Переможець отримає все

VII

Він виявився зовсім непоказним. Той, із ким довелося зустрітися. Невисокий, середнього віку, у звичайному костюмі під звичайною курткою, яка висіла на ньому доволі незграбно. Гарно виголений. Павлович так і не сказав, хто це — лише представив їх одне одному, а перед цим сам на сам передав Віктору кілька «зелених» — компенсацію за розбиту машину. Усе це виглядало доволі поважно.

Новий знайомий, який просив називати себе Олександром Івановичем, запропонував сісти просто надворі — біля однієї з кафешок на лавці. Він полюбляв прості манери, а водночас був ввічливим та надто офіційним. Неподалік походжало двоє хлопців, яких це наче й не стосувалося, і які, проте, успішно вдавали його охоронців.

— Значить, Вікторе Васильовичу, — почав той, відкриваючи банку пива, — я запропонував вам обговорення однієї теми в неофіційній обстановці. Усе строго добровільно. Не сподобається вам — можете зупинити мене будь-якої миті, і розійдемося. Можете навіть зараз сказати мені «прощавайте» — і їдьте куди хочете. То як? Мені продовжувати?

Віктор лише знизав плечима.

— Приймемо це за згоду. — Він зібрався з думками і заговорив знову. — Отже, Вікторе Васильовичу, ми пропонуємо вам, ще раз наголошую — добровільно…

— А тиждень тому ті двоє, які машину потовкли, — це також у рамках добровільної пропозиції?

— Ну… — чоловік посміхнувся. — По-перше, машину вам компенсували, наскільки мені відомо. А по-друге, це був невеличкий театр. І митниця, до речі… Перевірка, так би мовити, ваших навичок керування машиною й витримки. Нам відомо, що це вам добре вдається, але треба було перевірити.

— Нормально, — погодився Віктор. — А перевіряльники не надто постраждали?

— Не переживайте, вони також не велосипедисти-аматори.

— Чого ж тоді їм не пропонуєте?

— Ну… — На його обличчі з'явилася якась така делікатна посмішка. — Хотілося б мати справу з асом, так би мовити.

— Я не ас.

— Ну, кращих поки що не знайшли. — Розвів руками «гладенький»

— Є спортсмени. Пошукайте там, мені далеко до них.

— Вікторе Васильовичу, ви забігаєте вперед, — у голосі вчувалося легке невдоволення. — Отже, слухайте, про що йдеться. У загальних рисах. Вам дають гроші. Обрану вами суму. Ви сідаєте в машину і їдете. А далі все залежатиме від вас. Якщо вас не зловлять і не заберуть бабло, то воно ваше.

Жаргонне слівце серед цієї дипломатичної мови та манер різонуло по вухах.

— Я не розумію, — відповів, подумавши, Віктор. — А вам що з цього?

— Вікторе Васильовичу, — з докором посміхнувся той, — ну хто ставить такі запитання? Ну, ви ж схожі на солідну людину…

— Я не розумію, — повторив Віктор, — за що ви мені збираєтеся платити гроші? Ви цього не сказали.

— Я ще раз повторюю. — На обличчі співрозмовника з'явився вираз великотерпіння. — Гроші вам дають просто так. Але їх спробують забрати. Якщо не зможуть — то вони ваші.

— А якщо я відразу зупинюся й віддам їх?

— Ну… річ у тому, що разом з ними у вас можуть забрати ще дещо… Як повернеться… — Обличчя Олександра Івановича при цьому світилося співчуттям.

— Життя — ви хочете сказати?

— Ой, Господи! Навіщо ж такими фразами кидатися? Так одразу — життя… Звісно, як не впишетеся у якийсь поворот, то все можливо. А якщо чоловік зо п’ять переїдете, коли тікатимете, — самі розумієте, що потім. Якщо, звісно, втекти не вдасться… Ну що я вам пояснюю — ви ж професіонал. От і думайте. Час поки що є. Мені казали, що вам там примарилося і що ви говорили, відмовляючись від нашого запрошення. Хто б там вас ліквідовував у разі відмови? Я навіть не вимагаю від вас негайної відповіді. Сідаєте зараз і їдете на всі чотири. І думайте. А надумаєте — скажете. А ось коли погодитеся, а ще як бабки візьмете, — тоді, я не приховую, — буде гаряче.

