Лазарит

Розділ 6

Важкі думки відганяють сон. Лише на світанку Мартінові вдалося міцно заснути. До полудня, коли треба буде збиратися в дорогу, ще достатньо часу, до того ж його розбудять…

Так і сталося.

Ейрік оскаженіло трусив лицаря, тому він мало не скотився з лежака.

– Прокидайся, малий! Мерщій! У нас тут таке робиться… Твоя леді зникла!..

Мартін рвучко встав, ледве виринувши із сонного забуття. Одного погляду у вузьку щілинку вікна йому вистачило, щоб переконатися: до обіду ще далеко, отже, караван іще не покинув Дорілею. Але куди могла подітися Джоанна де Рінель? Прогулянка затягнулася? Може, на цю ніч вирішила знайти пристановище, краще за переповнений затхлий караван-сарай?

Та Ейрік лише заперечно хитав головою – аж волосся, заплетене на скронях у кіски, ляскало по обвітрених варангових щоках.

– Зрозумій – їх немає, нікого немає! Ні чорнокудрої леді, ні її чоловіка, ні моєї нової нареченої… Кімнати порожні, коней і мулів у стійлах зась, зникла прислуга. Сабір метається, намагаючись винюхати, куди вони могли гайнути.

Мартін поспіхом убравшись, зійшов із галереї, розшукав у юрбі погоничів і купців, які збиралися в дорогу, караванного ватажка Євматія й запитав про англійців.

– Усім цікаво, – відмахнувся грек, одночасно наказуючи в’ючити верблюдів. – Храмникам, черницям, знатним ромейським панам… Але знаєте що, пане лицарю? Я готовий промовити вдячну молитву за те, що цей зверхній жовтоволосий англієць знехтував моїми послугами і покинув караван. Нехай його отруйної жовчі скуштують інші!

І все ж, Мартіну вдалося з’ясувати, що подружжя де Рінель виїхало з караван-сараю ще затемна. Під ранок сер Обрі розбудив Євматія, повідомивши: він не збирається більше їхати в складі каравану, оскільки знайшов у Дорілеї не таких захланних, а тямковитіших провідників. Віднині їх більше нічого не пов’язує.

Отже, де тепер шукати Джоанну з Незербі? А може, і не треба цього робити, а поквапитися в Акру й спробувати врятувати Ашерову сестру самотужки, не намагаючись користатися впливом Вільяма де Шампера?

Однак було іще дещо. Якесь непевне бажання, пов’язане з прекрасною англійкою. Леді Джоанна ігнорувала його, поводилася ґречно, але цілком байдуже, і його гонор страждав. Це було схожим на азарт мисливця, який слідкує за рідкісною дичиною.

Слід ураховувати й те, що Ашер бен Соломон рідко робить неправильні висновки. І, скоріш за все, він має рацію, розраховуючи, що де Шампер не втримається, коли честь його сестри безпосередньо підпаде під загрозу. Не помилявся Ашер і щодо Мартінового бажання помститися зверхньому храмникові, принизивши його близьку родичку.

Урешті-решт, він вирішив покластися на долю: що буде, те й буде. І доля невдовзі постала перед ним у вигляді Сабіра.

– Аллах – слава йому, всемогутньому і милостивому, – напоумив мене розпитати про втікачів вартових при всіх брамах Дорілеї, – проголосив Сабір, спішуючись і беручи коня під вуздечку. – І парубки, які охороняють Південну браму, з моїх слів упізнали англійців. Вони виїхали вдосвіта, плануючи наздогнати караван, що поїхав із міста ще вчора. Цей караван, хоч і їде в південні краї, частину шляху долатиме Дорогою хрестоносців. Удалося довідатися ще дещо: схоже, сера Обрі з дружиною супроводжують саме ті непевні сельджуки, про яких ми подумали, що вони торгують гашишем. Євматій каже: вони відбули зранку з усіма пожитками.

Мартін захвилювався.

– Усе це дуже дивно! Не виключаю: сер Обрі міг довіритися людям, з якими познайомився в дорозі. Але їхати старою Дорогою хрестоносців християнам украй небезпечно. Вона проходить через володіння Конійського султанату, й іновірців, навіть, якщо вони прочани, будь-якої миті можуть ухопити з метою викупу. Схоже, нам слід поквапитися й переконати англійців відмовитися від цього божевільного наміру, поки з ними не сталося біди.

