Три метри над рівнем неба

9

– Ми тебе привітаємо завтра в обід.

– Але, мамо, залиштеся бодай на торт!

– На нас чекають Пентесті, ми не можемо не піти. Ну ж бо, Роберто, завтра ми будемо всі разом і відкриємо подарунки. Побачиш, що ми з татом для тебе приготували.

Дзвінок домофона перервав розмову.

– Гаразд, мамо, як хочеш.

Роберта, радісно збуджена у свої вісімнадцять років – свято проходило ідеально, – побігла до домофона.

– Я відповім! – кинула вона, випереджаючи типа, який проходив повз із тарілкою з гіркою маленьких піц і чомусь вирішив відповісти.

Батьки Роберти пройшли через залу.

– До побачення, хлопці й дівчата.

У відповідь прозвучало кілька вихованих «доброго вечора, синьйоро» та кілька більш фамільярних «па-па, Клавдіо». Якийсь хлопець, аж занадто вихований, порівняно з іншими, схопився з дивана, виструнчившись майже по-солдатськи. Матір подивилася на всіх разом, усміхаючись, і вийшла, кинувши загальне «розважайтеся» всім, вихованим і не дуже. Коли двері зачинилися, усі повернулися на свої місця і спробували, хто як міг, дослухатися до цієї поради.

– Яка Франческа?

– Джакоміні, блондинка така.

– Ага, то що їй передати?

– Нічого, відчиніть мені. Я її брат, маю залишити їй ключі.

Роберта натиснула на кнопку домофона, і потім, аби бути впевненою, що відчинила, натиснула ще раз. Пішла в кухню, взяла дві великі «кола-коли» з морозильника внизу. Вони були достатньо холодними. Вона підвелася, захряснула дверцята ногою й попрямувала до вітальні. Перетнулася з білявою дівчиною, яка розмовляла з хлопцем із нагеленим та зачесаним назад волоссям.

– Франческо, піднімається твій брат, ключі тобі несе.

– Ах… – це було все, що Франческа спромоглася відповісти. – Дякую.

І застигла з відкритим ротом. Нагелений хлопець дозволив собі злегка здивуватися.

– Франче, щось не так?

– Ні, все так, окрім того, що я єдина дитина.

Батьки Роберти, виходячи з під’їзду, наштовхнулись на групу збуджених хлопців, які, щасливо горлаючи, забігали на сходи з розмаху, перестрибуючи по три сходинки за раз і регочучи. Останній зупинився перед ними і зобразив щось на кшталт поклону. «Дбрвечір». І теж утік.

Малюк завжди так розважався, глузуючи з усіх підряд.

– Що це за шибайголови?

– Хтозна… Може, друзі того, з другого поверху, Маріно. Він тільки з непотребом і знається.

Заспокоєні цим припущенням, вони попрямували до своєї «Теми» з телефоном.

– Ось, це тут.

Сицилієць та Гак першими прочитали табличку під кнопкою на четвертому поверсі.

– Міккі, ні?

Прибіг захеканий Малюк.

– Так, а чого ми не поїхали ліфтом?

– Він був зайнятий.

Цієї миті двері ліфта відчинилися і вийшли два типи, схожі між собою: окуляри, сині піджаки й темно-сірі шейкові штани. Один із них дозволив собі виділитися: його сорочка була голубою й картатою, а не однотонною, як в іншого. Маленька демонстрація ексцентричності, яку, однак, одразу ж знищувала його краватка: така само жахлива, як і двоє дівчат, що їх супроводжували. Ця четвірка одразу ж перервала свою дурнувату розмову.

– Очманіть, які монстри!

Малюк віддихався. Більш екстравагантний тип зі слабким «вибачте» дотягнувся до кнопки і подзвонив. Двері відчинилися майже миттєво.

– Привіт, Роберто.

– Альвізе, ти запізнюєшся!

Він був покараний цим іменем вже від хрещення[25].

– Марто, Джованно, заходьте.

Інші троє пройшли від сходового майданчика цим коридором мускулів.

– А це Джорджо.

Відрекомендував хлопця, який промовив дуже оригінальне «вітаю» і зайшов.

Роберта залишилась у дверях, дивлячись на групу цих дивних молодиків, м’язистих та розкуйовджених. «Вони вдягнені дещо кежуал», – подумала наївно.

– Чим я можу вам допомогти?

Малюк висунувся наперед:

– Я шукаю Франческу, я її брат.

