Маленький світ

— Еммо, ми принесли тобі стільки клопоту, що я навіть слів не доберу, щоб якось висловити тобі свою вдячність.

Емма посміхнулася і торкнулася його кінчиком пальця.

— Я так зріднилася з вами, що згодна на будь-які випробування. А зараз зловила себе на думці, що залюбки б пішла з вами у Ембіру. Тільки б не лишатися більше тут.

— Ти не хочеш бути поряд з батьком? Ти його не любиш?

— Мабуть люблю, та його неможливо любити. Він дуже злий. На всіх: на мене, на людей, на весь світ. Я не можу так жити.

— Чому він так ставиться до тебе? Адже батьки це найрідніші люди, вони вчать дітей жити та продовжуються у їхньому житті. Радіють за них, коли старіють.

— Не всі батьки однакові. На жаль. Скільки я себе пам’ятаю — він завжди був таким. Тому мама від нього пішла. Зустріла чоловіка і забрала мене, щоб почати нове життя. Вона завжди хотіла для мене кращої долі. Батько після того зовсім ніби сказився. Він ледве не вбив її тоді. Ми жили у чужому будинку, але почувалися набагато краще, ніж у своєму. Але тихе життя продовжувалося не довго. Мама захворіла і померла. Той її чоловік привіз мене знову сюди. Я не хотіла, але вибору не було. Батько навіть після смерті маму ненавидів. Тепер весь час звинувачує мене у тому, що я така ж як і вона — втечу з дому з першим ліпшим чоловіком. Він навіть не розуміє наскільки він правий. Я б так і вчинила та чоловіка, якому я змогла б довіритися ще не зустрічала. Тому вкотре знову повертаюся до цього будинку. Мені вже ненависне це місце, далеко від людей з вічними докорами батька.

Вона опустила очі і Тей помітив яка туга та самотність промайнула в них.

— Дивні ви, люди. Замість того щоб приносити радість своїм найближчим та найдорожчим — робите їх життя нестерпним. Твій батько теж нещасливий. Злість щастя не приносить. Але він міг змінитися заради тебе, і вам обом було б добре.

Раптом Емма спохватилася, через вікно вона побачила батька, який йшов до будинку. Вона швидко взяла кухлик і перекинувши накрила ним ембів. Та батько до будинку не увійшов. Вона лише почула як ляснув засов на дверях. А потім бачила у вікно як він від’їжджає. Тільки-но бричка сховалася за деревами, Емма відразу метнулася до столу і випустила хлопців з під кухлика.

— Ну ось, він поїхав. Зачинив двері на засов, щоб я не вийшла.

— А як же ти тепер вийдеш надвір? — скрикнув Форо, згадавши про фляги.

— Не переймайся, в мене є ще один хід. Знаючи свого батька я його давно вже зробила. Тільки користуюся ним не часто, щоб він не помітив. У моїй кімнаті відчиняється вікно. Хутко залазьте у кухлик!

Хлопці заскочили у середину, і Емма понесла їх з собою у кімнату. Там вона обережно зняла з вікна дерев’яну раму, яка тільки з виду здавалася міцно закріпленою. Далі взяла кухлика і накривши його рукою, щоб емби не випали, стрибнула униз з вікна. Обійшла будинок, і попрямувала до тої самої калюжі, у яку вони впали.

— Навіть не знаю як ви вибрались, могли б втонути у цій брудній воді.

— Навпаки, ми саме так і врятувалися. Якби впали на землю не знаю чи вижили б.

— Ось це місце! — вигукнув Форо показуючи початок їхньої дороги.

— Ні, тут вони ще були на місці, я перевіряв. Ми загубили фляги десь далі, думаю, коли ховалися від кота.

— Гаразд, я буду йти точнісінько по ваших слідах, показуйте куди ви йшли далі.

Емма йшла майже навшпиньки, потім присіла і поставила додолу кухля.

— Вилазьте і допомагайте, тут дуже брудно і я можу пропустити такий маленький предмет.

Форо швидко стрибнув і побіг, роздивляючись навколо. А Тей ледве переліз через край.

— Тею, що з тобою? — стривожилася Емма.

— Він пошкодив ногу, але від кота втікав добре, — гукнув Форо.

Тей ледве стримуючи стогін намагався посміхнутися.

— Тоді страх забрав біль. Я його майже не відчував.

— Сідай назад у кухля, ми впораємося самі.

Ненароком стало вітряно і темно, полив рясний дощ.

— Цього ще бракувало! Форо швидше, бо у мокрій багнюці ми їх зовсім не знайдемо. Тею я поставлю тебе з кухлем, і ти будеш роздивлятися навколо себе, потім я буду переставляти тебе далі.

— Гаразд, хоч якось я зможу допомогти!

Дощ розійшовся не на жарт. Великі краплі стіною летіли на землю і навіть збивали з ніг Форо, а Тей у кухлі вже був по коліна у воді. Емма кинулася до порогу і вхопила дерев’яну кришку від діжки, щоб прикритися від дощу.

— Є! Знайшов! — вигукнув Форо показуючи флягу Тею.

Той у відповідь посміхнувся і закрив обличчя руками. Емма теж зраділа, але продовжувала пошуки другої.

— Ось тут ми застрягли, — брудний і змочений до нитки Форо вовтузився біля порогу. Руками розгрібав багнюку і перевертав кожний камінець.

— Дивись, Форо! — Емма стояла на порозі на колінах і вказувала на те місце де вона їх знайшла під мискою. Там рівнесенько, мов на полиці, стояла друга фляга з росою.

— Є-є-є! — заверещав Форо.

Емма взяла її до рук, а потім нагнулася до Тея. Він був радий аж сяяв однак води у кухлику вже було йому по груди. Вона допомогла йому вилізти, вилила воду, і емби знову у неї залізли. Та тепер вони були щасливими, хоч дрижали обидва — аж зуби цокотіли. Емма відчинила двері і зайшла у будинок. Занесла ембів у кімнату, поклала їх на сухий теплий рушник. Вони навіть не збиралися витиратися, а відразу загорнулися у нього мов у ковдру. Дівчина тим часом змінила одяг і вийшла на вулицю, щоб зачинити двері, як вони були.

Далі так само залізла у вікно і приклала на місце раму. Ледве проробила цю роботу, як почула стукіт у дворі. Припавши до вікна вона побачила, що батько змочений ущент повернувся додому. Емма хутко сховала ембів на полиці, а сама мов блискавка впала на ліжко та вдала, що спить. Вже скоро важка хода батькових чобіт заставила здригатися її серце. Він обережно заглянув у кімнату, і хотів вже було піти, але кинув оком на її волосся. Воно було геть мокрим. Він зайшов ближче та заглянув на обличчя Емми. А вона так вдавано сопіла, що сумніватися причин не виникло. Здивування мабуть не покинуло його думок — хотів було доторкнутися до доньчиної голови та за мить передумав, і вийшов з кімнати. Емма з полегшенням видихнула.

Тей та Форо сиділи на полиці між книжками. Одяг у них був мокрий, хлопці геть змерзли. Окрім того, нога Тея вже не давала йому вільно рухатися і здорово набрякла. Емма повернулася до них, а потім тихенько підвелася і подала їм дві носові хустки. Грюкнули двері надвір — вона здригнулася. Господар вийшов за чимось на вулицю.

— Роздягніться, треба висушити одяг. Здається, сьогодні ми вже нікуди не підемо. Дощ не скінчиться до вечора. Завтра вранці, коли батько поїде на роботу я віднесу вас, — вона постелила їм свою стару рукавицю, — а зараз грійтеся та глядіть, щоб він вас ненароком не помітив.

Двері з вулиці знову грюкнули — і Емма різко впала на ліжко. Потягнула ковдру та вкрилася нею з головою.

На дворі стало зовсім темно. Рясні важкі краплі півночі торохтіли по даху, а у кімнаті було тихо і тепло. Зморені емби спали на м’якій рукавиці, розстеливши по книжкам свій одяг. Еммі знову снилася сонячна країна ембів. Поле усипане маками, і усміхнений Тей поряд. Він був на зріст людини, навіть вищий за неї самої, мужній та гарний. А потім вона знову бачила недобрі очі незнайомої дівчини. Вони ніби пронизували її наскрізь та заставляли боятися чогось. Чого саме вона так і не зрозуміла.

На ранок з’явилося яскраве сонце і сміливо порядкувало на вимоченій за ніч землі. Добралося і в кімнату, залоскотавши сонні дівчачі очі. Емма потягнулася і встала з ліжка. Нічний сон, мов метелик пурхнув у вікно, не лишивши по собі ні сліду. На ту хвилину у її пам’яті кілька минулих насправді днів здавалися сном. Але очі зупинилися на книжковій полиці і стало зрозуміло, що то був зовсім не сон. Форо ходив по книжці перегортуючи сторінки та роздивляючись малюнки.

— Доброго ранку, Еммо! — закричав Форо. — Як спалося?

— Чудово. Спала мов вбита.

— Ми так і думали. Бо я вже кілька разів гукав, а ти не чула, — додав Тей.

Вона підставила їм долоню та опустила на стіл.

— Чекайте тут, я подивлюся де батько і повернуся. А заодно принесу вам щось поїсти.

Вона визирнула з кімнати, а потім прослизнула тихенько крізь двері. У будинку було тихо. Батька ніде не було, а двері були зачинені знадвору. Емма виглянула у вікно щоб переконатися, що його таки немає. Потім узяла зі столу шматок хліба і понесла хлопцям.

— Вибачте, нічого кращого нема. Коли мене немає вдома батько майже не готує їжу. Зараз я зберуся і ми вирушимо.

Тей чомусь засумував. Ще вчора він був готовий хоч бігти у Ембіру. А сьогодні ніби злякався. Злякався, що не побачить більше Емму. Її прекрасного волосся і чарівного погляду. Навіть сердився сам на себе через це. Адже вдома помирала Сіда, а він марив про щось надзвичайне. Про дівчину яка у сотні разів більша за нього. Він так хотів сказати Еммі про свої думки, але не наважився. Напевно, вона б просто розсміялася. Хіба можлива така пара?! А ще, у нього нестерпно боліла нога, якби зараз потрібно було б іти пішки — він би вже не зміг. Тому, засмучений та ослаблий очікував повернення додому. Емма швидко зібралася, та поставила перед ними металевого кухля, для пересування. Вона допомагала Тею залізти, і дуже хвилювалася за нього. Адже допомогти не уявляла чим. Тому вирішила чим швидше віднести їх до печери, аби вдома хлопцеві надали допомогу. Обійнявши міцно кухля вона пролізла у вікно і направилась до лісу. Думала ще й про те, щоб вчасно повернутися. Бо цього разу навіть не знала на що чекати від батька. Дорога була не близькою, до того ж, вказати впевнено місце печери вона не могла. Невідомо скільки часу могло піти на пошуки.

Ліс був мокрим та холодним після вчорашнього дощу. В деяких місцях було важко йти через багнюку. Та вже скоро перед очима постало підніжжя гір. Емма старалася пригадати місця де вона була у той день, коли з’явилися емби, та марно. Каміння скрізь було однакове і де саме вона тоді зупинялася не пам’ятала точно. Вона втомилася та сердилася сама на себе. Виявилося, що й цей останній крок був не таким легким для них, як вона вважала.

— А що, як ми його не знайдемо? — з острахом промовила вона до хлопців.

— Ні, не говори так, — заперечував Тей. — Обов’язково знайдемо. Треба уважніше роздивлятися.

Але на жаль нічого схожого на те місце не було. Тільки каміння та дерева. Сонце вже перевалило з середину неба і Емма занервувала.

— Тею, мені потрібно повертатися. Якщо батько не застане мене вдома, я навіть не знаю що буде. А ще коли він зрозуміє, як я вийшла… Навіть боюся думати.

