"Знайди мене..."

Пролог

Січнева темрява була оплутана морозним мереживом, зітканим з першого снігу. Маленьке містечко завмерло в якомусь сонному очікуванні лише де-не-де мигали сиротливо ліхтарі. По одній з заметених грунтових доріг, не помічаючи нічого навколо, снував, неначе примара, темний силует. І лише придивившись в неймовірній темряві, можна було зрозуміти, що силует цей- жінка. Пишне темне волосся було розкидане по обличчю, а руки тісно притиснені до грудей. Пухкі, красиві губи щось шепотіли, однак, цього шепоту не можна було зрозуміти. Куди вона йде- вона й сама не знала. Далі, якомога далі, далі від болю, від фальшу та дешевого, пафосного фарсу, котрий тривав вже не один рік.

Йти. Йти якомога далі. Якомога далі. Лише одне це феєрверками виникало в неї в голові. На обличчі була якась незрозуміла посмішка. Зміни. Зміни. Тепер все буде інакше. Нове життя. Чиста сторінка. Дзвіночки співають. Біля димарів клубочиться дим. Скоро Різдво.

Нова радість стала,
Яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна
У весь світ засіяла.

Нестерпно хотілося спати, однак треба було йти далі. Далі й далі, поки вистачає сил. Щоб ніхто її не знайшов. Треба йти далі. Треба заховатися. Заховатися від жорстокого світу. Вона– маленька піщинка на його величезному тлі. Вона безсила щось змінити. Треба лише підкорятися, лише заховатися від зла, від зради та брехні, яка, як виявилося, її оточувала скрізь, яка спопеляла все навкруги, спалювала мости та несла за собою втрати, яка непомітно, але вірно отруювала її життя, руйнувала його повільно, але впевнено, яка страшна хвороба руйнує людське тіло, як це робить рак. Зрада– це рак, який з’їдає людські душі. І вона захворіла. Захворіла на вже невиліковну стадію, при котрій нічого не можна зробити, при котрій кінець вже неминучий.

Вже зовсім вибившись із сил, жінка впала на коліна на один зі снігових заметів, зовсім не відчуваючи холоду та морозу. Заплющила очі. В вухах чомусь звучав мамин голос, голос, котрий співав різдвяні коляди.

-Свята ніч настає,
Ясний блиск з неба б'є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшов нині в Віфлеєм
Щоб спасти цілий світ.

Співай. Співай ще, мамо. Співай, щоб забути про все. Щоб знову стати маленькою дівчинкою. Дівчинкою, яка ще вірить в дива, яка ще має довіру до людей. Засяяла Різдвяна зірка. Перша зірка, що сповіщала про народження Сина Божого. Зірка, яка несе всім надію на краще, яка дарує світ в їхні душі.

Закрила очі. Захотілося заснути. Заснути та забути геть усе. Так легше.

Спи, спи, доню.

А перша різдвяна зірка разом з віхолою збережуть твій сон. Спи.

Зникнення...

