— Я не маю нічого, що підійшло би під «дрес-код — блек тай».
— Так-таки й не маєш? А та твоя сукня… ну, червона? От її і вбереш. Будь певна, завтра тобі від кавалерів доведеться відстрілюватися. У тебе є зброя?
— Ні. Якби була, я б від тебе відбивалася. І знаєш що, Надю? На такі заходи люди ходять парами. Так що навряд чи я…
— Коли ходять парами, то на запрошенні пишеться «Дійсне для двох осіб». Чи щось таке. Голову мені не мороч, Дарино, — повним іменем Надійка називала подругу лише тоді, коли починала серйозно сердитись на неї. — Ти підеш туди. Ти там будеш. Крапка. Уважай, що це наказ.
Наступного дня, лаючи саму себе, Дарина попленталася до салону пані Квітки.
Господиня була на місці і спочатку дуже зраділа, побачивши Дарусю, але потім, придивившись до її бліденького личка, стурбувалася:
— Чи ти часом не заслабла, дорогенька? Чи в тяж увійшла? Так скоро змарніла…
— Ні, я не хвора і не вагітна. Просто я… у мене проблеми. А я знову маю бути гарною. Допоможете?
— Могла б і не питати. Сідай у крісло, — пані Квітка діловито обгорнула Дарчину шию перукарським простирадлом. — Щось скромне робимо? До батьків його на знайомство йдеш?
— Ні, — Дарина дуже старалася втриматися, та не змогла — з очей повільно потекли сльози. — Він учора заручився. З іншою.
— Отакої! — здивувалася пані Квітослава. — І чого ти плачеш?! Ти пляшку вина мусиш розпити, що він сам пішов, що ти спізнала його нутро, доки пізно не стало!
— Чому всі говорять мені одне й те саме? — схлипнула Даруся.
— Бо то є правда. Дитино моя, я розумію, як тобі важко, як боляче, та одне ти мусиш кріпко затямити: якщо він таке вчинив, то не любив! Люди кажуть: тяжко з нелюбом жити. А я скажу: з тим нелюбом, котрий тебе любить, жити тяжко, але можна. Та не приведи Біг жити з тим, хто тебе не любить, і ніколи не любив. Ото справжнє пекло! То куди ти нині зібралася?
— На презентацію «Крайслера». У новий автосалон.
— А, це той, що на вулиці Антоновича? — про Львів пані Квітка знала все і трохи більше. — Добре. Там гарне товариство буде. Не ті, знаєш, вершки суспільства, що поспливали, бо не тонуть, а справді виховані люди. Музика гратиме, не така, що за нею і себе не чути… Розважишся трохи. Вина вип’єш. На людей подивишся…
— Та де там розвага? Буду стовбичити у тій залі, наче чапля посеред болота, і не знатиму, куди руки подіти.
— Ну то я тебе навчу, — пані Квітослава вже набрала повний рот шпильок, і тому голос її звучав трохи глухувато, але чітко. — Шубку маєш?
— Яку?
— Та будь-яку, аби не драну.
— Так, маю. Штучне хутро, сріблясте.
— Прекрасно, — пані Квітка заходилася начісувати Дарчине волосся. — Одягаєш шубку прямо на сукню, на ноги човники, а ніякі не чоботи, до салону і назад їдеш на таксівці. І не кажи, що в тебе грошей немає. На таке мають бути. Приходиш, роздягаєшся, береш до рук келих і йдеш.
— Куди?
— Нікуди. Залою рухаєшся. Якщо ти пройдеш більше, ніж три кроки і тебе не зупинить якийсь приємний пан для розмови, таксівка назад моїм коштом.
Новий автосалон, де відбувалася презентація «Крайслера», увесь сяяв, блимав і світився. Посередині на подіумі стояв фантастично гарний автомобіль небесно-синього кольору. Це Дарина зауважила ще з вулиці. А навколо нього юрмилися люди. Пані у чудових вечірніх сукнях. Чоловіки у костюмах…
Даруся спізнилася на п’ятнадцять хвилин, знову ж таки, за порадою пані Квітослави: «Прийдеш зарано — точно знати не будеш, куди себе подіти. Сильно запізнишся — доведеться раків пекти. Чверть години — саме то, що треба».
Увійшовши до салону, простягнула своє запрошення охоронцю. Високий, міцний молодик у чорному костюмі уважно глянувши на шматок гарно оформленого паперу, потім на Дарину, широко усміхнувся і попросив хвилину зачекати. Потім охоронець повернувся у бік залу і чітко вимовив:
— Містер Вінтерз! Пані вже тут!
Ще не встигло затихнути у повітрі відлуння слів охоронця, а Дарку вже підхопили і закрутили, мов на каруселі, чиїсь міцні руки. Ні, не чиїсь. Ці руки вона впізнала би будь-коли і будь-де. Вона милувалася ними у Парижі. Часто згадувала їх вдома. Це були руки Марка. Марк Вінтерз приїхав!
