Коханка

Anorexia nervosa

Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав.

Батько от-от повернеться з чергування у лікарні, бо нині Святвечір і вони мають сісти до вечері. Ада не може дочекатися батька. На пательні шкварчить короп, поширюючи по всій квартирі чудові апетитні запахи, колядки, ялинка біля столу під білим обрусом. Тут так тепло, безпечно і по-родинному затишно. Хіба світ колись буває кращий, ніж на Різдво?

Саме через це, аби не зруйнувати ідилію різдвяного настрою та «злагоди й гармонії в родині», вона не заперечила, коли мати попросила її винести сміття. У маминому плані святкування Різдва є ялинка, смажений короп і відвідини перукаря вранці, але там не може бути сміття, яке чекатиме аж до наступного дня!

А тим більше зараз — адже надворі вже стемніло! Ада ненавиділа цей спільний для кількох будинків смітник, який нагадував смердючі й огидні в’язничні сходи. Але для її матері Різдво ніколи не було приводом хоч трохи порушити складений раз і назавжди графік. «Кожен день треба розпланувати», — повторювала мати за будь-якої нагоди. Різдво має інший план, ніж будні дні, а крім того, воно позначене червоним у маминому записнику. Ісус, надія, різдвяна служба Божа — все це не має значення. Жодного значення. Різдво, 11.30, перукар, — прочитала вона колись випадково у материному календарі за 18 жовтня. У середині жовтня мати вже домовилася з перукарем на Різдво! На таке не здатні навіть баварські німці! Цей її дурнуватий записник схожий на перелік вироків, які мати виносить кожному дню, — часом думала Ада.

Колись вони з мамою розмовляли про Різдво. Це було ще тоді, коли вони час від часу спілкувалися на теми, важливіші за список закупів у найближчому магазині. Це було перед самими випускними іспитами.

Саме тоді Ада захопилася релігією. Зрештою, як і половина класу в її жіночій гімназії. Вони ходили на лекції до Теологічної Академії — деякі, безумовно, тільки тому, що були закохані у вродливих хлопців у сутанах, — учили молитви і брали участь у богослужіннях. Вона відчувала, що цей контакт із релігією робить її кращою, спокійнішою, збагачує духовно.

Саме тоді, коли вони одного дня стояли з матір’ю так близько одна від одної, що аж торкалися ліктями, і мили вікна перед святами, вона запитала, чи мама теж відчуває «містичне» очікування Різдва. Зараз вона розуміє, що то був невдалий момент для такого запитання. Під час прибирання мати завжди дратувалася, вона вважала це заняття безглуздим витрачанням цінного часу і ніколи не розуміла, як домогосподарки не впадають у депресію вже після першого ж тижня такого життя. Ада пригадує, як мати поклала ганчірку на підвіконня, відступила на крок назад, щоб подивитися доньці просто в очі, і сказала тоном, яким зверталася до студентів:

— Містичне очікування?! Ні. Ніколи. Доню, Різдво не має в собі жодного містичного очікування.

Вона пам’ятає, що навіть у тому «доню» не відчувалося анітрохи тепла. Зрештою, вона сама це знала. Переважно, коли мати починала речення словом «доню», то після крапки Ада йшла до себе в кімнату, зачинялася там і плакала.

— Різдво і Святвечір — це насамперед елементи маркетингу і реклами. Бо як по-іншому син теслі із забутої Богом Галілеї зміг би стати ідолом, не менш популярним, ніж твої Мадонна і Майкл Джексон. Увесь його рекламний відділ, ті дванадцять апостолів разом із найбільш медіальним Іудою, — це була одна з перших чудово організованих кампаній, яка розкрутила справжню зірку. Чудеса, табуни жінок, які сунули за своїм кумиром від міста до міста і були готові знімати труси, якщо він накаже, масова істерія, воскресіння і вознесення на небеса. Якби Ісус жив сьогодні, у нього був би свій агент, адвокат, електронна пошта і веб-сторінка.

Ці розумування додали їй ентузіазму, і вона енергійно продовжувала:

— У них була своя стратегія, і Біблія описує її до найменших дрібниць. Без хорошої реклами неможливо зворохобити ціле царство і започаткувати нову релігію.

— Мамо, про що ти говориш, яка стратегія, — перервала вона з благанням у голосі, — який рекламний відділ? Він же був для них Сином Божим, Месією…

— Справді?! Деякі з тих панночок, які простоюють ночі під готелем Джексона, також думають, що Джексон — Ісус. Ісус, доню, це просто ідол поп-культури. А те, про що ти говориш, — звичайнісінькі легенди. Такі самі, як історія про немовля у яслах, пастухів зі сльозами на очах, вола і віслюка. Бо історична правда цілком інша. Насправді не було ніколи перепису населення, який буцімто змусив Марію та Йосипа вирушити до Віфлеєма.

Про це знають навіть ті, хто не має богословської освіти.