Життя  одного з найкращих юристів Києва Артема  Володарського ще тільки вчора здавалося справжньою казкою, адже, у нього було все, чого можна будь-кому лише побажати: власна досить велика фірма з надання юридичних послуг, одне з чинних місць в колегії адвокатів, авторитет серед колег, котрий він отримав, не дивлячись на свій досить молодий вік, близько сотні вдалих, виграних справ та вдячних клієнтів, адже, варто сказати, Артем ніколи не брався за діло, яке могло б бути зарання несправедливим або несло комусь шкоду. Він завжди домагався максимально чесних рішень, а від його суджень та доводів були в захваті не лише клієнти, котрим з таким адвокатом був гарантований успіх, але й конкуренти, котрі дивилися на цього тридцятип’ятирічного стрункого брюнета з римським профілем та неймовірно глибоким та мудрим поглядом з неприхованою повагою та навіть захватом. Однак,  найголовніше– любляча родина, про яку він так мріяв. Дружина Ольга, котру він кохав усім серцем та без якої вже не являв свого життя, котра була світлим вогником у його житті, маленька донечка Христинка, котра просто обожнювала свого татка, турботлива та неймовірно мудра мама, яка завжди була поряд, яка виростила його сама, адже батько Артема загинув за три місяці до його народження, яка вклала в його свідомість найголовніші істини, через що він зовсім не виріс так званим маминим мазунчиком, а знав, що таке треба і що по житті необхідно вміти пробиватися. Він сам, без будь-який родинних зв’язків, простий хлопець з маленького селища із Західної України, поступив на державну форму навчання в Київський Національний Університет імені Шевченка, на юридичний факультет, став старостою всього потоку, отримав червоний диплом та досить скоро після закінчення університету почав адвокатську практику, зарекомендувавши себе чудовим спеціалістом. Заглибившись в роботу, цей стрункий та досить красивий юнак не зразу задумувався про створення родини, вирішивши спочатку побудувати родину та мати тверду землю під ногами. Мама не раз натякала йому на те, що хотіла б вже попестити онуків, однак, юнак з цього приводу лише віджартовувався, поки в один з днів, просто йдучи з роботи додому, в парку він не побачив її. Найкрасивішу дівчинку на світі, казкову фею, від котрої не міг відвести погляду з першого ж моменту, коли її побачив. Пишні каштанові кучері спадали на тонкі плечі, красиві зелені очі не відривалися від читання, а вітер грався подолом яскравого платтячка. Дівчина сиділа в парку, заглибившись в читання книги, як раптом хлопчина, котрий походив повз, швидко підбіг та схопив сумку дівчини, кинувшись геть.

-Гей! Стій! Стій! Допоможіть! Хто-небудь допоможіть!- відчайдушно кричала дівчина і, почувши це, Артем миттю кинувся доганяти мерзотника. Поваливши його на землю, він скрутив злодюзі руки, миттю перекинувши сумочку її переляканій власниці.

-Ще раз побачу за чимось подібним, повідриваю руки!- прошипів Артем крадію.- Ой, а ось і любі друзі! Як вчасно!- досить іронічно проспівав молодий чоловік, коли повз них проїхала міліцейська машина. Дівчина відчайдушно замахала руками, закликаючи сторожів порядку до них,  злодій лише драматично стогнав, закривши очі.

Коли молоді люди досить скоро передали зловмисника в руки сторожів правопорядку, Артем впіймав на собі майже благоговійний погляд своєї нової знайомої, котра, притискаючи до грудей свою сумку та книгу, не зводила зі свого рятівника очей.

-Дякую Вам!- ледве вичавила Ольга з себе, перемагаючи несміливість, котра миттю опанувала нею.

-Пусте!- посміхнувся їй у відповідь Артем.- Головне, скажіть– Ви як? Все гаразд?- турботливо запитав він у дівчини і, побачивши, що вона  вся тремтить, накинув їй на плечі свою куртку.

-Так… Дякую..- знову пробурмотіла дівчина і, нарешті, підняла очі на свого рятівника. Вони були великим и карими та ще й досі по-дитячому наповненими страхом.

-Ну-ну…- посміхнувся Артем, заспокоюючи дівчину, ніби маленьку дитинку, і навіть обняв її за плечі. Вона притулилась до його плечей, до плечей зовсім незнайомої їй людини та відчула неймовірний спокій та захищеність, котрі не відчувала досі. Вона ще не знала його імені, але вже тоді десь в глибині душі відчула– це доля, її доля.

-А ми навіть не встигли познайомитися. Дозвольте відрекомендуватися– я Артем!- посміхнувся молодий чоловік, а в його завжди трохи сумних та задумливих очах затанцювали якісь іскорки.

-А я Ольга. Оля.- не дуже зрозуміло пробурмотіла дівчина, котра ще не зовсім відійшла від шоку.

-Дуже приємно! Ось і познайомилися!- з обличчя Артема не сходила посмішка.- Так вже краще!

-Дякую Вам…- вкотре повторила дівчина і теж посміхнулася.

