Антипедагогічна поема

врора Чингізівна сиділа за високим довгим старомодним учительським столом (такі колись ставили в фізичних, хімічних і математичних шкільних кабінетах на «подіумі») і, вживаючи сленг її учнів, «тупо втикала» в шестикласника Колю Кузьменка. А той без будь-яких комплексів колупався в носі прямо перед нею і витирав кози знизу об стілець, при цьому тупо втикаючи в одну точку на стелі.

Вона викликала Колю до себе в кабінет із наміром влаштувати прочухана за те, що він на дверях її кабінету написав балончиком слово «сука».

Взагалі Аврора Чингізівна відзначалася неабиякою віртуозністю в мистецтві давати прочуханів учням Київської гімназії імені Скарбів Трипілля. Однак сьогодні їй було не до того. І вчора було не до того. І позавчора. Словом, два тижні вона перебувала в глибокій депресії. У неї був препаскудний настрій: її покинув коханець.

Вона крутила в руках улюблений математичний предмет — великий, майже метровий дерев’яний циркуль з металевими наконечниками. Його давно вже збиралися викинути на смітник, але Аврора чомусь прикипіла до циркуля серцем і практично не розлучалася з ним протягом робочого дня. Якраз тепер вона усвідомила причину своєї закоханості в цей математичний фетиш. Вона зміряла його поглядом, склала «ноги» докупи, і взявши його в кулак, розмахнулася, неначе примірялась поцілити гострим кінцем у живу мішень, тобто в Колю Кузьменка.

Коля апатично відреагував порожнім поглядом, і Аврора Чингізівна зрозуміла, що поводилася вкрай непедагогічно, і що живою мішенню має бути не Коля Кузьменко, а її колишній коханець.

«Ну, за що мені таке?» — сказала вона сама собі, продовжуючи тупо втикати в Колю Кузьменка і крутячи в руках циркуль, паралельно думаючи і про Колю Кузьменка, і про колишнього коханця — учителя образотворчого мистецтва Олексу Тарасовича на прізвисько «Художнік».

Стрес її просто зруйнував. Вона була на себе не схожа. На ногах неначе висіли гирі, в скронях гупала кров, а в серці лежав гострий уламок льоду.

— Ну що, герой… — через силу видушила вона з себе, звертаючись до Колі. — Отже, це ти обписав балончиком двері?

— Я, — без докорів сумління незворушно відповів той.

— Де балончик?

— Тут.

— Давай!

Коля апатично простягнув руку зі знаряддям злочину.

Аврора Чингізівна відклала циркуль, так само апатично взяла в руки балончик і почала байдуже його роздивлятися.

— Скажи, чому ти це зробив? — спитала вона, зовсім не сподіваючись на відповідь, адже запитання було тупим, як вираз обличчя Колі Кузьменка. Як доводить багатолітній досвід педагогіки, батьки й учителі впродовж тисячоліть ставлять це запитання дітям, а ті впродовж тисячоліть не можуть дати на нього відповідь.

Так сталося й цього разу. Коля тільки здвигнув плечима.

— Харашо, — сказала Аврора Чингізівна.

Вона завжди вживала це слівце, коли мала поганий настрій. Коли настрій був хороший, казала «добре», а коли чудовий — «гаразд».

Аврора Чингізівна сказала «харашо» і затнулася. Вона не знала, що далі робити. Весь її педагогічний талант розвіявся в повітрі, як «бєлих яблонь дим». І все через того придурка, що її кинув.

Коля тупо втикав у стелю.

Несподівано Аврорі спало на думку таке: «Добре, я тупо втикаю, і це має логічне пояснення: адже мене кинув коханець. А чому це раптом у Колі такі самі вповільнені рефлекси?»

І тут Аврору Чингізівну осяйнуло:

— Ти що, клей нюхав? А?

Коля знову апатично подивився на неї.

— Пішла ти на х#$! — спокійно сказав він.

Аврора Чингізівна від несподіванки мало не похлинулася. «Ну, ні фіга собі, мале падло! Нічого не боїться! Послати мене, вчительку на прізвисько Чингізханша, від одного вигляду якої тремтять всі учні середніх і старших класів, — послати мене на три букви? Ну, це вже вопше!»

Було б це в інший день, Аврора Чингізівна лише самим поглядом позбавила б його здатності рухатися. Вона славилася по всьому Печерському району Києва вмінням убивати поглядом, неначе електричним розрядом. Однак сьогодні був не її день.

Сьогодні оце «пішла ти на х#$» подіяло на неї, як холодний душ на п’яного.

«Та це ж він послав мене на х#$, — зненацька спало їй на думку. Причому під словом „він“ вона мала на увазі не Колю, а її коханця Олексу Тарасовича. — Він же не кинув мене, він практично послав мене на х#$!»

Промовивши подумки ці слова, вона несподівано відчула, що гирі спали з її ніг, розбите серце склалося докупки без жодного шва, уламок льоду розтопився, і по всьому тілу полилися теплі струмочки полегшення. В натурі полегшало! Стало весело.

Тим часом Коля зрозумів, що ляпнув щось не те, і, очікуючи на виверження гнівного вулкану з боку Чингізханші, а може навіть на удар цього дебільного циркуля, який зараз, наче татаро-монгольський спис, вирветься з її рук і ввіп’ється гострим кінцем у його скроню, пригнувся.

Однак, на його подив, цього не сталося.

Замість убити жертву електричним високовольтним розрядом, Аврора Чингізівна розсміялася. Вона сміялася до сліз, до істерики. Ні, вона не сміялася. Вона просто ржала.

Коля й далі тупо втикав, тільки тепер не в стелю, а в неї.

— Слухай, Колю, скажи мені — обіцяю, тобі за це нічого не буде, — скажи мені, чому ти не збрехав мені, тіпа: «Ні, не нюхав!», — чому замість цього ти послав мене на х#$?

У Колиних каламутних очах промайнув слабенький вогник думки.

— Вобщє-то, як виматюкаєшся, стає легше, — по-філософськи сказав він.

Аврора Чингізівна задумалася: «А за великим рахунком, він правий!»

Вустами отрока глаголить істина, — промовила вона сама до себе.

— Чьо? — перепитав Коля. В його каламутних очах зблиснула іскорка інтересу.

— Не чьо, а шо, — поправила його Чингізханша. Не тому, що не знала літературної української мови, а так, по пріколу.

Вона покрутила балончик, уважно оглянула його з усіх боків і спитала Колю: «Слухай, а як цим користуватися?».

Коля по-діловому забрав у неї балончик і вже був поклав пальця на пимпочку, однак Аврора Чингізівна смикнула його за рукав:

— Ти що? Тільки не тут!

— А де?

— Пішли за мною! — Аврора Чингізівна повела його порожніми коридорами школи, де знала всі таємні входи та виходи, бо колись сама тут училася, нерідко ходила з хлопцями в бомбосховище (тобто в підвал) перекурити і навіть знала, де той засекречений пульт, який «вибиває» світло в усій школі відразу.

Цього разу вона вимкнула світло тільки на вулиці. Обійшовши стороною вахтера, який солодко спав, вона вивела Колю через маленькі дверцята з напівпідвального приміщення на шкільне подвір’я, де красувалася запаркована червона машина ціною в кілька десятків тисяч баксів.

Це була Його машина. Її підлого коханця. Того самого, що послав її на х#$. Щоправда, це звучало дуже інтелігентно і пафосно: «Пам’ятай, я завжди буду твоїм другом!». Тим гидкіше їй після цієї розмови.

Службовий роман Аврори Чингізівни й Олекси Тарасовича почався за принципом «Вы сексуальное большинство или сексуальное меньшинство? — Я — сексуальное одиночество». Власне, самотньою (щоб не сказати грубіше — старою дєвою) була вона. Він же був взірцевим батьком двох дівчаток-близняток.

Аврора Чингізівна не страждала на сентиментальність, закохуватися в Олексу Тарасовича вона не збиралася, він взагалі «не косив» під сексуальний об’єкт. Його зовнішність аж ніяк не відповідала богемності його професії, можна сказати, навпаки: на вигляд він був таким собі трактористом, добре збитим, без зайвих претензій. Проте в Київській гімназії імені Скарбів Трипілля на нього чомусь таки звертали увагу, адже педагогічний колектив був жіночий і в ньому завжди панувало безриб’я на мужчин.

Аврора Чингізівна спершу не сприймала Олексу Тарасовича як мужчину. Але якось так склалося, що вони випадково розговорились на тему мистецтва, зійшлися поглядами на те, що нічого кращого, ніж кітч, людство не вигадало, після чого він став зрідка навідуватися до неї в підсобку на мистецтвознавчі сеанси.

Після п’ятого сеансу Аврора Чингізівна, дбаючи про власне жіноче здоров’я, яке могло похитнутися через брак гормонів, вирішила спокусити Художніка. Треба віддати належне Олексі Тарасовичу: він виявився людиною з високими моральними принципами, тож після першої її спроби так тікав з підсобки, що аж збив з ніг першокласницю з білими бантиками.

Аврора Чингізівна не сподівалася на таке і, чесно кажучи, озадачілася. Але оскільки, як уже було сказано, вона була жінкою без сантиментів, то сказала собі: «Ну й нє надо!» — і заспокоїлась.

Олекса ж Тарасович, навпаки, розхвилювався і через два тижні сам прийшов до неї в підсобку для «цього самого», в результаті чого Аврора Чингізівна здивовано з’ясувала, що той не такий уже й безнадійний кандидат на роль коханця. Він мав ду-уже пристойне знаряддя праці, крім того, очевидно від нерегулярного подружнього життя, в нього накопичилося стільки сперми, що він нею просто викупав Аврору Чингізівну з ніг до голови. Враховуючи те, що сперма містить у собі гормони, такі потрібні жінці, особливо самотній, Аврора Чингізівна була не просто приємно здивована, а й добряче збуджена.

Службовий роман Аврори Чингізівни й Олекси Тарасовича розвивався не еволюційно, а циклічно. Це значить, що після кожного свого «негідного вчинку» Олекса Тарасович тиждень мучився докорами сумління, тоді як Аврора Чингізівна знемагала від бажання. На другий тиждень вона заспокоювалася, натомість Олекса Тарасович починав за нею сочити, як кіт за мишею, й на третьому тижні зближення відбувалося знову. А далі — за циклом.

Аврору Чингізівну, як ми сказали, жінку без сантиментів, такий стан справ цілком влаштовував. Вона думала, що й Олекса Тарасович о’кей. Однак, виявляється, з ним було не зовсім о’кей. Виявляється, він увесь цей час страждав, розриваючись поміж своїми моральними принципами і нею, тобто Авророю! Виявляється, їхній зв’язок збивав його з робочого ритму і він не міг зосередитися на малярстві. Виявляється, жінка запідозрила щось не те в його поведінці й несподівано стала «білою і пухнастою». Виявляється, що у процес владнання миру в родині втрутився його тесть, до речі, енний заступник голови держадміністрації. Виявляється, він, тобто Олекса Тарасович, зрозумів, що більше не може жити подвійним життям, бо це шкодить його здоров’ю, і, виявляється врешті-решт, що для цього треба було послати на х#$ її, Аврору Чингізівну!

Ну, не й*& твою мать?

Аврора Чингізівна, чесно кажучи, на таке не очікувала. Вона була настільки впевнена, що Олекса Тарасович закоханий у неї по вуха, що ця новина стала для неї ударом нижче пояса.

Останньою краплею, яка добила Аврору Чингізівну, стало те, що на знак подружнього примирення тесть подарував Олексі Тарасовичу машину. Ту саму, перед якою вона тепер стоїть із Колею Кузьменком.

— Чингізо Аврорівно (учні весь час перекручували її ім’я, і вона вже до цього звикла)! — він помахав перед її скляними очимам рукою. — Що будемо робити?

Аврора Чингізівна, показавши на машину, наказала Колі:

— Обписуй!

— Так це ж машина Художніка! — виявив повну поінформованість щодо прав власності на машину Коля.

— Обписуй, я сказала!

— Як знаєте! А шо писать?

— Пиши: «Пішов ти на х#$!»

Коля на мить задумався, але тільки на мить. А потім професійно зробив свою справу…

Цю ніч Аврора Чингізівна спала сном немовляти. Взагалі, відповідно до свого імені, вона зазвичай вставала рано і приходила на роботу о сьомій. Однак сьогодні вона «проспала» і прийшла о восьмій. Червоної машини на шкільному подвір’ї вже не було, але вся школа гула, як вулик.

— Де ти ходиш, Крейсерок? — впіймала її за рукав Лариса Федорівна, вчителька англійської мови, давня подруга зі шкільних літ на прізвисько Ларьок. — Холі-молі![1] Тут таке сталося! Ти ще не в курсі?

— Ні, а що? — «прикинулася чайником» Аврора Чингізівна.

— Художніку розмалювали машину різними матюками!

— Та ти що? Не може бути!

— Я сама бачила.

— І що там було написано?

— Тіпа «fuck you».

— І що тепер?

— Екстрена нарада у директриси.

«Нарада так нарада, — подумала Аврора Чингізівна й солодко позіхнула. — Якби розмалювали мою машину (звичайно, якби вона у мене була), то ніякої наради не було б. А так — зять енного заступника держадміністрації! Цікаво жити в цій країні!».

На нараді члени педколективу гімназії імені Скарбів Трипілля перебували в збудженому настрої.

— …Я вважаю, що цим актом вандалізму було нанесено образу всьому колективу нашої школи, — пафосно сказала директриса гімназії Інна Сергіївна. — Я сама бачила, як діти реготалися, обступивши машину. Людина, яка зробила це, дискредитувала нашу гімназію! Я це так не залишу! Я вже викликала міліцію, а головне, я знайшла балончик, з якого знімуть відбитки пальців, і сховала в кабінеті! І повірте, кожен у цій школі, включно з педколективом, здасть свої відбитки на дефектологію!

— Дактилоскопію, — тихенько підказав їй Євген Євгенович, молоденький учитель математики, директрисин фаворит і Аврорин ворог номер 1.

— Ну да, дактифологію, — «поправилася» директриса.

— А чому ми повинні здавати свої відпечатки? — обурився педколектив. — Невже ви думаєте, що хтось із учителів здатен на таке!

— Для солідарності з учнями! — промовила гідну Педагогіки Європейського Рівня фразу Інна Сергіївна. Насправді все було набагато прозаїчнішим.

— Нє, ну це взагалі… — прошурхотів по вчительскій незадоволений шепіт.

Але Аврора Чингізівна цього вже не чула. Вона кулею вилетіла в коридор, де лавою сунула жива маса учнів.

Серце її несамовито калатало. Вона нервово обводила поглядом учнівську масу і, на щастя, побачила те, що шукала: з-за рогу вигулькнуло знайоме обличчя, на якому, до речі, вже не було вчорашнього виразу безмірної тупості. Здається, Коля чекав її з самого ранку.