— Так, звичайно, повертайся. Здається в нас ще є у запасі декілька діб. Я буду молитися за Сіду.

Емма ще раз озирнулася та не зупинившись ніде поглядом, попрямувала додому.

Вдома відразу взялася за справи. Часу було обмаль, вона лишила хлопців на столі, а сама заходилася готувати обід.

Форо уважно роздивлявся усі предмети які стояли поруч, а Тей слідкував за Еммою. Вона заклопотано поралася на кухні навіть не звертаючи на них уваги. Більше за все вона хвилювалася про те, що скаже батько, коли повернеться. Він обов’язково спитає чим вона займалася і чому досі не готовій обід. Саме тому у руках у неї все ніби підлітало, робилося швидко та вправно. Форо у цей час знайшов на столі крихту і смакуючи з’їв її.

— Ой, я зовсім забула, ви ж голодні! — вигукнула вона побачивши те. — Вибач, Форо, я зараз дам тобі картоплі, вона вже готова.

Емма подивилася на Тея і помітила, що він сидить не рухаючись поклавши перед собою хвору ногу.

— Тею, дуже болить? — картала вона себе, що нарешті звернула на нього увагу. — Я навіть не знаю як тобі допомогти. Зажди, зараз ми накладемо компрес. У батька є трав’яний настій, можливо стане трохи легше.

Вона відірвала шматочок тканини і змочила її у жовтуватій рідині. Потім дуже обережно допомогла Тею звільнити від одягу ногу. Біль був нестерпним, але Тей зціпив зуби і лише кривився. Він не хотів, щоб Емма бачила його таким слабким.

Не дивлячись на те, що руки у Емми були у декілька разів більшими за нього самого, вони були ніжними і такими обережними, що він навіть не помітив як вона швидко впоралася.

На вулиці почувся гуркіт. Емма виглянула у вікно і швидко повернулася.

— Ходіть сюди, батько приїхав. Я віднесу вас у кімнату, інакше він вас помітить.

Вона обережно висадила їх на полицю й закрила двері кімнати. У ту саму мить вхідні двері будинку голосно грюкнули.

Емма мовчки насипала супу і поставила на стіл. Батько так само мовчки взявся за обід, позираючи іноді на неї з під лоба.

— Дякую! — нарешті сказав він, лишивши пусту тарілку. — У мене є до тебе розмова. Я хочу щоб ти завтра вранці поїхала зі мною у місто.

Емма з тривогою опустила очі.

— Навіщо?

— Мені треба буде допомога.

— А ще обов’язково?

— Так. А що таке, ти не згодна?

Емма прикипіла на місці з купою думок у голові.

— Та я трохи погано себе почуваю… — не знала вже що й вигадати. Хоча і справді почувалася слабкою та не звернула на це уваги.

— Гаразд, якщо вранці стане гірше лишайся вдома.

Батько говорив коротко і зрозуміло, так було завжди. Він був не дуже балакучим. Лише коли сварився то міг говорити багато. А зазвичай був похмурим та мовчазним.

«Вранці повинно стати зовсім «погано» інакше віднести ембів ніяк не вийде!» — думала Емма вкладаючись у постіль.

Спала вона цієї ночі погано. Весь час вертілася і не могла знайти зручного положення. До ранку ніби й заснула, але чула все, що навколо відбувається. Мерещилися якісь тіні та голоси. Дуже хотілося пити, ніби не могла прокинутися, щоб встати. Відкрила очі лише коли важка батькова рука торкнулася її чола.

— Та ти справді захворіла, — буркнув він, — на жаль вдома зовсім нема ніяких ліків. Мені доведеться купити щось у місті, але раніше ніж після обіду я не повернуся. Зараз змочу у холодній воді хустку та хоча б до лоба прикладатимеш.

— Ні, зі мною все гаразд! — спохватилася Емма, та відразу ж безсило сповзла на ліжко.

«Нічого собі, перестаралася! — думала вона про себе, — хотіла вдати хворобу, а захворіла насправді».

Обличчя горіло, дуже боліла голова та зовсім не було сили рухатися. Недавній дощ все ж лишив по собі слід.

— Там у столі є пігулки, — показала вона батьку рукою.

Він підвівся і відчинив ящик. Там справді лежало декілька пігулок аспірину. Він подав їй одну та сходив за водою. А потім сказав, що вже час на роботу і пішов.

Емма випила пігулку і подивилася на полицю з книжками. Емби обережно виглядали з-за книжок. Більше за все вона зараз хвилювалася за них. Адже у неї зовсім не було сили йти з ними до лісу. А це означало, що бідна Сіда ніколи не одужає. Хлопці нізащо самі туди не дійдуть. До того ж, Тей не міг ходити через хвору ногу. Вона схвильовано обмірковувала все це у запалених мізках та твердо вирішила все таки йти.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона, — я зараз встану і ми вирушимо у дорогу.

Вона почала підійматися. Після прийнятої пігулки стало легше та не зовсім. Ослабле тіло не слухалося і хлопці бачили як невпевнено вона стоїть на ногах.

— Еммо, зачекай! Не поспішай, полежи ще трохи. Відпочинь, часу ще трохи є! — вигукнув Форо.

Тей мовчав. Зараз він не знав що робити, його становище було таким же і вимагати від хворої дівчини допомоги навіть язик не повертався. Він відчував острах. Смілива та кмітлива Емма, яка здавалася йому всесильною, раптом стала слабкою і беззахисною. Ще більше хвилювало те, що допомога тепер потрібна була їй, а він був безсилим.

Емма послухалася Форо та знову прилягла. Випила ще одну пігулку, бо відчувала, що жар не минає. Потрібно було дочекатися поки впаде температура, а потім, за той час поки діють пігулки віднайти печеру. Вона закрила очі і відчула, що змерзла. Вкрилася з головою і непомітно задрімала. Але за мить знову розплющила очі, бо почула стукіт у вікно.

— Еммо, що це за звук? — вигукнув Форо.

— Здається хтось тарабанить у шибку. Зараз я подивлюся.

Вона повільно встала і вийшла з кімнати. А потім емби чули якусь дивну розмову та кроки. За хвилину Емма повернулася, на її вустах була посмішка.

— Як же вчасно! — промовила вона і пройшла повз них до вікна. Незабаром у розчиненому вікні з’явилася знайома постать. Це був Дарк.

— Привіт! — вигукнув він перестрибуючи раму.

— Дарку, як добре, що ти прийшов! — Емма радісно обійняла його за шию.

— А що таке, чому ви всі такі сумні? Я не стримався, дуже хотів знати як закінчилася історія, а бачу, що хлопці ще тут. Сталь! Але ж у вас обмаль часу!?

— Про це й мова, сідай, — потягнула його за руку Емма.

— Чому ти замкнена?

— Дарку, надто багато питань і зовсім мало часу. Дуже потрібна твоя допомога.

Вона оперлася на подушку бо говорити було не легко, кожне слово било у голову і Емма аж заплющувала очі.

— Гаразд. Сталь! Ти зовсім хвора! Говори, я все зроблю. Після тої жахливої квітки я більше нічого не боюся.

Він був веселий та швидкий. Прикрив Емму ковдрою, подав води і сів поруч.

— Ембів треба віднести до печери. Справа у тім, що я забула те місце, як ти й казав. Ми вчора кілька годин його шукали і не знайшли. Та я згадала про уламок скелі, коло великого дуба. Там є щілина між камінням. Швидше за все печера там. Але я захворіла, а у Тея пошкоджена нога, він зовсім не може йти. Дарку, треба віднести їх сьогодні, інакше все що ми робили даремно. А головне — загине сестра Тея.

Голос Емми сів але вона так швидко говорила, що аж дихати стала частіше.

— Гаразд, гаразд. Не хвилюйся так! Лежи, відпочивай. Мабуть я відчував це, тому й прийшов. А квітка ваша відцвіла і перетворилася на купу… не буду говорити чого. Я бачив у новинах. Тепер поясни як дібратися до великого дуба?

За кілька хвилин Емма змалювала йому стежку по лісі, яка виведе їх до підніжжя гори у потрібному місті.

— Ні, я надто хвилююся, що ви не знайдете печеру. Я йду з вами! — проказала вона захриплим голосом.

— Навіть не думай, ти ж зовсім хвора. Я знаю цей ліс не гірше тебе, ми знайдемо те місце — відказав Дарк а потім повернувся до ембів.

— Ну що хлопці, готові? Сталь! Ніяк не звикну до цього дива. Чому ми їх не сфотографували?

— Цього не можна робити, якщо про них дізнаються люди життя їх перетвориться на жах. Та й від нас не відчепляться доки не випитають місце де знаходиться Ембіра, і той малесенький світ вже не буде таким ідеальним.

— Еммо, дякуємо тобі, ти надзвичайна дівчина і мені дуже шкода з тобою розлучатися, — сказав Форо тримаючи її за пальця, — на жаль, це не можливо, але я б дуже хотів запросити тебе у Ембіру, і тебе Дарку.

Дарк посміхнувся і простягнув кружку:

— Що, будемо вирушати? Нам ще далеко йти.

— Так, — нарешті вимовив хоч слово Тей. — Дякуємо за все. Еммо, чи ти б пішла з нами зараз, якби стала такою ж як ми? Так це здається смішним, але все ж таки я хотів би знати.

— Так Тею, пішла б, мені навіть наснилося це. Але то був тільки сон. Я сумуватиму за вами.

— Ми теж.

— Ходімо хлопці, Еммо, я повернуся і все розповім!

Дарк швидко виплигнув у вікно тримаючи кружку. Емма довго дивилася у слід, хоча його вже зовсім не було видно. Вона навіть на мить забула про хворобу, аж поки ноги не стали зовсім безсилими, і довелося лягти у ліжко.

Хлопці довго блукали по схилам у пошуках великого дуба та нарешті знайшли його. Дарк зупинився напроти, роздивляючись скелю.

— Он туди! — раптом вигукнув Форо.

— Але ж тут нема ніякої печери?!

— Це ти її не бачиш, тому що вона дуже маленька, і знаходиться у середині скелі. Он з тої щілини ми вийшли, а он там лежала сумка Емми, тепер я все згадав. Опусти нас тут!

— Добре, якщо це тут. Зажди Тею, я допоможу тобі вилізти.

Він обережно взяв хлопця у руку і поставив прямо біля скелі. Тей поморщився і ледве втримався на ногах.

— Що, болить?

— Все більше і більше. Але тепер все буде добре. Старий Зуф мені допоможе. У нього є зілля від усіх хвороб. Дарку, ти дуже добра людина. І я буду пам’ятати про цю допомогу все життя. Жалію лише про те, що ми такі різні і не можемо бачитися. Але ти назавжди лишаєшся нашим другом.

— Дякую. Радий був допомогти.

— У мене є прохання, чи виконаєш ти його?

— Звісно, кажи.

— Я хочу, щоб ти переказав Еммі, що я буду чекати на неї на цьому місці за сім ночей. Передаси?

Форо витріщив очі від здивування.

— Тею, що ти таке говориш? Зуф казав про те, що скеля відчиняється всього раз, більше ми не зможемо пройти крізь неї.

— Я пам’ятаю, Форо. Та ти Дарку все одно передай.

— Авжеж передам.

— Дарку, він з глузду з’їхав! А все через Емму. Закохався у людину, святі небеса!

— Сталь! Що, справді Тею? — Дарк посміхнувся.

— Форо, замовкни будь ласка. Ходімо!

Тей виглядав сумним та сердитим. Форо повернувся до Дарка і з кумедною посмішкою погойдав головою. Дарк у відповідь розуміючи ворухнув плечима, а потім ще раз додав:

— Тею, я передам, обов’язково!