….З того часу все і почалося. Артем і Ольга почали зустрічатися. Ні, спочатку це була аж зовсім не романтика, це була просто щира дружба, побудована на підтримці, довірі та взаєморозумінні. Вони не думали про плин часу, не обмінювалися щосекунди солодкими компліментами, вони просто гуляли вуличками та пили гарячий глінтвейн. Між ними не було того пристрасного вогню, може, тому, що на той час вже обом було за двадцять і юнацький запал лишився в минулому– тепер молодим людям обом хотілося простих, щирих людських відносин, просто мати поряд собою близьку людину, котра завжди буде з тобою, підтримає у будь-яку хвилину та ніколи не зрадить. Так Артем витягував Олю з затяжної хандри, коли перший рукопис дівчини, над котрим вона так старалася і в який вклала стільки сил та енергії, не прийняли в редакції, саме він вмовив її вдруге спробувати подати документи на медичний факультет (варто сказати, що Ольга досить гармонійно поєднувала захоплення медициною та літературою– такі настільки, можна сказати, зовсім різні галузі),а  потім Оля підтримувала Артема в найскрутнішу хвилину, коли захворіла його мама Олена Михайлівна. Хлопцеві доводилося працювати понаднормово, щоб забезпечувати родину і Оля сама запропонувала взяти на себе турботу про маму коханого.

Інша...

Маски.
Навколо були лише маски. Самі лиш маски без єдиного людського обличчя. Гучна музика оргАну лунала в кам'яних готичних стінах, немов грім. Відчуваючи cебе чужою на цьому святі життя, вона блукала по величезній залі у відчайдушному пошуку виходу. На неї увесь час натикалися захмелілі від дорогого шампанського танцюючі пари, ніби й справді хотіли збити жінку з ніг. Тремтячі ноги підкошувалися, однак, щось заставляло Ольгу йти далі. Раптом кавалери і дами почали шоковано озиратися на неї, чоловіки ошелешено поправляли вуса або краватки, а жінки хихотіли, прикриваючи обличчя в блискучих масках віялами. В натовпі хвилею проносився вульгарний шепіт: "Це вона! Вона! Дивіться!" Тихий сміх у натовпі перетворювався на регіт і лише зараз Ольга зрозуміла, що сміються саме над нею. Дами, не соромлячись та забувши про будь-які правила пристойності показували в неї пальцями, їхню захмелілу веселість підбадьорював гучний краков'як і, танцюючи, люди знову сміялися.
-Дивіться на неї! Дивіться!
І лише зараз Ольга зрозуміла, що на ній зовсім немає одягу і саме її наге тіло стало предметом для загальних насмішок. Зірвавшись, вона бігла, не розбираючи дороги. Геть! Аби лише геть звідси, з цього пекельного місця! Аби якомога далі!

Вона бігла, бігла геть, зовсім не помічаючи дороги  і того, що відбувається навколо. Сяяли феєрверки, сміялися люди, дзвеніли келихи шампанського, снували туди-сюди карети, а вона все бігла. Бігла й бігла, а з її грудей виривався відчайдушний крик. Далі! Далі! Далі! Коли сили нарешті покинули Ольгу та вона впала на коліна і підняла повний болю погляд, то побачила, що знаходиться на березі моря, котрим якраз оволодів дуже сильний шторм. Хвилі немов шепотіли їй: «Забуття. Забуття. До нас. До нас.», а вона йшла туди, йшла, аби стати одним цілим з хвилями, злитися в океан і перетворитися на морську піну, як це сталося а русалонькою в казці Андерсена. В свідомості, де ще зовсім недавно вирував клубок неймовірних почуттів, зараз виникла повна пустка. Спокій. Хвилі. Лише хвилі, котрі шепотіли їй: «Все добре, дитино! Тихіше! Тихіше!»

…Шепіт хвиль перетворювався у чийсь ніжний, мелодійний голос, який заколисував, дарував спокій і вона відчула себе дитинкою, маленькою новонародженою дитинкою, котра ще нічого не знає, нічого не вміє. Стало страшно. Вона– маленька– проти всього жорстокого, великого світу. Що це? Що з нею буде? І чому, чому настільки страшно?

-Мммм… Аааа…- вона хотіла закричати,  просити, благати про допомогу, але з грудей вирвалася лише така лихо манлива хрипота, лише чимось схожа на людський голос.

-Що з нею? Як вона? Як вона, мамо?- почувся невідомий жінці, чоловічий голос, який зливався з якимось шумом.

-Вона марить. Її лихоманить.- той самий ніжний жіночий голос привів її до тями.- Тихіше… Тихіше, доню… Все буде добре….