Ніби за помахом чарівної палички Франческа з’явилась у дверях в супроводі нагеленого типа.

– І хто з вас є моїм братом?

– Я! – підніс руку Луконе.

Франческа ніколи не думала, що у неї є брат, принаймні такий. Або її мати мала роман з якимсь чудовиськом, або її тато брехав, коли заявляв про свої метр сімдесят зросту.

Полло також підняв руку.

– Я теж, ми близнюки, як у тому фільмі зі Шварценеггером. Він – той, що дурнуватий.

Усі зареготали.

– Ми теж брати, – загорлали інші, піднімаючи руки один за одним.

– Так, любімо одне одного.

Нагелений тип нічого не розумів. Про всяк випадок він нап’ялив на обличчя вираз, що пасував до його волосся.

Франческа відвела Малюка убік.

– Як тобі тільки на гадку спало прийти з усіма цими, га?

Полло, усміхаючись, поправив на собі куртку, але результат був такий самий прикрий.

– Це свято скидається на поминки, ми бодай звеселимо його трішки, ну ж бо, Франче, не злися.

– Та хто злиться? Тільки заберіться звідси.

– Гей, Мал, мені остогидло, можна?

Сицилієць увійшов, не чекаючи, поки Франческа відсунеться від дверей.

До нагеленого нарешті дійшло. Непрошені гості. І з цим проблиском розуму він відійшов і змішався зі справжніми гостями у вітальні. Франческа спробувала їх затримати.

– Ні, Малюче, ні, ви не можете зайти.

– Вибачте, можна, вибачте…

Невідворотно, один за одним, вони увійшли всі: Гак, Луконе, Полло, Кролик, Степ та інші.

– Ну ж бо, Франче, не будь такою, побачиш, нічого не станеться.

Малюк узяв її за лікоть.

– Принаймні можеш сказати, що ти тут ні до чого, це все провина твого брата, який притяг із собою оцю всю галайстру…

Потім, ніби злякавшись, що зайде хтось чужий, зачинив за собою двері.

Якийсь час непрохані гості тинялися хатою маленькими групками.

Луконе та інші майже одразу змішалися зі справжніми гостями, або принаймні спробували. Вони розсіялися вітальнею. Спочатку ні в кого не виникало питання, що ж це за типи у шкіряних куртках та джинсах.

Із дивними людьми вони знаються. Такою була найбільш поширена думка, і водночас найбільш секретна. У багатьох вона промайнула в голові, але не злетіла з жодних вуст.

Сицилієць та Гак у буквальному сенсі напали на буфет, напихаючись канапками із ковбасою, м’якими, із маслом, намащеним на верхню круглу частину булочки, – але не насолоджувались ними, а ковтали, не жуючи. Це було майже як змагання. А ще маленькі піци, інші канапки впереміш із тістечками та шоколадними цукерками. Зрештою Сицилієць заґлитнувся. Гак ляскав його все сильніше по спині, останній стусан був таким сильним, що Сицилієць закашлявся, вихаркуючи шматки їжі на рештки буфету. Більшість гостей, що стояли поряд, одразу ж згадали про дієту. Малюк зареготав, як навіжений. Франческа по-справжньому захвилювалася.

Кролик кружляв вітальнею. Він здавався уважним антикваром, брав дрібні речі, підносив їх до очей, роздивлявся відтиски проби, і, якщо вони були срібні, клав до своєї кишені. Дуже скоро курці були змушені струшувати попіл просто у вазони.

Полло, як справжній професіонал, одразу ж кинувся на пошуки батьківської спальні. Знайшов. Вона була передбачливо зачинена на ключ. На два оберти, але ж ключі вони залишили у замковій щілині. Яка наївність. Полло відчинив двері. Сумки дівчат були рівненько покладені на ліжко. Почав відкривати їх, одну за одною, навіть не дуже поспішаючи.

Гаманці були майже всі повні, це було гарне свято, всі гості – високого польоту, щодо цього він не мав жодних зауважень. У коридорі Гак почав чіплятися до однієї з подруг Палліни, роблячи масні компліменти. Її хлопець, менш нагелений, ніж інші, спробував пояснити йому, що таке вихованість. Почав із ним сперечатися. Тут-таки отримав ляща, ще маснішого, аніж компліменти, які дісталися його дівчині. Гак не терпів нотацій. Його батько був адвокатом і любив промови принаймні так само, як його син ненавидів саму думку про вступ на юридичний.

