Уїлкі Коллінз. Жінка у білому

Передмова. ДЕТЕКТИВНІ РОМАНИ УЇЛКІ КОЛЛІНЗА

(Увага! В тексті передмови присутні спойлери!)

Протягом досить довгого часу радянські критики, на відміну від широкого читацького загалу, не дуже цінували романи Уїлкі Коллінза. Ще М.Горький на першому з'їзді письменників у 1934 році сказав: «У буржуазній літературі Заходу теж необхідно розрізняти дві групи авторів. Одна вихваляла й тішила свій клас ― Троллоп, Уїлкі Коллінз, Бреддон, Марієт Джером, Поль де Кок, Поль Феваль, Октав Фейльє, Оне, Грегор Самаров, Юліус Штінде і сотні подібних до них. Всі це типові «добрі буржуа» малоталановиті, але спритні й трохи вульгарні, як і їхні читачі. Друга група нараховує всього кілька десятків, і це найвизначніші творці критичного реалізму й революційного романтизму». Серед названих авторів, звичайно були й письменники-ремісники, імена яких мало що або й нічого не говорять сучасному читачеві. Зірка їхньої слави згасала так само швидко, як і спалахувала, їхні твори в свій час мали галасливий, навіть скандальний успіх, але, не витримавши перевірки часом, дуже скоро забувалися.

Разом з тим деякі імена, що їх назвав М.Горький у доповіді, залишилися в історії літератури. Навряд чи визначення «малоталановитий» або «спритний» можна віднести до Уїлкі Коллінза, не кажучи вже про автора «Барсетшірських хронік» Ентоні Троллопа. Читачами й шанувальниками творчості Уїлкі Коллінза були не тільки «добрі буржуа», люди з невибагливими запитами й психологією представників «середнього класу», але й видатні діячі культури того часу, визнані арбітри художнього смаку ― В. М. Теккерей, наприклад, не приховував своєї трохи іронічної любові до «гарячих, неначе грог» романів свого співвітчизника, називав їх «захоплюючими», «чудовими» тощо.

А дружба автора «Жінки в білому» з Чарлзом Діккенсом — це вже ціла сторінка в історії англійської літератури. Їх єднала не тільки взаємна симпатія, яка згодом переросла в родинні стосунки (молодша дочка Чарлза Діккенса Кейті вийшла заміж за брата Уїлкі Коллінза), але й спільна плідна діяльність. Без перебільшення можна сказати, що Коллінз був одним з найпопулярніших авторів у журналах «Домашнє читання» та «Круглий рік», що їх видавав Ч. Діккенс, а з 1856 року він сам став виконувати обов'язки третього редактора цих видань. Разом вони написали кілька художніх творів («Маяк», «Безвихідь», «Доктор Дулькамара, член парламенту», «Гультяйська подорож двох ледачих підмайстрів», «Різдвяні оповідання» тощо), які мали неабиякий успіх у публіки. Чарлз Діккенс прилучив Уїлкі Коллінза до свого захоплення аматорського театру і сам грав у двох п'єсах молодого автора: «Маяк» і «Замерзла глибина». Співробітництво було корисним не тільки для «молодшого друга» Уїлкі Коллінза, який поруч із Діккенсом пройшов чудову літературну школу, але й для його старшого товариша. «Уїлкі осяяв останнє двадцятиріччя в житті Діккенса втішним почуттям близькості до молодого покоління, яскравіше розкрив перед ним святковий бік життя, допоміг його подальшому вдосконаленню»,— констатує Енгус Уїлсон, автор цікавої книги «Світ Чарлза Діккенса». Неабиякий майстер побудови інтриги в художньому творі, Уїлкі Коллінз стимулював у Діккенсові пошуки гострих сюжетних ходів, цікавих і незвичайних композиційних прийомів. Адже відомо, що ці компоненти відігравали значну роль у творчості майстра. Він завжди прагнув до того щоб його романи викликали інтерес у найширшого кола читачів.