Вона запалила цигарку, глибоко затягнулася і продовжила:

— А навіть якби він був, то в даних перепису не враховували таких злидарів, як тесля з Назарета. Щоб потрапити до списків, потрібно було мати або землю, або невільників. А крім того, перепис мав відбуватися у Єрусалимі. Тоді існувала тільки одна дорога, яка вела з Єрусалима до Назарета через долину Йордану. У грудні долина Йордану вкрита болотом по шию високого чоловіка. А Марія була зовсім не велетнем, а до того ж ще й вагітна Ісусом, як ти пригадуєш, — закінчила мати з легкою глумливою посмішкою на вустах.

Вона не могла в таке повірити. Навіть якщо все це правда — а, мабуть, так воно і є, бо її мати, як відомо, завжди говорила правду, особливо коли йшлося про науку, і тому захистила докторську ще у тридцять чотири — то чи потрібно було говорити їй це за два дні до Різдва, знаючи, що вона так сильно цим переймається і так вірить у це? І так чекає цього дня…

Вона пам’ятає.

Саме тоді, біля вікна, вона прийняла рішення, що вже ніколи більше не слухатиме нічого з того, що говоритиме її мати після «доню». Коли через кілька років вона розповіла про все своїй найближчій подрузі, Марта прокоментувала це з властивою тільки їй злістю:

— Бо твоя мати схожа на сучасну гетеру. У Стародавній Греції так називали освічених і начитаних жінок. Переважно вони були самотні, бо жоден чоловік їх не хотів. А твоя мати до всього ще й гетера, яка бореться за право пояснювати світ по-своєму. Але насправді у цьому немає жодної її самостійності. Якщо чоловік часто займається цим сам із собою, це не означає, що він самостійний. Твоя мати схожа на такого чоловіка.

І хоча це було дуже давно, Ада завжди згадує про той епізод на Різдво. І про батька. Іноді, особливо останнім часом, вона горнеться до батька зовсім не з ніжності й не з туги, не через бажання бути поруч. Вона горнеться до нього, щоб винагородити його за крижану байдужість його дружини, їй здається, що таким чином вона зможе прив’язати його до себе і до дому. Якби вона була чоловіком своєї матері, то покинула б її багато років тому. Не витримала б такої байдужості. Її мати вміла бути холодною, як рідкий азот. А він усе це терпить і залишається тут. Вона знала, що він робить це тільки задля неї.

Сьогодні вона знову так учинить. Притулиться до нього й обійме. Він, як завжди, здивується, покладе голову їй на плече, міцно обійме, поцілує в шию, прошепоче «доню», а коли вона відійде від нього, у нього будуть червоні очі й він так смішно вдаватиме, ніби щось потрапило йому до ока. І це його «доню» таке гарне. Таке сповнене ніжності. Таке, як і має бути на Різдво.

Але сьогодні вона зробить це від себе. Бо сьогодні вона по-різдвяному сентиментальна. А крім того, вона не знає жодного чоловіка, який був би хоча б трохи схожий на її батька. Таких чоловіків більше немає.

Саме тому, і щоб була злагода та гармонія в домі, а також щоб було виконано цей дурнуватий різдвяний план із записника її матері, вона винесе сміття. Винесе негайно. І навіть удаватиме, ніби робить це з приємністю.

Вона вийшла надвір із двома повними відрами. Було вітряно і падав дощ зі снігом. Вона роздивлялася вікна, які миготіли блиском ялинкових гірлянд, і відчиняла ключем смітник. Відіпхнула ногою металеву браму й побачила його. Він сидів по-турецьки на шматку картону біля великого смітника, відразу навпроти входу, й затуляв руками від вітру свічку на ялинковій гілці. Полум’я свічки відбивалося в його очах і сльозах, які з них капали.

Вона стала як вкопана. Випустила з рук обидва відра, які голосно стукнулися об бетон і перевернулися. Їй захотілося повернутися і втекти.

— Вибач, я не хотів тебе налякати, — сказав хлопець захриплим голосом. — Я допоможу тобі зібрати сміття.

І він зібрався встати з місця.

— Ні! Ні! Я не хочу. Залишайся на місці, не підходь до мене, — верескнула вона.

Вона схопила відра, повернулася і вибігла, тряснувши за собою брамою смітника. Вона бігла наосліп болотом газону, на якому навіть навесні не буває трави. Вбігла до під’їзду. Батько саме витягав листи з їхньої поштової скриньки. Вона підбігла до нього і з усієї сили притулилася.

— Доню, що трапилося?

— Нічого. Я перелякалася. Просто перелякалася. Той чоловік зі смітника…

— Який чоловік? Що він тобі зробив?

— Нічого не зробив. Він просто там був. Сидів і плакав.

— Що ти таке говориш? Зачекай тут. Стій на місці. Я подивлюся, що там.

— Ні! Не йди нікуди. Ходімо додому.

Вона вивільнилася з його обіймів, поправила волосся й рушила сходами нагору. Він узяв відра і пішов за нею. Вони могли б піднятися ліфтом, але їй хотілося заспокоїтися дорогою. Щоб мати ні про що не здогадалася, коли вони зайдуть до помешкання. Бо мати вирішить, що вона істеричка.