Вона кивнула йому, і він моментально опинився біля неї.

— Слухай, балончик… — почала вона, важко дихаючи.

— Я вже усьок, Чингізо Авралівно… Я згадав про це вночі, прибіг зранку, а його вже біля машини не було.

— Він схований у кабінеті директриси… Я її відволічу, а ти…

— Поняв, — не дослухавши, сказав Коля і розчинився в натовпі.

«Як я раніше цього не бачила: Коля має величезні потенції — кмітливий, спритний, дотепний! А я піддалася на стару радянську педагогічну традицію: раз він не вчить математики, раз він нюхає клей, раз він вживає погані слова, значить він — пропаща дитина. Я теж у його віці ненавиділа математику, пила шмурдяк з хлопцями по підворотнях і вживала міцні слівця! І нічого. Варто за нього поборотися!».

Якраз під час цих невинних педагогічних роздумів Аврора побачила, як директриса вийшла з учительської й рішуче рушила до свого кабінету.

Аврора Чингізівна перегородила їй дорогу пласкими грудьми.

— Інно Сергіївно, я б хотіла з Вами переговорити…

— Тільки не тепер, у мене перший урок! — різко відказала та.

— Я з приводу Євгена Євгеновича!

Інна Сергіївна зупинилася.

«Ха!» — Аврора була розумною бабою. Вона правильно розрахувала тактику!

Як було сказано, Євген Євгенович був директрисиним «хлопчиком». Натомість Аврора Чингізівна його люто ненавиділа за те, що він просто не хавав у математиці. Аврора Чингізівна вирішила його спекатися, тож написала листа до асоціації вчителів математики, щоправда поки що не відправила його, а лише поставила до відома директрису, передавши копію листа директрисиній секретарці.

Схвильована Інна Сергіївна викликала свого фаворита «на килим». Євген Євгенович довго сидів у неї і тримав її «за ручку» (принаймні так казала секретарка Віка, яка «випадково» зазирнула в кабінет).

Наступного дня директриса викликала до себе Аврору Чингізівну і всипала їй по п’яте число.

Аврора Чингізівна на прізвисько Чингізханша просто фізично не могла покоритися директрисі, і це викликало додаткове напруження в їхніх і без того напружених стосунках.

Однак випадок з балончиком кардинально змінив ситуацію.

— Ну, що там у вас? — удавано байдуже сказала директриса, нервово кусаючи губи. — Вже відправили свою кляузу?

— Ні… Розумієте… Так би мовити… Як би це краще сказати… Я оце подумала, — тягнула час Аврора.

Директриса терпляче її слухала, боячись перебити, аби «не сполохати надію».

Колі все не було і не було.

— Розумієте, я вирішила… Не знаю, як це сказати… — «косила під дурочку» Аврора, — я подумала, що я погарячкувала… І вирішила обдумати все ще раз.

Директриса полегшено зітхнула.

— Ви зробили дуже мудро. Ми всі колись були молодими («взагалі я ще й досі не стара», — прокоментувала про себе її останні слова Аврора Чингізівна).

З-за рогу нарешті з’явився Коля. Він підморгнув, показав рукою собі за пазуху, і тепер настала черга Аврори Чингізівни полегшено зітхнути. Пролунав дзвоник.

У Аврори Чингізівни не було першого уроку. Вона пішла до себе в підсобку. З приходом у школу Євгена Євгеновича вона пробила туди окремі двері, щоб можна було заходити з коридору, не заважаючи йому вести бездарні уроки. Підсобка була її територією. Вона туди Євгена Євгеновича не пускала. А він і не протестував, боячись її як вогню.

Отже, Аврора Чингізівна зайшла в підсобку і обполоснулася під пахвами після стресу з балончиком і директрисою. Виглянула у віконце — і побачила міліцейську машину. Міліціонери тупцяли на місці злочину, явно невдоволені.

«Ха! — ще раз похвалила себе Аврора Чингізівна. — Работают профессионалы!»

Почулося шкряботіння у двері. Аврора Чингізівна впізнала його. Це були позивні її коханця, а точніше, її колишнього коханця…

— Й*& твою мать! — пробурмотіла Аврора Чингізівна і відчула, що в натурі знову полегшало. Коля справді мав рацію: як виматюкаєшся, стає легше!

«Цікаво, чи здогадується Художнік, що це я помстилася йому?» — подумала вона і відчинила двері.

Він стояв у всій своїй красі. Її колишній коханець. Це падло. Ця сволоч. Цей придурок. Ця паскуда. Цей сучий син. Це одоробло.

Хоча, визнала Аврора Чингізівна, за місяці їхнього спілкування він набув певної привабливості — в рухах, погляді, манерах. Із засушеного сухаря перетворився на… На що ж він перетворився? — замислилась Аврора. — Ну, нехай буде: «на пагон виноградної лози». Навіть у їхніх близьких стосунках, попервах дуже незграбних і неоковирних, він став дуже потужною виноградною лозиною. Отже, зрозуміло, що такі зміни не могли пройти повз очі дружини, тому вона й забила на сполох, викликавши на підмогу «важку артилерію», тобто свого таточка.

Пообзивавши колишнього коханця різними непотребними словами, Аврора визнала, що він (у цьому новому зміненому статусі «потужної соковитої виноградної лози»), на жаль, не втратив для неї привабливості навіть після того, як послав її.

— Ти вже знаєш? — з останніх сил тримаючись, аби не заплакати, спитав він.

Ага, значить він не здогадується! — здивувалася вона. Бо якби це її машину обмалювали, після того як вона кинула свого коханця, то першим, на кого б вона подумала, був би саме той. Але Олекса Тарасович чомусь навіть не припустив цього! От лопух!

— Так, знаю! — невинно кліпнувши, сказала Аврора Чингізівна. — А чому ти так переживаєш, Альошко? (Треба сказати, що вона навмисне називала його русифікованим варіантом імені. Це його дратувало і водночас збуджувало). — Це якісь підлітки зробили. Ти ж знаєш, перехідний вік… Підліткова агресія… І все таке інше.

Вона затнулася: ідіотка! Знову наступила на ті самі граблі! Знову почала витирати соплі цьому негідникові!

Аврора Чингізівна подумала, що це якраз добра нагода самій послати його на фіг.

— От скажи мені, чому ти до мене прийшов? — спитала вона. — Адже ти два тижні тому дав мені зрозуміти, що не хочеш підтримувати зі мною зв’язок, бо… дай-но я згадаю… ага!.. — бо, бачте, «хочеш віднайти душевну рівновагу».

Олекса Тарасович підняв на неї чисті чесні очі. Він не розумів її.

— Я ж тобі обіцяв, що завжди залишатимуся твоїм другом!

Аврора мало не похлинулася. Так, обіцяв! Так, він ніколи не бреше! Він справді це казав! Але яким нахабою треба бути, щоб і далі плакатися в жилетку, як у давні добрі часи їхнього бурхливого роману! «На фіга ти мені потрібен без сексу?».

Аврора розуміла: треба було сказати це вголос. Але не змогла. Ще не змогла. Тож пролепетала у відповідь (до речі, люто ненавидячи себе за це):

— Ага. Так-так!

Олекса Тарасович іронії не відчув. Надто він був занурений у власні проблеми, щоб звертати увагу на такі дрібниці, як психологічний стан партнерки.

— Розумієш, мене найбільше зачепило не те, що вони написали «Пішов ти на…», а… а те, що вони дописали.

Аврора, яка вже була підготувалася, щоб виставити його за двері, раптом отетеріла:

— А що вони дописали?

— Ти що, не бачила?

— Ні… Тобто я бачила на власні очі «пішов ти на х#$» (Олекса Тарасович скривився), однак більше нічого.

— Як так? Там же було написано «Підар»… Невже вони мене вважають підаром?..

Аврора замислилася. Вона не бачила, щоб Коля писав це слово. Тим більше вона йому цього не наказувала… Хто ж це зробив?

Стоп-стоп-стоп… Але ж той, хто це зробив, по суті, правий…. Ні, звичайно, Альоша не бавиться в «ці штучки»… Надто він моральний, щоб навіть припустити це. Він виріс у вчительській родині, вихований у найкращих традиціях української народної педагогіки. Однак, знаючи слова знаменитого невідомо-кого про те, що в кожному чоловікові сидить маленький підар, вона подумала, що цей напис цілком закономірний. Тим більше, якщо подивитися правді в очі, то в Альоші сидить не маленький, а ду-уже великий підар.

І вона, пропускаючи повз вуха всі його нарікання, почала конструювати фразу помсти: «Альошко, та тобі потрібна не я і не дружина. Тобі потрібен здоровий мужик, який тебе регулярно трахатиме і в якого ти засинатимеш на волохатих грудях зі сльозами після досягнутого катарсису! Отоді ти позбудешся всіх своїх проблем! З усіма своїми бабами, разом узятими! Жінкою, мною, мамою, тещею і своїми доньками! І знаменитим художником ти станеш. І нарешті заспокоїшся через життєві страсті-мордасті. Ти нарешті віднайдеш спокій, якого так шукав! Бо ти справді підар! Визнай це!».

І тільки-но вона відкрила рота, щоб промовити цю сакраментальну фразу, як задзвонив дзвоник і все зірвалося.

— У мене урок! — заметушився Олекса Тарасович, по-дружньому її обійняв (як вона ненавиділа ці дружні обійми!) і вибіг із підсобки.

У Аврори Чингізівни також був урок.

Вона зайшла в свій 12-А клас і зрозуміла, що її криза не минула безслідно. Вона обвела поглядом учнів і, написавши на дошці умову задачі, спитала, хто хоче відповідати. Руку підняла стабільна групка відмінників, на яких вона колись молилася.

Але тепер Аврора Чингізівна зрозуміла, що її просто нудить від відмінників, які зі шкури пнуться, щоб отримати свою золоту медаль. Нудить її і від хорошистів, які зі шкури пнуться, щоб на випускному тесті отримати свої бали. Адже там важливо, щоб вона, Аврора Чингізівна, натякнула, як треба розв’язувати задачу. Вони добре усвідомлюють, що їхня доля залежить від неї, від того, чи захоче вона натякати, чи ні. І тому всі вони лізуть до неї без мила. Так само, як і їхні батьки. Ось чому ЇЇ НУДИТЬ ВІД УСІХ НИХ!

Стоп. А від кого її не нудить? Не нудить її від тих, кому, за великим рахунком, на все начхати. Ну от, скажімо, від цього лобуряки Юри Корсака.

Юра Корсак — молодий талановитий спортсмен-хокеїст. Його вже готовий узяти до себе один популярний ВУЗ. Так що йому не треба прогинатися перед учителькою математики. А якби й треба було, то він би цього не робив. Бо він… Хто ж він? Бо він мужик. Власне, Юра Корсак був переростком, бо його віддали в школу у 8 років, а завдяки ідіотській шкільній реформі, коли повногруді дівчата ледь доходжують 12-й клас, аби не народити дитину, завдяки цій реформі він опинився в 12 класі у свої 19 років.

Юра Корсак приходить у школу після вранішнього тренування, прямо в спортивному костюмі. В нього здорові від «качання» м’язи. На його обличчі — сліди від боротьби на хокейному полі. І з чоловічими гормонами в нього все в порядку.

Останній факт дуже істотний. Юра на уроках просто пожирає її поглядом. Хоча вона не може зрозуміти, що він у ній знайшов — пласкій кістлявій злій математичці.

Досі це її неабияк дратувало. Якось вона запросила його після уроку до себе в підсобку і прямо спитала:

— Слухай, Юро, ти чого витріщаєшся на мене, а?

Юра ковтнув слину і сказав хрипким від збудження голосом:

— Авроро Чингізівно, ви — Матриця!

Сказав він це так пристрасно і підійшов до неї так близько, дихнувши жаром зі смаком жувачки, що Аврора Чингізівна злякалася: зараз він її зґвалтує прямо тут. Тому поспішно випхала його з підсобки, вимахуючи улюбленим циркулем.

Аврора Чингізівна заборонила собі згадувати про цей випадок і на уроках намагалася не дивитись на Юру.

Але це було колись. Коли в неї ще був коханець. А після того, як коханець її кинув, вона змінила пріоритети.

Сьогодні вона вперше за багато місяців глянула на уроці алгебри Юрі в очі.

Юра, як і тоді в підсобці, ковтнув слину.

Аврора Чингізівна відчула легеньке збудження. Їй захотілося негайно доторкнутися до Юри. Звичайно, вона цього не зробила. Але, уявивши цей можливий дотик, сама до себе всміхнулася. Це бажання здалося їй цілком невинним. Адже це тільки фантазія. Проте, коли вона вдруге підвела очі на Юру, то побачила, що її грайлива усмішка справила на нього величезне враження: він тримав могутню руку під партою, з останніх сил намагаючись утримати свою машинерію в нерухомому стані.

Побачивши це, Аврора Чингізівна зробила те, чого не робила від 16 років, відколи вперше доторкнулася до чоловічого члена. Це сталося в тій самій підсобці, яку вона тепер окупувала, а власником члена був учитель-практикант з математики.

Отже, побачивши, як Юра мужньо бореться зі «стояком», вона зробила те, чого не робила одинадцять років: вона почервоніла.

Після уроку Юра зайшов у її підсобку і мовчки втупився в неї поглядом, сповненим бажання. Аврора Чингізівна мовчки рвучко випхала його, знову погрожуючи улюбленим майже метровим циркулем.

Треба було швидко забути цей інцидент. Однак, перш ніж стерти його з пам’яті, як непотрібний файл, вона про всяк випадок порахувала, на скільки років вона старша за Юру. Ага, на вісім. «Багато», — подумала вона.

Міліція, природно, нічого путнього не знайшла. Відбитки пальців, природно, ні в кого не брали. Скандал, природно, затих. Олекса Тарасович зник з її обрію. Вона намагалась не дивитися на Юру на своїх уроках. Почала залишати Колю після уроків і робити з ним домашні завдання. З директрисою було встановлено перемир’я. Словом, життя тривало.

Якось, коли Аврора Чингізівна працювала з Колею після уроків, до класу ввійшов чоловік, за жіночою класифікацією, «інтересний мужчина середнього віку з благородною сивиною на скронях».

— У мене заняття! — різко сказала Аврора Чингізівна.

Чоловік угідливо кивнув:

— Я почекаю!

Аврора Чингізівна замовкла в очікуванні, коли він вийде з класу. Натомість чоловік попросив:

— Можна я тут зачекаю? Тобто в класі?

Аврора Чингізівна завагалась, однак дозволила: судячи з зовнішнього вигляду, чоловік був небідний. Не може ж вона примусити його швендяти порожнім темним коридором, де ніде навіть присісти.

— Ну що, Колюню, давай спробуємо розв’язати це рівняння. Отже, ти бачиш, що в ньому є члени з іксами, а є члени без іксів. Що ми робимо з членами з іксами?

