Мій сусід — вампір

УДК 821.111(73)

Л37

Серія «Художня література»

Перекладено за виданням:

Levine, Jenna. Му Roommate Is a Vampire / Jenna Levine. —

New York: Berkley Romance, 2023. — 352 p.

All rights reserved, including the right of reproduction in whole or in part in any form. This edition published by arrangement with Berkley, an imprint of Penguin Publishing Group, a division of Penguin Random House LLC

Переклад з англійської Глафіри Коваль

Дизайнерка обкладинки Roxie Vizcarra

Левін Дж.

Л37 Мій сусід — вампір / Дженна Левін ; пер. з англ. Г. Коваль. — X.: Віват, 2025. — 384 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966- 942-826-4).

ISBN 978-617-17-0664-4 (укр.)

ISBN 978-0-5935-4891-2 (англ.)

Кессі Ґрінберґ — художниця. Вона безмежно любить творити, але їй не вдається цим заробити собі на життя — мало кому припадає до душі поєднан­ня живопису та сміттєвих інсталяцій. Дівчина мріє навчати образотворчого мистецтва, хапається за всі можливі підробітки, та попри це дуже обмежена у фінансах. Випадково Кессі знаходить оголошення про співоренду затишної квартири в розкішному районі Чикаго лише за 200 доларів на місяць. Ціна, умови — все це занадто добре, щоб бути правдою. Тут точно є якийсь підступ, переконана дівчина.

Новий сусід по квартирі Фредерік Дж. Фіцвільям дуже дивний. Він спить удень, уночі кудись виходить у справах, а розмовляє так, ніби зійшов зі сторінок любовного роману XIX століття. Він залишає Кессі записки, цікавиться її твор­чістю й розпитує, як минув день. Крім того, Фредерік запаморочливо гарний. Та якось Кессі знаходить у холодильнику пакети з кров’ю й розуміє: її сусід — вампір. І він має для неї пропозицію...

УДК 821.111(73)

ISBN 978-966-942-826-4 (серія)

ISBN 978-617-17-0664-4 (укр.)

ISBN 978-0-5935-4891-2 (англ.)

© Jennifer Prusak, 2023

© TOB «Видавництво “Віват”»,

ви­дання українською мовою, 2025

Браяну, який постійно мене смішить і

завжди готовий підібрати ще одного кота

ОДИН

Шукаю сусіда або сусідку для співоренди просторої квартири на четвертому поверсі браунстоуну, Лінкольн-Парк

Вітаю! Шукаю сусіда для співоренди квартири. За сучасними стандартами помешкання просторе, є дві спальні, відкрита зона відпочинку й напівпрофесійно облаштована кухня-їдальня. Панорамні вікна виходять на схід, звідки відкривається неперевершений краєвид на озеро. Квартира повністю вмебльована: зі смаком, у класичному стилі. Я зрідка буваю вдома після заходу сонця, тому, якщо ви працюєте за стандартним графіком, апартаменти будуть майже постійно цілковито у вашому розпорядженні.

Орендна плата — двісті доларів на місяць. Без тварин, будь ласка. Щиро прошу надсилати всі пропозиції на пошту fjfitzwilliam@gmail.com.

— Щось не так із цим місцем.

— Послухай-но, Кессі, це справді гарна пропозиція…

— Забудь, Семе. — Останні слова прозвучали різкіше, ніж я очікувала, проте не занадто. Попри те, що я б не обійшлася без його допомоги, моє збентеження заважало її прийняти. Сем хотів як краще, але, наполегливо втручаючись у все, що стосувалося цієї ситуації, доводив мене до сказу.

До честі Сема, він промовчав. Він був моїм давнім другом, тож давно звик до тих ущипливих слів, які сипалися з мене в стресових ситуаціях. Хлопець просто склав руки на грудях і чекав, поки я продовжу.

Мені знадобилося лише кілька хвилин, щоб опанувати себе й відчути провину за те, що визвірилася на нього.

— Вибач, — пробурмотіла я собі під ніс. — Знаю, ти просто хочеш допомогти.

— Не бери в голову, — доброзичливо відказав він. — На тебе забагато навалилося. Але вірити в те, що справи підуть угору, — це нормально.

Я не мала жодної причини вірити в те, що все налагодиться, але не час було про це говорити. Тож просто зітхнула й перевела погляд на сайт «Крейгсліст», відкритий на моєму ноутбуку.

— Коли все здається занадто гарним, щоб бути правдою, зазвичай у цьому є якийсь підступ.

Сем глянув через моє плече на екран.

— Не завжди. І ти не можеш заперечити те, що ця квартира дійсно непогана.

Пропозиція справді була чудова. Він мав рацію. Але…

— Лише двісті доларів на місяць, Семе.

— І? Чудова ціна.

Я втупилася в нього.

— Авжеж! Якби ми жили в 1978-му. Якщо оренда квартири коштує двісті доларів на місяць, у підвалі, імовірно, лежать трупи.

— Ти не знаєш цього напевне!

Сем провів рукою по своєму розпатланому русявому волоссю. Коли він куйовдив шевелюру, це найчастіше означало «та я тобі заливаю». Сем робив так із шостого класу, коли намагався переконати вчителя, що то не він намалював яскраві рожеві квіти на всю стіну жіночої роздягальні. Тоді він не дурив містера Бейкера, — це я створила той вирвиоко-неоновий пасторальний пейзаж, — і зараз він не дурить мене.

І як він став юристом, не вміючи тримати покерфейс?

— Може, ця людина нечасто буває вдома й шукає сусіда, щоб той приглядав за квартирою, — зауважив Сем. — А може, це ідіот, який не знає реальної ціни оренди.

Я все ще була налаштована скептично. Я моніторила оголошення на крейгслісті й фейсбуці з того моменту, як зо два тижні тому за несплату оренди колишній орендодавець прикріпив повідомлення про виселення до вхідних дверей моєї квартири. У Чикаго-Лупі — діловому центрі міста — годі було й шукати квартиру менш ніж за тисячу на місяць.

Двісті — це не трохи нижче ринкової ціни. Ба більше, це навіть не в одному всесвіті з нею.

— У цьому оголошенні немає фото, — зазначила я, — а це ще один червоний прапорець. Треба проігнорувати його й шукати далі.

Адже так, наступного тижня орендодавець подасть позов до суду, якщо до цього моменту я не виїду з квартири. А проживання в таких дешевих апартаментах значно покращить нинішню ситуацію і допоможе уникнути подібних неприємностей протягом наступних кількох місяців. Але я жила в Чикаголенді — міській агломерації з передмістями — протягом останніх десяти років. Така пропозиція в Лінкольн-Парку неминуче приховувала якусь каверзу.

— Кессі. — Голос Сема звучав тихо й терпляче, навіть трохи заспокійливо. Я нагадала собі, що він лише хотів допомогти так, як уміє, і прикусила язика. — Гарне розташування квартири. Низька ціна. Недалеко до метро, тому швидко будеш діставатися до роботи. Якщо виявиться, що вікна й справді панорамні, закладаюся, світла буде вдосталь.

Мої очі розширилися. Я і не подумала про світло у квартирі, коли читала оголошення. Але якщо вікна великі й виходять на озеро, то Сем має рацію.

— Можливо, я знову зможу малювати вдома, — замріялася я. Я не жила в помешканнях із достатньо гарним освітленням, щоб працювати над своїми проєктами, уже майже два роки. Цього мені бракувало більше, ніж я б могла зізнатися.

— Це точно, — всміхнувся Сем. Він мав задоволений вигляд.

— Гаразд, — пішла на поступки я. — Принаймні поцікавлюся деталями.

Сем простягнув руку й поклав її мені на плече. Його теплий дотик розслабив мене, як і завжди з того часу, коли ми були дітьми. Клубок тривоги, який став майже невіддільною частиною мого шлунка протягом цих двох тижнів, здавалося, починав слабшати.

Уперше за довгий час я почувалася так, ніби знову можу дихати вільно.

— Звичайно, спершу ми оглянемо квартиру й познайомимося із сусідом, — поспіхом додав він. — Хочеш, можу домовитися про помісячну оренду. І, якщо тобі не сподобається, зможеш виїхати без розірвання договору.

Це означало, що на мене не подасть до суду ще один розгніваний орендодавець. Відверто кажучи, це був би непоганий компроміс. Якщо сусід виявиться маніяком, лібертаріанцем або кимось іще гіршим, помісячна орендна плата дозволить мені безперешкодно вибратися в будь-який момент.

— Ти зробиш це для мене? — спитала я. Уже не вперше відчула сором за свої грубощі.

— А що ще мені робити з дипломом юриста?

— Для початку ти міг би заробляти купу грошей на фірмі, а не допомагати таким безпросвітним невдахам, як я.

— Я і так заробляю купу грошей на фірмі, — усміхаючись відказав він, — але, зважаючи на те, що ти не дозволяєш позичити тобі хоч трохи…

— Ні, — погодилася я. Це був мій вибір — отримати непрактичний диплом, тонути в студентських боргах і жити без перспектив роботи. Я не збиралася втягувати в це ще когось.

Сем зітхнув.

— Авжеж, ні. Твоя правда. Ти вже проходила через це. І не раз. — Він похитав головою і сумно додав: — Хотів би я, щоб ти підселилася до нас, Кессі. Або до Амелії. Це б геть усе вирішило.

Я закусила губу й вдала, що переглядаю оголошення на крейгслісті, намагаючись не підводити очей.

Правду кажучи, я раділа тому, що Сем зі своїм новим чоловіком Скоттом щойно придбали крихітну квартиру в будинку біля озера, у якій ледве вистачало місця їм обом із двома котами. Хоча життя з ними вберегло б мене від стресу й плутанини, у якій я перебуваю зараз, варто зауважити, що Сем зі Скоттом одружилися лише два місяці тому. Моя присутність не лише завадила б їм займатися сексом, де й коли вони забажають (саме так у моєму розумінні поводяться молодята), а ще й підштовхувала б мене до роздумів про те, коли я востаннє мала стосунки.

І слугувала б постійним нагадуванням, що й інші аспекти мого життя так само зазнали краху.

Звичайно, про те, щоб жити з Амелією, навіть не йшлося. Сем не усвідомлював, що його зірково ідеальна сестра завжди дивилася на мене як на цілковиту невдаху. Але це було так.

Чесно, я б хотіла жити не на новому дивані Сема й Скотта й не на горищі Амелії в Лейкв’ю. І це було на краще для всіх нас.

— Я в нормі, — сказала я, намагаючись звучати так, ніби справді в це вірю. На Семовому обличчі промайнуло занепокоєння, від якого мій шлунок стиснувся. — Ні, справді, все буде добре. У мене так завжди, еге ж?

Сем усміхнувся і скуйовдив моє закоротке волосся. Він завжди так мене дражнив. Зазвичай мені було на це начхати, але кілька тижнів тому я психонула й вкоротила собі зачіску: настрій у мене був геть кепський, і я мусила з тим зробити щось, що б не потребувало інтернет-з’єднання. Це стало черговим безглуздим рішенням за останній час. Сем продовжував куйовдити моє волосся, тому я, імовірно, скидалася на ляльку мапет, яка засунула пальці в розетку.

— Припини, — мовила я і сміючись відсторонилася, але мій настрій покращився. Саме для того, мабуть, Сем це й зробив.

Він поклав руку на моє плече.

— Якщо передумаєш і захочеш взяти в борг… — Замовк, не закінчивши речення.

— Якщо передумаю, ти перший про це дізнаєшся, — сказала я, але ми обоє розуміли, що цього ніколи не станеться.

***

Я чекала, коли закінчиться моя зміна пообіднього підробітку в громадській бібліотеці, щоб зустрітися з кимось, хто здає квартиру за двісті доларів на місяць. З усіх робіт на неповний робочий день, які ніяк не стосувалися творчості й за які я бралася після отримання диплома магістра образотворчого мистецтва, цю я любила найбільше. І не тому, що мені подобаються всі її аспекти — навпаки. Я люблю бути в оточенні книг, але працювати доводилося лише в дитячій секції. А це означало почергово то сидіти за касою і розкладати книги про динозаврів, котів-вояків і драконів, то відповідати на запитання навіжених батьків, діти яких билися в істериці позаду них.

Я завжди добре ладнала з дітьми. І загалом мені до душі крихітні люди як абстрактне поняття, тому — принаймні теоретично — я розумію, що хтось бажає додати їх у своє життя. Але хоча ми із Семом ставилися до його розбещених кошенят як до своїх дітей, ніхто в моєму оточенні ще не народив справжньої дитини. І робота на посаді в громадській бібліотеці по двадцять годин на тиждень із дітлахами здавалася мені важким початком.

Поза тим цей підробіток лишався моїм улюбленим, адже я мала вдосталь вільного часу. Чого не скажеш про зміни, які я відпрацьовувала в кав’ярні «Ґоссамерс» (що мені подобалося найменше) поблизу моєї майбутньої колишньої квартири.

— Так помалу сьогодні тягнеться час, — саркастично мовила менеджерка Марсі, сидячи на стільці біля мене. Вона була приємною жінкою років шістдесяти, яка вправно опікувалася дитячою секцією. Це був наш внутрішній жартик щодо пообідньої зміни, бо кожен вечір тягнувся дуже повільно. У проміжку між першою і четвертою годиною дня всі наші завсідники або дрімали в дитсадку, або ще не вийшли зі школи.

Зараз була друга. За півтори години до нас завітала лише одна дитина. У цьому не було анічогісінько особливого, адже ми вже призвичаїлися до такого.

— І справді, сьогодні час тягнеться повільно, — з усмішкою погодилася я. Із цими словами я поглянула на комп’ютер на стійці видачі книг.

Здебільшого час простою в бібліотеці ми витрачали на пошуки роботодавців і працевлаштування на нові підробітки. Я носом не крутила й відгукувалася на будь-які оголошення (навіть якщо вони не мали нічого спільного з мистецтвом), у яких пропонували вищу заробітну плату й нормований робочий графік, на відміну від моєї нинішньої абияк-ситуації.

Іноді у вільний час я обмірковувала майбутні мистецькі проєкти. У моїй квартирі з поганим освітленням було дуже важко малювати, а це було фундаментом моїх проєктів. І, зважаючи на те, що я не могла закінчувати їх у бібліотеці (бо заляпала б усе фарбами, а фінальні кроки передбачали ще й додавання до роботи різного сміття), на стійці видачі книг — широкій і добре освітленій — я могла принаймні робити замальовки олівцем.

Хоча сьогодні свій вільний час витратила на те, щоб відгукнутися на оголошення-червоний-прапорець із крейгслісту. Я могла б зробити це й раніше, але ні. Частково — бо була налаштована скептично, але переважно через те, що мені довелося відмовитися від вайфаю, щоб заощадити.

Я відкрила оголошення на комп’ютері. Із часу мого останнього перегляду його не редагували: той самий чудернацько-офіційний стиль і така ж абсурдно низька орендна плата, що викликала незмінну недовіру.

