За п’ять кроків до кохання

Розділ 1 Стелла

Я простежую контур сестриного малюнка – моря квітів у формі легень. З усіх країв здвоєних овалів вириваються пелюстки ніжно-рожевих, глибоко-білих і вересово-блакитних барв, але кожній властива якась унікальність, живість, що, здається, не зів’яне ніколи. Декотрі з квіток ще не розпустились, і я відчуваю обіцянку життя, яке лише чекає, аби вивільнитися з крихітних бруньок під тиском мого пальця. Ці – мої улюблені.

Я частенько питаю себе, як це – мати такі здорові легені. Такі живі. Глибоко вдихаю, відчуваючи, як повітря торує собі шлях до мого тіла і назад.

Ковзнувши по останній пелюстці останньої квітки, моя рука повисає, пальці тягнуться зоряним тлом – кожну цятку світла Еббі вималювала окремо, намагаючись зобразити нескінченність. Прибравши руку, я відкашлююсь і нахиляюсь узяти з ліжка наше спільне фото. З-під товстих вовняних шарфів визирають однакові усмішки, а святкові вогні в парку далі вулицею блимають над головами, зовсім як зорі на її малюнку.

Є в цьому щось чарівне. М’яке світло паркових ліхтарів, білий сніг, налиплий до гілок дерев, тихий спокій в усьому. Торік задля цього фото ми ледь не відморозили собі зади, але така була наша традиція. Ми з Еббі сміливо долали холод, щоб разом побачити святкові вогні.

Це фото завжди нагадує мені те відчуття. Відчуття, що ми з сестрою вирушаємо назустріч пригодам, лише вдвох, і цілий світ відкривається перед нами, мов розгорнута книга.

Беру канцелярську кнопку й вішаю світлину поряд із малюнком, а тоді сідаю на ліжко й дістаю з тумбочки свій кишеньковий записник і олівець. Опускаю очі в довгий список завдань, складений для себе сьогодні вранці, від пункту 1 «Скласти список завдань», уже перекресленого приємною рискою, й аж до пункту 22 «Поміркувати про життя після смерті».

Пункт 22 був, мабуть, трохи амбіційним як для вечора п’ятниці, та принаймні зараз я можу викреслити пункт 17 «Прикрасити стіни». Оглядаю колись сувору кімнату, яку більшу частину ранку перетворювала на свою, вже вкотре. Тепер вона обвішана художніми творами, що їх роками дарувала мені Еббі, і часточки кольору й життя на білих клінічних стінах впадають в око. Кожен твір – результат чергового перебування в лікарні.

Ось я під крапельницею з голкою в руці, а з пакета з рідиною розлітаються метелики різних форм, кольорів і розмірів. Ось я з носовою трубкою, чий шнур скручений у символ нескінченності. Ось я з інгалятором, звідки виривається пара, утворюючи туманний німб. А ось найніжніший малюнок – побляклий вихор зірок, який вона намалювала в мій найперший приїзд сюди.

Він не такий відшліфований, як її останні твори, але чомусь за це я люблю його більше.

А просто під усією цією живістю… лежить моя купа медичного обладнання поряд із незугарним лікарняним стільцем, оббитим зеленою штучною шкірою, – стандартне меблювання кожної палати тут, у Сент-Ґрейс. Тривожно дивлюся на порожню стійку крапельниці, знаючи, що перший з багатьох курсів антибіотиків на найближчий місяць почнеться рівно за годину і дев’ять хвилин. Щастить же мені.

– Сюди! – гукає голос просто під моїми дверима.

Підводжу очі – двері повільно, зі скрипом прочиняються, і в маленькій шпарині з’являються два обличчя. Каміла і Мія відвідували мене тут мільйон разів за останні десять років, а все не можуть потрапити з вестибюля до моєї палати, не розпитавши всіх у будівлі, куди йти.

– Помилилися кімнатою, – кажу я, всміхаючись, а в них на обличчях проступає вираз щирого полегшення.

Мія сміється й відчиняє двері до кінця.

– Якщо чесно, цілком могли. Це місце й досі – такий лабіринт, страшне.

– То ви раді? – кажу я й підстрибую обійняти їх обох.

Каміла відсторонюється, щоб роздивитись мене, й надуває губи. Її темно-русяве волосся практично розсипається вздовж тіла.

– Друга поспіль поїздка без тебе.

