Смак заборони

Частина перша Adoreau

Він був загадково-бридким, поза сумнівом, навіть страшним, але крилося в цьому чоловікові щось чарівно-звабливе, як стрілянина чи космічні потвори у фільмах для малих дітей. Він завжди був там, на обрії моїх пляжних ігор, там, у казковій місцині, де нудна реальність переходить у плантації моїх внутрішніх некультивованих світів, які поступово дичавіють.

Моя фантазія була непропорційно більшою за ту частину мозку, яка завідує її раціональним розподілом. Вона все життя поділялася на таку, в якій «можна», й таку, де «не можна». Та частина, яку можна було припускати, вигадувалася та складалась, мов гарний бізнес-план. Там кожен пункт було отруєно дзвінким фальшем, тобто тим, чого очікують від нормальної дитини. Я нормальною не була, але швидко навчилася ховати свою справжню подобу якомога далі від чужого ока. Та частина, в якій було Можна, будувалася здебільшого для батьків і для прикриття тієї, де Не можна. Остання видавалася похмурими джунглями, серед яких у конвульсіях конало пекло, червоним світлом пробиваючись крізь вологу тропічну землю. Там були Великі Ідеї, що їх я боялася, а тому залишала дозрівати в своєрідних розумових яйцях десь між небом і землею. Я боялася тієї фантазії, в якій жило Не можна, бо, по-перше, від неї віяло Нескінченністю (а це саме по собі заворожливо й страшно). А по-друге, крім трішки розчищеної, скажемо так, фасадної частини, там, у темних хідниках під ліанами крилося те незбагненне й складне, що могло обпекти чи вкусити.

Але саме завдяки цим незвіданим джунглям, які переміщалися зі мною по всіх площинах нудного дитячого існування, я вже тоді, в ніжному десятирічному віці почала здогадуватися: в мені криється щось демонічне, таке, що одного разу вибухне тисячами маленьких вогників, які оберігатимуть і настановлятимуть мене потім усю решту життя.

А він, лисий павіан, ідеально вписувався туди, від чого на душі робилося якось тремтливо та лячно.

Йог, дійсно майже лисий, і дійсно схожий на мавпу, в темних дзеркальних окулярах і непристойно вузьких плавках, перетинав залитий сонцем пляж і посміхався, мерзотник, посміхався мені. Чому мені? Я озирнулася. Ні. Нікого. Я була сама. Я сиділа на діагональній трубі пляжного тенту, відпочивала після півгодинного «тренуваннячка». Річ у тім, що я мріяла стати цирковим дротоходом, мене, бачся, гіпнотизувало це всипане блискітками вбрання, і промінь прожектора, й казкове відчуття недосяжності, коли висиш на срібному півмісяці над сотнями схвильованих облич. Моє бажання палало, але втілювалося в не зовсім правильних «висіннях» і «лазіннях» протягом останніх двох років.

Він звернув за станцію човнярів, і я миттю збадьорилася, почала перекидатися через голову. Але поступово весь мій запал кудись випарувався, тому що там, за свіжо пофарбованим червоним поруччям заклично мерехтіло море, тихе й тепле, і я, звісно, встояти не могла.

Ми з батьком їздили в Імраю щоліта, починаючи з 1984-го, коли мені не було ще й трьох років. Ось мої найперші спогади: гойдалка під горіхом, оточена високою травою і маками; червона вохра та мигдаль; старий татарський будинок на території маяка — великий, прохолодний, із широкими верандами.

Коли я відновлюю в пам’яті цю тиху сонячну картину, хочеться обміняти решту років шляху до зрілості, який щойно почався, на дні, які відпливли в нескінченність, дні, коли я — маленька смаглява Адора — вибігала з прохолодного парадного, перестрибувала через дві сходинки, мчала крізь густу, прозору спеку до батька на зелену лаву під старим горіхом. Я пам’ятаю терпкий запах його сигарети, полуницю в чашці з червоними колами, сметану з цукром і пік Ай-Петрі, що розсікає небо між гіллям із недозрілими сливами, і маяк, пещений сонцем посеред лазурової блакиті, і мис, наступний за нашим, що разом із підніжжям Ай-Петрі вигнався далеко в море. Море… Ах, море! Всім не дано збагнути цього взаємного обожнювання — адже ніхто не втішав мене так, як ти… Ніхто не слухав тебе так, як я.

…«Тобі холодно?»

«Неприємно… вітер і вода».

«А рушник у тебе є?»

«Звичайно».

Я взяла в нього те, що він стелив на пісок, і витерлася. Потім простягла йому назад:

«На».

«Я — тільки обличчя».

Він стояв за метр від мене. Якось майже ніяково, дуже напружено. Було видно, що він сам страшенно нервує. Ми стояли, зовсім оголені, одне напроти одного, й море тихо плюскотіло метрів за два від нас.

...Хвилі… Хвилі… диктують ритм ніжності — я падаю в цю безодню. А кінця досі немає. Я і він… Море і хвилі. Сонце палить його гладеньку спину. Я її гладжу…

Скільки разів, Господи, ну скільки ж разів я пробігала в цьому своєму рожевому сарафані повз лаврові кущі та, ляпаючи в’єтнамками, підіймалася на веранду Старого Дому — де ніхто давно не мешкав і де був рай для дитячих ігор. Звідти вся Імрая вражаючою панорамою лягала до моїх ніг — збігала донизу, червоніла вкритими черепицею дахами та біліла фасадами. В ній доцвітали сади, шепотілися гаї та розпускалися олеандри, а за нею зводився із зеленого килима й кам’яних палаців витончений жіночний силует — моя демонічна Ай-Петрі. Її роздвоєний пік підпирав небо, її крила обіймали всю Імраю, від моря до моря, а на заході сходили за обрій клиночком мису… Там було повітря, таке прозоре та нерухоме, а життя — таке коротке й солодке…

Це було наше місце. Ми з батьком страждали на однакову манію — потяг не просто до моря, до гарного місця — е, ні, ми були чимось іще безнадійно прикуті до імрайських ландшафтів, які змінювалися що не метр, лякали несподіваними урвищами та пестили принадністю нових паркових куточків. Їх ми час від часу знаходили то тут, то там, хоча начебто вже знали всі околиці як свої п’ять пальців.

Ми наймали кімнату на першому поверсі досить великого будинку з оригінальним плануванням, з величезним похилим дахом за 33 кроки від білої вежі маяка. Вона була зовсім невисока і вночі нагадувала японський ліхтар із зеленим полум’ям.

Вищою радістю вважалися вечори, коли хтось «на вахті» брав мене «вмикати маяк». Я пам'ятаю цей колосальний круглий акваріум і заворожливе скляне диво, яке раптово спалахувало, оживаючи, і моє відображення у віконці на сходовому майданчику починало пульсувати смарагдовим світлом.

Вечорами наповнювалися імрайські парки й мріла на фіалковому небі перша зірка… Ай-Петрі втрачала денну виразність своїх урвищ, облизана ніччю, що підповзала, готувалась розчинити її в пітьмі. Я стояла на передостанній приступці гвинтових сходів і крізь купол, який іскрився відблисками світла, що танцювало під ним, дивилась, як закінчується ще один день. І почуття, зовсім дорослі, будили в мені щось тонке й гаряче, а воно змушувало моє серце битися частіше.

Я любила… Поки ще нікого, але моя душа вже тоді начебто про запас черпала всю щемливу насолоду цього вечора, даруючи відчуття, що попереду чекає тут на мене щось прекрасне.

Мене всі обожнювали та пестили, і що більше я вдавала з себе абсолютного недоумка, так би мовити, маля, яким мене прагли бачити всі навколо, то дужче вихлюпувалися та вирували їхні почуття. Втім, батько всупереч решті наших численних родичів виношував досить сюрреалістичну ідею мого спартанського виховання, що, як не сумно, стало помітно тільки на рубежі мого одинадцятиліття. Я була огидно дорослою дитиною і ніколи не могла порозумітися з однолітками. Я мала власний світ, і тільки коли хотіла догодити комусь зі свого оточення, ставала слинявою кретинкою, що в ідеальному темпі рухається за шкалою розвитку здорової та щасливої дитини.

Батьки були розлучені. Моїм же вихованням років до десяти займався здебільшого батько. Звідси й випливала пристрасть до солдатиків, ігор у війну та ненависть до власної статі. Суто по Фрейду я стогнала без того, що мав мій кузен й чого цілковито була позбавлена я. Неможлива царина моєї приблизно п’ятирічної фантазії пропонувала різні варіанти виходу з цього становища, які потроху опановували мою свідомість і навіть трохи більше — незбагненним чином тіло моє озивалося на розпачливі благання, і я була впевнена, що рано чи пізно воно виросте (цього, до слова, чомусь не сталося).

Я намагалася звикнути до тягаря власної статевої неповноцінності.

У мене були подруги на маяку. Як і решта особин, що мали змогу обертатися в моєму колі, вони поділились на бажаних і небажаних. Я спілкувалась і з тими, й із іншими. Більшу частину часу ми проводили на пляжі або в санаторних парках, що оточували наш маяк. Удома тільки їли та спали (до мого найглибшого розчарування). На маяк ніхто зі сторонніх не ходив, та й приїжджих постояльців на кшталт нас із батьком теж було мало.

Війни в нас із батьком виникали доволі часто, хоча в цілому я була дитиною слухняною. Але навіть у такому нікчемному віці в мені паразитував дух дрібного шкідництва, й порушення Батьківських Правил було справою першої необхідності. Я до пуття не знала, навіщо роблю те, без чого моє озаддя частіше мало б природний колір, але у всіх заборонах, які йшли від батька, крилося для мене щось незбагненно привабливе, і я була заслабка, щоб опиратися спокусам.

Найстрашнішим нерозкритим імрайським злочином можна вважати (ігноруючи сам сюжет оповіді) систематичні крадіжки згущеного молока з холодильника в нашій затишній кімнатці. Поки батько займався обідом, я ще зранку поцупленою великою столовою ложкою, тремтячими руками видобувала ці ласощі з синьої баночки й судомно, практично забуваючи про смак, живилася самою лишень Забороною.

Наше буденне імрайське життя розписувалося аж до секунди, і головним правилом було сидіти вдома якомога менше, із чим я постійно сперечалася (і програвала). Чи то періщила моторошна злива, чи стояла холоднеча з безнадійно сірим небом — ми затято сповзали Старими Сходами, вирубаними в імрайській скелі, до санаторних пляжів, і якщо погода була зовсім нестерпна, споруджували «халабуду». Ми сиділи там, під лежаками, лив дощ, а ми дивилися на море, дихали морем і їли черешні.

Незважаючи на суворість, я обожнювала татуся понад усіх на світі. Між нами панувала дивовижна гармонія.

Фатальне знайомство відбулося приблизно так.

Я сиділа на верхній частині діагональної труби, що з’єднує дві колони пляжного тенту. Маринка помчала купатися, а татусь приніс мені черешні та подався на прогулянку вздовж пляжів.