В іншому кінці класу почулося здавлене покашлювання. Це дав про себе знати чоловік з благородною сивиною. Аврора Чингізівна кинула на нього осудливий погляд. Чоловік жестами вибачився. Аврора кивнула і повела далі:

— Отже, що ми робимо з членами з іксами?

— Лишаємо зліва.

— А що робимо з членами без іксів?

— Переносимо вправо.

— Добре, а коли переносимо члени, що ми маємо пам’ятати?

— Що ми маємо пам’ятати? — перепитав Коля.

— Ну, згадай. При кожному члені є що?

— Що є? — знову перепитав Коля.

— Є знак: або мінус, або плюс! — терпляче пояснювала Аврора Чингізівна.

— А-а, згадав: мінус змінюється на плюс, а плюс — на мінус!

— Молодець! Давай, розв’язуй!

Поки Коля пихтів над рівнянням, Аврора Чингізівна підійшла до «інтересного мужчини».

— Ви хотіли зі мною поговорити?

— Так, я до вас маю ділову пропозицію.

— А ви хто?

— Я — батько Юри Корсака. Мене звати Сергій. Сергій Костянтинович.

Аврора Чингізівна ледь стрималася, щоб не почервоніти. Отой випадок, що стався тиждень тому на її уроці, коли Юра боровся зі своїм стояком, здавався їй чимось непристойним. І вона відчувала за собою провину. Варто було їй заплющити очі, як вона бачила перед собою сірі спортивні штани, з яких випирала могутня молодеча зброя, яку намагалася втиснути назад могутня молодеча рука.

— І що ви хотіли? — суворо спитала Аврора Чингізівна.

— Я хотів би, щоб ви позаймалися з моїм сином на додаткових уроках. Ціна не має значення.

Аврора Чингізівна, уявивши, як залишатиметься віч-на-віч з цим молодим лосем, запротестувала:

— Я не беру учнів!

— А Коля? — лукаво спитав Сергій Костянтинович.

— Це суто альтруїстична акція з мого боку, — пояснила Аврора Чингізівна. — Педагогічний експеримент. Я хочу довести суспільству, що дитина з неблагополучної сім’ї, яка тиняється з бомжами, нюхає клей і чинить дрібні крадіжки, не втрачена для суспільства. Я вірю, що зможу зробити з Колі нормальну людину, — перейшла вона на пафос.

— Ав… — Сергій Костянтинович затнувся, вийняв аркушик із внутрішньої кишені піджака, розгорнув його і прочитав:

— Авроро Чин-гі-зівно!

Вона впізнала на аркушику кострубатий почерк Юри і замахала руками:

— Ні, ніяких прохань! — Вона справді боялась лишатися з Юрою наодинці.

— А як щодо того, щоб піти зі мною повечеряти і обговорити все в неформальній обстановці? — запропонував Юрин папашка.

Аврора Чингізівна невдоволено зітхнула:

— Я знаю, чим це закінчиться! Ви примусите мене згодитися на вашу пропозицію!

— Так, ви вгадали. Але посудіть самі: чим мій Юра гірший від Колі? Я так само хочу, щоб з нього були люди!

Аврора Чингізівна завагалася. За всієї своєї цинічності вона щиро переживала за молоде покоління.

— Я подумаю, — невпевнено сказала вона.

З іншого кінця класу почувся голос Колі:

— Аврало Чингізханівно! Я вже!

Аврора Чингізівна повернулася до учня і в розпачі побачила, що зробити з нього математика їй буде дуже важко: Коля знову все наплутав.

— Ти знову все наплутав! — втомлено сказала Аврора Чингізівна. — Іди вже, герой, продовжимо завтра.

Коля у відповідь смачно чхнув.

Вона почувалася виснаженою. Всі її ілюзії розбивалися вщент: і щодо Колі, і щодо Олекси Тарасовича, і щодо неї самої. Вона сіла за стіл, обхопила голову руками і так просиділа кілька хвилин.

Сергій Костянтинович терпляче чекав.

У Аврори Чингізівни смоктало під ложечкою, вона від ранку нічого не їла. Перспектива наїстися надурняк видалася їй привабливою.

— Ну добре, ходімо у ваш ресторан! — нарешті прийняла рішення вона.

Їхали до французького ресторану на чорному мерсі Сергія Костянтиновича.

При вході Аврора Чингізівна побіжно глянула на себе в дзеркало і констатувала: «З такою втомленою пикою тільки в ресторан ходити! — Але потім додала, — зрештою, в мене ділова зустріч, а не побачення».

Як же вона здивувалася, коли помітила, що Сергій Костянтинович поводиться не так, як на діловій зустрічі, а як годиться на побаченні.

Аврора Чингізівна сприймала всі його залицяння з повною апатією. Мета її приходу в ресторан була цілком прагматичною: наїстися. А все інше її не обходило. Вона замовила собі кусень м’яса, дорогого вина і французького сиру з фруктами і, ретельно пережовуючи страву, спокійно вислуховувала тиради про те, як важливо мати лише одну хорошу вчительку в школі, щоб стати Людиною. От у нього такою вчителькою була…

Далі Аврора Чингізівна відключилась, бо насолоджувалася їжею, тоді відчула, що їй слабнуть від вина ноги, а значить, вона трохи сп’яніла. «Дарма, — подумала Аврора, — цей чмур довезе мене додому на своєму мерсі».

Треба сказати, що Сергій Костянтинович також сп’янів. Він почав непристойно жартувати.

— Ось ви, Авророчко, розповідали Колі про члени з іксами і члени без іксів. Так от: я — член з іксом. Я маю бабки, дві машини, багато нерухомості, і при цьому мій член ще добре працює. А навколо вас самі члени без іксів. Ви розумієте, на що я натякаю?

— Ви хочете зі мною переспати?

— Я хочу кохатися з вами. Чуєте, кохатися. Це різні речі.

«Да-а-а, яблунька від яблучка не дуже-то й відрізняється!» — подумала Аврора Чингізівна, знову згадавши Юрині сірі спортивні штани з виразним горбиком спереду.

— А ви одружений? — спитала вона.

— Так, але…

— Не напрягайтесь. Далі можете не пояснювати.

— Даремно ви так. Я щиро признаюся: ви мене заводите. Одне ваше ім’я чого вартує! «Аврора» — це так сексуально! Революційний корабель з жіночим ім’ям і чоловічим характером. Хіба ви не така?

— Така. Але це ще не підстава лягати з вами в ліжко.

— А «Чингізівна»! Щось джигітське, орієнтальне, азійське, степове…

— О, та ви романтик! Хто ви за спеціальністю?

— Юрист.

— Напевно, адвокат?

— А як ви вгадали?

— Через ваше красномовство. Але це так само не підстава з вами спати.

— Я повторюю: ви мене заводите. Я маю змогу переспати з будь-якою бабою, але втратив до них усіх інтерес. Не те, щоб я не ходив наліво. Чесно признаюся: ходжу. Але тільки так, для годиться. Аби не втрачати тонусу. А від вас у мене відразу встає. Скажіть мені ще раз: «член з іксом».

— Член з іксом.

— Я зараз кінчу.

— Я не сплю з батьками своїх учнів. Це мій принцип.

— Знаєте, скільки разів за своє життя я зраджував своїм принципам! І нічого. Живий!

— Вам можна: ви — адвокат. А я вчитель. Я, мєжду прочім, сію добре, вічне…

— Ну, скажіть іще раз: «член з іксом»!

— Якщо вам від цього стане легше, будь ласка: член з іксом!

Сказавши це вдруге, Аврора Чингізівна завагалася: а може, подбати про своє жіноче здоров’я? Адже він нічого, класний. «Принаймні ніколи не буду голодною і без транспорту».

Однак тут перед її очима знову з’явилися спортивні штани, з яких випирала могутня молодеча машинерія. Вона зрозуміла, що саме це її заводить, а не мерс папашки чи французький ресторан. Тобто її заводить саме синочок, а не папашка.

— Ну добре, я погоджуюся на уроки, — сказала вона. — Як часто ми будемо займатися з вашим сином?

— Він хоче щодня… Але це заважатиме його спортивному графікові. Думаю, три рази на тиждень достатньо.

— Два, — заперечила Аврора.

— Два так два, — і вони розмахнулися, щоб ударити по руках.

Але тут Юрин папашка схопив її за руку і боляче стиснув, дивлячись їй прямо в очі.

Аврора Чингізівна мало не скрикнула від болю. Але в такому разі це суперечило б іміджу і «Аврори», і «Чингізівни», тож вона стрималася, не зойкнула. Вона спокійно витримала і біль, і погляд самця.

Самець справді збудився.

Це їй сподобалося. Після невдачі з попереднім коханцем їй треба було підняти самооцінку. І вона піднялася. Разом з папашчиним робочим інструментом.

Аврора глянула у вікно. Там ішов дощ. «Нічого, — подумала вона. — Адже цей чмур завезе мене на своєму мерсі додому».

Однак, коли вони вийшли на вулицю, то побачили, що з мерсом, на який вона покладала такі надії, сталися неприємності. На ньому балончиком було написано: «Кобель!».

Зненацька з безстрашного самця Юрин папашка перетворився на побитого пса з підібганим хвостом.

— Блін, це мене жінка вислідила, — тихенько сказав він. — Вона явно десь тут ховається. Зробимо вигляд, що в нас нічого не було! — І голосно додав: — дякую, Авроро Чингізівно, за сина. До побачення!

І, не встигла Аврора отямитись, як він сів у машину і різко стартонув, залишивши її саму під дощем.

— Ну, не й*& твою мать? — спитала себе Аврора і попленталась по дощу додому.

…І знову був урок у 12-му класі.

Аврора подивилася на Юру. Той сидів, розвалившись на задній парті, і, піднявши футболку, погладжував міцний голий живіт.

«О ні! — сказала вона собі. — Здається, він мене збуджує! Тільки не це! Яка в нас різниця у віці? Вісім років? Ну що ж. Буває й більше».

Відмінниця Ксюша постійно кашляла. Це виводило Аврору з себе. Причому кашляла Ксюша з неймовірною регулярністю, можна сказати, педантичністю. Три покашлювання, 20 секунд і знову три покашлювання… І знову 20 секунд…

Аврорі захотілося взяти відмінницю за патли і викинути за двері класу. Вона ледь стрималася, щоб не зробити цього.

Аврора пояснювала біля дошки, як розв’язувати тригонометричну задачу, «розжовуючи» учням кожен етап. Невдовзі вона помітила, що ритм її пояснення «підлаштувався» під ритм Ксюшиного кашляння: 20 секунд Аврора пояснює, далі чекає, коли та прокашляється, потім знову 20 секунд…

Аврора зрозуміла, що це її просто вбиває.

Вона заплющила очі. Як би стриматися, щоб таки не схопити Ксюшу за патли?

І тут сталося щось дуже несподіване. Юра піднявся з останньої парти, підійшов до Ксюші, став над нею і наказав:

— Зараз же встала і вимелася з класу. Ясно?

— А шо такоє, Джордж? — підняла та на нього здивовані очі.

— Я сказал: нємєдлєнно!

Ксюша ображено зібрала манатки і вийшла з класу.

Аврора вдячно глянула на Юру.

Він усміхався. «Який же він у біса класний!» — подумала вона…

Аврора Чингізівна чекала Колю на додатковий урок. Можна було й не чекати, адже він уже третій день не з’являвся в школі. Але Аврорі все одно не було чого робити цілу годину, поки прийде на урок Юра. Вона опустилась у крісло, що стояло на «вчительському подіумі».

Аврора не раз вдячно згадувала стару вчительку математики Антоніну Василівну, яка наполягла під час останнього «євроремонту» в школі лишити старомодний «учительский подіум». Навіть «хіміки» (вчителі хімії) і «фізики» (вчителі фізики) не змогли встояти проти натиску директриси, а їм «подіум» для показу експериментів був навіть важливіший, аніж математикам. Але Антоніна Василівна свій стіл таки відстояла. І щоразу, коли Аврора Чингізівна оглядає згори своїм орлиним оком клас, який пише контрольну, вона згадує Антоніну Василівну, котра відбила всі бюрократичні атаки, хоча й поплатилася за це: в кінці року її просто виперли на пенсію і взяли на роботу абсолютно бездарного Євгена Євгеновича. Крім основних функцій (щоб учителям легше було тримати контроль над класом, а учням добре було видно дошку), «подіум» мав іще одну — таємну, але дуже потрібну для вчительки, яка вистоює на ногах по 6–7 уроків підряд. Не було нічого приємнішого, як після уроків замкнутися в кабінеті, покласти ноги на масивний довгий учительський стіл, обіпертися на крісло і так просидіти з заплющеними очима 15 хвилин. Кайф!

Аврора Чингізівна навчилася цього в Антоніни Василівни. Якось вона застала маленьку колобкоподібну вчительку в своєрідній позі — з коротенькими товстенькими ніжками, піднятими на високий учительський стіл. Вона солодко спала і голосно хропла на весь клас, забувши замкнути двері. Аврора Чингізівна зачаровано на неї дивилась і… Вчилася…

Ось і тепер цей досвід знадобився: в Аврори Чингізівни гули ноги: відстояти шість уроків біля дошки — не дурничка. Двері вона навмисно не зачиняла: раптом Коля надумає все-таки прийти. А його вона не соромилася: кому-кому, а Колі було б по цимбалах застати математичку в такій позі.

Аврора поклала ноги на стіл, відкинулась на стілець і заплющила очі.

«Блаженство!» — подумала вона і спробувала відключитися.

Зненацька вона відчула, що хтось зайшов у кабінет математики. Хто б це міг бути? Треба було, по ідеї, глянути. Але повіки були такі важкі… Той Хтось, назвемо його Ікс, ні, Ікс — це банально, краще Ігрек, отже, Ігрек піднявся на «подіум», підійшов до неї… Її голова була відкинута, а губи ледь розтулені. Ігрек доторкнувся губами до її губів, причому його гарячий подих обпік їй горло.

Вона ковтнула слину. Отже, Ігрек здогадався, що вона не спить.

Він запхав руку їй під спідницю і проліз трьома (здається) пальцями під її стрінги. «Він розкрив дужки мого математичного виразу», — подумала вона, маючи на увазі під «математичним виразом» свій багатостраждальний жіночий орган.

«Треба відкрити очі негайно і заїхати йому в пику — хто б він не був, той Ігрек!» — наказала вона собі. Але те, що він робив, перебираючи трьома пальцями по її математичному виразу, тобто багатостраждальному жіночому органу, наче по клавішах піаніно, було так приємно, що вона просто не змогла виконати свого наміру.

Тим часом губи Ігрека знову торкнулися її губів, а його язик — язика, тим самим піднісши її насолоду в квадрат.

