначно свідчило, що п’ятдесят фунтів від Елізабет порятувало їх від жахів, пов’язаних з поїздкою третім класом. Вони видавалися приязними людьми, хоча Аластер скривився, коли містер Вотсон дихнув на нього свіжим запахом алкоголю.

Паровоз свиснув, пасажири повисовувалися з вікон, щоб обійнятися з проводжальниками на платформі і пролити останні сльози прощання, і нічний потяг, пихкаючи, гуркочучи та брязкаючи, поволі рушив до Лондона.

«Це так близько і водночас так далеко! — подумала Елізабет, заплющуючи очі. — Моя сестра Джин, через яку все це почалося, мешкає на Принсиз-стрит. Але Аластер та Мері змушені були винайняти готельний номер. Вони повернуться до Кінроса, так, фактично, і не побачившись із нею. „Я не приймаю гостей“, — пояснила вона з коротким чемним поклоном».

Повіки Елізабет опустилися, і вона провалилася в безодню сну, скрутившись калачиком і притулившись щокою до холодного як крига вікна.

— Бідолашна дівчина, — мовила місіс Вотсон. — Допоможи мені вмостити її зручніше, Ричарде. Виходить, погані у нас справи, коли Шотландії доводиться посилати своїх дочок на край світу, щоб знайти для них чоловіків.

Гвинтові пароплави перетинали Північну Атлантику з Британії до Нью-Йорка за шість-сім днів, але на маршруті, що проліг аж до протилежного кінця земної кулі, було недостатньо вугілля для пароплавів, тому подорожувати доводилося вітрильниками.

«Аврора» являла собою чотирищогловий барк з подвійними топселями і прямокутним парусним спорядженням на передній та головній щоглах, а також з косим парусним спорядженням на бізанях. Подорож від Лондона до Сіднея завдовжки дванадцять тисяч миль вона подолала за два з половиною місяці, зупинившись лише одного разу — у Кейптауні. Барк пройшов через Атлантику та Індійський океан і вийшов до Тихого океану. Вантаж вітрильника складали керамічні унітази з бачками, два чотиримісні ландо, комплекти коштовних горіхових меблів, бавовняна та вовняна тканини, сувої тонкого французького мережива, ящики з книжками та журналами, банки з англійським мармеладом, бляшанки з патокою, чотири парові двигуни фірми «Метью Бутон енд Ватт», партія мідних дверних ручок, а у кімнаті-сейфі містилися численні ящики із зображенням черепа з перехрещеними кістьми. На зворотному шляху в трюмі «Аврори» з’являться тисячі мішків з пшеницею, а в ящиках з черепами та кістьми міститимуться зливки золота високої проби.

Супроти волі капітана, фанатичного жінконенависника, на «Аврору» взяли кільканадцять пасажирів, серед яких були й жінки. Вони подорожували у відносному комфорті, хоча окремих одномісних кают на судні не було, а харчі, що їх готували коки, не вирізнялися вишуканістю та розмаїттям: було багато свіжоспеченого хліба та підсоленого масла, що зберігалося у шкіряних мішках. Подавали також варене м’ясо та картоплю, а ще — борошнисті пудинги з варенням та патокою.

Елізабет досить швидко звикла до морської хитавиці — ще в Біскайській затоці, — але місіс Вотсон і досі страждала через морську хворобу, і це означало, що Елізабет більшість часу доглядала за нею. То було не так обтяжливо, як можна спершу подумати, бо місіс Вотсон була добра душа, якій, схоже, вже довелося чимало перетерпіти у житті. Їм трьом пощастило мати у своїй каюті ілюмінатор, а поруч — невеличку односпальну кабінку для служниці. Не встигла «Аврора» пройти Ла-Манш, як містер Вотсон заявив, що спатиме у загальній кімнаті для пасажирів, щоб забезпечити жінкам приватність. Спочатку Елізабет не второпала, чому ця новина так засмутила місіс Вотсон, але потім здогадалася, що головною причиною злиднів цього подружжя була схильність містера Вотсона до міцних спиртних напоїв.

Надворі та на судні панував холод. Тільки коли вони проминули острови Зеленого Мису, зимова погода нарешті відступила, але на той час місіс Вотсон уже страждала від частих нападів сильного кашлю. У Кейптауні її стривожений чоловік з переляку нарешті протверезився і викликав на борт лікаря. Оглянувши хвору, той скорчив занепокоєну міну і похитав головою:

— Якщо ви хочете, щоб ваша дружина залишилася живою, сер, то я раджу вам перервати подорож і знести місіс Вотсон на берег.

«Але як же тоді бути з Елізабет?»

Посиливши присутність духу чаркою джину, містер Вотсон не завдав собі клопоту поставити таке запитання, а його дружина і поготів не могла цього зробити, бо знепритомніла від високої температури. Не минуло й півгодини після візиту лікаря, як подружжя опинилося на причалі, залишивши Елізабет напризволяще.

Якби капітану Маркусу вдалося наполягти на своєму, Елізабет відправили б на берег слідком за подружжям Вотсонів, але він припустився помилки, не зваживши всерйоз на одну з трьох інших пасажирок. Та швидко скликала збори, у яких окрім неї взяли участь два подружжя, троє тверезих неодружених джентльменів та капітан Маркус.

— Дівчина зійде на берег, — мовив капітан тоном, що не допускав заперечень.

— Облиште, капітане! — відказала йому місіс Августа Голідей. — Висадити на берег шістнадцятирічну дівчинку в чужих краях, саму, без жодної душі, яка могла б її захистити, — це просто безчесно і недопустимо! Тільки зробіть так, сер, — і я відразу ж доповім про цей ганебний учинок власникам судна, Гільдії капітанів та всім, хто тільки спаде мені на думку! Міс Драмонд залишиться на «Аврорі»!

Коли ж до цієї заяви місіс Голідей, виголошеної з войовничим блиском в очах, додався схвальний гомін решти учасників зборів, капітан Маркус збагнув, що його карта бита.

— Якщо дівчина залишиться, то ані я, ані екіпаж з нею жодним чином не спілкуватимемося, — процідив він крізь зуби. — Крім того, не спілкуватиметься з нею жоден пасажир чоловічої статі — одружений чи неодружений, п’яний чи тверезий. Її замкнуть у каюті і туди приноситимуть їжу.

— Вона що, у в’язниці? — спитала місіс Голідей. — Ганьба! Дівчині потрібні прогулянки на свіжому повітрі!

— Якщо їй потрібне свіже повітря, вона може час від часу відчиняти ілюмінатор, а якщо їй потрібні фізичні вправи, може підстрибувати на місці. Ось що я вам скажу, шановна пані. На цьому судні господар — я, і моє слово — закон. Я не допущу розпусти на «Аврорі».

Тож останні п’ять тижнів тієї нескінченної подорожі Елізабет провела в каюті замкнена, гаючи час за книгами і журналами, які дала їй місіс Голідей. Та швиденько зійшла на берег, щоб відвідати лише одну в Кейптауні крамницю англійської книги. Капітан Маркус зробив єдину поступку: дозволив місіс Голідей щодня виводити Елізабет на прогулянку — два круги палубою, після того як впаде темрява. Але навіть після цього він сторожко ступав за ними і гавкав, як сторожовий пес, на кожного матроса, який насмілювався наблизитися до жінок.

— Як сторожовий пес, — мовила Елізабет і захихикала.

Після того як подружжя Вотсонів зійшло на берег, її настрій істотно поліпшився попри фактичне ув’язнення. Дівчина поставилася до нього з розумінням, знаючи, що і батько, і доктор Маррі схвально зустріли б такий наказ капітана. До того ж особисте приміщення стало для неї даром небесним: воно було просторішим за її кімнату вдома, куди їй заборонялося входити, поки не настане час лягати спати. Коли вона ставала навшпиньки, в ілюмінаторі з’являвся океан — поверхня неозорого і безкрайнього обширу дихала, наче жива істота. Під час вечірніх прогулянок Елізабет чула, як він шипить і гуркоче, коли ніс «Аврори» падає униз, поринаючи у хвилі.

Вона дізналася, що місіс Голідей була вдовою вільного поселенця, який зробив скромний капітал у Сіднеї, відкривши спеціалізовану крамницю, що обслуговувала потреби пристойної публіки. Стрічки та ґудзики, шнурівки для корсетів та вставки з китового вуса, панчохи та рукавички — усе це представники вищого суспільства Сіднея купували у крамниці під назвою «Галантерея Голідея».

— Коли помер Волтер, мені кортіло якомога скоріше повернутися додому, — зітхнувши, мовила вона Елізабет. — Але вдома було не так, як я сподівалася. Це так дивно — все, про що я мріяла усі ці роки, виявилося ілюзією, вигадкою моєї уяви. Я не підозрювала, що повернулася додому вже австралійкою. У Вулвергемптоні скрізь виднілися купи вугільного шлаку, скрізь стирчали димарі, і — уяви собі — я погано розуміла, про що говорять люди. Я сумувала за своїми дітьми, за внуками, мені бракувало простору. Нам здається, що як Господь створив людину за своїм образом та подобою, так само і Британія зробила Австралію подібною собі. Але це не так. Австралія — зовсім інша країна.

— А хіба ж Австралія — це не Новий Південний Уельс? — спитала Елізабет.

— Направду, так воно і є. Але сам континент уже досить довго зветься Австралією, і її мешканці — будь вони з Вікторії, Нового Південного Уельсу, Квінсленду чи інших колоній — всі вони називають себе австралійцями. І мої діти — також.

У їхній розмові Александр Кінрос згадувався досить часто. На жаль, місіс Голідей нічого про нього не знала.

— Уже чотири роки, як я полишила Сідней, а він, мабуть, приїхав під час моєї відсутності. Крім того, якщо він одинак і не обертається у світському товаристві, то його ім’я відоме лише його колегам. Але я не маю сумнівів, що він — вище докорів, — заспокійливо та приязно мовила місіс Голідей. —

Інакше чому б він написав, що хоче одружитися з двоюрідною сестрою? Негідники, моя люба, зазвичай не одружуються взагалі. Особливо тоді, коли вони живуть з золотих родовищ. — Місіс Голідей стулила губи і презирливо пирхнула: — Золоті родовища — це кубла беззаконня та розпусти, куди партіями постачають жінок сумнівної репутації. — І для більшої промовистості делікатно кахикнула. — Сподіваюся, Елізабет, ти ознайомлена з подружніми обов’язками?

— О, звісно, ознайомлена, — напрочуд спокійно відповіла Елізабет. — Моя своячка Мері вже розповіла мені, чого слід очікувати від заміжжя.

Коли «Аврора» увійшла до Порт-Джексона, її взяв на буксир паровий катер; розлючений присутністю лоцмана, якого він терпіти не міг, капітан Маркус був надто поглинений своїми емоціями і тому не помітив, як місіс Голідей звільнила Елізабет із ув’язнення і вивела на палубу, щоб з гордістю справжньої господині показати те, що ця доброчесна жінка назвала «визначними місцями цієї найвеличнішої бухти у світі».

І дійсно — Елізабет бухта теж видалася величною. Дівчина поглинала поглядом масивні жовтогарячі крутосхили, увінчані густими блакитно-сірими лісами. Потім перед її очима з’явилися піщані затоки, пологі схили і дедалі частіші ознаки присутності людини. Дерева — високі й тонкі — змінилися незліченними рядами будинків, хоча де-не-де на береговій смузі вигулькували довкола величних особняків, яким місіс Голідей давала стислі і ємкі характеристики, що коливалися від засудження до знеславлення.

Довколишнє повітря було густо просякнуте вологою, сонце палило нестерпно, і над усією красою цієї величної бухти панував жахливий сморід. Елізабет помітила, що вода була аж коричневою від бруду.

— Березень — не найкращий місяць для візиту, — зауважила місіс Голідей, спершись на поруччя. — Завжди така спекотна волога! У лютому та березні ми завжди молилися, щоб швидше війнув Садерлі Бастер — різкий свіжий вітер з півдня, який приносить прохолоду. Елізабет, сморід дуже тобі заважає?

— Дуже сильно, — відповіла Елізабет, біла як полотно.

— То каналізаційні стоки, — пояснила місіс Голідей. — Сто сімдесят з гаком тисяч мешканців — і всі відходи стікають у бухту, перетворюючи її на справжнісіньку вигрібну яму. Наскільки мені відомо, влада має намір щось із цим робити, але це, мабуть, станеться тоді, коли на горі рак свисне, як каже мій син Бенджамін. Він — член міської ради. З водою теж великі проблеми. Звісно, ті дні, коли вода продавалася по десять шилінгів за цебро, вже минули, але й досі вона є досить коштовною. Лише фантастично багаті люди можуть дозволити собі водогін. — Місіс Голідей презирливо пирхнула. — Ясна річ, містер Джон Робертсон та містер Генрі Паркс не страждають через проблеми з водопостачанням!

Тут з’явився капітан Маркус і загримотів:

— Поверніться до своєї каюти, міс Драмонд! І негайно!

Там Елізабет і залишилася, поки «Аврору» тягнули до причалу; все, що дівчина змогла побачити крізь ілюмінатор, — це численні щогли, все, що змогла почути, — це натужні крики та чахкання двигуна.

Коли через кілька годин — принаймні їй так здалося — у двері каюти постукали, Елізабет притьмом зіскочила з койки і серце схвильовано закалатало. Але то був лише Перкінс — пасажирський стюард.

— Ваші валізи вивантажили на берег, міс, і ви мусите прослідувати за ними.

— Місіс Голідей? — гукнула Елізабет, йдучи слідком за стюардом крізь хаотичний світ лебідок, які опускали на причал ящики у великих, плетених з мотузок кошиках, червонолицих чоловіків у фланелевих сорочках і моряків, які свистіли та щось весело вигукували.

— Місіс Голідей? Та вона вже давно зійшла на берег. Попрохала дати вам ось це. — Перкінс засунув руку в кишеню жилетки і видобув звідти невеличку картку. — Якщо вона вам знадобиться, ви зможете знайти її за вказаною адресою.

Елізабет зійшла по трапу на брудні дошки причалу, де громадилися стоси великих та малих ящиків. «Де ж мої валізи?» — подумала вона.

Знайшовши валізи у відносно спокійному місці — біля стіни якогось хиткого сараю, Елізабет поклала гаманець собі на коліна і схрестила поверх нього руки. Куди вирушати, що робити? Гадаючи, що Александр Кінрос, побачивши клітчасту тканину, відразу ж її упізнає, Елізабет заздалегідь надягнула одне зі своїх саморобних платтів, але погода була явно не для саржевої вовни; мабуть, подумала вона, знемагаючи від спеки, мало з того, що вона привезла з собою у валізах, знадобиться у такому кліматі. Піт рясними краплями вкрив обличчя Елізабет; він стікав по шиї з волосся, схованого під досить тугим чепчиком, і просочувався з її ситцевої білизни на клітчасту тканину плаття.

Сталося так, що саме Елізабет першою впізнала його — завдяки опису міс МакТавіш. Вона сиділа, вдивляючись у вузький прохід між купами спущеного на причал вантажу, — і раптом побачила чоловіка, який ішов так, наче увесь світ належав йому. Високий і худорлявий, він був вдягнений незвично для її очей, що призвичаїлися до чоловіків у робочій фланелі та кепках, або у розкішних спідницях шотландських горців, або ж у солідних костюмах, накрохмалених сорочках та жорстких капелюхах. На Александрові були м’які брюки, пошиті з якоїсь жовтувато-коричневої шкіри, ненакрохмалена сорочка з легким шарфом на шиї, розстебнутий піджак з такої ж самої шкіри, яка звисала довгою бахромою на швах та по краях, і низький коричневий капелюх з широкими крисами. Під капелюхом виднілося засмагле обличчя; чорне волосся кучерями спадало на плечі, а темна борода та трохи світліші вуса були ретельно підстрижені точнісінько в такому стилі, який, якщо вірити зображенням, був притаманний самому Дияволу.

Вона підвелася, і в цю мить він теж її помітив.

— Елізабет? — спитав Александр, простягаючи руку.

Але вона не взяла його руки.

— Так ви знаєте, що я — не Джин?

— Чому б це я думав, що ти — Джин, коли ти — точно не Джин?

— Але ж ви… ви писали про Джин, — затнулася вона, не наважуючись поглянути йому в очі.

— Твій батько відповів мені і натомість запропонував тебе. Узагалі-то це не має великого значення, — сказав Александр Кінрос і, повернувшись, дав знак чоловіку, який ішов слідком за ним. — Поклади її валізи у візок, Самерсе. А я відвезу її до готелю в екіпажі. — І додав, знову обернувшись до Елізабет: — Я б знайшов тебе швидше, якби не виявилося, що мій динаміт прибув на цьому ж судні. Мені довелося вивантажувати його і складати у безпечному місці, поки ним не заволодів який-небудь заповзятливий шахрай. Ходімо.

Узявши Елізабет під руку, Александр вивів її крізь прохід на неймовірно широку вулицю, яка була одночасно і складом, і головною артерією міста. На вулиці було повно чоловіків, які довбали кайлами її дерев’яне покриття.

— Крізь доки збираються прокласти залізничну колію, — пояснив Александр Кінрос, підсаджуючи Елізабет в один з найманих екіпажів біля тротуару. І відразу ж додав, усівшись поруч із нею: — Тобі жарко. У такій одежі — не дивно.

Зібравши докупи свою сміливість, Елізабет повернула голову, щоб як слід до нього придивитися. Мала-таки рацію міс МакТавіш — Александр не був красенем, хоча мав досить правильні риси обличчя. А може, то через те, що ті риси обличчя не були притаманні Драмондам і Маррі? Важко повірити, що він був її старшим двоюрідним братом. А що викликало у Елізабет неприємний холодок на спині, так це чітка схожість Александра з Дияволом. І не лише в бороді та вусах; його брови були колючі та чорні, як вороняче крило, а глибоко посаджені й обрамлені довгими віями очі — такі темні, що важко було розрізнити зіниці.

Він поглянув на неї так само прискіпливо, але з меншою цікавістю.

— Я гадав, що ти русява — як і Джин, — мовив він.

— Я вдалася в чорнявих шотландців на ім’я Маррі.

Александр посміхнувся; як і казала міс МакТавіш, то і справді була прекрасна й дивовижна посмішка, але Елізабет аж ніяк не зомліла, забачивши її.

— Я теж, Елізабет, — сказав він і, взявши її за підборіддя, повернув обличчям до сліпучого сонця. — Але в тебе дивовижні очі — темні, але не карі й не чорні. А темно-блакитні. От і добре! Є шанс, що наші сини на вигляд будуть більше шотландцями, аніж ми з тобою.

Від його дотику вона зніяковіла; а згадка про майбутніх синів їй не сподобалася. Щойно Елізабет відчула, що не образить його, вона відсунулася від його руки і уставила погляд на гаманець у себе на колінах.

Конячка тягнула екіпаж угору, від причалів до досить великого міста, яке, на недосвідчений погляд Елізабет, було таким само гамірливим та повним життя, як і Единбург. Його вузенькі вулиці заполонили екіпажі, фури, двоколки, возики, фургони та омнібуси на кінній тязі. На вулицях поряд зі звичайними будинками були і крамниці незвичного вигляду — через довгі навіси з краями, що доходили аж до тротуару. На жаль, ці навіси приховували вміст вітрин від подорожніх, що їхали у міському транспорті повз.

— Це навіси, — пояснив Александр, неначе читаючи її думки — і таким чином виявляючи іще одну притаманну Дияволу рису. — Під ними ховаються покупці, коли йде дощ, або рятуються у затінку в спекотну погоду.

Елізабет промовчала.

Через двадцять хвилин екіпаж різко звернув у досить широку вулицю, де з одного боку був парк із травою, здавалося, зовсім сухою. Посеред вулиці тяглася подвійна колія: у цьому місті громадський транспорт мав вигляд трамваїв на кінній тязі, тобто конки. Кучер спрямував екіпаж до тротуару і зупинив його біля жовтого будинку з пісковця з доричними колонами на вході. Швейцар у розкішній уніформі допоміг Елізабет і Александру вийти з екіпажа і шанобливо вклонився Александру, а коли той вклав йому в руку золоту монету, поклін його став іще шанобливішим.

Готель був просто неймовірно розкішним. Вражаючі сходи, скрізь — темно-червона плюшева оббивка, величезні вази з дивовижними квітами, блискуча позолота на рамах картин, а також — на столах та підставках. У величезній кришталевій люстрі яскраво палали свічки. Слуги в лівреях взяли у Елізабет її валізи, а тим часом Александр повів її не до сходів, а до якоїсь конструкції, схожої на гігантську кліть з мідного мережива, де на них чекав іще один слуга в лівреї — рукою в елегантній рукавичці він розчахнув двері дивовижної конструкції. Щойно всі вони опинилися всередині кліті, вона смикнулася, затремтіла — і почала підніматися! Наполовину спантеличена, наполовину перелякана, Елізабет дивилася, як від неї віддаляється вестибюль, потім побачила поперечний розріз підлоги, а ще за мить — коридор у темно-червоних тонах. Попискуючи та поскрипуючи, пташина клітка піднімалася далі. Чотири, п’ять, шість поверхів угору! Нарешті кліть затремтіла, зупинилася і випустила своїх пасажирів.

— Ти що — жодного разу ліфта не бачила, Елізабет? — здивовано спитав Александр.

— Ліфта? Якого ліфта?

— Ну, підйомника — по-американськи. Їх рухає гідравліка, тобто тиск рідини. Ліфти — абсолютно новий винахід. Оцей — поки що єдиний у Сіднеї, але невдовзі всі комерційні будівлі ставатимуть дедалі вищими і завдяки ліфтам людям не доведеться ходити вгору сотнями сходинок. Я користуюся цим готелем саме через ліфт. Найкращі номери — на верхньому поверсі, бо там більше свіжого повітря, менше шуму і гарна панорама. — Витягнувши з кишені ключ, Александр відімкнув двері і розчинив їх. — Це твій номер, Елізабет. — Потім він витягнув з кишені годинника, подивився час і вказав на великий годинник, що цокав на полиці над каміном. — Невдовзі з’явиться покоївка, щоб розпакувати твої речі. Тобі до восьмої треба прийняти ванну, відпочити і перевдягнутися для вечері. І надягни, будь ласка, вечірню сукню.

І з цими словами Александр зник у коридорі.

У Елізабет підігнулися коліна, але зовсім не через чарівну посмішку Александра Кінроса. Яка пишна й розкішна кімната! Уся у блідо-зелених тонах, широченне ліжко з балдахіном, поруч — стіл та крісла, а межи ліжком і диваном — щось схоже на хрест. Високі засклені двері вели на невеличкий балкон — Александр і справді мав рацію: з балкона розлягалася велична й прекрасна панорама! Ніколи в житті Елізабет не доводилося бувати вище другого поверху. От якби побачити і озеро Лох-Левен, і все графство Кінрос із такої висоти! Перед нею лежав увесь східний Сідней: канонерки в гавані, численні ряди будинків, а далі — ліси на пагорбах та вздовж берегів бухти, яка і справді видавалася найвеличнішою у світі. Що ж до свіжого повітря… Тільки не для чутливого носа Елізабет, який і на шостому поверсі відчував отой сморід, що стояв у бухті.

У двері постукали. Увійшла служниця і принесла тацю з чаєм, бутербродами та тістечками.

— Ви б спочатку прийняли ванну, міс Драмонд. Покоївка підігріє чай, коли ви будете готові, — мовила служниця поважним тоном.

Елізабет виявила, що за дверима біля ліжка є величезна ванна, а також, за словами служниці, гардеробна кімната з дзеркалами, комодами та шафками.

Напевне, Александр пояснив служниці, що нічого подібного його нареченій іще не доводилося бачити, бо ця жінка, не змінюючи підкреслено байдужого виразу обличчя, взяла ініціативу в свої руки і показала Елізабет, як користуватися унітазом, а потім усадовила її у масивну ванну і вимила брудну голову та солону від поту шкіру з такою невимушеністю, наче їй кожного дня доводилося бачити оголених жінок.

«Отже, Александр Кінрос», — подумала Елізабет, сьорбаючи чай. Перші враження бувають оманливими; вони часто формуються під впливом пліток, якогось випадку, незнання та упередженості. Александрові Кінросу вкрай не поталанило: він був дуже схожий на зображення Диявола, яке доктор Маррі навмисне повісив на стіні кімнати, де діти студіювали Біблію. Метою цього заходу було налякати дітей його прихожан, і цієї мети було досягнуто: тонкі губи, викривлені у презирливій усмішечці, моторошні чорні провалля очей, злостивість, що зачаїлася у хитро вигнутих бровах та куточках рота. Для повної схожості з Дияволом Александру Кінросу бракувало лише рогів.

Здоровий глузд підказував Елізабет, що то лише випадковий збіг, але вона і досі була більше дитиною, аніж жінкою. Отаким чином, абсолютно ненавмисне Александр Кінрос з’явився у її житті з карбом невиправної вади, і вона відразу ж відчула до нього відразу. Її жахала сама лише думка про одруження з цим чоловіком. Коли ж це станеться? Дай, Боже, щоб не скоро!

«Як же мені, дивлячись у ці бісівські очі, сказати їх власнику, що не такого чоловіка я для себе прагнула? — мучилася Елізабет запитанням. — Мері вже розповіла мені, чого слід очікувати в ліжку, і, судячи з її розповіді, нічого радісного та приємного у цьому немає. Доктор Маррі чітко дав зрозуміти, що жінка, якій подобається статевий акт, — однаково що повія. Господь Бог зробив так, що лише чоловіки отримують від цього задоволення. Жінки є джерелом зла та спокуси, тому саме вони винуваті в тому, що чоловіки стають жертвами плотської пристрасті. Саме Єва спокусила Адама, саме Єва увійшла у змову зі Змієм, під чиєю маскою крився Диявол. Єдине задоволення, дозволене жінкам, — це діти. Мері сказала мені, що, коли дружина є надто чутливою, вона схильна відокремлювати те, що відбувається у ліжку, від особи свого чоловіка, який у всьому іншому є її товаришем. Але ж я не можу уявити Александра своїм товаришем! Він лякає мене навіть більше, ніж доктор Маррі».

Як зауважила міс МакТавіш, обручі вже вийшли з моди, але об’ємисті спідниці і досі були в ходу. Під ними ховалися численні нижні спідниці — шар за шаром. Нижні спідниці Елізабет були надзвичайно непрезентабельними: пошиті з небіленої бавовни, та ще й без прикрас. Лише одна вечірня сукня, змайстрована міс МакТавіш, але навіть вона нічим особливим не вирізнялася. Це Елізабет збагнула, коли служниця допомагала їй вдягнутися.

На щастя, газові пальники у холі горіли тьмяно; Александр ковзнув по ній поглядом і схвально кивнув. На ньому були фрак і біла краватка. Таке модне вбрання Елізабет доводилося бачити лише на сторінках журналів. Чорно-біле тло іще сильніше відтіняло мефістофельські риси Александра, та Елізабет узяла його під руку і дозволила провести себе до ліфта, який уже чекав на них.

Коли вони спустилися до вестибюля, Елізабет, убрана в темно-синє клітчасте плаття, іще більше усвідомила провінційну обмеженість сільської Шотландії та швацького вміння міс МакТавіш: вигляд жінок, які походжали під ручку з поважними панами, зменшив її самооцінку мало не до нуля. Руки та плечі цих жінок були оголені, їхні стани оповивав або пишний шовк, або пінисте мереживо; їхні талії були тонкі; спідниці збиралися ззаду у великі жмути, що каскадами спадали на підлогу; їхні тугі рукавички піднімалися вище ліктів, широкі зачіски пишними копицями здіймалися угору, а напівоголені груди виблискували діамантами.

Коли Елізабет і Александр увійшли до їдальні, усі завмерли і обернулися, щоб їх обдивитися; чоловіки з серйозним виглядом кивнули Александру, а жінки швиденько причепурилися. Зарозумілий і пихатий офіціант провів їх до столика, за яким уже сиділи двоє людей — літній чоловік у «вечірньому вбранні» (Елізабет невдовзі мала засвоїти цей вираз) та жінка у бездоганній сукні й так само бездоганних діамантових прикрасах. Чоловік підвівся і вклонився, жінка ж сиділа з застиглою посмішкою на непроникному обличчі.

— Елізабет, знайомся: це — Чарльз Дьюї та його дружина Констанція, — сказав Александр, коли Елізабет сіла на стілець, який присунув їй офіціант.

— Ви така чарівна, моя люба, — мовив містер Дьюї.

— Так, чарівна, — луною відгукнулася місіс Дьюї.

— Чарльз та Констанція завтра будуть свідками на нашому весіллі, — пояснив Александр, беручи в руки меню. — У тебе є якісь улюблені страви, Елізабет?

— Ні, сер, — відповіла вона.

— Ні, Александре, — поправив він.

— Ні, Александре.

— Оскільки я маю уявлення про харчі, які ти споживала вдома, то віддамо перевагу простим стравам. Гокінсе, — звернувся він до офіціанта, що стояв поруч, — смажену камбалу, шербет і ростбіф. Міс Елізабет — великий шматок, мені — не дуже.

— Палтус у тутешніх водах не водиться, — зауважив містер Дьюї. — Тому доводиться обходитися камбалою. Рекомендую вам спробувати устриці. Смію заявити, що тут вони — найкращі у світі.

— Що собі замислив Александр? Одружитися з цією дитиною? — спитала Констанція Дьюї, коли вони з чоловіком піднялися ліфтом на п’ятий поверх.

Чарльз Дьюї весело вишкірився і звів брови.

— Ти ж знаєш Александра, моя люба. Це розв’яже багато проблем. Поставить на місце Рубі і водночас дасть йому дівчину достатньо молоду, щоб виліпити з неї те, що йому до вподоби. Надто вже довго він був одинаком. Якщо він не заведе собі сім’ю, то невдовзі не матиме часу навчити синів керувати його імперією.

— Бідолашна дівчинка! У неї такий сильний акцент, що я ледь її розуміла. А оте жахливе плаття! Так, я знаю Александра, і знаю, що йому до вподоби розкішні жінки, а не кепсько вдягнені дівчата. Згадай лишень Рубі.

— А що тут згадувати, Констанціє? Забачивши її, чоловіки завжди пускають слину, і я теж — але лише як глядач, не більше, — відказав Чарльз, який був у прекрасних стосунках зі своєю дружиною і міг дозволити собі пожартувати таким чином. — Однак маленька Елізабет учинить тут справжнісінький фурор, якщо її належним чином переробити й ушляхетнити. Ти сумніваєшся, що Александр здатен її переробити? Я — ні.

— Та вона ж боїться його, — мовила Констанція із впевненістю в голосі.

— А що ж тут дивного? Цього і слід було чекати, хіба ж ні? У всьому цьому жорстокому й несправедливому місті навряд чи знайдеться хоч одна шістнадцятирічна дівчина, яка б зростала під таким надійним захистом, як Елізабет. Я певен, що саме тому він і виписав її сюди. Александр може гуляти собі з Рубі та десятком інших жінок, але він — той чоловік, котрий вимагатиме від своєї майбутньої дружини незайманості. Це в ньому проявилося шотландське пресвітеріанство, хоч як би вперто Александр не стверджував, що він — атеїст. З часів Джона Нокса ця церква ані на дюйм не відступила від своїх жорстких правил.

Наступного дня їх повінчали згідно з пресвітеріанським обрядом. Місіс Дьюї навіть подумки не висловила критики з приводу весільного плаття Елізабет — дуже простого, з коміром аж до горла, з довгими рукавами, прикрашеного лише ґудзиками, які йшли від коміра до талії. Сатин плаття тихо шелестів, його ситцева підкладка ніде не вибивалася назовні, а білі туфлі вигідно підкреслювали щиколотки, продовженням яких, на переконання Чарльза Дьюї, були довгі й красиві ноги.

Наречена поводилася стримано, наречений — спокійно і впевнено; впевненими голосами виголосили вони свої клятви. Коли їх проголосили чоловіком та дружиною, Александр підняв вуаль над обличчям Елізабет і поцілував її. Хоча для подружжя Дьюї цей поцілунок з боку видався абсолютно природним, Александр відчув, як Елізабет здригнулася і ледь-ледь відсахнулася. Але момент минув, і після теплих привітань від містера та місіс Дьюї за порогом церкви молоді та їхні свідки розійшлися, бо подружжю Дьюї треба було повертатися додому, в якусь місцину під назвою Данлі, а містер та місіс Кінрос пішли назад до готелю, щоб пообідати.

Цього разу всі в їдальні зааплодували, коли молоді увійшли туди, бо Елізабет і досі була вбрана у весільне плаття. Густо почервонівши, вона сором’язливо уставилася собі під ноги. На їхньому столику стояли білі квіти — хризантеми з маргаритками; сідаючи, Елізабет похвалила красивий букет, аби що-небудь сказати, щоб розвіяти свою ніяковість.

— Осінні квіти, — сказав їй Александр. — Пори року тут навпаки. Нумо ж, випий келих шампанського. Тобі доведеться навчитися любити вино. Що б там тобі не казали в церкві, а навіть Ісус Христос та його жінки пили вино.

Проста обручка, здавалося, пекла її вогнем, але ще більше пік її ще один перстень на тому ж пальці — перстень з великим діамантом завбільшки з фартинг. Коли Александр подарував їй його під час ленчу, вона не знала, куди й очі подіти; найменш за все їй хотілося дивитися в коробочку, яку він тримав у простягнутій руці.

— Тобі нецікаві діаманти? — спитав він її.

— Та ні, цікаві, дуже цікаві! — ніяково вичавила Елізабет. — Але ж чи доречно це? Він — такий великий і… помітний…

Александр спохмурнів.

— Діамант — традиційна прикраса, а діамант МОЄЇ дружини має відповідати її становищу. — З цими словами він нахилився над столом, узяв Елізабет за руку і насунув перстень на її третій палець. — Розумію: все це, напевне, дуже дивно і незвично для тебе, Елізабет, але ти — моя дружина і тому повинна мати найкращі речі і надягати найкращі речі. Завжди. Бачу, дядько Джеймс ввірив тобі лише маленьку частку тих грошей, які я вислав, але, якщо чесно, саме цього я і очікував. — Він саркастично посміхнувся. — Отакий він і є, дядько Джеймс. Рахує кожен гріш. Але то все — у минулому, — вів далі Александр, огорнувши її руку своїми долонями. — Відсьогодні ти — місіс Кінрос.

Мабуть, вираз її очей змусив його перерватися. З нехарактерною незграбністю Александр різко підвівся і, підходячи до балкона, мовив:

— Сигара… Я полюбляю викурити сигару після їжі.

На цьому тему було вичерпано; наступного разу Елізабет побачила його лише в церкві.

А тепер вона була його дружиною і мала якось з’їсти страву, яку їй зовсім не хотілося їсти.

— Я не голодна, — прошепотіла Елізабет.

— Воно й видно. Гокінсе, подайте місіс Кінрос тушковану телятину та ароматне суфле.

Решта часу в їдальні минула, неначе в якійсь тісній розумовій шафі, яку їй згодом ніколи не вдавалося ані відчинити, ані зламати. Пізніше Елізабет збагне, що сум’яття, тривога та збудженість, що нуртували в її душі, пояснювалися надмірною швидкістю подій, напливом численних і досі не знаних емоцій. Її не лякала перспектива шлюбної ночі, думка про яку таїлася в закутку свідомості. Її лякала перспектива довічного ув’язнення з чоловіком, якого вона не могла покохати.

«Акт» (за висловом Мері) мав статися в її ліжку; ледь встигла вона надягнути нічну сорочку і ледь встигла піти від неї служниця, як двері на протилежному боці кімнати розчинилися і увійшов її чоловік, вдягнений у квітчасту шовкову піжаму.

— Хочу опинитися з тобою в ліжку, — мовив він, посміхаючись, а потім обійшов усі пальники, гасячи їх один за одним.

Отак набагато краще! Вона його не бачитиме, а якщо вона його не бачитиме, то не бачитиме і своєї ганьби.

Александр сів боком на ліжко, а потім повернувся до Елізабет, підклавши під себе одну ногу. Напевне, він здатен був бачити у темряві. Але величезне напруження, яке вона відчувала, ослабло: він здавався таким спокійним, таким розслабленим, таким невимушеним…

— Ти знаєш, що зараз має статися? — спитав він.

— Так, Александре.

— Спочатку буде боляче, але згодом ти навчишся мати від цього задоволення. Старий нечестивець Маррі — він і досі священик?

— Так! — перелякано розкрила рота Елізабет, вражена такою характеристикою доктора Маррі — наче це він був Дияволом, а не Александр!

— Він більше винуватий у людських нещастях, аніж тисяча пристойних і чесних нехристів китайців.

Зашелестів шовк — то Александр ліг поруч із нею, просунув руки під покривалом і стиснув її у своїх обіймах.

— Ми тут разом не лише для того, щоб створювати дітей, Елізабет. Те, що ми зараз робитимемо, освячено нашим шлюбом. Це — акт кохання. Акт любові. Не лише плотської любові, але й любові розумової і навіть духовної. І для тебе немає в ній нічого сороміцького та гідного осуду.

Коли Елізабет виявила, що він голий, то інстинктивно притиснула до себе руки, і, коли Александр спробував зняти з неї нічну сорочку, вона запручалася. Він знизав плечима, задрав поділ сорочки і почав гладити своїми грубими руками її ноги, стегна і живіт. Відчувши зміну в настрої Елізабет, він увійшов у неї і зробив сильний поштовх. Від болю на очах в Елізабет виступили сльози, але вона знала і сильніший біль — від батькової палиці, від падінь та гострих порізів. До того ж цей біль швидко минув; Александр повівся точнісінько так само, як і описувала Мері: затремтів, захекав, а потім знесилено відкотився вбік. Але з ліжка не встав. І «акт» повторився іще двічі. Він не цілував її, тільки, уже йдучи до себе, злегка торкнувся її губ своїми губами.

— Добраніч, Елізабет. Це був гарний початок.

«Одне лише втішає, — подумала Елізабет, засинаючи. — На дотик він — не Диявол. З рота не смердить, і тіло має приємний запах». А якщо оцей «акт» буде в подальшому не страшніший за сьогоднішній, то, можливо, вона якось зможе призвичаїтися, ба більше — врешті-решт почне втішатися тим життям, яке Александр приготував їй тут, у Новому Південному Уельсі.

Кілька наступних днів він провів з нею — знайшов їй служницю, здійснював нагляд за модистками та капелюшницями, трикотажниками та чоботарями, придбав їй білизну таку чудову, що в неї подих від захвату перехопило; він купив їй також парфуми та лосьйони для шкіри, віяла, гаманці та парасольки від дощу та сонця.

Хоча Елізабет і відчувала, що Александру хотілося бути в її очах розважливим та благодушним, однаково саме він ухвалював усі рішення: яку з двох уподобаних нею служниць найняти на роботу, що вона надягатиме, якого кольору і стилю, якими парфумами користуватиметься і які прикраси візьме — а він її буквально осипав дощем всіляких коштовностей. Слова «диктатор» Елізабет не знала, тому вона вжила те слово, яке знала, — «деспот». Бо і батько, і доктор Маррі були, безумовно, деспотами. Утім, владність Александра була більш витонченою, прихованою під м’яким вельветом компліментів.

За сніданком після напрочуд стерпної шлюбної ночі вона спробувала дізнатися більше про свого чоловіка.

— Александре, я знаю про тебе те, що ти полишив Кінрос, коли тобі було п’ятнадцять, що ти був підмайстром котляра у Ґлазґо, що доктор МакҐреґор вважав тебе надзвичайно розумним і що ти заробив чималі гроші на золотих родовищах у Новому Південному Уельсі. Напевне, є дуже багато такого, чого я не знаю. Будь ласка, розкажи мені, — попрохала вона.

Його сміх прозвучав привабливо і щиро.

— Я так і знав, що всі вони позатуляють свої пельки, — сказав він, і в очах його затанцювали веселі бісики. — Наприклад, можу побитися об заклад, що тобі ніколи не розповідали, як я затопив у пику старому дурню Маррі, еге ж?

— Ні, ніколи!

— Отож. Я зламав йому щелепу. І відчув при цьому рідкісне задоволення. Незадовго до того він переїхав у будинок пастора, де раніше мешкав Роберт МакҐреґор — чоловік освічений, культурний та цивілізований. Можна сказати, я полишив Кінрос через те, що ніяк не міг ужитися в одному містечку з філістерами, якими верховодили такі типи, як Джон Маррі.

— Особливо після того, як зламав йому щелепу, — вставила Елізабет, відчуваючи провину за приховане задоволення від цього факту. Ні, вона ніяк не могла погодитися з думкою Александра про цього чоловіка, але їй почали пригадуватися численні випадки, коли він ганьбив її і робив зле.

— В основному оце і вся історія, — мовив він, знизавши плечима. — Деякий час я провів у Ґлазґо, потім сів на корабель до Америки, подався до Каліфорнії, а з Каліфорнії — до Сіднея; а в Австралії на золотих родовищах заробив не такі вже й маленькі гроші.

— Ми мешкатимемо в Сіднеї?

— Аж ніяк, Елізабет. Я маю своє власне місто — Кінрос. Ти житимеш у новому будинку, який я спорудив для тебе високо на горі Кінрос, звідки не видно «Апокаліпсису» — так зветься моя золота копальня.

— Апокаліпсис? А що це означає?

— Це — грецьке слово. Воно означає страхітливу й руйнівну подію, щось на кшталт кінця світу. Хіба можна придумати кращу назву для такого визвольного та небезпечного для суспільних устоїв об’єкта, як золота копальня?

— А твоє місто далеко від Сіднея?

— За австралійськими мірками — недалеко, а за звичайними — досить далеко. Залізницею, тобто поїздом, ми доберемося до станції, яка знаходиться за сто миль від Кінроса. Звідти ми поїдемо екіпажем.

— А Кінрос достатньо великий, у ньому є шотландська церква?

Александр скинув підборіддя, і через це його борода здалася іще гострішою.

— У Кінросі є церква, Елізабет. Англіканська. Я не потерплю пресвітеріанських священиків у моєму місті. І радше терпітиму католиків чи анабаптистів.

У Елізабет раптом пересохло у горлі, і вона ковтнула слину.

— А чому на тобі така химерна одіж? — спитала вона, щоб відволікти його від болючої теми.

— Це вже стало чимось на кшталт хворобливої звички. Коли я надягаю її, усі вважають мене американцем — тисячі американців прибули сюди відтоді, як у цих краях знайшли золото. Але справжньою причиною, чому я її ношу, є те, що ця одіж — м’яка і зручна. Вона не грубіє, її можна прати, як звичайну матерію, бо це — замша. А ще в ній прохолодно. І хоча ця одіж скидається на американську, насправді я замовляв її в Персії.

— Ти і там побував?

— Я побував скрізь, де побував мій знаменитий тезко, а також у тих місцях, про існування яких він навіть не здогадувався.

— Твій знаменитий тезко? Хто ж це?

— Це — Александр… ну, Александр Македонський, — пояснив він, побачивши, що вираз її обличчя не змінився. — Цар Македонії і майже всього світу в тих його межах, які були відомі в його часи. Це було понад дві тисячі років тому. — Раптом щось спало йому на думку, і він нахилився вперед. — Сподіваюся, ти вмієш читати, писати й рахувати, Елізабет? Я бачив, як ти розписуєшся, але, гадаю, це ж не все, що ти вмієш?

— Я читаю дуже добре, — сухо відповіла ображена Елізабет, — хоча книжок з історії читала мало. Мене навчили писати, але я не мала можливості вправлятися у письмі, бо батько економив на папері.

— Я придбаю тобі зошит і посібник з каліграфії, і ти вправлятимешся в письмі, доки не навчишся легко викладати свої думки на папері. Я куплю все необхідне — ручки, чорнило, а якщо хочеш — фарби та альбоми для ескізів. Багато поважних дам знічев’я займаються малюванням акварелей.

— Мене не виховували як поважну даму, — відказала Елізабет, уклавши у ці слова стільки гідності, скільки змогла.

В очах Александра знову застрибали веселі вогники.

— А ти вмієш вишивати?

— Я вмію шити, але вишивати не вмію.

«І як це йому вдалося так просто й легко змінити тему і уникнути розмови про себе?» — здивовано подумала Елізабет трохи згодом.

— Гадаю, я зрештою зможу вподобати свого чоловіка, — поділилася вона думкою з місіс Августою Голідей під кінець другого тижня перебування у Сіднеї. — Та навряд чи я коли-небудь його покохаю.

— У тебе все тільки починається, ще рано робити якісь висновки, — заспокійливо відповіла місіс Голідей, зупинивши на обличчі Елізабет допитливий погляд. У ньому відбулися помітні зміни: то вже не було обличчя дитини. Густе чорне волосся було зібрано на маківці у модну зачіску, вечірнє плаття з коричнево-червоного шовку мало обов’язковий турнюр, рукавички зроблені з найтоншої лайки, а капелюшок був просто фантастичним. Творець цього іміджу виявив достатньо розуму та делікатності — залишив неторкнутим лише обличчя: ця молода жінка не потребувала косметичних засобів, а сіднейське сонце, здавалося, було безсиле перед її надзвичайно білою шкірою і ніяк не могло надати їй рожевуватого чи смуглявого відтінку. Елізабет мала на шиї намисто з прекрасних перлин, а у вухах — перлові сережки. Коли ж вона зняла рукавичку з лівої руки, очі місіс Голідей широко розкрилися від здивування.

— Боже, яка краса! — вигукнула вона.

— О, цей нікчемний діамант, — зітхнула Елізабет. — Якщо чесно, то він мені огидний. Уявляєте, мені довелося спеціально замовити такі рукавички, які б на нього надівалися! Александр наполіг, щоб і на правій рукавичці той самий палець виготували у такий же спосіб, і я підозрюю, що він має намір ощасливити мене іще одним величезним коштовним каменем.

— Мабуть, ви свята, — сухо зауважила місіс Голідей. — Я не знаю жодної жінки, у якої б не пішла обертом голова від діаманта, навіть уполовину меншого і не такого красивого, як ваш.

— Мені подобаються мої коштовності, місіс Голідей.

— Ще б пак! Вони не гірші за ті, які має королева Вікторія!

Та коли Елізабет поїхала геть на своєму шикарному екіпажі, запряженому четвіркою коней, Августа Голідей не втрималася і трохи поплакала. Бідолашна дівчина! Вона — як риба, що раптом опинилася на суходолі. Її обвішали діамантами і насильно увіпхнули у світ багатих та впливових людей, хоча не була вона — за своєю вдачею — ані пожадливою, ані амбіційною. Коли б Елізабет залишилася у своїй маленькій тихій Шотландії, то і далі доглядала б свого батька, а потім стала б старою дівою. Та однаково вона була б задоволена своєю долею, а може — навіть ідилічно-щасливою. Що ж, принаймні їй здавалося, що вона з часом полюбить Александра Кінроса, а це вже було не абищо. У душі місіс Голідей погоджувалася з Елізабет: вона теж не уявляла собі, що та зможе колись покохати свого чоловіка. Надто вже великою була між ними відстань, надто різними були їхні характери. Якось навіть не вірилося, що вони були близькими родичами.

Звісно, до тієї зустрічі, на яку Елізабет приїхала у своєму фаетоні, запряженому четвіркою коней, місіс Голідей уже встигла досить багато дізнатися про Александра Кінроса. Він був, мабуть, найбагатшим прибульцем в Австралії, бо, на відміну від тих, кому пощастило знайти золотоносну породу, вперто вивчав кожне намите ним золоте зерня, аж поки не натрапив на золотоносний шар. Александр Кінрос мав уряд в одній кишені, судочинство — у другій, тож коли інші підприємці страждали від шахраїв, які заявляли свої права на їхню золотоносну ділянку, він позбувався цих та інших надокучливих проблем з надзвичайною легкістю. Але він не був світським левом, хоча з’являвся у вищому суспільстві, коли йому доводилося бувати у Сіднеї. З корисними для себе людьми він спілкувався сам на сам безпосередньо в їхніх конторах замість пригощати їх у ресторанах. Інколи він приймав запрошення до резиденції губернатора або ж до Кловелі біля Вотсон-бей, але ніколи не приймав він запрошення на бал чи вечірку просто так, заради задоволення. Тож усі сходилися на тому, що Александра Кінроса цікавили влада і вплив, а не гарна думка про нього у суспільстві.

Елізабет дізналася, що Чарльз Дьюї був молодшим партнером Александра в копальні «Апокаліпсис».

— Він — місцевий скватер: «сидів» на двостах квадратних милях землі, аж поки не висидів на ній золото, — сказав Александр.

— Скватер?

— Так звуть тих, хто незаконно займає державні землі. От Чарльз Дьюї і займав незаконно землю Її Величності, тобто фактично володів цією землею. А фактичне володіння на дев’яносто дев’ять відсотків означає і юридичне володіння. Потім з’явився таки акт парламенту, тобто відповідний закон, і ситуація змінилася. Я задобрив Чарльза тим, що запропонував йому частку в копальні «Апокаліпсис», і відтоді маю поводитися в рамках закону.

Нарешті вони полишили Сідней, але місіс Кінрос не дуже й сумувала через це. Вирушала вона з десятком чималеньких валіз, але без служниці. Виявилося, що служниця, міс Томас, склавши довідки про місто Кінрос, того ж ранку накивала п’ятами. Її втеча не засмутила Елізабет, бо вона воліла сама за собою доглядати.

— Ну то й Бог з нею, невелика проблема, — відреагував Александр на цю новину. — Я попрохаю Рубі, щоб знайшла тобі добропорядну китаянку. Тільки не кажи, що тобі не потрібна служниця! Тобі робили зачіску всі ці два тижні, що ми були в Сіднеї, тому, певен, ти вже збагнула, що для цього потрібна ще одна пара рук.

— Рубі? Це твоя економка? — спитала Елізабет, уже знаючи, що їде до будинку, де повно слуг.

Від цього запитання Александр розсміявся так, що в нього аж сльози на очах виступили.

— Та ні, — відповів він, коли нарешті перевів подих. — Рубі — це… як би краще висловитися… це — як установа, свого роду інституція. Величати її у менш величний спосіб означало б принижувати її. Рубі — майстер гострого слівця та в’їдливого зауваження. Вона — Клеопатра, але водночас і Аспасія, і Медуза, і Жозефіна, і Катерина Медичі.

«Он воно як!» — Та Елізабет не мала можливості продовжити розмову в тому ж дусі, бо вони саме прибули на залізничну станцію Редферн — непоказний район сараїв, комор та розгалужених залізничних колій.

— Ці платформи трохи занехаяні, бо влада увесь час обіцяє збудувати нову станцію на початку Джордж-стрит, але обіцянка так і лишається обіцянкою, — зауважив Александр, допомагаючи Елізабет вийти з фаетона.

Залишкові симптоми морської хвороби не дали Елізабет можливості насолодитися поїздкою на потязі з Лондона до Единбурга, але тепер вона з величезною цікавістю споглядала паротяг, що мав доставити їх до станції Бовенфельс у Новому Південному Уельсі. Оповитий парою, він височів на комбінації маленьких та великих коліс, сполучених між собою сталевими штангами; він стояв, пихкаючи, наче величезний злий собака, а з високої труби клубичилися пасма диму. Ця пекельна машина була сполучена з тендером, повним вугілля, до якого було причеплено вісім вагонів — шість другого класу і два — першого, з «каютою» (так висловився Александр) для чималого багажа, вантажів та кондуктора.

— Знаю — хвіст поїзда теліпається сильніше за голову, але однаково мені доведеться висовуватися з вікна і наглядати, як працює локомотив, — сказав Александр, проводячи Елізабет у щось схоже на затишну приймальню, з плюшем на стінах та з килимом на підлозі. — Саме через це вони і чіпляють вагон першого класу позаду решти вагонів. Насправді це вагон губернатора, але він радо надає мені можливість ним користуватися, коли він його не потребує, — бо я ж плачу гроші.

Секунда в секунду о сьомій поїзд рушив від перону, і Елізабет прикипіла до вікна. Так, Сідней і справді був великим містом: минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж будинки почали рідшати, п’ятнадцять хвилин торохтіння, цокотіння та смикання — на такій швидкості, що аж дух перехоплювало. Час від часу повз вікно проскакували платформи, що позначали маленькі містечка — Стратфілд, Роуз-Гілл, Парраматта…

— З якою швидкістю ми їдемо? — спиталася Елізабет, смакуючи неповторне відчуття швидкості та погойдування.

— П’ятдесят миль на годину, хоча паротяг здатен і на шістдесят, якщо добряче розкочегарити котел. Це щотижневий експрес, він ніде не зупиняється аж до Бовенфельса. З товарняками — інша справа, вони пересуваються значно повільніше. Але наша швидкість знизиться до двадцяти-п’ятнадцяти миль на годину, коли колія піде вгору, в деяких місцях буде ще меншою, тому подорож займає аж десять годин.

— А що перевозять товарні потяги?

— До Сіднея — пшеницю та харчі, а також гас із перегінних заводів у Гартлі. А до Бовенфельса їдуть будматеріали, товари для місцевих крамниць, устаткування для шахт, меблі, газети, книги та журнали. Худоба найкращих порід, коні та вівці. А ще товарняками їдуть на захід люди, щоб займатися розвідувальними роботами або працювати на землі. Їдуть безкоштовно, бо на товарняках ніхто грошей з них не бере. Але ніколи, — мовив Александр з особливим наголосом, — ніколи на товарних потягах не возять динаміт.

— Динаміт?

Його очі перескочили з її пожвавленого обличчя на кілька великих дерев’яних ящиків, складених у кутку від підлоги до стелі, з зображенням черепа та схрещених кісток на кожному.

— Динаміт, — пояснив Александр, — це нова речовина для руйнування скельних порід вибухом. Я завжди наглядаю за ним особисто, бо динаміт настільки важко дістати, що він у цих краях майже так само цінний, як і золото. Цю партію мені доставили зі Швеції через Лондон — його везли на «Аврорі», на судні, яким ти прибула сюди. Колись, — говорив далі Александр, і в голосі його залунав ентузіазм, — вибухові роботи були справою ризикованою і фактично непередбачуваною. Їх виконували за допомогою чорного пороху — або, як кажуть, збройного пороху. Дуже важко наперед угадати, як саме цей порох подрібнить скельну породу, у якому напрямку піде енергія вибуху.

Знаєш, колись я й сам працював піротехніком, тобто підривником — у різних місцях. Але нещодавно одному шведу вдалося приборкати нітрогліцерин, який сам по собі є настільки нестійким, що може вибухнути від струсу. Цей швед змішав його з основою — клеєм, який зветься кізельгур, а потім запакував суміш у папір; вийшло щось на кшталт свічки, тупої з обох кінців. Ця паличка не може вибухнути без капсуля з фульминату ртуті, прикріпленого до її кінця. Піротехнік прикріпляє достатньо довгий бікфордів шнур до детонатора — і отримує набагато безпечніший та набагато контрольованіший вибух. Хоча якщо мати динамо-машину, то можна здійснити вибух за допомогою електричного розряду, що передається по довгому дроту. Невдовзі саме цим я і займуся.

Її спантеличений вираз розсмішив Александра — уже вкотре за цей ранок.

— Ти хоч слово зрозуміла з того, про що я розповів, Елізабет?

— Декілька, — посміхнулася вона у відповідь.

Її чоловікові перехопило подих.

— Щойно ти вперше мені посміхнулася, — мовив він.

Відчувши, як на щоках спалахнув рум’янець, Елізабет відвернулася до вікна.

— Піду, постою на платформі разом з машиністами, — різко кинув Александр і вийшов через передні двері.

Коли він повернувся, поїзд устиг перетнути по містку широку ріку; тепер попереду замаячила стіна високих пагорбів.

— То була ріка Ніпін, — мовив Александр. — Час розчиняти вікна. Потягу доведеться долати такий крутий підйом, що він рухатиметься зиґзаґами. Подолавши відстань менше, аніж в одну милю по прямій, ми піднімемося на висоту тисяча футів, тобто на кожні пройдені тридцять футів ми підніматимемося на один фут угору.

Навіть на значно меншій швидкості відчинене вікно могло зіпсувати вбрання: великі часточки сажі залітали всередину і осідали скрізь, де тільки можна. Але однаково це було цікаво, бо завдяки звивистості колії Елізабет уперше змогла побачити, як натужно працює локомотив, як з його труби валить дим і як обертаються великі колеса, якими рухають сталеві штанги. Час від часу колеса проковзували по рейках, втрачаючи зчеплення у сум’ятті стукоту і пихтіння; закінчивши ж перший зиґзаґ, паротяг долав наступний схил задом наперед, штовхаючи поперед себе увесь потяг спочатку вниз, а потім вискакуючи нагору.

— У результаті отакої гойдалки потяг зрештою опиняється нагорі, піднімаючись дедалі вище, — пояснив Александр. — Оці зиґзаґи — це хитромудра ідея, завдяки якій уряду вдалося побудувати залізницю через Блакитні гори, хоч насправді це зовсім не гори, а розсічене плато. На протилежному його боці ми спускатимемося униз такими само зиґзаґами, як і зараз. Якби ж це були справжні гори, то ми б подорожували долиною, а вододіл пройшли б через тунель. Це було б набагато легше, і родючої долини на заході переселенці дісталися б іще кілька десятиліть тому. Новий Південний Уельс нічого не віддає задурно, утім, як і інші колонії в Австралії. Тому, коли люди нарешті підкорили Блакитні гори, їм довелося позбутися багатьох технічних теорій, прийнятних для Європи.

«Ага, — подумала Елізабет. — Тепер я знаю один з ключиків до свідомості мого чоловіка. І до його духу, а може — і до душі. Він захоплюється всілякими механізмами, двигунами та відкриттями, і, хоч якою просвіченою не була б його аудиторія, він однаково повчатиме її і читатиме їй лекції».

А пейзаж довкола був дивовижним. Кручі спадали вниз стрімчаками сотні футів заввишки; стрімчаки переходили в широченні долини, щільно зарослі сіро-зеленим лісом, що звіддаля здавався блакитним. Тут не було знайомих порід дерев — ані дубів, ані сосен, ані ялин. Але всі ті незнайомі дерева мали власну неповторну красу. «Тут усе якось величніше, аніж удома, хоча, мабуть, це через неосяжність просторів», — подумала Елізабет. Поселень вона не бачила, хіба що кілька малесеньких сіл уздовж залізничного полотна, які виростали зазвичай довкола готелю або якогось особняка.

— У цих краях можуть жити лише аборигени, — сказав Александр, коли перед їхніми очима розлігся величний каньйон із перпендикулярними помаранчевими кручами. — Невдовзі ми проїдемо повз бокове відгалуження колії. Воно зветься дробарка, бо веде до низки кар’єрів з видобутку каменю; а далі, у долині, є багатий вугільний пласт. Ідуть розмови про його розробку, але я гадаю, що це буде невигідно: вугілля доведеться піднімати на висоту тисяча футів. Мені здається, що дешевше доставляти вугілля до Сіднея судном, аніж везти його з Літгоу оцими зиґзаґами.

Раптом Александр зробив рукою жест, наче хотів охопити увесь світ.

— Лишень поглянь, Елізабет! Перед тобою — геологія землі у всій своїй красі. Оті кручі — це тріасові пісковики на кам’яновугільних покладах, а під ними — гранітні породи, сланці та вапняки девонського та силурійського періодів. Вершечки деяких гір на півночі являють собою тонкий шар базальту, що вилився при виверженні якогось величезного вулкану, — як глазур третинного періоду на тріасовому торті, але дуже еродована. Прекрасно, еге ж?

«Отакий ентузіазм — і, здавалося б, через абсолютно тривіальні речі! Що мені треба зробити, щоб пізнати хоча б дещицю того, про що він говорить?! Мабуть, мені судилося народитися і жити повним неуком», — подумала Елізабет.

О четвертій дня потяг прибув до Бовенфельса; це була крайня західна точка залізниці, хоча головним містом і був Батерст, що за сорок п’ять миль далі на захід. Елізабет прожогом побігла до станційного туалету, а потім нетерплячий Александр буквально запхав її до екіпажа.

— Я хочу до ночі встигнути до Батерста, — пояснив він.

Коли вони о восьмій дісталися готелю в Батерсті, Елізабет уже з ніг падала від утоми; але наступного ранку Александр знову заштовхав її до екіпажа і наполіг на тому, щоб колона негайно вирушила в путь. Боже милосердний, іще один день безперервної їзди! Її екіпаж рухався попереду; Александр їхав верхи, а шість повозок, запряжених змінними кіньми, везли її валізи, вантаж із залізничного складу в Райделі, а також ящики з безцінним динамітом. Александр сказав, що їхня колона неодмінно приверне до себе увагу «кущовиків».

— А хто такі кущовики? — не втримавшись, спитала Елізабет.

— Грабіжники з великої дороги. Їх залишилося небагато, бо їх нещадно винищували. Колись це були краї, де царював Бен Гал — відомий грабіжник-кущовик. Зараз він — на тому світі, як і більшість із його поплічників.

Кручі та урвища змінили гори більш традиційної форми, але однаково не схожі на шотландські, бо більшість із них не вкривали дерева; не було тут і вересу, що надавав шотландській осені особливого відтінку, а трава тут була хирлявою, рідкою та якоюсь брунатно-сріблястою. Глибока вибоїста колія, здавалося, безцільно петляла між великими валунами, висохлими струмками та ярками, що несподівано виростали на дорозі. Елізабет безперервно смикало, трясло й тіпало, і вона молила Бога, щоб Кінрос з’явився якомога швидше.

Однак він з’явився аж на заході сонця, коли дорога виринула з лісу на відкритий простір, який перетинала дорога, вкрита гравієм; уздовж дороги стояли халупи й тенти. Усе те чуже й незвичне, що Елізабет встигла побачити раніше, зблякло у порівнянні з Кінросом, який вона уявляла собі чимось схожим на Кінрос у Шотландії. Але він виявився зовсім іншим! Халупи та тенти змінилися більш солідними хворостяними мазанками, вкритими гофрованою бляхою чи чимось схожим на кору, яку зідрали з дерева та зшили докупи. Помешкання були розкидані обабіч вулиці, але в нечисленних провулках виднілися якісь дерев’яні вежі, стояки та сараї — химерні конструкції, про призначення яких вона навіть не здогадувалася. І все це було до жаху бридким та огидним! Бридким та огидним!

Потім з’явилися комерційні споруди та крамниці; кожна з навісом на дерев’яних палях. Навіси відрізнялися один від одного: ті, хто їх споруджував, аж ніяк не зважали на симетрію, порядок чи естетику. Вивіски, грубо намальовані від руки, оголошували про те, що тут є пральня, пансіон, ресторан, бар, тютюнова крамниця, чоботарня, перукарня, універмаг, приймальня лікаря чи крамниця залізних виробів.

Було у Кінросі й два будинки з червоної цегли — церква зі шпилем та двоповерховий будинок із верхньою верандою, оздобленою чавунним мереживом, таким гарним, що навіть у всьому Сіднеї такого Елізабет не бачила. Навіс будинку з гнутого гофрованого заліза тримався на залізних стовпах і теж був прикрашений вишуканим чавунним мереживом. Елегантний та красивий напис сповіщав, що це готель «Кінрос».

Ніде не було видно жодного деревця, тому навіть призахідне сонце, здавалося, нещадно палило та грало у волоссі якоїсь жінки, що стояла поруч з готелем, перетворювало її на осяяний сніп. Владна постава та незламна рішучість, яку ця жінка випромінювала, привернули увагу Елізабет, і вона довго — скільки могла — дивилася на неї, витягнувши голову, як журавель. Вражаюча постать. Як Британія на монетах або Боадіцея на малюнках у книжках. Вона, здавалося, дещо насмішкувато привіталася з Александром, який їхав біля екіпажа, а потім відвернулася в інший бік. Тільки тоді Елізабет помітила, що жінка курила сигару і пускала з ніздрів дим, наче казковий дракон.

Довкола було багато людей — чоловіків, убраних у потерті брюки та фланелеві сорочки, з фетровими широкополими капелюхами на головах, і жінок у запраних бавовняних платтях по моді тридцятирічної давності та в непоказних солом’яних капелюшках. І купа китайців: довгі коси мало не до поперека, чудернацькі чорно-білі черевички, конічні капелюхи, жінки та чоловіки в однакових брюках та піджаках чорного або темно-синього кольору.

Колона в’їхала в хащі якихось механізмів, труб, що вивергали дим, сараїв з гофрованого заліза та дерев’яних поворотних кранів і зупинилася біля підніжжя високої скелі — футів з тисячу заввишки. Схилом мало не вертикально піднімалася вузька рейкова колія і губилася нагорі серед дерев, що нарешті втішили погляд.

— Кінець подорожі, Елізабет, — сказав Александр, висаджуючи її з екіпажа. — Самерс незабаром подасть вагонетку.

І дійсно — невдовзі по рейках поволі спустився якийсь транспортний засіб, схожий на відкритий омнібус на залізних колесах, бо мав чотири ряди нефарбованих сидінь для шістьох пасажирів, а також довгий, високо огороджений лоток для вантажів. На відміну від омнібусів ці сидіння були зроблені під неймовірним кутом: пасажирам доводилося сидіти в них, відкинувшись далеко назад. Перегородивши планкою край їхнього сидіння, Александр примостився поруч з Елізабет, рішуче взяв її за руки і поклав їх на поруччя.

— Тримайся і не бійся, — сказав він. — Ти не випадеш, це я тобі обіцяю.

Повітря бриніло різними звуками: пихканням двигунів, яке своєю безперервною монотонністю доводило до шаленства, важким гепанням, металічним скреготом, лясканням обертальних ременів, хрускотом та підвиванням дробарок. Згори долинав шум, що відрізнявся від інших гучністю: то був звук єдиного парового двигуна. Вагончик зрушив з пласкої поверхні, пройшов крутий вигин у рейках і почав підніматися угору під неймовірно крутим кутом. Якимось магічним чином Елізабет змінила положення — вона вже не лежала, а сиділа рівно; холодіючи від страху, вона дивилася вниз, а перед нею поступово розгортався краєвид Кінроса. Пейзаж розширявся, аж поки сутінки не перетворили непоказні околиці міста на непроглядну імлу.

— Я не хочу, щоб моя дружина жила отам, унизу, — зауважив Александр, — і тому спорудив свій будинок на вершечку гори. Окрім зміїної стежки оця вагонетка є єдиним способом спуститися чи піднятися. Поверни голову і поглянь он туди — бачиш? Її тягне товстий дротяний кабель, що намотується і розмотується за допомогою двигуна.

— А чому, — ледь вичавила з себе Елізабет, — а чому вагонетка така велика?

— Тому що нею користуються і шахтарі. Копри шахти «Апокаліпсис» — бачиш оті високі дерев’яні дерики? На них тримаються тягові лебідки, розташовані на отій широкій заглибині, яку ми щойно проїхали. Працівникам легше потрапляти до шахти на вагонетці, аніж крізь тунель, вхід до якого біля підніжжя, бо їм заважають і загрожують велетенські вагонетки-самоскиди для руди, а також локомотиви, що рухаються неподалік входу. Кліті опускають шахтарів до основної галереї, а наприкінці робочої зміни забирають їх.

Коли вагонетка опинилася серед дерев, війнуло прохолодою. «То через висоту, — збагнула Елізабет, — і через тінь, що дає листя дерев».

— Кінрос-гаус — ген там, на висоті три тисячі футів над рівнем моря, — мовив Александр, знову виявивши моторошну здатність читати її думки. — Улітку там панує приємна прохолода. А взимку — набагато тепліше.

Нарешті вагонетка виїхала на пласку поверхню, нахилилася, змусивши і пасажирів знову відкинутися назад, а потім зупинилася. Елізабет насилу вибралася з неї, не давши змоги Александру допомогти їй, і здивувалася — як же швидко падає на землю ніч у Новому Південному Уельсі. Тут не було ані притаманних Шотландії тривалих сутінків, ані тієї магічної години, коли промені призахідного сонця огортають землю чарівним сяйвом.

Під’їзну колію вагонетки обрамляв живопліт. Елізабет обійшла його — і від подиву й захвату зупинилася як укопана. У цій глушині її чоловік збудував особняк з матеріалу, схожого на вапнякову цеглу. Особняк мав три повноцінні поверхи, вікна у стилі англійського Ренесансу, ґанок з колонами у кінці широких сходів; складалося таке враження, що цей будинок простояв тут років з п’ятсот, не менше. Біля підніжжя сходів були тераса з галявинкою та англійський парк, для створення якого, вочевидь, доклали чимало зусиль: там були і підстрижений самшитовий живопліт, і клумби з трояндами, і навіть невеличка копія грецького храму.

Двері особняка були розчинені, а з кожного вікна лилося світло.

— Ласкаво просимо додому, Елізабет! — З цими словами Александр Кінрос узяв її під руку і повів сходами в будинок.

А всередині все було найвищої якості. Як підказувала Елізабет її шотландська ощадливість, доставка предметів обстановки в таку далечінь стала власнику в грубі гроші. Килими, меблі, люстри, прикраси, картини, штори — та й сам будинок — усе це обійшлося Александру в астрономічну суму. Тільки слабкий запах гасу виказував, що насправді особняк збудовано в глушині й освітлюється він гасовими лампами.

Виявилося, що всюдисущий Самерс був головною довіреною особою Александра, а дружина його була економкою. Здавалося, таке сполучення давало Александру якесь особливе задоволення.

— Перепрошую, мадам, чи не хочете ви освіжитися після подорожі? — спитала місіс Самерс і провела Елізабет до туалету, що працював бездоганно.

Здавалося, ще ніколи в житті не була вона така вдячна за це запрошення: як і всім добре вихованим жінкам її епохи, Елізабет часто доводилося годинами терпіти неможливість випорожнити у сечовий міхур. Тому вона наважувалася випити лише кілька ковтків води перед всякою подорожжю — байдуже якою. Спрага призводила до зневоднення, концентрації сечі та появи каменів у нирках; жінки часто помирали від водянки — хвороби, спричиненої надмірним накопиченням рідини у тканинах тіла.

Після кількох чашок чаю, бутербродів та смачного тістечка Елізабет лягла спати така зморена, що ледь пам’ятала щось після того, як вона увійшла до особняка.

— Елізабет, якщо тобі не подобаються твої кімнати, скажи мені, будь ласка, де б ти воліла жити, — сказав Александр за сніданком, який подали до кімнати, кращої за яку Елізабет іще не доводилося бачити: стіни та стеля являли собою скляні шибки, з’єднані майже невидимим плетивом залізних рам, пофарбованих у білий колір; сама ж кімната була схожою на джунглі через численні пальми та папороті в діжках.

— Мені дуже подобаються мої кімнати, але ця подобається найбільше.

— Це оранжерея; у холодному кліматі вона рятує вразливі до морозу рослини від загибелі взимку.

На Александрові були «шкури» (як їх устигла крадькома охрестити Елізабет); недбало кинутий капелюх лежав на порожньому стільці.

— Ти кудись ідеш?

— Я — вдома, тому віднині ти аж до вечора нечасто мене бачитимеш. Місіс Самерс покаже тобі будинок, і ти обов’язково скажеш мені, що саме тобі в ньому не подобається. Цей особняк є твоїм набагато більше, аніж моїм, бо саме ти проводитимеш тут найбільше часу. Як я розумію, ти не граєш на фортепіано?

— Ні, не граю. Ми не могли собі дозволити фортепіано.

— Тоді я потурбуюся, щоб тебе навчили на ньому грати. Музика — одна з моїх пристрастей, тому тобі доведеться навчитися грати дуже добре. Ти вмієш співати?

— Мені ведмідь на вухо наступив.

— Що ж, поки я не знайду вчителя музики, тобі доведеться гаяти час за читанням книг та каліграфічними вправами. — Він нахилився, злегка цьомкнув її в щоку, насунув на голову капелюха і хутко зник, гучно кличучи свою економку — місіс Самерс.

Та невдовзі з’явилася, щоб показати «мадам» будинок, у якому їм трапилось небагато несподіванок — аж поки вони не дійшли до бібліотеки. Кожна кімната була пишно оздоблена у стилі сіднейського готелю, навіть форма чудових парадних сходів — і та вельми нагадувала готельні. У великій вітальні стояли арфа і повнорозмірний рояль.

— Настроювача привезли аж з Сіднея, коли рояль встановили у належному місці, — ото вже мені морока! Не дозволяють тепер його ані на волосинку зсунути, щоб витерти пилюку під ніжками, уявляєте?! — невдоволено пробурчала місіс Самерс.

Вочевидь, бібліотека була чимось на кшталт затишного куточка для Александра, бо була позбавлена дещо манірного вигляду, притаманного решті кімнат. У тих місцях, де її обшир не займали темні дубові полиці з книгами та зелені шкіряні крісла для відпочинку, виднілися клітчасті шпалери, драпіровки та килими. Але ж чому шпалери були у стилі, уподобаному Маррі, а не його рідними Драмондами? Драмондівські шпалери являли собою темно-червоні квадрати з численними зеленими й темно-синіми лініями — вражаючий візерунок, що відразу впадав у око. Тоді як шпалери, що виробляли Маррі, мали тьмяно-зелене тло, невиразно розділене на квадрати тонкими червоними та темно-синіми лініями. Елізабет уже встигла збагнути, що її чоловік віддавав перевагу речам бездоганно красивим та пишним, тож звідки тут узялися ці непоказні шпалери Маррі?

