За п’ять кроків до кохання

Розділ 4 Вілл

Я сонно тру очі, клацаючи на інше відео. Тарілка недоїденої яєчні з беконом стоїть охолола поряд на столі. Цілу ніч я не спав – переглядав відео, одне за одним. Марафон Стелли Ґрант, хоч і з галімим фіброзним контентом.

Продивляючись список відтворення, клацаю на наступному.

Це – торішнє, зі сміховинно тьмяним освітленням, якщо не зважати на яскравий спалах телефонної камери. Схоже на благодійний захід, що відбувається в затемненому барі. Над сценою висить величезний банер зі словами: «ВРЯТУЙ ПЛАНЕТУ – ПІДТРИМАЙ ДЕНЬ ЗЕМЛІ».

Камера зосереджується на чоловікові, який грає на акустичній гітарі, буденно сидячи на дерев’яному стільці, поки дівчина з кучерявим темно-русявим волоссям співає. Я впізнаю їх обох з усіх відео, що переглянув.

Стеллин батько та її сестра Еббі.

Об’єктив розвертається до Стелли, яка широко всміхається – її зуби білі й рівні, як я й очікував. Вона нафарбована, і я кашляю від подиву – настільки інакший у неї вигляд. Але не через макіяж. Вона щасливіша. Спокійніша. Не така, як була в нашу особисту зустріч.

Навіть носова трубка їй личить, коли вона так усміхається.

– Тато і Еббі! Крадуть моє шоу! Якщо я помру до двадцяти одного, принаймні я побувала в барі.

Вона розвертає камеру, щоб показати старшу жінку з таким самим довгим русявим волоссям, що сидить поряд із нею за яскраво-червоним столиком.

– Привітайся, мамо!

Жінка махає рукою, широко всміхаючись у камеру.

Повз їхній столик проходить офіціантка, і Стелла жестом підкликає її.

– А, так. Мені бурбон, будь ласка. Нерозбавлений.

Я хмикаю, коли її мати викрикує:

– Ні, нізащо!

– О, гарна спроба, Стелло, – зі сміхом кажу я, коли спалахує яскраве світло, осяваючи їхні обличчя.

Пісня на задньому плані завершується, і Стелла починає шалено аплодувати, розвертаючи камеру, щоб видно було її сестру Еббі, яка всміхається їй зі сцени.

– Отже, моя маленька сестричка Стелла сьогодні тут, – каже Еббі, вказуючи прямісінько на Стеллу. – Наче боротьби за власне життя їй не досить, вона збирається ще й планету рятувати! Ходи сюди, покажи їм, на що здатна, Стелло!

Голос Стелли лунає крізь динаміки, збентежений і приголомшений:

– Е-е, то ви це спланували?

Камера знов обертається до її матері, яка всміхається. Еге.

– Ну ж бо, дитинко. Я зніматиму! – каже її мати, і все випадає з фокуса – Стелла передає їй телефон.

Усі в залі підбадьорюють її, коли вона тягне свій переносний кисневий концентратор на сцену, з допомогою Еббі маневрує по сходах і входить у світло прожекторів. Нервово поправляє носову трубку, доки тато подає їй мікрофон, а тоді вона розвертається до юрби зі словами:

– Це для мене вперше. Принаймні перед публікою. Не смійтеся!

І, звичайно, всі сміються, включно зі Стеллою. Ось тільки її сміх пронизаний хвилюванням.

Вона боязко озирається на сестру. Еббі щось каже їй, що мікрофон ловить лише частково.

– Бушель і ще трішки[5].

І що це означає?

Однак це діє, і хвилювання на обличчі Стелли як рукою знімає.

Її тато починає бренькати на гітарі, і я собі мугикаю разом з ними, перш ніж мій мозок упізнає, що вони співають. Усі в залі гойдаються в такт, хитаючи головами вліво-вправо, відстукуючи ногами.

– Чула я, таємна є струна…

Вау. Вони обидві вміють співати.

Її сестра хизується своїм чистим, сильним і могутнім голосом, тоді як у Стелли – прозорий і м’який, плинний – у всіх розуміннях.

Я натискаю паузу, коли камера знімає великим планом обличчя Стелли, і всі її риси оживають у сяйві прожектора. Безтурботна, усміхнена і щаслива там, на сцені, поряд із сестрою й батьком. Цікаво, чому вчора вона була така… скута.

Запускаю пальці у волосся, вдивляючись у її довгі коси, в тінь від її ключиці, в блиск її карих очей, коли вона всміхається. Від адреналіну колір приливає до її обличчя, і щоки мають яскравий, пожвавлений рожевий колір.