Але не змінилася і моя фінансова ситуація. Роботу в моїй сфері так само важко знайти. Про те, щоб попросити про допомогу в Сема або моїх батьків-бухгалтерів, які любили мене занадто сильно, щоб відверто сказати, як я їх розчарувала, не було й мови.

А мій орендодавець усе ще хотів подати позов до суду. За що, якщо чесно, не можна його звинувачувати. За останні десять місяців він витерпів чимало постійних затримок орендної плати з творчим безладом на додачу. На його місці я б також подала на себе до суду.

Поки не встигла відмовити себе від цієї ідеї, я відкрила пошту. Голос Сема досі бринів у моїх вухах. Я прогортала вхідні листи — рекламу товарів «два за ціною одного» від магазину «Шу Павільйон», заголовок газети Chicago Tribune про химерну серію пограбувань місцевих банків крові — і почала друкувати.

Від: Кессі Ґрінберґ [csgreenberg@gmail.com]

Кому: fjfitzwilliam@gmail.com

Тема: Оголошення щодо оренди квартири

Привіт!

Я побачила твоє оголошення на крейгслісті про пошук співмешканця. Мій договір оренди скоро закінчується, і ця пропозиція мені підходить. Я тридцятидворічна вчителька образотворчого мистецтва й живу в Чикаго вже десять років. Не курю, тварин не маю. В оголошенні зазначено, що ти переважно не ночуєш вдома. Щодо мене, то я, навпаки, буду вдома лише вночі, тому гадаю, що нам обом буде комфортно.

Напевно, в тебе вже безліч пропозицій щодо співоренди, враховуючи розташування, ціну й усе таке. Але якщо кімната досі вільна, додаю список своїх рекомендацій. Нетерпляче чекатиму на відповідь.

Кессі Ґрінберґ

Я відчула укол провини за те, що вигадала деякі важливі деталі.

По-перше, я щойно повідомила незнайомцю, що працюю вчителькою образотворчого мистецтва. Технічно це правда. Саме цю професію я опанувала в коледжі, і не йдеться про те, що я не хочу викладати. На першому курсі коледжу я по вуха закохалася в прикладне мистецтво й дизайн. На випускний рік обрала курс, на якому вивчали Роберта Раушенберґа і його метод поєднання живопису й скульптури. Ось де я знайшла себе. Одразу після випуску вирішила отримати диплом магістра образотворчого мистецтва й дизайну.

Я обожнювала це кожною клітиною свого тіла.

Звичайно, доки не випустилася. Саме тоді швидко зрозуміла, що моє художнє бачення і навички занадто вузькоспеціалізовані для роботи в більшості освітніх округів. Університетські відділи мистецтв не були аж такими консервативними, але знайти щось стабільніше, ніж вакансія тимчасової помічниці, виявилося чимось на кшталт виграшу в лотерею. Іноді вдавалося заробити копійчину на художніх виставках, коли хтось (схожий на мене) бачив іронічну красу іржавих бляшанок із-під кока-коли в приморському пейзажі й купував одну з моїх робіт. Але так траплялося нечасто. Отож технічно я справді була вчителькою образотворчого мистецтва, але більшу частину мого доходу ще із часів здобуття диплома магістра становили низькооплачувані підробітки, як оцей.

Ніщо із цього не додавало привабливих штрихів до образу потенційної орендарки. А ще той факт, що всі мої рекомендації були не від колишніх орендодавців (адже ніхто з них і слова доброго про мене б не сказав), а від Сема, Скотта й мами. Навіть якщо я і стала розчаруванням для батьків, то вони явно не хотіли, щоб їхня єдина дитина жила на вулиці.

Після кількох хвилин вагань я врешті-решт вирішила, що немає нічого страшного в маленькій брехні. Заплющила очі й натиснула «Відправити». Що найгірше може трапитися? Ця абсолютно незнайома людина дізнається, що я збрехала, і не дозволить мені заселитися?

Та я і не була впевнена, що хочу там жити.

Хвилювання забрало в мене менш ніж десять хвилин, адже я майже одразу отримала відповідь.

Від: Фредеріка Дж. Фіцвільяма [fjfitzwilliam@gmail.com]

Кому: Кессі Ґрінберґ [csgreenberg@gmail.com]

Тема: Оголошення щодо оренди квартири

Шановна міс Ґрінберґ,

Дякую, що виявили інтерес і поцікавилися вільною кімнатою. Як зазначалося в оголошенні, вона оформлена в сучасному стилі, але зі смаком. На мою скромну думку, з якою багато хто погодиться, ця кімната досить простора для додаткової спальні. Відповідаючи на Ваше невисловлене запитання: кімната вільна, якщо Ви все ще зацікавлені в оренді. Будьте ласкаві повідомити мені в найближчий зручний для Вас час, чи хотіли б Ви заїхати, щоб я мав змогу підготувати необхідні документи для Вашого підпису.

Ваш у доброму здоров’ї

Фредерік Дж. Фіцвільям

Я витріщилася на ім’я в кінці листа.

Фредерік Дж. Фіцвільям?

Що це взагалі за ім’я таке?

Я прочитала лист іще раз, намагаючись зібрати все докупи, поки Марсі дістала телефон і взялася за своє щоденне заняття — гортання стрічки у фейсбуці.

Отож здавав приміщення в оренду чоловік. Або принаймні хтось чоловічої статі. Це мене не бентежило. Якщо я заселюся, Фредерік буде не першим моїм співмешканцем-хлопцем із того часу, як я поїхала від батьків.

А ось усе інше… мене справді турбувало. Лист так дивно й так формально сформульовано, що я замислилася над тим, скільки насправді років адресанту. А ще його дивне припущення, що я можу захотіти заселитися, попередньо не оглянувши помешкання.

Я спробувала відкинути ці сумніви, нагадуючи собі, що насправді мене турбують лише дві речі: пристойний вигляд квартири й відсутність хазяїна-маніяка.

Треба оглянути квартиру й зустрітися з Фредеріком Дж. Фіцвільямом особисто, перш ніж остаточно вирішити.

Від: Кессі Ґрінберґ [csgreenberg@gmail.com]

Кому: Фредеріку Дж. Фіцвільяму

[fjfitzwilliam@gmail.com]

Тема: Оголошення щодо оренди квартири

Привіт, Фредеріку,

Я рада, що кімната ще вільна. Опис справді чудовий, тому я б хотіла приїхати й оглянути її. Я вільна завтра в обід, якщо тобі зручно. Також надішли мені, будь ласка, кілька фото. В оголошенні на крейгслісті їх не було, а мені кортить попередньо побачити квартиру.

Дякую!

Кессі

І знову лише за кілька хвилин я отримала відповідь.

Від: Фредеріка Дж. Фіцвільяма [fjfitzwilliam@gmail.com]

Кому: Кессі Ґрінберґ [csgreenberg@gmail.com]

Тема: Оголошення щодо оренди квартири

Ще раз вітаю, міс Ґрінберґ,

Запрошую Вас відвідати моє житло. Цілком зрозуміло, що Вам треба оглянути квартиру, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Завтра пополудні мені буде зле, тому, боюся, не зможу Вас прийняти. Ви вільні після заходу сонця? Найкраще я почуваюся ввечері.

На Ваше прохання додаю фото двох кімнат, якими Ви зможете вільно користуватися в разі, якщо пристанете на мою пропозицію. Перша з них — це вільна спальня в тому вигляді, який вона має зараз. (Звичайно, Ви можете задекорувати її по-своєму, якщо вирішите заселитися.) Друге фото — кухня. (Я думав, що додав обидві фотографії до оголошення на крейгслісті. Можливо, я щось не так натиснув?)

Завжди Ваш у доброму здоров’ї

Фредерік Дж. Фіцвільям

Пробігшись очима по листу Фредеріка, я натиснула на фото, які він надіслав, і…

Ого.

Ого.

Гаразд.

Уже не знаю, чим цей тип займається, але ясно, що ми з ним не з одного соціально-економічного прошарку. А можливо, ми взагалі з різних століть.

Кухня не просто відрізнялася від усіх інших, якими я будь-коли користувалася, вона, здавалося, належала до цілковито іншої ери.

Ніщо в ній не здавалося новішим за п’ятдесят років. Холодильник мав дивну форму — заокруглену вгорі, а ще був набагато меншим, ніж більшість із тих, які я бачила. Замість звичних для холодильників сірого, чорного чи навіть кремового мав незвичайний блакитно-пудровий колір.

І ідеально пасував до духовки поряд.

Схожу побутову техніку я невиразно пригадувала зі старого кольорового епізоду серіалу «Я люблю Люсі», який дивилася ще дитиною. І зловила себе на дивному відчутті дезорієнтації, намагаючись усвідомити той факт, що такі старовинні кухні, як ця, можуть існувати в сучасній квартирі.

Тож облишила ці спроби й перейшла до фото спальні. Вона справді була великою, як і зазначено в оголошенні. І якимось чином здавалася ще старовиннішою, ніж кухня.

Шафа була неперевершена, зроблена з темного дерева, яке я не змогла впізнати, оздоблена фігурним різьбленням вгорі й на ручках. Щось подібне можна було б знайти в антикварній крамниці. Як і велику ковдру з квітковим візерунком, можливо, навіть ручної роботи, яка вкривала ліжко.

До речі, про нього. Їй-богу, це було ліжко з білим мереживним балдахіном. А товстий матрац здавався розкішним і зручним.

Я подумала про всі жахливі вживані меблі моєї майбутньої колишньої квартири. Якщо з’їду, то віддам усе в комісійний магазин.

Ці фото й листи давали надію, що, хоча Фредерік, імовірно, виявиться набагато старшим за мене, він не вкраде всі мої речі, коли я заселюся.

Я зможу стерпіти дивакуватого співмешканця, якому, можливо, за сімдесят, якщо він не виявиться крадієм або вбивцею.

Знову ж таки, скільки всього можна зрозуміти з тону листа.

Від: Кессі Ґрінберґ [csgreenberg@gmail.com]

Кому: Фредеріку Дж. Фіцвільяму

[fjfitzwilliam@gmail.com]

Тема: Оголошення щодо оренди квартири

Фредеріку,

Гаразд, ці фото чудові. Квартира має неймовірний вигляд! Я, безперечно, хочу побачити її, але зможу прийти завтра ввечері лише близько восьмої. Це не запізно? Дай мені знати, і дякую.

Кессі

Відповідь надійшла менш ніж за хвилину.

Від: Фредеріка Дж. Фіцвільяма [fjfitzwilliam@gmail.com]

Кому: Кессі Ґрінберґ [csgreenberg@gmail.com]

Тема: Оголошення щодо оренди квартири

Шановна міс Ґрінберґ,

Мені ідеально підходить восьма година вечора. Я потурбуюся про те, щоб усе було прибрано й мало якнайкращий вигляд до Вашого приїзду.

Завжди Ваш у доброму здоров’ї

Фредерік Дж. Фіцвільям

***

Того вечора Сем прийшов до моєї квартири з купою коробок для переїзду й двома великими порціями кави зі «Старбаксу».

— Можеш присісти туди, — з незворушним виразом обличчя мовила я, вказуючи на старе вживане крісло з «Лейзібою». Вчора я продала його на фейсбуці за тридцять доларів. Десь за стільки воно мені й обійшлося.

Сем усміхнувся і обережно поставив на підлогу коробку, а тоді сів, схрестивши ноги.

— Не заперечую, — сказав він.

— Дякую, що приніс це, — кивнула я на коробки. Навіть якби я врешті-решт не заселилася до Фредеріка, однаково не збиралася брати із собою нічого, окрім одягу, художнього приладдя і ноутбука. Лише найважливіше, але мені таки потрібні були коробки, щоб це запакувати.

— Без проблем, — відповів Сем і простягнув мені каву, яку я просила. Він сказав, що купить усе, що я попрошу, але мені було соромно замовляти дорогу веселкову цукрову бомбу, яку я справді хотіла, тому замовила лише звичайну каву без молока.

— Не можу дочекатися, коли потраплю у квартиру з вайфаєм, — замріялася я, роблячи ковток. Від гіркого смаку мене аж перекосило. Як комусь може подобатися чорна кава? Працюючи в «Ґоссамерсі», я постійно ставила собі це запитання. — Мені бракує «Королівських перегонів Ру Пола».

Сем мав ображений вигляд.

— Я тримав тебе в курсі щодо переможців, еге ж?

Зневажливо махнувши рукою, я відказала:

— Це не те саме.

Телевізійні реаліті-шоу довгий час були моєю таємною пристрастю, а сухе Семове резюме мене не вдовольняло.

— То ти поїдеш зі мною завтра ввечері?

— Звісно, — відказав він, — це ж я подав цю ідею, еге ж?

— І справді.

— Якщо ви домовилися зустрітись о восьмій, я можу забрати тебе за п’ятнадцять хвилин до восьмої, згода?

— Так, я саме закінчу зміну в бібліотеці.

По вівторках увечері бібліотека організовувала спеціальні заходи для дітей. Це означало, що я буду по вуха в роботі аж до сьомої сорок п’ять. Та, правду кажучи, я любила ці вечори в бібліотеці. Зазвичай ми організовували щось пов’язане з мистецтвом і ремеслами, тому я могла трохи підготуватися, зважаючи на те, що творчість досі була невіддільною частиною мого життя.

Запаковуючи речі, подумки я нагадала собі позбутися футболки з «Вулицею Сезам» і написом «Читання — для переможців!». У бібліотеці нас любили перевдягати для вівторкових дитячих вечорів.

— Чудово, — сказав Сем. — Якщо я тебе заберу, в нас буде достатньо часу, щоб дістатися квартири. Хоча…

Він замовк і втупився у свою каву.

Я впізнала цей стурбований погляд.

— Що таке?

Він вагався.

— Просто… нічого. Але тобі треба знати, що сьогодні я гуглив Фредеріка Дж. Фіцвільяма й нічого не знайшов.

Я витріщилася на нього.

— Що?

— Еге. — Сем задумливо відсьорбнув кави. — Якщо мене чогось і навчила кримінальна юридична клініка, то це того, що не можна переїжджати до незнайомої людини, попередньо не перевіривши її. Тому я шукав онлайн, вважаючи, що з таким ім’ям, як Фредерік Дж. Фіцвільям, я знайду його за секунду, але…

Він похитав головою.

Клубок тривоги в моєму животі стиснувся ще сильніше.

— Узагалі нічого?

— Саме так, — підтвердив Сем. — Я навіть перевірив кримінальні справи округу Кук у штаті Іллінойс. Ніде нічого про Фредеріка Дж. Фіцвільяма. — Він зробив паузу. — Схоже на те, що такої людини взагалі не існує.

Я так і завмерла на місці. Як міг Сем не знайти нічого — і це в добу, коли будь-що про будь-кого можна нагуглити за дві секунди?

— Можливо, це несправжнє ім’я, яке він використовує для розміщення оголошень, — припустив Сем. — Крейгсліст може відлякувати. Можливо, він хоче зберегти анонімність.