-Де я?.. Де я?...- ніяк не могла зрозуміти Ольга, досі не відкриваючи очей.

-Ти в безпеці, донечко, в безпеці.- на чоло Олі лягла чиясь ніжна і прохолодна рука. Ледве відкривши очі та тяжко дихаючи, нещасна жінка  побачила зовсім невідомий їй інтер’єр. Це була кімната невеликого будинку, однак, досить добре умебльована. Стіни були оббиті деревом, а ліжко, на котрому лежала жінка,було зручним та досить просторим. Незнайома літня жінка схилилася над нею та турботливо поклала на її чоло, котре буквально горіло вогнем, свою ніжну, прохолодну долоню.

-Жар спадає, це дуже добре.- повідомила жінка, а чоловік, котрий стояв у неї за плечима, полегшено зітхнув та підійшов ближче, пильно вдивляючись у обличчя.

-Що з нею? Як вона? Може, треба було викликати справді Швидку? Чи я б й сам відвіз би її?- не вгавав чоловічий голос, а йому в такт звучали монотонні кроки- той самий мужчина ходив туди-сюди по просторій кімнаті.
-Толю, я повторюю тобі вкотре, що з такою пневмонією ми б встигли відвезти її лише до початку села! Й так Бог змилостивився над сердешною, що ти їхав та побачив її саме в той момент, інакше...- жінка лише скрушно похитала головою.
-Де я?... Де?- з грудей Ольги вирвався тихий, стражденний стогін.

-Приходить до тями... Нарешті...- Параска Степанівна  повернулась до Образів Матері Божої та Ісуса, котрі стояли біля ліжка, на котрому лежала сердешна незнайомка, та перехрестилася спочатку сама, а потім перехрестила й Ольгу. Нещасна жінка нарешті повністю прийшла до тями та слабким поглядом обвела кімнату.
-Де я?- вкотре повторила вона, облизуючи сухі від жару, спраглі вуста.
-Ти в безпеці, доню, в цілковитій безпеці. В хороших людей. Не бійся. Нічого не бійся. Все погане позаду.
-Ми нікому не дамо Вас скривдити! Все буде добре!- чоловік, котрий увесь цей час тупцяв на іншій половині кімнати, кинувся до ліжка хворої та взяв її гарячу руку, затиснувши її у своїх міцних, широких долонях. Літня жінка поглянула на чоловіка, котрий, не дивлячись на свій досить солідний вік та сивину на скронях, зараз виглядав, як збуджена, маленька дитина, котра пережила чималий страх.

-Зовсім з'їхав з глузду? Їй зараз тиша потрібна та спокій! Ти як, дитинко? Трохи легше?- запитала вона в Ольги, поклавши їй на чоло прохолодний компрес.
-Так.- тільки й змогла сказати нещасна жінка, а з її грудей вирвалося чи то зітхання, чи то стогін.
-Як Вас звуть, звідки Ви? Ви пам'ятаєте?- схвильвано запитав Анатолій, не зводячи погляду з жінки, а Ольга ж, почувши це запитання, лише безсило закліпала очима. Лише зараз вона з жахом зрозуміла, що не пам’ятає зовсім нічого- ні як її звуть, ні звідки вона, ні як тут опинилася..

-Не знаю.- прошепотіла вона, а її очі наповнилися неймовірним страхом. В голові була повна пустка.- Нічого. Зовсім нічого.- Не знаю.- повторила нещасна жінка та безсило закрила очі-ці розмови й так забрали в неї останні сили.

-А на цьому досить розмов, доню. Тобі потрібно відпочивати, відновлювати сили.- говорила жінка, а її голос був заколисуючим, дарував спокій та впевненість в тому, що ти в цілковитій безпеці. Ольга закрила очі та знову поринула в солодкий, міцний сон, неначе дитина.

Почати спочатку...