– Тут і думати нічого, – докинув, підійшовши, Ейрік. – Щоб мене грім побив: чим швидше ми їх наздоженемо, тим безпечніше буде моїй кізоньці Санніві!

Сабір подивився на Мартіна.

– Друже, сподіваюся, ти усвідомлюєш, що лицаря-госпітальєра на старій дорозі вмить схоплять султанові люди?

– Я це розумію. Але в лицарському одязі більше немає потреби. Зробимо так: ти, Сабіре, перевдягнешся на одного із султанських гулямів[78], а ми з Ейріком вдамо із себе твій супровід.

Це було мудро: в армії конійського султана чимало християн, а також ігдішів – нащадків змішаних шлюбів між тюрками та християнами цієї землі, якою ще недавно володіли ромеї. Бачити тут білявих і світлооких воїнів було не в дивину – головне, щоб вони не викликали підозри.

Перетворення лицаря ордену Святого Івана на супутника гуляма-сельджука сталося за лічені хвилини. Попрощавшись із Євматієм і його помічниками та купивши в Дорілеї необхідний одяг, усі троє перевдягнулися. Кольчуги Мартін не змінював, а вбрання госпітальєра він сховав у черезсідельну торбину. Укладаючи плащ і коту, він випадково поглянув на ще одне приготоване вбрання: сіру вдяганку лицаря-лазарита, члена ордену прокажених, позначену зеленим хрестом.

Мимоволі здригнувшись, Мартін сховав цей одяг якнайглибше, натягнув стібаний жупан, підперезався широким чересом, узув м’які чоботи з гострими носаками і насамкінець поверх бармиці[79] із шагреневої шкіри насадив на голову гостроверхий східний шлем.

Приблизно так само виглядав і Ейрік. Зате Сабір перетворився на знатного мусульманського воїна: його казаганд[80] був обтягнутий щільним іржаво-червоним оксамитом, на якому блищали стальні заклепки, при поясі, оздобленому чеканним сріблом, висіла шабля дамаської сталі з руків’ям зі слонової кістки. Блискучий шлем з гострим шишаком обвивав білий тюрбан, смуга серпанку, спадаючи вниз, затуляла нижню частину обличчя воїна, захищаючи його від пилу. Сабір не втримався й на додачу купив в одній зі збройових крамниць іще й розкішну булаву з верхівкою у вигляді голови майстерно зробленої та вкритої позолотою ошкіреної пантери.

– Ти вирядився, мов охоронець самого султана, – бурчав Ейрік, який вважав, що за цими зборами вони гайнують час. Він уже готовий був стрімголов кинутися в погоню, і те, як ґрунтовно Сабір та Мартін розпитували місцевих купців про дорогу на південь й обстановку в Конійському султанаті, страшенно його дратувало. Він остаточно засумував, дізнавшись, що до них збирається приєднатися Йосип зі своїми людьми.

– Нащо тобі Ашерове щеня? З його мулами, тюками та ще з повільним верблюдом на додачу ми валандатимемося, немов піша сарана. І який із Йосипа вершник? Якщо доведеться пришпорити коней, він нас не наздожене!

У глибині душі Мартін погоджувався з другом, але і Йосипові він не міг відмовити. Тим паче, син Ашера бен Соломона резонно зауважив: єврея-торговця швидше пограбують у християнській країні, ніж у султанаті, адже сельджуки мають значно більше зиску з єврейської торгівлі, та і шлях у Кілікію дорогою хрестоносців значно коротший за обхідний маршрут через ромейські володіння. Згадав Йосип і про те, що в нього чимало грошей, які можуть знадобитися для підкупу жадібного, але злиденного англійського лицаря.

Виїхавши з Дорілеї значно пізніше, ніж сподівалися, подорожні кілька годин поспіль ішли второваною караваном дорогою. Нарешті плодюча рівнина залишилася позаду, і дорога почала підніматися на сухе скелясте плато. Уже під вечір вони побачили велелюдну стоянку біля придорожньої криниці: це був караван, що напередодні вийшов із Дорілеї та зупинився тут для ночівлі.

Охоронці каравану до щойно прибулих поставилися зневірливо, і недовіра збільшилася, коли чужинці почали розпитувати про якихось християн-іноземців, що начебто збиралися приєднатися до цього каравану. Караванний ватажок заявив, що відколи вони покинули Дорілею, ніхто до них не приєднувався, не наздоганяв їх і не обганяв.