— Фантастика! — вигукнула задихана Даруся, коли Марк нарешті поставив її на підлогу. — Ти тут, у Львові! Я така рада! — вся завчена до цього часу англійська вискочила у Дарки з голови. У своєму радісному збудженні дівчина і не помітила, що торохтить рідною мовою. — Що за чудовий сюрприз! Так ось чому мене сюди запросили! А я все голову ламаю! Ти продаєш машини? Як це класно! Знаєш, моя подруга так радила мені прийти сюди! А я ще сумнівалася! Якби я знала, що ти тут, то не сумнівалася б і миті. О, так, а ще я тепер знаю, що написано на тій твоїй листівці! Ти справді думаєш, що я така гарна?
— Я такий щасливий бачити тебе. Так добре, що ти прийшла! — Марк вхопив її за руку і повів до гардеробу.
Дарина ледве встигла скинути шубку і отримати номерок, як уже опинилася у гущі якихось людей. Публіка була досить строкатою, тобто неоднорідною: держслужбовці з мерії, з обласної адміністрації, банкіри, власники супермаркетів, подейкували, що чекають самого мера. Марка вмить відтягнули від Дарки ділового вигляду дядьки. Він ніяково всміхнувся і промовив англійською:
— Вибач, люба, справи. Я скоро повернуся.
Дарина страшно втішилася, що зрозуміла все.
Тихо грала класична музика. Хтось делікатно торкнувся Дарусиного плеча. Дівчина озирнулася і побачила огрядну жіночку в лискучій синій сукні.
— Скажіть, моя люба, де ви познайомилися з паном Вінтерзом? — поцікавилася та.
Дарина знизала плечима.
— У Парижі, на Монмартрі, — про Пляс Пігаль вона вирішила делікатно промовчати.
— Ах, як це романтично! — закотила очі жіночка.
Доки Марк займався справами, з кимсь вітався, обмінювався тостами, і навіть виголосив у мікрофон невеличку промову: щось про надію на плідну співпрацю з українськими бізнесовими колами, Дарина обдумувала все, що сьогодні трапилося.
Стало ясно, що соціальний статус Марка, як мінімум, на п’ять пунктів вищий, ніж її. Пан Вінтерз не простий продавець машин. Він… хто ж він є? Менеджер, це зрозуміло, але якої ланки? Для середньої у нього надто дорогий костюм і надто владні манери. Для вищої він надто добрий. Чи то їй так здається? Ні. Так і є. Він добрий і людяний. І дуже милий. Треба з ним поговорити. Обов’язково. Сьогодні після презентації.
— Можна вас запросити? — перед Даркою стояв елегантний молодик із самозакоханим виглядом.
Дарина на секунду озирнулася, наче хотіла порадитися з Марком чи можна, — адже це він її запросив на вечірку. Та він був оточений якимись людьми й про щось жваво з ними сперечався. Дарина подала руку молодику, який ще чекав на її рішення у напівпоклоні:
— З приємністю.
Вони не встигли зробити й кількох поворотів повільного вальсу, як молодик почав її розпитувати:
— Дивно, що я раніше не бачив такої красивої жінки у нашому місті. Ви, мабуть, багато часу проводили закордоном.
— Не зовсім, — делікатно відповіла Дарина, аби не лякати того відразу своїм статусом санітарки. — У мене багато роботи, я не має часу ходити на вечірки.
— Невже така чарівна жінка також займається машинами?
— Чому машинами? — не зрозуміла Дарина.
Молодик побачив здивування на лиці дівчини і вирішив пояснити своє запитання:
— Ви ж тут на особисте запрошення пана Вінтерза. От я й подумав, що у вас спільні інтереси.
— А ви про це! — лукаво посміхнулася Дарина. — Так у нас з паном Вінтерзом спільні інтереси. Ми обоє закохані в Париж.
— Париж? — Тепер прийшла черга дивуватися молодикові.
— Так, саме Париж. Ну, можливо ще добра кава і «Вдова Кліко».
Дарина поцілила у десятку. В молодика відпало бажання запитувати про ще щось.
Що він там подумав про її стосунки з Марком та їхні спільні інтереси, Дарину вже не цікавило.
Минуло більше, ніж три години. Увесь той час різні люди намагалися познайомитися з нею. Завести розмову про Марка. Запросити до танцю.
Дарина розуміла, швидше, відчувала, що тут щось не так. Чому всі так цікавляться нею та її стосунками з Марком. Ні, треба все розпитати у нього самого. Але Марк постійно був зайнятий. Лише у самому кінці вечірки, вони змогли перемовитися кількома словами.