За два дні до Старого Нового року Ольга відчула себе набагато краще і навіть зробила спробу вставати з ліжка, полегшено розуміючи, що слабкість та хвороба відступили. Увесь цей час поряд з нею, періодично змінюючи один одного, були Параска Степанівна та Олін рятівник Анатолій, котрий з особливим трепетом турбувався про нещасну жінку, котру помітив близько двох тижнів тому  на околицях села. Час від часу Ольга, червоніючи, ловила на собі пильний погляд чоловіка, котрий плекав до неї вже аж ніяк не дружні почуття. Жінка це чудово розуміла, однак, не могла відповісти йому взаємністю, адже не могла розібратися не лиш у власних почуттях, але й в тому, хто вона й звідки. Вона була в якомусь розумінні «жінка без минулого» і життя уявлялося Олі чистим аркушем паперу– свого минулого вона не знала, про теперішнє могла теж сказати досить мало, а майбутнє своє не знає ніхто з людей. Перші дні нещасна жінка відчайдушно намагалася пригадати хоча б щось зі свого минулого, їй приходили в снах якісь дивні образи, люди, фоном звучав дитячий плач та маленька дівчинка кликала: «Мамо! Мамо!». Ольга простягала уперед руки, йшла на той голос, однак, щось її віддаляло, несло назад та не дозволяло рухатися далі, хоч жінка упиралася, кричала, а потім… Просиналася від власного крику, покрита холодним потом та не в змозі перевести дихання.

-Олю, що трапилося? Як ти?- над нею миттю схилився Анатолій, котрий тримав у руці склянку води. Чоловік допоміг Ользі трохи піднятися и приклад склянку до її вуст, аби вона змогла зробити декілька ковтків.

-Все гаразд…- важко дихаючи, сказала жінка та безсило відкинулася на подушки, прикривши очі.

-Ти кричала уві сні дуже сильно. Вибач, що так вторгся до тебе в кімнату, просто сам дуже злякався. За тебе.

-Ні, це Ви вибачте, що розбудила.- важко дихаючи, жінка намагалася розслабитися.- Адже Вам рано на роботу, а я…

-Не думай ні про що, відпочивай! Головне зараз– це твоє здоров’я.- турботливо сказав Анатолій та погасив частину світла, а потім поклав свою долоню на тендітну Оліну руку. Відчувши себе в безпеці, жінка поринула в солодкий сон.

…Зранку Анатолій прокинувся досить рано. Оглянувшись навколо, чоловік зрозумів, що він заснув прямо в кріслі, у своїй колишній кімнаті, де зараз проживала Оля. Тут він помітив, що жінки в ліжку не виявилося, і миттю скочив на ноги. Оля ще дуже слабка і зараз з нею може статися все, що завгодно.  Ще мить потому чоловік почув з кухні звабливо смачні запахи та з посмішкою попрямував туди. Зайшовши на кухню, він побачив Олю, котра вже почувалася значно краще, ніж учора. Жінка, досить обережно рухаючись по кухню, готувала сніданок. На сковорідці вже смажилася картопля та яєчня, а аромат смачної, домашньої їжі вже розповсюдився по всьому будинку.

-А я це думаю– чим таким смачним так пахне з самого ранку?- з посмішкою запитав Анатолій, а Оля, здригнулась, так як голос чоловіка пролунав несподівано.

-Пробачте, я не помітила Вас.- почервонівши, сказала жінка і трохи відволіклася від роботи.- Ви сідайте, сніданок скоро буде готовий.- вказала вона у бік столу, а Анатолій, з задоволенням прийнявши запрошення, присів за стіл та почав з посмішкою спостерігати за жінкою.- Чому Ви так посміхаєтеся?- пробурмотіла, зашарівшись Ольга.- Щось не так? Ви проти, що я вдягнула Вашу сорочку?- вказала вона на сорочку Анатолія, яка була на неї на декілька розмірів більше.- Пробачте, я скину зараз і перевдягнуся в своє, просто… Просто в мене більше практично немає одягу, крім того, в якому...- не договорила жінка ключової фрази: «в якому мене знайшли».

-Ні-ні, про це навіть немає мови, ти можеш користуватися в цьому домі усім, що тобі потрібно!- говорив він делікатним, турботливим тоном, а Оля поставила на стіл сковорідку та взялася розкладати по тарілках сніданок, не підіймаючи погляд на свого рятівника. Відчувала себе жінка досить незручно, адже їй було не по собі від того, що вона приносить стільки клопотів абсолютно незнайомій людині.