— Дякую.

— Емби помахали руками і зникли між камінням.

— От і все…, — промовив сам до себе Дарк. — І казці кінець.

Він ще затримався трохи, а потім швидко побіг по схилу, шукаючи дорогу між деревами. А коли вже добіг до будинку Емми зрозумів, що господар вже вдома. Батько Емми приїхав раніше та привіз лікаря. У цей час той саме оглядав дівчину. Дарк зайшов у будинок і натрапив на недобрий погляд батька.

— Чого тобі? — запитав той суворо.

— Хотів Емму побачити.

— Вона хвора й не встає з ліжка. Іншим разом прийдеш.

— Та я лише кілька слів…

— Не чуєш, чи що? Іншим разом кажу.

Голос чоловіка запевняв, що з ним краще не сперечатися, а очі вже набиралися блискавок. Дарк знав крутий норов Емминого батька, і не став більше нічого казати. Попрощався і вийшов.

Емма чула це все зі своєї кімнати, і не могла нічого вдіяти — лікар саме прослухував її дихання.

Вона так занервувала, що серце закалатало. Дуже хотілося знати як все скінчилося та де тепер емби, але Дарк пішов.

— Не хвилюйся так! — подивився лікар у очі дівчині. — Звичайна застуда, запалення легенів поки що нема, це добре, — пояснив він батькові, коли той зайшов у кімнату. — Зараз напишу які ліки потрібно купити, а вдома більше теплих напоїв та вітамінів. Температури вже нема, але надвечір може знову з’явитися тому не гайте часу — відразу придбайте все, що я напишу!

Емма навіть не чула, що він говорив. Більше за все вона шкодувала, що не поговорила з Дарком. Хотілося встати і бігти за ним, тільки б почути чим усе скінчилося. Адже тепер він поїде додому у місто, і побачитися вони зможуть ще не скоро. До того ж, зараз вона ще й хвора. Емма була у відчаї. Єдине, що заспокоювало, було те, що вона повністю довіряла Дарку. З ним емби у безпеці. Знайшли печеру чи ні — він про них все одно подбає.

Вже скоро брязкання замка відволікло її від хвилюючих думок. Але рівно на хвилину. Батько зачинив двері і повіз лікаря додому. Емма встала і почала знервовано ходити по кімнаті. Зупинилася біля вікна.

— «Ні, це безглуздя!» — прошепотіла вона до себе, зупиняючи необережну думку догнати Дарка. — Я не встигну, а батько коли повернеться з ліками і не застане мене, мабуть прокляне назавжди. Що ж робити? Вона заламувала руки від безвиході, бо розуміла, що не зможе нічого зробити.

Раптом за склом з’явилася знайома скуйовджена голова.

— Дарку… — прошепотіла вона. — Дарку! — відразу кинулася до скла та відчинила вікно.

— Яка ж я рада тебе бачити! І як добре, що ти здогадався це зробити. Інакше я б з глузду з’їхала від невідомості. Ну, говори швидше знайшли печеру?

— Так, не хвилюйся, знайшли. Я провів їх до самої скелі. До речі якби не вони я б ніколи не знайшов отвір між камінням. Він занадто малий.

— Ну от і все, — видихнула Емма і присіла на постіль. На жаль ця неймовірна пригода скінчилася. Не знаю чому, але мені було дуже важко розлучатися з ними.

— Так, дійсно неймовірна та ще не зовсім скінчилася!

Дарк простягнувся поруч з нею, і якось дивно посміхався.

— Що, ти маєш на увазі?

— Тей тобі просив передати дещо.

— Що саме? — у Емми ніби щось залоскотало у грудях після цієї новини. А Дарк неначе знущався, смакуючи її.

— Форо мені розказав одну річ. Ніби Тей у тебе закоханий.

— Дарку, не мели дурниць! Говори вже що він переказував.

— Тей буде чекати на тебе біля печери, за сім ночей.

— Справді?! Навіщо?

— Та хіба ти не зрозуміла, це ж побачення!

— Слухай, годі шуткувати, яке між нами може бути побачення? Згадай який він і яка я.

— Так, так. В котрий раз переконуюся, що для справжніх почуттів меж не існує.

— Ні, це неможливо. На жаль.

— Ти хочеш сказати, що не підеш?

Емма подивилася на нього і відвернулась.

— Звісно, піду. Я дуже хочу його побачити. А от навіщо…

— Не забігай уперед. Хай все йде як йде. А далі побачиш.

— Дарку, це навіть смішно. Добре, що окрім тебе, цього ніхто не знає.

— Сталь! Тепер ти мене розумієш, навіть розказати нікому не вийде, бо не повірять і засміють. То що, я пішов?! Ти одужуй хутчіш. А за сім днів я з’явлюся, щоб запитати у тебе про що була мова на побаченні.

Він підморгнув і поліз у відчинене вікно. А Емма здавалася собі зашарілою та збентеженою, і сама не знала, що очікувати від цієї зустрічі.

Коло водоспаду, у холодній вологій печері вже котрий день очікував на хлопців старий чаклун. Часу на спасіння Сіди було все менше, а їх не було. Він то з тривогою чекав на дорогоцінну росу квітки, то лаяв себе за те, що відпустив хлопців у таку небезпечну подорож. Все важче з кожним днем була думка як він буде дивитися у очі Залди. Зуф відчував провину перед жінкою, хоча вона ні разу не обмовилася про це ні словом.

Що буде коли вони зовсім не повернуться? Зуф боявся про це навіть думати. Але коли згадував свято примирення, і те пророцтво, яке випало Форо, заспокоював себе: життя у хлопця повинно бути довгим. Те що через нього пророчили ембам духи завжди здійснювалося. Отже Форо повернеться обов’язково. А от Тей — це інша справа, його майбутнє чаклун не питав. Та ще була Сіда. Дівчина згасала з кожним днем і він це розумів.

За увесь цей час він ні разу не відчував підтримки духів у своїх молитвах. І знав, що вони не допомагають йому більше. Зуф порушив закон показавши ембам вихід у інший світ. Чи пробачать йому це коли-небудь, чи ні він не знав. Тому був змучений своїми думками та виснажений безсонними ночами і очікуванням.

Та годі було й говорити, яким він був щасливим коли побачив за водяною стіною водоспаду дві знайомі тіні. Хлопці зробили крок і опинилися поруч. Зуф обіймав та цілував їх мов своїх синів, розуміючи небезпеку через яку вони пройшли. Часу на розмови зовсім не було, тому вони відразу вирішили йти. Побачивши Тея, Зуф захвилювався та усю дорогу допомагав Форо нести товариша. Сам хлопець вже зовсім не міг рухатися, і навіть більше не стримував стогін. А старий лаяв себе весь час за те, що так необачно не взяв з собою потрібних засобів. Адже він знав, що хлопці могли бути пораненими чи занадто виснаженими.

Сонце вже сідало, коли вони нарешті дійшли до будинку Тея та Сіди. Посадивши Тея на стілець чаклун оглянув ногу та відразу побіг додому за травами. Тей повернув голову і подивився на ліжко. На ньому, бліда мов крейда, з посинілими губами лежала Сіда. В ній не було навіть натяку не життя. Тей злякався, і забувши на мить про біль у нозі відчув різкий щем у серці, хвилюючись за сестру.

— Форо, невже ми спізнилися?! Подивися, вона ніби нежива…

— Зуф говорив, що лишилося кілька днів. Вона жива, інакше він так не радів би побачивши нас.

На порозі з’явився захеканий чаклун. Він ніс у торбі багато різних пляшок та жмути сухої трави.

— Форо, допоможи мені будь ласка. Треба перекласти Тея на ліжко, і роздягти.

Форо зробив все як сказав чаклун і чекав поруч. Зуф змішав кілька гілочок сухих трав і підпалив їх. Вони диміли у хаті, і наповнили її ароматом гіркувато-солодкого присмаку. Потім дістав білу жирну мазь та помазав нею все тіло Тея. Біль вщух і хлопець трохи заспокоївся. Але це було дуже ненадовго. Чаклун погойдав головою і замислившись відійшов.

— Форо, ми надто довго йшли, він у жахливому стані. Лікування буде тривалим. — Потім повернувся і налив щось у чашку, — На, випий, — сказав він до Тея. Зовсім скоро хлопець заснув міцним сном.

— Ну от, Форо, тепер хай він відпочиває, а мені ще потрібна буде твоя допомога. Я зараз почну готуватися до пробудження Сіди, це займе деякий час. Мені треба зробити цілющій відвар. А ти у цей час біжи додому. Залда зійде з розуму чекаючи на тебе та й Міра весь час плаче. Піди заспокой їх, а потім знову прийдеш, тільки не затримайся надовго.

— Гаразд дядьку Зуфе, я скоро повернуся!

Форо вибіг на вулицю і підстрибуючи кинувся з обгородженого лозою двору. Сонце вже майже сховалося за обрій і лише краєм торкалося верхівок густих дерев. Вони переливалися яскравими відтінками змінюючись то у помаранчевий колір, то у зелений, то знову у свій рідний блакитний. Форо зупинився на мить роздивляючись навколо, і глибоко вдихнув повітря. Воно ніби медом охопило ніздрі, солодко розійшовшись по грудях. Здавалося цілу вічність він не був удома, хоча пройшло лише декілька днів. Посміхаючись він підняв руки до сонця ніби погладив його край, який ставав все меншим і меншим. Потім озирнувся, чи не помітив хто його дивацтва, і знову побіг по знайомій стежці, радіючи очікуваній зустрічі з рідними.

Коли він заскочив у будинок Залда він несподіванки впустила великого глека, і він розколовся на частини. Та вона навіть не глянула на них, а переступивши кинулася у обійми сина.

— Живий, Святі Небеса! Я стільки сліз виплакала, що з них можна було ще одну річку пустити у Лешті. Як же ти схуд та який брудний. Сідай-но швиденько поїж. Я пекла сьогодні хлібного коржа, він ще досі теплий.

Форо не міг заспокоїтися від радощів. То роздягався метаючись по кімнаті, то хватав їжу, заштовхуючи собі у рота та у карман.

— Сядь поїж, чому ти бігаєш, чи ще десь збираєшся йти?

— Так мамо, сьогодні Зуф буде будити Сіду, і потрібна моя допомога. Тей поранений і нічим не зможе допомогти. Ми ледь живого принесли його додому.

Залда присіла на лавку, прикривши рукою рота. Вона не зводила очей з сина радіючи його поверненню та разом з тим страшенно переживала за Тея і Сіду.

— Мені теж піти, Форо? Я буду допомагати!

— Ні, мамо. Чаклун не допустить цього. Ти ж знаєш, усі його обряди, це таїнство яке не повинен ніхто бачити. І я теж. Але йому потрібна допомога. Певно Сіду треба буде підіймати або ще щось, розумієш?! Я теж не повинен там бути.

— Так синку, розумію. Як таке могло статися, навіщо вона це зробила? Скільки днів я про це думаю, і ніяк не зрозумію. Адже вона знала, що усі настої старого Зуфа не тільки лікують, а й отруюють. Без його дозволу не можна було навіть торкатися до них. Вона знала про це більше за всіх.

— Це той клятий Беш у всьому винен, мамо. Зовсім через нього голову втратила. Та не хвилюйся. Ліки ми принесли. Чаклун врятує Сіду, і все буде добре. Я маю йти!

— Так, синку, йди. Хай допоможуть вам Небеса!

Вона поцілувала його та погладила по скуйовдженій голові.

— Зажди, а як же Міра? Вона чекала на тебе, і всі ці дні проплакала разом зі мною.

— Так, Міра… Я прийду до неї як тільки все скінчиться. Якщо вона зайде, скажи, що я весь час про неї думав, так і передай!