Батько відразу ж усе зрозумів. Тому мовчки йшов слідом за нею на восьмий поверх і розповідав про своє чергування у лікарні, насолоджуючись пахощами із помешкань на поверхах, які вони минали. Додому вона зайшла усміхнена. Мати нічого не запідозрила.

Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля.

Марта була її найкращою подругою. Завжди. Ада не пригадує часу, коли б у її житті не було Марти. Марта є й буде завжди, до кінця. Хай би що це означало.

Якби в Марти був час пройти тест на визначення коефіцієнта IQ, Ада могла б із гордістю сказати, що її подруга — найрозумініша жінка у цілій Європі. Але у Марти не було на таке часу, та вона й не вважала це за потрібне. Марта використовувала свій інтелект переважно для того, щоб переживати емоції. Сільська дівчина приїхала вчитися до Кракова із забутої Богом Сенкової, де «телефон мав тільки священик і його коханка», і раптом відкрила для себе світ, як вона сама це називала. Після року англійської філології почала паралельно навчатися на філософії. Кинулася запоєм насолоджуватися краківським життям. Не було жодної опери чи театральної вистави, жодної виставки в музеї, концерту в філармонії чи котромусь клубі, на якому не було б Марти.

Саме в клубі вона познайомилася зі своїм вродливим псевдохудожником у шкіряних штанах.

Він уже третій рік поспіль сидів на одному і тому ж курсі в Академії мистецтв, але поводився як Енді Воргол, який отримав стипендію міністра культури. Не досить, що вважав себе Енді Ворголом, то ще й підкреслював за кожної нагоди, що він варшав’янин. Довідавшись про це, Краків просто повинен був відразу ж втратити мову. Збожеволіти і впасти на коліна, бо приїхав геній.

Ада зненавиділа його з першої ж миті, коли Марта познайомила їх у автобусі.

Він сидів із нахабним виглядом і розповідав про себе так голосно, що чути було на весь автобус. Марта й Ада стояли, а поряд із ними теж стояла і кашляла ще якась бабця з ціпком. А цей нахаба у своїх потертих шкіряних штанах сидів і виголошував лекцію про свій вклад у сучасне мистецтво.

Але Марті це сподобалося. І вона закохалася в нього. Щоправда, то був лише звичайний фізичний потяг, але з жахливими наслідками. Вона годувала його зі своєї стипендії, купувала йому гектолітри алкоголю на свої заощадження, давала йому гроші навіть на автобус, щоб дорогою до Академії він міг зачаровувати ліцеїсток своїми розповідями. Через нього Марта перестала з’являтися на людях. А якщо і приходила, то стояла, ніби сіра мишка, за своїм варшавським «Ворголом» і захоплено дивилася, як він розповідає всім, що надзвичайного зробить, коли «цей нездара, який мститься на справжніх митцях, — він мав на увазі професора, котрий уже вдруге провалив його на іспиті, — позбудеться своєї генетичної заздрості».

Вона просила Марту отямитися. Говорила, благала, погрожувала. Але Марта нічого не чула, ніби під дією якихось хімічних препаратів. І вивести її з цього стану могла тільки надзвичайна подія.

І ця подія сталася. За п’ять дванадцята. Майже точно.

Шлюб було призначено на дванадцяту годину дня однієї жовтневої п’ятниці. Вони їхали в «пунто» Марти до Палацу урочистих подій. За кермом була Марта, вбрана у взяту на прокат шлюбну сукню. Художник, тобто наречений, сидів поруч, бо не мав водійських прав. У нього забрали їх за водіння у нетверезому стані. Ада мала стати свідком і сиділа ззаду. Марта була збуджена і п’яна — вранці вони випили на двох півпляшки болгарського коньяку на голодний шлунок, бо зі збудження наречена не могла їсти.

Марті здавалося, що вона встигне проскочити, поки жовте світло зміниться червоним. Але не встигла. Вони відчули удар, Марта крикнула: «О, курва!» — і стало тихо. Їх стукнули ззаду, з правого боку. Провина Марти була очевидною.

Художник вибіг із «пунто», залишивши дверцята відчиненими. Підійшов до машини, яка їх ударила, витяг водія й мовчки почав його бити. Марта, з червоними плямами крові на сукні й вельоні, підбігла до художника і стала поміж ним і водієм. Потім кулак нареченого випадково влучив їй по обличчю, і вона впала на асфальт. У ту ж мить водій з усієї сили вдарив художника в обличчя.

Ада бачила все через шибу «пунто». Коли Марта після удару впала на асфальт, Ада енергійно відчинила дверцята, вибігла з машини і нахилилася над подругою. Водій теж схилився.

— Мені так прикро. Я не хотів. У мене горіло зелене світло. Тому я й рушив. Мені страшенно прикро. Я справді поїхав на зелене. Повірте мені. На зелене, — раз по раз повторював він, нахилившись над Мартою.

Художник встав і з усієї сили штовхнув водія просто на Марту. Тут вони почули виття поліцейської сирени і голос:

— Негайно припиніть! Усіх прошу взяти документи й підійти до моєї машини. Всіх!