— Тут п’ятнадцять тисяч книжок, — зазначила місіс Самерс благоговійним голосом. — Містер Кінрос має книжки з усіх галузей і тем. — І додала, пирхнувши: — Але він не має жодної Біблії. Каже, що Біблія — це дурниці. Він безбожник.

Безбожник! Однак містер Самерс із ним відтоді, як вони разом прибули на якомусь кораблі, він і чути не хоче про те, щоб податися звідси геть. А я все сподіваюся, що звикну до роботи економки. Цей особняк будувався трохи більше від двох місяців. А тим часом я просто вела домашнє господарство у містера Самерса.

— А ви з містером Самерсом маєте дітей? — спитала Елізабет.

— Ні, — однозначно і якось неохоче відповіла місіс Самерс. Вона випростувалася і поправила свій бездоганно білий та накрохмалений фартух. — Сподіваюся, мадам, що ви будете задоволені моєю роботою.

— Не маю сумнівів, — приязно відповіла Елізабет і посміхнулася своєю найщирішою посмішкою. — А коли ви вели хазяйство у містера Самерса, то де мешкав містер Кінрос, поки не збудували його будинок?

Місіс Самерс кліпнула очима і відвела погляд убік.

— У готелі «Кінрос», мадам. Дуже комфортабельний заклад, до речі.

— Він є власником цього готелю?

— Ні, — коротко відказала місіс Самерс; і, хоч як Елізабет не старалася, їй не вдавалося розговорити економку на цю тему.

У міру того як вони просувалися до кухні, комори та винного льоху, господиня Кінрос-гаусу виявила, що решта слуг були китайцями. Коли Елізабет з місіс Самерс проходили повз них, вони посміхалися і вклонялися.

— Тут що, усі слуги чоловіки? — перелякано верескнула Елізабет. — Ви хочете сказати, що саме чоловіки прибиратимуть мої кімнати, пратимуть і прасуватимуть мою одіж? У такому разі, місіс Самерс, свою нижню білизну я пратиму сама.

— Не варто робити з мухи слона, мадам, — відказала економка, ніби то пусте. — Наскільки я пам’ятаю, оці китайські нехристі увесь час заробляють на життя пранням. Містер Кінрос каже, що вони перуть так добре, бо давно призвичаїлися прати шовк. А те, що вони чоловіки, не мусить вас бентежити, мадам. Це ж не білі чоловіки, а всього лише китайські нехристі.

Особиста служниця Елізабет прибула невдовзі після ленчу. Вона виявилася китаянкою, і, на думку Елізабет, такою вродливою, що аж дух перехоплювало. Тонка, як лозинка, а рот — наче бутон квітки. Хоча Елізабет до цього дня не доводилося бачити китайців, щось у зовнішності дівчини підказало їй, що в її жилах текла і європейська кров. Її очі нагадували формою мигдаль, але були ширшими та виразнішими, аніж у решти китайців, і мали чітко видимі повіки. Дівчина була вбрана у чорні шовкові брюки та жакет, а її волосся було забрано на потилиці традиційним «кінським хвостом».

— Дуже приємно бути у вас, мадам. Мене звуть Джейд — це як назва каменя яшма, — мовила китаянка, склавши руки човником біля грудей і знічено посміхаючись.

— Ти говориш без акценту, — зауважила Елізабет, яка за останній місяць чула багато вимов, при цьому не здогадуючись, що її шотландський акцент був настільки сильний, що співрозмовники інколи не розуміли її. Джейд говорила як жителька колонії — трохи іст-лондонського кокні вперемішку з північноанглійською та ірландською вимовами. Окрім того, було в її вимові іще щось виразно місцеве.

— Мій батько прибув з Китаю двадцять три роки тому і зустрів мою матір, ірландку. Я народилася на золотих родовищах Баларат, мадам. Відтоді ми завжди перебиралися туди, де видобувалося золото, але тато зійшовся з міс Рубі, наші мандри скінчилися. Коли народилася Півонія, моя мати втекла з кавалеристом армії Її Величності королеви Вікторії. Тато каже, що то був голос крові. Свої сходяться зі своїми ж. А мені здається, що вона втомилася народжувати дівчат. Нас аж семеро.

Елізабет спробувала придумати у відповідь щось утішне.

— Я не буду аж надто суворою господинею, Джейд, це я тобі обіцяю.

— О, будьте настільки суворою, наскільки вам подобається, міс Лізі, — весело відповіла Джейд. — Я була служницею міс Рубі, і після неї мені вже нічого не страшно.

Ага, отже, ота Рубі була жінкою крутої вдачі.

— А хто зараз їй прислужує?

— Моя сестра, Перлина. А коли вона набридне міс Рубі, то є іще Жасмин, Півонія, Шовкова Квітка і Квітка Персика.

Від місіс Самерс Елізабет дізналася, що Джейд мала жити в сараї на подвір’ї.

— Це негарно, — твердо заявила Елізабет, сама дивуючись своїй безрозсудній сміливості. — Джейд — красива молода жінка, і її слід берегти. Їй можна переїхати до кімнати гувернантки — допоки мені не знадобиться гувернантка. А китайські слуги-чоловіки теж мешкають у сараї?

— Вони мешкають у місті, — жорстко і стримано відповіла місіс Самерс.

— А з міста вони їдуть сюди у вагонетці?

— Іще чого не вистачало, мадам! Вони йдуть сюди зміїною стежкою.

— А містер Самерс в курсі про те, як ви ведете господарство, місіс Самерс?

— Це не його справа, бо економка тут — я! Ті чоловіки — китайці, які позбавляють роботи білих людей!

Елізабет пирхнула:

— Я ніколи не чула, щоб біла людина, хоч якою б нужденною вона не була, мала бажання бруднити свої руки об брудну одіж інших людей, щоб заробити цим на життя. У вас колоніальний акцент, тож я припускаю, що ви народилися й виросли в Новому Південному Уельсі, але я попереджаю вас, місіс Самерс, що не потерплю расової упередженості в цьому домі.

— Вона доповіла про мене містеру Кінросу, — гнівно кинула місіс Самерс своєму чоловікові, — і той страшенно на мене розлютився! Тому Джейд мешкатиме у кімнатах гувернантки, а слуги-китайці приїжджатимуть сюди на вагонетці! Це просто жах!

— Інколи, Меґґі, ти верзеш дурниці, — зауважив містер Самерс.

Місіс Самерс заціпеніла.

— Усі ви — зграя безбожників, а містер Кінрос — найгірший з них! Спочатку живе з отією жінкою, а потім бере — і привозить сюди дівчинку, яка йому в доньки гордиться!

— Стули пельку, жінко! — відрізав містер Самерс.

Спочатку Елізабет було важко зайняти увесь свій час; після розмови з місіс Самерс вона відчула до цієї жінки таку неприязнь, що стала її уникати.

Бібліотека, попри всі ті п’ятнадцять тисяч книжок, не надто її втішала; там було повно книжок на теми, які її не цікавили, — від геології та машинобудування до способів обробляння золота, срібла, заліза та сталі. Цілі полиці були заставлені звітами різних комісій, а ще більше книг мали назву на кшталт «Англійське право». І ніяких тобі романів. Усі праці про Александра Македонського, Юлія Цезаря та інших знаменитих людей, про яких розповідав її чоловік, були грецькою, латиною, італійською або ж французькою — який же освічений був Александр! Але Елізабет усе ж надибала спрощені перекази деяких міфів у книзі Гібона «Занепад та крах Римської імперії»; а ще їй трапилося повне зібрання творів Шекспіра. Міфи читалися із захватом, твори Шекспіра — йшли складно.

Александр заборонив їй ходити до церкви Святого Андрія (шпилястої англіканської церкви з червоної цегли), поки вона трохи не обживеться, і Елізабет здалося, що в місті Кінрос немає мешканців, з якими їй хотілося б спілкуватися. У неї в душі почала зріти підозра, що чоловік навмисне хотів ізолювати її від простого люду і приректи на самітництво на високій горі. Наче вона була якоюсь таємницею, котру слід усіляко оберігати.

Але оскільки Александр не заборонив їй ходити пішки, вона стала гуляти, обмежуючись спочатку територією довкола маєтку, а потім наважилася відходити й далі. Вона знайшла зміїну стежку і пройшла нею аж до уступу, де знаходилися копри розроблюваної копальні, але так і не знайшла зручного місця, звідки могла б непоміченою спостерігати за роботами. Після цього Елізабет почала поволі заглиблюватись у таємниці лісу, виявивши в ньому чарівний світ схожих на мереживо папоротей, порослих мохом лощин, товстелезних дерев зі стовбурами яскраво-червоного, рожевого, кремового, блідо-блакитного та коричневого кольорів. Усюди пурхали зграйки небачено-красивих пташок — папуг усіх кольорів райдуги, вертких пташок, які дзеленчали наче дзвіночки, пташок, що співали мелодійніше за солов’їв. Затамувавши подих, Елізабет спостерігала, як стрибають з каменя на камінь маленькі кенгуру, — перед нею неначе ожили ілюстрації з книги про природу.

Зрештою вона зайшла так далеко, що почула гуркіт води і виявила чистий та потужний потік, що стрибав униз глибочезним схилом, спочатку до лісу, а потім — до залізних джунглів міста Кінрос, що розкинулося внизу. Контраст був різким та моторошним: рай, що був побіля водоспаду, біля підніжжя гори перетворювався на огидні купи породи, уламки, отвори, насипи та траншеї. А ріка внизу ставала такою ж брудною та огидною, як і пейзаж довкола.

— Бачу, ти знайшла водоспади, — почувся голос Александра.

У Елізабет від подиву перехопило подих, і вона різко обернулася, крутнувшись на місці.

— Ти налякав мене!

— Не так сильно, як налякала б змія. Будь обережною, Елізабет. Тут повно змій, і укус деяких з них буде смертельним для тебе.

— Так, я про це знаю. Джейд попередила мене про них і навчила, як їх відлякувати, — сильно тупнути ногою.

— Еге ж — якщо вчасно помітити змію. — Александр підійшов до неї і став поруч. — Отам, унизу — свідчення того, на що здатна піти людина, щоб заграбастати собі золото, — мовив він. — Перед тобою — справжнісіньке промислове виробництво золота. Цілі два роки ми не могли вийти на золоті розсипи. І я особисто більше за інших відповідальний за отой безлад і розгардіяш, що ти бачиш унизу. Я був тут іще за півроку до того, як до великого світу просочилася звістка про знайдене в оцій маленькій, як ручай, притоці ріки Аберкромбі золото. — Александр узяв її під руку і повів геть. — Ходімо, я хочу, щоб ти познайомилася з учителем гри на фортепіано. До того ж, — вів він далі, — мушу вибачитися, що не завіз до бібліотеки книг, які тобі подобаються. Я мав про це здогадатися наперед. Саме зараз я займаюся тим, що виправляю цю помилку.

— А ти певен, що мені слід навчитися грати на фортепіано?

— Якщо ти бажаєш зробити мені приємне, то так. Ти ж бажаєш зробити мені приємне?

«А й справді — бажаю чи ні? — спитала себе Елізабет. — Я тільки й бачу його, що в ліжку. Він навіть не завдає собі клопоту з’являтися додому на обід».

— Звичайно, — відповіла вона.

Міс Теодора Дженкінс мала одну рису, спільну з Джейд: вона перебиралася зі своїми батьками з місця на місце туди, де видобувалося золото. Том Дженкінс помер від цирозу печінки через пияцтво, коли вони дісталися Софали — золотодобувного містечка на ріці Турон, і його некрасива й сором’язлива донька залишилася без даху над головою та без засобів для існування. Спочатку вона влаштувалася до пансіону і працювала там офіціанткою, мила посуд і застилала постіль; ця робота забезпечила їй дах над головою та засоби до існування, хоча заробляла вона лише шість пенсів на день. Оскільки міс Теодора Дженкінс була людиною набожною, церква стала для неї великою втіхою, особливо після того, як священик виявив її непересічне вміння грати на органі. Згодом родовище в Софалі виснажилося, вона перебралася до Батерста, де Констанція Дьюї побачила її оголошення в місцевій газеті «Батерст фрі прес» і привезла її до себе додому, в Данлі, щоб навчати своїх доньок гри на фортепіано.

Коли остання з дочок Дьюї поїхала до пансіону в Сіднеї, міс Дженкінс повернулася до Батерста і знову взялася за важку й невдячну справу — навчати гри на фортепіано, час від часу підробляючи також швацькою роботою. А потім з’явився Александр і запропонував їй житло в маленькому будиночку в Кінросі та пристойну платню за те, що вона щодня даватиме його дружині уроки гри на фортепіано. Страшенно вдячна за таку пропозицію, міс Дженкінс погодилася негайно ж.

Хоча їй не виповнилося й тридцяти, вона мала вигляд на всі сорок, головним чином через постійне перебування під палючим сонцем — її шкіра змарніла і вкрилася сіткою тоненьких зморшок. Своїм музичним обдаруванням міс Дженкінс завдячувала матері, яка навчила її читати ноти і намагалася знайти для неї фортепіано скрізь, куди б їх не закидала доля золотошукачів.

— Мама померла наступного дня після того, як ми прибули до Сафали, — сказала міс Дженкінс, — а тато помер рік по тому.

Таке кочове життя чимало здивувало і зацікавило Елізабет, якій ніколи не доводилося бувати більш ніж за п’ять миль від домівки, допоки її не «виписав» до Австралії Александр. Це так важко для жінок! Тому не дивно, що міс Дженкінс була така вдячна Александру за його запрошення!

Тієї ночі Елізабет сама пригорнулася до чоловіка і, поклавши голову йому на плече, міцно поцілувала в шию.

— Спасибі тобі, — мовила вона.

— Спасибі — за що? — спитав він.

— За те, що виявив добросердя до бідолашної міс Дженкінс. Обіцяю, я навчуся дуже добре грати на фортепіано. Що-що, а це я тобі обіцяю.

— Є ще одне, що ти могла б для мене зробити.

— Що саме?

— Зняти свою нічну сорочку. Я хочу відчувати дотик твоєї шкіри.

Застукана зненацька, Елізабет підкорилася. «Акт» уже став надто звичним і не викликав у неї колишньої сором’язливості та ніяковості, але їй було байдуже — торкається шкіра до шкіри чи ні. Однак для нього ця ніч означала явну перемогу.

Але ж як важко було навчитися грати на фортепіано! Попри те що Елізабет мала певний хист, давалося взнаки те, що в її родині ніхто не музикував. Тому для неї це навчання означало початок повністю з нуля, навіть у таких елементарних речах, як різновиди музики, її структура й термінологія. День за днем, спотикаючись та падаючи, поволі просувалася вона вперед — чи вдасться їй коли-небудь зіграти самостійно хоч простеньку мелодію?

— Так, удасться, але спочатку ваші пальці мають стати більш гнучкими та моторними, а ваша ліва рука має призвичаїтися робити рухи, відмінні від тих, що їх робить ваша права рука. Ваш слух має розрізняти чітке звучання кожної ноти, — навчала Теодора. — А тепер — усе спочатку, Елізабет. Ви робите успіхи, запевняю вас.

За тиждень вони відійшли від формальності, стали звати одна одну по імені й установили такий порядок занять і спілкування, який значно полегшив тягар самотності, від якої страждала Елізабет. Кожного буденного дня Теодора приїздила на вагонетці о десятій ранку, і вони займалися музичною теорією аж до ленчу, який подавали до оранжереї. Потім вони йшли до рояля і займалися нескінченними гамами. О третій Теодора поверталася на вагонетці до Кінроса. Інколи вони прогулювалися в парку; одного разу навіть спустилися вниз зміїною стежкою, і Теодора показала Елізабет, де знаходиться її маленький будиночок, — він їй дуже подобався, і вона ним страшенно пишалася.

Але Теодора не запросила Елізабет в гості, а Елізабет була надто розважливою, щоб самій напрошуватися. У цьому питанні Александр був непохитним: його дружина під жодним приводом не мусила відвідувати місто Кінрос.

Пропустивши другі місячні поспіль, Елізабет зрозуміла, що завагітніла, бо знала про це з розповідей Мері. Чого вона не знала — це як повідомити Александру. Клопіт полягав у тому, що вона і досі до пуття його не знала, та й він був не з тих, про кого хотілося б щось дізнатися. І хоч як би вона не намагалася розкласти по поличках свої страхи та раціонально їх обміркувати, Александр бовванів у її уяві як відсторонена владна постать, до того ж увесь час він був надзвичайно зайнятий — вона навіть не знала, про що з ним можна поговорити! Тож як вона мала повідати йому цю новину, котра наповнювала її радістю — радістю, яка не мала стосунку ані до «акту», ані до самого Александра? І хоч як би Елізабет не крутила цю думку в голові, їй ніяк не вдавалося знайти потрібні слова.

За два місяці після приїзду до Кінроса вона вже грала своєму чоловікові на фортепіано Бетговенове «До Елізи» — саме тоді, коли він несподівано заявився додому, щоб пообідати. Її гра викликала у нього захват — і недаремно: Елізабет навмисне чекала того часу, коли зможе грати, щоб не фальшивити.

— Прекрасно! — скрикнув він, підхопив її на руки і сів у крісло, всадовивши дружину собі на коліна. Потім Александр задумливо прикусив губу і прокашлявся. — Я хочу дещо у тебе спитати.

— Що? — озвалася Елізабет, гадаючи, що чоловік почне розпитувати про її музичні вправи.

— Уже два з половиною місяці, як ми одружені, а в тебе немає місячних. Ти вагітна, люба моя?

Затамувавши подих, Елізабет обхопила чоловіка руками.

— Так, так! Я вагітна, просто не знала, як тобі про це сказати.

Александр ніжно поцілував її.

— Я кохаю тебе, Елізабет.

Якби оця інтерлюдія тривала — Елізабет у нього на колінах, а він увесь охоплений ніжністю, — якби він лише обмежився радісним захватом з приводу звістки про майбутню дитину, з приводу того, що його дружина, вчорашня дитина, невдовзі народить дитину йому, — хтозна, як би склалося подальше життя Елізабет і Александра?

Але раптом він рвучко поставив її на ноги, а сам підвівся — з похмурим обличчям та сердитим поглядом, і Елізабет перелякалася — чи не роздратувала вона його якимось словом чи жестом? Елізабет затремтіла й інстинктивно зіщулилася в його руках, що досі конвульсивно стискали її.

— Оскільки ти носиш у собі мою дитину, то мені настав час сказати тобі дещо про себе, — суворо мовив Александр. — Я — не з родини Драмондів. Тільки спокійно і без крику! Дай мені сказати! Я — не брат тобі, Елізабет. Я просто далекий родич по лінії Маррі. Моя мати була з родини Маррі, але я й гадки не маю, хто був моїм справжнім батьком. Дункан Драмонд дізнався, що моя мати зустрічається з якимось іншим чоловіком, дізнався з тієї простої причини, що вона вже рік не бажала з ним спати, але завагітніла дитиною, до появи якої він не мав жодного стосунку. Коли він звинуватив її в подружній зраді і став вимагати викласти все начистоту, вона відмовилася назвати ім’я чоловіка; сказала лише, що покохала його і через те не могла спати з Дунканом, якого ніколи не любила. Вона померла при пологах і забрала свою таємницю у могилу. А Дункан був надто гордий, щоб сказати, що я — не його син.

Елізабет слухала, розриваючись між полегшенням через те, що Александр сердився не на неї, та страхом, якого на неї нагнала щойно почута історія. Але більша частина її єства не могла збагнути, навіщо він навмисне зруйнував отой прекрасний момент обіймів, момент єднання почуттів? Хтось старший та досвідченіший спитав би на її місці, чи не можна було б відкласти цю новину на якийсь інший день, але все, на що спромоглася в ту мить Елізабет, — це збагнути, що диявол в Александрі був сильніший за коханця. Її дитина була для нього менш важливою, аніж його прихована незаконнонародженість.

Аби не мовчати, вона вигукнула:

— О Александре! Бідна твоя мати! Що ж то був за чоловік, який дозволив їй отак померти?

— Не знаю, хоча я не раз про це запитував себе, — відповів він іще суворішим голосом. — Усе, що я можу сказати, — це те, що той чоловік більше переймався власного шкурою, ніж моєю матір’ю чи мною.

— А може, його на той час уже не було на світі, — припустила Елізабет.

— Не думаю, — відказав Александр. — У всякому разі, моє дитинство минуло в стражданнях, які я терпів від чоловіка, якого вважав своїм батьком; і я ніяк не міг збагнути, чому ж він завжди невдоволений мною і що я маю зробити, щоб його задобрити. Звідкись у мені взялася віслюча впертість, яка не дозволяла принижуватися та благати, хоч як би сильно Дункан мене не бив і хоч які б жахливі речі не змушував робити. Я просто ненавидів його. Ненавидів його!

«І ця ненависть досі керує твоїми вчинками, вона панує над тобою, Александре Кінрос», — подумала Елізабет.

— А як же ти про все це дізнався? — спитала вона, сама злякавшись власної сміливості.

— Коли приїхав Маррі, щоб перебрати церкву, Дункан знайшов у ньому споріднену душу. З першого ж дня вони потоваришували, і Дункан, напевне, відразу ж розповів Марpi історію про моє походження. На той час я вже звик майже увесь час проводити в домі у пастора, навчаючись у доктора МакҐреґора, — Дункан не міг піти проти свого священика, — і тому наївно припустив, що так буде і при Маррі. Але той заборонив мені з’являтися у себе і сказав, що потурбується про те, щоб я ніколи не поступив до університету. В очах у мене потемніло, і я його ударив. Ну, зламав йому щелепу, а він примудрився-таки презирливо плюнути мені, що я — байстрюк, що моя мати була звичайною повією і що я потраплю до пекла за те, що моя мати і я скоїли з Дунканом.

— Яка жахлива історія! — мовила Елізабет. — Саме тому ти і втік, наскільки я розумію.

— Так, тієї ж ночі.

— А твоя сестра по-доброму до тебе ставилася?

— Вініфред? Так, певним чином так, але вона на п’ять років старша і вже була заміжньою на той час, коли стала відомою правда. Здається мені, що вона й досі нічого про це не знає. — Нарешті Александр відпустив Елізабет зі своїх рук. — Зате тепер про це знаєш ти.

— Так, тепер — знаю, — повільно мовила вона. — Тепер знаю. Відтоді як я тебе зустріла, я відразу ж відчула, що тут щось не так, — ти поводився не так, як ті Драмонди, яких я знала. — Вона зобразила посмішку, витягнувши її з якогось вмістилища внутрішньої сили та незалежності, про яке вона навіть і не здогадувалася. — Якщо чесно, то ти нагадав мені Диявола — своєю бородою та бровами. Я страшенно тебе боялася.

Це зізнання породило сміх та спантеличений погляд.

— У такому разі бороду доведеться негайно зголити, але з бровами буде складніше. Принаймні не буде сумнівів стосовно батька майбутньої дитини.

— Які там сумніви, Александре? Я приїхала до тебе незайманою.

Замість відповіді він взяв її за праву руку, поцілував, а потім повернувся і вийшов з кімнати. Коли вона лягла спати, його в ліжку не було, і тієї ночі він так і не з’явився. Елізабет лежала в темряві з широко розкритими очима і тихо плакала. Чим більше вона дізнавалася про свого чоловіка, тим менше вірила в те, що коли-небудь зможе його покохати. Над ним панувало його минуле, а не майбутнє.

Розділ 2 По слідах Александра Македонського

Коли Александр втік з дому в переддень свого п’ятнадцятого дня народження, він не взяв з собою нічого, окрім буханця хліба та шматка сиру. Єдиним пристойним убранням було те, у якому він ходив до церкви, а решта було надто потертим та дірявим, щоб давати собі клопіт брати з собою. Хоча він і не був міцної статури, те життя, до якого змусив його батько, розвинуло в ньому незвичайну силу та витривалість, тому він біг пристрибом цілу ніч, не зупиняючись перевести подих. Час від часу інші хлопці теж намагалися втекти з Кінроса, але їх незмінно знаходили за милю-дві від домівки. Александр вважав, що в глибині душі їм не надто хотілося тікати. Ним же думка про втечу заволоділа повністю, тож коли о п’ятій ранку він нарешті зупинився попити води зі струмка, від Кінроса він уже встиг відбігти аж на сімнадцять миль. Що тримало його в тому місті, якщо він не зможе потрапити звідти до університету в Единбурзі? А провести все своє життя на ткацькій фабриці було для нього рівнозначно смертному вироку.

За тиждень він устигнув добратися до околиць Ґлазґо — у нього забракло духу вирушити до Единбурга, — де він сподівався знайти хоч якусь роботу. Подорожуючи, він, щоб прожити, рубав дрова та підстригав у парках дерева та кущі, але мріяв він про інше. Що йому хотілося — так це можливості спробувати себе в такій роботі, яка б давала йому змогу навчатися і вдосконалюватися, роботі, яка вимагала як розуму, так і грубої сили. І він знайшов таку роботу, коли дістався до Ґлазґо — третього за розміром великого міста на Британських островах.

Предмет його мрії стояв у дворі, нагнітаючи повітря в плавильню: з труби ішов дим, а округлий корпус оповивала біла пара. Паровий двигун! На мукомельні в Кінросі було два парові двигуни, але Александр так жодного разу їх і не бачив — і ніколи б не побачив, навіть якби залишився в Кінросі. Територію мукомельні розподілили між місцевими родинами, а Дункан та Джеймс Драмонди були прикріплені до ткацької фабрики- як і їхні діти.

«А натомість я, — подумав Александр, — учиню так, як учинив мій знаменитий тезко, — вторгнуся на незвідану територію».

Навіть у свої п’ятнадцять років він мав підхід до людей і вмів їх зачаровувати. Досі ці чари були спрямовані виключно на померлого Роберта МакҐреґора, але тепер, коли Александр проникнув на плавильню, він знайшов нову мішень для своїх чарів — і не якусь там закіптюжену постать, яка кидала лопатою вугілля в розпечену ненажерливу пащеку котла. Біля парового двигуна стояв добре вдягнений чоловік з ганчіркою в одній руці та гайковим ключем у другій. Стояв — і нічого не робив.

— Вибачте, сер, можна до вас звернутися? — спитав Александр у байдикуючого чоловіка і посміхнувся.

— Звісно.

— А що тут виробляють?

«І чому ж я, — думав згодом той чоловік, — чому я не дав тому вилупку копняка? Так, щоб він аж з двору вилетів!» Але натомість чоловік біля парового двигуна звів брови і посміхнувся у відповідь.

— Тут виробляють котли та парові двигуни, хлопче. Розумієш, скрізь бракує котлів та парових двигунів, дуже бракує.

— Дякую, — сказав Александр і, прослизнувши повз нього, потрапив до плавильного цеху, де панувала оглушлива какофонія звуків.

В одному кутку цього пекла виднілися сходи, що вели до заскленого гнізда, з якого все було видно як на долоні. То була кабінка директора. Александр застрибав догори, долаючи по чотири сходинки за один раз, і загепав у двері.

— У чім справа? — спитав уже не молодий чоловік, розчиняючи двері.

То явно був директор, бо він мав на собі напрасовані брюки і випрану білу сорочку із закоченими рукавами та без комірця: від такої спеки той комірець зжужмився б, утім, кому це було цікаво тут, у гарячому цеху?

— Я хочу навчитися робити котли, сер. А після того я хотів би навчитися робити парові двигуни, сер. Я призвичаєний жити в халупі і обходитися без лазні, тому мені не треба великої платні, — мовив Александр, знову пускаючи в хід свою посмішку.

— Шилінг на день — це пені на годину — і безкоштовні соляні таблетки. Як тебе звуть, хлопче?

— Александр… — він ледь не бовкнув «Драмонд», але в останню мить зорієнтувався: — Кінрос.

— Кінрос? Як і місто?

— Еге ж, як і місто.

— Узагалі-то нам потрібен підмайстер, і я скоріше візьму на роботу хлопця, який прийшов найматися сам, а не того, кого привів за руку татко. Мене звуть містер Конел, можеш не боятися ставити мені запитання. Якщо не знаєш, які запитання ставити, то мовчи, поки тебе не спитають. Коли ти зможеш вийти на роботу, хлопче?

— Просто зараз, — відповів Александр і не ворухнувся з місця. — Я маю до вас запитання, містере Конел.

— Слухаю тебе.

— А навіщо потрібні соляні таблетки?

— Щоб ковтати їх. Чоловік, який тут працює, проливає галони поту. Соляні таблетки вберігають від м’язових корчів.

Новий учень не лише швидко навчався; він мав також щасливу здатність подобатися іншим, попри очевидну обдарованість, хоча така риса, як обдарованість, зазвичай викликає роздратування та заздрощі в інших, лінькуватих та менш кмітливих робітників. Можливо, у ньому не бачили загрози, бо він не робив таємниці з того, що коли підзаробить грошенят, то змінить роботу, коли навчиться всього, чого можна навчитися на паровому двигуні в Ланарку. Його житлом став куточок двору, де стояв паровий двигун, що подавав стиснуте повітря. Захист від стихії забезпечував лист гофрованого заліза, а тепло йшло від котла парового двигуна, який Александр час від часу шурував уночі, — цей обов’язок містер Конел вважав своєрідною платою за проживання.

1858 року, коли Александр прибув сюди, Ґлазґо був жахливим містом; смертність у ньому була найвищою у Великій Британії; найвищим був і рівень злочинності, бо переважна більшість мешканців була туго набита в нетрі без води, каналізації та освітлення, і в ті нетрі жоден полісмен та чиновник не наважувався увійти. Міська влада поговорювала про тотальне знесення нетрів, але, як і зазвичай, розмова так і не перетворилася у справи — то був лише один зі способів замилити очі благонаміреним людям, у яких почала прокидатися соціальна та громадянська активність. Інтереси металообробної та вугільної промисловості були на першому місці завдяки тому, що Ґлазґо знаходився поблизу родовищ обох цих видів сировини. Це призводило до того, що над містом постійно висіла задушлива ковдра ядучого диму, до якого додавалися дими хімічної промисловості, яка, розвиваючись швидкими темпами, продукувала речовини, здатні роз’їсти найміцніші легені.

Александру тут не подобалося, але він знав, що має залишатися в місті доти, поки не заробить собі добру репутацію та гроші на квиток. Добра ж репутація означала письмове засвідчення його вправності в роботі з котлами та паровими двигунами.

Коли його перевели з нижнього поверху плавильні до цеху, де безпосередньо вироблялися самі парові двигуни, допитливий розум Александра виявив багато способів покращення їхньої конструкції. Звісно, він добре розумів, що всі його ідеї ставали власністю містера Конела, який запатентував кілька запропонованих ним винаходів. Строго кажучи, це означало, що містер Конел не був зобов’язаний ділитися з Александром навіть невеликою часточкою своїх прибутків, але для своїх часів він був людиною справедливою, тому часто винагороджував талановитого хлопця кількома золотими соверенами. Він також сподівався, що коли Александр закінчить своє навчання, то його можна буде переконати залишитися, бо його винаходи забезпечили компанії «Ланарк Стім» велику перевагу над конкурентами. Більше того, заробітки Александра зросли з шилінга за дванадцятигодинний робочий день до п’яти шилінгів наступного року, а на третій рік вони зросли аж до фунта. Хлопець був украй потрібен містеру Конелу.

Та Александр не мав наміру залишатися. Майже все, що він заробляв, ішло в потаємну схованку за непримітною цеглиною в огорожі заводського двору. Він не мав довіри до банків, особливо до місцевих. Рік 1857-й став свідком краху закладу під назвою «Вестерн-бенк»; наслідки цього краху були страшними для промисловості, комерції та заощаджень простих вкладників.

Він і досі жив у своєму кутку, купував поношений одяг, а один раз на місяць сідав на поїзд до сільської місцевості, де купався у тихому гірському ручаї та прав у ньому свою одіж. Найбільше грошей витрачав Александр на їжу. Він зростав так швидко, що його шлунок постійно бурчав від голоду. Секс у його житті ще не з’явився, бо він постійно був надто вже змореним, щоб прагнути його.

I ось настав день, коли він отримав аркуш паперу від містера Конела, який марно благав його залишитися. У документі зазначалося, що Александр закінчив трирічне учнівство з задовільними результатами; що він вміє варити по металу, паяти, працювати з паровим молотом та прокатним станом, гнути труби та листове залізо, а також за необхідності може зібрати з деталей паровий двигун, бо добре розуміє принцип його роботи, знає теорію та механіку пари і має хист до гідравліки.

Його знання значно перевершували знання будь-якого працівника фірми «Ланарк Стім», і навіть містера Конела. Це сталося завдяки тому, що Александр по неділях відвідував бібліотеку Університету Ґлазґо, і цю самоосвіту він вважав значно кориснішою за відвідини церкви. Користування цією бібліотекою було суворо заборонено будь-кому, окрім студентів університету, але Александр, не боячись перешкод, забезпечив собі пропуск, видуривши його у одного старшокурсника, котрому безпробудне пияцтво завадило цим пропуском користуватися.

Заховавши золоті монети у подвійному дні свого ящичка для інструментів, Александр пішов пішки через графство Камберленд до Ліверпуля. І ніс він той ящичок легко, наче перо. Кілька днів він милувався неперевершеною красою та спокоєм цього найкрасивішого з усіх графств Англії, а потім увійшов до другого за розмірами міста Великої Британії; так само брудного, як і Ґлазґо, але з трохи чистішим повітрям.

Ні, він не збирався залишатися у Ліверпулі. Александр хотів знайти корабель, який вирушав до Каліфорнії та її золотоносних родовищ. І знайшов «Квінніпіак», який стояв на приколі. То був корабель нового типу: дерев’яний трищогловий вітрильник з паровим двигуном, який обертав ґвинт, а не колесо з лопатками. Капітан корабля, який водночас був і його власником, зрадів можливості користуватися послугами юнака, який добре знався на морських парових двигунах. І це знання він засвідчив під час жорсткого екзамену, влаштованого йому механіком просто на робочому місці. Бо жоден янкі не довіряв шматку паперу.

Вантаж «Квінніпіаку» був різноманітним: гірничодобувне устаткування на кшталт трамбувальних машин та величезних чавунних реторт, про призначення яких Александр міг лише здогадуватися, парові двигуни, дробарки. Але були там також і мідні штуцери, шеффілдські ножі, шотландський віскі та порошок карі.

— Розумієш, там зараз іде громадянська війна, — пояснив механік. Усе залізо та сталь у Сполучених Штатах ідуть на гвинтівки, гармати та інше військове спорядження, тому каліфорнійці купують усе необхідне в Англії.

— А ми заходитимемо до Нью-Йорка? — спитав Александр, якому страх як хотілося побачити оте славетне місто мрій та сподівань.

— Ні, ми зайдемо до Філадельфії, але лише для того, щоб поповнити запаси вугілля. Вітрилами ми користуємося лише за необхідності — паровий хід швидший та пряміший, бо не треба йти галсами, підлаштовуючись під вітер, легше долати супротивні течії.

Коли «Квінніпіак» вийшов з Ірландського моря в Атлантичний океан, Александр швидко збагнув, чому капітан так зрадів вправному помічникові механіка: Старий Гаррі, як його всі величали, страждав на хитавицю і через силу виконував свої обов’язки, постійно хапаючись за відро, у яке він блював.

— Це мине, — повторював Старий Гаррі, хапаючи ротом повітря, — але як же воно мені осточортіло!

— Йди на своє ліжко, старий злобний віслюче, — наказав йому Александр. — Я сам упораюся.

Але згодом Александр виявив, що не так то просто — вправлятися з механічним звіром і забезпечувати його бездоганну роботу в бурхливому морі і що то була безперервна робота для двох чоловіків. Він відчув полегшення, коли два дні по тому Старий Гаррі знову з’явився в машинному відділенні, нарешті перемігши свою хворобу. Великий кінцевий підшипник колінчастого валу мав схильність перегріватися через погану якість змащувальної оливи, і то не було недоглядом з боку Гаррі, то було проблемою всіх тогочасних олив. Котел час від часу виробляв надто сильний тиск, а один з кочегарів, пристрастившись до шотландського віскі, ледь не впився до смерті. Перший висновок Александра стосовно американців був такий: вони набагато менше зважали на соціальний стан людини, аніж англійці чи шотландці. Гаррі був старшим механіком, однак він залюбки підміняв кочегара, лопатою підкидаючи в топку вугілля; а коли другий кочегар загадковим чином випав за борт після великого картярського виграшу, за лопати взялися і всі три помічники капітана. Жоден англійський або шотландський механік чи офіцер не принизився б до виконання ручної роботи, у той час як ці практичні люди воліли самі кидати в топку вугілля, аніж примушувати до цього екіпаж. А екіпаж складався з матросів у повному сенсі цього слова: вони не могли змиритися з думкою, що їхня професія піде в небуття через якогось небезпечного залізного звіра, що причаївся у череві корабля та попихкував парою.

Вони стали до причалу в Делавері через дванадцять днів після виходу з Ліверпуля, але Александр так і не зійшов на берег, щоб подивитися Філадельфію. Відряджений наглядати за доставкою вугілля, він увесь час провів за тим, що спостерігав, як вугільники ставлять мішки з вугіллям у вугільній коморі, а Старий Гаррі та капітан з помічниками зійшли тим часом на берег і подалися до ресторану, де їм страх як хотілося поласувати крабами.

Погода встановилася тиха і ясна, тому красень корабель, чахкаючи двигуном і рухаючись на південь, спалив менше вугілля, ніж розраховував Старий Гаррі. Це сталося завдяки тому, що дув попутний вітер і на допомогу паровому двигуну підняли передні кромки вітрил. І лише поблизу Флоріанополіса в Південній Бразилії котел довелося загасити через те, що скінчилося вугілля.

На превелике здивування Александра, Південна Америка виявилася країною, багатою на вугілля та всілякі мінеральні копалини. «Чому це ми в Британії гадаємо, що вся світова промисловість має розташовуватися в межах Європи та Північної Америки?»

У довгій тихій лагуні на уругвайському кордоні, що називалася Лагоа-дос-Патос, лопатний пароплав взяв «Квінніпіак» на буксир, і в Порто-Алегре він узяв на борт повний запас вугілля.

— Колись це була волога й повна газу гидота, бо кращі вугільні пласти знаходяться в глибині країни, — пояснив Старий Гаррі. — Але якась англійська компанія отримала тут концесію і тепер постачає сюди вугілля залізницею.

Однак мис Горн вони обігнули, йдучи під вітрилами, — ото було незабутнє видовище! Величезні, як гори, хвилі, завивання вітру — справдилося все, що Александр прочитав про мис Горн у книжках.

Котел знову розтопили аж тоді, коли «Квінніпіак» вийшов з Вальпараїсо в Чилі (хоча місцеві мешканці казали «Чилє»).

— Окрім чилійського вугілля, більше ніякого на шляху ми взяти не зможемо, воно — останнє, — з сумом мовив старий Гаррі. — Навіть у Каліфорнії немає пристойного вугілля — лише водянисті лігніти та низькоякісне бітумне вугілля, у якому повно сірки. Воно не годиться для морських парових двигунів, бо від газів, що воно продукує, можна врізати дуба. Нам доведеться рушати аж до Ванкувера, щоб завантажити найкраще з найгіршого, тому повертатися вздовж західно-тихоокеанського узбережжя нам доведеться під вітрилом — аж до Вальпараїсо.

— Цікаво, а чому ті парові двигуни, що ми їх веземо, сконструйовані під спалювання в них дерева? — спитав Александр.

— Тому що тут достобіса дерев, Александре! Тисячі квадратних миль лісів. — Розумні й хитрі очі старого Гаррі раптом оживилися і заблищали. — Ти збираєшся розбагатіти на золотих родовищах?

— Так, збираюся.

— Наносних порід давно вже немає. Золото добувають тепер промисловим способом.

— Я знаю. Саме тому я й вважаю, що там можна добряче заробити механіком парового двигуна.

Після золотих лихоманок 1848 та 1849 років населення Сан-Франциско збільшилося учетверо, і всі наслідки такого гігантського напливу народу за такий нетривалий час не забарилися себе проявити. На околицях міста скупчилися халупи та сараї, більшість із яких уже давно стояли порожніми. У центрі ж міста вплив та міць золота були набагато виразнішими, бо в певних будинках там проявлялася претензія на архітектурну вишуканість. Багато хто з тих, хто пробився на Захід, насамкінець осіли в цих краях, щоб займатися речами більш прозаїчними, аніж видобування золота, хоча певна кількість прибульців повернулася назад, на Схід, коли потойбіч Скелястих гір вибухнула війна між Північчю та Півднем.

Ясна річ, Александр не тринькав гроші і був так само ощадливий, як і його дядько Джеймс, але він знав, що найкращим місцем, де можна було знайти двійко-трійко охочих золотошукачів, був бар, тож до бару він і пішов. Там було зовсім не так, як у пабі в Ґлазґо! Їжі не подавали, за столами прислужували вульгарного вигляду жінки, а все, що пили відвідувачі, подавалося маленькими порціями. Александр замовив пиво.

— Ти такий гарний! — кинула йому офіціантка, випнувши груди. — Не хочеш запросити мене до себе додому, коли зачиниться цей ганделик?

Він уважно подивився на неї крізь примружені очі, а потім енергійно захитав головою.

— Ні, мадам, дякую.

Жінка ледь не луснула від злості.

— Щось не так, містере Химерний Акцент? Я для вас не надто гарна?

— Так, мадам, ви мені не підходите. Я не маю наміру вхопити сифіліс. У вас на губі — шанкр.

Коли вона принесла пиво, то з силою грюкнула кухлем об стіл і пішла геть, закопиливши губу і задравши носа. Ця сценка явно зацікавила двох чоловіків, які сиділи в кутку, здивовано витріщившись.

Александр узяв своє пиво і підійшов до них: у незнайомців очі світилися золотою лихоманкою, і увесь їхній вигляд промовляв про те, що вони прибули сюди шукати золото.

— Дозвольте? — спитав він.

— Звісно, сідай, — відповів худорлявий та світловолосий чоловік. — Мене звуть Біл Сміт, а оцього волохатого хлопця— Чак Парсонс.

— Александр Кінрос з Шотландії.

Парсонс розсміявся.

— Слухай, друже, я вже зрозумів, що ти прибув з дуже далеких країв. Ти не схожий на американця. Що привело тебе до Каліфорнії?

— Я механік парового двигуна, і мені дуже хочеться знайти золото.

— От і добре! — радісно вигукнув Біл. — А ми — геологи, і нам теж дуже хочеться знайти золото.

— Що ж, корисний фах для такої справи, — зауважив Александр.

— Значить, друже, ти займаєшся паровими двигунами… що ж, коли в команді є два геологи та один паровий механік, то вагон золота вже не здається химерою, що її породжує уява, — сказав Чак і махнув своєю клешнею на решту завсідників бару — компанію похмурих та похнюплених людей. — Поглянь на оцих чоловіків. Вони потрапили в халепу і тепер всіляко намагаються нашкребти грошей, щоб повернутися додому — до Кентуккі, Вермонту та інші місць, звідки вони сюди прибули. Недосвідчені молокососи в чистому вигляді, гівна від глини відрізнити не можуть. Усякий дурень здатен промивати золотоносну породу чи змайструвати жолоб, але знаходження та розробка золотої жили — це справа для чоловіків, які добре знають, що роблять. Ти можеш побудувати паровий двигун, Александре? І запустити його?

— Якщо матиму необхідні деталі, то зможу.

— А скільки в тебе грошей?

— Ну, це як подивитися… — обережно відповів Александр.

Біл і Чак перезирнулися і з розумінням кивнули один одному.

— А ти кмітливий, Алексе, — мовив Чак крізь свою кущасту бороду і розсміявся.

— У Шотландії скоріше б сказали; хитрий та обережний.

— Гаразд, тоді беремося до справи, — мовив Біл. Нахилившись над столом, він заговорив тихим і змовницьким тоном. — У нас із Чаком по дві тисячі доларів. Вистав сумірну суму — і ти в долі.

— Зможу виставити, якщо чотири долари підуть за один англійський фунт.

— Так що — згода?

— Згода.

— Потиснімо руки.

Александр потиснув їм руки.

— І як же ми візьмемося до справи?

— Багато з того, що нам знадобиться, ми роздобудемо на дурняк на покинутих розробках вздовж Американ-ривер, — відповів Біл, посьорбуючи пиво.

«Ніхто з нас, — завважив Александр, — не любить міцних напоїв. І це промовляє на користь нашого партнерства. Ці хлопці — жваві й непересічні, і вони аж ніяк не йолопи. Освічені, молоді, вперті».

— А що конкретно нам потрібно? — спитав він.

— Ну, для початку деталі парового двигуна. Дробарка. Оброблене дерево для виготовлення жолобів та подібних пристроїв, подрібнювач. Усе це ми можемо дістати на покинутих розробках, де старателі намагалися знайти золоті пласти. А ще нам потрібні кілька мулів — тут теж можна знайти тварин, покинутих їхніми господарями, — відповів Чак. — Наші гроші підуть на те, що можна придбати у Сан-Франциско, — діжки з порохом, який виробляється тут і начебто недорого коштує, з огляду на те, що на Сході точиться війна. Селітра постачається з Чилі, в Каліфорнії повно сірки, і поблизу росте багато дерев, придатних для отримання з них деревного вугілля. Для вибухових зарядів знадобиться також патронний папір. А ще — запали та бікфордові шнури. Найбільші витрати підуть на колби з ртуттю, але, на щастя, її теж можна знайти на цьому узбережжі.

— Ртуть? Ти маєш на увазі живе срібло?

— Еге ж. Якщо ми збираємося шукати золото, вкраплене у кварц, то нам треба буде видобути його звідти, а це неможливо без лотка. Кварц розбивається на дробарці до шматочків два дюйми завбільшки, потім товчеться в порошок на подрібнювачі. На подрібнювач подається постійний потік води, у якій є у підвішеному стані ртуть у вигляді маленьких крапельок. Розумієш, золото сполучається зі ртуттю — саме таким чином його і вивуджують із кварцу. — Тут Чак нахмурився. — Ми не зможемо притягнути оті важучі чавунні реторти, у яких золото відокремлюється від ртуті, бо вони важать тонни і їх не можна розібрати на деталі, а потім знову зібрати. До того ж сумніваюсь, що вони отак лежатимуть покинуті і чекатимуть, поки ми прийдемо і заберемо їх. Тому коли ми знайдемо жилу, нам доведеться тримати своє золото у вигляді сполуки, аж поки у нас не скінчиться ртуть.

— Ртуть дуже важка, я знаю про це, — сказав Александр.

— Отож. Один флакон ртуті важить сімдесят шість фунтів. Але ця ртуть здатна притягнути до себе достобіса золота — приблизно фунтів п’ятдесят. Поки у нас скінчиться ртуть, ми вже встигнемо розбагатіти, — сказав Біл.

— А що тут іще продається з того, що нам знадобиться? До речі, я маю власні інструменти.

— Харчі. Вони тут набагато дешевші, аніж у Коломі чи в будь-якому іншому околичному місті. Можна буде придбати мішки з сушеними бобами та каву. Ну, і бекон. Тут росте повно їстівної зелені. Повно тут і оленів, а Чак — прекрасний стрілець. — Біл вигнув брову. — Це, до речі, дуже важлива обставина. Хтось із нас неодмінно має бути добрим стрільцем, бо ведмеді в цих краях завбільшки з дорослого чоловіка, а вовки полюють зграями.

— То, може, мені придбати зброю?

— Так, бажано револьвер. А гвинтівкою займеться Чак. У Каліфорнії ніхто не ходить без зброї, Алексе. І носити її треба так, щоб усі бачили.

— І на все це вистачить шість тисяч доларів?

— Звісно, що вистачить. Вистачить навіть на трьох коней для нас та на мулів, щоб перевозити на них те, що ми придбаємо у Фріско.

Серед перелічених приготувань найбільший скептицизм Александра викликала тверда впевненість Чака та Біла стосовно готовності невдах старателів негайно полишати коштовні механізми. Та коли вони наблизилися до підніжжя гір Сьєрра-Невада, він зрозумів причини їхнього оптимізму: ще на під’їзді до гір їм почали траплятися глибокі ущелини, які Чак та Біл називали каньйонами. Ці каньйони, що розрізали поверхню землі, дійсно наштовхували на думку, що компанія розчарованих золотошукачів, забачивши такі перешкоди на своєму шляху, відчує бажання позбутися всякого важкого устаткування.

Саме так: там, де підніжжя пагорбів біля Американ-ривер указувало на присутність кварцової жили, вони знайшли залишки парових двигунів, каменедробарок та подрібнювачів, не стільки іржавих, скільки немилосердно зношених та поламаних, наче ті, хто на них працював, не знали достеменно, як цими пристроями користуватися та як їх підтримувати у робочому стані. Пейзаж уздовж русла ріки на вигляд видався Александрові полем жорстокої битви: перевернута, наче вибухами снарядів, земля, розкидане каміння та щебінка, підвідні канали для промивки породи в жолобах, якісь отвори, печери та утворені вибухами ями. Похилені жолоби, шматки труб, розбиті лотки та рокери. Воістину край марнотратників: якщо робота не клеїться, то можна піти і кинути все це гнити, іржавіти і розвалюватися.

Вони не угледіли жодної ознаки тих людей, що скоїли такий гармидер та руйнування: дехто з них повернувся до Сан-Франциско, дехто взявся за гравійні породи у горах, розмиваючи гравій струменями води під тиском і таким чином намагаючись дістатися до золотоносного шару, а дехто подався далі на Захід, шукаючи основну жилу — майже невловимий шар кварцу, що містив золоті самородки. То були найрішучіші та найвпертіші чоловіки, справжні жертви золотої лихоманки.

По дорозі двоє геологів навчали уважного Александра основ своєї науки.

— Про каліфорнійські скельні породи було мало наукових публікацій, — сказав Біл, який був більш обізнаний, аніж Чак. — Але почнімо з самого початку. Десь у Європі живе якийсь священик на прізвище Фішер. Цей священик стверджує, що земна куля має рухому скельну кору та жорстке внутрішнє осердя. Між ними знаходиться розпечена агресивна рідина, яка через вулкани виривається на поверхню у вигляді лави. Досить смілива теорія, але нам вона видається правильною.

— А який вік самої Землі? — спитався Александр, який до цього якось не замислювався про планету, на якій він жив.

— Ніхто не знає достеменно, Алексе. Одні стверджують, що двісті мільйонів років, інші дають їй шістдесят мільйонів. Ясно одне — вона обертається значно довше, аніж написано в Біблії.

— На те схоже, — зауважив Александр. — У часи, коли писали Біблію, ще не було геологів. — Щось раптом спало йому на думку. — А земна кора? Вона повністю складається зі скельних порід? А звідки беруться мінерали?

— У масі своїй мінерали і є скельними породами.

Тут до розмови підключився Чак.

— Земна кора лежить, як кажуть деякі палеонтологи, стратами, тобто шарами — у відповідності з тими викопними рослинами та тваринами, які в цих шарах трапляються. І це свідчить, що Дарвін мав-таки рацію зі своєю теорією еволюції. Чим старша скельна порода, тим примітивніші організми в ній трапляються. Деякі породи — вони називаються первинним гнейсом — є такими старими, що зовсім не містять скам’янілостей. Але іще ніхто не добрався до цього первинного гнейсу, хоча у Британії є червоний пісковик, настільки старий, що в ньому не міститься слідів життя.

— Але, — заперечив Александр, — оті скелі, що ми бачимо в каньйоні, — у них немає ніяких рівних пласких шарів, їх важко розрізнити.

— Земна кора увесь час рухається в результаті землетрусів, — пояснив Біл. — Тому після утворення скельні пласти зсуваються, руйнуються та спотворюються — ось що з ними відбувається. Ці пласти також руйнуються вітром та водою, а буває й так: ось вони під водою у морі, та раптом — гоп! — і ось вони вже на поверхні. Коли йдеться про скельні породи, то тут наша земна куля — і справді непосидюча старушенція.

Александр дізнався, що Каліфорнія складається з молодих порід, особливо вздовж узбережжя. І її часто стрясали землетруси, хоча особисто він іще не встиг відчути жодного.

— Прибережні гори є надзвичайно молодими — пісковики та глинисті сланці, але далі на північ вони перериваються виходами граніту, що поставив їх сторч під час пліоценової ери, тобто зовсім недавно. Біля підніжжя Сьєрри є виходи вапняку на поверхню, але сам кряж, здається, складається майже цілком з чистого граніту. Саме в тих гранітових краях трапляються кварцові жили з чистим самородковим золотом, і саме ці жили ми й будемо шукати, — підсумував Біл.

Кажуть, що є люди, які нюхом чують присутність золота. Ці люди можуть навіть заприсягнути, що винюхають золото і під землею. Виявилося, що Александр був саме такою людиною.

Ранньої осені 1862 року вони вирушили на південь від Американ-ривер, женучи довжелезний караван мулів, нав’ючених усім тим, що вони придбали в Сан-Франциско, а також усім тим, чим вони розжилися на покинутих розробках, у тому числі деталі поламаного подрібнювача, каменедробарки; а на рамі, задні кінці якої волочилися по землі, їхав середніх розмірів котел для парового двигуна, який збирався збудувати Александр. Біл та Чак схилялися до того, щоб заглибитися в гори Сьєрра і піднятися вище, та розважливий Александр заперечив і наполіг на своєму, бо у них не вистачило б часу розпочати видобувні роботи до зими. До того ж він смутно відчув запах, схожий на той, який іде від золотої пломби в кутньому зубі. Той запах ішов від долини, яка нічим не вирізнялася серед сотні собі подібних — з гранітними валунами на схилах, рідко зарослих деревами.

— Спочатку спробуємо тут, — рішуче сказав він. — Якщо нічого не знайдемо, то піднімемося вище, бо мені здається, що тут є золото, і до того ж — близько до поверхні. Бачиш отой вихід породи, Чаку? Піди і поглянь на нього. Там ми і застовпимо нашу першу ділянку.

Біля підніжжя виходу породи, під шаром прілого листя та м’якої землі знаходилася товста кварцова жила. Чак потер її і відколупнув — і вона заіскрилася золотистим відблиском.

— Господи! — захоплено видихнув Чак, сівши навпочіпки. — Алексе, та ти ж просто чаклун! — Скочивши на ноги, він радісно затанцював. — Зупинімося тут, збудуймо міцну хижку і загін для коней — мули далеко не забредуть, бо в цих краях повно вовків. Алексе, починай збирати двигун.

— Не зараз, — відповів Александр, дивним чином аніскілечки не збуджений приємною новиною. — Спочатку навчіть мене підривним роботам.

Літо проминуло у лихоманці будівництва; довелося повалити багато дерев, щоб вони дійшли до кондиції, необхідної для того, щоб їх можна було спалювати в топці котла; збудувати хатину, а також приготувати все необхідне устаткування для переробляння дедалі більших куп подрібненої породи, яку Чак та Біл спочатку колупали кайлами, а потім, у міру заглиблення жили, підривали невеликими пороховими зарядами. Траплялися неминучі прикрі випадковості: Чак ледве уникнув серйозного поранення, коли вибуховий заряд детонував швидше, аніж було розраховано, Біл сильно порізав ногу, коли рубав сокирою дрова, а Александра обпекло струменем пари. Біл зашив свою рану звичайною швацькою голкою, а Чак, якому деякий час довелося подибати на саморобному костилі, лікувався якоюсь смердючою маззю на основі ведмежого жиру. Але робота тривала невпинно, бо хто знав, коли в їхню долину потраплять випадкові люди і дізнаються про їхнє відкриття?

На той час, коли прийшла зима з її холодними дощами та ожеледицею, вони вже встигли запустити видобуток на повну потужність: розбивали скельні породи і подрібнювали їх залізною п’ятою дробарки; а їхній паровий двигун аж надривався, гуркочучи та пихкаючи парою. Це був край, багатий на воду, і її було більш ніж достатньо для того, щоб пропускати її через циліндр дробарки і примушувати самородне золото сполучатися з краплинами ртуті у спеціальній камері. Те золото, яке не з’єднувалося зі ртуттю, стікало у вигляді намулу в похилий лоток, у кінці якого знаходилася мідна пластина з ртуттю, яка його і ловила.

Наприкінці весни ртуть закінчилася, зате в кущах громадилися купи лускатої речовини жовтуватого кольору.

Александру щойно виповнилося двадцять; важка праця зробила його тіло вузлуватим і жилавим; зріст його сягнув шести футів з гаком; то вже був не юнак, а дорослий чоловік.

«Однак мене вже втомило таке життя, — подумав він. — За останні шість років я не мав даху над головою, увесь час то мерзнув, то мокнув під дощем — навіть на „Квінніпіаку“ на мій гамак капала вода, бо палубу корабля не законопатили як слід. Утім, мабуть, немає такого судна, на якому палубу конопатили б добре. Я завжди наїдався досхочу, але в Ґлазґо моя їжа складалася переважно з мучних продуктів, а тут — одні боби та дичина. Смажене м’ясо та смажену картоплю я куштував востаннє на весіллі в Кінросі. Біл та Чак — хороші хлопці, начитані та обізнані в геології, але вони більше знають про Джорджа Вашингтона, аніж про Александра Македонського. Так, це життя мені вже набридло».

Тож коли ясного травневого ранку Чак завів оту розмову, Александр слухав його голос, наче то був якийсь далекий та мелодійний звук мисливського ріжка.

— Там, — мовив Чак, кинувши погляд на їхній «улов», — достобіса золота. Навіть якщо в амальгамі не сорок, а тридцять відсотків золота, ми станемо багатіями. Час випустити кота з мішка. Одному з нас доведеться з’їздити до Коломи за сепараційними ретортами. А двоє мусять залишитися тут, щоб відганяти потенційних загарбників.

— Поїду я, бо хочу поїхати, — озвався Александр. — Тобто я хочу поїхати назавжди. Можете розрахуватися зі мною третиною амальгами. Мою частку в справі можете продати тому, хто захоче постачити реторти і хто добре знається на парових двигунах. Дайте мені фунт доброї руди для демонстрації — і ви побачите, що від потенційних партнерів відбою не буде.

— Але ж ми тільки почали розробляти цю жилу! — скрикнув Біл, нажаханий почутим. — Алексе, чим глибше ми просуватимемося, тим більшою буде частка золота у руді! Ми ніколи не знайдемо напарника, такого роботящого та невимушеного, як ти! Чому ти вирішив піти, скажи, заради Бога?

— Та, мабуть, просто тому, що я непосидючий. Я навчився всього, чого зміг навчитися, тому настав час іти далі. — Він розсміявся. — Десь є гори, під якими криється іще більше золота, аніж тут. Хлопці, я пришлю вам назад сепаровану ртуть, якщо вона не зіпсується.

Свою третину амальгами Александр відсепарував у Коломі, і п’ятдесят п’ять із шістдесяти фунтів отриманого золота відлив у один злиток. Цей злиток, захований у подвійному дні ящика для інструментів, виїхав разом із ним на мулі, коли Александр полишив місто. Звісно, ходили чутки, що при ньому було золото, але на відстані милі від останньої халупи на околиці він відірвався від своїх переслідувачів і безслідно щез.

На той час, коли він примкнув до великої та добре озброєної групи чоловіків, які подорожували на схід, щоб узяти участь в останніх битвах Громадянської війни, Александр уже встиг добре утвердитися в ролі невдоволеного та безталанного шукача золота. Але навіть тоді він, лягаючи спати, клав під голову свій дорогоцінний ящик і призвичаївся до дискомфорту, спричиненого зашитими в одяг золотими монетами. І йому завжди вдавалося ходити так, наче ніякий тягар йому не надокучає.

Коли вони перетнули Скелясті гори, Александр уперше наживо побачив справжніх індіанців і був вельми вражений. То були величні й бундючні люди на невеличких конях без сідел. Індіанці були вдягнені в оленячі шкури, інколи прикрашені вишуканими бусами; на їхніх списах колихалися пташині пера, а луки і стріли вони тримали напоготові. Та індіанці проявили обережність і не стали нападати на велику і добре озброєну групу ненависних блідолицих; вони просто зупинили своїх коней, трохи поспостерігали за чужинцями, а потім щезли з виду. Сотні буйволів бродили пасовищами разом із оленями та іншими, дрібнішими створіннями; одна маленька істота сиділа на задніх лапках, наче якийсь гном, своїм виглядом привівши Александра у захват.

Поселення європейців стали траплятися дедалі частіше: тепер подорожні проїжджали повз маленькі села з кількох похилих дерев’яних будинків, що тулилися з обох боків до ґрунтової дороги; у цих краях теж траплялися індіанці, але вдягнені вони були в одіж білої людини і тинялися туди-сюди, заливши очі спиртним. «Міцні напої — то катастрофа для всього світу, — подумав Александр, — навіть Александр Македонський помер внаслідок розриву шлунку після гігантської пиятики. І куди б не їхала біла людина, у своєму обозі вона неодмінно везе міцні спиртні напої».

Їхня група їхала колією, прокладеною повозками переселенців, хоча через війну вони зустрічали мало переселенців, що їхали б на захід великими колонами, убезпечивши таким чином себе від нападів індіанців. Цією дорогою Александр та його попутники перетнули Канзас і дісталися Канзас-ситі — чималенького міста у місці злиття двох великих річок. Тут Александр попрощався зі своїми супутниками і подався рікою Міссурі до Сент-Луїса та Міссісіпі. Уражений, Александр подумав, що то — мабуть, найбільші ріки у світі, і вкотре дійшов висновку, що матір-природа щедро одарила Америку всілякими благами. Родючі ґрунти, велика кількість води, у якій не було нестачі, сприятливий для сільського господарства клімат — навіть попри те що зими тут були набагато суворішими, ніж у Шотландії. Що було досить дивно, бо Шотландія знаходилася набагато північніше.

Він навмисне уникав зон бойових дій, не маючи бажання брати участь у війні, у якій він не хотів і не був зобов’язаний брати участь. Якось, проїжджаючи північчю Індіани, він, коли почало сутеніти, зупинився біля поодинокого будинку, щоб висловити своє звичне прохання: трохи їжі і ночівля в сараї в обмін на будь-яку тяжку працю, яка може знадобитися господарям. Більшість чоловіків пішли на війну, тому такий прийом спрацьовував дуже добре; жінки довіряли йому, і він ніколи не зловживав їхньою довірою.

Жінка, яка відчинила двері, тримала в руках рушницю, і Александр відразу ж зрозумів чому: вона була молода і гарна, а в будинку не чутно було дитячих голосів. Невже сама?

— Опустіть рушницю, я не заподію вам зла, — сказав він отим шотландським говірком, який чомусь так подобався американцям. — Дайте мені поїсти та дозвольте переночувати в сараї, а я нарубаю вам дров, подою корову та прополю город — зроблю все, що вам потрібно, пані.

— Мені потрібно, щоб повернувся мій чоловік, — похмуро відповіла жінка. — Але цього ніколи не буде.

Її звали Онорія Браун, її чоловік, з яким вона встигла прожити усього кілька тижнів, загинув у битві при Шайло, і відтоді вона залишалася самотньою, примудряючись прохарчуватися з тієї землі, яку спромогалася обробити сама, і відкидаючи всі умовляння родичів повернутися до них.

— Мені подобається моя незалежність, — сказала вона Александру за щедрою вечерею з курки, смаженої картоплі, зелених бобів з її городу та смачнючої підливи, схожу на яку він востаннє куштував напередодні своєї втечі з Кінроса. Жінка мала очі кольору аквамарину, обрамлені світлими, майже прозорими віями, і в тих очах світилися гумор, упертість і твердість вдачі. Згодом у тих очах з’явився іще один вираз: задумливість. Відклавши вбік виделку, Онорія Браун зупинила на Александрові прискіпливий погляд. — Однак я достатньо навчена життям, щоб розуміти, що, коли скінчиться війна і чоловіки почнуть мандрувати і повертатися додому, я не зможу залишатися тут самотньою. Ви, часом, не шукаєте дружину, яка є власницею ферми розміром сто акрів?

— Ні, — лагідно заперечив Александр. — Я не збираюся зупинятися в Індіані й ніколи не мав наміру стати фермером.

Вона знизала плечима, і куточки її повних красивих губ опустилися.

— Однаково варто було спробувати. Ти став би гарним чоловіком для однієї гарної жінки.

Скінчивши вечерю, Александр загострив сокиру і при світлі ліхтаря цілу годину колов дрова, легко і невимушено орудуючи знаряддям. Під кінець роботи Онорія Браун вийшла на поріг і зупинилася, дивлячись на Александра.

— Ти аж спітнів, — мовила вона, коли він опустив сокиру і знову став її гострити. — Уже холодно, і я налила трохи гарячої води у ночви в кухні. Якщо ти принесеш іще води з колодязя, то можеш помитися, а я тим часом виперу твою одіж. До ранку вона не висохне, і це означає, що в сараї ти спати не зможеш. Лягай у моє ліжко.

Коли він повернувся, кухня, у якій вони вечеряли, знову була бездоганно чистою, тарілки — прибрані, а від великої чавунної печі йшло приємне й заспокійливе тепло; перед піччю стояли цинкові ночви. На дні в ночвах була гаряча вода з великого залізного чайника. Александр наповнив чайник з колодязя, а потім додав іще води в ночви. Простягнувши руку, жінка стояла перед ним, поки він подавав їй своє вбрання — джинси, джинсову сорочку та довгі фланелеві труси, — а потім схвально посміхнулася.

— Ти маєш гарну фігуру, Александре, — сказала вона, повертаючись до маленької пральної діжечки на сосновому столі.

Александру було так приємно зануритися у теплу воду, що він промовчав; він сів, притиснув підборіддя до колін і заплющив від задоволення та розслаблення очі.

Дотик її сильної та шорсткої руки розбудив його.

— Тут без моєї допомоги тобі не обійтися, — тихо мовила вона, розминаючи йому спину своїми чіпкими пальцями.

Розстеливши йому під ноги старий потертий килимок, Онорія закутала Александра в шорсткий рушник і швиденько витерла досуха.

Ще кілька хвилин тому він був страшенно зморений, а тепер — знову ожив, стрепенувся, усі його відчуття різко загострилися. Крутнувшись у рушникові, Александр упритул поглянув на жінку — і ніяково та невміло поцілував її. Вона відреагувала миттєво: і її поцілунок проникнув у темну павутину його підсвідомості, викликавши бурхливий сплеск емоцій, яких він раніше не знав. Полетіли додолу її заношене й потерте плаття, сорочка, в’язані домашні панчохи та підштаники — і вперше у своєму житті Александр відчув дотик оголеного жіночого тіла. Він немовби потонув у повних грудях Онорії, він насолоджувався ними і не міг насолодитися, він пестив пальцями її пружні соски. Усе сталося само собою і дуже природно; йому не знадобилося бути досвідченим коханцем, щоб відчути, що їй потрібно, і найвищої точки насолоди вони досягли одночасно і легко. То був світлий екстаз, який ніяк не можна було порівняти з тим сороміцьким оргазмом, який він отримував раніше, задовольняючи сам себе.

Згодом вони перебралися до її ліжка, але й там Александр невтомно кохав і пестив цю прекрасну, пристрасну і дивовижну жінку, яка була так само спраглою, як і він.

— Залишайся тут, зі мною, — благально сказала вона йому на світанку, коли він почав вдягатися.

— Не можу, — відповів він, ледь стримуючи емоції. — Це не моя доля, не моє призначення в житті. Якби я залишився тут, це було б те ж саме, що Наполеон вирішив залишитися на Ельбі.

Вона не плакала і не заперечувала, просто мовчки встала і пішла готувати йому сніданок, а він тим часом взявся сідлати свого коня та в’ючити мула. Уперше — і востаннє — за час його американської одисеї золотий запас усю ніч пролежав забутий у сараї під соломою.

— Життєве призначення, — задумливо мовила Онорія, накладаючи на тарілку яєчню, бекон та вівсяну кашу. — Дивний вираз. Навіть смішний. Я вже чула його раніше, але не зустрічала чоловіків, для яких він значив би так багато, як для тебе. Якщо можеш, скажи мені, яким ти бачиш своє життєве призначення.

— Моя доля — це стати великим, Оноріє. Я мушу продемонструвати одному вузьколобому та мстивому пресвітеріанському священику, кого він намагався знищити, та довести йому, що людина здатна піднятися вище за своє походження. — Нахмурившись, він поглянув на її розпашіле рожеве обличчя, яке і досі світилося радістю від прекрасної та незабутньої ночі. — Люба моя, заведи собі чотири або п’ять великих та злих собак. Ти — владна жінка, вони поважатимуть тебе і слухняно виконуватимуть твої накази. Навчи їх кидатися до горлянки. І вони стануть тобі кращим захистом, ніж рушниця, краще користуйся нею, щоб полювати для собак на кроликів, птахів — усе, що зможеш уполювати. І тоді ти зможеш прожити тут сама, допоки не з’явиться обранець, який стане твоїм чоловіком. А він неодмінно з’явиться, ось побачиш.

Коли він від’їжджав, вона, стоячи на вершечку ґанку, проводжала його поглядом, аж поки він щез із виду; а Александр думав тим часом, чи здогадується вона, як змінила його за цю ніч. Те, що незручним та болісним рудиментом ховалося в його свідомості, стало свідомим та повноцінним знанням та досвідом. Онорія Браун — вона відчинила ящик Пандори! Однак завдяки тому, що вона була жінкою сильною і неординарною, він ніколи не піде шляхом, який обирають більшість чоловіків, бездумно розмінюючи свою гордість на ласку будь-якої жінки, коли їм закортить.

Найсумнішою обставиною його від’їзду було для нього те, що він не зміг зробити, що хотів: залишити Онорії мішечок золотих монет, щоб вона змогла перебитися у скрутні часи. Якби він запропонував їй це, вона б гордо відмовилася і подумала б про нього погано, дуже погано. Якби ж він залишив монети десь у такому місці, де Онорія згодом знайшла їх, то однаково її пам’ять про нього була б заплямованою. Усе, що він міг їй залишити, — це великий стос нарубаних дров, прополотий город, відремонтований коловорот колодязя, нагострена сокира — і спогад про себе.

«Я більше ніколи її не побачу. Ніколи не дізнаюся, чи став батьком її дитини, ніколи не дізнаюся про її подальшу долю».

На жах та подив Александра, Нью-Йорк виявився містом, дуже схожим на Ґлазґо або ж Ліверпуль, — у ньому так само кишіли орди людей, які купчилися у смердючих нетрях халуп. Однак важлива різниця полягала в оптимістичному настрої їх злиденних мешканців, котрі аж ніяк не вважали, що вони на все життя приречені залишатися в самісінькому низу купи людського сміття. Частково це пояснювалося багатонаціональним складом міста — люди прибули сюди з усіх куточків Європи і гуртувалися за своєю національною належністю. Попри жахливі умови життя в цих людях зовсім не було того відчуття безнадії, якого у бідняків Британії було аж надто багато. Злидар англієць чи шотландець навіть не мріяв про бунт проти обставин, про від’їзд, зате в Нью-Йорку кожен вірив у те, що часи зміняться на краще.

Принаймні так Александру здалося під час його нетривалої подорожі містом; він не хотів розлучатися зі своїм конем та мулом доти, поки не стане на трап судна, що вирушало до Лондона. Люди вищого суспільного стану, які траплялися йому на широких авеню та в комерційній частині міста, іронічно посміхалися, забачивши Александра, вважаючи, що перед ними якийсь забитий селюк у шкіряному одязі, на змореному коні та з покірливим мулом на повідку.

Невдовзі він опинився в Лондоні — іще одному казковому та величезному місті, де він раніше ніколи не бував.

— На Треднідл-стрит, — кинув він кучеру найманого екіпажа, тримаючись за ящик з золотим скарбом у подвійному дні.

І досі вбраний у одіж з оленячої шкіри та з м’яким крислатим капелюхом на голові, Александр проніс свій ящик крізь величний портал Англійського банку, поставив його на підлогу і озирнувся.

Служителі цього фінансового храму навіть думати боялися про те, щоб повестися грубо чи навіть словесно образити всякого, хто заходив до їхнього святилища, тож невдовзі перед Александром виріс пухкенький клерк і люб’язно йому посміхнувся.

— Ви американець, сер?

— Ні, шотландець, якому потрібен банк.

— Ага, зрозуміло. — Нюхом відчувши багатство, пончик-клерк не помилився: він не став відфутболювати Александра якомусь дрібному клерку, а дочекався, поки звільниться заступник директора.

Невдовзі перед Александром постала дуже важлива персона.

— Чим можу допомогти вам, сер?

— Мене звуть Александр Кінрос, і я хочу здати до вашого банку свої золоті зливки. — З цими словами він легенько штовхнув ящик носком свого чобота і додав: — На загальну вагу п’ятдесят п’ять фунтів.

Двоє дрібних службовців підняли з підлоги ящик і понесли його до офісу містера Волтера Модлінґа.

