Містичний вальс

Глава 3

— …Ось так королева вийшла заміж за чоловіка своєї мрії, а її прийомний син переконався, що святий Миколай не просто існує, а ще й вміє творити дива.

Ясь, мов приклеєний до місця, із роззявленим ротом дослуховувався до кожного слова Лани і мав такий вигляд, наче йому не казку розповідали, а читали вголос історичну хроніку. Іванко та Ія переглядались та весело переморгувались, дивуючись незвичній поведінці сина — тихій та якійсь замисленій. Поїзд, грюкаючи колесами так, наче вони були квадратними, вже під’їжджав до Львова, а малий ніяк не міг відірвати очей від Світлани. Він навіть про сніданок забув, так пильно вдивляючись у ніжне личко оповідачки, наче хотів увібрати в себе кожну його рисочку і зберегти в серці, запам’ятати на все життя. Лана почувалася так само. Провівши рукою по золотавому волоссю хлопчика — на дотик мов атлас! — вона печально сказала:

— Ну що, козаче, подорожі кінець.

— А ми з вами ще побачимось?

— Будемо на це сподіватись, — ухильно відповіла Лана, але Ясь на це не пристав.

— Я хочу точно знати, побачимось, чи ні.

— Ярославе, залиш у спокої пані Світлану і збирай свої речі, — різкувато наказала мати, опускаючи очі, щоб син не побачив у них блискучі бурштинові смішинки. — Може, ти їй так набрид зі своїми причіпками, що вона і бачити тебе не хоче!

— Ах, мамо, — простогнав Ясь, але покірно зліз з полиці і взяв свою валізку. — Ну ви інколи таке кажете, що я просто гублюся у роздумах, що вам відповідати!

— Якщо я доживу до того часу, коли ти розгубишся, — негайно парирувала Ія, в той час як Світлана ледь стримувала недоречний у виховальному процесі сміх, — або десь загубишся, бодай і у роздумах, це мене таки переконає, що у світі є дива.

— Мама у нас недовірливі, — Ярослав підморгнув Лані і заходився складати свої светри, штани та книжки у валізу. Світлана заради цікавості взяла одну з них — «Легенди містичного краю», збірка гуцульських казок.

— Подобається? — спитала вона.

— Дуже. Майже так само цікаво, як і ваша казка.

— Послухайте, — Ія відірвалась від споглядання себе в маленьке люстерко пудрениці, — а де ви зупиняєтесь?

— В готелі. Де ж іще?

— Номер заброньовано?

— Так, звичайно. А що?

— Та я просто подумала… може, ви в нас зупинитесь. У нас чотирикімнатна квартира, місця, хоч конем гарцюй… Не діло це, коли молода вродлива жінка мало того, що працює на Різдво, так ще і стирчить в готелі сама-самісінька. Іванку, ти як, не проти?

— Ну звісно, ні, — Світлана уважно дослуховувалась, та так і не змогла почути чогось вимушеного в цій блискавичній відповіді. — Ти мене випередила, люба. Я теж хотів це запропонувати…

— І я теж, — негайно встряв Ясь. — Ви згодні?

Дві пари неймовірно яскравих зелених очей втупилися в неї, вимагаючи відповіді.

— Не думаю, що це хороша ідея, — невпевнено сказала Лана, сама собі дивуючись — що це з нею діється? Вона ж так важко сходиться з людьми, вона самітниця, аж раптом… чому їй так не хочеться розлучатися з цими милими, але зовсім їй чужими сусідами по купе. — Різдво — родинне свято.

— Різдво — всесвітнє свято, — різко заперечив малий і враз зніяковів під сердитим поглядом її. — Даруйте, мамо, що вліз без дозволу. Я просто хотів сказати, що Різдво — це свято тепла і любові, і ми повинні зігріти в цей день щонайбільше самотніх сердець, чи не так?

