Три метри над рівнем неба

6

Музика.

Дівчина, що мешкала неподалік, увімкнула «бумбокс»[19]. «Кролик теж остогид». Малюк, уже напідпитку, заскочив на дашок і, танцюючи у своїх «кларксах»[20] на босу ногу, просякнутих потом і без шнурків, спробував зобразити брейк. Не вийшло.

– Яху-у-у-у! – сильно ляснув долонями. – Сто десять. Увага, ми наближаємося до рейтингу найбільш пітних. Під номером один у нас іде Сицилієць. Помітні плями поту під пахвами та на спині, він схожий на фонтан і тхне, мовби не використовує дезодорант. Може звести з розуму Дебору.

Блондинка з невміло окисленим волоссям – високо зав’язаною косою, поцяткованою відтінками жовтого та чорного, відгукнулася:

– Гей, Мал, стули свого писка!

– Оксфорд, у прекрасній відповідності до всього іншого.

Малюк, усе ще намагаючись танцювати, зробив ще один невдалий крок і показав їй сідниці. Цей жест зустріли схвальним свистом.

– Під номером два виступає Гак. Неймовірно! У нашому «хіт-пітняді» він піднімається зі страшною швидкістю. Не у сенсі відтискань, бо з цим, як ви можете помітити, має деякі проблемки. До речі… Сто одинадцять!

Степ, Гак та Сицилієць зробили неймовірні зусилля. Піднялися всі троє, виснажені, червоні та засапані.

– Як ви можете побачити, чудова футболка від «Ральф Лорен» змінила свій колір. Тепер його можна було б назвати полинялим зеленим або радше мокрим зеленим.

Малюк, вимахуючи кулаками біля грудей, головою вторував ритму нового шлягера, який ді-джей по радіо оголосив успіхом року. Зробив пірует і повів далі:

– Ви тільки подумайте, він так пітніє, що під пов’язкою вже утворилося щось типу басейну. І знаєте, хто там плаває?

– Ні, скажи нам!

Деякі з учасників, що вибули, разом зі своїми дівчатами закричали знизу:

– Хто?

Малюк зробив ще один пірует у ритм музики.

– Лонові воші Дебори.

І вказав на неї пальцем. Усі зареготали, як навіжені, окрім Дебори, яка підняла бляшанку і спробувала пожбурити в нього. Не влучила. Неонові бризки розсипалися за плечима Малюка.

– В яблучко!

Літера «Ш» з голубого пластику поблимала кілька разів, усе слабше, і згасла майже вся, залишивши одну закарлючку.

Малюк зробив жест рукою на кшталт «так не можна чинити», вихиляючись під музику, вказав на зірки на небі й знов почав танцювати – брутально, підстрибуючи та роблячи дивні гримаси ротом. Дотанцював до вивіски, ненавмисно зміненої непевною рукою Дебори. Усміхнувся й показав на новий напис: «ГИК». Йому не треба було повторювати двічі – відкрив рота й сунув туди пальці.

Його відрижка рознеслася по всій площі. Цей тваринний звук відлунював повсюди. Довгий, потужний, від якого відганяло пивом. Усім тим, що накопичилося в тілі Малюка. Потім, усе ще гикаючи, Малюк знову привітав подругу: «Привіт, Деборо».

Цього разу вона теж весело засміялася разом з іншими, похитуючи головою.

– Сто дванадцять! У той час, як ми тут розважаємося, пані та панове, є люди, які страждають. Але повернімося до нашого рейтингу. Останнім є, природно, Степ. Майже ідеальний, волосся дещо розкуйовджене, хоча воно таке коротке, що цього й не помітно…

Малюк нахилився, щоб роздивитися його ближче, потім рвучко підвівся й закрив лице руками.

– Неймовірно, я бачив одну краплю поту, але я вас запевняю, що вона була одна-єдина!

Малюк викинув руки вгору, розставляючи ноги у рваному ритмі брейк-дансу. Зробив щось на кшталт шпагату, що піддало важкому випробуванню його джинси, і без того обдерті. Ризикований хрускіт суглобів змішався з тріскотом занадто натягнутих запошивок, але тут-таки обидва ці звуки зникли, перекриті іншим, набагато гучнішим і не позбавленим смороду.

– Неймовірно! Хтось перднув.

Уся група лускала зо сміху, у той час як дівчата гидливо перезирнулися. Зітхаючи, вони похитали головами, не знайшовши у собі сміливості більш яскраво висловити свій осуд.

– Сто тринадцять! Увага, це приносить сто разів нещастя, ви витримаєте?

Степ опустився, відчуваючи, як ріже в очах. Кілька краплин поту скотилися скронями і розлилися по віях, ніби бридкі ліки для очей. Заплющив очі, відчув біль у плечах, напухлі передпліччя, пульсуючі вени. Подався уперед, а потім повільно знову піднявся. «Та-а-а-ак!» Степ подивився вбік. Сицилієць не відставав. Випростав руки, догнавши його. Гак піднявся останнім, напружуючись, йдучи вгору дещо косо, випростав спочатку праве передпліччя, потім ліве. Останнім ривком піднявся, обернувся до інших двох. Степ усміхнувся йому. Сицилієць глянув на нього із сумішшю ненависті, люті та втоми. Гак відповів ледь помітною і дещо затьмареною усмішкою.