— Містере Кінрос, ви хочете сказати, що фізично перевезли п’ятдесят п’ять фунтів золота з Каліфорнії аж до Лондона? — спитав містер Модлінґ, широко розкривши очі.

— Насправді я перевіз ящик вагою сто фунтів. А золото знаходиться під моїми інструментами.

— А чому ви не вибрали банк у Сан-Франциско чи, скажімо, у Нью-Йорку?

— Тому що Англійський банк — це єдиний банк, якому я довіряю, — пояснив Александр і підсвідомо вжив специфічний вислів, який широко вживався у країні, з якої він щойно прибув. — Якщо Англійський банк піде на дно, то земля припинить обертатися. Я вже сказав вам, що я — не та людина, яка довіряє банкам.

— Англійський банк дуже радий такому компліменту з вашого боку, сер.

Виклавши на підлогу молотки, гайкові ключі, терпуги та інші, загадковіші інструменти, Александр витягнув фальшиве дно, і під ним показався справжній вміст ящика — дванадцять золотих цеглинок, що тьмяно поблискували.

— Це золото я відсепарував від амальгами в Коломі, — невимушеним тоном мовив Александр, викладаючи зливки на стіл і ставлячи фальшиве дно на місце. — Я можу здати вам його на зберігання?

Містер Модлінґ закліпав очима.

— Зберігання? В отакому вигляді? А ви не бажаєте конвертувати це золото в гроші і заробити на ньому проценти?

— Ні, не бажаю. Поки воно зберігатиметься таким, як є, воно промовлятиме само за себе. Я не маю наміру міняти його на цифру, яку запишуть у гросбух, містере Модлінґ, хоч скільки б нулів у тій цифрі не було. Але я не хочу увесь час тягати ці зливки з собою, тож, може, ви візьмете їх на зберігання?

— Авжеж, авжеж, містере Кінрос!

«Такого клієнта мені іще не доводилося бачити, — подумав Волтер Модлінґ, проводжаючи поглядом високу, дещо кошачу фігуру людини, яка повільним та широким кроком вийшла з Англійського банку. — Александр Кінрос! Найближчими роками Англійський банк іще не раз почує це ім’я — клянуся вмістом отого ящика для інструментів».

Чотириста фунтів золотими соверенами, які він отримав в обмін на американські долари, не були змарновані на дорогі готелі та розкішний стиль життя. Не став Александр купувати і відповідний до його багатства костюм. Натомість він придбав зручну та легко прану бавовняну одіж, нову фланелеву нижню білизну і оселився в Кенсінґтонському пансіоні, який забезпечував чисті мебльовані кімнати і ситну домашню їжу. Він ходив по музеях, мистецьких галереях — як приватних, так і громадських, відвідав лондонський Тавер та виставку воскових фігур мадам Тюссо; в одній приватній галереї за свої важко зароблені п’ятдесят фунтів Александр придбав картину такого собі Данте Габріеля Росетті через те, що зображена на цій картині жінка дуже нагадувала Онорію Браун. Коли він теж відніс цю картину на зберігання містеру Модлінґу, той і оком не зморгнув: якщо Александр Кінрос придбав її, то, напевне, це шедевр. До того ж полотно дійсно було красивим, ліричним та романтичним.

А потім, попоїздивши туди-сюди по Англії на поїздах і дедалі глибше просуваючись на північ, Александр нарешті прибув до містечка Октердерран, що в графстві Кінрос, яке знаходилося неподалік від міста Кінрос.

Про те, що сталося і могло статися з Александром Кінросом, Елізабет ніколи не розповідалося; те, про що вона дізналася, було не більше аніж напівміфом. Він повернувся, щоб отримати запевнення стосовно майбутнього заміжжя. Те, що він поки не збирався одружуватися, пояснювалося його амбіційним бажанням вирушити — у буквальному сенсі — по слідах Александра Македонського, повторити той важкий і сповнений поневірянь маршрут, який цей великий цар пройшов під час своїх завойовницьких походів. І він добре знав, що це буде подорож не для молодої жінки.

Тому він вирішив одружитися по поверненні з мандрів і привезти свою наречену до Нового Південного Уельсу. Він уже зробив свій вибір: його дружиною мала стати старша донька дядька Джеймса — Джин, яку він пам’ятав так добре, наче бачив її востаннє лише вчора. То була вишукано гарна дівчинка, що рано розвинулася; вона не зводила з нього своїх зачудованих очей і сказала, що кохає його і кохатиме все життя. Що ж, тепер їй шістнадцять — прекрасний вік. А коли він закінчить свою нову експедицію, їй виповниться вісімнадцять і вона буде достатньо дорослою, щоби вийти за нього заміж.

Він орендував коня, приїхав до Кінроса в неділю серед дня і зайшов до дядька Джеймса. Але той зустрів його з легким презирством.

— Ти такий само неприкаяний та безпорадний, як і раніше, Александре, — сказав Джеймс, провівши гостя до вітальні, а потім гукнувши, щоб принесли чаю. — Після твого щезнення з лиця землі мені довелося оплачувати похорон твого батька.

— Спасибі, сер, за те, що ви так делікатно повідомили мені цю новину, — мовив Александр, і бровою не повівши. — Скільки обійшлася вам ця процедура?

— П’ять фунтів, які я ледве спромігся нашкребти.

Александр порився рукою в кишені свого шкіряного піджака.

— Ось вам шість фунтів, фунт зверху — це проценти. І давно він помер?

— Рік тому.

— Мабуть, з мого боку буде аж надто оптимістичним сподіватися, що старий Маррі теж відправився до пекла — слідком за Дунканом?

— Ти негідник і блюзнірський безбожник, Александре. Ти завжди був таким. Слава Богові, ти не родич мені.

— Це тобі Маррі сказав чи Дункан?

— Мій брат забрав свою ганьбу в могилу. Це доктор Маррі розповів мені на похороні брата; сказав, що хтось однаково мусить про це знати.

Саме в цю мить до вітальні зайшла Джин, несучи тацю з чаєм та тістечками. Ой, яка ж вона була гарна! Уже доросла — як він і думав, з прозорими віями та аквамариновими очима, як у Онорії Браун. Але він не міг себе обманювати: навряд чи вона упізнала його, а тим паче — навряд чи вона пам’ятала, що пообіцяла все життя кохати його. Ковзнувши по ньому байдужим та поверховим поглядом, вона вийшла з кімнати, гордовито задерши носа. Що ж, це було цілком зрозумілим та природним. Він дуже сильно змінився зовні. Краще напряму приступити до переговорів з її батьком.

— Я приїхав просити руки твоєї доньки Джин, — сказав Александр.

— Сподіваюся, ти жартуєш!

— Зовсім ні. Я приїхав сюди, щоб абсолютно серйозно просити руки Джин, хоча добре розумію, що вона іще неповнолітня. Але я почекаю.

— Можеш чекати, поки тебе в могилі не з’їдять хробаки! — відрізав Джеймс, злобно блиснувши очима. — Видати доньку Драмонда за байстрюка? Та я радше видам її заміж за анабаптиста!

Александру насилу вдалося вгамувати свій гнів.

— Цю історію не знає ніхто, окрім мене, тебе та старого телепня Маррі. Тож яка різниця? Невдовзі я стану дуже багатою людиною.

— Так я тобі й повірив! І куди ж ти подався, коли втік?

— До Ґлазґо, там я працював — навчився робити парові котли та двигуни.

— І ти збираєшся цим заробити грубі гроші?

— Ні, у мене інші плани, — почав Александр, збираючись розповісти старому про золото. Отоді він точно стулить пельку і стане його слухати!

Але Джеймсу вже обридла їхня розмова. Він підвівся, підійшов до дверей і розчинив їх театральним жестом.

— Геть звідси, Александре-як-там-тебе-звати! Не бачити тобі ні Джин, ні жодної іншої дівчини з Кінроса! А якщо спробуєш, ми з доктором Маррі виставимо тебе на посміховисько, розповівши, ким ти є насправді.

— Обіцяю тобі, Джеймсе Драмонд, — мовив Александр, перериваючи його тираду, — що колись ти дуже зрадієш можливості віддати за мене одну зі своїх дочок. — Він пішов стежиною, сів на орендованого коня і поїхав геть.

«Цікаво, а де ж він навчився так добре їздити верхи і звідки у нього таке дивне вбрання?» — подумав був Джеймс, але було вже запізно.

П’ятирічна Елізабет сиділа в той час у кухні з сестрами Джин та Енн і вчилася ліпити коржики. Через те що Джин не визнала за потрібне згадувати про гостя, Елізабет так і не дізналася, що лише одна кімната віддаляла її від отого неприкаяного учня котляра, її двоюрідного брата Александра.

«То був дурний та імпульсивний вчинок, — подумав Александр, пускаючи коня легким галопом. Якби він хоч на мить серйозно замислився, то швидко збагнув би, що Джеймс Драмонд йому відмовить, але все, про що він міг тоді думати, — це дивовижна схожість неповнолітньої Джин із Онорією Браун. — Я б одружився з Онорією Браун, якби не її відданість отому клаптику землі у штаті Індіана».

Здавалося, тепер Александр не поспішав заробляти майбутнє багатство; він знайшов для свого американського сідла доброго коня, запхав скарб до в’ючних мішків і вирушив через Європу, спостерігаючи на своєму шляху поступ історії: готичні собори, наполовину дерев’яні міста, величезні замки, а в Греції — старовинні храми, зруйновані зсувами самої матінки Землі. У Македонії, яка і досі перебувала під владою Оттоманської імперії, що вже починала загнивати і розпадатися, було більше слідів ісламу, аніж слідів Александра Македонського.

Подорожуючи Туреччиною, обережно пробираючись через старовинне місто Іссу і прямуючи слідами свого великого тезки на південь до Єгипту, він збагнув, що від Александра Македонського лишилося мало явних слідів. Те, що спромоглося встояти проти плину часу, було споруджено з масивних кам’яних брил — чи то піраміда, чи то зикурат, чи то святилище, чи то ущелина, у чиїх стінах з червоного пісковця були висічені прекрасні й дивовижні храми. Вавилон виявився містом з глинобитними спорудами, а його висячі сади щезли в імлі віків, забравши з собою у вічність історію життя і смерті Александра.

Поволі його паломництво перетворилося на дещо інше: на ненаситну цікавість до Азії замість намагання повернути назад годинник століть. Тож Александр мандрував туди, куди хотів, незалежно від того, побував у тих краях раніше його знаменитий тезко чи ні. Йому сказали, що це неможливо, — і він навмисне проїхав через засніжені піки Східної Туреччини і пересвідчився, що сніг там дійсно має рожево-червоний відтінок через пісок, принесений вітром з пустелі Сахара. Тепер його заворожувала сила природи і те, як люди примудрялися її долати.

Хоча минуло вже десять років після закінчення війни, він не ризикнув відвідати Крим і натомість повернув на схід, перетнув Кавказький хребет і вийшов до Каспійського моря, до російського аванпосту під назвою Баку. То було північне відгалуження древнього Шовкового шляху з Китаю — безрадісна, бліда і майже безводна місцевість із маленькою столицею, теж під назвою Баку. Місто являло собою безладне скупчення старих занехаяних будинків, що видряпувалися схилом гори, спираючись один на одного. І саме там він віднайшов два чуда. Першим була чорна ікра. Другим був той спосіб, у який місцеві мешканці приводили в дію свої лопатні пароплави, локомотиви та стаціонарні парові двигуни. Бо не було в цих краях ані дерев, ані вугілля.

Уся місцевість була буквально всіяна каптажними колодязями з речовиною, яку одні називали пальним, інші — бітумом, а хіміки — нафтою. Багато з цих колодязів палали яскравим полум’ям, чиї язики здіймалися високо в небо, — хоча Александр достеменно знав, що то горіла не сама нафта, а супутній газ. Після повернення з Єгипту він проїхав аравійським узбережжям Червоного моря, маючи намір побувати в Мецці, але один немолодий та досвідчений мандрівник-англієць відговорив його: невірних зустрічали там негостинно. Але тут, у Баку, знаходилося щось на кшталт еквіваленту Мекки або ж Рима чи Єрусалима: сюди прибували з усієї Персії вірні бога на ім’я Мазда, який був богом вогню. Вони поклонялися палаючим газам, придаючи і без того екзотичній місцині додаткові нюанси звуку, забарвлення та ритуалу.

На жаль, Александр не розмовляв ані російською, ані французькою, ані фарсі. Не знав він і решти мов, якими розмовляли мешканці Баку. Не зміг він також знайти англійця, який на цих мовах знався. Усе, до чого він спромігся, — припустити, що ці безхитрісні люди, позбавлені дров та вугілля, якимось чином навчилися використовувати нафту як пальне для своїх парових котлів. Досліджуючи палаючі колодязі, Александр дійшов висновку, що воду в перегріту пару перетворювало горіння не самої нафти, а газів, які вона виділяла. Це означало, що коли гази в камері котла над нафтовим резервуаром починали горіти, тоді, напевне, нафта починала виділяти газ. Більше того, він з подивом помітив, що ця нафта диміла набагато менше, аніж вугілля чи дрова. Принаймні йому так здалося.

З Баку Александр подався на південь, до Персії, перетнувши при цьому гори, так само круті й високі, як і Скелясті гори в Каліфорнії. Там, де вони перейшли у нижче та пологіше пасмо, відоме під назвою Ельбурс, він із подивом надибав ознаки присутності тієї ж самої нафти. Руїни стародавнього Персеполіса вразили його надзвичайно, але особиста потреба знову повела його на північ, до Тегерана: його оленяча одіж уже геть зносилася, і тому в Тегерані, цьому величезному місті, він хотів знайти майстра, який пошив би йому новий одяг із замші. Цю надзвичайно тонку та м’яку шкіру було так зручно носити, що Александр заплатив зраділому кравцеві, щоб той пошив йому іще кілька комплектів одягу, які він збирався послати на зберігання до Англійського банку містеру Модлінґу і забрати їх згодом. Александр залишався вірним собі: він довіряв кравцеві і не бачив нічого недоречного в тому, щоб здати свою одіж на зберігання в банк — як до комори. Він настільки призвичаївся розумітися з місцевими мешканцями мовою жестів та малюнків, що став вважати, що зможе порозумітися навіть із ведмедями у лісі, якщо йому доведеться серед них жити. Мабуть, завдяки тому що Александр подорожував наодинці, мав звичайнісінький, хоча й повністю чужинський вигляд, ніхто з людей, зустрінутих у мандрах, не погрожував йому і не нападав на нього. Ще з п’ятнадцятирічного віку він призвичаївся заробляти собі на харчі виконанням якоїсь корисної господарчої роботи. Людям це подобалося, і він подобався людям.

Інколи містеру Модлінґу висилалося дещо інше, аніж замшева одіж: у Баку він придбав дві ікони, у Персеполісі — прекрасну мармурову статуетку, у місті Ван на сході Туреччини — величезний шовковий гобелен, а на александрійському базарі йому пощастило купити картину, що колись належала офіцеру наполеонівської армії, який, у свою чергу, розжився нею під час походу в Італію. Вона обійшлася Александру в п’ять фунтів, але інтуїція підказувала йому, що коштувало те полотно набагато більше, бо було воно древнє і своїм зовнішнім виглядом чимось нагадувало придбані раніше ікони.

Він надзвичайно насолоджувався життям, тим більше що в дитинстві на його долю випало мало радощів та й у Ґлазґо було мало приємного. Зрештою, йому було лише двадцять з гаком, часу попереду він мав багато, і здоровий глузд підказував йому, що все нове, що траплялося, так чи інакше сприяло освіті — що завдяки його подорожам, завдяки його латині та його давньогрецькій люди почнуть колись поважати його не лише за багатство.

Однак усьому колись настає кінець. П’ять років мандрував Александр ісламським світом, Середньою Азією, Індією та Китаєм. Потім він сів на пароплав з Бомбея до Лондона. Подорож була швидкою, легкою та приємною — на той час уже відкрився Суецький канал.

Коли він послав звістку містеру Волтерові Модлінґу про свій намір прийти до Англійського банку о другій дня, той джентльмен мав достатньо часу, щоб приготувати повчальну проповідь про те, що етикет не дозволяє зберігати всі надбання Александра на Треднідл-стрит. Він також мав достатньо часу, щоб зняти одне з тих надбань з горища власного будинку і відправити його кур’єром до свого офісу, де воно зараз і стояло біля столу, — великий об’ємистий пакунок, зашитий у брезент.

Вдягнений у замшу Александр увійшов до офісу широким кроком, з ляскотом поклав чек на п’ятдесят тисяч фунтів перед здивованим банкіром, а потім всівся у крісло для відвідувачів; очі його посміхалися.

— Цього разу без золота? — спитав містер Модлінґ.

— Так, без золота, бо там, де я побував, я його не шукав.

Містер Модлінґ кинув вивчальний погляд на загоріле та обвітрене обличчя, охайну козлину борідку і кучері, що спадали Александру на плечі.

— Ви маєте напрочуд гарний вигляд, зважаючи на ті краї, у яких ви побували.

— Не хворів ані дня. Бачу, мої замшеві костюми вже прибули. А як стосовно решти речей? Вони дійшли до вас?

— Ваші так звані «речі», містере Кінрос, завдали нашому банку чимало клопоту. Це ж вам не камера схову! Однак я дозволив собі викликати оцінщика, щоб зробити висновок — зберігати ваші «речі» в зовнішніх сейфах чи відправити їх на зберігання до наших підвалів. Переслана вами статуетка — це Греція другого сторіччя до нашої ери, ікони — візантійські, килим має шістсот подвійних вузлів шовку на квадратний дюйм, автор картини — Джотто, вази — це прекрасно збережені вироби часів династії Мін, скатертини — також у прекрасному стані — якась династія, що існувала півтори тисячі років тому. Тому все це довелося відправити до підвалів. Посилку, яку ви бачите перед собою, я зберігав на своєму горищі, попередньо пересвідчившись, що в ній нова, хоча й досить оригінальна одіж, — сказав містер Модлінґ, намагаючись надати суворості своєму голосу. Потім він підняв чек і помахав ним у повітрі. — А це що таке, хотів би я знати, сер?

— Це? Діаманти. Я продав їх сьогодні вранці одному голландцю. Він на них добряче потім заробить, але я теж задоволений своєю ціною. Просто мені пощастило їх знайти, — пояснив Александр і посміхнувся.

— Діаманти… А хіба їх не видобувають у копальнях?

— Видобувають, але цим почали займатися зовсім недавно. Я знайшов їх там, де всі діаманти повизбирали ще тоді, коли Адам з €вою під стіл пішки ходили, — у вкритих гравієм руслах маленьких сріблястих річок, що течуть з Гіндукушу, Паміру та Гімалаїв. У Тибеті мене теж чекали багато цікавих знахідок. Необроблені діаманти схожі на звичайну гальку чи гравій, особливо коли вони вкриті шаром якогось багатого на залізо мінералу. Якби вони стирчали звідти і блищали, то всі давно вже були б знайдені, але мені вдалося побувати в деяких по-справжньому далеких краях.

— Містере Кінрос, — повільно вимовив Волтер Модлінґ, — ви — феномен. Ви володієте дотиком Мідаса.

— Колись мені теж так здавалося, але потім я вирішив, що помиляюсь. Людина знаходить земні скарби тоді, коли придивляється до того, що бачить, — відказав Александр Кінрос. — У цьому й полягає мій секрет. Придивлятися до того, що бачиш. Більшість людей цього не роблять. Щасливий випадок не стукає у двері лише раз. Навпаки — він відбиває перманентну чечітку.

— А ви часом не збираєтеся виконати таку чечітку у фінансових колах Лондона?

— Боже борони, ні! — з непідробним жахом скрикнув Александр. — Невдовзі я вирушаю до Нового Південного Уельсу. І цього разу — за золотом. Мені знадобиться рекомендаційний лист до якого-небудь сіднейського банку — спробуйте знайти мені пристойний заклад! Хоча золото я надсилатиму сюди.

— Банки, — урочисто та з почуттям гідності мовив містер Модлінґ, — є, загалом, надійними установами з бездоганною репутацією.

— Дурниці! — презирливо пирхнув Александр. — Сіднейські банки нічим не відрізнятимуться від банків Ґлазґо чи Сан-Франциско — будуть вразливими до крадіжок, здійснюваних їхнім найвищим керівництвом. Ви потримаєте у себе мої скарби, поки я не вирішу, що з ними робити?

— Так — за скромну винагороду.

— Ясна річ. А тепер я поїду в редакцію «Таймс».

— Якщо ви вкажете мені ваше місцеперебування, містере Кінрос, я накажу вислати туди вашу одіж.

— Ні. Мене чекає надворі екіпаж.

Зацікавившись, містер Модлінґ не втримався від спокуси і спитав:

— «Таймс»? Ви що — збираєтеся написати статтю про свої подорожі?

— Ще чого не вистачало! Ні, я маю намір розмістити оголошення. Якщо мені доведеться два місяці провести на кораблі до Нового Південного Уельсу, то я не збираюся байдикувати.

Тому я хочу знайти чоловіка, який навчить мене французькій та італійській мовам.

У рекомендаціях Джеймса Самерса йшлося, що, хоча він розмовляє з сильним та вульгарним акцентом, притаманним центральним графствам Англії (як вважали ті, на чию думку слід зважати), чути його французьку та італійську — це суцільне задоволення. Джеймс пояснив, що коли він був іще малий, його батько впродовж десяти років тримав у Парижі англійський пивний бар, а потім вони переїхали до Венеції, де він відкрив аналогічний заклад. Те, що Александр вибрав його з-поміж численних претендентів, пояснювалося дивною роздвоєністю цього чоловіка. Його матір-француженка походила з достойної родини і наполягала на тому, щоб її син прочитав усю французьку класику; потім, коли вона померла і його батько одружився на так само освіченій італійці, бездітність змусила її зосередити всю свою увагу на пасинку. Однак виявилося, що Джеймс Самерс не мав ані найменшої схильності до навчання!

— А чому ви відгукнулися на моє оголошення? — спитався Александр.

— Бо так можна потрапити до Нового Південного Уельсу, — безхитрісно відповів Самерс.

— А чому ви хочете туди поїхати?

— Розумієте, з моїм акцентом я навряд чи зможу отримати вчительську роботу в Ітоні, Гарроу чи Вінчестері. Моя англійська — це чисто сметвікська говірка, бо саме у Сметвіку народився мій батько. — Він знизав плечима. — Окрім того, містере Кінрос, я не створений для того, щоб усе життя провести у класній кімнаті, і я ніколи не дочекаюся, що мене наймуть приватним учителем для чиєїсь багатої доньки, — хіба ж ні? Річ у тім, що мені подобається важка праця — я хочу сказати, ручна праця. Водночас я не боюся відповідальності. Тому Новий Південний Уельс може стати для мене непоганою можливістю покращити життя. Тобто я хочу сказати, що не можна робити негативних висновків про людину лише на підставі його манери розмовляти.

Александр відкинувся у кріслі і вивчально поглянув на Джеймса Самерса. Щось у цьому чоловікові його приваблювало — була в ньому якась природна незалежність, змішана з певною скромністю, яка свідчила про те, що він готовий покластися на того, кого визнає вищим за себе за розумом та здібностями. Александр здогадався, що батько Самерса був, напевне, людиною суворою, але справедливою і до того ж, можливо, мав рідкісну рису: продавав алкоголь, але сам до нього не пристрастився. Син його поставив знак рівняння між освітою та жіночою зніженістю, однак прагнув бути схожим на батька. Слуга, який не любив і не хотів прислужуватися.

— Можете вважати, що вже отримали роботу, містере Самерс, — сказав Александр, — хоча може статися, що після прибуття до Сіднея я не буду вас звільняти. Утім, це іще залежить від того, чи сподобається вам працювати зі мною. Після того як я оволодію французькою та італійською, мені знадобиться людина на кшталт П’ятниці, як у романі Даніеля Дефо. І я не маю на увазі нічого образливого та принизливого.

Просте, але привабливе обличчя Самерса освітилося радісною посмішкою.

— О, дякую, містере Кінрос, дуже дякую!

Вони прибули до Сіднея 13 квітня 1872 року, якраз на двадцять дев’ятий день народження Александра. Уся подорож зайняла понад рік, бо Александр просувався у вивченні італійської та французької не так швидко, як він припускав, до того ж — і це було важливішою обставиною — йому захотілося також побачити Японію, Аляску, Камчатський півострів, Північно-Західну Канаду та Філіппіни.

У Джеймсі Самерсі Александр знайшов бездоганне знаряддя для своєї невгамовної енергії: цьому чоловікові подобалося все, що вони робили, усяке місце, куди вони їхали; він з радістю брався за все, що наказував йому містер Кінрос. Він звертався до Александра «містер Кінрос» і волів, щоб Александр називав його «Самерс», а не по-простому та по-братерському — «Джим», хоча до цього спонукало їхнє тривале спілкування.

— Принаймні Сан-Франциско знаходиться на півострові, що виступає у велетенську затоку, тому стічні води зносить течія і смороду не чути, — сказав Александр Самерсу під кінець їхнього першого дня в Сіднеї. — А Сідней немовби обіймає свою гавань, тому каналізаційні стоки залишаються у набагато меншому обсязі води. Сморід тут просто незносний — як у Бомбеї, Калькутті або ж Вампоа. А щоб не дати людям можливості втекти від задухи на суходіл, ці ідіоти спорудили смердючу вентиляційну трубу каналізації на протилежному боці головного парку! Тьху!

Подумки Самерс вирішив, що містер Кінрос аж надто прискіпливо і несправедливо поставився до Сіднея, який здався йому красивим містом. Утім, він уже давно помітив, що містер Кінрос мав надзвичайно чутливий «нюхальний пристрій». Настільки чутливий, сказав колись містер Кінрос на Юконі, що він міг відчувати золото, а на Юконі золота було багато.

— Та оскільки я не бажаю провести іще кілька суворих зим у холодних широтах, то ми, Самерсе, тут не залишимося, — оголосив він.

Тож не дивно, що відразу ж після того, як він представив свого листа до банку, який порекомендував йому містер Модлінґ, Александр сів на потяг, а потім на екіпаж і подався до Батерста — міста, буквально з усіх боків оточеного золотими родовищами. Та, незважаючи на цю обставину, сам Батерст не був шахтарським містом і саме тому, на переконання Александра, залишався упорядкованим, чепурним та спокійним населеним пунктом.

Замість оселитися в готелі чи пансіоні він орендував будинок, розташований на кількох акрах землі, і поселив у ньому Самерса.

— Знайдіть жінку, яка прибиратиме будинок та готуватиме їжу, — наказав Александр і дав Самерсу список. — Призначте їй платню, трохи більшу за звичайну, і вона з радістю погодиться на цю роботу. Поки я розвідуватиму перспективні золоті родовища, я хочу, щоб ви скупилися у відповідності з оцим списком. Ось вам лист-доручення виписувати чеки на мій рахунок у банку. Якщо ви не вмієте вести бухгалтерію, вам доведеться навчитися. Знайдіть бухгалтера і заплатіть йому, щоб він вас навчив. — 3 цими словами Александр скочив у американське ковбойське сідло, накинув на нього перекидні мішки з усім необхідним; під сідлом була красива гніда конячка, яку він придбав уже в Австралії. Безсумнівно, що для тривалих багатоденних поїздок у суворих краях американське ковбойське сідло годилося краще за сідло англійське. — Не знаю, коли повернуся, тому чекайте мене кожної хвилини. — І поїхав геть легкою риссю — у шкіряному костюмі та крислатому капелюсі.

Тиждень, що його провів у Батерсті Александр, був наповнений активною діяльністю: головним чином він збирав інформацію від властей міста і графства, трьох членів місцевої землевласницької знаті, від крамарів та завсідників різноманітних готельних барів. І невдовзі дізнався, що розсипне золото, в основному, закінчилося, але в Гілл-Енді та Гульгонзі наразі розроблялося пластове золото і його знаходження спричинило другу золоту лихоманку.

Раніше, коли тільки знайшли перші золоті розсипи, уряд штату Новий Південний Уельс — а також уряд Вікторії, де знайшли навіть більші родовища, — з такою пожадливістю накинулися на це джерело доходів, що стали продавати щомісячні старательські ліцензії за астрономічну суму в тридцять шилінгів. У Вікторії обурення старателів, спричинене нахабністю та безцеремонністю державних фінагентів, мало не призвело до справжнісінької революції. Результатом заворушень стало зниження вартості ліцензії до двадцяти шилінгів і продовження її дії до одного року. Однак Александру ліцензія поки що була не потрібна — навіщо марнувати гроші? Шлях до Гілл-Енда, який являв собою всього-навсього звичайну ґрунтову колію, був забитий транспортом: плоскодонними фурами, запряженими інколи аж десятком волів і навіть більше; тарантасами з написом «Cobb & Со», які всі сприймали за американські поштові карети; запряжені кіньми повозки, двоколки та екіпажі; чоловіки верхи на конях або піші, а з ними — багато жінок та дітей. Убрання чоловіків охоплювало надзвичайно широку гаму — від міських костюмів та циліндрів до потертих робочих штанів, фланелевих сорочок та крислатих капелюхів, у той час як жінки були вдягнені більш-менш однаково — одноманітні тьмяно-коричневі плаття з льону чи ситцю, широкі солом’яні капелюхи або ж довгасті чепчики, на ногах — чоловічі черевики. Дітлахи були різного віку — від немовлят до юнаків та дівчат шлюбного віку, зазвичай вдягнених в одіж, трохи кращу за латане дрантя. Восьми-дев’ятирічні хлопці курили сигари і жували тютюн, як досвідчені дорослі.

«Отакими, мабуть, були і дороги в Каліфорнії під час золотої лихоманки, — подумав Александр. — І як же це схоже на Америку! Від поштових карет і критих повозок до зовнішнього вигляду людей — точнісінько як американські переселенці. Однак усі, кого я зустрічав у Сіднеї, видавали себе за англійців — але не завжди вдало. Як усе це сумно… Ці краї розташовані надто далеко, щоб сюди їхали заможні англійці, тому мешканці міста вирішили керуватися класово-національною свідомістю і видавали себе за англійців, а не, скажімо, шотландців чи ірландців».

Містечко Гілл-Енд було схоже на своїх побратимів у всьому світі: порізані коліями вибоїсті вулиці, які, безсумнівно, перетворювалися на багнюку в сиру погоду, ті ж самі халупи, сараї та тенти. Однак у ньому таки була вигадлива церква з червоної цегли і дві-три інші цегляні споруди, включно з тією, чия вивіска проголошувала, що то був готель «Роял». Повсюдно було повно китайців, одні вдягнені як робітники-кулі, з косами на маківці, інші — коротко підстрижені, у британських ділових костюмах та циліндрах. Декілька пансіонів, а також крамниць і ресторанів належали китайцям.

Повітря бриніло вже знайомими звуками: оглушливо-дратівливим бухканням дробарок та гарчанням подрібнювачів. Цей шум ішов з боку Гокінс-Гілл, де у вигляді жил залягало золото, — там була хаотична мішанина з кар’єрів, копрів, поворотних підйомних кранів та парових двигунів, які виднілися де-не-де. Однак більшість власників ділянок використовували кінну тягу. Александр майже відразу здогадався, що в цих місцях бракувало води; тут не можна було вимивати золото струменем води з прибережної гальки та гравію, бо річечка, мілка й вузька, була єдиним джерелом води і для господарчих, і для домашніх потреб. А дерево — дерево тут було твердим, як залізо. Принаймні так йому сказали.

— Достобіса важка й невдячна праця. І місце тут — гірше ще пошукати треба, — підсумував його інформатор.

Засмутившись, Александр спрямував свій погляд на готель «Роял» і вирішив, що цей заклад — не для нього. Поруч з Кларк-стрит він помітив набагато менший готель-мазанку під гофрованим залізним дахом; готельний навіс затуляв увесь тротуар біля нього; під навісом виднілося поруччя та водопій для коней. На вивісці яскравими червоними літерами було написано: «Готель „Костеван“». «Оце — якраз те, що мені треба», — подумки сказав собі Александр, прив’язав кобилу, щоб та попила води, а сам пройшов до готелю крізь розчинені парадні двері.

У цей час більшість чоловіків з Гілл-Енд працювали на своїх ділянках, тому прохолодний, навдивовижу елегантний вестибюль був майже порожній. Під однією стіною тягнулася барна стійка з червоного кедру, і у приміщенні окрім обов’язкових столиків та стільців було також і піаніно.

Ніхто з півдесятка відвідувачів на нього навіть не поглянув, мабуть через те, що всі вони були аж надто п’яні. З-за стійки підвелася жінка.

— Ага! — тріумфально скрикнула вона. — Янкі!

— Ні, шотландець, — відповів Александр, витріщившись на неї.

А жінка була варта того, щоб на неї витріщатися. Висока, пишнотіла, з тонким станом у корсеті, красивими напівоголеними грудьми, що мало не випадали з великого декольте її червоного шовкового плаття; короткі рукави трохи сповзли і оголили її прекрасні плечі. Шия її була довгою, лінія підборіддя — надзвичайно виразною, а красота її обличчя просто приголомшувала. Повні губи, короткий прямий ніс, високі вилиці, широкі брови та зелені очі. Александр раніше не вірив, що можуть існувати по-справжньому зелені очі, але очі цієї жінки були по-справжньому зелені. Такого ж самого кольору, як і мінерали берил чи перидот. Копа волосся, що обрамляло це запаморочливо-красиве лице, була червонувато-білявого кольору, неначе рожеве золото.

— Шотландець, — мовила вона, — але шотландець, який побував у Каліфорнії.

— Так, побував — декілька років тому. Мене звуть Александр Кінрос.

— А мене — Рубі Костеван, а це, — обвела вона рукою, — мій заклад.

— У вас є вільна кімната?

— Є, у тильній частині будинку, для тих, хто може дозволити собі платити фунт за добу, — відповіла вона глибоким, трохи хрипкуватим голосом з англійським акцентом, у якому відчувався домішок місцевої говірки.

— Я здатен собі таке дозволити, місіс Костеван.

— Міс Костеван, але можете звати мене просто Рубі. Усі, окрім тих, хто ходить по неділях до церкви, так мене і звуть. — Вона посміхнулася, оголивши рівні білі зуби, а на її щоках утворилися ямочки.

— А харчування входить до тарифу чи ні, Рубі?

— Сніданок та вечеря, без обіду. — Вона обернулася до набору пляшок. — Що питимете? У нас є домашнє пиво з бочки, а також міцні напої. Як мені вас величати, Алекс чи Александр?

— Александр. Я краще вип’ю чашку чаю.

Рубі від подиву широко розкрила очі.

— Господи, ви, часом, не палкий богомолець? Щось на вас не схоже.

— Я бісівське дитя, але досить стримане і помірковане. Моїм непозбутнім гріхом є добрі сигари.

— Зрозуміло, — відказала Рубі. — Матильдо, Доро! — гукнула вона.

Коли з дальніх дверей салуну з’явилися двоє дівчат, Александр відразу ж збагнув, у чому полягав основний вид діяльності готелю «Костеван». Дівчата були чистенькі, молоді та гарненькі, але він безпомилково розгледів у них проституток.

— Що там? — спитала темноволоса Матильда.

— Заступи мене у барі, люба моя. Доро, піди скажи Сему, щоб той зробив чаю для мене та містера Кінроса.

Білява дівчина кивнула і зникла, а Матильда стала за стійку.

— Сідай, Александре, в ногах правди немає, — мовила Рубі, вмощуючись за стіл, який був явно начальницьким, бо був краще зроблений та ретельніше відполірований, аніж решта меблів у салуні. З бокової кишені спідниці вона витягнула тоненький золотий портсигар, розкрила його і подала Александру. — Хочете сигару?

— Дякую, спочатку чаю. Я проковтнув не менше ніж фунт пилюки.

Рубі підкурила свою сигару, глибоко затягнулася і випустила з носу тоненьку цівку диму. Тендітні блідо-сірі кільця диму, що попливли у неї над головою, викликали у нього те саме радісно-болісне збудження, яке він інколи відчував у мусульманських країнах, коли зустрічався поглядом з підфарбованими очима якоїсь надзвичайно привабливої жінки. Можна хоч усю її закрити паранджею, але є такі жінки, котрі здолають будь-яку спробу загнуздати їхню привабливість. Саме такою жінкою і була Рубі.

— Тобі пощастило в пошуках золота в Каліфорнії, Александре?

— Ну, взагалі-то так, пощастило. Я з двома своїми напарниками знайшов золотоносну кварцову жилу в передгір’ях Сьєрри.

— І того було досить, щоб стати багатою людиною?

— Так, скоріше помірно багатою.

— І ти все розтринькав?

— Невже я схожий на йолопа? — тихо спитав Александр, блиснувши темними очима.

Рубі, ошелешена такою відповіддю, відразу ж змінила тему, але в ту мить розчинилися задні двері і до кімнати увійшов хлопчик років восьми. Перед собою він штовхав возик, на якому стояли великий чайник на саморобній підставці, два чайні порцелянові набори, кілька елегантних бутербродів та слоїстий торт з кремом.

Очі Рубі засяяли при виді хлопчика, який був дитям незвичної та вишуканої краси — такого Александрові ще не доводилося бачити. Екзотичний, стрункий, граціозний, надзвичайно впевнений у собі та сповнений почуття власної гідності.

— Це мій син Лі, — сказала Рубі і, пригорнувши до себе хлопчика, швидко його поцілувала. — Будь ласка, привітайся з містером Кінросом, мій котику.

— Здрастуйте, містере Кінрос, — посміхнувся малий посмішкою Рубі.

— А тепер — хутко зникни. Нумо, маленький розумнику!

— Значить, ти була заміжня, — виснував Александр.

Рубі здивовано звела красиві брови.

— Ні, не була. Жодна сила на землі ніколи не змусить мене вийти заміж, Александре, — жодна сила на землі! Накинути собі на шию ярмо, щоб бути рабинею якогось чоловіка? Ха! Та я краще помру!

Різкість її відповіді не надто його здивувала; він уже інстинктивно встиг здогадатися про найголовніші риси характеру Рубі. Незалежна вдача. Гордість приватного власника. Презирство до благочестивих громадян. Але хлопець і досі був загадкою: темно-бежевий колір шкіри, форма зелених очей, блискуче і чорне, як вороняче крило, пряме волосся.

— Батько твого сина — китаєць?

— Так. Сунь Чжоу. Але він погодився з тим, що наш син буде зватися Лі Костеван і що він стане британцем, — за умови що я виховаю його джентльменом. — Рубі налила в чашки чаю. — Сунь Чжоу колись був моїм партнером у цьому бізнесі, але, коли народився Лі, я викупила його частку. Він і досі мешкає в Гілл-Енді, але тепер він — власник і керівник пральні, пивоварні та кількох пансіонів. Ми з ним залишилися добрими друзями.

— Однак він ввірив свого сина повністю під твою опіку?

— Звісно. Лі — метис, тому він не може бути китайцем. Сунь виписав з Китаю дружину, щойно у нього з’явилися гроші, тож у нього зараз два сини-китайці. Його брат, Сем Вонґ — узагалі-то його прізвище теж Сунь, але Вонґ вирішив бути Семом, — його молодший брат наразі працює у мене поваром, і я плачу йому скажені гроші. Один з двох братів мусить повернутися додому, щоб догодити батькам, і це має бути Сем. Тому він отримує лише половину своєї платні. Решту я кладу в банк на його рахунок — чим більше він привезе додому, тим більше йому заздритимуть родичі й сусіди. — Рубі пирснула від сміху. — Що ж стосується Суня, то існує лише один спосіб, у який він зможе повернутися до Китаю, — у вигляді праху в урні, розмальованій зображеннями драконів.

— А на яку ж долю для свого сина ти сподіваєшся, якщо збираєшся зростити з нього джентльмена? — спитав Александр, знаючи, яка доля зазвичай чекає на байстрюків.

Прекрасні сяйні очі його співрозмовниці раптом наповнилися слізьми; вона покліпала, щоб вони скоріше щезли.

— Я вже все розрахувала наперед, Александре. За два місяці його зі мною вже не буде. — Знову в очах з’явилися сльози — і знову Рубі з ними впоралася. — Я не бачитиму сина десять років. Він поїде до однієї дуже привілейованої приватної школи в Англії. Та школа навчає іноземних учнів, синів пашей, раджів, султанів — усіляких великих цабе зі Сходу, які хочуть дати своїм синам англійську освіту. Тож Лі не вирізнятиметься з собі подібних, за винятком того, що він надзвичайно розумний. Розумієш, його шкільні друзі одного дня самі стануть великими цабе — султанами, пашами та раджами, і всі будуть служити Британській короні. І зможуть стати Лі у пригоді.

— Ти надто багато вимагаєш від малого хлопця, Рубі. Скільки йому — вісім чи дев’ять?

— Вісім, але невдовзі виповниться дев’ять. — Вона налила Александру четверту чашку чаю і, охоплена емоційною щирістю, нахилилася до нього через стіл. — Він і справді добре розуміє своє становище — що таке бути метисом, вади мого суспільного стану і таке інше. Я нічого і ніколи від нього не приховувала, але я ніколи не допущу, щоб він соромився сам себе. Лі та я сприймаємо себе з тверезою рішучістю і практичністю і тому будуємо цілком реалістичні плани. Я не уявляю свого життя без нього, але мені доведеться зібрати докупи всю силу волі — заради нього. Якби я послала його до школи в Сіднеї чи, скажімо, у Мельбурні, хтось однаково неодмінно дізнався би про це. Але ніхто ні про що не дізнається, коли він буде вчитися в англійській школі для привілейованих учнів. Сунь має двоюрідного брата. Його звуть Во Фат, і він поїде з Лі як слуга та захисник. Вони відпливають до Англії на початку червня.

— Йому буде навіть важче, аніж тобі, навіть попри те що він усе розуміє.

— Гадаєш, я цього не знаю? Але якщо він усе розуміє, то він це зробить. Заради мене.

— Добряче подумай, Рубі. Коли твій син виросте, чи подякує він тобі за те, що ти в такому юному віці відірвала його від себе і кинула в жорстоке хижацьке кубло, яким є англійська приватна школа? В оточенні багатства, свідомий того, що коли його співучні дізнаються про нього правду, то переріжуть йому горлянку, — ох, Рубі, у цій справі є і темний бік, — мовив Александр, сам не знаючи, чому він так уперто захищає хлопця, якого він бачив лише раз у житті. Щось у його очах — дзеркалі душі — щось дуже не схоже на Рубі привабило Александра надзвичайно сильно.

— Ти — хронічний зануда! — Рубі підвелася. — Ти на коні приїхав? Якщо так, то у дворі є стійло. Відведи коня стежиною і передай Чану Хуа. Корм у Гілл-Енді дорогий, тому кінь обійдеться тобі у додаткові п’ять шилінгів на добу. Матильдо, відведи містера Кінроса до «похмурої синьої кімнати». Він заробив собі цю кімнату, бо є нестерпним занудою. — Із цими словами Рубі пішла до бару. — Можеш замовляти вечерю коли захочеш, — кинула вона Александру, коли той у супроводі Матильди ішов до «синьої кімнати».

Та кімната і справді була оздоблена в гнітюче-синіх тонах, зате була великою та зручною. Александр позбувся Матильди, швидко пройшовши повз неї до своєї кобили; дівчина явно розраховувала на щедру оплату за послуги, які вона збиралася надати.

Поруч із «синьою кімнатою» була ванна — «мабуть, не краща й не гірша за ті, що були в Гілл-Енді», — подумав Александр. Нужник являв собою яму в кінці двору — у Гілл-Енді не було водяних клозетів! Безсумнівно, вода була у цьому містечку найсерйознішою проблемою.

Помившись і поголившись, він ліг у синє ліжко і заснув глибоким сном.

Його розбудив шум: готель ожив, і це означало, що більшість із місцевих старателів закінчили свою роботу. Александр запалив гасову лампу, вдягнувся у новий замшевий костюм і вирушив у пошуках вечері. Хтозна, де готельні повії займалися своїм ремеслом, але принаймні не в цьому крилі будинку, де Рубі розміщала заможних постояльців. Коли він відводив свою коняку до стійла, то помітив, що кухня являла собою окрему споруду, щоб вогонь плити не призвів, бува, до пожежі. Він помітив також напроти крила, де була його кімната, ще одне крило, яке відгалужувалося від основної частини готелю. Яка ж вона розумна та передбачлива, ця Рубі! І безжалісна. Бідолашний хлопець!

У салуні яблуку ніде було впасти. До бару було не проштовхнутися, а всі столики, окрім начальницького, були зайняті. Матильда і Дора пурхали між столиками; окрім них у салуні були іще три дівчини. Александр подумав, що коли він сяде поїсти за начальницький стіл, то уникне зацікавлених поглядів відвідувачів, більшість із яких були ще досить тверезими.

— Привіт, мене звуть Морін, — сказала рудоволоса дівчина в одязі з зеленим мереживом. Ще ніколи Александр не бачив людей з такою кількістю ластовиння на обличчі, як у цієї дівчини. Здавалося, що якби його було іще трошечки більше, то обличчя здавалося б засмаглим. — У нас на вечерю є смажена хрустка свинина, смажена картопля та варена капуста, а також варений пудинг з родзинками та кремом на десерт. Якщо вам це не подобається, Сем може приготувати щось інше.

— Та ні, це мене цілком влаштовує, дякую, Морін, — відповів Александр. — Я вже знаю Матильду та Дору, а хто оті двоє інших дівчат?

— Косооку дівчину з каштановим волоссям звуть Тереза, а оту, що з татуїровками на руках, — Агнеса, — захихотіла Морін. — Колись вона обслуговувала матроський паб у готелі «Рокс», що в Сіднеї.

Тож дівчата Рубі були не такими чистими, як видавалися. Але оскільки Александр не мав наміру користуватися їхніми послугами — «а цікаво, скільки вони коштують тут, у Гілл-Енді?» — то він зосередився на поглинанні смачнючої страви. Хоч Сему Вонґу і переплачували, він і справді був прекрасним кухарем. Може, перед тим як він повернеться до Китаю, вдасться умовити його приготувати якусь справжню китайську страву. Сама ж Рубі була за стійкою бару; вона була така заклопотана, що тільки й змогла, що помахати йому рукою. «Цікаво, а чи кожен салун у Гілл-Енді має таке гарне прикриття, як „Костеван“?» — подумав Александр і схилився до негативної відповіді. П’ятеро дівчат працювали, аж гай шумів: то зникали зі своїми жертвами на кілька хвилин, то знову з’являлися, щоб підхопити нову жертву, яка вже чекала своєї черги. Ясна річ, у місті була поліція; але, скоріш за все, Рубі платила хабарі, щоб її бізнес не прикрили.

Відчувши приємну повноту у шлунку, Александр відкинувся на своєму стільці, щоб побалувати себе сигарою, випити чаю та поспостерігати за гротескними сценами. Він помітив, що, скоріш за все, за послуги дівчат із Рубі розплачувалися наперед.

Потім, коли відвідувачі сп’яніли і поблажливо розм’якли, Рубі сіла за піаніно. Воно стояло відразу ж біля вхідних дверей, повернуте під таким кутом, щоб виконавця було видно всьому залу. Вона підсмикнула спідниці, щоб не наступити на поділ, торкнулася пальцями клавішів і заграла. Александр аж заціпенів, охоплений абсурдним імпульсивним бажанням крикнути на завсідників, щоб ті заткнулися і послухали, — як же ж гарно вона грала! Репертуар складався зі звичних популярних мелодій, але Рубі прикрашала їх вишуканими пасажами, які свідчили про те, що вона з блиском впоралася б і з творами Бетговена чи Брамса.

Поки він не опинився в Америці, Александр мало приділяв уваги музиці, просто через те, що ніколи її до пуття не чув. Але якось у Сан-Франциско він випадково зайшов на концерт Шопена — просто тому, що проходив поряд, — і відкрив у собі пристрасть до музики. Відтоді він ходив на концерти всюди, де б вони не влаштовувалися, — у Сент-Луїсі, Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Венеції, Мілані, Константинополі, — навіть у Каїрі, де він побував на прем’єрі «Аїди», яку Верді влаштував на честь відкриття Суецького каналу. Він мало переймався тим, яку музику виконували — оперу, симфонію, інструментальні соло чи популярні пісні, які співалися в таких місцях, як, скажімо, «Костеван». Усяка музика гарна, коли вона талановита.

І ось тут, у Гілл-Енді, майстерна піаністка грала «Лорену» і співала ті ж самі задумливі сумні куплети, які він чув у виконанні багатьох людей під час своєї американської одисеї — зазвичай без акомпанементу, а інколи під тоненькі тужливі акорди концертіно чи гармоніки.

Коли Рубі скінчила співати останні рядки своїм добре поставленим сильним контральто, розчулені старателі вибухнули істеричними аплодисментами і стали благати її поспівати ще, не хотіли відпускати її.

«Я би покохав її за саму лише музику», — подумав Александр і дав самому собі сигнал до поспішного відступу у «синю кімнату», поки він не встиг сказати Рубі щось таке, про що пізніше йому доведеться пожалкувати.

Хтось розпалив камін; після настання темряви в Гілл-Енді у травні було холодно, бо наближалася зима. От і слава Богу, що розпалили! Не доведеться спати в нижній білизні, бо у кімнаті тепло. Він підкинув у камін вугілля — вугілля, як цікаво! Звідки ж воно взялося? Ці краї не були вугленосними, а найближча бічна залізнична колія доходила до Райдела, який знаходився бозна-як далеко.

Мабуть, завдяки тому що він виспався удень, Александр був не дуже втомлений; попорпавшись у своєму речовому мішку, він витягнув звідти томик Плутарха, накрутив гасову лампу так, щоб можна було читати, і увібрався до ліжка, яке щойно підігріли спеціальною грілкою.

Коли відчинилися двері, він ошелешено стрепенувся, бо достеменно знав, що він їх замкнув. Утім, хазяйка закладу мала власні ключі до кожної кімнати. До його номера увійшла Рубі в мереживній нічній сорочці з рюшами; коли вона йшла до ліжка, сорочка розділялася внизу, відкриваючи погляду її довгі красиві ноги, взуті у пір’ясті кімнатні туфлі з високими підборами. Копа пишного волосся спадала вниз — така довга, як у легендарної леді Годіви.

Рубі перехилилася через плече Александра, щоб поглянути, що він читає, — і аж верескнула від несподіванки.

— Це якась абракадабра!

— Ні, це грецька мова. Плутархів життєпис Перикла.

Вона відштовхнула його тіло порухом стегна і сіла на край ліжка, розв’язуючи стрічку, яка тримала докупи її пеньюар.

— Ти просто енігма, Александре Кінрос. Бачиш? Я теж знаю деякі розумні слова, хоча освіта у мене — так собі. А ти, мабуть, велике цабе. Кажеш, грецька? Ти, мабуть, і латину знаєш?

— Так. А ще — французьку та італійську, — відповів Александр, не в змозі приглушити нотку гордості у своєму голосі.

— Б’юся об заклад, ти побував не лише у Каліфорнії, а й у багатьох інших краях. Щойно я тебе побачила, відразу ж збагнула, що ти — велике цабе. — Стрічка розв’язалася; Рубі скинула сорочку з плеч і оголила груди, які були повні, високі та мали прекрасну форму. Корсетом вона могла й не користуватися — її талія була вузькою, а живіт — пружким та позбавленим жиру.

— Так, я побував у багатьох краях, — відповів Александр зі спокоєм у голосі, але не в душі. — Ти прийшла звабити мене чи просто поспокушати?

— Александре, ти точно надто багато спілкувався з біблійними фанатиками.

— Я виріс у їхньому кублі.

— Це проявляється, хоча тобі не подобається, коли про це нагадують. Я хочу, щоб ти мене покохав — і щоб я не чула ані слова про ціну! Коли ти — хазяйка борделю, то ти платиш дівчатам за те, що вони злягаються з чоловіками, але сама цим не займаєшся. Я така заклопотана, що востаннє сама цим займалася років з дев’ять тому, тож вважай, що тобі пощастило, хлопче!

— Ти кажеш про батька твого сина Лі, наскільки я розумію? А що я маю з ним спільного?

— Зараз поясню, але якщо ти презирливо пирхнеш, то я тебе гепну! Річ у тім, що мені подобається, як виглядають китайці; деякі з них — дуже гарні і навіть високі. Ти не схожий на китайця, але ти по-справжньому чорнявий — трохи схожий на диявола. — Вона тихо розсміялася і кинула сорочку на підлогу. — Б’юся об заклад, ти навмисне культивував диявольську зовнішність, Александре Кінрос. — Її зелені очі хтиво блиснули. — Ну то як? Є настрій покохатися?

Навіть якщо його розум і не мав особливого бажання, то тіло, безсумнівно, мало, до того ж навіть Александр Кінрос не завжди міг керувати своїми ницими інстинктами — як охрестив би їх пресвітеріанець, який і досі ховався в глибинах його свідомості. Рубі могла б звабити і святого, а він був далеко не святим. Після Онорії Браун у нього, звісно, були й інші жінки: жінки різних національностей, зовнішності та соціального стану. І всі вони мали оте особливе, невловиме щось, яке було притаманне деяким жінкам, але не притаманне більшості з них. Протистояти ж принадам Рубі було просто неможливо.

Вона була розкішною, пристрасною, чутливою та вмілою коханкою: або загадковий Сунь Чжоу був магістром мистецтва любові, або ж, незважаючи на довгу перерву, вона мала багатий досвід раніше. Александр буквально потонув у ній, викинувши зі своєї свідомості всі обмеження раціонального мислення. І навіть якби він збагнув, що в той момент починає дещо таке, чому потім не зможе покласти край, він викинув би зі своєї свідомості і цю думку.

— А чому ти ні з ким не спала після Сунь Чжоу? — спитав Александр, пестячи її волосся.

— Усі подальші роки я провела тут, у Гілл-Енді, і завжди дотримувалася принципу «не паскудь там, де живеш».

— А чому ж тоді ти лягла в ліжко зі мною тут, у Гілл-Енді?

— Ти тут не залишишся, бо ти — перекотиполе. Ще день-два — і ти поїдеш геть.

— Значить, ти не хочеш продовження наших стосунків?

— Чорт забирай, звичайно ж, хочу! — Вона сіла в ліжку, обурено закопиливши губу. — Але ж тебе тут не буде, ось у чім річ. Можеш інколи наїжджати, щоб зі мною побачитися, гаразд? Тобі легше до мене приїздити, бо я не можу зібрати свої манатки, як та циганка, і податися за тобою світ за очі — мені треба дбати про сина і про бізнес.

— A y скільки грошей стане тобі ота привілейована школа?

— Дві тисячі фунтів на рік. Розумієш, йому ж доведеться там залишатися і на свята. Дехто з решти хлопців теж залишатиметься, тож у нього буде компанія. Ну, і Во Фат.

— Отже, це — як капіталовкладення загальною сумою двадцять тисяч фунтів у ризикований бізнес, — мовив обережний бік Александрової свідомості.

— Я ж не скупа шотландська скнара, як ви, містере Кінрос! Б’юся об заклад, що коли ви розкриєте свого гаманця, то звідти вилетить міль, але я — не така. Я походжу з давнього роду крадіїв та марнотратників. До того ж я ще й і жінка. Якщо я віддаю своє серце якомусь чоловікові, то ладна скніти в злиднях, аби він тільки розбагатів. А ти — чоловік, один з володарів Усесвіту. Решта чоловіків відчувають у тобі залізну владну волю і підкоряються їй. Ти не можеш не знати, що вона в тебе є, ця залізна воля, тому що ти нею користуєшся. А моя єдина влада — це моя зовнішність, моя краса: яку іще владу може мати жінка? Однак я іще маю добрий діловий розум, і я скористалася ним для того, щоб вміло експлуатувати мій єдиний «актив», мою єдину сильну сторону. — Вона зробила паузу і зітхнула. — Утім, це сталося вже після того, як я навчилася не давати експлуатувати себе.

— Скільки тобі років, Рубі?

— Тридцять. Якби я не берегла себе і продавалася направо і наліво, то виглядала б зараз на всі сорок, а потім перетворилася б на сповнену болячок стару шльондру, раду заробити хоча б якийсь гріш. Я досить швидко це збагнула і тому вирішила сама бути господинею дівчат, які продаються. На цій роботі вікових обмежень не буває, навпаки — тут я тільки квітнутиму й багатітиму з роками.

— Ага — поки Гілл-Енд не перетвориться на місто біблійних фанатиків і про золото залишаться тільки спогади, — зауважив Александр. — Тоді тобі доведеться переїжджати до іншого старательського поселення, де панують вільні звичаї.

— Про це я вже подумала, — відказала Рубі Костеван. — Якщо ти десь знайдеш золото, то, може, згадаєш про мене?

— Хіба ж я зможу про тебе забути?

Наступні кілька днів Александр досліджував Турон-ривер по всій її довжині, дивуючись — як сильно вона нагадувала каліфорнійські золотоносні райони. Різниця полягала в тому, що ця річка була істотно меншою за каліфорнійські і стікала з гір, де сніговий покрив узимку не перевищував одного фута, а сильні зливи були рідкістю. Новий Південний Уельс був сухим краєм, розташованим далеко від узбережжя, і ця обставина істотно стримувала видобуток золота, вкрапленого у гравій. У Каліфорнії для цієї мети марнувалися мільйони та мільйони галонів води; її було змарновано, мабуть, більше, аніж увесь наявний обсяг води у цих краях. Мандрівний ботанік із сильним німецьким акцентом якось зупинився в «Костевані» і пояснив Александру, що австралійські дерева та рослини влаштовані так, щоб виживати в напівпустельному, майже безводному довкіллі.

Від Рубі, яка жила на золотих родовищах від 1851 року, коли почалася лихоманка, спричинена знайденням розсипного золота, він дізнався, що всі річки, які текли на захід від Великого Вододілу (аж нажто гучна назва для відносно низького гірського пасма) в цій частині Нового Південного Уельсу, містили розсипне золото — Турон, Фіш, Аберкромбі, Лаклен, Белл і Маквері. Стосовно ж повноводності, то жодну з цих річок не можна було порівняти з великими та глибокими американськими річками. Бували часи, розповідала Рубі, коли суворі засухи перетворювали ці річки на низку калюжок і на берегах навіть не залишалося достатньо трави, щоб прогодувати овець та корів.

Але Александр не відчув своїм гострим нюхом нових покладів золота на ріці Турон — її багатство було вже розграбоване.

Коли останнього дня він спитав Рубі, чи може він узяти з собою Лі на прогулянку, вона негайно погодилася. Александр хотів покатати хлопця у своєму сідлі, але виявилося, що той має власного поні і добре вміє їздити верхи.

День видався прекрасний; чим більше Александр спілкувався з Лі, тим більше він йому подобався. І навіть дуже. Тож хоч яким би скупим шотландцем Александр не був, йому раптом дуже захотілося допомогти в тому, щоб Лі здобув таку необхідну йому англійську освіту.

Про своє неминуче розлучення з матір’ю хлопець говорив з дорослою розважливістю та фаталізмом, і Александру стало дуже шкода його.

— Я писатиму мамі кожного тижня, і вона подарувала мені записник-щоденник аж на десять років — така товстелезна книжка! Тож я завжди достеменно знатиму, скільки часу лишилося до того дня, коли ми побачимося знову.

— Може так статися, що вона приїде до Англії, щоб з тобою побачитися.

Витончене обличчя хлопця затьмарилося.

— Ні, Александре, вона не зможе цього зробити. Для моїх співучнів я буду китайським принцом, народженим від російської матері шляхетного походження. Мама каже, що коли я хочу підтримувати якусь ілюзію, то маю повірити в неї і жити так, наче це — абсолютна правда.

— Але твоя мама може вдати, що вона — подруга твоїх батьків.

Малий аж розсміявся.

— Та годі, Александре! Хіба ж мама схожа на подругу принців та принцес?

— Буде схожою, якщо постарається.

— Ні, — твердо відказав Лі, розправивши плечі. — Коли я її побачу, увесь обман розсиплеться. Успішно пройти через усе це ми зможемо, лише якщо не бачитимемо одне одного. Ми вже багато разів про це говорили з нею.

— Тоді ви — двійко друзів, які не мають щодо життя ілюзій?

— Звісно, — відказав малий, неначе здивований нетямущістю Александра.

— Можливо, у наступні роки мені доведеться час від часу бувати в Англії. Ти не заперечуватимеш, якщо я до тебе приїжджатиму? Ну, звісно, вдягнений належним чином, як шотландський джентльмен. Хоч як для тебе це не дивно, а на людину з шотландським акцентом в Англії не дивляться косо, і цей акцент не має негативних соціальних наслідків. Англійці вважають нас чужинцями, які пролили надто багато їхньої крові, і це дає нам деякі переваги у спілкуванні з ними.

Очі малого радісно заблищали.

— Ой, Александре, це було б просто здорово!

Тож коли з першими звуками церковного дзвону, який кликав на недільну службу богомольців — затятих ворогів Рубі, Александр виїхав з містечка Гілл-Енд, його свідомість повнилася образами цієї дивовижної жінки та її не менш дивовижного сина. Хлопець був навіть розумнішим, аніж вважала його матір, хоча його нахили лежали у царині техніки, а не гуманітарних наук — як хотілося б його матері. Коли малий дізнався, що Александр добре знається на парових двигунах та інших механізмах, їхня поїздка до Турон-ривер перетворилася на сеанс запитань і відповідей. «Отакого сина я хотів би мати, коли знайду собі дружину з роду Драмондів — а я мушу її знайти».

Повернувшись до Батерста, він застав Джима Самерса за студіюванням бухгалтерської справи; усі доручення, зазначені в залишеному списку, були виконані, а покупки — зроблені і знаходилися у дворі. Економкою виявилася молода вдовиця на ім’я Меґґі Мерфі; освіти вона не мала майже ніякої, зате із завидною енергією та вмінням підтримувала будинок у чистоті та порядку, а ще вона вміла готувати прості, але дуже смачні страви. Те, як вона дивилася на Самерса, а він — на неї, підказало Александру, куди дує вітер, але, коли Самерс не розповів йому про свої наміри, він не став розпитувати — прийде час, і йому про все розкажуть.

У свою наступну експедицію Александр вирушив до ріки Аберкромбі, щоб по дорозі заїхати і на річку Фіш. Виявилося, що золоті родовища там нечисленні та бідні, а сам край являє собою справжнісіньку дику і практично безлюдну пустелю.

Єдиним поселенням було сільце Оберон, яке сиділо на вершечку Великого Вододілу між виходами гранітних порід на західному боці та плато з ущелистого пісковця — зі східного. Поблизу Оберона Александр узрів найвеличнішу долину з бачених ним за все життя, але її майже вертикальні краї, що стрімко спадали вниз на глибину майже тисяча футів, являли собою тріасовий пісковець, біля підніжжя якого крилися нафта й вугілля, але не золото. Мешканці Оберона заробляли на нечисленних сміливих туристах, які приїздили, щоб побувати в печерах ріки Фіш, а добратися туди можна було лише верхи на конях по важких та небезпечних стежинах, усіяних гострими валунами. Однак його запевнили, що печери варті того, щоб поїхати і подивитися на них, бо вони являли собою велику казкову країну зі сталактитами та сталагмітами. Хоч Александр і не був любителем печер, він однаково поїхав.

Знаючи, що його експедиція займе багато часу, він узяв з собою в’ючного коня (розжитися мулом було просто неможливо) і їв економно; дичини тут не було ніякої, а харчуватися маленькими скельними кенгуру, які тут буквально кишіли, він не збирався. Ні тобі оленів, ні кроликів, ні їстівних рослин. Револьвер системи Кольта так і висів без діла на його стегні. Він мав при собі мапу, яку придбав у Батерсті, але вона містила навдивовижу мало назв та інформації. Тож коли, від’їхавши вже багато миль на південь від Оберона, він наштовхнувся на маленьку, але стрімку річку, Александр не зміг знайти її на мапі. Узвишшя довкола річки були вкриті дикими заростями, і ніде він не знайшов ані найменших слідів того, що тут випасали овець чи кіз.

Зате ніздрі його наповнилися сильним запахом золота! Тому він повернув назад і поїхав уздовж річки, доки не дістався вершечка водоспаду. Там вода не падала вниз пінистою стіною, а круто стрибала, розбризкуючись, десь на тисячу футів униз із тераси на терасу. Під каскадом простягалася широка долина; там ріка булькотіла, звиваючись поміж вологіших, більш заокруглених пагорбів, усіяних виходами граніту й валунами.

«Хтось уже частково встиг розчистити деякі з вологіших пагорбів, але явно під пасовище», — припустив Александр, бо ніде він не помітив ознак золотодобування. Звірившись із мапою та положенням сонця по секстанту, Александр дійшов висновку, що, окрім всяких інших обставин, увесь цей район був невідчуженою власністю уряду Її Величності Королеви Англії.

Майже два дні пішло в нього на те, щоб з високогір’я дістатися до долини річки; там він розбив стоянку на твердому ґрунті таким чином, щоб було видно отой прекрасний річковий каскад. Тут, без сумніву, є розсипне золото, подумав він, але мій ніс підказує також, що в отій горі є й золотоносна кварцова жила. «Це дуже добре, що моя інтуїція зосереджена в моєму носі», — подумав Александр.

Два дні він мив лотком пісок та гравій — і намив сотню тройських унцій золотого піску та маленьких самородків. Час збиратися назад, до Сіднея.

Він знищив усі сліди своєї присутності, навіть прибрав кінські кізяки і накидав гравію в тих нечисленних місцях, де залишилися відбитки його черевиків. Потім він подався на північний захід до Батерста і заїхав іще до одного лісу. Хоч який би скватер не «володів» оцим конкретним обширом землі, очевидно, у його незаконному володінні знаходилися іще більші ділянки землі і в інших місцях.

Ненав’язливе розпитування в Батерсті допомогло виявити ім’я скватера, який за копійки орендував більшість земель між Блейні та якоюсь точкою північніше села на ймення Круквел.

Однак інший скватер, який дав Александру цю інформацію, сказав, що цей Чарльз Дьюї не зробив спроби захопити гори на схід від пологих пагорбів, бо якщо вигнати туди корів та овець, то вони зникнуть назавжди в непрохідних чагарниках.

Озброївшись точними показниками широти й довготи, а також іншими характеристиками місцевості, які він не мав ані найменшого наміру розголошувати, Александр вирушив до Сіднея, щоб відвідати там Департамент земельних ресурсів.

Уперше він зупинився в дорогому готелі на Елізабет-стрит напроти Гайд-парку і замовив охочому кравцеві-левантинцю відповідне вбрання, щоб той зшив його в дуже стислий термін. Хоч яким би скупим він не був (це слово, кинуте Рубі, надовго застрягло в його пам’яті), Александр вважав ці витрати невід’ємною частиною інвестицій. Тому коли він заявився до Департаменту земельних ресурсів, йому було зовсім не важко потрапити на прийом до одного зі старших чиновників.

— Ми намагаємося покінчити з впливом скватерів з різних причин, — мовив містер Осберт Вінфільд. — Одна з них полягає в тому, що ці люди набули надто великої політичної влади порівняно з набагато більшою рештою населення Сіднея. Інша причина полягає в тому, що вони платять мікроскопічні ліцензії за оренду невідчужуваної державної землі. Уряд, чиїм найманим представником я є, має бажання заохотити робочий люд та колишніх старателів придбавати невеличкі ділянки землі. Ну, не такі вже й маленькі, звісно — достатньо великі, щоб з них можна було жити, але аж ніяк не сотні квадратних миль.

— Йдеться про ділянки під майбутні ферми? — поцікавився Александр.

— Саме так, містере Кінрос. 1861 року був прийнятий новий закон про відчуження державних земель, до якого згодом були прийняті поправки, що обмежують терміни ліцензії для скватерів максимумом у п’ять років. Ліцензію можна подовжити, однак її дія скасовується, якщо хтось забажає придбати цю конкретну, топографічно не визначену ділянку землі.

— А яким чином, — невимушеним тоном спитав Александр, — можна придбати отаку ділянку топографічно не визначеної державної землі? Я маю намір придбати ділянку під майбутнє фермерське господарство.

І на столі з’явилися мапи та виміряні Александром географічні координати. Мапи Департамента земельних ресурсів були набагато кращими за ті, які можна було придбати у Батерсті, але він з цікавістю пересвідчився, що знайдена ним річка не мала назви і була позначена просто як «притока ріки Аберкромбі».

— Скільки землі зможу я придбати таким чином?

— Не більше трьохсот двадцяти акрів, сер, по фунту за акр. Згідно з вимогами, ви маєте заплатити готівковий депозит розміром у чверть зазначеної суми, а решту три чверті сплатити протягом трьох років.

— Загалом це — триста двадцять фунтів. Я заплачу всю суму відразу, містере Вінфільд.

— А де знаходиться вибрана вами земля? — спитав містер Вінфільд.

— Ось тут, — відповів Александр і тицьнув пальцем на річку біля підніжжя гори.

— Гм-м-м-м, — задумливо протягнув містер Вінфільд, уважно розглядаючи мапу крізь окуляри. А потім поглянув на відвідувача і хитро примружив очі. — Чудове місце для золотих розробок, еге ж? І до того ж іще не торкане старателями. Дуже мудро, містере Кінрос, дуже мудро з вашого боку. Однак ви зможете придбати цю ділянку лише за умови, що підпишете заяву, засвідчену мировим суддею, згідно з якою зобов’язуєтеся огородити цю землю, обробляти її і жити на ній.

— Ясна річ, я збираюся огородити її, обробляти і жити на ній, містере Вінфільд, — відповів Александр, так само хитро примруживши очі. — А як мені можна придбати оцю ділянку землі? — поцікавився він, показуючи на гору. — Наскільки я можу судити, вона не в оренді у містера Чарльза Дьюї, який орендує долину та район біля річки. Ця ділянка крута, густо поросла лісом і абсолютно ні до чого не придатна, але мені вона дуже подобається.

— Її доведеться виставити на аукціон, містере Кінрос, після розміщення відповідних об’яв у відповідних журналах. Наскільки я розумію, ви хочете, щоб ця ділянка була суміжною з ділянкою, яку ви плануєте придбати для свого фермерського господарства?

— Ясна річ. Яку частину цієї ділянки я зможу купити?

Осберт Вінфільд знизав плечима.

— Ну, придбаєте стільки, скільки зможете. Якщо хтось торгуватиметься на аукціоні, ціна може сягнути кількох фунтів за акр, а якщо ніхто не торгуватиметься, вона піде по десять шилінгів за акр. Сумніваюся, що знайдуться охочі торгуватися. Я не експерт, але мені здається, що там ви золота не знайдете.

— І дійсно. Розсипне золото осідає в піскових та гравійних руслах, там, де сила тяжіння заважає йому рухатися за течією ріки.

Того ж вечора Александр запросив містера Осберта Вінфільда на вечерю в тому готелі, якому згодом судилося стати його постійною резиденцією в Сіднеї, і цей широкий жест зустрів схвальну оцінку з боку державного службовця. У результаті документи на володіння трьомастами двадцятьма акрами землі мали бути готові наступного ранку, а аукціон мав відбутися два тижні по тому. Трохи подумавши, Александр вирішив торгуватися за десять тисяч чітко розмічених акрів землі.

— Мушу попередити вас, містере Кінрос, — сказав розпашілий після доброго портвейну містер Вінфільд, — що ситуація дещо зміниться, якщо на вашій ділянці виникне поселення. Міську землю доведеться розбити на ділянки — і це абсолютно природна вимога, хіба ж ні? Ясна річ, у вашій власності залишаться не секвестровані державою субділянки, але певні наділи будуть зарезервовані державою для власних цілей: для пошти, поліційної дільниці, школи, шпиталю та церкви. Знадобиться також ділянка під міськраду.

— Я не маю стосовно цього заперечень, — відказав Александр і вишкірив зуби у злобній посмішці. — За винятком церкви. Я ще можу терпіти англіканську церкву або навіть католиків, якщо вже на те пішло. Але я буду не я, якщо там з’являться пресвітеріанці!

— Якась особиста неприязнь чи то як? Я — прихожанин англіканської церкви, тому… Утім, цю проблему можна досить легко розв’язати. Ми можемо всю землю віддати англіканцям та католикам, якщо ви так бажаєте. Звісно, ви не зможете ігнорувати пресвітеріанців, які мають відчутний політичний вплив. Але їм доведеться придбавати приватну землю, тож, якщо ви їм не продасте її, вони змушені будуть будувати свою церкву десь у диких хащах.

— Осберте, — мовив Александр і посміхнувся, — ви просто джерело безцінної інформації. — Він нахмурився, розмірковуючи, наскільки відверто можна висловитися, і вирішив виявити обережність і делікатність. — Я — людина небідна, мій любий приятелю, тож якщо у вас виникнуть… е-е-е… якісь фінансові проблеми, я з радістю зможу прийти на допомогу.

І тут Осберт Вінфільд проявив себе істинним чиновником колоніальної адміністрації.

— Взагалі-то кажучи, — мовив він, прокашлявшись, — у мене виникли певні проблеми з виплатою кредиту.

— Тисяча фунтів зможуть полегшити фінансову кризу?