«Це, напевно, Юра! — припустила вона, і цей здогад обпік її свідомість. — Алярм!!!».

Вона схопилася з місця і побачила, що в класі нікого нема. На її чолі виступили краплинки поту. Вона шукала в напівсутінках, чи не сховався підступний Ігрек десь поміж партами, але в класі було порожньо.

«Хух!» — зітхнула вона полегшено, аж тут рипнули двері — й до класу зайшов Юра.

«Слава Богу, це був сон! За таке й посадити можуть. Хоча… Йому вже 18. Отже, посадити не можуть, адже він уже повнолітній, але вигнати зі скандалом, назавжди заплямувавши репутацію вчителя — запросто…».

— Я вас розбудив? — спитав Юра.

— А звідки ти знаєш, що я спала?

— Я заходив раніше, але ви так солодко спали…

«Блін! То він мене бачив з ногами на столі у вузькій спідниці!» — почервоніла вона.

— Якщо ви втомлені, я прийду іншим разом, — чемно сказав він.

— Ні, я о’кей. Давай позаймаємося. Недаремно ж я тебе тут чекала!

Це був перший приватний урок, і дуже важливо було вибрати позицію: де, хто і як сидітиме.

Аврора Чингізівна оцінила ситуацію по-науковому. Треба було так розмістити дві геометричні фігури — її і Юрину, — щоб вони, не дай Бог, не перетнулися, щоб вони були не надто далеко одна від одної (адже у приватних уроках важливий персональний контакт учителя з учнем), але й не близько, аби поїзд А, їдучи назустріч поїзду Б, випадково не зійшов з колії…

«Ну, то як, — думала вона, — сісти мені з Юрою за один стіл рядком чи навпроти нього? Чи взагалі: він — за столом, а я — біля дошки?».

Вона аж розгубилася.

— Сідай де хочеш, — нарешті сказала вона, даючи Юрі право вибору.

Недовго думаючи, він поставив стілець на «вчительському подіумі» біля неї.

Аврора Чингізівна трохи здивувалась, але опиратися не стала. Він нього пахло дезодорантом «Old Spice».

Перший приватний урок проходив без ексцесів (якщо не брати до уваги Аврориного сну). Вони успішно почали повторювати матеріал від 8 класу. Це була приблизно та точка відліку, де Юра зупинився в математичному розвиткові.

Все було спокійно доти, доки в двері кабінету математики хтось постукав.

«Це папашка», — подумала Аврора і про всяк випадок відсунулася від Юри подалі. Юра повернув до неї голову і всміхнувся. Його хитрий погляд наче говорив: «Злякалися, Авроро Чингізівно? Чому раптом? Адже ми на безпечній відстані. Значить, ви почуваєте за собою якусь провину? Може, ви на мене так само запали, як я на вас?».

Аврора не знала, як він міг вмістити в миттєвий погляд стільки інформації. Однак він це зробив. ВІН ЦЕ ЗРОБИВ. Цей вісімнадцятирічний тупий спортсмен. Може, він не такий тупий, як здається?

Ця думка промайнула в її голові за соті частки секунди, поки відчинялися двері в клас. На порозі стояв не папашка. Це був Художнік. Її колишній коханець. Олекса Тарасович. Альошка. Ні, не Альошка, вже не Альошка. Альошкою він був у їхніх давніх любовних іграх.

«Ну, давай, давай, Болгарии русский солдат!» — стогнала вона під час їхніх інтимних зближень, бажаючи, як хороший математик, отримати довгожданий розв’язок їхнього сексуального рівняння, тобто оргазм. Варто сказати, що певною мірою Аврора Чингізівна поводилася по-садистському, адже називати «Альошкою» людину, яка носить гарне українське ім’я «Олекса Тарасович», було просто хамством у четвертому ступені. Однак, як не дивно, це на нього діяло магічно: Олекса Тарасович, названий Альошкою, відразу кінчав, з чого вона зробила висновок, що він — мазохіст.

Побачивши Олексу Тарасовича в математичному класі надвечір, Аврора Чингізівна дуже здивувалася. Що він так пізно робить у школі? Невже і він дає приватні уроки малювання?

— Євгена Євгеновича тут немає? — непереконливо спитав Олекса Тарасович.

«Ага, значить йому все-таки потрібна я! Ну-ну! І що ти робитимеш, мій зайчику-побігайчику?»

— Немає. Начебто ви не знаєте, Олексо Тарасовичу, що Євген Євгенович ніколи не затримується в школі після уроків.

Олекса Тарасович тупцяв на місці.

Юра перекидав погляд то на Аврору Чингізівну, то на Художніка. Вона була впевнена, що молодий хокеїст щось запідозрив.

— Щось передати Євгенові Євгеновичу? — спитала, задля годиться, Аврора Чингізівна.

Олекса Тарасович мовчав. Він стояв серед класу, дивуючись, чому Аврора Чингізівна не відправляє учня геть, як це вона робила раніше, в часи їхнього роману.

Аврора Чингізівна зиркнула на Юру. Той в упор дивився на Олексу Тарасовича. Щось має статися. Не може ця ніяковість тривати вічно!

І воно таки сталося. До класу, зовсім без стуку, ввійшов Юрин папашка.

Аврора йому вдячно всміхнулася, що водночас помітили всі троє чоловіків.

«Ну й влипла! От і зібралися всі докупоньки: по-перше, я, по-друге, вісімнадцятирічний учень, який має щодо мене брудні наміри і, здається, взаємно, по-третє, його папашка, який також до мене щось таке відчуває, щоправда, без взаємності, і, нарешті, мій колишній коханець, з яким я грішила цілий рік, а тепер він у мене викликає невідомо що, цих „всратих інтєлігєнтів“ не поймеш».

І в цю мить їй захотілося загорлати пісню:

Однак вона не заспівала.

— Як мій одприск? — у дуже оригінальній фомі спитав папашка.

— Для початку непогано, — відповіла Аврора Чингізівна.

— Можна його сьогодні раніше забрати? У нас сьогодні матч, — гордо, неначе гратиме саме він, сказав папашка. — А там, знаєте, корки на дорогах і все таке…

— Звичайно, — радо погодилась Аврора. Адже тривалість уроку на платні не позначається.

Юра мовчки почав збиратися, на прощання нагородивши Олексу Тарасовича нищівним поглядом.

«Невже він здогадується про нас із Художніком?» — подумала вона, і їй стало неприємно й соромно, що вона, молода самодостатня жінка, тягалася з цим «ні рибом, ні м’ясом» цілий рік.

Нарешті вони, тобто Аврора Чингізівна й Олекса Тарасович, лишилися наодинці.

— Ти чому не відповідаєш на мої імейли? — спитав Художнік.

— Я відповідаю, — заперечила вона.

— Якщо я тебе питаю в листі, як твої справи, то не для того, щоб отримати формальне «добре».

Аврора подивилася на своє колишнє «ні рибу, ні м’ясо», і з неї полилося наболіле:

— Ти думаєш, я тобі вірю, що ти хочеш знати про мої справи? Та ти ніколи не цікавився моїми справами. Ти ж мені посилаєш імейл з питанням «Як твої справи?» не для того, щоб я тобі про них розповіла, а щоб у відповідь поцікавилася твоїми. Раніше на твій імейл «Як справи?» я відповідала «Добре, а як у тебе?», і це дозволяло тобі виплакатися мені в жилетку щодо того, як тобі погано! А в мене завжди все о’кей, хіба ні? А ти знаєш взагалі, що в мене на душі? А ти подумав хоча б коли-небудь, що я, молода самодостатня жінка, замість того, щоб зустрічатися з жонатим невдахою цілий рік і витирати його соплі і сперму, могла б влаштовувати своє сімейне життя? («Ну, тут я, звичайно, загнула, — здивувалася своєму несподіваному пафосові Аврора. — Адже я сама ініціювала цей роман, не маючи нічого більш підходящого на горизонті»). Ти навіть собі не можеш своїм самозакоханим розумом уявити, що я теж можу страждати. Але тебе це не обходить! Тебе цікавлять лише твої страждання!

Аврора розраховувала, що після такої тиради Олекса Тарасович образиться й піде геть. І яким було її здивування, коли він не тільки не образився і не пішов геть, а й… Словом, до його обличчя припливла кров, а це була перша ознака, що він збудився.

Поки вона намагалася розшелепати, чи не наплутала чогось, він зворушено (як тільки може це зробити всратий інтєлігєнт) її спитав:

— Так ти страждала? — і зробив крок до неї.

Аврора Чингізівна автоматично відступила. «Іще цього бракувало! Я зовсім не хочу з ним спати!» Але при цьому вона все ж таки глянула на його штани. І це було її тактичною помилкою, бо Олекса Тарасович помітив цей погляд.

Вона раптом (цілком не до речі) пригадала, що за всіх його психологічних проблем їй з ним у ліжку (а точніше, в підсобці на старому диванчику) було зовсім не погано. Вона згадала кількість сперми, якою він завжди її рясно зрошував, як справжнісінький бог родючості, й рішуче прийняла рішення: «Ну добре, це буде востаннє!». У підсобці стояв старенький диванчик з вилізлими пружинами. Це була колишня власність Антоніни Василівни, на ньому вона часто відпочивала на великих перервах, смачно підхропуючи. Власне, диванчик мав іще одне призначення, про яке Аврора дізналася, коли Антоніна Василівна вийшла на пенсію. На цьому диванчику заслужена учителька УРСР вправлялася в коханні з незаслуженим вчителем УРСР, за якого невдовзі вийшла заміж.

Рік тому Аврора Чингізівна хотіла була позбутися цього «антикваріату»: навіщо їй у підсобці диванчик, адже це її кабінет, а не спальня! Аж тут у її житті з’явився Олекса Тарасович. Так що спальне місце, добре просякнуте спермою незаслуженого вчителя УРСР, так і лишилось на місці, щоб іще більше просякнутися спермою незаслуженого вчителя малювання гімназії імені Скарбів Трипілля…

Аврора Чингізівна зайшла разом з Олексою Тарасовичем до підсобки, кинула погляд на свій диванчик, і він їй здався значно меншим, аніж колись. Та й бажання її було вже не таким палким. Однак сьогоднішній сон із задертими на вчительський стіл ногами свідчив про те, що її молоде жіноче тіло потребує нової дози чоловічих гормонів, і, якщо ці гормони самі прийшли до неї, то просто гріх від них відмовлятися.

За цими роздумами вона проґавила важливий момент, бо Олекса Тарасович знову почав мучитися докорами сумління і з ваганням на обличчі дивився на знаменитий диванчик.

«І що його робити? — спитала себе Аврора Чингізівна. — Силою відібрати свою запрограмовану природою дозу гормонів чи зіграти в гордість і послати його на фіг? Буду цинічною, — вирішила вона, але, побачивши тремтіння губів Олекси Тарасовича, що свідчило про важку внутрішню боротьбу, додала собі: — ну що ж, доведеться самій виявляти ініціативу!»

Вона підступила до Художніка впритул з твердим наміром розкрити його дужки (тобто зіпер на штанах) і добути зі штанів квадратний корінь. Коли вона почала це робити, «Альошка» пішов їй назустріч, однак… Словом, Аврора не знала, що з нею діється. Їй справді стало гидко, що вона силою мусить брати мужика у свої 27 років.

Проте жіноче здоров’я було важливішим за всі контраргументи. Вона ще рішучіше взялася за Альошчині штани. Їхній вміст, як і колись, її дуже потішив. Це було добротне фермерське господарство.

«Ти диви, як у Юри!» — подумала вона, і ця думка ошпарила її своєю несподіваністю: мало того, що в такий момент подумала про Юру, так це її ще й «завело», як порух ключа в стартері заводить машину.

Вона заплющила очі й уявила собі, що перед нею не Альошка, а Юра, молодий здоровий хокеїст, закоханий у неї першою любов’ю, чесний у своїх почуттях, який не ділить себе між іншою жінкою і нею, Авророю.

Аврорі Чингізівні ця гра дуже сподобалася. Знаючи, що вона ніколи собі не дозволить шури-мури з Юрою, вона дозволила собі ЦЕ уявити.

Вона навіть відчула запах Юриного «Old Spice».

Вона розстебнула Його сорочку і, покусуючи тверді пимпочки Його сосків, руками обхопила вміст Його трусів, відчувши кайф від ваги, яка тисла на її долоні. Це була вєщ. Це було обалдєнне рівняння, ні, це була система рівнянь, які так хотілося розв’язати. Ні, не розв’язати, а розв’язувати, розв’язувати і розв’язувати нескінченно.

Аврора спритно повалила свою жертву на диванчик і по-садистськи впилася в її губи своїми.

«В принципі, якщо я збираюся його ґвалтувати, то цілуватися не обов’язково, — сказала вона собі, але потім змінила думку. — Ну, я ж не Альошку ґвалтую, а Юру, тому можна».

Здається, вона зробила Йому боляче, бо він смикнувся.

«Звикай до моїх азійських штучок! — промовила вона подумки і повела далі: — Якби ти знав, Юро, як я давно тебе хочу, моя солодка заборонена спокусо…».

Від цих слів система рівнянь якось несподівано ще більше розширилася в розмірах.

«Тільки не розплющуй очей, Аврорко, — казала вона собі. — Бо все зіпсуєш. Перед тобою Юра. Бери його, ґвалтуй!».

Однак тут почувся інший внутрішній голос:

«Юру не треба ґвалтувати, він сам може зґвалтувати кого хош!»

Аврора знайшла, чим переконати свій другий внутрішній голос:

«Добре, нехай він мене ґвалтує наступного разу, а зараз цим займуся я. Причому з математичною точністю».

Напевно, вона занадто захопилася грою, бо уявний Юра під нею скрикнув від болю. Аврора розплющила очі й побачила, що перед нею не Юра, а Альошка. Це її розхолодило.

Заради прілічія вона ще робила ритмічні рухи, аби Альошка швидше кінчив і забрався звідси к чортовій матері.

Але він усе не кінчав. Аврора вже трохи заморилася, адже, як-не-як, вона була вчителькою математики, а не фізкультури, тож, чесно кажучи, рухалася без особливого ентузіазму.

Альошка підняв на неї благальні очі.

«Невже він чекає моєї тиради про Болгарії русского солдата? Дарма. Це було в минулому житті».

Аврора поміняла позу, повернувшись до свого коханця задом, щоб він швидше кінчив і щоб не бачити його благальних очей. Вона втупилася в стінку, на якій висіла її улюблена математична композиція: великий транспортир і майже метровий циркуль. Вона, ритмічно погойдуючись, уявила собі, як запихає голову Олекси Тарасовича і обидві його руки у шпарину транспортира (як колись рабів у колодки), а циркулем цілиться йому в груди…

Монотонне погойдування нічим не закінчувалося, і це почало її дратувати.

— Ну, скоро ти там? — спитала вона, знаючи, що Олекса Тарасович, тобто Альошка, може на це образитися.

