Остання любов Асури Махараджа

АСУРА-ЛОКА, САТЕЛІТ ПІДЗЕМНОЇ ПЛАНЕТИ ПАТАЛА, 5108 РІК ВІД УКЛАДЕННЯ МИРУ З НАПІВБОГАМИ, СВІТЛА ПОЛОВИНА МІСЯЦЯ АШВІНА

На віддаленій планеті Асура-лока, що повнилася туманами і далекими криками пропащих душ, молодший науковий співробітник кафедри маніпуляцій при Інституті гуманітарних досліджень і випробувань, демон, що звався Асура Махарадж, сидів, звісивши хвоста в безодню, й тяжко думав.

Безодень на його планеті вистачало. То була невелика обитель-сателіт, що оберталася довкола столичної планети найглибшої підземносвітньої системи Патала-лока. Вона дісталася Асурі Махараджу як спадок від батька, відомого астролога й математика, і невеликий палац, що прикрашав одноманітний космічний пейзаж Асура-локи, був чи не єдиним місцем, де можна було знайти прихисток від повзучих туманів самотності, які огортали маленьку планету.

Сьогодні його домівка манила посидіти наодинці, звісивши хвоста у провалля, й глибоко задуматись, дослухаючись до монотонного підвивання космічної пустелі, до ледь чутного голосу безодень, що шепотів устами проклятих поетів.

Хоч Асура Махарадж і був романтиком (іншої причини подібного місця проживання годі віднайти), сьогодні краєвиди, що були наче втіленням смиренної безнадії та високого відчаю, не гріли його серце. Ось уже кілька місяців усе, про що він думав, зводилось так чи інакше до того самого — він почувався чужим у цьому світі, і що далі він мешкав тут, то очевиднішою ставала його чужорідність цьому до болю в грудях рідному пейзажеві занепаду.

Причиною тяжкої задуми, що тяглася вже кілька місяців і проникла в кожен закуток його життя, стало наукове відкриття, зроблене, як і більшість великих наукових відкриттів, випадково. Це наукове відкриття звалось Даша[1], воно мешкало на одному з вищопланетних небесних островів, що на давніх демонських картах позначався як «Край, де росте ожина», а в сучасних джерелах вперто називався Землею.

Асура Махарадж був одним із тих рідкісних науковців, котрі визнавали, що наука не здатна закрити власних відкриттів, і з ними потрібно жити далі. Однак яким буде його подальше життя, коли внаслідок цього відкриття під питанням постало не одне чи два уявлення про світ, а одразу все древо світобачення, що вже здригалося під ударами сокири знання, пробудженого всередині?

Асура Махарадж тяжко зітхав, роздував ніздрі, його капюшон із королівських кобр, прикрашених коштовним камінням (що вказувало на значне суспільне становище молодого науковця), нерішуче тріпотів. Він перекладав аристократичне підборіддя з одного кулака на інший, однак відповідей на запитання, які охопили його, так і не було.

Знічев’я, аби забавити розум, Асура дістав із капсули, прикрашеної перлами та перламутром, листа-блискавку від свого кузена, Чапаки Чхорті, не менш видного науковця, ніж він сам. Із кузеном вони працювали разом над секретним проектом в Інституті. Чапака був повною протилежністю Асурі Махараджу — більше, ніж наука, його цікавили слава, жінки й успіх. Асура Махарадж не міг сказати, що це не стосувалось і його — за ним теж ходила слава гульвіси й бонвівана ще з академії, однак навіть демони дорослішають, і кожен іде своєю стежиною. Так чи інакше, вони з кузеном часто спілкувались у професійному плані, обидвоє працювали над західним регіоном планети Земля, у них обидвох була схожа спеціальність — вони займалися фальсифікацією ідей. Єдине, що їх різнило — це розуміння кінцевої мети їх роботи. Асура Махарадж був свято переконаний, що займається гуманістичною місією і несе вогонь просвіти відсталим районам Всесвіту, тоді як Чапака Чхорті, відомий своїм цинізмом, вбачав у роботі в Інституті здебільшого можливість знайомства з розкішними кралями на світських раутах. У кожному разі, посада науковця в столичному інституті, та ще й робота над засекреченим проектом, давали дуже непоганий соціальний капітал, й однаковою мірою Асура Махарадж, і Чапака Чхорті знали, що входять до привілейованого класу — тих, кому належить столиця й кому дозволяється практично все.

Подібна свобода була вкрай важливою для їх наукової роботи. Вона в буквальному сенсі розв’язувала їм руки, а крім рук — язики й (що головне!) уми. Саме вільні уми були потрібні керівництву Інституту, й за це вони пробачали своїм підлеглим і шалені трати коштів, й епатажні вибрики в дорогих кабаре та ресторанах, не зважали на вільнодумство й розпущеність їхніх язиків, гострих і швидких, як скорпіонячі жала.

Асура Махарадж не раз ловив себе на думці, що бути наґом — то, мабуть, чи не найбільше щастя у Всесвіті. Їх наука давно вже охопила межі космосу, і навряд чи для підземносвітніх науковців залишалася ще хоч якась таємниця у світобудові. Спираючись виключно на наукові дані, Асура Махарадж щоразу приходив до цього втішного висновку — кращої альтернативи, аніж народитися з могутнім тілом змії в підземному царстві, де не відчувається плин часу, розкошувати найвищими насолодами, які тільки відомі живим істотам, у Всесвіті просто не існувало. Десь там, на так званих вищих планетах, існували темні племена напівбогів і святих мудреців — ці нещасні, торкаючись лише до малої краплини багатств, доступних на Паталі, гадали, що спізнали, в чому справжня розкіш життя, відтак плодили хиби, збиваючи з шляху істинного себе та інших, страждаючи від заздрощів до більш успішних, прогресивних і, нікуди правди діти, значно щасливіших мешканців підземель.

Асура Махарадж співчував напівбогам, співчував і землянам. Він щиро хотів, аби їм жилось краще. Однак, відколи він відкрив зірку на ім’я Даша, впевненість у тому, що він справді має що запропонувати варварам навзамін, сильно похитнулася.

Асура Махарадж, сповнений жалю за незрозумілим, відкрив інкрустовану капсулу з листом від кузена. Сьогодні увечері мала відбутися урочиста церемонія вручення статуеток «Золотий дракон» — найпрестижнішої нагороди за видатні наукові досягнення на Паталі. Збирався весь бомонд столиці, верхівка Патали поспішатиме сьогодні в Опалову обитель, аби дізнатися, які наукові відкриття і звершення за останній рік змінюватимуть їх життя у майбутньому. Асурі Махараджу всьоме поспіль випадала нагода бути ведучим цієї пишної церемонії, і він, чесно кажучи, уже трохи втомився від свого щорічного обов’язку. Його інтерес до наукового і світського життя Бгоґаваті, столиці Патали, стрімко падав, і це турбувало Асуру Махараджа. «Ким я стаю? — думав він. — І що зі мною буде далі?».

«О достойний плекачу лози пізнання, дорогий брате, вклоняюся до твого могутнього хвоста, сповненого інтелектуальної відваги, — писав, як завжди, врочистим санскритом його кузен. — Як ти знаєш, наш проект із пошуком елементарних часток у коллайдері не потрапив цьогоріч у короткий список номінантів на «Золотого дракона». Однак смію запевнити тебе, що це — лише питання часу. Ще трохи, і міфічний бозон Гіґґса буде взято», — переконував його кузен, пам’ятаючи, вочевидь, як скептично оцінював Асура Махарадж цю вигадку з елементарними частками. — Однак, хочу сказати, що твоє дослідження емоційного випромінення землян зазнало серйозної критики на останніх слуханнях й визнане неперспективним, тож із прикрістю повідомляю, що й твоє починання було знято з висунення на сьогоднішню премію…».

У них давно існувало щось на зразок конкуренції, й Асура Махарадж добре розумів, що ці слова кузен написав не без вкладеної в них голочки. Їх відділення в Інституті займалося тим, що продукувало ідеї, здатні протистояти пропаганді напівбогів, які продовжували сіяти свої безплідні міфології в свідомості землян. Незважаючи на те, що офіційно впродовж останніх п’яти тисяч років між верхніми й нижніми світами було сотворено мир, Земля й надалі залишалася полем битви між ними. Щоправда, тепер замість бойових слонів і колісниць використовувались ідеї та образи, а все ж важко було сказати, котра з воєн була більш кривавою — та, що точилась на полі бою, чи та, що відбувалась на екранах, сторінках і моніторах. У будь-якому разі, Асура погоджувався, що все має свою ціну, і просвітництво теж, тож деякі речі йому доводилось просто толерувати, і, як казали його колеги із Землі, «share»[2].

Їх тримали в Інституті як особливу породу інтелектуалів — достатньо нахабних, аби породжувати справді божевільні ідеї, достатньо геніальних, аби в їхні ідеї могли повірити мільйони. Мільйони землян чекали на нові відкриття. Саме там, на Паталі, а не на Землі, вершилась так звана наука.

Культурна політика нижніх світів була простою, чистою і благородною — витіснити міфічну заразу з умів землян, повернути їм сяйво розуму, раціональність і здоровий глузд. Врешті, відкрити їх до поступу цивілізації і прищепити їм піднесені цінності розвинутих демонічних планет.

Те, що втілювалося в життя за допомогою тисяч і тисяч агентів, те, що розбивалося на сотні підпроектів, над якими працювали численні інститути Патали, починалося як захоплююча гра в колі наґів-інтелектуалів. Існували цілі змагання всередині їх Інституту — за найсміливішу ідею, здатну перевернути уявлення землян про світопорядок і, таким чином, вихопити ідеологічне лідерство у напівбогів, повернувши рупор оракула у свої руки. Маркша, Хройда, Дарвіна — приклади старшого покоління були сильними й переконливими, але молодим завжди хотілось сягнути далі, сягнути неможливого.