Палліна, можливо, через схвильованість, зрозуміла, що в неї також проблеми, і збрехала, вибачившись перед іншими так:

– У мене потекла туш, піду до ванної підретушую.

Насправді підретушуватися радше годилося б тому хлопцеві, який пішов мовчки зі своєю дівчиною під лікоть та п’ятернею Гака, відпечатаною у нього на щоці.

По кутках кухні стояли дорогі побутові прилади. Пухова ковдра, занадто маленька, щоб її красти, смажилася у духовці. Вона зіщулилась і випустила з себе кілька гусячих пір’їн. Вони могли бути задоволені: безперечно, їхня доля була такою ж, як і в створіння, якому вони колись належали.

Брудні кеди лежали на білому столі у центрі приміщення. Засохлі грудочки землі відпали від підошви, і любитель пазлів міг би реконструювати ту дивну французьку квітку, символ виробника. Дверцята холодильника були відкриті.

«Завжди зачиняйте холодильник, коли взяли те, що треба…» Так синьйора Міккі докоряла своїм дітям, коли вони занадто довго залишалися перед відчиненими дверцятами. Але, ймовірно, побачивши власника цих «адідасів» та його друга, синьйора Міккі не зважилася б вимовити взагалі ні звуку, просто мовчки вийшла б зі своєї обожнюваної кухні, залишивши їх так, з ногами на столі та тортом на вісімнадцятиріччя своєї дочки перед ними.

– Ні, я сам хочу їх задути.

– Курва, до чого тут ти? Торт знайшов я.

– Так, але свічки запалив я.

Гак із гордістю показав свою запальничку «Zippo». Сицилієць глянув на неї, потім усміхнувся.

– Але ти не врахував одну річ.

– Чого?

– Що скоро мій день народження.

Потужно дмухнув на торт, погасивши разом усі свічки. Зрозуміло, був не той день, і ще менше збігалася кількість свічок… Сицилієць був занадто дорослим як на вісімнадцять років, але він щасливо усміхнувся, як дитина, котра втратила передній зуб тому, що той був молочним, і його вирвала ниткою ніжна матуся, а не через добрячу зуботичку.

Гак відкрив «Zippo» і майже одночасно сухо клацнув великим пальцем, потім пройшовся вогником по всіх свічках, залишивши на кожній по маленькому вогнику.

– Бля, що ти робиш?

– А тепер я їх задму.

– Ні, так не годиться. На торт можна дмухати лише раз.

– Хто це вирішив?

– Я!

Сицилієць запустив свою куцопалу руку у вершки, руйнуючи ідеальну окружність вісімки з кількості років Роберти.

– Тоді ти гівнюк.

– Чому?

Сицилієць злизав вершки зі своїх брудних нігтів.

– Я ніколи в своєму житті не задмухував свічок.

– От же, бля, то загаси оті, що з твого боку.

– Ні, ти вже весь торт зруйнував, воно мене більше не гребе.

– Курва, замахав мене вже… Ось, хапай свій гівняний торт!

Вигукнувши це, Сицилієць пожертвував тими вершками, що ще залишалися йому в руці, й пожбурив їх у куртку Гака.

– Срака-мотика!

Гак також заграбастав жменю вершків з торта, намагаючись поцілити в друга. Але, хоча одне його око було вже заплющене, не зміг добре прицілитися, до того ж Сицилієць швидко ухилився. Тож Гак влучив в обличчя чорношкірій помічниці по господарству, яка саме входила. Можливо, у такому вигляді вона б менше страждала від расової дискримінації, але безперечно не могла більше віднести до вітальні торт, по який прийшла. Зрештою, торта вже практично й не було. Ті двоє припинили цю напівхолодну війну й вибухнули сміхом. Помічниця потягнулася по рушник, щоб витертися.

Полло кинув останню сумку на ліжко.

«Чорт забирай, яка скнарюга, – подумав він, – ну що це за сумка? Ти йдеш на свято такого рівня і маєш при собі лише десять штук. Та ти просто бідачка!»