– Сто вісімнадцять! Так!

Малюк, що дивився на них зблизька, високо підстрибнув.

– Ми досягли рекорду. Неймовірно: сто дев’ятнадцять! Знову вниз, нумо.

Знизу доносились голоси дівчат та хлопців, які програли – тільки вони могли по-справжньому оцінити ці повільні і відчайдушні піднімання-опускання. Кожен з них підбадьорював свого фаворита. Виходив безладний хор, який заповнював криками всю площу.

– Нумо, Степе! Ну ж бо, Сицилійцю! Уперед, Гаку!

Унизу всі плескали, радісно підбадьорюючи. Нагорі серця-суперники стражденно калатали у різних ритмах.

Степ насилу піднявся. Сицилієць уже чекав на нього, посміхаючись, готовий знову опуститися.

Він таки мав неймовірну силу. Від того дня у спортзалі Степові так ніколи й не вдалося перемогти його. Але хто справді здивував, це був Гак. Він ніколи не доходив до такого рівня.

Гак був зайнятий своєю особистою боротьбою – з самим собою, своїми м’язами, своєю волею. Піднімався повільно, сантиметр за сантиметром, то праворуч, то ліворуч, щоб допомогти то одній, то другій руці.

Відколи це Гак носить пов’язку? Степ пригадав, як уперше його побачив. Він був на Теплицях, вони ганяли там разом задля задоволення. Степ зробив йому кілька компліментів.

– Маєш пречудовий мотоцикл. Жовтий колір бака – просто ураган. Хто тобі його фарбував?

– Пістоль.

І поїхав собі на своєму мотоциклі зі своєю пов’язкою. Пізніше Степ спитав у Полло:

– А що там за історія в Гака?

– Ну, хтось каже, що він чубився з якимось чуваком із Таленті[21], і той так врізав йому по лівому оку, що там вилетіла рогівка. Інші розповідають, що він мчав по окружній на мотоциклі, і йому влетіла бджола чи якась комаха в око, і що вона ще кілька днів жила й повзала поза оком. Потім здохла, але він не наважувався зробити операцію, щоб видалити її. Як на мене, правда в тому, що відколи він носить цю пов’язку, всі його шанують, дівчата тануть, котрась навіть іде з ним у ліжко, а головне – батько більше його не лупцює. Коротше, це типу талісман.

Степ усміхнувся. Полло та його оповідки. Вони завжди були якісь каламутні. Однак кілька днів по тому вони пішли до Нечупари їсти піцу. Вже видудлили чимало пива, коли влетіла бджола.

Гак почав ганятися за нею із газетою, бахкаючи всюди, де б вона не сіла: по столиках інших клієнтів, по стінах, поряд з вікном, поки нарешті не вбив її просто на піці якогось небораки.

– Гівняні бджоли! – волав він. – Нев’їбенно вже мені осточортіли!

І сів на своє місце. Всі підняли келихи за його здоров’я. Тип поскаржився й замовив собі іншу піцу. Власник надав її безкоштовно. Краще заплатити за одну піцу, аніж ремонтувати піцерію, – виправдовувався він потім перед дружиною.

Дівчина з «бумбоксом» зробила голосніше. Музика розлилася площею. Уболівальники Гака горлали на всі легені:

– Нумо, Але, нумо, відтискай, ти зможеш!

Степ та Сицилієць мовчали. Дивилися кожен на свого друга-ворога, що піднімався, тремтячи та відсапуючись, сантиметр за сантиметром, мить за миттю, у той час як крики посилювались: «Але, Але, Але!..» Хор, що співав осанну. Здавалося, він надає Гакові сили, у той час як його обличчя через неймовірні зусилля ставало все червонішим та пітнішим. Волосся прилипло до лоба, канали гарячого поту спускалися по шиї, намочуючи сорочку. Степ глянув на нього. Гак розплющив очі. Також глянув.

Степ зробив невеликий порух головою, дружній жест: нумо, майже прошепотів. Гак зрозумів, потім, тремтячи, похитав головою. «Ні, я більше не можу». На хвильку застиг. Потім передпліччя йому підломилися. Він різко впав, устигнувши лише повернути голову. Бахнувся грудьми на мармур. Здригнувся, потім завмер.

Тиша.

Знизу почулися вигуки розчарування. Музика здавалася Гакові далекою, перекрита його важким диханням. Обличчя приклеєне до мармуру. Він розплющив одне око, кліпнув і побачив те, що завдало йому найбільшого болю. Більше, ніж його забите підборіддя, ніж зболілі передпліччя, ніж утомлене серце. Ніби крізь туман, дещо матовий і молочний, він побачив, як суперники опустилися.

– Сто двадцять!

Опустилися швидко, уповільнюючись тільки наприкінці, до зіткнення з мармуром. Потім піднялися, відтискаючись із силою на руках, заганяючи туди, у передпліччя, все, що в них залишилось: гнів, гордість, волю. Всі ті речі, що його покинули.