І він таки образився. Або вдавано образився, не маючи змоги кінчити.

Аврора вдяглася, не дивлячись на коханця, і почала збиратися додому.

Олекса Тарасович спостерігав за нею.

— Чому ти не сказала цього?

— Чого?

— Нашої таємної фрази.

— Якої? — прикинулася дурочкою Аврора, не піднімаючи на нього погляду.

— Про Болгарії руського солдата.

— То була фраза для іншого мужчини.

— Якого?

— Того, якого я колись любила…

— А тепер не любиш?

— Ні.

— Хто такий Юра?

— Що?! — вона різко смикнулася.

— Ти весь час шепотіла «Юра, Юра…», і я навіть подумав, що ти придумала нову любовну гру, і мені навіть сподобалося. Однак коли ти відкрила очі, то я зрозумів, що весь цей час ти кохалася не зі мною, а з тим Юрою. То хто він?

— Він — мій уявний коханець. Ідеальний коханець. Він ніколи не скиглить, він просто любить…

Олекса вдягнувся і мовчки вийшов з кабінету.

У цю мить Аврора трохи пожаліла, що не підіграла йому. Благодатна злива сперми їй би не завадила.

«Та біс із ним!» — сказала вона собі й попленталася додому.

Ідучи вулицею, вона відчула дику слабкість: «Невже це від невдалого сексу? Невже на мене так подіяло те, що я розкочегарилась, а дози гормонів не отримала?».

Ліфт у будинку, як на зло, не ходив, і їй довелося лізти майже рачки на 12 поверх.

Прийшовши в свою холостяцьку квартиру, вона зрозуміла, що підчепила якийсь вірус. Аврора кашляла справжніми залпами.

Щодо походження капосного кашлю підозра впала на Ксюшу. «Ох, ці вже отлічніци! Зі шкури лізтиме, щоб доказати, як вона любить математику!!! Навіть хвора ходитиме до школи! А я за це повинна розплачуватися!».

Аврора прийняла гарячу ванну, вляглася в ліжко й увімкнула телевізор. Треба було б щось кинути до рота перед тим, як випити ліки, однак її холодильник був хронічно порожнім. Десь у коридорі стояв мішок картоплі, однак сил її почистити не було.

«Ну що ж. Буду помирати», — подумала вона і вдягла нову нічну сорочку на випадок, якщо її знайдуть трупом.

Однак ні вмерти, а ні заснути їй не вдалося.

Вона кашляла так, що, здавалося, її трахеї і бронхи вилазили назовні й розвішувалися на стінах спальні, а легені відривалися маленькими червоними шматочками і наліплювалися на меблі. У грудях горів пекельний вогонь.

На ранок Аврора мала жалюгідний вигляд. Однак вона примусила себе злізти з ліжка, прийняти душ і поповзти на роботу. Адже в неї сьогодні були одинадцяті і дванадцяті класи, яких панічно боявся Євген Євгенович, так що замінити її не було ким.

Наковтавшись ліків, вона розпухла, запливла і так вела свої уроки.

Спершу були алгебра і геометрія в 12-А класі. Аврора душилася від кашлю і злості до Ксюші, яка, наче нічого й не сталося, сиділа собі, як квітка, за партою, виставивши довгі ноги.

«Ти тільки подиви! З неї як з гуся вода! От стерва! Заразила мене, а самій хоч би що!».

Юра дивився на Аврору Чингізівну співчутливо. В його очах було стільки розуміння!

Між уроками він зайшов до неї в підсобку. Цього разу вона його не вигнала.

— Я вмію зупиняти напад кашлю спеціальним методом, — запропонував він їй свої послуги, однак вона, не перестаючи кашляти, замахала руками.

Напад не припинявся. Аврора Чингізівна відчувала, що зараз її виверне шиворот-навиворіт. І тоді вона закивала: мовляв, добре, застосовуй свою методику!

Юра підійшов до неї — такий великий, сильний, надійний. Такий, про яких завжди мріють жінки. Це була та порода чоловіків, за якими наче за кам’яною стіною. Він підійшов до неї, обійняв і пригорнув її — маленьку, безпорадну — до серця, поклавши великі теплі руки їй на спину. Він справді знайшов якусь точку й натиснув на неї, після чого Аврора, здригнувшись кілька разів, затихла.

Вони ще мить постояли разом: вона — насолоджуючись його теплом, а він — насолоджуючись їхньою близькістю.

Юра легенько вкусив Аврору за кінчик вуха.

Аврорі стало так добре, як від солодкого гріха.

«Ні за що!» — вигукнула вона подумки і, схопивши зі стіни циркуль, направила його на Юру.

Юра всміхнувся, забрав з її рук циркуль і, розвівши ноги (природно, циркулю, а не Аврорі), зламав його.

«Мій улюблений циркуль!» — жалібно застогнала подумки Аврора.

Юра спокійно вийшов із підсобки.

А Аврора подумала: «В принципі, вісім років різниці — це не так уже й багато! Буває й більше…».

Після 12-го класу був шостий.

— Де Коля Кузьменко? — поцікавилась Аврора Чингізівна. — Його вже тиждень немає в школі.

— У лікарні. В нього знайшли свинячий грип! — дзвінко відповіла відмінниця.

Аврора мало не вдавилася від кашлю.

— А де він його підчепив?

— У них на квартирі жили нелегальні афганці, здається, від них.

Аврора Чингізівна намагалася опанувати напад кашлю.

— А які симптоми свинячого грипу?

— Та ось такий кашель, як у вас.

— Кого ще немає в класі?

— Тільки Саші, Діми, Жори, Жені і Люди.

Аврора глянула на клас і побачила, що цілий правий куток був «лисий» — усі, хто сидів навколо Колі, були відсутні.

«От, блін! Це ж і я від нього заразилася!» — подумала Аврора Чингізівна і зрозуміла, що їй капець.

У кінці робочого дня вона, переступивши через свою гордість, попросила Євгена Євгеновича замінити її, тим більше, що в четвер і п’ятницю в неї були тільки середні класи.

Взявши понівечений циркуль з собою, вона попленталася додому.

Вдома, коли всі ліки перестали на неї діяти, вона зрозуміла, що бути старою дівкою, з одного боку, дуже добре: ніхто тебе не бачить у такому жалюгідному вигляді, не докучає тобі своїми проблемами і не давить на психіку. З іншого боку, в цьому є й свої мінуси: адже, в прямому сенсі слова, «нема кому склянку води подати».

Якраз задля останнього вона вирішила покликати сусідку Марусю, медсестру хірургічного відділення військового госпіталю.

Маруся мала загрозливий вигляд: на зріст під метр дев’яносто, з шафоподібною фігурою і грубим голосом. При цьому вона мала ще й жахливий характер. Маруся могла запросто «послати» головного лікаря госпіталю при всьому колективі. Але за це їй ніколи нічого не було, бо тільки вона могла перекласти хворого будь-якої ваги з носилок на ліжко як пушинку, так що той не встигав навіть скривитися. Крім того, вона безболісно робила уколи й перев’язки, безпомилково втрапляла в будь-яку блукаючу вену, а до того ж була масажисткою від Бога. Словом, на неї молилися всі пацієнти.

Маруся любила Аврору, а Аврора — Марусю. Напевно, ніхто не міг би здогадатися про причину взаємної симпатії. Щодо Аврори все ясно: просто Маруся вміла робити те, про що так мріяла Аврора — говорити в очі людям усе, що хочеться сказати. А Маруся… А Маруся, по суті, була великим собакою, який уміє вірно служити людині, до котрої прикипів серцем.

Аврора набрала Марусин мобільний, бо на домашній та не відгукувалася:

— Марусю, я вмираю! Я підчепила свинячий грип, — простогнала вона.

— Ти дурочка! — сказала Маруся свою коронну фразу. Вона завжди називала Аврору дурочкою, коли та починала грузити її своїми проблемами. — Я тобі кажу, ти дурочка. Ніякий це не свинячий грип. Обикновенна інфекція. Я щас прийду і тебе полікую.

— Давай швидше, мене всю ламає.

— Я щас на Бесарабці скуповуюсь, як тіко вернуся, зайду до тебе.

— Ой, купи й мені щось пожерти.

— Куплю!

Аврора покірно чекала, поки Маруся прийде. В цей момент вона ненавиділа все: свою квартиру з поламаним вхідним замком, без дверей у туалеті, і свою школу, і своїх учнів, і свого колишнього коханця за вчорашній невдалий секс. Але найбільше вона ненавиділа себе — безпомічну, спітнілу, потворну.

Коли вона почула звук повороту ключа в дверях, то автоматично крикнула Марусі:

— Не гупай дверима, бо замок заклинить і ми не зможемо вийти з хати!

— Та пам’ятаю! — мужеподібним голосом озвалася Маруся.

Марусине лікування Аврори було простим і дієвим. У його основі лежав тисячолітній досвід народної медицини.

Через годину вони лежали в одному ліжку, добряче «тепленькі», й обмінювалися новинами про те, що відбулося звідтоді, як вони не бачились.

— Ти розумієш, що найбільше мене дістало? — нила Аврора. — Те, що це він мене кинув, а не я його.

— Дєвочка, ти повторяєшся! Я вже це чую принаймні третій раз за вечір!

— Та я не можу заспокоїтися!

— Твоє тебе ще чекає.

— Де ж воно? Покажи мені: коли воно нарешті прийде до мене?

— Згадай слова Антоніни Василівни…

— Які слова?

— Ну, тіпа того, що вона зустріла свою справжню любов у 50 років, коли вже була беззуба, сива, сліпа, глуха і… Що ще там?

— І майже клімаксна… — додала Аврора. — Але я не хочу чекати так довго!!! Я хочу свою любов прямо щас!

— Щас буде! — кивнула Маруся і затягла:

Її завивання порушив дзвоник з мобільника.

Маруся перебувала у стані добрячого сп’яніння, тож не відразу зорієнтувалася, де дзвонить її телефон. Знайшовши його, не могла збагнути, на яку кнопку натиснути. Потім довго слухала, вилуплюючи очиська, не в змозі зрозуміти, чого від неї хочуть.

— Слухай, я не врубаюсь! — нарешті вичавила з себе вона. — Ти хочеш масаж прямо щас? Ти що, мозгами поїхав? Я тобі що, скорая помощ? Я, міжду прочім, тоже чіловєк…

— І нічто чіловєчєскоє мнє нє чуждо… — автоматично додала Аврора.

— І нічто чіловєчєскоє мнє нє чуждо! — автоматично повторила «нє в тєму» Маруся. — Так що пішов ти на хрєн! Що я роблю? Я доглядаю смертельно хвору пацієнтку! Де? В неї на квартирі… Ні, це невозможно, моя пацієнтка цього не дозволить… Що? Ти хочеш з нею поговорити? Ну ти й придурок!

П’яна Маруся передала слухавку ще п’янішій Аврорі.

— Хто це? — спитала Аврора.

— Один клієнт. Йому нужний масаж, прямо щас. Просить твого розрішенія прийти.

— Він що, дебіл?

— Він мі-лі-ціонєр! — по складах сказала Маруся і розреготалася.

— Алло, слухаю вас! — прохрипіла в трубку «смертельно хвора» Аврора.

У відповідь вона почула:

— Слухай сюди, я розумію, тобі зараз гірше, ніж мені. Але це кляте плече…

— Що у вас там з плечем?

— Старе поранення ниє. Не можу заснути. Ніякі ліки не діють.

— Ага, ясно.

— Що «ясно»? То можна?

— Що «можна»?

— Прийти!

— Ти дебіл, чи притворяєшся?

— Я — дебіл. Тільки дозволь мені зайти. Це буквально на 20 хвилин. Після того я зникну й ніколи більше не з’явлюся в твоєму житті!

Аврора зітхнула і безсило промовила:

— Валяй!

Клієнт з’явився через півгодини. Маруся пішла відчиняти двері.

Аврора з ліжка спробувала попередити: «Тільки не гупайте дверима, бо замок заклинить!» Але було вже пізно. Клієнт гупнув дверима.

«Ну, не й*& твою мать?» — спитала себе Аврора.

Те саме почулося з вуст Марусі, тільки у значно вульгарнішій формі.

Клієнт почав був вовтузитися з замком, однак це було безнадійно.

Аврора подумала: «Ну що ж, доведеться провести ніч з Марусею в одному ліжку й міліціонером у сусідній кімнаті! Й*& твою мать!»

Це було останнє, що пам’ятала Аврора про той день.

Уранці Аврора прокинулася від того, що її хтось штурхнув під бока.

Вона здивовано побачила біля себе в ліжку Марусю.

Маруся приклала палець до вуст, мовляв, «мовчи!» і показала кудись уперед.

Аврора глянула туди, куди показувала Маруся. Їхнє ліжко стояло якраз навпроти виходу в коридор, де стовбичив старий — іще бабусин — шифоньєр з великим дзеркалом, а в дзеркалі відображалося все те, що відбувалося в туалеті, де вже давно не було дверей.

Аврора побачила у своєму туалеті чоловічу фігуру в «боксерках», що мостилася біля її унітазу. Вона з величезними труднощами почала згадувати події вчорашнього вечора.

Чоловік стояв над її улюбленим унітазом, розставивши ноги, неначе прицілюючись із пістолета, тільки руки були не на справжньому пістолеті, а на…

— Ти чуєш, яка в нього мощна струя? — прошепотіла їй на вухо Маруся.

Аврора прислухалася.

— Ну, і що з того? — спитала вона.

— Як що? Значить, йому нема ціни в ліжку. Тобі б такого!

— Так він же міліціонер!

— Не міліціонер, а опєр. З особо опасних пріступлєній. Терористи і всякоє такоє. Понімаєш? Він — герой. Ти б бачила його ранєнія! Там од одних шрамів можна кончіть!

Аврора не відривала погляду від чоловічої фігури з розставленими ногами, вдягнутої в боксерки.

Тим часом чоловік закінчив фізіологічну процедуру, відірвав шматочок туалетного паперу, витер унітаз, куди, очевидно, потрапили його краплинки, викинув папірець і спустив воду.

Маруся і Аврора, мов по команді, заплющили очі, вдаючи, що сплять: а раптом героєві стукне в голову подивитися в те саме дзеркало і він там побачить дві зацікавлені жіночі фізіономії!

Коли почули, що опер пішов у ванну мити руки, знову розплющилися.

— Слухай, так він тут ночував? — спитала Аврора, щоб підтвердити свої підозри.

— Ну да, ми так і не змогли відкрити двері.

— Так є ще один ключ у тьоті Шури, вахтерші. Можна ж було відкрити іззовні!

— Вона поїхала в село, буде лише сьогодні в обід.

— То він що, у нас буде до обіду?

— Ну да, він сказав, що сьодня на роботу можна не спішить. У них там нєнорміровані дні.