Він підійшов до шафки під грубим старовинним дзеркалом навпроти ліжка. На ній стояла срібна скринька. Відкрив її. Щасливо усміхнувся, здибавши приємний сюрприз. Узяв золоті ланцюжки та сережки. Присвиснув, уздрівши одне намисто, важче за інші та оздоблене камінням, – але краса його не врятувала, радше навпаки. Саме через це Полло запхав його до кишені куртки ще швидше, ніж інші. Відкрив першу-ліпшу шухлядку, поцупив звідти ножички, срібну скриньку з пігулками і маленький червоний пакетик, ще не розпечатаний. Вирішив відкрити його пізніше. В інших шухлядках знайшов спідню білизну. Уявив собі матір іменинниці, вдягнену в оце все. Яка вона? Худорлява жінка, висока, з гарними грудьми, ще молода? Або ж така, що з роками розпливлася і тепер намагається замінити втрачену фігуру красою та елегантністю цих комплектів? Усміхнувся. Одне було ясно: ця синьйора перед його очима, напівгола, в єдвабному бюстгальтері та трусах, не мала жодного золотого ланцюжка, бодай тому, що він украв їх геть усі. Залишив відкритою останню шухлядку, не переймаючись цим. Він уже збирався виходити, коли помітив сумку, що висіла на бильці стільця, завішена курткою. Узяв її. Це була гарна сумка, елегантна та важкенька, з оздобленим наплічним ремінцем та двома шкіряними торочками. Вона мала бути добре споряджена, якщо господиня подбала про те, щоб її сховати. Полло почав розв’язувати вузол з торочок, проклинаючи свою дурну звичку гризти нігті. Можна потерпати від браку любові, або від браку грошей. Але ж не від одного й іншого одночасно. Нарешті розв’язав вузол. У цю мить двері відчинилися. Полло сховав сумку за спину. Усміхнена дівчина з темним волоссям спокійно увійшла до кімнати. Побачивши його, зупинилась.

– Зачини двері.

Палліна підкорилася. Полло витягнув сумку з-поза спини й почав ритися в ній. Палліна була заскочена. Полло помітив, що вона пильно дивилась на нього.

– Ну, можна дізнатись, чого тобі треба?

– Мою сумку.

– То чого чекаєш? Бери її, ні?

Полло вказав на ліжко, де юрмилися вже спустошені сумки.

– Не можу.

– Чому?

– Один лихий тип тримає її в руках.

– Ах.

Полло усміхнувся. Пильніше подивився на дівчину. Вона була дуже симпатична, з чорним волоссям, одне пасмо якого стирчало, та гарними, трішки закопиленими губами. Звичайно, на ній була спідниця в колоніальному стилі. Полло знайшов гаманець, узяв його.

– Тримай… – Кинув їй сумку. – Достатньо попросити…

Палліна схопила сумку на льоту і також почала шукати щось усередині.

– Ти знаєш, що не можна ритися у сумках дівчат, тобі мама такого не казала?

– Ніколи не розмовляв зі своєю матір’ю. А от ти мала б поговорити про дещо зі своєю.

– Чому це?

– Ну, не повинно так бути, що вона дає тобі лише п’ятдесят штук.

– Це мої кишенькові гроші на тиждень.

Полло поклав банкноти до кишені.

– Були.

– То я сяду на дієту.

– Тоді я зробив тобі послугу.

– Кретин!

Палліна знайшла те, що шукала, поклала сумку.

– Потім, коли закінчиш, поклади мені гаманець назад. Дякую.

– Слухай, якщо ти сідаєш на дієту, то, може, завтра я тебе запрошу на піцу?

– Ні, дякую, коли плачу я, то хочу принаймні вільно вибирати, з ким мені йти.

Вона зробила крок до дверей.

– Гей, зачекай-но хвильку. – Полло підійшов до неї. – Що ти взяла?

Палліна сховала руку за спину.

– Нічого з того, що тебе цікавить.

Полло затиснув їй передпліччя.

– Агов, це я вирішую. Покажи.

– Ні, відпусти мене. Гроші ти ж узяв, ні? Чого тобі ще?

– Те, що у тебе в руці.

Полло спробував забрати в неї затиснуте. Палліна притислася грудьми до нього, відставивши якомога далі маленький кулачок.

– Відпусти мене, бо кричатиму.

– А я тебе по дупці наб’ю.

Полло нарешті дістав до її зап’ястка і потягнув до себе. Рішучо витягнув з-за дівочої спини маленький міцно стиснутий кулачок.

– Якщо ти мені його відкриєш, присягаюсь, я ніколи до тебе й слова не промовлю…

– Ой-йой, ми з тобою досі ніколи не розмовляли, то не помру й надалі…

Полло взяв маленьку м’яку руку дівчини і почав долонею відтискати її пальці. Палліна спробувала опиратися. Марно. Зі сльозами на очах вся відхилилась назад, щоб дати більше сили цим маленьким пальчикам.

– Прошу тебе, відпусти.

