Коли стежки зводить сама Доля

II. Знайомство

Може, Юля ще навчалася б у школі. Але виявилося, що у тата — інша. І тепер вони житимуть разом, у їхньому родинному будинку. А мама працюватиме у столичній лікарні. Навіть житло держава виділила. Воно й не дивно, хороші хірурги високо цінуються. Коментувати розрив стосунків Олена Данилівна не стала. Тільки й сказала:

— Що сталося поміж нами, хай тебе не хвилює. Але твій батько залишився твоїм батьком, вам треба спілкуватися.

Вона завжди була спокійною, ніколи не плакала, не кричала, розмовляла чітко та впевнено. Високий рівень самоконтролю — саме те, що необхідно лікареві такого рівня. Але щоранку, після гігієнічних процедур та сніданку, мама обов’язково ворожила собі на картах — її це чомусь заспокоювало. У Юлі такі маніпуляції завше викликали посмішку, вона ніколи не просила, щоб матуся поворожила також і їй. Швидше за все, дівчина отримала б категоричну відмову. Та їй і не хотілося. Це ж треба, вірити у такі дурниці.

Мама розкладала карти, щоб дізнатися, які доведеться сьогодні робити операції. Дивна річ, але досвідченого фахівця і врівноважену людину це заспокоювало. Юля думала, що зроду так не робитиме. Втім, хірургом бути вона теж не збиралася. Для неї цілком достатньо стати хорошою медсестрою. Допомагати людям під керівництвом лікаря та самостійно. Адже це так важливо. Дівчина змалечку начиталася медичних енциклопедій та довідників, яких удома було дуже багато. І тепер щиро прагнула якомога швидше здобути освіту та допомагати людям. У групі Юля вважалася найкращою. Але коли викладачі радили їй продовжити освіту в університеті чи академії, говорила, що їй шкода витрачати на це час, бо допомога людям потрібна уже зараз. Тільки згодом дівчина усвідомить, що була тоді зовсім ще дитиною.

Столиця гарна. Але надто багато людей. Гамірно. І якось по-сирітськи порожньо у тій однокімнатній квартирі, яку держава надала матері. Ліжко, диван, шафа, телевізор, письмовий стіл… Тільки фіранки на вікнах радують яскравими візерунками. Силуети прекрасних танцівниць та обриси місяця-молодика на бузково-рожевому тлі — немов якісь нездійсненні, але такі прекрасні мрії…

Майже нема знайомих. Кілька разів заходив у гості Володька (він старший на три роки і зараз здобуває освіту інженера у цьому ж місті). Одного разу пригостив шоколадками, якось приніс їм із мамою по букетику білосніжних жоржин. Йому тут подобається. Каже, велике місто відкриває перед людиною багато можливостей. Порадив Юлі курси рукопашного бою (керівник — Аліна, одногрупниця Вольдьки). І дівчина вирішила спробувати.

Виявилося, що ці заняття проходять зовсім не у спортзалі. А на стандартному пришкільному стадіоні.

— Зате ви зможете почуватися впевнено у будь-яких умовах. Самозахист — корисне явище завжди і всюди.

Справді, Аліна показала чималенько простих і надивовижу ефективних прийомчиків. Тепер Юля за бажання зможе покласти на лопатки кого завгодно.

— Щодо оплати, то хай кожен із вас платить стільки, скільки може і скільки вважає за потрібне. Я сама ще тільки вчуся, тож все розумію. І рада, якщо завдяки мені хтось відчує себе впевненішим і стане сильнішим, — посміхнулася дівчина-інструктор. — Головне — не бійтеся нічого, хай вас бояться!

На заняттях було семеро дівчат і двоє хлопців. Після демонстрації ефективних прийомів самозахисту та спільного виконання вправ для розвитку м’язів, Аліна попрощалася та побажала всім успіху.

Надворі вже сутеніє. Юлі навіть приємно, що доведеться трохи пройтися вечірнім парком. Ще хвилин п'ятнадцять — і вона буде вдома. Золота осінь — така чудова пора. Ще тепло, але вже не спекотно. Можна б посидіти на лавочці і трішечки помріяти… Але не хочеться хвилювати маму, вона вже повернулася з роботи… Дівчина почула, як хтось чимдуж біжить доріжкою. Аж раптом у неї вихопили сумочку. І невисокий хлопчина, швидше за все, школяр, помчав зі своєю здобиччю уперед.

Оце так. Звичайно, дівчина злякалася. І сумочку шкода втратити. Добре хоч грошей у ній майже не було. Але все-таки дуже неприємно. Жаль, що Аліна ще не навчила її таким прийомам самозахисту, які згодилися б саме зараз…

— Леді, чи не Вас, раптом, образило це дитя?

Юля мало не впала від подиву: високий чорнявий парубок тримав у одній руці її недавнього кривдника. Іншою рукою він простягав їй сумочку.

— Проси вибачення. Присідай 200 разів. І ніколи більше так не роби.

Рудий підліток справді присів аж 200 разів. Попросив вибачення. А потім напрочуд швидко кудись побіг, зникнувши у невідомому напрямку.

— Глянь, який бадьорий! Я думав, що він трохи стомиться і більше ні в яку шкоду сьогодні не полізе… А Вас, леді, я буду супроводжувати аж додому. Якщо не заперечуєте.

— Та не треба, — зашарілася Юля, хоч насправді зовсім не заперечувала.

— Треба, та ще й як треба. А то я за Вас хвилюватимусь.

Юля пошкодувала, що до будинку лишалося зовсім трохи. Їй було цікаво слухати парубка, який так легко повернув втрачену було сумочку. Виявилося, що він родом аж із Азейбарджану. Навчається на юридичному. Зараз на п’ятому курсі. І має відпрацювати за спеціальністю аж три роки на Батьківщині.

— А що потім?

— А потім я повернуся до тебе, моя Квіточко, і ми одружимося! Ти якраз навчання закінчиш. Хоча ні, для тебе замало технікуму, такій розумничці потрібно як мінімум до Академії вступати.

Виявилося, що Аркадій якраз повертався від друга до свого гуртожитку. І бачив, як підліток, вихопивши у Юлі сумочку, помчав зі швидкістю вітру. От і вирішив допомогти дівчині.

На прощання дівчина щиро подякувала парубкові. А він сказав, що завтра о шостій вечора чекатиме на лавочці біля цього будинку.

— Якщо тебе не буде, я все зрозумію. Але усе-таки чекатиму.

У Юлиній душі відбувалося щось неймовірне. Вона почувалася щасливою… Хоча ні, невже це могло статися насправді?… І що буде далі?…

Мама зустріла доньку не дуже привітно:

— Щось ти сьогодні довго… А казала, швидко повернешся. Я все бачила, тебе супроводжував якийсь чоловік.

— Так вийшло, мамо, я тобі зараз все розповім.

Дочка і мати вечеряли звичайнісінькими макаронами із котлетами. І говорили, хоч робити це за столом не дуже шляхетно. Розмова була довгою. І чим більше тривала, тим краще Юля усвідомлювала, що її зовсім не розуміють. А Олена Данилівна відчувала, що доня дорослішає. І думала, як уберегти свою дитину від безлічі загроз та спокус.