У світлі цих фактів постає питання, хто ж має слушність у заочній суперечці двох класиків, двох олімпійців, — Ч. Діккенс чи М. Горький? Щоб розв'язати цю дилему, нам доведеться звернутися ще до одного англійця, не настільки уславленого, але який має безпосереднє відношення до жанру, в якому працював Уїлкі Коллінз, — Гілберта Честертона. В статті про Шерлока Холмса він писав: «Людям були необхідні захоплюючі історії, і вони вдовольнялися тим, що є, бо захоплююча історія — занадто велика втіха сама по собі; краще вже читати погане оповідання, ніж зовсім нічого не читати, так само краще з'їсти півбуханки хліба, ніж залишитися голодним. А якщо детективне оповідання писала людина, яка ставиться до детективного жанру серйозно, яка втілила в своїй прозі нездійсненні мрії рядових читачів, останні беззастережно віддають перевагу їй, а не всім тим безвідповідальним і невмілим писакам, що годили їм раніше. Читачі не винні в тому що психологія та філософія не вгамовують їхньої спраги щодо несподіваних розв'язок і морочливих сюжетних хитросплетінь. Звинувачувати їх у цьому настільки ж розумно, наскільки розумно лаяти людей за те, що вони не вважають котів за сторожових собак, а складні ножики не використовують замість щипців для каміна».

Річ у тім, що Уїлкі Коллінз — майстер, навіть класик, але класик певного роду літератури — детективної, що довгий час вважалася другорядною, однак і в цьому популярному жанрі, як і в «великій» літературі, можна знайти і шедеври, і ремісницькі твори. Саме з цього й треба виходити, дотримуючись рекомендації Г К. Честертона, і не видавати «кота за сторожового пса». Не можна вимагати від жанру того, що суперечить його природі, так само неможливо вимагати від науковця, щоб він писав, скажімо, дослідження з проблем хімії віршами. Але про що мусить подбати і автор наукової розвідки, і автор літературного твору, то це про якість своєї роботи. В нашому випадку якість означає в першу чергу високий художній рівень романів. З цього погляду Уїлкі Коллінз — майстер своєї справи. Як творець специфічного популярного жанру, що розвивається за своїми досить суворими законами й правилами, він досяг неабияких висот посідає особливе місце в ряду класиків англійської літератури XIX сторіччя.

Вільям Уїлкі Коллінз народився 8 січня 1824 року в Лондоні в інтелігентній родині. Його батько Вільям Коллінз був відомим художником-пейзажистом. У домі Коллінзів панувала творча атмосфера, яка сприяла розвитку здібностей і талантів у дітях. Не випадково брат Уїлкі успадкував покликання батька й став художником. Освіту Уїлкі здобув у приватній школі в Хайбері. 1836 року родина на три роки виїжджає до Італії, культура якої справила незабутнє враження на дванадцятирічного хлопчика. Дещо нелогічними на цьому тлі здаються спроби батька майбутнього письменника прилучити сина до комерції. Через його наполегливі рекомендації юнакові довелося деякий час працювати в фірмі, яка займалася продажем чаю. Однак Коллінз-старший мав певну рацію. Гіркий досвід підказував йому, що на мізерні гонорари художника чи письменника дуже важко утримувати родину. Торгівля ж давала гарантоване джерело прибутків, фінансову незалежність і стабільність. Але бажання писати було таким сильним, що переважило всі резони. Врешті решт Уїлкі вдається переконати батька, і той, згодившись на компромісний варіант, посилає сина завершити освіту в Лінкольн-Інні, одній із старовинних юридичних корпорацій в Лондоні. З 1851 року Уїлкі Коллінз юрист, стряпчий. Він не виявляв особливого інтересу до своєї нової кар'єри, але досконале знання казусів і тонкощів англійського права згодиться йому в подальшій творчій роботі і постачатиме невичерпний матеріал для романів. Цей рік відзначено ще однією подією — знайомством з Чарлзом Діккенсом. Письменник був у розквіті таланту: тільки-но побачив світ знаменитий роман «Домбі й син» (1848), на черзі був «Холодний дім» (1852).


У літературі сам Уїлкі Коллінз дебютував 1848 року двотомним життєписом свого батька. Наступними були романи «Антоніна, або Падіння Риму» (1850), на написання якого його надихнула давня подорож до Італії, і «Бейзил» (1852). Майже все, що вийшло після 1850 року, позначене благотворним впливом Чарлза Діккенса і мало надзвичайний успіх у читачів — «Похована таємниця» (1857), «Жінка в білому» (1860), «Без імені» (1862), «Армадейл» (1866), «Місячний камінь» (1868), «Чоловік і жінка» (1870), «Нещасна міс Фінч» (1872), «Нова Магдалина» (1873), «Закон і жінка» (1875), «Готель з привидами» (1875), «Дві долі» (1876) та ін.

Уїлкі Коллінз пережив свого вчителя й старшого друга на 19 років. Він помер 23 вересня 1889 року.