Це так. Уже не вперше кістозний фіброз не дає мені вирушити з класом чи то в подорож, чи на сонячні канікули, чи то на шкільну подію. Приблизно сімдесят відсотків часу моє життя йде цілком звичайним чином. Я ходжу до школи, тусуюся з Камілою й Мією, працюю над моїм застосунком. Лише роблю це все з недорозвиненими легенями. Але решту тридцять відсотків часу моїм життям керує КФ. Тобто, коли треба повернутися до лікарні підтягнути здоров’я, я пропускаю такі заходи, як поїздка з класом до музею мистецтв чи, як-от зараз, наша шкільна подорож до Кабо.

Так сталося, що нинішнє лікування зосереджене навколо потреби накачати мене антибіотиками, щоб нарешті позбавити болю в горлі й лихоманки, які ніяк не зникнуть.

А, і ще моя легенева функція стрімко гіршає.

Мія падає на моє ліжко і з театральним зітханням розлягається на ньому.

– Це ж лише на два тижні. Упевнена, що не можеш поїхати? Наша остання шкільна подорож, Стелло!

– Упевнена, – твердо кажу я, і вони розуміють, що це не жарт.

Ми дружимо з середньої школи, і вони вже знають, що, коли йдеться про плани, останнє слово за КФ.

Не скажу, що мені не хочеться їхати. Просто це в буквальному сенсі питання життя і смерті. З цієї причини я не можу поїхати до Кабо чи будь-куди – бо ризикую не повернутися. Не можу вчинити так зі своїми батьками. Не зараз.

– Ти ж була головою підготовчого комітету цього року! Не можна попросити їх перенести твої процедури? Ми не хочемо, щоб ти стирчала тут, – каже Каміла, жестом обводячи лікарняну палату, яку я так старанно прикрасила.

Хитаю головою.

– У нас іще будуть спільні весняні канікули! А я не пропускала весняних вікендів із близькими друзями з восьмого класу, коли застудилася! – кажу я, з надією всміхаючись і переводячи погляд з Каміли на Мію і назад.

Проте жодна з них не всміхається у відповідь, натомість обидві продовжують дивитися так, наче я вбила їхніх домашніх улюбленців.

Помічаю в обох сумки з купальниками, які попросила їх принести, тож вихоплюю сумку з рук Каміли, відчайдушно намагаючись змінити тему.

– О-о, вибір купальників! Треба обрати найкращі!

Якщо вже я не ніжитимусь в обраному купальнику під теплим сонцем Кабо, то вважаю, що можу хоч трохи насолодитися ним через подруг, обравши купальники їм у подорож.

Це підбадьорює їх обох. Ми квапливо витрушуємо їхні сумки мені на ліжко, створюючи місиво квіточок, горошку й неонових тканин.

Переглядаю ворох купальників Каміли, вихоплюю червоний – щось середнє між низом бікіні і відрізом нитки, без сумніву, успадкований від її старшої сестри Меґан.

Жбурляю його їй.

– Оцей. Дуже у твоєму стилі.

Її очі розширюються, і вона прикладає його до талії, здивовано поправляючи окуляри в дротяній оправі.

– Тобто лінії засмаги будуть пречудові…

– Каміло, – кажу я, хапаючи бікіні в синьо-білу смужку, яке точно сидітиме на ній як влите. – Я пожартувала. Оцей ідеально пасуватиме.

З явним полегшенням вона вихоплює в мене бікіні. Переводжу увагу на ворох купальників Мії, але та зайнята – сидить на зеленому лікарняному стільці в кутку й строчить повідомлення з незмінною усмішкою на обличчі.

Дістаю з купи цільний купальник, який у неї ще з уроків плавання в шостому класі, і, криво посміхаючись, простягаю їй.

– Як тобі оцей, Міє?

– Подобається! Класний вигляд! – каже вона, шалено набираючи текст.

Каміла фиркає, складаючи свої купальники назад до сумки, й хитро всміхається мені.

– У Мейсона з Брук – усе, – пояснює вона.

– О Господи. Бути не може! – кажу я.

Оце так новина. Фантастична новина. Звісно, не для Брук. Але Мія вмирала за Мейсоном ще з уроків англійської в місіс Вілсон у десятому класі, тож ця поїздка для неї – шанс нарешті зробити свій хід.

Мене добиває, що я не можу бути там із нею й допомогти втілити вбивчий десятикроковий план шаленого курортного роману з Мейсоном.