Молодий поліцейський показав на «полонез», припаркований біля автобусної зупинки.

— Ми не маємо часу, — вигукнув художник. — У нас шлюб о дванадцятій!

Марта встала з асфальту, підійшла до нього і спокійно сказала:

— Шлюбу не буде. Проси вибачення у цього чоловіка й тікай звідси, придурку.

Слово в слово! Це знову була колишня нормальна Марта. Нарешті!

Ада пам’ятає, що у той момент вдивлялася в очі водія й була впевнена, що їй знайомий цей погляд.

— У мене було зелене. Я дуже перепрошую, — безпорадно повторював він.

Марта зірвала з голови вельон, витерла ним закривавлений ніс, зіжмакала вельон і пожбурила на асфальт. Схопила чоловіка за плечі.

— Я знаю. Припиніть нарешті вибачатися. Моя страхова компанія за все заплатить. Ви навіть не уявляєте, як багато ви для мене зробили.

Вона підійшла до нього, стала навшпиньки і поцілувала в щоку.

Він ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Стояв як укопаний. І тоді Ада згадала, звідки його знає. То ж він сидів біля смітника того Різдва.

Художник зник у натовпі роззяв, який уже встиг зібратися на тротуарі.

— Я допоможу вам забрати машину з дороги, — сказав водій.

Утрьох вони випхали машину на тротуар.

— Мене звати Анджей. А вас?

— Марта. А це моя подруга Ада. Тобто Адріана.

Він уважно подивився на неї. Подав їй руку і тихо сказав:

— Анджей. Вибачте, що я перелякав вас тоді, на Різдво.

Так от просто! Ніби те Різдво було тиждень тому. А насправді минуло понад два роки.

Високий. Чорне зачесане назад волосся. Широкий шрам на правій щоці й дуже вузькі долоні. Ада ніколи раніше не зустрічала чоловіка, який мав би такі широкі й повні губи. У нього був трохи захриплий і низький голос. Від нього пахло чимось схожим на жасмин.

— Мене звати Ада. Ти досі пам’ятаєш той випадок? Це було більше ніж два роки тому.

— Так, пам’ятаю. Я потім шукав тебе. Довго шукав. Але не знайшов. Хотів вибачитися. А вдалося аж нині. Той випадок…

Ада усміхнулася до нього.

— Немає за що вибачатися. Я живу в будинку поряд зі смітником. Чому ти сидів там тоді?

Він не відповів. Повернув голову вбік і почав говорити з Мартою. Потім пішов до своєї машини і підігнав її ближче до їхньої. Марта у заплямленій кров’ю шлюбній сукні викликала ажіотаж серед публіки. На тротуарі збиралося все більше роззяв.

Коли вони завершили всі формальності з поліцейським у «полонезі», Анджей запитав:

— Куди вас відвезти з цього цирку?

— Поїхали до мене, — запропонувала Марта. — Треба це відсвяткувати.

Дорогою вони заїхали до ресторану, в якому збиралися відзначати весілля. Там їх повідомили, що постійно дзвонять гості, але Марті було байдуже. Звеліла запакувати їм із собою увесь алкоголь і їжу, які замовила на святкування. Вони занесли все до машини Анджея і поїхали до Марти. Ада вже давно не бачила своєї подруги такою щасливою.

Вони випили по кілька келихів вина і почали танцювати. Ада притулилася до Анджея і відчула, що хоча це й дивно, але він дуже їй близький.

Під ранок він відвіз її додому на таксі. Вийшов разом із нею й провів аж до сходів. Коли минали смітник, вона взяла його за руку. Він обережно стиснув її долоню та більше вже не відпускав. На сходах підніс долоню до вуст і поцілував.

Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього.

Від того вечора й ночі після скасованого весілля Марти у її житті змінилося майже все. Анджей знайшов її наступного дня в інституті; чекав із квітами під аудиторією. Стояв біля стіни. Він соромився і червонів, невміло ховаючи квіти за спиною. А коли вона підійшла до нього та усміхнулася, він не зміг приховати полегшення й радості.

Відтоді вони були разом. Усе, крім нього, втратило сенс.

Вона знала про це вже через тиждень. Її вражали його ніжність і чуттєвість. А згодом вона усвідомила й те, якою повагою він її оточив. Мабуть, через цю повагу він так довго зволікав із першим поцілунком. Попри те, що вона провокувала його, торкалася і тулилася до нього, натякала йому на це в розмовах, цілувала його долоню в темряві кінотеатру. Минуло дуже багато часу, перш ніж він уперше поцілував її.

Вони поверталися від Марти останнім трамваєм, засиділися після концерту. На повороті він притиснув її до шиби під дією сили інерції.

— Ти найважливіша у моєму житті, — прошепотів і почав цілувати її. А зупинився аж тоді, коли вагоноводій вигукнув, що їде до парку. Саме у тому трамваї вона почала кохати його по-справжньому.

Його захоплювало те, що вона вчиться на фізичному. Він вважав, що це «абсолютно найважливіша, майже святкова наука», а до того ж іще й надзвичайно складна.