— Н-да… Я, взагалі-то, не маю бажання, — сказав Віктор. — Нащо воно мені здалося? А…

— Що? Питайте. Питайте нюанси, які цікавлять.

— Взагалі-то не цікавлять. Але…

Той вичікував.

— Просто цікаво — скільки ж ви пропонуєте?

— Скільки скажете.

— Як це?

— Отак це. Ви самі маєте вирішити, скільки треба мати в кишені, щоб варто було тікати щосили, ризикуючи життям.

— А якщо я попрошу так зо сто мільйонів?

Співрозмовник лише посміхнувся:

— А ви знаєте, як виглядають сто мільйонів? Зручно буде з цим багажем утікати? А раптом доведеться кинути машину й бігти? З чемоданом швидше зловлять. Оперуйте реаліями, а не фантазіями.

— А де гарантія, що після того, як я втечу, мене не візьмуть удома? Навіть ви самі…

— Вікторе Васильовичу… — той дивився тепер зовсім поблажливо, наче на дитину, — про яке «удома» може йтися? Якщо гроші лишаються вам — ви одразу зникаєте.

— Куди?

— З грошима можна зникнути куди й коли завгодно. Новий паспорт — і навічно у кращий світ. Ви ж Європу об’їхали! І хочете, щоб я вам такі прості речі тлумачив, наче дитині? Паспорт можете зробити заздалегідь, по знайдених власноруч каналах. Гроші на це, якщо не маєте, то отримаєте наперед. І все. Аби втекти. Сідаєте з новими документами у будь-якому місті й відсиджуєтеся, а потім рвете за бугор!

Жаргонних слів у його мові побільшало.

— Гаразд, — сказав Віктор, підводячись, — я подумаю. Але краще шукайте когось іншого.

Зустріч скінчилася. Але, запускаючи мотор щойно взятої «дев’ятки», Віктор не був аж надто впевненим у власній відмові, принаймні, сам для себе. У нього було чим займатися в житті й без усіляких божевільних авторалі. Існувала проблема, мета, головний біль… Словом, як не назви те, що було в нього, воно не давало змоги навіть думати про те, щоб розпорошуватися на якісь інші, тим паче ризиковані й непевні, справи. Але… Було одне маленьке «але»… Так, просто один аргумент на користь згоди. Лише один і не надто переконливий.

Будь-яку справу легше робити з грошима, ніж без них. Принцип залізний. Та чи поширюється він і на його справу? Ту, про яку завжди всі думки. Ні, він знав, що цю жінку на ім’я Зоряна не можна купити ні за які гроші. То зрозуміло.

І все-таки…

Це було схоже на засідку. Він сидів у машині, схованій тінню дерев, неголосно увімкнувши магнітолу і прикипівши поглядом до дверей, з яких зараз мала вийти одна людина. Того, що Віктор намірився з нею вчинити, раніше робити ніколи не доводилося, і як саме діятиме, він не планував. Проте хвилювання не відчувалося. Раз вирішив — треба спробувати. Руки його спокійно лежали на кермі, ще новому, з «салонним» запахом.

Кілька місяців тому йому запропонували перегнати з-за кордону машину. Випадок. З Угорщини він приїхав на новій «вісімці», отримавши за це п’ятдесят «зелених», у компанії ще п'ятьох «гонщиків», нічим не ризикуючи. Елементарно. На новий рейс не запросили, і з'явилася думка спробувати самому. Взявши гроші, що залишилися від продажу хати, вирушив туди ж. Купив те, на що вистачило, — новеньку «сімку». Усе відбулося без проблем. На базарі у Франківську здивовано перелічив гроші — «навар» становив двісті десять доларів.

Удруге так не пішло. Його помітили, пояснили, у чім річ. Цілком делікатно, але дохідливо, що не треба, мовляв, намагатися бути розумнішим за інших. «Навар» зменшився до ста п'ятдесяти, зате сам він поступово став «своїм» і, вивчивши деякі нюанси цієї справи, несподівано отримав пристойний заробіток. До того ж тепер він постійно був при транспорті, користуючись кожною машиною від кількох тижнів до кількох місяців, аж поки вона продавалася на базарі або віддавалася конкретному замовникові. З’явилася своя клієнтура.