Не брехатиму. Вона гарна.

Справді гарна.

Я відводжу погляд і – постривайте-но… Бути не може. Підсвічую цифру курсором.

– Сто тисяч переглядів? Ви що, жартуєте?

Хто ця дівчина?

Менш ніж за годину мою першу після безсонної ночі дрімоту перервав сигнал тривоги в коридорі, а другу спробу пізніше зірвали мати й докторка Гемід, вломившись до моєї палати з вечірнім візитом. Утомлений, я придушую позіхання і втуплюю погляд у порожній двір, звідки холодні вітри й прогнозований сніг заганяють усіх усередину.

Сніг. Принаймні є на що чекати.

Притуляюся головою до прохолодного скла, з нетерпінням очікуючи, доки світ довкола вкриє білою ковдрою. Я не торкався снігу, відколи мати вперше здала мене до найкрутішого лікувального закладу як морську свинку для дослідів ліків проти B. cepacia. То було у Швеції, і цю штуку вдосконалювали вже років п’ять.

Вочевидь, «вдосконалили» недостатньо, бо тижні за два я повернувся від них додому зовсім ніякий.

Наразі я мало що пригадую з тодішнього перебування в лікарні. З більшості своїх лікарняних подорожей пам’ятаю лише білий колір. Білі лікарняні простирадла, білі стіни, білі лабораторні халати – усе зливається. Та все ж пригадую кучугури снігу, які намело під час мого перебування там – так само білі, тільки гарні, не такі стерильні. Справжні. Я мріяв поїхати кататися в Альпах, чорт би забрав ту легеневу функцію. Але єдиний сніг, якого мені вдалося торкнутися, був на даху орендованої матір’ю автівки.

– Вілле, – суворий голос матері прорізається крізь марення про білий порох. – Ти слухаєш?

Вона знущається?

Я повертаю голову й дивлюся на неї та докторку Гемід, киваю, мов китайський бовванчик, хоч за весь цей час не чув жодного слова. Вони постійно торочать про результати мого першого тесту, відколи я розпочав випробування десь тиждень тому, і, як завжди, нічого не змінилося.

– Нам треба бути терплячими, – каже докторка Гемід. – Перший етап клінічних випробувань на людях розпочався лише півтора року тому.

Я не зводжу очей з матері, дивлячись, як вона поспішно киває, і її коротка білява стрижка рухається вгору-вниз під слова лікарки.

Цікаво, за скільки ниточок їй довелося смикнути й скільки грошей викинути, щоби втягнути мене в це.

– Ми відстежуємо його стан, але Вілл має нам допомогти. Має звести до мінімуму всі мінливі чинники у своєму житті, – очі лікарки зосереджуються на мені, тонке обличчя стає серйозним. – Вілле. Ризик перехресної інфекції тепер іще вищий, тож…

Я перериваю її:

– Не кашляти на інших фіброзників. Зрозуміло.

Її чорні брови насуплено сходяться.

– Не наближатися до них на відстань витягнутої руки. Заради їхньої безпеки і твоєї.

Я глузливо підіймаю руку, декламуючи слова, що, мабуть, уже стали девізом усіх фіброзників:

– Шість кроків завжди.

Вона киває.

– Ти зрозумів.

– Я зрозумів лише те, що в мене B. cepacia, отже, вся ця розмова тупа й безглузда.

Найближчим часом нічого не зміниться.

– Немає нічого неможливого! – з ентузіазмом каже докторка Гемід.

Мати закушує вудила:

– Я вірю в це. Ти теж маєш вірити.

Я видаю якнайширшу усмішку й підіймаю великий палець, а тоді перевертаю його донизу й хитаю головою, зганяючи усмішку з обличчя. Це така туфта.

Докторка Гемід прокашлюється, дивлячись на мою матір.

– Гаразд. Залишаю це вам.

– Дякую, докторко Гемід, – каже мати й завзято тисне їй руку, наче щойно підписала контракт для свого найнадокучливішого клієнта.

Докторка Гемід наостанок усміхається мені тонкими губами, а тоді йде. Мати обертається й дивиться на мене. Її блакитні очі пронизують наскрізь, голос лунає колюче.

– Мені коштувало величезних зусиль включити тебе до цієї програми, Вілле.

Якщо під «зусиллями» розуміти виписаний чек на суму, за яку можна послати до коледжу маленьке село, то вона, безумовно, доклала зусиль, достатніх, щоб зробити з мене лабораторну пробірку.

– Чого ти хочеш? Подяки за те, що запхала мене до чергової лікарні, змарнувавши ще більше мого часу? – я встаю й підходжу до неї, зазираючи в обличчя. – За два тижні мені буде вісімнадцять. Я офіційно стану дорослим. Ти більше не триматимеш мене у вузді.