Це підтвердив і Ваїз, купець із Магриба, якого почав розпитувати Йосип. Він був єдиний, хто міг поспілкуватися з магрибинцем, не викликаючи додаткових підозр, адже в одному з мандрівників шановний Ваїз міг упізнати переодягненого лицаря-госпітальєра.

Відсутність англійців для всіх трьох була несподіванкою.

– У мене погані передчуття, – пробурмотів Сабір, втупившись у холку свого коня.

– А в мене ще гірші! – Ейрік так смикнув повід, що його бурий жеребець, задкуючи, став дибки. – Куди ці кляті англійці могли звернути з караванного шляху, якщо навколо немає навіть стежок? І чи вони дурні, що наважилися довіритися невідомим людям, тим паче – тюркам?

Мартін мовчки розвернув коня. Від’їхавши від стоянки каравану, він почав міркувати вголос:

– Оце й усе, що ми достеменно знаємо: сер Обрі і його попутники раптово вирішили покинути караван грека Євматія задля сповненої небезпек Дороги хрестоносців. Які в них були на це підстави? Дорогою він примудрився пересваритися з багатьма людьми, навіть із караванним ватажком. Потім якимсь чужинцям, з якими він спілкувався протягом останніх двох днів, удалося переконати лицаря, що вони готові служити йому провідниками за поміркованішу платню. Знаючи сера Обрі і його жадібність до грошей, можна припустити: він спокусився на цю пропозицію і як лорд та глава сімейства зміг наполягти, щоб дружина скорилася цьому рішенню. Але понад усе мене тривожать ці новоспечені провідники. Спершу ми подумали, що вони торгують гашишем, але що як у них інше завдання і вони не торговці, а звичайнісінькі «вивідні»?

Від таких слів обидва приятелі спохмурніли.

«Вивідними» в цих краях називали розбійників, які, немов звичайні мандрівники, приєднувалися до караванів. Розчинившись в юрбі, вони входили в довіру до обраних жертв і будь-що намагалися відвести їх убік від проторованих доріг. Причин можна було знайти чимало: начебто вони знають коротший шлях, у них кращі провідники й це коштуватиме значно дешевше. Переконавши нарешті легковірних, їх заманювали на безлюддя, де вже чекала засідка. Обеззброївши і зв’язавши нещасних, мерзотники забирали їхнє майно, а самих або вбивали, або продавали на невільницьких ринках султанату.

– Слід негайно обстежити дорогу від самої Дорілеї до місця стоянки каравану, – уривчасто промовив Мартін, пришпоривши коня. – Будь-який поворот, розвилка, узвіз чи пологий підйом на пагорб можуть бути тим місцем, де «вивідні» ухилилися від караванного шляху. Особливу увагу треба приділити пустельним місцям: розбійники не звертатимуть поблизу сторожових застав чи багатолюдних поселень. Усе, що нам залишається, – шукати сліди. І часу в нас зовсім небагато, – додав він, поглянувши на сонце, що вже котилося до горбистого небосхилу.

Коні рухалися крупною риссю. Мартін тільки озирнувся – Йосип та його люди починали відставати. Останнім трусив здоровий білий верблюд з поклажею, якого за повід тримав вершник, що їхав попереду. Верблюди здатні розвивати солідну швидкість, але змагатися з кіньми їм зась. Цієї миті Мартін уже шкодував, що піддався на вмовляння друга.

У поселеннях, повз які вони проїжджали, друзі розпитували тамтешніх мешканців, змальовуючи подорожніх-кафірів, яких могли супроводжувати вбрані в подерті халати сельджуки. Але ці запитання викликали тільки подив: ніхто нічого схожого не бачив.

У безлюдних місцях вони спішувалися, похапцем оглядали околиці, але, переконавшись, що на узбіччях немає жодних підозрілих слідів, їхали далі. Кожного подорожнього вони суворо допитували – від бабусі, яка збирала верблюдячі кізяки, до пастуха, котрий гнав у селище з десяток сухоребрих кіз.

І все ж їм нарешті пощастило: старий, який їхав на віслюку, розповів Сабіру, що ще в середині дня повз нього проїхали люди, схожі на описаних благородним гулямом. Старому можна було довіряти: мешканці злиденних сіл раді повитріщатися на подорожніх, особливо якщо серед них є знатні пани.