«Також мушу зробити тобі зауваження, любий кузене, — писав у листі Чапака. — Наші старші колеги невдоволені з твоєї відсутності на слуханнях. Знову була гостра дискусія довкола малої ефективності непрямої політики по відношенню до землян, і більшість наших колег на закритому голосуванні проголосували за початок Жнив уже в найближчі дні. Рішення комітету було скероване до Шефа, і якщо Шеф затвердить план комітету, інвазія розпочнеться упродовж семидесяти двох годин. Тобі варто докласти всіх зусиль, аби завоювати милість професора Пільца й очолити один з аналітичних центрів, відповідальних за інвазію. Проґавити таку нагоду — поставити на своїй кар’єрі хрест на найближчі кілька тисяч років».

Асура Махарадж відчув, що більше не має сил займатися цією так званою наукою. Жнива були останнім, радикальним кроком допомоги наґів землянам. Від дистанційного, опосередкованого управління Землею через науку та медіа вони готувались перейти до прямого керування процесами і побудови більш ефективного суспільства. На Землі гостро постали декілька запитань, серед яких головним було перенаселення. З нього випливали й екологічні труднощі, й політичні, й продовольчі. Що ж, деякі маніпуляції лікаря болючі, зате ведуть до зцілення. Вони збиралися врегулювати чисельність населення до одного мільярда і далі уже плавно впроваджувати нові, більш ефективні культурні й економічні моделі, котрі не переобтяжували б екологію та суспільство. Щоправда, на цей доволі радикальний крок потрібно було отримати дозвіл Верховного або, як його називали в Інституті, Шефа, та, ходили чутки, що він у цих питаннях легко йшов на будь-які поступки.

Жнива обговорювалися в Інституті вже давно. Власне, вони у будь-якому випадку мали б стати вінцем їхньої взаємодії з землянами. Працював на Жнива й Асура. Це через них він жалив себе докорами сумління з приводу того, чи правильно чинить, віддаючи свою молодість на порятунок людства. У якийсь момент Асура відчув, що втратив ясні орієнтири науковця, які в нього були на початку кар’єри, і заплутався в багатоголоссі поглядів і філософій, що панували на Паталі. Шукаючи відповіді на сокровенні запитання життя, він став потай вивчати заборонені трактати, частково пронесені контрабандою з Землі, частково — з інших небесних островів. Мильний комітет уважно відстежував усіх порушників заборони на подібну літературу на Паталі — вважалося, що то була таємна зброя напівбогів, яка засилається сюди з метою ідеологічної диверсії. Асура вже звикся з роллю зрадника батьківщини і ставився до свого становища з добрячою іронією. Їм, молодим та успішним, прощалося й те, за що інших відсилали на вторинну переробку.

За користування забороненою літературою довелося заплатити свою ціну — не дарма ж вона була забороненою. Книги подіяли — вони стали змінювати його свідомість, розхитували уявлення, вибивали ґрунт під ногами. Він почав сумніватися — а що, коли існує інша, більш висока дійсність, ніж та, до якої він звик? Що, коли існує якесь вище призначення, відмінне від проводження часу в лазнях із кралями? Що, коли існує певний розумний замисел там, де він звик вбачати лише збіг обставин?

Що, коли він відкрив Дашу невипадково?

Він боявся таких думок і водночас радів їм. Видавалося, ніби він справді стає кимось іншим — таким Асурою Махараджем, якого він ще не знав. Так діяло випромінення, яке йшло з Даші, і байдуже, що вчена рада Інституту проігнорувала його дослідження. Дашине випромінення змінювало його, а водночас і розхитувало ту тверду основу, яку, він був певний, мав у цьому житті.

Втомившись від запитань, котрі наче водили його по зачарованому колу, Асура Махарадж наважився податися до свого дядька, Аді Гада Пандита[3], і розпитати його, що той думає про всі ці речі.

Дядько Асури Махараджа, Аді Гада Пандит, відомий науковець і аскет, мешкав трьома планетними ярусами нижче рівня Патали. Дядько вже багато років як відійшов від справ наукового товариства і все більше часу присвячував духовній практиці. Як служіння він узяв на себе зобов’язання пильнувати за декількома пекельними планетами, де душі істот, що з тих чи інших причин змушені були спуститися на саме дно творіння, проходили реабілітаційну практику під його наглядом.

Планети, що їх курував дядько Аді Гада, знаходилися кількома планетними ярусами нижче Патали, докладно в тому місці, де закінчувалися гарячі пекла й починалися пекла холодні. З однієї його планети, тої, де розміщувалися легендарні й моторошні Сади Зізнань, відкривався вид на щось, що істоті, наділеній поетичним баченням, могло би здатися зіницею Бога — круглим отвором у вселенському склепінні, крізь яке у Всесвіт дивилась пітьма. То були краї, де закінчувалися звичні уявлення про речі, закінчувалися назви і форми, а починалися розріджені сфери вічної темряви, котру в страшних писаннях людей і напівбогів називали зовнішньою, а часом — суцільною або ж скрайньою.

Дивлячись у цей велетенський отвір німої темряви, Асура Махарадж не раз задумувався про своє призначення. Навіть тоді, коли про заборонені книги та дослідження геть не йшлося, отвір у зовнішню пітьму навіював думки метафізичного характеру. Та й годі було від них утриматися — про що інше можна думати, дивлячись, як перед тобою розверзається безодня, де навіть чорнота не настільки чорна, аби перекрити глибоку, вичерпну відсутність усього, велике ніщо, котре позирало на тебе і наче запитувало: «Ти готовий до зустрічі зі мною?»

Хоч наґи й володіли практично невичерпним запасом сил і довголіття, все ж і їм доводилося залишати сповнені трепетних насолод пенати й вирушати туди, куди не ступала ще нога жодного картографа. Смерть була великою таємницею для нижньосвітніх філософів, й існувало стільки ж спекуляцій навколо неї, скільки й мудреців, що бралися давати на це запитання відповідь. Загалом же на Паталі суспільство було поділене на два великих класи — тих, хто вірив у вчення Наґарджуни[4], що свого часу спускався проповідувати пустотність дгарм, і тих, хто не вірив ні у що. Ті, останні, вважали, що з приходом смерті закінчується не стільки потік дгарм, скільки потік радощів і насолод, і скеровували свої життєві сили, аби урвати їх за життя якомога більше. Перші ж подібною жадібністю до життя не відрізнялися. Останніми роками їх залишалось усе менше, і дядько Аді Гада був одним із небагатьох аксакалів, представників старої школи, котрі самі ще пам’ятали Наґарджуну і силу його проповіді, слідували настановам патріярхів і сповідували золоті принципи «Сутри серця»[5]: немає ні страждань, ні причини страждань, ні шляху подолання страждань, немає ні пізнання, ні досягнення, ні недосягнення, ні старості, ні смерті, ні подолання старості й смерті. На них, таких, як Асурів дядько, тепер дивилися як на реліктів, нікому не цікавий анахронізм, старосвітських зміїв, що випали зі своєї епохи у новий, складний світ.

Дядько, відчуваючи, що має все менше розуміння в колі колег (сам він не одну тисячу років пропрацював у тому ж самому інституті, де тепер мав такі напади сумнівів його племінник), склав свої повноваження і переключився на благочинну діяльність. Йому виділили кілька планет для наглядання, і дядько займався тим, що допомагав заблудлим душам отримати необхідну їм порцію мук перед тим, як дарувати їм визволення у вічній пітьмі.

— Вітаю, любий племіннику, — озвався до Асури Махараджа його дядько, як тільки осіла курява, здійнята його віманою[6].

— Мої поклони, дядьку, — Асура Махарадж виповз із вімани й покірно, склавши долоні в пошані, схилив голову перед старшим. Хоч така ввічливість уже виходила з моди, все ж Асура виростав у сім’ї з традиційними цінностями. — Пробач, що прийшов без попередження, дядечку. Маю пильну розмову до тебе і знаю, що тільки ти один здатен розрадити моє серце.

Дядько обійняв Асуру Махараджа й запросив до невеличкого столу під деревом. На пригірку перед Садами Зізнань дядько мав просту хатину із соломи. Лежанка, горщик, костур, пара мисок — оце й усе майно, що залишив собі дядько Аді Гада. Він завжди славився зреченістю, чим, безумовно, завоював авторитет серед колег. Тепер же, на схилі життя, дядько дозволив аскетичній натурі проявитися повною мірою. Аді Гада Пандит присвятив залишок свого життя зближенню з вічним. Позбавлення зовнішніх атрибутів, котрі би нагадували про його причетність до певного соціального укладу, було частиною його шляху.

— Сідай, любий Асуро, — припросив його дядько, вказуючи на місце навпроти себе. — Що привело тебе в такому поспіху на ці околиці королівства?

— Любий дядьку, — звернувся до нього Асура Махарадж, склавши долоні в жесті прохання й згорнувши могутнього хвоста смиренними кільцями. — Великий неспокій охопив мій розум, відколи я задумався над тим, як я живу, над тим, як влаштоване наше суспільство і наука, і тим, які мотиви керують нашою цивілізацією. Що дужче намагаюсь я розібратися в хитросплетінні законів і правил, усталених у нашому світі, то більш заплутаним почуваю себе. Скажи мені, дядьку, що може заспокоїти мій розум, як мені повернути втрачену рівновагу? Я загубив свій розум у цьому складному світі, і більше не знаю, де правда, де брехня. Будь ласка, достойний родичу, просвіти мене. — Сказавши це, Асура покірно схилив голову.

Дядько подивився на Асуру Махараджа, в його погляді сплелися любов і співчуття.

— Ти велика душа, любий племіннику, — сказав дядько. — Не кожен наважується ставити ці запитання так прямо, адже запитання передбачають відповідь. А що, коли відповідь не принесе нам втіхи?

Дядько, бувалий учасник не одного філософського диспуту, з видимим задоволенням пробуджувався до розмови, пригадуючи, вочевидь, ту молодечу пору, коли метафізичні дебати були його пристрастю.