Полло продовжував розтискати, не слухаючи її. Зрештою, один за одним, пальці розтислися, відкриваючи свій секрет.

У руці Палліні була причина прищиків на її обличчі та набряклих грудей. Причина того нервового стану, який раз на місяць рано чи пізно вражає всіх молодих жінок, а якщо не приходить, то робить їх ще більш нервовими або ж мамами. Палліна стояла перед ним, мовчазна й пригнічена. Вона почувалася приниженою. Полло, сівши на ліжко, вибухнув гучним реготом.

– Тоді завтра ні, завтра я тебе не запрошу на вечерю. Бо що ми потім робитимемо? Анекдоти одне одному розповідатимемо?

– А, ні, це точно ні. Бо я не знаю таких масних, що змусили б тебе сміятися. А інших, упевнена, ти не зрозумієш.

– Егей, дівчинка показує зубки!

Полло був вражений.

– У будь-якому разі, гадаю, що я тебе вже достатньо розважила.

– Чому?

Палліна помасувала свої пальці. Полло це помітив.

– Ти зробив мені боляче, ти ж цього хотів?

– Та ну, вони ледь почервоніли, не перебільшуй, це скоро минеться.

– Я говорила не про руку.

І вийшла, перш ніж заплакати.

Полло залишився у кімнаті, не знаючи, що робити. Усе, що йому спало на думку, – це покласти гаманець на місце й погортати її записник. Звичайно, не віддати їй п’ятдесят штук.

Діджей, тип із дещо довшим, ніж в інших, волоссям – щоб підкреслити свою належність до артистичного світу, – пританцьовував вихилясами у ритм музики. Його руки рухалися туди-сюди по двох дисках, а поролонові навушники давали можливість попередньо прослуховувати музику, щоб не осоромитися, поставивши гостям щось не те. Малюк підійшов до нього.

– Гей, шефе, поставиш мені цю касету?

Ді-джей, прочитавши прохання по губах, узяв касету і поставив її у ближній приймач. Натиснув кілька кнопок, скеровуючи музику собі в навушники. Малюк стояв і дивився на нього, посміхаючись.

Ді-джей раптом аж на лиці змінився. Музика з касети полилась у навушники. Витримав заледве кілька секунд.

– Ти що, дурний? – зняв навушники й одразу ж вийняв касету. – Це ж «Антракс» – більшість тих, що тут, утечуть, а у решти волосся на голові заворушиться. Цією штукою інфаркт спричинити можна. Тримай. – Віддав йому касету. – Став це собі вдома, коли захочеш, щоб тобі стало зле.

– Насправді я це слухаю, щоб заснути.

Степ тинявся вечіркою, роззирався навкруги, неуважно слухав дурні розмови вісімнадцятирічних дівчат: дорогий одяг, побачений у вітрині; скутери, які не хочуть купувати батьки; неймовірні кавалери, стовідсоткова невірність, марні надії.

Трохи вдалині, на тлі чудових картин та молодих представників здорового та багатого суспільства, рухалось щось, що контрастувало з цим усім. Це був Кролик. Їхні погляди перетнулися. Кролик усміхнувся у відповідь, на ходу цуплячи попільничку – саме в той момент, коли до неї тягнулася сигарета, яку занадто довго курили. Попіл, що до цього тримався в ідеальній вертикальній рівновазі, упав туди, де мить тому була попільничка. Курець утратив трохи свого гламуру в очах дівчини, з якою розмовляв. Кролик збагатів на ще одну срібну річ. Більше за всіх від цього постраждала скатертина.

Степ перетнув залу. Якась дівчина розмовляла з подругою, сидячи на дивані. Вона мала чудові стрункі ноги, темні панчохи, що ідеально на ній сиділи, коротку спідницю, яка підкреслювала її принади; довге волосся прикривало їй обличчя. Її подруга, комплексуючи від порівняння, вибрала сірі штани.

Подруга помітила Степа; кинутий нею погляд не пройшов повз увагу дівчини з гарними ногами. Вона також обернулася. Волосся відкинулося за плечі, відкриваючи обличчя: нічого не вдієш, воно до краси ніг геть не дотягувало. Якби їхню красу змішати, то, мабуть, загальний результат був би кращим. Несправедливість природи. Степ усміхнувся цій абсурдній думці. Дівчата, думаючи, що це він так фліртує з ними, радісно перезирнулися.