Це мене трохи заспокоїло, адже звучало переконливо. Під час навчання в коледжі мені теж варто було вигадати фейкове ім’я для крейгслісту, бо й десять років по тому Молодіжне літературне товариство ніяк не дасть мені спокою.

— Саме так, — сказала я. — Хоча, якщо він хотів лишитися інкогніто, чому вказав електронну пошту? Міг скористатися анонімним профілем, який автоматично генерує крейгсліст для людей, що створюють оголошення.

Запала тиша, яку переривало лише приглушене гудіння автомобілів за вікном. Ми обоє сушили голови, що б це все могло означати.

Зрештою я нахилилася до Сема й попросила:

— Якщо цей тип виявиться наступним Джеффрі Дамером, пообіцяй, що відплатиш за мою смерть.

Сем пирхнув.

— Я думав, ти хочеш, щоб я поїхав із тобою. Якщо він і виявиться наступним Дамером, то ми обоє облажаємося. І, ймовірно, помремо.

Про це я не думала.

— Слушно, — обмірковувала я його слова. — Може, зачекаєш на мене в машині? Я напишу, коли зайду. Якщо не вийду за тридцять хвилин — телефонуй у поліцію.

— Авжеж, — запевнив Сем, усміхаючись. Цього разу його очі не сяяли. Йому ніколи не вдавалося приховати від мене занепокоєння. — Ти ж знаєш, якщо ми зі Скоттом розберемо наші весільні подарунки, то зможемо облаштувати тобі кімнату, принаймні доки ти знайдеш щось підхоже.

Я ковтнула клубок у горлі, який з’явився, щойно почула його пропозицію.

— Дякую, — відказала, маючи саме це на увазі. І опустила погляд, перед тим як продовжити. — Я це… обдумаю.

ДВА

Список справ Ф. Дж. Ф.: 15 жовтня

1. Протерти пил у вітальні.

2. Пропилососити вільну спальню.

3. Заздалегідь придбати потрібні продукти в холодильник і комору до приходу міс Кессі Ґрінберґ.

4. Якщо міс Ґрінберґ не захоче вільну кімнату, запитати в Реджинальда, як додавати світлини до оголошень, щоб уникнути небажаних взаємодій із заявниками.

5. Обміняти книги в бібліотеці.

6. Написати мамі.

Квартира Фредеріка розташовувалася в тій частині Лінкольн-Парку, де я зрідка бувала. Лише за кілька кварталів на захід від озера виднівся ряд розкішних будинків, ціна квартир у яких, за моїми здогадками, стартувала від кількох мільйонів доларів.

Я відганяла ці думки. Лячно було навіть дихати одним повітрям із людьми, які живуть тут. Не було жодної потреби чіплятися за думку, що я б змогла оселитися в цьому місці лише у двох випадках: вигравши в лотереї або займаючись організованою злочинністю.

— Пошукаю парковку, — сказав Сем, коли я виходила з машини. Я озирнулася на нього через плече — він знову мав стривожений вигляд. — Напиши мені, коли зайдеш, згода?

— Гаразд, — погодилася я, тамуючи тремтіння. Нас обох трохи заспокоїв той факт, що Фредерік Дж. Фіцвільям може виявитися лише прізвиськом для крейгслісту. Але вся ситуація залишалася дивною.

Я тісніше загорнулася в шарф. Жовтень у Чикаго завжди видавався холоднішим, ніж необхідно. Ще й вітер поблизу озера дув справді сильно, проникаючи крізь мій одяг, як ножиці крізь папір.

Варто було вдягти зимове пальто, навіть якби я його добила, вимастивши у фарбу під час вечірнього заходу в бібліотеці.

Якщо точніше, то це був безглуздо-веселий бібліотечний захід, який повністю спланували ми з Марсі. Якби не величезна кількість дітей, яких зрештою довелося виводити з бібліотеки з криками, можна було б упевнено сказати, що вечір малювання улюблених діснеївських принцес мав приголомшливий успіх. Сама згадка про це викликала усмішку, навіть попри те що я одяглася занадто легко для такої погоди й тремтіла. Ба більше, поглянувши на футболку з «Вулицею Сезам», потерті від віку, а не через данину моді джинси й помаранчеві конверси з діркою на великому пальці на одному з них, можна було виснувати, що я вдягалася в темній шафі, вщерть напханій художнім приладдям.

Мені хотілося б, щоб кожен вечір у бібліотеці присвячували мистецтву, хоча це, ясна річ, було неможливо. Вечір малювання завжди завершувався цілковитим безладом у дитячій секції, плямами фарб на кожній поверхні й усіляких незрозумілих речовин на килимі. Прибиральницям, тобто Марсі й мені, доводилося вичищати це місце до блиску ще кілька днів.

Однак чомусь це все не мало значення. Хандра не мала ніяких шансів, адже дві години поспіль я тримала в руках пензлик, допомагаючи усміхненому хлопчику намалювати русалоньку Аріель із яскраво-червоним волоссям, і мені за це ще й заплатили. Навіть попри те що я ось-ось мала зустрітися з потенційним співмешканцем, який міг виявитися серійним убивцею.

І я тішилася, що Сем чекатиме мене тут. Про всяк випадок.

Я поглянула на телефон, звіряючи адресу й код від домофона, які Фредерік надіслав мені електронною поштою. Поспішила до будівлі, швидко ввела цифри й зайшла всередину, а потім попленталася вгору, минаючи три сходові майданчики. За ті дві хвилини, проведені на по-чиказьки осінній вулиці, мої руки замерзли, тому я розтирала їх, насолоджуючись відносним теплом під’їзду.

Коли я дісталася останнього поверху, де розташовувалася квартира Фредеріка, біля вхідних дверей мене зустрів яскраво-рожевий килимок із написом «Ласкаво просимо!». На ньому було зображено кошеня в обіймах цуценяти золотистого ретривера — ймовірно, наймиліше, що я бачила за межами мережі магазинів «Гоббі Лоббі».

Він так не пасував до розкішної, дорогої будівлі, що я на мить замислилася, чи, бува, холод не відморозив мені мізки. Може, мені це взагалі привиділося?

Не встигла я постукати, як двері відчинилися, і враз усі думки про яскравий килимок «Ласкаво просимо!» зникли.

— Напевно, ви Кессі Ґрінберґ, — пролунав глибокий дзвінкий чоловічий голос. Якимось чином я ніби відчувала його нутром. — Мене звуть Фредерік Дж. Фіцвільям.

Поки я витріщалася на чоловіка, який міг стати моїм новим сусідом, спіймала себе на тому, що ніколи й не замислювалася, який вигляд має людина, що виклала оголошення про пошуки співмешканця. Це не мало значення. Усе, що мені було потрібно, — це дешеве житло — і воно було у Фредеріка. Навіть якщо решта здавалася трохи дивною.

Більшу частину дня я вагалася: чи гарною ідеєю було писали йому листа? Чи не виявиться він психопатом? Але в моїй голові не промайнуло жодної думки щодо його зовнішності.

Проте зараз, за два кроки від нього, я усвідомила, що це найпрекрасніший чоловік, якого я будь-коли бачила.

Усе, про що я могла думати, — це зовнішність Фредеріка Дж. Фіцвільяма.

На вигляд йому було років тридцять п’ять, але його довгасте бліде обличчя з гострими лініями не видавало точного віку. І голос був не єдиною його перевагою. Його дивовижно пишне волосся кольору воронового крила недбало спадало на чоло, ніби він явився з драматичного кіно того періоду, коли люди з британським акцентом цілувалися під дощем. Або був героєм останнього з прочитаних мною любовних романів.

Чоловік подарував мені легку вичікувальну усмішку, і на його правій щоці з’явилася ямочка.

— Я… — сказала я. У мене досі вистачало мізків для того, щоб згадати, що, коли з тобою хтось вітається, за правилами етикету слід щось відповісти. — Ти… ох.

На той момент я вже подумки картала себе за те, що не могла оговтатися. Я не з тих, хто витріщається або автоматично вмикає режим «пристрасть», побачивши когось привабливого. Принаймні не отак. Я навіть не могла визначитися, чи справді хочу зайти всередину, але мені також не хотілося б, щоб цей чоловік миттю виставив мене за двері через дивакувату й негідну поведінку.

Широка мускулиста статура Фредеріка Дж. Фіцвільяма свідчила про те, що в юності він приносив перемоги футбольним командам і досі регулярно відвідує тренажерний зал. Але це не мало жодного значення.

Костюм-трійка, який сидів на ньому як влитий, вугільно-сірий жакет і біла сорочка, що облягала широкі плечі, ніби створені спеціально для цього тіла, сірі брюки в тон, які чудово йому пасували, не мали значення.

Ніщо із цього не мало значення, бо він просто мав вільну кімнату, яку я збиралася орендувати. І все.

Мені необхідно опанувати себе.

Я спробувала сконцентруватися на більш ексцентричних елементах його одягу, — синьому банті на шиї і блискучих туфлях, оздоблених візерунком із дірочок, — але нічого не допомогло. Навіть з усіма цими дивними аксесуарами він залишався найпрекраснішим чоловіком, якого я будь-коли бачила.

Поки я там стояла й лаяла себе за відверте витріщання на нього, неспроможна відвести погляд, Фредерік дивився на мене спантеличено. Я не була впевнена в тому, що саме його збентежило. Фредерік же мав знати, який він звабливий, еге ж? Мав би звикнути до такої реакції. Йому, ймовірно, доводилося відганяти від себе надокучливих шанувальників, щойно вийшовши за межі дому.

— Міс Ґрінберґ?

Фредерік схилив голову вбік, вичікуючи, поки я сформулюю повне речення. Коли ж мені не вдалося, відступив на крок у коридор, найімовірніше, для того, щоб краще придивитися до розтелепи, яка прийшла до його дверей.

Але далі він не дивився на мене. Натомість його погляд упав на милий килимок коло моїх ніг.

Він скривився, побачивши цю дурнувату річ, ніби вона особисто його образила.

— Реджинальд, — пробурмотів собі під ніс, став навколішки й підняв килимок обома руками. Я, звичайно, не витріщалася на його ідеальні сідниці, коли він це робив. — Думає, він такий кумедний, еге?

Не встигла я спитати, хто такий Реджинальд, як Фредерік знову звернувся до мене. Я, мабуть, мала сторопілий вигляд, адже його вираз обличчя враз полагіднішав.

— З вами все добре, міс Ґрінберґ? — У його глибокому голосі відчувалося щире занепокоєння.

Зрештою я змогла, не без зусиль, відірвати погляд від його ідеального обличчя і втупилася у свої кросівки. Мені стало ніяково від самого вигляду брудних і затертих старих конверсів. Я так розхвилювалася, що й забула про те, що прийшла замащена фарбою і в найгірших з усіх моїх речей.

— Все нормально, — збрехала я. — Я просто… так. Я трохи втомилася.

— Ох, — з розумінням кивнув він, — ясно. Що ж, міс Ґрінберґ… ви ще зацікавлені оглянути квартиру, щоб переконатися, чи задовольняє вона ваші потреби? Чи хотіли б відкласти візит через утому й ваш… — Він замовк, оглядаючи мене з голови до п’ят і зосереджуючись на кожному елементі мого вбрання.

Я зашарілася від збентеження. Так, я недостатньо гарно вбралася для нашої зустрічі. Але він не мав акцентувати на цьому увагу, чи не так?

Хоча, з одного боку, це не так і погано. Хай він і найпривабливіший чоловік, якого я будь-коли бачила, але сноби, що приділяють багато уваги зовнішності, для мене як скалка в дупі. Його реакція на мій одяг допомогла мені позбутися сміховинної хтивої мани й повернутися в реальність.

Я похитала головою.

— Усе гаразд. — Зрештою, мені все ще потрібно десь жити. — Огляньмо квартиру. Я почуваюся добре.

Здавалося, він відчув полегшення, що здивувало, зважаючи на той далекий від захоплення погляд, яким він мене щойно обдарував.

— Тоді гаразд, — легенько всміхнувся він. — Заходьте, міс Ґрінберґ.

Я вже бачила надіслані ним фото, тому думала, що готова до того, що чекає на мене всередині. І враз зрозуміла, що за світлинами годі було скласти правдиве враження про це місце.

Я очікувала чогось розкішного. Так і сталося.

А чого я точно не очікувала, то це того, що тут буде якось… дивно.

Вітальня, як і кухня з додатковою спальнею, фото яких надіслав Фредерік, здавалося, застигла в часі, але не так, як я б могла описати словами. І, звісно, не в певній епосі, яку я б могла назвати. Більшість меблів зі світильниками на стінах були дорогими на вигляд, але поєднувалися в таку комбінацію стилів й епох, що в мене аж у голові паморочилося.

Десятки блискучих латунних бра на стінах наповнювали атмосферу тим тьмяним світлом, яке можна було побачити лише в старих фільмах і будинках із привидами. І кімната не лише була тьмяна. Вона була просто… темна. Стіни помальовані темно-шоколадною фарбою, що, як я пам’ятаю з історії мистецтва, було в моді ще у вікторіанську епоху. Дві високі книжкові шафи з темного дерева вагою, мабуть, по тисячі фунтів кожна, ніби німі вартові, стояли в обох кінцях кімнати. Їхні верхівки оздоблювали вишукані латунні орнаменти й малахітові канделябри, які в якомусь європейському соборі шістнадцятого століття почувалися б як удома. Вони контрастували за стилем і всіма іншими можливим показниками з двома суперсучасними чорними шкіряними диванами, які стояли один напроти одного, і строгим журнальним столиком у центрі вітальні. На ньому лежав стос чогось на кшталт любовних романів, складених високою вежею, що додавало всій сцені ще більше гротескності.

Окрім блідо-зеленого кольору канделябрів, тут були вкраплення й інших барв: великого яскравого квітучого східного килима, що вкривав більшу частину підлоги, яскраво-червоних очей, що світилися із жахливого опудала вовчої голови над каміном, і бордових оксамитових штор, які висіли обабіч панорамних вікон.

Я затремтіла, і не тому, що в кімнаті було холодно.

Коротше кажучи, вітальня підтвердила те, що я і так знала, — заможні люди часто мають жахливий смак.

— Тож… полюбляєш темні кімнати, еге? — спитала я. Це, можливо, була найсміховинніше очевидна річ, яку я могла б сказати, але також і найменш образлива з усього, про що я подумала. Я вдивлялася в килим, очікуючи на відповідь, і намагалася зрозуміти, півонії на ньому зображені чи ні.

Запала довга пауза.

— Я… надаю перевагу тьмяно освітленим місцям, так.

— Хоча, закладаюся, вдень тут удосталь світла, — вказала я на вікна, які виходили на схід. — Звідси має відкриватися неперевершений краєвид на озеро.

Він знизав плечима.

— Можливо.

Я здивовано глипнула на нього.

— Ти не знаєш?