— Я не боюся незручної правди, дядьку, — підняв голову Асура Махарадж. — Я боюся неуцтва. Жага впитись істиною висушує мене, тож, благаю, пролий на мене милість свого розуміння, розкрий мені, хто я, яке моє призначення, чому, попри те, що я живу в найпрекраснішому закутку Всесвіту, я продовжую відчувати муку і неспокій? Розкажи мені, хто такі напівбоги і хто такі ми, демони. Чому ми воюємо, і чому ця війна ніяк не закінчиться? Чому одні кажуть, що світ нереальний і в ньому немає основи, інші кажуть, що світ створений Абсолютом і поклоняються йому як найвищій причині, а ще інші насолоджуються і веселяться, ні про що не думаючи? Хто підтримує закон у цьому всесвіті? Хто правий, до кого долучитись, за ким стояти, дядьку? Я готовий прийняти істину, якою б страшною та не була, лиш би вона дала перепочинок моєму стомленому темрявою невігластва серцю.

Дядько задоволено вислухав щирі слова Асури Махараджа. Видно було, що слова ті припали до душі старому змієві.

— Мій любий племіннику, ти запитуєш мене про те, що хочуть знати мудреці на всіх планетах. Я бачу, що ти вже дозрів до того, аби прийняти всепоглинаючу мудрість, котру, наче найкоштовніший скарб, передають достойні наґи від серця до серця тим, хто готовий з покорою й уважністю слухати. Золотий мій, найдорожчий Асуро! Сльози стоять мені в очах, коли я дивлюся на тебе, такого молодого, гарного, повного надій та оптимізму. Якби я не знав, що ти — син свого батька, котрий, передчасно відійшовши, наділив тебе щедро всіма піднесеними якостями змія, я б не наважився показати тобі цю жахливу коштовність, котру судилося бачити тільки безстрашним, бо істина — найважче випробування. Отож, почуй істину і прийми її глибоко в своєму серці, любий племіннику, — дядько замовк, і Асура побачив на його обличчі печаль і скорботу.

— Цей світ нереальний, любий Асуро. Нереальний від початку і до кінця. Немає ні тебе, ні мене, а те, що є, — лиш ілюзорний результат взаємодії одного ніщо з іншим. У ньому немає сенсу ні на початку, ні в середині, ні наприкінці. Немає жодної остаточної правди, до якої можна було б дійти під кінець життя, а тому пізнавати цей світ — марне. Все, що тобі зустрінеться на цьому шляху — лиш мара. Всі, кого ти знаєш — тільки привиди. Ніхто ніколи не створював цей світ, він виник сам собою як помилка і омана. Цей всесвіт безпричинний, він не має ні центру, ні окраїн. Реальність випадкова. Ті, що намагаються побачити в хаосі видимість порядку, лише поглиблюють своє незнання. Так само, як випадково зачинається дитина в лоні матері, так випадково народжується цей світ, аби, непідвладний жодному законові, зникнути в один момент без жодної на те причини. Коли ми спимо, нам здається, що нас оточують тисячі привабливих речей, однак, коли ми прокидаємось, усі вони щезають. Так і цей світ є лише сном нашого розуму. Тому, поки ти молодий, живи і насолоджуйся, любий племіннику. Спробуй усе, не відмовляй собі ні в чому, а коли доп’єш цей келих життя до дна, ти зрозумієш, що він був завжди порожній.

— Але як із нічого могло виникнути щось, дядьку? — спитав Асура Махарадж.

— Воно ніколи не виникало, не виникає і не буде виникати, — суворо відповів старий аскет. — Як у темряві можна прийняти мотузку за змію, так і ми приймаємо цей ілюзорний світ за істинний у темряві нашого невігластва.

— Але ж, раз ми прийняли мотузку за змію, значить, ми знаємо, що є й змія, не тільки мотузка!

— Асурчику, логікою можна довести будь що, і будь що заперечити, — ствердив дядько. — Немає ні смерті, ні народження, ні старості, ні страждань, ні їх подолання. Така досконала мудрість, що передається від змія до змія, неси її в собі й змирися з тим.

Асура покірно схилив голову.

— Хто не приймає досконалої мудрості зміїв, той опиняється поза межею цивілізованого світу демонів, любий племіннику. У цьому є втрата і для нас. Ми бачимо — цей Всесвіт населений варварами, а ми — єдине джерело просвітництва у ньому. Ми найсильніші, найрозвинутіші істоти у Всесвіті. Ми — верхівка еволюції. Як старші, ми почуваємо відповідальність за наших молодших братів і бажаємо їм добра. Що станеться зі Всесвітом, якщо не стане наґів? Але ні так звані святі, ні напівбоги, ні інші мешканці курортних планет не цінують наших зусиль, вони не приймають істинного прогресу. Одурені власними фантазмами, вони вірять, буцім існує хтось, хто сотворив цей світ. Буцім існує певне скупчення всіх благих якостей, яке вони називають Богом, Абсолютом, Душею Світу чи Верховною Суттю. Замість того, аби віддати належне нам, тим, хто справді підтримує цей Всесвіт, вони воліють залишатись у темряві. Вони кусають руку, котра годує їх. По-дитячому ігноруючи дані науки, вони нав’язують свою диктатуру ідей собі подібним, граючись у кишенькові деспотії. Зв’язуючи початково вільну істоту надуманими законами і правилами, підтримуючи ортодоксію, контролюючи свідомість мас, сотні тисяч так званих небесних суспільств формують жорсткі ієрархічні системи влади, маленькі диктатури маленьких фюрерів, роздутих від пихи. Поглинуті почуттям провини за насолоду, якої вони так прагнуть, вони карають себе епітиміями, накладаючи їх не тільки на себе, але й на тих, хто перебуває в їхній владі. Сповідуючи напоказ пуританську мораль, вони мислять хтиво, дивляться жадібно, їх серця повні гордині та заздрощів. Так, перебуваючи в омані, вони переходять із тіла в тіло, з одного народження в інше, все більше занурюючись у придумані світи моралі, іноді опиняючись на верхніх курортних островах, а іноді падаючи на саме дно цього всуціль вигаданого світу. Вони проповідують милосердя і співчуття, любов і щастя, не розуміючи, ким є насправді, і примножуючи в такий спосіб зло.

— Чим є зло, любий дядьку?

— Злом є все, що віддаляє тебе від розуміння своєї природи, Асуро. Все, що говорить, ніби існує причина і наслідок, діяч і дія. Все, що твердить, буцім існує хтось чи щось поза тобою. Зло багатолике, у нього багато голів. Під личинами щастя, любові, терпіння, смирення, жалю воно входить тобі в серце і роз’їдає тебе зсередини. Жахливі сумніви поселяються у твоєму розумі. Знай же — зло хоче, аби ти задумався, чи правильно ти живеш. І як тільки у тебе виникне найменший сумнів, воно тут же схопить тебе і з’їсть, як найпотворніший канібал із околиць імперії. Зло — це напівбоги, Асуро. Зло — це нерівність. Зло — це ієрархія. Як може хтось стверджувати, начебто знає більше, ніж інший? Це зло, Асуро. Як тільки хтось каже тобі, Асуро, що володіє істиною, убий його, тому що він — зло втілене. Немає істини, котру не можна було б заперечити. Немає ніякого остаточного знання. Немає ні знання, ні незнання, Асуро, це все — лиш коливання твого розуму, викликане зусиллями недругів. Немає й недругів, Асуро, є лише ти, який не вірить самому собі. Зрештою, немає й тебе, тож усі ці коливання порожні. Тоталітарні диктатури небожителів — ось справжня геєна вогняна. Ось хто поширює дезінформацію про пекельні світи, про плач і скрегіт зубів. Хіба тобі зле, Асуро? Хіба у тебе мало тут їжі, вина, достойних подруг? Хіба існують речі заборонені в нашому світі?

— Ні, дядечку, всього цього у нас предостатньо, і в нас дійсно панує цілковита свобода.

— Це рай, Асуро! Істинно кажу тобі, ти мав удачу народитися в раю.

— Любий дядьку, поясни, чому тоді наш рай називають підземним?

— Палиця коротка чи довга, Асуро? Цей камінь великий чи малий? Все залежить від того, під яким кутом дивитися на цей світ, любий племіннику. Для тих, хто обрав для себе муки совісті замість свободи, хто мучиться провиною, чиї комплекси залишаються на рівні трирічної дитини — для того наш край видається підземним. Для нас же — немає нічого кращого, ніж надійний захист земної кори над головою. Рай — це місце повної безпеки. Хіба може бути якась тривога у раю? Ні, рай повинен бути захищеним, так, як надійно захищений наш дім. Але, врешті-решт, що таке рай? Це тільки ще одне двоїсте слово, Асуро, ще один виток невігластва. Все є, як є. Все єдино, все нереально. Ось та мудрість, до якої повинен прийти в кінці життя справжній змій, гідний називатися наґом. Присвятивши своє життя боротьбі з невіглаством, поширенню культури та прогресу, такий шляхетний змій, проявивши звитягу, на схилі літ відходить від справ. Відійшовши, він починає вивчати давню мудрість і приходить до висновку, що все — марнота марнот. Всесвіт порожній, всі приваби, за якими гнались ми упродовж життя — лиш фантоми, а нас оточують тільки привиди.

— Дядечку Аді Гада, я чув, на планетах напівбогів Абсолюту поклоняються так, наче Він — жива істота. У чому тут діалектична помилка? Просвіти мене в цьому.

— Що таке абсолют, Асуро? Де є цей абсолют? Як звучить абсолют? Без насолоди немає страждання, без білого ми не знаємо, що існує чорне, а без конечного нам не пізнати, що існує нескінченність. Так само й абсолют можливий тільки поряд із відносним, а значить, він — не самодостатній. Тільки в тобі одному вся правда. Ти — остаточна істина. Вір у себе, поклоняйся собі, служи собі, слав себе, бо в тобі захована правда істини. Так ти впевнишся, що ти — єдина реальність, і розітнеш мечем розрізнення усі вузли прив’язаностей, о шляхетний. Така настанова зрілого демона, о досконало мудрий, прийми її в серце і більше ні над чим не думай.