З вікна в глибині зали, яке виходило на терасу, подув вітерець. Фіранки трохи напнулися, а потім, коли вже опадали, під ними окреслились дві фігури. Було видно руки, які витягувались, намагаючись відкрити їх. Гарний та елегантно вбраний хлопець першим зміг знайти правильний отвір. Трохи пізніше поряд із ним з’явилась дівчина. Сміялася з цього маленького ускладнення. Місячне сяйво трохи підсвітило її сукню, на якусь мить зробивши прозорою.

Степ стояв і дивився на неї. Дівчина відкинула волосся, усміхаючись тому типові. Показала прегарні білі зуби. Навіть здалеку можна було відчути насиченість цього погляду. Ці очі, блакитні, глибокі та чисті. Степ згадав її, їхню зустріч. Або ж правильніше буде сказати – їхню суперечку. Ті двоє сказали щось одне одному. Дівчина кивнула й рушила за хлопцем до столика з напоями. Степ раптом теж відчув спрагу.

Малюк повернувся до діджея разом з Луконе.

– Це – мій старший брат. Він теж любить «Антракс» і хотів би їх послухати. Просто зараз!

Луконе кинув важкий погляд на діджея. Той, хоча й не побачив найменшої схожості між цими двома, вирішив не дискутувати про міру їхньої спорідненості, і тим паче – про їхні музичні вподобання. Поставив касету Малюка в приймач, ставши умить затятим фаном «Антракс».

Кіко Бранделлі вів Бабі через натовп гостей. Він ледь поклав долоню їй на спину, насолоджуючись легким ароматом. Бабі віталася з деякими гостями, які прийшли, поки вона була на терасі. Дійшли до столика з напоями. Раптом якийсь тип виріс просто перед нею. Це був Степ.

– Що ж, бачу, ти мене не послухалась, намагаєшся вирішити свої проблеми. – Він кивнув на Бранделлі. – Розумію, це лише перша спроба. Але хай буде. Зрештою, якщо ти не знайшла нічого ліпшого…

Бабі непевно глянула на нього. Вона його знала, але він їй не подобався. Чи так? Що було з цим типом?

Степ освіжив їй пам’ять.

– Я супроводжував тебе до школи кілька днів тому.

– Цього не може бути, до школи я завжди їжджу зі своїм батьком.

– Маєш рацію. Скажімо так, я їхав поряд з тобою. Почепився на твою машину.

Бабі згадала й глянула на нього заскочено.

– Бачу, що ти нарешті пригадала.

– Звичайно, ти – той тип, що наговорив купу маячні. Ти не змінився, еге ж?

– А чого б мені мінятися, я ідеальний.

Степ розвів руки, демонструючи фігуру.

Бабі подумала, що принаймні в цьому сенсі він має рацію. А от усе інше нікуди не годилося. Починаючи від одягу і завершуючи поведінкою.

– Бачиш, ти не заперечила.

– Та я навіть відповідати тобі не буду.

– Бабі, він тобі набрид?

У Бранделлі проскочила невдала думка, що треба втрутитися. Степ навіть не глянув на нього.

– Ні, Кіко, дякую.

– Ну, якщо я тобі не набрид, то я тобі подобаюсь…

– Ти мені цілковито байдужий. Ні, я б сказала, що мені з тобою трішки нудно, якщо бути точною.

Кіко спробував урвати цю бесіду, звернувшись до Бабі.

– Хочеш щось випити?

Замість неї відповів Степ.

– Так, дякую, налий мені кока-коли.

Кіко й вухом не повів.

– Бабі, ти чогось хочеш?

Степ уперше подивився на нього.

– Так, кока-коли, я вже тобі це казав, і швидше.

Кіко вкляк, дивлячись на нього і тримаючи склянку в руках.

– Швидше. Чи ти оглух, черв’яку?

– Облиш, – утрутилась Бабі, забираючи склянку з рук Кіко. – Я сама.

Музика «Антракс» заповнювала залу, багато хто припинив розмови.

– Бачиш, коли ти ввічлива, то набагато гарніша.

Бабі поставила на місце пляшку.

– Тримай, не розлий.

Дівчина вихлюпнула повну склянку кока-коли в обличчя Степові, замочивши його всього.

– Я ж тобі казала бути обережним, ти зовсім дитина, га? Навіть пити не вмієш.

Кіко зареготав. Степ так його штурхонув, що той налетів на низенький столик, перекинувши все, що стояло на ньому. Потім узявся за краєчки скартертини, на якій стояли напої. Потягнув, намагаючись наслідувати фокусників, але номер не вдався. З десяток пляшок полетіли, перекидаючись, на ближні дивани та гостей. Кілька склянок розбилися. Степ обтер обличчя.