— Враховуючи близькість розташування до озера й розміри вікон, можна зробити висновок, що за бажання звідси можна побачити озеро достатньо добре. — Він потер великий золотий перстень на вказівному пальці. На ньому виднівся криваво-червоний камінь розміром із мій ніготь. — Однак поки світить сонце, штори завжди запнуті.

Перш ніж я встигла спитати, чому він марнує такий краєвид і ніколи ним не милується, він додав:

— Якщо вирішите заселитися, можете розсувати штори в будь-який момент, коли забажаєте подивитися на озеро.

Я якраз збиралася сказати, що це саме те, що я зробила б, якби сюди в’їхала, коли в передній кишені джинсів завібрував мій телефон.

— Гм, — ніяково сказала я, виймаючи його, — секундочку.

Чорт. Це був Сем.

Приголомшена тим, яким гарячим виявився Фредерік, я забула повідомити, що мене не вбивають.

Кессі? Усе в нормі?

Я намагаюся не нервувати.

Будь ласка, напиши мені вже,

щоб я не хвилювався, що тебе розрізали

й запхали шматками в морозильну камеру.

Я в нормі

Влипла в огляд квартири

Вибач

Усе добре

Тож Фредерік не вбивця?

Навіть якщо так, поки що він

не спробував мене вбити

Але ні, не думаю, що він убивця

Думаю, він просто СУПЕРДИВНИЙ

Напишу, коли вийду

Я надіслала Сему емоджі рожевого сердечка на випадок, якщо він розлютився.

— Вибач за це, — ніяково сказала я, засовуючи телефон назад у кишеню. — Мене підкинув друг. Він просто хотів упевнитися, що все в порядку.

Фредерік лише всміхнувся тією кривою, однобокою усмішкою, яка змусила мене забути, що він занадто дивний і зарозумілий, щоб бути привабливим.

— Розумно з боку вашого друга, — сказав він, схвально киваючи, — адже коли ми домовлялися про зустріч, то не представилися належним чином. Тож зараз, міс Ґрінберґ, почнімо нашу екскурсію?

Повідомлення від Сема нагадало мені, що, хоч я і хотіла роздивитися це місце, спершу треба було спитати дещо важливе.

— Власне, перед тим як почати, можна поставити тобі запитання?

Від почутого Фредерік завмер на місці. Він відступив на невеликий крок від мене, засовуючи руки глибоко в кишені своїх сірих штанів.

Запала довга пауза, перш ніж він відповів.

— Так, міс Ґрінберґ. — Він стиснув щелепи, і його постава раптом застигла. Фредерік мав такий вигляд, ніби збирався виконати якесь неприємне завдання. — Можете питати все, що заманеться.

Я розправила плечі.

— Добре. Отож, може, це й дурне запитання, зважаючи на те, що воно суперечить моїм інтересам, але я вмираю із цікавості. Чому ти просиш за оренду лише двісті доларів на місяць?

Він відступив ще на крок, кліпаючи на мене зі щирою розгубленістю. Хай що він очікував почути, але точно не це.

— П-перепрошую?

— Я знаю, яка орендна плата має бути в місцях такого штибу, — продовжила я. — А ти просиш лише невелику частину від неї.

Пауза.

— Справді?

Я витріщилася на нього.

— Так, справді. — Я махнула рукою на все, що нас оточувало: латунні бра, книжкові полиці, панорамні вікна й вигадливий східний килим під ногами. — Це місце чудове. А локація? Неперевершена.

— Мені… мені відомо про ці атрибути, — відказав Фредерік. Він мав ошелешений вигляд.

— Тоді добре, — продовжила я. — То в чому річ? Кожен, хто бачив оголошення, мав би задуматися, що з квартирою щось не гаразд, зважаючи на ціну, яку ти просиш.

— Ви так думаєте?

— Знаю, — відповіла я. — Я майже відмовилася від квартири через це.

— Ох ні, — застогнав він. — Тоді яка ціна була б прийнятнішою?

Я не могла в це повірити. Як хтось достатньо багатий, аби жити тут, виявився таким непоінформованим щодо вартості всього, що він має?

— Маю на увазі…

Я замовкла, намагаючись зрозуміти, чи він із мене не знущається часом. Чесний, трохи переляканий погляд переконував у протилежному. Що, звісно, не мало жодного сенсу. Але на випадок, якщо він дійсно не знав, що двісті доларів на місяць були сміховинною ціною за кімнату, я не збиралася називати конкретну суму, адже це було не в моїх інтересах.

— Безперечно, більше ніж двісті на місяць, — перестрахувалася я.

Він не відводив від мене погляду, а потім заплющив очі.

— Я вб’ю Реджинальда.

Знову це ім’я.

— Вибач, а хто такий Реджинальд?

Фредерік злегка похитав головою.

— Ох, я… не звертайте уваги. — Він знову зітхнув і торкнувся перенісся. — Реджинальд просто… дехто, кого я часом ненавиджу. Він дав мені жахливі поради. Але вам не варто через це перейматися, міс Ґрінберґ. Або через нього.

Я не знала, що на це відповісти.

— Ох.

— Справді, — сказав Фредерік і прочистив горло. — У будь-якому разі що зроблено, те зроблено. Якщо ви погоджуєтеся на оренду вільної кімнати, я не вважаю за потрібне карати вас підвищенням ціни за мою помилку чи вашу чесність. Залюбки залишу місячну орендну плату на рівні двохсот доларів, якщо ви в’їдете.

Він стенув плечима так, ніби нічого страшного не було в тому, що він міг би отримувати більше, ніж просив.

Я не могла навіть уявити, як можна не перейматися через втрату таких грошей.

Яким же багатим був цей чоловік?

І, можливо, ще важливіше: якщо він не переймається тим, скільки грошей отримуватиме з оренди квартири, то чому взагалі її здає?

Але мені забракло сміливості озвучити бодай одне із цих запитань.

— Добре, — сказав він, — а зараз, якщо вже ми перейшли до етапу розпитування, дозвольте мені дечим поцікавитися, міс Ґрінберґ.

Усередині мене все стиснулося. Чи моя вдячність за таку дешеву оренду натякнула йому, що я дещо прикрасила свою ситуацію з працевлаштуванням у листі? Чи він якимось чином дізнався, що мене збираються виселити?

Якщо це саме те, про що збираємося поговорити…

Що ж, слід покінчити із цим.

— Вперед, — схвильовано відповіла я.

— У той час, як я щиро сподіваюся, що, хай хто заселиться в мою квартиру, він чи вона почуватиметься тут як удома, доступ до двох кімнат буде суворо заборонений, — сказав він із серйозним виразом обличчя. — Якщо ви переїдете, то мені треба, щоб ви пообіцяли, що будете сумлінно дотримуватися цього правила протягом усього нашого спільного проживання. Ви погоджуєтеся?

— Котрі кімнати?

Фредерік підняв угору довгий палець.

— По-перше, вам ніколи не можна заходити в мою спальню.

— Звичайно, — швидко відповіла я, — це й так зрозуміло.

— Зважаючи на рід моїх… справ, я перебуватиму за межами квартири протягом більшої частини ночі, тому мені треба відсиплятися вдень. — Він зупинився, дивлячись на мою реакцію. — Загалом я відпочиваю між п’ятою ранку й п’ятою вечора, хоча протягом наступних місяців цей графік може змінюватися. Коли я спатиму, мене не можна турбувати.

Мій мозок зачепився за слова «зважаючи на рід моїх справ», які він щойно промовив. Моє розуміння занять генеральних директорів й інших грошовитих акул бізнесу зводилося переважно до того, що я бачила по телевізору. Але й попри це я була впевнена, що їхній графік не передбачав регулярних нічних змін.

Тоді він, певно, якийсь лікар. Лікарі ж працюють у нічну зміну, правильно?

У будь-якому разі його прохання триматися подалі від спальні здавалося обґрунтованим.

— Це ж твоя спальня, — сказала я, — я розумію.

Це, схоже, його цілком влаштувало, і на його обличчі засяяла усмішка.

— До якої ще кімнати мені не можна заходити?

— А, так. — Він вказав на щось схоже на гардеробну в кінці коридору. — До он тієї.

Я насупилася.

— А що там?

— Відповідь на це запитання також під забороною.

— Добре. — Це мене трохи знітило. Можливо, Фредерік усе ж був убивцею. — Там же немає мерців, еге?

Його очі розширилися.

— Мерців? — Він притиснув руки до грудей, і це нагадало мені те, як старенькі леді стискають перли на шиї. Чоловік мав нажаханий вигляд. — Боже мій, міс Ґрінберґ! Чому ви вирішили, що в моїй гардеробній можуть бути мерці?

Здається, він сприйняв цей жарт аж занадто серйозно.

— Добре, мертвяків нема. Може, розкажеш мені принаймні, чи не криється там щось небезпечне?

— Скажімо так, у мене доволі… бентежне захоплення. — Він втупився в підлогу так, ніби його туфлі, прикрашені декоративними дірками, раптом стали найцікавішими предметами в цій кімнаті. — Колись я можу розкрити вміст гардеробної моєму співмешканцю. Але якщо таке трапиться, це буде на моїх умовах, у відповідний час і в доречний спосіб. — Він знову підвів на мене погляд. — І я не збираюся цього робити сьогодні.

— Ти колекціонуєш мереживні серветки, еге? — Не знаю, що підштовхнуло мене так подражнити його. Але слово не горобець. — У твоїй гардеробній їх, мабуть, сотні.

Куточок його рота легенько смикнувся, ніби він намагався притлумити усмішку.

— Ні, — сказав він, — я не колекціоную мереживних серветок.

Деталей не уточнював. Цього разу я відчула, що тему закрито. Знизавши плечима, сказала:

— У кожному разі мені байдуже. Твої речі, твоя квартира, а отже, і твої правила.

— Я справді сподіваюся, що після переїзду вона також стане вашим домом. — Він підступив на крок ближче, його темно-карі очі ловили мій погляд. Вії були такі довгі й густі, а погляд такий проникливий. Я відчула, що в мене підкошуються ноги. Він був нечесно привабливий. — Окрім цих заборон, у вашому повному, необмеженому розпорядженні буде вся квартира.

Я ковтнула слину, намагаючись вирівняти своє дихання.

— Я… я думаю, із цим можна вжитися.

— Чудово. — Цього разу він дозволив усмішці розповзтися по всьому обличчю. — Ми все з’ясували, тож можемо продовжити екскурсію?

ТРИ

Смс-листування містера Фредеріка Дж. Фіцвільяма з містером Реджинальдом Р. Клівсом

Доброго вечора, Реджинальде.

Привіт Фредді хлопче як справи

Не все йде як по маслу.

По-перше, хочу проінформувати тебе, що я подрібнив й утилізував той жахливий килимок,

який вчора знайшов на порозі своєї квартири.

Я правильно припускаю, що це ти його туди поклав?

Ой він тобі не до душі?

Звичайно, він мені не до душі, бовдуре.

Але ж я так довго обирав подарунок

сподівався що тобі сподобається

Я дуже сильно сумніваюся, що в цьому річ.

Але забудь.

Головна причина, чому я тобі пишу на крихітному екрані мого мобільного телефона, полягає в тому,

що дехто відгукнувся на оголошення з крейгслісту, яке ти за мене виклав.

Вона переїде сюди за тиждень.

Гей чудові новини

Є ще одна проблема.

Моя нова співмешканка взагалі

не те, на що я очікував.

Тобто

По-перше, вона жінка. Звичайно, я про

це дізнався, коли вона відгукнулася

на моє оголошення і я побачив її ім’я.

Як ти знаєш, я не маю нічого проти жінок. Переглянувши сучасні газети й журнали, які ти мені купив, я зрозумів, що немає нічого нечуваного в тому, щоб неодружені чоловік і жінка жили разом.

Отож, хоча мене це й бентежить, я не надто переймаюся її статтю.

Моє головне занепокоєння полягає в тому, що вона жінка, яка може виявитися не зовсім нормальною.

А ТИ нормальний?

Справедливо.

Я теж так думаю

Я просто хвилююся, що це не спрацює, бо моя нова співмешканка — це особа, яка вважає доречним приїхати на зустріч із розпатланим волоссям і в поношеному одязі, заляпаному фарбою.

Думаю все буде добре

А ще вона часто всміхається, що мене

Не знаю

Відваблює.

Відваблює м-м-м?

Відваблює як у… як та жінка з якою ми якось познайомилися в Парижі, отак відваблює?

І вистачило ж у тебе нахабства згадати про це.

Вибач

Забудь що я сказав

У будь-якому разі я думаю все буде добре.

Ніхто ж більше не відгукнувся правда?

Так і є.

Через тебе.

Через орендну плату?

Так, саме через неї.

Ага добре

Я помилився коли заповнював

оголошення на крейгслісті.

Вибач за це. Моя провина.

Не думаю, що тобі дійсно шкода.

У будь-якому разі цього не можна відкладати. Мені потрібен співмешканець, і що швидше, то краще.

Що більше часу минає, то краще я розумію, що випав зі своєї доби.

Мені потрібна допомога. Дуже.

Сподіваюся, нова сусідка допоможе.

Навіть якщо вона трохи дивна.

Подумай про це з іншого боку. Якщо вона справді

АЖ ТАКА дивна, то тобі не захочеться її ані з’їсти,

АНІ затягнути в ліжко правильно?

І чому я досі з тобою спілкуюся?

Маю на увазі хочу впевнитися

в тому що ти нагодований, гаразд?

І в тому що рахунки й внески будуть вчасно сплачені

І придбай мобільник

Ти винен мені ПРИНАЙМНІ ЦЕ, враховуючи всі обставини.

Знаєш мені на мить здалося що для тебе було б усе ж непогано ПЕРЕСПАТИ з новою сусідкою

Одному Богу відомо як багато часу минуло

Я заблокую твій номер телефону, щойно розберуся, як це зробити.

Коли я заселилася, Фредерік мене не зустрів. Звичайно, я на це й не розраховувала. Ми листувалися лише кілька разів відтоді, як я погодилася на оренду кімнати, і він пояснив, що його нічний графік триває сім днів на тиждень. Він спав у своїй спальні, коли я завітала, і не варто було його турбувати.

Тож, коли я затягнула валізу через вхідні двері й опинилася в новій химерно-темній та чудернацько задекорованій вітальні, для мене це не стало сюрпризом. А ще там було так само холодно, як і першого разу.

Я потерла руки, намагаючись зігрітися.

Передбачалося, що Сем допоможе мені з переїздом, але його тут не було. В останню мить він раптом згадав, що йому треба провідати літню двоюрідну тітку із селища Скокі, про яку я раніше нічого не чула. Підозрюю, у такий пасивно-агресивний спосіб він натякав, що вважає мій переїзд помилкою.

Мене дратувало те, що він палець об палець не вдарив для переїзду у квартиру за двісті доларів на місяць після того, як я йому розповіла, що Фредерік виявився красунчиком.

— Проживання з кимось, хто здається тобі звабливим, ніколи не складається добре, — застеріг він мене минулого вечора. — Усе закінчується в ліжку, що є жахливою помилкою в дев’яти випадках із десяти. У десятому в тебе їде дах від того, що ти хочеш це зробити.