Форо вискочив надвір і помчав по вже ледь помітній у темряві стежці.

Коли зайшов до будинку де вже чаклував Зуф, відразу закрив носа. Відвар який готував старий був вже готовим, і сморід від нього бив у носа аж дихати було важко. Він глянув на старого і побачив, що той ходить у товстій пов’язці, яка затуляє йому рота і носа. Чаклун побачив хлопця і простягнув тканину. Форо навіть не замилюючись пов’язав собі так само. Відразу згадав звідки чув цей сморід — майже так само пахла квітка за якою вони мандрували у світ людей. Зуф прибрав все зі столу і велів покласти туди Сіду. Потім вони віднесли Тея у іншу кімнату і зачинили її, щоб він не дихав цим їдким випаровуванням. Тей досі був непритомний і виглядав не набагато краще сестри. Але коли взялися за Сіду, Форо злякався не на жарт. Дівчина справді була як мертва: посиніла шкіра і затверділе тіло. Він перелякано глянув на Зуфа, чекаючи на відповідь.

— Так, вона ледь тримається, якби ви затрималися довше не встигли б, — розуміючи відповів чаклун.

Вони заголили тіло дівчини і Зуф почав обмазувати його чорною липкою рідиною. За кілька хвилин рідина всмоктувалася у шкіру, і він робив це знову. Форо від здивування ледве дихав і не вимовляв ні слова. Вперше він був присутнім під час лікування у чаклуна, а після всього пережитого думав більше нема чому дивуватися, та помилявся. Після третього разу шкіра Сіди набула іншого відтінку. Вже не була такою синьою, а тіло стало м’яким. Це було видно по дотику пальців старого чаклуна. Навіть її чорне зблякле волосся стало яскравішим. Форо полегшено зітхнув. Здається отрута покидала нерухоме тіло. Він сидів у кутку і тихесенько просив у духів для неї одужання.

Чаклун розклав навколо Сіди з чотирьох кутків сухе зілля і запалив його. Коли дим вже добре розійшовся навколо він почав читати закляття і обходив Сіду по колу. Форо аж рота відкрив під пов’язкою, коли побачив, що у цей час почало робитися. Увесь дим зійшовся до купи і розпластався над дівчиною. Він не підіймався і не розходився нікуди у бік. Лише крутився перемішуючись і кутаючи у себе її тіло. Це так зачарувало хлопця, що він стягнув пов’язку і не закриваючи рота дивився на диво. Раптом ніздрі Сіди заворушилися, і втягнули у себе частину дивовижного диму. Зуф ще голосніше почав читати закляття, і не зупинявся ні на мить навіть передихнути.

Груди дівчини піднялися і Форо від радощів засяяв та широко розплився у посмішці. Сіда дихала. Тепер це було добре помітно. І це означало, що вона жива, і все вийшло. Хлопець шаленів від радості, але ні звуку не видав, бо Зуф ще не закінчив. Ще хвилина — і Сіда поворухнула пальцем. Потім іншим. Але очі не відкривала. Форо так і хотілося підбігти та гукнути її, але він стримався. Чаклун замовк, потім налив у кружку трав’яний відвар та омив тіло дівчини. Вона хитнула головою, і намагалася відкрити рота. Та пересохла шкіра міцно тримала губи. Чаклун узяв тканину змочив у відварі і добре витер їх. Потім гукнув Форо і попросив підняти їй голову, щоб напоїти. Сіда зробила кілька ковтків. Зуф посміхнувся.

— Вона житиме, дядьку Зуф, житиме! — не стримався Форо.

— Так, — відповів чаклун і приклав пальця до рота.

Форо зрозумів натяк, і замовк. Потім вони поклали її на ліжко, вона ще раз зробила ковток відвару і відвернулась.

— Що це, — злякався Форо — вона не відкриє очей?

— Вона занадто слабка. Тепер вона спить, а уві сні буде набиратися сили. Будемо чекати.

— Ну от і все, — сказав він збираючи усе своє приладдя.

Форо все ще сидів біля Сіди і не зводив очей з її помірного нешвидкого дихання.

— Ти йди додому, — продовжував старий, — а я буду тут до ранку. Тей спатиме, а от Сіда ще не відомо як поведе себе, тому я краще буду поруч. Зранку попросиш Залду, щоб прийшла вона замість тебе. Сіді буде потрібна жіноча допомога. Зрозумів?

— Авжеж, дядьку Зуф, скажу. То я пішов?

— Йди, йди.

Чаклун провів очима хлопця і замислився. Форо ніби подорослішав за цей час. І хоча обличчя його так само виблискувало веселими вогниками, він став уважнішим та серйознішим. Життєві випробовування лишають по собі слід, з кумедного егоїстичного хлопчака Форо перетворився на мужнього та відповідального молодого чоловіка. Старий ніби радів такому висновку, і був спокійним за Залду. Син буде добрим помічником, господарем, для старої матері та для дружини.

Непомітно схиливши голову на стіл, старий задрімав. Йому майже нічого не снилося, але щось мерехтіло та змінювалося перед очима, коли раптом крізь сон він почув крики.

Швидко схопившись на ноги, чаклун не розумів що сталося. Сіда тихенько спала і не ворушилася. Раптом з кімнати Тея знову почувся крик. Він когось гукав. Старий підійшов і торкнувся хлопця, приклавши руку йому до лоба. Тей був гарячий мов піч.

— Еммо, Еммо! — знову викрикнув хлопець.

— Оце так, — тихо проказав Зуф, — я навіть не думав, що все так складно. Гадав до ранку минеться…

Старий змочив рушника і поклав хлопцю на голову. Потім дістав пляшечки з настоями і з кожної по трішечки налив у кружку. Далі залив все це вином і розколотив.

— Випий, Тею, — підняв він голову хлопцю, та притулив до рота глиняну чашку. Тей слухняно ковтнув гіркий напій і відразу впав на ліжко, важко дихаючи. Скоро знову заснув. Чаклун ще сидів поруч, стривожено розглядаючи хлопця. Хвороба виявилася не такою легкою, як він гадав. І зараз Зуф розумів, що йому потрібно буде ще багато працювати над ними обома. Не знав тільки одного: чому так багато страждань повинні були винести ці діти? Та відповіді не знаходив, бо духи з ним більше не розмовляли.

Старий примостив на лавку свою торбу і поклавши на неї голову намагався заснути, до ранку лишалося небагато.

Вже зовсім скоро яскрава Лешта засвітилася барвистими кольорами, переливаючись у сонячному промінні. Емби прокидалися й бралися за свої справи. По вологій від роси стежці йшла Залда. Вона поспішала радіючи, що Сіда жива і скоро встане, і хвилювалася за них обох, мов за власних дітей.

Двері тихенько скрипнули і Залда обережно переступила поріг. Чаклун вже не спав. Він стояв з закритими очима, і шепотів під носа якісь молитви. Залда не порушила тиші, але Зуф вказав їй рукою на лавку, навіть не відкриваючи очей. Жінка мовчки сіла, поклавши руки на коліна. Вже скоро чаклун замовк і повернувся до неї.

— З початком дня! — промовила Залда.

— З початком нового дня! — відповів він. Дякую що прийшла. Мені потрібна буде твоя допомога. Три ранки поспіль Сіду треба купати у росі в промінні вранішнього сонця. Тільки після цього тіло її набереться життєвої сили. Оскільки матері у дівчини нема, прошу тебе стати нею на деякий час.

— Добре Зуфе! Сіда справді мені як донька. Якщо це потрібно — я готова.

Старий обережно взяв дівчину на руки, і попросив накрити її простирадлом. Вони вийшли на стежку і пішли на велику галявину край лісу. Залда забрала простирадло й старий поклав Сіду на траву. Потім відійшов подалі і теж сів на землю. Залда обережно зняла з Сіди сорочку, і змочуючи руки у росу обтирала її бліде тіло. Дівчина не спала, але очей не відкривала. Закінчивши омивання вони знову загорнули її у простирадло і чаклун поніс Сіду додому. Залда швиденько впоралася біля її ліжка, змінивши постіль(стару чаклун наказав спалити), а потім підійшла до Тея. Він мав червоне розгарячіле обличчя, і ніби щось марив пересохлими губами.

— Зуфе, здається Тей зовсім слабий. Я навіть не думала, що настільки, — повернулася вона до чаклуна.

— Так. Я сам не очікував. Думав до ранку минеться все. Але він потребує не менше уваги. Зараз я приготую відвар, і ти допоможеш мені його напоїти.

— Еммо, Еммо! — раптом почулося від Тея, Залда повернулася до нього і взяла за руку.

— Тею, хлопчику, що ти говориш? Кого гукаєш?

Та хлопець не відповідав, лише махнув головою. Його хвора нога була набагато ширшою за здорову, зверху вона була вкрита тканиною, з під якої виглядала зелена присохла суміш. Чаклун намастив поранене місце трав’яною сумішшю, для лікування. Але про одужання мова ще не йшла.

Через деякий час старий приніс глиняну чашку з теплим напоєм, і Залда обережно підняла Тея за голову, обіймаючи його. Хлопець марив, але все ж таки зробив кілька ковтків. Потім знову безсило опустив голову.

— Йому треба багато спати. Щоб не розтрачувати сили які потрібні для одужання. Але його щось хвилює, він знервований, тому весь час прокидається.

— Так, і я навіть підозрюю, що тут не обійшлося без дівчини.

— Чому ти так вважаєш? — чаклун підняв на Залду здивовані очі.

— Він когось гукав.

— Я теж це чув, але ім'я дивне.

— Занадто дивне, у всій Ембірі такого навряд чи почуєш.

— Гаразд, отямиться, буде що нам розказати. Тепер ти можеш займатися своїми справами, а вранці знову приходь.

— Добре, Зуфе, піду запитаю у Форо як там Міра. Він повинен був піти до неї. Дівчина так страждала поки його не було. Вона його кохає, і я вдячна Небесам, що послали мені таку невістку. Як тільки Тей та Сіда одужають Форо з Мірою відразу одружаться. Чекати більше нічого.

— Авжеж, нехай допоможуть нам усім Святі Небеса!

Тільки-но постать Залди сховалася за вікном, і старий чаклун присів відпочити, як у двері постукали. На порозі не очікувано з’явилася молода дівчина. Старий не розпізнав її відразу, і не зводив очей, чекаючи на пояснення.

— Доброго дня! — несміливо проговорила вона. — Я хотіла б побачити Тея.

Старий не відповів, прижмуривши очі.

— Дядьку Зуфе, ви мене не впізнаєте? — Дівчина зробила несміливий крок уперед.

— Лое?

— Так, дядьку Зуфе, це я. Ми повернулися до Лешти. Я повинна поговорити з Теєм. Це важливо.

— На жаль, він не зможе з тобою говорити зараз.

— Чому? Це справді важливо, я образила його і хочу вибачитися. Розумієте?

— Все розумію, але Тей не в змозі говорити з тобою. Он він! — старий підійшов до ліжка на якому лежав хлопець.

— Що з ним! Скрикнула дівчина. Він живий?

— Звичайно живий! Але занадто слабкий, тому не говори з ним, і не буди.

— Чи можу я допомогти чимось?

— Навряд.

— Тоді дозвольте хоча б бути біля нього. Допомагати.

— Гаразд. Якщо ти сама того хочеш.

Дівчина схилилася над Теєвим чолом і поцілувала. Потім обережно витерла йому спітнілого лоба. Він знову марив, промовляючи щось незрозуміле.

— Все буде добре, — шепотіла дівчина, — тепер я поруч!