Мія відкладає телефон і буденно знизує плечима. Підіймається, вдаючи, що розглядає малюнок на стіні.

– Нічого особливого. Зустрінемо його з Тейлором в аеропорту завтра вранці.

Я кидаю на неї погляд, і вона розпливається в широкій усмішці.

– Гаразд, дещо особливе в цьому є!

Ми всі верещимо від радощів, і я підіймаю гарненький цільний купальник у горошок – супервінтажний і цілком у її стилі. Вона киває, вихоплює його в мене з рук і прикладає до себе.

– Саме сподівалася, що ти обереш цей.

Обернувшись, бачу, як Каміла нервово поглядає на годинник. Не дивно – вона чемпіонка з прокрастинації і, певно, ще жодної речі до Кабо не зібрала.

Окрім бікіні, звісно.

Вона бачить, що я помітила її погляд на годинник, і полохливо всміхається.

– Мені ще треба купити пляжний рушник на завтра.

Типова Каміла.

Я встаю, і серце завмирає від думки, що вони йдуть; але я не хочу затримувати їх.

– Дівчата, вам уже пора! У вас же літак із самого рання.

Мія обводить сумним поглядом кімнату, доки Каміла пригнічено крутить сумку з купальниками в руці. Через них двох усе стає важчим, ніж я очікувала. Ковтаю відчуття провини та обрáзи, що закипають усередині. Це ж не вони пропускають останню шкільну поїздку до Кабо. Вони хоча б будуть разом.

Я широко всміхаюсь обом, практично виволікаючи їх за двері. Щоки болять від усього цього вдаваного позитиву, та я не хочу зруйнувати його – заради них.

– Ми надішлемо тобі купу фотографій, окей? – каже Каміла, обіймаючи мене.

– Та вже надішліть! Прифотошопиш мене до кількох, – кажу я Мії, яка творить в Адобі справжні дива. – І тоді навіть не скажеш, що мене там не було!

Вони тупцяють у дверях, і я надмірно закочую очі, жартома виштовхуючи їх у коридор.

– Тікайте звідси. Ідіть, і чудової вам поїздки.

– Ми тебе любимо, Стелло! – гукають вони, йдучи коридором.

Я дивлюся їм услід, і махаю, доки пружні кучері Мії зникають, і раптом усвідомлюю, що нічого так сильно не хочу, як піти разом з ними збирати речі замість розпаковувати їх.

Моя усмішка в’яне, щойно я зачиняю двері й бачу стару родинну світлину, акуратно приколоту в кімнаті до моїх дверей.

Її зробили влітку кілька років тому, на парадному ґанку нашого дому під час барбекю на Четверте липня[1]. Камера впіймала мить, коли я, Еббі, мама й тато дурнувато всміхаємося всі разом. Відчуваю наплив туги за домом і чую скрип зношеної хиткої деревини парадних східців, що риплять під нами, коли ми зі сміхом зсуваємося докупи задля фотографії. Я сумую за цим відчуттям – що всі ми разом, щасливі й здорові. І так більшу частину часу.

Це не допомагає. Зітхнувши, я відходжу й кидаю погляд на візок із ліками.

Правду кажучи, мені тут подобається. З шести років це мій дім удалині від дому, тож зазвичай я не проти приїздити сюди. Я отримую свої процедури, вживаю ліки, набираю вагу на молочних коктейлях, принагідно бачуся з Барб і Джулі та їду – до наступного загострення. Усе дуже просто. Але цього разу я відчуваю занепокоєння, навіть тривогу. Бо замість того, щоб лише хотіти одужати, я мушу одужати. Заради батьків.

Адже вони взяли й зіпсували все, коли розлучились. А втративши одне одного, вони не переживуть, якщо втратять ще й мене. Я це знаю.

Якщо мені покращає, тоді, можливо…

Крок за кроком прямую до настінного кисню. Двічі перевіряю, чи вимірювач швидкості течії встановлений правильно, і слухаю рівномірне шипіння кисню, що надходить звідти, а тоді вставляю кінці носової трубки у вуха й просуваю її зубці до носа. З зітханням опускаюся на знайомо незручний лікарняний матрац і глибоко вдихаю.

Тягнуся до кишенькового записника, щоб прочитати наступний пункт у моєму списку завдань і цим зайняти себе: «18. Записати відео».