— Погоджуйтесь, — просто сказала Ія, кивком підтверджуючи слова сина. — Який сенс платити за холодний номер в готелі, якщо у вас буде тепла кімната, камін, ялинка і друзі. А Яся ви просто зачарували!

— З чоловіками це нескладно.

— Не з усіма, — Ія загадково всміхнулась. — Звести б вас з моїм братом. Хоча… може, у вас би і вийшло те, що досі нікому не вдавалося — зачарувати Олексія.

— Ні, дякую, — зі сміхом відмовила Лана. — Людей зводить тільки Бог, а все інше — від лукавого. Але перекажіть йому, що із сестрою, небожем та швагром йому пощастило.

— Самі йому це скажете. Він буде завтра у нас в гостях.

— Прекрасно. Тоді і я прийду до вас в гості, якщо запросите. А жити я все-таки буду в готелі. Не хочу вас обтяжувати.

Залишусь на самоті зі своїми спогадами.

— Люба Світлано, — засміялась Ія, — якби ви могли мене обтяжити, я б вас до себе не запросила. Ну, скажіть «так»!

— Гаразд, — погодилась Лана і це слово негайно потонуло у радісному вищанні Ярослава. — Але з однією умовою.

— Грошей з вас я не візьму! Про це краще забудьте!

—,Вже забула, бо мала на увазі не гроші. Я хотіла б придбати вам різдвяні подарунки! Чого б ви бажали?

— Уррра! — малий стрибав навколо Лани, забувши про валізу. — Ви мій подарунок! Уррра! А ви мені ще казку розкажете?

— І не одну. То як, Іє?

— Цього я вам заборонити не можу, — бурштинові очі відливали золотом і таємниче сяяли, мов сонячні промені. — Але й чого ми хочемо, не скажу. Здогадаєтесь самі — прекрасно, а як ні — то ні. До мого запрошення це ніякого стосунку не матиме.

— Львів, прошу пані, — сказав, зазирнувши до купе, старенький провідник, і ці слова стали печаткою, що скріпила угоду між жінками. Іванко і Ясь підхопили всі речі, ігноруючи слабкі спроби Лани взяти свою валізу, і всі вийшли у залитий холодним сонцем зимовий ранок, на припорошений схожим на цукрову пудру сніжком вокзальний перон.

Львів. Ця назва незмінно хвилювала серце Лани, воно тріпотіло, мов перед іспитом, і кожного разу, потрапляючи сюди, дівчина ніби роздвоювалась — щось щеміло в грудях, немов вона була тут вперше, і солодко завмирало, як при зустрічі зі старим, але незмінно хвилюючим коханням. Як вона любила це місто! Вона провела тут п’ять незабутніх років юності, п’ять найкращих років, коли навчалася на провізора у Львівському медичному інституті. О, вона мала такий успіх — за нею бігали, мов прив’язані, не лише кавалери з факультету фармації, і не тільки студенти-медики, а й хлопці з львівського політехнічного, і з консерваторії, і навіть з інституту фізичної культури, не кажучи вже про торгово-економічний! Її холодна врода у поєднанні з внутрішнім сяйвом діяла на бідолашних студентів як магія вогника за склом для метеликів, і Світлана пересувалась по місту в оточенні щільного кола прихильників сріблясто-сірих очей, котрі якийсь черговий залицяльник у нападі поетичності порівняв із розплавленим сріблом. Тут її ніхто не називав Ланою — всі знали її як Світлячка. Тут вона зустріла своє перше кохання — справжнє кохання, і тут-таки втратила його, та навіть пекучий біль гіркої, трагічної втрати не змінив її ставлення до міста Лева. Ніщо в цілому світі не змогло б його змінити! Вона знала тут кожну вуличку, кожний камінець бруківки, вона відчувала дух міста і прониклась ним назавжди. Вона пам’ятала духмяні чари львівських кав’ярень і невідпорну чарівність львів’ян. А Грицько ще дивувався, чого це вона не борсається, відбиваючись від відрядження. Ідіот! Російську мову вони ненавидять! Для Лани ненависть і львів’яни були цілковитими антонімами, але іноді їй спадало на думку, що нині всі стали толерантними аж до нудоти. Колись тут боролися за чистоту рідної мови, а тепер… вбивають композиторів за те, що ті співають українських пісень. Що далі? Чомусь нічого доброго їй на думку не спадало.