У глибокій задумі повернувся Асура Махарадж до себе на планету. Розмова з дядьком вибила його з колії. Те, що розповів йому дядько, було для нього очевидною реальністю, з якою він і так стикався щодень. Однак дядькове пояснення, тим не менше, не принесло ні задоволення, ні відчуття полегшення. У голову стали пробиватися шалені думки, від яких Асурі було навіть ніяково.

Уже не знаючи, що й гадати, Асура Махарадж написав листа-блискавку Чапаці Чхорті з проханням скласти йому компанію в мандрівці на Землю.

— Ну розказуй, кузене, як справи, — тримаючись за його плечі, кричав з-за спини кузен Чапака. Вони стрімголов спускалися крізь атмосферні шари на поверхню Землі на невеликому спортивному вімані.

— Закохався, — перекрикуючи ревіння вітру, озвався Асура Махарадж, заходячи на крутий віраж. — Я знаю, ти в цьому щось петраєш, хочу спитати твоєї поради.

Асура Махарадж різко розвернув човника, і вони приземлилися на віддаленій галявині міського парку.

— Проповзімося, — сказав Асура Махарадж кузенові. — Я покажу тобі її.

У парку, де висадилися демони, панувала приязна тепла осінь. Повітря було по-особливому прозоре, вітерець подеколи зривав верхівки з кіп листя, зметених двірниками, і зажбурював їх на зелені ще, бездоганно викошені газони. Час був по обіді, Асура Махарадж знав, що Даша в цю пору часто виходить у парк на прогулянку.

— Так, так, — потішався кузен. — Мій брат закохався. І в кого б це? У якусь землянку!

— Не кпи собі з мене, — попрохав Асура. — Я вперше стикнувся з чимось подібним! Я не знаю, як це називається, і повір мені, я безборонний зараз, як щойно вилуплене пташеня. Для мене цей світ — одна суцільна загадка. Як усе це відрізняється від наших печер! Чапака, скажи, ти ніколи не думав поміняти місце проживання? Виїхати з Бгоґаваті, поміняти коло знайомств? Не виникало бажання поселитися тут, на поверхні?

— О Безодне, який же ти наївний, Асуро! Я не дивуюся, що заступник судді Раху був проти включення тебе у виконавчий комітет. Ти ж іще зовсім дитина! Як можна хотіти бути цим двоногим потворою? Поглянь на них!

Чапака наблизився до одного з чоловіків, що стояли у затінку дерев і про щось говорили. Люди їх не зауважували, як і належить істотам третьої щільності.

— Подивися на них. Це ж кумедно! Що може бути безглуздіше за ці дві розчепірені ноги? Поглянь на них — вони ледве тримаються на цих цурпалках! І подивись на нас із тобою — хіба відповідь не очевидна?

І Чапака кілька разів гримнув зміїним хвостом по землі.

Чоловіки сполохано втягнули голови у шиї й озирнулись. Не помітивши джерела шуму, вони розсміялись і продовжили розмову. Асура Махарадж подивився на своє тіло. Він якось не звертав уваги на те, що вони з людьми настільки різні. Асура Махарадж не бачив нічого особливого в тому, що його тіло нижче пояса було м’язистим тілом змії. Так, ним було безумовно зручніше пересуватися, можливо, навіть із більшою стрімкістю, ніж на двох ногах, але Асура Махарадж ніколи не відрізнявся ксенофобією.

— Вони слабкі. Вони постійно хворіють і швидко старіють. Вони живуть не більше ста років. Знаєш, скільки статевих актів може мати людина за один раз? — Чапака назвав цифру і сам же й розреготався. Асура Махарадж повів плечима.

— Ну, знаєш, це ще не головне у житті.

— Подивись на ці м’язи, на це розкішне тіло, — мацаючи себе за кам’яні горби мускулів, примовляв Чапака. — Оціни цей розкішний капюшон!

І над головою в Чапаки, з сичанням роззявивши пащеки, піднялися прекрасні королівські кобри, прикрашені коронами з вишуканим коштовним камінням. Чапака усміхнувся блискучою усмішкою і гордовито склав руки на могутніх грудях. У світлі сонця капюшон зі змій засяяв, наче німб на святому.

— Романтика романтикою, брате, але голову на плечах треба мати, — сказав йому кузен, і змії над його головою згідно заворушились. — Ти поводиш себе як хлопчисько, котрому кохання закрутило голову. Зараз тобі здається, що вона — твій ідеал, і ти готовий пожертвувати заради неї всім, що маєш, але пройде час, і ти пригадаєш, як тобі жилося в Бгоґаваті. Це суспільство моногамії — місце нудьги і печалі. Недаремно ці краї називають чистилищем. Усі радощі тутешнього життя — краплина у морі в порівнянні з життям під землею. Мине трохи часу — і ти запрагнеш насолод, як лев прагне свіжого м’яса. Тому що це в нашій природі, брате. Ти шукатимеш зближення з тутешніми жінками, як крокодил шукає зближення з сарною на мілині. Врешті, твої бажання роздеруть тебе на клапті у цьому кволому тілі, не пристосованому до раювання. Май розум, брате! Поки молодий — живи в своє задоволення! Оточи себе достойними родичами, примножуй спадок, що дістався тобі від батька, займи свої очі прекрасними танцівницями, а розум — піднесеним товариством наґів. Прогресуй у науці, будуй кар’єру, жертвуй на вакцинацію дітей в Африці, якщо вже тобі так люба ця планета! Стань могутнім, достойним наґом, стань найсильнішим, знищ усіх своїх ворогів! А коли тобі набридне це все, коли ти вип’єш цю чашу насолод до дна, ти побачиш, що в цьому всьому немає ніякого сенсу, і тоді ти з достоїнством сядеш у позу для медитації, згорнеш свій стомлений хвіст і заглибишся у себе. Ти піднесеш молитви останній межі, котра знаходиться за всякими межами, і тоді ти по-справжньому з’єднаєшся з темрявою. Такий шлях наґа, брате.

— У тому-то й проблема, брате, — відповів йому Асура Махарадж. Він вирішив проявити трохи хитрості й удати з себе істоту більш прямолінійну, ніж насправді. — Відколи я зустрів Дашу, я почав сумніватися у виправданості нашої офензиви у темряву. Ні, я звичайно не сумніваюся у висновках, до яких дійшли мудреці й патріархи. Я не піддаю сумніву проповідь Наґарджуни і підтримую вчення про пустотність всіх дгарм[7], але мені видається, є щось поза тим… Поза тим, що розповідають махасіддги[8]… Я розумію, це нелогічно, але що таке, врешті-решт, логіка? Логікою можна довести що завгодно і спростувати що завгодно. Я став відчувати це, коли зустрів її…

Чапака вибухнув реготом.

— Дай спокій, брате. Ти начитався любовних віршів, і вже тобі залляло очі? Чи може, ти відкривав недозволені трактати? Виконавчий комітет постановив, що кожен, хто буде запідозрений у колаборації з напівбогами, піде на біококтейль. Я сподіваюсь, ти не спішиш на біококтейль?

— Брате, ти кумедний. По моєму, ти надто близько береш до серця свої обов’язки функціонера. Теж мені радість — варити з божевільних мило! Про ці так звані божественні трактати й говорити смішно — цей сентименталізм може розчулити хіба пропащих чортяк зі столичних нетрищ… — Асура Махарадж усміхнувся, пригадавши свою оббиту залізом скриньку, в якій він тримав зібрану на окраїнах імперії колекцію забороненої літератури. — Я говорю про інше — про честь науковця. Про сміливість відкривати нове. Мені здається, я знайшов це нове, що б не казали про мене в комітеті та на вченій раді. Мій обов’язок науковця — чесно слідувати за своїм відкриттям до кінця. А це означає переїзд на цю грішну землю. Чого б це мені не коштувало… Стривай, здається, я побачив її, — вигукнув Асура Махарадж. — Ось вона. За мною!

Вони перемістились на сусідню алею.

— Оце — вона? — спитав Чапака і пирснув сміхом. — Та ж вона сліпа, як кріт!

— Так, це вона, — сказав Асура Махарадж із ніжністю, повільно сунучи своїм зміїним тілом за Дашею. — Що значить «сліпа»? Чапака, поясни, що значить «сліпа»?

Чапака продовжував заливатися реготом.

— Це ж треба! Мій кузен закохався у сліпу землянку! Сліпа означає, що в неї перед очима тільки пітьма, о безтолковий. Вона нічого не бачить, бевзю.

— Сліпа? — перепитав Асура Махарадж, знітившись від власної нездогадливості. — Я думав, ця тростина в неї — це вияв доброго смаку… Вона так делікатно постукує нею по землі, я чомусь вирішив, що вона музикант і постійно практикується у якомусь невідомому мені навику…

Чапака вибухнув черговим нападом сміху.

— Точно. І ці чорні окуляри у неї напрочуд стильні. Братику, і ти ще говориш про переїзд сюди? Сто драконів тобі в пельку, ти не протримаєшся тут і дня.

— Але ж поглянь на неї… — Асура Махарадж провів Дашу поглядом. Здавалося, за нею тягнеться невидимий шлейф весняних ароматів. Асура Махарадж прикрив очі і вдихнув цей запах глибоко всередину, аби зберегти його надовше. — Вона — мов прекрасний світанок… Наче незвіданий острів… Хіба ти не бачиш цього? Від неї йде світло…

Чапака Чхорті раптом посерйознішав і зневажливо пхикнув.

— Це світло — світло гниття, мій дорогий романтику. Вся органіка тут розпадається у тисячу разів швидше, ніж у нас. Тому вона так яскраво світиться. Ще трохи — і вона помре, дорогий кузене. Звичайно, ти можеш піддатися тимчасовому пориву почуттів і…

— Я це зроблю. Я вирішив. Я зроблю це ще нині, — Асура Махарадж насилу відірвав погляд від Даші й упився очима в розчахнуті зіниці кузена.