Марк, стоячи у дверях, особисто прощався з кожним гостем, але, коли до нього наблизилася Даруся, він зробив знак рукою, щоб вона залишилася, а потім ще й благально склав долоні човником і беззвучно лише самими губами проговорив:
— Зачекай, будь ласка, ще трошки. Не гнівайся.
Сили впиратися у Дарини не було і вона кивнула головою на знак згоди, і так само беззвучно відповіла:
— Усе добре, чекаю.
Дарка терпляче чекала, поки всі присутні розійдуться. Нарешті це сталося. І у салоні, крім неї, залишилося ще четверо людей: Марк, власник салону, охоронець і якась висока, струнка дівчина. Білявка у темно-зеленому діловому костюмі й білій шубці, накинутій на плечі. Вона стояла біля виходу.
Може, це його подруга, — раптом із тугою подумала Дарина. — Або й наречена. Чом би й ні? Вишукана, вродлива, і в житті займається чимось таким, розумовою працею, наприклад. Не відра з водою по лікарні тягає, це вже точно.
Дівчина тим часом щось стиха сказала Маркові англійською, той кивнув, і тоді вона звернулась до Дарини українською з ледь помітним і дуже симпатичним акцентом:
— Привіт! Мене звуть Валері. А вас — Дарина, чи не так? Пан Вінтерз запрошує вас на вечерю до ресторану. Ви не проти?
Даруся за все своє життя ніколи не була у справжньому ресторані. Тому трохи вагалася, бо не знала, що робити. Йти? Не йти? Як там поводитися? Але згадала, що там буде Марк… Але ця Валері. Хто вона? — погубилася у своїх думках Дарина.
А Валері ніби й не помітила вагання дівчини, вела далі:
— Ми візьмемо таксі, якщо ви не заперечуєте. Надто холодно надворі, а ви, — Валері з посмішкою глянула на Дарчині човники, — надто легко взуті. Давайте номерок — зараз Марк…, тобто пан Вінтерз отримає у гардеробі вашу шубу, і будемо рушати.
Утрьох вони вийшли з автосалону.
Марк у своєму кашемировому пальті пісочного кольору був приголомшливо гарним.
Сіли у таксі. Хвилин за двадцять вони вже були на місці. У «Ґранд-готелі», де зупинилися Марк та Валері.
Метрдотель тамтешнього ресторану зігнувся перед усіма трьома у поштивому поклоні, і відсунув стільці, як він сказав, для чарівних пань. Ще за хвилину принесли меню, і Валері, обмінявшись з Марком кількома словами, мовила:
— Замовляйте усе, що забажаєте. Та перш за все давайте оберемо вина. Що ви будете пити?
Дарина розкрила меню, глянула на ціну пляшки, закрила меню і слабким голосом відповіла:
— Нічого.
— О, я вас дуже прошу, не соромтеся! Пан Вінтерз може це собі дозволити, — Валері підморгнула. — Я це точно знаю.
— Ну, тоді… каберне, — вибрала Даруся найдешевше. — А звідки ви знаєте, що він може собі дозволити, а що — ні? — врешті наважилася щось вивідати Дарка.
— Бо він мій бос, — відповідаючи, мило посміхнулася Валері. — Я працюю перекладачем. Мої батьки родом з України, емігранти. Вони виїхали до Канади досить давно. А я вийшла заміж за американця і перебралася у штат Мічиган. Там і зв’язалася з Вінтерзами, і «занапастила» своє життя, — Валері засміялася. — Дітей бачу на День Подяки та на Різдво. З чоловіком кожна зустріч як нове побачення… Але я не шкодую. Навпаки! Ой, вибачте! Я така балакуча! Тато каже, це у мене від бабусі, вона львів’янкою була… То я скажу містеру Вінтерзу, щоби замовив вечерю за вас. Я ж бачу, ви соромитесь.
Марк, вислухавши свою помічницю, поважно кивнув і заходився диктувати замовлення офіціантові, котрий, на відміну від Дарини, прекрасно володів англійською, і жодного перекладача не потребував.
Даруся втішилася. Отже, Валері ніяка не наречена Марка! Та раптом радість в серці дівчини згасла. — Усе це добре, але вона й досі не знає головного…
— Скажіть, будь ласка, пані…
— Просто Валері, дуже прошу. Можна навіть просто Вел.
— Гаразд. Скажіть мені, Вел, а що ж пан Вінтерз робить на цій презентації? А ще краще, запитайте це у нього.
Валері переклала запитання Маркові.
Той засміявся, а його відповідь вбила Дарину наповал.
— Марк каже, що він, як голова фінансового відділення нашої корпорації має право, чи точніше, може бути на усіх презентаціях за власним бажанням. А сюди, до Львова, він захотів приїхати через вас.
Дуже вчасно офіціант приніс мінералку.