— Так, звичайно. Це така щедрість з вашого боку, така щедрість!

Александр провів містера Вінфільда до виходу, відчуваючи піднесення від свого досягнення. Щойно він купив собі першого високопосадовця і сподівався, що згодом купить їх достатню кількість — як серед державних чиновників, так і серед представників обох палат парламенту.

Отак Александр Кінрос і став законним власником трьохсот двадцяти акрів цінної землі включно з чималою ділянкою ріки, якій судилося бути внесеною в мапи Департаменту земельних ресурсів під назвою Кінрос-ривер. Трохи згодом на аукціоні він придбав також десять тисяч акрів високогір’я, включно зі схилами та водоспадами, ціною по десять шилінгів за акр. Він отримав також ліцензію на розвідку й добування золота в районі своєї річки і збагатив казну штату Новий Південний Уельс на суму п’ять тисяч триста двадцять один фунт. У цю суму увійшла також плата за ліцензію на золото — один фунт. А ще йому повідомили, що коли він знайде підземне золото на своїй власній території, то матиме виключне право на його видобування, оскільки та земля є його невідчужуваною власністю.

У серпні 1872 року він знову поїхав до Гілл-Енда, де зустрів невтішну Рубі, яка, залишившись без сина, впала в безпросвітний песимізм. Однак дуже зраділа, побачивши Александра.

— Я даю Гілл-Енду щонайбільше два роки, — сказала вона пізніше, вночі, сидячи в ліжку в «синій кімнаті» і курячи сигару. — Доведеться, мабуть, перебиратися до Гульґонґа, бо він протримається довше. Але коли й він виснажиться, куди ж мені подітися?

— Я б на твоєму місці не клопотався, — відповів Александр і змінив тему. — Рубі, я хочу зустрітися з Сунем Чжоу.

— Сунем Чжоу? Але ж навіщо?

— Я хочу зробити йому ділову пропозицію, яка може згодом вилитися в ділову пропозицію тобі.

Уже встигнувши досить добре вивчити вподобання Рубі, Александр побачив Суня Чжоу в його офісі у його ж пивоварні в основному таким, як і очікував: шести футів на зріст, світлошкірий, вродливий, віком років сорок, у традиційному китайському вбранні, хоча й не такому дранті, як те, у що вбираються робітники-кулі. Його довга мантія була зшита з яскравого і квітчастого блакитного шовку, з мантії визирали темні шовкові штани, а на ногах були капці з орнаментом.

— Я — китайський шляхтич, — сказав він, запрошуючи Александра до красивого лакованого крісла. — Я походжу з міста, котре по-вашому зветься Пекін; саме там стався нещасний випадок, після якого я позбувся своїх привілеїв. Саме тому Лі розмовляє мандаринським діалектом китайської мови і видаватиме себе за китайського принца, навіть якщо в його школі будуть інші китайці. Колоніальний акцент своєї англійської він спише на гувернантку. До того ж невдовзі він того акценту позбудеться.

— Ви самі розмовляєте англійською майже без акценту. Що привело вас до Нового Південного Уельсу? — спитав Александр.

— Всеохоплюючий страх перед опіумом — тією заразою, яку розповсюджувала в Китаї британська Ост-Індська компанія, — відповів Сунь Чжоу. — Я не став підлабузнюватися до британських дипломатів, тому вибрав почесну альтернативу — емігрувати і зайнятися пошуками золота.

— Ну і як — вам пощастило його знайти?

— Достатньо для того, щоб започаткувати власний бізнес. Моя пивоварня, пральня та пансіони дають стабільний дохід, хоча й не царські прибутки. — Він зітхнув. — Надії на те, що в Гілл-Енді знайдуть нове золото, майже немає, та й у Гульґонзі його теж навряд чи знайдуть. Родовище Софала вже мертве. Бути старателем та ще й китайцем — це досить небезпечне заняття, сер.

— Звіть мене Александр. Прошу, продовжуйте, містере Сунь.

— Я теж не проти, щоб ви звали мене Сунь. Китайці, Александре, — народ винятково працьовитий та ощадливий. Але через те, що всюди панує ксенофобія, ті, хто на вигляд і за розмовами зовсім інші, стають об’єктом наскоків тих місцевих чоловіків та жінок, котрі ліняться працювати і заощаджувати. Нас, китайців, ненавидять — і це не перебільшення, повірте мені. Нас б’ють, грабують і піддають тортурам, а інколи навіть убивають. Британська справедливість і правосуддя — то не для нас, оскільки самі ж поліцейські часто і є нашими найгіршими мучителями. Тому для таких, як я, — людей здібних та з діловою жилкою — ціна старательства, є аж надто високою. — Сунь розвів руками з довгими нігтями. — Рубі сказала, що у вас є до мене якась пропозиція.

— Так, я маю до вас пропозицію, але мушу попередити, що вона стосується розвідування розсипного золота, принаймні на початку діяльності. Але це не стосується якогось конкретного родовища. Я позначив певне місце у віддаленому регіоні на південь від Батерста — біля притоки ріки Аберкромбі, який я мав нахабство та гординю назвати Кінрос-ривер. — Александр звів свої колючі брови і усміхнувся. — Я можу тримати це місце в секреті від усіх, але краще поділюся своєю таємницею з маленькою групою людей — а саме китайців. Річ у тім, що я колись побував у Китаї. Я трохи пізнав китайців і добре з ними лагодив. — На його обличчі з’явився запитальний вираз. — А чому Рубі вдається лагодити з китайцями?

— У неї є родич, якому трапилося провести десять років у Китаї, — чоловік на ім’я Ісак Робінзон, який наразі мешкає на острові Норфолк. Він віз до Китаю партію зброї та опіуму на американському кліпері, який затонув у Південно-Китайському морі. Коли якісь французькі ченці врятували його, він оселився у їхньому монастирі на півострові Шаньдун. Але життя ченця йому швидко обридло, він ускочив у якусь халепу і втік. По дорозі з Китаю до своєї нової домівки він відвідав у Гілл-Енді Рубі, яка йому дуже сподобалася. У них була взаємна симпатія, і, мабуть, саме через цю симпатію вона і набула прихильності до китайців. — Сунь підвівся, схрестив руки в широких рукавах своєї мантії і став походжати кімнатою. — Александре, це дуже цікава та щедра пропозиція, і я маю сильну спокусу її прийняти. Які ваші умови?

— Усе, що ми знайдемо, будемо ділити. Половину мені, половину — вам. З вашої половини ви оплачуватимете витрати на тих китайців, яких візьмете собі на допомогу. Я — зі своєї половини — платитиму винагороду Рубі за те, що вона вивела мене на вас. — Не зводячи очей з Суня, Александр відкинувся на спинку крісла. — Якщо родовище виявиться багатим, на тому місці виросте місто. Ви матимете право на перших ролях започаткувати місцевий бізнес та комерцію, а Рубі — відкрити готель, кращий, ніж «Костеван». Одному мені, Суне, буде важко контролювати поселення, що неминуче виникне біля родовища. Але якщо біля його витоків стоятиме група людей — і за умови що всі ви погодитеся визнати мене за головного, — поселення завжди буде під моїм контролем.

— Як ви все продумали! — здивувався Сунь.

— А який сенс братися за справу без належної підготовки, друже мій? Тож подумайте про мою пропозицію, гаразд? Двадцять чоловіків, ніяких жінок, і спочатку це буде не лише намивка золота. Згідно з законом, я мушу спорудити огорожу довкола своєї землі і звести на ній будинок. Це основна умова, і цим спочатку ми і займемося. А коли з приготуваннями покінчимо, можна буде цілком легально приступити до видобутку золота. Легальність нам дуже потрібна, бо є один скватер, який невдовзі дуже засмутиться.

— Господи милосердний! — відреагувала Рубі. — Александре, ти що — божевільний?!

— Навпаки, — весело вишкірився він. — При здоровому глузді — як ніколи. Сунь приходив з тобою поговорити, еге ж?

— Так, бо обачливість — друга натура і в нього, і в мене.

Вони підійшли до стійла, немов маючи намір поглянути на Александрову кобилу; у тому місці їх начебто ніхто не міг би підслухати.

— І цей скупий шотландець, — зашипіла Рубі, вирячивши очі, — збирається утримувати підстаркувату проститутку! Та я прекрасно можу обійтися і без ваших жалюгідних подачок, містере Кінрос! Ви мене не обдурите! Варто вас лише трохи пошкребти — і відразу ж вигулькне біблійний фанатик! Може, я й починала свою діяльність як чужа підстилка, а тепер живу тим, що наймаю інших дівчат, щоб вони працювали підстилками, але принаймні це — чесна робота! Так, чесна! Коли жінка одружена, їй не хочеться виконувати свої подружні обов’язки. Я не звинувачую її в цьому, бо її чоловік або надто п’яний, щоб у нього добре піднімався прутень, або надто скупий, хоча для себе він не шкодує грошей, щоб купити тютюну та спиртного! Тому він іде на сторону і шукає дівчину, щоб випорожнити в неї своє застояле старече сім’я. І коли ти навіть не знаєш цього чоловіка — про кохання я взагалі мовчу, — то хіба ж ти не мусиш брати з нього гроші за те, що він впорскує в тебе своє сім’я, га? Хіба ж ні, ти, святенницький скнаро?

Александр мало на підлогу не впав від сміху.

— Ой, Рубі, я так люблю, коли ти ораторствуєш! — Він витер сльози, взяв її за руки і не відпустив, коли вона спробувала вирватися. — А тепер послухай мене, ти, пришелепувата фанатичко! Слухай і мовчи! Інколи з певних людей починається низка подій, а ти і є саме такою людиною. Без тебе у мене ніколи б не виникло бажання укладати угоду з Сунем Чжоу, а це, у свою чергу, призвело б до купи проблем у моєму новому бізнесі. Я плачу тобі не за те божественне задоволення, що ти мені його даруєш, а за безцінну ділову послугу. Так, я дійсно скупий шотландець, але зазвичай шотландці є також щедрими та великодушними людьми, і я — один із них. Щоб стати тим, ким я є зараз, мені доводилося бути скнарою, але тепер, коли я можу собі дозволити ним не бути, я ним не буду. Це — ділова угода, у якій ти заслужила місце партнера, Рубі, — навіть попри те що наразі ти є лише, так би мовити, партнером у ліжку.

Ця остання фраза, така відверто задирлива й зухвала, розсмішила Рубі; буря минула.

— Гаразд, гаразд, бачу, куди ти хилиш, негіднику. Потиснімо руки.

Александр потиснув її простягнуту руку, а потім притягнув Рубі до себе і поцілував. Тепер так легко буде її кохати, бо вона завжди буде поруч!

Угода між шотландцем та китайцем означала необхідність надзвичайної обережності та майже маніакальної таємничості. У своїй общині в Гілл-Енді Сунь оголосив, що місяців на шість-вісім поїде до Китаю і візьме з собою охоронця; тим часом його дружина та діти залишаться під опікою Сема Вонґа, Чана Хуа та інших родичів.

Двадцять чоловіків, набраних Сунем, були молодими сильними хлопцями, котрих, як здогадувався Александр, пов’язували з Сунем узи, які не вдасться розірвати жодному некитайцю. Вочевидь, вони були віддані йому аж до смерті. Незважаючи на те що ці хлопці говорили англійською краще за більшість місцевих китайців, вдягнені вони були як робітники-кулі.

Місія до Китаю помпезно вирушила дорогою, що вела до Райдела. Тут завжди був більш пожвавлений рух порівняно з дорогою, що вела до Батерста, оскільки Райдел слугував залізничним перевалочним пунктом на шляху до Гілл-Енда. На під’їзді до Райдела група дочекалася темряви, а потім звернула з дороги і щезла у найближчому лісі.

Александр поїхав на день раніше і вже чекав на галявині — вдалині від людського житла. З ним був Самерс та кілька в’ючних коней, навантажених мотками дроту, ложковими бурами, великими дерев’яними палями, каністрами з гасом, лампами, сокирами, кайлами, мотиками, молотками та різноманітними пилками. Останні призначалися для спорудження огорожі з місцевої деревини. Різьблені ж скрині Суня не містили нічого, окрім харчів: рису, сушеної риби, сушеного качиного м’яса, насіння селери, цибулі та капусти, пляшок з різними соусами, а також великої кількості яєць у спеціальній слюдяній упаковці.

— Зараз ми рушимо далі, — сказав Александр Суню, вбраному в простий селянський одяг. — А завтра нас уже ніхто не зможе помітити, тож ми подорожуватимемо вдень, а вночі зробимо привал. Це важко, але мені хочеться відійти якомога далі від цивілізації, а вже потім зробити зупинку і нормально відпочити.

— Згоден.

Александр представив йому Самерса.

— Цей чоловік буде нашим зв’язковим у Батерсті, Суне. Я маю будиночок на околиці, де на нас чекатиме решта потрібного вантажу. Самерс потроху підвозитиме його нам, завжди покидаючи Батерст ще до сходу сонця. Свою домогосподарку я відіслав до Сіднея з великим списком речей, які необхідно придбати, і з наказом залишатися у родичів, поки я її не покличу.

Сунь нахмурився:

— Ця жінка — ненадійна ланка ланцюга?

Самерс весело вишкірився.

— Ні, містере Сунь. Ми з нею заручені, і вона знає, чий хліб вона їсть.

— Зрозуміло.

Під кінець січня огорожа була готова, а дерев’яний будинок Александра — майже добудований. Він та половина китайців уже користувалися циліндричними промивними пристроями під назвою «том», які були значним кроком уперед порівняно з лотками та ковшами. Гравій був багатий на золото, навіть багатший, аніж Александр припускав на початку; здавалося, що розсипи тягнулися далеко за західну межу його володінь, і це означало, що перша орда старателів залишиться в цих краях достатньо довго, щоб на цьому місці виросло місто. Сунь та всі його двадцять хлопців мали ліцензію на розвідку й видобуток золота, але кожен з них мав право застовпити ділянку не більше дванадцяти квадратних футів. Вони застовпили свої ділянки під водоспадом суміжно, один біля одного, та не встигли решта збагнути, що відбувається, як двадцять два чоловіки вже розсипалися вздовж річки, знімаючи стільки «золотих вершків», скільки могли, — за межами своїх офіційно розмічених ділянок. Та однаково — іще більше багатства крилося під поверхнею, там були глибокі пласти намивного золота, які не обмежувалися теперішнім руслом ріки, бо впродовж тисячоліть ріка часто змінювала своє русло.

Тепер вони урізноманітнювали свою дієту свіжими яйцями з курника на п’ятдесят курей, а також качиним і гусячим м’ясом, свининою з хліву та великою кількістю різних овочів з родючого городу. Александру сподобалася китайська кухня, але він з подивом помітив, що Самерс не виказав щодо неї особливого ентузіазму. Тенти китайців розташувалися табором на певній відстані від дерев’яного будинку Александра, у якому він мешкав разом із Сунем, а Самерс волів увесь час бути в дорозі.

За півроку вони вже встигли намити десять тисяч тройських унцій золота, маленьких самородків, серед яких траплялися і більш-менш великі, а один являв собою справжнє диво і важив аж сто фунтів. Загалом їхній улов складав наразі сто двадцять п’ять тисяч фунтів, а золото все прибувало й прибувало кожного дня.

— Мені здається, — сказав якось Александр своєму китайському партнерові, — що настав час зробити візит містеру Чарльзу Дьюї, який орендував цю землю.

— Мене дивує, що він на нас досі не напустився, — відповів Сунь, скинувши свої тонкі елегантні брови. — Йому ж, напевне, повідомили, що ви придбали частину орендованої ним землі під фермерське господарство?

Александр театрально знизав плечима.

— Мусили повідомити, але чи повідомили? Як ви гадаєте?

Фермерська садиба Данлі виходила на ріку Аберкромбі в західному напрямку від Транкі-Крик — старательського поселення, яке спромоглося магічним чином перетворити родовище розсипного золота на родовище золота, що містилося у кварцових жилах. Сталося це 1868 року. Чарльза Дьюї зачепило за живе, коли Транкі-Крик відкрилося як офіційне золоте родовище, тому, коли було відкрито золотоносну кварцову жилу, він вклав чималі гроші в кілька копалень в Транкі-Крик; наразі вони забезпечили йому прибуток на суму п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів.

Не здогадуючись, що містер Дьюї був інвестором золотих копалень, Александр під’їхав до вражаючого ансамблю з добре доглянутих споруд за бездоганною огорожею з білених стовпів та поперечин. Перед конюшнею та сараями висився розкішний двоповерховий особняк з акуратно нарізаних вапнякових цеглин. Особняк мав вежі і башточки, високі засклені двері, криту веранду і шиферний дах. «Містер Дьюї — заможна людина», — подумав Александр, спішуючись зі своєї конячини. Дворецький-англієць повідомив, що містер Дьюї вдома. При цьому він скоса поглядав на непроханого гостя: таке незвичне вбрання, недоглянутий кінь… Та оскільки містер Кінрос випромінював спокійну гідність і владність, дворецький погодився доповісти про нього хазяїну.

Чарльз Дьюї був схожий на кого завгодно, але не на фермера. Він був маленький на зріст, опецькуватий, сивочолий, мав пишні бакенбарди, але був безбородий; вбраний у зшитий на замовлення дорогий лондонський костюм, вишукану шовкову краватку, а комірець білої сорочки був накрохмалений так, що, здавалося, ось-ось зламається.

— Ви застали мене в міському вбранні — щойно повернувся з ділової поїздки до Батерста, після якої влаштували невеличкий бенкет. Сонце вже давно перевалило за щоглу, — торохтів Дьюї, проводжаючи Александра до свого кабінету, — час пропустити чарчину. Ви не проти?

— Я не маю звички регулярно вживати спиртне, містере Дьюї.

— Що таке? Релігійні принципи? Добровільне самообмеження і таке інше?

Чарльзу Дьюї здалося, що коли б вони були надворі, то Кінрос сплюнув би з досади на землю, але натомість той лише гордовито закопилив губу.

— Я не маю релігійних принципів. Існує вкрай небагато принципів, яких я дотримуюся, сер.

Ця досить недоброзичлива відповідь зовсім не засмутила Чарльза; будучи сангвініком, він толерантно ставився до вад своїх ближніх і не судив їх суворо.

— Тоді можете попити чаю, містере Кінрос, а я тим часом поп’ю нектару з річечок, що течуть серед торф’яників вашої батьківщини, — весело відказав він.

Усівшись у крісло з пляшкою шотландського віскі в руках, він з цікавістю поглянув на свого гостя. Який незвичайний на вигляд тип: загострені колючі брови, козлина борідка, як у Ван Дейка… Очі, які не виказували жодних емоцій, але бачили все. Напевне, дуже розумний та освічений. Йому вже розповідали про цього Кінроса в Батерсті: він був у всіх на вустах, бо ніхто не знав, що він замислив, однак ніхто не сумнівався, що він неодмінно щось замислив. Американська одіж у стилі старателів та переселенців підказувала, що його цікавило золото, але, хоча цей чоловік і побував у Гілл-Енді кілька разів, єдине золото, яке він знайшов, було золото пишного волосся Рубі Костеван.

— Я здивований тим, що ви й досі до мене не навідалися, містере Дьюї, — мовив Александр, з вдячністю сьорбаючи гарячий ассамський чай.

— Не навідався? Куди? І з якого це дива?

— Річ у тім, що я придбав триста двадцять акрів орендованої вами землі майже рік тому.

— Що за чортівня?! — вигукнув Чарльз, випрямляючись у кріслі. — Уперше про це чую!

— Ви ж мали отримати листа з Департаменту земельних ресурсів.

— Мав отримати, але ж не отримав, сер!

— От же ж ці державні установи! — сказав Александр, співчутливо цокаючи язиком. — Б’юся об заклад, вони працюють тут, у Новому Південному Уельсі, іще повільніше, аніж, скажімо, у Калькутті.

— Я обов’язково розповім про це неподобство Джонові Робертсону. Це він затіяв усю ту плутанину з законом про відчуження державних земель! І це при тому, що він сам теж є скватером! Це звична проблема з тими, хто потрапляє до парламенту, навіть такого недосконалого та обмеженого в повноваженнях, як наш: його члени стають сліпими до всього, що не пов’язано з підвищенням державних доходів, але від тих десяти фунтів, що скватер платить за оренду, мало зиску.

— Так, я зустрічався з Джоном Робертсоном у Сіднеї, — зазначив Александр, ставлячи на стіл чашку. — Однак це не просто візит ввічливості з мого боку, містере Дьюї. Я прибув сюди для того, щоб поінформувати вас, що я знайшов золотий пласт на тій ділянці землі біля Кінрос-ривер, яку я придбав під своє фермерське господарство.

— Кінрос-ривер? Що це ще за Кінрос-ривер?

— То була безіменна притока ріки Аберкромбі, тому я дав їй своє ім’я. Я помру, але ріка понесе моє ім’я у вічність. Там повно золота, просто феноменально повно.

— О Господи! — простогнав містер Дьюї. — То чому ж стільки золота було знайдено саме на орендованій мною землі, га? Мій батько орендував цю землю ще 1821 року, Кінросе, і я був скватером на двохстах квадратних милях. А потім з’явилося золото — і Джон Робертсон зі своїм законом. Господарство Данлі зменшується і занепадає, сер.

— Як шкода, як шкода, — стримано поспівчував Александр.

— І де ж саме ви придбали землю?

З дорожнього мішка з’явилася мапа Департаменту земельних ресурсів; Дьюї відставив чарку на стіл, начепив голоблі своїх окулярів на вуха і, підійшовши до Александра, зазирнув йому через плече. Він відчув, що від гостя йшов приємний запах — від шкіряного костюму линув особливий аромат, до того ж власник цього костюма явно полюбляв часто митися. Його довга красива та чиста рука вказала на самісінький край східної межі господарства Данлі.

— Я розчистив там трохи землі, коли іще був молодим хлопцем, — зауважив Дьюї, повертаючись до свого крісла. — Ще тоді, коли ніхто про золото й не думав. Після того я туди й не збирався повертатися. Там починаються дикі гори, тому ні корів, ні овець там не можна випасати — вони потрапляють до дикого лісу і в ньому щезають. А тепер ви приїжджаєте до мене і кажете, що там повно розсипного золота. А це означає офіційне проголошення родовища та виникнення огидного халуп’яного містечка з усією мерзенністю покидьків роду людського, що зберуться туди, гнані своєю ненаситною пожадливістю.

— Я придбав також на аукціоні десять тисяч акрів гірського узвишшя, — додав Александр, доливаючи собі чаю. — Я збудую там собі будинок, щоб уникнути, як ви кажете, «усієї мерзенності» халуп’яного містечка. — Він нахилився вперед і мовив зі щирим виразом на обличчі: — Містере Дьюї, я не збираюся робити вас своїм ворогом. Я добре знаюся на геології та інженерній справі, тому в моєму позірному безрозсудстві є певний метод і послідовність, інакше б я не заплатив п’ять тисяч фунтів за, здавалося б, нікому не потрібну гору, яку я назвав Кінрос. Будь-яке місто, що постане поблизу родовища, також зватиметься Кінрос.

— Яке незвичне ім’я! — мовив Дьюї.

— Це моє ім’я і лише моє. Згідно з усталеним порядком речей, Кінрос-таун має померти, коли виснажиться золотоносний гравій. Однак мене цікавить не розсипне золото, хоча я вже добряче на ньому заробив. Під отією горою криється те, що в Каліфорнії зветься «основна жила», тобто золото без вмісту піритів. Як вам відомо, золото з гравію може видобувати всякий, але розробляти глибоку жилу в товщі скельної породи — це далеко поза фінансовими можливостями старателів, що ордами збігаються на родовище. Тут потрібна спеціальна машинерія та чималі приватні кошти. Тому коли я буду готовий розробляти основну жилу на своїй землі, я почну шукати інвесторів, щоб створити компанію. І я запевняю вас, що кожен з інвесторів цієї компанії стане багатшим за Креза. Мені не треба, щоб ви настроювали проти мене своїх друзів-політиків у Сіднеї, містере Дьюї, і тому я волів би, щоб ви стали моїм союзником.

— Іншими словами, — мовив Чарльз Дьюї, наповнюючи свою чарку, — вам потрібні від мене інвестиційні кошти.

— Звісно — коли прийде час. Я не хочу, щоб моєю компанією володіли та керували люди, яких я особисто не знаю і яким я не можу довіряти, сер. Це буде приватна компанія, не громадська. А хто буде в ній кращим пайщиком, аніж член родини, яка оселилася тут іще 1821 року?

Дьюї звівся на ноги.

— Містере Кінрос, Александре, можете звати мене Чарльз. Я вірю вам. Ви — хитрий та обережний шотландець, а не мрійник та фантазер. — Він тяжко зітхнув. — Однаково вже надто пізно стримувати золоту лихоманку, тому нехай сарана злітається на родовище, щоб пожерти розсипне золото якомога швидше. Лише після цього в Кінрос-тауні почнеться видобуток шахтним способом, як і в Транкі-Крик. Саме мої капіталовкладення в Транкі-Крик дозволили мені звести ось цей будинок. Ви залишитеся на ніч і повечеряєте з нами?

— Якщо ви вибачите мені відсутність вечірнього костюму.

Александр відніс свої дорожні мішки до прекрасної кімнати, з вікон якої розлягався вид на довколишні пагорби та мутні води ріки Аберкромбі, засмічені золотодобувними копальнями, розташованими ближче до витоків.

Констанція Дьюї спершу наготувалася поставитися до Александра Кінроса з упередженням, але потім він їй сподобався. Вона була на п’ятнадцять років молодшою за свого чоловіка і досі зберегла на обличчі сліди колишньої краси. Александр здогадався, що саме завдяки її рукам будинок було оздоблено з таким смаком, бо вона була розкішно вдягнена у вбрання зі світло-бежевого атласу, який тільки-но входив у моду. На шиї у неї було рубінове намисто, у мочках вух також виднілися рубінові сережки, а руки до ліктів закривали атласні рукавички. Александр помітив також, що у неї були прекрасні стосунки з чоловіком.

— Наші три доньки — синів у нас немає — вони зараз у школі в Сіднеї, — мовила вона, перевівши подих від радісного хвилювання. — Я так за ними скучаю! Досі їх навчала гувернантка. А тепер, коли їм виповнилося дванадцять, їм доведеться навчитися спілкуватися з іншими дівчатами, а також заводити зв’язки в суспільстві, які допоможуть їм з часом вийти заміж. А ви одружений, Александре?

— Ні, — стисло відказав він.

— Надто зайняті, щоб знайти підходящу дівчину, чи вас більше приваблює веселе холостяцьке життя?

— Ні перше, ні друге. Я вже обрав собі дружину, але шлюб відкладено на майбутнє, поки я не збудую будинок, як у вас. До речі, його збудовано з вапняку? Чарльзе, а де ж вам вдалося знайти каменярів, які змогли так вправно його обтесати і покласти? — спитав Александр, уміло змінивши тему розмови.

— У Батерсті, — сказав Чарльз. — Коли уряд проклав залізницю через Блакитні гори, спуск зиґзаґом на західному схилі довелося частково будувати на трьох великих віадуках. Пісковець можна було видобувати неподалік, але головний інженер, Віттон, не зміг знайти каменярів. Довелося йому виписувати їх аж з Італії, саме тому віадуки та цей будинок і були споруджені за метричною системою, а не за англійською.

— Я звернув увагу на віадуки, коли їхав з Сіднея, — такі бездоганні, наче їх будували древні римляни.

— Та отож. Після завершення робіт дехто з каменярів вирішив осісти в Батерсті, де для них було багато роботи на роки. Я відкрив вапняковий кар’єр біля печер Аберкромбі, видобув там необхідну кількість блоків і найняв італійських каменярів для спорудження ось цього будинку.

— Саме так вчиню і я, — мовив Александр.

Згодом чоловіки пішли до кабінету; Дьюї — насолодитися своїм портвейном, а Александр — попихкати сигарою. Саме там Александр і торкнувся делікатного питання.

— Повз мою увагу не проминув той факт, — почав він, — що у Новому Південному Уельсі до китайців ставляться вкрай погано. Наскільки я розумію, такою ж самою є ситуація у Вікторії та Квінсленді. А як ви ставитеся до китайців, містере Дьюї?

Немолодий скватер знизав плечима.

— Я не ставлюся до цих нехристів з ненавистю — це все, що я можу сказати. Бо мені мало доводилося з ними мати справу. Вони скупчуються побіля золотих родовищ, хоча в Батерсті є кілька прибуткових справ, якими вони володіють: ресторан та крамниці. З того, що мені довелося бачити й чути, я дійшов висновку, що вони — тихі і працьовиті люди, які нікого не ображають і не пхнуть носа не в свої справи. На жаль, їхня працьовитість дратує багатьох білих австралійців, які хочуть працювати менше, а отримувати — більше. Окрім того, вони не змішуються з іншими і вони — нехристияни. У результаті їхні храми зазвичай називають кумирнями — під цим словом часто розуміється якась нечестива діяльність. Ну, і, звісно, найбільшим їхнім прогрішенням є те, що вони відсилають зароблені гроші додому, до Китаю. І в цьому вбачається викачування з Австралії її багатств. — Він хихикнув. — Те, що китайці відсилають додому, — краплина в морі порівняно з тим, що відсилається в Англію.

Згадавши, що його власні гроші теж переказуються до Англійського банку, Александр нервово засовався. Стало зрозуміло, що Чарльз Дьюї — один з людей нової породи, які були патріотами Австралії на противагу Англії.

— Мій партнер — китаєць, — сказав він, — і я підтримуватиму його і в біді, і в радості. Коли я був у Китаї, то переконався, що китайці мають із шотландцями певні спільні риси — здатність тяжко і вперто працювати і ощадливість. Але мають перед шотландцями одну істотну перевагу — свою веселу та безтурботну вдачу. Китайці багато сміються. А шотландці такі вже суворі, такі вперті й замкнуті!

— Ви цинічно ставитеся до власного народу, Александре.

— Я маю для того вагомі підстави.

— Я маю таке відчуття, Конні, — мовив Чарльз Дьюї, енергійно розчісуючи гребінцем довге волосся дружини, — що Александр Кінрос — один з тих незвичайних людей, які ніколи не роблять хибних кроків.

У відповідь Констанція злегка здригнулася.

— Господи, недарма ж є прислів’я «плати гроші — і бери, що тобі треба».

— Ніколи не чув такої приказки. Ти хочеш сказати, що чим більше грошей він заробить, тим вищу духовну ціну йому доведеться заплатити?

— Так. Дякую, любий, досить. — І, повернувшись від туалетного столика, стала до нього обличчям. — Ні, я не хочу сказати, що він мені не подобається, — зовсім ні, — але у мене є підозра, що в голові у нього багато чорних думок. Стосовно особистих справ. Саме на особистих справах він спотикнеться, бо він застосовує до них таку ж саму логіку, як і до своїх бізнесових справ.

— Це ти про те, що він, за його ж словами, вже підшукав собі майбутню дружину?

— Саме так. Дивно, як він про це сказав: «Вибрав дружину». Таке враження, що він навіть не поцікавився, що вона думає і відчуває з цього приводу. — Констанція куснула ніготь. — Якби він не був багатієм, воно б вирішилося само собою, але багатії — бажані кандидати в чоловіки. Дуже бажані.

— А ти теж вийшла за мене через гроші? — спитав Чарльз і посміхнувся.

— Увесь наш край так думає, але ти ж прекрасно знаєш, що це не так, старий хитруне. — Її очі освітила доброта. — Ти був такий бадьорий, такий невимушено-веселий, однак діловитий… І мені подобалося, як твої бакенбарди лоскочуть мені стегна.

Чарльз поклав гребінець на столик.

— Ходімо до ліжка, Констанціє.

Розділ 3 Знайдено золоту жилу і наречену

Рік по тому, як він знайшов розсипне золото на Кінрос-ривер, Александр нарешті повернувся до Гілл-Енда і «синьої кімнати» в готелі «Костеван».

Рубі привітала його дещо прохолодно, але сердечно: так вітають старого приятеля, але дають зрозуміти, що шансів на те, що вона стрибне з ним у ліжко, у нього майже немає. Таке ставлення диктувалося гордістю та самоповагою; однак, щиро кажучи, вона постійно за ним скучала, особливо через те, що Сунь та Лі були у від’їзді. Хвороби, розчарування та невдоволення спричинилися до того, що всі п’ятеро дівчат, які працювали в Рубі, пішли і їх змінили п’ятеро нових.

— Точніше було б сказати не «нових», а «свіжих» дівчат, бо всі вони — та ж сама наволоч, — невдоволено мовила Рубі, наливаючи Александру чаю. — Я в цьому бізнесі вже досить давно, та, коли в барі повно народу, я ніяк не можу запам’ятати, хто з них Паула, а хто — Петронела. Це ж треба — Петронела! Звучить, як назва засобу проти комариних укусів.

— Той засіб називається «цитронела», — лагідно мовив Александр, порився у кишені і видобув звідти якийсь конверт. — Ось, візьми. Це — твоя доля прибутків на поточний час.

— Господи! — скрикнула вона, витріщившись на банківський чек. — Скільки ж це процентів — десять тисяч фунтів?

— Десята частка мого паю. Частку своїх доходів Сунь використав для придбання ділянки на вершечку гори за чотири милі від міста, де він будує мініатюрне китайське містечко — усе з блискучої керамічної кахлі та цеглин яскравих кольорів, із загнутими покрівлями та багатоярусними башточками. Мені він дав у розпорядження сто робітників-кулі, щоб вони збудували насип з каменю та породи біля виходу з долини, і цей насип стане основою для прекрасної майбутньої дамби. Коли ці робітники скінчать дамбу, я перекину їх на вершечок моєї гори, щоб вони відвели чисту частину русла ріки якраз до цієї дамби. А потім ці кулі стануть основою загону робітників, які споруджуватимуть мою залізницю. До того ж платня у них буде, як у білих працівників. Ясна річ, Сунь такий щасливий, наче він став імператором Китаю.

— Любий Сунь! — зітхнула Рубі. — Тепер ясно, чому Сем Вонґ такий неспокійний. Я можу обійтися без Паоли, Петронели та інших, але я не зможу обійтися без Сема та Чана Хуа. А вони вже починають потихеньку гомоніти про те, щоб повернутися додому.

— Вони тепер — заможні люди. Сунь застовпив ділянки на їхнє ім’я, як і мав зробити кожен брат чи кузен, — мовив Александр, дивлячись на Рубі хитро примруженими очима. — Кінрос — єдине родовище, де китайці є рівноправними партнерами і де до них ставляться по-людськи.

— Ти прекрасно знаєш, Александре, що Сем — ніякий не брат Суня, а Чан — ніякий не кузен. Вони — його кріпаки, невільники, чи як там називаються раби, звільнені з рабства, але й досі залежні від свого господаря.

— Так, звісно, що знаю. Я розумію, чому Сунь вигадав і підтримує цю фікцію. Він — феодальний володар з півночі, який тримається своїх традицій, свого вбрання і вимагає, щоб залежні від нього люди робили те ж саме. Китайці, які перейшли до англійського способу життя, недолюблюють його.

— Можливо, це й так, але не думай, що Сунь не має влади над тими китайцями, що обрізали свої довгі коси і вбралися в накрохмалені сорочки. Біла людина для них — спільний ворог. — Рубі розкрила свій золотий портсигар. — Китайці не ставитимуться до тебе краще, незважаючи на те що ти зробив їх своїми рівноправними партнерами і ставишся до них, як до білих людей.

— Я довірився їм через їхню здатність тримати язика за зубами, і завдяки цьому я маю змогу на півроку випередити своїх конкурентів, — пояснив Александр, змахнувши банківським рахунком. — І розмір моїх заробітків напряму залежить від влади Суня над своїми людьми. Таємниця зберігалася доти, поки ми не зареєстрували свої ділянки.

— І тепер маєш тентове поселення з десятьма тисячами мешканців.

— Саме так. Але я встиг вжити заходів з наведення там дисципліни. Гарним містом Кінрос стане лише через багато років, але я вже запланував його майбутній вигляд, розмітив у ньому землю і виділив належні ділянки для державних установ, а також — також! — привіз туди шість гарних поліцейських. Я їх сам добирав і впевнений, що вони не робитимуть китайців своїми жертвами. Я найняв також санітарного інспектора, який слідкуватиме за тим, щоб стічні канави споруджувалися так, щоб вони не забруднювали підземних вод. Я не хочу, щоб населення Кінроса страждало через епідемії тифу. До Батерста є така-сяка дорога, принаймні достатньо добра, щоб нею могли їздити поштові карети, є також дорога і на Літгоу. Капуста продається по фунту штука, морква — по фунту за фунт, яйця — шилінг за штуку, але так буде не завжди. Добре, що немає засухи, а коли вона прийде, водосховище вже наповниться водою.

Зелені очі Рубі спостерігали за ним зі змішаним виразом цікавості й захвату. У неї аж дух перехопило.

— Александре, — нарешті видихнула вона. — Ти унікальна людина. Будь-хто інший просто обідрав би родовище та довкілля як липку — і вшився геть, але ти не такий. Дивно, чому ти назвав своє місто Кінрос. Правильніше було б назвати його Александрія.

— Бачу, ти часу не марнувала і читала книжки.

— Тепер я — знавець Александра Македонського.

— Якраз на перехресті Кінрос-стрит і Аурик-стрит я зарезервував особливо принадну місцину. Ширина її фронту, який виходить на обидві вулиці, складає сто футів, позаду — достатньо місця для конюшні та сараїв. У плани міста ця ділянка землі внесена як «готель „Кінрос“», власник-орендар — Р. Костеван. Я раджу тобі збудувати його з цегли. — Погляд Александра посуворішав. — І наступне: своїх шльондр залишиш у Гілл-Енді.

Очі Рубі спалахнули вогнем, вона розкрила була рота, щоб вибухнути прокльонами, але Александр випередив її.

— Заткнися! Лишень подумай, стара дурна відьмо! Зазвичай жінка не веде справи у готелі, чиїм власником вона є. Але якщо готель — це і дійсно готель, а не кубло з проститутками, тоді — це респектабельне заняття, через яке Лі не доведеться червоніти, коли він прокладатиме свій життєвий шлях. Який сенс витрачати купу грошей на його освіту, коли він намагатиметься влаштуватися у вибраній ним сфері діяльності, а мати його так і залишиться власницею борделю на золотому родовищі? Рубі, я пропоную тобі нове життя у новому місті, і я хочу, щоб ти була в тому місті шанованою особою. — Він посміхнувся своєю особливою чарівливою посмішкою. — Якщо ти відкриєш бордель у Кінросі, одного дня тобі доведеться поїхати звідти. Фанатики Біблії накопичать достатньо влади і впливу, щоб вигнати дам сумнівної репутації геть, та ще й наостанок вивалявши їх у смолі та пір’ї. Зрештою, хто ж тоді стане на мій бік, коли я вступлю в неминучу конфронтацію з релігійними фанатиками, які спробують стати чимось на кшталт місцевої поліції моралі в моєму місті?

Рубі розсміялася, але швидко протверезіла.

— Спорудження такого готелю, про який ти щойно розповів, стане у третину тієї суми, яку ти мені щойно дав. На це я піти не можу, бо половину цих грошей доведеться заплатити за навчання Лі; до того ж зараз такий момент, коли мої фінанси в кепському стані. Виробництво на копальні Гокінс-Гілл падає, а разом з ним занепадає і Гілл-Енд. Багато мешканців Гілл-Енда вже встигли перебратися до Кінроса або подорожують саме туди. Тому я буду з тобою відвертою. По-перше, разом з цими людьми до Кінроса помандрує і моя репутація. По-друге, я сама планую невдовзі вирушити до Кінроса, щоб збудувати там мазанку і прилаштувати моїх дівчат до єдиної роботи, яку вони знають. Я розумію сенс ваших настанов, ваша величносте, але я не зможу виконати ваші накази. Може, наступного року ви видасте мені іще частину дивідендів, але то буде остання. Бо на той час розсипне золото вичерпається.

— Давай вийдемо надвір і попрощаємося з моєю старою доброю конячиною, — сказав, підводячись, Александр, і простягнув Рубі руку.

Через півгодини ошелешена Рубі пішла до себе в кімнату, щоб надягнути плаття, яке вона спеціально зберігала до того дня, коли він повернеться, щоб з нею зустрітися: пошите з вельвету кольору апельсинового мармеладу, це плаття було достатньо стильним, щоб його могла надягнути навіть дружина міністра. Бездоганне плаття для власниці готелю «Кінрос».

«Жила. Він сказав, що на своїй землі знайшов золоту жилу. — Вона прискіпливо і абсолютно безпристрасно подивилася на себе в дзеркало. — Ніхто не скаже, що мені тридцять один. Максимум — двадцять п’ять. Одна з переваг життя, проведеного у приміщенні, — це те, що шкіра не висихає і не зморщується на сонці. А як подумати про отих жалюгідних створінь, які гарують на своїх крихітних ділянках, бо їхні чоловіки, які гарують у шахті, неспроможні заплатити ті гроші, які правлять китайці за свою городину, вирощену спеціально на продаж? За спідницю чіпляється малеча, а на плиті печеться хліб. Руки в цих жінок грубіші за руки їхніх чоловіків. Не знаю, як вони можуть так жити, я б точно не змогла! Може, це через кохання. Якщо це так, то я ніколи не кохатиму жодного чоловіка настільки сильно — ні Суня, ні Александра. А дехто з цих жінок колись були такі ж гарненькі, як і я. Колись.

Згадай, як ти прожила свій тридцять один рік, Рубі!

Я — прекрасний і переконливий приклад того, що гріх дає користь. Якби я з ранку до ночі вовтузилася на городі, як оті жінки, мене б не помітив жоден з тих чоловіків, які допомогли мені в житті. Кажуть, народження — це просто випадковість долі… Що ж, доля народжує у цей світ дуже багато жінок, і лише на невелику їх частину припадають статки, виховання та суспільні зв’язки, достатні для того, щоб вдало вийти заміж. Александр каже, що деякі жінки ідуть навчатися до університетів, але ж таке трапляється лише завдяки тому, що їхні батьки спроможні заплатити за навчання і послати їх туди. Мене ж моя мати могла послати лише за кухлем пива. Я ніколи не знала свого батька, вічного невдаху на ім’я Вільям Генрі Морґан. Він був крадій скота і завсідник в’язниць, і батько його теж з тюрем не вилазив. Він уже мав дружину і тому не міг одружитися з моєю матір’ю, також донькою каторжника. Вона померла від гангрени, коли впала п’яною і зламала ногу. Мої зведені сестри — всі п’янички та повії, мої тюхтії-брати — затавровані рецидивісти і сидять за ґратами.

Чому ж я вижила і вибилася в люди? Звідки я взяла сили, щоб вибратися з життєвої ями і стати кращою?

Мій брат Монті зґвалтував мене, коли мені було одинадцять, — може, це й на краще. Квітка зірвана, битва програна. Немає крові на простирадлах після шлюбної ночі — немає надії здобути собі респектабельного чоловіка. Чоловіки, які надумали одружитися, хочуть бути певними, що вони — перші. Присягаюся, що так само міркує й Александр Кінрос!

Чого я боялася, так це підхопити сифіліс. Усе життя він ходив навколо мене, ховався і підстерігав. Коли Монті взяв мене, він його ще не мав, але рік по тому в нього з’явилися на шкірі виразки. Я не стала чекати. Якщо мою квітку було зірвано, я втекла до Сіднея і знайшла собі старого багача, щоб він мене утримував. У нього не піднімався член, поки я його не посмокчу, — не надто приємне заняття, але надійний спосіб уникнути вагітності. Коли він помер, то залишив мені п’ять тисяч фунтів — як же ж побивалися його родичі, який ґвалт підняли! Сказали, що в гробу мене бачили і що я не отримаю ані гроша. Та коли я зачитала їм його листи і пригрозила, що зачитаю їх у суді, вони вирішили не судитися зі мною. Розплатилися як шовкові. Отак я насмоктала собі купу грошей.

Тож я повернулася до Гілл-Енда з грошима і започаткувала єдиний бізнес, який я знала, — бар та проституція. І невдовзі покохала Суня. Прекрасний чоловік. Знатного походження. Але так само хитрий, як і Александр. Однак він подарував мені безцінний подарунок — сина Лі. Мою дитинку, мою надію, моє майбутнє. І я ніколи не скажу йому, що по материній лінії його предками були невдахи каторжани. Завдяки Александру Кінросу Лі уникне плями на своїй репутації.

Чи здогадується Александр, що я його кохаю? Може. А може, й ні. Можливо, він колись покохає мене. Але є одна добра річ у наших стосунках — на шлюб ніхто з нас не розраховує. Якби ми побралися, він спробував би підкорити мене своїй волі, а я б не стала коритися. Мені вже шкода його майбутню дружину, але водночас я вже ненавиджу її за те, що вона забере його у мене.

Золота жила. Він присягається, що вона там є, присягається, що сьогоднішня виплата — то лише вершечок золотого айсберга, який пливе мені назустріч. Чи вірю я йому? Чи вірю я в нього? Так, тисяча разів „так“! Тому я зроблю, як він бажає: збудую в Кінросі готель з вишуканої цегли і стану шанованою дамою».

Підвівшись з-за туалетного столика, вона пішла вниз на вечерю, поколихуючи масивним шлейфом своєї спідниці.

— У Літгоу роблять прекрасну цеглу, — сказав за вечерею Александр. — Її можуть доставляти звідти на возах, запряжених буйволами. До того часу, коли скінчиться будівництво готелю «Кінрос», у місті вже буде водогін, вода у якому рухатиметься силою власного тяжіння, витікаючи з водосховища. Каналізаційну мережу, напевне, також буде закінчено. Я знайшов ідеальне місце для зрошуваних полів. Бачить Бог, тут удосталь китайців, щоб ці поля давали гарні врожаї. Завдяки очищеним людським відходам — а саме вони використовуватимуться для зрошення — овочі на цих полях будуть украй дешевими. До того ж ці поля знаходитимуться з підвітряного боку міста, і тому вітри здуватимуть геть неприємний запах.

«Він розпатякуватиме про свій бісів Кінрос, аж поки півні не заспівають, — подумала Рубі. — Не жага золота рухає ним, а те, що за допомогою цього золота можна зробити».

Александр вийшов на основну жилу в лютому 1874 року. А за три місяці до цього він почав заглиблюватися у скелю, ретельно слідкуючи, щоб тунель не вийшов за межі його території. Він сам розробляв вузенький отвір заввишки з людський зріст, сам виконував вибухові роботи, сам робив кріпи, сам робив підкопи. Єдиними його помічниками були порохові шашки, підпорки завдовжки в кілька футів та лопата, якою він відкидав роздроблене вибухом камінюччя.

Заглибившись на п’ятдесят футів у підніжжя гори, він натрапив на кварцову жилу в глухому кінці свого тунелю. Сталося це після малопотужного вибуху, що пролунав якось слабко, приглушено. Ця жила, маючи два фути завширшки, піднімалася догори ліворуч і повільно спускалася вниз праворуч. Просіюючи уламки при тусклому світлі гасової лампи, він знайшов у них самородки вперемішку зі сланцями та кварцом. То було справжнісіньке Ельдорадо! У якому ж напрямку копати? Швидко взявшись за роботу, Александр почав відгрібати убік пусту породу. А потім взяв шматок кварцу, вийшов, похитуючись, на яскраве денне світло — і зачудовано уставився на те, що тримав у руці. Боже Всемогутній! Шматок наполовину складався з чистого золота!

Потім він посміхнувся і звів погляд на гору; коліна у нього злегка тремтіли від утоми. Жила йде як угору, так і вниз, подумав він. Вона йде далеко вглиб гори. Це може бути лише одна з кільканадцяти жил — гора Кінрос буквально напхана золотом. Байстрюк, народжений від невідомого батька, скоро матиме таку силу та владу у цій країні, що зможе оптом скупати та продавати урядовців та цілі уряди. Посмішка згасла; Александр заплакав.

А коли сльози висохли, він поглянув на південний схід, у напрямку Кінрос-тауна, який не помре, ні. Він стане як Гульґонґ — з мощеними вулицями, з імпозантними будівлями. Опера? А чому б ні? Це буде прекрасне місто, над яким вивищуватиметься гора з чистого золота! Його сини та сини його синів з гордістю нестимуть ім’я Кінрос.

Наступного дня він зібрав разом Сунь Чжоу, Чарльза Дьюї та Рубі Костеван, щоб продемонструвати їм свою знахідку.

— Це просто апокаліптично! — скрикнув Чарльз, і його очі округлилися від здивування. — Мабуть, саме тут Господь залишив гроші для перебудови світу після того, як він його знищить! Заради всього сущого, Александре! Це схоже на пиріг з ізюмом! На Транкі-Крик золото розпорошене у кварці так дрібно, що його там майже не видно, а тут, здається, золота більше, аніж кварцу!

— Апокаліпсис, кажете? — задумливо мовив Александр. — Що ж, гарна назва для цього місця і для нашої справи. Копальня «Апокаліпсис», підприємство «Апокаліпсис». Дякую, Чарльзе.

— Я — партнер? — занепокоєно спитав Чарльз.

— Якби ти не був партнером, я б тебе не позвав.

— Скільки грошей тобі потрібно?

— Для початку — основний фонд завбільшки принаймні сто тисяч фунтів, по десять тисяч за акцію. Я маю намір купити сім акцій, щоб зберегти контроль над компанією, але якщо хтось із вас забажає купити дві акції, то це просто збільшить наш капітал. Партнерство обмежується нами чотирма, пропорційно кількості акцій, якими кожен з нас володітиме.

— Я був би радий бачити тебе керівником, навіть якщо ти не будеш основним тримачем акцій, — сказав Чарльз. — Я куплю дві акції.

— І я теж придбаю дві акції, — зголосився Сунь, і ніздрі його радісно затрепетали.

— А мені — одна акція, — сказала Рубі.

— Ні, для тебе — дві акції. Одну придбаєш ти, а друга — для Лі, ти будеш нею розпоряджатися, поки він не досягне повноліття.

— Ні, Александре! — Рубі вхопилася за серце, надто вражена, щоб розсердитися. — Не треба бути таким щедрим!

— Я хочу бути таким, як я хочу. — Він повернувся і вивів усіх на сліпуче сонце, а потім сказав, звертаючись до Рубі: — Я маю передчуття стосовно твого сина. Що йому відведена роль у підприємстві «Апокаліпсис». Чарльзе, дякую за вдалу назву. Це не подарунок, моя люба. Це — капіталовкладення.

— А навіщо нам так багато основного капіталу? — спитався Чарльз, швидко прикинувши, як йому зібрати двадцять тисяч фунтів.

— Тому що копальня «Апокаліпсис» буде експлуатуватися з абсолютним професіоналізмом від самого початку. Тут знадобляться шахтарі, підривники, теслі, млинарі — принаймні сто найманих працівників, до того ж найнятих за гарну платню, — пояснив Александр, походжаючи туди-сюди. — Я не маю ані найменшого бажання стати мішенню нападок зловмисників, які спеціалізуються на тому, що сіють невдоволення серед робітників. Мені потрібні кільканадцять потужних подрібнювачів, десяток дробарок, а також достатня кількість ртуті, щоб упоратися з обсягом золота, яке видобуватиметься. У Літгоу багато вугілля, але звивистий підйом робить його транспортування до Сіднея таким дорогим, що його видобувники не можуть конкурувати з північними або південними родовищами вугілля. Ми негайно ж розпочнемо будівництво приватної залізниці зі стандартною колією від Літгоу до Кінроса. Чому, спитаєте ви? А тому, що придбаємо вугільну шахту біля Літгоу і возитимемо звідти наше власне вугілля. Спалення деревини — непотрібне марнотратство. Таким чином ми матимемо газ для освітлення міста, вугілля для парових двигунів та кокс для сепараційних реторт. Ми більше не користуватимемося чорним порохом: я невдовзі привезу нове шведське чудо під назвою «динаміт».

— Я дістав відповідь на своє запитання, — сухо мовив Чарльз. — А що, як жила виснажиться іще до того, як ми отримаємо прибуток?

— Цього не станеться, Чарльзе, — впевнено відповів Сунь. — Я вже проконсультувався зі своїми астрологами та пророчою книгою «І-Цзин». І дістав відповідь: цей край даватиме золото впродовж сторіччя.

Готель «Кінрос» відкрився, хоча Рубі і досі чекала меблі та причандалля для дешевих номерів. Александр оселився в номері люкс на горішньому поверсі і нарешті розкрив таємницю — де він так часто і подовгу бував упродовж останніх трьох місяців. Він, бачите, жилу знайшов. От же ж скритний негідник!

— Сподіваюся, — сказала Рубі, коли вони вечеряли удвох у її кімнаті, — що решта мого персоналу ось-ось приїде. Щойно звістка про «Апокаліпсис» розлетиться по всіх усюдах, сюди кинуться купи журналістів, а за ними — всі охочі, і знову почнеться золота лихоманка.

— Так, дехто дійсно може приїхати, але це — підземне золото, на приватній землі, де роботи здійснюються приватною компанією. Компанією, яка матиме право на розробляння всієї гори Кінрос. — Александр посміхнувся і запалив сигару. — До того ж у мене є кумедне передчуття, що, окрім самої гори, золота поблизу більше ніде немає. Не сумніваюся, що інші компанії скуплять прилеглі землі і спробують розпочати видобуток, але вони нічого не знайдуть.

— А скільки ти фактично маєш грошей? — спитала Рубі серйозним тоном.

— Набагато більше, аніж ті сімдесят тисяч, які я вклав у компанію «Апокаліпсис Ентерпрайз». Саме тому я найняв декого з робітників Суня, щоб ті збудували підвісну дорогу на вершину гори. Я хочу, щоб там, на висоті тисяча футів, до наступного року був збудований особняк. Він називатиметься Кінрос-гаус. Через те що ця жила розгалужується навсібіч — а окрім неї є іще багато інших, — я хочу спорудити копри на вапняковому уступі, розташованому на висоті двісті футів. Вапнякова порода йде на захід, але я використаю той уступ як кар’єр для блоків, з яких будуватиметься мій особняк, і таким чином площа уступу значно розшириться.

Той тунель, що ти його оглядала сьогодні вранці, згодом перетвориться на тунель номер один. Під ним, на глибині п’ятдесят футів, на базовому рівні, буде велика галерея з підвісними вагонетками, які рухатимуться до того місця, де на них чекатиме локомотив і доправлятиме їхній вміст або на дробарки, якщо це золотоносна руда, або на будівництво дамби, якщо це скельна порода. Оскільки ми знайшли притоку, що виходить просто в долину, з якої зроблено водосховище, то ми зможемо підняти рівень самої дамби. Підвісна вагонетка доставлятиме шахтарів та їхнє спорядження на уступ і до копрів, а потім вони підніматимуться до будівельного майданчика, де споруджуватиметься мій особняк. Я вже все розрахував, — поблажливо мовив Александр.

— Ти завжди все розраховуєш наперед. Але ж навіщо зводити особняк? Чим тобі не подобається мій готель «Кінрос»? Хіба тобі там некомфортно?

— Я ж не можу поселити свою дружину в готелі шахтарського міста, Рубі.

Вона на мить оніміла і від здивування аж рота роззявила.

— Для твоєї дружини? — Її зелені очі звузилися і лиховісно блиснули. — Зрозуміло. Уже вибрав, еге ж?

— Давно, кілька років тому, — відповів Александр, явно насолоджуючись справленим враженням, і випустив під стелю кільце сигарного диму.

— Наразі, — тихо і спокійно мовила Рубі, — приміщення для англіканської церкви ще тільки будується, а міські зручності, на які ти дав кошти, поки що обмежуються водогоном та каналізацією. Те, що ми коханці, знають усі, і, здається, нікого це особливо й не турбує. Але коли у тебе з’явиться дружина, усе зміниться. Господи, Александре, який же ти довбаний гівнюк, га! Я дозволила тобі купити себе, дозволила поставити себе у становище, у якому я не маю змоги протестувати! Що ж. — Вона скочила на ноги так швидко, що стілець, на якому вона сиділа, впав позаду неї. — Раджу тобі гарненько все обміркувати, перш ніж зважитися на такий крок, ти, кізяк смердючий! Змія підколодна!

— Якщо ти так поводитимешся, то не бачити тобі партнерства у підприємстві «Апокаліпсис Ентерпрайз», — спокійно відказав Александр.

Геп! Її рука торохнула його по пиці так сильно, що задзвеніли висульки на люстрі.

— Це мене прекрасно влаштовує! Можеш засунути своє золото собі в дупу так далеко, що потім висрати його не зможеш!

З цими словами вона прожогом вискочила з кімнати — так швидко, що її вельветове плаття кольору апельсинового мармеладу лише встигло на мить розпливтися невиразною плямою на тлі золотистих променів призахідного сонця. Александр неспішно оглянув страви на столі, поклав сигару у кришталеву попільницю і повільно рушив за Рубі.

— Мені здається, що чим більше ти казишся, то тим сильніше я тебе кохаю, моя дорога Рубі, — мовив він солодкавим чарівним голосом.

— Не смій мене дурити і морочити мені голову! — загарчала вона.

— А я й не морочу тобі голову, я кажу тобі правду. Якби ти не була такою прекрасною мегерою, я б і не став тебе провокувати, але, Рубі, — ти ж просто неперевершена, коли лютуєш!

— Відчепися від мене, жалюгідний хвалько!

— Найліпшим є те, що ти не зможеш довго тримати свою пару в червоній зоні датчика тиску. — Він схопив її за руки і без особливого зусилля звів їх докупи. — Твоя пара швидко виходить, — ніжно мовив Александр і поцілував її у палаючу розчервонілу щоку.

Вона хотіла вкусити його, але тільки клацнула зубами, бо промахнулася.

— Трясця цим чортовим спідницям, у яких плутаються ноги! Якби не вони, так би й заїхала тобі по яйцях! Щоби більше не знадобилася тобі ані дружина, ані коханка! Я ненавиджу тебе, Александре Кінрос!

— Неправда, — розсміявся він. — Припини, годі — поцілуємося і помиримося. Хочеш ти цього чи ні, а ти маєш обов’язки перед компанією «Апокаліпсис Ентерпрайз», і тобі просто доведеться змиритися з тією думкою, що у мене буде дружина. Якщо ми не будемо коханцями, то принаймні можемо залишитися друзями.

Вона презирливо скривилася.

— Та я краще товаришуватиму з біблійним фанатиком, аніж з тобою!

— Ще раз повторю тобі те, що вже багато разів казав: «Рубі, думай головою, а не іншим місцем!» Я не можу з тобою одружитися, бо в такому разі ми просто повбиваємо одне одного. Але я щойно відкрив найбагатшу золоту копальню в світі, то кому ж я залишу свою частку в ній, га? Мені потрібна дружина, яка народить мені синів. У тебе вже є нащадок. У Суня — ціла купа нащадків. А я взагалі не маю нащадків. Це несправедливо, дорогенька.

— Так, тепер я тебе розумію, — мовила Рубі з дрожем у голосі: то вона почала спускатися з вершини своєї люті. — Тобто ти хочеш натякнути, що кохаєш мене, а не її?

— А як же ж я можу любити дівчину, якої навіть ніколи не бачив?

— Ніколи не бачив?

— Я випишу собі дружину з Шотландії. Двоюрідну сестру. Ту, яка нічого не знає про Новий Південний Уельс зокрема, про Австралію взагалі і анічогісінько — про мене. Сподіваюся, що вона буде гарненькою дівчинкою, але вона — як кіт у мішку. Єдине, що я знаю напевне, — це те, що вона буде цнотливою і незайманою. — Александр скорчив гримасу. — І вона неодмінно буде вся просякнута пресвітеріанством, але я неодмінно це поламаю. Оскільки вона стане матір’ю моїх дітей, я, можливо, і покохаю її. Сподіваюся, що вона стане мені слухняною та старанною дружиною. Гадаю, що так воно і буде, бо всі жінки з нашого клану є слухняними та старанними. Про тебе ж я не можу цього сказати, Рубі. Таке поняття, як доброчесність, для тебе просто не існує, а подружні обов’язки настільки б тобі насточортіли, що спричинялися б до постійного бунту.

Вона попорпалася в кишені сукні і топнула з досади ногою.

— Негіднику, я десь загубила свої сигари! Дай мені одну.

Він дав їй сигару, підніс палаючий сірник — і Рубі пихнула димом.

— Ну що, вгамувалася?

— Насилу так. — Вона стала походжати верандою, час від часу пихкаючи сигарою. А потім зупинилася, різко обернулася і в упор глянула на Александра. — Слухай-но. Це ж просто якась маячня. «Кіт у мішку». Хіба ж так можна характеризувати свою майбутню дружину? Шлюбів з розрахунку вистачає, але ж сторони угоди зазвичай хоч трошки знають одна одну. Чому б тобі не податися до Сіднея і не знайти підходящу дружину там? Чарльз та Констанція мають двох чи трьох «незайнятих» дівчат. Саме так, здається, вони висловилися. Софія прекрасно тобі підійде, і ти згодом покохаєш її.

Раптом обличчя Александра закам’яніло.

— Досить, Рубі. Я більше не буду обговорювати з тобою тему про свою майбутню дружину. Я вже сказав тобі, що збираюся зробити і чому я це збираюся зробити.

— І переводиш мене в розряд «друзів».

— Я добре знаю ту шотландську братію, — сказав він, виймаючи гарячий недопалок сигари у неї з пальців. — І хто б з них не став моєю дружиною, вона не цікавитиметься моїми стосунками з іншими жінками. І не триматиме свічку, коли ми з тобою зустрічатимемося. Окрім того, я іще не одружився, тому наші дружні стосунки — це справа неблизького майбутнього.

Рубі оповила його руками, і її очі кішки перетворилися на очі кошеняти.

— Звідки ти знаєш, Александре? А може, вона буде чарівною? А що, як вона виявиться підступною і звабливою Далілою?

Стіна була близько; він притиснув її до стіни і різким рухом спустив верх плаття з її грудей.

— Є лише одна Даліла, Рубі. І це ти.

У листі, що його написав Александр Кінрос Джеймсові Драмонду, у листі, якого Елізабет даремно сподівалася прочитати, було таке:

«Мій дорогий Джеймсе!

Я пишу тобі з проханням віддати за мене заміж одну з твоїх дочок. Джин підійде прекрасно, якщо вона і досі не вийшла заміж, але якась інша з дівчат також згодиться.

Останнього разу, коли ми бачилися, ти сказав, що радше твоя донька піде за анабаптиста, аніж ти побачиш її у шлюбі зі мною. А я відказав, що одного дня ти передумаєш. Що ж, цей день настав.

Джеймсе, учень котляра прекрасно влаштувався в житті. Він не лише знайшов золото в Каліфорнії — факт, про який ти так і не дав йому розповісти, — він започаткував також цілу золоту копальню в Новому Південному Уельсі. Тепер Александр Кінрос — страшенно багата людина.

„Який іще Кінрос?“ — чую я твоє запитання. А такий. Ти сказав мені, що Драмонди від мене відмовилися, тому я обрав собі нове прізвище. Твоя донька житиме як поважна пані. У Новому Південному Уельсі, звідки я тобі пишу, немає підходящих жінок: жінки в ньому — або повії, або каторжанки, або манірні англійські дурепи.

Я висилаю тобі чек на суму тисяча фунтів, щоб ти зміг покрити витрати на переїзд моєї нареченої першим класом і в супроводі досвідченої служниці, бо вони тут також у великому дефіциті.

Напиши мені відразу ж, яку з твоїх дівчат мені слід чекати у Сіднеї. Якщо вона мене задовольнить, можеш розраховувати іще на п’ять тисяч фунтів».

Александр із величезним задоволенням підписався, а потім відкинувся на спинку крісла і, посміхаючись, перечитав листа іще раз. «От я й віддячив тобі, старий і скупий негіднику Джеймсе Драмонд! От я й віддячив тобі, Джоне Маррі!»

Самерс особисто доставив листа на пошту в Бовенфелсі, хоча поштова служба Її Величності орендувала американські поштові екіпажі, які курсували до Батерста. До Шотландії лист ішов болісно довго: відправлений у березні, він потрапив до рук Джеймса Драмонда лише у вересні. Але лист-відповідь, у якому Джеймс повідомляв Александру, що висилає йому наймолодшу зі своїх дочок, Елізабет, дійшов набагато швидше. До Нового Південного Уельсу він потрапив за тиждень до того, як «Аврора» мала вирушити в рейс із Тілбері.

Кінрос-гаус стояв на вершечку гори; завершальні роботи велися в ньому в похапливій лихоманці. Як же ж побивалася і тужила Меґґі Самерс через перспективу стати в ньому економкою! Але це їй аж ніяк не допомогло. Джим Самерс сказав, щоб вона робила те, що їй було сказано, — і квит. Бідолашна жінка, здавалося, була приречена на безпліддя: жодної дитині від першого чоловіка, і жодної дитини від Самерса.

Александр до останнього не повідомляв Чарльзу та Констанцїї Дьюї про свої плани одружитися, бо мав неприємне передчуття, що це прозвучить для них як грім серед ясного неба. Констанція марно намагалася привернути його увагу до своєї найстаршої доньки — Софії, яку вона в глибині душі вважала прекрасною парою для Александра, — досить приваблива і принадлива, розумна, освічена, з прекрасним почуттям гумору та нальотом світськості. Але хоча Софія і вмирала за Александром, той поводився так, як і боялася Констанція: дивився на дівчину як на порожнє місце.

Рубі Костеван була для родини Дьюї негативним соціальним чинником, якого вони цуралися, як той кіт, що цурається калюжі, обережно обходячи її десятою дорогою. Чарльз зустрічався з нею кожного разу, коли в готелі «Кінрос» збиралося керівництво компанії «Апокаліпсис Ентерпрайз», а Констанція — лише тоді, коли керівництво влаштовувало в готелі прийоми. Усі мешканці Гілл-Енда і Кінрос-тауна знали, що Рубі віддана Александру тілом і душею (хоча в наявності останньої були великі сумніви). Але ніхто не знав ось чого: як Александр ставитиметься до Рубі після свого одруження, бо ж одружитися він мусив.

Коли Александр повідомив Констанції та Чарльзу Дьюї про неминуче прибуття Елізабет до Сіднея, вони були приголомшені.

— Господи, чоловіче, ну ти й скритний! — мовила Констанція, бадьоро обмахуючись віялом. — Наречена з Шотландії!

— Так, до того ж — двоюрідна сестра, Елізабет Драмонд.

— Мабуть, вона гарненька, якщо тобі сподобалася.

— А звідки мені знати? — відповів Александр байдужим тоном. — Я знав її старшу сестру, Джин, — жваву і вродливу дівчину. Але коли я востаннє був у Шотландії, ця Елізабет іще пішки під стіл ходила.

— Як так? А скільки ж їй зараз? — спантеличено спитала Констанція.

— Шістнадцять.

Чарльз аж похлинувся своїм віскі, утім, це дало змогу обміркувати відповідь.

— Майже вдвічі молодша за тебе, — зауважила Констанція і сліпуче посміхнулася: — Це ж просто прекрасно, Александре!

Тобі підійде дуже молода дівчина. Чарльзе, дивись, не вдавися від жадібності. Це ж віскі, а не вода!

Дивно, що динаміт прибув на тому ж самому кораблі, що й Елізабет; а накладну на нього принесли з тією ж поштою, що й лист-відповідь від Джеймса Драмонда. Звістка про те, що Елізабет вирушить у подорож на «Аврорі», не обрадувала Александра: «Аврора» могла взяти лише з десяток пасажирів, а це означало другокласні умови проживання, харчі та устаткування. А також мандрівку тривалістю два з половиною місяці повз мис Доброї Надії замість набагато коротшого маршруту через Суецький канал.

Після того як він кинув свій жереб і вороття назад не було, Александр став знервованим, стурбованим і зганяв серце на кожного, у тому числі на Самерса. Чи не заведе його уражена гордість у якусь халепу? Чи не доведеться потім жалкувати? Чому він відразу не здогадався, що наречена його виявиться вкрай молодою? Чому не порахував роки? Єдиними знайомими дівчатами були доньки Чарльза Дьюї; з ними він познайомився і відразу ж забув про їхнє існування. Кожного разу, коли він бачив Рубі, вона була в іншому настрої: то як Клеопатра, що старається всіляко догодити в ліжку змученому та засмученому Цезарю, то як Аспазія, котрій стала цікавою політика, то як Катерина Медичі, яка вигадує отруту для вбивчого персня, то як Медуза, чий погляд міг перетворити чоловіка на камінь. І, як Даліла, завжди готова зрадити.

Тож Александр вирушив в середині березня до Сіднея — і зіштовхнувся на узбережжі з морем липкої духоти та смородом сіднейської каналізації, чиї проблеми ще чекали на своє розв’язання. Однак він зробив усе, що міг, щоб на початку огородити Елізабет від суворих реалій життя, бо знав, у якому дусі Джеймс Драмонд виховував своїх дівчат. До речі, саме через суворе виховання він і збирався з нею побратися. Добропорядна та нерозбещена, малоосвічена, недосвідчена, наївна провінціалка, яка бачила на столі варення тільки у вихідні, а смаженю — лише у великі свята. Александр надто добре знав світ і ненавидів його. Він сподівався, що Елізабет також ненавидить той затхлий світ, у якому вона жила, і тому страшенно зрадіє випадковому шансу вирватися з нього і почати нове життя.

Та коли він побачив, як вона акуратно сидить на валізі, склавши руки на сумочці, вдягнена з голови до п’ят в оте страшенно жарке клітчасте плаття, Александр збагнув, що надії його не справдилися. Уся її поза нагадувала про сироту, викинуту напризволяще у світ, якого вона не знала і якого боялася. Маленька сіра мишка. З волею, зламаною її батьком і — поза всяким сумнівом — її священиком. Життєвий досвід підказав йому поводитися з нею по-діловому і різко, а серце стислося від жалю та огиди. «Господи, та з цього нічого ж не вийде!»

Біля нього не опинилося на той момент мудрої та досвідченої жінки, яка б сказала йому, що він усе робить не так. Тому Александр і гадки не мав, що робить усе не так. Він виконував свій план: зустріти наречену і якомога швидше з нею побратися.

Майже цілий день, що він провів з нею до одруження, у чомусь його порадував, у чомусь — розчарував. Хоча її вбрання й було жахливим і лише відштовхувало, добре придивившись до дівчини, Александр помітив, що Елізабет має добрий потенціал стати дуже красивою та привабливою жінкою. І йому сподобалися її очі, великі й виразні, їхній темно-голубий колір. Коли її вдягнули в дороге плаття та прикрасили коштовностями, він переконався, що з нею не соромно буде виходити на люди. Сором’язливість і небагатослівність — як він переконав себе — з часом зникнуть, а її нерозбірливий шотландський акцент — ослабне. Його неприємно вразило, як Елізабет сприйняла діамантову каблучку, але два тижні по одруженні вона вже не заперечувала проти зміни свого одягу та прикрас.

До першої шлюбної ночі він поставився з упевненістю чоловіка, досвідченого в коханні, чоловіка, для якого в жінках не лишилося таємниць. Але він не спромігся врахувати той факт, що всі жінки, яких він завоював, самі запрошували його до свого ложа, тобто вони бажали його. І він задовольнив усіх і кожну, змусивши бажати його ще і ще. Звісно, Александр знав, що Елізабет надто молода, щоб бути у сприйнятливому настрої перед першою шлюбною ніччю, але не мав жодного сумніву, що за дві хвилини зможе збудити її настільки, що вона сама його забажає. Коли ж цього не сталося, у нього не виявилося резервів: Александр Кінрос не був донжуаном. Він був просто талановитим інженером з сильним статевим потягом, який він до одруження звик спрямовувати в русло взаємного задоволення. Але те дурне дівча навіть не дозволило йому зняти нічну сорочку! Що б він не робив, він не зміг її збудити! Вважається, що жінки в шістнадцять років знаходяться в зеніті своєї сексуальної стиглості, але Елізабет була як зелена недозріла вишня. Вона ввічливо перетерпіла його домагання, тобто не відкинула їх відверто. Звісно, вона була готова виконувати свій подружній обов’язок, обов’язок простий та нехитрий, — і все. Тому після трьох спроб узяти штурмом цитадель під назвою «моя дружина» Александр залишив її ложе жорстоко розчарованим чоловіком. Ба більше: він залишив її ложе з думкою: а чи не помилявся він глибоко усі ці роки? Чи не вдавали задоволення всі ті жінки, яких він знав? Чи й справді вони його відчували?

Провівши безсонну ніч у роздумах у власному ліжку, Александр заспокоївся стосовно цих вагань. Чоловік, який міг відрізнити справжнє золото від підробки, не міг легко купитися на обман, і поведінка Рубі в його ліжку не залишала стосовно цього жодних сумнівів. Вона не вдавала оргазм, вона його відчувала, вона була надто хтивою, надто ненаситною. Але ж як принизливо було відчувати, що не такий він уже й суперкоханець, врешті-решт! Чому ж він не спромігся завести Елізабет? «Я — людина не марнославна, — подумав Александр (хоча дехто міг сказати і протилежне, дивлячись на його одіж з оленячої шкіри), — я не марнославний, маю добру фігуру і досить привабливе обличчя. Я — багатий, успішний та всіма шанований. Чому ж я не можу задовольнити у ліжку свою дружину?»