Бабі подивилась на нього з відразою.

– Ти просто тварина.

– Твоя правда, мені потрібен душ, я весь липкий. Це твоя провина, тож ти купатимешся зі мною.

Степ рвучко нахилився й, ухопивши Бабі за ноги попід колінами, закинув її собі на плече. Бабі пручалася, як скажена.

– Облиш мене! Допоможіть!

Ніхто з гостей не втручався. Бранделлі піднявся й спробував зупинити його. Степ вгатив йому стусана в живіт, і той влетів у групку гостей. Малюк реготав, як навіжений, танцював з Луконе й лупив по голові всіх, хто проходив повз. Хтось дав здачі. Поряд із діджеєм спалахнула бійка. Роберта зупинилася в дверях, з тривогою та жахом дивлячись на свою понівечену залу.

– Вибач, де тут ванна?

Роберта, навіть не здивувавшись цьому типові з дівчиною за плечима, показала йому напрямок.

– Там.

Степ подякував і подався туди. Підійшли Сицилієць та Гак, несучи яйця та помідори. Почали кидати їх, не розбираючи, в картини, стіни та гостей. Жбурляли з силою, так, щоб накоїти біди. Бранделлі підійшов до Роберти.

– Де тут телефон?

– Там.

Роберта вказала напрямок, протилежний ванній.

Вона почувалася регулювальницею, що намагається дати раду дорожньому руху, цьому жахливому хаосу, який діявся в її власній залі. На жаль, вона не мала повноважень, щоб усіх оштрафувати та вигнати.

Хтось, більш завбачливий чи більш боязкий за інших, підійшов розцілуватися з нею.

– Па-па, Роберто, з днем народження. Вибач, але ми вже підемо, добре?

– Там.

Вже у повному ступорі показала на вхідні двері, у які, якби вони не були її власними, вона дуже бажала б утекти.

– Припини, кажу тобі, облиш мене. Ти за це заплатиш…

– І хто ж мене покарає? Ота елегантна вішалка, яка мріє стати офіціантом?

Степ увійшов у ванну і прочинив розсувні матові двері душової кабіни. Бабі вчепилася руками в раму, намагаючись зупинити його.

– Ні! Допоможіть! На допомогу…

Степ відступив на крок, легко відчепив її руки.

Бабі вирішила змінити тактику. Спробувала бути люб’язною.

– Ну гаразд, пробач мені. Тепер постав мене на місце, будь ласка.

– Що значить «будь ласка»? Ти мені вихлюпнула кока-колу в обличчя, а тепер кажеш «будь ласка»?

– Гаразд, я не повинна була її вихлюпувати.

– Я знаю, що не повинна була.

Степ увійшов у душ і, пригнувшись, став під лійку.

– Шкоди вже завдано. Тепер я мушу прийняти душ, бо інакше ти потім скажеш, що я липкий.

– Та ні, до чого тут це.

Потужний струмінь ударив їй в обличчя.

– Кретин!

Бабі вигиналася, намагаючись сховатися від струменя, але Степ міцно тримав її.

– Відпусти мене, придурку, дай мені вийти!

– Що, надто гаряча?

Степ, не чекаючи відповіді, покрутив змішувач, який був просто у неї перед обличчям. Викрутив до кінця у бік синього кольору. Вода одразу ж стала холодною. Бабі закричала.

– Ось що потрібно: гарний крижаний душ, щоб трішки тебе заспокоїти. Ти ж знаєш, що це дуже корисно – крижані душі, які потім стають знову гарячими?

І викрутив змішувач на червоне. Від води пішла пара. Бабі закричала ще голосніше.

– Ой, пече! Закрий її, закрий!

– А бач, воно справді дуже корисне для здоров’я – розширює пори, покращує кровообіг, до мозку приливає більше крові, відтак людина краще мислить і розуміє, що слід добре поводитися з іншими… Бути чемною й наливати кока-колу, а не хлюпати її в обличчя.

У цей момент зайшов Малюк.

– Швидше, Степе, ходімо. Хтось викликав поліцію.

– Ти звідки знаєш?

– Чув. Я пішов туди почиститися, Луконе поцілив мені яйцем у лоба. І заскочив того типа біля телефона. Я чув це на власні вуха.