Двері, за якими велося спостереження, ляснули ще раз, і Віктор перекрутив ключа в замку запалювання, а ще за кілька хвилин завів мотор. Авто помаленьку рушило з місця. Він звернув за ріг і пригальмував біля автобусної зупинки, на якій стояла молода, приваблива та сучасно вдягнута жінка.

При погляді на неї виникали неприємні відчуття, коли думав про те, що збирається з нею вчинити.

Вона глянула на відчинені дверцята й залишилася стояти.

— Прошу, сідайте, будь-ласка, — запросив її Віктор. — Я попри ваше село їду.

Вона зробила вже крок до машини, а потім запитала:

— А звідки вам відомо, яке це — моє?

— А я там тільки минулого тижня одному клієнтові машину пригнав. Він фермер у вас. Іван Оверчук — знаєте такого?

— Знаю, взагалі-то… — промовила вона й таки сіла у машину.

— Ви обережна.

— Звісно. Хтозна, хто тепер їздить. А ви що, мене знаєте?

— Як вам сказати… — Віктор подивився на неї, наче щось обмірковуючи, — в обличчя знаю. Бачив, коли приїжджав до нього. А так, звісно, ні. Але не відмовився б, якщо чесно. Мене Віктором звуть. А вас?

— Гм… Світлана.

Якийсь час їхали мовчки, потім перекидалися фразами «ні про що», поки Віктор не запитав:

— І що, кожного дня так з роботи дістаєтеся?

— Нормально, я звикла. В селі й так немає чого робити. Не працювати ж на фермі у вашого… Оверчука.

— Звісно. Така жінка, як ви, не повинна працювати на фермі.

— Яка? — Світлана обернулася до нього.

— Ну… Гарна, сучасна.

Вона розсміялася:

— Дякую за комплімент.

— А чому ви з такою… наче недовірою?

— Та так… — зітхнула вона.

— Ніхто цього не помічає? — договорив за неї Віктор.

— Ну, чому… Помічають, але…

— Не такі, як хотілося б?

Вона пильно подивилася на нього.

— Пробачте, — сказав Віктор, — я повівся нетактовно. Я не так хотів.

— А як? — здивувалася вона.

— Ну… Скажімо, запросити на морозиво, посидіти з вами. Якщо чесно, то навіть чекав на вас, поки ви допрацюєте.

— Нормально… — ще більше здивувалася Світлана. — А звідки вам відомо, де я працюю?

— У нього запитав. Ви вже пробачте. Не хотів вас образити. Я вважаю, гарним ставленням не можна образити. Тому й наважився, — Віктор знову глянув на неї. — Мені приємно було б з вами поспілкуватися. А якщо не подобаюся — пробачте.

Він говорив просто, без бравади, але ні краплинки не хвилюючись і не ніяковіючи. Така манера їй подобалася.

— Гм… я вас не знаю, — наче вибачаючись, вона знизала плечима.

— Може, все-таки я пригощу вас морозивом? Так і познайомимося.

— Де ж ви візьмете морозиво? Тут сама дорога. А по селах не продають.

— А ми вернемося назад. Від'їхали недалеко. Будь-ласка. А потім я відвезу вас на ту годину, коли вам належить бути вдома.

Машина знизила швидкість.

— Ну, я взагалі-то сама вирішую, на котру годину…

— От і вирішите… То як?

Машина вже розверталася назад.

Вони сиділи в кутку доволі затишного кафе. Офіціантка, розставивши на столі все, що замовив Віктор, відійшла.

— Нічого собі, — мовила Світлана. У голосі її з’явився сарказм. — У вас що, така манера вражати жінок? Чи ви вважаєте, що шлях до серця жінки також пролягає через шлунок?

— Якщо чесно, я взагалі не думаю, що мені вдасться… як ви кажете, до серця… Просто… Словом, важкий період у житті. Мені буде приємно, якщо ви зі мною посидите, поговорите. А натомість хотілося зробити приємне й вам. А жінки, я знаю, полюбляють солодке.