Сем зі Скоттом прийшли напередодні ввечері, щоб допомогти мені спакуватися. Роботи було небагато — я вже віднесла більшість громіздких предметів у комісійний магазин. Мені було трішки сумно прощатися зі ще однією квартирою, і я зраділа їхній компанії.

Навіть зважаючи на те, що Сем використовував цю можливість переважно для того, щоб відмовити мене від переїзду до Фредеріка.

— Якщо хтось здається тобі привабливим, то ти або переспиш із ним, або будеш хотіти цього? — Я витріщилася на нього. — Ти говориш із власного досвіду?

— Ні, — швидко відповів Сем, озирнувшись через плече перевірити, чи чоловік часом не почув цього. Я була впевнена, що ці слова долетіли до його вух, — Скотт усміхався сам до себе, хитаючи головою, і вдавав, ніби перевіряє робочу пошту за кухонним столом. Він набагато краще тримав обличчя, ніж Сем. — Просто кажу тобі те, що я чув.

Я посміялася з нього.

— Фредерікова привабливість не стане проблемою. У нас цілковито різні графіки, тому ми ледве будемо бачитися.

— А якщо його робочий графік зміниться? — продовжував тиснути Сем. — Що, як раптом зникне та містична робота, якою він займається ночами? Що, як наступного місяця він почне працювати з дому?

— Семе…

— Я не хочу, щоб тобі знову зробили боляче, Кессі. — Він раптом притих, а його погляд полагіднішав. Мої щоки спалахнули від усвідомлення того, що він пригадав низку моїх дурних рішень, пов’язаних із романтичними стосунками. — Мені буде важко спланувати, як викинути його з вікна через твоє розбите серце й спустошений кредит, якщо він спатиме в сусідній кімнаті.

— Таке було лише раз, — заперечила я. — У решти поганих рішень принаймні вистачало порядності не чіпати мого кредитного рейтингу. І Фредерік такий дивний, що я ніколи не захочу переспати з ним, навіть якщо він і найпривабливіша людина з усіх, кого я бачила.

Сем усе ще був налаштований скептично.

— Послухай-но, коли я кажу «дивний», то маю на увазі, що він справді дивний. Я впевнена, що він колекціонує фігурки Precious Moments або ще щось. У нього є гардеробна, в яку заборонено заходити, і він не каже, що там.

Скотт, який, безперечно, підслуховував, посміхнувся.

— Ага, це взагалі не червоний прапорець.

— Під час візиту я не помітила ніяких очевидних натяків, що він серійний убивця, — наполягала я. — І в мене немає вибору — саме це ти мені сказав, коли просив написати йому.

Коли того вечора Скотт із Семом поїхали, я цьому майже зраділа. Але зараз мені кортіло, щоб Сем був поряд. Тепер, коли я переїхала в незнайому квартиру й лишилася тут сама-самісінька, мене охопило дивне відчуття. Фредерік хотів, щоб я почувалася тут як удома, але як? Моторошна атмосфера, яку створювали надто темні стіни й мішанка з декору, лише посилювалася тим, якою холодною і стерильною, повністю позбавленою будь-яких особистих речей здавалася ця кімната.

Ідея нарешті попрацювати над картинами й подивитися якесь телесміття в новій вітальні видавалася цілковито недолугою. Як я можу принести Ру Пола чи скарби центрів переробки сміття Чикаголенду в цю бездоганну кімнату? Квартира так нагадувала печеру, що мене мучило запитання, чи, крикнувши, я почую відлуння. Я ледве розтулила рота, щоб спробувати, як загадала, що Фредерік, вочевидь, спить у своїй кімнаті. Якщо я без причини розбуджу його своїм криком, це навряд чи стане гарним початком наших сусідських взаємин.

Я потягнула валізу коридором до спалень, особливо обережно оминаючи гардеробну, яку заборонив відчиняти Фредерік. Коли проходила повз, відчула фруктовий запах, який долинав ізсередини, а може, мені просто здалося. У всякому разі, якщо я задовольню свою цікавість, зазирнувши всередину, це також навряд чи стане гарним початком нашого співмешкання, зважаючи на те, що одне з правил Фредеріка наголошувало триматися подалі він неї.

Двері Фредерікової спальні, звичайно, були зачинені, а на зовнішньому боці моїх був приклеєний конверт, на якому розгонистим почерком писало «Міс Кессі Ґрінберґ».

Я відклеїла конверт від дверей і побачила, що він запечатаний криваво-червоною восковою печаткою з ініціалами Ф. Дж. Ф. Ніколи не бачила справжньої воскової печатки ніде, окрім фільмів. Їх досі використовують?

Я підважила пальцем печатку й, зламавши її, обережно розгорнула конверт. Усередині був аркуш білого жорсткого канцелярського паперу, ідеально складений втричі. У верхній частині листа виднілася ще одна монограма Ф. Дж. Ф.

Шановна міс Ґрінберґ,

Ласкаво прошу.

Перепрошую за те, що не зміг особисто Вас зустріти. Якщо Ви приїхали о другій годині дня, як і зазначалося у Вашому останньому електронному листі, я сплю в спальні. Нагадую Вам, будь ласка, не порушувати мого спокою.

Я залишив інструкції для Вас, зважаючи на особливості квартири, у тих місцях, де, на мою скромну думку, вони знадобляться. Думаю, що врахував усе, але в разі, якщо пропустив щось важливе, будь ласка, повідомте мені, і я зроблю все можливе, щоб усунути проблеми.

Як ми й обговорювали, я очікую на вільну комунікацію. Коли мені потрібно буде передати Вам інформацію, я залишу записку на кухонному столі. Прошу Вас комунікувати зі мною таким же чином. Я рішуче надаю перевагу застарілим методам зв’язку, а не онлайн-листуванню та смс і пишу листи так часто, як це можливо.

З нетерпінням чекаю на нашу зустріч через кілька годин, якщо Ви все ще будете у квартирі, коли я прокинуся після заходу сонця.

Ваш у доброму здоров’ї

Фредерік Дж. Фіцвільям

Почерк Фредеріка був найгарнішим з усіх, які я будь-коли бачила. Вкрита вишуканим курсивом сторінка скидалася на офіційне запрошення на весілля. Востаннє я отримувала паперовий лист у шостому класі, коли ми листувалися зі школярами з Франції. Якимось чином мене не здивував той факт, що новий сусід пише листи так часто, що аж має для цього канцелярське приладдя з монограмою.

Легенько всміхаючись, я зайшла в нову спальню.

На матраці біля вигадливої різьбленої дерев’яної миски з яскраво-помаранчевими предметами овальної форми лежав другий конверт. Це фрукти? Вони мали цитрусовий аромат, але досі я таких не бачила.

Спантеличена, я розпечатала другий конверт (також скріплений старомодною печаткою) і дістала вигадливий аркуш паперу. Він захрустів, коли я його розгорнула.

Шановна міс Ґрінберґ,

Мені повідомили, що заведено дарувати подарунки на новосілля. Я не знаю, чи Ви любите фрукти, але в мене під рукою були ці кумквати, і я вирішив подарувати їх Вам.

Сподіваюся, що вони Вам сподобаються.

З найкращими побажаннями

Фредерік

Приголомшена, я згорнула листа.

Він зробив мені подарунок на новосілля.

У мене були десятки орендних угод ще із часів старшої школи. Досі єдиною річчю, бодай віддалено схожою на подарунок на новосілля, був пароль до акаунту Hulu від колишнього хлопця моєї сусідки.

Я знову глипнула на миску, взяла один із крихітних помаранчевих фруктів і понюхала його. Зблизька цитрусовий аромат був сильним і безперечним.

Раніше я не бачила таких фруктів і не мала жодного уявлення, що таке кумкват. Проте мені подобалися цитрусові. Також мені чомусь здалося, що саме ці, мабуть, органічні.

Я дістала телефон, щоб написати про це Сему. Він би в житті не повірив, що дивакуватий сусід подарував мені на новосілля миску екзотичних фруктів. Але тоді я обміркувала це краще: якщо Сем занепокоєний моїм переїздом до сусіда-красунчика, він, мабуть, ще більше розхвилюється, дізнавшись, що той приніс мені подарунок, особливо такий несподіваний і фруктовий.

Ні. Хоча я і завжди розповідаю все Сему, деякі деталі маю лишити для себе.

Із цікавістю я надкусила маленький фрукт у моїй руці. По язику розлилося сонячне світло.

Смакота, — подумала я і закинула решту фрукта до рота.

***

Стрілка годинника перевалила за п’яту, коли я нарешті перевезла речі зі своєї колишньої квартири. Усі вони — художнє приладдя, одяг, напівзламана помальована веселкою гітара, яку я тягала із собою під час кожного переїзду ще із часів коледжу, хоча й заледве вміла грати, — легко помістилися в шафу моєї спальні.

Коли я зачинила дверцята, неможливо було здогадатися, що хтось сюди щойно переїхав.

Я сперлася на стіну й оглянула кімнату — досі не могла повірити, що тепер це моє. Усе здавалося сюрреалістичним — ліжко з балдахіном, яке займало третину кімнати, антикварна шафа, канцелярське приладдя і майже голі стіни.

Я згадала, що Фредерік дозволив мені облаштувати кімнату на свій смак. Зазвичай мені подобалося прикрашати стіни власними витворами, але більшість моїх робіт важко було б уявити в цій кімнаті. Особливо моє останнє творіння, яке я назвала «Вічне сяйво пізнього капіталізму», зроблене переважно з іржавого карбюратора й різнокольорового конфеті.

Але декор кімнати був жахливим. Так, меблі розкішні й старовинні, але вони створювали ту саму мішанину стилів й епох, що й у вітальні. На стіні висіла одна олійна картина із зображенням полювання на лисиць. Вона була громіздка, розташована прямо навпроти ліжка й, імовірно, найпотворніша з усього, що я бачила. На ній було зображено з десяток давно померлих чоловіків у перуках і червоних камзолах верхи, а поряд із їхніми кіньми мчали біглі.

Пригадую, ми вивчали цей стиль живопису на першому курсі лондонського коледжу — він був поширеним в англійських заїжджих дворах у вісімнадцятому столітті. Він заледве вписувався в декор цієї кімнати, та все ж краще, ніж мої роботи. Але картина викликала в мене огиду. Навряд чи зможу тут спати, знаючи, яка доля спіткала бідолашних історичних лисиць.

Після кількох хвилин вагань вирішила, що морський пейзаж, який я намалювала минулого літа під час подорожі до Соґатака на східному узбережжі озера Мічиган, матиме чудовий вигляд на цьому місці.

Пейзажі не були моєю сильною стороною, та я гарно попрацювала над цією серією. У мандрівці я мала рідкісний настрій для акварелей, тож подумала, що теплі пісочні фарби, які я використала, добре пасуватимуть кольоровій гамі кімнати. Як і мушлі з крихтами пляжного сміття, які я приклеїла до полотна, коли фарба висохла.

Про всяк випадок я вирішила написати Фредеріку записку, перш ніж забрати будь-який із моїх шедеврів із Семового сховища.

Привіт, Фредеріку,

Я вже переїхала! Завтра збираюся повісити деякі з моїх робіт у спальні, ти не проти? Стіни кімнати трохи голі, і ти казав, що, якщо забажаю, я можу прикрасити їх. У мене багато робіт, якими я пишаюся і які б хотіла розмістити тут, але це ТВОЯ квартира, тому хочу впевнитися, що все гаразд, перш ніж перевозити картини від Сема. Особливо зважаючи на те, що вони виконані в цілковито іншому стилі, ніж оформлена решта помешкання.

Також дякую тобі за фрукти! Раніше я ніколи не куштувала кумкватів. Це було неймовірно смачно.

Кессі

Мій почерк і близько не міг зрівнятися з Фредеріковим, а ще в мене не було конверта, щоб покласти туди записку. Але що вдієш? Я поклала її по центру кухонного стола, припустивши, що якщо він не прокинеться, доки я піду на зміну в «Ґоссамерс», то знайде її тут.

Я почувалася виснаженою після переїзду й шкодувала, що погодилася на вечірню зміну в кав’ярні. Усі мої потреби зводилися до відпочинку на новому ліжку під музику. Але мені потрібні гроші, і я не в тому становищі, щоб відмовлятися від змін, незважаючи на те, якою втомленою почуваюся.

До виходу ще лишалася година — вдосталь часу, щоб щось перекусити. Я завбачливо припасла продукти тривалого зберігання для переїзду, і це виявилося гарним рішенням. Захопившись перевезенням речей, я геть забула про ланч. Таке зі мною нечасто траплялося. Фрукти були смачними, але це не повноцінна страва.

І зараз я вмирала з голоду.

Я зайшла до кухні й уперше зауважила, якою чистою вона була. Фотографія, яку надіслав Фредерік, цього не передавала. Жодної плямки бруду на білій кахельній підлозі, як і на старомодній плиті з блідо-рожевою стільницею.

Я припустила, що Фредерік користувався послугами прибиральників. Але кімната була не просто чистою.

Ця кухня мала такий вигляд, ніби нею ніколи не користувалися.

Може, мій обід стане першою стравою, приготованою тут? Неможливо. І все ж я не могла позбутися відчуття, що це правда. Якщо так, то мої нещасні спагеті, підсолені для смаку, стануть першовідкривачами!

Я опустилася навколішки й навмання відчинила одну із шаф у пошуках каструлі. Шафа виявилася порожньою — за винятком голих полиць, застелених рушником, і шару пилу.

Насупившись, я відчинила наступну шафу. Ця була напхана дивним асортиментом продуктів, з яких нічого не можна було б приготувати: маринована цибуля, фарширована риба, набори Hamburger Helper і банки спаржі.

— Ага, — пробурмотіла я. Де ж усі каструлі й сковорідки Фредеріка? Він що, щодня замовляє доставку?

— Міс Ґрінберґ.

Почувши голос Фредеріка, я підстрибнула й вдарилася головою об відчинену шухляду.

— Чорт забирай, — пробелькотіла, потираючи забите місце. Воно вже пульсувало. Без сумнівів, наступного ранку вилізе бридка ґуля.

Я встала, і… це був він. Мій новий сусід стояв навпроти мене. Мав такий вигляд, ніби щойно з фотосесії для журналу. Майстерно скуйовджене волосся ідеально спадало на чоло. Він стояв набагато ближче до мене, ніж під час екскурсії квартирою, і, здається, також це помітив. Його очі розширилися, а ніздрі трохи тріпотіли — він ніби вдихав мій аромат. Сьогодні він одягнувся навіть більш формально, ніж того вечора, коли ми вперше зустрілися. На додачу до вугільно-сірого костюма-трійки, який пасував йому так, ніби був створений богами спеціально для нього, на ньому були червона шовкова краватка й чорний циліндр.

Безперечно, дивне вбрання. Але, боже допоможи, це працювало. Мій рот наповнився слиною, і не від голоду.