— Що зробиш?

— Я хочу прийти на Землю. У людському тілі.

— Чи ти в своєму розумі, брате? — витріщився на нього кузен Чапака. — Ти хоч розумієш, про що говориш?

— Так. І дуже цього хочу.

— Керівництво Інституту не відпустить тебе. У тебе звітність. За тобою план. Від тебе сподіваються виконання нормативів.

— Послухай, мені обридла ця псевдонаукова маячня. Мені раптово прояснилося в голові, брате. Всі ці дослідження — марна трата життя. Ще сьогодні я з’явлюсь на Землі.

— Шеф тобі цього так легко не відпустить.

— Верховний любить тих, хто ризикує.

— Брате, отямся…

— Повертаймося, кузене. Я маю зробити важливу доповідь перед публікою.

Повертаючись у нижні світи (антиліберальна назва всіх лівообертальних планетних систем, придумана напівбогами), демон (ще одне дискримінуюче визначення особи з особливими етичними преференціями) Асура Махарадж (чиє ім’я у толерантному трактуванні означало просто «великий лівий», а зовсім не «цар неправедних») швидко думав про багато речей водночас.

Варто було йому прийняти це шалене рішення, як тут же кудись поділися печаль і пригніченість, викликані місяцями важких роздумів. Асура Махарадж почував себе трохи п’яним від кроку, який він мав намір зробити. Він ще сам не розумів уповні, що цей крок мав би означати для нього і які переміни ніс, але Асура відчував: це — воно. Радість і піднесення знову повернулися до нього. Здавалося, наче за спиною горять мости і міста його колишнього життя, залишаючи по собі лиш…

— Попіл, — прошепотів Асура Махарадж, ступаючи на рідну Асура-локу.

Перед втіленням на Землі серед наґів існував певний ляк. І цей ляк був цілком зрозумілим — ті недолугості земних тіл, які вже згадував Чапака, були найменшим злом, з яким стикалася душа, що вирішувала переміститися з нижніх світів на Землю. Перед іншими істотами наґи мали одну перевагу, яка тільки підтверджувала їхній особливий статус у Всесвіті — їм не конче треба було з’являтися з утроби безпомічним немовлям, аби з’явитися на Землі в тілі людини. Вони могли прийти уже як сформовані тілом і розумом особистості. Шлях їхній, однак, на тій планеті мав бути коротким і печальним. Земля була особливим місцем на всій карті Всесвіту. Геометрія розташування демонічних і божественних систем (якщо відкинути громіздку ліберально-демократичну лексику) закручувала реальність так, що Земля ставала центром отримання реакцій усіх причинових сил, будь-коли збурених істотою. Зрозуміло, що кожна дія має свій наслідок. Однак, оскільки час тік неоднорідно у Всесвіті — десь він тягнувся з ангельскою неспішністю, десь летів, наче стріла — наслідки приходили з різною швидкістю та, слід ще й сказати, силою.

Світоглядні позиції нижніх світів давно впокорені тим, що на Землі прийнято звати радикальним конструктивізмом. Провідні філософи холодних і гарячих пекел дійшли до висновку, що реальність — це те, що створюється в процесі пізнання, і жар пекла є творчим актом сприйняття того, хто цей жар відчуває. Відтак, підсумком метань духу серед найкращих інтелектуалів нижніх світів вважалося припинення блуду розуму і перебування у повному зреченні від будь-якої діяльності. Хроніки кажуть, це знання про припинення діяльності свідомості у царство наґів приніс Наґарджуна.

Не всі, однак, поділяли погляди «зреченців». Періодично ряди противників припинення діяльності поповнювала молода кров, й ідеї конструювання кращого світу знов охоплювали підземне суспільство. Відтак, зрозумілим буде те, що політичні симпатії нижніх світів розподілялися приблизно порівну між двома партіями, які почергово приходили до влади.

Перші стояли на тому, що дійсність є продуктом інтерпретації, настільки вільної, наскільки це може дозволити собі творча уява. Позаяк у нижніх світах йшлося насамперед про споживання різноманітних утіх, цей сегмент політичних сил ніколи не втрачав прихильності виборців, адже творчий підхід до отримання нових насолод гарантував свіжість сприйняття і гостроту буття. Втім, ідеєю більшої насолоди ця політична сила не обмежувалась, і в своєму апофеозі вона мала намір утвердити вселенську гегемонію демонічних цінностей для звільнення поневолених примітивними уявленнями мешканців так званих вищих планет — усіх цих кентаврів, муз, небесних куртизанок, небесних музикантів, так званих мудреців та іншу благочестиву публіку, котра в страхові перед хройдівським Супер-Его вганяла себе в рамки і шори догматів і правил, які, як відомо, потрібні тільки інфантилам і боягузам.

Саме партія конструктивістів була ініціатором небезпечних вилазок на Землю, на вищі планети, і часто-густо з їх провини викрешувалась іскра, з якої розгоралося полум’я нової міжгалактичної війни.

Другі, не інакше, як консерватори, відстоювали традиційні цінності тотального нігілізму. У історичних анналах цивілізації наґів зберігається апокрифічна історія про те, як в один із моментів нетривкого перемир’я з напівбогами на вселенському міжконфесійному соборі, де були присутні старійшини з право- та лівообертальних галактик, був сформульований славнозвісний Догмат про заснування пекла. Таке рішення було викликане необхідністю привнести якийсь розумний порядок у хаотичну міграцію душ (чи, з точки зору наґів-ортодоксів — оманних індивідуальностей), що відзначались особливо бунтівним характером, і зайняти їх служінням під час реабілітації.

За всіма красотами світу стоїть чиясь дбайлива рука, що старанно прикрашає, очищає, годує та піклується про добробут. Так, Всесвіт, крім краси та розкошу див, — це також і серйозний менеджмент. Це корпорація, де необхідна співпраця всіх сил, навіть якщо напозір вони видаються опозиційними. Без мовчазної згоди плекати гуртом вселенське проявлення розпалася б уся філігранна інфраструктура причин і наслідків: припинилися б світанки та заходи, зупинився б рух планет і зірок, а значить, і події, котрі чекають на сприятливе розташування світил, не настали б. Зрештою, що там події — повітря відмовилося би просочуватися в легені, шлунок перестав би перетравлювати їжу, очі відмовилися б бачити, а серце — битися. Жодна молекула б не ворухнулася, якби працівники цього махаконсорціуму[9] взяли на озброєння ліві ідеї про безстрокові страйки і права працівників. Періодично, звичайно, з’являвся то один, то інший бунтівник — черговий генерал лудд, карл маркс чи володимир ілліч, і тоді наймудріші мешканці всесвіту зустрічалися, аби спільним розумом дійти до думки, що ж робити із заколотником.

Так було створено Виконавчий комітет, також відомий на Паталі як «Мильний департамент». Консервативні кола пекельних світів люб’язно погодилися взяти на себе лікувально-трудову та профілактичну роботу з тими, хто попадав у причинно-наслідковий заміс і провалювався нижче рівня Землі. Геометрія Всесвіту, звісно, багато в чому сама визначила існуючий порядок. Так, вчинки, сповнені благочестя, так само, як і добре насіння, давало добрі плоди, і сіяч із часом опинявся в товаристві прекрасних німф, небесних музик і солодощів світу сього. Одначе, як і в будь-якій економіці споживання, благо, чесно зароблене душею, в якийсь момент проїдалось, і така істота переходила на нижчий рівень консьюмеризму, на більш грубі матеріальні плани, де у чоловіків росли животи і тхнули ноги, а в жінок траплялися місячні, з’являлися зморшки й обвисали груди. Там, звичайно, теж можна було увірвати свій шмат тепла та любові — збудувати дім, виростити дерево, виховати сина, однак замість смаку амброзії та райських яблук доводилось обходитися пивом і таранькою, а з невдячних дітей радості було не більше, ніж від сварливої дружини, котра що далі, то більше нагадувала своїх родичів із нижніх світів. Тим не менше, і це ще було немало — адже дно творіння було десь далеко внизу. Залежно від нахилів, з якими жива істота визначалась, коли рівень насолод і страждань ставав приблизно рівним, вона знову йшла на високий політ до захмарних башт і садів, або ж, опустивши руки, піддавалася темним почуттям, пливла за течією, і життя її котилося по похилому борту вниз, вниз, вниз. А там уже й пекельні муки, і язики полум’я, і холодні пекла теж, там і плач, і скрегіт зубів, і зовнішня пітьма, і всілякі нічні кошмари.

Мало хто на Паталі до кінця усвідомлював увесь механізм перекачування валюти благочестя. Ще менше було відомо про тих, хто справді тримав потоки карми. Казали, буцім такі наґи мали тіньові зв’язки з напівбогами, зокрема, наприклад, такі чутки ходили про верховного суддю, в народі відомого як Повелитель смерті. Ще інші казали, буцім усі потоки блага замикаються на самому Верховному, але про нього у посполитих мешканців пекла було ще менше відомостей, ніж про вишнього суддю. Остаточної ясності з приводу механізмів ринку благочестя не було, як видавалося з Патали, ніде у Всесвіті. Заявлене бачення небесної механіки, хоч і вважалось офіційним канонічним вселенським соборним догматом для ліво- і правообертальних світів, утвердженим на всіх міжконфесійних синодах, мало свої трактування як на одному, так і на іншому боці Творіння. Сили світла (так звані сили світла) вбачали в хитросплетінні законів космосу певний розумний умисел, відтак поклонялися незримому Творцеві, наділяючи його рисами ледь не антропоморфного характеру. Більш тверезі мешканці пекельних сфер (котрі мали право гордо задерти носа зі словами: «Із антропоцентристами дискутувати не бажаю!») вважали світобудову результатом перетворення мудрого хаосу в безглуздий порядок. Звичайно, що з одного та з іншого боку були свої гонорові представники, які радо доводили опонентові фундаментальну помилковість його суджень. Полем вирішення таких наукових диспутів слугувала Земля. Вона виступала свого роду зеленим сукном, на яке здавалися карти і фішки тих, хто знаходилися по обидва боки всесвітньої симетрії.