Так удалося визначити ділянку шляху, на якій востаннє бачили англійців разом із «вивідними». Коло пошуків звузилося.

Мартін поквапно спішився і покрокував уздовж дороги, ведучи за повід коня й пильно вдивляючись у куряву, рожевувату у світлі західного сонця.

– Є! – указав він на сліди підків у куряві Сабіру та Ейріку, що нарешті настигли його. – Бачте ці великі відбитки? В англійців високі коні. Мули, на яких їхали «вивідні», з ними не зрівнюються. Та й підковані вони інакше: шляпки цвяхів утоплені в прямокутних заглибинах. Думаю, це саме те, що ми шукаємо!

Вони звернули з дороги до пагорбів, проте йти по сліду можна було лише доти, поки не споночіло. Люди, які проїхали тут до них, рухалися на мулах, що бігли риссю – найшвидшою, на яку тільки були спроможні натомлені за день тварини. Але й коні переслідувачів устигли здолати чималий шлях, а занурюватися в темряві в таку глушину було вкрай небезпечно.

Сабір поскакав далеко вперед: на дальній маківці пагорба чітко вимальовувався його силует. Він неквапно їхав по гребеню, час від часу зупиняючись та нахиляючись до землі. Потім і зовсім зник за пагорбом.

Озирнувшись на Йосипа та його людей, Мартін поскакав услід за Сабіром і невдовзі побачив друга: той спішився неподалік від гайка невеличких олив із кривими стовбурами, що росли в низовині. Сабір сидів навпочіпки, роздивляючись щось на землі, потім різко піднявся і завмер, втупивши погляд у Мартіна.

– Отам, – він показав на невеличкий майданчик на галявині.

Мартін умить усе зрозумів: земля біля хащ була втоптана, повсюди – сліди копит, то тут, то там на піщаному ґрунті виднілися плями – запечена кров. Але вкрай занепокоївся Мартін, коли в гаю вони знайшли зламану лютню леді Джоанни. Судячи з відбитків на піску, тут волочили чиєсь тіло.

Вони обережно проминули гай і серед купи каміння, що височіла за останніми деревами, знайшли кілька трупів. Семеро з них – воїни, які супроводжували сера Обрі. Ще один – майже хлопчисько.

– Це паж дами, юний Жос, – тихо промовив Ейрік, який безшумно наздогнав Мартіна. – Усі, крім нього, загинули від стріл.

Вони перезирнулися. Нескладно здогадатися, що тут сталося. Засідка, спроба воїнів-англійців чинити опір, коротка сутичка. Усі, хто не бився, потрапили в полон. Пажа просто зарізали, щоб залякати решту, – мабуть, він виявив непокору.

– Що буде із жінками? – занепокоєно запитав Ейрік.

– Сам здогадайся.

Ейрік спохмурнів. Знатну леді, скоріш за все, не займатимуть, інакше її вартість на невільничому ринку впаде. Не чіпатимуть і камеристку Ґодіт – вона вже немолода. Стосовно ж юної служниці…

– Мене б не надто засмутило, якби серед цього каміння валявся труп чванька Обрі, – рудий сплюнув крізь зуби. – Поквапмося!

Сабір озирнувся до Ейріка зі швидким жестом: долоня розгорнута догори, пальці зібрані пучка до пучки і скеровані до співрозмовника. Такий мусульманський жест означав наполегливу вимогу трохи зачекати чи замовкнути. Ці двоє поруч мали дивний вигляд: незворушний і мовчазний, попри південну кров, Сабір і нетерплячий мешканець півночі, який не втрачає надії знайти свою випадкову любоньку.

Цієї миті з хащ з’явився Йосип. Побачивши купу вбитих людей, він зірвав із голови свою жовту шапку й судомно затиснув нею рота. Тіло його конвульсивно здригнулося, горло видало здавлений звук. Він кинувся геть, і його двічі вивернуло біля кривого стовбура оливи.

– Іще й це Ашерове щеня з нами! – розпачливо розвів руками Ейрік. – Що з ним тепер робити?

Сабір безслівно повторив свій жест мало не біля самісінького носа рудого, закликаючи варанга вгамуватися.

Мартін сказав:

– Починати переслідувати їх зараз – безглуздо. Не мені тебе вчити, друже.