Вона роздивлялася його, тримала за руку, поправляла волосся. Чаклун ніби займався своїми справами, але краєм ока пильно вдивлявся у неї. Він повірив у її щирість, але щось підказувало йому, що це не зовсім правильно. З Лое Тей не бачився вже давно, і дуже болісно переживав розрив цих стосунків. Чи захоче він тепер стосунків з нею?! Чи приємною буде для нього ця турбота, Зуф не знав. Але допомога йому була необхідна, тому старий не відмовив дівчині.

Весь день Лое не присідаючи кружляла біля ліжка. Хлопець поводився неспокійно. Щось викрикував та мотав головою. Зуф збентежено спостерігав за його поведінкою, і не розумів чому запалення не минає. Вони знову напували його настоєм та змінювали пов’язку на нозі. Сіда у той час тихо спала лише деколи глибоко вдихала та повертала голову.

Надвечір з’явився Форо. Здивуванню його, коли він побачив Лое, не було меж. Він виглядав дивно, чи то радів, чи намагався щось сказати та не міг. Зуф хотів було запитати про дивне ім'я, яке чув від Тея, але Лое була весь час поруч, говорити про це та пояснювати де були хлопці було не можна. Тому старий змовчав. Форо хвилювався за друга, пропонував допомогу, але Лое заперечувала. Завзято займаючись хворим Теєм, вона щебетала про примирення та вибачення, які несла коханому. Плутані думки Форо ніяк не порядкувалися. Те що Тей більше не кохає Лое, він знав напевне. Але ту, що зараз займала його думки Тей навряд чи зможе обрати собі за наречену. Форо пішов додому так нічого і не сказавши. І хоча дуже хотілося поділитися з кимось, він не зміг розповісти про це ні Мірі, ні матері. Зуф попереджав про таємницю, яку вони з Теєм повинні були тримати. Та навіть придумати не міг як можливо було пояснити існування людей — істот, які у кілька сотень разів більші від ембів. А те, що Тей закохався у одну з цих істот пояснити не міг навіть собі. Найбільше йому хотілося, щоб друг швидше прийшов до тями. Лише з ним він міг все це обговорити і вирішити. А Тею краще не ставало. Трохи заспокоївся він аж вночі, коли заснув.

Зранку до будинку знову прийшла Залда. Лое вже була там. Вона підозріло подивилася на дівчину та лиш привіталася, не промовивши ні слова більше. Вдвох з Зуфом вони понесли Сіду на галявину. Вже коли йшли назад Залда не стерпіла.

— Зуфе, що робить та дівчина біля Тея?

— Допомагає.

— Але ж… — Залда замовкла, вагаючись, говорити чи ні. Потім додала: — я не вправі вмішуватися. Самі вирішать.

— Кажи, що хотіла, Залдо.

— Вона покинула Тея заради того негідника Беша. Хлопець так страждав через це. Та й родина її не дуже добра. Я знаю її батька. Вони зовсім не пара!

Жінка гойдала головою та прикушувала губи. Вона хвилювалася за Тея, тому, що була впевнена, коли він побачить Лое, відразу помириться з нею. Адже бачила яким сильним було його кохання.

— Не будемо поспішати Залдо. Хай все йде у своїй черзі. Зараз вона піклується про нього і цим спокутує свою провину. Тей розумний та розважливий, тому залишимо це рішення на нього.

— Ти правий. Якщо те кохання досі у його серці, його ніхто не зупинить. А я зараз, Зуфе, найщасливіша мати. Мій син здоровим і неушкодженим повернувся додому. Він змінився. Став серйозним та відповідальним. В них все добре з Мірою. Яке щастя! Скоро в мене з’явиться красуня невістка. А там і онучата. Я вдячна тобі, ти завжди допомагав мені з Форо. І на обряді одруження будеш посідати найголовніше місце.

— Дякую, Залдо! Я радий за тебе. А твій син добрий та розумний. Тому моя допомога не така й велика.

Непомітно для себе, за розмовами вони повернулися до будинку. Чаклун поклав Сіду на ліжко і посміхнувся: у дівчини порожевіли щоки.

— Вона одужає? — запитала Залда.

— Так. Тепер я впевнений у цьому. Та поспішати не треба. Тіло її майже починало відмирати, а тепер поступово відновлюється.

Залда погладила волосся Сіди, і теж посміхнулася. Та коли поруч встала Лое, відразу змінилася на обличчі. Вона й сама не розуміла чому ця дівчина викликала у неї відразу та не сприйняття.

Скоро Залда попрощалася і пішла додому, а день у будинку Сіди та Тея пройшов так само, як і вчорашній. Тей час від часу марив, та щось вигукував. Лое терпляче витирала його спітніле обличчя та намагалася заспокоїти. Зуф бачив, що дівчина теж втомлена, але вона й словом про це не обмовилася.

У будинку Залди було галасливіше. Міра все частіше бувала тут разом з Форо. Вони про щось шепотілися й кидали одне на одного закохані погляди. Залда перехоплювала іноді ці погляди і відчувала себе щасливою. А все ж відкрито радіти не міг ніхто з них. Адже хвилювання за друга було для Форо найважливішою темою розмови за останній час.

Залда збирала на стіл вечерю. Стіл був дерев’яний, як усі меблі ембів, з гладкою світлою поверхнею. Господиня постелила посередині чистого рушника та виклала на нього хлібні коржі. Поруч поставила миску з квасолею, тушкованою з грибами та цибулею. Форо потягнув носом:

— Мамо, ти сьогодні готувала мою улюблену страву?

— Так синку, я давно не готувала її для тебе, сідаймо до столу! — Мати посміхнулася і обняла сина за плече.

Міра роздала ложки й тарілки. Форо узяв хлібного коржа, і по давній традиції ембів розломив його на шматки, розділивши між усіма. Жінка не мала торкатися його до тих пір, поки чоловік не подасть його сам. Традиції у сім’ї поважали, і Залда з Мірою уважно стежили за рухами Форо.

Розламаний шматок Форо приклав до носа і глибоко вдихнув. Дивовижний запах, знайомий з дитинства охопив ніздрі. Хліб поєднував у собі аромат поля і квітів, лісу і річки, домашнього тепла і маминих рук. Форо відкусив шматок і широко розплився у блаженній посмішці.

— Ніхто більше не вміє пекти такі хлібні коржі, як ти мамо! І навіть у інших світах нема такого смачного хліба.

На очі Залди набігли сльози. Та вона їх швидко змахнула.

— Про які інші світи ти говориш, синку?

Форо ніби отямився:

— Ніякі, що ти, так собі вигадав. — Залда підозріло подивилася йому у очі.

— Синку, розкажи де ви були?

— Цього не можна робити, мамо.

— Але ж ми з Мірою не чужі, нам можна.

— Мамо, ти обіцяла не питати…

— Гаразд синку, не буду.

Вона турботливо підсунула тарілки зі стравою до молодих, крадькома пишаючись ними.

Третього ранку, після купання у росі Сіда відкрила очі. Радощам Залди не було меж, та й Зуф ховав погляд, бо очі були вологими від сліз. І хоча Сіда не проказала ні слова він зрозумів, що вона має пам'ять і здоровий глузд. Таке передозування настоєм могло погіршити не тільки пам'ять, але й розумові здібності. Тож коли чаклун побачив світло у її очах, був вдячний Небесам за зцілення.

Сіда лежала на ліжку і повільно роздивлялася навколо. Потім намагалася посміхнутися, та тільки трішечки ворухнула краєчком рота. Залда радісно, з турботою піклувалася про неї. Щебетала щось розповідаючи про все, що відбувалося за останні тижні. Нічого не промовила лише про Тея. Та помітила, як дівчина обводить навколо очима, ніби шукає когось. Потім вони з Зуфом напували її рідким супом. Скоро дівчина заснула. Залда видихнула з полегшенням.

— Зуфе, навіть добре, що вона мовчить. Я не знаю як відповідати на питання про Тея.

— Так. Для неї це може стати ударом. Краще мовчати. Можливо він хоча б до пам’яті прийде за цей час.

За тим, що відбувалося, спостерігала і Лое. Вона теж раділа за Сіду, а ще вважала, що вони тепер сестри. І вже відкрито розказала Залді про те, що коли Тей одужає, вони обов’язково одружаться. Залда переглянулася з Зуфом, але нічого не відповіла на це.

У той день надвечір Тей розхвилювався не на жарт, був дуже змокрілий і весь час гукав Емму. Лое насторожувалася після цього, та виду не подавала. Ніколи в житті вона не чула такого слова. і лише серце підказувало, що воно схоже на жіноче ім'я.

Навідався до будинку і Форо. Він надзвичайно зрадів коли побачив Сіду, а вона вже змогла навіть посміхнутися у відповідь. Форо говорив до неї, розповідав про те як буде добре коли вона нарешті почне ходити. Навіть про одруження з Мірою не змовчав. А коли Сіда стомлено закрила повіки, він навшпиньки відійшов від неї. Раптом чаклун поклав йому руку на плече і показав головою вийти з ним з будинку.

Форо йшов слідом за старим тонкою стежкою з радісною посмішкою на обличчі. Зуф зупинився біля старого великого дерева і сів на камінь який лежав поруч. Хлопець розмістився коло нього на траві і не розумів чому старий так довго мовчить. Сонце вже на половину сховалося за лісом, поруч почувся пташиний спів.

— Дядьку Зуфе, чи скоро Сіда встане? — не втримався хлопець.

— Так, на сьомий день.

— На сьомий? А сьогодні вже третій минає… сьомий… — Форо ніби сполошився.

— Що тебе турбує?

— До цього часу Тей повинен прокинутися, а він зовсім слабкий зараз.

— Чому повинен? Він прокинеться тоді коли здолає хворобу. Що за цей час станеться?

— Нічого. Просто я подумав, що краще було б якби він бачив, як одужує Сіда.

— Форо, ти так і не навчився брехати. — Хлопець повернувся і почервонів.

— Гаразд, не хочеш не кажи. Але в мене є питання на яке потрібно відповісти. Хто така Ема?

Форо здивовано подивився на чаклуна і не знав, що відказати.

— Звідки ви знаєте це ім'я?

— Форо, мені треба знати правду. Чому ти намагаєшся щось приховати?

— Це не моя таємниця.

— Ти добре робиш, що не виказуєш чужих таємниць, і за це я тебе ціную. Але за теперішніх обставин я повинен знати все.

— Гаразд. Це дівчина. Вона людина. Гарна та добра, вона допомагала нам шукати квітку, і без неї ми б нічого не змогли зробити.

— Що ж тут таємничого?

— Розумієте, дядьку Зуф, вона інша, зовсім інша. В неї навіть волосся білого кольору, я такого в житті не бачив.

— То й що?

Форо нервував, але розумів, що мовчати про це більше не може.

— Тей закохався у неї, а я досі не розумію як це було можливо.

— Вона ж не страховисько якесь?

— Ні.

— Можливо, говорить не так як ми?

— Ні.

— Виглядає якось дивно?

— Не знаю як сказати, дядько Зуфе, справа в іншому…

— У чому справа, у тому, що має волосся не такого кольору?

— Не тільки. Я не знаю, як вам це пояснити… вона велика.

— Тобто?

— Дуже велика.

— Як це дерево?

— Більша. Набагато більша.

Старий замовк. Він намагався уявити собі це створіння та не міг. Форо помітив збитого з пантелику чаклуна і промовив:

— Її волоссям можна було б обгорнути ваш будинок.

Очі старого стривожено округлилися, але він не промовив ні слова. Форо дивився на нього ще кілька секунд, а потім відвернувся, що б дати можливість старому оговтатися.

Гарячий рум’яний корж сонця сховався за лісом. Хапався промінням ніби руками за кінчики блакитних дерев. Форо більше любив ранок, але захід був неймовірно прекрасним. Він знову повернувся до старого очікуючи поради.