На це запитання він не мав відповіді.

Не з’явилося відповіді і на той час, коли вони покинули Сідней, хоча він переспав з Елізабет кільканадцять разів — але завжди без належної реакції з її боку. Вона просто лежала під ним і мовчки терпіла.

Якби ж то Елізабет могла здогадатися, то вона б зрозуміла, що немає кращого способу заінтригувати свого чоловіка, аніж бути такою, як вона є: жінкою, яку не можна обвести навкруг пальця, заворожити своєю чарівливою посмішкою, довести до шаленства, до пристрасті і до несамовитого дикого задоволення. Йому було однаково, що одружитися з бурулькою, яка не була повністю льодяною; якби він лише спромігся знайти спосіб розтопити її, то став би в її очах володарем світу. Він покохав її, тому що не міг збурити її почуттів, не міг зробити так, щоб очі її спалахували радісним вогнем, коли він заходив до кімнати, він не міг викликати у неї ніякої реакції, окрім покірливого виконання свого обов’язку.

У ту ніч, коли вона повернулася до нього і поцілувала на знак подяки за доброту до Теодори Дженкінс, він зробив страшенну помилку, вирішив скористатися цією нагодою відразу ж:

— Скинь свою нічну сорочку. Тіло має відчувати тіло.

Він гадав, що дотик тіла до тіла неодмінно викреше в ній іскру — бо у нього завжди так було. Але нічого не вийшло. Елізабет як стоїчно виконувала свій обов’язок, так і виконувала його далі. Тепер Александр збагнув, що Елізабет не лише не любила його: можливо, вона взагалі його ніколи не полюбить. Він був для неї як тягар.

Тому він не став рвати свої стосунки з Рубі, а це ускладнило ситуацію, бо йому довелося докладати зусиль, щоб це залишалося таємницею. Якщо він дозволить Елізабет самостійно прогулюватися містом, то якась мстива стара карга обов’язково увіп’ється в неї своїми пазурами; можливо, навіть сама Рубі може виказати їй таємницю. Бо вона відразу ж витягнула з Александра всю правду, коли він повернувся до міста і до неї — жінки, без якої не міг жити.

— Ти розлюбив мене і покохав свою свіжозаморожену дружину, — злостиво зауважила вона.

— Навіть гірше, — похмуро мовив він. — Я кохаю обох жінок одночасно, через різні причини та з різними намірами. Хіба ж таке не буває? — спитав він, спираючись ліктем на подушку. — Ви настільки різні, наскільки це може бути між жінками.

— А звідки мені знати, що ти не брешеш? — стомлено спитала Рубі. — Я навіть жодного разу не бачила місіс Кінрос.

— І ніколи не побачиш! — відрізав він.

— Інколи, Александре, з твоїх вуст вискакує лайно.

Однак усі ці проблеми відійшли на задній план, коли він дізнався, що Елізабет завагітніла. Вона завагітніла швидко, а це означало, що в них буде велика родина з купою хлопчиків та дівчаток. Приблизно через кожні двадцять місяців народжуватиметься нова дитина. Такий ритм забезпечить їй достатній інтервал для того, щоб відпочити між пологами. «Може, Елізабет і погана коханка, але матір’ю вона буде бездоганною; вона стане володаркою в цьому домі», — подумав Александр. Дізнавшись про її вагітність, він прийшов у такий захват, що розповів їй про своє аж ніяк не шляхетне походження, про те, з яких глибин йому довелося прокладати собі дорогу в люди. Таємниця зачаття пеком його пекла і вимагала оприлюднення — і це було цілком логічно для чоловіка на кшталт Александра, чиє походження було оповите загадковістю, чия мати настільки утаємничила свого коханця, що навіть спеціально запрошені ним приватні детективи не змогли зламати мовчанку мешканців маленького шотландського містечка. Але він не знав і не міг знати, що його зізнання лише ускладнило ситуацію і навіть сильніше відштовхнуло Елізабет від нього. Він мав намір прокласти кладку крізь провалля, яке їх розділяло, а натомість лише розширив його.

«Так, — повторював він сам собі, — Елізабет стане прекрасною матір’ю, вона стане володаркою цього маєтку. Вона виявила неабияку сміливість, коли поставила на місце Меґґі Самерс через конфлікт з приводу Джейд і слуг-китайців. Ти диви, що витворяла ця жінка у мене за спиною! Цікаво, чому жінки нешляхетного походження, такі, як Меґґі Самерс, так зневажливо ставляться до китайців і вважають їх нижчими за себе істотами? А моя дружина каже, що я схожий на чорта. Якби ж то я раніше про це знав! Якби ж то!»

Елізабет навіть посміхнулася, побачивши його поголене обличчя — з білим підборіддям та бронзовими від засмаги щоками.

— От молодець! Тепер ти схожий на рябого коня, Александре.

Розділ 4 Прописні істини та несподіваний альянс

Завдяки Теодорі Дженкінс та Джейд життя Елізабет у Кінрос-тауні стало не таким нудним, як одразу по прибутті, але у неї і досі було дуже багато вільного часу, і це її обтяжувало, бо вона звикла постійно бути при роботі. Окрім візиту, який зробили їм Дьюї і під час якого Александр влаштував гучний прийом, вона й далі жила, не зустрічаючи нових людей. Сунь Чжоу, який теж був на прийомі, вразив її своєю незвичністю, але його розмова була такою ерудованою, а англійська — такою вишукано-правильною, що після від’їзду Дьюї Елізабет негайно взялася за читання книжок, щоб розширити власний лексикон, пом’якшити свій акцент та покращити вміння висловлювати думки. Коли виявилося, що вона не має таланту до акварельних та олівцевих малюнків, Александр запропонував їй зайнятися вишивкою.

— З часом вага твоя збільшуватиметься, і пересуватися тобі стане важче, тож якась ручна робота зможе тебе розважити, — сказав він, намагаючись бути приязним та доброзичливим. Але він чудово знав, що його власне життя не зосереджується довкола молодої вагітної дружини.

Саме від Джейд Елізабет дізналася про Рубі Костеван. Їхні стосунки довго залишалися строго офіційними через острах Джейд переступити межу формальності, але, коли вона якось застала Елізабет в сльозах після чергової невдалої спроби накласти сатинову нитку на вишитого на подушці метелика, від усієї офіційності та формальності вмить і сліду не лишилося.

— О міс Лізі! Мені завжди хотілося бути нянькою! Будь ласка, можна я няньчитиму вашу дитинку? А за вами ходитиме Перлина, їй страшенно цього хотілося відтоді, як я розповіла їй про вашу доброту і приязність, — стала палко благати Джейд.

Елізабет скористалася можливістю.

— Я дам згоду, — мовила вона з металевою ноткою в голосі, — але тільки тоді, коли ти розкажеш мені все про оту жінку — Рубі Костеван. Можеш почати з пояснення: чому всі її робітники — китайці?

— Через зв’язки міс Рубі з принцом Сунем.

— Ти сказала «принцом»?

— Так. Він — з Пекіна, принц мандаринського походження. Ми — всі його піддані — мандаринці, а не кантонці. — Джейд зітхнула і сплеснула тоненькими руками. — Він такий красивий, міс Лізі! Хіба ж ви цього не бачили, коли він приходив на вечерю? Справжній володар. Два роки тому я сподівалася, що він вибере мене наложницею, але натомість він віддав перевагу моїй сестрі Рожевій Пташці.

— Наложницею? Це слово з Біблії, яке мені так ніхто до пуття й не пояснив. Що значить «наложниця»?

— Жінка, котра є власністю чоловіка, але не має шляхетного походження, щоб стати однією з його дружин.

— О-о-о-о… А який зв’язок існує між міс Рубі та принцом Сунем? Вона що — одна з його наложниць?

Джейд хихикнула:

— Ой, міс Лізі! Ні, звісно ж, ні. Зараз міс Рубі є власницею готелю «Кінрос», а колись вона була власницею готелю в Гілл-Енді, де і принц Сунь колись жив. У них є син, якого звуть Лі.

— Тож вона — одна з дружин принца Суня.

Джейд розсміялася іще веселіше.

— Ні, міс Лізі, ні! Міс Рубі ніколи й нікому не була ані дружиною, ані наложницею. Вона — з Сіднея, але її родина приїхала на золоті родовища ще тоді, коли вона була дитиною. Її готель у Гілл-Енді мав погану славу. Вона не китаянка, але курить маленькі чорні сигари і дихає вогнем, як той дракон.

«Жінка, яка стояла на ґанку готелю „Кінрос“! Саме так і мені здалося — дихає вогнем, наче той дракон! Така красива, така безпутна й нахабна на вигляд. Та ще й має дитину від китайського принца!»

— А де її син, Джейд? Тут, у Кінросі?

— Лі зараз у школі для дітей великих цабе в Англії. Міс Рубі виховувала його британцем, і він носить її прізвище — Костеван.

— А скільки йому років?

Джейд зосереджено насупилася, пригадуючи.

— Точно не знаю, міс Лізі. Десь близько одинадцяти.

— А ця міс Рубі — вона й досі має зв’язок з Сунем?

— Тільки дружній.

Елізабет хутко поклала нитку і нетерпляче відсунула шитво — яке нудне заняття це рукоділля!

— Тоді скажи мені, Джейд, ким є міс Рубі для містера Александра. Вони — друзі?

— Е-е-е… Мабуть.

— Вони були коханцями?

— Е-е-е… Мабуть, були.

— І досі залишаються коханцями?

— Благаю вас, міс Лізі! Міс Рубі сказала, що, коли я щось розпатякаю, вона переріже мені горлянку бритвою — а вона на це здатна!

Елізабет узяла ножиці для шитва.

— Якщо ти мені не скажеш, Джейд, я переріжу тобі горлянку ось цим — і це буде набагато болючіше, аніж бритвою!

— У вас такий акцент, міс Лізі, я геть нічого не розумію, що ви кажете!

— Дурниці! Я працюю над моїм акцентом кожного дня, і у тебе досі не було з ним жодних проблем! Припини придурюватися і негайно скажи мені правду. Інакше помреш.

— Вони були коханцями відтоді, як містер Александр приїхав до Гілл-Енда приблизно три роки тому, — перелякано пробелькотіла Джейд. — Коли він перебрався сюди, міс Рубі поїхала слідком і збудувала тут готель. Він не дозволив їй відкрити будинок розпусти, але їй більше і не треба заробляти гроші: вона є партнером у копальні «Апокаліпсис».

— Вона — проститутка. Вона торгує власним тілом, — категорично заявила Елізабет. — Вона — гірша за хробака, що копирсається у грязюці.

— Ні, міс Лізі, вона — не проститутка! — вигукнула Джейд, засмучена такою характеристикою. — Вона ніколи не продавала свого тіла! Вона тримала групу дівчат і торгувала їхніми тілами! І за весь час вона мала лише двох коханців: принца Суня та містера Александра. Мій батько, Сем Вонґ, працює в неї кухарем. — На обличчі китаянки з’явився знічений вираз. — Зараз вона кличе мого тата шеф-кухарем, хоча я й не знаю, що це означає. І йому це подобається; до того ж вона вдвічі підвищила його платню.

— Тоді вона гірша за звичайну проститутку. Вона заробляє на проституюванні інших, — відрізала Елізабет з камінним виразом обличчя. — А мій чоловік і досі підтримує з нею стосунки?

Джейд швидко розв’язала дилему, що виникла: вона розридалася і прожогом вискочила з кімнати.

Елізабет хвицнула ногою п’яльці для вишивання так сильно, що рамка впала і розбилася. Потім вона підвелася, підійшла до вікна і уставилася на сад, сама не своя від люті.

«Так ось чому він не хоче відпускати мене саму в Кінрос-таун! — подумала Елізабет. — Бо там я можу випадково зустріти його коханку. Або вона сама стане до мене чіплятися — ця злостива й невихована істота без честі та гордості. Як же ж йому не хочеться, щоб місцеві люди стали свідками нашої зустрічі! Багато з них працюють на його підприємстві. Так я й знала. Александр — як той стіл з шухлядами, і кожна з шухляд відіграє свою окрему роль. Шухляда для коханок позначена написом „Рубі Костеван“. Шухляда для дружини підписана моїм іменем. О, як же ж багато я узнала відтоді, як поїхала з Шотландії! Але навіть там, навіть ті, кому ледве виповнилося шістнадцять, знають, що у чоловіків бувають коханки. І Біблія також містить чіткий та недвозначний приклад: Давид і Вірсавія. І ця Вірсавія крутила Давидом, як хотіла!»

Александр сказав, що приїде на обід рано, бо хоче зробити їй якийсь подарунок. Вона приміряла на себе нове плаття з Сіднея — бургундський шовк з темно-пурпуровими цяточками; воно було скроєне так, щоб продемонструвати більше її грудей, аніж їй це сподобалося. Джейд послала Перлину, щоб та допомогла Елізабет вбратися та зробити зачіску: китаянка не давала їй можливості витягнути з неї додаткову інформацію. Перлина надягла на шию Елізабет гранатове намисто, а у дірочки в мочках вух проштрикнула сережки. Діамант на каблучці вбирав, здавалося, усе світло і віддзеркалював його променями, що переливалися всіма кольорами райдуги. Тепер Елізабет уже знала, що гранати не є дуже коштовними каменями, але встигла їх полюбити, і, коли чоловік хотів придбати їй рубіни, вона наполягла на гранатах.

Ще тоді, нічого не знаючи, вона інстинктивно сахалася всього, що нагадувало ім’я Рубі.

— Люба, ти маєш розкішний вигляд, — мовив Александр, чиї щоки та підборіддя були тепер однакового кольору. Елізабет здалося, що так йому істотно краще, — «і чому це чоловіки відпускають бороди та бакенбарди, якщо їм не треба ховати під ними якісь фізичні вади?» — дивувалася вона.

— Як стосовно трохи винця перед обідом? — грайливо спитав він.

— Дякую, залюбки вип’ю, — стримано відповіла Елізабет.

Раптом він нахмурився.

— А тобі можна — у твоєму стані? — Ця фраза прозвучала так, наче його дружина була п’яничкою.

— Гадаю, що потроху можна все.

— І то правда. — Але однаково він налив їй лише півсклянки амонтильядо.

Елізабет осушила його одним ковтком і стукнула склянкою, різко поставивши її на низенький стіл, що стояв між ними.

— Ще, будь ласка.

— Іще?

— Так, іще! Не будь таким скнарою, Александре!

Він поглянув на неї так, наче вона його вкусила, а потім знизав плечима і знову наповнив склянку — лише наполовину.

— Більше не отримаєш, тому не поспішай і розтягуй на довше. Що сталося, чим ти невдоволена?

Елізабет набрала повні груди повітря і відповіла, дивлячись Александру просто у вічі:

— Я дізналася, хто така Рубі і чим вона займається. Вона — твоя коханка і власниця борделю. Ти й досі схожий на диявола, Александре, тому що ти — дволикий.

— Яка ж пташечка прощебетала тобі цю історію? — спитав він, тамуючи злість.

— Хіба це має значення? Однаково якась пташка прощебетала б мені її рано чи пізно. Яка… Яка жахлива й огидна ситуація! У долині у тебе повія-коханка, на горі — доброчесна дружина, і їхнім шляхам ніколи не суджено перетнутися! Якщо вона — Клеопатра, Медуза чи як там ще, то хто ж тоді для тебе я?

— Геморой! — грубо відрізав він.

Елізабет нахилила голову і стала нервово смикати складки на своєму платті, намагаючись заспокоїтися і зосередитися.

— Хоч яка б темна і недосвідчена я не була, я починаю розуміти, як працює твій мозок, Александре. Тобі потрібен нащадок від дружини з бездоганною репутацією, бо репутація Рубі вже заплямована. Я — не дурна, хоча й молода і недосвідчена. Але я швидко позбуваюся цих двох вад.

— Вибач за грубі слова, сказані хвилину тому, Елізабет.

— Не треба вибачень. То були твої почуття на той момент, значить — то була правда. А за правду не слід вибачатися, бо вона — як ковток свіжого повітря. — У голосі Елізабет чулася зла іронія, але вона цього не усвідомлювала. — Розкажи правду про себе і про міс… місіс?.. Костеван.

Александр міг почати завоювання її серця, якби в той момент кинувся їй у ноги і став благати прощення, але йому не дозволила це зробити його вперта шотландська пихатість. Натомість він перейшов у наступ, сподіваючись поставити її на місце, а він краще за Елізабет знав, де її місце.

— Дуже добре, якщо ти так наполягаєш. Рубі Костеван — дійсно моя коханка. Але не поспішай засуджувати її, люба моя. Подумай спершу, ким би ти сама стала, якби тебе зґвалтував твій рідний брат, коли тобі було одинадцять? Подумай, ким би ти сама стала, якщо була б, як Рубі, — і як я — дитиною-байстрюком. Я захоплююся Рубі Костеван більше, аніж будь-якою жінкою з тих, кого я зустрічав. Більше, аніж тобою, — у цьому не сумнівайся. Ти сповнена отих дріб’язкових забобонів, упереджень та лицемірства, таких типових для провінційного містечка, де злий і фанатичний священик займається тим, що вселяє в маленьких дітей почуття страху та провини. Цей священик спалив би Рубі живцем на багатті, якби була на те його воля.

Елізабет почервоніла, їй стало зле.

— Розумію. Я справді розумію. Але чим ти кращий за доктора Маррі, Александре? Ти придбав мене для власних потреб — приблизно так само, як ти придбав би шматок телятини.

— Не винувать мене за це. Винувать свого пожадливого батька, — відказав він з навмисною жорстокістю.

— А я й так винувачу його! — Її зіниці розширилися, а очі стали такими ж темними, як і у нього. — Мені не залишили вибору, бо жінки не мають права вибирати. Замість них вибирають чоловіки. Але якби я могла вибирати, я б не вийшла за тебе заміж.

— Звучить зловісно, але правдиво — мушу визнати. Тобі просто сказали, яка доля тебе чекає, і все. — Він наповнив їй склянку, щоб у неї пішла обертом голова. — Які ще варіанти в тебе були, Елізабет? Залишитися старою дівою, незаміжньою тіткою. Ти й справді віддала б перевагу такому статусу замість вийти заміж за мене? Стати матір’ю? — Його голос пом’якшав, ослаб. — Дивно те, що я і справді тебе кохаю. Ти така дивовижно гарна, незважаючи на своє благочестя та сором’язливість. — На його обличчі спалахнула і вмить згасла посмішка. — Я вважав тебе сіренькою мишкою, але помилився, хоча в тобі більше впертості, аніж хоробрості. Ти — спокійна левиця. І це мені подобається. Я радий, що ти будеш матір’ю моїх дітей.

— А навіщо тоді тобі потрібна Рубі? — спитала Елізабет, допиваючи херес.

Ох же ж ця терплячість! Йому бракувало терплячості і тактовності, коли йшлося про жінок та їхні проблеми. Чому вона на нього напустилася, чому виставляє його винуватцем?

— Ти мусиш зрозуміти, — безкомпромісно відповів Александр, як відрізав, — що фізичні потреби чоловіка — це як ті страхіття, якими лякав вас старий телепень Маррі. Чому б мені не піти до ліжка Рубі, якщо у твоєму я не отримую задоволення? Хоч як би я не старався збудити тебе і задовольнити, у мене однаково не виходить. Ти кудись відлітаєш, і я кохаюся, наче з лялькою, зшитою у майстерні кравця. Я хочу, щоб статеві бажання рухалися в обох напрямках, Елізабет! Ти терпиш мене у своєму ліжку, бо тебе навчили, що дружина має виконувати свої подружні обов’язки. Але отаке кохання — це просто жах! Твоя холодність робить кохання простим механічним актом для продукування дітей, і все! А він має бути чимось набагато більшим — взаємним та пристрасним задоволенням, радістю для нас обох! Якби ти мені таке дала, я б не став шукати втіхи у Рубі.

Таке тлумачення «акту» вразило Елізабет як блискавка з ясного неба. Те, що сказав Александр, суперечило всьому, чого її навчили, а також її власним відчуттям, коли він з нею кохався. Те, що робив її чоловік, можна було терпіти лише як Божий промисел, призначений для продовження роду людського. Але очікувати, що вона теж стогнатиме та ревітиме, як і він, братиме в «акті» активну участь! Невже він і справді гадає, що їй приємно, коли він доторкується пальцями до найінтимніших частин її тіла? Ні, ні, і ще раз — ні! Полюбити «акт» за ті відчуття, які він дає, за його сороміцьку природу? Ні, ні, і ще раз — ні!

Елізабет облизала губи, намагаючись знайти слова, які він прийме як остаточні.

— Що б ти не казав про вибір, Александре, я тебе не вибирала. Ти ніколи не став би моїм вибором. Краще бути старою дівою та незаміжньою тіткою. Я тебе не люблю! І я не вірю, що ти любиш мене. Якби ти мене любив, ти не ходив би до Рубі Костеван. І це все, що я тобі скажу.

Він підвівся і допоміг підвестися Елізабет.

— У такому разі, люба моя, нам більше немає про що говорити, еге ж? Я більше ні секунди не збираюся перед тобою виправдовуватися. І все це означає лише одне: ти вийшла заміж за чоловіка, якого тобі доведеться ділити з іншою жінкою. Одна з вас — для задоволення мати дітей, а друга — для задоволення тілесного. То як — може, продовжимо нашу вечерю?

«Я програла, — крутилося у неї в голові. — Я програла — але як це могло статися? Мені дали зрозуміти, що я помиляюся, і це робить посміховиськом усе те, у що я вірю. Як йому вдалося мене перемогти? Як йому вдалося виправдати свій зв’язок з проституткою Рубі Костеван?»

На столі стояв маленький бархатистий коробочок. З тремом у серці вона розкрила його і побачила великий перстень з прямокутним коштовним каменем дюйм завдовжки. Один його кінець був світло-зелений, а другий — злегка рожевий. Камінь оточували діаманти.

— Це так званий кавуновий турмалін, який я придбав у одного бразильського торговця, — пояснив Александр, сідаючи на стілець. — Подарунок майбутній матері. Зелений колір означає хлопчиків, яких ти народиш, а рожевий — дівчат.

— Який красивий, — механічно мовила Елізабет і наділа прикрасу на палець. — Тепер рукавички сидітимуть гарно.

Вона з’їла курячий мус із гострим соусом, потім — кислий шербет, який за наполяганням Александра подавали між стравами, і без особливого бажання поглянула на біфштекс із вирізки. Їй хотілося хоча б шматочка риби, але вся риба в річці загинула, а до Сіднея було надто далеко, щоб возити звідти рибу. Ще один погляд на біфштекс — і вона прожогом кинулася до туалету, де виблювала мус і шербет в унітаз.

— Забагато хересу чи забагато гіркої правди? — спитала вона, хапаючи ротом повітря.

— Скоріше ні перше, ні друге, — відповів Александр, витираючи губкою її обличчя. — Мабуть, просто вранішня нудота, яка чомусь сталася увечері. — Він підняв її руку і злегка поцілував. — Іди лягай спати. Обіцяю, я до тебе не чіплятимуся.

— Еге ж, — сказала Елізабет. — Іди в готель «Кінрос» і чіпляйся до Рубі.

«Цікаво, — подумала вона, засинаючи, — а який на вигляд син Рубі, якого вона народила від принца Суня? Яка екзотична комбінація! Одинадцять років — і у школі для великих цабе в Англії. Скоріш за все, мати послала його так далеко, щоб приховати той факт, що вона — аж ніяк не велике цабе. Розумний крок з її боку».

Та Александр не відразу пішов до Кінрос-тауна, щоб «чіплятися» до Рубі; спочатку він вийшов на терасу, де світло з будинку кидало золотисті прямокутники на галявину.

«Сьогоднішній вечір став важким ударом, — подумав він. — Елізабет мене не кохає. До сьогоднішнього вечора я іще вірив, пестячи її тіло, яке вона таки стала для мене оголяти, що незабаром прийде мій час. Що вона одного разу прокинеться, збуджена моїм дотиком, вигне спину, застогне, і зашепоче ласкаві слова, і власними руками та губами торкнеться тих частин мого тіла, від яких вона сахається, коли я намагаюся її спрямувати туди. Але сьогоднішній вечір не залишив сумніву, що так буде завжди, що вона завжди сахатиметься. Що ж ви зробили з дівчиною, невимовно огидний докторе Маррі? Ви отруїли її на все життя. Вона ставить знак рівняння між сексом та розпустою, тож якого хлопця вона покохає, якщо коли-небудь на це спроможеться? Допомагай йому Боже, якщо він наважиться доторкнутися до неї!»

— Я ж казала тобі, що вона фригідна, — таким був вердикт, що його винесла Рубі після того, як Александр розповів їй про свою сварку з Елізабет. — Є такі жінки, яких нічим у світі збудити не можна. Вона — одна із них. Айсберг. Ти — прихильник витонченого кохання, ти вправний коханець, і якщо вже тобі не вдається викликати в неї сексуальне збудження, то це не вдасться нікому. Тому бери задоволення там, де тобі його дають, Александре. — Рубі розсміялася глибоким гортанним сміхом. — Елізабет там — на небесах, я — тут, у пеклі. Мені завжди здавалося, що у пеклі набагато цікавіше, аніж у раю. Мусить бути цікавіше, особливо якщо ти тримаєш бордель. Тепер тобі доведеться вживатися з двома жінками. Гарненька перспективочка, нічого не скажеш!

Відтоді у стосунках Александра і Елізабет з’явилася холодність, хоча він став приїжджати на обід частіше, аніж зазвичай, і проводив вечори у її компанії. Вправність її гри на фортепіано покращувалася невпинно, оскільки їй дедалі більше подобалася музика, але якось Александр, якому стало подобатися пускати в її бік шпильки, сказав:

— Ти граєш так само, як кохаєшся. Без пристрасті. Можна сказати, що взагалі без всякого виразу і почуття. Техніка гри — це заслуга міс Дженкінс, яка просто мусить працювати з тобою не покладаючи рук. Шкода, що ти не хочеш вкладати в музику хоч трохи свого внутрішнього «я»; утім, тобі подобається тримати в собі свої таємниці, чи не так?

Ця тирада глибоко образила її, але у міру того, як Александр ставав холодним та жорстоким, їй дедалі краще вдавалося контролювати свої емоції.

— А Рубі грає на фортепіано? — ввічливо спитала вона.

— Як концертна піаністка, з повним набором пристрасних емоцій.

— О, це для тебе добре. І також співає?

— Як оперна дива, за тим винятком, що у неї контральто, а для контральто мало було написано головних арій.

— Боюся, що я не знаю, що таке контральто.

— Вона має глибокий низький голос. До речі, я й досі не чув, як ти співаєш.

— Міс Дженкінс вважає, що мені не слід співати.

— Певен, що їй краще знати.

Оскільки їй ні з ким було поділитися про розмови з Александром, у Елізабет виробилася звичка обговорювати їх з самою собою — марне заняття, звісно, але воно давало хоч якесь полегшення.

— Краще було б вивести Рубі на чисту воду і про все відверто поговорити — як ти вважаєш? — питала Елізабет номер один.

— З нею дійсно є про що поговорити — бо більше й ні з ким, — відповідала Елізабет номер два.

— Мені Александр уже навіть не подобається, — казала Елізабет номер один.

— І недаремно, — казала Елізабет номер два. — Бо він тебе мучить.

— Але ж я ношу під серцем його дитину. Чи означає це, що і його дитину я не любитиму? Означає чи ні?

— Не думаю. Зрештою, який він має до неї стосунок? Ну прийшов, попихтів, постогнав, покректав кілька хвилин — і все. А решта — це ти. А себе ж ти любиш, правда? — питала Елізабет номер два.

— Ні, — сумно відповідала Елізабет номер один. — Я хочу любити дівчинку, яка народиться.

— Я теж. Але він хоче хлопчика.

Одноколійна залізнична лінія стандартної ширини, прокладена від Літгоу до Кінроса, виходила з Літгоу і прямувала на захід-захід-південь двадцять п’ять миль, а потім звертала на південь-південь-схід і тягнулася іще сімдесят миль аж до самого Кінроса. Швидкість її спорудження становила разючий контраст з черепашачими темпами будівництва державної залізниці між Літгоу та Батерстом, яку розпочали 1868 року і досі не закінчили.

Абсолютно скрізь продовжний ухил дороги був бездоганний; Александр сам спроектував залізницю, розташувавши її по боках гір на висоті сто футів над дном долини, щоб колія вийшла якомога рівнішою. Залізниця проходила через десять міцних і високих дерев’яних містків, прокладених через схильні до паводків річки; вона проходила також крізь дев’ять вирубів та два тунелі, кожен з яких був триста ярдів завдовжки. Завдяки китайській робочій силі він не мав проблем з виконанням робіт; китайці працювали як заведені, як машини, і, здавалося, не було в мандаринському діалекті такого слова, як утома.

Залізниця обійшлася у вісім тисяч фунтів за кожну милю, а загальна її вартість склала вісімсот сорок одну тисячу фунтів. Цю величезну суму компанія «Апокаліпсис Ентерпрайз» поблажливо взяла в банках Сіднея, а не в Англійському банку — в обмін на пільги стосовно податку, котрий ця компанія сплачувала за експорт золота до Англійського банку, який виступив гарантом. І недивно: Англійський банк уже на той час утримував золота компанії «Апокаліпсис» як заставу на суму, більшу, аніж залучені компанією кредити. Містер Модлінґ конфіденційно поінформував директорів, що золото надходитиме іще багато років. Александр і Рубі були клієнтами банку, а Чарльз Дьюї віддавав перевагу банкам у Сіднеї. Принц Сунь вкладав свої заощадження в банки Гонконга — нового ділового центру Східної Азії.

Александр купив два однакові локомотиви в англійській компанії «Грейт Норзерн Рейлвей». Це були списані локомотиви, але в надзвичайно доброму стані. Александру вони обійшлися набагато дешевше за нові, а компанія, у свою чергу, заробила чималі гроші на продажу вже списаного рухомого складу.

Вагони були придбані в іншому місці, і теж в Англії. Один з них був вагоном-холодильником, оскільки холодильні містера Семюела Морта вже працювали на повну потужність як у Літгоу, так і у Сіднеї. Коли в них не було потреби, компанія «Апокаліпсис» здавала свої вагони в оренду державній залізничній компанії, і так бувало більшість часу. Усі вагони були устатковані пружинними буферами та пружинними тяговими брусами. Найбільше занепокоєння Александра викликали гальма системи Фея — Ньюволла. То були складні гальма, які могли працювати лише на відстані не довше милі і потребували постійної присутності на потязі кількох людей, чиєю єдиною функцією було приведення в дію довгого штиря, який проходив під вагонами. Коли Александр прочитав про пневмогальма містера Вестингауза, він розмістив на них замовлення, щоб їх доставили з Пітсбурга в Пенсильванії якомога скоріше.

Єдиний пасажирський вагон був новий, тридцять футів завдовжки та вісім — завширшки; він був змонтований на шасі-возиках. У цьому вагоні було окреме купе для керівництва компанії, а також м’які місця по обидва боки проходу для решти пасажирів, котрі платили за розцінками другого класу. Вагон мав також дещо абсолютно революційне: окремий туалет — завдяки наполяганням Рубі.

— Можна довго розводитися про візки-шасі, локомотиви та гальма, які працюють від стисненого повітря, — сказала вона на одному з перших засідань правління, — але це — ганьба, коли чоловіки, котрі конструюють і експлуатують потяги, не передбачають у них туалетів для пасажирів. Вам, чоловікам, дуже добре: вийшов на вагонну площадку і посцяв собі залюбки і скільки душі завгодно! Ви можете навіть випорожнитися по-крупному, якщо сильно припече. А ми, жінки, мусимо терпіти страшні муки аж дев’ять годин від Сіднея та Бовенфельса, а коли поїзд зупиниться — стрімголов бігти до станційного туалету. Дати копняка державній залізниці я, на жаль, не в змозі, зате я прекрасно можу дати копняка компанії «Апокаліпсис Рейлвей»! Попереджаю тебе, Александре, — встанови у вагоні туалет! Інакше я перетворю твоє життя на пекло.

Коли залізничну лінію було відкрито наприкінці жовтня 1875 року, її остаточна вартість склала один мільйон сто дев’ятнадцять тисяч фунтів. Ця сума включала в себе локомотиви, рухомий склад, пасажирський вагон (з туалетом), вагон-холодильник, поворотні круги для локомотивів на вугільній шахті підприємства «Апокаліпсис» та розвантажувальні пристрої в Кінросі, вагонні депо, стрілочні розв’язки й багато дрібного устаткування. Незважаючи на такі гігантські витрати, ніхто з директорів компанії не вважав спорудження залізниці прорахунком: за прийдешні роки вона мала окупитися десятки разів за рахунок економії на доставці одного лише вугілля, не кажучи вже про оренду. А золото прибувало з шахти у дедалі більших кількостях, і деякі шматки руди являли собою майже чистісіньке золото, трохи розбавлене кварцовими вкрапленнями; до того ж було відкрито кілька нових жил, що якістю не поступалися головній.

Мешканці Кінрос-тауна насилу вірили, що їм так поталанило. Коли розсипне золото виснажилося, населення міста скоротилося до двох тисяч осіб, але Александр знайшов їм ту чи іншу роботу на шахті. Сам він не схотів ставати членом міськради, але її членами стали Рубі та Сунь, а один з племінників Суня, Сунь По, став секретарем міської ради. Він отримав освіту в одній з приватних шкіл у Сіднеї, говорив англійською з відривчастим австралійським акцентом і відзначався винятковою працездатністю й умінням. Шахтарі та фабричні робітники були білими людьми, працівниками ж, яких наймала міськрада, були китайці, які радо копали та мотижили землю замість працювати в шахтах чи за станками. Робота Суня По, за визначенням Александра, полягала в тому, щоб прибрати огидні залишки епохи розсипного золота, заасфальтувати вулиці міста з використанням шахтної породи та смоли, займатися спорудженням будівлі міськради та офісів, а також лобіювати уряд Нового Південного Уельсу, щоб той виділив кошти на спорудження школи та лікарні. У місті вже була школа на триста дітей, але розташовувалася вона в мазанці, а лікарня являла собою дерев’яний будиночок поруч з помешканням доктора Бартона. На центральній площі мав вирости парк, довкола якого розташовувалися готель «Кінрос», пошта, поліційний відділок та всілякі крамниці.

Звісно, транспортування вугілля до Кінроса означало, що місто буде освітлюватися газом; Сунь По сподівався за два роки віднайти кошти для подавання газу трубами у приватні помешкання; до готеля «Кінрос» газ провели негайно — на превелике задоволення Сема Вонґа, бо готувати їжу на газових плитах було набагато зручніше та приємніше.

Єдине невдоволення великою кількістю китайців виходило від проїжджих на кшталт комівояжерів, але вони невдовзі навчилися тримати язик за зубами; білі ж мешканці Кінроса добре знали, що той, кому належить реальна влада в місті, — Александр Кінрос — не потерпить антикитайських настроїв. Мабуть, саме через це в Австралії кількість китайців-мандаринів зростала набагато швидше, аніж, скажімо, кантонців. Тут, у Кінросі, вони могли спокійно жити, займатися бізнесом і не боятися переслідувань з боку поліції чи побиття з боку місцевих білих мешканців. Як і білі діти, маленькі китайці ходили до школи у віці від п’яти до дванадцяти років. Якийсь час Александр мав надію відкрити в місті і середню школу, але батьки дітей, як китайці, так і білі, не бачили особливого сенсу в тому, щоб їхні діти так довго ходили до школи. Найкраще, що міг тут вдіяти Александр, — це надати стипендії особливо обдарованим дітям, щоб ті продовжували навчання в Сіднеї. Але навіть це призвело до негативного ставлення деяких батьків, які не хотіли, щоб їхні сини і (о, який жах!) доньки дивилися потім на них звисока. Такий комплекс неповноцінності неприємно вразив Александра, бо він прибув з країни, де освіта цінувалася надзвичайно високо; австралійці ж, як він помітив, не були налаштовані на те, щоб давати своїм дітям освіту, вищу, аніж мали самі. І китайці дотримувалися такої ж думки. На все потрібен час, вирішив він. Ось у чім проблема. З часом усе зміниться. І одного дня ці люди цінуватимуть освіту так само високо, як і шотландці. Бо освіта — це квиток на подорож з темряви та невігластва. Погляньте лише на мою нещасну дружину з її двома роками навчання. Вона вміє читати, але не дуже добре пише та погано знається на арифметиці. Так, вона може казати, що не вийшла б за мене заміж, але її освіта почалася знову відтоді, як ми одружилися. Вона краще говорить, краще висловлює свої думки — лишень погляньте, як вміло напустилася вона на мене через Рубі! У шотландському Кінросі вона б так не змогла!

Наприкінці жовтня, коли було здано в експлуатацію залізницю «Апокаліпсис Рейлвей», з вагітною Елізабет уже важко було спілкуватися, хоча вона й виступила господинею на кількох прийомах, улаштованих для поважних осіб з Сіднея; дехто з них почувалися дуже некомфортно, бо залізниця з’явилася в Кінросі раніше, ніж у Батерсті. Через цю обставину мешканці Батерста прибули до Літгоу і влаштували там демонстрацію.

Нарешті Елізабет познайомилася з Рубі Костеван, яку ніяк не можна було виключити зі списку запрошених. Єдиними гостями, які залишилися ночувати в Кінрос-гаусі, було подружжя Дьюї; усі решта влаштувалися в готелі «Кінрос».

Гості прибули на вершину гори захекані та ошелешені; час від часу чулися вигуки захоплення. Поїздка у вагонетці була такою незвичною, що приїжджі, а особливо дами, були і налякані нею, і заворожені. На Елізабет було майстерно зшите плаття з сірого атласу та новий набір коштовностей, подарований Александром з цієї оказії: сапфіри та діаманти, оздоблені платиною, до того ж сапфіри були блідшими та прозорішими, аніж зазвичай бували ці камені. І, звісно, на одній руці вона носила діамантовий перстень, а на другій — турмаліновий.

Вагітність підкреслила її красу; гордість і самоповага, які ставали дедалі сильнішими з кожним днем, дозволяли Елізабет високо нести свою красиву голівку на граціозній шиї; її чорне волосся вивищувалося купою кучерів, серед яких блищали сапфірові та діамантові прикраси. «Будь як королева, Елізабет! Стань біля свого зрадливого чоловіка в одвірку і посміхайся, посміхайся, посміхайся!»

Елізабет, ясна річ, не наділяла Рубі такою рисою, як здоровий глузд і тактовність, але вона, незважаючи на це, мала такі риси у своєму арсеналі і пускала їх в хід, коли в них була потреба. Рубі приїхала останньою вагонеткою разом із Сунем у всій його мандаринській величі. Вона попрохала Александра, щоб той її відпустив, але надаремно.

— Якщо так сталося, — мовила Рубі, — то ти б краще надав своїй дружині можливість зустрітися сам на сам зі мною напередодні такої важливої події. Маленькій сучці і так важко вправлятися з великою кількістю поважних цабе, а тут іще я припхалася!

— Я волію, щоб ваша перша зустріч відбулася саме серед натовпу незнайомців, — відказав Александр тоном, що не допускав заперечень. — Вона трохи чокнута.

— Чокнута?

— Поринула у світ казок та ілюзій. Багато розмовляє сама з собою — так мені розповідає місіс Самерс, бо їй стало страшно. Коли вона сиділа за фортепіано, то було іще так-сяк, але, коли міс Дженкінс припинила свої візити, Елізабет як униз покотилася.

— Чому б тоді тобі не зробити так, щоб Теодора й надалі приходила, навіть попри те що вона вже не зможе навчити її грати краще, ніж навчила? Напевне, твоя бідолашна дружина почувається вкрай самотньою.

— Якщо ти натякаєш на те, що я не плачу міс Дженкінс грошей, то ти глибоко помиляєшся, Рубі! — невдоволено відрізав Александр. — Вона заощадила певну суму на відпустку в Лондоні, до того ж я заплатив їй наперед та ще й дав чималенькі відпусткові. Кажу тобі — я не скупий!

— Звісно, ти не скупий. Ти просто скнара.

Александр у розпачі здійняв руки. Хоч як би чоловік не старався, а жінці він однаково не догодить.

Рубі прибула на бенкет у платті з рубінового вельвету, оздобленому рубіновими прикрасами. У ньому вона виглядала просто розкішно; утім, вона навмисне намагалася справити такий ефект. І якщо їй уже судилося зустрітися в натовпі незнайомців з Елізабет, вона продемонструє їй, що вона — не якась там дешева вулична повія, яку вже неодмінно встигла намалювати Елізабет у своїй уяві. Хоча, подумала вона, гордовито виступаючи під руку з принцом Сунем, навряд чи Александрова жінка второпає, що вона їй хотіла сказати.

Звісно, її власна цікавість теж була збуджена як ніколи. Ходили чутки, що місіс Кінрос була гарненькою і що краса її не була поцінована належним чином через те, що була ця жінка вкрай тихою, стриманою і тому — непримітною. Але правдою було також те — і Рубі це знала, — що Елізабет і досі ніхто до пуття не бачив. Загальним джерелом інформації була місіс Самерс, а, на думку Рубі, місіс Самерс була неймовірною сволотою і дурепою.

Тому коли Рубі вперше узріла Елізабет, то побачила в ній більше, аніж хотілося б Александру. Так, дівчині бракувало зросту, але цей недолік частково компенсувався тим, що тримала вона себе надзвичайно добре, а ще вона була вродливою. Її шкіра була молочно-білою, не зіпсованою пудрою, губи — природно червоними, а брови та вії — достатньо чорними і не потребували підфарбування. Але в чорних очах крився зболений смуток, і Рубі відразу ж збагнула, що той смуток — не через її присутність. Александр узяв Елізабет за руку, щоб вивести її вперед, і в цих очах спалахнуло невдоволення, а рот скривила ледь помітна гримаса огиди. «О Господи! — подумала Рубі, і серце її тьохнуло. — Та вона ж фізично гидує ним! Александре, Александре, що ж ти наробив — вибрав собі наречену, навіть заздалегідь з нею не познайомившись? Шістнадцять років — то такий делікатний та крихкий вік! Людина або ламається, або розквітає».

Елізабет помітила жінку-дракона під руку з чоловіком, убраним у одіж з драконами; обидва були високі та велично-пишні. Сунь — у царствено-червоному та жовтому одязі, а Рубі — в рубіновому. Суня вона вже знала; її погляд зупинився на Рубі і потонув у тих незвичайних очах, таких неймовірно зелених, таких неймовірно лагідних. Цього вона ніяк не очікувала. Цього вона не хотіла. Рубі пожаліла її — як жінка жаліє жінку Не можна було від неї відмахнутися зневажливо як від проститутки, бо вона не була на неї схожа — від вбрання та манер до низького хрипкуватого голосу. Елізабет помітила, що мова Рубі звучала на диво гарно та приємно як для жінки, що народилася й виросла в Новому Південному Уельсі, а особливо — для жінки з таким минулим, як у неї. Вона не виставляла напоказ своє спокусливе тіло, а несла його, як цариця, якій належить світ.

— Так добре, що ви прийшли, міс Костеван, — прошепотіла Елізабет.

— Так добре, що ви мене прийняли, місіс Кінрос.

Оскільки це була остання пара гостей, Александр відійшов від дверей, відчуваючи, що його роздирає жахлива дилема: подати руку своїй коханці, своїй дружині чи своєму кращому приятелю? Традиція свідчила, що це не має бути його дружина, але традиція свідчила також, що це не має бути його коханка. Але ж як він міг полишити дружину з коханкою позаду, а сам піти з Сунем попереду?

Рубі розв’язала цю проблему по-своєму: підштовхнула Суня у спину до Александра.

— Уперед, джентльмени! — бадьоро скомандувала вона, а потім стиха додала, звертаючись до Елізабет: — Яка цікава ситуація!

Елізабет незчулася, як посміхнулася у відповідь.

— Так, дійсно цікава. Але я вдячна вам за те, що ви її полегшили.

— Бідолашна дитино, ви — як та християнка, яку кинули на поталу левам. Давайте продемонструємо, що це Александра кинули левам, — мовила Рубі, беручи Елізабет за руку. — Ми його затьмаримо, цього негідника.

Тож вони увійшли у приймальню рука в руку, посміхаючись і виглядаючи так, наче знають, що всяка інша жінка у кімнаті затьмарена їхньою красою, навіть Констанція Дьюї.

На превеликий розпач найнятого французького шеф-кухаря, вечерю оголосили майже відразу; він розраховував, що в його розпорядженні буде іще хвилин зо тридцять, тому шпинатне суфле ще й близько не було готове. Йому довелося все готувати нашвидкуруч самому — чорт, чорт, чорт! — яке страшне кулінарне фіаско!

Александр навмисне вдався до хитрощів, розсадивши свою дружину і коханку далеко одну від одної. Елізабет сиділа на одному кінці з губернатором, сером Еркюлем Робінсоном, праворуч, та прем’єром, містером Джоном Робертсоном, — ліворуч. Оскільки сер Еркюль керував самовладно і жорстко, їхні стосунки з прем’єром були далекими від ідеальних, тому саме Елізабет випав обов’язок підтримувати спілкування в межах пристойності. Це завдання ускладнювалося розщепленим піднебінням містера Робертсона та дефектом його мовлення, не кажучи вже про швидкість, з якою він поглинав вино, та постійне намагання помацати її за коліно.

Александр сидів за протилежним кінцем столу з леді Робінсон праворуч від нього та місіс Робертсон — ліворуч. Хоча Джон Робертсон і був відомий своїм упаданням за жінками та пияцтвом, номінально він вважався пресвітеріанцем; його надзвичайно скритна і нетовариська дружина зазвичай не брала участі в громадських заходах, тому те, що Александру вдалося витягнути її на прийом, свідчило про його неабияку впливовість.

Позираючи скоса на дам, Александр думав: «Про що ж мені говорити з цією пустоголовою манірною дурепою та цією релігійною фанатичкою? Це мені аж ніяк не до вподоби».

А посередині столу сиділа Рубі з містером Генрі Парксом праворуч та містером Вільямом Деллі ліворуч; на превелике задоволення обох чоловіків, вона неприховано фліртувала з ними обома. І робилося це так уміло, що жінки, які сиділи неподалік, почувалися більше затьмареними, аніж обуреними. Паркс був політичним супротивником Робертсона, і прем’єрська посада по черзі діставалася то одному, то другому; якщо наразі при владі знаходився Робертсон, то наступного разу це мав бути Паркс. Було так само важливо відокремити Паркса від Робертсона, як і Рубі — від Елізабет. Звісно, Сунь був, як завжди, чарівливий та гарний; ніхто не схибив і навіть подумки не обізвав його нехристем китайцем, хоча насправді саме ним він і був. Величезне багатство здатне ушляхетнити своїм золотим відблиском людей зовсім непоказних, не кажучи вже про Суня.

Коли нарешті подали шпинатне суфле, виявилося, що воно було варте того, щоб на нього чекати. Це саме стосувалося і шербету, зробленого з ананасів, привезених у холодильнику з Квінсленда, де ці делікатеси росли. Потім подали тушковану тріску, потім — смажену ягнятину; а завершував трапезу салат із тропічних фруктів, який вивищувався зі збитих вершків, наче вершина вулкану з купи хмарин.

Щоб усе це з’їсти, знадобилося три години, і протягом цих трьох годин Елізабет усе більше й більше почувалася господинею. Сер Еркюль та містер Робертсон могли й не любити один одного, але вони реагували на свою прекрасну сусідку, як бджоли — на квітку, сповнену нектару. І хоча містер Робертсон був неприємно вражений кількістю пресвітеріанства в цій прекрасній жінці, він мудро потакав її примхам та дивацтвам — зрештою, він звик до такої релігійності ще вдома.

А тим часом Александр відчайдушно борсався, намагаючись невимушено побазікати з двома жінками, які анітрохи не цікавилися паровими двигунами, динамо-машинами, динамітом та шахтним видобутком золота. Ситуація погіршувалася ще й тим, що він очікував на словесну перепалку з прем’єром Джоном Робертсоном і з нетерпінням чекав моменту, щоб завдати йому поразки. І ця словесна перепалка мала статися невдовзі після того, як дами залишать кімнату. І стосуватиметься ця перепалка ось якої теми: чому в Кінросі не знайшлося землі під пресвітеріанську церкву? Як це — у католиків виявилося достатньо землі, щоб збудувати школу, а також церкву, і вони не заплатили при цьому і пенні, а пресвітеріанцям заломили астрономічну суму за шматочок міської землі завбільшки з сірникову коробку? Якщо Робертсон гадає, що Александр відійде в оборону, то він глибоко помиляється! Річ у тім, що більшість мешканців Кінроса належали або до англіканської церкви, або до католицької; пресвітеріанське ж населення налічувало «аж» чотири родини. Тож Александр проігнорував жінок, які через його голову почали теревенити про дітей, і почав мріяти про те, як він скаже Джону Робертсону, що краще виділить землю безкоштовно конгрегаціоналістам та анабаптистам.

Вечеря йшла як заведено: коли з’явилися графіни з портвейном, дами піднялися і вийшли до великої вітальні, щоб чекати там принаймні годину, поки до них не приєднаються чоловіки. Це була традиція, заведена для того, щоб дами мали час спорожнити свої сечові міхури і не викликати сум’яття у чоловіків, коли ті спостерігатимуть, як вони увесь час уставатимуть з-за столу і то виходитимуть, то заходитимуть; оскільки більшість дам уже ніяк дочекатися не могли, щоб дістатися туалету, то процесія почалася.

— От і добре, що внизу є два ватерклозети, — сказала Елізабет, звертаючись до Рубі. — Якщо ви хочете, ми можемо сходити нагору до мого туалету.

— Тоді ходімо, ви — перші, — хихикнула Рубі.

— Я ніколи й не думала, що ви мені сподобаєтеся, — мовила Елізабет, коли вони проходили повз численні дзеркала.

— Ось так буде краще, — сказала Рубі, дивлячись на себе у дзеркало і поправляючи зачіску. — Що ж, мені теж здавалося, що я зненавиджу вас, — якщо чесно. Але в ту мить, коли я вас побачила, мені захотілося з вами подружитися. У вас немає друзів, а вони вам знадобляться, якщо ви хочете ужитися з Александром. Він як локомотив, він зминає всяку протидію та незгоду.

— Ви його кохаєте? — поцікавилася Елізабет.

— До смерті, і, підозрюю, навіть більше, — не криючись, відповіла Рубі. Її обличчя змінилося, на ньому з’явився викличний вираз, але Елізабет здалося, що в очах її промайнули біль та смуток. — Але те, що я його люблю, зовсім не означає, що нам добре жилося б з ним у шлюбі, навіть якби я не була високопоставленою повією, якою я насправді є. Вас виховали належним чином, щоб ви стали благочестивою та добропорядною дружиною. Мене ж не виховували — мене витягнули з бруду. Бути коханкою Александра — це більше, аніж я очікувала від життя, тому я — щаслива. Дуже щаслива.

«Ми — у цілковито протилежних ситуаціях, — подумала Елізабет, якій допомагала щойно набута мудрість. — Я його дружина і можу звільнитися від нього, коли захочу, а вона його коханка і може стати навіть ближчою до нього, якщо захоче. А це — несправедливо».

— Ходімо краще униз, — зітхнула Елізабет.

— Це хіба що там буде одна-дві софи. Я хочу знати про вас усе, Елізабет. Наприклад, ви добре почуваєтеся?

— Досить добре, хоча в мене налилися ступні й ноги.

— Справді? Ану дайте, я погляну. — Рубі спустилася на нижню сходинку і стала навколішки. Піднявши поділ Елізабетового плаття, вона помацала опухлу плоть, яка нависла над черевиками. — У вас сильна водянка, моя люба. Хіба ж він не викликав до вас лікаря? Тільки не отого старого дока Бертона з Кінроса, бо він ніякий не спеціаліст, а звичайний сільський шарлатан. Вам потрібен фахівець із Сіднея.

Вони пішли вниз.

— Я попрохаю Александра, — сказала Елізабет.

— Ні, я попрохаю Александра, — свавільно пирхнула Рубі.

— Хотіла б я це побачити, — хихикнула Елізабет.

— Боюся, що коли ви це почуєте, то у вас зів’януть ваші гарненькі вушка. Сьогодні я у своєму найкращому гуморі, — заявила Рубі, коли вони заходили до вітальні. — За звичайних обставин грубі вирази з мене так і пруть. Це буває, коли доводиться керувати борделем.

— Я відчула огиду, коли про це дізналася.

— Але зараз ви вже не відчуваєте такої сильної огиди, еге ж?

— Напевно, ні. Навпаки: я вмираю від цікавості: а як це — керувати борделем?

— Тут потрібно набагато більше вміння, аніж те, з яким уряд керує країною. Іноді потрібен батіг, це допомагає.

Вони вмостилися поряд на софі, не звертаючи уваги на прискіпливі погляди гостей; а тим часом місіс Євфронія Вілкінс, дружина преподобного Пітера Вілкінса з англіканської церкви в Кінросі, скористалася відсутністю Рубі та Елізабет, щоб ознайомити леді Робінсон, місіс Робертсон та інших дам з минулою і теперішньою історією Рубі. Після цієї розповіді місіс Робертсон стало зле, і вона попрохала негайно принести їй нюхальної солі, а леді Робінсон була вкрай заінтригована і ошелешена.

Обтяжена компанією занудливої та бляклої дружини одного з членів кабінету міністрів, Констанція Дьюї з заздрістю поглядала на Елізабет і Рубі. «Хто б міг таке передбачити?» — спитала вона саму себе і посміхнулася, чуючи позаду себе причитання, докори та побивання. Елізабет і Рубі вирішили потоваришувати! Бідний, бідний Александр! Та він просто сказиться від злості! Так йому й треба за те, що він ізолював цю бідну дитину і позбавив її можливості спілкування.

Коли з їдальні припленталися чоловіки, оточені сигарним димом та випарами портвейну, Елізабет підвелася, дивуючись, чому Александр виглядає таким самовдоволеним, а прем’єр Робертсон — таким засмученим.

— Я чула, Рубі, що ви прекрасно граєте і співаєте, — мовила вона. — Чи не зробите ви нам сьогодні честь?

— Ну звичайно ж, — відповіла Рубі, не виказуючи анітрохи обов’язкової в таких випадках сором’язливості. — Як стосовно Бетговена та кількох арій Глюка, а на десерт — Стивена Фостера?

Елізабет провела її до великого фортепіано і підсунула також стілець для себе, щоб сісти поруч.

Ховаючи очі, Александр вибрав місце поруч із Констанцією, якій вдалося втекти від занудливої жіночки, коли поприходили чоловіки. Чарльз Дьюї сів з протилежного боку.

— Вони вподобали одна одну, як качки — воду, — досить гучно зауважила Констанція, коли Рубі почала грати «Апасіонату». — Добре, що виразно видно вагітність вашої дружини, Александре, інакше люди могли б подумати, що у вас любов на трьох.

— Констанціє, що ти таке кажеш?! — перелякано пискнув Чарльз.

— Цить! — зашипіла на нього дружина.

Александр блиснув на Констанцію схвальною посмішкою, очі його заіскрилися, і він заповзято слухав бравурну гру, задоволення від якої лише посилювалося завдяки ошелешеним виразам на обличчях деяких жінок. Навіть у Лондоні та Парижі не доводилося їм чути кращого виконання.

Покінчивши з аріями та сонатами, Рубі почала грати та співати популярних пісень, а Елізабет захоплено спостерігала за нею і слухала. «Якою ж несправедливою буває інколи доля! Цій жінці судилося стати герцогинею — не менше. Я часто думала про одинадцятирічну дівчину, зґвалтовану власним братом, і дуже співчувала їй попри свою упередженість до неї. Але тепер я по-справжньому розумію, яким несправедливим може бути життя! О Рубі, мені так шкода!»

Помітивши, що Елізабет дуже болять напухлі ноги в тісних туфлях, Рубі раптом припинила гру.

— Мені хочеться покурити, — сказала вона і запалила сигару.

Такий демарш супроводжувався охами та ахами жіночої частини запрошених, але Рубі помітила явне задоволення на обличчі Констанції, і це допомогло їй розкурити маленьку чорну сигару як нічого не було, наче це цілком природно та нормально, коли жінка курить.

«Рубі, я хочу узнати тебе ближче! Тепер ми обов’язково зустрічатимемося на всіх прийомах, влаштовуваних компанією „Апокаліпсис“».

Владним жестом Рубі підізвала Александра до фортепіано, і він підійшов з виразом, який неначе промовляв присутнім, що всяка дружина та коханка завжди мусять бути в найгарніших стосунках одна з одною.

— Елізабет уже час спати, Александре, — сказала Рубі. — Відведи її нагору і вклади в ліжко.

Елізабет нахилилася, поцілувала Рубі в щоку, а потім вийшла з кімнати під руку зі своїм чоловіком. Тим часом Рубі поновила гру та співи.

— Чому ти не сказав мені, яка вона гарна?

— А ти повірила б мені, Елізабет?

— Ні.

Джейд і Перлина вже чекали на них, але Елізабет на хвилину затримала Александра, поклавши руку йому на плече.

— Коли народиться моя дитина, Александре, я виходитиму в місто кожного разу, коли мені захочеться, — мовила вона, високо піднявши підборіддя. — І я маю намір часто зустрічатися з Рубі.

На його обличчі з’явився стомлений і знуджений вираз.

— Як хочеш, моя люба. А зараз — іди спати.

Розділ 5 Материнство

Лікар-гінеколог з Сіднея уважно оглянув Елізабет, а потім викликав до спальні Александра.

— Ви обоє маєте почути те, що я скажу, — почав він серйозним, але діловитим голосом. — Місіс Кінрос, ви страждаєте на прееклампсію[1] — дуже небезпечну хворобу.

— Дуже небезпечну? — ошелешено перепитав Александр.

— Так. Я не бачу підстав применшувати її небезпеку ані для моєї пацієнтки, ані для її чоловіка, — відверто заявив сер Едвард Вайлер. — Якби я зміг привезти з собою свої прилади, то міг би поставити діагноз більш точно, а також, наприклад, виміряти швидкість циркуляції вашої крові, місіс Кінрос, за допомогою реометра. Однак я і без цього заявляю з усією відповідальністю, що ваш стан може призвести до ускладнення, яке зазвичай має фатальні наслідки. — При цьому лікар помітив, що пацієнтка сприйняла цю новину без особливих емоцій, тоді як очі її чоловіка сповнилися жахом. — Ускладнення ці пов’язані з хворобою нирок — таке часто буває під час вагітності, а особливо першої.

— А яку, якщо точно, функцію виконують нирки? — спитався Александр, і обличчя його зблідло.

— Вони фільтрують тілесні рідини та виводять токсичні речовини з сечею. Тому можна зі стовідсотковою впевненістю припустити, що між місіс Кінрос та дитиною в її череві відсутня гармонія. Напевне, вона не в змозі впоратися з токсичними відходами дитини і ті отруюють її організм.

— А що таке загальний токсикоз? — поцікавився Александр, нервово походжаючи кімнатою. — Як дізнатися, коли він почнеться?

— О, ви неодмінно дізнаєтеся, сер. Він супроводжується сильними головними болями, болями в животі, нудотою та блюванням. Після цього починаються сильні конвульсії, котрі, якщо не припиняться, призводять до коми пацієнтки, а з цієї коми вивести її буде абсолютно неможливо.

— Але ж у Елізабет лише налилися ноги — тільки й того!

— Вона розповіла мені не тільки про це, містере Кінрос. Уже траплялися випадки головного болю, болю в животі, нудоти та блювання — упродовж останніх трьох тижнів. У випадку вашої дружини едема — тобто набряк — має водянкову природу, а не постуральну, тобто таку, що спричинена положенням тіла, — твердо мовив сер Едвард.

Широко розкривши очі, Елізабет лежала та слухала, як лікар безпристрасним голосом повідомляв Александру про її можливу смерть. Якась частина її свідомості не заперечувала; смерть була одним із виходів із цієї вкрай неприємної ситуації. Та ж частина її свідомості, що протестувала проти цієї новини, страшенно хотіла, щоб у неї народилася здорова та життєздатна дитина і щоб у неї з’явився той, кого вона дійсно кохатиме. Що ж би сталося, якби вона не повідомила Рубі про свої набряклі ноги? Коли вона розповіла про це місіс Самерс десь два тижні тому, та відказала, що все гаразд і не варто турбуватися через невеликий набряк. Але ж місіс Самерс була безплідна. Чи означало це, що вона їй заздрила і хотіла її смерті?

— Що я мушу робити, пане Едвард? — запитала вона.

— Перш за все, дотримуватися постійного постільного режиму, місіс Кінрос. Скільки можете, лежіть на лівому боці — це допоможе вашому серцю та ниркам…

— І обмежити обсяг питва, — втрутився в розмову Александр.

— Ні! — скрикнув сер Едвард. — В жодному разі! Навпаки: життєво важливо підтримувати функцію нирок, а це означає пити багато простої води та виділяти багато сечі. Я робитиму їй кровопускання, щоб зменшити кількість крові, з якою доводиться справлятися її серцево-судинній системі. Одна пінта — сьогодні, а потім — по півпінти на тиждень. Якщо ми зможемо забезпечити перейми без попередніх конвульсій, то пацієнтка матиме гарний шанс добре перенести процес дітонародження. — Сер Едвард повернувся до ліжка. — Ви, місіс Кінрос, приблизно на тридцятому тижні вагітності. Залишилося іще десять тижнів. Я не наполягаю аж надто суворо, що всі ці тижні ви маєте провести в ліжку. Якщо буде важко встати і дійти до туалету, щоб випорожнити сечовий міхур або кишечник, користуйтеся судном. Їжте багато овочів, фруктів та чорного хліба і пийте велику кількість води. Я пришлю з Сіднея акушерку, яка навчить кількох місцевих жінок, як за вами ходити.

— Місіс Самерс ідеально підійде для цієї ролі, — швидко мовив Александр.

— Ні! — скрикнула Елізабет, сідаючи в ліжку. — Благаю тебе, Александре, ні! Будь ласка, тільки не місіс Самерс. У неї й так багато роботи. Я волію, щоб це були Джейд, Перлина та Шовкова Квітка.

— Вони — дурні дівчата, а не дорослі жінки, — запротестував Александр.

— Я теж дурна дівчина. Ти мусиш мені потакати!

З похмурим виразом обличчя проводжав Александр сера Едварда до виходу.

— Якщо у моєї дружини почнеться токсикоз, то що станеться з дитиною? Чи є у неї шанс вижити?

— Якщо вона виходить повний термін вагітності, а потім у неї почнуться епілептичні конвульсії, які призведуть до коми, то дитину можна буде вилучити за допомогою кесаревого розтину до того, як пацієнтка помре. Це не гарантує, що дитина виживе, але це — єдиний шанс.

— А чи не можна буде зробити це тоді, коли вона матиме шанс вижити?

— Ще жодна жінка не пережила кесаревого розтину, містере Кінрос.

— А мати Юлія Цезаря? — мовив Александр.

— Навряд чи їй робили розтин. Бо вона дожила до сімдесяти років.

— А чому ж тоді цей розтин називають кесаревим?

— Після Юлія було багато різних кесарів, — відповів сер Едвард. — Мабуть, то якийсь інший кесар з’явився на світ у такий спосіб. Той, чия мати померла при його народженні. Бо мати неодмінно помре, неодмінно!

— Ви приїдете на пологи?

— На жаль, ні. Мені й так було важко викроїти час на цю поїздку. У мене вкрай напружений графік роботи.

— Дитина має народитися десь під Новий рік. Приїжджайте після Різдва і будьте тут, поки вона не народиться, — візьміть з собою свою дружину, своїх дітей — кого хочете! Уявіть собі, що їдете на відпочинок до прекрасного прохолодного курорту — тут не буває очманілої спеки та сильної вологості, сер Едварде, — умовляв його Александр.

— Ні, містере Кінрос, я й справді не можу.

Але на той час, коли сер Едвард Вайлер сідав на поїзд, він уже погодився повернутися сюди на Різдво. Було обговорено плату, і це були не гроші, а антикваріат: дві візантійські ікони, що належали Александру. Виявилося, що сер Едвард колекціонував ікони.

Александр не наважувався зустрічатися з Елізабет напряму, не наважувався поглянути на це миле дитяче обличчя — таке молоде, таке вразливе. Минулого вересня їй виповнилося сімнадцять, та чи доживе вона до своїх вісімнадцяти років?

Усе пішло не так, як треба, визнав він. Щось у її душі від самого початку повстало проти мене — ні, ні, тільки не ота ідіотська історія з диявольською борідкою! Що ж я зробив не так? Я був до неї лагідний, щедрий, зробив її стильною дамою, якою вона ніколи не стала б у Шотландії. Коштовності, дорогі вбрання, винятковий комфорт, ніякої важкої роботи. Але мені так і не вдалося добратися до її осердя, викресати хоч одну іскринку з отих сапфірових очей-озерець, відчути, як серце її тьохкає від мого дотику, почути, як їй перехоплює подих. Її спіймати важче, аніж мандрівний вогник, а її дух уже в стані коми. Моя Елізабет, яка насправді — не моя. А тепер оця жахлива й несподівана хвороба, що загрожує життю моєї дружини та моєї дитини! Я нічого не можу вдіяти — лише довіритися серу Едвардові Вайлеру, — а як я можу бути певен, що він добре знається на своїй справі?

— Як я можу бути певен? — згорьовано крикнув він, звертаючись до Рубі.

— Ніяк, — відверто відгукнулася вона, витираючи очі. — Жалюгідний панікер! Я скажу тобі, що я зроблю, Александре! Попрохаю старого отця Фланнері відслужити за неї службу і щодня запалювати за її здоров’я свічок на фунт, а також найняти бідолашному старому пристойну економку.

Александр уставився на неї, від несподіванки роззявивши рота.

— Рубі Костеван! Тільки не кажи мені, що ти стала прихожанкою католицької церкви!

Вона зухвало пирхнула.

— Ні, я — атеїстка, така ж як і ти. Але клянуся, Александре, коли йдеться про чудеса, оці католики мають якийсь внутрішній зв’язок з Богом. Я багато про це чула.

Лише велике нещастя завадило Александрові розреготатися.

— Значить, ти забобонна? Чи наслухалася в барі байок п’яних ірландців?

— Я більше прислухалася до свого родича Ісаака Робінзона, я спитала сера Еркюля, чи вони, бува, не родичі, і він сказав, що ні, але при цьому чомусь скривився як середа на п’ятницю. Кілька років, які Ісак Робінзон провів у францисканському монастирі в Китаї, навернули його до папізму, і я ніколи не зустрічала фанатичнішого католика, аніж він.

— Ти просто намагаєшся мене підбадьорити.

— Так, — весело й самовдоволено відказала вона. — А тепер — іди геть, Александре. Видобудь іще тонну-дві золота. Не сиди без діла, чоловіче!

Щойно він вийшов, Рубі розридалася.

— Утім, — сказала вона трохи згодом сама собі, надягаючи капелюшок та рукавички, — не думаю, що кілька служб у церкві та свічки чимось зашкодять. — Біля дверей вона зупинилася і замислилася. — А ще, мабуть, мені треба буде умовити Александра надати пресвітеріанцям землю в Кінросі. Навіщо ображати почуття вірян та їхнє уявлення про Бога?

Уранці вона всілася на ліжко хворої Елізабет з величезним букетом гладіолусів, ротиків та сокирок з саду Теодори Дженкінс, яка наразі була у відпустці.

Обличчя Елізабет освітила радісна посмішка.

— Ой, Рубі, так приємно тебе бачити! Тобі Александр сказав, що зі мною?

— Звісно, сказав. — Квіти швидко перейшли до рук невдоволеної місіс Самерс. — Ось, візьміть, Меґґі, знайдіть для них вазу! І заберіть цю невдоволену міну з вашої пики, бо ви нагадуєте мені гусінь.

— Гусінь? — спитала Елізабет, коли місіс Самерс пішла геть.

— Насправді я думала про слимака, але що сказано, то сказано. Тобі треба буде навчитися з нею жити.

— Вона мене лякає.

— А ти їй не дозволяй. Меґґі Самерс огидна, але вона не зможе зробити тобі якусь капость навмисне, бо вона аж надто боїться свого чоловіка. А ще більше боїться вона Александра.

— Вона мені заздрить через те, що сама безплідна, а у мене буде дитина.

— Це я можу зрозуміти. — Рубі вмостилася у кріслі, наче розкішна райська пташка на жердині, і посміхнулася Елізабет; на її щоках з’явилися ямочки, а очі радісно заблищали. — Негайно припини нудитися, кицю! Я замовила телеграмою книжки з Сіднея — я ж бо знаю, які тобі сподобаються, — чим пікантніше, тим краще, — а ще я принесла колоду карт, щоб навчити тебе грати в покер та кункен.

— Не думаю, що пресвітеріанцям можна грати в карти, — виклично зауважила Елізабет.

— Слухай, наразі я налаштована прихильно до Бога, але отакої дурниці не потерплю, — суворо заявила Рубі. — Александр сказав, що тобі доведеться лежати отут десять тижнів і нічого не робити, тільки пити та сцяти, тож якщо карти допоможуть вбити час, то ми будемо грати в карти.

— Давай спочатку поговоримо, — сказала Елізабет з упевненістю в голосі. — Я хочу знати все про тебе. У тебе є син, каже Джейд.

— Так. Його звуть Лі. — Голос і вираз обличчя Рубі пом’якшали. — Він — світло у моєму житті, Елізабет. Моє дорогоцінне кошенятко. Як я за ним скучила!

— Йому зараз одинадцять?

— Так. Я не бачила його вже два з половиною роки.

— Ти маєш його фотографію?

— Ні, — різко відказала Рубі. — То була б занадто велика мука. Я просто заплющую очі і уявляю його. Такий пречудовий хлопчина!

— Джейд каже, що він навдивовижу розумний.

— Підхоплює мови, як той папуга, але Александр каже, що він не створений для того, щоб вчити гуманітарні науки в Оксфорді і здобути ступінь бакалавра — як хотілося б мені. Здається, йому більше подобається вивчення точних наук у Кембриджі.

Елізабет помітила, що ця тема є надто болючою для Рубі, тому вона змінила напрям розмови.

— А хто така Онорія Браун? — спитала вона.

Зелені очі Рубі здивовано розширилися.

— І ти туди ж? Я й гадки не маю, хто вона така, знаю лише те, що Александр вважає її втіленням всіх жіночих чеснот. Я — ніхто в порівнянні з Онорією Браун.

— Його думка про тебе, яку він висловлював мені, дещо інша. Він якось сказав мені, що захоплюється тобою навіть більше, ніж Онорією Браун. А ти певна, що не знаєш її?

— Абсолютно.

— А як ми зможемо про неї дізнатися?

— Спитати, — відповіла Рубі.

— Він не скаже нам або говоритиме загадками.

— Чортів вилупок — ось хто він такий! — погодилася Рубі.

Наступні тижні промайнули напрочуд швидко завдяки Рубі, книжкам, покеру — і Констанції Дьюї, яка приїхала погостити і залишилася на останні п’ять тижнів. Стан Елізабет був без змін; постійне кровопускання робило її трохи розслабленою, але набряки зменшилися; до того ж припинилися напади головного болю та болі у животі. Акушерка з Сіднея, яка пройшла неабияку практичну підготовку в центрі Флоренс Найтінгейл, безжально вимуштрувала трьох китаянок, наче сержант лінькуватих солдат, а потім поїхала, щоб повідомити серу Едварду, що за місіс Кінрос доглядатимуть не гірше, ніж це роблять у Сіднеї.

Але найбільше страждав Александр, усунутий від щоденного життя своєї дружини спочатку зусиллями Рубі, а потім — спільними зусиллями новоствореного альянсу Рубі—Констанція. Однак їхня компанія допомагала підбадьорювати Елізабет; кожного разу, коли Александр проходив повз спальню дружини, звідти лунали вибухи веселого сміху. А йому таки доводилося квапливо проходити повз її спальню — «як побитий собака, що уникає свого хазяїна», — казав він сам собі. Єдиною його втіхою була робота; нарешті прибули гальма системи Вестингауза, тож йому було чим зайнятися, коли гальма встановлювали на вагони.

— Я дійшов висновку, — сказав він якось Чарльзу Дьюї, — що коли чоловік одружується, то мир у його душі та свобода ідуть коту під хвіст.

— Та отож, друже, — заспокійливо мовив Чарльз. — Це та ціна, яку нам доводиться платити за те, що в старості у нас буде компанія та нащадки, які продовжать нашу справу.

— Компанію на старості я тобі гарантую, але твої нащадки — суцільно дівчата.