Ейрік похнюпився. Темрява густішала, поночі вони й самі можуть потрапити в пастку. «Вивідних» зазвичай небагато, але за ними завжди стоять великі банди. Наймудріше буде зробити привал, дати коням перепочити, а завтра вдосвіта продовжити пошуки. До того ж їхній обов’язок – поховати вбитих, і нехай це зроблять Йосипові люди. Сам він, схоже, вже оговтався.

Ніч була неспокійна, хоча Йосипові охоронці, змінюючись, по двоє стояли на чатах. Ейрік кілька разів прокидався, тинявся околицями й голосно зітхав.

Мартін довго не міг заснути, спостерігаючи, як в небі спалахують зорі, а з-за пагорбів повільно випливає серпик місяця. Світ довкола здавався прекрасним і безжурним, аж не вірилося, що неподалік, за кілька кроків, лежать тіла людей, які ще вдень були сповнені життя й сподівань. У повітрі ані шелесне, і тільки звичні звуки нічного життя безлюдної рівнини порушували тишу: у заростях писнула пробуджена пташка, зашурхотіло дрібне каміння під лапами малого звіряти…

Зрештою Мартін задрімав, але спав чутливо, тому вмить піднявся, вловивши зовсім інші звуки, що сповнили його тривогою.

Поруч уже сидів навшпиньки Сабір, а Ейрік безшумно сходив у темряві на пагорб, щоб обдивитися.

Небо на обрії вже сірішало, у таке передсвітання в степу панує цілковита тиша і будь-який шум чути на величезній відстані. Сабір мовчки вказав у той бік, звідки долинав приглушений гомін, іржання коней, потім – пронизливий жіночий крик.

Мартін затягнув пасок із мечем.

– Підніми зо п’ятеро людей із Йосипової охорони. Решта нехай залишаються тут охороняти господаря.

Молодий єврей міцно спав на попоні, голова його лежала на черезсідельній торбині. Ніщо не порушило спокою Йосипа, виснаженого вчорашніми болісними враженнями.

Невдовзі вершники вже були на верхівці пологого пагорба, з-за гребеню якого долинали звуки, що їх стривожили. І в непевному світлі передрання вони побачили дещо вельми дивне.

Виявилося, що розбійники, яких вони збиралися наздогнати, розклали свій табір менше ніж за милю від їхньої стоянки. З пагорба було видно два намети, покриті козячими шкурами, біля них на землі лежали зв’язані полонені, на віддалі паслися коні, що їх саме намагалися зігнати в табун кілька молодиків у тюрбанах. Але решта розбійників – їх було більше дюжини – бозна-чому юрмилися на протилежному схилі улоговини поміж двох пагорбів, жестикулюючи, вигукуючи щось і час від часу вибухаючи реготом. Крізь цей галас проривався інший звук – уривчасте клацання і свист, що нагадував шипіння змії.

Щойно «вивідні» розступилися, Мартін побачив на схилі молоду жінку в подертій червоній сукні і зі скуйовдженим волоссям. У її руках був довгий батіг, яким вона неймовірно спритно цьвохкала, не підпускаючи харцизяк до себе. Раз по раз звивалося важке батожище, смуга волової шкіри з уплетеними в неї свинцевими кульками обвивала дугу й спрямовувалася вперед, наздоганяючи чергового мерзотника. Лунало оглушне ляскання і, якщо удар утрапляв у ціль, – крик болю. Негідники сахалися й відступали на кілька кроків, за цей час жінка встигала трохи піднятися схилом угору. Полонянка відбивалася відчайдушно, але її було взято в кільце, вона ослабла, і результат цього протиборства було вже визначено.

Завдяки всьому тому Мартінових людей ніхто не помітив. Але навряд чи це триватиме довго: рано чи пізно котрийсь розбійник здійме тривогу.

Оглянувши табір «вивідних», Мартін швиденько перерахував негідників. Десятки два озброєні, ще кілька збирають докупи коней. Не так уже й багато. Ось чому вони вирішили на місці вколошкати частину воїнів-англійців – щоб потім легко впоратися з рештою.

Лицар озирнувся, одночасно витягуючи лук із сайдака.

– Спершу, поки не похопилися, знімемо, кого зможемо, звідси. Потім атакуємо.