Гак залишився нерухомим, випростаним на холодному мармурі, й насолоджувався цією крижаною поверхнею, свіжістю ночі, повільним відпочинком м’язів. Усвідомлював це почуття нормальності, власної звичайності, поразки. Тоді заплющив єдине око, яке міг заплющити.

– Сто двадцять один! Неймовірно, але наші двоє суперників продовжують у прекрасному стилі. Нам дуже прикро за Гака, який показав чудовий спортивний результат, але ми мусимо продовжувати. Сто двадцять два!

Степ і Сицилієць піднялися швидко, ніби знайшли в собі нові сили, нову енергію. Знову опустилися.

– Сто двадцять три!

Ритм пришвидшився. Ніби розуміючи це, Малюк замовк.

– Сто двадцять чотири!

Вимовляв тільки цифри. Швидко. Чекаючи, щоб піднялися, перш ніж промовити наступну.

– Сто двадцять п’ять!

І знову вниз.

– Сто двадцять шість!

Степ ще дужче прискорився, важко видихаючи.

– Сто двадцять сім, двадцять вісім!

Опускався й знову піднімався, одразу ж. Сицилієць слідував за ним, напружуючись, червоніючи все дужче.

– Сто двадцять дев’ять, сто тридцять! Неймовірно, хлопці!

Ніхто більше не розмовляв. Унизу запала тиша.

– Сто тридцять один.

Тільки музика фоном.

– Сто тридцять два…

Сицилієць зупинився на півдорозі, потім почав кричати, ніби його щось розривало зсередини. Хрипкий лемент пораненого звіра.

Степ глянув на нього. Сицилієць ніби вкляк. Тремтів і хрипко кричав, але передпліччя не хотіли його чути. Тоді видав останній рев, як поранений звір, у якого вирвали шмат м’яса. І невмолимо почав опускатися. Він програв. Група внизу закричала. Хтось відкрив ще пиво.

– Та-а-а-а-ак, ось новий переможець, це Степ!

Малюк підійшов до нього з привітаннями, у той час як Сицилієць ліг на мармур і дивився на нього заздрісно. Але Степ залишився угорі, поглянув на хлопців унизу, що вітали його. Гак сидів поряд, обхопивши руками коліна, й усміхався. Сицилієць, лежачи переможено, повертався до тями.

Тоді Степ прийняв рішення. Розподілив добре вагу на руки, потім потроху перемістився праворуч, переносячи всього себе на цю руку. Потім повільно, дивлячись уперед, прикривши очі, підняв ліву.

Площа затихла, ніби цей жест був командою. Із радіо – майже знак долі – полилася пісня «Springsteen» – «I’m going down»[22]. Степ усміхнувся, заклав ліву руку за спину і спустився на одній руці, кричачи.

Торкнувся мармуру, подивився на нього виряченими очима і потім знову піднявся, тремтячи та відтискаючи тільки правою – всією своєю силою, всією своєю люттю. Крик звільнення вирвався з його горла. Крик страждання та величі. Піднявся, волаючи: «Та-а-а-ак», тому що туди, куди не дісталась його сила, дісталася його воля. Залишився непорушним ось так, нахилений уперед, піднявши високе чоло, ніби статуя, що волає до темряви неба, до краси зірок.

– Яху-у-у-у-у-у! – закричав Малюк, як скажений.

На площі всі вибухнули цим криком, завели мотоцикли та «Веспи», загули клаксонами, репетуючи. Полло почав копати віконницю газетного кіоску.

Луконе пожбурив пляшку пива у вітрину. Вікна будівель довкола почали відчинятися. Заверещала далека сирена. Старенькі синьйори, вбрані в нічні сорочки, вийшли на балкони, стривожено вигукуючи: «Що коїться?» Хтось гримнув, щоб усі замовкли. Одна жінка, що вірила у законність, пригрозила викликати поліцію. І, ніби через якусь магію, усі мотоцикли почали рухатись. Полло, Луконе та інші застрибували на ходу, підскакуючи на сідлах, а з глушників виривався білий дим. Із гуркотом покотилися якісь бляшанки, дівчата поспішили додому. Маддалена почувалася ще дужче закоханою.

Сицилієць підійшов до Степа.

– Гарні змагання, еге ж?

– Непогані.

Інші мотоцикли також вишикувались, займаючи всю дорогу, анітрохи не переймаючись через машини, що сигналили їм, швидко проїжджаючи повз. Малюк підвівся на своєму подертому «Веспоне».

– Я дізнався, що нині свято на Кассії.

– Де?

– Номер 1130. Це житловий комплекс. Гайда?

– А нас пустять?

Малюк заспокоїв:

– Я знаю одну дівчину, яка буде там.

– Кого ж?

– Франческу.

– Тоді нас точно не пустять.

Регочучи, майже одночасно перемкнули передачі. Додаючи газу, повернули ліворуч. Кілька мотоциклів піднялися на задніх колесах, усі знехтували червоним. Потім завернули на Кассію на повній швидкості.