— Узагалі-то я дійшов висновку, що дівчата — це не так уже й погано. Вони вийдуть заміж і — якщо мої дочки хоч чогось варті — вони, можливо, приведуть в родину більше здібних чоловіків, ніж це вдалося б зробити синам. Синам не заборониш здійснювати дослідження в таких сферах, як пияцтво, легкодоступні жінки та картярство; дівчата ж усім цим займатися не будуть і не терпітимуть цих пороків у своїх чоловіках. Наречений Софії має розумну голову та ділову хватку, а чоловік Марії керує бізнесом у Данлі краще, аніж це будь-коли вдавалося мені. Якщо Генріетті вдасться підчепити такого ж гарного хлопця, як пощастило двом іншим моїм донькам, я буду дуже щасливим чолов’ягою.

Александр насупився.

— Так, усі вони гарні й розумні, але дівчата, мій дорогий Чарльзе, не можуть зберегти родинне ім’я.

— А чому б ні? — здивувався Чарльз. — Якщо вже ім’я важить так багато, то що завадить якомусь зятю взяти наше прізвище? Не забувай, що частка чоловікової крові в його онуках точнісінько така ж, як і частка крові дружини, — рівно половина. Ти що, побоюєшся, що у Елізабет будуть доньки, а не сини?

— Досі цей шлюб був невдалим, — відверто відповів Александр. — Тому, якщо доля й далі демонструватиме свою неприхильність, ця можливість перетвориться на реальність.

— Ти — наче пророк Судного дня, невиправний песиміст.

— Ні, я просто шотландець.

Однак згодом, пораючись у локомотивному депо, Александр подумав і вирішив, що Чарльз має рацію. Якщо у Елізабет і справді будуть доньки, то їх треба виховати таким чином, щоб у них були неабиякі чоловіки, та ще й такі, котрі захотіли б змінити своє прізвище на Кінрос. Це означало, що дівчатам треба буде дати університетську освіту, але при цьому пильнувати, щоб світська освіта не перетворила їх на «емансипе» з чоловічими замашками.

Бем, бем! — гепав Александр молотком; він твердо вирішив: ніщо не зможе його захитати — ані фригідна жінка, яка його не кохає, ані перспектива мати цілий виводок дівчат. Він мав свою мету в житті; він уже багато зробив для її досягнення, і один з найважливіших аспектів цієї мети полягав у тому, щоб ім’я, котре він собі обрав, ніколи не померло.

Сер Едвард Вайлер з дружиною прибули напередодні Різдва, і їх поселили в Північній вежі — комплексі кімнат, які привели леді Вайлер у невимовний захват. Їй не лише випала нагода вирватися з Сіднея у найгірший період літньої спеки; милосердний Господь подарував їй можливість жити в розкоші, небаченій для Сіднея; слуги в Сіднеї були пихатими, агресивними створіннями, які приходили і звільнялися, коли їм заманеться, зате в маєтку Кінрос-гаус працювали напрочуд приязні та ввічливі слуги-китайці, які, разом із тим, ані на гран не були запопадливими та улесливими. Вони поводилися, як високооплачувані працівники, яким подобається їхня робота.

Однак для Елізабет святковий сезон був просто продовженням її ув’язнення в ліжку; вона так обважніла, і їй постійно так хотілося спати, що навіть грубуваті жарти Рубі вже не справляли на неї підбадьорливого впливу.

Неймовірно, але сер Едвард спочатку приділив мало уваги своїй пацієнтці, коли він увійшов до кімнаті разом із Джейд, Перлиною та Шовковою Квіткою; дівчата несли тарілки, пляшки та миски. Лікар зняв піджак, надягнув чистий білий фартух, закотив рукави і ретельно вимив свої сильні руки. І тільки зробивши все необхідне, він присунув стілець і сів біля Елізабет.

— Як ви ся маєте, моя люба? — спитав він.

— Не так добре, як перед Різдвом, — відповіла Елізабет, повністю довіряючи своєму лікарю і відчуваючи до нього симпатію. — У мене сильно болить голова, живіт, інколи у мене буває нудота, а перед очима з’являються темні плями.

— Спочатку я маю подивитися, як ся має ваша дитина, а потім ми поговоримо на ширші теми, — мовив він, підійшовши до краю ліжка, і жестом наказав китаянкам відкинути ковдри.

— Я — людина-антисептик, — пожартував лікар, здійснюючи огляд, — тож вибачте мені запах карболки. Він збережеться тут доти, поки не народиться дитинча. — Закінчивши огляд, лікар знову сів. — Головка плода повернута в потрібному напрямку, і я гадаю, що води ось-ось відійдуть. — Голос сера Едварда змінився і став серйозним. — А тепер, Елізабет, я мушу пояснити вам, що мені, можливо, доведеться робити, якщо не все піде так як слід. Ви чули, як я колись казав вашому чоловіку, що коли у вас почнуться конвульсії, то цілком може статися так, що ви з них не зможете вийти. Загалом тут рішення приймає чоловік, але зазвичай чоловіки в подібній ситуації опиняються не на висоті — за тими винятками, коли мені вдається переконати їх у тому, що їхня дружина хоче, щоб я зробив саме те, що маю зробити. — Сер Едвард прокашлявся. — Останнім часом з’явилися деякі публікації в медичній пресі, котрі пропагують призначення сульфату магнію, якщо почнуться конвульсії, хоча мушу попередити вас, що цей метод ще не є повністю доведеним на практиці.

— А що таке сульфат магнію? — спитала вона.

— Досить нешкідлива сіль.

— А як його приймати? Пити?

— Ні. Якщо у вас почнуться конвульсії, у такому стані ви не зможете пити рідину. Сіль вводиться парентеральною ін’єкцією, тобто шприцом у черевну порожнину. Там сульфат магнію змішується з тілесними рідинами і швидко потрапляє в кров. Сподіваюся, що з часом ці шприцеві голки навчаться виготовляти достатньо тонкими, щоб їх можна було вводити у вену. Звісно, я скажу про це вашому чоловіку, але спочатку мені потрібно упевнитися в тому, що ви самі про це думаєте. На кін поставлене ваше життя і життя вашої дитини. Я також хочу зазначити, що у вас — розумове послаблення і стан, наближений до неврастенії. Ви хотіли б, щоб я ввів вам сульфат магнію в разі потреби?

— Так, — не вагаючись, відповіла Елізабет.

— От і прекрасно! Тож подивимось, як складатимуться обставини. — Він узяв її за руку і легенько стиснув. — Не падайте духом, Елізабет. Здається, ваша дитина достатньо сильна, тож будьте сильні і ви. А тепер, якщо ви готові, я відрекомендую вам свою дружину. Вона допомагатиме мені як акушерка.

— А ви саме так з нею і познайомилися — під час пологів? — поцікавилася Елізабет.

— Аякже. Молодим лікарям доводиться працювати так багато, що у них майже немає часу зустрічатися з якимись іншими дівчатами, окрім акушерок та медсестер. І мені дуже пощастило, — щиро відповів сер Едвард. — Моя дружина — прекрасна людина і високопрофесійна акушерка.

Александр вирішив побачитися з Елізабет лише наступного дня, і сер Едвард мав з ним довгу розмову і порадив йому дочекатися, поки Елізабет прокинеться після сну, викликаного прийомом настоянки опію.

Увійшовши до кімнати, Александр помітив, що та невпізнанно змінилася. Зайві меблі прибрали, ті, що лишилися, загорнули в чисті білі простирадла, в одному кутку стояла хрустка біла ширма, Джейд і Перлина були вдягнені в білі фартухи, а у повітрі висів слабкий запах карболки.

«Який же ж я боягуз, — подумав він, наближаючись до ліжка. — Усіляко уникав її цілих десять тижнів». Шкіра Елізабет злегка пожовкла, білки очей, які вона на нього звела, були червонуватими від лопнутих мікросудин, і, хоча лежала вона на лівому боці, під легким покривалом однаково виднівся її великий відвислий живіт.

— Сер Едвард уже казав тобі? — спитала вона, облизуючи пересохлі губи.

— Про новітній спосіб лікування? Так.

— Я хочу, щоб він його застосував за необхідності, Александре. Як же ж я втомилася!

— Ясна річ, бо ти прийняла настоянку опію.

— Ні, я не це маю на увазі, — роздратовано відказала Елізабет. — Я втомилася взагалі! Втомилася лежати в ліжку, та ще й на лівому боці, втомилася випивати галони води, втомилася від того, що мені погано і я цілий день почуваюся нещасною! Це тортури! Чому це сталося зі мною? Такого не бувало ні в Драмондів, ні в Маррі.

— Це не залежить від родини, Елізабет. Сер Едвард пояснив мені, що родинна спадковість тут ні до чого, — відповів Александр з байдужим виразом обличчя. — Твоя дитина — сильна й здорова, але він бажає побачити покращення твого настрою.

По її щоках покотилися рясні сльози.

— Я прогнівила Бога.

— Не мели дурниць, Елізабет! — випалив, не стримавшись, Александр. — Сер Едвард пояснює цю хворобу тривалою морською подорожжю, зміною клімату та їжі. До чого тут Господь? Це — нелогічно.

— Я не звинувачую Бога, я звинувачую себе за те, що не слухалася його.

— Що ж, — вишкірився Александр, — я маю для тебе приємну звістку. Я безкоштовно виділив ділянку землі, на якій особисто споруджую пресвітеріанську церкву Тому зможеш решту життя провести в ній, поклоняючись тому богу, якого придумав засновник пресвітеріанства — Джон Нокс.

У неї аж щелепа відвисла від несподіванки.

— Що я чую? Александре! Але ж чому?

— Тому що до мене причепилася з цією ідеєю Рубі і ніяк не відчепиться!

— Молодець Рубі, — мовила Елізабет і боязко посміхнулася.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що коли Бог карає тебе, то це, можливо, за те, що ти подружилася з такою неправедною жінкою, як Рубі?

Елізабет не втрималася і розсміялася.

— Не кажи дурниць.

Стиснувши кулаки, Александр різко крутнувся на стільці і уставився у вікно на ліс. Він знав, що не мусить грубо розмовляти з нею, але не втримався.

— Я ніяк тебе не зрозумію, — мовив він, ніби звертаючись до пейзажу за вікном. — І не розумію також, чого ти хочеш від свого чоловіка. Однак я вже привчився ставитися з розумінням до обмежень, які наклав на мене цей шлюб, — так само як ти призвичаїлася до присутності моєї коханки. Я навіть розумію, чому ти до неї так ставишся: вона знімає з тебе тягар плотського кохання у мірі більшій, аніж це є необхідним. А тепер ти лежиш тут, схожа на хворе цуценя через те, що виконувала свій шлюбний обов’язок. Для тебе твій стан здається покаранням, доказом того, що забавлятися з чоловіком у ліжку — це гріх. Господи, Елізабет, тобі треба було народитися католичкою! У такому разі ти подалася б у монастир і почувалася б там у безпеці. Навіщо ти сама себе робиш такою нещасною? Якби ти вміла радіти життю, то не було б у тебе ніякого токсикозу — ось що я думаю.

Вона вислухала його, розуміючи, що ця роздратована тирада була спричинена злістю, яку вона не в змозі була вгамувати.

— Ох, Александре, ми — приречені! — вигукнула вона. — Я не можу тебе покохати, а ти починаєш мене ненавидіти.

— Я маю на це вагомі підстави. Ти відкидаєш усі кроки назустріч, які я роблю.

— Нехай буде, як буде, — спокійно мовила Елізабет. — Я вже сказала серу Едварду, що згодна на ту ін’єкцію, якщо він визнає її необхідною. А ти — згоден?

— Звісно, що так, — повернувся він і поглянув на неї.

— Хоча, — продовжила вона, — якщо я помру при пологах, то це розв’яже всі наші проблеми. Навіть коли і дитина помре. Тоді б ти зміг знайти собі більш підходящу дружину.

— Александр Кінрос ніколи не здається, — мовив він. — І я зроблю все, щоб ти вижила і залишилася моєю дружиною.

— Навіть коли помре дитина, а я більше не зможу народжувати дітей?

— Так.

Перейми почалися в Елізабет напередодні Нового року. Її стан погіршився до нестерпного головного болю, болів у верхній частині живота, але потім настала певна стабілізація. А коли її очі почали закочуватися, а обличчя — посмикуватися, доктор Вайлер узяв у своєї дружини шприц, швидко ввів його у черевну порожнину Елізабет, трохи потягнув назад поршень, щоб переконатися, що голка не увійшла в кишечник, і здійснив ін’єкцію п’яти грамів сульфату магнію. Конвульсії посилилися і від обличчя перейшли до рук, а потім усе тіло заціпеніло і почало потужно смикатися. У рот Елізабет уставили дерев’яну розпірку, а руки зв’язали, щоб запобігти самопошкодженням. Але вона таки вийшла з конвульсій — з синьо-чорним обличчям, важко і переривчасто дихаючи. Не чекаючи настання другого нападу конвульсій, сер Едвард здійснив іще одну ін’єкцію, а в той час дитина, якою вже опікувалася леді Вайлер, почала проштовхуватися через дітородний канал без будь-якої допомоги з боку матері. Елізабет, хоча й не будучи в комі, майже не відчувала болю від переймів.

Рубі та Констанція чекали унизу в кімнаті для гостей, а Александр тим часом зачинився у себе в бібліотеці.

— Тут так тихо, — мовила Констанція, тремтячи від переживання. — Ні тобі криків, ні завивань.

— Мабуть, сер Едвард дав їй хлороформу, — припустила Рубі.

— Леді Вайлер пояснювала інакше. Якщо в Елізабет почнуться конвульсії, то хлороформ лише заважатиме диханню, яке й так їй даватиметься через силу. — Констанція взяла Рубі за руку. — Ні, тиша, напевне, свідчить про те, що у нашої дорогої дівчинки почалися корчі.

— Господи, ну чому це сталося саме з нею, га?

— Не знаю, — прошепотіла Констанція.

Рубі поглянула на годинника.

— Уже перша година ночі. Дитина народиться в новому році.

— Що ж, сподіватимемося, що 1876 рік стане для Елізабет щасливим.

Увійшла місіс Самерс і принесла тацю з чаєм та бутербродами. Її обличчя було таке байдужо-пусте, що Рубі та Констанція нічого не змогли прочитати з його виразу.

— Дякую, Меґґі, — мовила Рубі, підпалюючи нову сигару від попереднього недопалку. — Ти що-небудь чула?

— Ні, мадам, нічого.

— Не схвалюєш мою поведінку, еге ж?

— Ні, не схвалюю, мадам.

— Мені байдуже. Але запам’ятай одне, Меґґі: я пильную тебе увесь час, тож поводься як слід.

Задерши носа, місіс Самерс гордим кроком покинула кімнату.

— Рубі, ти створюєш собі непотрібні проблеми, — зауважила Констанція з кривою посмішкою. — Дивно — як багатство здатне вплинути на соціальний статус жінки!

— І то правда. Коли ти — член ради директорів підприємства «Апокаліпсис», не треба смоктати в когось під столом за пять шилінгів.

— Рубі!

— Гаразд, гаразд, мовчу, — з удаваним страхом зіщулилася Рубі. — Але тільки тому, що нашій Елізабет зараз украй погано. Принаймні наскільки можна здогадатися. Нічого не можу з собою вдіяти — люблю шокувати співрозмовників.

Якась частина свідомості Александра відчайдушно бажала бути нагорі, разом із Елізабет, але його більша частина з розумінням ставилася до того факту, що чоловік не мусить бути свідком пологів за тим винятком, коли він є лікарем. Сер Едвард обіцяв тримати його в курсі, що він і робив за допомогою Джейд, котра кожні півгодини носилася сходами то вгору, то вниз — засапана та з широко розкритими від страху очима. Тому Александр знав, що почалися конвульсії, що вони на якийсь час припинилися і що доктор Вайлер сподівався, що дитина незабаром народиться.

«Чи правда те, що сказала Елізабет? Що я починаю її ненавидіти? Якщо я і дійсно відчуваю ненависть, то вона заповзла в його душу тому, що я не зміг впоратися з проблемою, якою стала для мене моя дружина.

П’ятнадцять… Я втік з дому, коли мені було п’ятнадцять, і відтоді я долав усі перешкоди, які переді мною поставали. Невдовзі мені виповниться тридцять три, а я зробив уже більше, аніж інші люди спроможні зробити за все своє життя. Моя воля — залізна, влада — величезна, я можу диктувати свої умови отим ідіотам у Сіднеї, бо вони звикли жити на широку ногу, але прив’язані до політики і не мають достатніх доходів, щоб підтримувати свій рівень життя. Я — основний власник акцій найбільшої та найпродуктивнішої золотої копальні у світі, я маю інвестиції в залізі, вугіллі, землі; мені належать місто і залізниця. Однак я не можу змусити сімнадцятирічну дівчину керуватися у своему житті здоровим глуздом, не можу завоювати її симпатію, не кажучи вже про серце. Коли я дарую їй коштовності, вона має такий вигляд, наче їй стає зле. Коли я торкаюся її, вона завмирає від огиди. Коли я намагаюся з нею заговорити, вона відповідає байдужими фразами, змушуючи мене думати, що все, що тут відбувається, їй глибоко до одного місця. Єдині друзі, що їй потрібні, — це жінки, а за Рубі вона вхопилася з жадібністю вередливої дитини; гарненька вийшла компанія, нічого не скажеш! От халепа!»

Отак і ходили по колу його думки, аж поки незадовго до четвертої ранку в одвірку не з’явився сер Едвард. Він був без піджака, із закоченими рукавами, але без заляпаного кров’ю фартуха; він посміхався.

— Мої вітання, Александре, — мовив він і ступив уперед, простягнувши руку. — Ви батько здорової дівчинки вагою вісім фунтів.

«Таки дівчинка…» Що ж, він цього очікував.

— А як Елізабет? — спитав він.

— Конвульсії припинилися, але мине іще тиждень, поки я з упевненістю зможу сказати, що небезпека минула. Конвульсії можуть розпочатися знову будь-якої миті, хоча особисто я вважаю, що сульфат магнію таки спрацював і допоміг їх подолати, — відповів сер Едвард.

— Можна мені піднятися й подивитися?

— А я й прийшов сюди, щоб вас туди провести.

У кімнаті і досі зберігався запах карболки, досить неприємний запах, але в ньому не відчувалося присмаку крові та смерті. Елізабет лежала горілиць у ліжку — вимита, перевдягнена і з пласким животом. Александр обережно підступив до неї, не знаючи, що робити і що казати. Очі Елізабет були широко розкриті, обличчя — посіріле від виснаження, куточки рота розтулилися, і в них виступила слина.

— Елізабет? — спитав він і нахилився, щоб поцілувати в щоку.

— Александре, — мовила вона, насилу змусивши себе посміхнутися. — У нас донечка. Вибач, що не син. Ти, мабуть, засмутився?

— Та де там, зовсім ні! — відповів він із щирою радістю та задоволенням. — Чарльз просвітив мене з приводу дівчат. А ти як?

— Ти знаєш, набагато краще. Сер Едвард каже, що у мене ще можуть трапитися конвульсії, але мені здається, що їх більше не буде.

Александр узяв її руку і поцілував.

— Я кохаю тебе, маленька мати.

У його радісних очах з’явився замислений вираз.

— Як ми її назвемо?

— А як ти хочеш її назвати?

— Елеонора.

— Коли вона піде до школи, її прозиватимуть Нелл.

— Та мені й Нелл подобається. А тобі?

— І мені. Гарне ім’я, не смішне і не претензійне. Можна мені поглянути на свою доньку?

Підійшла леді Вайлер, тримаючи в руках тугий згорточок, і віддала його в руки Елізабет.

— Я її ще не бачила, — мовила Елізабет, піднімаючи край полотна. — Ой, Александре! Вона така гарна!

Чорна чупринка, примружені від різкого світла лампи очиці, гладенька червонувата шкіра, ротик, як маленька літера О.

— Так, — відповів Александр, і йому від хвилювання перехопило подих. — Вона прекрасна, наша маленька Елеонора. Елеонора Кінрос — гарно звучить!

— Вона буде татусина доця, — радісно мовила леді Вайлер, простягаючи руки, щоб знову забрати Елеонору. — Перша дівчинка завжди татова доця.

— Я про це подбаю, — сказав Александр і вийшов з кімнати.

«Освіта, спочатку потрібна гарна освіта… Спочатку — гувернантка, а потім — наставниця, яка підготує мою дочку до університету. Освіта — це все.

У школу до Сіднея я її посилати не буду, бо не маю довіри до цього міста. Нелл — так мені подобається більше, аніж Елеонора, — залишатиметься під моїм наглядом, що б там Констанція не казала мені про необхідність того, щоб дівчата частіше спілкувалися з дівчатами і вчилися фліртувати та бути світськими левицями. Так, майбутнє моєї доньки вже визначено чітко й однозначно: гуманітарна освіта в мовах та історії, а потім — одруження з Лі Костеваном. Якщо удача не остаточно мене покинула, то наступною дитиною Елізабет буде хлопчик, але мої надії я покладатиму на Нелл та Лі. У їхніх дітях змішається моя кров та кров Рубі — ото нащадки вийдуть! Сильні й життєздатні».

Сер Едвард і леді Вайлер поїхали через вісім днів після народження маленької Елеонори; конвульсій у Елізабет більше не було, і вона швидко одужувала. Гінеколог порадив утримуватися від статевих стосунків упродовж півроку, але дотримувався думки, що друга вагітність пройде значно легше. Токсикоз — це захворювання, характерне саме для першої вагітності.

Єдиною турботою сера Едварда було знайти для Елізабет матір-годувальницю, бо свого молока у неї не було. Вона радо вибрала кузину Джейд і Перлини, дівчину на ім’я Крильце Метелика, котра втратила при пологах власну дитину приблизно тоді ж, коли Елізабет народила Елеонору. Як, молоко китаянки?

— Ви не знаєте, як це може вплинути на вашу дитину, — сказав лікар розсудливо. — Між людськими расами існують істотні відмінності, тому молоко матері однієї раси може не згодитися для дитини іншої раси. Благаю вас, місіс Кінрос, спробуйте знайти білу годувальницю.

— Дурниці, — відказала Елізабет з типово шотландською впертістю, котра, як відомо, — всім впертостям впертость. — Молоко — воно і є молоко. Бо інакше як би могла собака виняньчувати кошенят, а кішка — цуценят? Я читала, що в Америці негритянські матері годують білих дітей. Крильце Метелика має молока на двох немовлят, тому моїй Елеонорі його не бракуватиме.

— Нехай буде по-вашому, — зітхнув сер Едвард.

— Дивні вони якісь, — сказав він своїй дружині, коли вони сідали на поїзд. — Чому Александр Кінрос не прислухається до думок політиків усіх переконань? До Робертсона, Паркса, навіть до тих крутіїв, що примудряються якось впливати на робітників і улещувати їх. Усі вони твердо впевнені в тому, що імміграція китайців до Австралії мусить припинитися. Багато хто навіть вимагає депортувати тих китайців, що вже сюди приїхали. Однак Кінрос збудував свою імперію за допомогою китайців, а його дружина хоче, щоб її немовля смоктало китайське молоко! Господи, твоя воля! Якщо вони вперто поводитимуться так і далі, то буде біда.

— Я не бачу жодної підстави для хвилювання, — спокійно мовила леді Вайлер. — Якби Александр експлуатував своїх китайців, то це дійсно було б слабкою ланкою в його обладунку. Але ж він їх не експлуатує, і це не дає підстав втручатися в його справи.

— Люба моя, декотрим політикам не потрібні ані підстави, ані здоровий глузд.

На китайському молоці маленька Елеонора зростала як на дріжджах і поводилася бездоганно. У шість тижнів вона вже спала всю ніч, а в три місяці вже сиділа в ліжечку.

— Отака вона швидка, наша маленька кицюня! — сюсюкала Рубі, цілуючи малу в щічку. — Улюблена дівчинка тітоньки Рубі! Ой, Елізабет, вона повертає мене в ті часи, коли у мене тільки-но народився мій маленький котик! Він був такий гарненький!

— У неї будуть блакитні очі, — зауважила Елізабет, зовсім не ревнуючи через те, що малій Елеонорі приглянулася Рубі. — Не такі темно-сині, як у мене, але й не світло-блакитні, як у батька. Досить темні, але прозорі. Хоча мені здається, що волосся так і залишиться чорним, як ти гадаєш?

— На те схоже, — відповіла Рубі, подаючи Елеонору матері. — Шкіра у неї темніша за твою, більше схожа на Александрову. Вона вся — за винятком очей — більше схожа на Александра; те ж саме видовжене обличчя.

Очиці, про які йшлося, з цікавістю позирали на Рубі, хоча вважається, що тримісячні діти іще не здатні розпізнавати. «Воно ще й неначе розуміє, про що йдеться!» — подумала Рубі. Засунувши руку в сумочку, вона витягнула звідти листа.

— Я отримала його від Лі, — пояснила вона. — Хочеш послухати, Елізабет?

— Будь ласка, почитай, — відповіла Елізабет, граючись пальчиками малої.

Рубі прокашлялася.

— Не буду нудити тебе довгим вступом, а потім зачитаю лише деякі шматочки. Ось тут далі йдеться: «Я тепер — старшокласник, почав вивчати латину та давньогрецьку. Наш директор, містер Метьюз, досить пристойний чолов’яга, який не вірить у всесильну палицю, хоча мені здається, що в нашій школі до тілесних покарань ставляться негативно саме тому, що вчаться в ній діти високопоставлених іноземних чиновників. А тепер про те, що тобі не сподобається. З математики у мене кращі оцінки, аніж з англійської, але це лише означає, що мені доведеться наполегливіше працювати над англійською. Містер Метьюз каже, що під його керівництвом навіть повний ідіот стане добре освіченою людиною. Він увів мене у спеціальний курс читання англійських класиків — від Шекспіра й Мільтона до Ричардсона, Дефо та близько сотні інших. Моє читання, каже він, ще не таке швидке, як потрібно, але воно неодмінно таким буде. Чесно кажучи, мені більше подобається історія, але тільки не оті безконечні конфлікти на кшталт війни Троянд. Там здебільшого хрестові походи, битви та зради — і мало науки, як на мене. Мені подобаються греки та римляни, які билися під проводом набагато кращих воєначальників та за шляхетніші цілі. То були війни, поставлені на наукову основу».

— А скільки йому зараз років? — спитала Елізабет, мимоволі посміхнувшись, коли почула гордість за сина в голосі Рубі.

— У червні йому виповниться дванадцять, — відповіла вона, і в її очах заблищали сльози. — Для мене час повзе як равлик, а для нього він летить, а це — дуже важливо. Хочеш, іще почитаю?

— Так, будь ласка.

— «Цього листа я кину в поштову скриньку в селі, тому я можу бути відвертим. Звісно, у школі Проктора ніхто й не подумає про те, щоб цензурувати листи, але я не до кінця певний, що листи, котрі здаються до шкільного поштового відділення, не розпечатуються і не перечитуються. Тут багато всяких хлопців, і далеко не всі вони є старанними учнями або просто приємними та люб’язними людьми. Коли я ходив до початкових класів, то дізнався, що сини магараджів та принців інколи заздрять один одному, бо одні мають те, чого не мають інші, і тому часто зазіхають на чужі речі. Вони інколи бувають такі вправні у брехні, як і самі англійці. Тому наші наставники можуть розпечатувати і читати наші листи хоча б для того, щоб знати настрої серед учнів. Мені дуже сподобалися листи від Александра, бо в них багато добрих порад і здорового глузду».

— А Александр йому пише? — здивовано спитала Елеонора.

— Значно частіше, ніж я, — відповіла Рубі. — Він — Александр Кінрос, власник найпродуктивнішої золотої копальні у світі, тому його репутація як дописувача є бездоганною. Не знаю чому, але йому дуже сподобався мій маленький котик, коли вони вперше зустрілися в Гілл-Енді.

— Продовжуй, — попросила Елізабет.

— «Моє життя у школі є легким завдяки золоту. Я можу без остраху та заздрощів дивитися в очі своїх співучнів, бо я так само, як і вони, можу дозволити собі дорогий костюм або придбати квиток до опери в Лондоні, куди нас інколи водять наші наставники. Мамо, я дуже хотів би мати твоє фото, особливо зараз, коли на тобі стільки коштовностей, що ти скидаєшся на російську царицю. А ще — фотографію тата, будь ласка».

— Сподіваюсь, що ти виконаєш його прохання, — мовила Елізабет.

— Так, неодмінно. Сунь почувається дещо нервово від думки, що йому доведеться позувати ще одному мандрівному фотографові у своєму найкращому вбранні.

— Давай повернемося до листа, Рубі. Як же ж гарно пише твій хлопець!

— «Мої успіхи в математиці такі великі, що я вже отримую консультації разом з хлопцями, які готуються до навчання в Кембриджі. Містер Метьюз каже, що в мене ньютонівський всеохопний хист до математики, але я підозрюю, що таким чином він просто хоче мене спонукати до кар’єри викладача. Але мені не надто хочеться рухатися в тому напрямку. Інженерна справа є набагато цікавішою. Я хочу будувати речі з металу… Моїми найліпшими друзями залишаються Алі та Хусейн, сини шаха Насреддіна з Персії. Життя там дуже небезпечне та сповнене несподіванок: якісь люди постійно намагаються убити шаха, але він не збирається помирати саме в такий спосіб і тому має сильну охорону. Не кажучи вже про те, що невдах убивць страчують привселюдно, бо це слугує запобіжником, пояснюють мені Алі та Хусейн». — Рубі поклала листа. — Оце і все, що тут може бути тобі цікавого, Елізабет. Решта — це чисто материнське чтиво, і коли я читаю його, то не можу стримати сліз. — Вона вмить причепурилася і поправила зачіску. — Як ти гадаєш — я зможу видати себе за російську царицю, га? Особливо у тому новому платті від Соваж. Та з усіма моїми діамантами та рубінами.

— Я дам тобі поносити оту кумедну брильянтову тіару, яку мені щойно придбав Александр. Лишень вдумайся, Рубі! Тіара! Де ж я її носитиму, га?

— Ти її надягнеш тоді, коли до колоній приїде якийсь королівський принц, — діловито зазначила Рубі. — А Александра запросять з усіма іншими великими цабе поцілувати того принца в сраку.

— Де ти набралася таких, з дозволу сказати, метафоричних виразів?

— Під парканом, моя люба Елізабет, під парканом. Бо саме там я зростала.

Жорстокі тортури відновилися через півроку після народження Елеонори, і Елізабет навіть не намагалася вдати, що їй це доставляє хоч якесь задоволення. Найбільше її бісило те, що Александр знову став приходити до неї в ліжко, прекрасно знаючи, що це їй не подобається. І він наполягав на виконанні подружнього обов’язку, хоч якою б позбавленою кохання та задоволення справою не було це заняття. Інстинктивно відчуваючи, що Александр оскаженіє, якщо дізнається, що вона обговорює їхні стосунки з його коханкою, Елізабет вирішила поговорити з ним самим.

— Ти кажеш, що я холодна, що немає для тебе задоволення в «акті», бо немає в ньому задоволення для мене. Однак ти досі приходиш до мого ліжка і вивергаєш своє… е-е-е… сім’я. Як ти так можеш, Александре?

Він розсміявся і знизав плечима.

— Так уже влаштовані чоловіки, моя люба. Якщо перед чоловіком з’являється оголене жіноче тіло, він неодмінно на нього зреагує.

— А що як оголене жіноче тіло виявиться відштовхуюче огидним?

— Я не знаю, що на це відповісти, Елізабет. Досі мені не траплялося жодного відштовхуюче огидного жіночого тіла. Мабуть тому, що я таких не шукав, вони мені й не траплялися.

— Тебе ніколи не переговориш!

— А навіщо тоді намагатися?

— Тому що ти такий самовдоволений!

— Насправді це не так. Я лише здаюся тобі таким через ті стосунки, які між нами склалися. Ти кинула рукавичку — і я її підібрав, Елізабет. Не я хотів між нами війни. Усе, що я хотів, — це люблячої дружини. Я не ображав тебе і ніколи не ображу. Але мені потрібні діти — нащадки.

— За скільки мій батько продав мене тобі?

— П’ять тисяч фунтів плюс те, що лишилося від тієї тисячі, яку я прислав на твій переїзд.

— У нього лишилося тоді дев’ятсот двадцять фунтів.

Він нахилився і поцілував її в лоб.

— Бідолашна Елізабет! Тобі не поталанило з чоловіками — ні з батьком, ні зі старим йолопом Маррі, ні зі мною. — Він сів у ліжку і схрестив ноги, як турецький паша. — А кого б ти обрала своїм чоловіком, якби мала можливість вибрати?

— Нікого, — пробурмотіла вона. — Зовсім нікого. Я краще була б Теодорою Дженкінс, аніж Рубі.

— Так, звучить переконливо. Ти була б старою дівою. — Він простягнув руку. — Що ж, Елізабет, визнаймо, що те, чим займаємося ми в ліжку, не дає задоволення ні мені, ні тобі, і спробуймо вживатися тоді, коли ми не в ліжку. Я не заборонив тобі водити дружбу з Рубі, я взагалі ні з ким не забороняю тобі водитися. Хоча повз мою увагу не проминув той факт, що відтоді, як у місті з’явилася пресвітеріанська церква зі священиком, ти і досі жодного разу не побувала на службі. Чому, дозволь спитати?

— Твоє безбожництво, як його називає місіс Самерс, перекинулося й на мене, — відповіла вона, неначе не помічаючи простягненої руки. — Якщо чесно, то я більше не хочу ходити до церкви. А який сенс? Ти й Елеонору виховаєш у пресвітеріанському дусі? Чи в якому?

— Звісно, що ні. Якщо в ній проявиться релігійна жилка, то вона сама знайде дорогу до Бога. Якщо ж вона вдасться в мене, то цього не станеться ніколи. Але я не буду навмисне піддавати її забобонам, лицемірству та обмеженості тієї чи іншої релігії. Я помітив, що відтоді, як у нас народилася донька, ти взяла за звичку читати сіднейські газети, тож ти, напевне, вже встигла помітити, наскільки сильно роз’їденою релігійними чварами є не лише наш штат, а й уся Австралія. Так, може, я і безбожник, але я, принаймні, стою вище за всі ці чвари. І хочу, щоб такою була й Елеонора. Я найму для неї вчителів з філософії, а не з теології. На такому фундаменті вона потім сама зможе вибрати те, що їй найбільше підходить.

— Я згодна, — мовила Елізабет.

— Невже?

— Авжеж. Я вже достатньо подорослішала, щоб зрозуміти, що широкі знання набагато більше сприяють свободі, аніж вузька обмеженість. Я хочу, щоб моя донька була вільною від тих забобонів та упередженості, які заважали мені жити. Я хочу, щоб вона стала непересічною людиною і сама до всього додумалася. Щоб вона була здатною говорити з тобою про геологію та механіку, про поезію — з поетами та письменниками, про історію — зі справжніми істориками, а також про географію — з тими, хто багато подорожував.

Александр радісно розсміявся і пригорнув її до себе.

— Елізабет, Елізабет! Як добре, що я дожив до того дня, коли нарешті почув від тебе оце!

Але недовгими були обійми; Елізабет вивільнилася, повернулася на другий бік і вдала, що спить.

Швидкий розвиток Елеонори підтвердив небезпідставність батьківських сподівань на те, що дитина буде розумнішою за своїх однолітків. У дев’ять місяців дівчинка почала розбірливо розмовляти, і це буквально заворожило її батька, який став час від часу ненадовго навідуватися до дитячої кімнати протягом дня, коли Елеонора не спала. Вона просто обожнювала його, і це було видно з того, як мала тягнула до Александра рученята в ту ж мить, коли він входив до кімнати, обіймала його, коли він брав її на руки, і щось радісно белькотіла. Найбільш вражаючою рисою були її очі — широко розставлені, великі і сині-сині, як волошки; вона подовгу і уважно розглядала татка, уся така радісна через його прихід. «Невдовзі, — подумав він, — їй захочеться мати кошенятко чи цуценятко; я не допущу, щоб моя дитина зростала без домашньої тваринки, як я. Через смерть улюблених істот вона мусить зрозуміти, що смерть — це частина життя, і це буде набагато краще, аніж дізнатися про смерть через втрату когось із батьків».

На превелике невдоволення Джейд, дівчина на ім’я Крильце Метелика швидко досягла підвищення статусу від годувальниці до няньки. Елеонора швидко її вподобала і не хотіла, щоб її з нею розлучали. І справді, багато в чому вона, здавалося, любила Крильце Метелика та свого батька більше за матір, яка знову завагітніла і нездужала. Тому саме Крильце Метелика водила дівчинку гуляти до саду, де оголяла її, щоб мала отримала десятихвилинну порцію сонячного світла, вчила її твердо стояти на іще не зміцнілих ногах, годувала її, купала, давала цілющі зілля при кольках у животі та болях при прорізуванні зубів. Александр схвально поставився до цього, втішаючись, що Елеонора виросте двомовною; Крильце Метелика розмовляла з нею китайською, а він — англійською.

— Мама — хвора, — сказала вона Александру, коли їй було дванадцять місяців. При цьому її бровенята стурбовано нахмурилися.

— А хто тобі про це сказав, Нелл?

— Ніхто, татку, я сама бачу.

— Та невже? А як?

— У неї геть жовта шкіра, — відповіло дівча з апломбом десятилітньої дитини. — І вона багато блює.

— Так, ти маєш рацію, вона — хвора. Але це минеться. Вона збирається народити тобі братика або сестричку.

— О, я й про це знаю, — стурбовано скривилася Нелл. — Крильце Метелика сказала мені, коли ми рвали гвоздики.

Така обізнаність ошелешила Александра, тим більше що він невдовзі збагнув, що його доньку більше цікавлять хвороби, а не іграшки: вона знала, коли у Меґґі Самерс болить голова, а у Джейд — рука на місці старого перелому. Ще більш бентежним виявилося її зауваження про те, що Перлина страждає депресіями через регулярні проміжки часу, хоча, звісно, вона нічого не могла знати про місячні у жінок. Цікаво, подумав Александр, чи довго це крихітне створіння спостерігало за нами усвідомлено, чи довго в її голівці повноцінно працює мислячий механізм? І скільки вона здатна бачити?

Стан здоров’я Елізабет помітно погіршився; коли напади нудоти тривали шостий місяць поспіль, Александр послав за сером Едвардом Вайлером.

І той сказав:

— Поки що її стан можна схарактеризувати як передтоксикозний, але я гадаю, що мені треба буде приїхати наступного місяця і знову її оглянути. Вона відчуває порухи дитини, і це — добра ознака, але стан її здоров’я слабкий. Мені не подобається колір її шкіри, хоча ноги не набрякають. Може, просто місіс Кінрос узагалі важко дається вагітність, от і все.

— Але ж ви не розвіяли моїх страхів, пане Едвард, — мовив Александр. — Сподіваюся, у неї не буде іще одного токсикозу?

— Повторний токсикоз — досить рідкісне явище, але наразі я не можу сказати напевне. Доти, поки — або якщо — у неї не з’являться набряки, я раджу їй побільше рухатися, розминати кінцівки.

— Проконтролюйте її стан аж до пологів, пане Едвард, і ви отримаєте іще одну ікону.

Коли на двадцять першому тижні вагітності з’явилися набряки, Елізабет добровільно уклалася в ліжко. Цього разу вона мала пробути в ньому понад п’ятнадцять тижнів.

«Господи, невже я ніколи не позбудуся цього ліжка? Як воно мені обридло! Чи зможу я коли-небудь знову робити те, що я хочу: грати на фортепіано, вчитися їздити верхи, керувати повозкою? Мою доньку виховують інші люди, вона ледве здогадується, що я — її матір. Коли вона шкандибає до мене своїми незміцнілими ноженятами, щоб зі мною побачитися, то питає, як я почуваюся, вимагає, щоб я дала їй подивитися на мої ноги, розпитує, скільки разів на день я блювала або чи боліла в мене голова. Не знаю, звідки в неї береться оця одержимість хворобами, однак я надто погано почуваюся, щоб розібратися, що там діється у її маленькій голівці. Таке миле маленьке створіннячко — зовсім як я, каже Рубі. Але мені здається, що у неї рот схожий на Александрів — прямий, твердий і рішучий. І вона успадкувала його розум, його допитливість. Я хотіла, щоб її знали на ім’я Елеонора, але вона чомусь хоче, щоб її називали Нелл. Мабуть, китайцям так легше вимовляти, але це, напевне, Александр започаткував цю звичку».

Як і під час першої вагітності, саме Рубі втішала її, саме Рубі подовгу грала з нею в покер, читала їй, розмовляла з нею. Коли вона не могла прийти, її заміняла Теодора Дженкінс — не така цікава компанія, звісно, але після подорожі до Лондона та до Європи з нею можна було говорити не лише про квіти в палісаднику чи про мошку, яка з’їдає її капусту на городі.

Усі постійно клопоталися про Елізабет, за винятком місіс Самерс, яка була, як завжди, таємничо-загадковою, нечутливою до милих витівок та хитрощів Нелл. Елізабет сподівалася, що в її доньці місіс Самерс побачить ту дитину, яку вона сама не змогла народити, але її поведінка продемонструвала марність цього сподівання; Меґґі Самерс дедалі більше уникала виконання обов’язків з виховання дитини і зовсім не намагалася брати в них активнішу участь. Тим краще було чотирьом китаянкам, на яких Елізабет покладалася у всьому, і вони ніколи її не підводили.

— Міс Лізі, вам треба спробувати поїсти, — мовила Джейд, подаючи смачненький трикутничок бутерброда з креветками.

— Не хочу, давай іншим разом, га? — відказала Елізабет.

— Але ж ви мусите, міс Лізі! Ви так схудли, що це шкодить вашій дитині. Чанг приготує для вас усе, що вам заманеться, — вам лишень треба замовити.

— Печиво із заварним кремом, — сказала Елізабет, яка і цього печива теж не хотіла, але знала, що їй треба висловити бажання стосовно чого-небудь їстівного. Принаймні, печиво із заварним кремом легко проскочить у шлунок, а може, навіть там і залишиться, якщо її не знудить. Яйця, молоко, цукор. Харчування для прикутого до ліжка інваліда.

— А зверху покласти мускатну диню?

— Мені байдуже. Просто йди геть і дай мені спокій, Джейд.

— Я дуже боюся, — сказав Александр у розмові з Рубі, — що Нелл може залишитися без матері. — Його обличчя перекривилося, і по щоках потекли сльози; він поклав голову Рубі на груди і заплакав.

— Тихо, тихо, тихо, — проспівала вона і почала чукикати Александра, аж поки той не заспокоївся. — Ти все це переживеш — і Елізабет теж. Ось чого я боюся, так це того, що вона ніколи не ходитиме з дитиною без того, щоб при цьому не підійти близько до воріт смерті.

Він перелякано відштовхнув її, застидавшись, що продемонстрував свою слабкість, і рукою витер з лиця сльози.

— Ох, Рубі, що ж мені робити?

— А які останні перлини мудрості від сера Едварда?

— Що коли цього разу все скінчиться нормально, то їй уже не слід буде вагітніти.

— Я ж казала те саме, хіба ж ні? І не думаю, що ця новина страшенно її засмутить.

— Зараз не час іронізувати!

— Змирися зі своєю поразкою, Александре. Це — та битва, яку ти не зможеш виграти.

— Та знаю, — стримано мовив він, надів капелюха і вийшов геть.

Залишившись на самоті, Рубі стала походжати своїм будуаром, не вірячи вже нічому, окрім своєї незнищенної любові до Александра. Що б він від неї не хотів, коли б він від неї цього не хотів, вона буде завжди напоготові задовольнити його бажання. Однак її симпатія і прив’язаність до Елізабет продовжували зростати — і це було цілковитою загадкою. За своїм становищем коханки вона мала зневажати дівчину за її вади та недоліки, за її слабкості, за її сумну та пасивну вдачу. Мабуть, відповідь крилася в надзвичайно юному віці Елізабет—їй лише вісімнадцять, а вона вже знову вагітна і знову дивиться в обличчя смерті. Так і не поживши нормальним життям.

«Мабуть, я відчуваю до неї те, що відчувала б до неї її матір. Який парадокс! Матір, яка спить з її чоловіком. Господи, як же ж мені хотілося б побачити Елізабет щасливою! Побачити, як вона знайде чоловіка, якого покохає. Це — все, що вона хоче, це — усе, що їй насправді потрібно. Не багатство, не шикарне світське життя. Просто чоловік, котрого вона кохатиме. Одне я знаю напевне: вона ніколи не покохає Александра. Яке ж це для нього нещастя! Такий удар по його шотландському самолюбству. Присмак поразки у роті, до якого він не звик. Як же ж так буває в житті, га? Ми ходимо й ходимо по колу — Александр, Елізабет і я».

Коли Рубі пішла до Елізабет наступного ранку, вона гралася якийсь час із думкою поговорити про їхні дедалі гірші стосунки з Александром, які були, на її думку, наріжним каменем Елізабетової хвороби. Ні, це — не уявний зв’язок, а цілком реальний! Упродовж багатьох років Рубі доводилося мати справу зі стількома різними жінками, що вона вже й порахувати не змогла б. Та увійшовши до спальні Елізабет, вона передумала. Для того щоб про це говорити, треба було порвати всі стосунки з Александром, а цього вона зробити не могла. Мабуть, буде більше користі, якщо вона умовить Елізабет хоч трохи попоїсти.

— Як там Нелл? — спитала вона, всівшись на ліжку.

— Хтозна. Я її майже не бачу, — відповіла Елізабет зі сльозами на очах.

— Припини, мила моя! Будь оптимісткою! Залишилося всього лише шість чи сім тижнів! Щойно це скінчиться, ти швидко одужаєш.

Елізабет натужно посміхнулася.

— Я маю жалюгідний вигляд, еге ж? Вибач, Рубі, я обов’язково одужаю. Якщо переживу пологи. — Елізабет змахнула рукою, такою тонкою, що вона більше нагадувала пташину лапку. — Ось що мене лякає — що я не переживу пологів. Я не хочу померти, однак маю жахливе передчуття, що кінець наближається.

— Якийсь кінець завжди наближається, — мовила Рубі, взявши руку Елізабет, і ніжно її погладила. — Тебе з нами не було, коли Александр показав нам — Чарльзу, Суню та мені — золоту жилу, яку він знайшов у глибині гори. Чарльз назвав цю знахідку апокаліптичною — ти ж знаєш Чарльза, він любить уживати подібні слова. Якби він не сказав «апокаліптична», то вжив би щось на кшталт «катастрофічна» чи «запаморочлива». Але Александр учепився за це слово; він пояснив, що «апокаліпсис» означає грецькою колосальну подію, щось на кшталт кінця світу. Однак, коли я написала про це Лі, він пояснив, що насправді це слово означає найвище одкровення — у них тоді ще не було грецької у шкільній програмі. Дивно, еге ж? Як би там не було, Александру здалося, що його відкриття оцієї шахти стало колосальною подією, і саме через це підприємство стало називатися «Апокаліпсис». Але ж насправді це був аж ніяк не кінець, еге ж? — навпаки, початок. «Апокаліпсис» змінив і надалі змінює життя всіх людей, які мають до нього стосунок. Якби не було цієї шахти, він не послав би за тобою, я б і досі була хазяйкою борделю, Сунь і досі був би нехристем китайцем з нездійсненними ілюзіями, Чарльз — звичайнісіньким скватером, а Кінрос перетворився б на місто-привид після того, як вичерпалося б розсипне золото.

— Католики називають Апокаліпсисом Книгу Одкровення, — сказала Елізабет, — тому визначення, яке дав Лі, є правильним. Александрова золота копальня — це найвище одкровення. Воно показало нам, хто ми є насправді.

«Господи милосердний! — подумала Рубі. — Я вже давно не бачила її такою пожвавленою. Може, таким околичним шляхом можна буде підійти до тієї розмови про причину її хвороби».

— А я й не знала, що це слово настільки пов’язане з Біблією. Я ж у релігії людина темна, тому поясни, будь ласка.

— О, як добре я знаю мою Біблію! Від Книги Буття до Одкровення. Як же ж добре я її знаю! Як на мене, то ніщо й ніколи не мало більш підходящого ймення, як оця Александрова золота гора. Одкровення за одкровенням — і стосовно початку, і стосовно кінця. — Голос Елізабет набув зловісно-химерної інтонації, очі лихоманково заблищали. — Через Апокаліпсис їдуть четверо вершників: Смерть на блідому коні та троє інших. Троє інших — це Александр, ти і я. Тому що ми їдемо, чекаючи, поки не скінчиться Апокаліпсис, — ось що ми робимо. І в результаті помремо і я, і ти, і Александр. Жоден з нас не є достатньо молодим, щоб пережити, перечекати Апокаліпсис. Усе, що ми можемо, — це спробувати його перечекати. А може, коли ми скінчимо, Апокаліпсис поглине нас, візьме нас своїми в’язнями.

«І як же ж мені бути з цим… з цим пророцтвом?»

Рубі розібралася з цим питанням просто — пирхнула і відмахнулася.

— Яка дурниця! Як сказав би Александр, у тебе трохи поїхала стріха. — Шум під дверима розрядив напружену ситуацію; Рубі повернулася і аж засіяла. — Обід принесли, Елізабет! Скажу чесно — я голодна, а ти схожа на вершника, який їде на коні на ім’я Голод, тож їж.

— Ага, Рубі! Тепер я бачу, що ти лицемірила. Ти добре знала про Апокаліпсис та чотирьох вершників.

Рубі не знала, що спонукнуло Елізабет промовляти пророцьким тоном, але, мабуть, наріжний камінь її хвороби трохи зрушив з місця, бо Елізабет добряче попоїла, її не знудило, а опісля вона спромоглася лягти поруч із Нелл на ліжко і поговорити з нею десь із півгодини. Дитина не заперечувала проти того, щоб полежати, не виказала роздратування та метушливості. Вона лишень лежала й дивилася в материне обличчя з виразом, як здалося Рубі, безконечного співчуття. «Може, деякі шотландці і схильні до легких зрушень стріхи, — подумала вона. — У Елізабет і її доньки є якась химерна потойбічність, тож як же такий зашкарублий та прагматичний інженер, як Александр, упорається з цією ситуацією?»

Сер Едвард Вайлер повернувся оглянути Елізабет на День дурня — першого квітня. Вигляд у нього був дещо знічений. З ним прибула його дружина, леді Вайлер.

— Е… е… е… у мене з’явилося неочікуване «вікно», — збрехав він, — і я дізнався, що сьогодні йде потяг на Кінрос, тому вирішив підскочити і перевірити, як у вас справи, місіс Кінрос.

— Звіть мене Елізабет, — приязно посміхнулася вона. — Звіть мене так увесь час, а не лише тоді, коли мені погано. Так приємно бачити вас, леді Вайлер. Скажіть мені, будь ласка, чи достатньо великим є те «вікно», чи зможете побути у нас кілька днів.

— На жаль, цьогорічна сіднейська спека далася леді Вайлер взнаки. Якщо чесно, вона її просто виснажила. Тож, якщо ви не заперечуєте, Елізабет, вона залишиться у вас на кілька днів. На жаль, я маю мало вільного часу, тому я швиденько вас огляну і спробую встигнути на сьогоднішній поїзд у зворотному напрямку.

Заявивши, що стан її здоров’я є досить непоганим, незважаючи на худобу, доктор Вайлер вицідив з Елізабет пінту крові, а потім поїхав.

— А тепер, коли він відбув, — змовницьки сказала леді Вайлер, — ви можете звати мене Маргарет. Едвард — милий чоловік, але відтоді, як він здобув звання «сер», він трохи відірвався від дійсності і наполягає, щоб до мене зверталися виключно «леді Вайлер». Ось що робить титул з людьми. Він виріс у бідній сім’ї, але його батьки нашкребли грошей, відмовляючи собі у всьому, щоб дати йому медичну освіту. Його батько працював на трьох роботах, а мати брала додому прання та шитво.

— А він навчався у Сіднейському університеті? — спитала Елізабет.

— Борони Боже, ні! Там же немає медичного факультету — і взагалі, коли йому було вісімнадцять, узагалі не існувало ніякого Сіднейського університету. Тому йому довелося податися до шпиталю Святого Варфоломія у Лондоні — один з найстаріших шпиталів у світі, заснований у дванадцятому сторіччі, десь так. А може, і найстаріший, хтозна. Та як би там не було, цей шпиталь — дуже старий. Акушерство та гінекологія були зовсім новими спеціальностями, і післяпологовий сепсис був у ті часи звичним явищем, якщо жінки народжували у шпиталі. Більшість пацієнток Едварда народжували дітей удома, тому йому довелося попобігати з однієї вулиці на іншу зі своїм чорним портфелем — то було жахливо, але забезпечило безцінний досвід. Коли ж він повернувся додому — а він народився у Сіднеї 1817 року, — йому спочатку було важко. Бачите, ми обидва — євреї, а люди зазвичай зневажають євреїв.

— Як і нехристів китайців, — співчутливо мовила Елізабет.

— Так, нехристиян.

— Але він досяг успіху.

— О, так! Він був таким гарним фахівцем! На цілу голову вище за отих… ветеринарів, що називають себе акушерами. Одного разу він урятував життя й дитину жінки, яка займала високе суспільне становище, — і всі його проблеми зійшли нанівець. Люди стали ходити до нього натовпами — єврей він чи ні. Бо він дуже добре знав свою справу, — сухо мовила Маргарет.

— А ви, Маргарет? Ви народилися у Сіднеї? У вас не місцевий акцент.

— Ні, я була повитухою при шпиталі Варфоломія, і саме там я його і зустріла. Ми побралися і сюди приїхали вже вдвох. — Її обличчя просіяло. — Він так багато читає, Елізабет! Кожне нове досягнення швидко засвоюється і стає частиною його гінекологічного арсеналу. Наприклад, він нещодавно прочитав про жінку, яка пережила кесарів розтин минулого року в Італії. Тому ми у вересні вирушили до Італії, щоб поговорити з хірургом — іще одним Едвардом, хоча, звісно, доктор Порро зветься Едуардо. Якби мій Едвард мав змогу рятувати жінок та дітей за допомогою кесаревого розтину, він був би найщасливішою людиною у світі.

— А що сталося з його батьками?

— Вони прожили достатньо довго, щоб насолодитися плодами його успіху. Бог був до них милостивим.

— А скільки років вашим дітям?

— Руф — майже тридцять, вона вийшла заміж за іншого лікаря-єврея, а Симон — у Лондоні, у шпиталі Святого Варфоломія. Коли він скінчить заняття, то стане допомагати батьку в його роботі.

— Я так рада, що ви тут, Маргарет.

— І я також. Якщо ви не будете проти, то я хотіла б залишитися тут аж до пологів, а до Сіднея повернутися з Едвардом.

Посмішка округлила губи Елізабет.

— Гадаю, ані я, ані Александр не будемо проти, Маргарет.

Два дні по тому стан Елізабет раптово погіршився: токсикоз повернувся разом із передчасними переймами. Александр послав термінову телеграму серу Едварду в Сідней, але він знав, що гінеколог ніяк не зможе прибути раніше, ніж через добу. Порятунок Елізабет і дитини ліг повністю на леді Вайлер, яка взяла Рубі своєю першою помічницею. Та сама передбачливість, яка спонукнула сера Едварда приїхати передчасно до Кінроса, підказала йому потребу залишити все необхідне для своєї дружини на той випадок, коли його самого не виявиться на місці. Тому Маргарет Вайлер зайняла пост свого чоловіка, роблячи ін’єкції сульфату магнію і долаючи конвульсії, а тим часом Рубі займалася самим процесом дітонародження, відривчасто кидаючи запитання офіційній акушерці та виконуючи так само відривчасті накази. Цього разу було більше конвульсій, а інтервали між ними були меншими. Елізабет і досі смикалася, коли народилася дитина — крихітне худеньке створіння, до того ж таке синє та скоцюрблене, що Маргарет Вайлер довелося залишити Елізабет на Джейд, а самій допомагати Рубі оживляти другу дівчинку. Цілих п’ять хвилин вони ляскали та масажували малесеньку істоту, поки та смикнулася, вхопила ротом повітря і тихенько заскімлила. Після цього Маргарет відразу ж повернулася до Елізабет, залишивши Рубі доглядати за дитиною. Дві години по тому конвульсії закінчилися, однак тимчасово; Елізабет була жива і в глибоку кому не впала.

Дві жінки вирішили трохи перепочити і попити чаю, який принесла заплакана Шовкова Квітка.

— Вона житиме? — спитала Рубі, така виснажена, що рухнула у крісло і нахилила голову до колін.

— Сподіваюся, що так, — відповіла Маргарет Вайлер, поглянувши на свої руки. — Я не можу вгамувати дрож, — мовила вона з подивом у голосі. — Яка жахлива робота! Я більше не хочу мати справу з чимось подібним. — Вона повернулася і поглянула на Джейд, яка сиділа поруч із Елізабет. — Джейд, ти була просто неперевершеною. Без тебе я не впоралася б.

Маленька китаянка зашарілася і поміряла пульс у Елізабет.

— Я готова за неї вмерти.

— У вас є час та можливість поглянути на немовля? — спитала Рубі, підводячись.

— Так, звісно. Джейд, якщо стан Елізабет хоч на волосинку зміниться — кричи. — Леді Вайлер підійшла до ліжечка, де лежала і тихенько скімлила маленька зморщена істота; колір її шкіри змінився з синьо-чорного на рожево-бузковий. — Дівчинка, — мовила акушерка, знімаючи покривало, яке, не загортаючи, накинула на дитину Рубі. — Десь вісім місяців, можливо, трохи більше. Треба зберігати її в теплі, але Елізабет це не стосується. Перлино? — гучно позвала вона.

— Так, моя пані?

— Накажи розпалити вогонь у дитячій кімнаті негайно і поклади теплу грілку в ліжечко. Потім нагрій цеглину і загорни її у велику кількість матерії, щоб вона не пекла. Мерщій!

Перлина хутко зникла.

— Джейд, — сказала Маргарет Вайлер, повернувшись до ліжка, — як тільки Перлина повідомить, що ліжечко для дитини готове, понеси дівчинку до дитячої кімнати і поклади її в це ліжко. Підігрівай його, але слідкуй, щоб не стало аж надто жарко. Тепер дитина — на твоїй відповідальності, тому що я не можу кинути Елізабет і міс Костеван теж не може. Доглядай за нею якомога краще, а якщо вона знову посиніє, покличеш нас. Нелл доведеться спати в кімнаті Крильця Метелика, тому скажи Перлині, щоб вона забрала з кімнати своє ліжко відразу ж після того, як віднесе дитину до дитячої кімнати.

Здавалося, усе було зроблено в одну мить: Джейд помінялася місцями з леді Вайлер і пішла до ліжечка, а Рубі взяла малу та передала її Джейд. А та поглянула на малесеньке зморщене обличчя з повагою та захватом.

— Моя дитиночка, — проспівала вона, обережно чукикаючи згорточок. — Ця дівчинка буде моєю. Я за нею ходитиму.

І вона пішла геть, а Рубі та леді Вайлер залишилися по обидва боки ліжка, куди перенесли Елізабет відразу ж після того, як у неї почалися перейми.

— Мені здається, що вона просто спить, — обережно мовила Рубі, поглянувши спочатку на акушерку, а потім — на нерухоме тіло Елізабет.

— Мені теж. Але будьте напоготові, Рубі.

— Елізабет більше не повинна мати дітей, — твердо заявила Рубі.

— Саме так.

— Маргарет, ви — жінка з великим життєвим досвідом, еге ж? — спитала Рубі, намагаючись зробити так, щоб запитання прозвучало необразливо. — Тобто свого часу ви багато бачили і пережили, просто не могли не бачити і не пережити.

— Ой, Рубі. Саме так воно й було. Інколи мені здається, що я бачила аж надто багато.

— Я теж, до речі.

Зробивши перший хід, Рубі замовкла і сиділа непорушно, прикусивши губу.

— Запевняю вас — що б ви не сказали, це не зможе мене образити чи шокувати, Рубі, — лагідно мовила леді Вайлер.

— Та ні, це — не про мене, — поспішила запевнити її Рубі, пригадавши, що шокувати співрозмовників — то її царина. — Це стосується Елізабет.

— Тоді скажіть мені.

— Я… про секс… — випалила Рубі.

— Ви хочете спитати, чи можна буде Елізабет займатися сексом?

— І так, і ні, — відказала Рубі, — але саме з цього місця і слід почати докладнішу розмову. Ми пересвідчилися, що Елізабет ризикує своїм життям, якщо завагітніє. Чи означає це, що їй узагалі протипоказане статеве життя?

Маргарет Вайлер зітхнула, насупилася і заплющила очі.

— Хотіла б я мати однозначну відповідь на це запитання, але я її не маю, Рубі. Якби вона мала впевненість, що статевий акт не спричиниться до зачаття, їй можна було б жити нормальним подружнім життям.

— О, тут я знаю всі подробиці! — мовила Рубі. — Я була хазяйкою борделю, і кому ж, як не мені, знати про всі ті хитрощі, на які ідуть жінки, щоб не завагітніти? Підмивання, правильно дібрані дні менструального циклу, виймання члена перед еякуляцією… Але в тім і біда, що інколи жоден з цих запобіжників не працює. Тоді тільки й залишається, що пити настоянку спориньї протягом шести тижнів і сподіватися, що вона справить належний ефект.

— Тоді ви вже маєте готову відповідь на СВОЄ запитання, еге ж? Найнадійніший засіб — це взагалі припинити статеві стосунки.

— От чорт! — мовила Рубі, розпрямляючи плечі. — Унизу чекає її чоловік. Що мені йому сказати?

— Скажіть, нехай почекає іще годину, — відповіла леді Вайлер. — Якщо за цей час стан Елізабет не погіршиться, можна буде сказати, що з нею все гаразд.

Проминула іще одна година, і лише тоді Рубі, тихенько постукавши у двері, увійшла до кімнати, оздобленої блякло-зеленим шотландським тартаном.

Александр сидів там, де й зазвичай, — біля великого вікна, яке виходило на місто Кінрос та гори вдалині. Ще не було поночі; хоч яким би важким не був стан Елізабет, останні дев’ять годин уже здавалися далекою вічністю, як зорі у телескопі. Книжка впала Александру на коліна, а на його обличчя впали останні промені призахідного сонця, що пробивалося крізь темні хмари, що виднілися на обрії. Коли вона постукала, він аж підстрибнув від несподіванки, а потім повернувся і незграбно звівся на ноги.

— Пологи пройшли нормально, і вона вижила, — тихо повідомила Рубі, беручи його за руку. — Небезпека іще не минула, але Маргарет і я твердо впевнені в тому, що з Елізабет усе гаразд. Ти — батько іще однієї дівчинки, мій любий.

Александр плюхнувся у крісло і обм’як. Рубі сіла на стілець напроти і спробувала посміхнутися. Александр неначе постарів, обличчя його посіріло, здавалося, попри всю свою силу та енергію він програв битву, зіштовхнувшись із сильнішим супротивником.

— Розщедрюйся, Александре, мені страх як хочеться викурити сигару та випити коньяку, — сказала вона. — Я не можу зачинити двері повністю, бо мене можуть викликати, але я можу курити й випивати, нашорошивши одне вухо.

— Звісно, моя любове. Ти ж знаєш, що ти — моя любов, — мовив він, дістаючи сигару і підкурюючи її для Рубі. — Дітей більше не повинно бути, — мовив він, підходячи до буфета і наливаючи два келихи коньяку. — Це ясно як день. Бідолашна Елізабет! Тільки тепер для неї настане спокійне життя. Мабуть, тепер вона почне втішатися ним. Бо в її ліжку більше не буде Александра, еге ж?

— Такою є загальна думка, — мовила Рубі, беручи келих з коньяком. Зробивши великий ковток, вона глибоко затягнулася сигарою. — Господи, як гарно! Мені більше не доведеться все це переживати знову. Твоя дружина страшенно страждала під час вагітності, але народила досить безболісно. Дивно, еге ж? Це важко збагнути, коли не маєш власної дитини. Хоча Лі я народила досить легко.

— Йому зараз… скільки йому зараз? Дванадцять? Тринадцять?

— Не з’їжджай з теми, Александре. Шостого червня йому виповниться тринадцять. Зимова дитина за австралійськими стандартами. Восени легко зносити вагітність, хоча в Гілл-Енді було досить жарко.

— Він буде моїм основним наступником, — мовив Александр, відсьорбнувши коньяку.

— Александре! — підскочила Рубі. — У тебе вже ж є двоє наступниць!

— Так, але дівчата. Які, за словами Чарльза, зможуть залучити до моєї родини хлопців, набагато кращих за тих, якими могли виявитися мої власні сини. Хлопців, які навіть зможуть виявити бажання змінити свої прізвища на Кінрос. Але в глибині душі я завжди знав, що твій хлопець стане для мене кимось більшим, аніж просто сином моєї коханки.

— А на чиїй конячці він поїде? — різко спитала Рубі.

— Прошу?

— Та то я просто так, — відвернулася Рубі. — Я кохаю тебе, Александре, і завжди кохатиму. Однак нам не слід вести таку розмову, коли твоя дружина знаходиться межи життям та смертю. Це… це негарно.

— Я не згоден. І, гадаю, Елізабет теж не буде згодна. Ми всі визнали, що моє одруження стало помилкою, але ця помилка сталася через мене. Я винуватий, і більше ніхто. Я хотів показати двом страшним дідуганам, що Александр Кінрос — цар усього світу. — Він посміхнувся, і раптом на його обличчі з’явився умиротворений вираз. — Але хоч яким би нещастям не став мій шлюб, я певен, що врятував Елізабет від іще більшого нещастя, яке спіткало б її у шотландському Кінросі. Вона б цього не зрозуміла і не зрозуміє, але це правда. Тепер, коли я більше ніколи не прийду до її ліжка, їй стане краще. Я виказуватиму їй усі почесті та повагу, але моє серце належить тобі.

— А хто така, — спитала Рубі, скориставшись можливістю, — хто така Онорія Браун?

Він спочатку розгубився і на мить спантеличився, а потім розсміявся.

— Моя перша в житті жінка. Вона мала у своему володінні сто акрів доброї сільськогосподарської землі у штаті Індіана; вона пустила мене переночувати. Її чоловік загинув у американській громадянській війні. Вона віддала мені не лише себе, вона віддала б мені все, що мала, якби я залишився і одружився з нею та почав обробляти її землю. Я взяв те, що мені було потрібно, — її тіло, але від решти відмовився. — Александр зітхнув і заплющив очі. — Відтоді я не змінився, Рубі. І навряд чи змінюся. Я сказав їй, що моє призначення в житті — не фермерство. І поїхав уранці геть зі своїми п’ятдесятьма п’ятьма фунтами золота.

Зелені очі Рубі заблищали слізьми.

— Александре, Александре! Якого ж болю ти собі завдав! — скрикнула вона. — А якого болю ти завдаєш своїм жінкам! І що ж з нею сталося?

— І гадки не маю. — Він поставив на стіл порожній келих. — Мені можна побачити мою новонароджену доньку?

— Звісно ж, — відповіла Рубі, зморено спинаючись на ноги. — Мушу попередити тебе, що Елізабет не знає про твою присутність. Дитина народилася швидко і кольором чимось нагадувала свою матір під час пологів — така ж синьо-чорна. Нам з Маргарет Вайлер знадобилося аж п’ять хвилин, щоб оживити її і змусити зробити вдих. Дівчинка народилася на цілий місяць раніше, і тому вона дуже маленька й слабка.

— Вона помре?

— Не думаю, але їй буде далеко до Нелл.

— І більше ніяких статевих стосунків з Елізабет?

— Так каже леді Вайлер. Ризик завагітніти надто високий.

— Так, занадто високий. Мені доведеться обмежитися двома доньками, — мовив Александр.

— Нелл дуже здібна, ти ж знаєш.

— Так, знаю. Але вона має нахил до живих істот.

Рубі повільно ступала угору східцями.

— У п’ятнадцять місяців після народження — дуже дивно, що дитина взагалі виявляє якусь схильність. Утім, Лі був теж чимось схожий у цьому сенсі, якщо пригадати. Але, на мою думку, це означає лише одне — ранній, не по літах, розвиток — як і Лі. А яка схильність проявиться у неї пізніше — цього не знає ніхто. Діти такі непостійні; вони часто піддаються нападам ентузіазму, які спалахують і швидко гаснуть.

— Я хочу, щоб вона вийшла заміж за Лі, — сказав Александр.

Рубі, яка вже стояла біля дверей до кімнати Елізабет, аж підскочила від несподіванки. Швидко обернувшись, вона вчепилася руками у волосся Александра так міцно, що той аж скривився від болю.

— Слухай сюди, Александре Кінрос! — просичала вона. — Я цього не потерплю! Щоб я цього більше не чула — ніколи! Ти не можеш планувати людські життя, наче це шахти чи залізниці! Не чіпай мого сина та свою доньку! Нехай вони самі шукають собі супутників у житті!

Замість відповідати він розчинив двері й увійшов до кімнати.

Елізабет уже прийшла до тями; вона повернулася на подушці і, посміхнувшись, поглянула на них.

— Я знову вижила, — сказала вона. — Гадала, що цього разу неодмінно настане кінець, але він не настав. Маргарет каже, що у нас знову дівчинка, Александре.

Він нахилився і ніжно поцілував її в лоба, а потім взяв за руку.

— Я знаю, моя люба, мені Рубі вже сказала. Це прекрасно. Ти достатньо гарно почуваєшся, щоб придумати для неї ім’я?

Елізабет злегка нахмурилася і беззвучно поворушила губами.

— Ім’я… — замислено мовила вона. — Якось нічого не спадає на думку.

— Тоді давай пізніше придумаємо.

— Ні, давай зараз. Скажи мені якесь ім’я.

— А як стосовно Кетрін? Чи Джанет? Елізабет — на твою честь? Анна? Марія? Флора?

— Анна, — із задоволенням повторила Елізабет. — Так, мені подобається Анна. — Вона піднесла його руку до своєї щоки. — Боюся, нам знову доведеться шукати годувальницю. Здається, у мене й цього разу немає молока.

— Місіс Самерс декого знайшла, наскільки мені відомо, — мовив Александр, повільно й лагідно виймаючи свою руку; її рука була схожа на пазури хижака. — Це ірландка на ім’я Бідді Келлі. Її дитина померла позавчора від крупу, і ця жінка сказала місіс Самерс, що годуватиме нашу дитину, якщо у неї буде молоко. Так домовлятися з нею, Елізабет? Чи мені попрохати Суня, щоб він знайшов китаянку?

— Ні, нехай буде Бідді Келлі. Вона мене влаштовує.

Але Рубі нахмурилася: Меґґі Самерс знайшла-таки хитрий спосіб повернутися до центру подій. Ця Бідді Келлі явно була якоюсь її подругою з церковної католицької общини, яка розноситиме плітками все, що тут підслухає. Шпигунка в будинку принаймні на шість місяців! Багато спілкування, багато таємниць, що повідомляються пошепки… те, про що і досі не знає містечко Кінрос, воно невдовзі дізнається.

Розділ 6 Відкриття

Якщо раніше Джейд марно благала іще перед народженням Нелл, щоб її зробили нянькою, то з появою малятка Анни її найзаповітніша мрія нарешті здійснилася. Бідді Келлі вправно виконувала свій обов’язок і добре няньчила та годувала немовля впродовж семи місяців, після чого Анну перевели на коров’яче молоко — без будь-яких побічних ефектів. Це стало певним розчаруванням для місіс Самерс, яка втратила свою подружку, але Джейд і Рубі відчули величезне полегшення. Рубі була задоволена з того, що економка позбулася основного джерела внутрішньої інформації, але емоції, що їх пережила Рубі, не можна було порівняти з тим, що відчувала Джейд. Тепер Анна повністю була під її опікою.

Елізабет видужувала повільно, але без рецидивів; на той час, коли її другій доньці виповнилося півроку, вона вже була спроможною поводитися, як здорова молода дівчина. Уроки гри на фортепіано були поновлені, вона ходила на прогулянки до Кінроса, а Александр знайшов надійного чоловіка, який навчив її їздити верхи та керувати елегантним візком, запряженим двома жвавими та міцними конячками, їй також дісталася біла арабська кобила з хвилястою гривою і пишним хвостом. Елізабет назвала її Кристал, їй подобалося подовгу доглядати за нею і чистити, тож шкіра конячки стала гладенькою та блискучою, як атлас. Елізабет могла проводити години поспіль у конюшні, доглядаючи за своєю конякою, зате у неї завжди бракувало часу на спілкування з Анною. Значною мірою таке нехтування пояснювалося ревнивістю Джейд, бо їй мати дитини вбачалася чимось на кшталт суперниці. Однак Елізабет була достатньо щирою перед собою, щоб визнати, що такий стан справ з вихованням Анни її цілком влаштовує.

Александр наказав продовжити асфальтову дорогу аж до Кінроса; хоча вона й петляла та звивалася цілих п’ять миль, аж поки не добігала міста, це звільнило Елізабет від необхідності користуватися вагонеткою. Для того щоб скористатися вагонеткою, їй доводилося ставити до відома пані Самерс або когось із її насуплених лакеїв, що вагонетку слід доставити від копрів до будинку. А для того щоб виїхати на коні чи на возику, треба було лише спитатися в конюшні, яка не входила до сфери відповідальності Самерс. Це було величезною перевагою! Раптом життя засіяло для Елізабет новими кольорами і набуло небачених вимірів, не в останню чергу завдяки тому, що її тіло звільнилося нарешті від усього, що пов’язувало її з Александром Кінросом.