Даруся жадібно спорожнила келих до дна. Шок, що охопив її при цих словах, змусив дівчину заніміти. — Так ось що він мав на увазі, коли показував на той плакат у Парижі! Як же вона могла так смішно помилитися?! Звісно, на плакаті ніде не значилося, що лобове скло тому автомобілю миє сам фінансовий директор, чи хто він там є, але… ну як вона відразу не побачила, як не втямила, що Марк — це птах високого польоту?!
Дарина зітхнула. Певно, на рівні підсвідомості вона таки підозрювала усе це, однак їй хотілася вірити, хоч на мить, що вона може стати йому рівнею. Але, видно, не судилося. Знову те саме. Як там Ігор говорив? Вода та олія не змішуються. І це правда. Ну, посидять вони у ресторані. Ну, пройдуться містом, як у Парижі. Ну поп’ють кави… Чого ще чекати? Не шлюбної ж пропозиції. А навіть якщо, то звісно вона відмовиться. І на цьому все скінчиться. А на згадку залишиться тільки та листівка зі смішним плюшевим ведмедиком.
Даруся принишкла, як квіточка, позбавлена світла та води.
Марк стурбовано глянув на неї. Дістав із внутрішньої кишені піджака уже знайомий їй за Парижем англо-український розмовник, погортав його, і з величезними паузами, як школяр, проказав:
— Пробач, Дорі, що я… не встиг… вивчити… твою мову.
Далі він збився на англійську, і до розмови долучилась Валері:
— Дарино, пан Вінтерз каже, що страшенно шкодує, що не зміг вивчити українську, щоби могти розмовляти з тобою. — Діловито перекладала вона, — але він був дуже зайнятий і обмежений у часі. Але йому багато чого треба сказати тобі, тому він і взяв мене з собою. Він свідомий того, що це, мабуть, надто незручно. Він страшенно перепрошує. Але якщо у нього є надія… Якщо вона, Даруся, дасть йому цю надію… Він обіцяє вивчити українську мову так скоро, як тільки зможе. Найме найкращих учителів, за умови, що Дарина прийматиме у нього іспит.
«Надію на що?» — кисло подумала Даруся, і вже хотіла запитати це вголос, аж тут, прямісінько біля її вуха, немов наяву, пролунав роздратований голос Надійки: Ти серйозно вважаєш, що він приперся до Львова аж із самих Штатів, аби лиш тільки переспати з тобою? — спитав голос. — Трохи задорого виходить, нє? Вічно ти собі в уяві наплетеш сім мішків гречаної вовни, Дарино. А все, як завжди, набагато простіше.
— І на що ж ти сподіваєшся, Марку? — врешті запитала Даруся.
Той замислився, спершись підборіддям на сплетені пальці.
Офіціант приніс якісь немислимі салати, з курятиною, апельсинами та ананасами.
Даруся підсунула до себе свою тарілку і зробила вигляд, що їсть.
А Валері навіть не поворушилася. Чекала на реакцію шефа. Коли той нарешті заговорив, круглі очі перекладачки раніше від її слів сказали Дарині, що зараз вона почує дещо цікаве.
— Цей вік-енд у Парижі, коли я зустрів тебе, мав пройти зовсім інакше, Дорі, — Валері перекладала дослівно. — Річ у тім, що… того дня, коли я тебе зустрів, мало відбутися моє весілля. Ми з моєю колишньою нареченою, її звуть Кетрін, зналися з дитинства. Наші сім’ї жили по сусідству, наші батьки працювали разом. Та, як згодом виявилося, я зовсім її не знав.
Марк перевів дух, ковтнув вина, яке налив йому послужливий офіціант, кивнув, що все гаразд, смак задовільний, і продовжив розповідь:
— Кетрін прийшла до мене за дванадцять годин до нашого вінчання. Уже навіть відбулася репетиція весілля. Я був такий радий її бачити! Увесь піднесений, під зав’язку набитий планами та рожевими мріями про наше спільне життя… У деяких речах, як сказала мені потім Кетрін, я з юності залишився безнадійним телепнем. Тобто романтиком…
— Ти любив її? — спитала Даруся англійською.
Марк, здавалося, зовсім не здивувався, почувши з вуст Дарини: «Did you love her?». Відповів коротко «Так» і запив цю відповідь вином. Ще якусь мить помовчав, роздивляючись свій келих так замислено, як, бува, ворожки розглядають кавову гущу, і знову заговорив:
— Отже, до весілля все було готово. Крім, як з’ясувалось, нареченої. Наш медовий місяць ми збиралися провести на моєму острові.
— На твоєму… що? — уточнила Даруся, вислухавши перекладачку.
Остання фраза прозвучала так буденно, що дівчина не відразу зрозуміла, про що йдеться.
Валері всміхнулася на це перепитування, хоча помітно було, що й вона шокована розповіддю шефа, і пояснила:
— Пан Вінтерз володіє невеличким островом в Індійському океані.