— Жахливий випадок, — зронила Ія, крокуючи поруч із Світланою. — Справжня трагедія. Та ще й у Львові — це не просто страшно, це принизливо. Ганебно для львів’ян. Підігріта вином та переповнена тупою агресивністю молодь, яку все дратує… ось до чого доводить брак виховання та батьківської уваги! І цей неконтрольований потік так званої «масової культури»… мене просто жах бере! Що слухає наша молодь? Що читає? Що вважає прикладом для наслідування? В мене син підростає і я ночей не сплю, думаючи, як захистити його від кітчу. Поки нічого не придумала. Он Ясь — молиться на того Сігала як на ікону, а чому можуть навчити подібні фільми? Тому, що всі проблеми на світі вирішуються кулаками?

Лана аж здригнулася з переляку.

— Я що, вже почала думати вголос?

— Ні, це я трохи вмію читати думки, — Ія сором’язливо усміхнулась, немов вихована леді з американського півдня, яка зізнається, що вміє думати взагалі. — Я, знаєте, відьма.

— Хто?

— Відьма. В хорошому сенсі цього слова.

— Від старослов’янського «відати»?

— Саме так. Таких ще називають ясновидицями, хоча особисто я це визначення не сприймаю, бо ніяких видінь не маю, а маю лише загострене чуття і краплю здорового глузду.

Світлана злякано озирнулася — Ія засміялась.

— Перевіряєте, чи відкидаю я тінь?

— Та ні, боюся, щоб ваш чоловік це не почув!

Ія і собі озирнулась, охопила поглядом Іванка і Яся, які, відстаючи від жінок на кілька метрів, мов старанні ослики, тягнули весь багаж, і знову засміялась.

— Не турбуйтеся, він знає. Я його відразу попередила. Ще перед весіллям.

— Він від вас молодший? — тихо спитала Лана.

— Так. На дванадцять років.

Від здивування Світлана зупинилась — ззаду на неї налетів Ясь, відразу ж вибачився і ввічливо почекав, доки жінки рушать з місця.

— На скільки?

— На дванадцять. Йому двадцять п’ять, а мені — тридцять сім.

На мить у Лани просто язик віднявся.

— Ви не… — нарешті пробелькотіла вона.

— Не виглядаю на тридцять сім? Ясна річ! Як би я могла втримати біля себе молодого мужа, виглядаючи на такі мохнаті роки?

— Це теж тому, що ви відьма?

Ія фиркнула.

— Ні, це спадковість. Чиста генетика.

— Я вам не вірю.

— Я не брешу. В моїй сім’ї протягом кількох поколінь всі жінки мали чоловіків, набагато молодших від себе. Noblesse oblige. Ми старіємо лише тоді, коли різниця у віці вже не відіграє ніякої ролі. Рекомендується починати не раніше вісімдесяти п’яти років.

Світлана теж усміхнулася.

— Я це запам’ятаю.

— О, вам це не загрожує. Мій брат старший від вас років на вісім.

— Ваш брат? То ви мене заміж хочете віддати? Нічого не вийде — я помру, дівуючи.

В бурштиновому погляді її промайнуло щось, підозріло схоже на знання і заперечення водночас, та Лана цього не помітила, бо все ще всміхалась, озираючись на любі серцю будинки.

— Побачимо, що ви скажете, здибавшись з Олексою.

— Те ж саме, — відрубала Світлана.

— Жінки вважають його невідпорним.

— Він такий уже красень? — чемно спитала Лана, хоча насправді її це геть не обходило.