За винятком далекого кревного зв’язку.

Коли Рубі, уповноважена бути носієм новин, сповістила їй, що сер Едвард Вайлер і його дружина вважають нерозумним продовження статевих стосунків, Елізабет насилу стрималася, щоб не підстрибнути від радощів; та вона втрималася і примружила очі, щоб приховати свої радісні емоції. Може, Рубі й думала, що їй бракуватиме «акту», але Елізабет знала напевне, що ні.

Їзда верхи була її найулюбленішою розвагою; оскільки така їзда не вимагала наявності дороги, то Елізабет часто ломилася на Кристал у лісові хащі, якщо не заважали проїхати кущі та трава. Це, у свою чергу, привело до відкриття чарівних потаємних куточків, чия краса буквально приголомшувала її; у неї виробилася звичка годинами сидіти на якомусь камені і спостерігати за парадом живих істот довкола себе — від лірохвосток і кенгуру-валлабі до дивовижних комах. Або вона брала з собою книжку, знаючи, що тут їй ніхто не заважатиме; час від часу Елізабет відривалася від книжки, піднімала голову і мріяла про справжню свободу, яку по праву народження мали всі ті живі істоти, яких вона споглядала довкола себе.

Одного разу вона натрапила на озеро. Вона знайшла його, проїхавши досить далеко вздовж річки, коли перебувала у рішучому дослідницькому настрої і коли їй відчайдушно хотілося втекти від будь-яких обмежень та умовностей; Елізабет змушувала Кристал іти руслом ріки там, де неможливо було проїхати берегом. Відтоді як вона знайшла це озеро, вона більше нікуди й не їздила верхи — тільки туди.

Озеро лежало в невеликій западині і було досить глибоким; наповнював його водоспад, що стрибав униз великими валунами посеред пишних, як дівчачі коси, папоротей та густого довгого моху, якого не можна було зустріти в Шотландії. У чистій воді кидався у вічі буквально кожен камінець, було видно кожну рибинку та кожну креветку, прозору, як скло; видно було навіть, як несамовито калатають їхні маленькі, як червоні булавочки, серця. Хоча дерева й затіняли озеро, однаково опівдні промені сонця проникали крізь листву і, відбиваючись від поверхні води, утворювали над озером, сяйво, схоже на розплавлене золото. Усяка живність приходила сюди попити води; Елізабет знайшла досить безпечне місце поодаль від озера, щоб Кристал могла там пити воду, не ризикуючи при цьому розчавити когось із крилатих, ходячих та повзучих місцевих мешканців; для себе ж вона знайшла зручний валун, щоб на ньому сидіти, душею линучи в далекі мандри.

Озерце належало їй і тільки їй. Ліс на вершечку гори був закритий для всіх, окрім містера та місіс Кінрос, але навіть якщо там з’явився б якийсь порушник, то він ніколи б не знайшов озерце. Надто вже далеко вгору за течією воно знаходилося, надто вже важко було туди дістатися.

Ніхто зі сторонніх не міг сказати, про що думає Александр Кінрос. У мешканців будинку склалося таке враження, що він вирішив підтримувати з дружиною поштиві та цивілізовані стосунки, які не йшли далі застільних та післяобідніх розмов про видобування золота, про погоду, про нові проекти, про те, що пишуть газети, про те, що сер Генрі Паркс став головою невдалого уряду, чи про те, що містер Джон Робертсон здобув рицарський титул.

— Сер Джон Робертсон, — задумливо мовила Елізабет. — Дещо дивно, що королева вирішила дати йому рицарство. Він не належить до англіканської церкви, до того ж має підмочену репутацію як любитель поволочитися за жінками. Зазвичай такі якості сильно знижують людину в очах Її Величності.

— Сумніваюся, що її поінформували про його розпутну поведінку, — сухо зазначив Александр. — Однак його новий рицарський титул мене не дивує.

— А чому ж?

— Тому що Джон Робертсон уже не являє собою цінну політичну фігуру. Коли таке трапляється з якимось діячем, він зазвичай пише прохання королеві, щоб вона нагородила його рицарським званням. Це щось на кшталт сигналу покинути виборчу політичну арену.

— Та невже?

— Так, моя люба. Ти не могла не помітити, що коаліційні уряди, що міняються з калейдоскопічною швидкістю, зовсім не ставлять собі конкретних цілей. Згадаєш мої слова, невдовзі Робертсон піде із законодавчої асамблеї. Його, напевне, призначать довічним депутатом верхньої палати і залишать членом виконавчої ради. Паркса ж залишать царювати в нижній палаті, — пояснив Александр і зневажливо пхикнув.

— Але Паркс також має рицарське звання, — заперечила Елізабет. — І щось поки не видно, що він збирається у відставку.

— Це, мабуть, тому, що у Паркса надто товсті щоки, — весело вишкірився Александр. — Через їхню пухку плоть очі перетворюються на щілинки і нездатні бачити довкола себе. Жарт, звісно. Просто він бундючний, цей сер Генрі. І завжди таким буде. Він також живе аж надто розкішно — а це небезпечно для політика без значних персональних статків. Робертсон — багата людина, Паркс — відносно бідна. Офіційно член парламенту не може заробляти гроші, не має права, але є таке поняття, як «подяка» за інвестиції, «чайові» для прем’єра тощо, — знизав плечима Александр. — Треба просто знати шляхи і способи, як вийти на ці приробітки, Елізабет.

— Мені він дуже сподобався, коли був у нас на прийомі.

— Так, він — цікава і чарівлива людина. І мені подобається його ідея про державну освіту дітей. Що мені в ньому не подобається, так це його аж надто піддатлива вдача. Сер Генрі гнеться туди, куди дме вітер.

Наприкінці січня 1878 року, коли Анні було десять місяців, Нелл розшукала свого татка у бібліотеці.

— Тату, — спитала вона, залазячи на коліно Александру. — А що не так з нашою Анною?

Застуканий зненацька таким запитанням, Александр повернув дворічне маля до себе і здивовано витріщився. Обличчя його доньки дедалі більше нагадувало його власне, воно було видовженим, з виступаючими бровами; воно скоріше личило б не малій дитині, а дорослій жінці. Темно-сині очі дивилися невідривно, і їхній погляд був не по роках стурбованим та занепокоєним.

— А що, на твою думку, не так з Анною? — спитав Александр, несподівано збагнувши, що майже не бачиться зі своєю молодшою донькою.

— Щось та не так, — з упевненістю в голосі мовила мала. — Пригадується, у її віці я вже розмовляла, бо я добре пам’ятаю, що ти казав тоді мені, а я — тобі, татку. Все пам’ятаю. А наша Анна й досі не може рівно сидіти у ліжку. Джейд дурить мене, вона завжди її підтримує руками кожного разу, коли я заходжу поздороватися з сестрою, але ж я однаково все це бачу. Очі Анни рухаються якось не так, вони то закочуються, то бігають туди-сюди. Вона увесь час пускає слину. Я в її віці вже вміла сидіти на горшку і пукати, а вона — ні. Ой, татку, вона така маленька й гарненька, вона — моя сестричка, але з нею щось не так, правда!

У Александра аж у роті пересохло; він облизав губи і спробував надати своєму обличчю якщо не байдужого, то хоча б нестурбованого вигляду.

— А котра зараз година? — спитав він.

Це була гра: він навчив Нелл розуміти, що показують стрілки старого дідового годинника, який «жив» у кутку його бібліотеки. Мала ніколи не помилялася, не помилилася вона й зараз.

— Шоста, татку. Крильце Метелика невдовзі зайде за мною, — захихикала вона, — а мене нема!

— А ти її сама знайди! От вона здивується! — мовив Александр, обережно опускаючи доньку на підлогу. — Якщо вже шоста, мені треба буде знайти твою маму. За годину прийде на вечерю тітонька Рубі.

— Як же ж мені хочеться не спати, а бути з вами! Я люблю тітоньку Рубі майже так сильно, як і Крильце Метелика.

— Значить, більше, ніж маму? І більше, ніж мене?

— Ні, ні, зовсім ні! — викрутилася мала. — Це все відносно, тату, і ти це знаєш.

— Усе, біжи геть, мала хитрюго, — тихенько підштовхнув її батько і засміявся.

Перед тим як розшукати Елізабет, Александр сходив до дитячої кімнати, куди Нелл так і не повернулася після народження Анни, бо леді Вайлер сказала, що гамірливе дитинча буде заважати ретельному догляду за передчасно народженою дівчинкою. Крильце Метелика тримала Нелл у себе, але останнім часом дівчинка стала наполягати, щоб кімнату віддали повністю їй.

Раптом до Александра дійшло, що Джейд майже не виходила з дитячої кімнати ані вдень, ані вночі і що догляд за Елізабет вона переклала виключно на Перлину та Шовкову Квітку; себе ж вона повністю присвятила маленькій Анні. «Дивно все це і непояснимо, — подумав він. — Який же батько поглинеться інтересом до своєї малої дитини, навіть якщо він — її рідний батько? Особливо коли ця дитина — іще одна дівчинка?» Нелл була не така: бадьора, розумна, допитлива, ділова, настирлива. Нелл не дасть йому ігнорувати її існування і ніколи не давала відтоді, як народилася. А натомість Анну не було ані видно, ані чутно. І завжди знаходилася якась відмовка, щоб не пускати його до дитячої кімнати подивитися на свою молодшу доньку.

Але сьогодні він не постукав у двері, не спитався дозволу в Джейд; він просто взяв і увійшов. Джейд сиділа з Анною на колінах, однією рукою підтримуючи малу за спинку, а другою чимось годувала її з ложечки. Джейд аж підстрибнула від несподіванки і ошелешено уставилася на Александра.

— Містере Кінрос! — схвильовано мовила вона. — Містере Кінрос, вам не можна зараз до Анни, я її годую.

Замість відповіді він підійшов до дерев’яного кухонного стільця, взяв його за спинку і поставив перед дитиною та нянькою. А потім усівся на нього з кам’яним виразом на обличчі.

— Дай мені дитину, Джейд.

— Я не можу, містере Кінрос! У неї фартушок увесь заляпаний, і вона вас вимаже!

— Невелика біда, якщо вимаже. Мені не звикати. Дай її мені, Джейд. Негайно.

Передати дитину до його рук було нелегко: схожа на ганчіркову ляльку, Анна не могла тримати голівку, але нарешті Александр узяв її на руки. Позбавлена дитини, Джейд стояла і тремтіла, і її вишукано гарні риси обличчя завмерли маскою жаху.

Уперше Александр дістав змогу добре придивитися до своєї молодшої доньки — і відразу ж помітив, що Нелл таки мала рацію, незважаючи на те що у свої десять місяців Анна була гарнішою дитинкою, аніж свого часу Нелл, — пухкенькою та добре доглянутою. Чорне волоссячко, чорні вії та бровенята, сіро-блакитні оченята, які не сходилися в одній точці, чи, принаймні, здавалося, що не сходилися. Вочевидь, якісь розумові процеси все ж відбувалися в її голові, бо мала збагнула, що руки, які її тримають, — чужі, і коліно, на якому вона сидить, — також чуже. Вона завовтузилася в його невмілих обіймах, замахала рученятами і тихенько заскімлила.

— Дякую, Джейд, можеш забрати її, — мовив Александр, не проминувши помітити, як швидко Анна зреагувала на зміну обстановки: щойно китаянка взяла її на руки, вона враз замовкла і розкрила ротик, чекаючи нової порції кашки.

— Скажи мені правду, Джейд, — тихо мовив Александр. — Ти давно помітила, що в Анни не все гаразд із розумовим розвитком?

Сльози нестримним потоком покотилися по щоках китаянки.

— Майже відразу, містере Кінрос, — мовила вона, ридаючи. — І Бідді Келлі це відразу ж помітила. І місіс Самерс. Як же ж сміялися вони з неї у кухні! Але я витягнула свій кинджал і сказала, що горлянки їм поперерізаю, якщо вони хоч слово лихе скажуть про Анну в місті.

— І вона повірили твоїй погрозі?

— О, так. Вона зрозуміли: якщо я сказала, значить, зроблю. Я ж китайський нехристь.

— А що вміє Анна?

— Вона поліпшилася останнім часом, чесно, містере Кінрос! Але на все потрібен час, багато часу. Вона вже вміє їсти з ложечки — бачите? Це — нелегко, але вона здатна вчитися. Я поговорила з Хунь Чі в медичній крамниці, і він показав мені, які вправи потрібно робити на шиї, щоб Анна зрештою змогла тримати голову. — Китаянка притиснулася щокою до голівки з чорними кучерями. — Я так люблю доглядати за Анною, сер, клянуся! Анна — моя дитина, і я нікому її не віддам — ані Перлині, ані Крильцю Метелика. Благаю вас, не забирайте її у мене! — І Джейд знову розридалася.

Ураз відчувши себе старим, Александр насилу звівся на ноги і погладив китаянку по голові.

— Не турбуйся за це, люба моя. Я не заберу в тебе Анну. Хіба ж можна так віддячувати за твою відданість? Ти маєш рацію, Джейд: Анна — твоя дитина.

З дитячої кімнати Александр вирушив коротким маршем сходів до кімнат Елізабет, де він не був відтоді, як вона змогла вставати після народження Анни. Він помітив, що обстановка там змінилася. Колись там були меблі, дібрані ним так, щоб нагадувати його резиденцію в сіднейському готелі, але тепер усе змінилося у відповідності до вподобань Елізабет — менше позолоти, менше дзеркал, ситець замість парчі, і все це — синє, синє, синє. Цей колір Рубі називала похмурим.

«Що ж це зі мною сталося, що я, господар цього будинку, так і не знав про те, що тут відбувалося відтоді, як народилася Анна? Так, мене подовгу не буває вдома — хіба ж я можу комусь довірити контроль за будівництвом дороги до Літгоу? Але мене ніхто не спитав, і ніхто мені нічого не сказав. Ніхто, окрім моєї маленької доньки. Я — чужинець у домі, повному жінок. Меґґі Самерс… Величезний павук у моїй павутині. Слід було про це знати. Елізабет завжди її недолюблювала, і тепер я розумію чому. Що ж, вона зі своїм чоловіком може забиратися з третього поверху, знайти собі будинок у Кінросі і там жити. Я найму нову економку. І найматиму знову і знову, аж поки не знайду таку, яка влаштовуватиме нас усіх. Таку, яка не буде ненавидіти китайців, яка не матиме подружок на кшталт Бідді Келлі, котра ходить до церкви по неділях, щоб розпускати там плітки».

— Елізабет! — гукнув він, зупинившись перед будуаром.

Вона з’явилася відразу ж, і досі вдягнена в темно-червоний костюм для верхової їзди; її очі були широко розкриті від здивування.

— Це непідходящий колір для верхового костюма, коли їздиш на білій коняці, — зауважив він з легким поклоном. — На ньому повно білої кінської шерсті.

Блиснула іронічна посмішка; Елізабет схилила голову у легкому поклоні.

— Ти маєш рацію, Александре. Наступного разу це буде кремовий костюм.

— А ти кожного дня виїжджаєш на прогулянку? — спитав він, широким кроком підходячи до вікна. — Мені подобається літо. Бо день набагато довший.

— Мені теж подобається літо, — знервовано мовила вона. — Так, я їжджу майже кожного дня. Якщо не вирушаю до Кінроса. — Запала тиша; Александр так і стояв, дивлячись у вікно. — Що сталося, Александре? Чому ти прийшов?

— Ти часто бачиш Анну? Частіше, аніж, наприклад, свою коняку?

Чути було, як у Елізабет перехопило подих, вона почала тремтіти.

— Ні, нечасто, — відповіла вона байдужим голосом. — Джейд настільки нею захопилася, що коли я заходжу до дитячої кімнати, мені здається, що я там — небажана гостя.

— Коли так говорить матір дитини, це схоже на зручну відмовку. Ти прекрасно знаєш, що Джейд — твоя служниця і мусить виконувати твої накази. Може, ти й не сильно старалася?

На блідому обличчі Елізабет враз з’явилися рожеві плями. Вона сіпнулася і крутнулася на місці так, наче одна нога її була прибита гвіздками до підлоги. Нервово заламуючи пальці, вона тихо, майже пошепки, відповіла:

— Ні, я не старалася.

— Скільки тобі зараз років?

— У вересні буде двадцять.

— Як летить час! Двічі матір у дев’ятнадцять років, двічі мало не померла при пологах, а тепер — вільна від усього цього! Ні! — гаркнув він. — Не плач, Елізабет! Зараз не час плакати. Вислухай мене — от тоді й поплачеш.

З того місця, де вона стояла, Елізабет було видно лише його спину. «Що сталося? Чому у нього такий зболений голос? Він сильно страждає, і це очевидно». Вона помітила, що він нарешті опанував себе і розправив плечі. Коли він заговорив, голос його вже був набагато м’якший.

— Елізабет, я зовсім не винувачу тебе за те, що ти передала своїх дітей таким відданим і простодушним людям, як Крильце Метелика та Джейд, особливо враховуючи те, що тобі так і не довелося подівувати. Мені здається, що ці щоденні поїздки до лісу та до Кінроса, оця несподівана свобода вдарили тобі в голову, як шампанське. І чому б ні? Ти виконала і навіть перевиконала свій обов’язок перед Господом, як його розумів старий віслюк Маррі. І тепер ти вільна від цього обов’язку. Був би я на твоєму місці, я б теж трохи побайдикував, — зітхнув Александр. — Однак, попри те що твій обов’язок переді мною — це справа минулого, твій обов’язок перед дітьми нікуди не подівся. Він залишається. Я не збираюся забороняти тобі їздити верхи, на візку, гуляти пішки чи робити все, що тобі заманеться, бо я знаю, що твої забави є безневинними. Але ти мусиш турбуватися про своїх дочок. За два-три роки Нелл буде достатньо дорослою, щоб я міг у тебе її забрати, але, боюся, з Анною все буде інакше. Анна — це не Нелл.

Рожеві плями на обличчі Елізабет зникли; вона плюхнулася у крісло і обхопила голову руками.

— Ти теж це бачив.

— Значить, ти не була в повному невіданні?

— Ні, бо Джейд завжди каже, що Анні то погано, то вона застуджується, то у неї спинка болить… У мене з’явилися підозри, але я їх так ніколи і не наважилася перевірити. Ти навіть надто добрий до мене. Я заслуговую на всі можливі докори та критику. А як ти здогадався, що Анна відстає в розвитку?

— Сьогодні увечері до мене прийшла Нелл і сказала, що з Анною щось не так. Що вона не може тримати голову, закочує очі. Тому я пішов і змусив Джейд сказати мені правду. — Він різко обернувся і поглянув на Елізабет спокійним і відстороненим поглядом. — Анна не просто відстає в розвитку, Елізабет. Вона — розумово відстала.

Елізабет тихенько заплакала.

— Це сталося при її народженні, — чітко вимовила вона. — Маргарет і Рубі п’ять хвилин клопоталися з нею, аж поки вона зробила перший вдих. Це — не спадковість, Александре. Я впевнена, що це — не спадковість.

— Та я в цьому і не сумніваюся, — нетерпляче кинув він. — У цьому криється якийсь сенс, хоча я й не знаю, який саме. Ми маємо одну дуже розумну дівчинку і одну — розумово відсталу. Може, це — для рівноваги, хтозна?

Александр відійшов від вікна, рушив до дверей, але потім зупинився.

— Елізабет, поглянь на мене! Послухай, будь ласка, що я тобі скажу. Поки це не зайшло надто далеко, нам треба буде прийняти рішення. Я маю на увазі — стосовно Анни. Ми можемо тримати її тут, а можемо здати до притулку. Якщо ми залишимо її тут, ви з Джейд усе життя будете скуті необхідністю ходити за бідолахою, яка нездатна ходити за собою. Я певен, що ми зможемо знайти притулок, де з неї не будуть знущатися, — у таких справах гроші є всесильними. Що б ти хотіла зробити?

— А що вибрав би ти, Александре?

— Залишити її тут, звісно, — з подивом відповів він. — Однак це не означає, що цей тягар мушу нести я. Якщо коли-небудь щось трапиться з Джейд — що ти робитимеш?

— Залишу її вдома, — сказала Елізабет. — Залишу вдома.

— Значить, ми єдині в цій думці. До речі, я збираюся звільнити Меґґі Самерс. Це на деякий час створить нам певні незручності — я хочу, щоб вона забралася звідси завтра ж, і не пізніше. Мені шкода її чоловіка, йому подобається бути поруч зі мною і виконувати мої розпорядження, і заслання до Кінроса він переживатиме тяжко. Але так має бути. Я дам об’яву стосовно економки в «Сідней морнінг геральд».

— А чому б не скористатися послугами аґенції з найму домашніх слуг?

— Тому що я волію сам проводити співбесіду з претендентами. — Він витягнув з кишені свого золотого годинника і поглянув на нього. — Поспішай, моя люба. О сьомій прийде Рубі.

— Вибач, я не зможу піти на вечерю. Мені треба буде знайти Джейд і поговорити з нею. І почати знайомство з Анною.

Він узяв її руку і злегка цьомкнув.

— Як хочеш. Дякую тобі, Елізабет. Я не став би тебе винуватити, якби ти вирішила відправити Анну до притулку, але я радий, що ти цього не зробила.

Звістка про Анну впала на Рубі, як цебро окропу. Александр не казав їй нічого, аж поки вони не опинилися в бібліотеці — з сигарами та з фужерами старого доброго коньяку, а відсутність Елізабет пояснив легеньким нездужанням. Чутливий ніс Рубі відразу ж відчув якусь домашню проблему, бо вона знала Александра так, як дружина ніколи не знатиме; вона побачила це по його очах та виразу обличчя. Після появи Анни вона жодного разу не бачила його таким, бо Александр, здавалося, і думати полишив про Елізабет, відсунувши її кудись у віддалений куточок своєї свідомості. Але тепер усе змінилося — і той стурбований вираз обличчя повернувся.

Причини його занепокоєння стали відомі, коли він сказав Рубі про Анну — як він зробив це неприємне відкриття і як відреагувала Елізабет. Але Рубі довелося зробити великий ковток коньяку, перш ніж вона зібралася з духом і змогла відповісти.

— Александре, любове моя, як же ж мені шкода!

— Нам з Елізабет не менше шкода, аніж тобі. Утім, це — факт, і його не можна ані скасувати, ані змінити. Елізабет гадає — і я її підтримую в цій думці, — що це не вроджений порок, а пологова травма. У дівчинки немає ознак, типових для розумово відсталих дітей, — загалом вона досить гарненька, і тіло у неї пропорційне. Коли вона лежить у своєму ліжечку, то так зразу і не скажеш — тільки коли подивитися їй в очі. Як сказала Нелл, вони безцільно крутяться туди-сюди. Джейд каже, що вона здатна вчитися, але це займає дуже багато часу — навіть така проста річ, як їсти з ложечки.

— От потайлива сучка! — мовила Рубі, відсьорбнувши коньяку. — Ну, я маю на увазі Джейд, — уточнила вона, коли Александр здивовано підняв брови. — Ні, я не хочу сказати, що якби ми дізналися про це раніше, то чимось змогли б зарадити, ні. Елізабет каже правду — мала й справді не дихала. Якби я все це могла знати, то, можливо, і не старалася б змусити її дихати, але звідки ж мені було знати! Мені просто хотілося, щоб страждання Елізабет дали якийсь результат, а не скінчилися намарно.

— Знаєш, Рубі, це можна було передбачити, можна, — мовив Александр і стиснув її руку. — Древні греки стверджували, що людська гординя — то є злочин проти богів, злочин, який має бути покараний. Я розвинув у собі величезну гординю — надто великий успіх, надто велике багатство, надто велика… влада. І Анна — то є моє покарання.

— Я іще не чула жодних злих пересудів у місті, хоча Бідді Келлі няньчила її аж сім місяців.

Александр вишкірився сліпучою білозубою посмішкою.

— Це тому, що якось Джейд застала їх у кухні, коли вони насміхалися з Анни. І відразу ж витягнула кинджал! Сказала, що коли базікатимуть про це, то переріже їм горлянки. І вони їй повірили.

— От і молодець Джейд!

— Меґґі Самерс завтра залишає маєток. Я вже повідомив її чоловікові.

Рубі неспокійно завовтузилася у кріслі, а потім узяла Александра за обидві руки.

— Значить, ти збираєшся зробити так, щоб правда про стан Анни так і залишилася таємницею?

— Ні, звісно, що ні! Це означало б для манюньої фактичне ув’язнення. Тут немає нічого соромного. Принаймні так вважаю я. І, здається, Елізабет теж так вважає. Я хочу, щоб Анна ходила, куди хотіла, а те, що вона піде, — я в цьому не сумніваюся.

— Ти ще мені нічого не сказав про те, що стосовно цього думає і відчуває Елізабет. Вона знає, що Анна — розумово відстала?

— Гадаю, що ні. Вона переконала себе, що дитина просто трохи запізнилася з розвитком. Трохи запізнилася! — Він гірко розсміявся. — Моя дружина упадала за тією конякою, наче за якоюсь богинею. Чистила її щіткою, вичесувала гриву, гладила — чому молодих дівчат так тягне до коней?

— Сила, Александре. Потужні м’язи, що перекочуються під чудовою шкірою. Ця сила змушує відчути себе карликом. Ти вчинив розумно, що дав їй кобилу, бо вона б не знесла одного виду кінського прутня — то було б уже занадто.

— Тобі не можна довіряти делікатні справи, Рубі. Ти що — не вмієш висловлюватися елегантно і дипломатично?

— Ха! А який сенс висловлюватися елегантно і дипломатично? — грайливо мовила Рубі, легенько мнучи Александру пальці. Потім вона сіла йому на коліна і зарилася обличчям у волосся, яке так швидко посивіло, так швидко! — Ти хоч трохи розібрався в тому, як працює мозок Елізабет?

— Ні. Анітрохи.

— Після народження Анни вона змінилася. Її розмови зі мною мають виключно загальний характер — то запрошує мене на обід, коли приходить Теодора, то на вечерю, коли ти вдома. Вона не хоче ділитися інтимними таємницями, як колись раніше, коли ми про що тільки не гомоніли! Про всіх і про все. А зараз вона десь далеко, повністю на якійсь своїй хвилі, — з сумом мовила Рубі.

— Я хочу бути з тобою, — мовив Александр, зарившись обличчям у груди Рубі. — Можу прийти до тебе в Кінрос, якщо ти мене хочеш.

— Хочу, — тихо відповіла Рубі. — Завжди хочу.

Вона пішла сама до вагонетки, окидаючи поглядом залитий світлом Кінрос. Місто мерехтіло зеленуватими вогниками газових ламп. Чахкали двигуни, зловісно-сатанинські поблиски вогню освітлювали величезні сараї, де руда «Апокаліпсису» перетворювалася на золото «Апокаліпсису», а на далекому пагорбі під світлом місяця, який стояв у зеніті, мерехтіли дахи пагоди, збудованої Сунем. «Я — частина усього цього, хоча я ніколи цього не бажала. Яка ж вона хитра штука, оця любов! Якби не Александр Кінрос, я була б не більше, ніж мені призначила доля: дамою з сумнівною репутацією, яка живе на межі вигнання, якщо не знищення».

З того дня, коли Елізабет переконалася в ущербності Анни, вона стала ходити до церкви. Але не до пресвітеріанської. Наступної неділі вона з’явилася в англіканській церкві Святого Андрія. За руку вона вела Нелл, а поруч із нею Джейд везла в колясочці Анну. Довізши її аж до воріт, Джейд залишила їх і чекала, поки не скінчиться служба, — тоненька, як лозинка, китаяночка, котра намагалася триматися непомітно.

Спантеличений і сам не свій від радості, преподобний містер Пітер Вілкінс привітав першу леді міста Кінрос із непідробною поштивістю і дав їй зрозуміти, що передня лавка з правого боку завжди буде зарезервована за мешканцями Кінрос-гаусу. Місто гуділо від новини про звільнення місіс Самерс, ходили якісь нічим не підтверджені чутки, що у родині Кінросів не все благополучно, і це зробило священика ще уважнішим та більш запобігливим.

— Дякую вам, містере Вілкінс, — прохолодно мовила Елізабет, — але я краще сяду на лаву позаду. Моя донька Анна страждає вадами розвитку, тому якщо їй стане погано і вона заплаче, я хочу, щоб у мене була можливість швидко викотити візок із церкви.

Отак воно і сталося. Кінрос-таун дізнався про розумову відсталість Анни в обхід чуток, і така відвертість зруйнувала плани Меґґі Самерс і позбавила її майбутнього задоволення від лихослів’я.

Розмова з Джейд теж пройшла досить спокійно; після сплеску сліз та ридань дві жінки по-дружньому вирішили ходити за Анною по черзі, так, щоб у Джейд була можливість відпочити, а Елізабет і далі могла їздити на своє озеро. Цей похід до церкви став початком нового режиму дня в Кінрос-таусі — публічна заява про розумову відсталість Анни та повідомлення про те, що Елізабет, дізнавшись про стан своєї доньки, припинила бути безбожницею, як її чоловік. Хвала Господу!

Мабуть, радість від цієї славної події злегка затьмарилася б, якби парафіяни дізналися, де зробила Елізабет свою першу зупинку після того, як скінчилася служба: вона зайшла до готелю «Кінрос», щоб пообідати з Рубі, яка зустріла її дуже радо і обняла та розцілувала.

— Це означає, що ти повернулася до нормального життя? — спитала Рубі, тримаючи Елізабет у витягнутих руках і роздивляючись її іскристими очима.

— Так, — посміхнулася Елізабет, — якщо під цим розуміти те, що ми з тобою найліпші друзі і те, що ми є, так би мовити, рівними вкладниками акцій в Александра. Я нарешті стала дорослою.

— Ну-ну-ну! Як нам не соромно плакати! — сказала Рубі, витягаючи Анну з колясочки. — Ну, моя маленька, хіба ж гарні діточки плачуть? Тобі доведеться звикати до більшої кількості людей, аніж Джейд і твоя мама. Елізабет, прислухайся до того, що каже Нелл, — вустами немовляти промовляє істина. Що у нас сьогодні на обід? Запечені гриби та свіжосмажена курятина. Не кривися, Нелл! Може настати такий день, коли ти з тугою згадаєш про цей обід. Я добре пам’ятаю той день, коли шматок черствого хліба та запліснявілого сиру здався мені смачнішим за будь-який нектар та амброзію.

Елізабет узяла докори Александра стосовно її нехлюйського ставлення до Анни так близько до серця, що відмовилася покинути своїх дітей, щоб з’їздити з ним до Сіднея. Він був палким прихильником опери, музики та театру і тому, не бачачи причини відмовляти собі в задоволенні, натомість узяв собі за звичку їздити до Сіднея разом із Рубі. Коли 1878 рік змінився на 1879-й, ці візити стали частішими, бо, як висловився Александр:

— Новий Південний Уельс тепер є достатньо близьким до Англії, щоб дати можливість працювати тут оперним та театральним компаніям. Тепер по всьому маршруту обладнані вугільні склади, і тому подорож з Англії через Суец займає всього-навсього п’ять тижнів.

Вони з Рубі побували на прекрасній постановці «Венеціанського торговця», а також подивилися іскристу й веселу оперету «Корабель Її Величності „Пінафор“». Вони побували також на Міжнародній сіднейській виставці, яка проводилася у великому палаці, спорудженому спеціально для цієї нагоди. Знайти житло стало тепер важче, аніж раніше; Александру довелося змінити свій готель, бо у старому стало неможливо жити через парові трамваї, які гуркотіли вулицею, чмихаючи клубами чорного диму та сиплячи навсібіч іскри.

Вони прогулювалися по виставці, милуючись павільйонами, коли Александр раптом сказав:

— Невдовзі я поїду до Англії.

Рубі зупинилася і поглянула на нього.

— А з якого це дива?

— Сказати чесно?

— Чесно.

— Я втомився від будинку, де повно жінок. Невдовзі почнеться нове десятиріччя, та й нове сторіччя не за горами. Я хочу подивитися, що відбувається в Англії, Шотландії та Німеччині. Уже з’явилися нові печі для виплавляння сталі, нові технології будівництва мостів, нові методи генерування електричного струму, які перетворили його з дитячої іграшки на потужну силу; ходять навіть чутки про появу нових, революційно-нових двигунів, — відповів Александр, і очі його засіяли ентузіазмом. — Якби не Анна, то я взяв би з собою Нелл та Елізабет, поселив би їх у гарному будинку в лондонському Вест-Енді і використовував би той будинок як свою штаб-квартиру. Але це неможливо, і, якщо чесно, я страшенно радий з цього. Мені потрібен тривалий відпочинок від жінок. Навіть від тебе, Рубі.

— Я тебе прекрасно розумію, — почала вона. — Якщо буде можливо, ти побачишся з Лі?

— Побачення з Лі — перше в моєму порядку денному. Більше того, коли в нього будуть канікули, я хочу взяти його з собою. Це буде цінним досвідом для інженера-початківця.

— О, як чудово, Александре! Я така вдячна тобі!

Тепер він зупинився і поглянув на неї.

— Зараз я спитаю в тебе таке, чого ніколи іще не питав, бо Лі поїхав досить швидко, а ми з тобою не були тоді ще настільки близькими людьми. Я хочу дізнатися ось про що: чи може Лі виставляти себе як китайського принца, якщо його прізвище — Костеван.

Її сміх був настільки невимушеним та привабливим, що всі, хто стояв поблизу, повернулися і безцеремонно поглянули на них; звісно, Александр Кінрос під руку з розкішно-прекрасною жінкою приваблював погляди, але то були погляди вкрадливі, потайливі, бо ходили вперті чутки, що та жінка — аж ніяк не його дружина.

— Александре, Лі вже скоро виповниться п’ятнадцять! А ти чекав цілих шість років, щоб поставити це запитання! За порадою Суня я сказала керівництву школи, що Лі буде вчитися інкогніто, бо його батько має впливових ворогів, які підуть на все, щоб заподіяти йому лихо, не виключаючи викрадення його сина. Уся школа буквально живе цією таємницею, і Лі дуже втішається з того, що його співучні губляться в здогадках про його походження. Якби там були інші китайці, таємницю було б легше розгадати, але до недавнього часу Лі був єдиним. Минулого року з’явилися іще двоє, але вони — сини багатих торговців-дворян з Вампоа, які з пихою та погордою дивляться на Пекін.

— От і добре, — мовив Александр і весело вишкірився.

— Ти поїдеш і пропустиш прийняття декотрих важливих законів, — завважила Рубі. — Мені сказали, що Паркс збирається позбавити католицькі школи державної фінансової підтримки — а також школи інших конфесій. Але для інших шкіл це не так важливо, бо вони фінансуються багатими снобами. А до католицьких шкіл ходять діти з бідніших прошарків населення.

— Який же ж він жахливий протестантський фанатик! — вигукнув Александр.

— Готується новий законопроект про землю, а також іще один законопроект, спрямований на обмеження китайської імміграції. Ага, там іще будуть законопроекти стосовно виборів — а чому це політики маніпулюють межами виборчих округів?

— Щоб мати більше голосів, Рубі. Не став риторичних запитань.

— Еге ж! Є іще один законопроект, який мене непокоїть, — це той, що стосується спиртного. Він дає округам право встановлювати заборону на алкоголь — пуритани чортові!

— Можеш не турбуватися, Рубі, — заспокійливо мовив Александр, стискаючи її руку. — Кінрос не проголосує за скасування спиртного, бо він і так є містом досить цнотливим, враховуючи те, що китайці не п’ють. Пуритани не отримають тут необхідних їм голосів, бо китайці права голосу не мають, а білі люблять своє спиртне надто сильно, щоб проти нього проголосувати.

— Як би там не було, у мене — готель, а не бар. До того ж завжди можна буде підмазати поліцію, як у Гілл-Енді.

— Тобі не доведеться цього робити, запевняю тебе. — Раптом вираз його обличчя посуворішав і він мовив серйозним тоном: — Не дивуйся, якщо я залишуся там надовго.

— А скільки для тебе «надовго», Александре?

— Два, три, може, чотири роки.

— Господи! До того часу, як ти повернешся, у мене там дещо знову відросте і я ще раз стану незайманкою. Вчетверте.

— А я до тебе так і буду ставитися, моя люба.

— Це означає, що ти матимеш достатньо часу, щоб улаштувати Лі до Кембриджу?

— Так. Можливо, підприємство «Апокаліпсис Ентерпрайз» фінансуватиме професорську кафедру або започаткує дослідницьку лабораторію.

— Як же поталанило Лі! Молитиму Бога, щоб він це зрозумів та оцінив, — сказала Рубі.

— Гадаю, так воно і буде, — сказав Александр і посміхнувся.

Хоча від’їзд чоловіка наприкінці 1879 року і став для Елізабет повною несподіванкою та потрясінням, вона не жалкувала, що він їде. Хто невтішно побивався, так це Нелл; батько почав брати її з собою і показувати цехи, дільниці по збагаченню руди, а одного разу, коли їй уже виповнилося три роки, Александр узяв малу з собою в шахту. Що ж тепер їй робити — цілими днями стирчати вдома?

Відповіддю Александра стало найняття на роботу не гувернантки, а наставника-чоловіка, який мав навчити його доньку читати й писати, а також навчив би її азів латини, давньогрецької мови, французької та італійської, наставника, який змусив би працювати її допитливий розум. Наставник виявився сором’язливим молодиком на ім’я Вільям Стівенс, якого Александр поселив у великій кімнаті на третьому поверсі Кінрос-гаусу. Сунь послав навчатися трьох здібних китайських хлопчиків, преподобний Пітер Вілкінс — свого сина Доні, дуже здібного хлопця, а ще Александр спромігся знайти трьох білих дівчаток, чиї батьки погодилися на те, що вони ходитимуть до школи, допоки їм не виповниться десять чи десь так. Нелл була наймолодшою, їй було майже чотири роки, а решті учнів було п’ять.

Через кілька днів рюмсання та істерики Нелл продемонструвала, що вона — таки татова доця: розправила плечі, підняла голову і вирішила гідно прийняти свою долю. Одного дня вона буде достатньо дорослою, щоб поїхати разом із татком; а допоки єдиним способом зберегти своє місце в його серці були успіхи у навчанні.

З півдесятка економок прийшли і пішли, аж поки не приїхала місіс Гертруда Сартіс; вона підійшла до родини, як рукавичка до руки. П’ятдесятирічна вдова, чиї діти вже виросли та одружилися, керувала затрапезним пансіоном у Блейні, коли її знайшла Констанція Дьюї. Місіс Сартіс виявилася бадьорою та життєрадісною жінкою із залізними нервами; вона не церемонилася з Нелл та кухарем Чангом, а до решти китайців ставилася приязно та з повагою; їй навіть вдалося порозумітися з Джимом Самерсом. Ця остання обставина була найважливішою у світлі Александрового від’їзду — вперше за багато років Джим Самерс не зміг поїхати разом із ним: його дружина нездужала від якоїсь загадкової хвороби, про яку він не хотів розводитися.

Утім, за відсутності Александра виконавча влада не перейшла до рук Самерса. Сунь скинув свої розкішні шовкові шати і перебрав на себе керівництво шахтою та іншими галузями «Апокаліпсису»: вугіллям, сталлю та цеглою в Літгоу; виробництвом цементу неподалік Літгоу, в Райлстоуні; кількома великими маєтностями довкола Веллінгтона; олов’яною копальнею в Північному Квінсленді, фабрикою парових двигунів у Сіднеї; а також новою бокситовою шахтою. І то було іще далеко не все.

Наче виправдовуючи занепокоєння Александра тим, що вона стала надто самостійною, Елізабет вирішила під час його відсутності повністю переробити Кінрос-гаус і оздобити помешкання такими кольорами, тканинами та меблями, які подобалися їй. Александр сказав, що вона може задовольняти всі свої примхи, але за двох умов: вона за жодних обставин не чіпатиме його бібліотеку, а також щоб фон у приміщенні не був настільки синім, щоб викликати депресію.

— Ти ж знаєш, йому подобається червоне, — зазначила Рубі.

— Ні, не знаю, — відказала Елізабет, якій так і не вдалося подолати своє переконання в тому, що яскраво-червоний — це колір повій. На її обличчі з’явився замріяний вираз. — Деякі кімнати стануть абрикосовими та лавандово-блакитними, інші — сливовими та жовтувато-коричневими, а одна-дві кімнати стануть зеленувато-жовтими та кобальтово-синіми з білим нальотом.

— Модерново, але красиво, — зазначила Рубі.

Оскільки Рубі та Констанція полюбляли ходити по крамницях, то вони утрьох брали з собою Анну, Джейд, Перлину та Квітку Персика і час від часу навідувалися до Сіднея, щоб вибрати матеріал і поохати над гарними паперовими шпалерами, часто доводячи до сказу продавців меблів своєю примхливістю та прискіпливістю. Нелл, яка не жалкувала, що її не беруть з собою, залишалася вдома під опікою Крильця Метелика, місіс Сартіс та містера Вільяма Стівенса.

Анну оглянув буквально кожен лікар, який мав репутацію знавця ДИТЯЧих розумових захворювань, але вердикт кожного разу був той самий: не слід плекати надію на одужання, бо ті діти, які до двох років не навчилися ані ходити, ані розмовляти, є приреченими на розумову відсталість на все своє життя.

Анна все ж досягла певних успіхів: у п’ятнадцять місяців вона вже могла тримати голову і зосереджувати очі на будь-кому, хто намагався привернути її увагу до себе. Її краса стала більш виразною після того, як вона навчилася зосереджувати свій погляд; очі у неї були великі та широко розкриті, як і у матері, світла блакить між сміховинно довгими віями.

До двох років вона навчилася сидіти без підтримки у своєму високому стільчику і сама їсти — то була доволі брудна процедура, яку Джейд вважала своїм тріумфом, але Елізабет від неї вернуло. Відданість Анни Джейд була повною, хоча невдовзі після того, як дівчинка опанувала високий стілець, вона стала впізнавати і Елізабет. Але дівчинка не ходила і не розмовляла. Нелл була в Анни на особливому місці; вона зустрічала її несамовитими і начебто радісними криками.

Джейд лагідно і наполегливо продовжувала працювати з дівчинкою, а допомагав їй у цьому Хунь Чі з китайської медичної крамниці; здавалося, його сконцентрована сторіччями східна мудрість допомагала Анні краще, аніж усі ті настоянки та патентовані медпрепарати, що їх приписували сіднейські лікарі, і він рекомендував регулярні фізичні вправи, терпіння, правильне харчування та навчання з постійним повторенням засвоєного. Хунь Чі також практикував голковколювання, встромляючи малій у шкіру тонесенькі голки; ця процедура зрештою допомогла Анні навчитися тримати голову. Елізабет сумнівалася в ефективності такого лікування, але не забороняла його, тому коли Анна змогла тримати голову, а Хунь Чі запропонував новий курс лікування, щоб дівчина змогла ходити, вона дала свою згоду.

Яка ж то була піднесена радість, коли Анна навчилася сидіти на горшку! Проминуло приблизно шість місяців, перш ніж вона стала асоціювати цей сосуд з дефекацією, але все ж вона змогла це зробити — хоча й не завжди це виходило як слід. Невдовзі перед тим, як Александр поїхав наприкінці 1879 року, коли Анні було майже три роки, вона почала вимовляти деякі слова: «мама», «Джейд» та «Нелл»; ними й обмежувався її лексикон, але всі ці слова вона спрямовувала чітко за адресою, розуміючи конкретно, до кого звертається. Наступним словом, яке додалося у три з половиною роки, стало «лялька» — заяложена ганчіркова істота, яку вона дуже любила. Анна спала з нею і наполягала, щоб ця лялька завжди була поруч — і під час сеансів голковколювання, і тоді, коли вона сиділа у своєму високому стільчику. Ляльку треба було мити принаймні раз на тиждень, але, коли Елізабет спробувала замінити стару ляльку на нову, Анна здійняла такий вереск, що довелося повернути їй стару.

— От і добре, — сказала Рубі. — Значить, вона розуміє різницю між ними. Місіс Сартіс пропонує замовити у китайського кравця таку саму ляльку, а для повної схожості навмисне вибілити матеріал, щоб він став схожий на старий, і передати всі позначки та особливості. А коли стара лялька розпадеться — а вона неодмінно розпадеться, — тоді й можна буде непомітно підсунути Анні нову.

— От молодець місіс Сартіс! Вона — справжнісінький скарб, — сказала Елізабет.

Елізабет мала час двічі на тиждень їздити до озера, і це заняття було єдиним, яке давало їй радість життя. Оскільки Кристал не подобалося йти вгору за течією руслом ріки, Елізабет якось узяла мачете і розчистила вузеньку стежину, по якій можна було вести коняку за вуздечку. У глибині душі Елізабет боялася, що ця стежина може навести Александра, коли той повернеться, на озеро — її утаємничену місцину. Однак то мало трапитися у віддаленому майбутньому; а наразі Александр, якого не було вдома вже вісімнадцять місяців, не поспішав повертатися; принаймні такий висновок можна було зробити з його листів.

Листи дружині були короткими та стислими; листи до Рубі були довшими і більш інформативними. У них багато йшлося про Лі, якому 1881 року виповнилося сімнадцять.

«Ти добре вчинила, що відіслала його геть, Рубі, — йшлося в одному листі, — хоча я здогадуюся, що він сильно скучав за своєю мамою. Усе, що я йому про тебе розповідаю, хлопець усотує як губка, а твої фото, що я йому привіз, стоять на найвиднішому місці в його кімнаті. Як старший учень, він тепер має власну кімнату і власний кабінет, а по обидва боки від нього мешкають два перські принци. Його англійська бездоганна й надзвичайно вишукана, а його манери — царські, але цілковито позбавлені пихатості. Надсилаю тобі його фото в новому шкільному костюмі; він не хотів фотографуватися, оскільки, здається, увібрав у себе певні забобони стосовно фото, розповсюджені серед співучнів: боїться, що фотографія вкраде його душу. На щастя, у нього досить сильна інженерна жилка, щоб аж надто сильно вірити у забобони, тим більше стосовно фотографії.

Він уже виріс до шести футів, і його зростання ще не припинилося, як запевняє директор, — мушу сказати, у цього чолов’яги великий досвід роботи з хлопцями та юнаками, тому він знає, що каже. Тож коли ти його побачиш, не дивуйся, якщо зустрінеш велетня середніх розмірів. Коли він надягає свій спортивний костюм, можна бачити, що хлопець має розвинену мускулатуру, а литки зовсім не такі тонкі та нерозвинені, як у більшості білих чоловіків. М’язи на його литках чисто китайські — великі й сильні. Звідси його прекрасні результати — він вправний весляр та чемпіон у спринті. Крикет став його пристрастю — він досконало оволодів усіма прийомами цієї гри. Коли він поступить до Кембриджу, то сподівається виступати за цей університет у змаганнях з веслування і грати у крикет принаймні за свій університетський коледж. Мабуть, це буде коледж Кай, оскільки туди приймають іноземців. З усього цього можна зробити висновок, що він надзвичайно прагне потрапити до університету в жовтні наступного року. Я вже почав рознюхувати настрої кембриджського начальства, щоб полегшити туди шлях для твого хлопця. А цей шлях буде нелегкий, бо Лі, попри його бездоганну вимову, не є англійським джентльменом. Двоє хлопців-персів також вибрали для себе Кембридж; вони беруть приклад з Лі, як і багато інших учнів школи. Твій син має рису, яку я назвав би так: тверда й непохитна сила».

Рубі забрала в Елізабет листа і натомість дала їй фото, сяючи від гордості.

— А ось, нарешті, і сам Лі, — мовила вона.

Лі сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу; Елізабет ретельно вивчила фотографію, намагаючись не потрапити під вплив явної гордості Рубі за свого сина та схильності до ліричності й пафосу, яка несподівано прорізалася у Александра. Їй довелося визнати, що ніколи вона не бачила такого вродливого юнака, такого незвичного і, можна сказати, екзотичного. Навіть Сунь, на якого був схожий Лі, не міг похвалитися такими витонченими рисами обличчя. Але було в ньому і дещо від Рубі: Лі дивився в камеру з посмішкою, яка нагадувала посмішку Рубі, на його усміхнених щоках були такі ж самі ямочки, як і у матері, а європейські очі, судячи з фото, були досить світлими. А найважливіше — у тих очах світився розум.

— Він такий незвичайний, — мовила Елізабет, віддаючи фото. — Він має такі ж зелені очі, як і в тебе?

— Так, зелені, але відтінок трохи інший. А це важливо?

— О, так, важливо. Його волосся зачесане назад так, наче він змастив його макасаровою олією. Значить, йому треба користуватися спеціальними накидками для спинок крісла.

— Та ні, то не олія. У нього — коса.

— Коса?

— Так. Бо так забажав Сунь.

— Що ж, вісім років минуло, залишилося іще чотири — і тільки потім ти його побачиш.

«Лише чотири роки, — подумала Рубі, сідаючи у вагонетку, щоб повернутися до Кінроса. — Додати іще одну вічність до вічності, вже прожитої. Я так і не почула, як у нього ламався голос, не бачила його юнацьких прищиків на підборідді, так і не пережила того захопливого моменту, коли син починає стидатися своєї наготи перед матір’ю. Кожен його лист, написаний мені, обгорнутий гагатово-зеленою стрічечкою і покладений у гагатову скриньку, кожне слово з кожного листа я знаю напам’ять, однак, коли Лі повернеться до мене, однаково він у чомусь буде мені чужинцем. Чи повірить мені Елізабет, що я його ледь упізнала на фотографії? Що я годинами плакала, тужачи через нашу розлуку? Єдиною моєю втіхою є його очі на фотографії: спокійні, впевнені, без тіні болю та вразливості. Що ж, відтоді як він пережив перший біль розлуки, напевне його життя у школі Проктора було цікавим та сповненим подій. Більше мені нічого й не треба, лише сподіватися, що коли він обере собі пару, то зробить це цілком свідомо. Александр сподівається, що цією парою стане Нелл, хоча я не впевнена, що вона стане саме такою дівчиною, яка захопить його уяву. Навіть у п’ять років вона поводиться різко й по-діловому, демонструє свою незалежну вдачу. Елізабет довелося присвятити свій час Анні, а Нелл — самій за себе турбуватися. Вона так схожа на Александра! Лі обожнює Александра, але мені важко уявити, що він обожнюватиме Нелл. Однак усі ці запитання належать майбутньому. Лише через чотири роки я дізнаюся, яким чоловіком виріс мій син. Коли Лі повернеться, йому буде вже двадцять один, він буде сам собі хазяїн. Моя дитина буде повноправним громадянином цієї країни, і я відпишу йому свою частку в підприємстві „Апокаліпсис Ентрепрайз“. Він буде членом ради директорів і формально не матиме до мене жодного стосунку».

Через те що ці міркування були для неї болісними, Рубі переключила свою увагу на місто. Як же воно змінилося! Огидна невпорядкованість зникла, усюди пролягли дороги зі смоли та гравію, з’явилися тротуари, бордюри та стічні жолоби, уздовж вулиць були висаджені дерева; у Кінрос-тауні було навіть кілька красивих цегельних будинків, серед яких були готель «Кінрос» та церква Святого Андрія. З одного боку Кінрос-сквер, тепер зеленої та доглянутої, піднімалася нова будівля: омріяний Александром оперний театр. Чому Гульґонґ може мати свою оперу, а Батерст — аж три театри, а Кінрос-таун — ні? Більшість будинків були дерев’яними, останню мазанку знесли тоді, коли школа переїхала до нового цегляного приміщення. Навіть шпиталь мав вигляд респектабельний. А ріка текла між убраними в бетон берегами, на яких стояли паркові лави, висилися газові ліхтарі та дерева; на жаль, вода в річці була, як зазвичай, брудною.

Бо між містом та підніжжям гори знаходилося промислове підприємство з залізничними коліями, механізмами, двигунами, очисним заводом, кільканадцятьма ангарами з гофрованого заліза. А над усім цим висилися труби, що вивергали дим. Золото продовжувало надходити у таких же обсягах, але допоміжні будівлі поповнилися газовим заводом, електростанцією та холодильною установкою. Тепер Кінрос-таун ввозив з Батерста свіже молоко та м’ясо, а з Сіднея — рибу та фрукти.

«Що б робило це місто без людей на кшталт Александра та Сема Морта — короля холодильників? В Англії вони, мабуть, запліснявіли би без діла, а тут, у Новому Південному Уельсі, вони знайшли заняття, гідне їхніх здібностей, — і добилися процвітання. Цікаво, що б сказав мій каторжник-батько Ричард Морґан та моя каторжниця-мати, якби вони побачили, на що перетворився той край, куди їх заслали відбувати покарання? А погляньте на мене — на Рубі Костеван. Колись я була приживалкою у старого діда, потім — дамою сумнівної репутації, зате тепер я — один із директорів компанії. Чоловіки не сидять без діла. Вони докладають зусиль — і змінюють усе довкола себе. Особливо Александр Кінрос та Самюел Морт».

Отак думала Рубі, коли поверталася до свого шикарного готелю.

Час невмолимо котився вперед, і його політичні риси набували вкрай огидних форм через ущербність та вади політичних діячів. Ірландська частина Кінроса закипіла від обурення, коли прем’єр сер Генрі Паркс, виступаючи в парламенті, закликав його членів обмежити імміграцію з Ірландії, щоб зберегти британський характер колонії та домінування в ній протестантської релігії. Він заявив, що має намір забезпечити вплив протестантської моралі, тому жодних поблажок ірландцям та католицизму, поблажок, здатних змінити статус-кво, зроблено не буде, бо колонія й так стала надто вже ірландською та католицькою. То була дурна заява, яка лише розширила вже існуючий розкол між ірландськими католиками та їхніми протестантськими родичами з інших куточків Британських островів; ця заява поглибила також прірву між робочим класом та вищими класами суспільства, оскільки найбільше ірландців та католиків було саме серед робітників. Чулося також невдоволене бурмотіння з приводу «татаро-монгольських орд», які взагалі не були християнами. А коли упередженість і фанатизм виходять від таких високопоставлених осіб, як прем’єр-міністр, це є лише ознакою того, наскільки поширеними є ці забобони і наскільки мало турбувалися політики об’єднанням країни; натомість вони її розколювали.

У січні 1881 року в Сіднеї відбулася міжколоніальна конференція, на якій обговорювалися шляхи обмеження китайської імміграції; конференція прийняла відозву до Британського уряду. У цій відозві містилася скарга з того приводу, що колонії Австралії не мусять іти у фарватері британської політики щодо Китаю, бо ця політика мала поблажливий та угодовський характер. У відозві висловлювався також протест проти рішення уряду Західної Австралії сприяти китайським іммігрантам, які зголосяться працювати на фермах та домашніми слугами.

Сунь об’єднався з кількома іншими відомими китайськими бізнесменами, щоб представити на конференції інтереси китайської сторони і привернути увагу зібрання до того факту, що нерозумно розколювати багатомільйонну країну за наявності величезних масивів незаселеної території.

«…якщо справедливість, законність і право ви зміните свавільним насильством, ненавистю та заздрощами, то вам, можливо, і вдасться настояти на своєму; але застосування брутальної сили та чисельної переваги здатне лише значно погіршити ситуацію: ваша репутація серед країн світу впаде, і їй буде завдано непоправної шкоди; прапор, яким ви по праву пишаєтеся, більше не буде штандартом свободи і надії всіх гноблених, а навпаки — буде асоціюватися з фальшивістю та підступністю».

Насправді це нове десятиріччя, на яке Александр покладав такі великі надії, почалося на тлі настроїв озлоблення та обурення серед численних і різноманітних груп австралійської спільноти. Жінки почали так активно протестувати проти їхньої дискримінації у сфері освіти, що Сіднейський університет вирішив започаткувати нові факультети для жінок-студенток — за винятком, звісно, медицини: одна навіть думка про жінку, яка у відповідності зі своїм медичним фахом буде оглядати і мацати пеніс та мошонку, жахала і вкидала в паніку.

Завдяки тому що більшість кінросіанців читали газети (до яких тепер додалася і «Дейлі телеграф», а також тижневик-коментар «Булетін») усі ці події та думки збиралися докупи та обговорювалися; на думку Рубі та міських керівників, оті огидні пуритани набували в парламенті надто великої ваги; було прийняте законодавство, згідно з яким усі готелі та бари мусили закриватися об одинадцятій вечора від понеділка до суботи, а в неділю — взагалі не працювати. Як і її численні колеги по всій країні, Рубі поінформувала комісію з алкоголю, що оскільки ліцензії на продаж спиртного згідно з попереднім законом були дійсними до червня 1882 року, то до червня 1882 року залишиться в силі старий розклад роботи питних закладів. І не інакше!

Для Елізабет плин часу позначався, головним чином, днями народження. На новорічний день 1882 року Нелл виповнилося шість, а Анні виповнилося п’ять шостого квітня. То було схоже на перебування в центрі подій якоїсь чудернацької п’єси, поставленої непоштивим та похабним комедійним театром вісімнадцятого сторіччя, з тим лише винятком, що було зовсім не смішно: Нелл значно розширила свій лексикон, до якого додалися складні слова, вона почала розбиратися у тригонометрії та алгебрі, а Анна й досі не навчилася ходити і тільки й казала, що «мама», «Нелл», «Джейд» та «лялька». Однак вона все ж таки припасла приємний сюрприз: на свій п’ятий день народження вона, сміючись та пищачи, проповзла по підлозі дитячої кімнати до Джейд, яка стояла на протилежному боці кімнати і манила її руками.

Елізабет непохитно виконувала свій материнський обов’язок, але цей обов’язок видався їй досить неприємним, і полюбити його було вкрай важко. Джейд, навпаки, — мала з цього величезне задоволення, тому Елізабет вирішила, що справа, мабуть, у ній самій і що вона — погана матір. Звісно, вона знала, що Анна була тією кнопкою, яка назавжди пришпилила її до життя дружини Александра Кінроса. Під час нескінченних тижнів, проведених у ліжку перед народженням Анни, до неї дійшло, що коли вона економитиме те щедре грошове утримання, яке їй призначив Александр, то одного дня вона зможе полишити його, втекти назад до Шотландії і жити там у простому будиночку як поважна незаміжня жінка. Вона знала, що її діти прекрасно обійдуться й без неї; Нелл і так уже прекрасно без неї обходилася. Але потім вона придивилася до Анни і побачила обриси своєї долі. Як же ж вона зможе покинути оцю бідолашну маленьку істоту, приречену на те, щоб усе своє життя бути тягарем для оточуючих? Вона не могла цього зробити. Просто не могла. І це означало, що вона любить Анну, — попри те що дуже не любить її доглядати.

Яке ж це марне та набридливе заняття — стояти, скоцюрбившись, біля її іграшкового стільчика, нахилившись до її рівня, і повторювати раз по раз одні й ті ж слова: «пі-пі», «пук-пук», «ням-ням»! Інколи їй здавалося, що вона збожеволіє від однієї лише даремності своїх зусиль. Однак приголомшлива приземленість і практичність Рубі прекрасно й легко вміщала в себе і розумово відсталих дітей, і фундаментальні вади і дурощі чоловіків. Рубі і бровою не вела, коли Анна слинила її дороге плаття, коли навіть блювала на нього або вимазувала своїми фекаліями в нападі шаленої радості. Одначе, коли вона робила те саме з нею, Елізабет доводилося вискакувати з кімнати, долаючи напад нудоти і сильної огиди. І з притаманною їй схильністю до самобичування Елізабет запевняла себе, що їй бракує людяності та знання правил хорошого тону, що її нудота і огида — свідчення того, що, може, вона й любить Анну, але явно недостатньо для того, щоб зносити жахи догляду за розумово відсталою дитиною.

«Колись Александр назвав мене доброю, але я ніяка не добра, — картала вона себе. — Я — найгірша з усіх жінок, я — несправжня мати. Матері мусять усьому давати раду і все долати, а я не в змозі дати раду власній дитині. Якщо Анна — це просто шматочок тіста, що повзає по підлозі, то Нелл — якась страшна і вища за мене істота, з якою я не маю абсолютно нічого спільного. Дайте Нелл ляльку — і вона робитиме їй операцію: візьме гострого ножа і розкрає її посередині, витягне набивку і з видом знавця розповідатиме про стан ляльчиних нутрощів. Потім вона все кидає і починає копіювати для ляльки ретельно намальовані частини людського тіла з отого жахливого атласу анатомії, з яким Александр ніколи не розлучається, бо гравюри в ньому виконані Альбрехтом Дюрером — до речі, а хто він такий? А коли вона цим не займається, то сидить опівночі на пласкому даху з телескопом, який подарував їй Александр, і витріщається на місяць чи захоплено марить якимись там кільцями Сатурна.

Коли маєш справу з Анною, то невідомо, що вона думає і чи здатна вона думати взагалі. Хоча Джейд стверджує, що здатна. Однак Нелл по-своєму таке ж чудовисько, як і Анна: владна, непосидюча, рішуча, ненаситно допитлива та безстрашна. Хоча очі в неї блакитні, а не чорні, однаково — коли вона дивиться на мене з-під своїх загострених брів, мені здається, що то дивиться на мене Александр. Їй лише шість років, а вона вже вважає, що її мати не набагато розумніша за Анну — ну так, хіба що трішечки. Вона терпіти не може, коли з нею панькаються, вона терпіти не може, коли її цілують, вона з огидою відкидає всяку діяльність, притаманну для жінок. Коробок з моїми старими платтями, які я їй віддала гратися, так і стоїть нерозкритим. Будь-яка дівчинка в її віці визнала б цей коробок скринею зі скарбом, а Нелл натомість тільки зміряла мене презирливим і нищівним поглядом. Бачили б ви цей погляд! Наче вона хотіла ним сказати: мамо, за кого ти мене вважаєш? За ідіотку Анну?

Я здатна любити обох моїх доньок, але я не можу любити одну з них за її гігантський інтелект, а другу — за те, що від її звичок мене вивертає.

О Господи! Скажи мені — що я роблю не так? Чого мені бракує?»

Коли Елізабет поділилася декотрими з цих міркувань з Рубі, та лише презирливо пирснула:

— Слухай-но, Елізабет, ти надто вимоглива до себе! Є люди, як я, — з сильною витримкою і малочутливі, байдужі до бруду та розгардіяшу. Можливо, тому що і вони, і я виросли серед бруду та розгардіяшу. А ти, напевне, зросла в одному з тих бездоганно охайних шотландських будиночків, де все чисто підметено та вимито. Ніхто не ригає з похмілля, ніхто не обсирається чи обсцикається у п’яному ступорі, ніхто не забуває помити тарілки, аж поки вони не вкриються цвіллю, ніхто не залишає у хаті сміття, аж поки воно не згниє. Господи Ісусе, Елізабет! Я зростала у клоаці, у вигрібній ямі! І якщо в тебе слабкий шлунок, то від цього нікуди не подітися. Кицюньо, ти не зможеш це контролювати, хоч як би ти не намагалася. Що стосується Нелл, то тут я з тобою згодна: вона просто чудовисько. Вона ніколи не буде людиною, яка сподобається комусь із першого погляду, навпаки — скоріш за все, вона відштовхуватиме оточуючих. Ти страждаєш через те, що тобі бракує освіти, а Александр дав тобі це зрозуміти. У мене теж немає освіти, але я не була незрілою шістнадцятирічною дівчиною, коли його зустріла. Вище голову — і облиш оце самобичування. Любити своїх дітей — це набагато важливіше, аніж відчувати до них симпатію.

«Потрібен дощ, — подумала Елізабет одного травневого ранку 1882 року, коли вона осідлала свою конячку і проїхалася ті три милі, що відділяли будинок від озерця. — Це озеро не дає мені збожеволіти, воно зберігає мій здоровий глузд. Без нього я жила б взаперті, безцільно б маялася в чотирьох стінах, де мене змусили до покори. Однак тоді я нічого б не знала і мала б спокій та мир у душі». — «Жалість до самої себе, ось що це таке, Елізабет! Найгірший з усіх злочинів, бо він призводить до самообману, надуманих образ і втрати контакту з почуттями інших людей. Ким би ти не була, щоб ти не переживала — ти накликала все це сама. Сказала б тоді батьку „ні“ — і що б він з тобою зробив? Ну, побив би, ну, послав би замолювати гріх до доктора Маррі! Могла б сказати „ні“ Александру — що б він зробив, окрім послати тебе додому зганьбленою? Рубі має рацію: я надто багато думаю про себе та про свої вади. Натомість я мушу думати про озеро. Там я можу забутися».

Вона погнала кобилу стежиною, яка була тепер такою гарно втоптаною, що її міг помітити і нею проїхати будь-хто, хто спромігся б її помітити. Звісно, якщо б йому дозволили. Однак Елізабет жодного разу не спадало на думку, що біля озера може з’явитися хтось іще окрім неї.

Одначе, не доїхавши ярдів триста до водойми, Елізабет почула звук чоловічого сміху — веселого та безтурботного. Вона не перелякалася, але далі не поїхала. Зісковзнувши з кобили, вона прив’язала її до гілки, поплескала по лискучому білому боку і тихенько рушила вперед. Вона була роздратована: як посмів цей хлопець вторгнутися у володіння Кінросів? Вона не боялася, але обережність не завадить. І ця обережність підказувала їй, що спочатку треба подивитися, хто ж він є, цей порушник. Якщо виявиться, що то — ціла зграя розбійників, яким вдалося віднайти це озерце, то вона потихеньку повернеться по своїх слідах до будинку, а там скористається новою цяцькою, яку встановив Александр. То був телефон, з’єднаний з поліційним відділком міста Кінрос та будинком Самерса. Більше лінія нікуди не йшла, але цього було достатньо, щоб негайно викликати допомогу. Можливо також, що то була група аборигенів, але в цій місцевості вони рідко — майже ніколи — не підходили до помешкань білих людей. Аборигени боялися шахти, а довкола було стільки квадратних миль незайманої та порослої лісом землі, що ці нечисленні люди воліли ховатися подалі від розбещувального впливу білих заради збереження цілісності та ідентичності своїх племен.

Але поблизу не було видно ані прив’язаних коней, ані ознак відчайдухів розбійників чи аборигенів. Там був лише один чоловік, який стояв до неї спиною на пласкому камені, що стирчав з води, як оббілована людська лопатка. У Елізабет перехопило подих, вона уповільнила ходу і зупинилася. Чоловік був голий, промені сонця потоками стікали по його золотистій шкірі, а чорне волосся сягало аж до пояса і далі. Китаєць? Раптом він повернувся в її напрямку, підняв руки — і враз пірнув у воду, майже не збуривши її. Елізабет іще раз пригадалося обличчя в той момент, коли чоловік до неї обернувся. Неначе вона десь його недавно бачила. Та то ж був Лі Костеван! Лі Костеван повернувся додому! Її коліна підкосилися, і вона копичкою впала на землю, а потім збагнула: щойно він вирине, одразу ж її побачить. Яка небажана зустріч! Яка ніяковість для них обох! Що ж вона йому скаже?! Похапцем зіп’явшись на ноги, вона ледь устигла схватися в зарості.

Його приватну чоловічу принаду було майже болісно бачити, коли він вистрибнув з води легко й потужно, наче риба. Кивком відкинувши з обличчя довге чорне волосся, він без видимих зусиль вискочив з води і, радісно й зачаровано озирнувшись довкола, розлігся на пласкому камені позагоряти на сонці. Елізабет постояла якийсь час мовчки та непорушно, як та ящірка, аж поки хлопець знову не стрибнув у озеро. Лише тоді вона наважилася відповзти геть.

Як вона дісталася дому — Елізабет не пам’ятала. Її очі, розум і душа повнилися спогадом про оте прекрасне бездоганне тіло, що не мало ані найменшої вади, тіло з гнучкими та сильними м’язами, з радісним обличчям, яке світилося повним та нічим не обмеженим задоволенням. Усе своє життя вона прагнула свободи, але досі ще ніколи не зустрічала її в людській подобі. І це було незабутнє враження. Це було відкриття. Одкровення.

Лі Костеван повернувся додому.

Розділ 7 Досі не знаний біль

Рубі з’явилася невдовзі після того, як Елізабет прийняла душ і перевдяглася у вечірнє плаття.

— Лі повернувся! — скрикнула Рубі, і її обличчя змінилося до непізнаванності. — Ой, Елізабет, Лі повернувся! А я й не чекала його, я й гадки не мала!

— Це ж прекрасно, — механічно мовила Елізабет, насилу виштовхуючи з рота слова, наче ватні. — Принесіть нам, будь ласка, чаю, місіс Сартіс.

Вона провела схвильовану й радісну Рубі до оранжереї, умовила хоч на секунду присісти у крісло і тільки після цього змогла більш-менш природно посміхнутися.

— Рубі, люба, заспокойся і охолонь. Я хотіла б послухати про все відразу, але ти, здається, не в тому стані, щоб розмовляти.

— Він зійшов учора вночі з поїзда, який прибув з Літгоу, — несподівано, як сніг на голову; я ще й подумала, чому ж це поїзд так спізнився, а потім збагнула, що він навмисне дожидався потягу з Сіднея, який завжди спізнюється. Я якраз розмовляла з єпископом англіканської церкви та його дружиною — вони приїхали з візитом до місцевих парафіян, — забелькотіла Рубі.

— Я знаю, що приїхав єпископ. Сьогодні він прибуде сюди на вечерю, хіба ж ти не пам’ятаєш? От тепер ти зможеш прийти разом із Лі.

— Ми сидимо, розмовляємо — а тут заходить Лі! Ой, Елізабет, мій маленький котик виріс і став дорослим чоловіком! Такий красивий! Ти б почула, як він розмовляє — як найвишуканіший джентльмен в Англії! — Вона змахнула сльози і радісно посміхнулася. — Єпископ Кествік мало з крісла не впав, коли почув, як розмовляє Лі, а коли він дізнався, що то — мій син, я відразу ж до небес злетіла в його очах!

— А я й не знала, що саме про це ти все життя мріяла, — мовила Елізабет, намагаючись заспокоїтися, бо її серце шалено калатало.

— Та ні, це не так, і єпископу не подобається моє місце в громаді Кінроса, але він не такий дурень, щоб ставитися до мене як до повії, бо знає, що я — член правління підприємства «Апокаліпсис» і потенційне джерело пожертвувань для церкви. Як би там не було, коли він побачив Лі, то відразу ж вирішив, що мене незаслужено ганьбили, — бо мій син навчався не де-небудь, а у школі Проктора! Ой, Елізабет, я така щаслива!

— Що ж тут дивного, що єпископ так повівся, люба Рубі? Це й малюкові зрозуміло, — мовила Елізабет і облизала пересохлі губи. — А чи означає повернення Лі, що Александр теж повернеться додому?

Веселість Рубі дещо зблякла, коли вона побачила вираз в очах Елізабет, побачила стару маску, яка знову з’явилася на її обличчі.

— Ні, моя дорогенька, Александр залишився в Англії. Він послав Лі на літній відпочинок додому, бо Александр залишається вірним собі: в одному зі своїх листів він писав, що його дуже непокоїть думка про те, що мені ще чотири або навіть більше років не доведеться побачитися з сином, з моїм маленьким котиком. Лі пробуде вдома до кінця липня, а потім повернеться до Англії.

Принесли чай; Елізабет сама розлила його по чашках.

— Тоді що ти тут робиш, Рубі? Чому ти не використовуєш кожну дорогоцінну мить, щоб насолодитися спілкуванням зі своїм сином?

— А тому що невдовзі Лі до нас приєднається, — відповіла Рубі, яка неначе помолодшала до двадцяти років і вся світилася радістю й молодістю. — Невже ти думала, що я стану чекати аж до вечора, щоб познайомити тебе зі своїм сином? Він вирушив помандрувати околицями Кінроса і пообіцяв, що з’явиться якраз до чаювання. — Вона удавано насупилася. — От негідник! Запізнюється!

— Коли він прийде, ми зробимо іще чаю.

Він прийшов через півгодини, і за цей час Елізабет вдалося-таки опанувати себе. На своє здивування, вона відчула легкий жаль, коли Рубі сказала їй, що Александр не приїде додому. Нелл — так та взагалі б сказилася від радості, коли б його побачила. Утім, вона розуміла, чому Рубі не надто засмутилася з того, що Александр не приїде: їй було б важко спілкуватися одночасно і з сином, і з коханцем, які були її найліпшими друзями, бо їй довелося б приховувати від Лі те, ким насправді був для неї Александр.

Лі увійшов до оранжереї; волосся його було забране в косу, вбраний він був у старі, але чисті бавовняні брюки й бавовняну сорочку без комірця та з закоченими рукавами. Не здогадуючись, що її обличчя відразу завмерло гримасою холодної байдужості, Елізабет підвелася і простягнула молодикові руку з гордовитою посмішкою на губах, але без посмішки в очах. Рубі мала рацію — він був красивий, навіть вражаюче красивий; він вдався як у Суня, так і у свою матір. У батька він удався чітко окресленими рисами обличчя та шляхетною поставою, а у Рубі — грацією рухів та невимушеною чарівливістю. Але очі у нього були свої, власні: світло-зелені зіниці, обрамлені темнішими колами; це надавало його погляду пронизливості і гостроти. Так, блідо-зелені очі, довгі темні вії та бронзова шкіра дійсно справляли невідпорне і бентежне враження.