Час народження детективу, біля витоків якого стояв Уїлкі Коллінз, можна визначити майже з протокольною точністю. Це рік 1841, коли вперше було надруковане оповідання визначного американського письменника Едгара Аллана По «Вбивство на вулиці Морг» про таємниче криваве вбивство старої жінки мадам Л'Еспане та її незаміжньої дочки Каміли. Хоча деякі шанувальники цього жанру вважають, що елементи детективу наявні вже в Біблії — адже й там ідеться про закон і його порушників. Якщо йти за такими «гарячими головами», то виявиться, що першими злочинцями були Адам і Єва. Звісно, елементи детективу, точніше загадку злочину можна відшукати в багатьох творах, починаючи від античності й до наших днів. До проблеми злочину й кари звертались такі письменники, як Шекспір, Діккенс, Джейн Остін, Достоєвський. І цей список можна продовжувати й продовжувати. Але детектив як цілісний жанр сформувався саме в XIX сторіччі, й імена його «хрещених батьків» відомі точно.

В Англії, окрім Уїлкі Коллінза, називають ще двох зачинателів популярного жанру: Артура Конан Дойла та Гілберта Кіта Честертона. Першим за часом написання своїх творів стоїть Уїлкі Коллінз, але він, попри весь свій вплив на названих авторів, помітно відрізняється від них. І справа не в тому, що і Едгар По, і Конан Дойл, і Гілберт Честертон працювали в жанрі оповідання, а Уїлкі Коллінз переніс принципи детективу в роман.

Цими авторами були розроблені основні прийоми побудови детективного сюжету, які й на сьогоднішній день залишаються досить жорсткими. Вони допомагають з легкістю відрізнити цей вид літератури від будь-якого іншого. Це, мабуть, один із рідкісних прикладів жанру з усталеною формою. І хоча практики й теоретики детективу невтомно шукають усе нові й нові ознаки жанру (так, ще 1928 року відомий знавець детективної літератури Ван Дайн друкує статтю з красномовним заголовком «Двадцять правил для авторів детективних творів», де сформулював саме таку кількість рекомендацій, необхідних, на його думку, для того, щоб написати хороший детективний твір), але все це лише додаток до обов'язкових трьох компонентів: таємниця злочину ― процес розслідування — його результат (обов'язкове розкриття таємниці й покарання злодія). Особлива роль тут відводиться суб'єктові розслідування — детективові, сищикові. Він, як правило, стає героєм оповіді. У Едгара По це меланхолійний інтелектуал Огюст Дюпен, що ніколи не припускається помилок і читає в людських душах, неначе в розкритій книзі. У своїй роботі він спирається не стільки на матеріальні докази, скільки на силу свого розуму й фантазії. У Конан Дойла ― ексцентричний аналітик Шерлок Холмс, який, попри всі свої блискучі дедуктивні здібності й таланти, дуже схожий на англійського спортсмена-аматора. У Г. К. Честертона — скромний патер Браун, методи розслідування якого базуються на обізнаності в психології, до якої він прилучився, коли відпускав гріхи парафіянам.

Наявність обов'язкових правил певною мірою перетворює детектив в особливий вид гри, робить його твором-загадкою, твором-шарадою. Це дуже добре завважили брати Гонкури. Вони писали у своєму щоденнику: "Після читання Едгара По... новий літературний світ, провісник XX століття... Ніякої поезії — уяву вивірено аналізом... У цьому відчувається мономанія. Речі відіграють більшу роль, ніж люди; любов поступається місцем дедукції і подібним до неї джерелам думок, фраз, сюжетів і цікавості; основа роману перемістилася від серця до голови, від почуття до думки, від драматичних сутичок до математичних викладок».

Всі ці характеристики справедливі для авторів детективних новел, для їхніх героїв. Сищики, зображені в творах цих письменників, сприймаються як «лицарі дедукції», життя яких підпорядковане одній меті — розслідуванню. Тільки поодинокі захоплення й слабкості не дозволяють сприймати їх як «голу функцію». Але навіть дивацтва герої примудрялися якимось чином використовувати для розшуку. Тобто заняття, які нормальній людині приносили відпочинок від професійної діяльності, для сищика були ще одним стимулятором мозкової діяльності, вправою для розуму. Під звуки скрипки в голові Шерлока Холмса народжувалось рішення не однієї заплутаної кримінальної справи, цьому ж сприяв і нічний спосіб життя Огюста Дюпена.

Дивна річ, очищений від поезії, сухий і точний аналіз може викликати в читачів не менше задоволення, ніж роман про кохання. Це задоволення інтелектуального плану, яке певною мірою притамовує інші емоції: співчуття, ненависть, любовні пристрасті тощо. У літературознавстві до сьогодні точиться суперечка, чи не призвичаюють детективи до жорстокості. На нашу думку, відповідь має бути негативною, оскільки в саму суть детективу закладена ідея справедливості, покарання зла й утвердження добра. Це аксіома, наріжний камінь жанру. До того ж бувають випадки, коли детективні романи не уникають емоційної стихії. Наприклад, вона переважає в першому детективі Уїлкі Коллінза «Жінка в білому» (1860).