— Красень? Ні. Зовсім навпаки, я б сказала, але є в ньому щось таке, — Ія покрутила в повітрі обгорнутими в замшу пальчиками, — привабливе. Він інтригує і дівчата липнуть до нього, як…

— До браги свині.

— Я хотіла сказати, як залізо до магніту, проте ваше порівняння теж нічого. Мені подобається.

— І чим він займається, ваш загадковий брат?

Ія відкрила рота так, ніби збиралась видати вичерпне пояснення, та потім із якихось причин передумала, і коротко відказала:

— Він бізнесмен.

Світлана полегшено перевела дух — заглиблюватися в хащі родинних переказів їй хотілося не більше, ніж померти. Вона розуміла, що їде до практично незнайомих людей, про яких їй не відомо нічого, знала, що дехто назвав би це безумством, стверджуючи — і не без підстав, — що це можуть бути грабіжники, вбивці, шахраї, знала — і не боялась. З деяких пір вона жила з атрофованим почуттям жаху. Їй це не подобалось, але вона змирилась.

Квартира в Ії виявилась несподівано затишною, що при значних просторах завжди давалось нелегко — Лана знала це з власного досвіду. Хлібосольна господиня, на ходу знімаючи плащ, помчала на кухню готувати обід, за нею рушив чоловік, а Ярослав заніс речі Світлани в окрему кімнату, де стояла старовинна шафа, ліжко, яке взагалі підозріло скидалось на антикваріат, письмовий стіл червоного дерева і до нього стілець на різьблених ніжках. На підвіконні, біля кактуса, стояв портативний магнітофон із радіоприймачем. Лана натиснула кнопку — з динаміків полився хрипкуватий блюз.

— Хороша музика, — зауважила вона, обертаючись до Яся. Малий кивнув, тримаючи в руках стос чистої білизни — він, виявляється, встиг збігати за нею і повернутися, а Світлана навіть не почула, як він виходив.

— Мама слухають тільки таку — якісну музику. Кажуть, що слухати комерційні речі — все одно, що їсти пластмасу. Вони вважають, що все, створене на замовлення чи на догоду публіці, все, у що не вкладено серце і душу — не живе.

— Твоя мама дуже розумна жінка. Зізнайся, а ти які пісні любиш?

— Народні, — без запинки відповів малий, примостивши білизну на подушки.

— Українські народні?

— Не тільки, хоча українські — більше за все. Я ще ірландські пісні люблю, співи тірольців… У мене є компакт із Відня, хочете послухати? Тоді ходімо у вітальню, там ялинка. І музичний центр.

Ялинка вражала — висотою під два метри, з ідеально пухнастими лапами, прикрашеними цукерками, шоколадками, мандаринами та іграшками. Яких тільки іграшок там не було — кулі прозорі, напівпрозорі, розписані вручну, з конями, вершниками, санками та снігом усередині, дзвіночки, зайчики, білочки, горіхи. Вінчала верхівку ялинки різдвяна зоря з вісьмома промінцями, мабуть, дуже схожа на ту, що світила волхвам, які йшли до Віфлеєму. В кімнаті густо пахло хвоєю і до Лани не відразу дійшло, що ялинка штучна.

— Мама вважають, — помітивши її здивування, моментально озвався Ясь, — що нищити дерева — гріх, якщо можна цього не робити. І я з ними згоден. Тут у нас такі деревця продають — маленькі, пухнасті, а потім вони осипаються так швидко… Мама з татом купили цю ялинку до мого першого Різдва — так вони кажуть, бо я не пам’ятаю… А пахтить ялицева олія.

— Все ясно. Став своїх тірольців.

Ярослав послухався, включив компакт і, мов вихором зметений, зник із кімнати. Лана провела його поглядом, не перестаючи дивуватися швидкості, з якою пересувається цей хлопчик. Біль у серці, який став її другим «я» з того моменту, коли вона вперше побачила Яся, знову нагадав про себе — гостро, пронизливо. Яким був би її син? Непосидючим розбишакою? Тихим, «книжним» хлопченям в окулярах? Вайлуватим ведмежатком? Одне Світлана знала точно — яким би не був її малюк, вона любила б його. Захищала б. Виховала б так, щоб був схожим на тата.