Я беру олівець і замислено прикушую його, вдивляючись у раніше написані слова. Досить дивно, що зараз здається легшим думати про потойбічне життя.

Але список є список, тож я видихаю й тягнуся до тумбочки по ноутбук, сидячи по-турецьки на новій квітчастій ковдрі. Я придбала її вчора в «Тарґеті», доки Каміла з Мією купували одяг для Кабо. Мені навіть не потрібна була ковдра, але вони з таким завзяттям допомагали мені обрати щось для лікарні, що ніяково було не купити. Принаймні вона дещо пасує до моїх теперішніх стін, яскравих, насичених і барвистих.

Нетерпляче вистукую пальцями по клавіатурі й скоса поглядаю на своє відбиття на екрані, доки завантажується комп’ютер. Насуплено роздивляюся кучму довгого русявого волосся й намагаюся пригладити його, знов і знов розчісуючи пальцями. Невдоволена, знімаю з зап’ястка гумку для волосся й стягую його в безладний вузол, намагаючись мати хоча б наполовину пристойний вигляд для цього відео. Беру з тумбочки примірник «Програмування на Java під Android» і підкладаю під ноутбук, щоб не показувати зайвого під підборіддям і бути хоч трохи більш привабливою в записі.

Увійшовши до свого акаунту на YouTube Live, налаштовую веб-камеру, щоб видно було малюнок Еббі з легенями просто за моєю спиною.

Ідеальне тло.

Заплющую очі й глибоко вдихаю, чуючи знайомий свист, із яким легені відчайдушно намагаються всотати повітря крізь море слизу. Повільно видихаючи, чіпляю на обличчя широку усмішку, як на вітальній листівці від Hallmark, перш ніж розплющити очі й натиснути Enter для початку трансляції.

– Привіт, люди. У всіх добра Чорна п’ятниця? Я чекала на сніг, який так і не випав!

Кидаю погляд у куток екрана, розвертаючи камеру до лікарняного вікна – небо хмарно-сіре, дерева за склом зовсім голі. Усміхаюся: мій стрім постійно набирає понад тисячу глядачів – незначна частка від 23 940 підписників на YouTube, що підключаються дивитись, як іде моя боротьба з кістозним фіброзом.

– Отже, я могла б збиратися на літак до Кабо в останню шкільну подорож, але натомість проведу це свято у своєму другому домі, дякувати легкому болю в горлі.

А також шаленій лихоманці. Пригадую, як мені виміряли температуру вранці під час реєстрації – електронні цифри на градуснику миготіли чітким 102[2]. Але я не хочу згадувати про це у відео, бо мої батьки неодмінно переглядатимуть це згодом.

Зараз їм лише відомо, що в мене надокучлива застуда.

– Кому потрібні цілих два тижні сонця, синього неба й пляжів, коли можна місяць розкошувати просто в себе на задньому дворі?

Викладаю список переваг, рахуючи їх на пальцях.

– Подивимось. У мене цілодобовий консьєрж, необмежена кількість шоколадного пудингу й послуги пральні. А, і ще цього разу Барб умовила докторку Гемід дозволити тримати всі мої ліки та обладнання у себе в палаті! Переконайтеся!

Розвертаю веб-камеру до купи медичного обладнання, а потім – до візка з ліками біля себе, вже ідеально впорядкованими в алфавітному і хронологічному порядку згідно з графіком дозування, що я внесла у власноруч розроблений застосунок. Нарешті він готовий до тестового запуску!

Це був пункт 14 у сьогоднішньому списку завдань, і я неабияк пишаюся тим, що вийшло.

Комп’ютер дзеленчить – починають надходити коментарі. Бачу один, де згадують ім’я Барб із кількома смайликами-сердечками. Вона улюблениця загалу, та й моя. Відколи я вперше лягла до лікарні понад десять років тому, вона працює тут пульмонологом, пригощає цукерками мене та інших фіброзників, як-от мого спільника По. Вона тримає нас за руку під час найнестерпніших нападів болю, наче їй це нічого не варто.

Близько половини цього часу я знімаю відео на YouTube, поширюючи інформацію про кістозний фіброз. За ці роки мої операції, процедури й візити до Сент-Ґрейс набрали більше глядачів, ніж я могла уявити. Вони лишалися зі мною в період мого недолугого носіння брекетів і всього іншого.