Я саме перебувала в полоні тих яскравих і штучних фантазій, що несуть геть від реальності, — марила польотами на трапеції під зоряним куполом, засліплена блиском власного вбрання. Такі марення трапляються, напевне, у всіх десятирічних дівчисьок.

Ой!

Пакуночок із рештками черешень випав із імпровізованого вівтаря моїх складених по-турецьки ніг. Ніби в уповільненому відтворенні, я бачила, як поліетилен вивертається космічною медузою, вивергаючи криваві краплі змішаного з водою соку, і черешні, саме ті, що коричневі Та несмачні, впереміш із погано обсмоктаними кісточками, летять, розпадаються, вдаряються Об червоний рушник, яким накритий лежак піді мною, та розлітаються барвистим вибухом у… чиюсь каву, на чийсь одяг, комусь за комір (ах ні, мені це тільки здалося).

Три обличчя без тіні обурення було піднято на мене. Що й казати, я СТРАШЕННО зніяковіла. Хоча за мить по тому стало ще гірше — спазм здавив горло й судома усвідомлення мало не скинула мене на землю — це було пекельне болото, грузла трясовина, о, умри Адоро, умри дитя!

Що було? Ах, ні, нічого особливого — просто той, кого я обізвала Мавпою, тепер озирнувся, підвівся й перебував за півметра від мого обличчя. Він був страшний здаля, та ще демонічніший впритул, він був безнадійно привабливий, до того ж, мав усі дані, щоби потрапити до елітної касти Татових Друзів (у нього були правильна вимова, гордовита постава та яскрава несхожість на інших — щоб нахабно вирізнятися з пляжної юрби, як і ми з татусем), і останнє особливо насторожувало.

— Вибачте, я не хотіла, — язик не слухався, думки плуталися.

— Нічого, нічого. Ми постійно спостерігаємо, як ти тут лазиш. Знаєш, дитино, а ти молодець! Я ТАКОГО тут іще не бачив.

Мені він відразу не сподобався.

Це був початок липня 1991 року. Ми провели на маяку майже півтора місяця, батько відзначив двадцятирічний ювілей своїх щорічних поїздок у «рай біля моря», я була там увосьме. Люди часто запитували в нас, чому ми їздимо на одне й те саме місце з року в рік — у ялівцеву нашу Імраю.

…Ці чудові ландшафти, що прожили вічність, особлива первісна гармонія моря, неба й обкладених зелом скель… Вони могли існувати без мене, а я не могла існувати без них. Начебто між нами було щось… Тільки в Імраї я могла спокійно та розважливо думати про смерть. Ідея смерті й загального кінця зазвичай починала просочуватися в мій мозок цими замшевими вечорами, коли світ кардинально змінювався, перетворюючись на дивно сторожкий. Щось таємниче я змогла зрозуміти тільки завдяки цим вологим квітам магнолії, вихопленим місячним променем. Вони були чудово, не по-земному гарні, тож я знала, що одного разу вони зів’януть і обпадуть, а я ще довго залишатимуся собою…

Після інциденту з черешнями мені було завдано незначного втику від батька. Сашко з його привабливими подругами допомогли мені ліквідувати наслідки катастрофи, крім цього, ще й напоїли кавою з печивом, а батько відразу застукав на гарячому, бо приймати їжу від незнайомців найсуворіше заборонено! Виявилося, навіть після попереднього посипання її недоїденими черешнями…

Улітку того ж таки 1991 року ми з мамою, тіткою і двоюрідною сестрою вирушили до славного міста Переяслава-Хмельницького, де романтики було не більше, ніж у емальованому чайнику. Купалися у Водосховищі, я отримала сонячний опік і, позіхаючи, проковтнула комара. Десь розвалився Союз і по телеку показували «Лебедине озеро». А я любила стрибати з піщаного урвища й котитися запашною квітучою лукою. Небо було блакитне і яскраве, земля пахла травами, справжнє море було неймовірно далеко. Ми ходили гуляти на Греблю, прісними сільськими вечорами звичайно дивилися прісний захід на прісному піщаному пляжі. Ще ми навідувалися до кінотеатру турбази, що був під відкритим небом, і поглинали строкаті, голосні та сльозаві індійські фільми, які на той перехідний момент злилися в одну карнавально-недоумкувату масу, і в мене було враження, що я тепер живу життям єдиної великої сім’ї, музичної та галасливої.

Мої батьки розлучилися, коли мені було вісім років.

Я слухала Жана Мішеля Жарра, Емерсона, Лейка і Палмера, Пінк Флойд і малювала картинки з прекрасною сумною дівчиною, що стояла на пагорбі посеред моря квітів. У неї було жовте волосся, що розвівалося на вітрі, й прозора блакитна сукня. Вона була смерть і сум. Я завжди бачила образ смерті як щось гарне, дуже людяне, чого в жодному разі не можна боятися. У дуже несерйозному віці я усвідомила, що життя можна порівняти з днем, і єдине, в чому ти можеш бути впевненою у цьому суперечливому світі, — то це в настанні ночі, коли голова доторкнеться до подушки й щось помчить мене геть від усього, пронесе крізь виміри, і єдиною розбіжністю в ідеї дня та смерті буде те, що після ночі настане ранок і все повторитеся, а після смерті нічого вже наставати не буде.

У вісім років почалися мої затишні філософські зоряні вечори, коли я сиділа в батьківському кабінеті, зовсім сама, й він усе не приходив додому, а я занурювала себе в транс, дивлячись на чорне небо й на місяць і намагаючись осягнути сутність нескінченності.

Одного разу, років у 9, у мене сталося осяяння: смерть і Бог — щось тісно взаємозалежне, і космос не може бути нескінченним, бо в якомусь місці настає Неіснування, що і є смертю. Іноді мені здавалося, що тінь якогось мого забутого предка схиляється над моїми плечима й тихо нашіптує моєму розумові, що писати й малювати.

Я росла худою, хворобливою і трохи відлюдькуватою дитиною. У мене були тонкі, ніби старечі пальці та ріденьке рудувате волосся. Я була доволі неговіркою і надзвичайно замисленою істотою з багатим словниковим запасом, і мене завжди вважали на 2–4 роки старшою за мій реальний вік. Однолітків я навіть відлякувала, адже була створена інакше, а таких у масах, ой, як не люблять! Я дружила з батьками та з собою, і цього мені цілком вистачало. Я пам’ятаю, що могла бути по-справжньому щасливою, тільки залишаючись у тиші (з улюбленою музикою) і на самоті, де могла нарешті відкритися своїй істинній сутності та щось писати й малювати, поки не поженуть у ліжко.

Мені читали вголос Шекспіра й Гоголя, ми з мамою, бувало, обійнявшись, ридали над рядками — й це було щастя!

Це було моє дитинство, казкове, нерозкрите, сповнене якихось небезпечних, заворожливих чарів, і все в ньому було пронизано передчуттям чогось забороненого, що тихо дозрівало десь між небом і землею.

У серпні 1992-го, в 11 років, мені належало пройти перше в житті випробування піонертабором у Карпатах. Мої батьки змовилися з батьками однієї подруги, що була таким самим відлюдьком, як і я, вирішили заслати нас куди-небудь у серце реальності, щоб ми змогли пройти там болісне, але необхідне загартування Громадським Життям. Шкільні будні за 5 років батьківських надій не виправдали — я вміла робити все можливе, щоб за ненависною партою з’являтися якомога рідше. Школа була для мене чимось на кшталт прикрої неминучості. Мене заносили туди різні вітри, я вчилася погано, але не жахливо, писала романи на уроках і дивилася у вікно на перервах, подалі від юрби своїх однолітків, що репетувала, граючи в «квача».

У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.

Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.

На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.

Я не могла повірити своєму щастю — все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ — пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.

Батько вихвалявся мною — ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!

Але все було не так погано до моменту, поки одного безневинного ранку я не виявилася в товаристві Сашка Спортивного, котрому замало було просто стояти на голові — він задирав ногу в немислимому шпагаті й гарно розмахував руками, але на додачу змушував і мене займатися йогою, від якої виникали бридливі асоціації з впалими животами й випнутими ребрами. Він, бачте, хотів допомогти мені. Мені було поставлено діагноз «плоскостопість». Він рекомендував мені промивати ніс соком цибулі (татусь відразу заборонив пірнати), примудрився розбуркати трохи призабутий комплекс моєї неправильної статі, вимовляючи неприємні слова та словосполучення — «яєчники», «сечовий міхур», «кишковик», «фалопієві труби», «застудити додатки»… При цьому він трохи гаркавив. А ще він сказав, що в мене хронічний гайморит і вповільнений розвиток молочних залоз (після огляду) плюс щось із підшлунковою.

Я хотіла вити, виставлена на огляд батька, що уважно слухав, у руках стороннього, страхітливо засмаглого 39-річного чоловіка, дужого, непристойно гарного, з ніби глузливим тонкогубим обличчям і густими бровами. Найбільше пригнічувало те, що татусь мій перебував у цілковитому захопленні Дядьком Сашком, як називала його Маринка. Її батьки знали його, виявляється, років із 8, і Маринка цілком поділяла мою неприхильність до нього. Він був теж імраєманом і їздив на моє море вже 13-й рік поспіль.

Він жив щасливо й невибагливо, харчуючись морською капустою і консервованим перцем. Він спав у гамаку в одному з куточків санаторного парку, ціле літо проводячи на нашому пляжі. У Ленінграді, де я була один-єдиний раз у житті, керував невеликою групою аматорів кунгфу і медитував… медитував… медитував…

Тато сказав, (о жах!), що якби він був молодший, то теж оселився б у гамаку. В парку. І став би йогом.

Вони вдвох знущалися з мене, як могли, — примушували робити дихальні вправи з правильною вимовою принизливого «х-х-х-и!» під час видиху, не пускали плавати, коли вода була холодніша за 18 градусів, тому що (в два голоси) «статеві органи можуть застудитися».

Мені приписали майбутнє (з того, що пам’ятаю) горбатої ревматички з кривою спиною і ще кривішою шиєю, а також із дефектом гортані, який можна вилікувати лише ранковою сечею (екзотика, блін).

Мої дротохідні справи було відсунуто на другий план Сашковими вправами з якогось невимовно бридкого китайського монастиря. Він демонстрував на мені точки «дянь-тянь» і «бай-хуей».

І все-таки останньою краплею була процедура постановки хребта, яка врочисто виконувалася перед аудиторією інших зацікавлених батьків і в процесі якої про мене говорили в третій особі або ж вживали до сліз ненависний термін «дитина» («у дитини підвищена енергетика, що ймовірно закоркована в центральному меридіані, отут, на куприку»).

Наостанок перед від’їздом мене лякали гарантованими жіночими хворобами, і щоб уникнути їх, я повинна була займатися китайською оздоровчою гімнастикою. Але я все-таки знайшла в собі сили для замилування кумедним боком усього цього. Сашко рекомендував мені ставити клізму для очищення і неодмінно, (неодмінно!) промивати носа!

Уся моя сутність здригалася й гримотіла в ті страшні моменти, коли м’яким вкрадливим голоском втовкмачували мені ідею моєї жіночої статі.