Від першої миті він дуже уважно її слухав. Вслухався у все, що вона говорила. І все пам’ятав. Він міг годинами сидіти навпроти неї на підлозі і слухати. Згодом, коли вони вже були коханцями і спали в одному ліжку, він міг після любощів устати з ліжка, піти до кухні, повернутися з сумкою, повною наїдків та напоїв, а потім розмовляти з нею до ранку. Інколи це її навіть трохи нервувало, бо часом замість того, щоб вдруге кохатися, вони вже тільки говорили.

Він дуже любив, коли вона пояснювала йому, як влаштований світ. Розповідала про викривлення часопростору або пояснювала, чому чорні діри насправді зовсім не чорні. У такі моменти він дивився на неї захоплено і цілував їй долоні. Вона ніяк не могла пояснити йому, що насправді знати і розуміти такі речі — це нічого особливого. І вже точно не складніше, ніж підготувати хорошу газетну статтю.

Анджей учився на журналістиці. Коли вона запитала його, навіщо йому це, він відповів:

— Щоб мати вплив завдяки правді.

Одного разу вона спробувала пригадати собі, у який момент він остаточно її зачарував. Може, тоді, коли він цілий місяць худнув і не мився, щоб стати схожим на бездомного і провести тиждень у притулку для жебраків?

Стаття, яку він написав про бездомних, була надрукована у солідному виданні і її цитували майже всі всепольські тижневики.

А може, після того, як зробив репортаж про дитячий госпіс, а тоді на всі свої заощадження відремонтував три палати, що їх медсестри називали «останніми»? У цих палатах лежали діти, яким залишалося жити лише кілька днів. Він помітив, що у цих дітей немає сили навіть для того, щоб повернути голову і роздивитися малюнки на стінах. Вони були дуже слабкі й під’єднані до численних апаратів, тому могли бачили тільки стелю. Анджей сказав про це ординаторові. Але той лише посміявся, не вистачало грошей на морфій, тож пропозиція намалювати комікси на стелі звучала як фарс. Однак Анджей думав по-іншому. На всі свої гроші він купив фарби й пензлики, а потім довго агітував студентів із Академії мистецтв, аж поки вони погодилися розмалювати стелі госпісу коміксами.

А може, тоді, коли вона зловила його на тому, що він через день їздить до притулку для псів і возить туди продукти?

Анджей не міг спокійно ставитися до собак. Коли його друзі на вулицях задивлялися на дівчат, які провокували тим, що мали, а точніше, тим, чого не мали на собі, Анджей озирався за кожним зустрічним псом. Усі вони були для нього «неймовірний», «надзвичайний», «подивись, який гарний» або просто «чарівний». Вона також любила собак, але не аж так.

А зараз вона теж любить кожного пса. Можливо, навіть більше, ніж Анджей.

Ада захоплювалася ним і страшенно його ревнувала. Хотіла, щоб він належав тільки їй. Хотіла, щоб жодна жінка не пізнала його ближче і не довідалася про те, який він. Вона відчувала, що кожна з них, якщо познайомиться з ним ближче, захоче, щоб він належав тільки їй.

Він жив у гуртожитку і ніколи не згадував про свій дім чи про батьків. Це трохи дивувало й непокоїло Аду. Сказав лише, що приїхав до Кракова з Ілави і колись «обов’язково візьме її туди з собою, хоча це зовсім не цікаве місце». Анджей уникав розмов про своє минуле. З моменту їхнього знайомства.

Їй так ніколи і не вдалося довідатися про те, що саме він робив біля смітника поряд із її будинком тоді, на Різдво. Колись у ліжку вона пошепки попросила його розповісти про це. Вона пригадує, як він затремтів, а потім відчула його сльозу на своїй щоці. Тоді вона вирішила ніколи більше не питати його про це. Вона хотіла знати про його минуле з самої лише цікавості. Бо їхнє спільне минуле почалося з моменту, коли він ударив їхнє авто своїм.

Тобто почалося з Великого Вибуху. Так само, як Всесвіт, — думала вона собі, й це здавалося їй кумедним.

Часто перед тим, як заснути, вона думала про те, з чого почалося її захоплення ним. Аж до четверга напередодні 1 травня.

Тоді вони були знайомі вже більше ніж вісім місяців. Зібралися і поїхали на півострів Гель. Він хотів навчити її серфінгу на затоці. Вирушили у четвер уранці. Стояла ідеальна погода. В обід зупинилися на порожньому лісовому паркінгу поблизу автостради на Ґданськ. Сіли на дерев’яну лавку, збиту абияк із дощок. Раптом він примостився ззаду неї на лавці й почав цілувати її плечі. Потім зняв із неї станик, віддав їй і обійняв долонями груди, а сам не переставав цілувати плечі. Вона пам’ятає, як здригалася від цих поцілунків. Зі збудження, очікування і страху, що хтось може раптом приїхати на цей паркінг. Але найбільше з цікавості, що ж буде далі. Бо відтоді, як вона дозволила йому робити зі своїм тілом усе, що він захоче, під час любощів ніколи не знала, що буде далі.

