Печериці в законі

Глава 1

— Андрію Івановичу, до вас можна? — ледь прочинивши двері службового кабінету прокурора міста, запитала Маргарита.

— Проходьте, проходьте, Маргарито Валеріївно, — відклавши ручку та відірвавши погляд від папки із поштою, яку до цього розписував, відповів шеф.

— Андрію Івановичу, тут така справа. На сьогодні до шостої я все закрию. От підготувала відповідь на звернення нашої любої Копилової, — пройшовши ближче до робочого столу прокурора, Марго подала кілька аркушів.

— Марго, давай коротко і конкретно. Бач, скільки пошти на вичитку?

— Відпустіть, будь ласка, нас із Катериною нині раніше. Точніше, можна, я піду десь в половині сьомої? Мій хороший товариш відкриває ресторан, запросив мене. Сказав, що образиться, якщо не прийду. Оце і вам запрошення, — слідом за паперами Марго подала іменне запрошення.

Уважно роздивившись крейдований лискучий прямокутник, прокурор нарешті посміхнувся:

— Кажеш, грибний ресторанчик? Цікаво! Вперше про таке чую.

— Славко, мій товариш, переміг з цим бізнес-планом у якомусь там конкурсі й на заслужений європейський грант відкриває ресторан. Це була його дитяча мрія.

— А не буде якось підозріло, що половина міської прокуратури прийшла на відкриття ресторану? Скажуть — халявщики.

— Все місто знає, що ми зі Славком дружимо ще з пісочниці. Тож я маю два запрошення як друг, а не як прокурор. А оскільки за відповідями на скарги фрау Копилової часу на особисте життя не залишається, веду на відкриття не принца з блакитними очима та ямочками на щоках, а Катьку: колегу і хорошу подругу. Так що в амплуа прокурора на відкриття кличуть тільки вас. Мусите спробувати його кулінарні шедеври.

— У мене багато роботи. Подумаю. А ти щоб до п’ятої принесла всі папери мені на підпис. Чекай, виправиш тут у відповіді пару ком… Тримай!

— Дякую, Андрію Івановичу! — Маргарита вилетіла з кабінету як на крилах…

Друга половина робочого дня змоталася стрімко, мов сталева смужка рулетки.

Ступивши два кроки за двері прокуратури, Маргарита відчула, як теплий вересневий вечір пухнастим комірцем обволік їй шию та плечі, лоскотав груди. Поки Катя мостилась у сріблястому «Сітроені», Марго спішила насолодитися цим повітрям.

Вже метрів за сто до ресторану вересневу тишу розвіювала гучна музика, а очі засліплювало мерехтіння кольорових ліхтариків.

— Як добре, ідемо швидше, — зачинивши сріблясті дверцята, Марго тягнула свою подругу до ресторану. — Йдемо скоренько. Так класно!

— Куди ти так спішиш? То не дочекаєшся тебе під дверима контори, а тепер біжи за тобою!

— Ще раз повторюю: то не я, то все Копилова зі своїми скаргами! Не від мене залежить.

Такого натовпу Маргарита давненько не бачила. Останні місяці залишали в пам’яті тільки папери, жалібні обличчя міліціонерів, питання то вищих, то ближчих начальників: «коли?», «чому?»… А на відкриття зібралося чимало: від маленького — до великого, від голодного — до ситого. А в морі запрошених і присутніх то виринав, то потопав Славко. Тобто В’ячеслав Миколайович — директор і власник солідного й незвичного грибного ресторану «Шевальє де Шампіньйон».

Поміж відвідувачами стрімко лавірували офіціанти в бежевих фартухах із підносами в руках, пропонували присутнім вино та незвичні на вигляд грибні закуски.

— Славко — о! Ой, В’ячеславе Миколайовичу! — гукнула Маргарита і ступила до директора.

Він озирнувся на оклик, роздивився, посміхнувся. Перепросив своїх співрозмовників і двома розгонистими кроками підійшов до дівчат.

— Як я скучив! — промовив, обіймаючи подругу настільки міцно, ніби чекав лише її.

— Знайомся, моя подруга і колега по нещастю, тобто по службі, Катя. А це — той самий директор, — із посмішкою сказала Марго. — Ти в мене тепер будеш директором! Як, звучить?

— Доброго вечора всім, — почула Марго за спиною.

— О, Андрію Івановичу! Добре, що ви прийшли.

— Ну-у, по-перше, ми відписали звернення. По-друге, мене таки зацікавила ідея грибного ресторанчика.

— Знайомтесь, В’ячеслав Миколайович, мій товариш і директор цього дива. А це — Андрій Іванович, мій шеф.

— Дуже приємно! — підсумував церемонію знайомства Славко, завершивши її потиском рук.

— Андрію Івановичу, якщо вас цікавить мій ресторан, то прошу до столу. Принесіть, будь ласка, меню, — попросив В’ячеслав Миколайович офіціантку.

— У вас тут таке різноманіття! — Андрій Іванович одним поглядом поглинув інформаційний вміст лискучої кремової папки. — Все з грибів?