У тому ж віці в мене раптом закучерявилось волосся, тож я почувалася безглуздою довгоногою Мальвіною, ніжною і тендітною, — хоча в душі була загартованим, брутальним і незворушним матросом.

У травні 1993 року, після тривалої ангіни, в мене почалися місячні. Я вже була отроком освіченим, маючи за плечима «написані з тонким гумором» і «легкі для читання» вирізки з газети «Сім’я», книжку, презентовану на моє 11-річчя, за назвою «Дівчинка стає дорослою» і трофеєм особливо коштовним (як, втім, і небезпечним), одного разу виявленим у батьківській шухляді й ретельно переховуваним — від мене (хі-хі!)… Урешті-решт ми з мамою мирно з’ясували стосунки. Вона запитала, чи зрозуміла я з цього складного порнографічно-графоманського надбання бодай слово. Я зізналася, що, загалом, ні.

Ні, не бридко, та й у тих невиразних обрисах, що їх я все-таки змогла розрізнити в словесній каламуті, я не побачила нічого такого, що шокувало б. Хіба що лесибанки, чи як їх там…

Мені дуже делікатно пояснили, що подібну літературу навряд чи є сенс забороняти взагалі, але я ще замало знаю, щоб бути здатною до правильного сприйняття, і моя сьогоднішня оцінка деяких е-е-е… м-м-м… дій може фатальним чином зіпсувати відповідне сприйняття цих речей завтра. Я погодилася. Тема сексу залишалася чимось надто дрімучим навіть для мене, і я вирішила віддати всю увагу літературній творчості. У січні 1993 зав’язалася моя перша серйозна сага про «космічних прибульців і методи боротьби з ними». Це було набагато цікавіше за легендарний кінесівський «Шлюб під мікроскопом» (який, до слова, так і не був прочитаний мною до кінця).

Пляж радісно гомонів і ворушився рожевими тілесами, що спливали салом. Усе як завше, коли заїзд із прилеглих областей трохи розхитує приморську романтику своїм провінційним подихом. Але було весело.

Це була класична ілюстрація до вислову «громадяни СРСР мають право на відпочинок». Простакуваті профспілковики та новоспечені підприємці активно й діловито відпочивали, різалися в карти під тріскотіння накритого рушником радіоприймача, а поруч гладка мати сімейства витягала з картатої сумки харчові термоси з котлетами й каструлю з картоплею в мундирах.

Торішнього Сашка (і його морської капусти) на звичному місці не було. І бути не могло — там, де рік тому стояли лежаки «для співробітників», було порожньо й сонце, глузуючи, заливало цей сірий простір, адже від тенту залишився тільки металевий каркас, іржавий кістяк, плямистий від облущеної фарби. Я відчувала, як вітер розпустив моє волосся й воно розмаялося, неначе вовняна шаль із китицями. Це був типовий ранній червень.

Ми залишили наші речі на теплій гальці внизу й пішли гуляти розкиданою штормом набережною. Мої улюблені пірси нагадували рештки космічного міста після ядерної війни. Скляні двері ліфта розтрощено. Яка дивовижна сила могла зробити таке з моєю солодкою Імраєю?

Ми подивилися на вибілений сонцем і обліплений висхлими водоростями краєвид і зібрались уже повертатися на маяк, бо спека стояла нестерпна, а вдома на нас чекали нерозпаковані сумки й обід, що залишився з поїзда.

Купатися не було дозволено, тому що тривав «складний процес адаптації». У переддень свого 12-річчя я стала цілком стерпною і дуже тихою, так би мовити, вимуштрованою дитиною, оскільки майже чотири роки провела в нерозлучному контакті з батьком, що тягав мене скрізь і потай, можливо, навіть пишався плодом своєї творчості (хоча до мене особисто доходила тільки сухенька критика). Втім, найуспішнішим його досягненням можна вважати мою абсолютну переконаність у власній нікчемності, потворності й непристойності в цьому високоосвіченому й культурному світі.

Так ми й ішли, в статечному мовчанні — попереду батько зі своєю ассірійською бородою, в темних окулярах, з непрониклим обличчям, і смиренна донька: недолуге створіння, загублене в невиразному проміжку між отроцтвом і дитинством. Я кусала нігті, чмихала носом і голосно шкарбала поцупленими в мами босоніжками на недозволено високих підборах. Ноги раз у раз підгиналися, як у новонародженої газелі, очі сліпило через відсутність забутих у поїзді окулярів, а спина свербіла від поту, від пляжу, який ми залишали, та від моря, в якому мені не дозволили скупатися.

Ми зійшли нестерпно крутими сходами, на яких не було ні сантиметра затінку (як же татусь не любив користуватися прохолодним швидким ліфтом!), проминули санаторний парк — а там була ще безліч сходів дорогою від прохідної. Імрая займала величезну площу вздовж наймальовничішого узбережжя, але в плані матеріально-соціальних благ мала рівень досить провінційний. Наш маяк стояв осторонь, на горі, займаючи цілий мис. Але, крім лаврів із фісташками, там не було нічого, що допомогло б нам проіснувати в повсякденному житті, й ми ходили в селище Ебра, де було приблизно 12 багатоквартирних будинків і кооперативне диво «Ластівчин Дім», там можна було купити татового червоного портвейну та Адчину червону панамку.

Ми зайшли до крамниці. Я зачепилася за поріг і влетіла в чиєсь дбайливо підставлене плече. Батько спопелив мене поглядом, щоб мене мучило сумління за цвіль у його відпустці, й мовив: «Оці шлапаки надягаєш востаннє».

— Угу — відповіла я, завершуючи свою партію вже подумки: «Аякже, востаннє! Це тобі треба аж надто розсердитися, щоб купити мені нову пару!»

Наступного дня батько вигулював мене на санаторному причалі й заразом спостерігав розкішний імрайський захід сонця. А моя напружена увага сконцентрувалася в кінці «дніпровської» території, де громадився високий паркан і обтягнутий сіткою пірс наступного санаторію. Мій торішній знайомий, мешканець зеніту батьківських симпатій був тут як тут, і татусь це теж помітив, тож перш ніж я встигла послизнутися чи звихнути ногу, або ж викликати грім небесний — страшна хвилина прийшла сама по собі. От ми й зустрілися:

— Здрастуй, Левеня, — йог зверхньо розкошлав моє кучеряве волосся. Він завжди називав мене левеням. Я ж бо любила левів — дрібне підлабузництво!

— Здрастуй, Сашку, — дивлячись повз його страшні зелено-жовті очі, відповіла я, водночас дивуючись, що вітається він спершу зі мною.

— Я спостерігав за тобою сьогодні. Знаєш, це приголомшливе перетворення. Ну, що ж, тепер ти — справжня жінка.

Як завжди, я не зрозуміла, неуважно глянула на мастило під нігтями й хрест від загубленого лейкопластиру навколо розчуханого укусу комара.

— Здрастуйте, — Сашко потис руку моєму батькові.

Запитав, як у нас в Києві. Виявилося, що так само, як і в них у Пітері.

— Ну, і як? — влізла я. Сашко посміхнувся, але нічого не сказав.

Вони говорили потім без мене хвилин із 5 і домовилися зустрічатися на пляжі щодня. Мене ця перспектива відверто лякала.

Наступного дня Сашко, торішні білявка й руда дівчинка, усі в майках із рукавами, затишно влаштувались у кутку під санаторним тентом і дивилися на нас із гостинними посмішками. Я була вбрана в яскраво-рожеві лосини та червону майку із золотими квітами (ви пригадуєте, який це був шик у далекому 1993-му?), але почувалася опудалом.

— Щось холодно сьогодні, — сказав Сашко, дивлячись на море. — У тебе розкішне волосся — таке кучеряве, — продовжив він, не повертаючи голови. — А це Віра.

Білявка встала, посміхаючись підійшла чи то до мене, чи до поруччя, щоб подивитися на хвилі.

— Просто Віра, гаразд? Ніяких тіток… ніяких «ви»… — у неї було дуже приємне, солодке обличчя. Вона вся була якась медяна, м’яка, невеличка на зріст, незвичайна й така само ідеальна, як і її (?) чоловік Сашко. Я б дала їй років 30, втім, через нестандартність і солодкавість усього її вигляду могла помилятися.

— Ах, Віро, як це чудово, не бути по-совєцьки! Моя дочка нікого й ніколи не називає «тіткою», — сказав мій батько, посміхаючись їй. Посмішка вийшла аж надто фальшивою.

— Це Таня, — сказала Віра, коли руда дівчинка почала шепотіти їй щось — я майже не розчула нічого, крім єдиного — «мамо».

— Сідайте до нас, зараз я зварю кави.

Кутиком ока, поки я розглядала Руду, помітила, як хижий Сашко вже тягне на сусідній лежак мого батька, де зароджується захоплена бесіда. Як завжди.

— Ти виросла, — сказала Таня, уважно розглядаючи мене з голови до ніг. Я нітрохи не соромилася й теж витріщалась на неї. Вона мала років з вісім, була вся в ластовинні, пронизливо руда, навіть рудіша за мене, з рудими бровами й віями. Мені сподобались її очі — хуліганські, хитрі, трохи примружені, зелені, як у кошеняти.

— Ти вчора приїхала? А ми тиждень тому. Я позавчора купалася. Тебе взагалі як звуть?

Я назвалася й почервоніла.

— Адо, а тобі скільки років? — Віра випросталася з туркою в одній руці та порожньою чашкою в другій.

— Буде дванадцять.

Сашко озирнувся, зробив запрошуючий жест. Я глянула на Таню й підійшла до нього.

— На, це твоя кава. Ти п’єш каву?

— Е, ні, їй не годиться. Мала ще! — швидко сказав батько, але Сашко, що сидів між нами, мовчки дозволив мені взяти чашку з його теплих пальців.

— Нічого, гадаю, заради сьогоднішнього дня їй можна дозволити. Ти подивись, яка в тебе донька! Заміж час! — він легенько доторкнувся до мене ліктем, і зо дві краплі впали на мою майку. — Тільки ось одягатися не вміє.

— Ні, з нею розмовляти безглуздо. Є багато речей, які їй вирішувати не доводиться, але вже цього року свій одяг Ада вибирає сама, — докинув батько.

Я все тримала свою каву, не зважуючись зробити перший ковток.

— Правда ж, гарно пахне, — сказав, а не спитав Сашко, підносячи до губів свою чашку.

— Угу.

— Ти знаєш, я думаю, що коли тато не дозволятиме тобі пити каву, то ти приходь до нас, і ми завжди зможемо почастувати, — шепнув він мені на вухо, коли батько вийшов на пірс, захоплений балачками з Вірою.

Наступного дня з’ясувалося, що Віра й Таня взагалі з іншого міста й Сашко зовсім не родич їм. Атож, як я могла не здогадатися? Адже в таких як він, дружин не буває!

І тоді ж у мені зародилося нове грайливе почуття. Це дуже нагадувало запал «козаків-розбійників», коли сидиш на фісташці й або тремтиш чи то від ляку, чи з нетерпіння — впіймають, встигнеш утекти? Тільки було щось іще. Я всіма хребцями відчувала, що Йога надзвичайно хвилюють певні аспекти мого розвитку й від цієї зацікавленості хотілося втікати, грайливо озираючись, із вереском задоволення.

