Моя душа

початок кінця

ГРІШНИК

Саймон знову сидів на цвинтарі, підкурюючи вже третю цигарку. Думав лише про помсту.

В юності Саймон був, як і усі, веселим безтурботним хлопцем. "Майже" нічим не відрізнявся від інших. З самого дитинства він мав боротьбу з собою. В ньому завжди було щось темне, чого він боявся...

Просидівши на цвинтарі цілу ніч, він підняв очі і побачив, як вже світає. Вирішивши ще трохи зачекати, його відволік ніжний голос здалеку.

Піднявши голову, він побачив дівчину неймовірної вроди...

"Незнайомка".

— З тобою все гаразд? Вигляд у тебе не дуже. Агов, ти що п'яний?

— Якщо б я був п’яний, то в цій могилі була б ти, — з диким поглядом сказав Саймон, дивлячись їй прямо у вічі.

— Придурок! З таким відношенням до людей ти скоріш за мене опинишся в цій могилі! — сказала Стефі, одразу ж відчувши страх до цього дивного хлопця, від якого так і віяло небезпекою, страхом та ненавистю.

— Ми це можемо перевірити, крихітко. Твій язичок занадто гострий. Мені здається, саме мені потрібно дати тобі важливий урок — не сувати свого носа в чужі справи.

Саймон піднявся і підійшов ближче до незнайомки, дивлячись їй прямо в очі. Провів рукою по її наляканому обличчі, продовжив:

— Тобі не говорили, що незнайомці бувають небезпечні?

— Прибери свої грязні руки... Я СПРАВДІ ЦЕ ЗРОБИЛА!

Я зарядила йому прямо між ніг! Що цей придурок про себе думає? Я ходила на курси самооборони, і я знаю, де в чоловіків знаходяться яйця!

— Ти зробила дуже велику помилку, крихітко.

Його рука одразу опинилася в неї на горлі. Саймон стиснув її горло та спепляв поглядом. Він нічого не робив, навіть не промовив жодного слова, лише міцно стиснув її горло своєю рукою…

— Від...пусти ме...не, придурок!

Вона спробувала замахнутись, щоб добряче вліпити йому по обличчю, але він мав хорошу реакцію. І одразу ж показав їй, що не варто цього робити…

— Крихітко, тобі час додому. Я б міг дати тобі ще декілька уроків як себе поводити, але на сьогодні з тебе досить. До скорої зустрічі…

«Стефі»

---

Ранок міг би бути чудовим, якщо б мені знову не снилися кошмари.

«Коли це вже припиниться?!» — прокричала Стефі…

Зрозумівши, що сон на сьогодні відміняється, вона пішла збиратись…

Прийнявши ванну, Стефі стояла біля дзеркала і, дивлячись на своє відображення, розчісувала своє неймовірно красиве чорне волосся. І задумалась — чому її все ще не покидають кошмари? Вона провела рукою по своїй родимці. Вона завжди їй не подобалась, але бабуся Енні говорила, що вона приносить щастя, позаяк Стефі при народженні торкнулася рука Бога.

Привівши себе до ладу, Стефі оцінила свій сьогоднішній образ:

Біла сорочка неймовірно їй пасувала. Вона обожнювала завжди світлі речі — не дарма ж кажуть «наш одяг — наша душа». Сині джинси дуже вдало сиділи на ній, підкреслюючи стрункі ноги і гарненьку попу. Чорні кеди підходили до її джемпера. Ніжний макіяж — і готово.

— Все, можна йти…

Якщо б вона тільки знала, що ця прогулянка змінить її життя…

Стефі вийшла з квартири й думала, куди б їй податись. На роботу занадто рано — о 4 ранку ідея прийти туди була останньою. Вона вирішила побути на самоті та сходити в єдине місце, де їй справді було спокійно — на цвинтар до бабусі…

Дорога туди не займала багато часу. За недовгих 20 хвилин вона вже підіймалася стежкою, яка вела до могили її бабусі.

Йдучи в подумках, вона на хвилинку відчула тривожність. Коли вона повернула голову, вона побачила його. Хлопець зразу викликав її увагу, позаяк він палив цигарки, які докуривши не кидав на землю, а клав до карману. Це начебто дрібниця, але вона кинулася Стефі до очей. Від нього одразу віяло холодом — і не простим. На вулиці хоч і була пасмурна осінь, від нього віяло крижаною зимою.

Вона знала, що не варто до нього підходити, але щось так і притягувало в ньому. Тільки вона не знала що саме. Він сидів на траві поряд з безіменною могилою. На ньому була чорна шкіряна куртка, яка робила його плечі ще більш великими. Розпатлане густе чорне волосся притягувало її увагу. Чорні рвані джинси, чорні кеди ’’wans’’ і непомітне для решти кільце на безіменному пальці, яке він прокручував…. Одним словом — ’’Диявол’’.

— Можливо йому потрібна допомога? Піду спитаю. Все одно, день зранку не задався:

— З тобою все гаразд? Вигляд у тебе не дуже? Агов, ти що п'яний?

— Що це тільки но було? Хто цей псих? Я ледь не задихнулась! От і допомагай людям після цього!

І чому він такий агресивний? Чому просто відпустив? Нічого не сказав, хоча перед цим погрожував? Так занадто багато «чому?» ВІН ПРОСТО ПСИХ — це все…

Мені потрібно заспокійливе, і терміново. Отож, в кавʼярню…

— Чізкейк і зелений чай, будь ласка.

Стефі сиділа в своїй улюбленій кавʼярні, смакуючи, як вона казала: «божественний чізкейк і розслабляючий зелений чай».

Як би вона не старалась не думати про незнайомця, питання так і лізли в голову, не даючи їй спокою.

З роздумів її вивів противний голос:

— Не сумуй, крихітко, я завжди готовий втішити твої збочені бажання, — сказав Джеф, колишній Стефі.

— Твоїми трьома хвилинами навіть стару бабцю не задовільниш, — з посмішкою відповіла Стефі.

— Он як? Коли я тебе трахав, ти не так говорила. Чи може тобі пригадати, хм???

— Як ти бігала за мною, як просила, щоб ми були разом. Я знаю, яка ти, і знаю, як ти за мною сумуєш.

— Знав… Багато змінилось, Джеф. Занадто. Але ти ніколи не змінишся… Для мене ти залишився куском лайна, яким все життя і був.

— Стеф, ми ж обоє знаємо правду. Бути сильною — це не твоє.

Він провів рукою по її обличчю і вже хотів поцілувати, щоб показати наскільки він її підкорив. Але різкий пекучий ляпас зупинив його…