Дарина провела рукою по очах, немов знімаючи з них павутиння.
— О, ну… якщо усього одним, та ще й невеличким… Мені аж полегшало. Бо я перше хвилюватися почала, як про це почула, але тепер ні, не хвилююся. Я спочатку думала, що мені причулося. Ну, знаєте, як це буває… Володіти островом… це так незвичайно.
Валері всміхнулася ще ширше і додала, знову ж таки, від себе:
— Насправді у такому володінні немає нічого особливого, крім того, що на своєму крихітному клаптику землі посеред безмежного океану ви можете робити все, що бажаєте.
— Справді. Зовсім нічого особливого. Ви мене заспокоїли. То що було далі з Кетрін? — звернулася вона знову англійською до Марка.
— Вона сказала, що нам терміново слід поговорити. Я подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу.
— Що ж сталося?
— Кетрін сказала, що вона багато думала і зрозуміла, що вона не може вийти за мене заміж. Я запитав «чому?». Невже вона зовсім мене не кохає? І вона, трохи здивувавшись, заявила, що так, вона зовсім не любить мене, але причина її відмови полягає зовсім не в цьому.
— Не в цьому? — луною повторила ошелешена Дарина. — Щось ця логіка від мене тікає…
— Ще б пак! — вигукнула обурена Валері й додала від себе, стишивши голос. — Яка логіка може бути в діях великосвітської панянки? Я не знала, що сталося поміж ними. Ніхто не знав. Але ту мимру я ніколи терпіти не могла. Тільки не кажіть про це босу.
— Не скажу, — по-змовницьки кивнула Дарка.
— Перекладач це все одно що психолог. — продовжила перекладати Вел, — Кетрін ще заявила, що йде від мене до мого колеги…
— Хвилиночку. Марку, ти що, осліп? — Даруся не змогла втримати свого обурення. — Як ти… — і тут Дарина затнулася. Ні, ну хто б говорив! А сама? Якою вона була? Сліпою? Дурною? Закоханою?
Марк швидко опустив її на землю:
— Ти щаслива, Дорі, якщо ніколи не помилялася у тому, кого любиш. Я заздрю тобі. А у мене все вийшло не так. Кетрін була сама невимушеність. Попросила мене взяти на себе повернення подарунків. У нас їх зазвичай надсилають молодятам за кілька днів до весілля. І сказала: Вибачся за мене перед гостями! Ти уявляєш? Вибачся! Так, ніби вона затрималася в салоні краси чи скинула зі столу салат. У мене було два виходи: або дзвонити усім запрошеним, а їх було понад три сотні, серед ночі, і пояснювати, що весілля не буде, або сказати це перед ними усіма наступного дня. Я обрав друге.
— Отакої! А з нею, з Кетрін ти що зробив?
— А що я міг зробити? — зчудувався Марк.
— Я б її убила!
— Ні, не думаю. Це ти зараз так кажеш. Хоча… я пригадую тодішній свій стан. Я таки міг би убити когось. Щось розтрощити. Знищити, так як знищили мене. І все ж виховання взяло верх над емоціями. Замість убивства, я просто розплакався. Бачиш, який я немужній? — він обережно скосив оком на Дарину.
— Найхоробріший чоловік з усіх, кого я тільки бачила в житті, — щиро відповіла Дарина, і, простягнувши руку через стіл, торкнулася стиснутих у кулак пальців Марка. — Я не знаю, і знати не хочу, що думала про тебе Катрін, але мужності у тебе стане на всі військово-морські сили США.
Валері, промокаючи очі серветкою, перекладала далі:
— Ранок того дня, коли я стояв у вщерть забитій гостями церкві й пояснював, що весілля не буде, став найтяжчим у моєму житті. Моя мама плакала. Батько не хотів мене бачити…
— Та чому ж? — перепитала Дарина. — Що ти зробив поганого? Ти… О-о-о, Марку, ти що, сказав у церкві, що це ти покинув Кетрін? Ні, мовчи. Не відповідай. Я зрозуміла. Сподіваюсь, тепер твій батько вже знає правду?
— Тепер — знає. А тоді… я був, наче прокажений. Ішов тим довгим церковним проходом, і всі від мене сахалися. Я сів у той білий весільний лімузин, що мав везти нас в аеропорт, із табличкою «Just married» замість номерного знака, і наказав водієві відвезти мене будь-куди. Мені насправді було байдуже, куди їхати. А водій, він у мене вже десять років, узяв і привіз мене до того ж аеропорту. Сам купив мені квиток на літак і сказав, що я можу обдурити свого тата і маму, і навіть себе, але мені його обдурити не вдасться. Що він і на хвилину не вірить, що я покинув жінку практично біля вівтаря. Що мені слід трохи розвіятись, а міста, кращого, ніж Париж, у цьому сенсі ще не створено.