Дядечко його рішення засудить. Ця думка бентежила Асуру Махараджа. Дядечко був консерватором, заперечував індивідуальне буття і вважав, що вершиною дерзновень індивідуальної іскри свідомості повинно бути повне розчинення у пітьмі. «Там, нагорі, люблять говорити про світло Боже, я ж кажу — у Бога є й пітьма. Що первинніше — світло чи пітьма? Звичайно, що пітьма. Адже про світло ми починаємо говорити тільки тоді, коли воно з’являється, тоді як пітьма не з’являється і не зникає, не змінюється, є напочатку і наприкінці. Пітьма — ось істина. Така моя остання думка». Дядько осудливо ставився до всіх, хто марнував своє життя на нездійсненні прожекти, на мрії і на почуття. У світлі (чи то, правильніше, в пітьмі) його нігілістичних поглядів, ніякого сенсу, окрім дурнуватої цікавості, відправлятися на Землю бути не могло. Демони шанували своє життя. Вони розуміли, що відцентрові сили Всесвіту могутні, й тут, на нижніх планетах, їх життя тривале та забезпечене. Однак, варто їм піднятись у тонкі, ефірні сфери ангелів, як одразу ж нагадували про себе всі колись потурбовані маятники, а запущені з незапам’ятних часів маховики причин обрушували лавину наслідків, і вся тяжкість власної долі враз наздоганяла необачного мандрівника. Демони порівнювали жителів Землі та напівбогів із мешканцями вод, а їх території — з безповітряним простором, для проникнення в який потрібні броня та інструмент: скафандр, гермошолом, ліхтарик, альпеншток… Асура Махарадж мав стати першим (ну, може, не першим, але одним із небагатьох) демоном, котрий наважувався ступити у відкритий причинно-наслідковий простір, сказати б, нагим.

Дракони з ним, із дядьком. Нехай розчиняється у пітьмі. Асура Махарадж гарячково ходив з однієї зали палацу в іншу. Внутрішньо він торжествував. Сьогодні. Він зробить це нині.

На врочистому врученні нагород серед науковців. Він зробить це там. Увечері великий прийом в Опаловій Обителі, розкішному палаці в столиці нижніх світів Бгоґаваті. На врученні «Золотого дракона» мали бути і його колеги з Інституту. Асура Махарадж не розраховував на жодні премії, з листа кузена він зрозумів, що потрапив у немилість. Що ж, тим гірше для тутешніх науковців — адью, як кажуть на Землі. Адью й оревуар. У будь-якому разі, Асура Махарадж мав сказати декілька слів на цьому заході. Він зробить це і, виконавши свій обов’язок, достойно покине цей кращий зі світів назустріч тому незвіданому, від чого перехоплює подих.

Даша.

У Опаловому палаці приготування тривали вже цілий місяць. Опалова Обитель, вічно занурена у напівтемряву, виблискувала міріадами вогників коштовного каміння. Воно випромінювало власне світло і слугувало заміною Сонцю, котре, будучи під управлінням напівбогів, до столиці наґів не заглядало з міркувань геополітики. Дивовижні квіти, звиті в гірлянди, одягалися на шию кожному, хто переступав браму нічних Садів лимонниць, котрі оточували Обитель. Скрізь снували стрункі, мов стрекози, кельнерки з тацями, повними закусок і келихів із вином. Асура Махарадж мусив зізнатися собі, що сумуватиме за цим переповнюючим вінця багатством, за цим пінистим розкошем життя, особливим, витонченим, за яке треба платити таку дорогу ціну — красу, схожу на отруту кураре. Красу, яка, заворожуючи, паралізує.

У коштовному розписному сурдуті, з дорогим кинджалом за шовковим поясом, у сліпучо-білій чалмі, прикрашеній крупним смарагдом (смарагд був каменем його планети-повелителя Меркурія), Асура Махарадж виглядав достоту як один із тих молодих красунчиків, що за кошти батьків навчалися в престижних наукових закладах столиці, а потім обманними шляхами проникали в наукові проекти на кшталт того, де працював Асура.

Ну, майже таким… Асура Махарадж відчував, що зараз він як ніколи вирізняється серед натовпу своїх одноплемінників — щось особливе грало на його обличчі, незвичайна усмішка, нове світло, не схоже на світло зумрудів та ізмарагдів, що слугували тут замість ліхтарів. Крім того, сьогодні йому було що сказати всім цим вельмишановним добродіям і добродійкам, повзаючим і плигаючим, із капюшонами й хвостами, іклами та жалами, з лапками та лапищами, з моноклями та пенсне, з перами та боа, вуалями та опахалами. Асура Махарадж перехопив на ходу пару п’янких коктейлів і, задерши голову до неба, осушив їх. «Дашо, — прошепотів він. — Я йду до тебе, моя сліпа впокорювачко демонів».

Що, властиво, чекало того сміливця, який, наче Порфірій Іванов, що в одних трусах вийшов на поверхню Місяця, наважився б вийти з-під земляних склепінь нижніх світів, достеменно не знав ніхто. Одні казали, що такий нещасний, відмучившись, перероджувався шляхетною твариною — лебедем, левом чи єдинорогом. Мовляв, очистившись через страждання, душа бажала припасти ближче до нектарного джерела любові, однак, не маючи культури духу, плутала грішне з праведним, відтак припадала до джерела не з того боку. Як наслідок — поставала у такій довершеній, хоч і безсловесній формі життя. Ті ж, однак, хто мав скепсис щодо переселення душ, як наприклад, дядько Аді Гада, стверджували, що ніякого метемпсихозу немає і бути не може, позаяк індивідуальність є ілюзорною. Єдина хороша річ, яка стається з таким невдахою, — це коротка мить зустрічі з Абсолютною Пітьмою, після чого, не будучи належним чином вишколеною, індивідуальність згасає, дгарми її розвіюються вітром перемін, і там, де щойно було окремішнє «я», лишається хіба філософський попіл. Ще інші, помежові матеріалісти, стверджували, що після появи у третій щільності Землі істота з нижніх світів згорає, наче метеор у густих шарах атмосфери, і навіть короткого тет-а-тет з Істиною їй запізнати не дано — бо, властиво, нема з ким зустрічатися, все це марнота марнот, помилкове збурення праматерії, не розумнішої за гарячий шоколад, яка володіє не більшою волею до життя, аніж молоко — волею до скисання.

Асура Махарадж зрозумів, що не має ані краплини страху за душею. Він знав, що перед ним відкривається новий величний краєвид його життя, і він сміливо наближався до цілі.

Асура Махарадж любив підземні світи, в першу чергу, за глибокі демократичні традиції. У рамках єдиної конфедерації об’єднаних королівств співіснували, здавалося б, несумісні суспільства. Так, до об’єднаних королівств входили численні племена канібалів, кровопивців і пожирачів трупів. Із ними сусідували території голодних привидів, привидів, котрі лякають на кладовищах, і духів предків, яким нащадки перестали робити підношення води та поминальних галушок. Із духами уживалися різного роду малокультурні чорти і дідьки, весь цей немитий люмпен, до якого жителі більш освічених районів нижньосвіття ставилися хоч і з погордою, але й із необхідною толерантністю теж. Наґи, змії, двоногі рептилії та інші раси, які представляли собою інтелектуальні вершки пекла, скупчувалися довкола центральних планетарних систем, поближче до столиці, дозволяючи простішим мешканцям низів насолоджуватись вільним духом окраїн.

Асура Махарадж, молодий науковець із блискучим майбутнім, сидів на підвіконні розкішної Опалової Обителі, позирав у сад, де опівнічними скриками давали про себе знати пави і мавпи, потягував ігристе вино з тропічних фруктів і насолоджувався останніми хвилинами свого перебування в цьому, направду, кращому зі світів.

— Пане Махарадж! Пане Махарадж! — захекавшись, ледь не падаючи з ніг, з останніх сил гукав круглобокий карлик Кнехт, його асистент по Інститутові. — Пане Махарадж, що си робе! Людоньки, що си робе, пане!

Огрядний карлик увесь зіпрів. Він вперся одною рукою собі в бік, іншою — до стіни і намагався вхопити побільше повітря.

— Я вже зневірив си вас віднайти, пане! Паночку, таке робе си, жи ви не повірите!

— Кажіть, Кнехт, — Асура Махарадж, частково завдяки настроєві, частково завдяки випитому шампанському, почував себе спокійно та піднесено, і на вовтузіння карлика дивився з добродушної висоти власного зросту.

— Помічник вишнього судді Раху отримав дозвіл провести у вас обшук!

— Як це обшук? — стрепенувся Асура Махарадж.

— Помічник вишнього судді Раху вже давно мав на вас зуба, пане Махарадж. Йому, бачите, не подобало си, як ви си з ним тримаєте.

— Я відчував, що цей старий мішок із тельбухами щось снує проти мене. — Асура Махарадж ляснув себе по поясу.

— Пане… — карлик округлив очі й перейшов на шепіт. — Пане Махарадж, вони знайшли у вас книги… — останні слова він сказав уже ледь чутно. — Вони знайшли у вас заборонені книги, панусю, і вишній суддя виписав їм дозвіл на ваш арешт! Вони будуть тут із хвилини на хвилину, — карлик озирнувся по боках, притис вуха до голови і благально пискнув: — Тікайте, пане!

Асура Махарадж на хвилину замислився, бокал ледь не випав йому з рук, і тоді гучно розсміявся. Асура Махарадж став реготати так, аж зігнувся навпіл. Аби втриматися, він сперся рукою на Кнехта. Той із готовністю підставив плече.