Степ вимкнув душ, потім поставив Бабі на підлогу. Малюк у цей час повідкривав шухлядки трюмо. Знайшов кілька каблучок та ланцюжків, вони були недорогими, але він усе ж запхав їх до кишені. Бабі з налиплим на обличчя волоссям, геть мокра, притулилася до стінки душової кабіни й намагалась оговтатися. Степ зняв футболку. Взяв рушник і почав витиратися. Ідеальні блоки мускулів визирали з-під пелехатої тканини. Його шкіра, гладка та пружна, туго перекочувалась уздовж виступів м’язів.

Степ глянув на неї, усміхаючись.

– Тобі варто б витертися, бо застудишся.

Бабі відгорнула довге мокре волосся, що закривало обличчя. В її очах читалися гнів і рішучість. Степ удав, що злякався.

– Ой, нічого-нічого, я мовчу.

Продовжував витирати собі волосся. Бабі сиділа на підлозі. Мокра сукня стала прозорою, прилипла до її шкіри. Під тканиною у бузкові квіточки можна було розгледіти мереживо світлого бюстгальтера, мабуть, того ж кольору, що й вузькі трусики. Степ це помітив.

– Тобі потрібен рушник чи ні?

– Йди в дупу.

– Які слова! Як це вихована дівчина каже такі речі? Запам’ятай, що наступного разу, коли ми підемо в душ разом, я мушу помити тобі рота з милом. Ясно? Нагадай мені про це, гаразд?

Викрутив футболку і, зав’язавши її собі на стегнах, вийшов з ванної. Бабі провела його очима. На спині маленькі краплинки сповзали між жилами та блоками сильних і добре окреслених м’язів. Бабі схопила пляшку шампуню, що валялася на підлозі біля її ніг, і пожбурила її йому в спину. Почувши шум, Степ інстинктивно пригнувся. Бабі у нього не влучила, хоча ці широкі плечі були легкою мішенню. Степ нахилився, підняв пластикову пляшку із намальованою на ній білявою дівчиною з довгим лискучим волоссям.

– Гей, я зрозумів, чого ти так розлютилась. Я забув помити тобі волосся. Добре, зараз повернуся, еге ж?

– Йди ти…! Навіть не думай…

Бабі швидко захряснула прозорі дверцята, зачинившись у душовій кабіні. Степ подивився на її маленькі долоньки, притиснуті до скла.

– Тримай-но!

Він закинув їй шампунь згори, через відкритий верх душової кабіни.

– Здається, ти хочеш помити волосся власноруч… Як і все інше… То нехай!

Потім із хуліганським сміхом вийшов з ванної.

При слові «поліція» в залі почалася паніка. Бійка одразу ж припинилася. Луконе, Сицилієць та Гак, які мали за плечима бурхливе минуле, першими добігли до дверей. Хтось із гостей залишився на підлозі в крові. Роберта забилася в куточок і плакала. Хлопці дивились, як ті галабурдники виходили з дверей, вдягнуті в їхні пуховики, «Henry Lloyd» та інші дорогі куртки. Кролик пробіг, дивним чином сріблясто видзвонюючи, важчий, ніж зазвичай. За ним біг Полло, тихіший на бігу через те, що вміст його кишень робив менше шуму, зате приносив більше грошви. Кальмар вибіг у двері, за ним мчали Степ та Малюк. Скотилися вниз сходами, швидко, змушуючи тремтіти поруччя, за які вони хапалися на поворотах. Перестрибуючи по кілька сходинок за раз, викидали ключі, знайдені в кишенях чужих курток. Перевертали дорогі вазони, живі прикраси елегантних сходових майданчиків. Дісталися до першого поверху. Сицилієць та Гак, горлаючи, гатили по поштових скриньках прямими точними ударами. Дверцята скриньок покривилися, скло розбилося. Покрали звідти купони на знижки на миючі засоби, які вони ніколи не куплять, та журнали, які навряд чи зрозуміли б, навіть якби й узялися їх читати. Луконе заволав від радості, думаючи, що справді виграв сто мільйонів лір. Полло вихопив у нього фальшиву листівку з рук.

– Ти маєш ключі фортуни?

– Ні.

– А магічний номер?

– Ні.

– Тоді ти ні біса не виграв. Максимум – срібний хрестик ціною в десять штук. Замало для такого єврея, як ти.

Усі засміялися не так через стереотипи, як тому, що Луконе справді ніколи ні за кого не платив. Потім, поцупивши кілька сідел і розбивши бардачки «Весп» у пошуках чогось кращого, та задовольнившись простою викруткою, вони зникли в темряві ночі.