Аврора задумалась.

— А він не жонатий?

— Нє-a. Я точно знаю. Він у мене в отділєнії два рази лежав з ранєніями. Я даже приходила йому робити масаж на дому. Тіпіческій холостяк.

— А скільки йому років?

— Не знаю, но званіє полковніка.

— Такий старий?

— Нє-а. Йому повишенія давали не за вислугу, а за героїзм. Я тобі кажу: він герой.

Взагалі, Маруся вимовляла не «герой», а «гірой», як і належить типовій киянці.

Тим часом Гірой пішов на кухню і почав шукати щось у шафках. «Він там нічого, крім кави, не знайде», — подумала Аврора, але згадала, що вчора вона просила Марусю щось купити на Бесарабці.

— Що там у мене є в холодильнику?

— Всьо, шо нада, — сказала Маруся, — бітки, творожок, сметана, яйця і багато зєлєні, як ти любиш. З голоду не помрьом.

— А що він там шурхотить?

— Хавати хоче. Він же мужик! Чула, яка у нього струя!

— Повторяєшся, Марусю.

— Знаю. Но струя того стоїть. А якби ти бачила, як він 30 разів віджимався від підлоги! Красота! Давай, вставай, примарафеться, а то виглядаєш, як чмо болотне!

Аврора звелася на ліжку і зрозуміла, що сьогодні справити позитивного враження на Гіроя ніяк не зможе. Вона розкашлялася, знову розвісивши бронхи по меблях і розклеївши червоні шматочки легенів на шпалерах.

Маруся тільки махнула рукою:

— Да, сьогодні з тебе нічого не буде, хоть би й вивернулася наізнанку!

Аврорі від того стало легко: не треба нічого з себе корчити, аби заарканити одинокого мужика з мощною струєю. Треба просто бути самою собою.

Вона пішла в туалет. Сівши на унітаз, прислухалася до своєї струї: чи достойна її струя струї Гіроя?

Однак з неї потекло щось «нєвразумітєльне», як би сказала про це Маруся.

Аврора попленталася в ванну і спробувала привести себе в такий-сякий порядок: прийняла душ, помила і посушила голову, почистила зуби. Однак, подивившись на свою розпухлу пику, безнадійно махнула рукою.

— Аврорко, ми тут! — почула вона бадьорий Марусин голос із кухні.

— Аврора? Це що, вона — Аврора? — поцікавився у Марусі Гірой.

Голос Гіроя був низький і оксамитовий.

— Ага! — відказала Маруся.

— А на яку смертельну хворобу вона хвора?

— На свинячий грип. Не боїшся заразитися?

— Я? Ні! Я не панікер!

Коли Аврора зайшла в кухню, Гірой з інтересом на неї подивився. Аврора з інтересом подивилася на Гіроя.

«Мій клієнт!» — оцінила його Аврора.

Що подумав Гірой, було неясно, але він простягнув руку для знайомства:

— Юстас!

— Аврора!

Рука була тепла, суха і міцна. Така, яка й повинна бути у справжнього героя.

— Ми тут трохи похазяйнували у вас на кухні. Не заперечуєте? — спитав Гірой, і Аврора відчула в нього легенький акцент. «Прибалтієць, чи що?» — промайнуло в неї в голові.

Те, що стояло на столі, приготувала явно не Маруся.

Це була тарілка з сиром, перемішаним із посіченою зеленню: петрушкою, кінзою, кропом і базиліком, а також зі шматочками масла.

У чайнику був заварений чай, поряд стояла тарілочка з медом, який Аврора запхала колись давно в тумбочку і забула про його існування.

Компанія сіла за стіл.

— М-м! Дуже смачно! — похвалила Аврора сніданок.

— То коли чекати на нашу рятівницю — вашу тьотю Шуру з ключами? — поцікавився Гірой.

— О другій! — запевнила його Маруся.

— І що будемо до того часу робити?

— Масажик вам іше один не поміша…

— Та-ак… — без ентузіазму затягнув Гірой.

— Тілівізор подивишся або книжку почитаєш: нада трохи інтєлєкту набратися, а то одні пісталєти на умі.

Гірой задумався.

Аврора штовхнула ногою під столом Марусю: не переборщи, бо спугнеш клієнта!

Маруся слухняно замовкла.

Цієї хвилини задзвонив мобільник у Гіроя.

— Ну, шо там? Знову розбійний напад? Нехай Кунчуков цим займеться. Я тільки вчора закрив попередню справу. Дайте розслабитися!

Але, здається, на тому кінці думали інакше.

Гірой уважно слухав, а потім якось невпевнено сказав:

— Розумієте, я зараз у такому місці, тобто в такій непевній ситуації… Я тут — як би це сказати — словом, тут двері заклинило, я не можу вийти… Ні, я не вдома, я в гостях… Питаєш «у кого»? Не твоє свиняче діло!.. Ну добре, приїжджайте!

І тут Гірой назвав Аврорину адресу, причому абсолютно безпомилково, включно з поверхом і кодом дверей. Зауважив навіть, що кнопка в ліфті западає.

«Професіонал! — подумала Аврора. — Чистісінький Шерлок Холмс!».

Тим часом Гірой почав збиратися, а вже через десять хвилин у замку Аврориних вхідних дверей хтось почав колупатися. Колупання, як і треба було чекати, не допомогло. Однак ті, що були за дверима, і не думали здаватися, без будь-яких докорів сумління вибили двері, й перед шокованими Авророю і Марусею опинилися троє дядьків у чорних масках.

— Ну ні фіга собі! — обурилася Аврора.

— Вибачте. Дуже треба — поклав їй на плече теплу долоню Гірой. — Я ввечері все справлю.

Оцей доторк долоні просто затуманив Аврорину свідомість, загіпнотизував її так, що вона навіть не писнула у відповідь, про що дуже пожалкувала вже через п’ять хвилин, коли мужні хлопці в масках зникли. На місці вхідних дверей зяяла діра, а самі двері мирно відпочивали, обпершись об стіну.

— Ну, що ти скажеш на це, Марусю? — спитала Аврора.

Маруся також була шокована. Вона дивилася в діру, неначе то був тунель «на той світ».

«Ну, не й*& твою мать?» — вже вкотре за останні дні подумала Аврора.

Їй нічого не лишалось, як випити Марусиного відвару і завалитися в ліжко.

Маруся зробила те саме.

Вони солодко спали, поки хтось не подзвонив.

Аврора великим зусиллям волі змусила себе сповзти з ліжка і вийшла в коридор. Вхідні двері відчиняти не довелося. В дірі стояла незнайома жінка, шоковано споглядаючи картину «Куліковская бітва» в модерному київському варіанті.

— Добрий день! — привіталася Аврора, подумавши, що не такий уже він і добрий.

На підтвердження цієї думки вона знову розкашлялась.

— Так це правда! — тільки й змогла видушити з себе незнайомка.

— Що саме? — крізь кашель прохрипіла Аврора.

— Значить, ви дійсно його коханка…

Аврора на мить затихла. В її очах спалахнув спогад про мерседес із написом «кобель». Це що, дружина Юриного папашки? Тобто Юрина мамашка? Цього тільки їй не вистачало!

— Слухайте, люба моя, я не маю сил з вами говорити про те, чого ніколи не було і бути не могло! — почала вона й безсило впала на диван, де до речі, була дуже акуратно, можна сказати, по-військовому, складена постіль Гіроя.

— Він кашляє точнісінько як ви! — сказала незнайома жінка.

— Со вот?[2] — у відповідь Аврора промовила улюблену фразу Лариски, вчительки англійської мови на прізвисько Ларьок.

— Отже, ви хворі на один і той самий вірус!

— Ну, і?..

— Значить, у вас роман…

— Блін, ще цього мені не вистачало! Та я вашого чоловіка бачила рівно три рази в житті!

— Цього не може бути, ви працюєте в одній школі…

І тут Аврору осяйнуло.

— Так ви не… Значить, ви жінка… — вона затнулася… — То чия ви жінка?

— Олекси Тарасовича!

— А, так би зразу і сказали! Це повністю міняє справу! — бовкнула Аврора і зрозуміла, що ляпнула явно щось не те.

— Так, ви праві, з Олексою Тарасовичем ми бачилися трохи частіше, ніж тричі в житті… Але… Ми тільки колеги…

— Я читала вашу переписку, — заперечила жінка.

— Що? — перелякалась Аврора.

— Я читала ваші імейли.

— Ви що, хакер?

— Ні, я найняла хакера.

— Піздєц…

Жінка Олекси Тарасовича, задається, була шокована вже вдруге за останні десять хвилин, тепер уже вульгарністю коханки свого чоловіка.

Тим часом Аврора пробувала згадати, які дурниці вона писала Олексі Тарасовичу під час їхнього роману. І нічого путнього так і не згадала. Це було її особливістю. Коли вона собі казала «Кінець! Забудь його!» — вона справді все витирала зі своєї пам’яті, як з комп’ютера.

— Як вас звати? — примирливо спитала Аврора.

— Мирослава.

— Слухайте, Мирославо, це були тільки сеанси психотерапії, не більше. Часом ми — члени асоціації психотерапевтів (збрехала вона, навіть не почервонівши), — експериментально застосовуємо деякі фривольності у поводженні з клієнтом… Але тільки на папері або у віртуальному просторі…

Мирослава вийняла з сумочки роздруківки, де малиновим маркером було виділено цілі пасажі.

«Блін, цього ще не вистачало!» — обпекло Аврору, і вона знову захлинулася кашлем.

Мирослава почала цитувати:

— …«Мій солодкий Болгарії русский солдат! Я просто втрачаю контроль над собою, коли згадую твоє артилерійське орудіє, яке так влучно потрапляє в мої найінтимніші місця!».

«Це я таке писала? Ну й ідіотка!» — подумала про себе Аврора і, щоб замаскувати своє збентеження, знову закашлялася.

Тим часом Мирослава вела далі:

— Ось іще: «Альошка, працівний мальчішка! Твій довгий язик ящіркою лоскотав плід мого манго… Я не можу заснути, бо, згадуючи про це, кінчаю…».

Аврора скривилася: «Фе, як я могла!».

— Іще читати? — в упор глянула на Аврору Мирослава.

Та знову закашлялась і заперечливо відмахнулась.

— З вас могла б вийти чудова Франсуаза Саган! — єхидно промовила дружина Художніка.

«Та в неї залізні нерви!» — з повагою подумала Аврора.

І зрозуміла, що їй просто немає сенсу відбріхуватися.

— Мирославо, давайте сядемо і все спокійно обговоримо! — запропонувала вона по-дружньому.

Однак та, здається, миру не хотіла. Її прорвало:

— Слухайте, дорога коханко мого чоловіка!

«Колишня коханко», — подумки виправила її Аврора.

Мирослава на мить зупинилась, а потім додала:

— Слухайте мене уважно! Якщо ви не дасте моєму чоловікові спокій, я всю цю порнографію представлю де слід — у школі, в райвно, в міськвно… Вас із ганьбою витурять з учительської посади в один момент! Такі розпусниці, як ви, не можуть виховувати підростаюче покоління!

«О-о, та ти ще не знаєш про мої таємні бажання щодо старшокласника Юри! Оце справді мотив для скандалу! Що б ти тоді сказала про мене? Подала б на мене в суд?» — подумала Аврора, терпляче очікуючи, коли красномовство дружини Олекси Тарасовича вичерпається.

Нарешті Мирослава замовкла й безсило сіла на диван поряд з Авророю.

— Ми з Олексою Тарасовичем розірвали стосунки два тижні тому, — сказала Аврора. — До речі, ініціатором був він. Я трохи постраждала, а потім заспокоїлась — так, наче зробила аборт. Аборт любові.

Мирослава широко розплющеними очима дивилася на коханку свого чоловіка.

Аврора хотіла була ще додати, що сімейне життя — це робота. Якщо ти не хочеш працювати на любов, вона зникне, а сім’я розвалиться, як хата без догляду. Дуже часто в тому, що одружені чоловіки йдуть «наліво», винні самі жінки, які не дають чоловікові тієї дози любові, що її чоловіки потребують. Не прання, не готування їсти, а саме любові. Звичайнісінької плотської любові й уваги. Саме це і сталося у випадку з Олексою Тарасовичем.

Аврора хотіла це сказати, але її спинив Мирославин погляд. У ньому було щось схоже на вагання.

«От буде хохма, якщо вона мені зараз розкаже про свого коханця!» — подумала Аврора.

— Як ви це робите? — невпевнено спитала Мирослава.

— Що саме?

— Аборт… Аборт любові.

«Розповісти їй про напис на його червоній машині „Пішов ти на х#$?“ — подумала Аврора. — Ні, краще не треба…»

І тоді вона вирішила перевести увагу з себе на Мирославу.

— Вам потрібна така операція? Маю на увазі психологічна? — спитала вона.

Мирослава кивнула кілька разів підряд.

Аврора замислилась: «А що, як подружитися з жінкою свого колишнього коханця? В будь-якому разі, вона не дурепа. І в літературі розбирається».

— Мирославочко, обіцяю, як тільки я вилізу зі свого кашлю, я вам обов’язково допоможу забути вашого теперішнього коханця. Тим більше, у вас вдома (на відміну від мене) є чудовий замінник коханцеві. Треба тільки його розворушити…

Мирослава про щось думала. Потім швидко вийняла сумочку, блокнотик, олівець і похапцем написала телефон.

— Оце мій мобільний, подзвоніть мені, коли одужаєте…

А потім невпевнено оглянула «Куліковську битву»:

— Що у вас тут трапилося?

— Та, — махнула рукою Аврора. — Мій новий коханець… — І вона загадково всміхнулася.

Мирослава підняла брови, що могло означати: «Ну, ні фіга собі!» — але промовчала.

— Ну, то я чекатиму дзвоника? — з надією в очах промовила вона.

— Краще напишіть мені на імейл, адже ваш хакер вам його дав!

Мирослава мугикнула й побігла геть.

Аврора розляглася на дивані й усміхнулась: «Ай да Аврора! Ай да сукіна дочь!».

Юстас прийшов пізно ввечері. Втомлений, але зі скринькою інструментів. Він довго вовтузився біля зламаних дверей, доки признався:

— Нічого не вийде, — і пообіцяв: — завтра нові поставлю.

— А як же я сьогодні спатиму? — завагалась Аврора.

— Сьогодні вночі я постережу, — сказав він без будь-якого кокетства.

«Ти мій Бодігард! — пристрасно глянула вона на спину Юстаса, який розкладав її диван. — Ти мій Кевін Костнер!»

Юстас неначе відчув її погляд і різко обернувся.

— Що? — перепитав він.

— Нічого, — зашарілася Аврора. — Їсти хочете?

Бодігард замислився.

— Взагалі, я від ранку нічого не їв. А що у вас є?

— Маруся насмажила відбивних. Можу розігріти.