-Ви… Ви вибачте, я завдаю Вам стільки клопоту і…- пробурмотіла вона, не дивлячись на співрозмовника, адже їй було дуже соромно за свою нічну істерику,  причиною якої стали нічні кошмари.- Самій не спалося і Вам не давала…

-Ти навіть не думай про це і не говори дурниць, я прошу тебе!- Анатолій навіть трохи розізлився.- Зараз головне– аби ти одужала і все прийшло до норми. І все буде добре, ось побачиш! Інакше й бути не може!- заговорив він веселим, підбадьорливим голосом, а Оля, закінчивши сервірувати стіл, присіла на стілець і надовго про щось задумалася. Вони з Анатолієм  взялися за трапезу і деякий час на кухні тривало мовчання. Декілька хвилин потому Ольга зрозуміла, що більше не може тримати в собі незрозумілу тривогу та вирішила виговоритися, полегшити душу та спробувати знайти відповіді на питання, котрі мучили її увесь цей час.

-Мені котру ніч поспіль сняться дуже дивні сни.- нарешті, заговорила вона після тривалої мовчанки.- І найстрашніше не те, що після них я просинаюся, вся покрита холодним потом, а те, що я зовсім не можу поясними їх…

-А що саме тобі сниться, ти можеш мені розповісти? Я не буду наполягати, це твоя абсолютно особиста справа, однак, треба знати всю проблему, аби знайти рішення.- мудрим тоном відповів Анатолій, пильно дивлячись на співрозмовницю.

-Я не можу пригадати, хто я, звідки, хто моя родина та де я живу і від цього мені дуже страшно, однак, увесь цей час кожної ночі мені сниться один і той самий сон.- дивилася Ольга кудись убік.- Ніби туман, я чую голоси. Дитячі голоси, вірніше, один дитячий голос та плач немовляти. Вони кличуть: «Мамо! Мамо! Де ти? Допоможи нам!», а я розумію, що це кличуть саме мене, я біжу до них на допомогу, але якась невидима сила, якесь тяжіння не дає мені цього зробити і мене тягне назад, я кричу, однак, цього крику ніхто не чує і ніхто не приходить мені на допомогу. Ніхто….

Нова сторінка…

З кожним днем Ольга (а якщо бути точнішими, Нінель– саме таке ім’я вона отримала завдяки своєму рятівникові) не тільки одужувала та приходила до тями, але й поверталася потихеньку до нормального, повноцінного життя– настільки активного, наскільки це може дозволити маленьке село, де всі, як одна велика родина та всі знають один одного. Увесь цей час вона жила в Анатолія, котрий відносився до неї досить уважно, хоч і не настирливо, зовсім не натякаючи на своє недвозначне відношення до жінки, яку покохав з першого погляду і робив усе, щоб вона відчувала себе в його домі максимально комфортно. А сама Нінель, котра вже поступово звикала до нового життя та нового імені, віддячувала чоловікові що підтримувала у його домі затишок, готувала смачну вечерю та допомагала в дрібних домашніх справах, хоч спочатку Анатолій і був проти того, аби жінка відразу так аж бралася до роботи, однак, коли побачив, що саме, займаючись якимось ділом, Нінель оживала та в неї загорялись очі, чоловік щиро радів, що вона, нарешті, повертається до життя. А в самої жінки було досить дивне відчуття, котре вона не могла до кінця зрозуміти. В неї не було ніяких відчуттів– абсолютно! Нінель сама собі здавалася маленькою дитиною, яка тільки пізнає світ, знайомиться з усім та радіє найменшій дрібниці. Цю всю ідилію нового пізнання світу порушували лише жахіття, котрі мучили нещасну жінку майже щоночі. Нінель плакала, хотіла бігти на допомогу, шукала, відчайдушно шукала маленьку дівчинку (а вона була абсолютно впевнена, що це була саме дівчинка і що вона кликала саме її!), однак їм заважав густий туман, котрий все далі й далі віддаляв жінку і дівчинку один від одного.