— А потім?
— Я сів у літак, і добряче накачався віскі, яке подають у першому класі. Проте, на жаль, швидко протверезів. Із трапу я практично скотився, як м’ячик, і швидше за все, скидався на хвору примару, — Марк засміявся.
Проте Даруся, як не старалася, не змогла розділити його веселощів. Навпаки, у середині все переверталося. Що він пережив! Як же йому було боляче! Вона добре знає, що таке цей біль. Як роз’їдає тебе зсередини! Як відроджується знову і знову, виникає, коли на нього зовсім не чекаєш, і добиває тебе, безжалісний, мов убивця. Пальці Дарини, що упродовж усієї розповіді лежали на Марковій руці, стиснулися. Їй так хотілося хоч трохи підбадьорити його! І вона прошепотіла, майже як тоді, у Парижі.
— I’m sorry. I’m so sorry, Mark, — і навіщось повторила українською. — Мені шкода.
— А мені — ні, — Марк глянув на Дарчину руку та посміхнувся. — Тепер уже ні. Тоді ж я просто себе не тямив. Блукав Парижем, не пригадую, де саме, і не знаю, як довго… А потім я зустрів тебе. Ти здалася мені такою кумедною. І твоя англійська була жахлива. Спочатку я вирішив, що ти — якась шукачка пригод, що ти…
— Повія.
— Ось чого я не думав про тебе жодної секунди, так це такого. Просто ти була… нетутешня. Наче з іншого світу. Твоя зачіска, макіяж… Я гадав, ти якась модель, не з тих, що ходять подіумом чи в журналах знімаються, а з тих, кого малюють художники. А потім я побачив твої очі. Я зазирнув у них і пропав. Крім краси, неймовірної, вражаючої краси, такої я до того ніколи не бачив, вони випромінювали біль. Вони були болем, ці твої зелені очі. І я подумав, що ти загубилася. Як і я. Що ми споріднені душі. І що тобі потрібна допомога.
— Ти не помилився.
— Я провів тебе до готелю, а потім не спав цілу ніч. Думав про тебе, про те, що зі мною трапилося, про свій шлюб, що не відбувся, про своє життя… І дійшов висновку, що у ньому, в нашому житті, нічого не трапляється просто так. Я подумав, що ти мій янгол. Посланий з небес спеціально для того, щоб допомогти мені пережити біль втрати. Той біль, що цілком міг мене вбити. Я навіть боявся…
— Але чого, Марку? — Дарина раптом захрипла. Глянула на свій келих, піднесла його до вуст, зробила ковток. — Чого?
— Що прийду зранку в готель, а тебе там не буде. Що ти зникнеш, так само несподівано, як і з’явилася. Я не був певен, що зумію пережити ще й цю втрату. Всю дорогу себе заспокоював, та коли побачив, як ти спускаєшся сходами, зітхнув від полегшення. Ти була так строго вдягнута… Зовсім не схожа на себе з вчорашнього дня. У день нашого знайомства ти була, як левиця, що заблукала в кам’яних джунглях, а наступного дня вже скидалася на добре вишколену секретарку. Елегантна зачіска, біла блузка. І тільки очі були ті самі. Очі жінки, що пізнала біль втрати. Ти пам’ятаєш, як ми бродили Парижем, пили каву?..
— Так, ніби це було вчора.
— А хочеш знати, що сказав мені той молоденький моряк біля трапу?
— Так, і що?
— «Бережи її, брате. Вдруге тобі так не пощастить!».
Валері спиналася, щоби витерти щоки свіжою серветкою.
Даруся обмежилась тим, що провела під очима рукою. Пальці стали вологими. — Отже, вона теж плакала. Що ж, не дивно. Це все наче якийсь сон. Це все відбувається не з нею. Марк не може так думати про неї! Він взагалі не знає, хто вона така!
— Я повернувся додому, і ти теж прилетіла туди зі мною, Дорі. Я ніяк не міг тебе забути. Думав про тебе постійно, навіть на роботі. На той час причина нашого з Кетрін розриву вже стала більше, ніж очевидною. Вона наступного тижня після запланованого весілля вийшла заміж за Ендрю Форбза. Усі мені співчували й гадали, що розуміють причину моєї печалі. Та сумував я лише за тобою. Уявляв, як обіймаю, цілую тебе. Шкодував, що не зробив цього у Парижі. Що був занадто стриманим. Що не сказав того, що знав уже тоді.
— Марку, прошу тебе… ти не можеш…
Марк зробив Валері знак, щоби вона мовчала, і на одному подиху вимовив:
— Дорі, я кохаю тебе.
— Ні, — Дарина відчула, що зараз просто заридає, і відчайдушно замотала головою збоку вбік. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти нічого не знаєш про мене. Я санітарка, Марку. Звичайнісінька санітарка. Скажи йому, Вел. Я навіть не медсестра. І я тобі не пара.