— Здрастуй, Лі, як ся маєш? — спитала Елізабет, намагаючись надати своєму голосу навмисної байдужості.

Його радість швидко зів’яла, він схилив голову набік і пильно поглянув на неї з виразом легкого спантеличення через таку холодність прийому.

— Дуже добре, місіс Кінрос, — відповів він, стискаючи її обм’яклу руку. — А як ви ся маєте?

— Дуже добре, дякую. Будь ласка, зви мене Елізабет. Прошу, сідай. Невдовзі місіс Сартіс принесе нам свіжого чаю.

Він сів так, щоб бачити обох жінок одночасно, і віддав матері ініціативу вести розмову. Так ось вона — дружина Александра, про яку сам Александр майже ніколи нічого не говорив. «І не дивно, — подумав Лі. — Вона не є емоційною та жіночною жінкою, хоча ця арктично-холодна поведінка пасує її загальному стилю». Однак йому іще ніколи не доводилося бачити такої надзвичайно вродливої жінки: молочно-біла шкіра, чорне волосся та темно-сині очі. Чуттєвий рот зусиллям волі випрямлений у ниточку, що викривляла природні контури губ, довга й граціозна шия, красиві руки з масивними перснями на кожному безіменному пальці; персні на її руках видалися йому явно недоречними.

«Елізабет Кінрос не схожа на жінку, що любить порисуватися, значить, ті персні подарував їй Александр Кінрос, а він порисуватися любить. Шкода, що він зі мною не приїхав, — подумав Лі. — Я за ним скучаю, мені бракує його присутності, бо без нього мені бракує повного розуміння сутності міста Кінрос. Вочевидь, його дружина зовсім не рада, що я сюди приїхав».

— А як Александр? — спитала Елізабет, коли їй випала нагода вставити слово.

— О, він увесь у клопотах, і справи у нього йдуть дуже добре, — усміхнувся Лі, і на його щоках утворилися ямочки, як у Рубі, коли вона посміхалася. — Улітку він перебуватиме в Німеччині на фірмі «Сіменс бразерс».

— Цікавиться двигунами та механізмами?

— Так.

— А ти не знаєш — він, бува, не їздив до Кінроса в Шотландії?

На обличчі у Лі з’явився здивований вираз, він хотів був сказати, що Александр щось таке писав, але не сказав. А натомість відповів таке:

— Ні, Елізабет, не їздив.

— Так я і думала. А ти багато часу з ним провів?

— Увесь час, який мені відпустила школа.

— Значить, він тобі подобається?

— Він мені більший батько, аніж Сунь, хоча я кажу це без усякої образи та прихованої критики. Я люблю та поважаю мого рідного батька, але я — не китаєць, — стримано й жорстко мовив Лі.

Рубі невдоволено позирала то на Лі, то на Елізабет. Не такою уявляла вона зустріч між її сином та найліпшою подругою! Між ними не виникало внутрішнього контакту, навпаки — Елізабет випромінювала антипатію. І ця крижана антипатія повернулася до неї з лишком. «Елізабет, не роби цього зі мною! Не відкидай мого котика!» — Вона підскочила і наділа капелюха.

— Ой, уже пізно! Лі, облиш бутерброд і вставай. Сюди увечері завітає єпископ Кествік, тому нам треба приготуватися і прийти на зустріч о пів на сьому.

— Буду з нетерпінням чекати, — мовила Елізабет з дерев’яним виразом обличчя.

— Як тобі дружина Александра? — спитала Рубі у сина, коли вони спускалися до міста у вагонетці.

Лі відповів не відразу; він помовчав, а потім повернув голову і поглянув матері у вічі.

— Александр ніколи не говорив зі мною про неї, мамо, але сьогоднішня зустріч змусила мене зрозуміти, чому ти й досі його коханка.

У Рубі перехопило подих.

— То ти знаєш…

— А він не робив з цього ніякої таємниці, бо розумів, що рано чи пізно я про це дізнаюся. Саме так він і сказав мені, коли пояснив ситуацію. Ми довго розмовляли з ним про тебе, і я полюбив його за це. Він промовляв про тебе з такою ніжністю й любов’ю, казав, що ти — світло в його житті. Але про Елізабет він при цьому не казав нічого і не пояснював, чому він і досі з тобою, просто сказав, що не може без тебе жити, — і все.

— І я без нього теж не можу жити. Гадаю, ти не будеш мене за це картати?

— Звісно, що ні, мамо. — Він посміхнувся, дивлячись на місто, і присунувся ближче. — Це ваша особиста справа, а не моя, і вона ніяк не зачіпає ні мене, ні тебе, еге ж? Просто мені дуже приємно, що моя мати і мій названий батько кохають одне одного.

— Дякую, мій котику-муркотику, — хрипко мовила Рубі і стиснула його руку. — Ти так схожий на свого названого батька: ви обидва маєте сильну практичну жилку, яка дає вам можливість реалістично сприймати те, що змінити не можна.

— Наприклад, твої стосунки з Александром.

— Наприклад, мої стосунки з Александром.

Вони вийшли з вагонетки, пройшли поміж велетенськими ангарами з гофрованого заліза, у яких знаходилися виробничі потужності підприємства «Апокаліпсис», і опинилися на вулицях Кінроса.

— Ти вже ходив дивитися на збагачувальний завод, на газовий завод, реторти і все таке? — спитала Рубі, коли вони перетинали Кінрос-сквер.

— Ні, я подався в хащі, мамо. Європа повниться фабриками, але там немає хащ. Ось що мені хотілося спершу зробити: побачити тварин та пташок, що розгулюють на свободі, відчути запах евкаліпта, помилуватися пташками всіх кольорів райдуги. Європейські птахи такі непоказні, хоча соловей і справді співає дуже гарні пісні.

— А Елізабет ти там не бачив?

— Ні, а що — треба було?

— Та ні, не треба, просто сьогодні був її день верхової їзди, і вона завжди їздить у хащі.

— День верхової їзди?

— Декотрі дні тижня вона підміняє Джейд у дитячій кімнаті і доглядає за Анною. Гадаю, ти вже знаєш про Анну?

— Так, знаю.

Вони увійшли до фойє готелю.

— Сьогодні увечері ти неодмінно зустрінешся з Нелл, бо Елізабет дозволяє їй подовгу не спати і тому вона має змогу бачити гостей, які приходять на вечерю. — Рубі криво посміхнулася. — Гадаю, це так вона хоче продемонструвати гостям, що хоча одна її дитина розумово відстала, зате інша — надзвичайно розумна.

— Бідолашна Елізабет, — мовив Лі. — Що надягати, мамо, — офіційний вечірній костюм?

— О, звісно ж.

— А Сунь там буде? Мені трохи незручно за те, що я подався до лісу замість того, щоб піти в оте дивовижне китайське містечко на вершині пагорба й засвідчити Суню своє шанування.

— Ти зможеш зробити це завтра, Лі. Його пагодове містечко просто миле, еге ж? Але Суня сьогодні не буде на вечері. Він же нехристь китаєць. А кожен із гостей матиме той чи інший стосунок до англіканської церкви. — Рубі захихотіла. — За винятком Костеванів! Ми — не китайці, але ми точно нехристі. І до того ж — надзвичайно заможні нехристі! — долинув голос із коридору, коли Лі вже підходив до своєї кімнати.

«Він такий же розумний і такий же проникливий, як і був раніше, до від’їзду, — подумала Рубі, і досі відчуваючи в повітрі часточку його присутності. — Він мене просто приголомшив. Я й не гадала, що він буде таким великим, так дивовижно схожим одночасно і на мене, і на Суня. Лі, мій любий Лі!»

Після відвідин дитячої кімнати Елізабет пішла до себе і замислено сіла біля вікна. Але вона не бачила ані панорами лісу, ані далеких гір; її зір був спрямований усередину її пам’яті, а пам’ять повнилася спогадами про Лі Костевана на озері. То був образ краси, чоловічого начала та повної свободи. «Я роками їздила на озеро, але мені жодного разу не спало на думку скинути всю свою одіж і попустувати серед риб, самою стати як риба. Озеро не скрізь глибоке, можна було б триматися його мілкої частини. І я могла б пізнати ту радість, яку Лі пізнав сьогодні». — «Ой, Елізабет, будь чесна сама з собою! Ти не робила цього тому, що ти не могла. Ти не можеш бути настільки внутрішньо вільною, щоб пустувати, — навіть у ті дні, коли ти виїжджаєш на Кристал. Ти прив’язана до чоловіка, якого не можеш покохати, і це тягне тебе додолу, як величезний зливок свинцю. Тому йди геть, Лі Костеван! Живи своїм власним життям і не заважай мені жити своїм!»

Але, незважаючи на такий настрій, вона доклала чимало зусиль того вечора, щоб вибрати підходяще плаття — з темно-синьої тафти, з шифоновими рюшами на декольте та короткими рукавами, що закінчувалися якраз під її оголеними плечима. Тими днями вона почала голитися під пахвами — цьому її навчила Рубі, котра з великим жалем ставилася до жінок, які надягають вишукані плаття, але, коли піднімають руку, оголюють густий кущ, який повністю знищує їхню привабливість.

— Перлина вміє користуватися бритвою, тож попрохай її, щоб вона постійно підбривала волосся тобі під руками, Елізабет. Там не буде накопичуватися піт, і ти приємніше пахнутимеш.

— А як щодо приміщення на нижньому поверсі? — спитала Елізабет із хтивою посмішкою.

— Я не голю його, потім там страшенно чешеться, коли відростає волосся, але я підстригаю те місце ножицями, — відповіла Рубі, ані на гран не знітившись. — Кому потрібна там густа борода? — Вона захихотіла. — Хіба що густа чоловіча борода.

— Рубі!

«Що ж, добре, що завдяки Рубі я тепер знаюся на цих справах. Ось так. Прикраси з сапфірів та брильянтів прекрасно доповнюють цю сукню — а ще й зачіска, сережки, намисто і два браслети. Пречудово!»

Вона не стала робити звичайну зачіску з кучерів та локонів, а зібрала в один жмут і приколола на маківці. Навіщо стидатися своїх вух та шиї, навіщо закривати їх довгим волоссям? Трохи жасминових парфумів — і ось вона вже готова до зустрічі з представником англіканської церкви у Кінросі.

І єпископ був буквально приголомшений двома найгарнішими жінками цього краю, якщо не всього Нового Південного Уельсу.

— Вибачте за відсутність господаря, ваша світлосте, — звернулася Елізабет до єпископа, — але я визнала за необхідне організувати прийом у Кінрос-гаусі на честь вашого приїзду до нашого міста.

— Добре, добре, дякую, — пробелькотів священик, ошелешений такою кількістю краси, виставленої напоказ із вишуканістю та смаком.

— Лі, ласкаво просимо, — звернулася Елізабет до сина Рубі, який мав такий вигляд, наче ніколи й не знав, що таке простий бавовняний одяг. Його вечірнє вбрання складалося з костюма, зшитого на Севіл-роу в Лондоні, та величезної шовкової краватки — у відповідності з останніми моделями в журналах мод. Гордовитість — ось яке нове слово знайшла вона для його характеристики; однак хлопець випромінював чарівливість, як і його матір, і невдовзі повністю заволодів увагою єпископа та зачарував його. Ці Костевани такі безцеремонні!

Елізабет сіла зліва від єпископа Кествіка, а преподобний Пітер Вілкінс — справа; решта гостей порозсідалися з кожного боку столу, розкладеного так, щоб умістити дванадцять осіб. Місце Александра з протилежного краю залишилося порожнім. На мить у неї з’явилася думка посадити туди Лі, але потім вона відкинула її — йому ж іще й вісімнадцяти років не було. З приводу чого єпископ не проминув зробити зауваження:

— Може, ви трохи замолоді, щоб пити вино, сер?

Лі закліпав очима і посміхнувся церковнику чарівною посмішкою.

— Ісус, — мовив він, — був євреєм у країні, де в ті часи пити вино було безпечніше та корисніше для здоров’я, аніж воду. Мені думається, що Він пив вино після офіційного досягнення повноліття. Тобто після того, як Йому виповнилося дванадцять чи десь так. До його шістнадцятиріччя вино треба було розбавляти водою. Вино — це дар Божий, мілорде. Звісно, якщо вживати його з помірністю. Я не напиватимуся до нетверезого стану, це я вам обіцяю.

Ця відповідь змусила єпископа замовкнути, бо її було виголошено ввічливо, але твердо.

Вишкіряючись від вуха до вуха, Рубі гнівно блиснула на хлопця своїми зеленими очима і проказала одними губами:

— От чорт, ти ж його принизив, Лі!

«Господи милосердний! — подумала Елізабет, прочитавши по губах Рубі її фразу. — Зроби так, щоб я пройшла через це випробування цілою і неушкодженою! Двоє Костеванів та єпископ англіканської церкви за одним столом — це надійний рецепт катастрофи!»

Однак Чанг був у прекрасній формі і приготував прекрасну їжу: дичина по-французьки з трюфелями, бездоганно обсмажене філе, незмінний шербет, ростбіф з корови, спеціально вигодовуваної кукурудзою, а також морозиво зі шматочками маракуї.

— Прекрасно, смакота! — вигукнув єпископ, насолоджуючись десертом. — А як вам вдається тримати його в замороженому стані, місіс Кінрос?

— Ми маємо холодильник, ваша світлосте. Коли містер Семюел Морт збудував у Літгоу свою холодильну установку, мій чоловік пересвідчився у її вигідності й потрібності. Інколи мені дуже хотілося посмакувати рибою, але тут вона не водиться. Тепер ми маємо змогу привозити рибу з Сіднея і при цьому не боятися отруєння.

— Але ж тут є риба, — мовив Лі, наминаючи десерт із ентузіазмом, але слідкуючи за своїми манерами. Це давалося важко сімнадцятирічному хлопцеві.

— Ні, немає, — наполягла Рубі.

— Запевняю тебе, мамо, що є. Я бачив її сьогодні, коли ходив гуляти в зарості. Риба водиться у прекрасному озері вгору за течією ріки. — Він посміхнувся Елізабет посмішкою, яка мала розтопити її на місці, але вона чомусь не розтанула. — Ви, напевне, знаєте про те озеро, місіс Кінрос. Я йшов тією стежиною, яку, на моє розуміння, ніхто, крім вас, не міг прокласти.

«Ага, значить, у компанії я для нього не Елізабет, а місіс Кінрос. Ти диви, який кмітливий».

— Так, Лі, я знаю про озеро і про те, що там водиться риба. Однак хоч як би мені не хотілося риби — особливо в ті дні, раніше, — я не наважувалася її ловити. Бо ці рибки такі вільні, такі розкуті, такі веселі. Сьогодні вони вискакували з води чи ні?

Лі спалахнув рум’янцем і на мить замислився.

— Е… ні. Здається, ні. Я їх відлякнув, бо вдав, що я — теж риба.

«Я знайшов тріщину в її обладунку, — подумав він. — Китаєць проявив китайську хитрість і знайшов тріщину. Ха, гарний каламбур, хоча й ненавмисний. Виходить, що вона заздрить рибам, заздрить їхній волі, бо сама не почувається вільною і нерозкутою. Цей будинок та все її життя — як в’язниця, з якої вона не може втекти. Бідолашна Елізабет! Цікаво, скільки їй років? Важко вгадати вік жінки, коли вона вдягнена в оці лахи, які вона змушена носити. Мамі вже під сорок, але ж Елізабет явно молодша. Мабуть, тридцять один чи тридцять два? „Вона іде — сама краса, як зоряна й безхмарна ніч“. Звідки було Байрону знати, які ночі в Австралії? Її краса незвичайна, її важко забути, але це тому, що вона здається такою недоступною, такою відсторонено-гордовитою… Такі, як я, для неї просто не існують. Цікаво, а як вона ставиться до Александра? Для неї він теж не існує?»

Коли чоловіки зайшли до кімнати для гостей після портвейну та сигар, Лі побачив, що Елізабет сидить в одномісному кріслі, тож узяв іще одне, підсунув до неї і сів поруч. Рубі з вдячністю поглянула на нього, бо тепер вона вільно могла сісти за фортепіано і «відпрацювати свою вечерю».

— Знаєте, — стиха звернувся Лі до Елізабет, — моя мати по-справжньому велика виконавиця і своє визнання в цьому місті вона здобула не лише завдяки своїм грошам, а й завдяки талановитій грі на фортепіано. Коли я їхав у вагонетці, то підслухав, як один з гостей сказав, що йому страшенно кортить послухати, як моя мама гратиме та співатиме.

— Я добре знаю про її талант, — манірно відповіла Елізабет.

— Сьогодні я захопив ваше улюблене місце — озеро, — продовжив Лі. — І мені через це дуже шкода. Більше я туди не ходитиму, обіцяю вам. Ваша риба може стрибати й пустувати в мирі та спокої.

— Це не має значення, — відказала вона. — Я не можу їздити туди кожного дня, лише по середах та суботах. У неділю я ходжу до церкви, а у четвер проводжу кілька годин з вашою матір’ю в готелі. Якщо вам хочеться, ви можете бувати на озері тоді, коли я там бувати не можу, — тобто по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях. Наскільки я розумію, ви не ходите до церкви, тому неділя також буде підходящим днем.

— Дякую, це великодушно з вашого боку, але я можу ходити гуляти і в інші місця.

— А навіщо? Може, рибі на користь, якщо трохи її збадьорити.

«Це тобі було б корисно збадьоритися, — подумав він. — Така тиха, така ввічлива, така байдужа. Це озеро має велике місце у твоєму житті, Елізабет Кінрос, тому ти й не можеш — чи не хочеш — мене туди пускати.»

— Мені б хотілося познайомитися з вашими дітьми, — сказав Лі.

— Якщо ви плануєте пообідати завтра в готелі, то ви матимете таку можливість. У неділю я з дітьми завжди обідаю у вашої матері.

— Ти такий мовчазний, — мовила Рубі, гуляючи в парку Кінрос-гаусу і чекаючи на прибуття вагончика. Величезні й незручні плаття жінок зайняли більше місця, аніж шахтарі та чоловіки у вечірньому вбранні, тому вони не стали сідати і вирішили дочекатися наступного рейсу.

— Та я оце думаю про Елізабет.

— Думаєш? А що саме?

— Ну, по-перше, мені цікаво, скільки їй років. Александр майже нічого про неї не розповідав, ти ж знаєш.

— У вересні Елізабет виповниться двадцять чотири.

— Ти жартуєш, не може бути! — здивовано розкрив рота Лі. — Але ж вона одружена ось уже сім років!

— Так. Їй було шістнадцять, коли Александр із нею побрався. Він виписав її з Шотландії, жодного разу не бачивши її раніше. Якщо він майже не розмовляє про неї, це означає, що їхній шлюб не вдався. Інакше він зі мною не зустрічався б. І не мав би жінок для втіхи у Європі — у цьому я не маю сумнівів.

— Тут ти помиляєшся, мамо. Він одинокий як монах, — весело вишкірився Лі. — Але це не завадило йому найняти одну з найвишуканіших райських пташок, щоб навчити мене премудростям сексу.

— Ти диви, це дуже благородно з його боку, — щиро мовила Рубі. — Я якраз про це турбувалася — трипер, сифіліс, проститутки, авантюристки та шантажистки… Напевне, вони кишать побіля вашої школи, щоб спіймати у свої тенета недосвідчених хлопців і випотрошити їхні гаманці.

— Так думав і Александр. Будь обачливим та розбірливим у вірному сенсі цього слова, сказав мені він. Шукай кохання, а не сексу.

— Він має рацію. А у тебе зараз є райська пташка?

— О, і досі та сама. Я люблю жіночі обійми, але я — не розпусник. Якщо зустрічатися — то лише з однією. Заради пристойності я винаймаю їй квартиру досить далеко від школи, а коли я піду вчитися до Кембриджу, то орендую там для неї більшу квартиру. Щоб там можна було зустрічатися і зі своїми друзями.

— Вона дуритиме тебе у твою відсутність.

— Ні, не дуритиме. Вона добре знає, хто забезпечує їй хліб з маслом, мамо. Особливо коли на додачу до масла йдуть брильянти.

— А що іще ти думав про Елізабет?

— Та так, більше нічого особливого, — ухильно відповів Лі.

Він розумів, що матір відчує, що це — неправда, але йому чомусь більше не хотілося ділитися з нею своїми думками про Елізабет. Якихось двадцять три роки! Зі школи — прямісінько на подружнє ложе! Це дало відповіді на багато які з його запитань, оскільки він знав багатьох шістнадцятирічних дівчат. Дехто з них були сестрами та кузинами його співучнів, але національність тут не грала великої ролі: дівчата — скрізь дівчата, і цим дівчатам не доводилося стикатися з обмеженнями, що їх накладають злидні та жорсткі релігійні вимоги, нав’язувані людям з нижніх прошарків суспільства у тих країнах, звідки вони прибули. Тому вони багато пустували, хихотіли, мали схильність до пліток, впадали в транс, побачивши гарного молодика, і романтично мріяли про одруження, не дивлячись навіть на те, що ці одруження організовувались заздалегідь. У тих випадках, коли вони не знали наперед свого нареченого, вони завжди могли плекати надію, що він виявиться вродливим молодим нащадком дворянина, а не просто давнім другом їхнього батька; такий шанс був дуже імовірним. Бо молодих красивих хлопців завжди було більше, аніж перестарілих холостяків. Чи вдівців. Окрім цих дівчат Лі був знайомий також із дівчатами, що навчалися в Академії молодих дам, яку заснувала міс Роклі, бо ця школа знаходилася неподалік школи Проктора. У їхньої школи існувала домовленість з Академією, згідно з якою учні цих двох шкіл разом навчалися цнотливим танцям та разом ходили на бал, який влаштовували кожного Першотравня. Це називалося «підготовка учнів до їхнього соціального дебюту».

Лі вирахував, що Елізабет не пізнала такого життя. І це була більше аніж інтуїція: якось Александр вибухнув різкою критикою на адресу шотландського міста Кінрос, його пресвітеріанського священика та клану Драмондів, до якого належала й Елізабет. Якщо вірити Александру, то дівчат у цьому клані тримали у фактичній ізоляції. І от із цього затвірництва Елізабет відразу ж потрапила у шлюб з чоловіком, набагато старшим за неї; Александру минулого квітня виповнилося тридцять дев’ять. Вона користувалася своєю красою як одягом, приблизно так, як чоловіки сприймають уніформу, щоб продемонструвати світу, як багато значить вона для Александра.

«Чому ж я їй не сподобався? Тому що я метис? Ні, я не повірю, що моя матір так її любила б, якби знала, що Елізабет — фанатичка. Хоча він такий дивний — цей їхній альянс! Вона не може не знати про стосунки Александра і моєї матері».

— А Елізабет знає про тебе і Александра? — спитав він.

— Звісно, знає. Він намагався тримати нас на відстані, але не зміг. Не встигли ми поглянути одна на одну, як відразу ж стали вірними подругами, — пояснила Рубі.

«Іще одна відповідь на іще одне запитання. Однак таємниця стає дедалі загадковішою, а припущення — дедалі боліснішими. Що ж вони скажуть завтра під час обіду, коли я підірву свій заряд динаміту? Жду не діждуся!»

Перше, що побачив Лі, коли заснув, — це рот Елізабет, і йому дуже захотілося його поцілувати.

— Дивно, що Нелл не вийшла до нас перед учорашньою вечерею, — сказала Рубі, вітаючи Лі обіймами. — Ну як Сунь?

Лі теж обійняв її і посмикав за свій накрохмалений комірець.

— А мені обов’язково носити оцей хомут під час обіду тільки через те, що сьогодні неділя?

— Так, обов’язково. Елізабет ходить на службу до англіканської церкви, тому вона буде в парадному вбранні і в капелюсі. Ти так і не сказав мені, як там Сунь.

— У прекрасній формі — а як інакше? Здається, австралійська плутократія більше підходить моєму татусеві, аніж коли б він був звичайним китайським принцом у Пекіні. Ду-уже був радий мене бачити! Мені здалося, він проклинає той день, коли від мене відмовився.

— Розумієш, звідки йому було знати, що трапиться в майбутньому? Тоді, коли ти іще був гарненьким пухкеньким хлопчиком, — посміхнулася Рубі. — Він втратив, я знайшла.

— Пригадується, ти сказала, що вчора увечері мала підійти Нелл. Дивно, чому вона не прийшла?

— І справді дивно. Мабуть, через те, що вона — прихильниця вчення Дарвіна і відкидає релігійні постулати про те, що світ створив Бог.

— У шість років? Не сміши мене, мамо!

— Вона — справжнісінький вундеркінд, сину. Її цікавить здебільшого наука, хоча вона також малює, креслить, ліпить скульптури і винятково гарно грає на арфі та на фортепіано. Коли її пальці зможуть покрити октаву, я влаштую змагання. Я люблю її, але багато людей — не люблять. — Рубі посміхнулася. — Шокувати співбесідника — це її найбільший гріх. Тобі ця риса нікого не нагадує? Якщо гарненько подумати, то, напевне, саме через це Елізабет і не дала їй прийти до нас учора ввечері. Спочатку вона засунула б за пояс єпископа, а потім би прочитала лекцію про пеніс в ерегованому та спокійному станах. Вона марить анатомією і досить швидко здогадалася, що певні її аспекти у певній аудиторії можуть стати соціальним динамітом.

Лі вибухнув сміхом.

— От зухвале дівчисько! Гадаю, вона мені теж сподобається.

— Я знаю, що життя Елізабет було і буде важким, — мовила Рубі, — але дуже боюся, що життя Нелл буде іще важчим.

— Для кого, для дочки Александра Кінроса? Мамо, Нелл — це австралійська шляхта!

— Може, вона й донька Александра Кінроса, але вона — жінка, сину. Жінка, яка цікавиться речами, котрі чоловіки вважають виключно своєю прерогативою. Вона така педантка! Справжня «синя панчоха»! Звісно, Александр від цього просто в захваті, але він не зможе захищати Нелл від наскоків та образ усе її життя.

Тож, коли настав обідній час після служби, Лі з великою цікавістю поглянув на Нелл — і побачив Александра. Якщо підстригти її волосся та вдягнути її в шорти, то вийде шестирічний Александр. Це викликало у Лі приплив симпатії, але Нелл притримала свою симпатію до того моменту, коли він здасть екзамен, який вона збиралася йому влаштувати.

Спочатку, одначе, він мав привітатися з Елізабет і Анною.

«Дуже красиве дитя, викапана Елізабет — за винятком очей».

— Познайомся, Анно, це — Лі, — мовила Елізабет, тримаючи Анну на руках. — Лі. Це — Лі. Скажи — Лі!

— Лялька, — мовила Анна і помахала лялькою, яку тримала в руці.

— А можна я візьму її на руки? — спитав Лі.

— Вона розплачеться, тому я не можу цього дозволити, — пролунала стисла й холодна відповідь.

— Ні, не розплачеться, — спокійно сказав хлопець, забираючи дівчинку з материних рук. — Ось бачиш. Привіт, Анно-ванно! — Він обцілував усе її личко, і мала заворожено поглянула на нього. Її ще ніхто так не цілував. — Мене звуть Лі, Анно-ванно. Можеш сказати «Лі»? Лі, Лі, Лі.

Анна повернулася, обхопила його рученятами за шию — і намацала косу.

— Змія! — сказала вона, посмикуючи Лі за косу.

У Елізабет аж щелепа відвисла.

— Джейд, а я й не знала, що вона вимовляє слово «змія»!

— Я теж не знала, міс Лізі! — отетеріло відповіла Джейд.

— Це — не змія, а коса. Ой-ой! — стиха вигукнув Лі, але навіть не скривився, хоча мала з чималенькою силою смикала його за волосся. — Мене звуть Лі, Лі, Лі.

— Лі, — повторила Анна, обіймаючи його. — Лі, Лі.

Усі радісно загукали.

«Добре це чи погано, що я посмів втрутитися в чужі справи?» — подумав Лі, передаючи Анну Джейд, яка відразу ж пішла з нею на кухню поспілкуватися з Семом Вонґом.

Лі, Рубі, Елізабет і Нелл сіли за стіл у приватній їдальні Рубі; Нелл усілася на подушку.

— Лі, а чим займається мій татко?

— Вивчає дуже ефективну німецьку телеграфну систему у фірмі Ернста і Фрідріха Сіменсів.

— О, так, Сіменс і Гальке, — мовила Нелл і нахмурилася. — Особисто я гадаю, що той Сіменс, якого звуть Вільгельм, є найцікавішим з них.

— Повністю з тобою згоден, Нелл. Тільки річ у тім, що Вільгельм став Вільямом і зараз мешкає в Англії — там краще патентне законодавство, аніж у Німеччині.

— Німеччина лише недавно стала об’єднаною державою, ось чому там гірше законодавство.

— Дай час графу Бісмарку, Нелл.

— Його звуть Отто, до речі.

— Ти зарозуміла, — спокійним тоном сказав Лі.

— Ні, я не зарозуміла!

— А от і ні — зарозуміла. По-справжньому ерудовані люди не приголомшують своїх менш ерудованих братів непотрібними фактами. Ти знаєш, що Бісмарка звуть Отто, і я теж цілком випадково знаю, що його звуть Отто. Але я не намагаюся демонструвати свою обізнаність тільки заради того, щоб уразити моїх слухачів.

Дівчинка замовкла, закрившись, як чутлива рослина від дотику; обличчя її почервоніло, повіки опустилися, а рот випрямився у ниточку — як і в Александра. Запала тиша, а потім дві жінки стали обговорювати — що ж казати і що робити; нарешті вони вирішили проігнорувати цей потужний ляпас, завданий самолюбству Нелл. Рубі — тому що вважала, що цей урок з часом піде дівчинці на користь, а Елізабет — тому що хтось нарешті наважився зробити те, чого вона зробити ніяк не наважувалася, — поставити дочку на місце. А тим часом Лі поїдав свій омлет із таким виглядом, наче нічого не сталося.

Сидячи напроти за маленьким круглим столиком, Елізабет нишком поглядала на нього, насолоджуючись незвичною інтимністю спостереження за тим, як він їсть, як рухається його рот, як грають м’язи на щоках, як акуратно він жує і ковтає: ретельно, неквапливо і красиво. Він підняв голову і зазирнув у її очі так несподівано, що у неї не залишилося сумнівів — він устиг прочитати в її очах її думки; вона не почервоніла, але на мить він встигнув помітити страшенно сором’язливу істоту, яку застукали зненацька. А потім в очах Елізабет опустилися непроникні завіси, і вона продовжила наминати омлет з удаваним ентузіазмом. «Що ж там відбувається за твоїм фасадом, Елізабет? Про що ти думала, коли в той саме момент спостерігала за мною? Розкажи мені про своє приховане „я“»!

— Недоліком твого навчання в Англії є те, що у тебе в Кінросі немає друзів-однолітків, сину, — сказала Рубі. — Тому, боюся, твій вісімнадцятий день народження пройде в компанії таких старих та занудливих жінок, як я та Елізабет. Ми завжди можемо запросити в гості священика англіканської церкви, ну і, звісно, мера міста, тобто Суня.

— Якщо чесно, мені не потрібно, щоб відзначався мій день народження, мамо.

— Це не потрібно нікому, але це не змінює того факту, що він однаково буде відзначатися. — На обличчі Рубі з’явився пустотливий вираз. — Шкода, що ти не привіз із собою свою райську пташку.

— Райську пташку? — здивувалася Елізабет. — Нелл, не длубайся в їжі. Якщо не хочеш їсти, іди геть.

І Нелл пішла, кинувши на Рубі погляд, сповнений пекучого докору.

— Райська пташка, — пояснив Лі, коли Нелл нарешті вийшла, — це дама, у якої привабливості більше, аніж добропорядності. Я маю одну таку в Англії.

— Господи! Рано ж ви починаєте, Костевани! — в’їдливо мовила Елізабет.

— Принаймні, Костевани не такі занудливо-добропорядні, як дехто! — відрізав Лі.

З кам’яним виразом обличчя Елізабет підвелася з-за столу.

— Я мушу йти додому. — І відразу ж вийшла, гукнувши Джейд.

Лі уставився на матір, звівши одну брову.

— Нарешті я пробудив емоційну реакцію у мадам Крижана Бурулька, — мовив він з роздратованою міною.

— То була моя помилка, мені не слід було торкатися цієї теми. Ой, Лі, я не народжена для правильного поводження з пристойними людьми! — скрикнула Рубі. — Усе, що я хочу, — це оживити огидно-монотонне життя цієї бідолашної закомплексованої дівчини! Зазвичай моя вульгарність чимало її забавляє, навіть коли я її шокую. Але явно не сьогодні.

— Це все через мене, мамо. Не знаю чому, але Елізабет мене не любить. — Він зсутулив плечі. — Однаково я не міг подарувати їй отієї образи, яку вона тобі кинула. Мабуть, її не навчили, що коли ти когось ображаєш, то мусиш бути готовою почути образу у відповідь.

— Ох, сину, я так сподівалася, що ви заприятелюєте! — Рубі стиснула йому руку. — Гадаю, нам слід вибачитися.

Раптом його очі стали холодними як крига і зловісними.

— Та я скоріше помру, аніж вибачатимуся! — злобно кинув він, різко підвівся і вийшов.

Спершись ліктями на стіл, Рубі сиділа посеред руїн обіду. Обхопивши голову руками, вона скривилася на свою тарілку. Тепер уже точно дня народження не буде.

Перевдягнувшись у бавовняні брюки, Лі пішов до локомотивного депо, де в неділю нікого не було, і знайшов одного залізного коня, що був частково розібраним. Він швидко віднайшов причину поломки і став ремонтувати, намагаючись позбутися поганого настрою. І лише через кілька годин він згадав, що так і не підірвав свій динаміт. Тепер, коли Елізабет порвала з жахливими Костеванами навіть дипломатичні стосунки, як же ж він досягне Александрової мети?

Гнів та образа, що їх відчувала Елізабет, мало відрізнялася від гніву та образи, що їх відчувала Нелл. Родина йшла до Кінрос-гаусу в загрозливій тиші, яку час від часу порушувала Анна, яка вигукувала ім’я отого нестерпного та гонористого молодика.

— Лі, Лі! — вигукувала вона, аж поки Нелл, менш скута умовностями, ніж її матір, не крикнула сестрі, щоб та заткнулася. Сенс цього вигуку Анна збагнула з його емоційного заряду — і натомість стала завивати.

«Ну то й що — я сама напросилася, — картала себе Елізабет, що пішла сьогодні в ту компанію в готелі „Кінрос“. — Для спілкування мені достатньо Рубі, і мені не потрібен отой огидний клоун в особі її безцінного сина. Такий освічений, такий шляхетно-вихований — а тільки й спромігся, що образити мене. Гадаю, йому відомо, що ми з Александром не спимо разом, але як він сміє натякати, що я нудна й нецікава? Списана, покладена на полицю, більше не дружина — хто б казав! Той, хто користується послугами райської пташки!»

Вона й досі сичала від злості, коли Нелл раптом спитала тоненьким голосочком:

— Мамо, а я й справді зарозуміла?

— Так! Жахливо зарозуміла! Ти — ще більший хвалько, аніж твій батько, а у нього, бачить Бог, зарозумілості вистачить і на сотню людей!

Знову почулося виття; Нелл рвонула вперед, бурею пронеслася сходами до своєї кімнати і гепнула дверима перед носом у Крильця Метелика. Елізабет, яка звільнилася від Джейд та Анни, не залишалося нічого іншого, як піти до себе і розревтися. Коли сльози припинилися, вона знову уявила його — ось він, стоїть на камені посеред озера. «Він зруйнував його, — подумала з жалістю Елізабет. — Тепер я вже ніколи не зможу туди піти».

Тієї ночі горіли дві лампочки — одна у спальні Рубі в готелі «Кінрос», а друга — у спальні Елізабет. Обидві жінки походжали кімнатою, неспроможні заснути. Наморившись у депо, Лі спав як убитий, і його не мучили сни про Елізабет. Він тепер точно визначив свою поведінку: віднині і аж до свого повернення до Англії він і близько не підійде до дружини Александра.

Більше того — уранці він поцілував матір і вирушив на коні до Данлі, щоб побачитися з Дьюї, які згоряли від бажання з ним познайомитися. Рубі вирішила податися слідком в екіпажі: вони відзначать його день народження в Данлі. Генріетта була лише трошки старшою за Лі і ще жодного разу не зустрічала хлопця, який би її зацікавив. «Хтозна? — подумала Рубі. — Може, вони сподобаються одне одному. Гадаю, Дьюї не будуть заперечувати».

Але історія повторилася — як і з Александром та Софією. Генріетті страшенно сподобався Лі, а він її зовсім не помічав.

— Господи, що ж не так з нашими дітьми? — невдоволено спитала Рубі в Констанци.

— Якщо коротко, сталося те, що вони — це не ми, Рубі. Однак мені здається, що тебе непокоять не Генріетта і Лі. То що ж?

— Лі та Елізабет вирішили, що вони терпіти одне одного не можуть.

— Гм-м-м, дивно, — так прокоментувала Констанція цю новину.

І вона заходилася вивуджувати правду з Лі за допомогою найхитріших наживок. Шляхом непрямих запитань та тлумачення непрямих та ухильних відповідей Констанція дізналася, що Елізабет страх як йому сподобалася. «А значить, — виснувала Констанція, — цілком можливо, що й Лі страх як сподобався Елізабет». А оскільки вони були людьми шанованими та шляхетними, то абсолютно підсвідомо і ненавмисно — у цьому Констанція не сумнівалася — розпалили сварку, щоб триматися подалі одне вІД одного. «Александре, тобі пощастило, а ти про це не знаєш», — подумала вона.

Тому ті два з половиною місяці, що їх Лі мав змогу провести вдома, він провів за межами Кінроса. Матір ледь встигала його супроводжувати, а він роз’їжджав туди-сюди між Данлі та Сіднеєм — вечірки, театри, опери, бали, прийоми, купи молодих жінок, радих, що він затримався в Сіднеї, або охочих запросити Лі до татусевого маєтку в сільській місцевості. З матір’ю як опікункою він з головою поринав у веселощі та пустощі — як їй здавалося, абсолютно безоглядно. Багато дівчат сподівалися зацікавити його своєю персоною, але Лі уміло уникав розставлених пасток. Серед молодих людей він і близько не мав такої популярності, і все скінчилося тим, що один з них, добряче хильнувши, запропонував йому вийти і отримати гарного прочухана. Лі вийшов і продемонстрував, що у школі Проктора навчали не лише гарним манерам, а і вмінню захищатися кулаками. Коли ж його супротивник вдався до нечесних прийомчиків, Лі не став обмежуватися кулаками, бо дечому встиг навчитися у китайців. Після цього його стали вважати хлопцем хоч куди, правильним пацаном, хоча й з косою і все таке. Ходила чутка, що він був також головним спадкоємцем Александра Кінроса за відсутності в останнього синів.

Усе скінчилося напрочуд швидко. Здавалося, іще вчора його вечори повнилися всілякими світськими розвагами, аж ось сьогодні настав час відпливати до Англії. Це означало, що повернення до Кінроса уникнути не вдасться. Окрім того, залишався і досі не підірваний динаміт. Насамкінець Лі вирішив розділити його на два невеличкі вибухи: спочатку сказати своїй матері, а потім добитися зустрічі з Елізабет і сказати їй у приватній бесіді.

— Мамо, Александр наказав мені передати отаке повідомлення, — сказав Лі, роблячи глибокий вдих. — Наступного лютого ти маєш відплисти до Англії разом із Елізабет, Анною та Нелл.

— Що ти кажеш, Лі?!

— Знаю, це — потрясіння, але якщо ти не поїдеш, Александр буде дуже невдоволений. Він хоче показати тобі Англію та Європу, перш ніж повернеться додому.

— О, це було б прекрасно! — вигукнула вона, але радість відразу ж пішла з її обличчя. — Але що скаже Елізабет? Бо наша дружба зруйнована, Лі.

— Дурниці! Я — як та муха у варенні Елізабет, я, а не ти, але мене з вами не буде. Я навчатимуся в Кембриджі і буду надто зайнятий, щоб вами займатися. Але для тебе, мамо, я завжди знайду час, коли ти захочеш зі мною побачитися.

— А Елізабет уже знає?

— Ні, я зараз піду і скажу їй. — На його обличчі з’явився хитрий вираз. — І заодно спробую налагодити стосунки — якщо зможу. Коли вона зрозуміє, що більше мене не бачитиме, то радо пристане на цю ідею.

Лі пішов на зустріч з Елізабет, вдягнений у стару робочу одіж, став на ґанку, тримаючи в руці свого зіжмаканого капелюха, і спитав місіс Сартіс, чи не матиме місіс Кінрос ласку приділити йому кілька хвилин для розмови у саду. Економка якось дивно на нього витріщилася, але кивнула і потупцювала геть; Лі ж пішов і став біля трояндових клумб, де кожен кущ був підрізаний і голий.

— Рози ростуть добре на такій висоті, бо тут прохолодніше, — мовив він, коли з’явилася Елізабет з настороженим виразом обличчя.

— Так, вони невдовзі розпустяться. В Австралії весна приходить рано.

— Еге ж, зима дуже коротка порівняно з шотландським Кінросом.

— Фактично тут узагалі ніякої зими немає.

«Це погано, — подумав він у відчаї. — Ми ж не можемо увесь час говорити про пори року. — Тож він посміхнувся їй, добре знаючи, яке враження справляє його посмішка на жінок будь-якого віку. — Господи, невже вийшло?»

— Як ви ся маєте? — спитався він.

— Дуже добре. Щось у Кінросі вас і Рубі мало було видно.

— З мого боку було дуже егоїстично красти у вас мою матір, але їй потрібен був відпочинок від рутинних справ.

— Смію сказати, що нам усім потрібен такий відпочинок.

— І вам також?

— Мабуть, так.

Лі негайно скористався нагодою.

— Тоді я приніс вам приємну звістку. Якщо точніше, то звістку від Александра. Він хоче, щоб наступного лютого ви, Нелл, Анна і моя матір відпливли до Англії. На відпочинок.

Цього разу невідома істота в її очах впала в таку паніку, що почала метушливо й безцільно кидатися з боку в бік, натикаючись на стіни і не звертаючи ніякої уваги на поранення, яких вона собі при цьому завдавала. Але коли він спробував допомогти їй, вона позадкувала, наче він збирався її убити.

— Ні, ні, ні! — слабко вигукнула вона.

Знічений, не знаючи, що сказати, Лі став біля Елізабет і уставився на неї так, наче вперше бачив.

— Це через мене, Елізабет? Якщо через мене, то вам нема чого турбуватися. Мене з вами не буде. Я буду в Кембриджі — зі своєю райською пташкою. Ви ніколи мене не побачите — клянуся! — Останні слова він буквально проплакав, бо страшенно засмутився.

Елізабет затулила обличчя руками і сказала крізь пальці:

— Це не має до вас ніякого стосунку. Ніякого.

Змахнувши сльози, що виступили були на очах, Лі зробив крок уперед, а потім зупинився.

— Якщо це — не через мене, то чому? Чому, Елізабет?

— Просто так.

— Дурниці, просто так нічого не буває. Причина мусить бути. Скажіть мені її, будь ласка!

— Ви — іще хлопчик. Ви мені ніхто, ніхто! — Її руки опустилися, відкривши скам’яніле обличчя і суворий погляд. — Це такі причини, яких ви однаково не зрозумієте. Просто скажіть Александру, що я не зможу приїхати. І я не хочу, не хочу!

— Припиніть і сядьте, бо зараз впадете. — Виявивши неочікувану навіть для самого себе сміливість, Лі взяв Елізабет за плечі і змусив її сісти на траву — ой, яка ж вона була легка, яка тендітна! Дивно, але вона навіть не спробувала випручатися з його рук, навпаки — навіть трохи прихилилася до нього, і він відчув її запах, запах жасмину та гарденії, але легкий, не набридливий. Його руки опустилися, і він сів, схрестивши ноги, неподалік від неї, але не надто близько.

— Я знаю, що я лише хлопець. Я знаю, що для вас я — ніхто. Але я вже достатньо дорослий, щоб мати суто чоловічі почуття. Вам доведеться сказати мені, чому ви не хочете їхати. Якщо ви це зробите, я зможу залагодити наші стосунки. Може, це через дітей? Через те, що їх доведеться везти так далеко, а з Анною стільки мороки? — Вона не відповіла, і Лі поспішив розвинути тему. — Це буде неважко. Я обіцяю. Александр наполіг, щоб п’ять сестер Вонґ поїхали з вами, і Крильце Метелика також. Він зарезервував для вас на кораблі цілий поверх окремих кают — ви подорожуватимете в розкоші. Коли ви прибудете до Лондона, то мешкатимете у величезному будинку, який він орендував на Парк-лейн, якраз напроти паркових воріт. Там є конюшні, коні та екіпажі, а також челядь — від дворецького до прислуги. Повний комфорт і розкіш!

Елізабет досі й слова не вимовила, а просто сиділа, уставившись на нього, наче він був для неї знайомим незнайомцем, — «як таке може бути?».

— Значить, тоді причина в моїй матері? Еге ж? Обіцяю вам, що Александр не ставитиме вас в ніякове становище стосунками з моєю матір’ю. В будь-якій компанії вона залишатиметься вашою вірною подругою і допомагатиме вам ходити за дітьми під час подорожі і після приїзду. Вона буде сама розважливість і обережність, це я вам обіцяю. Тому якщо причина в моїй матері, то можете не турбуватися, я все влаштую.

Її обличчя анітрохи не змінилося; Лі замовк і зсутулився, відчайдушно намагаючись придумати магічні слова, які переконають її поїхати.

— Я не хочу їхати, — мовила Елізабет крізь зуби, неначе прочитавши його думки.

— Це нерозумно. Вам потрібно відпочити, Елізабет. Ви лишень уявіть собі, яких цікавих людей там зустрінете! Королева вже стара й зморена, але принц Уельський — душа всього благопристойного товариства, а Александр уже устиг з ним досить добре познайомитися. — Тиша. Лі знову став уперто наполягати. — Ви побуваєте в краю Озер, у графствах Корнуолл та Корсет, а якщо забажаєте, то з’їздите до Кінроса в Шотландії. Ви побуваєте в Парижі та Римі, Сьєні, Венеції, Флоренції, побачите замки в Іспанії та сарацинські фортеці на Балканах. Об’їздите всі грецькі острови, побуваєте на Капрі та у Соренто. На Мальті, у Єгипті.

Але вона і досі сиділа мовчки, якось дивно на нього уставившись.

— Якщо ви не хочете їхати, зробіть це хоча б заради Александра, — мовив він. — Або заради моєї матері. Я благаю вас, Елізабет, будь ласка.

— Ох, — видихнула вона стомлено. — Я знаю, що мушу їхати. Це просто стало для мене потрясінням, от і все. Якщо я не поїду, це лише набагато ускладнить і погіршить ситуацію. Зрештою, мені нема куди подітися. Я ж не можу втекти! Я маю двох дітей. Одна з них хотіла б жити без мене, а друга без мене жити не може. Хоч так, хоч сяк, а я мушу задовольнити бажання Александра.

«Невже їхні стосунки з Александром настільки погані? Мабуть, що так, бо в нього є моя мати, а в неї немає нікого, окрім дітей».

— Це тому, що ви його не кохаєте?

— Це — лише часткова причина.

— Тоді вам потрібен друг. Я — до ваших послуг.

Вона відсунулася від нього так швидко, що він аж сіпнувся від несподіванки. І побачив кригу, яка відразу ж з’явилася в її очах. Холодну непроникну кригу.

— Дякую, — мовила вона безбарвним голосом. — Але мені цього не треба.

Він підвівся, простягнув їй руку, але вона відмовилася від його допомоги і підвелася самостійно.

— Зараз я остаточно прийду до тями, і все буде гаразд, — сказала Елізабет.

— Ви мені хоч трохи пробачили мою грубість?

Крига в очах на якусь мить розтанула; Елізабет щиро посміхнулася, і очі її засяяли.

— Мені нема за що вам пробачати, Лі.

— Можна провести вас додому?

— Ні, я краще піду сама.

З цими словами вона обернулася й пішла.

«Цю посмішку я збережу на все життя», — подумав Лі.

Матері він просто сказав:

— Елізабет попливе у лютому разом з тобою. Вона в захваті від цієї ідеї, але хотіла б, щоб Александра поруч з нею не було.

Здивовано піднявши брови, Рубі поглянула на сина. «Коли ж сталася ця зміна? Точно не сьогодні!» Але в якийсь момент того відрізку часу, коли Лі повернувся додому, він з хлопчика перетворився на дорослого мужчину. Просто вона це помітила лише сьогодні.

Збагнувши, що матір помітила в ньому якусь зміну, Лі поспіхом пішов, забувши повідомити її про те, що він призначив їй роль найкращої подруги Елізабет під час наступної подорожі. А до того часу, коли він знову її побачив, ця думка встигла повністю вивітритися з його голови.

Тієї ночі, готуючись до сну, Рубі раптом збагнула: «Александр ніяк не зможе привезти до Лондона свій пиріг і там його їсти. Тут, у Новому Південному Уельсі, наш роман уже нікого не цікавить, він є позавчорашньою новиною, яку навіть не варто коментувати. Але ж у Лондоні? Де Александр обертається в найвищих колах? Ні, цього просто не може бути. І цього не буде. Завдавати Елізабет приниження, роз’їжджаючи туди-сюди разом із дружиною та коханкою, наче в нас „любов на трьох“? Та ніколи! Тому нехай Елізабет їде сама. І це — єдино правильне рішення. Александр і я — ми як двоє дітлахів, ми ніколи не зупинимося.

Але ж як відправити її туди без мене? Якщо вона раптом дізнається, що я не їду, то й на крок не рушить з міста. Тож я зроблю Жасмин та Квітку Персика співучасницями своєї змови — а навіщо позбавляти їх радощів подорожі, коли троє інших їхніх сестер їдуть? Вони візьмуть з собою листа до Александра, де я викладу свої почуття і думки так виразно, що навіть він не зможе не зрозуміти — цинічний негідник!

Я вдам, що збираюся сісти на корабель, потім придурюся, що страждаю від морської хвороби, коли судно іще стоятиме біля причалу, і попрошу Жасмин та Квітку Персика не пускати в мою каюту нікого, навіть Елізабет. Я знайду корабельного лікаря і посвячу його у свою таємницю — гадаю, фунтів двісті йому вистачить з лишком. На той час, коли Жасмин віддасть Елізабет мого листа, буде вже надто пізно повертатися. Це буде десь посеред Індійського океану. Жереб буде кинуто.

А Сунь і я керуватимемо „Апокаліпсисом“ за допомогою Чарльза. Я вже побачилася зі своїм котиком-муркотиком, провела з ним цілу зиму — останню в його дитинстві. Коли я побачу його наступного разу, той дорослий чоловік, якого я в ньому сьогодні на короткий час помітила, уже офіційно стане дорослим чоловіком. Тільки от що ж я робитиму, коли Александр залишить його в Англії?»

Розділ 8 Листи

Кінрос, січень 1883 року

Люба Елізабет!

Якщо все піде за планом, то Жасмин передасть тобі цього листа, коли Цейлон уже залишиться за кормою корабля. Звісно, ти зможеш повернутися і відплисти додому з Коломбо, але то вже буде надто далеко. Звідти краще вже буде продовжувати подорож, аніж повертати назад.

Наприкінці липня, коли Лі поїхав після того, як сповістив нам свою новину, я нарешті стала дорослою. Александр завжди каже, що найбільше кохає в мені дитину, яка і досі в мені живе. І я розумію, про що він каже. Я така безтурботна, так люблю попустувати й пожартувати, що це допомагало мені пережити численні незгоди, недбало відкидаючи судження інших людей як неістотні та малозначущі. Була б я поважною жінкою, то все було б інакше, але, мабуть, я народилася людиною, якій немає чого втрачати. Я сама ніколи ні про кого не була гарної думки, тому мене мало турбувала чиясь гарна думка про мене. Тож я безстидно гуляла з Александром направо й наліво, і в Сіднеї також. Звісно, я завжди вважала себе першою претенденткою на його симпатію і тому відчула мстиву радість, коли після одруження він від тебе знову повернувся до мене. Я — аморальна особа, дійсно аморальна.

Коли Лі сповістив мені новину, я тільки й думати могла, щоб знову побачитися з Александром. Те, що він нас викликав, я сприйняла як свідчення того, що найближчим часом він повертатися до Кінроса не збирається. Моя голова стала повнитися картинами життя, яке ми вестимемо, коли знов опинимося в обіймах одне одного; то були приємні картини, і я знала, що ти не будеш заперечувати, щоб я звільнила тебе від Александра.

А потім я раптом збагнула, що він збирається перевершити Бенджаміна Дизраелі, гордо виставляючи напоказ свою коханку та свою дружину в одному відкритому екіпажі. Але цього ніколи не буде. Скандал буде такий, що Лондон здригнеться.

А що для мене якийсь скандал? Так, дрібничка. Але для тебе він стане справжньою катастрофою! Наскільки я розбираюся в тому, що відбувається в Александровій голові, він мав намір виставляти мене твоєю найліпшою подругою, приховуючи таким чином наші справжні стосунки. Але в наші дні люди легко подорожують між Лондоном та Сіднеєм. Минуло б небагато часу, правда б вийшла назовні, а Александр — аж ніяк не принц Уельський.

Ось чому я вирішила лишитися вдома, моя люба. Настав твій час, скористайся можливістю, яку я тобі надала. Знаєш, наша біда в тому, що всі ми утрьох є продуктом маленьких містечок, ми й досі живемо в маленькому містечку. Завдяки золоту з шахти «Апокаліпсис» ми можемо досить великою мірою чинити так, як нам заманеться. Але то в Сіднеї, а не в Лондоні.

Насолоджуйся життям, Елізабет. Розважайся для власного задоволення — і до біса Александра. Лише передай, будь ласка, привіт моєму Лі і спробуй налагодити з ним нормальні стосунки — заради мене.

Дуже тебе люблю, Рубі

Цейлон, березень 1883 року

Ох, Рубі!

Я пишу цього листа з Коломбо, а звідси відпливає невеликий пакетбот до Сіднея. Він буде там за три чи чотири тижні. І я б там була разом із ним — якби вирішила повернутися.

Ти — просто геній обману! Лікар Маркхем, Жасмин та Квітка Персика неперевершено пошили мене в дурні. Мені навіть на думку не спало, що тебе немає на кораблі і ти зовсім не страждаєш на хитавицю, як мене запевняли. Просто я прекрасно запам’ятала, як важко маялася від цієї хвороби місіс Вотсон на «Аврорі», коли я їхала, щоб вийти заміж за Александра. Коли ми проходили через Велику Австралійську затоку, я сама почувалася кепсько, але я — досить непоганий моряк. І, як виявилося, Нелл та Анна — теж. Китаянки почувалися гірше, але Індійський океан спокійний, як сільський ставок, тому вони видужали невдовзі після Перта.

Не знаю, може, через те, що корабель перебуває в постійному русі, Анна вирішила піти. Вона трохи похитується, але тепер, коли дівчина дізналася, навіщо їй потрібні ноги, вона тільки й знає, що ходить, коли не спить. Її цуценячий жирок зник, вона стала досить стрункою та акуратною. Її улюблене слово і досі «Лі», вона його не промовляє, а пищить, хоча дедалі швидше до її лексикону додаються й нові слова — корабель, берег, канат, дим, чоловік, жінка, моряк, гавань. Саме тут, у Коломбо, вона навчилася вимовляти багатоскладові слова.

Дуже тобі вдячна за турботу про мене, але Лі вже пояснив ситуацію приблизно так, як ти її собі уявляла, — ти і я як подруги нерозлийвода. У мене коліна тремтять і підгинаються від думки про те, що скаже Александр, коли дізнається, що тебе з нами немає, але Жасмин уже віддала мені твого листа, який треба буде передати Александрову коли ми прибудемо до Англії.

Дорога Рубі, я ціню всім серцем твою жертву заради мене і прекрасно розумію твої мотиви. Обіцяю, що передам привіт Лі.

Дуже тебе люблю, Елізабет

Лондон, квітень 1883 року

Моя кохана обломщице!

Ніхто б про нас не здогадався! Якби Елізабет сама по собі не була красивою жінкою, то люди іще б могли щось подумати, але якби я познайомив свою дружину з відомими людьми і навіть якби хтось із них про нас дізнався, то однаково ніхто б нічого не зміг довести, а тому проти нас не було б застосовано жодних репресій. Насправді тут достатньо поширена практика, коли люди з вершків суспільства займаються тим, що французи називають «менаж а труа», коли і дружина, і коханка є членами того самого суспільного кола, хоча, мушу визнати, коханки завжди є дружинами інших чоловіків, а не одиначками, як ти.

Утім, це тепер не має значення. Я виконуватиму свій обов’язок і всюди супроводжуватиму мою дуже вродливу дружину — але без її найкращої подруги.

Скучаю без тебе і кохаю тебе, Александр

Лондон, листопад 1883 року

Моя люба Рубі!

Сталося дещо абсолютно незвичайне! Ти правильно розсудила і залишилася вдома, бо якщо б ти приїхала і поповзли б чутки, то того, що сталося нещодавно, ніколи б не сталося. Для Александра це теж стало повною несподіванкою.

Тепер я — леді Кінрос! Александру присудили звання кавалера Шотландського рицарського ордена, а це означає, що його титул перевищує титули Генрі Паркса та Джона Робертсона, які належать до орденів Святого Михайла та Святого Георгія. Королева Вікторія нагородила його рицарським званням особисто на приватній церемонії. Звісно, Александр з цієї нагоди купив мені набір брильянтів. Згідно з традицією, треба ходити в білому і носити в зачісці біле страусове перо. Я відчула себе однією з тих яскраво прикрашених коняк, які тягнули карету Попелюшки на бал. Скоріш за все, Александр став кавалером шотландського ордена через те, що він шотландець і дружина його теж шотландка. Стара королева любить шотландців, але ходить чутка, що одного шотландця вона любила набагато більше за всіх нас, шотландців.

Лондон — жахливий, але й цікавий. Будинок, що його орендував для нас Александр, величезний та пишний, мебльований так, як колись Кінрос-гаус, — плюш, парча, кришталеві люстри. Там є навіть телефон — можеш собі уявити? Мої дві дівчинки мають своє власне крило; Александр найняв для Нелл наставника — сімнадцяти- чи вісімнадцятирічного сина каноніка англіканської церкви. Вона його не любить, але визнає, що він досить ерудований. Анна вже здатна досить подовгу ходити, хоча Джейд часто бере на прогулянку пристрій, що називається «штовхалка», — такий собі брезентовий возик на коліщатах та з ручками. Ми маємо підкладати в нього підгузники, бо Анна й досі мочиться, але вже давно не вкакувалася.

До речі, стосовно Анни. Її оглядали численні лондонські світила невропатології, включно з містером Гюлінзом Джексоном та містером Вільямом Говером. Вони ретельно її оглянули і, за словами містера Джексона, «не виявили жодного локального патологічного процесу», який би призвів до її деменції (так тут по-науковому називають слабоумство). Звідси я зробила висновок, що ураженим є увесь її мозок. Однак той факт, що вона спромоглася набути певного лексикону і стала ходити, дає підстави панам Джексону та Говеру вважати, що Анна, коли виросте, стане «простодушною», тобто чимось на кшталт сільського дурника. А найгіршим є те, що, за словами більш говіркого містера Говера, її тіло продовжуватиме розвиватися нормально — тобто у неї будуть менструації, виростуть груди і все таке. Вони винуватять не спадковість, а умови при народженні.

Але я збрехала Александру, який є настільки зайнятим, що довірив мені самій зустрітися з невропатологами. Містер Говер сказав мені, що, на його думку, третя вагітність — як же легко вони оперують словами — не призведе до токсикозу. Він припускає його виникнення, але його приголомшливий набір інструментів, які допомагають контролювати кров, серце, судини і бозна-що іще, дозволяє йому зробити висновок, що здоров’я моє останнім часом поліпшилося. Він гадає, що строга дієта з фруктів, овочів та чорного хліба без масла допоможе мені уникнути набряків під час вагітності. Але я так і не наважилася сказати про це Александру.

Не те, щоб мені не хотілося дітей, Рубі, просто я не можу наважитися поновити виконання свого подружнього обов’язку. Якби він дізнався про висновок містера Говера, то знову примусив би мене до отого життя, і я би просто збожеволіла.

Будь ласка, не виказуй цієї таємниці! Мені просто треба було з кимось нею поділитися, а окрім тебе — немає з ким.

З любов’ю, Елізабет

Кінрос, січень 1884 року

Моя люба Елізабет!

Я надійно збережу твою таємницю. Мені ж самій від цього буде краще, еге ж? До того ж сер Едвард Вайлер сказав, що другого токсикозу в тебе не буде, а він все ж таки трапився, їм добре говорити і робити припущення, цим чоловікам, бо не їм же виношувати та народжувати дітей, еге ж?

Ти нічого не згадала про Лі. Ти бачила мого котика? Та він, мабуть, уже не котик, а справжнісінький тигр. Але для мене він завжди залишиться котиком-муркотиком.

З любов’ю, Рубі

Кембридж, квітень 1884 року

Моя прекрасна мамо!

Сер Александр Кінрос (оце так потрясіння!) виділив гроші на започаткування нової металургійної лабораторії — на превелику радість нашого університету Оскільки з Ліверпуль-стрит до Кембриджа ходить потяг, сер Александр регулярно до мене навідується; якщо в Ньюмаркеті в суботу проводяться кінські перегони, то ми йдемо туди удвох — не стільки щоб пограти на перегонах, скільки щоб на коней подивитися, хоча якщо він робить ставки, то зазвичай виграє.

До мене навідалася леді Кінрос. Оскільки я не зміг прийняти її як слід у своїй квартирі на Паркерз Піс, я запросив її на чай до кімнати відпочинку, де вона зустрілася з моїми приятелями. Ти б нею пишалася. Я — так точно пишався. На ній було лавандово-синє плаття, невеличкий модний капелюшок з перами, тугі лайкові рукавички та напрочуд елегантні черевички. Своїм добрим знанням жіночої моди я зобов’язаний Шарлотті, моїй райській пташці, яка в салоні модистки інколи витрачає грошей більше, аніж іспанська графиня.

Мені здається, що Елізабет стала менш замкнутою, бо вона посміхалася хлопцям і з ентузіазмом та гумором підтримувала розмову. До того часу, коли вона пішла, всі мої знайомі встигли в неї закохатися. І це кохання вже породило рядки поганих віршів та іще гірші сонати для фортепіано. Оскільки кембриджський район Бекс являє собою море прекрасних жовтих нарцисів, ми влаштували Елізабет пішу екскурсію аж до Кему, де побожно посадили її в карету.

Свій другий рік у Кембриджі я закінчу з відмінними оцінками з усіх предметів. Я тебе люблю і страшенно за тобою скучаю, але чудово розумію, чому ти залишилася в Кінросі. Ти — просто чудо, мамо.

Усе моє кохання — тобі.

Твій котик Лі

Кінрос, червень 1884 року

Дорогі Александре та Елізабет!

Не знаю, де застане вас мій лист тепер, коли ви подорожуєте в Італії, особливо через те, що, наскільки я можу судити, тамтешня пошта є дуже ненадійною. Іще одна країна, котра, як і Німеччина, намагається об’єднатися. Сподіваюся, що ви не встрягнете в якусь революцію чи щось подібне!

У нас погані новини. Чарльз Дьюї пішов у кращий світ тиждень тому і був похований у своєму маєтку. Смерть сталася раптово і, як розповіла мені Констанція, майже безболісно. Його серце зупинилося тоді, коли він сьорбав своє односолодове віскі. Він помер зі смаком свого улюбленого напою на губах та щасливим виразом на обличчі. Я страшенно засмучена, коли я пишу ці рядки, мої очі повняться слізьми. Він був такий веселий та бадьорий, так любив життя і радів йому! Якщо рай і справді є таким, яким його зображають біблійні фанатики, то йому там напевне буде страшенно нудно. Констанція теж такої думки; вона й досі відпускає фривольні жарти з приводу його бакенбардів.

У нас у Кінросі — нашестя мух, яке сталося, скоріш за все, через очисні споруди. Якщо матимеш вільну хвилину, Александре, то помізкуй над цією проблемою, добре? Сунь та По — безнадійні невігласи стосовно очистки гівна, тому По виписав якогось експерта з Сіднея. Не думаю, що цей експерт знатиме про гівно більше, аніж По. Утім, «По»-живемо, «По»-бачимо. Жарт.

Хіба ж мій котик — не чудо? Утім, він каже, що не повернеться додому, коли отримає вчений ступінь, — хоче писати докторську дисертацію в Единбурзі. Я за всіма вами дуже скучаю.

З любов’ю, Рубі

Лондон, листопад 1884 року

Дорогенька тітонько Рубі!

У мене біда з моїм наставником, містером Фоулдзом, який уже вкотре поскаржився на мене татку. Ось мої останні злочини: відсутність інтересу до гарних манер, соціальних чеснот і релігії; схильність до математичного аналізу та диференціального обчислення; доведення його до роздратування тим, що я довела хибність його математичних методів і правильність моїх та ще й зловтішалася з цього; вживання виразу «От лайно!», коли перекинулася чорнильниця; висміювання його за те, що він вірить, начебто Бог створив наш світ протягом семи днів. Бо оце — вже точно лайно, тітонько Рубі.

Він потягнув мене за вухо до таткової бібліотеки і в пориві злостивості вивалив перед ним мої прогрішення, а потім, покінчивши зі своїми скаргами, прочитав татку довжелезну лекцію і відчитав його за те, що він виховав мене в тому дусі, що дівчата здатні конкурувати з хлопцями. Господь це заборонив, пояснив він. Татко серйозно і уважно вислухав його, а потім спокійно спитав, чи не хотів би він відпустити моє вухо. Звісно, у нападі роздратування містер Фоулдз просто про нього забув, тож він узяв і відпустив мене. А потім татко спитав, чи можу я що-небудь сказати на свій захист, через що містер Фоулдз страшенно обурився. Я сказала татку, що не гірше за будь-якого хлопця знаюся на математиці та механіці, що мої грецька, латина, французька та італійська є кращими, аніж у містера Фоулдза, і що я маю повне право робити власні висновки про Наполеона Бонапарта, навіть якщо його вихваляють до небес більше, аніж старого й дурного герцога Веллінгтонського, який би не виграв битву при Ватерлоо, якби не прусаки, і який взагалі був сіреньким прем’єр-міністром. Як послухати містера Фоулдза, то британці ніколи не помиляються і завжди мають рацію, а решта світу — завжди хиблять, особливо французи та американці.

Тато вислухав, а потім відпустив мене. Не знаю, що він там сказав містеру Фоулдзу, але сказане було, вочевидь, на мою користь, бо відтоді містер Фоулдз кинув свої намагання перетворити мене на дівчинку. Я сподівалася, що він пошле містера Фоулдза пакувати речі і знайде мені нового наставника на кшталт містера Стівенса, але він цього не зробив. А опісля він сказав мені, що коли я виросту і буду жити самостійним життям, то мені буде траплятися багато людей штибу містера Фоулдза, то краще мені звикнути до них зараз. Ха-ха, а я йому однаково помстилася — прокралася до нього у спальню і вимазала його ліжко патокою. Містер Фоулдз просто сказився від люті! За це мене вперше випороли — ох і боляче мені було, тітонько Рубі! Чесно кажу вам. Але я просто задерла підборіддя і навіть оком не моргнула. У мене увесь час була спокуса сказати йому «Пішов ти в сраку», але навіть татко не відає, що я знаю цей вираз, тому я вирішила цього не робити. Я скажу йому це в останній день його наставництва. Я жду не діждуся побачити, який вираз буде у нього на обличчі! Як ви гадаєте, його не трафить шляк, коли він це почує? А то, іще чого доброго, помре на місці.

Я б із більшим задоволенням була зараз у Кінросі з містером Стівенсом та моєю конячкою, якщо чесно. Однак мамин приятель, містер Говер, зводив мене до анатомічного музею, і більшого задоволення у своєму житті я іще не знала. Довжелезні полиці за полицями, а на полицях банки з людськими органами — ампутовані руки та ноги, ембріони, мозки і навіть двоголова дитина; ага, там були іще двоє немовлят, що зрослися своїми боками. Якби мені дозволили, я б поставила там ліжко і жила б у музеї цілісінький рік, вивчаючи все найретельнішим чином, але татку більше подобається, коли я виявляю цікавість до камінюччя та до електричного струму.

Він провів усі канікули з Лі, вивчаючи нові способи очищення каналізаційних стоків, тому я припускаю, що у Кінросі невдовзі буде споруджений новий завод з переробки стічних вод. Не забудь перевірити, чи годує Чанг моїх пацюків, добре? Я люблю пацюків — це такі щасливі, веселі і кмітливі створіннячка! Вас я також люблю, тітонько Рубі.

Ваша любляча подруга, Нелл

Лондон, квітень 1885 року

Моя люба Рубі.

Нарешті ми маємо повернутися додому — десь приблизно на початку осені. О, я така рада! Александр вирішив плисти разом із нами — через твої дописи про По та про ситуацію з каналізацією. Дійсно, зі словом По можна добряче каламбурити. Ось, наприклад, у Північній Італії є річка, яка зветься По, — прекрасна ріка, широка та стрімка, і тече вона поблизу наймальовничіших місць, які тільки доводилося мені споглядати, — це Італійські озера. Мені Італія подобається більше за решту країн Європи, включно і з Великою Британією. Там у людей якесь сонячне, світле ставлення до життя, хоча вони, на жаль, є дуже бідними. А ще вони співають, співають і співають. В Уельсі також увесь час співають, та от тільки пісні їхні — сумні.

Мені якось ніяково й химерно, що я — леді Кінрос, а от Александр, так той просто купається у своєму рицарському званні. Що ж, я добре його розумію. Це вивищує його в очах шотландського міста Кінрос. На жаль, і мій батько, і доктор Маррі померли задовго до того, як Александр став сером. Саме через це наш Александр тепер вірить у життя після смерті, просто для того, щоб двоє старих знали, що він — рицар, і аж кипіли та булькали від заздрощів. Але мені чомусь здається, що ані титул Александра, ані його величезне багатство не справили б ніякого враження на доктора Маррі та мого батька — хоч у цьому житті, хоч у потойбічному. Вони б просто пирхнули і відповіли, що все це не може змінити того факту, що він — незаконнонароджена дитина. А ця вада є для них невиправною, як первородний гріх.

Я так і не поїхала до шотландського Кінроса. Ох, Рубі, та мене аж тіпало від самої лише думки про урочистий в’їзд до цього містечка у всій пишності мого французького вбрання та моїх коштовностей. Це було б дріб’язковим актом. Я можу бути дурною, але дріб’язковою? Та ніколи й ні за що! Однак Александр звозив мене до Единбурга, бо Лі поїде туди в жовтні писати свою докторську дисертацію. А в Единбурзі я зустріла мою сестру Джин — вона тепер мешкає на Принсиз-стрит, і звуть її місіс Роберт Монтґомері. Я так і не забула, як погано вона повелася з Аластером та Мері, коли вони відвезли мене на поїзд до Лондона. Так, я простила її, але однаково це не те. Тому я попросила Александра запросити Аластера та Мері до Единбурга і поселити їх у розкішному готелі. То було велике глупство з мого боку, Рубі. Вони були як дві рибини, витягнуті з води, страшенно знічені і дуже боялися порушити етикет. І чому це ми творимо зло з найкращих мотивів? Хоча мушу сказати, що мені було приємно за них віддячити і втерти Джин носа — своїм званням леді. Александр каже, що її чоловік надто полюбляє компанію молодих хлопців і що про це вже знає увесь Единбург. Бідолашна Джин. Не дивно, що дітей у них так і немає. У неї грубі манери, і вона забагато п’є.

Нелл уже дев’ять років, а Анні вісім. У Нелл постійні шокуючі конфлікти з її наставником, який нездатен тримати її в рамках і більше не може її вчити, — вона переросла межі його знань. Анна виявила існування трьох дієслів: хотіти, грати і йти.

Китаянки проводять час у своє задоволення. Я потурбувалася, щоб у них було багато вихідних, і ці вихідні, коли ми в Лондоні, вони проводять або в музеї мадам Тюссо, або в зоопарку.

Мені шкода, що я мало бачила Лі, але він такий зайнятий! Хочу тебе порадувати: він закінчує університет з відзнакою першого ступеня. Лі — надзвичайно цікавий і чарівливий молодик, і прізвисько у нього, звісно ж, Принц. А яке ж іще? Бо разом із ним у Кембриджі навчалися багато його колишніх співучнів по школі Проктора.

Звісно, я напишу іще, але мені не терпілося якнайскоріше повідомити тебе про те, що ми повертаємося додому.

З великою любов’ю, Елізабет