Якщо він і помітив те, як мене приголомшив його вигляд, то знаку не подав. Просто насупив брови й спохмурнів — ніби занепокоївся. Від нього линув аромат кондиціонеру для білизни, цитрусів, які він приніс у мою кімнату, і чогось глибокого й містичного, чого я не могла описати.

— З вами все добре, міс Ґрінберґ?

Я кивнула, схвильовано й збентежено.

— Так. — Потерла місце, яким вдарилася об шухляду. Ґуля вже починала наливатися. — До речі, де твої каструлі з пательнями?

— Каструлі з пательнями? — Він глипнув на мене збентежено. Так, ніби я щось сказала не знайомою для нього мовою. Врешті він похитав головою. — Мені шкода… я не розумію.

Тепер настала моя черга дивуватися. Невже моє запитання так важко зрозуміти?

— Я збиралася приготувати трохи спагеті перед тим, як іти на роботу, — пояснила я. — Мені не вдалося як слід пообідати, тому я голодна. Їжа в «Ґоссамерсі» дуже масна й дорога, а в співробітників знижка лише п’ятдесят відсотків. А це, якщо тобі цікаво, справжнє розкрадання зарплатні. Я вже купила ці спагеті, тому…

Очі Фредеріка стали по п’ять копійок. Він ляснув себе по лобі.

— Ох! — вигукнув він. — Ви хочете щось приготувати!

Він промовив це так, ніби нарешті на нього зійшло осяяння. Я витріщилася, намагаючись зрозуміти його дивну реакцію.

— Так, я хочу приготувати обід. Тож де твої каструлі зі сковорідками?

Він потер потилицю.

— Вони… гм… — Фредерік зробив паузу, дивлячись на мене, а потім перевів погляд на білосніжну плитку на підлозі. Раптом у його очах спалахнула іскра, і він знову глянув на мене. — Ох! Мої каструлі зі сковорідками в ремонті.

Що взагалі можна зробити з каструлями й сковорідками?

— Ти віддав їх у ремонт? Реально?

Можливо, його кухонне приладдя мало додаткові функції, які вимагали регулярного обслуговування. Чесно кажучи, я готувала нечасто, тому не знайома з останніми трендами в цій сфері.

— Так, — усміхнувся Фредерік із задоволеним виглядом. Чорт забирай, ця мегаватна усмішка освітила його аж занадто привабливе обличчя. — Мої каструлі зі сковорідками в магазині. На ремонті.

— Усі?

— Ох! Саме так, — енергійно кивнув він, — геть усі.

— Отож… — Я відсторонилася і збентежено оглянула кухню. — На чому ти готуєш, поки їх немає?

— Я… нечасто готую, — тихо зауважив він.

— Ах! — Я хотіла дати собі ляпаса за те, що лишила всі свої жалюгідні каструлі зі сковорідками в комісійному магазині. Можливо, хтось такий, як Фредерік, і їсть тричі на день не вдома, але для мене це не варіант. — Сьогодні після роботи я можу зазирнути в «Тарґет» і придбати кілька.

— Ні, міс Ґрінберґ, — заперечив Фредерік, — я запевнив вас, що квартира буде повністю облаштована. Розумію, що ви очікували знайти на кухні все необхідне для приготування страв.

— Я маю на увазі… так. Типу того.

— Тоді я придбаю кухонне приладдя сьогодні ввечері. — Він сором’язливо всміхнувся мені. — Вибачте за необачність. Більше такого не станеться.

Я розтулила рота, щоб подякувати йому, але не встигла цього зробити, як Фредерік відскочив від мене й вилетів із квартири. Напевно, щоб купити мені щось, на чому я зможу готувати.

ЧОТИРИ

Смс-листування містера Фредеріка Дж. Фіцвільяма з містером Реджинальдом Р. Клівсом

Можу попросити тебе про послугу, Реджинальде?

Я думав що ти зі мною більше не розмовляєш

Скоро ти мене більше не побачиш.

Але мені потрібна допомога. Востаннє і терміново.

Що саме

Де можна купити кухонне приладдя

у двадцять першому столітті?

І можеш мені розповісти, як туди дістатися?

ХОЛЄРА ЯСНА!

Ми забули купити каструлі

зі сковорідками, еге?

І ще мені востаннє треба позичити в тебе маленьку пластикову картку для грошей.

Я припускала, що власники кав’ярні «Ґоссамерс» спершу прагнули зробити це місце мистецько-хіпстерським кафе, в якому у вихідні будуть виступати інді-гурти, а стіни прикрашатимуть роботи місцевих митців. Це була стара будівля з гарними вітражами, які виходили на вулицю, і чистими лініями, натхненними творчістю Френка Ллойда Райта. Чиказькі екскурсоводи, певно, назвали б її архітектурно значущою. Усі меблі були ніби з дешевого комісійного магазину, назви кавових напоїв починалися з «Ми…», а далі йшов якийсь натхненний прикметник.

Ніхто з нас, працівників, не розумів, чому в кав’ярні, яка обслуговує переважно недобанкірів, цілком нормальні напої мають такі хіпстерські назви. Адже, незважаючи на мої припущення щодо початкового плану власників, район, де розташовувався «Ґоссамерс», можна було назвати радше офісним, аніж хіпстерським. Розташування поблизу станції «Браун Лайн» означало, що більшість клієнтів були пасажирами, які їхали на роботу в Чикаго-Луп або поверталися додому, а студенти коледжів заходили радше випадково.

Звичайно, я б із радістю працювала в справжньому хіпстерському кафе, але робота є робота. А на цій ще й платили непогано.

Навіть зважаючи на жахливу їжу й дурнуваті назви напоїв.

Коли я прийшла на вечірню зміну, вибір страв, якими можна пообідати, був невеликий. Зазвичай до шостої всю попередньо приготовану в «Ґоссамерсі» їжу вже розпродували. Залишалися лише вологе арахісове масло із желе й сендвіч із білого хліба з хумусом і червоним перцем. Той, хто постачав готову їжу в «Ґоссамерс», мав би краще дбати про смак. І текстуру.

У мене залишалося ще понад п’ятнадцять хвилин до початку зміни — якраз достатньо, щоб перекусити. Я схопила сендвіч із хумусом і перцем (менше з двох лих) і попрямувала до столиків у дальньому кутку. Там сидів лише один відвідувач. На вигляд чоловік уже розміняв четвертий десяток, мав волосся мишачого кольору, а чорний капелюх федору так низько насунув на чоло, що той закривав половину обличчя.

Перед ним стояла чашка чогось гарячого й оповитого парою.

Перетинаючи кімнату й прямуючи в куток, де зазвичай їла перед змінами, я відчувала на собі його погляд.

Він прочистив горло.

— Гм-м… — промовив до невидимого співрозмовника. — Дай-но поглянути. — Він відверто витріщався на мене, злегка нахилившись у мій бік. Мав дивний, замислений вираз обличчя. Усе в ньому — тон голосу, вираз обличчя, постава — свідчило про те, що він оцінював мене. Придивлявся. Звичайно, без сексуального або хижацького підтексту. Так, ніби був роботодавцем, який намагається з’ясувати, чи годжуся я для роботи.

І це було до дрижаків моторошно.

Я поглянула на вхідні двері. Сподівалася, моя менеджерка Кейті скоро прийде.

За мить чоловік кивнув так, ніби зробив певний висновок.

— Не тямлю, чого він хвилювався. Ти маєш впоратися.

Співбесіда, мабуть, добігла кінця, і він знову звернув усю увагу на телефон.

Іноді до «Ґоссамерсу» навідувалися збоченці. Це було частиною роботи в кав’ярні. Мій стандартний підхід полягав у тому, щоб не звертати на них уваги. Якщо вони починали поводитися занадто дивно, з ними розбиралася менеджерка Кейті. Але на той момент я була втомлена переїздом і занадто знервована цією розмовою, щоб чекати на неї.

Усупереч своїй розсудливості, я взялася до справи.

— Що ти бовкнув?

— Я сказав, що ти маєш впоратися, — відповів він, не відводячи погляду від телефона. Моє втручання його роздратувало.

— І що значить «ти маєш впоратися»?

— Це й значить, — глузливо витріщився він. Затим відштовхнувся від стільця і випростався. Вперше я помітила, що на ньому був темно-синій плащ до підлоги, який жахливо не пасував до чорної федори. Під плащем він мав яскраво-червону футболку з написом «Звичайно, я правий, я ж Тодд!».

Тоді, можливо, він не збоченець. Просто звичайнісінький фрик. Такі до нас теж часом зазирають.

— Я вже йду, — сказав він. Важлива інформація, але необов’язкова. — Я зустрічаюся з другом у «Крейт енд Баррел». Йому треба допомогти.

Коли я підвела погляд, він зник. Єдиною ознакою його присутності була чашка з написом «Ми — легіон», яка досі парувала. Це було найдорожче капучино в нашому меню. І він напою навіть не торкнувся.

Ну звісно.

Боже! Покупців, які замовляли дорогу каву й не пили її, я вважала дурнями й марнотратами. Я віднесла чашку Тодда в блакитний пластиковий тазик, у якому ми, насуплені й роздратовані, зазвичай мили посуд.

Сьогодні ввечері працювати мало небагато персоналу. Завантаження посудомийної машини, певно, буде моїм завданням. Але це можна зробити пізніше. У мене лишалося кілька хвилин до початку зміни, а сендвіч із хумусом сам себе не з’їсть.

***

На щастя, Кейті прийшла через кілька хвилин після того, як пішов Тодд. А потім, о пів на восьму, з’явилася і Джоселін, ще одна бариста. Ми працювали втрьох, і цього вечора час тягнувся дуже повільно. До нас забрело ще кілька відвідувачів. Переважно студенти в пошуках тихого місця, щоб потусити з лате, виконуючи домашні завдання. Більше ніякі причмелені диваки в плащах із федорами до нас не зазирали.

Невдовзі після приходу Джоселін, коли я витирала стіл, який щойно звільнився, мій телефон завібрував у кишені. Я дістала його й прочитала повідомлення:

Привіт, Кессі. Це Фредерік.

Маю до тебе запитання.

Я озирнулася через плече туди, де Кейті чекала на клієнта, а Джоселін готувала напій за прилавком. Здається, у них усе добре, тому я могла відповісти.

Звичайно. Я працюю, але маю вільну хвилинку.

У чому річ?

Ти їси соус?

Я витріщилася на телефон.

Соус?

Так. Тобі подобається його їсти?

А що

Я зараз у магазині,

де продається кухонне начиння.

Знайшов секцію із сотейниками.

Інші покупці їх беруть,

але перед тим, як придбати,

я хотів запитати, чи ти їси соус.

Я не змогла стримати неочікуваний смішок.

Хто б міг подумати, що у Фредеріка такий сухий гумор?

а ти веселий

Справді?

LOL, я щойно зареготала при всіх:)

Я не знаю, що означає LOL.

OMG, у мене будуть неприємності на роботі, якщо я продовжу сміятися.

Ох. Вибач.

Не маю наміру втягувати

тебе в неприємності з роботодавцем.

Усе в нормі.

Моя менеджерка класна.

Тому я маю повертатися до роботи.

Звичайно. Зрештою, побачимося вдома.

Із сотейниками.

На той момент я всміхалася так широко, аж у мене заболіли щоки.

Можливо, нове житло змінить моє життя на краще.

***

Я дісталася Фредерікового будинку лише близько опівночі.

Почувалася знесиленою. Як і завжди після зміни, коли доводилося готувати напої та витирати столи, але той факт, що я ще й тягала важкі коробки, переїжджаючи до Фредеріка, лише погіршував ситуацію. Коли я допленталася до четвертого поверху, ноги мене вже не тримали.

Відчинивши двері й зайшовши всередину, я вирішила спершу прийняти душ, щоб змити бруд від сьогоднішньої метушні. А потім — завалитися в ліжко. Вранці не треба нікуди йти: ні в «Ґоссамерс», ані в бібліотеку, тому наступного дня зможу відіспатися досхочу.

Я збиралася взятися до першої частини плану, коли мій погляд упав на величезну кількість коробок, розкладених акуратними стосами на кухонній стільниці. Їх там точно не було, коли я ввечері йшла на роботу.

Із цікавістю я попрямувала на кухню, але різко зупинилася, зрозумівши, що в коробках.

Фредерік стримав свою обіцянку дістати кухонне начиння.

І не тільки його.

Він придбав п’ять каструль і шість сковорідок різного розміру від Le Creuset, два воки (найбільші з тих, які я будь-коли бачила), вафельницю, мультиварку й тостер. Приголомшена, я озирнулася на коробки на кухонному столі. Він придбав ще й десять срібних столових наборів від «Крейт енд Баррел».

Вражена, я підняла записку зі своїм ім’ям, яка лежала біля коробок. Як і в попередніх листах, Фредерік написав моє ім’я на конверті вишуканим, майже каліграфічним курсивом.

Шановна міс Ґрінберґ,

Будь ласка, дайте мені знати, якщо цього кухонного начиння виявиться недостатньо. Ви так і не відповіли особисто на моє запитання щодо соусних уподобань, тому, якщо сотейники Вам не підходять, я можу повернути їх до магазину.

Повертаючись до Вашого запитання щодо переоблаштування кімнати: як я і зазначав, коли Ви заселилися, Ви можете прикрашати кімнату, як Вам заманеться. Єдине прохання: не псуйте того, що вже там є. Багато речей у цій квартирі — реліквії, які впродовж років належали моїм предкам. Особливо розлютиться моя мати, якщо з ними щось станеться.

Коли Ви повідомили, що працюєте вчителькою образотворчого мистецтва, маю зізнатися, я не подумав про те, що Ви малюєте картини. Це було необачною дурістю з мого боку. Дайте мені знати, коли облаштуєте кімнату. Я з радістю подивлюся на деякі з Ваших робіт.

Ваш у доброму здоров’ї

Фредерік Дж. Фіцвільям

Я відклала записку. Незважаючи на втому, на моєму обличчі сяяла усмішка.

«Будь ласка, дайте мені знати, якщо цього кухонного приладдя виявиться недостатньо». Він що, жартує? Це були найгарніші каструлі зі сковорідками, які мені траплялися за межами елітних магазинів у Маґніфісент-Майл.

Що ж до решти тексту, мене мучила гадка, що подумає Фредерік, побачивши, що старовинне полотно з полюванням на лисиць замінили малюнком із найкращим сміттям з озера Мічиган. Зважаючи на його вподобання в декорі, я сумнівалася, що йому можуть сподобатися мої роботи.

Але принаймні з незрозумілих причин йому було цікаво побачити мої картини — і від цього в моєму серці розлилося тепло.

Якщо чесно, я так втомилася, аж падала з ніг, але перш ніж піти в душ і до ліжка, хотіла написати відповідь.

