Тиша після дзвону

Тиша після дзвону

До кінця 9.968

Людина в чорно-червоному одязі стояла на колінах напроти дерев’яної фігури, що зображала бородатого чоловіка, прибитого до хреста. Вона шепотіла щось латиною, а іноді просто боялася. Слова тремтіли в повітрі. Голоси з тіней сміялись у відповідь.

Єдине, що його засмучувало, то це дві смерті за два дні. Не те щоб вони були його друзями, але внутрішній світ Доньї Люсії міг дарувати Матео неабияке задоволення від виконаної проповіді. «Requiescat in pace, Хай спочиває в мирі», — подумав він, прикусивши нижню губу. Кинувши погляд на Паулу, він тяжко видихнув та пішов у своїх справах, залишивши Донью Данієлу вести «бла-бла».

Той, хто спостерігав за цим, чекав лише срібного вовка, що наздоганяє місяць. До того ж, Він мріяв забрати той перстень, яким цей жирний невіглас тицяв у Нього два дні тому, перервавши гру в святість. Відкинувши цікаві ідеї на потім, Він дивився на Данієлу. Слова, які летіли з її вуст, дали зрозуміти, що Йому тут робити вже нічого.

Усі свічки в капітульній залі на мить засяяли в рази яскравіше. Паула відкрила рота від здивування та смикнула Альбу за комір.

— Що? — промовила та, не відриваючи очей від Данієли. — Ти бачила свічки? — Що? — з подивом подивилась подруга на дівчину. — Свічки. Вони на мить засяяли так яскраво, немов тут був Він, — благоговійно прошепотіла Паула та перехрестилась, поцілувавши дерев’яне розп’яття, що висіло у неї на шиї. — От дурне дівчисько. Ми ж у домі Господа. Тут усюди свічки, — від цієї фрази Альба ледь стримуючись засміялась під здивований погляд сестер, що стояли поруч.

— Сестро Альба, — мовила Данієла. І всі затихли мов миші. Служниця підійшла до порушниці спокою. Усі дівчата зробили кілька кроків у сторони, пропускаючи Донью. Але як би там не було, цікавість брала гору. А що ж буде далі?

Альба винувато опустила погляд. Посмішка зникла з її обличчя. Альба подивилась на Паулу. Та і досі тримала розп’яття. Служниця видихнула. Вона мала власні думки щодо подій цих днів. Піднісши вказівний палець до підборіддя Альби, підняла її голову. Дівчина все одно дивилась у підлогу. Але навіть так в очах не читалось ані краплі жалю за колегами по монастирю, які так трагічно їх покинули. Альба стисла кулак лівої руки, видихнувши, промовила: «Хай Бог береже їх душі».

До кінця 7.778

Кудлатий у сріблі наздоганяв місяць. Матео, який на вечір не бажав бути Падре, задумливо курив афганську марихуану, яку нашвидкуруч завернув у найближчий шмат паперу. Здається, це був черговий примірник Біблії. Дуже зручна книжка. Він уже не раз ловив себе на цій думці.

Від біблійного воскуріння до бога Матео зареготав. Кинувши замилений погляд на зручну книжку, він побачив, що від неї за кілька вечорів залишиться лише тверда палітурка. «Та що ж це зі світом робиться?» — подумав він, шукаючи заміну на майбутнє. На полицях була купа друкарських виробів. Звісно, він не читав жодного, але регулярно виписував нові. У рамках служіння, звісно ж.

Вдихнувши чарівний дим, Матео витягнув руку із-за пояса своїх штанів. Пальці обпекло попелом. Самокрутка скінчилася. «Вона кінчила...сь», — розтягнувши фразу, промовив священик. «А я ні», — намагаючись встати, чоловік гепнувся на підлогу з грацією ящика примірників Біблії. Намагаючись вловити рештки священного диму від самокрутки, Матео встав.

На столику стояла пляшка та кубок. Він обожнював кубки. Наче стародавні ватиканці, що на своєму золотому престолі коронують Наполеона в кафедральному соборі Вестмінстера. Він зареготав від такої думки. А потім погрозив пальцем у відображення пляшки. Кліпнувши очима, він налив собі ще та підійшов до полиці. Там було дещо важливе, приховане. Бажане. Прибравши релігійні тексти різної степені паскудності, дістав журнал.

Подивившись на двері та переконавшись, що вони зачинені зсередини, Матео бережно, немов плащаницю, поклав паперовий матеріал на стіл. Влаштувавшись зручніше, священик відкрив випадкову сторінку. Звідти на нього дивились кілька чоловіків у латексних костюмах з батогами. Рука інстинктивно знайшла потрібне. Електричний розряд вдарив у коліно. Матео закотив очі від задоволення.

«Як же вона це робила?» Новий удар був вище. У стегна. Наступний — ще вище. Ще потужніший. Ще довший. «Ддовший...» — простогнав від задоволення служитель. «Довший», — пролунало поруч. Струм вдарив сильно, обпікаючи шкіру. Запахло смаленим волоссям.

Матео відкрив очі та побачив перед собою хлопця з журналу в латексі та з батогом. Правда, цей був з хвостом. Здається, то був хвіст. Довгий. Чорний. Але чомусь спереду. Латексний гість провів начебто хвостом по обличчю Падре. І той відразу відчув по запаху та текстурі, що то було не те, що йому привиділось. Це було так само, як він робив з Люсією, проводячи своїм не-хвостом по її щоках. Це було так, як робив його нині вже два дні померлий колега. Він обожнював, коли той проводив по обличчю своїм причандаллям. Матео інстинктивно облизнувся та відкрив очі від задоволення.

Вдивившись уважніше, він побачив ясніше. «Так. Це не хвіст. Це насолода довжиною сантиметрів 40 не менше». Це була його мрія — володіти таким скарбом. Але чи то Бог, чи природа, обділила його цим, давши щось невелике.

Хлопець у латексі люб’язно запропонував самокрутку, яку бережно зробив з паперу дуже корисної книги. Матео затягнувся. Глибоко. Настільки, що його легені репнули в один момент. «Ні, ні, мій друже, — пролунав голос десь за спиною. — У мене на тебе плани». Поки мозок служителя не встиг зрозуміти, що тіло власника мертве, Матео відчув, що чиїсь розжарені руки пробивають спину та збирають легені до купи, наче пазл. Через кілька ударів не-хвостом по обличчю Падре відчув, що знову може вдихати аромат самокрутки. Він подумки подякував служителям Аллаха за цей божественний дар в його єпархію.

А тим часом гість з журналу опустився на коліна та почав виробляти ротом таке, що Матео майже втрачав свідомість. Темп ставав швидше і швидше. Відчувалось тепло та те, як зуби благодійника шкребуть по його дарунку природи. І в один момент щелепи того, хто дарував блаженство, зійшлись разом. Крик рознісся по кімнаті. Самокрутка вилетіла з рота.