Твір читається як хвилююча розповідь про принизливе становище жінки в буржуазному суспільстві, яка за законом після одруження стає власністю свого чоловіка, потрапляє в повну залежність від нього. Саме в недоліках судової системи Англії бачить автор причини, що призводять до людських драм, провокують прояви ницих пристрастей, доводять до злочину.

Власне, єдиного зведеного закону, конституції в цій країні не існує. Її заміняють кілька документів: «Магна карта», яка збереглася ще з XIII сторіччя і навряд чи може відповідати вимогам сучасного судочинства, так само як і невеличкий за обсягом "Білль про права", затверджений в кінці XVII сторіччя; постанови судових інституцій, парламентські акти, урядові постанови тощо. Така безліч джерел призводить до суперечностей, різночитання, перекручень у юридичній практиці. Досвідченому адвокатові неважко знайти акт, який би тлумачив закон на користь клієнта. Але за досвідченого фахівця треба платити чималі гроші. Недаремно відомий англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі характеризував звід вітчизняних законів як «найплідніше поле для юристів і заплутаний, темний лабіринт для простих людей». Разом з тим професійне знання юридичних казусів англійського законодавства, його заплутаність дозволили авторові побудувати гострий сюжет. Допомогла йому в цьому також книга Межана «Знамениті судові процеси».

Треба зазначити, що, створюючи новий жанр, письменники ще не відійшли від традицій готичного роману, але особливо сильним цей зв'язок виявився саме в творчості Уїлкі Коллінза й саме в «Жінці в білому». Обізнаний читач може здивуватися, чому Уїлкі Коллінз, чому не Едгар По, адже саме його вважають родоначальником літератури жахів, що в белетристиці сучасного Заходу набрала форми так званих тріллерів? Звичайно, творчість цього автора надзвичайно міцно пов'язана з поетикою романів «жахів і таємниць», досить лише згадати такі його новели, як «Личина червоної смерті» чи «Колодязь і маятник». Але мова тут іде про По — автора трьох детективних оповідань: «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» та «Викрадений лист», в яких переважає раціональний підхід до змальованих подій. Письменника цікавить у першу чергу розкриття таємниці, розумне пояснення того, що здається на перший погляд ірраціональним, неможливим, хід думок Огюста Дюпена, що приводить до правильного рішення. Якщо в першій новелі картина вбивства ще викликає відразу й жах, хоча їхня сила в значній мірі притамовується тим, що персонажі зображені не як особистості, а лише як об'єкти злочину, то в останній — небезпека загрожує навіть не життю людини, а тільки її репутації. Це вже оповідання-загадка в чистому вигляді. Що ж стосується Уїлкі Коллінза, то він робить акцент на самій таємниці.

В той час, коли писалася «Жінка в білому», розквіт готичного роману був уже позаду. Виник він на противагу літературі XVIII сторіччя з її культом раціоналізму й здорового глузду. Його автори, на відміну від носіїв ідеї просвітительства, звертались до середньовічного готичного стилю в архітектурі й мистецтві, культивували фантазію і почуття жахливого, таємничого, ірраціонального. Перший твір цього напрямку «Замок Отранто» написав 1764 року Г. Уолпол. Творцями готичної літератури також були Вільям Бекфорд («Ватек»), Клара Рів («Старий англійський барон»), Анна Редкліф («Удольфські таємниці», «Італієць»), М. Г. Льюїс («Монах»), Мері Шеллі («Франкенштейн»); а роман Ч. Р. Метьюріна «Мельмот-блукач» виявився найвищим досягненням серед творів цього жанру.

Готичний роман справив досить помітний вплив на дальший розвиток літератури, але як самостійний жанр припинив існування в 20-х роках XIX сторіччя. Деякі його ідеї і художні засоби були запозичені романтиками. Елементи готики можна знайти і в творчості Чарлза Діккенса. Поряд із смішними й зворушливими позитивними героями в романах цього автора діють готичні герої-лиходії. Вони уособлюють руйнівні сили капіталістичного суспільства. А Уїлкі Коллінза найбільше цікавили емоційні та сюжетні можливості жанру. Він вніс у детективну літературу цілу гаму людських почуттів, починаючи від гніву й закінчуючи співчуттям, навіть сентиментальністю.