Восьмеро проти двадцяти п’яти – сили нерівні, але Мартін знав, що Ашер бен Соломон не послав би із сином недосвідчених вояків. На своїх друзів він міг цілком покластися. Та й далеко не всі «вивідні» вправні бійці: вони звикли покладатися на раптовість і чисельну перевагу.

Коли заспівали стріли, розбійники не відразу збагнули, що сталося. Вони панічно заметушилися, багато хто, замість оборонятися, кинулися до коней. Це дало змогу нападникам випустити ще зо дві дюжини стріл, уже на ходу. У балці залунали хрипкі волання, коні схарапудилися.

Мартін мало не налетів на чиюсь кобилу, яка неслась навперейми, але його навчений кінь устиг устати дибки і вдарити знавіснілу коняку передніми копитами. Звідкись з’явився розбійник у чалмі – не встигнувши вихопити зброю, він спробував затулити руками голову, але Мартінів меч уже стрімко опускався. Бризнула кров, розрубане по груди навпіл тіло мерзотника повалилося в закушпелену траву. Вершник пришпорив коня і знову закинув меч. Устиг помітити скерований на себе наконечник короткого списа, ухилився, і знову його нещадний клинок ударив униз.

Декілька розбійників усе-таки спробували опиратися, але це їм не зарадило. Урятувалися ті, що встигли заскочити на розпряжених коней і, гогочучи, погнали їх геть. Утікачів було з десяток – їх не переслідували, взявшись добивати менш тямковитих.

Усе скінчилося.

Ейрік перший зіскочив із коня і кинувся до полонених. Розрізаючи на них пута, він квапливо розпитував то в одного, то в іншого, де покоївка Санніва. Його гукнув, вимагаючи негайного звільнення, сер Обрі, який досі лежав зв’язаний. Однак лордові допоміг Сабір, а Ейрік кинувся в один із наметів і невдовзі вийшов звідти, несучи на руках зібгану калачиком білявку. Уклавши дівчину, яка гірко ридала, на суху траву, він став біля неї навколішки і почав утішати.

Мартін звелів двом Йосиповим воїнам іти за господарем. Розбійники розійшлися, але слід бути обережними, адже ж вони можуть повернутися, почнуть кружляти в околицях і наскочать на сина Ашера бен Соломона, який залишився з мізерною охороною.

Спішившись, лицар відразу опинився в обіймах Обрі де Рінеля.

– Сер, я вам завдячую життям! Я родич англійського короля, і він щедро нагородить вас за моє звільнення!

Мартін машинально кивнув, звільнився з лордових обіймів і пішов туди, де на схилі пагорба досі, мов заціпеніла, стояла його дружина, стискаючи руків’я батога.

Ще здалеку він збагнув, що жінка й зараз не в собі. Не впізнаючи Мартіна, вона позадкувала і підняла батіг. Очі були широко розкриті, райдужки, завдяки збільшеним зіницям, здавалися майже чорними. Леді Джоанна була дуже бліда, темне волосся обліпило їй чоло й щоки.

Мартін по-дружньому підняв руку.

– Леді, перед вами лицар Мартін д’Ане. Прошу вас – заспокойтеся!

Здавалося, вона не почула цих слів. Жінка й далі відступала, готуючись ударити батогом. Мартін ступив крок уперед, і відразу смуга волової шкіри зі свистом метнулася в повітря. Лицар устиг відскочити, але свинцевий кінчик батога зачепив носак його м’якого чобота.

Мартін глухо зойкнув – біль був неймовірний.

– Щоб вас грім побив, міледі! – вигукнув він. – Чи варто було вас рятувати, щоб бути покаліченим!.. Сер Обрі, може, ви самі приведете до тями свою дружину?

Лорд несміливо підійшов та лагідно звернувся до дружини, запевняючи, що все вже минулося і їх урятовано. Схоже, леді Джоанна впізнала чоловіків голос: її рука з батогом опустилася, вона кілька разів судомно зітхнула, потім її дихання вирівнялося, а голова опустилася. Але вже наступної миті вона випросталась, немов сталева пружина, і зацідила серу Обрі дзвінкого ляпаса.

Усі навколо завмерли, очікуючи, як приголомшений лорд відповість на нечуване зухвальство.

Сер Обрі певний час стояв нерухомо, затуливши обличчя, немов боячись, що розгнівана дружина одним ляпасом не обмежиться, а потім повільно й обережно забрав у неї батіг.