— Але не в такій кількості…

— Ну… — Розвів руками Віктор. — Я вам допоможу.

Вона взяла ложечку і скуштувала десерт, а потім подивилася на нього.

— А що, питати про все можна?

— Звісно.

— Ну, хотілося б уточнити ваш сімейний стан, хоча…

— Де гарантія, що скажу правду? — посміхнувся Віктор.

Цього разу Світлана промовчала.

— Ось якраз правду і скажу. Жонатий.

— Нормально, — погодилася Світлана. — Що, з дружиною проблеми? Посварилися?..

— Та ні… — Віктор знизав плечима. — Начебто аж такого нічого. Просто важка смуга в житті. Дружина тут ні до чого.

— А в мене все життя — важка смуга… — замислено мовила Світлана, думаючи про своє. — І дітей також маєте?

— Маю. Сина. Чотири роки.

— Ну, принаймні, схоже, не брешете.

— Не люблю цієї справи, — погодився Віктор.

Вони говорили ще зо дві години, сидячи навпроти одне одного, все частіше зустрічаючись поглядами, все природніше всміхаючись, хоч здалеку можна було помітити, що він робить це стримано та обережно. Бачила це й вона. А коли в залі набралося трохи відвідувачів, і у динаміках залунала м'яка та приємна музика, Віктор наважився:

— Дозвольте запросити вас на танець.

Вони підвелися і пройшли на вільний від столів майданчик, де вже танцювала одна пара. Світлана подивилася на нього, ніби запитуючи: «Ну і що ж далі?»

— Я не пам'ятаю, коли танцював востаннє, — розвів руками Віктор.

— А я зовсім недавно.

— Тоді я сподіваюся на вас…

Він торкнувся її ліктів, оскільки Світлана стояла з опущеними руками перед ним, і зробив якийсь ледь помітний рух корпусом. Вона всміхнулася мимоволі і, звільнивши свої руки, поклала йому на плечі, а сама ступила ближче.

— А звідки цей…

— Хто?

— Тигр.

— Це леопард. Одна з поширених емблем у повітряно-десантних військах.

— Ти служив у десанті? — несподівано для самої себе Світлана перейшла на «ти».

— Так.

— І можеш переламати рукою цеглу?

— Чому раптом цеглу? — здивувався Віктор.

— Колись по телевізору бачила. Показували таке.

— Можу.

Світлана відчувала під руками тепле пружне тіло, а від його рук, здатних ламати цеглу, які зараз дуже обережно тримали її за талію, ішло щось приємне. Щось причаровувало — мабуть, упевненість, скромність, ввічливість. Відчувалося, що руки ці не здатні на підлість, підступність, хамство. І взагалі, це були всім рукам руки. До кінця танцю вона чомусь зациклилася виключно на них, зрозумівши якоїсь миті, що відмовити їм не зможе.

Так, власне, і сталося.

— Ну що, тепер тобі буде легше? — промовила Світлана, відкидаючись на спинку й дивлячись на нього, коли машина зупинилася в повній темряві недалеко від її помешкання.

Важко сказати, що означав тон, яким вона це промовила, але Віктор, майже не роздумуючи, відповів:

— Ні, навряд.

— Такі важкі проблеми? Чи я виявилася не тим, на що сподівався?

— Я хочу зустрічатися, — замість відповіді промовив Віктор. — Постійно.

— Гм… Я, взагалі-то, була майже впевнена, що це — все.

Віктор мовчав.

— А як ти… Що ти казатимеш дружині й узагалі…

— Яке це має значення?

— Ну чому — має. Якщо я зустрічаюся з чоловіком, то звикла знати, що роблю, які перспективи… Що потім…

— Жодних перспектив, нічого потім, — сказав він, подивившись їй в очі. — У мене є сім’я, я повинен про неї дбати й не збираюся її залишати — якими б не були проблеми. Водночас… Я хочу мати подругу. Загалом, я не янгол, звісно. Але до своїх плюсів можу віднести те, що… словом, ти можеш сподіватися на порядне ставлення з мого боку…

— Господи… — Похитала вона головою. — Так говориш, наче угода укладається.

— Пробач, що не надто романтично — це мені не дано.