Раптом він піднявся з лавки, подав їй руку й потягнув до лісу. Вона бігла за ним. У такому вигляді, як була. У сукні, спущеній до пояса, зі стаником у руці, з оголеними грудьми. Вони не побігли далеко. Він зупинився за першими ж деревами. Зняв свою сорочку, розстелив на траві і поклав її зверху на сорочку. Спершу цілував її вуста. Потім опустився нижче, зняв зубами трусики і почав пестити її лоно. Вона забула про те, що вони на паркінгу, забула, що їх видно з боку лісової стежки. Забула про все. Бо вона забувала про все, коли вони були разом. А особливо коли він цілував її там.

Він повернувся назад до її вуст. У цю мить на паркінг приїхала машина. Вони замовкли і застигли нерухомо. Вона повернула голову і бачила все дуже чітко. З машини вийшов невисокий чоловік у костюмі, підійшов до багажника, нахилився, вони почули скавуління і побачили, як він витягає з багажника пса. Шия собаки була перев’язана грубою, поплямленою мазутом мотузкою. Чоловік роззирнувся довкола, перевіряючи, чи він справді сам. Потім підійшов до найближчого дерева, тягнучи за собою пса, а той жалібно скавулів. Чоловік кілька разів обмотав мотузку довкола пенька і поспіхом повернувся до машини.

Вона до кінця свого життя пам’ятатиме те, що відбулося потім. Анджей зірвався з місця і, як був, побіг до паркінгу. На ходу підтягував штани і мчав просто по кущах до виїзду з паркінгу. Вона встала, натягнула сукню на груди і побігла за ним. У якийсь момент Анджей нахилився, підняв із землі камінь. Вибіг на шосе, навперейми автомобілю. Зупинився і пожбурив каменем. Почувся звук удару і скрегіт гальм. Анджей кинувся на автомобіль. Машина зупинилася. Анджей шарпнув дверцята й виволік назовні онімілого з шоку водія.

— Ти, дебіле, як ти міг його там залишити? Як ти міг?

Він тягнув чоловіка за комір до дерева і зі сльозами у голосі постійно повторював своє «як ти міг».

Це було страхітливе видовище. Закривавлений Анджей, машина з розбитим склом і слідами крові на білій фарбі стоїть поперек дороги, всюди скляні друзки, розпачливо скавулить пес, сигналять нетерплячі водії.

Приїхала швидка. Анджей саме притягнув свою жертву до пенька. Пес гавкав і стрибав з радощів, побачивши господаря.

Він штовхнув чоловіка до пса і тихо сказав, звертаючись більше сам до себе, ніж до когось іншого:

— Ти, дебіле, як ти міг його там залишити?

З повного виснаження він сів біля дерева і почав плакати.

Його очі були повні сліз, як тоді, на Різдво, біля смітника.

Ада обійняла його і накинула на плечі сорочку. Він тремтів усім тілом.

Коли вона згадує, що відбувалося на тому лісовому паркінгу потім, то знову починає тремтіти. Приїхала поліція. Водій пошкодженого автомобіля звинуватив Анджея у спробі вбивства. А тим часом водії машин, які стояли в заторі на дорозі, довідалися, звідки взявся прив’язаний до дерева пес. Поліція писала протокол, а водії обзивали власника пса найгіршими словами. Анджей мовчав.

І ось до поліцейської машини, в якій вони сиділи, підійшов дідок, дав Анджеєві картонну коробку з грошима і сказав:

— Ми зібрали для вас від усіх потроху. Щоб ви могли заплатити за ремонт машини того… того суб’єкта.

Поліцейські замовкли.

Через годину дорога спорожніла. Вони мовчки сиділи, притулившись одне до одного під деревом, на траві, розритій псом, якого поліцейські забрали до притулку.

Тоді Анджей заговорив. Монотонним, спокійним голосом. Майже без емоцій.

— Моя мати, коли її піхва ще не зажила після розривів від моєї голови і кривавила, а її груди були повні молока, ця сучка запакувала мене голого до торби, з якою ходила по м’ясо до магазину на розі, і винесла на смітник. Як відро зі сміттям. Це теж було на Різдво. Поклала мене поряд з лушпайками від картоплі, пляшками з-під денатурату, використаними прокладками і пішла. Так просто. Поклала мене, як сміття, і пішла. Але мені пощастило. Бо вона могла б покласти мене до кулька з лушпинням від картоплі. До таких не підходять навіть щури. Моя торба була з-під м’яса, тож до мене почав принюхуватися пес. Температура мого тіла вже понизилася до тридцяти трьох градусів. Але я вижив. Тепер ти знаєш, чим я завдячую псам. Насправді я ніколи не зможу їм віддячитися.

Вона пригадує, як сиділа поруч із ним, паралізована почутим, і дивувалася, чому не відчуває ні співчуття, ні злості, ні ненависті. Ні навіть кохання. Відчувала тільки страх. Звичайний біологічний страх. Їй стало страшно, що ця людина могла б колись зникнути з її життя.

