Ніжність,що залишилася у Ашті

Початок гри

Пролог

Алі був шкільним хуліганом: завжди із цигаркою в руці, кепкував із вчителів і частенько прогулював уроки. Його боялись хлопці й обожнювали дівчата, але справжніх друзів у нього не було.

Він завжди отримував від дівчат те, чого хотів. Красивий, зухвалий, завжди з цигаркою за вухом і насмішкуватою усмішкою — він був тим, кого боялися вчителі й ким захоплювалися однокласниці.

Коли він вперше глянув на Рухшону, тиху відмінницю, в голові з'явилася проста думка:

«Зламаю її. Вона ж така наївна. Трохи уваги, кілька гарних слів — і вона моя».

Його задум

Ранок в Ашті — маленькому селищі, загубленому між горами і пилом.

Там, де світанки пахнуть чаєм і димом від печей, де вітер говорить, а зорі здаються ближчими, ніж люди.

Він стояв біля вікна,у світлі ранкового сонця,що ковзало його обличчям.Темне волосся неслухняно спадало на чоло,підкреслюючи риси-різкі,мов вирізблені із каменю,карі очі що здавались глибшими за ніч.Високий,підтягнутий,з тією пластикою рухів,що буває лише у хлопців,які звикли контролювати.Алі був тим самим шкільним «поганим хлопцем» — завжди зухвалий, із цигаркою за рогом, з пляшкою пива у дворі, з глузливою усмішкою на обличчі. Дівчата тягнулися до нього, але він ніколи не затримувався надовго — брав, що хотів, і йшов.

Коли він побачив Рухшону —на її оличчя падало світло підкреслюючи чисту шкіру й плавну лінію вилиць,волосся-темне,густе.Вона не грала ролі,не намагалась подобатися.І саме це збило його з пантелику.Її фігура- змушувала статуї оглядатися:талія,як у пісочного годинника,ноги правильної форми мали красивий вигин,груди -щось між витонченістю та гріхом точно більше другого розміру. Вона-відмінниця, скромна, з великими очима, які дивилися завжди прямо, — у нього в голові виникла проста думка:

«Зламаю цю правильну. Хай думає, що я закоханий, а я просто використаю її. А потім - до побачення».

І план був готовий.

Початок гри

Він почав діяти обережно. На перерві «випадково» підсаджувався поруч. Допомагав нести зошити. Шепотів компліменти, від яких вона червоніла й опускала очі.

– Ти ж найрозумніша в класі, — кидав він тихо, нахиляючись так близько, що вона відчувала його подих. — А мені потрібна твоя допомога з алгебри.

Рухшона не одразу повірила в його щирість. Але в його очах іноді з'являлося щось інше — не тільки зухвалість. І ця гра почала її затягувати.

Алі помітив Рухшону ще з першого тижня нового семестру. Вона сиділа за партою, акуратно виписуючи конспекти, ніколи не перебивала уроку, завжди чемно відповідала на запитання. Він вирішив: "От вона, ця правильна, стане легкою здобиччю".

Він почав діяти обережно. Спершу — маленькі провокації:

«Випадково» сів поруч під час перерви.

М'які компліменти:

— Ти завжди така спокійна... мені навіть трохи страшно, — говорив він із підлітковою зухвалістю.

Рухшона відчувала його нахабність і зухвалість, але водночас ковтала це: "Якщо він так поводиться — може, варто терпіти..."

Він ніколи не відповідав на її дзвінки одразу, іноді зовсім ігнорував, а при друзях сором'язливо опускав очі й навіть ніяково сміявся.

Алі використовував цю невпевненість. Він «підсовував» свої знаки уваги лише час від часу — що робило її цікавість ще більш гострою.

Перша зухвалість і трохи болю

Сцена: Перша зухвалість і «трохи болю»

Алі стоїть за нею у шкільному коридорі, коли вона намагається дістати підручник з її рюкзака. Він різко торкається її плеча і нахиляється над нею:

— Що ти тут робиш сама, Рухшона? — його голос спокійний, але погляд нахабний.

Вона намагається відійти, але він притримує її руку:

— Не роби вигляду, що не чуєш мене.

Їй боляче від того, що він так міцно тримає руку, але всередині пробігає дивне відчуття — серце б'ється швидше, хоч і від страху. Вона думає: «Мабуть, так треба, що він такий сміливий...»

Алі нахиляється ще ближче, його погляд читає кожну реакцію Рухшони. Він спостерігає, як її губи злегка тремтять від дискомфорту, і посміхається:

— Ти ж не хочеш виглядати слабкою перед усіма, правда?

Рухшона ковтає цей дискомфорт і говорить тихо:

— Ні... я просто... я просто хочу бути нормальною.

— О, «нормальною», — повторює він, нахиляючись ще ближче, так що її обличчя майже стикається з його. — Тоді доведи, що можеш витримати.

Він неначе грає з нею — то тисне сильніше на руку, то відпускає, то раптово торкається її плеча чи спини. Вона відчуває невеликий біль, але внутрішньо дивно збуджена цим випробуванням, бо одночасно розуміє, що це гра — і що він намагається «завоювати» її реакції.

Рухшона думає: «Якщо це спосіб показати, хто сильніший, я повинна витримати. Мабуть, так і має бути».

Алі, бачачи, що вона підкоряється, але при цьому не зла, починає поступово змінювати тон:

— Добре... бачиш, ти справді витримуєш. Мені подобається твоя стійкість.

Він відпускає її руку, але не йде — стоїть поруч, вдивляючись у її очі. Вона відчуває легке полегшення, але й легке хвилювання одночасно. Ця суміш болю, зухвалості і поступової прихильності починає формувати нове почуття: вона фрозуміє, що він хоче її не просто як іграшку, а щось більше.