-Мені майже кожної ночі сниться та маленька дівчинка…- розповідала в один з днів власний сон Нінель Парасці Степанівній, своїй рятівниці, котра для неї стала практично другою матір’ю. Як не дивно, зближаючись з цією жінкою, Нінель не тільки відкривала їй душу та ділилася сокровенними думками, вона, до того ж, поступово вчилася її вмінням лікувати людей та декілька разів навіть виступала у певному роді асистентом.- Та дівчинка кличе мене, тягне до мене свої маленькі рученята, каже що їй страшно, а я серцем… Розумієте?... Серцем відчуваю, що повинна допомогти їй, біжу в той туман і нічого. Все миттю зникає. А коли я прокидаюся, то мені стає настільки страшно… І не лише страшно, мені ніби переслідує почуття провини, що я не можу допомогти цій дитині… Вона просить, кличе мене, а я…

-Це означає, що минуле не відпускає тебе.- відповіла мудра жінка, котра пильно дивилася на Нінель, котра стала для неї, як рідна донечка. Нінель пильно спостерігала за тим, як старечі, вже добряче побиті зморшками та життям руки подрібнюють рослини, заливають їх окропом та вправно виконують і різноманітні інші дії. Параска Степанівна завжди була доброю та дуже веселою жінкою, однак, її погляд…. В очах жінки завжди був неприхований смуток, особливо, коли вона дивилася на красуню Нінель– а її Ніночці було б зараз, напевно, стільки ж само, однак… Двадцять років тому трагічний збіг обставин обірвав життя її рідної кровиночки на операційному столі, коли її не встигли врятувати від травм, отриманих в автокатастрофі– дівчинка потрапила під колеса автомобіля. До того ж, автомобіля не останньої людини, секретаря парткому, тому вірні товариші по службі діло відразу ж зам’яли і все виставили так, що, мовляв, дитина сама вибігла на дорогу, а винні батьки– не догледіли за своїм чадом. Після того жінка замкнулася, перестала вірити людям і їй було потрібно багато часу та безліч моральних зусиль, аби розпочати життя з чистої сторінки. І вона змогла це зробити та знайшла сили в новому сенсі життя– в допомозі людям, адже це бабуся перед тим, як покинути цей світ, передала жінці свої знання, як, звертаючись до природи, можна допомагати людям та рятувати їх. І тому зараз до Параски Степанівни звертаються не лише односельчани, але й жителі ближніх та дальніх населених пунктів, до мудрої жінки їдуть не тільки за допомогою, але й за порадою та добрим словом, а вона в допомозі нікому і ніколи не відмовляє, ба більше– досить часто сама пропонує своїм  пацієнтам і не тільки– навіть простим подорожнім, котрі з певних причин затрималися у дорозі.

-А я б рада дізнатися про те минуле, згадати його, але все ніяк…- безсило та важко зітхнула  Нінель, а на її очі набігли сльози.- І це безсилля мене просто доводить до відчаю і лякає. Хто я, звідки? Раптом мене розшукують, чекають і… Та дитинка, котра мені сниться щоночі та просить про допомогу. Раптом я їй і справді потрібна? Я дуже хочу все згадати, однак, не можу…

-Всьому свій час, доню, всьому свій час. Час сіяти та час збирати. Час сміятися і час плакати. Час народжуватися і час помирати. Час забувати, але й час згадувати. Однак, не треба через страх перед минулим позбавляти себе шансу на щасливе майбутнє!- багатозначно сказала жінка, а Нінель відразу все зрозуміла.

-Ви про Толю?- запитала, почервонівши, Нінель, а Параска Степанівна ствердно кивнула.

-Він любить тебе, доню, дуже любить і це видно відразу, неозброєним оком!- посміхнулася  літня жінка.- Анатолій дуже хороший чоловік, хоч і доля була в нього теж, я скажу тобі, не з легких! Але він не здався, встав на ноги та став у нашому селі шанованим чоловіком. Усім допомагає, хто б його про це не попросив. І мужній, і роботящий– мрія кожної жінки!

-Так мрія, але серцю не накажеш.- похитала головою Нінель.- Я дуже вдячна йому за все, що він для мене зробив, за те, що врятував мене і бачу, що він до мене відчуває, однак, не можу відповісти взаємністю… І не знаю, як сказати йому про це… Не знаю…

-Ти просто не поспішай, моя хороша. Іноді життя може повернути зовсім не в ту сторону, яку ми очікуємо. Це як у книзі– іноді письменник вводить настільки несподіваний хід і для читачів, і для самих героїв!