— У цьому меню — все. Багато рецептів моєї бабусі й мами. Частину я привіз із закордонних подорожей. А деякі — суто мої «винаходи».

— А я в ресторанах і кафе нічого з грибів не бачив… Крім жульєну та грибної юшки «По-волинськи», — продовжив розмову Андрій Іванович.

— Ми готуємо з різних грибів: білих, лисичок. Але найчастіше використовуємо печериці. Я — за здорове харчування. А печериця не містить холестерину. І спектр її мінерального й вітамінного складу — широкий: калій, кальцій, магній, натрій, залізо, фосфор. І це ще не всі мікроелементи, необхідні для активного здорового життя. Для вегетаріанців печериця — незамінна. Її називають другим м’ясом. Доведено, що вітамін В, якого в них чимало, рятує від головних болів і втоми. А недавно дослідили, що регулярне споживання цього гриба є хорошою профілактикою ракових захворювань. У нашому меню знайдете страви і для романтичної вечері, і для ситного обіду. Наші кухарі можуть запропонувати смакоту для вагітних і мамочок, які годують, оскільки в печерицях — багато білка.

Ще до нашої ери єгиптяни називали гриби їжею богів і фараонів. Вважалося, що вони дарують безсмертя. Простолюд не мав права навіть торкатися до них. Пізніше в Європі печериці стали елітарною їжею. Фараони, європейські монархи та магнати, а тепер і ви, маєте можливість скуштувати унікальні страви з цього незамінного продукту. Не тільки втамувати голод, а й зміцнити своє здоров’я.

— Гарно сказали, — підмітив Андрій Іванович. — Приємно бачити, що і в нашому місті є люди, які багато знають про те, чим займаються.

— Все, переходжу на дієтичне харчування, а то так розпаслась… — продовжила Маргарита, поправляючи спідницю в зоні, прилеглій до талії. — Кажеш, і головного болю не буде? Це точно для мене. Назву страву «АнтиКопилова».

— Вміла би я так готувати, давно б заміж вийшла, — бурмотіла Катя, за порядком кладучи на свою тарілку по добрячій порції кожної страви з фуршетного столу.

— А цей салатик — саме для вас, Андрію Івановичу, — пожартувала Маргарита. — Називається «Мій генерал».

— Якщо з’їм, — зіронізував шеф, — то на ранок прокинуся генералом?

Або хоча б полковником?

— Та їжте і не сумнівайтесь! — заохотив Славко. — Так і буде, якщо перемножаться ваше бажання, потужна енергетика печериць і наші кулінарні здібності…

Салат і справді сподобався прокурору. За хвилину-другу тарілка була порожня. Видно, повірив у чудодійність печериць. Глянувши на здобне личко Андрія Івановича, ніхто не сказав би, що в його раціоні — самі салатики. Проте йому повнота личила. Вона гармонійно нейтралізувала професійно набуті суворість і твердість виразом доброї людини. Колеги навіть не уявляли Андрія Івановича іншим.

Гамір і веселу розмову компанії перервав великий гриб, точніше жіноча фігура в костюмі печериці. Вона швидко підійшла до компанії, роздала кольорові флаєри, доповнила їх цукерками. Відступила на два кроки, призупинилась. А за мить зникла серед гостей.

— Це в нас галюцинації від корисних страв? — поцікавилась із гумором Катя. — Чи у вас справді гриби ходять?

Славко взяв флайєр і сказав:

— При ресторані відкривається кулінарний клуб. Усі любителі готувати або ж навпаки — споживати, охочі поділитися своїми кулінарними здібностями з іншими або навчитися куховарити можуть його відвідувати. Буде цікаво. Приходьте й усе побачите, — і глянув на Маргариту промовисто, ніби запрошував її особисто.

— Заінтригував! — відповіла вона, поклавши руку на його плече. Славко помітив когось у протилежному кутку зали:

— Я скоро прийду, треба ще деяких людей пошанувати.

Марго помітила нездорові поповзи Катрусиних пальчиків по цукерковій обгортці й заповнила паузу гаслом:

— Земля — селянам! Вода — матросам! Солодке — дітям! Давай сюди цукерки, а то не можна дієту розбавляти солодким, — наказала Марго, забираючи в Каті цукерки. — А от у вас, Андрію Івановичу, відбирати «кеку» не маю права.

— Тримай! — буркнув прокурор і віддав Маргариті цукерки. — Я ж — не дитина…

Біля фуршетного столика, де малеча гралася повітряними кульками, зірваними з вхідних дверей, цукерки відразу знайшли законних споживачів.

— Дякую, тьотю! — почула Маргарита й замислилась. У якусь мить зловила себе на думці, що пора б і їй. Але ж де той, єдиний? Чи то за роботою нема коли, чи то вже смаки не ті. А ще трохи — і взагалі не буде ні з кого вибирати, ні кому. А «тьотя» відповідатиме і зовнішності, і статусу.

Із цими думками Марго повернулася до веселої компанії. А в голові теленькало: «Тьотя… Тьотя…»