— Паночку, чи ви при своєму розумі… Та ж вас відправлять на каторгу… Та ж вас… вас утилізують…

— Дайте собі спокій, Кнехте. Знайдіть собі краще чогось випити. Я не можу втекти. У мене промова на врученні нагород. Що скажуть люди, коли побачать, як я утікаю від якогось там помічника судді?

— Ой, паночку, ви си лиха шукаєте… — Кнехт скрушно захитав головою і хотів було сказати щось іще, та Асура Махарадж відсторонив його і рушив по коридору до центральної зали, куди вже починала стікатися публіка.

— Що такий красень робить сам серед цього натовпу потвор? — почув він чийсь вкрадливий голос і побачив, як шлях йому перегородила знайома постать. — Що смішного сказав тобі цей карлик? Поділись, я теж хочу повеселитися.

— Не зараз, Меліссо, вибач, я поспішаю.

— Куди б це? Без мене? — Мелісса притулила до кутика своїх виразних губ келих із шампанським і висунула роздвоєний язичок.

— У мене промова на відкритті. Дозволь, я…

— Асуро, повернися, благаю тебе… — Мелісса припала йому до грудей. — Я так більше не можу… Я пробачила тобі все, дорогий мій, благаю, тільки повернись…

— Вибач, я теж так більше не можу, — Асура Махарадж відсторонив нав’язливу кокетку і рушив далі. Краєм ока він зауважив, що до палацу під’їжджають чорні карети судових виконавців.

Мелісса, відштовхнута, просичала у нього за спиною:

— Гад! Який же ти гад, Асуро Махарадж! — вона жбурнула келихом об мармурову підлогу. — Постривай-но, ти мені за це заплатиш!

— Оревуар, — тихенько прошепотів Асура Махарадж і, не озираючись, увійшов до тріумфальної зали.

Він вирішив сісти серед глядачів, аби судові пристави не знайшли його до часу. Зала поступово заповнювалась юрмою вишукано вдягнутих демонів вищого класу. Цієї ночі в Опаловій Обителі зібрався весь інтелектуальний цвіт пекельних планет. Відомі філософи, науковці, діячі культури, знамениті лікарі сиділи поруч із видатними громадськими лідерами: знаними політиками, суддями, дипломатами, командуючими військами та керівниками спецслужб. Перуки і пір’я, що стирчало із зачісок, а також дамські головні убори заступали йому сцену, однак при цьому добре приховували від очей таємних агентів, які вже, без сумніву, шукали його.

Це ж треба! Було щось, все-таки, порочне, в цій системі: невже кілька книг, серед яких було пару самхіт, кілька брахман, пару нікому не потрібних упанішад та з десяток пуран[10], вартували того, аби пускати когось на біококтейль? Все це добро, куплене за дріб’язок на периферії імперії, перетворювалось на небезпечний ідеологічний матеріал в її серці. Що ж, треба робити висновки. Дітище інтелектуального контролю, яке їх Інститут розробляв для планет, подібних до Землі, обернулось проти них же самих.

У залі згасло світло, й урочиста програма вручення премій розпочалась із музичного антре. Сліпуче більмо прожектора виділило центр сцени, і посеред нього, поступово виходячи з-за лаштунків, починаючи із найнижчих октав, почала витягувати увертюру до опери «Лучаферул» прекрасна семиголова Юдиф, знана оперна діва. Зал завмер, дослухаючись до контрапункту мелодії, в той час як по периферії залу став прокочуватись незрозумілий шумок. Асура Махарадж побачив, як довгі постаті агентів таємної поліції зі старомодними ліхтариками в руках прочісують ряд за рядом, викликаючи шипіння невдоволеної публіки.

Асура Махарадж побачив, що прохід до сцени все ще вільний, і непомітно сповз під стільці. Зі словами «Пробачте», «Даруйте», «Перепрошую!» він поповз у бік оркестрової ложі.

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — обурилася якась пані похилого віку, коли Асура Махарадж проліз поміж її спідниці.

— Тільки не парасолькою, прошу пані, мені ще вступне слово треба говорити, — пробелькотів він, вислизаючи від піднятої парасолі.

Тим часом увертюра розгорталася, ведучи слухача від хтонічних безодень фаготів і контрабасів до вершин туманних гір, на яких у позі роденівського мислителя сидів міфічний Лучаферул, чекаючи на світанок.

— Він там, за ним! — почув він за спиною і побачив, як темряву залу стали різати промені ліхтарів. Постаті кинулися за ним уздовж рядів, та Асура Махарадж майже досяг цілі.

— Пробачте, перепрошую, даруйте, — проговорив він, вивалившись в оркестрову ложу і спричинивши там переполох серед альтів і скрипок. Диригент, не звертаючи жодної уваги на прибульця, продовжував керувати порядком речей у ложі, і скоро перелякані скрипки знову взяли потрібні мелодії.

Асура Махарадж перекотився боком до виходу з оркестрової ложі, піднявся, поправив тюрбан і, переконавшись, що погоня не відступає, шмигонув у двері.

Він вискочив у мармуровий коридор, що мав би привести його до лаштунків за сценою. І за черговим поворотом ледь не збив із ніг якусь пані.

— Меліссо! Пробач, будь ласка, дозволь, я допоможу тобі піднятися…

— О, Асуро… — Мелісса була вже геть п’яною, і здається, навіть допомоги Асура Махараджа було тут замало, аби вона знову могла стати на рівний хвіст. — О Махараджо… Чому ти більше не сумуєш за своєю прудкою гадючкою?

Асура подивився на її п’яне, в чомусь дитяче, а в чомусь уже старе обличчя. Якесь незрозуміле почуття на хвилю змусило його забаритися. Перевів погляд у кінець коридору. Там чувся тупіт погоні.

— Меліссо, пробач, я мушу бігти… Іншого разу…

— Асуро… Асуро! — прокричала вона йому вслід, все ще сидячи на підлозі.

Повз Меліссу пробігло троє приставів у чорних плащах і масках.

— Ви за цим покидьком? Ловіть його! Ловіть! — прокричала вона. — Він там!

Але Асура Махарадж уже гнав по сходах вниз, до закуліси.

— Де тебе носить? — накинувся на нього старший науковий керівник Пільц. Незважаючи на своє некласичне прізвище і далеко не найчистіший родовід, він зумів добитися визнання і збудувати неабияку кар’єру в світі науки.

— Прийміть мої поклони, пане професоре! — Асура Махарадж впав у ноги науковому керівникові.

— Потім будеш кланятись, — не дозволив йому розсипатись у поклонах професор Пільц. Керівник теж був трохи напідпитку і курив сигару. Він послабив на шиї метелика і розстебнув пару ґудзиків на сорочці. — Зараз твій вихід. Підготував слово?

— Авжеж! — Асура Махарадж шанобливо склав долоні перед обличчям.

Юдиф витягнула останні ноти увертюри кудись аж на засніжені піки вершини світу, і зал вибухнув оваціями. Крізь шпару між завісами Асура спостерігав, як кланяється перед незамовкаючими аплодисментами оперна діва. На протилежному кінці сцени, так само стоячи за завісою, як і Асура Махарадж, плескав у долоні помічник верховного судді Раху. Їх погляди перетнулись, і на сухорлявому обличчі помічника судді заграла усмішка. Він провів пальцем по горлу, показуючи Махараджу майбутню лінію розтину його (такого ще молодого) тіла.

— Що це тобі помічник судді показує? — не зрозумів науковий керівник.

— Це наша вічна історія війни і миру, пане професоре.

— О, ти вивчаєш земну літературу? Похвально.

— Так, пане професоре. Маю смак до їх культури.

— Ось він, тримайте його — почулося з коридора. До лаштунків підбігали агенти таємної поліції.

— Ну все, мені пора, — сказав Асура Махарадж, на ходу чіпляючи мікрофон до петлиці сурдута, і вибіг на сцену.

— Давай, з Богом, — кивнув професор Пільц і ковтнув ще шампанського. І, ледь не похлинувшись ігристим напоєм, перепитав сам себе:

— З Богом?!

Асура Махарадж вибіг на сцену якраз у той момент, коли клишоногі гноми вносили на неї трибуну.

— Дуже дякую, — сказав він їм, дістаючи з-за пазухи сувій із промовою. — Це, можливо, й зайве.

Гноми понуро подивилися на нього з-під кудлатих брів і несхвально зацокотіли язиками.

Таємна поліція вже було хотіла кинутись за ним на сцену, та помічник судді Раху жестом зупинив їх. Асура Махарадж зрозумів, що все складається якнайкраще.

Махарадж поправив чалму на голові і прокашлявся.

Гном зі срібною тацею виніс йому дзбан води і чистий келих.

— Дякую, Стью. Це ж був Стью?

— Лью, — гаркнув через плече гном, ідучи перевальцем зі сцени.

— Дякую, Лью. Я уже сьомий рік поспіль веду церемонію нагородження «Золотими драконами», і досі не можу відрізнити їх між собою! Пам’ятаю, в одного фрак традиційно зелений, а в іншого — традиційно червоний. Мабуть, не в мене одного проблеми з тим, аби розрізнити їх.

Асура Махарадж безпорадно розвів руками. По залу прокотився схвальний сміх. Асура Махарадж глянув ще раз на обличчя помічника судді, котре ставало все вужчим і вужчим від злості. Однак псів помічник судді не спускав. Асура Махарадж відчув, що його колісниця запряжена добре, і помчав далі.

— Ви знаєте, буквально вчора я читав один старовинний трактат — один із тих, за які вас можуть пустити на біококтейль для любителів здорового способу життя, — продовжив він. — Зрештою, за що ще нам дають можливість потриматися за «Золотого дракона», як не за порушення правил? Так от, я прочитав там, що, виявляється, ми не запам’ятовуємо імен істот, які нам байдужі. Я спробував пригадати імена деяких своїх співробітників, і зрозумів, що я порядна сволота. Тоді я підійшов до дзеркала, і побачив, що я справжній гад!

Зал вибухнув реготом.