Я любила б тебе, синку. Я люблю тебе. Люблю.

— Ось, — Ярослав виник у дверях, тримаючи в руках тацю з філіжанкою, над якою піднімалась духмяна пара.

— Це гарячий шоколад. Саме те, що вам зараз потрібно. Я сам його варив.

— Та невже? — слабко всміхнулась Лана — вуста її погано слухались.

— Точно вам кажу, — простягаючи їй тацю, запевнив малий. — Ніякого порошку з пакетиків, ніяких сухих вершків та іншого лайна — тільки добірне какао, трішечки вершкового масла та ванілі. Це мене мама навчили.

— Навчила вживати слово «лайно»?

— Ви ж мене не викажете, правда? — Ясь зазирнув їй у вічі з таким благальним виразом веснянкуватого личка, що, будь вона Іудою — і то не зрадила б його. — Якщо мама дізнаються, що я так говорю, мені капут. Вони винесуть телевізора на смітник, як і обіцяли. І тоді прощавайте, фільми зі Стівеном Сігалом, і прощавай моє юне життя.

— Що, все так безнадійно? — витираючи сльози, що навернулись на очі від сміху, уточнила Світлана.

— Ще гірше. Кажу ж вам, повний каюк, — конфіденційно понизивши голос, скрушно промовило зеленооке чортеня. — Мама в нас такі — слів на вітер не кидають. А взагалі-то, у нашій сім’ї патріархат — як тато сказали, так по-маминому і буде!

Захлинаючись сміхом і какао, яке — малий не збрехав — було найкращим напоєм з усіх, які Лана будь-коли куштувала, вона погладила Ярослава по шовковистому волоссю і спитала:

— А чому саме Сігал? Хіба ти, крім бойовиків, нічого не дивишся?

— Дивлюся, — весело розколовся Ясь, із задоволенням спостерігаючи, як гостя, прикривши очі, вдихає аромат зготованого ним шоколаду. — Усякі там слиняві мультфільми, комедії, зняті дорослими дядьками, які думають, що пам’ятають, якими вони були в дитинстві, а насправді не пам’ятають ні скільки горілки вихлебтали вчора, ні, певно, скільки в них нині власних дітей, теж. Чесно кажучи, мама стверджують, що Сігал тому грає в бойовиках незворушного одинака, що зі своєю кам’яною мармизою не годен зіграти більш нічого, окрім хіба що статуї Командора, і вважають, що ці фільми псують мій смак, проте миряться, бо в мене немає інших поганих звичок.

— То ти ідеал? — піддражнила Лана.

— Практично — так. Виходьте за мене заміж.

— Прямо зараз? — безпорадно спитала Світлана, коли відкашлялась.

— Ні, — визнало хлопченя і похнюпилось. — Треба почекати. Принаймні років десять. А ви ж не будете стільки чекати? — Ярослав підвів очі і з такою надією поглянув на неї, що вона ледь не бовкнула «буду».

— Юначе, тобі скільки років?

— Вісім.

— Прекрасно. А мені двадцять п’ять. Різниця у сімнадцять років — то забагато, як на мене. Я могла б мати такого сина, як ти.

Оце так прямо в яблучко, раба Божа Світлано. Таки могла б. І де він тепер, твій син?

Господи, хоча б зараз не втручайся. Дай мені спокій. Що за звичка — лізти в розмову? Мені треба зосередитись.

Відмахнувшись таким чином від гласу Божого, Лана простягнула руки і поклала їх на худенькі плічка Яся.