Буквально відразу він у мене спитав, чи не почалися місячні. Я була готова до такого запитання (авжеж, щоб він — та не спитав?!) і коли відповіла ствердно, він так особливо, так радісно посміхнувся, що я навіть відчула несказанну гордість за свій безглуздий організм.

І потім почалося. Шкода, що саме про ці дні в мене не лишилося жодного запису. За шість місяців по тому, на тренуванні з фігурного катання я почула пісню, яка до цього все літо грала в моїх навушниках — yello, drive/driven… І дика, відчайдушна ностальгія скрутила мене так, що я стрибнула в полуторний «сальхов» і потім гірко заридала, а коли прийшла додому, знищила всі свої таємні записочки й відверто визнала, що несамовито, до божевілля закохана.

А влітку було ось що.

Ми вже не стояли в позі драконів і чапель, ми не робили «х-х-хи!» — сиділи на одному зі зруйнованих пірсів, наші ноги теліпалися за чотири метри від води. Ми говорили… говорили… говорили… З несказанною легкістю йому вдалося проникнути в налиті соком, що пульсує навесні, нетрі моєї Неможливої фантазії. І я вихлюпувала йому все — про Нескінченність, про секс і смерть, про себе, що танцює в похмурому дзеркалі під зітхання «Енігми», й про тремтіння вогника свічки до того часу, поки я, дивлячись у вічі своєму відображенню, не побачу, як відкривається світіння зірок і полиск келихів мого внутрішнього задзеркалля. Немов казковий персонаж із якогось іншого світу, він загіпнотизував стража моїх мозкових володінь своїм хижим котячим поглядом, спритно підібрав ключа й тихенько прослизнув усередину моєї свідомості. Він начебто вивільняв із полону Неможливого нову, фантастично гарну істоту, яка з тихим захватом розглядала свої довгі рівні ноги, непристойно вузьку талію й дивовижно довершені груди 1-го розміру. Ми сиділи так годинами, наші засмаглі лікті стикалися ніжним золотавим пушком, море хлюпотіло під нашими ногами, й те, що говорив він — ідеально вміщалося в зяючі то тут, то там проломи в моєму уявленні про світ. Те, що я танцюю в темряві, виявляється, добре. У мені живе ця енергія, ця пристрасть до себе, коли весняним поглядом я жадібно впинаюся в свої розкішні відображення в магазинних вітринах. Я опинилась у новому, дорослому тілі й зовсім не знаю, як ним керувати. Старий хитрий павіан — як обережно, як грамотно він рухався, сходинка за сходинкою підводячи мене до неминучого фіналу!

Він поводився зі мною, як із рівнею, немовби брав за тендітну жіночну долоню й допомагав перебігти по веселковому містку через прірву між дитинством і зрілістю (у тих самих невагомих босоніжках із гострими підборами), і в цьому було для мене стільки досі не відчутої романтики! Але це була аж ніяк не дружба — навпаки, між нами щохвилини розривалися й гримотіли снаряди міжстатевої ворожнечі, почуття переслідування й підкорення, мої захоплені злість і запал.

Батько щодня запитував, про що ми говорили, і я знехотя відбріхувалася, що про йогу й нескінченність, хоча насправді, коли я боялася пройти по вузькій і крихкій крокві на другому поверсі зруйнованого пірсу до місця, де ми звичайно сиділи, Сашко (якого я тоді з почуттям торжества перейменувала в зовсім мерзенного Альхена), стоячи вже на тім кінці, посміхаючись, говорив: «А ти перетвори свій страх на секс. Ти йди, бійся й кінчай».

У моєму романі про космічних прибульців дедалі більшало любовних розділів. У спекотні сієсти я сідала на кам’яні щаблі Старого Будинку, підставляла обличчя та плечі розжареному сонцю й зовсім по-новому любила себе — з цією медвяно-брунатною шкірою, із гладеньким обличчям у ластовинні. Любила, тому що точно знала — є на світі така істота, яка хоче гнатися за мною, готується розгорнути своє величезне чорне крило, щоб накрити, й зараз допомагає мені розібратися в цій моїй неземній красі, тішить себе іскристими надіями на швидкий збір запашного врожаю. Він сказав мені: «Ти сама відчуєш, коли будеш готова. Ти підійдеш до мене тоді й скажеш: „Сашку, я готова“.»

Якось, зачеплена за живе черговою порцією «цікавої життєвої правди», я зважилася-таки взяти свій реванш і продекламувала розбещувачеві жахливо непристойний віршик:

На це Сашко, посміхаючись із замилуванням, сказав, що його філософія полягає аж ніяк не в ї…, а в отриманні задоволення, причому, далеко не від самого цього процесу. Я принишкла й слухала далі. Йшлося зовсім не про божевільні зносини з усіма підряд і, тим більше, не про (б’юся об заклад, що ви всі про це подумали!) «а тепер поторкай мене ось тут: знаєш, як це називається?». Він взагалі не торкався до мене, тільки трішки притримував спину, щоб не горбилася, коли ми ранками займалися гімнастикою.

Батька не могли не насторожити зміни в моєму ставленні до Йога, й він почав дедалі частіше завантажувати мене якимись нуднючими заняттями на кшталт зубріння англійської, або ще гірше — німецької. І оскільки процес акліматизації вже минув — під тент мене не пускали. А я зовсім провалилася в квітучі сади своїх нових фантазій, і ми могли за цілий день і словом не перемовитися, оскільки я була настільки заглиблена в себе, що єдиним зовнішнім подразником, здатним викликати адекватну реакцію, був той в’їдливо усміхнений Альхен і більше ніхто.

О, тоді-то й почалося моє пляжне гарцювання. Коли він був десь у зоні видимості, з яким п’янким захватом я пролітала повз нього, ловлячи м’яча, що ніби покотився, як гарно прогиналася, бовтаючись у теплих прибережних хвилях, із яким захопленням демонструвала кожен сантиметр свого дужого молодого тіла! Я захлиналася щастям, я грала в дорослі ігри, зручно прикриваючись тінню свого недавнього дитинства й нишком, нишком, навчалася робити те, що в мозку саме собою позначилося як «спокушати». Ах, цей первісний захват — коли ти, пританцьовуючи, розмахуєш закривавленими шматками м’яса перед басейном із піраньями! Я ж бо чудово розуміла, чого мій засмаглий друг хоче насправді, і з усією своєю новою дорослою тверезістю, грайливо посміхаючись, розуміла, що він ніколи від мене цього не отримає.

Поступово, коли натяки стали більш ніж відвертими й ми від цигун плавно перемістилися до питань жіночності й насолоди, я прибрала звабливої пози, томно вигнула спинку, граючись вигорілим солом’яним пасмом, і обмірковувала, яким же це чином я можу відсвяткувати свою перемогу в цьому першому життєвому двобої. Він нахабнів. Я вдавала, що ведуся. Я сиділа нібито з розвішаними вухами, слухаючи про енергію ян-ци й про те, що як він мені чогось не покаже, чогось не пояснить, то життя моє складеться зовсім не так, як могло б.

Це були пекучі, повні знемоги та спокуси дні, коли я, 12-річна, почувалася маленькою дорослою жінкою. Хитрою і підступною.

Коли за тиждень до від’їзду попри встановлені обмеження я все-таки змогла поспілкуватися з ним іще раз, мене відразу зачепила нова, трішки агресивна нетерплячість, із якою він пророкував мені похмуре невдоволене майбуття у разі відмови йти запропонованим шляхом. Я солоденько посміхалася й запитувала, що саме він хоче мені показати, які такі нові вправи. І потім, коли ліниво зітхнула й сказала: «Гаразд, хай уже так і буде, спробую прийти» — він призначив мені побачення десь у парку, о першій пополудні. І в моєму мозку виник геніальний план. Проекція можливих подій промчала бойовою колісницею, я помізкувала й мовила: «Ні, давай краще о першій на Капітанському містку». Це такий казковий оглядовий майданчик на межі між маяком і санаторієм, місце досить затишне, але воно чудово оглядається з певного пункту на самому маяку. І потім я дала свою згоду й на мить забарилася, може, навіть і прийшла б, якби не фатальне, вульгарне, мов шансон у шинку, оце схвильоване, надто поквапливе: «Надягни, будь ласка, сукню, ту, рожеву, й без трусиків».

Потім до ліфта, де відбувалася розмова, прийшов тато з нашими речами, коротко попрощався з Йогом і поволік мене за собою, готуватися до вечері.

Поки ми підіймалися, я тріумфально дивилась на своє відображення в дзеркалі, й моє серце стукотіло голосно й часто, подих перехоплювало, й ледь ми вийшли, я чудово зіграним тремтячим голосом боязко звернулася до батька зі словами: «Ти знаєш, ЩО він мені казав?»

Так, тато не був дурнем і, звичайно, здогадувався! Він впав у стан підозрілого мовчання, по тому доволі брутально відіслав мене в кімнату й почав про щось радитися із Цехоцьким, у якого ми наймали помешкання.

Тривожна звістка про моє майбутнє побачення облетіла весь маяк, і навіть зачепила самого начальника. Але ніхто до кінця не вірив.

На пляж мене тоді все-таки пустили — але навіть шлях до вбиральні я проходила під суворим конвоєм. На спілкування з Вірою і Танею лягло страшне табу, і потім, коли непомітно підкралася страшна спекотна сієста й стрілки на годинниках зійшлися в гострий клин, Зінка, що стояла на чатах побіля маяка, примчала до мене, червона, з виряченими очима й заверещала: «Він там!!!». На одну коротку мить, поки десятки турботливих батьківських рук не повели мене геть звідти, я побачила його — чарівно гарного, в майці й шортах. Він лежав на затишній лаві під укриттям з дикого винограду, просто над урвищем, і я в своєму рожевому сарафані, тільки змахнула рукою — і втратила його з поля зору на цілий рік.

Решту часу, а саме півтора дня, ми провели з батьком на тісному, вигнутому амфітеатром пляжі санаторію «Жемчужина», де я, принишкла, вдоволена, писала щось у своєму грубому зошиті, смакуючи терпкий, хвилюючий смак своєї першої жіночої перемоги.

Мені потім розповідали, що замість мене на Капітанський місток прийшла група агресивно налаштованих чоловіків з маяка, які й без того не любили таких, як він, а тут раптом ТАКЕ… Кажуть, у нього були великі неприємності через це побачення. Я стала героєм місяця, мене всі хвалили — ось яка дівчинка розумна, а він-бо, розпусник старий, думав… Але ніхто не знав, про те нове, дивне й страшне томління, що оселилося в моєму радісному серці, про той незрозумілий тягучий біль, який обплів душу. Поїзд ніс мене все далі й далі, просто в розкриті обійми ностальгії та пекучої, терпкої закоханості.