— Таке кохання неможливе! — сухо промовив той.

— Я знаю. Та Тей призначив дівчині зустріч на сьомий день, і я впевнений — вона прийде.

— Він їй теж сподобався?

— Здається так.

— Ми повинні зупинити це!

— Як?

— Тепер я розумію чому він не одужує, треба знищити трохи пам’яті.

— Що? — Форо вхопився на ноги.

— Не хвилюйся, зовсім трохи. Коли це відчуття і хвилювання мине, йому стане краще. Тіло почне працювати спокійно і не буде витрачати зайву енергію.

— Але ж, дядьку Зуф…

— Зачекай, ти говориш таке кохання неможливе? Вони ніколи не зможуть бути разом? Тоді ми тільки допоможемо йому. А Лое поруч — підтримає та втішить.

— Він не кохає Лое…

— Це тому, що Емма у його думках займає надто багато місця. Так! Зараз це єдиний вихід. Ми його врятуємо!

Він підвівся і ніби аж побіг по стежці. Форо на мить зупинився на місці, а потім зірвався і побіг наздоганяти чаклуна. Зуф впевнено йшов попереду навіть не сумніваючись у рішенні яке щойно прийняв.

— Дядьку Зуфе, зачекайте! — Форо обігнав його, заглядаючи в обличчя переляканими очима.

— Чи впевнені ви, що Тей пробачить нас за це. Адже виходить, що ми відберемо у нього почуття. Це неправильно. Так неможна!

— Неможна. Та іншого виходу я не бачу. Вже третій день він непритомний, нога зовсім не гоїться. А я вірю у силу трав якими його лікую. Тому саме тепер розумію чому не почалося одужання. Він надто хвилюється, навіть у такому стані. Святі Небеса! Я не уявляю, що ж тоді він відчував, коли був здоровим? Це ніби хвороба.

— Так, він змінився за останній час. Але це не дає нам права…

— Гаразд, скажу прямо — якщо ми цього не зробимо, він загине!

Старий промовив це таким голосом, що хлопець ніби відчув удар десь у самій голові. Зуф обійшов його і вирушив далі. Форо вже не наздоганяв старого, надто важкою була для нього ця новина. Звичайно, він бачив, що товаришеві погано, але настільки зрозумів саме зараз.

«Тей може померти!», — знову прогриміла страшна думка у голові. Він кволою ходою пішов за Зуфом. Було неприємно те, що зараз він примусово став вирішувати долю друга та втрачати його Форо не хотів ні у якому разі.

Зустрівши сина на порозі Залда відразу помітила неспокій у його очах.

— Щось сталося, сину?

— Ні, мамо. Я стомився, піду відпочину.

— Гаразд. Скажи, там у Сіди все добре?

— Так. З нею все добре. Я піду мамо.

Він поцілував жінку у скроню і вийшов з кімнати. «Мабуть за Тея хвилюється!» — подумала Залда і провела його стурбованим поглядом.

У той же час, старий чаклун стояв над ліжком хворого Тея. У руках його була невелика пляшечка з рідиною. Досі впевнений, він на хвилину зупинився замислившись, якась крапля сумніву все ж зупиняла його. Зуф відійшов від хлопця, і взявши таку ж порожню пляшечку, перелив рідину наполовину у неї. Зменшив тим самим кількість ліків, але і кількість шансів на одужання теж. Потім повернувся до хлопця і вже не роздумуючи допоміг йому випити рідину. Поруч сиділа мовчазна Лое. Вона дивилася то на чаклуна, то на Тея, а потім запитала:

— Чи є у нього шанс, дядьку Зуфе?

— Тепер він є у вас обох, — відповів чаклун і пішов геть. Дівчина не зовсім зрозуміла сказаного, але перепитувати не стала.

Ніч минула спокійно. Сіда міцно спала, і Тей теж. Він більше не марив, і не гукав нікого. Це радувало не тільки Зуфа, а й Лое. Вранці Залда принесла супу і погодувала Сіду. Дівчина їла з апетитом, але говорити ще не могла. Зуф виносив її надвір на лагідні ранкові промені, вона потроху поверталася до життя. А очима весь час шукала когось, і не знаходила. Усі розуміли кого та нічого не говорили про Тея. А коли вже наступного ранку хлопець відкрив очі радощам не було меж.

Першу за всіх він побачив Лое: її блискуче чорне волосся, і темні мов прірва очі. Він впізнав її відразу, і не міг зрозуміти, що вона тут робить. У пам’яті було болюче розставання і нахабна посмішка Беша.

— З початком нового життя! — промовив чаклун, напуваючи хлопця водою.

— Що зі мною? — раптом запитав Тей.

— А ти не пам’ятаєш? — Зуф зупинився поглядом у його очах, ніби хотів прочитати, що там написано.

— Я пам’ятаю свято примирення, пророцтва про Форо, потім я шукав Сіду. Далі більше нічого не пам’ятаю. Дуже болить нога і голова паморочиться.

— Нічого, тепер скоро минеться.

— Лое, як ти тут опинилася?

— Тею, я так довго чекала, що ти отямишся, так багато готувала про що хотіла говорити… Пробач мене, чуєш? Пробачиш?

— Так, але… дивно якось. А де Сіда? Скільки я був непритомний?

— Чотири дні.

— Нічого собі. Не пам’ятаю зовсім нічого. Як я міг пошкодити ногу? А де Сіда?

— Сіда хвора. Та вже скоро вона одужає. Не хвилюйся тільки, тобі не можна! Тепер буде все добре, а ще вчора я навіть засумнівалася у цьому. Ти пробачив мене Тею?

— Так. Це було не легко, та я на тебе не серджусь більше.

— Якби не той негідник Беш, у нас все було б по іншому.

— Мабуть, що так. Вибач, я стомився.

— Звичайно, спи, відпочивай! — дівчина метушилася навколо нього, вкриваючи ковдрою. А потім вийшла з кімнати, трохи збентежена і розгублена. Зуф ще трохи затримався, підперши рукою підборіддя дивився на хлопця. Але Тей закрив очі і не бачив того погляду. Чаклун вийшов на подвір’я і побачив на порозі Лое. Вона оперлася об стіну будинку і вдивлялася кудись у далину та ніби й не бачила нічого. А обличчя виглядало стурбованим.

— Щось сталося? — запитав старий.

— Ні! — коротко відповіла вона. А коли побачила, що Зуф більше нічого не питає не стрималася:

— Я очікувала його пробудження так довго, але він не зрадів, коли мене побачив.

— Лое, не поспішай. У нього зараз такий стан, ти ж розумієш…

— Так, дядьку Зуф, мабуть я думала лише про себе, вибачте, та мені так хотілося побачити у його очах щось особливе.

Старий став поруч і обійняв дівчину за плечі.

— Ти все ще побачиш, у вас все попереду. Доведи Тею, що ти найкраща, будь терплячою і все вийде.

— Дякую, я все зроблю для нього, — її очі були заповнені сльозами, але силою волі вона стримала їх, і солона крапля так і не скотилася по обличчю. Лое встала і пішла до будинку, а чаклун ще деякий час сидів на порозі. Думки його почали сплутуватися і прояснити їх могли б його радники, духи, та вони більше не з’являлися чаклуну. Тому діяти він міг лише як звичайна людина. А через це розумів, що може помилятися. І саме останні події з Теєм примушували його так думати. «Я правий, — міркував він собі, — іншого виходу справді не існувало. Головне було зберегти його життя!» — Після цих роздумів стало трохи легше. Але до кінця заспокоїтися він не зміг.

Наступного дня Тею стало набагато краще. Він говорив, навіть трохи сидів на ліжку. Сіда теж сиділа, посміхалася і їла з апетитом, коли її годувала Залда. Вона побачила Тея, після чого стала спокійнішою.

Лое не відходила від Тея весь час, а він більше не хотів її присутності. Сказати це дівчині у очі не міг, адже вона щиро піклувалася про нього. Тож коли з’явився Форо, Тей зрадів не на жарт і користуючись нагодою, поки Лое вийшла, прошепотів:

— Друже, я не знаю що зі мною, але Лое мені набридла.

Форо зробив здивоване обличчя і нічого не відповів. Потім зібрався і примружившись проказав:

— Як це могло статись, ти ж марив нею весь час?

— Сам не знаю. Свято примирення було чотири дні тому, а в мене таке відчуття, ніби більше часу пройшло!

Форо зніяковіло подивився на друга. Сказати правду було неможна, а брехати було ще важче. Тому він невдовзі залишив Тея, посилаючись на важливі справи з Мірою.

— Дядьку Зуфе… — прошепотів він до старого як тільки вийшов за поріг. — Я не можу йому брехати, адже коли він почне ходити сам зрозуміє скільки часу минуло.

— І не треба, розповідай усе що було, окрім дівчини. Про неї ні у якому разі не можна говорити. Окрім тебе про це ніхто йому не розповість. Поруч Лое. Він забуде і все.

— Але я відчуваю себе зрадником! — Форо не стримався і голосно вигукнув останні слова.

— Тихше! — прошепотів чаклун. — Я розумію твої відчуття. Сам знаєш, що з того кохання нічого не вийде, тим і заспокойся.

— А чи насправді це так?

Форо якось хитро заглянув у очі старому.

— Звичайно. Як ти собі те уявляєш?

— Але ж ви могли б…

— Ні! Я не знаю, що тут можна зробити. Йди додому хлопче. Напевне тебе Залда зачекалася.

Форо нічого не відповів, лише подивився на чаклуна та й пішов геть. А Зуф ще довго дивився йому у слід і сперечався сам з собою.

— Нехай усе буде так як є! — проговорив собі.

Минув ще день. Сіда сиділа у кріслі під розлогим старим деревом біля будинку. Промовила нарешті кілька слів до Залди, яка була надзвичайно рада цьому. Вона щебетала до дівчини про майбутнє весілля Форо і Міри, про те, що тепер його не доведеться більше відкладати. Адже вони з Теєм одужують і відчувають себе добре. Тей навіть вставав з ліжка. Тому весілля було заплановано на останній день тижня, і приготування вже почалося. Останньої ночі подруги будуть шити для Міри сукню з пелюсток лілії. Сіда звичайно допомогти не зможе, але буде присутня обов’язково. Дівчина раділа за Форо та Міру, це додавало їй сил і одужання йшло швидше. Залда вкрила дівчину ковдрою та зайшла до будинку. Аж раптом побачила Лое, яка витирала сльози ховаючи обличчя.

— Що сталося, дівчинко? — вона присіла біля неї і обійняла за плечі.

— В мене нічого не виходить. Він мене не пробачив!

— Ти про Тея?

— Так.

— Ти помиляєшся. Пробачив, це видно. Він не ображений на тебе.

— Я все роблю, щоб полегшити йому стан. Щоб він ні про що не турбувався. А він зі мною зовсім не розмовляє. А зараз сказав, щоб я йшла додому.

— Можливо він хотів, щоб ти відпочила. Ти ж весь час коло нього. Він про тебе піклується.

— Справді? — Лое витерла очі і подивилася на Залду. — Ви мене заспокоїли, тітко Залдо. Я справді стомилася. Прийду завтра вранці.

Вона вийшла з будинку, витираючи сльози і навіть посміхнулася. Тоді як Залда змінилася на обличчі стурбовано вдивляючись їй у слід. Потім вона заглянула до Тея. Хлопець був нерадісним, і думками десь далеко. Весь час дивився у вікно. Залда не чіпала його, тільки додала до своїх вражень те, що побачила. Вона зрозуміла, що Лое зовсім не входить у його думки. Нічого про це нікому не розповідаючи жінка пішла у справах додому.

— Тею, про що замислився? — зупинився позаду хлопця старий Зуф.