— Молодець Маруся! — зрадів Юстас. — Можна душ прийняти, поки ви будете розігрівати?

— Можна! — ледь приховуючи радість, сказала вона і вийняла з шухляди новий чистий банний рушник свіжо-жовтого кольору, який тримала собі для заміжжя, а потім підстрибцем побігла розігрівати своєму бодігардові відбивні.

Юстас зайшов у кухню до пояса голий, а нижче обгорнувся її «весільним» рушником.

Жовтий колір дуже йому пасував — він був голубооким блондином.

Аврора відчула легке хвилювання й запаморочення.

— Це нічого, що я так? — спитав Юстас, показуючи на свій оголений торс.

— Нічого, нічого, — запобігливо сказала Аврора, а подумки додала: «Це навіть дуже добре!».

— Розумієте, — почав виправдовуватися Юстас, — уже другий день не можу потрапити додому…

— Так, я розумію! — спробувала продемонструвати співчуття Аврора.

— До речі, частково через вас… — усміхнувся він арійською усмішкою.

Аврора відповіла усмішкою татарською.

Вийшов непоганий дует усмішок.

— Я кинув свій одяг у пральну машину… — сказав Юстас. — Без дозволу…

Його голос був рівний і ні на що не натякав.

«Ну й добре, що він ні на що не натякає! Не вистачало переспати з мужчиною на другий, а точніше, в перший день знайомства!».

— Я дозволяю! — великодушно пожартувала Аврора, маючи на увазі, звичайно, випраний у її машині одяг Гіроя.

Повечеряли Юстас і Аврора в теплій і дружній атмосфері. Аврора розповіла дещо про себе, звичайно, без подробиць особистого життя. Юстас розповів дещо про себе, також без подробиць особистого життя.

А потім він пішов спати. Причому заснув моментально, як тільки поклав голову на подушку.

Аврора, почувши його глибоке розмірене дихання, насмілилася заглянути до нього в кімнату. Світло з прочинених дверей упало на його могутні оголені груди.

Якби Аврора вміла плакати, вона б обов’язково пустила сльозу зворушення…

Вона тихенько пішла до ванни, витягла з прально-сушильної машини його одяг і на мить замислилася: прасувати чи ні? І сама ж категорично відповіла: «Ще чого!».

Тож єдине, що вона дозволила собі зробити, це акуратно скласти одяг на купку.

Нові (броньовані) двері стояли на місці старих уже наступного дня. Відразу після цього Юстас безвісти зник, чим її страшенно засмутив («Невже я в цьому світі нікому не нужна?!»). Хокеїст Юра перестав її збуджувати. Олекса Тарасович вийшов з лікарняного й почав уникати Аврори (побачивши її в кінці коридора, ганебно тікав). Натомість на лікарняний пішов Євген Євгенович, причому на цілий тиждень, залишивши їй купу класів малолєток. Коля повернувся в школу живий-здоровий, але не прийшов на додаткове заняття. Аврора Чингізівна через усе це рвала й метала і ходила зла як собака.

Повертаючись додому, вона мріяла лише про одне: аби прийшла Маруся і щось приготувала їй їсти, а вона тим часом прийме гарячу ванну, завалиться у ліжко, ввімкне телевізор, у який тупо втикатиме, клацаючи пультом. Однак знала, що цього не буде, бо Маруся сьогодні чергує. Так що доведеться їй клацати пультом голодною.

Осінь видалася дощова, і це також злило.

Лишилося два квартали до дому.

«Як дотеліпатися?» — подумала вона, по-страдницьки скривившись, аж тут біля неї загальмував чорний бумер і звідтіля висунулася нахабна пика молодого веснянкуватого прапора:

— Дамочка, прокатіть с вєтєрком?

Аврора Чингізівна ошелешено на нього вирячилася: «Невже я після вдвічі перевиконаної вчительської норми можу скидатися на проститутку? Напевно, так. На чорта я сьогодні нап’яла на себе коротку спідницю?»

— Пішов ти на… — почала Аврора і затнулася: «Що краще сказати цьому дебілові? „Пішов ти на хер“, чи „на х#$“, чи „к %$%ній матері“?» — однак несподівано для себе вилаялася дуже толерантно: — Пішов ти к чортовій матері!

Відчинилися задні дверцята машини, і за водієм, на шкіряному сидінні, вона побачила Гіроя.

Аврора зітхнула з подвійним полегшенням: отже, вона не схожа на проститутку, навіть у короткій спідниці, це раз, два — це добре, що вона не матюкнулася: що про неї подумав би Гірой?

— Не лякайтеся — свої! — всміхнувся своєю арійською усмішкою Юстас. — Давайте я вас підкину додому.

Аврора не заперечувала. Було трохи незручно влазити в машину в короткій спідниці, з торбою учнівських зошитів для перевірки, з кульком із відремонтованим взуттям і маленькою дамською сумочкою. Врешті торби й сумочка опинились на колінах у її Гіроя.

— Як там мої двері, стоять? — спитав Гірой.

Аврора ледь стрималася, щоб угідливо не пробелькотіти щось на зразок: «Ой, я вам так вдячна за двері, давайте все-таки поділимо видатки на двох, адже я також винна у тому, що сталося. Я давно мусила поміняти замок!».

Однак її стримав внутрішній голос, що зазвичай відповідав за її почуття гідності.

«Будь сама собою!» — наказала вона собі і промовила:

— Стоять, як… Як би це делікатніше сказати, стоять, як штик, полковнику! Дякую.

Ті два квартали до Аврориного дому затяглися: Аврора жила в центрі Києва, вечорами, а особливо по п’ятницях, тут завжди були корки. Звичайно, вона швидше дійшла б пішки… Однак на м’яких шкіряних сидіннях було так приємно сидіти… І вона солодко позіхнула.

«Нічого, трохи відпочину», — подумала й автоматично відключилась.

Яке ж було її здивування, коли вона прокинулася біля свого під’їзду. Судячи з усього, Гірой і водій терпляче чекали, поки вона виспиться.

— Ви що, весь цей час чекали? — приголомшено спитала Аврора.

Юстас кивнув головою.

— Навіщо? — це було запитання, яке не потребувало відповіді.

Вона почала похапцем збирати манатки: торби з зошитами і взуттям.

Юстас притримав торби:

— Я поможу.

Аврора була такою виснаженою, що не заперечила і навіть не думала про можливі наслідки, аж поки почула наказ Юстаса водієві: «Їдь, я передзвоню».

— Єсть! — сказав прапор.

«Я не поняла, він що, зібрався у мене гостювати? Блін! У мене ж там кіт не валявся!».

Увійшовши в її квартиру й окинувши поглядом кімнату, де кіт не валявся, він серйозно сказав:

— Мені подобається у вас!

Аврора здивувалась:

— Що тут може подобатись? Я, як бачите, далеко не взірцева господиня.

— Саме це мені й подобається. Ви не в’єте гнізда, Авроро. Жіночі гнізда мене відлякують. Потрапляючи туди, відчуваєш, що на тебе хочуть надіти ошийник і посадити на ланцюг.

«Мерсі за комплімент!» — подумала Аврора, а вголос сказала:

— Взагалі часом такі «не-гнізда» можуть викликати негатив. Наприклад, ви, напевно, з роботи і хотіли б повечеряти, а в мене нічого нема.

— Я й сам можу приготувати! — знайшовся Юстас.

— Ви не зрозуміли: у мене ВЗАГАЛІ нічого нема! — виразно повторила Аврора. — Я, висловлюючись вашою термінологією, — Аврора «Невийгніздо» по-справжньому, по-дорослому!

— Я такої жінки ще не зустрічав! — усміхнувся він з часткою захоплення і, побачивши мішок з картоплею в коридорі, додав:

— А це що таке, бува, не картопля?

— Вона.

— Отже, ми врятовані. Займайтеся своїми справами, а вечерю зроблю я.

Аврора отетеріла.

Полковник віддав їй наказ. Нічого собі! Я йому що — прапор?

Однак вона не стала випендрюватися. Хай буде, як буде.

Більше за все на світі цієї хвилини їй хотілося прийняти гарячу ванну і вмоститися в ліжку. Але не буде ж вона цього робити в його присутності: він подумає, що вона натякає на інтим…

Вона з ваганням поглядала на ванну.

— Ви, мабуть, хочете прийняти ванну і вагаєтеся через двозначність ситуації? — неначе прочитав її думки Юстас («Ти — мій Шерлок Холмс!» — промурмотіла Аврора подумки). — Обіцяю не думати про вас нічого поганого. Це ваш дім, робіть, що хочете!

Аврора спалахнула:

— Дякую, що дозволили! — і тут же пожаліла: «Зараз він образиться й піде, і я залишуся без вечері».

Але він не образився, тільки розсміявся.

«От бачиш, Авроро, лишайся самою собою, і все буде як слід!»

Коли вона вийшла з ванни, то побачила на кухонному столі гору дерунів.

«Він — мій ідеал!» — подумала вона, однак, знову ж таки, не змогла вичавити з себе сльози зворушення.

Дерунами вони з Гіроєм напхалися ледь не до гикавки.

Аврора мріяла розпластатися в ліжку, але Гірой усе не йшов геть. Він неначе вагався і хотів щось попросити. Нарешті озвався:

— Авроро, у мене досить нестандартне до вас прохання. Якщо воно видасться вам непристойним, я відразу зникну…

«Ти вже раз обіцяв зникнути з мого життя назавжди! Не вийшло!» — згадала вона їхню першу телефонну розмову.

— Річ у тім, що я тиждень мучуся від безсоння. Сьогодні вранці після чергової безсонної ночі спробував згадати, коли я востаннє виспався, і виявилося, що це було у вас, я маю на увазі ті дві ночі, які я провів у вашому «не-гнізді». Дивний феномен, але факт. Ось я й подумав: чи не дозволите ви мені поспати у вас цю ніч? Обіцяю, що чіплятися до вас не буду.

Аврора кліпала очима. В її голові відбувався важкий аналітичний процес.

Побачивши Аврорину реакцію, Юстас зрозумів її по-своєму. Він вирішив «підкупити» жінку:

— А за це я вам поставлю нові двері в туалет!

— Взагалі-то в мене ще й унітаз тече. І улюблений циркуль зламався. Не хочете пожити в мене тиждень? — в’їдливо поцікавилась Аврора.

— Ні, то ні, а спитатися можна, — примирливо сказав Юстас і всміхнувся своєю арійською усмішкою.

Аврора себе проклинала: «Ідіотка, спугнула клієнта!».

— Та спіть уже, — спробувала вдати байдужість.

— Чесно?

— Чесно.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Ну, то що, можна стелитися? Ви ще не кинули в прання мою постіль?

— Я вже її випрала.

— Так швидко?

— Перу не я, а пральна машина.

— Резонно. То я тоді в ліжечко, а точніше — на диванчик?

— Хіба я можу вам відмовити?

— Добре, дякую, я лише в душ!

Поки Юстас хлюпався в душі, вона розмірковувала: чому це йому так добре спиться тут?

Вона прилягла на диванчик і відчула легкий запах сухих трав: меліси, лаванди, любистку і ще чогось. Аврора згадала: мелісу вона зберігала з зелених свят, лаванду купувала на базарі, а горіхове листя сама ламала. І все це запихала в диван від молі.

Вода перестала шуміти. Аврора встала з дивана і пішла до себе.

— Ну що, на добраніч? — спитав Юстас.

— На добраніч! — сказала Аврора і подумала: «Взагалі-то, можна було раді прілічія покохатися з господинею!».

Аврора прокинулася в суботу пізно. Напевно, через те, що добряче переспала, вона абсолютно забула про свого гостя.

Її ранковий маршрут почався з туалету (того, що без дверей), і вона там смачно й капітально випустила з себе все, що накопичилося за минулий день і ніч.

Вже спускаючи воду, вона крізь забитий ніс і туалетні аромати відчула запах кави.

«Звідки це: від сусідів?» — сонно позіхнула вона, і раптом її обпекло: «Йолі-палі, у мене ж в хаті Гірой, а я тут роздиркотілася на всю хату, як старий трактор!».

Вона мало не вмерла від сорому.

Пересиділа в ванні під душем хвилин двадцять, поки прийшла до кондиції: врешті-решт, хто він мені такий? І взагалі, я у своїй хаті: що хочу, те роблю!

І вона, набравшись мужності, зайшла в кухню, звідкіля долинав запах млинців.

— Доброго ранку, — ховаючи очі, сказала Аврора. — Вибачте, я зовсім забула про вашу присутність!

— Доброго ранку, Авророчко! До речі, судячи з сьогоднішнього ранку, ваше ім’я вам дуже пасує!

Аврора замислилася: що він має на увазі — ранкову зорю чи залпи крейсера, — однак вирішила промовчати.

— Ласкаво просимо до столу! — сказав урочисто Юстас.

«Взагалі-то, стіл поки що мій!» — подумала Аврора.

— …хоча стіл все-таки ваш («Він Мєсінг, чи що?» — спитала себе Аврора), але я його трохи одомашнив.

«Цікаво, може, він не любить жінок-гніздувальниць не тому, що вони хочуть його обкрутити, а тому, що він сам любить вити своє гніздо? Пусти такого до себе в хату, то він тут іще й яйця відкладе!» — подумала Аврора.

— Не скажу, що я часто готую, але з задоволенням…

— А де ви взяли всі компоненти?

— Тут же до базару два кроки.

— А де ключі взяли?

— Як де? Адже я замовляв вам двері, то лишив про всяк випадок собі запасний ключ…

Аврора сахнулася.

— Жартую! Вони лежали на тумбочці при вході.

«Ну й жартівник!».

На столі височіла гірка великих і тоненьких, як мереживо, млинців. Поряд стояли різні начинки: мед, базарна сметана, масло, шкварки, варення.

Аврора, не вагаючись, підсунула до себе шкварки.

Юстас уважно спостерігав за нею.

Аврора замислилася: може, це психологічний тест?

— Ви що, вивчаєте мене? Яку начинку я візьму, така моя суть?

— А ви вмієте думки читати?

— Ні, я просто математик. У мене з логікою все в порядку. Так що означають шкварки?

— Характер.

— Тобто?

— Той, хто їсть шкварки зранку, має характер.

— А ви?.. Дозвольте, я сама, — і вона зміряла його поглядом. — Ви їсте млинці з медом. Так? Без масла і сметани.

Гірой підняв здивовано брови:

— Припустімо, і що?

— Це означає, що ви — людина, яка дотримується здорового способу життя і… Бере від життя все, що треба, однак при цьому не зловживає. Ну як, вгадала?

— Десь дуже близько… Ви що, психолог?

— Доморощений. А ви?

— А я проходив спеціальний психологічний вишкіл… Розкажіть мені про своє приватне життя! — звернувся він до неї з несподіваним проханням.