Наступного дня по приїзді додому мене відіслали до літнього табору в Карпатах, я вдало застудилась і половину зміни провела в затишному номері турбази, зовсім сама, тож, схиляючись над письмовим столом, строчила повість під назвою «Гра». Казкові сині гори йшли далеко в безодню світів, ідилічно зеленіла широка «полонина», в повітрі пахло пізнім літом, гірською травою, і подих перехоплювало від цих чудових спогадів. Іноді, глибокої ночі, я прокидалася від того, що мені снилась моя Імрая, і гарячі солодкі сльози котилися по щоках, танучи на моїй тремтячій посмішці. Мені хотілося грати в ці ігри. І я жодного разу, ніколи, ані в житті, ані з екрана телевізора не бачила людини, котра була б настільки гідним партнером для цих ігор, як Альхен. Ну, майже жодного разу не бачила.

За чотири місяці по тому трапилася ще одна історія, не менш хвилююча:

Восени мене послали в сумовитий жовтневий Артек.

Тоді я вже серйозно жила Альхеном, моїм Гепардом, і коли опинилася знову в тій самій Імраї, за декілька десятків кілометрів від того місця, замість бальзамічного порятунку, мене скрутив новий біль. Мені було 12 років, я була замріяним дівчатком, яке розгубилося й відразу люто зненавиділо весь загін (і це було взаємно). І там, серед охололих пальм і олеандрів, що давно відцвіли, трапилось дещо, й воно стало подією № 2 та вже остаточно й безповоротно порушило стандартний плин мого подальшого життя.

У пам’яті дотепер постають трішки затуманені обриси напівтемної кімнати з дивно гарними картинками на потворних цератових шпалерах. Востаннє я бачила її трохи більш як рік тому. Пам’ятаю, ходила тоді в стані якогось легкого піднесення, суміжного з відчуттям сексуального збудження, як ТОГО самого дня. Я начебто зачула його. Почуття бридкої ворожості піднялося в мені й по тому було змите божевільною зацікавленістю. Вожаті вирішили, що в мене проблеми з психікою, і він, схожий на Кристофера Ламберта, нагородив мене слизьким поглядом. Він бринькав нам на гітарі — таким самим моральним виродкам, як і я. Він ставив «Енігму» і Жана Мішеля Жарра та занурював нас у транс, а потім ми сідали в коло й ділилися враженнями.

Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків — усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах — фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові — праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа — справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах — низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.

Він знизує плечима. Здивований погляд.

— Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?

— Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? — сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.

— Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.

— Правда?

— Ну, звичайно, — він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:

— Отож, ти та, хто…

— ?!

— Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.

Я по-ідіотськи посміхалася, дивлячись на Михайла Сергійовича.

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя:

— І взагалі, ти дуже гарна.

— Невже? — запитала я вже вголос. Без тіні сарказму, просто не знала, що відповісти. Мої товаришки по загону — прищуваті піонерки з пухкими білими стегнами влаштували мені справжній бойкот, інакше, аніж «прибацаною» й «чувирлом» не називали. І тут ось таке…

— І в тебе обличчя дуже незвичайне. Тобто, звичайне, просто, коли починаєш його розглядати, воно робиться незвичайним. І очі в тебе дуже гарні… Ти просто дуже гарна, — по-дружньому взяв мене за плечі, — ти розумієш, я говорю це суто з чоловічої точки зору.

— А дівчиська в палаті репетують, що в мене не ніс, а картоплина, — збрехала я невідомо навіщо.

Він відпустив мене й стало трохи легше.

— Це все дурниці, дрібниці, не в цьому річ, коли йдеться про сексуальність людини, жінки. Ти бачила картини відомих художників, звертала увагу на тих жінок? Вони ж не були ідеально гарними. Але чим вони приваблюють? Сексуальність — це зовсім не класично правильне обличчя.

Він намотував кола порожньою кімнатою, про щось розмірковуючи, а я скромно стояла біля дошки з фотографіями. Потім він раптово пірнув поміж довгих щільних портьєр на веранду.

— Ходи сюди.

Туди взагалі з «дітей» нікого не пускали, і я заходила трохи невпевнено.

— Хочеш, я тебе сфотографую? — він сів на краєчок столу.

— Ну, добре… давай.

— Повір мені, а не їм чи собі — ти дуже гарна.

Із ним було легко. Страхітливо легко. З якихось засіків він витяг чорну обтяглу сукню з найтоншої шкіри, червоні рукавички й черевички «стилетто» на височезних гострих підборах. Природно, заінтригована думка, звідки це все в його шафі, відразу навідала мене, але зайвих запитань я не ставила.

Коли я була на полюванні, то впевненіше почувалася, сидячи мовчки, з рівною спиною та хижо опущеною головою, але дивлячись співрозмовникові просто у вічі. Мені здавалося, що вони ціпеніють від цього погляду. І я була собою. Заклала ногу на ногу, потім повернулася спиною і глянула через плече. На невеликому затишному диванчику. Він кумедно стрибав із фотоапаратом — увесь якийсь гнучкий, меткий, зеленоокий білявець, підстрижений під «каре».

Потім він вийшов, а я переодяглася. Була остання вечеря цієї зміни, всі вожаті готувалися бурхливо відсвяткувати закінчення чергового сезону, а мої товариші по загону — десь із двадцятеро недобрих хлопчиків і дівчаток, чатували на мене дорогою до кімнати, щоб оточити, притиснути до стіни, тицяючи свої брудні розчепірені пальці мені в обличчя, плюючись і матюкаючись, даючи зрозуміти, що цієї ночі, коли в нашому корпусі на чергуванні залишиться лише баба Нюся, вони мені покажуть, як це — вирізнятися з юрби. Мене боляче вдарили, але я примудрилася наступити комусь на ногу, той відхитнувся на інших, що стояли позаду, зчинилося коротке замішання, і я змогла втекти. А там саме сходами підіймалась одна з вожатих.

У істериці я кинулася до сусіднього корпусу. Холодне листопадове повітря обпалило обличчя й руки (я була в самій майці). П’янко пахло нічним Кримом. Високі тіні, блідий ліхтар, загублений серед вічнозеленого листя, двоповерховий зелений корпус, важкі двері, мої гучні кроки в коридорі.

Я постукала і, не чекаючи відповіді, вбігла в темну кімнату. Він вийшов назустріч — у джинсах, плетеному светрі, здивовано посміхнувся. І я, ридаючи, кинулася йому на шию. Ми сиділи на веранді, я втиснулася в нього, сховала обличчя в теплу дужу шию, а він тихо гладив мене по розпатланому волоссю.

— Я не піду назад. Я ночуватиму тут, — сказала я, ковтаючи зварену ним каву зі згущеним молоком.

— Але це неможливо.

— Я нікуди не піду. Вони вб’ють мене там. Або зґвалтують — (він посміхнувся з якимось замилуванням) — завтра я все одно їду додому. І нікуди не піду.

Він сказав, що зараз ми посидимо трохи, заспокоїмося, і, можливо, я передумаю. Це був мій перший самостійний дорослий вечір. Освітлення було приглушене, й ми говорили про світ, про вічне, про сенс життя, він читав мені свої вірші та грав на гітарі, а я розслаблено сиділа поруч і схиляла голову йому на передпліччя. Йому було рівно на 20 років більше, ніж мені, але я цієї різниці зовсім не відчувала. Коли стало вже зовсім пізно, він устав і сказав, що зараз піде і все з’ясує.

Я кумедно втиснулася в кут дивана й заявила, що спатиму тут на підлозі, під дверима, де завгодно, тільки не ТАМ. У нього все одно є кімната в гуртожитку, а я залишуся тут.

Він повернувся з моїми рюкзаком і курткою.

Я тріумфально засміялася.

— Ти хочеш спати? — запитав він, готуючись розкласти диван.

— Ні.

— А ти коли-небудь була закохана?

— Я й зараз закохана.

Він постелив мені. Зворушливо, мов дитині. Вийшов, коли я роздягалася. Потім повернувся, загасив верхнє світло, залишив невеликий матовий нічник. Було затишно, як удома, в далекому дитинстві, коли хтось із батьків ось так сідав біля мого ліжка, щоб прочитати казку на ніч.

— А як його звуть?

— Сашком.

— Він із тобою десь учиться?

Я затишно посміхнулася й розповіла йому все. Уперше, як не розповідала ще нікому, жодній живій душі. І солодкі сльози знову покотилися по моїх щоках.

— Але тобі було приємно спілкуватися з ним? Ти страждаєш від того, що…?

— Що він далеко.

— І він не доторкнувся до тебе жодного разу?

— Ні.

— А ти б хотіла?

Я сказала правду.

Потім було зовсім-зовсім пізно. За відчиненим вікном підступно шаруділа хоч і холодна, але все ж таки приморська, Імрайська ніч. Він увімкнув музику. Наші смаки збігалися ідеально — це були Ендрю Дональдс і Майкл Крету, Енніо Моріконе, Yello, Кейт Буш, і Майк Олдфілд.

— Спробуй заснути. Слухай, що я тобі розповім.

Повіки були важкими, як він і хотів, усе тіло перетворилося на овальний буханець, зникли руки й ноги, і там, у самім осерді, засвітилося й заструменіло геть щось рідне, моє. Невже, це була душа? Я поринала в солодкий, п’янкий гіпнотичний сон. Пам’ятаю, як він чи то «зірочкою», чи ще чимось намазав мені під очима, так, що я не могла їх розплющити. Це було як темна пов’язка, тільки надійніше. Голова приємно паморочилася, по тому з’явилася чудова легкість. Я летіла, і тої миті, коли думала, що вже засну, він наказав мені (м’яко, вкрадливо) підняти руки й летіти далі. Можливо, мене відволікала музика, котру я любила до божевілля, тому я не могла до кінця розчинитися в цьому. Я встала, з заплющеними очима побачила величезний скляний палац, і там була овальна, вмурована в прохолодну мармурову підлогу ванна, наповнена рожевою водою. Скрізь лежали пелюстки троянд і квітки лілії. Він сказав, щоб я сіла, щоб я скинула довгі чорні рукавички, корсет із червоної шкіри, високі чоботи на шнурках. Я рухала руками по всьому тілі, неначе пестячи себе. Він сказав, щоб я розпустила волосся й залізла у ванну. Це було страхітливо реалістично. Тільки першої миті його руки здалися мені руками — потім це була вже тепла рожева вода. На обличчі, на шиї… Я ще й досі відчувала, якимось куточком свідомості, що на мені ті лосини та майка без рукавів, але більша частина мого мозку була впевнена, що я зараз лежу на округлій сходинці, в куті овального басейну. Потім він наказав мені вийти, витертися великим пухнастим рушником, втирати в шкіру духмяну олію. І переді мною стояла таця з фруктами. Там були всі мої улюблені фрукти, а нагорі лежав банан. Такий великий, такий соковитий.

— Візьми його, — попросив голос.

Але якби я не поїхала цього літа в Карпати, де нам з гуманітарної допомоги щодня привозили по три ящики на загін — я б неодмінно його взяла. Але на мій день народження мені подарували особистий ящик бананів, і я зжерла його за день та перейнялася глибокою відразою до цих тропічних ласощів на кілька років наперед.