— Ні про що. Сам не знаю, що у голові коїться, хочу про щось згадати, а не можу. А ще не розумію одну річ.

— Яку?

— Чому мені всі намагаються брехати?

— Брехати? У чому ж брехня, на твою думку?

— Наприклад, Форо сказав, що свято примирення було зовсім нещодавно, так як я і пам’ятаю. Але ж за вікном цвіте осот, то ж часу минуло більше, а я не згадую нічого.

— Так, справді, часу минуло більше, і сталося багато всього. Форо збрехав тобі бо ти був хворий і втратив частину пам’яті. Хвилювати тебе не можна. Тому я заборонив йому розповідати про все, що сталося за останні тижні.

— Але мені потрібно це! — голосно сказав Тей. Мені весь час здається, що я забув про щось важливе, і якщо не згадаю, станеться щось лихе.

— Повір мені, нічого непоправного не станеться. А сьогодні ввечері я попрошу Форо розповісти тобі про все, що ти забув. Тепер ти заспокоїшся?

— Так. Повірте, це важливо для мене, я навіть злюся сам на себе через те, що не можу згадати.

— Не треба Тею, хвороба мине і пам'ять повернеться. Будь терплячим. Ти потрібен Сіді. Їй важче, повір мені. І вона потребує твоєї підтримки.

— Так, дядьку Зуф. Я знаю це і дуже хвилююся за неї. На нас з Сідою ніби усі негаразди світу зійшлися. Я дуже вдячний вам усім за допомогу, і вам, і тітці Залді, і Лое.

— До речі, Лое занепокоєна. Ти якийсь холодний з нею. А дівчина кілька ночей не відходить від тебе. Сама вся виснажена.

— Я розумію це, і вдячний їй. Але… — він замовк і намагався знайти слова, Зуф уважно стежив за кожним його рухом, і розумів усе навіть без слів.

— Ти хочеш сказати, що не можеш відповісти їй тим же, адже вона тебе кохає, це очевидно.

— На жаль, я не зможу бути з нею. Мені соромно, і я навіть шкодую про це. Я нічого до неї не відчуваю. Краще б вона не ходила, мені було б легше.

— Тею, я розумію тебе, але ж і не розумію. Ти марив цією дівчиною, так важко переживав розлучення, що ж зараз? Хіба усі почуття щезли? Чи тоді справжніми вони були?

— На той час — так! Але зараз ні… я не хочу її обдурювати, і чому так сталося, сам не розумію. Сьогодні ми майже посварилися. Я розповів їй сон, а вона розсердилася та вперто доводила мені, що все вигадки і насправді так не буває.

— Що саме тобі наснилося?

— Дівчина з блакитними очима і золотим волоссям. Лое майже криком пояснювала, що такої дівчини не існує, емби не можуть мати блакитних очей та світлого волосся. А мені здається, що я десь бачив таку дівчину. Мабуть Лое хотіла, щоб я відмовився від цієї думки.

— Може просто забути про той сон? — чаклун уважно стежив за очима хлопця.

— Ні. Мені було добре у тому сні, чому я маю його забути?! Адже це мій сон, і ніхто не повинен вказувати, що мені думати про це, хіба я не правий?

— Так, Тею. Правий. Це твоє життя, і ти повинен жити як вважаєш за потрібне. Але ж і так, щоб найдорожчі люди від того не страждали. Намагайся не ображати Лое. Вона щира з тобою.

Чаклун вийшов, а Тей ще деякий час докоряв собі, за сварку з Лое, хоч все одно був впевнений, що правий.

Ввечері прийшов Форо. Він не зайшов до друга бо спершу хотів поговорити з чаклуном. Та Зуфа ніде не було. Усміхнена Сіда показала йому на стежку, що вела до берега річки і Форо пішов його шукати.

Старий сидів над водою і здавалося дивився крізь неї. У чистій прозорій воді плавали невеличкі рибки, та він їх ніби не помічав. Форо підійшов і сів недалеко, очікуючи коли чаклун відірве погляд від води. Пройшло кілька хвилин, а старий не звертав уваги. Форо не стерпів і махнув рукою, ніби не нароком.

— Я бачу тебе, Форо, — навіть не ворухнувшись відповів той.

— Я хотів порадитися, — повільно проказав Форо. — Зараз піду до Тея, не знаю, що саме йому розповідати. Він розуміє, що я щось приховую.

— Все розповідай, що було.

— Як то все?

— Все, окрім Емми. Про неї не згадуй.

— Гаразд.

Форо ще трохи побув поруч, а потім тихо пішов. Питати вже нічого не хотів. Думка про те, що він зраджує кращого друга не давала спокою. Він запевняв себе, що вчинив правильно, пояснював це здоровим глуздом та допомогою. Та між цими думками прослизала мов гадюка провина за брехню.

Тей, як і завжди сидів на ліжку біля вікна. Він зрадів побачивши Форо і обійняв його, коли той зайшов. А потім відразу закидав питаннями і Форо почав розповідь. Почав с того місця, коли скінчилося свято примирення. Тей уважно слухав, і перепитував по декілька разів, особливо тоді, коли Форо розповідав про людей. Форо розповів усе як було, тільки замість Емми розповів про її друга Дарка і радів, що брехні майже не було. Він дійсно допомагав хлопцям, і без нього могло б бути все зовсім по-іншому. Форо не розумів, чому Тей не здивований, чому не сумнівається у такій дивній розповіді. Адже це була ніби казка. Ніхто з ембів не повинен був чути цю історію, ніколи. І розповідав він її для того, щоб відразу забути. Таким чином пам'ять Тея повернеться, та в ній не буде тої, що так розхвилювала його серце.

— Ти згадав хоч щось, Тею? — Форо з підозрою подивився на друга.

— Мені здається, я все це знав, лише трохи забув. Ти все мені розповів?

Форо на кілька хвилин застиг поглядом у очах друга, а потім тихо сказав:

— Все, що знаю.

Тей спокійно відвернувся до вікна.

— З нами сталися дивні речі, правда?

— Так! — Форо ніяковіючи хотів щось продовжити. — Тею…

— Що?

— Я хотів сказати… — він ледве не видав те, що приховував, а потім швидко перевів подих і додав:

— Через день у нас з Мірою буде весілля, вибач, ви з Сідою почуваєтеся краще, і ми вирішили не відкладати більше.

— Друже, я радий! Навіть не думай відкладати цю подію через нас. І ми з Сідою будемо у вас обов’язково, якщо звісно, ти допоможеш туди дійти.

— Друже, звичайно! Ви будете найважливішими гостями!

Форо зрадів, що стримався не розповідаючи про Емму, а розмова скінчилася приємно. Потім попрощався і побіг додому, було багато клопоту з приготуванням до весілля.

Тей посміхався, мріяв про те як побачить цю щаслива пару. Раптом на очі йому попала дорожня сумка. Він обережно потягнувся за нею. Там майже нічого не було. Але збоку у кишені він помітив щось дивне. Воно було схоже на нитку, але еластичне та приємне на дотик. Він не вагаючись намотав його собі на зап’ястя. Довго дивився, гладив пальцями, та принюхувався. До кімнати зайшла Сіда. Вона вже ходила сама по домівці та досить добре говорила. Сіда присіла поруч, взяла брата за руку. Вони деякий час сиділи мовчки.

— Що це в тебе? — раптом запитала вона.

— Я не знаю, але здається я просто забув. Та воно мені подобається і чимось притягає.

— Приємне на дотик, схоже ніби на волосся, тільки надто велике.

— Як ти кажеш? Волосся? Так, здається ти маєш рацію, воно справді схоже на волосся. Я чую його чарівний аромат. Але хіба буває таке волосся?!

— Авжеж ні! Ще й такого незвичайного кольору…

— Сідо, ти мало не загинула, а досі не розповіла мені навіщо так вчинила.

— Насправді я дуже багато чого не пам’ятаю, лише невеликі часточки. Але саме цей епізод сплив у мене в пам’яті з самого початку, як тільки я прийшла до тями. Всі допомагали мені, рятували життя, я дуже вдячна за це. Я пам’ятаю, навіщо це зробила. Беш зрадив мене намагаючись дістати те зілля. Тільки тепер розумію, яка я була сліпа. Я чула його розмову у день свята Примирення. Про те, що не потрібна йому, що обридла. Було так боляче, і так хотілося забути про все це. От і вирішила випити це зілля сама. Пробач мені братику! Я багато наробила помилок, а ти через них, мало життя не втратив.

— Звісно я пробачив. Нічого назад не повернеш, та добре, що все вже скінчилося.

До будинку с посмішкою не вустах увійшла Лое.

— Сідо, я прийшла забрати тебе з собою до Міри. Завтра передвесільний день, їй потрібна допомога. Звичайно, ти ще слабка, але все одно, усі на тебе чекають.

— Добре Лое, підемо. Зачекай трохи, я зараз!

Поки Сіда збиралася Лое підійшла до Тея і з щирою посмішкою заглянула у його очі.

— Тею, якщо ти на цьому весіллі знову приймеш від мене кришталеву троянду, я буду найщасливішою дівчиною у світі.

Тей дивився у її блискучі очі і не міг нічого відповісти. Вона була така радісна, що він просто не міг зіпсувати цей настрій. Він непомітно стягнув рукав сорочки на зап’ястя, на якому було намотано волосся. А потім посміхнувся їй у відповідь та промовив тихо:

— Я теж дуже чекаю на свято. А ще дуже радий за Форо та Міру. Вони заслуговують на щастя.

— Так, і те ж саме може статися у нас, як тільки ти одужаєш. Правда ж?

Вона не зводила з нього очей, ніби хотіла побачити відповідь, ще до того, як Тей промовить хоч слово. Аж раптом до кімнати повернулася Сіда.

— Лое, ходімо, я готова!

Лое, ще кілька секунд не ворушилася, але не дочекавшись відповіді пішла. Лише помахала йому рукою. А він змінився на обличчі, як тільки двері за дівчатами зачинилися. Став серйозним та замисленим. І ця ситуація вже ставала важкою. Відмовити Лое він не посмів би, але ж і погодитися не міг. Іноді з’являлася думка про те, що це добрий вибір, і кращої дружини не знайти. Та серце відказувало зовсім інше. Нічого спільного між ним та Лое вже не було.

Лое гарна дівчина, з довгим кучерявим волоссям, чорним мов смола та блискучим. У неї глибокий пронизливий погляд, від якого колись у нього колотилося мов божевільне серце. В неї білі та ніжні руки. На превеликий жаль, все це більше його не хвилювало. Іноді він сам дивувався таким змінам, та пояснити навіть собі нічого не міг. Знову заголив руку з намотаним на неї волоссям, торкнувся до нього пальцями.

«Що ж це таке? — подумав про себе, — звідки взялося? Він довго милувався невідомим дивом, і не помітив як заснув. У цей час до кімнати заглянув Зуф. Побачивши сплячого хлопця хотів накрити його ковдрою. Зупинився помітивши його руки. На одну було намотано волосся іншою він обережно прикривав його, ніби оберігаючи. Старий збентежено покрутився, забув, що хотів робити тай вийшов.

— Це почуття сильніше ніж можна було уявити. Старий дурень! Як я міг забути волосся у сумці?! Він згадає, він все згадає! Не можна було цього допускати!

— Зуфе, щось сталося? — раптом почувся позаду голос Залди.

Вона прийшла приготувати їжу та провідати Тея. Але чаклун щось бурмотів під носа, ніби не чув, що вона говорить. Вийшов з будинку і швидко зник між деревами. Залда здивовано подивилася у слід і відразу кинулася до кімнати. Коли побачила, що Тей міцно спить, видихнула з полегшенням. Накрила його та навшпиньки вийшла. Звісно вона не могла знати про те, що зараз йому знову снилася невідома дівчина з довгим золотавим волоссям. І що він тонув у її блакитних очах і не міг позбавитися думки про те, що знав її колись. Не знала Залда й того, що йому було добре у тому яскравому сні, і прокидатися ніяк не хотілося.