— Власне, розповідати нема про що. У мене негативний досвід спілкування з чоловіками. Думаю, у вас також, тільки з жінками, так? Інакше ви були б давно одружені.

— В принципі так і є.

Запала мовчанка.

Аврора з Гіроєм поглинали млинці.

— До речі, ви сьогодні виспались? — аби якось заповнити паузу, поцікавилась Аврора.

— Виспався. Здається, у мене виникла залежність від вашого дивана, — всміхнувся Юстас.

— Це добре, — автоматично сказала Аврора.

— Чому добре? — здивувався він.

Аврора задумалася. Взагалі, вона нічого не мала на увазі, просто ляпнула, аби що сказати. А тепер треба викручуватись.

— Ну-у, — потягла вона час. — Може, на п’яту ніч ви захочете отримати оргазм, від чого я не відмовлюсь. Адже, наскільки я зрозуміла, ми обоє самотні, а природа просить свого…

«Да-а-а… Жарт вийшов двозначний…». Аврора не знала, як прореагує Гірой. Він міг це сприйняти як «гніздувальні» наміри, а міг…

Вона спокійно подивилася йому в очі.

Він підійшов до неї і пригорнув до себе.

Аврора, відповідно до своєї жіночої фізіології, не мала наміру кохатися зранку, коли вся її природа ще солодко спала, а шлунок був переповнений млинцями і шкварками.

Однак, судячи з того, що відбувалося в місці нижче пояса Гіроя (Аврора відчула це животом), він був налаштований дуже рішуче.

Аврора подумки закричала: «Ну, чому мені так не щастить! Чому він захотів ЦЕ зробити вранці, коли нормальні жінки цього не хочуть!».

Вона почала делікатно випручуватися з його обіймів. Однак Гірой затис її металевими лещатами.

«А це що таке? — подумала Аврора. — Вобщє-то я свободная женщина і живу в свободной странє!» — і спробувала вже рішучіше позбутися його.

Але Гірой не даремно щоранку робив виснажливу зарядку. Він здер з Аврори халат, підхопив її на руки, заніс у спальню, як пушинку кинув на ліжко, наліг на неї своїм залізним тілом і, однією рукою утримуючи її руки в неї над головою, другою розірвав на ній стрінги.

«Ну й наглєц!» — обурилась Аврора і спробувала зігнути ногу, щоб коліном втрапити йому в зуби. Це була її фатальна помилка. Бо він упіймав коліно і в такий спосіб розвів їй ноги.

«Ще нє всьо потєряно, адже він у штанях! Третьої руки в нього нема!» — подумала вона і почала вивертатися.

Тоді він навалився на неї всією вагою, надавивши на якусь важливу точку її життєдіяльності, від чого вона не могла ні дихнути, ні поворухнутися, а ні пікнути, неначе під танком…

Тим часом Гірой, контролюючи тілом її тіло, а лівою рукою — її руки, почав правою розстібати штани.

«Блін! Та цей танк мене зараз зґвалтує! — подумала вона. — Ще цього не вистачало! У моєму домі і в моєму ліжку!»

Вона, скориставшись тим, що в танкіста заїв зіпер на штанях, зусиллям волі смикнулася і вирвалася з-під гусениць танка, щоб вистрибнути з ліжка, тобто з поля бою, однак в останню хвилину танкіст схопив її за ногу і вона, втративши рівновагу, зарила пикою в підлогу, залишивши ноги й сідниці на ліжку. Поки вона відходила від шоку і з’ясовувала, чи не поламала носа, Гірой підтягнув її за обидві ноги, розсунув їх, і не встигла вона скрикнути «Мамо!», як він миттєво запхав дуло свого танка в її неприкриту амбразуру.

Аврорі було так боляче, що в неї аж потемніло в очах.

Він її просто безжально ґвалтував, а в неї не було сил опиратися. Єдине, що вона могла робити, це дивитися згори вниз на килимок, перевернутий під час борюкання, і читати напис на етикетці: «Прикроватный коврик, ГОСТ 425, 1978 г., город Кизил».

Від досади й болю вона пустила сльозу.

Танк-ґвалтівник відчув, що йому трохи незручно здійснювати бойову операцію, ще раз підтягнув безвольне Аврорине тіло — тепер уже повністю — на ліжко і розвернув до себе обличчям, вийнявши з добряче пошарпаної амбразури своє потужне дуло.

«Ну, не й*& твою мать! — подумала вона і відчула, як велика гаряча сльоза скотилася по її червоній щоці. — Як у кіні!»

Гірой втупився в неї. В його очах бовтався коктейль із переляку і глибокого почуття провини, збитий, як у міксері, з великою дозою ніжності. Аврора від того коктейлю прибалділа, хоча зовсім не мала наміру цього робити. Він поцілував її в очі, висушив губами її сльози, а далі почав цілувати в шию, в груди, в губи… Поцілунки на Аврору не діяли, бо їй боліло в районі понівеченої амбразури.

Він цілував її, але не так несамовито, як трахав, і при цьому ніжно шепотів їй на вухо: «Пробач, пробач, моя мала татарська кочівнице!».

Тільки-но вона розтулила рота, щоб сказати: «Добре, пробачила. Тільки давай, швидше закругляйся! І щоб без телячих ніжностей!» — як відчула, що з нею починає щось відбуватися. Вона зрозуміла, що його поцілунки її заспокоюють, а далі (це вже шкандал!) вони ще й почали її збуджувати. І коли він доторкнувся губами до її губів, вона відповіла йому поцілунком. Він затримав її поцілунок і легенько лизнув її губи, неначе морська хвиля облизує мокрий пісок. А потім упіймав кінчик її язика.

Вона піддалася й перестала опиратися збудженню, що непереборно накотилося на неї.

«В принципі, з танком я кохаюся вперше. Не панікуй, Авроро, візьми себе в руки. А краще не себе, а…»

І вона почала рукою шукати дуло танка.

«О-о-о!» — простогнала, намацавши цей справжній мілітарний предмет, і сама спрямувала його в свою стражденну амбразуру.

Тепер уже танк був делікатніший. Щоправда, Аврорина травмована амбразура боліла від попереднього терористичного акту, однак цього разу біль видавався солодким.

Тепер вона сама почала задавати ритм взаємин танкового дула з амбразурою, і танк став слухняним, як мала дитина, він був обережним, а вона все пришвидшувала ритм, поки не зрозуміла, що кінчає… Танкіст, уп’явшись в Аврорині руки своїми, притримав її на мить і в останній критичний момент під ревіння танкового мотора висмикнув дуло.

«Да-а-а, постільна білизна сьогодні піде на прання», — подумала Аврора, лежачи в калюжі сперми.

Вона розплющила очі й з обожнюванням подивилася на танк, який лежав на її постелі з рожевими трояндочками.

Танк був залізний, броньований, гарячий. Він охолоджувався після битви. У цю мить він хотів тільки спокою.

Однак Аврора була не згодна. Вона хотіла ще.

Вона вказівним пальцем провела по його спині, якраз уздовж хребта, і зупинилась на попереку: танк невдоволено загарчав.

— Не хочеш? — спитала вона і додала: — А ти питав мене перед тим, чи я хочу? Тож не вознікай!

І вона, облизавши палець, почала водити ним по його залізних сідницях.

Танк тихенько загарчав знову, мовляв, відчепися, я вже своє зробив!

Але Аврора наполегливо лоскотала його по тому місцю, де мав би бути хвіст, якби він був у людини.

— Перевертайся! — нетерпляче наказала.

Танк навіть не поворухнувся.

І тоді вона взяла в руки свій улюблений математичний предмет — майже метровий циркуль, безжально зламаний Юрою, і вперлася ним у його спину.

— Боляче! — вигукнув танк.

— Йому боляче! А мені що, було не боляче? — єхидно спитала Аврора.

— Я ж попросив пробачення!

— І я прошу в тебе пробачення! — сказала Аврора і прошкрябала циркулем по його спині борону, лишивши кривавий слід.

Танк перевернувся на спину, вправно прикрившись ковдрою.

Він дивився на неї арійським, майже прозорим, поглядом і всміхався.

— Ага, всміхаєшся? — розлютилась Аврора і накрила його обличчя подушкою, притискаючи її обома руками.

Танк однією рукою притримував ковдру, яка накривала його натруджене дуло, а другою здирав подушку з обличчя.

Аврора не здавалась.

— Я ж задихнуся! — прогурчала подушка.

— Ага, він задихнеться! А коли ти по мені проїхав, неначе танк гусеницями так, що я не могла дихнути, то це нічого?

Танк випустив ковдру і вже двома руками почав віддирати подушку від обличчя.

Аврора, скориставшись ситуацією, відкинула ковдру.

Те, що там було, заворожило її неземною красою…

— Красота неопісуєма… — прошепотіла вона, однак у цей момент на неї накинувся Гірой, схопив її в обійми, щоправда, не сталеві, а дуже ніжні, й занурився носом у її волосся.

Аврора відчула, як тепло його подиху розливається по голові, а потім і по всьому тілу. Їй стало душно, як у танку.

Паралельно вона відчула, як у танка повільно, однак неухильно піднімається дуло…

Цього разу вони кохалися довго. Спочатку неначе розігріваючи свою пристрасть, потім пристрасно, потім дуже пристрасно, потім знову тільки пристрасно, а потім «на автоматі».

На цей раз йому знадобилося більше часу, щоб кінчити. Коли це сталося, Аврора знеможено впала на подушки.

— Ти мене зґвалтувала, — безсило простогнав Гірой.

— Око за око, зуб за зуб! — промуркотіла Аврора, і вони вдвох розреготалися.

Вони сміялися і, обнявшись, качалися по ліжку, поки у вхідні двері хтось не подзвонив.

Подивившись у «вічко», вона побачила сусідку знизу.

— Авророчко, у вас усе в порядку? Бо в мене в спальні ось уже годину зі стелі сиплеться штукатурка…

Вони провалялися в ліжку цілий день, роблячи різні непристойності, а вночі задзвонив мобільний телефон і Гіроя викликали на чергове бойове завдання. Аврора солодко заснула, не забувши завести будильник на дев’яту годину ранку, бо о десятій вона вже мала бути в фітнес-центрі, щоб позайматися на тренажерах, зробити масаж, попаритися в сауні й поплавати в басейні (все було включено в ціну абонемента, який вона здуру купила за скажені гроші), а заодно потриндіти з Ларискою (тією самою вчителькою англійської мови і її колишньою однокласницею на прізвисько Ларьок).

Все йшло за планом. Вона прокинулась о дев’ятій, випила конячу дозу кави, а потім конячу дозу знеболювального, бо тіло після танкової атаки несамовито боліло.

Ларьок, як завжди, запізнювалася. Аврора без ентузіазму зміряла оком тренажери і подумала, що після її вчорашнього героїзму на полі бою проти могутнього танка фітнесівські тренажерчики мають просто жалюгідний вигляд.

І вона пішла в сауну, де її й застала Ларьок, яка також зігнорувала тренажери, щоправда, з прозаїчніших причин: вона їх просто ненавиділа.

Поки вони сиділи в сауні, Ларьок розповідала Аврорі чергові плітки про роман Євгена Євгеновича з директрисою.

Виявляється, директриса мала дуже чіткі наміри щодо молодого вчителя математики. Вона запросила його до себе додому «на чай» і спробувала спокусити, обіцяючи різні блага на роботі під своїм крилечком. Ці блага були настільки привабливі, що Євген Євгенович спочатку піддався, однак на середині статевого єднання безсоромно втік у кущі (власне, зачинився в ванні). Коли директриса виламала двері, він зі сльозами на очах признався, що має нетрадиційну орієнтацію. Вона йому не повірила, тоді він зателефонував своєму партнерові, який відразу до них примчав. Він попередив Інну Сергіївну, що коли вона матиме якісь поползновєнія до Євгена Євгеновича або, навпаки, застосує до нього репресії, то він знайде спосіб, як їй насолити.

— І звідки ти все це знаєш? — апатично спитала Аврора.

— Та вся школа гуде! Партнер Євгена Євгеновича розтеліпав язиком цю історію у своєму гей-клубі, де «випадково» опинився наш воєнрук.

— А що воєнрук там робив?

— Це ще одне питання..

Аврора меланхолійно слухала оповідь.

— Ти собі можеш уявити, які антипедагогічні речі відбуваються в нашій школі! Гей-вчитель і сексуальна маніячка директриса! Не знаю, чи я віддам своїх дітей у цю школу!

Аврора мовчала.

— Ти чого мовчиш, Крейсерок? Невже тебе це не шокує?

— Ні, — спокійно відповіла Аврора, згадавши свої підсобочні страсті-мордасті з Альошкою, потаємні бажання щодо старшокласника Юри і садо-мазохістські вправляння з Гіроєм. — Взагалі, я вважаю, що треба відрізати яйця і партнерові Євгена Євгеновича, і воєнруку, який приніс цю плітку.

— Ти що, захищаєш директрису і Євгена Євгеновича?

— Я захищаю правду.

— Ти ж їх люто ненавиділа!

— Я й тепер їх ненавиджу, але втручання у приватні справи людини вважаю аморальним. Кожен має право любити того, кого хоче. І ми, вчителі, такі самі люди, як інші.

Ларьок на мить замислилась, але потім погодилася:

— Взагалі, ти права, я не знаю, що б робила, якби у школі дізналися про мої шури-мури з татком мого учня.

— До речі, як він?

— Він класний. П’ятизіркові готелі, круті ресторани, шмотки, цяцьки… Я щаслива.

— Надовго?

— Цить! Не накаркай! Сподіваюся, на цей раз так.

— А як у вас із сексом?

— Ну, з сексом справи набагато прозаїчніші, але я належу до тих жінок, які отримують більше задоволення від матеріальних благ, аніж від фізіології.

— Харашо тобі! — зітхнула Аврора.

— До речі, Крейсерок, признайся, що в тебе з Художніком?

— З яким? — розгубилася Аврора. — А-а, з Олексою Тарасовичем? У мене з ним нічого. А що у мене з ним може бути?

— Не ламайся, Крейсерок, це видно, коли між людьми щось є.

— В смислі?

— В смислі, що колись ти з ним поводилась як з усіма: жартувала, могла прилюдно обняти, цмокнути в щічку… А потім раптом ви перестали на людях спілкуватися, демонстративно не дивитесь одне на одного, сідаєте в різні кутки на педраді, наче хочете всіх нас переконати, що між вами нічого нема. Тіпа развод і дєвічья фамілія!

— Глупості…

— Це не глупості.

— У мене є коханець.

— Та ти шо? Хто він?

— Воєнний.

— Ти що, поїхала дахом?

— Давай не будемо, Ларьок… Я сьогодні не маю сил оборонятися. Слухай, мені вже душно, пішли в басейн.

Коли вони вийшли з сауни на світло, Ларьок вигукнула:

— Крейсерок, вотс ап?[3]