Фредеріку,

Каструлі зі сковорідками, які ти придбав, НЕПЕРЕВЕРШЕНІ. Без сумніву, нема потреби купувати ще щось таке ж гарне для мене. Особливо зважаючи на те, що мій кулінарний репертуар доволі обмежений. Наступного разу, коли ми вдвох будемо у квартирі, я з радістю приготую тобі щось, щоб віддячити (це може бути омлет, паста чи боби).

Кессі

Я пішла у ванну й роздягнулася. Ванна кімната Фредеріка була великою, щонайменше вдвічі більшою за ту, що в моїй колишній квартирі. Не знаю, чи колись звикну до цього. Викладена білою мармуровою плиткою підлога до болю холодила мої ступні. Зрештою, мені не варто було дивуватися, зважаючи на прохолоду решти помешкання. Треба якось поговорити про це з Фредеріком, бо я не надто хотіла б постійно носити вдома светри.

Я відчинила двері скляної душової і поспіхом заскочила всередину, вмикаючи максимально гарячу воду й дозволяючи її потокам зігріти мене.

Роки виплат великих студентських позик і роботи за мінімальну зарплатню привчили мене побоюватися комунальних платежів і приймати душ якомога швидше. Але тут їх сплачував Фредерік. Тож хоча б раз я вирішила розслабити стомлені м’язи й затриматися на довше.

Я зітхнула, насолоджуючись відчуттям, як ідеальний потік води рівномірно розбризкується по моїй спині. Поки вода омивала мене, я замислилася над тим, як проведу наступний день. Через увесь цей хаос із повідомленням про виселення і переїздом я тижнями не бувала в студії, де створювала більшість робіт. Коли висплюся, може, сходжу в Пілсен, а решту дня витрачу на пошуки чогось нового.

За якийсь час (скільки минуло — десять хвилин? година?) я подивилася на свої пальці. Від води вони стали зморщені, як чорнослив. Як довго я тут пробула?

Я неохоче вимкнула гарячу воду й відчинила душову. Повітря здавалося навіть іще холоднішим, ніж до того, як я прийняла гарячий душ, від чого мої плечі вкрилися сиротами. Я взяла рушник, який висів за дверима на хромованому срібному гачку, і щільно обкрутила навколо себе, заправляючи під руками.

Від гарячої води дзеркало запотіло. Я швидко протерла його тильним боком долоні, щоб побачити своє відображення.

І насупилася, глянувши на нього. Моє волосся почало відростати після імпульсивного інциденту з ножицями кілька тижнів тому, але досі було закоротким. І химерно нерівним. Коли я його сушила, ззаду воно стирчало вусібіч, хай які засоби для волосся я використовувала.

Коли я стану на ноги, то насамперед, клянуся, піду в перукарню, щоб виправити те, що накоїла. А поки мені треба докласти всіх зусиль, щоб мати презентабельний вигляд.

Я подумала про ножиці для тканини в моїй спальні. Певно, вони занадто тупі, щоб поліпшити ситуацію. Але краще це, ніж нічого.

Замотавшись у рушник ще щільніше, я відчинила двері ванної і приготувалася прошмигнути прямісінько до своєї спальні, аж…

…налетіла просто на Фредеріка — моє обличчя зіткнулося з його грудьми.

Його голими грудьми.

Мені, мабуть, було гаряче після душу чи від збентеження або від того й іншого, бо його шкіра здалася неприродно холодною. Він стояв незворушно, ніби статуя, а я скрикнула й відстрибнула. Короткі лляні білі шорти на його стегнах спокусливо спустилися. Праву руку він підняв і стиснув у кулак, ніби збирався постукати у двері ванної, коли ми зіткнулися.

Його погляд був гострим, ніби ножиці, а обличчя блідим, наче місячне сяйво.

Ми одночасно забурмотіли вибачення.

— Міс Ґрінберґ! Ох, даруйте, я…

— Чорт забирай! Мені шкода! Я не…

Раптом до мене дійшло, що раз я вже ділю квартиру з іншою людиною, то не можу розгулювати в самому рушнику. Він же наголошував, що його немає у квартирі всю ніч. Звідки мені було знати, що в момент, коли вирішу вийти з ванної, він стовбичитиме прямісінько перед дверима? Ще й без сорочки!

Я стояла в самому рушнику за кілька дюймів від нього, а з мокрого волосся на голі плечі крапала вода. Його груди були на рівні моїх очей, і…

Я старалася не залипати. Справді. Витріщатися на нового сусіда, майже невдягненого, в той час, як і я була майже голою, було б не лише вульгарно, але й надзвичайно недоречно. Але я не могла стриматися. Клянуся, під ідеально припасованим одягом цей чоловік ховав шикарний прес. Його широкі груди, вузька талія, те, як на ньому сиділи шорти, — усе мало такий вигляд, наче він чортова модель для зйомок спідньої білизни, а не лікар, генеральний директор чи ким би він там, бляха, був.

Я зрозуміла, що Фредерік не просто привабливий.

Він ніби давньогрецький бог.

Секунди спливали, поки ми отак стояли: я дивилася на нього закоханим поглядом, а він втупився широко розплющеними очима кудись понад моїм лівим плечем. Я намагалася думати про щось, окрім того, як близько ми стоїмо, як мало на нас одягу і як швидко б’ється моє серце. У мене виникло раптове, майже непереборне бажання провести кінчиками пальців по лініях його грудей. Цікаво, м’язи такі ж тверді на дотик, як і на вигляд?

Що він зробить, якщо я так вчиню?

Виставить мене за двері й знайде когось, хто знає, як поводитися в незручних ситуаціях? Хто зможе платити оренду за ринковою ціною? Або він зірве з мене рушник і відкине його, обхопить мене своїми міцними руками й…

Поки мені не випав шанс зробити якусь дурницю, я стиснула руки в кулаки й опустила їх. Моє тіло запломеніло рум’янцем, щоки запалали, а руки спітніли.

Фредерік не зашарівся, але принаймні мав такий самий розгублений вигляд, як і я. До його честі, він хоча б не зводив погляду зі стіни позаду мене. Справді здавалося, що він готовий померти, якщо його погляд ковзне на кілька дюймів ближче до мене.

Зрозуміло, що він не був і наполовину такий збочений, як я.

Він — джентльмен.

Усвідомивши це, я відчула недоречний приплив розчарування.

Прочистила горло й спробувала взяти ситуацію під контроль.

— Я не думала, що ти будеш… Я маю на увазі, ти казав, що квартира вільна вночі, і…

— Прошу вибачення, міс Ґрінберґ. — У його голосі дзвеніло напруження. Він усе ще не дивився на мене. — Вода в душі текла дуже довго, тому я припустив, що ви покинули квартиру, забувши її вимкнути. Тому я і прийшов, — його очі розширилися від усвідомлення того, що він щойно сказав, — до ванної, ось. Вимкнути її. Я маю на увазі воду.

Він схилив голову переді мною в незграбному поклоні. На ту мить моє обличчя, певно, так замаковіло, що його можна було б побачити з космосу.

— Вибачте, міс Ґрінберґ, цього більше не станеться.

А потім він обійшов мене, намагаючись не торкнутися жодної частини мого тіла.

Я почула, як позаду зачинилися двері ванної, а потім долинув якийсь звук, дуже схожий на те, коли вміст аптечки висипається на кахельну підлогу.

— Усе в нормі? — занепокоєно гукнула я. Він був таким пригніченим від того, що щойно трапилося, аж втратив свідомість?

— Так! Усе чудово! — відповів Фредерік. Його голос звучав здавлено, а потім почулося щось схоже на потік прокльонів.

Я була така збентежена, що ледь пам’ятаю, як дісталася своєї спальні. Але, потрапивши всередину, грюкнула дверима й упала на ліжко долілиць. Сон як рукою зняло. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, зараз зламає ребра. Я намагалася переконати себе в тому, що це через один із найбільш незручних моментів у моєму житті, який щойно трапився. Але глибоко всередині відчувала, що це не єдина причина.

Я не хотіла думати про те, який неперевершений вигляд Фредерік мав без сорочки. Нічого хорошого із цього б не вийшло. Зважаючи на все, що відбувалося в моєму житті, палкі фантазії про привабливого чоловіка, який і близько мені не рівня, та ще й мій сусід, — не те, чим варто забивати голову.

Із зусиллям я згадала, що запланувала завтра забрати деякі роботи із Семового складу.

Ще й це гніздо на голові потребує моєї уваги.

Я схопила ножиці для тканини, які лежали на столі. Вони були ще тупіші, ніж я очікувала. Але якщо я зроблю ще більший безлад на голові, це принаймні відволіче мене від думок про те, що щойно сталося між мною та моїм новим сусідом.

Тож я почала різати, і… Що ж, кінцевий результат був трохи кращим. Принаймні кінчики стали рівнішими.

Я вимкнула світло й залізла під ковдру, проклинаючи себе за те, як чудово мені вдавалося планомірно руйнувати своє життя, навіть коли все інше йшло не за планом.

П’ЯТЬ

Щоденниковий запис містера Фредеріка Дж. Фіцвільяма, 20 жовтня

Дорогий щоденнику,

Ох боги.

Чи можливо такому, як я, померти від сорому?

О другій годині ночі я сиджу за столом, відчайдушно намагаючись нагадати собі, що міс Ґрінберґ — леді. Леді, чия краса перевершує те, що я помітив під час першої зустрічі. Леді з прекрасними вигинами тіла, чудовими веснянками на переніссі й вустами, які відтепер являтимуться мені в снах, але все ж таки леді.

Здається, я також мушу нагадати про це зрадливій частині моєї фізіології, яка не реагувала таким чином на жінок уже понад сто років.

Мої думки пішли небезпечним шляхом, і я не знав, що робити. До того, як я побачив міс Ґрінберґ майже оголеною цього вечора, мені від неї треба було небагато — можливість дізнатися більше про сучасний світ, спостерігаючи за нею з поважної відстані. Ще вчора в моїй голові не було жодної думки про те, що я жадатиму від неї більшого.

Але зараз…

Боже мій! Я найгірший, найбрудніший з усіх негідників.

Не знаю, чи батьки міс Ґрінберґ живі, але мені треба це з’ясувати. Якщо так, то я мушу вибачитися перед ними за те, що їхня донька опинилася в такому незручному становищі. І, звичайно, маю перепросити перед міс Ґрінберґ. Краще з подарунком, який зміг би передати щирість мого каяття. Я проконсультуюся з Реджинальдом — можливо, він підкаже, що згодиться. (Зрештою, він уже давно звик вибачатися перед жінками.)

А я тим часом спущуся до озера на пробіжку. Це допоможе мені позбутися фрустрації. Давно я не бігав ночами. Сподіваюся, потік холодного повітря освіжить мою голову. А якщо ні, то маю надію, що із цим мені допоможе одна з книг, які Реджинальд мені позичив.

І до інших новин: сьогодні я дізнався, що існує приголомшлива низка кухонного приладдя. Двадцять перше століття — ось що остаточно мене доб’є після всіх цих років. Звичайно, якщо міс Ґрінберґ не зробить цього раніше.

Ф. Дж. Ф.

Наступного ранку я спала більше, ніж зазвичай, роблячи все можливе, аби не виходити з кімнати якомога довше. Після подій минулого вечора не хотіла ризикувати знову зустрітися з Фредеріком так швидко.

На щастя, коли я нарешті визирнула зі своєї кімнати з гігантською сумкою для художнього приладдя на плечі, ніщо не вказувало на його присутність. Звичайно, він і не мав покидати кімнату, бо на годиннику була одинадцята, але я однаково видихнула з полегшенням.

Неминуче можна відкласти на потім.

Двері Фредерікової спальні були зачинені, але це не гарантувало, що він спить усередині, адже, коли я зіштовхнулася з ним минулого вечора, вони теж були зачинені. Про всяк випадок, пробираючись до вхідних дверей, я ступала максимально тихо.

Це нечутне скрадання було для мене дискомфортним і стресовим. Навіть без сумки, яка важила майже тонну, мою ходу не можна було назвати елегантною. На щастя, двері кімнати Фредеріка лишалися зачиненими.

Навіть якщо він був там і все чув, то намагався уникати мене так само відчайдушно, як і я його.

Це добре. Цілком добре. Набагато краще, ніж якби було навпаки.

За годину я дісталася до своєї студії. Не думаю, що колись у житті я почувалася щасливішою.

Звичайно, називаючи її своєю, я дещо кривила душею. Це місце під назвою «Життя в кольорі» належало Джоанні Ферреро — ексцентричній жінці старшого віку, яка була значущою фігурою на мистецькій сцені Чикаго. Студія розташовувалася на другому поверсі невеликої будівлі в Пілсені, і сюди приходили зо два десятки місцевих художників і митців, які працювали з металом і глиною та з різним рівнем серйозності підходили до своєї справи. Деякі з них, як і я, хотіли колись побудувати із цього кар’єру й проводили тут стільки часу, скільки дозволяв робочий графік. Інші, як, наприклад, Скотт, мали стабільну роботу й просто орендували приміщення, щоб приділити час творчості й дати волю емоціям. Коли я увійшла, він саме щось креслив за великим спільним столом, що займав більшу частину студійного простору.

— Привіт, Скотте, — мовила я, рада його бачити. Сьогодні середа, і зранку тут майже нікого не було, тому місця за столом вистачало. Це мене цілком влаштовувало. Мені подобалося розкладати все своє приладдя під час роботи.

Я підсунула стілець і заходилася копирсатися в сумці в пошуках олівця.

— Привіт. — Він відірвався від роботи й повернувся обличчям до мене. Скотт малював вугіллям ескіз букета троянд — його улюблених квітів. — Радий бачити тебе тут. Ми із Семом якраз збиралися запропонувати дещо. Щойно про це дізналися.

— Он як! — Я підійшла до полиці з написом «К. Ґрінберґ», де зберігала незавершені полотна. Через це повідомлення про виселення, а потім і переїзд я не приходила в студію вже понад два тижні. На щастя, картину, над якою я працювала, — акварельне соняшникове поле, виконане в яскраво-жовтих і зелених кольорах, яке я планувала прикрасити якомога більшою кількість обгорток фастфуду, — за моєї відсутності, схоже, ніхто не чіпав.

— Еге, — відповів Скотт. — Ти ж пам’ятаєш нашого друга, чия родина має художню галерею в Рівер-Норті?

Я закусила губу, малюючи ескіз. Про кого це він? У них із Семом купа друзів, але більшість або Скоттові колеги з кафедри англійської мови, або юристи, як Сем. Хіба б я забула того, хто має художню галерею?

Я сіла за стіл, і враз мене осяяло.

— Ти про Девіда? Весільного розпорядника?

Я майже забула, що після парубоцького вечора Скотт і Сем потоваришували з хлопцем, якого вони найняли для організації весілля. Я невиразно пам’ятала, як Девід розповідав нам, що походить із заможної родини й що, крім усього іншого, його сім’я має страшенно неприбуткову художню галерею поблизу Лупу.

Я була цілковито впевнена, що ця розмова відбувалася, коли всі, включно зі мною, захмеліли від святкового шампанського. Ймовірно, саме тому досі про неї не згадувала.