Він пробрався через «Алею снайперів» до готелю Holiday Inn. Віддав знайомому журналістові з CNN листа до неї. На зворотній дорозі вирішив піти на базар і купити трускавок, які дуже любив. Бомба розірвалася на південній частині ринку, коли він повертався, ласуючи трускавками з сірої торбинки.

У квітні 1992 року серби оточили Сараєво. Коли у вересні 1995-го облогу було знято, у місті вже загинули понад десять тисяч людей, зокрема й тисяча шістсот дітей. Серед них були й поляки.

Однієї липневої ночі 1993-го він сказав їй, що хоче поїхати туди. Вони сиділи на камінні на березі моря в Устці, пили вино з пляшки і дивилися на зорі. Він узяв її долоні, притиснув до вуст і сказав:

— Дозволь мені… Будь ласка.

Попросив декана надати йому відпустку. Нікому нічого не сказав. Подзвонив до знайомого, потім поїхав до Берліна і звідти дістався до Сараєва разом із вантажем гуманітарної допомоги. Через три тижні польська пресслужба цитувала його репортажі у більшості своїх матеріалів із Сараєва. Марта вважала його героєм, але Аді не вдавалося навіть пишатися ним. Вона боялася. Постійно жила у панічному страху. Коли дивилася в новинах інформації з Сараєва, почувалася так, ніби це оголошують вирок Анджеєві.

Він писав їй. Щодня. Листи надходили часом з Берліна, часом із Відня, інколи з Брюсселя. Але найчастіше з Лондона. У Сараєві він заприятелював із журналістами з CNN, які мешкали в Holiday Inn, саме вони надсилали його листи з усіх цих міст.

Готель Holiday Inn був єдиним місцем, яке не рухали своїми бомбами серби. Там мешкали журналісти найбільших радіостанцій і телеканалів світу, тому артилерія не чіпала цей будинок. Але не підступи до нього. Навпаки. Там можна було вбивати. Алея, біля якої стояв готель Holiday Inn, отримала зловісну назву «Алея снайперів». Серби стріляли навіть у псів, що пробігали мимо. Але тільки до зими 1993/94. Потім псів не стало. Усіх з’їли.

Анджей написав їй про чоловіка, який утративши після вибуху гранати дружину і трьох доньок, збожеволів. Він зробив собі шолом із газети і пішов прогулюватися «Алеєю снайперів», певний, що у цьому шоломі йому нічого не загрожує. «Я стояв неподалік і бачив, як вони прострелили його навиліт уже через п’ятнадцять секунд», — писав Анджей.

Він писав також про інші місця і смерті. Наприклад, про регулювальницю автомобільного руху на вулицях Сараєва. Вона завжди мала бездоганний макіяж, ідеально випрасувану форму й дуже вузьку спідницю. Стояла на перехресті та керувала дорожнім рухом. Навіть тоді, коли вже не було руху, яким треба було керувати. Такий от спосіб боротьби проти божевілля за допомогою підкресленої нормальності. Одного дня регулювальниця загинула на вулиці.

Або про квартет струнних інструментів, що грав у церкві, яку не розбомбила артилерія. Вони грали при свічках, а надворі було сімнадцять градусів морозу. Бетховен, Моцарт і Ґріґ. І тут поряд розірвалася граната.

«Але вони продовжували грати. До кінця», — писав Анджей.

Після цього концерту вона отримала найгарніший любовний лист з усіх, які могла б собі уявити. Анджей сидів у бомбосховищі разом з іншими, слухав Наталі Коул і писав:

У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірвалася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві.

Вона тужила.

Тужила за ним постійно. Відчувала тільки спрагу й тугу. Ні холоду, ні тепла, ні голоду. Тільки тугу і спрагу. Їй були потрібні лише вода і самотність. Тільки на самоті вона могла втопитися у своїй тузі так, як того хотіла.

Навіть уві сні не було відпочинку. Вона не тужила уві сні, бо тужити уві сні неможливо. Вона могла тільки бачити сни. Їй снилася туга за ним. Вона засинала зі сльозами на очах і в сльозах прокидалася.

Її друзі бачили це. Не радили їй нічого. Вони були надто добрими друзями. І занадто добре знали її. Єдине, що могли зробити, це вирвати її на кілька годин із цієї туги. Кіно, дзвінки, несподівані візити, раптові прохання опікуватися чужими дітьми. Тільки щоб у неї не було часу думати. Вони організовували вечірки, без жодного приводу, тільки для того, щоб була нагода витягти її надвір. Хоча б на кілька годин.

Вона приходила до них зібрана й усміхнена, хоча не могла бачити усміхнених людей. Вона приносила їм квіти, вони складали їх у вазонки, а їй ці квіти ввижалися вже зів’ялими.

Вона намагалася не носити чорного одягу. І не мати темних кругів під очима. Постійно була зосереджена. Максимально. Усі її зусилля були скеровані на те, щоб не показати свого болю. Вона сміялася тільки обличчям. Відтворювала сміх інших. Це було помітно, бо часом вона починала сміятися пізніше за інших.