На мить вона здається приголомшеною, а тоді її очі звужуються. Вона хапає зі стільця біля дверей свій плащ із останньої колекції Prada, натягує його й на ходу озирається на мене.

– Побачимось на твоєму дні народження.

Я притуляюся до дверей, дивлячись їй услід, доки її підбори цокають геть по коридору. Вона зупиняється біля поста медсестер, де Барб гортає якісь папери.

– Барб, так? Дозвольте, залишу вам мій мобільний, – чую я, доки вона відкриває сумочку й дістає звідти гаманець. – Якщо цевафломалін не подіє, Вілл може стати… ще тим подарунком.

Барб нічого не відповідає, і тоді вона дістає з гаманця візитівку.

– Він уже так часто розчаровувався й очікує розчарування знов. Якщо не слухатиметься, зателефонуєте мені?

Вона кидає візитівку на стіл, а поверх неї жбурляє сотню, наче це якийсь шикарний ресторан, а я – столик, біля якого треба упадати.

Вау. Це просто круто.

Барб витріщається на гроші, підіймаючи брови на мою матір.

– Це було не до речі, вам не здається? Вибачте. У нас так багато…

Її голос стихає, і я дивлюся, як Барб бере зі стола візитівку й гроші, зустрічаючи погляд матері з тією ж рішучістю, з якою дивиться на мене, коли змушує ковтати ліки.

– Не хвилюйтеся. Він у надійних руках.

Вона тицяє сотню назад у руку матері, ховає до кишені візитівку і дивиться повз матір, зустрічаючись очима зі мною.

Я знов прослизаю в палату, зачиняю за собою двері та обсмикую комір футболки. Підходжу до вікна, потім знов сідаю на ліжко, а тоді знов до вікна, розсуваю жалюзі – ці стіни починають тиснути на мене.

Треба вибратися назовні. Мені потрібне повітря, не наповнене антисептиком.

Ривком відчиняю двері шафи, щоб узяти толстовку, натягую її й видивляюся на пост медсестер – чи шлях вільний.

Жодних ознак присутності Барб чи моєї матері, але за столом сидить на телефоні Джулі, акурат між мною і вхідними дверима, якими я потраплю одразу на сходи – єдині в будівлі сходи, що ведуть на дах.

Тихенько зачиняю двері й крадуся коридором. Намагаюся пригнутися нижче від медсестринської стійки, та коли чувак метр вісімдесят на зріст намагається прошмигнути не висовуючись, спритності в нього – як у зашореного слона. Джулі дивиться на мене, і я припадаю спиною до стіни, намагаючись злитися зі шпалерами. Вона дивиться на мене, звузивши очі, й віднімає телефон від рота.

– Куди це ти намилився?

Показую на пальцях, що йду.

Вона хитає головою, знаючи, що я ув’язнений на третьому поверсі, відколи минулого тижня заснув біля торговельних автоматів нагорі в корпусі 2, спричинивши розшук по всій лікарні. Я складаю руки в благальному жесті, сподіваючись, що розпач, який ллється з моєї душі, спонукає її передумати.

Спочатку нічого не виходить. Її обличчя лишається жорстким, погляд не змінюється. Потім вона закочує очі й жбурляє мені маску, перш ніж змахом руки відправити на волю.

Дякувати Богові. Понад усе мені зараз треба вшитися з цього вибіленого пекла.

Я підморгую їй. Принаймні вона справжня людина.

Виходжу з крила КФ, штовхаючи перед собою важкі двері на сходи й перестрибуючи через дві сходинки, хоча вже поверхом вище мої легені палають. З кашлем чіпляюся за металеві поручні, проминаю четвертий поверх, п’ятий, а потім шостий і нарешті підходжу до великих червоних дверей із прибитою величезною табличкою: «АВАРІЙНИЙ ВИХІД. ПІД ЧАС ВІДКРИТТЯ ДВЕРЕЙ СПРАЦЬОВУЄ СИГНАЛІЗАЦІЯ».

Дістаю з задньої кишені гаманець і виймаю щільно згорнутий долар, що зберігаю в ньому для таких випадків. Тягнуся нагору і втикаю банкноту у вимикач сигналізації на одвірку, аби сигнал не спрацював. Прочиняю двері, зовсім трохи, і крізь них вислизаю на дах.

Потім нахиляюся й закладаю гаманець між дверима та одвірком, аби ті не захряснулися в мене за спиною. Урок, засвоєний на гіркому досвіді.