– Моя легенева функція знижена до тридцяти п’яти відсотків, – кажу я, заново розвертаючи камеру до себе. – Докторка Гемід каже, я зараз стабільно рухаюся вгору в списку претендентів на трансплантацію. Я пробуду тут місяць, уживатиму антибіотики, дотримуватимусь курсу лікування… – Я переводжу погляд на малюнок позаду – здорові легені красуються наді мною, тільки недосяжні.

Хитаю головою і з усмішкою нахиляюся взяти пляшечку з візка.

– Це означає: вчасно приймати ліки, носити віброжилет, щоб розрідити той слиз, і… – я підіймаю пляшечку, – щовечора вживати цілу порцію рідкого харчування крізь гастротомічну трубку. Якщо котрась пані шкодує, що не може з’їдати п’ять тисяч калорій на день і мати при цьому готове до курорту тіло, я згодна помінятися.

Комп’ютер знову дзеленчить – повідомлення течуть одне за одним. Прочитавши декілька, я дозволяю позитивному настрою витіснити весь негатив, з яким бралася до цієї справи.

«Тримайся там, Стелло! Ми тебе любимо!»

«Виходь за мене!»

– Нові легені можуть надійти будь-якої миті, тож я маю бути готова! – я кажу ці слова так, наче всім серцем у них вірю. Хоча по всіх цих роках навчилася не плекати завеликих надій.

ДЗІНЬ! Ще одне повідомлення.

«У мене КФ, і ти нагадуєш мені, що треба завжди лишатись на позитиві. Цілую».

Моє серце теплішає, і насамкінець я широко всміхаюся на камеру тій людині, котра веде ту ж боротьбу, що і я. Цього разу щиро.

– Гаразд, люди, дякую, що подивились! А зараз я маю ще раз перевірити свої денні й ранкові ліки. Знаєте ж, яка я до всього прискіплива. Сподіваюсь, у всіх був чудовий тиждень. Бувайте!

Я завершую пряму трансляцію, повільно видихаю і, закриваючи браузер, бачу на екрані усміхнені обличчя, готові до зимового балу. Я, Каміла і Мія тримаємося за руки, усі з однаковою глибоко-червоною помадою на губах, яку разом обрали в «Сефорі». Каміла хотіла яскраво-рожеву, але Мія переконала нас, що червоний – саме той колір, котрий ПОТРІБЕН нам у житті. Досі не впевнена, що це так.

Лягаючи знов, я беру до рук потертого ведмедика панду, що спочиває на моїх подушках, і міцно обіймаю його. Латка – так назвала його моя сестра Еббі. І яким же влучним виявилося це ім’я. Роки поїздок зі мною до лікарні й назад помітно позначилися на ньому. Різнокольорові латки нашиті поверх прорваних місць, де вилізла набивка, коли я надмірно стискала його під час найболючіших процедур.

У двері стукають, і тієї ж секунди вони відчиняються – вривається Барб із повними руками пудингу для заїдання ліків.

– Я повернулася! Роздача!

У Барб мало що змінилося за останні шість місяців чи за останні десять років – вона й досі найкраща. Те саме коротке кучеряве волосся. Та сама кольорова медична форма. Та сама усмішка, що освітлює цілу кімнату.

Але слідом за нею входить Джулі на останньому терміні вагітності й несе крапельницю.

Ось це вже неабияка зміна за останні півроку.

Я ковтаю свій подив і всміхаюся Барб, яка опускає чашки пудингу на край ліжка, щоб я розставила їх на візку, а потім дістає список – ще раз переконатися, що в ньому є все необхідне.

– Що б я без тебе робила? – питаю я.

– Померла б, – підморгує вона.

Джулі підвішує біля мене пакет з антибіотиками, зачіпаючи животом мою руку. Чому вона не сказала мені, що вагітна? Я ціпенію, ледве всміхаючись, дивлюся на її опукле черевце й намагаюся м’яко відсунутися.

– За останні півроку чимало змінилося!

Вона потирає живіт, і її блакитні очі яскраво сяють, коли вона всміхається мені.

– Хочеш відчути, як вона буцає ніжками?

– Ні, – мовлю я, трохи надто поспішно.

Мені ніяково бачити, як її злегка ошелешує моя прямота і її біляві брови вигинаються від подиву. Але я зовсім не хочу, щоб моє прокляття опинилося поряд із цим прекрасним, здоровим немовлям.