— Так, про нього, — погодився Скотт.

— Гаразд, ніби дещо пригадую. То що там із ним?

Якщо я правильно пам’ятала, цю галерею заможна Девідова сім’я тримала лише задля податкової пільги. Чи за ті шість місяців, відколи я бачила Девіда, могло щось змінитися, аж вони вирішили когось найняти? Звучить сумнівно.

Але інакше чому б Скотт про це заговорив?

— Учора під час вечері Девід розказав нам, що їхня галерея планує організувати мистецьку виставку-конкурс спільно з іншою, більшою, галереєю з Рівер-Норту. — Він зробив паузу, намагаючись приховати усмішку. — І, маю зазначити, ця інша галерея набагато успішніша.

Мої очі розширилися. Роками я не брала участі в мистецьких конкурсах. У Чикаго щороку відбувалося стільки подібних виставок, але мені бракувало грошей, щоб представити свої роботи так широко. Якщо я візьму участь у цьому конкурсі й, можливо, навіть щось виграю, це стане непоганим поштовхом для моєї недокар’єри.

— Ти, бува, не знаєш, роботи якого типу вони шукають? — Коли востаннє я спілкувалася з Девідом, ми обговорювали, чи підійде пісня «Eye of the Tiger» для першого танцю Сема зі Скоттом. Про його вподобання в мистецтві ми не говорили. Скотт відсунув ескіз, над яким працював, убік і дістав із сумки планшет.

— Погляньмо.

Я дивилася на те, як він вводив «Художня виставка в Рівер-Норті» у пошуковий рядок, нагадуючи собі, що, поки не побачу теми цього конкурсу, не варто радіти чи тішитися, що удача нарешті всміхнулася мені. Хай як я намагалася зберігати спокій, та поки Скотт знайшов те, що шукав, і повернув планшет до мене, мої долоні вже спітніли.

— Ох! — сказала я, приємно здивована темою, вказаною вгорі форми для прийому заявок. — Їм потрібні роботи, натхненні сучасним суспільством.

— Це чудово, — сказав Скотт. — Немає нічого сучаснішого, ніж те, що ти робиш.

Я згідливо мугикнула, гортаючи сторінку вниз. Що більше я читала, то кращим все ставало.

— Здається, вони приймають будь-які роботи, — сказала я, всміхаючись усе ширше, — зокрема новаторські.

Мої роботи, в яких традиційні олійні й акварельні техніки поєднувалися зі знайденими предметами, були безпосереднім прикладом новаторства.

Скотт вказав на нижню частину екрана з переліком винагород.

— Ти помітила, що головний приз — тисяча доларів готівкою?

У мене аж у роті пересохло. Трохи менші нагороди призначалися за перемогу в інших номінаціях, і в будь-якому разі я була б на сьомому небі від щастя, вигравши одну з них, адже найважливіше в перемозі в мистецькому конкурсі — це визнання, але…

Так, тисяча доларів справді стала б мені в пригоді.

— Дрібним шрифтом тут написано, що відберуть лише двадцять учасників, — сказала я, відчуваючи, як усередину закрадаються знайомі паростки сумнівів. — Процес відбору буде надзвичайно суворий. Посісти перше місце, вочевидь, буде непросто.

— Не дізнаєшся, поки не спробуєш, — лагідно сказав Скотт. — Ти повинна наважитися, Кессі.

Я повернула Скоттові планшет і зробила глибокий вдих і видих.

— Так, повинна, — погодилася я. Найімовірніше, нічого із цього не вийде, як і з усіх попередніх спроб здобути визнання моїх робіт протягом минулих років.

Але все-таки, можливо, удача нарешті повернеться до мене.

***

Фредеріка не було вдома, коли я повернулася зі студії того вечора.

Не побачила я його й наступного дня. І ввечері.

Звичайно, рано чи пізно ми б із ним зустрілися. Ми ж живемо разом. Але, сподіваюся, що більше часу мине, то менш незручною буде наша зустріч. Поза тим усе наше спілкування обмежувалося записками, які ми залишали одне одному на кухонному столі. Переважно вони стосувалися логістики й домовленостей щодо проживання, і, відверто кажучи, так було легше. Фредерік не згадував у своїх записках про те, що побачив мене майже голою. Як і я. Усе мало такий вигляд, ніби ми дійшли мовчазної згоди вдавати, буцімто нічого бентежного, збудливого чи бентежно-збудливого між нами не трапилося.

Можливо, це й на краще. У будь-якому разі Сем саме так би й сказав.

Навіть попри те що мої думки, замість сфокусуватися на інших речах, постійно поверталися до моменту, як я після душу наштовхнулася на Фредеріка.

Шановна міс Ґрінберґ,

Не хочу прискіпуватися до Вас, але, будь ласка, не забувайте перед тим, як іти спати, прибирати розкидані на підлозі вітальні шкарпетки. Щойно коло дверей я мало не впав, послизнувшись на шкарпетці, яка, я точно знаю, не належить мені.

(Також мушу спитати: пухнасті блакитні шкарпетки до коліна із зеленими ляльками — це пік моди?)

З найкращими побажаннями

Фредерік Дж. Фіцвільям

Фредеріку,

Ох! Вибач за шкарпетки! Докладу всіх зусиль, обіцяю.

І ні, ХА-ХА, пухнасті шкарпетки із жабеням Кермітом не на піку моди. ПЕРЕВАЖНО, ха-ха-ха-ха. А ти смішний. Ці задля жарту мені подарував мій друг Сем.

А ще, поки не забула: можеш, будь ласка, дати мені логін і пароль до твого вайфаю? Вибач, що наполягаю на цьому, але мій телефон перебував у режимі мобільної точки доступу з моменту переїзду й з’їдає чимало трафіку.

Кессі

Шановна міс Ґрінберґ,

Я не мав наміру жартувати в записці, хоча радий, що розсмішив Вас.

І до інших тем: жінка, яка мешкає на другому поверсі, повідомила мені, що вівторок — сміттєвий день. Я цього не знав, адже не звик викидати речі.

Нині, зважаючи на те, що нас тепер двоє, можливо, Ви захочете взяти участь у цьому ритуалі. Можу припустити, що Ви викидаєте речі. Я маю рацію? Якщо так, будьте ласкаві роздобути відро для сміття. У мене його нема, тому я не знаю, скільки воно коштує і як його придбати. Я вирахую суму, яку Ви на нього витратите, з місячної орендної плати.

З найкращими побажаннями

Фредерік Дж. Фіцвільям

P. S. Повертаючись до Вашого запитання про логін і пароль до вайфаю, я не впевнений, що маю щось із цього, але пораджуся з Реджинальдом і відповім на це запитання.

Перш ніж відповісти, я певний час витріщалася на цю записку.

Як у дорослої людини може не бути відра для сміття? І як вона може не знати, де його взяти?

Або не знати, чи є в неї вайфай? Це має бути ще один особливо сухий жарт. Я розпитаю про це Фредеріка під час наступної зустрічі.

Фредеріку, я також мало що викидаю. Мені не подобається позбуватися речей, які можна використати пізніше, особливо зважаючи на те, що переробка є важливою складовою моїх робіт. Але, безумовно, двоє дорослих людей повинні мати щонайменше одне відро для сміття. Правда ж? Після роботи я придбаю його в «Тар'геті».

Кессі

P. S. Чому ти все ще називаєш мене міс Г'рінбер'г? Навіщо ці формальності? Зви мене просто Кессі. :)

І, поки не встигла передумати, нашвидкуруч намалювала ескіз, на якому я усміхаючись тримала в руках відро для сміття. Записку поклала на кухонний стіл. Я вже давно не малювала маленьких мультяшних фігурок і переконала себе в тому, що це чудова практика, щоб заглушити голос у голові, який сварить мене за флірт.

Коли я повернулася з роботи з новеньким відром для сміття, відповідь Фредеріка вже чекала на кухонному столі.

Шановна міс Ґрінберґ Кессі,

Картинка, яку ти намалювала в останній записці для мене, чудова. Це ти себе зобразила? У тебе, безперечно, справжній талант.

Дякую, що вирішила ситуацію зі сміттям.

З огляду на твою вимогу, я намагатимуся називати тебе на ім’я, а не міс Ґрінберґ. Однак, називаючи тебе Кессі, я суперечу власному вихованню та інстинктам. Тому, будь ласка, прояви терпіння, якщо я ненароком про це забуду й повернуся до формальнішого варіанта звертання.

Ф. Дж. Ф.

Я швиденько вгамувала дивний приплив задоволення, яке відчула, прочитавши його комплімент моєму малюнку. Нагадала собі, що витратила лише десять хвилин на ці закарлючки, а він просто намагається бути ввічливим. Натомість сконцентрувалася на тому, як дивно він поставився до прохання називати мене на ім’я.

Фредеріку,

Ти суперечиш власному вихованню та інстинктам, називаючи мене Кессі замість міс Г'рінбер'г? Реально? Хто тебе виховав, Джейн Остін?

Кессі

У кінці записки я швидко намалювала карикатуру людини в старомодному лахмітті. Просто щоб поглузувати.

Наступного ранку на кухонному столі мене чекала відповідь.

Шановна Кессі,

Ні… не зовсім Джейн Остін.

На малюнку ти зобразила мене?

Ф. Дж. Ф.

Фредеріку,

Не зовсім Джейн Остін, он як? Це інтригує. Гаразд, у будь-якому разі дякую, що намагаєшся звати мене Кессі.

І так, це мало бути твоє зображення. Хіба ти не помітив схожості? Руки й ноги довгі, як палички, похмурий вигляд, одяг, ніби з «Абатства Даунтон».

Кессі

Шановна міс Ґрінберґ Кессі,

Ох так. Припускаю, що ДЕЯКА схожість усе ж є. Хоча я справді вважаю, що моя зачіска має набагато кращий вигляд, ніж у того лисого маленького чоловічка, якого ти зобразила. Чи не так?

(Що таке «Абатство Даунтон»?)

Ф. Дж. Ф.

Фредеріку,

«Абатство Даунтон» — це британський телесеріал. Здається, його показували років сто тому чи десь так. У будь-якому разі це не моє, але мама і її подруги таке полюбляють. До того ж ти нагадуєш кузена Метью. Це один із персонажів.

Ох, до речі, цього ранку я отримала декілька твоїх посилок. Я поклала їх на стіл прямісінько біля стосу любовних романів. (Насправді останнім часом ти отримуєш багато посилок. Я розумію, що вони адресовані не мені, тому їх не роздивляюся, але маю зазначити, що ЗАІНТРИГОВАНА. Вони такі дивні!!!)

(А ще любовні романи, ого! Я таких читала небагато, бо радше тяжію до трешових телешоу, але однозначно схвалюю.)

Кессі

Шановна Кессі,

Кузен Метью, кажеш? Цікаво. (Він також голомозий?)

Дякую, що забрала мої посилки. Ти маєш рацію — вони справді дивні. Сподіваюся, більше їх не буде.

Радий, що ти схвалюєш мій вибір книг. Мені не зовсім до смаку романтичні книги, але подобаються історії, дія в яких відбувається на початку дев’ятнадцятого століття. Вони нагадують мені про дім, якщо так можна сказати.

Ф. Дж. Ф.

Я перечитала останню записку, однаково втішена тим, як він захищає свої любовні романи, і розчарована відсутністю пояснень щодо пакунків, які йому надходять.

Адже ці посилки…

Що ж.

Щось із ними не так.

З моменту мого переїзду він отримав їх шість. На кожній зазначалася та сама зворотна адреса, написана ошатним вигадливим курсивом. Він дуже нагадував почерк Фредеріка, але завжди був виведений криваво-червоним чорнилом. Відправником значився Е. Дж. із Нью-Йорка.

Це були посилки різних розмірів і форм. Кожна загорнута в жахливу квітчасту обгортку, яка нагадувала мені декор бабусиного кондо у Флориді. Деякі пакунки дивно пахнули. З одного йшов дим, і, присягаюся, я чула, як усередині іншого щось шипить.

Я вирішила, що це оптична ілюзія. Не могла ж пошта відправити щось, що дійсно горить. Або живих змій.

Хоча ці посилки адресовані саме Фредеріку й мені не слід пхати туди носа, не отримавши пояснень у записці, я вирішила розпитати його про це наступного разу, коли ми опинимося в одній кімнаті.

Хай що там було.

***

— Ти вже своє відбула, — вибачливо пробурмотіла я картині із зображенням полювання на лисиць, що висіла в спальні.

Знімаючи її зі стіни й вішаючи натомість свою, я відчувала важкість на душі. У тому, що картина видалася мені жахливою, не було провини майстра. Хтось колись доклав багато зусиль, щоб створити її. Робота здавалася дійсно старою, тому я замислилася, чи не її Фредерік мав на увазі, говорячи про сімейні реліквії.

Хай там як, тепер це моя спальня, а ця картина — нічний кошмар.

Я обережно зняла її зі стіни. Вона, мабуть, висіла тут роками, адже фарба під нею була на пів тону темніша, ніж матовий кремовий колір решти стін кімнати.

Я взяла першу з трьох картин, які збиралася повісити замість «Старого мисливського загону». Згадавши, як весело минув тиждень, коли я їх малювала, я усміхнулася. Ми відпочивали в Соґатаку, і Сем дражнив мене за те, що я проводила так багато часу, прочісуючи пляж у пошуках сміття. Він ніколи не розумів, як я почуваюся, збираючи те, що інші люди викидають, щоб перетворити це на мистецтво, яке переживе нас усіх.

У мене не було такої важливої юридичної роботи, як у нього, але завдяки картинам я заявляла про себе. Залишала слід на планеті.

Я взяла молоток і притягнула старовинний стілець, який мав би бути щонайменше ровесником Чикаго, туди, де планувала розмістити свою серію. Вилізла на нього й узялася забивати цвях у стіну.

Після кількох гучних ударів я завмерла, усвідомлюючи, що роблю.

П’ята вечора.

Я не була впевнена, що це збігається з графіком Фредеріка. Він досі спить?

Якщо так, то стукіт, імовірно, розбудить його.

А отже, він, імовірно, покине кімнату й прийде докоряти мені за те, що його розбудила.

Не думаю, що готова знову його побачити.

Я обережно поклала молоток на підлогу, без надії сподіваючись на те, що Фредерік цього не почув.

Але за кілька хвилин його двері з рипінням відчинилися.

Чорт.

— Добрий вечір, міс Ґрінберґ.

Голос Фредеріка був глибшим, ніж зазвичай, і захриплим від сну. Я повільно повернулася до нього, готуючись вислухати лекцію на тему «Важливість дотримання тиші, коли твій сусід намагається відпочити».

Голос і скуйовджене волосся вказували на те, що він щойно прокинувся, але на ньому були коричневий костюм-трійка у вузеньку смужку й картуз. Він мав вигляд професора зі зйомок історичного фільму, готового прочитати лекцію на тему символізму в романі «Джейн Ейр» абощо. Точно не людини, яка щойно встала з ліжка.