— Ти відмовляєш мені? — тихо запитав Марк.
Його сіро-сині очі раптом зблякли, наче на них насунулась якась тривожна тінь.
Я завдаю йому болю, — подумала Даруся і злякалася. Із неймовірним зусиллям пригадала все, що вивчила зі своє англійської:
— Ні, Марку, ні. Я намагаюсь пояснити… Я теж приїхала до Парижа не просто так. Там мали відбутися мої заручини. А напередодні чоловік сказав, що одружується з іншою. Що розумієш ми з ним з різних світів… Що вершки від води лише киснуть… чи щось таке. І він мав рацію. Стовідсоткову! Я думала… я була впевнена, що ти звичайнісінький продавець машин! Я уяви не мала, хто ти… Я погана партія для такого, як ти! І що скажуть твої рідні?!
— Дорі, люба, — спокійно відповів Марк, — мій батько познайомився з мамою сорок чотири роки тому, коли їй виповнилося вісімнадцять, а соціальні бар’єри в нашому суспільстві тоді були значно вищими і міцнішими, ніж тепер. Моя мама жила в одному з бідних південних штатів. Бігала босою аж до сезону дощів, бо не мала грошей на взуття. Носила одну-єдину сукню, що влітку, що взимку, і, ледь закінчивши школу, пішла працювати пралею. Мама розповідала, що засоби для прання не лише роз’їдали руки, а й нестерпно смерділи, і той сморід так в’їдався у шкіру та волосся, що ніщо не допомагало від нього позбутися. А мій тато походить із багатої родини, всі мої родичі з батькового боку дуже заможні. Батько з матір’ю зустрілися біля її роботи. Дідусь приїхав по справах і прихопив із собою сина, вважаючи, що тому, не зважаючи на юний вік, корисно вчитися бізнесових справ. І тато побачив, як мама, вийшовши з прохідної, стягнула з голови хустку. Він показав на неї дідусеві і сказав: «Он іде моя наречена!».
— І що ж відповів твій дід? — тихенько запитала Дарка.
— Він сказав лише три слова: «Хороший вибір, синку». А потім додав: «Якщо ділова хватка у тебе не гірша за твій смак, з тебе будуть люди!».
Батьки одружені вже сорок два роки, Дорі. Сорок два роки справжнього сімейного щастя. І вони полюблять тебе. Якщо вони вирішать, що я не пара санітарці, можна я скажу їм, що зустрів тебе у пральні, ну, чи хімчистці?
— Марку, я тебе благаю… не жартуй так! — Дарина знервовано м’яла серветку. — Це безглуздя… Цього не буває…
— Що — безглуздя? Мої почуття? — Щиро здивувався Марк.
— Марку, ні… я просто… — і вкрай розгублена, збита з пантелику Даруся не знайшла нічого кращого, як безпомічно повторити. — Я вважала тебе звичайнісіньким продавцем машин.
— Дорі, скажи мені, причина тільки у цьому? Не у тому, що ти й досі кохаєш того чоловіка, що покинув тебе?
Дарина підвела голову і крізь пелену сліз, що застила очі, рішуче глянула на Марка.
— Тільки у цьому. Немає інших причин.
— Я дуже радий це чути, — Марк Вінтерз засміявся так дзвінко і з таким полегшенням, що на нього почали оглядатися відвідувачі з-за сусідніх столиків. — І заради тебе, кохана, я готовий навіть стати звичайнісіньким продавцем машин…
— Я не… я щось неправильно зрозуміла. Я щойно кота завела, — Даруся й сама не дуже тямила, що говорить, але Марк, почувши про кота, звеселився ще більше.
— Це не проблема, — запевнив він. — І ти все правильно зрозуміла. Я хочу, щоби ти вийшла за мене заміж. Я привіз тобі обручку. Ось, — з тієї самої кишені піджака, де він тримав англо-український розмовник, Марк витягнув невеличку коробочку із синього оксамиту і простягнув її дівчині. — Відкрий.
Дарина послухалась. Усередині, на блакитному атласі, лежав перстень зі смарагдом. Дві смуги білого та жовтого золота, обіймали камінь, наче два рукави ріки крихітний зелений острів.
Марк одягнув Дарусі перстень.
Розмір підійшов ідеально. Ще одне маленьке диво.
— Дорі, я усе про тебе знаю, — урочисто мовив Марк. — Ти вродлива, розумна і дуже добра. Ти справжня. І я знаю про тебе найголовніше — я хочу, щоби ти вийшла за мене. Зроби мені честь, стань моєю дружиною.