На щастя, вона переводить погляд на тло мого робочого столу.

– То ваша фотка з зимового балу? Я бачила кілька таких в інсті! – захоплено каже вона. – Як це було?

– Супер як весело! – кажу я піднесеним тоном, коли ніяковість тане. Відкриваю теку на робочому столі, повну фотографій. – Цілих три пісні відтягувалася на дискотеці. Покаталася в лімузині. Їжа була класна. Ще й устигла повернутися до десятої тридцять, перш ніж утомилась, а це набагато краще, ніж я очікувала! Кому потрібен відбій, коли тіло саме все знає, так?

Я показую їй та Барб кілька наших світлин, зроблених удома в Мії перед танцями, доки вона ставить мені крапельницю й вимірює кров’яний тиск і рівень кисню. Пригадую, як колись боялася голок, але з кожним забором крові й з кожною крапельницею цей страх потроху відступав. Тепер я навіть не здригаюсь. І тому почуваюся сильною щоразу, як мене тицяють чи штрикають. Наче здатна все перемогти.

– Добре-добре, – каже Барб, коли вони вже мають усі мої життєво важливі показники й припиняють охкати-ахкати над моєю блискучою сріблястою трапецієвидною сукнею з білою трояндовою бутоньєркою.

Каміла, Мія та я вирішили помінятися бутоньєрками, коли пішли дівочою компанією на бал. Я не хотіла йти туди з парою, тим більше що мене й не запрошували. Цілком імовірно, мені б довелося піти звідтіля серед білого дня або стало б зле під час танцю, а це нечесно щодо того, з ким я прийшла б. Вони обидві не хотіли, щоб я почувалася покинутою, тож замість того, щоб шукати собі пару, вирішили, що ми підемо разом. Однак через перспективи з Мейсоном дуже малоймовірно, що так буде й на випускному.

Барб киває на заповнений ліками візок, поклавши руку на стегно.

– Я все одно приглядатиму за тобою, але в тебе цілком непогано виходить.

Вона підіймає пляшечку з пігулками.

– Не забудь, ти повинна прийняти це з їжею, – каже вона, обережно ставить її назад і бере в руки іншу. – І подбай, щоб не…

– Зрозуміло, Барб, – кажу я.

Вона щойно взяла свій звичний материнський тон, але переможено здіймає руки. Глибоко в душі вона знає, що все зі мною буде абсолютно добре.

Я махаю їм на прощання, коли вони вдвох прямують до дверей, і за допомогою пульта надаю ліжку трохи більш сидячого положення.

– До речі, – повільно каже Барб, коли Джулі вислизає з кімнати. Її очі звужуються, і вона дивиться на мене з м’якою засторогою. – Я хочу, щоб ти спочатку закінчила крапельницю, але По вже вселився до палати 310.

– Що? Справді? – кажу я, і мої очі розширюються – я пориваюся самотужки вистрибнути з ліжка, щоб знайти його. Повірити не можу: він не повідомив мені, що буде тут!

Барб робить крок уперед, бере мене за плечі й м’яко штовхає назад на ліжко, не даючи повністю встати.

– Що саме з «Я хочу, щоб ти спочатку закінчила крапельницю» ти не зрозуміла?

Я боязко всміхаюся їй, але як вона може сварити мене? По був першим, із ким я подружилася, потрапивши до лікарні. Він єдиний, хто справді розуміє. Ми разом боролися з КФ десяток цих дурних років. Ну, тобто разом на безпечній відстані.

Нам не можна наближатись одне до одного. Для пацієнтів із кістозним фіброзом перехресне зараження певним штамом бактерії – величезний ризик. Один дотик між двома фіброзниками може в прямому сенсі вбити обох.

Її серйозна насупленість поступається м’якій усмішці.

– Заспокойся. Розслабся. Випий заспокійливе, – вона жартома оглядає візок із ліками. – Не буквально.

Я киваю й вибухаю щирим сміхом – від новини, що По теж тут, мене накриває свіжою хвилею полегшення.

– Я зазирну пізніше, щоб допомогти тобі з віброжилетом, – каже Барб через плече, виходячи.

Схопивши телефон, швиденько набираю повідомлення замість того, щоб божевільно мчати коридором до палати 310.

«Ти тут? Я теж. Ремонтуюся».