— Серденько, коли ти виростеш, то неодмінно зустрінеш ту…

— О, я придумав, — малий, вочевидь, ніколи не впадав у відчай. — Ви народите доньку, а я стану великим і оженюсь на ній. Тільки щоб була на вас схожа, чуєте? — видавши на-гора це держзамовлення, Ярослав замислився над кандидатурою батька своєї майбутньої нареченої — було помітно, що він звик тримати все під контролем.

— У вас є хлопець?

Давай, раба Божа, розкажи малому про всіх твоїх «хлопців». Тільки попередь його, що це надовго. Один перелік, без характеристик, і той потягне на кілька годин.

Спасителю, ну не треба перебільшувати.

— Постійного немає.

— Тоді ми віддамо вас за вуйка Олексія.

— Прекрасно! — з ентузіазмом вигукнула Лана. — А ти не хочеш спитати, що з цього приводу думає сам вуйко Олексій?

— Та ні, не хочу, — хлопченя дивилось на неї так здивовано, ніби вона запропонувала йому поцікавитись у бекону, а чи бажає той, щоб його з’їли. — В таких речах усе залежить від жінки. Невже ви цього не знали?

— Та якось забула. З голови вискочило.

— Тільки я вас попереджаю, — із виглядом лікаря, що обговорює з пацієнтом профілактику хвороби, мовив Ясь, — це буде непросто. На вуйка Олексія багато жінок хотіло лапу накласти, та тільки всі опеклися.

— Твоя мама розповідала мені, який він популярний. Але боюся, що…

— Не бійтеся. Я вам допоможу. Удвох ми його обдуримо.

Світлана допила какао і поставила філіжанку на тацю. Дзвінко співали тірольці, в повітрі плавав аромат ялиці, а вона, сидячи на килимі, напроти восьмирічного змовника, цілком серйозно дослухалась до його неймовірних ідей. Це все Різдво. Його таки слід зустрічати вдома. Тоді, принаймні, ніхто, крім стін твоєї квартири, не помітить, що ти тихо помішана.

— Наскільки я зрозуміла, моя думка теж не має значення?

— Ваша? — гладеньке чоло Ярослава на мить зібралось зморшками — здавалось, він сумнівався, чи здатна жінка думати. — Ну чому ж, звичайно, має, — нарешті видав він. — Ви ж повинні сказати «так» біля вівтаря, хіба ні? Ну, коли священик спитає вас, чи збираєтесь ви любити і…

— Я чула, про що питає священик, — не витримала Лана, — та запевняю тебе, в найближчі п’ять років до мене особисто він не звернеться.

— Ви вважаєте? — Ясь хмикнув. — Так от що я вам скажу — ви побачите вуйка Олексу і закохаєтеся в нього по самісінькі вуха.

— Що ж, кажуть, Різдво — то час чудес. Та поки цього дива не сталося, — мовила Світлана, підводячись і позіхаючи, — я, з твого дозволу, свахо, піду трохи відпочину.

— А якщо я не дам вам дозволу? — лукаво всміхнулось хлопченя.

— Дуже прикро, та доведеться лягти спати без нього. Правда, не знаю, чи зможу я заснути. Без твого благословення до мене і сон не прийде.

— Кепкуєте? — весело промовив Ясь. — Побачимо, на чиє вийде. А ви мені дозволите нести за вами серпанок? Я взагалі-то цих сопливих церемоній не люблю, але ви будете дуже гарною нареченою — у білій сукні та довгій фаті.

— Обіцяю, — урочисто проказала Лана, поклавши руку на серце, — ти носитимеш за мною фату на усіх без винятку моїх весіллях. Аж до твоєї пенсії.

Ярослав розреготався — видно, уявив себе шістдесятирічним, що із серпанком у руках кульгає за нареченою, якій добряче за сімдесят.

— Гаразд, тоді відпочивайте, — великодушно дозволив він. — Ви повинні добре виглядати, коли прийде вуйко… усе-усе, мовчу, — обірвав він сам себе, помітивши, як страждальницьки закотила очі Лана. — Все одно — ви маєте бути свіженькою. А у вас темні кола під очима, і…

— Це тому, що я мало сплю і багато працюю.