Вона не скаржилася. Ніколи не згадувала про нього. Не хотіла розмовляти про нього ні з ким. Тільки раз, один-єдиний раз щось тріснуло в ній, немов шкіра на ще свіжому шрамі.

Це сталося на Мартиних іменинах. Бо саме завдяки Марті вона зустріла Анджея. Якби Марта одного разу не вирішила вийти заміж, то Ада не зустріла б Анджея.

Того дня Марта без попередження прислала по Аду таксі. Просто так. Хтось подзвонив у двері. Вона відчинила. Молодий таксист подав їй аркуш паперу. Вона впізнала почерк Марти. Ми на тебе чекаємо. Таксист знає, що не може поїхати без тебе. Марта.

Вона зробила макіяж, залпом випила один за одним два келихи червоного вина «для відваги», взяла з нічного столика подарунок для Марти і поїхала. Вони обійнялися в порозі. Марта прошепотіла їй на вухо:

— Іменини без тебе не мали б сенсу. Я дуже рада, що ти приїхала.

Вона познайомила її з усіма. Серед гостей був молодий семінарист. Марта згадувала колись, що познайомилася з ним, коли робила репортаж, — вона працювала журналісткою в одному з усепольських видань, і що він «був цікавий». Семінарист ходив за Адою хвостом. Не відходив ні на мить. Був зарозумілий, поверхово начитаний і довкола його вуст виступала піна від невтомного оповідування про себе і про те, що «привело його до правди і Бога».

Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула.

Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом:

— Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати.

Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст…

І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала:

— Що ти, придурку, можеш знати про втрати?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?!

Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.

— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засраних ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати!

Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, відвернулася і поспіхом вийшла з кімнати, переступаючи по друзках розбитого келиха.

Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів.

Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.

Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення:

— Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві.

Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.

— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати.

Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи.

Вона худла.

Він був для неї ніби духівник.

Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому.

Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про Нього саме тоді, коли вони лежали голі, притулившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він прошепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон.

Духівник із сильною ерекцією.

Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала.

Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло.

Тому він був для неї ніби духівник.

Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності.

Навіщо?

Для кого?

Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?

Ну навіщо?

Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей.

Так вона вирішила.

Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх.

Обидві.

Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй про її існування.

Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить розсмоктатися, розжене, як нариви.

Висушить.

Візьме їх голодом.

Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою радістю, крихітною перемогою над жорстокістю дня, який починається своїм дурнуватим сонцем і будить усе до життя, дня з його непотрібною свіжістю, росою на траві і своїми безкінечними дванадцятьма годинами, що їх потрібно прожити.

Вона візьме їх голодом, засушить…

Вона худла.

Відчинила двері. Марта. Сказала, що не зійде з місця, поки Ада не поїде з нею до лікаря.

— Дивися, — показала вона рукою на повний наплічник. — Там їжа мінімум на два тижні. Вода є у крані. Жити зі мною жахливо. Навіть якщо не згадувати про те, що я хроплю.

Ада посміхнулася. Поїхала з Мартою. Виключно для Мартиного спокою. Вона сама зробила б усе для Марти.

— Anorexia nervosa, — сказав психіатр, страшенно худий дідок з білим мов сніг густим чубом. — Я випишу вам скерування до їдальні, — додав він і швидко почав писати щось у своєму записнику.

— До їдальні? — здивувалася Марта, яка теж зайшла в кабінет. Бо Ада тільки за такої умови погодилася на розмову з лікарем.

— Вибачте, — усміхнувся лікар. — До клініки порушень режиму харчування. Але вас візьмуть туди не раніше, ніж через рік. Така туди черга. Зараз це дуже модна хвороба. Наберіться терпіння.

— Я не хочу ніякого скерування, — тихо запротестувала Ада.

Він підняв голову над записником і зручніше вмостився у кріслі.

— І даремно. Дуже даремно. Розповісти вам, що відбуватиметься з вами протягом найближчих тижнів і місяців? Розповісти, як кров у вас стане такою водянистою, що кожна найменша ранка призводитиме до кровотечі? Про те, що ви непомітно для себе можете зламати пальця або й цілу руку? Що у вас повипадає волосся? Все. На голові, під пахвами, на лоні. Розповісти про воду, яка почне збиратися у ваших легенях? Розповісти про те, що ви зупините свій овуляційний цикл, матка практично відключиться і припиняться менструації? — він зазирнув до її картки. — І це у двадцять вісім?

Відсунув від себе папери.

— Але ви не хочете скерування. Ви хочете стати схожою на сіру мишу-гермафродита. Ви хочете просто стати маленькою, нікому не потрібною, неважливою. Який біль штовхає вас на це, примушує хотіти перестати бути жінкою? Я не знаю, який саме, але знаю, що жоден чоловік, навіть той, що помер, не хотів би такого. Бо ви занадто гарна.

Марта плакала. Якоїсь миті вона встала й вийшла з кабінету.

Ада сиділа вражена й дивилася на лікаря. Він замовк. Повернув голову вбік і поглядав у вікно.

Ада сиділа згорблена і тремтіла. За мить, не підіймаючи очей, сказала:

— А ви… тобто… чи могли б ви виписати мені це скерування?