Не минає й секунди, як мій екран спалахує його відповіддю:

«Бронхіт. Так сталося. Житиму. Заходь і помахай мені пізніше. Зараз спати».

Я відкидаюся в ліжку і довго й повільно видихаю.

Правду кажучи, я хвилююся через цей візит.

Моя легенева функція дуже швидко впала до тридцяти п’яти відсотків. І зараз понад лихоманку і хворе горло мене бісить провести цілий місяць тут, у лікарні, терпіти процедуру за процедурою, щоб завадити хворобі, доки мої друзі далеко. Дуже бісить. Тридцять п’ять відсотків – цифра, через яку моя мама ночами не спить. Вона цього не каже, але це каже її комп’ютер. Нескінченні пошуки інформації про пересадки легень і відсотки легеневої функції, новими словами й у нових виразах, але ідея завжди та сама. Як дати мені більше часу. Через це мені страшніше, ніж будь-коли до того. Але не за себе. Коли в тебе КФ, ти в певному розумінні звикаєш до думки, що помреш молодим. Ні, я боюся за батьків. Боюся, що буде з ними в разі найгіршого тепер, коли вони не разом.

Але коли тут По – той, хто розуміє, – я можу пережити це. Щойно дозволю собі по-справжньому побачитися з ним.

Решта дня спливає повільно.

Я працюю над застосунком, двічі перевіряючи, чи полагодила програмну помилку, що постійно вистрибувала при спробі запустити його на своєму телефоні. Наношу трохи фуцидину на запалену шкіру навколо гастротрубки, намагаючись надати їй не такого пожежно-червоного, а більше літньо-західного рожевого відтінку. Раз і двічі перевіряю свою купку пляшечок і пігулок «перед сном». Відповідаю на щогодинні повідомлення батьків. Дивлюся з вікна, як тане день, і бачу парочку мого віку, що сміються й цілуються, входячи до лікарні. Не щодня бачиш щасливу пару, яка йде до лікарні. Дивлячись, як вони тримаються за руки й пристрасно перезираються, питаю себе, як це – коли хтось на тебе так дивиться. Люди завжди дивляться на мою носову трубку, на мої шрами, на мою гастротрубку, а не на мене.

І від цього хлопці не стають у чергу біля моєї шафки.

Я «зустрічалася» з Тайлером Полом першого року в старшій школі, але це тривало лише місяць, доки я не злягла з інфекцією й не потрапила до лікарні на кілька тижнів. Уже за кілька днів повідомлення від нього стали надходити дедалі рідше, і я вирішила порвати з ним. Та це й було зовсім не схоже на оту парочку надворі. У Тайлера пітніли долоні, коли ми трималися за руки, і він наносив стільки спрею Axe, що кожного разу, як ми обіймались, у мене починався напад кашлю.

Ці думки анітрохи не допомагають відволіктися, тож я навіть пробую виконати пункт 22 зі свого списку «Поміркувати про життя після смерті» й читаю трохи з книги «Життя, смерть і безсмертя: подорож душі».

Але вже скоро я обираю просто лежати на ліжку, дивлячись у стелю й слухаючи свист власного подиху. Чую, як повітря з натугою пробивається через слиз, що заповнює простір моїх легень. Перевертаючись, я відкриваю пляшечку фловенту, аби трохи допомогти легеням. Наливаю рідину в інгалятор біля ліжка, маленький апарат з гудінням запускається, і випари ллються крізь ротову насадку.

Сідаю, дивлячись на малюнок легень, доки роблю вдих і вдих.

Вдих і видих.

Вдих і… видих.

Сподіваюся, коли батьки прийдуть відвідати мене в наступні кілька днів, мій подих буде не таким натужним. Кожному з них я сказала, що до лікарні сьогодні вранці мене відвезе інший, насправді ж просто замовила сюди «убер» від перехрестя біля нового маминого помешкання. Не хочу, аби комусь із них довелося знову бачити мене тут – принаймні доки не матиму кращого вигляду.

Мама вже й без того кидала на мене стурбовані погляди, коли довелося надіти концентратор кисню, аби просто спакуватися.

У двері стукають, і я відриваю погляд від стіни, в яку дивлюся, сподіваючись, що це По зайшов помахати мені. Виймаю з рота насадку, і у двері зазирає Барб. Вона кидає хірургічну маску й гумові рукавички на столик біля моїх дверей.

– Новенька нагорі. Зустрінемось хвилин за п’ятнадцять?