— Я хочу полуницю, — хрипко попросила я.

— Візьми полуницю…

Він легко доторкнувся до моїх губів, і чудовий, жахливо реалістичний смак прокотився по всьому тілі.

Потім знову почалося спокушання бананом, і якби не було того ящика, моя тендітна психіка зазнала б, напевне, куди більшого шоку, аніж від того, що було згодом.

Я була нібито зовсім оголена, у величезній залі з колонами. І тут мені назустріч вийшов… ні, ні, не принц, а Ведмедик. Великий такий, плюшевий.

— Тобі так подобається ця музика… — повторював він, коли звучала моя найулюбленіша композиція.

Ми танцювали, і я неначе остаточно отямилася (я не могла спати під таку музику). І ще — я обіймала його за шию, а він упевнено тримав мене значно нижче спини. І при досить тісному контакті я з переляком відчула те, чого не могли приховати ні тканина нашого одягу, ані рештки солодкого дурману в голові. Про це я тільки читала в книжках (а про аспекти чоловічої сексуальності Альхен розповісти не встиг).

— Тобі подобається Ведмедик? — запитав ведмедик, підозріло часто посопуючи мені на вухо.

— Так, — посміхаючись, відповіла я.

— І ти Ведмедикові теж дуже… дуже подобаєшся…

Потім мене перемістили назад на ліжко.

— Зараз я зроблю тобі невеличкий масаж.

Я лягла на живіт і вдала, що не чую прохання перевернутися на спину. Упевненим рухом він задер мені майку, і його руки зграйкою маленьких тепленьких павучків забігали по моїй спині.

А потім він начебто набрався хоробрості й трішки заповз рукою під лосини, рвучким рухом стяг їх разом із трусами (а вони були, зауважте, зовсім кошмарні, дивовижно дитячі, причому, хлопчачі, на них линяло все, що тільки могло: недбальство в питанні білизни теж відіграло свою фатальну роль у плані захисту моєї цноти). Я видала якийсь невдоволений звук і так само спритно та впевнено повернула свій одяг на місце. Він спробував знову щось зробити, але я хитро вивернулася, розплющила сльозаві очі, які пекло, схопила якийсь плед, накрилася ним з головою і зачаїлась. Він щось казав, так само м’яко й вкрадливо, і Ендрю Дональдс співав It’s Snowing Under My Skin, але я засіла там, ніби в норі, й завмерла, боячись поворухнутися.

Він довго сидів поруч. Потім спрацював «автореверс» і заграв інший бік на касеті. Нарешті він сказав своїм справжнім голосом:

— Нічого не займай! Музика вимкнеться сама. Ключа вранці віддаси вахтерці.

І пішов — оглушливо голосно ляснув дверима. Я полежала так якийсь час, потім, прислухаючись до нічної тиші, вибралася з-під пледа й почала сміятися, витираючи очі краєчком простирадла. Це був істеричний, нервовий сміх. Почуття розпирали мене, не давали дихати. До мене тоді повною мірою дійшов ідіотизм ситуації — я ж не думала нічого такого! І я просто попросилася переночувати, а тепер ось лежу в його ліжку! Це ж треба так влипнути!

Я, особливо смакуючи, взялася вивчати кожен сантиметр його лігвиська, слухати музику, перегортати журнали. Ось і ще одна пригода.

Але до ранку на душі знову зробилося тужливо. Хоробро погойдуючи стегнами, я за десять до сьомої спустилася до вахтерки, крутячи на пальці ключа від його кімнати, сказала, що ось він, мовляв, просив передати. Вона на мене так подивилася. Ну, а потім знову були товариші по загону. Знову крики, істерики, курний тролейбус, прохолодний сизий Сімферопольський вокзал. І мої сльози, впереміш із нотами drive/driven, що текли по веснянкуватих щоках, поки колеса вистукували ностальгічний дріб. Перекреслений напис КРИМ помчав у небуття…

А потім була ковзанка, полуторний «сальхов», і я відверто визнала: в мені щось є. І дико хотілося цим якось скористатися — закрутити ще якусь аферу, ще з кимось пограти. Але не було з ким.

І в червні 1994 року ми знову збиралися їхати в Крим.

Я знала, що Альхен буде там, і це усвідомлення підкидало мене серед ночі, мов на розпеченій пательні. Коли до від’їзду залишався тиждень, я так страшно нервувала, що в мене розболівся живіт, та так, що бригада «швидкої» запідозрила апендицит і я 5 днів провела в лікарні.

І писати про цей рік абсолютно нема чого: ми їздили трохи менше, ніж на місяць разом із батьком, його новою дружиною і моїм маленьким зведеним братиком. Мене оточили міцною, надійною стіною батьківської пильності, й із-за цього невидимого частоколу я з тугою дивилася на свого Ебенового Мага, а він, такий само до непристойного звабливий, заклично поглядав на мене, начебто нічого не сталося. Я хотіла Грати, але на мене повісили приготування їжі, турботу про братика й категорично, на гарматний постріл, забороняли наближатися до тенту. І коли я, обпечена сонцем, нещасна, з температурою, пленталася з ними на пляж, мені здавалося, що це дуже дивна батьківська любов — адже мені було погано, було спекотно, а мене змушували надягати щільні, довгі зелені штани, щоб прикрити опіки, й через температуру не дозволяли купатися, та все одно не пускали нагору, під тент, наказуючи якось тулитися на вузесенькій смужці затінку від пірсу. Адже якщо мені бажали добра — хіба не краще було б просто залишити мене вдома?

А в них бушувала нескінченна пекуча вакханалія — приїхала чорнява Ориська зі звабливими формами в блакитному купальнику, були вечірні променади, цілування просто на пляжі й моя цілковита розгубленість щодо подальших дій. І коли я начебто вже визначилася й помітила пролом у стіні батьківського піклування — ми вже мчали в розжареному курному автобусі та лаялися біля водограю з голубами на Сімферопольському вокзалі, бо я хотіла пити. А в голові безглуздо бриніли слова Альхена, якого я таки примудрилася спіймати дорогою до кабінки для переодягання:

— У тебе розкішний вигляд, так подорослішала…

Що більше я намагалася переконати себе, що жити можна лише сьогоденням, то дужче впиналася пальцями, що дедалі слабшали, в найсолодші тижні, які обірвалися тільки день тому. Відразу після Імраї, що стрімко віддалялася від мене з кожним ударом цього, вже напівчужого серця, ми з батьком поїхали на тісну лялькову дачку в зеленому куточку Києва, що нидів у своєму безмор’ї. Точніше, на одну з делікатних околиць його. Ми повинні були провести там увесь липень, а в серпні мені світив гранд-відпочинок на ще одній околиці, тільки не київській (моє гірке зітхання), а в якійсь екзотичній, звабливо-безлюдній оазі, загубленій у всіх трьох вимірах, на забутій народом землі, оточений золотавими ланами, старими й ностальгічно іржавими в своїх спогадах про часи комуністичної молодості радгоспами й колгоспами. «Справжні українські степи та річечка» — ось чим я милувалася добрі два тижні, поки тріщина, яка тяглася з перламутрового сяйва мого солоного, жагучого червня, не дійшла до похмурих днів безмовності на цьому клаптику суцільної дикості та безлюддя. Добре, про це іншим разом, а поки що повернімося до дачки.

Я жила снами. Життя моє ділилося на два етапи. Спершу, спалювана денним світилом, я сиділа в шезлонгу посеред оповитої неїстівним виноградом самопальної альтанки й намагалася щось писати… А по обіді під невсипущим контролем татуся ішла на Дніпро, марно силкуючись уявити замість правого берега з електростанцією, що димить, безмежні простори та світлий обрій…

Море й пісок… О Боже, як же я страждала, затиснута між двома велетенськими сушами, дивлячись на течію, що мчала на південь, до моря! Я була сама. Адже все моє — душа, серце, свідомість, думки — були поховані там, під кипарисами. Те саме пронизливе небо з тим самим тінявим холодом — як вони грали на почуттях бідолашної дівчинки на лазуровому березі, під розпачливий лемент білої чайки, що ширяла в блакитних просторах: «Не повернешся, Адоро! Не повернешся! Не повернешся!»

Другим етапом була ніч — ця задушлива ніч, яка дряпала спогадами. Я йшла спати, чи просто лежати на широкому старому ліжку, намагаючись переконати себе, що це не Київ, а мій солодкий грот, кімнатка з вікном на схід, і я на дивані, з живою іконою нічної Ялти в головах. Іноді, разом зі слізьми, які незмінно омивали щоки, я починала вірити… Але тоді мені хотілося встати і йти, йти на балкон і дивитися на море, дивитися на маяк і дихати… Дихати побаченим! А цього я не могла. І моторошне усвідомлення вогненним дощем лилося на мене, стікаючи на тканину дачкінської подушки солоними слізьми, і я ловила їх своїм гарячим язиком — смак моря. Ах, мій опіум, він пронизував нещадним морозом усі мої без того змерзлі, напівживі почуття.

Нас розділяли 990 кілометрів. Але плюскіт моря все одно іноді чувся. Раннього ранку я розчиняла вікно та вдивлялась у блакитне сяйво липневого неба, що переходило за щільний килим пухнастих верховіть. Вони гойдалися й шаруділи, вони були єдиним джерелом звуку серед вкритої росою тиші. Цей шелест колюче й точно нагадував мені мрячні ранки в Імраї.

— Там воно, твоє море! — казала я собі, уявляючи, як зелена завіса листя розходиться і… Чудесна далечінь, неможливі простори. Море!

Як я засинала? Так, вечори самі по собі були не дуже приємними. У них мене тішило те, що черговий день добіг кінця й ланцюжок із майбутнього просунувся на одну ланку назад. І хтозна, може, ось так плавно, без особливого болю промине й рік? Коли я дивилась в індигову безодню вечірнього неба, мені часом здавалося, що воно прийшло до мене з Імраї. Там теж були зорі… Київські зорі горіли тьмяно, так само, як і все життя в цьому ненависному місті. Імрая… вона вся переходить у цю матову темряву, і світіння міських вогнів зливається зі світінням зірок. Примружишся — й не знаєш уже, де закінчується земля й починається небо: суша, море й космос були неподільні, це був один величезний Рай. А рай — це злиті з землею небеса, де в кожному прихованому за цикадовою пітьмою вікні горить своя власна Вега, а над обвіяною бризами головою мерехтять у невидимих вікнах чиїсь життя, відбиваючись у unhuman stillness of the sparkling sea.

Виснажена спогадами, я не могла забутися відразу, й цей буро-малиновий проміжок між шматочком блаженства й похмурим київським сном був наповнений сяючими розсипами глянсово-прозорих фотокарток, які в матеріальному світі не існували, та були розтиражовані в моїй щедрій пам'яті незліченну кількість разів. І ось вони з’являлися, одне за одним, найрідніші місця, такі справжні! Такі убивчо справжні!!! І з моїх розпухлих повік уже вкотре починали котитися сльози. Мене гнітило все — іскринки щойно пережитої насолоди (я повинна бути не сама), ця кімната, ця дача, ці люди, татусь, який спить у кімнаті внизу.