Мою матір схопив би інфаркт, бачила б вона, як я заклинюю двері гаманцем Louis Vuitton, подарованим нею кілька місяців тому. Але це ідіотський подарунок для того, хто нікуди не ходить, окрім лікарняних кафетеріїв.

Хоча б під двері його можна підкласти.

Я встаю, глибоко вдихаю й машинально заходжуся кашлем, коли холодне, різке зимове повітря обпікає мені легені. Приємно, однак, бути надворі, а не сидіти замкненим в однотонних стінах.

Я потягуюся, підіймаючи погляд у блідо-сіре небо. Прогнозовані сніжинки нарешті повільно кружляють у повітрі, осідаючи на мої щоки й волосся. Повільно підходжу до краю даху та сідаю на крижаний камінь, звісивши ноги вниз. Видихаю, почуваючись так, ніби стримував цей видих, відколи опинився тут два тижні тому.

Усе звідси здається прекрасним.

Хоч у якій лікарні я опинявся, завжди знаходив спосіб вибратися на дах.

Я бачив паради з даху в Бразилії, людей, схожих на яскравих різнобарвних комах, які танцювали вулицями, дикі й вільні. Я бачив Францію, охоплену сном, Ейфелеву вежу, що яскраво сяяла вдалині, бачив, як тихо згасало світло у квартирах на третьому поверсі, а в небі ліниво проступав місяць. Я бачив каліфорнійські пляжі, воду, що простирається на довгі милі, людей, які вранці першим чином ніжаться в прекрасних хвилях.

Усі місця різні. Усі унікальні. Однакові лише лікарні, звідки я їх бачу.

У цьому місті життя – не свято, але в певному розумінні тут доволі затишно. Може, я мав би почуватися тут зручно, але мені тільки стає тривожніше. Мабуть, тому, що вперше за вісім місяців я там, звідки рукою сягнути до дому. Дому. Там, де Гоуп і Джейсон. Де мої колишні однокласники потроху підбираються до своїх випускних екзаменів, націлившись на обраний батьками навчальний заклад з Ліги Плюща. Там, де моя спальня, де насправді лежить моє божевільне життя, пусте й непрожите.

Я стежу за фарами автівок, що проносяться трасою повз лікарню, за мерехтінням святкових вогнів на відстані, за дітьми, що, сміючись, катаються льодовим ставком біля маленького парку.

У цьому є дещо просте. Свобода, від якої сверблять пальці.

Пам’ятаю, як колись ми з Джейсоном каталися льодовим ставком трохи далі вулицею від його будинку і холод пробирав нас до кісток під час гри. Ми годинами пропадали там, влаштовували змагання, щоб перевірити, хто проїде далі не впавши, жбурляли один в одного сніжками й робили снігових янголів.

Ми розважалися на повну до останньої хвилини, коли невідворотно з’являлася мати й тягла мене в дім.

У лікарняному дворі засвічуються вогні, і, глянувши вниз, я бачу дівчину, яка сидить у своїй кімнаті на третьому поверсі й набирає щось на своєму ноутбуку, в парі навушників, зосереджена на екрані.

Постривайте.

Я примружуюся. Стелла.

Холодний вітер куйовдить мені волосся, і я надягаю капюшон, спостерігаючи за її обличчям, доки вона друкує.

Над чим узагалі вона може працювати? Це ж суботній вечір.

Вона була така інакша на тих відео, що я переглянув. Питаю себе, що змінилось. Усе через це? Через лікарняні справи? Пігулки, процедури й усі ці вибілені стіни, що тиснуть на тебе й повільно душать день за днем?

Я встаю, балансуючи на краю даху, і вдивляюся у двір на сім поверхів нижче, лише на мить уявивши невагомість, абсолютну невимушеність падіння. Бачу, як Стелла підіймає очі від скла, і наші погляди зустрічаються тієї ж миті, як вітер вибиває з мене дух. Намагаюся вдихнути, щоби втягнути його назад, але мої нікчемні легені ледве приймають кисень.

Усе повітря, що мені вдається вдихнути, застрягає в горлі, і я починаю кашляти. Сильно.

Ребра ниють, за кожним разом кашель дедалі більше витягує повітря з легень, а очі починають сльозитися.

Нарешті я починаю опановувати це, але…

Моя голова йде обертом, зір по краях темніє.

Я смикаюся, переляканий, і ворушу головою, намагаючись зосередитися на червоних дверях виходу, чи на землі, чи на чому-небудь. Дивлюся на свої руки, благаючи, щоб чорнота розсіялась і світ знову проступив перед очима, і знаю, що до вільного падіння з краю даху – досі не більш як дюйм.