Леді Джоанна круто повернулася й пішла геть. Червоний обшарпаний поділ її сукні ковзав по колючій траві та камінню, волосся спадало на плечі, голова була схилена. Відійшовши на певну відстань, вона опустилася додолу, обхопила себе руками, немов її била пропасниця, а потім її плечі здригнулися від ридань. Нарешті виникла реакція на все, що з нею сталося й могло статися.

Її не турбували. Сер Обрі теж тримався опрічно, граючи батогом і час від часу кидаючи погляди на слуг, які намагалися впіймати коней, що ніяк не могли заспокоїтися. Тікаючи, розбійники змогли забрати двійко з них, а на додачу ще й кількох мулів із поклажею. Камеристка Ґодіт кинулася була до пані, однак, побачивши, в якому вона стані, застигла, не наважуючись нічого робити.

Тим часом покоївка Санніва, попри вимордуваний вигляд, поступово приходила до тями в затишних обіймах рудого північного велетня. Він тихо щось казав, лагідно гладячи її волосся, і дівчина притискалася до нього дедалі щільніше.

Із-за гребеню пагорба показався Йосип зі своїми людьми – вони вели в’ючних тварин. Цього разу він не дав волі почуттям, навпаки – умить оцінив обстановку й почав швидко давати розпорядження. Частину вцілілого майна полонених він наказав навантажити на мулів і верблюда, а поки слуги це виконували, син Ашера бен Соломона уважно вислухав схвильовану розповідь кухаря подружжя де Рінель – коротуна Бритріка. Йшлося про те, що Йосип уже знав: як мерзотники ошукали сера лорда, як заманили їх у цю глушину, а потім підступно напали і вбили сімох воїнів. Коли ж юний Жос спробував був заступитися за свою пані, хлопчака зарізали на місці без жодного жалю до його віку…

Мартін краєм вуха прислухувався до розлогої оповіді Бритріка, коли до нього підійшла Ґодіт.

– Хай береже вас Господь і Пречиста Діва, пане лицарю! – вигукнула літня дама. – Ви врятували нас від гіркої долі, на яку нас прирік несосвітенний сер Обрі!

За словами камеристки, лорд повівся, м’яко кажучи, легковажно, адже вчинив він саме так, як припускали Мартін, Сабір та Ейрік. Сер Обрі переконав дружину покинути караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

– І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

– Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

– Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.

Проте все це було другорядним, оскільки Мартін розумів: та сварка йому на руку. Навряд чи вони скоро помиряться, отже, йому не доведеться вбивати сера Обрі. Однією смертю на сумлінні менше. В очах леді Джоанни він зараз герой, рятівник, і цим треба негайно скористатися.

Перечекавши ще кілька хвилин, лицар вирушив до Джоанни, яка досі самотньо сиділа осторонь від розбійницьких наметів. Почувши його кроки, вона підвела обличчя, і Мартін побачив на її запорошених щоках брудні стежинки від сліз.

– Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

– Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий на лицаря ордену Святого Івана.

Із цих слів він зрозумів, що англійка вже цілком себе опанувала.

– Чи не здається вам, мадам, – заперечив Мартін, – що було б не надто розважливо роз’їжджати мусульманською країною з хрестом на грудях? Свого часу я знову з гордістю вберусь у плащ госпітальєра, та поки що волію бути схожим на одного з них. Ми у ворожому краю, й вам слід було б уважніше дослухатися до моїх слів – як раніше, так і надалі. Інакше мені доведеться продовжити свій шлях без одновірців, які можуть стати на перешкоді.

Мартін розумів, що говорить занадто різко. Зовсім не так слід було б звертатися істинному лицарю до дами, яку щойно видерто з рук розбійників. Але, хоч як це дивно, саме такий тон і подіяв. Леді Джоанна простягнула йому руку і, коли він допоміг їй звестися, промовила:

– Пробачте, якщо я була не досить ґречна. Але я не забуду, що завдячую вам своїм порятунком. І це така ж правда, як і те, що я вірю в Ісуса Христа і Пресвяту Діву.

– Амінь, – відповів Мартін і, не відводячи очей від обличчя дами, міцно стиснув маленьку гарячу долоню своєю рукою. – Я радий, що мені поталанило вам так прислужитися. Адже ви цього варті.

Леді Джоанна опустила очі.