«Воно все там, Господи, і хтось цим усім зараз милується, хтось незмінно цілується в мрійливих і диких куточках санаторного парку… А я?»

Що ж роблю в цей час я — якій потрібно це місце, як повітря, як вода, як їжа й вогонь із любов’ю? А я просто лежу й дивлюся крізь шпаринку напівприплющених повік за 360 днів і 990 кілометрів, які зловтішаються й тріумфують з того, що розділили нас.

І знову безнадія. Знову туга й безвихідь. Можна битися головою об стіну, що я й роблю час від часу.

Найкращим подарунком на мій день народження була б, звісно, моя здійснена мрія. Тільки справжня. Квитки в рай. Просто, чи не так? І знову я безжально грала зі своєю уявою, малюючи пронизані оптимізмом картини, — як я прокидаюся, а татусь демонструє мені два квитки й ми, всупереч усьому, шпаримо на три дні в Імраю. Слово честі, я б задихнулася від раптового напливу щастя, що сяє та іскриться, мов те шампанське в ямці мого плеча (ах, ці сни…). Але на моє 13-річчя я ридала ледь не цілу добу без перерви. Про абияку вечірку чи смачну їжу, та хоча б про елементарні подарунки ніхто якось не подумав.

Я бачила сни. Щоночі, починаючи з тієї, як я поклала свою голову, що розламувалася, на подушку в себе вдома, щойно повернулась із вокзалу. Вони були чудові, ними одними, вважайте, я й жила. Вони передавали навіть запахи й присутність дужого чоловічого тіла за моєю змерзлою від передчуття блаженства спиною. Але завжди, о Боже, завжди, коли такий справжній Альхен, що пах морем і лавандою, обіймав мене на оповитій виноградом терасі Старого Будинку, щось починало розсипатися. І цієї болючої, стрімкої миті я усвідомлювала, що це сон. Вихор реальності вривався в мої нічні світи, й ніс… ніс… усе далі… Я ридала, намагаючись втримати його за шию, що танула, й замість теплих Гепардових рук відчувала зім’яті простирадла й дачкінські цератові шпалери. Щось я іще бачила крізь каламуть ранку, щось напливало, але це вже був справді сон.

Рівно за місяць по тому ми поїхали з мамою споглядати інші українські красоти. Далеко за містом, відсічені від людей і цивілізації, ми жили в старовинному флігелі з двома мармуровими левами. Там я писала еротичний трилер «Зетахара Алаадора», де прототипом головного героя був… І думала… думала.

У вересні, як і годиться гарним дівчаткам і хлопчикам, Аделя пішла в Будинок Знань і без жодного ентузіазму взялася до поглинання шкільних наук. Подруга, виявляється, відпочивала в «Україні» й частенько навідувала пляжі «Дніпра»:

— Ну, я не пам’ятаю! Не пам’ятаю! Стояв там один якийсь… так, на руках.

— Який? Опиши його!!!

— Ну, не пам’ятаю я! Не знаю! — і тут я прийняла тверде, мов криця, рішення: я, Альхене, теж нічого не пам’ятаю і не знаю. Життя запхали в його річище: вчителі та пари з більшої частини предметів. Годі мріяти про щастя, подружко.

Але вищим силам поведінка моя чомусь не сподобалася, й цілком несподівано ми поїхали туди. Як грім серед ясного неба й іскристих снігів. Так просто — взяли й поїхали. У лютому, в санаторій «Дніпро», на 12 днів, котрі, хоч як це жахливо, тяглися неймовірно довго. Зима в Імраї, виявляється, ще гірша за київську зиму, в якій що завгодно, хай би воно було й грудневою пургою чи квітневими садами, в кінцевому підсумку здається однією похмурою ляпкою. І в мене з’явилося таке відчуття, що я потрапила не в Рай, а в негативне зображення Раю, де все, що хоч якось було дороге для мене, — невиявлене, позбавлене звичного кольору, і не є аніякою художньою цінністю. Дивлячись на вершину Ай-Петрі, вистелену незвичними білими простирадлами, я хотіла забитися кудись подалі, заплющити очі й не бачити! Не бачити! Це були по-своєму інша Імрая, інше море — холодне, воно здавалося мертвим, інші люди… Точніше, відсутність людей. Найболючіше різонула мене, як виявилося, саме ця відсутність людей. Похмура, фатальна порожнеча на місці під тентом, де раніше стояли кілька зсунутих лежаків із червоним рушником, недбало кинутим упоперек, зі складеним одягом, якимись пакунками та незнищенними слідами буяння життя серед цієї неймовірної теплоти і єдності людських душ. І справа була не тільки в гарячому сонці чи м’яких липневих хвилях. Тепер там було порожньо й темно. Буденна порожнеча. Бездушність, суміжна з особливою зневірою троєщинских вулиць. Я була в куртці, у двох светрах і в теплих черевиках, увінчана хронічною нежиттю й довгим шарфом. Я сиділа й тремтіла від холоду на колись розжареній лаві побіля ліфта в скелі й дивилась, як дрібні хвилі, скоряючись ритмові мого серця, що стікало кров’ю, налітають на потемнілі, осиротілі до розпачу пірси. І тоді я зрозуміла, що важливо не тільки очікування самої поїздки, а ще й літа, як у пісеньці Кріса Рі, що лунає в моїх навушниках: Looking For the Summer.

А навколо був лютий, і вічнозелені кипариси з лаврами та самшитом, на жаль, не могли вгамувати його несамовитого холоду, що аж підвиваа від люті, а тим більше — болю моєї душі. Попри безсонну ніч у поїзді я так і не знайшла тут своєї тихої гавані.

Я хилю до того, що Крим, Ебра, ніколи не стануть Імраєю за відсутності однієї-єдиної людини, якоїсь скалки від міріадних юрмиськ, заради котрої я так затято рвуся до свого Чорного моря.

Ми повинні були поїхати назавтра. Так, літа не дочекаєшся. Сидиш у корпусі, самій надвір не можна, татусь іти не хоче… Я вчила уроки й хотіла додому. Там хоч умови… Для Думки й наївного онанізму…

Я стояла в телефонній будці на третьому поверсі нашого білого корпусу, й у моїй руці було затиснуто єдиний жетон — решту витратила на діда, добрих 5 хвилин втлумачуючи йому, що приїдемо ми післязавтра, 12-м поїздом, у 6-му вагоні. Шматочок легкого металу — чарівний зв’язок із будь-яким містом, від Адлера до Хабаровська. Втім, ні в той, ні в іншій я дзвонити не збиралася. З Києвом уже поспілкувалась, досить з мене. Праворуч висіла величезна, захована під скло таблиця з кодами всіх міст колишнього Союзу. Всіх. І, як здогадався читач, виділеного жирним Ленінграда (нині C-Петербурга, але істотно це нічого не змінює). Він з’єднався невловимою смаглявою рукою з монеткою в поті моєї долоні.

812 — це код. Номер я знала, як молитву… Але нескінченним хвилинам очікування відповіли самі лише довгі гудки, а голос, цей гіпнотичний голос так і залишився серед слідів минулих двох літ, щоб озиватися тільки там, а не осяяти теплим світлом мою зиму в Імраї. Хоча… без нього, без цього голосу, я була просто в Криму, просто у Великій Ебрі, на вкритому інеєм і торішнім опалим листям Ленінському шосе… І край.

Удома батько серйозно занедужав, і поки він лежав у лікарні, я відчула себе страхітливо вільною. «Воля!» — я задихалася щомиті серед свого сну й своєї яви, силкуючись зробити хоча б ковточок цього чудового напою. І ось, любі мої, нарешті, Ада-Адора його зробила.

Покваплюся повідомити вам, що першого січня цього року я задумала бажання (торішнім було здійснене «Ну, що ж, побачити тебе, Сашенько») — «Зустріти чистого й непорочного агнця, своє щире й цнотливе кохання». Отож, за годину по останньому ударі дзиґарів, який сповіщав про настання Нового Року, я це зробила. Не буду звертатися до деталей, але хлопці на небесах вочевидь перестаралися й підібрали мені для втілення мрії дещо точнісінько відповідне наївно задуманому 60 хвилин тому образові.

Ми пішли з батьками в гості, й там наші очі зустрілися.

Це було таке не зовсім відкрите, не зовсім зрозуміле, в тупості своїй доволі безлике біляве створіння 15 літ. Сама лишень цнота в нерухомому, порожньому сірому погляді. Ми чудово розуміли одне одного — щозими я впадала в стан, суміжний із коматозним, — щось на кшталт свідомого летаргічного сну. Я, істота південна, з гарячого піску й теплих хвиль, втрачала свою справжню подобу, й крім суцільного зліпка пасивності й умиротворення, в мені нічого не лишалося.

Я була як полярний сновида — загорнута в мільйон шуб і светрів, байдужа до всього, заклопотана очікуванням літа. Ми зустрічалися приблизно місць, нічим, крім холоду й ранніх сутінок, мені це не запам'яталося. А потім, у класично темному й моторошно холодному парадному відбувся мій перший у житті Поцілунок. З потрісканими на морозі губами, сором’язливий, незграбний, і такий само безнадійний, як зима, як місто, як не здійснене моє пробудження серед заметів. Я виявилася зразковою, кострубатою, блідою — такою самісінькою, як десятки тисяч школярок у всому світі, коли в свої без 5 місяців 14 виявила, що «типу закохана». Яке там adoreau! Я закохалася правильно, виявляючи в своїх почуттях дивну подібність до того, що описується в «молодіжних» журналах. І що найбільше дивувало — то це повна байдужість до Імраї, жах і вкрай неприємні відчуття від підіймання завіси над минулим (я повірила в його Неіснування, як вірила в море за вікном сумовитими дачкіськими вечорами). Я жила в ці місяці, як найнормальніший, життєрадісний, анітрохи не мрійливий підліток, якого регулярно проводять додому (той самий наївний отрок у прищуватій шкірі котрого одинадцятилітня жінка вже й не сподівалася побувати). Я нарешті жила реальністю, не силкуючись нічого змінити. Ми ходили, тримаючись за руки. Я відчувала приємну рівність, і ми, двійко незайманих і кришталево чистих у своєму сьогоденні істот, зустрічалися короткими й холодними днями тієї зими, що якось незвичайно швидко пролетіла. І ми начебто любили одне одного — і в цей мертвий час… І моя мертва душа…

Отож, у зародковій, але вже сльозаво незмінній стадії нашого зимового роману я поїхала з батьком, який одужав, до затопленої моїми слізьми Ебри, у вищезгаданий «Дніпро». І мене мов ударили листом бляхи по голові — відразу все пригадалося. Воно було виразне й прозоре, як це морозяне приморське повітря. Як я вже казала, поїздка мені не сподобалася. Раз уже щаслива рука татусевих принципів пропонувала мені цю безальхенську тугу замість літа, я хотіла швидше повернутися додому. Я не могла бачити цього зимового перетворення. І не бачила. Й повернулася, кинулась у скромні обійми мого сяючою своєю дитячою безневинністю агнця.