Якщо дотримуватись фактів, то в романі «Жінка в білому» більше ознак готики, ніж детективу. Детективною сюжетною лінією можна вважати історію скоєння злочину та процес його розслідування. Але поки що функції сищиків беруть на себе не фахівці, а герої-аматори — вчитель малювання Волтер Гартрайт і сестра головної героїні — некрасива, але розумна, віддана й симпатична Меріан Голкомб. І цій сюжетній лінії передує історія кохання головної героїні твору Лори Ферлі та Волтера Гартрайта. Таким чином Волтер сполучає в своїй особі два амплуа — слідчого та героя-коханого. Така комбінація відсутня в детективі класичного типу. Ні Огюст Дюпен, ні Шерлок Холмс, ні тим паче католицький священик Браун не були переобтяжені родинами, і любовні пригоди (якщо такі були) героїв ніколи не стояли в центрі уваги їхніх авторів. Правда, пізніше деякі сищики, як наприклад, комісар Мегре Жоржа Сіменона, заводили родини, але це суттєво нічого не змінювало в їхній роботі і не впливало на неї. Уже відомий нам Ван Дайн у своїх «Двадцяти правилах» рішуче застерігав: «Справжній поліцейський роман не повинен містити в собі ніякої любовної інтриги, оскільки вона лише розладнує механізм інтелектуальної проблеми». А в основі готичного роману, як правило, є трикутник — позитивний молодий герой та не менш позитивна юна героїня, які не можуть поєднати свої долі через матеріальну і станову нерівність, та ірраціональний, містичний лиходій. За такими ж приблизно принципами вибудовує Уїлкі Коллінз любовну колізію в своєму творі.

Отже, всі події, включаючи детективний сюжет, розгортаються в декораціях готичного роману. Це в першу чергу стосується місця дії. Добре відомо, що детектив починався як міський жанр. Він породжений проблемами великого перенаселеного міста, яке й стало ареною подій, що досліджуються в популярному жанрі. Згадаймо: Огюст Дюпен жив і проводив свої розслідування в Парижі, Шерлок Холмс жив на Бейкер-Стріт і більшу частину злочинів розплутав саме в Лондоні, а маленький патер Браун хоча й був родом з ессекського села, але переслідував порушників порядку в багатьох столицях світу, не кажучи вже про менші міста.

Роман «Жінка в білому» поділяється на три частини — періоди, як їх називає автор. Дія кожного періоду відбувається в певній місцевості і відтворює відповідний етап у долі Лори Ферлі та її близьких. Події першого періоду розгортаються в чарівному, сповненому світла й простору зігрітому теплом його мешканців маєтку Ліммерідж, який символізує щасливі часи в житті героїні. Тут її покохав Волтер Гартрайт, тут вона відповіла йому взаємністю. І хоча герої не можуть з'єднати свої долі, оскільки Лора — багата аристократка, єдина спадкоємниця Ліммеріджа, а Волтер — лише скромний трудівник, що заробляє на життя уроками малювання, тон оповіді спокійний, навіть елегійний. І тільки в кінці першої частини, коли одруження Лори з нелюбим баронетом сером Персівалем стає невідворотною реальністю, з'являються неясні натяки на майбутні незгоди. І Лора, і Волтер в першому розділі більше нагадують героїв сентиментального роману, ніж детективу, вони без найменшого опору підкоряються своїй долі, відмовляються від щастя. Їм навіть на думку не спадає порушити станові умовності. Лише Меріан, дізнавшись про незвичайну нічну зустріч Гартрайта з «жінкою в білому», розпочинає самодіяльне розслідування й виявляє зв'язок безумної незнайомки з сером Персівалем, однак, задовольнившись поясненнями майбутнього Лориного чоловіка, припиняє розшуки.