Дарина затулила обличчя руками і знову розплакалась, уже вкотре за сьогоднішній вечір. Коли ж вона сяк-так заспокоїлась, і зуміла відповісти згодою — відповісти українською, але Марк зрозумів її «Так, я вийду за тебе, любий!», бо на весь банкетний зал закричав «Усім шампанського моїм коштом!» — то помітила, що Валері піднялася і надягає свою шубку.
— Ви куди? — запитала її Даруся.
— Пройдуся Львовом. Є ще час подивитися на ваше чудове місто. Воно не гірше від Парижа, повірте мені. І подумати над химерним сплетінням людських доль також не завадить. Сподіваюсь, бос запросить мене на весілля, — Валері підморгнула Дарці. — А як ні, то сама прийду. Він мені винен. Ну а зараз ваші очі не потребують жодного перекладача.
Вел пішла.
Марк і Дарина довго дивилися одне на одного, не розплітаючи рук. Їм принесли шампанське, офіціант висловив свої привітання, оркестр, що тихенько награвав джазові мелодії, спеціально для них виконав «Весільний марш» Мендельсона та інструментальну версію української народної пісні «Горіла сосна, палала», а закохані все мовчали. І раптом Даруся, згадавши щось, мило всміхнулася.
— Я вивчала англійську, бо хотіла написати тобі листа. Привітати з Новим Роком, з Різдвом.
Марк повернув їй посмішку.
— Ти робиш успіхи, Дорі. І вже привітала мене. Ти сказала мені «так», і це найкращий подарунок у світі.
— Я багато думала про тебе. Навіть хотіла назвати свого кота Марком, — повідомила вона, ретельно добираючи англійські слова.
— А чому не назвала? — пожвавився Марк.
— Бо подумала… що коли покличу одного із вас, ви будете приходити обоє.
— Розумна обачливість з твого боку. І як тепер звуть твого кота?
— Єлисей. На честь Єлисейських Полів.
— Неймовірно. Я впевнений, Париж оцінить таку честь.
— Мадам Вінтерз, — той самий портьє, який свого часу продав Дарці карту, що привела її до кохання, вийшов із-за своєї стійки і шанобливо вклонився, — ми раді знову вітати вас в «Аботель Кроун Етоль» і щиро дякуємо, що для весільної подорожі ви обрали саме наш готель. Червень — прекрасна пора для відпочинку в Парижі, чи не так, мадам?
Портьє говорив англійською, і дивився захоплено на молоду жінку. Все, як тоді. Майже все.
Дарина глянула на свою руку, все ще не вірячи до кінця, що носить шлюбну обручку і прізвище Марка. Але ні, усе насправді. І цей карколомної швидкості шлюб. І знайомство з родиною Вінтерз. І слова її свекра, Генрі Вінтерза. Три коротких слова, тих самих, що пан Генрі сам почув від свого батька. — Хороший вибір, синку.
— Безумовно, — на цілком пристойній англійській, з ледь помітним слов’янським акцентом відповіла Дарина. — Утім, Париж прекрасний будь-якої пори року. Про це навіть у пісні співається.
— Так. Це велика Елла Фіцжеральд. «Я люблю Париж». Мадам знає?
— Я багато чого знаю про Париж. На жаль, ми пробудемо тут лише три дні.
— О, як прикро, — портьє зобразив належний жаль. — Сподіваюся, ви ще завітаєте до нашого чарівного міста?
— Можете тримати парі, — Дарина засміялась. — З Франції ми летимо на острови.
— Мої вітання, мадам. Et bon voyage[1]. Месьє Вінтерз щойно піднявся у номер. Вам допомогти? — погляд портьє впав на круглу коробку, яку Даруся тримала у руках.
— Немає потреби. Це лише капелюшок. Я б хотіла замовити в номер шампанське.
— Маю доповісти, — ніяковіючи від того, що мусить псувати клієнтові сюрприз, пробелькотів портьє, — месьє Вінтерз щойно зробив таке саме замовлення. Повторити?
— Ні, тоді не треба. Дякую. Але ось що… відправте, будь ласка, ці дві листівки до України. Я заплачу. Ось вони, — Дарина подала портьє поштівки — одну з кумедною мишкою, що тримала у лапках сир, на якій французькою було написано «Найкращій подрузі в світі» — для Надійки, і другу, з Ейфелевою вежею, для пані Квітослави. — А ось адреси, — і вона простягнула два списаних акуратним почерком папірці. — Ви можете це зробити?
— Так, звичайно. Буде виконано.
Задзвонив мобільний, що висів у Дарини на шиї. Вона відповіла. Якусь мить послухала, що їй говорять, а потім дала відбій. Повернулася до портьє, і від щасливої посмішки на її лиці у того перехопило дух. Він бачив багато вродливих жінок. Чимало дуже вродливих. Та ніколи раніше він не бачив жінки, такої прекрасної, як мадам Вінтерз. Жінки закоханої та коханої.