Нарешті настав той довгоочікуваний день, коли молоді дівчата Лешти сходилися надвечір до майбутньої нареченої, щоб готувати для неї дивовижну сукню. Тільки раз у житті вона одягне її, і буде найчарівнішою серед дівчат та найбажанішою для нареченого. Одягнені у вінки дівчата співають пісень на березі річки та сплітають біло-рожеві пелюстки лілії у полотно. Його час від часу змочують у воді, щоб пелюстки не втратили своєї пружності. Наречена цього дня готує кришталеві троянди. Їх кількість, співпадає з кількістю помічниць. Вона роздасть дівчатам квіти і тим самим піклується про незаміжніх. Після весільного обряду троянди дівчата подарують тому, кому залюбки віддали б своє серце. Хлопці приймають квітку та відповідають відносно вибору: якщо ця квітка жадана, хлопець запрошує дівчину до танцю, якщо ні повертає нареченій, господині свята, з проханням повернути квітку власниці.

Весь день Міра нервувала, як ніколи. Приготувати троянди сама вона не могла, готувати суміш завжди допомагав Зуф. Та його ніде не було. Залда шукала його по усій Лешті, та даремно. Здогадалася тільки, що старий щез вночі — будинок було зачинено ще рано вранці. Це означало, що він і не ночував вдома. Новина не на жарт налякала Залду. Він міг не повернутися ще довго, а обряд окрім нього ніхто не проводив. Був вже майже вечір, старого ніде не було. Форо теж шукав чаклуна і теж нічого нового розповісти не міг. Надвечір, коли сонце вже сіло, і дівчата почали сплітати пелюстки, Міра не стрималася і заплакала. Залда, як могла, заспокоювала майбутню невістку. З трояндами вони впоралися самі, але на обряд, який вже багато віків проводився на сході сонця, старий міг запізнитися. Сукня б зів’яла, і наречена могла лишитися одною на все життя, таке повір’я існувало у ембів давно. Залда не вірила, що чаклун може таке допустити, але ж і його ніде знайти не могла. Лишалося тільки надіятися, що він встигне. Дівчата тихо співали, і понад річкою йшло відлуння їхніх чарівних голосів. Зірки мов дорогоцінне каміння виблискували у невеликих хвильках річки.

— Міра! — хтось прошепотів голосно поруч.

— Це Форо! Стій там, тобі не можна бачити наречену! — заверещали дівчата.

— Не йди сюди, інакше станеться щось лихе!

Дівчата переполошилися, і заслонили собою свою роботу та Міру. Хлопцеві довелося відступити.

— Чуєш? — прокричав він десь здалеку. — Навіть якщо чаклун не з’явиться, ти все одно станеш моєю дружиною, чуєш Міро? Навіть не сумнівайся!

Міра витерла сльози і посміхнулася.

— Ти віриш мені? — прокричав він з темряви.

— Так! — відповіла вона. Дівчата захопили її у обійми та заспівали веселої пісні.

До світанку лишалося кілька годин. Жителі Лешти зійшлися дивитися на диво весільного обряду. Біля річки було розкладені кілька вогнищ. Стежка нареченої та нареченого була вимощена квітами. Краї стежки виходили з різних сторін, а потім зливалися в одну широку дорогу. Ця дорога зветься життям. Форо приніс Тея на руках, щоб той не кульгав у темряві, та посадив біля вогнища. Тей був ніби радісним, але очі його видавали зовсім інші почуття. Він мовчки дивився на вогнище і про щось думав.

Вже зовсім скоро на обрії повинно було з’явитися сонячне коло, а чаклуна все не було. Жителі почали знервовано оглядатися у пошуках Зуфа, розповідаючи один одному скільки разів та де його бачили. Форо знервовано вертівся на місці шукаючи поглядом знайоме обличчя чаклуна, але його ніде не було видно. Міра знов почала плакати, і дівчата гуртом втішали її, як могли. Навіть понурений у свої думки Тей почав нервувати через це, не розуміючи де міг подітися старий. Аж раптом емби розступилися, та пропустили до середини тих хто йшов з темряви.

Коли Форо побачив їх, не міг промовити ні слова. Так і стояв з розкритим ротом. Емби затихли в очікуванні. Старий Зуф йшов змокрілий та стомлений, поруч з ним була невідома у довгому плащі з капюшоном. Тей провів їх поглядом не звернувши зайвої уваги, і видихнув з полегшенням. Заспокоїлася і Залда, побачивши чаклуна. Навіть витерла зволоженні від нервування очі.

Зуф відразу почав готуватися до обряду, а невідома стала осторонь, роздивляючись з темряви здивованими очима. Ніхто з ембів не звертав більше на неї уваги, лише Форо іноді поглядав якось злякано у її бік. У Лешті стало світати, Сонця ще не було, але ніч потроху відступала і ставало світліше. Чаклун читав закляття призиваючи духів, наспівуючи при цьому дивну переливчасту пісню. Вогнище затріщало, а іскри з нього піднялися високо у пробуджені новим днем небеса.

Зуф узяв за руку Форо та повів його за собою колом біля вогнища. Потім зав’язав йому очі хусткою і гукнув щось незрозуміле у бік річки. Дівчата вийшли на зустріч чаклунові співаючи пісню. Посередині йшла Міра. Ніжна її сукня торкалася землі, волосся чорне та хвилясте було всипано білими квітками так густо, що вона сама стала схожа на квітку. Зуф узяв дівчину за руку та поклав її до руки Форо.

— Чи Ця дівчина стане тобі за дружину? — Запитав старий голосно.

— Ця! — відповів Форо.

— Чи рука Цієї дівчини буде поруч з твоєю рукою все твоє життя?

— Так, буде! — відповів вже усміхнений Форо. Старий щось кинув у вогнище і воно запалало яскравими вогниками. А потім ще раз звернувся до нареченого:

— Чи незмінне твоє рішення, бо ти справжній емб, чоловік, мужній та відповідальний?

— Так! — твердо сказав Форо. Чаклун підійшов до нього і зняв пов’язку.

— Нехай ця пара живе щасливо, продовжується у дітях та онуках, сьогодні вас благословили духи! — останнє слово він голосно прокричав з посмішкою на вустах. Залда, яка стояла неподалік плакала від щастя. По сказаному вона зрозуміла, що чаклун знову може розмовляти з духами, і що вони благословили молоду пару. Жінка витирала долонями обличчя та невдовзі її підхопили за руки у широке коло танку.

Яскравий край сонця блиснув на обрії. Молоді обійнявшись стояли поруч кола танцюючих ембів милуючись одне одним. Коло навкруги вогнища ставало все ширшим. Потім їх стало кілька, біля кожного вогнища окремо. Хтось затягнув у танок і дівчину у капюшоні. Вона не відмовилася і поєднала руки з танцюючими ембами. Зуф щось шепотів собі під носа та був дуже радісним. Тільки Тей стояв осторонь, замислений і зовсім не радісний. З кола вискочила Лое, вхопила його за руки і потягла за собою. Трохи покружляла з ним окремо від усіх, поцілувала у щоку весело посміхаючись. Тей ніби змінився став веселішим, аж раптом у колі поруч він помітив як у чужинки спав з голови капюшон. Те, що він побачив під ним збентежило так, що він не звертав уваги більше ні на кого. Волосся дівчини було довгим і мало золотаво-білий колір. Тей випустив руки Лое і не зводив з чужинки очей. За кілька секунд вона накинула капюшон, серед галасу і танців ніхто не надав значення тому диву. Форо теж увесь час дивився на друга та на дівчину.

Нарешті Тей та чужинка зустрілися поглядами. Його ніби пронизало щось гостре, вона дивилася прямо йому у очі. Звідкілясь знову опинилася поруч Лое і потягла Тея у інший бік від вогню. Чужинка лишилася на місті, оглядаючись.

Раптом галас затих і чаклун підняв до неба руки. Сонце повільно підіймалося відриваючись від землі. Блакитні дерева на мить стали зеленими, чиста поверхня річки замиготіла виблискуючи у сонячному промінні. Усі благословляли молодих. Дівчата осипали їх пелюстками квітів, жінки підносили дари природи на великих тарелях — символ благополуччя і достатку. Там було безліч ягід та фруктів.

Настала пора дарувати кришталеві троянди. Міра дарувала дівчатам скляні квіти. Квітку потрібно було дарувати, або лишити у себе, якщо ніхто з присутніх хлопців не став обраним. Дівчата роздавали квіти і танцювали біля вогнищ. Один з хлопців сміливо підійшов та обрав дівчину до танцю, тим самим відповівши згодою на її почуття. Вона виглядала щасливою. Тому раділи усі — бути ще одній парі. Між дівчатами стояла і Лое, вона весь час дивилася лише в один бік та якось знервовано посміхалася. Звичайно її погляд не сходив з Тея, вона подарувала йому квітку і очікувала на згоду. Та хлопець вагався. Лое ледь стримувалася, щоб самій не побігти до коханого, але розуміла, що не можна. Знову залунала пісня та сумна Лое її вже не чула. Вона зрозуміла, що почуття її не взаємне. І від цього болючого висновку щеміло у серці і набігали на очі сльози. Вона все ще дивилася на Тея, слідкувала за кожним його рухом. А він покульгав у бік тримаючи символ її кохання у руці. Поряд стояли інші емби спостерігаючи за святом. Тей зупинився біля дивної дівчини і відкрито подивився їй у очі. Він ніби знав звідкись цей погляд, бачив його багато раз. Лише згадати не міг. А вона теж дивилася на нього та посміхалася, як колишня знайома.

— Як тебе звати? — запитав Тей.

— Емма, — відповіла дівчина.

— Яке дивне ім'я, але ніби й не нове для мене.

Ти з іншої країни? Не з Ембіри?

— Мабуть краще сказати з іншого світу.

Тей не відривав очей від дівчини, і щось коїлося у ту хвилину з ним, сам не розумів що.

— Чи підеш ти зі мною танцювати? — раптом не вагаючись запитав він.

— Чи впевнений ти, що саме мені хотів це запропонувати?

— Так, — він простяг до неї свою руку.

Все це бачила ображена Лое, і кинулася геть подалі від усіх, вже не витираючи сльози. За кілька хвилин Тей повільно танцював разом з Еммою, і виглядав найщасливішим з усіх присутніх. Свято завершувалося, емби розбрелися по домівках, починаючи новий день. Молодих провели до будинку, наречений повинен був спалити сукню нареченої. Після цього обряду він відчував себе впевнено і знав, що нікого окрім нього у житті його обраниці вже не буде.

Міру проводжали дівчата, а Форо — хлопці. Поруч йшов і чаклун. Форо бачив на його обличчі дивну усмішку, але ще не міг запитати відверто про свої здогади. Чаклун ніби відчув той погляд.

— Ти хочеш у мене щось запитати?

Форо зніяковів, але ж знати хотів більше за все на світі.

— Так! Звідки вона взялася?

— Ти хіба сам не здогадався?

— Я навіть боюся думати про це, тому, що це неможливо!

— Можливо. Звичайно без чаклунства не обійшлося, але Емма довела мені, наскільки важливо це було для неї. Так це ризик. Та вона обирала сама, і назад повернення не буде.

— Мені здається, що повернення не станеться.

— Я теж так думаю. А ще, мені знову стали з’являтися духи. І тепер я розумію, що вчинив правильно. Тому, хто рятує кохання, пробачають помилки.