Другий період після заміжжя героїні проходить у Блеквотер-Парку замку її чоловіка (в перекладі з англійської назва маєтку означає «чорна вода»), який є повною протилежністю Ліммеріджу. В ньому неначе сконцентроване все те зло, яке загрожує Лорі. Ось що бачить Меріан, коли вперше переступає поріг замку: «Центральну його частину збудували за часів прославленої королеви Єлизавети. Внизу тягнуться паралельно одна одній дві величезні й довжелезні галереї з низькими стелями. Вони видаються ще темнішими й понурішими від бридких родинних портретів на стінах... До нього ліворуч і праворуч прибудовані два крила. Напівзруйноване ліве крило (якщо стати обличчям до фронтону) було колись самостійним будинком, і збудували його в XIV сторіччі... знавці, котрі поціновували «старе крило», могли це зробити, тільки перемігши свій страх перед пацюками, пліснявою і мороком». А якщо до цих відомостей ще додати, що вік дому понад 500 років, що в самому центрі будівлі височить вежа з годинником, який глухо вибиває час, то маємо опис, витриманий у готичному стилі. Саме тут знову з'явиться безумна «жінка в білому» — своєрідний еквівалент готичного «привиду», пророчиця бід і випробувань, що чекають на героїв, тут сер Персіваль зробить спробу, спираючись на закон, відібрати у Лори все її майно і, зазнавши поразки, реалізує жахливий план. Не тільки час побудови замку, але й саме ім'я — Персіваль, — неначе пуповиною, прив'язує героя-лиходія до середньовіччя — адже таке саме ім'я було в одного з персонажів циклу середньовічних легенд про короля Артура та лицарів Круглого столу. Лицар сер Персіваль, звичайно, дуже відрізнявся від свого злочинного нащадка, оскільки він суворо дотримувався законів честі й справедливості. Однак у легенді «Сер Персіваль Валлійський» можна відшукати кілька деталей, що стосуються обох героїв. По-перше, походження. Обидва не успадковують лицарського достоїнства, а завойовують його, кожен по-своєму. По-друге, благородний лицар зустріне в своїх мандрах дивну жінку, зодягнену в біле, яка нестиме священну чашу Грааля.

І нарешті — третій період. Ця частина, найбільш наближена до детективного жанру, присвячена розкриттю злочину й покаранню винних. Дія переноситься в бідні квартали Лондона, де оселяються герої книги. Знову на сцені з'являється Гартрайт, який був відсутній у готичній частині твору. Тепер він активно береться за розслідування і досить швидко, майже безпомилково (як і належить детективу-сищику) розплутує зловісний клубок. Як і повинно бути в класичному детективі, зло карається, хоча й не руками служителів закону, і молоді герої нарешті можуть поєднати свої долі.

Як уже говорилось раніше, роман пройнятий атмосферою таємниць страху. Цьому сприяє не тільки місце дії, заплутана інтрига, але й система образів. З готичного роману автор запозичує принцип двійників. «Жінка в білому» — Анна Катерік — дуже схожа на Лору Ферлі, і ця подібність сплете їхні долі в тугий вузол. У парі виступають лиходії: у сера Персіваля Глайда виявиться друг — італійський граф Фоско, який не поступається, навіть перевершує його в мистецтві інтриги й злочинів. Це, можна сказати, один із перших професійних злочинців, які потім заполонять сторінки детективних творів. А Меріан Голкомб і Волтер Гартрайт об'єднують свої зусилля в пошуках справедливості.

Уїлкі Коллінз — майстер гострих сюжетних ходів, заплутаної інтриги, але не психологічного дослідження характерів. І в цьому плані він не відрізнявся від інших авторів детективів, оскільки психологізм не є прикметою цього жанру. Так, анемічним, невиразним вийшов образ головної героїні, хоча задум романіста можна зрозуміти: він хотів підкреслити й посилити враження залежності Лори від її чоловіка. Виконаний за законами готичного роману, психологічно слабко обґрунтований, цей образ сприймається сучасними читачами певною мірою як анахронізм. Надмірний захват при змалюванні досить стандартної зовнішності героїні, особливо пасивність Лори Ферлі, невміння протистояти труднощам викликають часом роздратування. Насправді за Лорине життя, за її щастя борються інші люди, в той час як сама героїня підкоряється обставинам.

Більшу симпатію викликає Меріан Голкомб з її незалежними поглядами. Тільки вона одна виступає на захист сестри в найтяжчий період життя останньої.

Однак найбільш вдалими можна вважати ті образи, при створенні яких Уїлкі Коллінз спирався на традиції Чарлза Діккенса, — і гумористичну й сатиричну. Людяним, зворушливо-смішним є образ італійського професора Пески. Він, як і герої Ч. Діккенса, має чудернацьку зовнішність і золоте серце. Цей образ створено за принципом мономанії, тобто в характері героя акцентується якась одна риса. Для Пески це бажання здаватися справжнім англійцем, але не зі снобістських міркувань: саме в такий, досить ексцентричний, спосіб він хоче висловити вдячність країні, яка дала притулок професорові в тяжкий для нього час.

Мономанія визначає і сатиричний образ дядька й опікуна Лори — Фредеріка Ферлі. Це вередливий, безбарвний, схожий на амебу егоїст, який більше за все боїться, що його потурбують, виведуть зі стану самозаспокоєності. Його нескінченні розмови й скарги на свої нерви (Волтер після зустрічі з Фредеріком Ферлі констатує, що його нерви й примхи — це одне й те ж) викликають у читачів лише огиду.