Моє серце підстрибує.

Я киваю, вона широко всміхається мені й вислизає з кімнати. Хапаю ротом насадку й востаннє швидко ковтаю фловент, щоб якнайбільше заповнити його парою легені, перш ніж устати й піти. Вимкнувши інгалятор, беру переносний концентратор кисню, що заряджається біля ліжка, натискаю круглу кнопку посередині, щоб увімкнути його, і вішаю на плече. Вставивши носову трубку, прямую до дверей, на ходу натягую сині гумові рукавички й заправляю маску за вуха.

Узувши свої білі кросівки, відчиняю двері палати й вислизаю у вибілений коридор, вирішивши йти довгим маршрутом, щоб проминути кімнату По.

Проходжу біля поста медсестер посеред поверху, змахом вітаючись з молодою помічницею медсестри на ім’я Сара, яка всміхається через стінку новенької, гладенької металевої кабінки.

Споруду замінили ще до мого останнього приїзду півроку тому. Вона тієї ж висоти, що й раніше, але тоді була зі старого дерева, як, мабуть, від самого заснування лікарні шістдесят з лишком років тому. Пам’ятаю, як була досить малою, щоб прослизнути під її стінкою туди, де була кімната По, і ще лишалося кілька дюймів між моєю головою і краєм стола.

Зараз він мені до ліктя доходить.

Прямуючи коридором, я всміхаюся від вигляду маленького колумбійського прапорця, приклеєного з внутрішнього боку прочинених дверей – перевернутий скейтборд не дає їм остаточно зачинитися.

Я зазираю всередину й бачу По, який міцно спить у ліжку, згорнувшись на диво маленьким калачиком під своєю картатою ковдрою, а вишуканий портрет Ґордона Ремзі, вивішений просто над ліжком, приглядає за ним.

Малюю сердечко на прибитій ззовні до дверей письмовій дошці – нехай знає, що я тут була, – і рушаю коридором до подвійних дерев’яних дверей, що виходять до головної частини лікарні, і вгору на ліфті, далі крилом С, через місток до корпусу 2 і прямісінько до відділення неонатальної інтенсивної терапії.

Одна з переваг лікування тут понад десять років у тому, що я знаю лікарню, як свій рідний дім. Кожен виткий коридор, приховані сходи чи потаємний шлях навпростець мною досліджені вздовж і впоперек.

Та не встигаю я відчинити подвійні двері, як двері палати біля мене розчахуються, і, озирнувшись, я з подивом бачу профіль високого худого хлопця, якого ніколи раніше не зустрічала. Він стоїть у дверях кімнати 315, в одній руці тримаючи блокнот для замальовок, а в іншій – вугільний олівець. Його зап’ясток охоплює білий лікарняний браслет, як у мене.

Я завмираю на місці.

Його скуйовджене темно-каштанове волосся перебуває в чарівному безладі – наче він щойно зійшов зі сторінок Teen Vogue і раптом опинився посеред лікарні Сент-Ґрейс. Його очі яскраво-блакитні, а їхні кутки беруться зморшками, коли він говорить.

Але понад усе впадає в око його усмішка. Кривувата, чарівна і має магнетичну теплоту.

Він такий гарний – здається, моя легенева функція падає ще відсотків на десять.

Добре, що маска приховує половину мого обличчя, бо цього разу я не розраховувала на гарненьких хлопців на своєму поверсі.

– Я засік їхній графік, – каже він, буденним жестом закладаючи олівець за вухо.

Я беру трохи ліворуч і бачу, що він усміхається тій самій парочці, яка на моїх очах входила до лікарні.

– Тож якщо раптом не сядеш на кнопку виклику, – продовжує він, – ніхто не потурбує вас щонайменше годину. І не забувай: мені ще спати на тому ліжку, чуваче.

– Про це ми вже подбали.

Дивлюсь, як дівчина розстібає дорожню сумку, що у неї в руках, і показує йому ковдри.

Стривайте. Що?

Гарненький хлопець присвистує.

– Погляньте-но. Справжня дівчина-скаут.

– Ми ж не тварини, чуваче, – каже її бойфренд, усміхаючись широкою парубочою усмішкою.

Боже мій. Огидно. Він пускає друзів до себе в палату, як у мотель.

Кривлюсь і йду собі коридором до виходу – подалі від тієї афери, що коїться позаду.

Теж мені красень.