— Імена, які прозвучать сьогодні, не залишать вас байдужими. Це імена світил, які будуть освітлювати нам шлях. Вельмишановні гади та гадюки, перепрошую, пані та панове, з вами я, Асура Махарадж, ваш незмінний провідник у світі наукових відкриттів і звершень. Ми раді вітати вас тут, в Опаловій обителі, в прекрасній Бгоґаваті, на сто дев’яносто дев’ятій церемонії вручення найпрестижнішої нагороди у сфері науки «Золотий дракон»!

Асура Махарадж підняв руку над головою, і зал вибухнув аплодисментами. Прожектори забігали по залу, висвітлюючи тисячі й тисячі облич, що зібралися в тріумфальній залі в передчутті свята. Під шум оплесків оркестр виконав короткий туш.

Коли оплески стихли, Асура Махарадж продовжив.

— Сьогоднішня ніч — найочікуваніша ніч року, ніч, коли підбиваються підсумки всіх передових досягнень нашої науки, коли великі науковці зустрічаються з великими мислителями, коли можливий діалог культур і цивілізацій. Урешті, ніч, коли можна просто впитися дармовим вином й об’їстись омарами!

Публіка знову приязно реготнула.

— Але ближче до діла. Адже сьогодні — не багато, не мало — нам доведеться вручити двадцять сім нагород видатним вченим сучасності. За вклад у науку, за розвиток відносин між конгрегаціями об’єднаних королівств, за вклад у вселенське торжество науки та філософії, за розвиток пізнання й за найсміливіші долання усталених уявлень про реальність. Про ці та інші видатні досягнення йтиме сьогодні мова.

Асура Махарадж ковтнув води, бо горло раптом стало сухим, як пустеля.

— Я й сам, признатися, чекаю результатів. Вони завжди… завжди лякають. Адже невідомо, яким виявиться для нас світ після цієї ночі. Як говорив один мій товариш, ми не можемо закрити своїх відкриттів. Після сьогоднішньої ночі ми змінимося, бо зміняться наші уявлення про речі, й цілий світ, вся наша цивілізація, зробить черговий крок у бурхливе невідоме.

Зал завмер, ловлячи кожне його слово.

— Сьогоднішня ніч знаменна ще й з іншої причини, — сказав Махарадж, тримаючись руками за трибуну й обводячи зал поглядом. — Ми так часто зосереджуємося на подіях, що відбуваються у нашому суспільстві, що забуваємо про світ у його широкому значенні. Я маю на увазі, той світ, який починається за межами земляної оболонки нашої батьківщини. Світ, котрий можна було б назвали Універсумом, із великої літери. Світ, який є смертельним для нас… Будьмо щирі. Всесвіт не призначений для життя, особливо для нас із вами. Він принципово чужий нам. Для того, аби потрапляти на інші планети, ми користуємося віманами, капсулами, літаючими човнами, одягаємо на себе громіздкі скафандри. Ми приречені знаходитись у чужих нам світах, як некликані гості. Нам гірко визнавати це, але ми самотні у цьому густо населеному Всесвіті. Ми стикаємося з варварськими культурами й культами, з цивілізаціями, наскрізь інфікованими хворобами розуму. Зараз ми можемо констатувати — Всесвіт заселений тотально хворими істотами. Ми говоримо, що вони як діти, що їм потрібно допомогти стати більш дорослими. Але, визнаймо, серед своїх ми вважаємо, що маємо справу з хворими. З істотами, які потребують не доростання, а видужання. Вони потребують вакцини від невігластва. Потребують нашої культури, знання і цивілізації. Із такої позиції нам украй рідко спадає на думку, що наше уявлення про Всесвіт є певною мірою однобоке. Що не тільки ми можемо навчити когось, але також можуть навчити і нас. І, власне, тут, пані та панове, я й хочу поділитися цією сенсаційною, без перебільшення, новиною. Перш, ніж ми перейдемо до всіх номінацій і нагород, я хочу вам сказати ще це. Отже, досліджуючи в рамках проекту «Жнива» планету Земля, я заглибився у вивчення міжособистісних відносин цих дивних двоногих. Тут я, звичайно, великою мірою завдячую своєму науковому керівникові, професорові Пільцу, а також науковій групі, яка працювала зі мною. Однак, хочу вас запевнити, що ви, шановна публіко, перші, хто дізнається про результати моїх досліджень і вони, без перебільшення, виходять за будь-які рамки.

У залі піднявся гомін. Асура Махарадж, задоволений ефектом від своїх слів, продовжив:

— Отож, пані та панове, зосередившись на вивченні поведінки людей, я віднайшов один неймовірний екземпляр. Це людина. Більше того, це жінка, і вона прекрасна. Більше того, вона сліпа, як кріт. Вона неймовірна. Коли вона ходить, здається, за її слідами розпускаються квіти. Її сміх — наче дзвін дощу в мить, коли сяє сонце, а її голос… — Асура Махарадж зосередився, зібравши пальці в пучку біля скроні. — А її голос наче шум припливу в раковині. Її аромат прикликає бджіл, що було припали до жасмину, і змушує сп’янілих джмелів забувати про первоцвіт, і летіти за нею. Коли вона говорить з іншими людьми, здається, наче повелителька неба прийшла до своїх підданих як сестра, і розпитує, чи добре всім, і чи всього у всіх доволі. Її обличчя, пані та панове, ви не повірите, мені котяться сльози по обличчю зараз, вибачте, але я мушу вам це сказати — її обличчя схоже на пуп’янок білосніжної лілії, а вдивлятися в нього — це наче дивитися на березі океану, як сходить сонце і запалює мирні хмари на обрії, одна за одною, панове, вони загораються одна за одною, купчасті та перисті, з фіолетового до персикового, до золотого, аж поки воно саме не з’являється на горизонті, і його променистість не запалює небокрай новим днем. Пані та панове, зі всією щирістю, на яку я, обмежений у знаннях і бідний на слова, здатен, хочу сказати вам із повною відповідальністю — я закохався, пані та панове, я закохався, і нічого прекраснішого у світі — та що там, у Всесвіті — немає й бути не може. Це світло, яке не можна порівняти ані з блиском нашого коштовного каміння, ані зі світлом всіх відомих нам хімічних реакцій. Це світло не порівняти навіть зі світлом зірок. Вони, як я припускаю зараз, лише відбивають те світло, про яке я говорю, і дають бліду його копію, його тінь, так би мовити. Це таке тепло, яке проникає у кожен закуток вашого тіла, і яке не досягається жодними бальнеологічними ваннами, жодними грязевими купелями і гарячими джерелами. Воно зігріває вас не ззовні, а зсередини, і жоден вид алкоголю чи іншого сп’яніння навіть близько не зможе стояти біля того тепла і того сп’яніння, яке йде від нього. Офіційно хочу заявити, що це — найбільша насолода у Всесвіті, з якою мені довелося зустрітися за час усієї наукової кар’єри. Правду кажучи, я скуштував лиш краплину цього чарівного меду, але навіть на цьому профанному рівні досліджень я прошу з максимальною серйозністю поставитися до моїх слів. Шановні співгромадяни! Я знаю, з яким скепсисом сприймаєте ви зараз мої слова, і я вас розумію. Про смак меду можна говорити з тими, хто його куштував. Я не засуджую вас за упередженість, бо розумію, що наразі — підкреслюю, наразі — ви ще не отримали цього нового, радикального досвіду. Він виходить за рамки логіки, його не охопити інтелектом. Він стосується зовсім іншої, якоїсь аж надто інтимної сторони кожного з нас. Наша культура ніколи не стикалася з цим переживанням настільки прямо, як зараз. Ми чули про цей феномен, але ми, як правило, редукували його до рівня лібідо і до простої фізіології. Так, ерос знайомий нашій культурі у набагато більшій різноманітності, ніж на варварських планетах, але це почуття я назвав би родоначальником еросу, настільки ж вищим і могутнішим за нього, наскільки океан могутніший за свою краплину. Із дивовижної примхи життя я мимоволі став першим наґом, якому судилося це почуття пережити і поділитися — уже не як сторонньому спостерігачеві й аналітику, але як безпосередньому учасникові подій. Зараз я маю абсолютно ірраціональне, я б сказав, містичне, відчуття незрозумілої загадковості всього, що мене оточує. Так, наче б у тому, що відбувається зі мною, є якийсь вищий, розумний задум. І це почуття змушує мене сміливо відкидати всі наші усталені концепції реальності, всі онтології, й відкривати себе новому досвідові. Просто зараз я відчуваю, як це тепло дрімає в моєму серці, і його так багато, що мені хочеться розділити його з кожним із вас…

У залі, де останні три хвилини наростав неспокій, почулися незадоволені окрики.

Асура Махарадж перевів погляд на помічника судді Раху, але той знаку брати його ще не подав.

— На цьому буду закінчувати моє коротке вступне слово, і лише невеличкий пост-скриптум відділяє мене від того, що має відбутися зараз за сценою, пані та панове, даруйте, що відкриваю наперед секрети організаторів, — Махарадж несміливо усміхнувся і подивився на помічника судді. Той схвально кивнув головою. — Отже, на завершення скажу, що це переживання виявилося для мене настільки цінним, що я прийняв рішення. Незважаючи на можливі труднощі та трагічність наслідків, я бажаю з’явитися на Землі в образі людини й прожити там людське життя, після чого смиренно зустріти свою долю, хоч якою б вона була!

Зал, попри явну невдоволеність вибриком ведучого, охнув і принишк.

— Цим вчинком я хочу ще раз підтвердити повну переконаність у власних словах і стати прикладом для всіх, хто хоче піти за мною. Ом нара парінамашакті сваха!

Тільки Асура Махарадж вимовив цю мантру, як помічник судді спам’ятався й врешті зрозумів, що зараз може відбутися. Він махнув рукою, і його бойові пси в чорних масках кинулися на сцену, але там, де щойно стояв демон, залишилася тільки хмарина фіолетового диму.