Так, якщо подлушпатися в почуттях, то взимку мені було добре з ним, кажу це зі всією щирістю, на яку здатна моя пошарпана маленька душа. Хоча сексом ми не займалися. У моєї любові була одна невеличка проблемка, яка в силу мого сліпого обожнювання була відсунута на другий план.

Із настанням перших сонячних днів я почала відчувати, як грубезна крижана шкоринка, що сковувала мене, починає повільно танути. І я помітила…

…Почала відкривати в собі зачаття мазохістської та лесбійської натур. Перша виявила себе відразу й негайно, за доказ чого слугує моя палка любов до худющого отрока й нітрохи не вигадані страждання, що разом ринули на мене через це. Друге кипіло й вирувало десь на діафрагмальному рівні мого тіла, що розморожувалося разом із природою.

Навесні я жила за сценарієм — пристрасті набували трішки комічного відтінку, все це мені неабияк набридло. Серйозність (а я людина рідкісно несерйозна) завдовжки аж п'ять місяців була межею всього для мене можливого. По тому… Я стала менш серйозною. Як у своїх думках, так і в рішучості дій стосовно відмороженого, як і досі, агнця. Сценарій наших побачень був простий — тоді-то ми під Джима Моррісона будемо цілуватися, тоді-то хапатимемо одне одного за різні місця, ну, а отоді (все тут залежить лише від нього) ми підемо в квартиру, яку рівно на три місяці обіцяє звільнити на час свого від'їзду якийсь далекий родич, і там усе трапиться. Але мій обранець ось уже котрий тиждень у найкритичнішну хвилину постійно знаходив який-небудь поважний і до болю прозорий привід, щоб туди не ходити, а сидіти з кислими пиками вдома й дивитися телевізор. Наймерзеннішим було те, що в квартирі, крім нас, невідступно були присутні його добропорядна мама, дідусь-пенсіонер і молодший братик, істота рухлива й капосна. Ось і вся романтика теплого весняного вечора. Ось і все наше кохання. Ось і вся я, що віддалася йому цілком. Заради чого?

Отут якраз і починалися наші перші, фатальні для рахітичної Адориної любові розбіжності. Він панічно боявся сексу. Втім, те, що мусило стати розбіжністю номер один — його небажання пестити мене так довго, як я хочу, стало чомусь його головним козирем. Ні, чомусь — це надто невиразно сказано. Не смій заплющувати очі на своє вагоме минуле! Я відразу ж із завмиранням самоотруєного серця вирішила — виходить, дражнить, виходить, завдає мені болю не в силу свого безпросвітного кретинізму, а навмисно припиняє будь-які спроби принести мені бодай мінімальну насолоду саме тої миті, коли мої думки починають трішки плавитися… І цей садизм мені начебто знайомий, так би, напевне, робив… А ось тут я спотикалася, напорювалась на щось у глухій темряві забутого минулого, злякано кидалася назад.

У день від’їзду агнець з’явився на півтори години раніше, ніж я його просила, — «заскочити на 5 хвилин, попрощатися». Ображений почасти на життя, почасти на те, що на нього ніхто не звертає уваги, він сидів у моїй кімнаті. Він волав до мого сумління, зацькованим поглядом намагаючись затягти мене в убоге поле свого чорно-білого зору, поки я ганяла в передсвятковій колотнечі, збираючи по кутках розгромленої квартири всі ті необхідні дрібниці, без яких поєднання «гепард-левеня» було б неповноцінним. І ось усі ці шкарпетки, труси й купальники спливали на поверхню квартирного хаосу, витягнуті моїм широчезним неводом, який я, не жаліючи ні сили, ні агнця, закидала щоразу з якоюсь особливою драматичністю, з тим самим відчуттям яскравої необхідності на 12 днів упасти в темні, мов ніч, обійми Чорного Мага Альфона.

Кожен мій рух супроводився пильним недоброзичливим поглядом. Баранчик начебто відчував наближення зради. Він сидів з широко розставленими довгими й худими ногами, цими павучими хідлями, складеними вчетверо, але попри те здатними щомиті перепинити мені шлях. Він акробатично тримав укупі носки своїх вічних черевиків 44-го розміру, довгим своїм торсом розміщений паралельно підлозі, схожий на гуску, яка шипить із витягнутою шиєю, що підтримує м’ячик-голову, мов у пацієнта психлікарні максимально задерту, так, щоб сірі, неспокійні очі дивилися просто на мене.

Коли я вибігла на кухню, батько хваткою строгого та-ту-ся схопив мене за передпліччя (замість вуха), вчавив у стіну і вкрай неприємним голосом прошипів: «Якого чорта ти його зараз привела? Кому було сказано з’явитися за 5 хвилин перед виходом?! Він поламав усі мої плани! Ти ніколи не навчишся зважати на чужу думку!». Я налила в пару своїх очей усе, що можна було вичавити з моєї душеньки стосовно агнця на дану секунду: «І did not ask him to come, papah, and he is bothering me as much, as he bothers you, so just leave him alone!».

Я виринула з-під його волосатої руки, бурмочучи щось здатне, можливо, догодити обуреному батькові, та заляскала дверцятами буфета, шукаючи свою заповітну пляшечку для особистого питва в поїзді.

Пропав Рожевий Сарафан. Тепер це вбрання казкової фейки не буде блищати на кримському узбережжі, світитися разом зі мною, породжуючи спогади, солодкі до божевілля, й ці відчуття обопільної доступності в наших спогадах. Не буде невидимого пікантного зв’язку між минулим і сьогоденням… Але ж цього літа він напевно був би на мене такий замалий, що обіцяв би чимало!

Найкращі поїзди — це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості — це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.

Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід — 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.

«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» — салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.

Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою — до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море — та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» — як правильно ти це сказав, Альхене!

Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.

Але треба ж бути дуже гарною!

«Отже, — Адора Велика схилилася над Адорою Поганою, — за весь час нашого відпочинку — жодного порнографічного кліпу, жодного сеансу самозадоволення, жодного прецеденту, коли ти обстоювала б власну думку, жодного найтихішого скандальчика й жодних дурниць». Адора Погана намотувала на палець руде пасмо: «Я, звичайно, старатимусь уникнути значних дурниць, але ось що стосується вдоволення себе самої, то я просто передам віжки своєї чуттєвості в інші руки, як, воно, в принципі, й має бути…».

Хочу звернути увагу психологів, чий погляд, можливо, колись упаде на цей манускрипт, що в свої неповні 14 років у мене вже були певні симптоми роздвоєння особистості. У всякому разі, Адора Розумна так вважає.

Отже, мачуха з малим не їхали з нами. «Сподіваюся, що з приїздом сестри в тебе буде більше волі й ти зможеш продовжити…» — це єдине, що запам’яталося мені з останньої, не дуже приємної розмови перед від’їздом.

Але що стосується татуся, я ж бо щиро, зі всією можливою чистотою моєї дитячої душі жадала, щоб відпочинок був для нього найспокійнішим, найкращим! А що стосується повної несумісності наших, хай і найсуб’єктивніших уявлень про щастя й відпочинок, то… розпачлива й рішуча Адора ладна терпіти що завгодно, аби тільки створити необхідну заколисуючу атмосферу цілковитої релаксації, щойно обрій затьмарить якась невдача.

Наприклад, ось ця: під час нашого відпочинку на маяк повинна була під’їхати моя сестра — серйозна заміжня жінка, пуританка найвищої проби, яскравий взірець добропорядної матері-господині, батьківська гордість і втіха. Вона відвідає нас у товаристві чоловіка й семирічної дитинки. І тоді мені, затиснутій зусібіч на трахані 24 дні, буде, як висловлюєшся ти, Альхене, дуже хріново. І крім пристойних книжок англійською та підручників з німецької, мені вже точно нічого потрібно не буде…

Втім, це зворотний бік монети. Адоро, ніколи не зазирай за постійно опущену завісу майбутнього! Дванадцятирічна дівчинко, що купалася в гумовій шапочці аби не намочити волосся й не занедужати на ньюмонію, — згадай-но! Бабцю Адоро, вище носа, пригадай свої молоді літа! А в разі цілковитого краху, якщо його там не виявиться, якщо в тій статті про «Пітерського розбещувача малолітніх» і його «дванадцятилітню наложницю, що втекла з дому», йшлося дійсно про того, про кого ти думала протягом цілого півріччя по прочитанні газетки… Ну, що ж, воля буде чекати на тебе тут, хоч тут і нема кипарисів, та й клімат не той.

Ні, ну що за маячня?!

Знову самообман! Воля у вигляді цього, даруйте, засранця? Ні. Тільки вірити. Якщо його там не буде, я умру…

Але о 15:10 ми не виїхали. З дивним спокоєм ми сприйняли факт запізнення поїзда на 9 годин. Речі відразу лягли на широку полицю в камері схову, а квитки у вікно обміну так і не проникли (хоча татусь був готовий послати все до якоїсь матері), й ми вирушили по гостях. Нічний поїзд — уперше в житті! Екзотика!

Стосовно ж агнця, то ледь я побачила першого трамвая, негайно відіслала його додому, й глибочезне полегшене зітхання пролинуло Києвом.

Із останньої гостини ми повернулися о пів на дванадцяту. Ми б сиділи там і довше, але хазяї, сонні, в халатах на голе тіло, вже викурили на двох пачку сигарет і нікого не бачили, крім одне одного. Зрештою вони не витримали й сказали, що краще не ризикувати, а валити просто на вокзал.

Ми прийшли туди після випитих мною двох келихів вермуту й неміряної кількості джину — батьком. Стрілки мого годинника показували північ. На першій колії стояв потяг, затишно жовтіючи своїми завішеними вікнами. Довідались у провідника в капцях, що це за поїзд, і дізналися, що Сімферопольський, тобто наш, і відходить він у найпершу хвилину наступного дня, тобто, даруйте нестерпну мою мову, просто зараз.

«Так швидко ми ще не бігали» — сказав би літній ветеран, згадуючи в шезлонгу й із сигаретою в зубах, як він рвонув із ворожого полону з групою відважних захисників батьківщини.

Камера схову розташовувалася, як водиться, на іншому кінці вокзалу. Старий охоронець спав у підвалі, ключ від нашого відсіку теліпався у нього на шиї. Сумок було вісім, кожна кілограмів по шість, а на ногах що я, що татусь трималися не дуже міцно. Про подальше фантазуйте самостійно.

Скочили в потяг, що рухався разом зі щастям, під крики рудої провідниці. Переплутали купе й поїхали не з літніми тітками та білою собачиною в авосьці, а в товаристві колишнього омонівця, що відразу поклав на мене свій мужній погляд. Я запримітила в ньому кволу подобу Альхена.

Коли трохи отямилася, то вирахувала, що в Сімферополі будемо не раніше восьмої вечора. До Ебри з вокзалу їхати ще мінімум дві з половиною години. Виходить, Гепарда не побачимо аж до післязавтра. Але я впевнена, він відчує мою присутність десь поруч, під імрайськими зорями — і все в нас буде добре!

За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.