— І багато плачете. Чому?

— Це дуже особисте.

— Але ж я ваш друг, — Ярослав узяв її за руку. — Справжній друг. Розкажіть мені, чому ви так часто плачете?

— Бо в мене, — несподівано, немов здалеку, почула Світлана свій власний голос, — міг бути син майже твого віку. На рік молодший. Кожного разу, як я на тебе дивлюся, я бачу…

Його.

Спасибі, Пане мій, за підказку. Я бачу те, що від нього лишилось. І те, яким він міг би стати, але не стане. Ніколи.

— А що з ним трапилось?

— Він, — слова раптом зробились дерев’яними, і їхні скабки безжалісно впивалися в горло Лани, — він помер.

— Від чого?

— Захворів.

Що, навіть малому боїшся сказати правду?

Особливо малому, Господи. Особливо — йому.

— Ви знаєте, — зі щемливою серйозністю озвався Ясь, — мама завжди говорять, що ті, кого ми втратили, так чи інакше повернуться до нас — такий закон буття. Це як коло, котре обов’язково повинно замкнутись. Треба просто бути уважними, щоб не пропустити їхню появу, ну, тих, що пішли від нас. Бо інколи вони приходять не в тому вигляді… Ви маму спитайте, я погано пояснюю, проте вони впевнені — і я вірю їм, бо за все моє життя мама жодного разу не обманули мене — так от, мама стверджують — ті, що померли, повертаються різними, їхні душі промовляють до нас у музиці, у краплинах дощу, у шумі прибою, вони кличуть нас щебетанням птахів і приманюють ароматом троянди, приваблюють грою сонячних промінців на річковому плесі, а ми проходимо стороною, оминаючи їх, і навіть не притишуємо кроки. Я впевнений, що ваш син повернеться. Ви тільки чекайте.

І це хлопчик, якому вісім років, — ледь перевівши дух у своїй кімнаті, думала Лана. Їй стало легше, насправді легше, хоча сльози, що бризнули якось самі по собі, неабияк знітили Яся. Це відчуття полегшення, що з’явилось перший раз за сім років, трохи здивувало її — невже вона оживає? Ні, звісно, перестилаючи постіль, міркувала Лана, вона не відлюдниця, вона… хто? Чи подивитись правді в лице і визнати, що вона людиноненависник, справжнісінький мізантроп? І що всі її спроби «жити суспільним життям», всі намагання повернутись обличчям до соціуму плідні, як ґрунт на Марсі? Та й що тоді їй залишиться, якщо правда підніме забороно, яке так довго і старанно чіпляла на неї Світлана, а під ним виявиться глумлива гримаса самоізоляції? Тієї, яка так уперто доводила всім, що вона самодостатня і цим щаслива, що вже і сама в це повірила. Повірила, що вона не потребує ані сильного плеча, ані жилетки, в яку можна виплакатись, ані дружніх жартувань, ані тепла — того, яке не дасть жоден вогонь, окрім сердечного, людського вогню. І коли іржаві обладунки штучно створеної самотності впадуть, чи не виявиться, що вона під ними гола та вразлива? І що світ, про який вона нічого не хотіла знати, теж не вмирає від бажання дізнаватись щось про неї? Взагалі не хоче знати її? Що він, такий великий і густонаселений, для неї пустеля?

Він повернеться. Ви тільки чекайте.

Лана впала на ліжко, обійнявши подушку як найближчого друга — власне, так воно і було. Сльози збігали по ніжних щічках, падали на кольорову білизну, висихали і з’являлися знову. В голові немов ухала зловісна сова — її крик бився об скроні, пульсував у вухах, а в грудях звучало щось, схоже на клекіт орла. Пташине царство. Її приватне пекло.

О, синку… і ти, Сергійку… чому ви покинули мене?