Ці два другорядні образи — італійського професора й англійського сквайра — символізують протилежні людські типи — альтруїста й егоїста.

Привертає увагу образ «вселенського» лиходія, шпигуна, отруювача графа Фоско. Якщо два попередні образи створені відповідно в гумористичній і сатиричній діккенсівській традиції, то останній — у гротесковій. Гладкий граф, який може без жалю знищити людину, якщо вона заступає йому дорогу, виявляється занадто сентиментальним. Він до нестями любить мишей та птахів і всюди за собою тягає клітки з ними. Незрозумілою, нелогічною здається його симпатія до Меріан Голкомб. Пояснення цьому почуттю, яке дає сам граф (повага до її розуму), не вдовольняє. Скоріше й тут дається взнаки готична традиція, адже, як правило, герої готичних романів (згадаймо хоча б головного героя «Мельмота-блукача») відчували містичне поривання до молодих чистих дівчат. Побудований на контрасті жорстокої розсудливості й гіпертрофованої сентиментальності, образ графа Фоско набуває страшних, гротескних рис. Недарма його так боїться розумниця Меріан.

Завершуючи розмову про перший детективний роман Уїлкі Коллінза, необхідно сказати про його оригінальну композицію. Автор художніми засобами імітує судовий процес, на якому, як відомо, виступають усі свідки, що мають відношення до справи. Так і в творі: один за одним беруть слово (а точніше — дають письмові свідчення) учасники подій: починаючи від Волтера Гартрайта, під кутом зору якого дається вся оповідь, — він, власне, зводить до єдиного цілого всю цю безліч звітів, свідчень, документів тощо, — і закінчуючи другорядним персонажем, кухаркою Естер Пінгорн, яка розповідає тільки окремий епізод. Така калейдоскопічна форма, своєрідне «багатоголосся», дає об'ємну й об'єктивну картину розслідування, а також, що не менш важливо, розкриває зсередини суть кожного персонажа, оскільки кожна розповідь — це ще й невеличкий психологічний етюд, звички оповідача, манера оповіді тощо (до речі, в романі відсутні письмові свідчення трьох головних, але найменш виразних, діючих осіб: Лори Ферлі, «жінки в білому» та сера Персіваля Глайда).

Можливо, такий принцип оповіді був підказаний Уїлкі Коллінзу його другом Діккенсом, який сам користувався ним (наприклад, в романі «Холодний дім» розповідь по черзі ведуть то сам автор, то героїня твору — Естер). Коллінз ускладнив прийом, включивши в твір більшу кількість оповідачів. Композиція виявилась такою вдалою, що стала прикладом для інших письменників, серед яких був і автор відомого роману жахів «Дракула» Брем Стокер.

За тим же принципом побудований і наступний детективний роман Уїлкі Коллінза «Місячний камінь» (1868). Крім письмових свідчень, розповідей головних учасників подій, в ньому наведено уривки із щоденників, записи родинного архіву тощо. Таким чином Уїлкі Коллінз домагається достовірності оповіді при заплутаному й трохи фантастичному сюжеті.

В центрі уваги автора — таємниче зникнення коштовного каменя, що колись прикрашав чоло індійського божества, а потім був вивезений в Англію. Всім, хто стикався з ним, алмаз приносив нещастя. Готичний елемент «Жінки в білому» тут змінюється на східну екзотику. Активними учасниками події стають три загадкові індійські браміни-фанатики, які входять у життя англійської столиці й заміських маєтків зі своїми незбагненними законами. З одного боку, можна вважати східне тло за продовження готичної лінії, оскільки в деяких готичних романах дія відбувається в умовно-східних декораціях. Так, наприклад, роман Вільяма Бекфорда «Ватек» називають «орієнтально-готичним» твором, оскільки він написаний під впливом «Тисячі й однієї ночі»; з другого боку, саме індійські сюжети вже не сприймались жителями метрополії як чиста екзотика, оскільки Англія продовжувала колоніальну експансію і заохочувала жителів острова засновувати колонії в далекій заморській країні, обживати її.

Любовний сюжет твору будується за тим самим принципом, що й попередній, хоча на перший план виступають не соціальні, а морально-етичні проблеми. В усіх інших компонентах роман більше наближається до класичного детективу.

В порівнянні з Лорою Ферлі образ головної героїні «Місячного каменя» вірогідніший; відходячи від законів готичного роману, Уїлкі Коллінз наближає його до життя. Рейчел — сильна, вольова дівчина, яка може боротися за своє щастя, тим більше, що її саму та її обранця — Френкліна Блека — розділяють не матеріальні перепони, а скоріше моральні. Конфлікт переноситься в душу Рейчел. Уїлкі Коллінз показує юну аристократку не очима закоханого в неї молодого чоловіка, а очима старого дивака Габріеля Беттереджа, відданого дворецького родини Веріндерів. Цей пристрасний шанувальник «Робінзона Крузо» поряд з чарівною зовнішністю своєї молодої пані відзначає і суттєву ваду її характеру — свавільність і впертість. Якщо справа стосувалася моди та всіляких інших дрібниць, то її впертість не завдавала великої шкоди, оскільки навіть немодно вдягнена вона мала чудовий вигляд, але коли йшлося про справи принципові — тут було недалеко й до біди. Старий дивак, сам того не розуміючи, неначе попереджає читачів, що вдача міс Рейчел стане причиною ускладнень. І справді, якби не її затятість, навіть в ім'я благородної мети, розслідування не затяглося б на такий тривалий час, не довелося б звертатися шанованій родині по допомогу до детектива, та й вона сама тоді не потрапила б під підозру як викрадачка алмазу.

В «Місячному камені» вперше в творчості Уїлкі Коллінза з'являється професійний детектив — сищик Кафф. При створенні цього образу англійський романіст спирався на досвід і знахідки свого американського колеги — Едгара По. Зовні сищик Кафф така ж невиразна постать, як і Огюст Дюпен: худий неначе тріска, він, за словами автора, схожий на пастора чи працівника похоронного бюро (можливо, саме ця асоціація спонукала Г. К. Честертона зробити свого героя-детектива священиком). Але зовнішність оманлива, точніше така, якої вимагає професія сищика, — він непомітний, як і його одяг — чорний костюм і біла краватка. Весь розум героя сконцентровано в його очах. Автор підкреслює, що в «його твердих як сталь світло-сірих очах з'являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, — ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим». Може виникнути питання, чому ж у Шерлока Холмса виразна, яскрава зовнішність? Не слід забувати, що герой Конан Дойла мав інші можливості злитися з натовпом — в нього були чималі акторські здібності і він так добре володів мистецтвом перевтілення, що його не завжди міг впізнати сам доктор Ватсон. У той час, як Конан Дойл відходить від традиції, Г. К. Честертон настільки дотримується правил, що його герой за своєю зовнішністю — найневиразніший з усіх сищиків класичного періоду. Людяності, теплоти аскетичному Каффові надає його пристрасть до вирощування троянд.

Честь розкриття таємниці злочину, однак, належить не Каффові, хоча він і впритул підійшов до розгадки таємниці І можна не сумніватися, що якби від його послуг не відмовились, сищик довів би справу до переможного кінця. Але й у цьому романі, як і у «Жінці в білому», лаври віддано головному героєві.

Поряд з образом Каффа найвдалішим у романі, на наш погляд, є образ негативного героя — Годфрі Еблуайта. У нього зовсім немає містичного ореолу готичного героя, він являє собою скоріше тип міського шахрая, який часто зустрічається в соціальному сатиричному романі. Характеристика старого Беттереджа, яку він дає молодому крутієві, просто вбивча: «Він був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим самаритянином за переконанням... В благодійних товариствах допомоги бідним матерям, у товариствах святої Магдалини порятунку розпусниць, в об'єднаннях ригористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, — скрізь він був віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість зборів і ведучи милих дам по тернистому діловому шляху. Я гадаю, що це був найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних мітингах нелегко було знайти такого, як він, оратора, здатного видушити сльози і гроші. Це був стопроцентний громадський діяч». Такий тип «героя» якнайкраще вписується в схему вже чисто детективного твору.

Тепер час повернутись до суперечки М. Горького та Ч. Діккенса, уявної, звичайно. Мабуть, обидва класики мали рацію. Більшість романів та п'єс Уїлкі Коллінза втратили свою надзвичайну популярність, коло його читачів поступово звузилось. І це не дивно, оскільки сюжетні прийоми через надмірно часте використання їх втратили принаду новизни, затерлися до штампів, а на передній план виступили вади творів, їхня екзальтованість, мелодраматичність, стилістична одноманітність тощо. Час відсіяв швидкоминуче, неважливе, а залишив справді талановите, значне. Зараз Уїлкі Коллінза в усьому світі знають як автора двох творів — «Жінки в білому» та «Місячного каменя», які поклали початок розвитку детективного жанру в Англії.

ІРИНА КИЄНКО

Загрузка...