— А шкода, — мовила Світлана.

Вони мовчали довго, аж поки вона сказала:

— Я маю подумати. У мене також є своє життя, свої проблеми, як ти кажеш… Що, не схоже?

— Чому ж, проблеми є в усіх.

— Давай зустрінемося за два тижні. А там буде видно. Поговоримо.

— Чому за два? — запитав її Віктор.

— Мушу у своєму житті розібратися. Ти увірвався надто несподівано. Я не чекала. У мене навіть… словом, є друг.

— Розумію, — мовив Віктор. — Тоді тобі доведеться обирати. З мого боку всі карти відкриті. Доведеться тобі просто вирішити, хто з нас кращий. Та й… як ти кажеш… перспективи. Якщо він міг би створити сім’ю — це суттєвий козир на його користь. Я цього не можу. Тому вирішуй. Шкода тільки, що аж два тижні.

— Чому? Ти нетерплячий?

— Не в тім річ. Просто… У мене також були плани. Отримав можливість відпочити з тиждень в одній гарній місцині. Збирався запросити тебе.

— Ну, ти даєш, Вітю… Сьогодні до обіду ще не був зі мною знайомий, а вже таке планував? У тебе що — з усіма так швидко виходить?

— Ні, — сказав він, — ти взагалі перша. Досі ніколи собі не дозволяв.

— А… зрозуміло. А як же удома? Як ти на тиждень збираєшся пропасти?

— Усе життя на колесах. Я й так удома майже не буваю. Суцільні відрядження.

— Гм… дуже цікаво все це, звичайно… — Вона розмірковувала над чимось, сама собі дивуючись. — І куди ж ти збираєшся їхати, якщо не секрет?

— На море, у Крим. До Ялти.

— Куди?!

— Чого ти так дивуєшся? — мовив Віктор. — Я ж не сказав — на Багами.

— Н-не знаю… Якби Багами, я, може, здивувалася б менше.

— Чому?

— Та так… Словом, цей друг мій також мене туди запрошував.

— І також зараз?

— Н-ну… так. І навіть також на тиждень.

— Шкода, що я тобі створюю такі проблеми, — Віктор виглядав розгубленим. — Але доведеться вибирати. Ти знаєш про мене все. А я поважатиму твоє рішення.

— З тобою не скучиш, — промовила Світлана.

— Ну, це також плюс на мою користь. Давай ми зустрінемося ще завтра або післязавтра. Матимеш нагоду краще в мені розібратися, щоб не помилитися.

— Не знаю… — у її голосі чулося вагання. — Мені здається, якщо зустрінемося ще завтра, то мені вже не буде про що думати…

Сказано було щиро. Наступного дня Світлана вже не думала ні про кого іншого. Вона була реалісткою, тому і вважала за краще зустрічатися — нехай тимчасово, без конкретної перспективи — з кимось путящим, ніж чимшвидше вискочити заміж за непутящого, яких навколо достатньо, й уваги з боку яких їй аж ніяк не бракувало.

Тому й чекала дня, коли з’явиться Віктор, щоб вирушити з ним у край сонця та моря. Чекала не те що з якимось великим нетерпінням — просто з передчуттям радості й водночас із сумом та тривогою. Адже колись це скінчиться. Схоже, в цього хлопця, що являв собою, на перший погляд, квінтесенцію спокою, запакованого у треновані м’язи, слова не розходилися з ділом, і сподіватися в майбутньому не було на що. І не дай Боже закохатися…

Віктор об'явився несподівано, на два дні раніше, на іншій машині. Щоправда, як на неї, ця явно програвала попередній. Та яке це мало значення?

— Привіт, — сказав він, коли Світлана «впала» на сидіння поруч, і рушив з місця.

— Привіт. Ти так швидко… Казав — на кінець тижня.

— Упорався.

Коли вони зупинилися на повороті біля села, Віктор несподівано запитав:

— То як — ти вирішила?

— Звісно. Ми ж уже говорили про це минулого разу.

— Ти справді їдеш зі мною?

— Ну, звичайно.

— А що ти сказала тому своєму другові?

— Ну… взагалі-то, ще нічого. Але він не дзвонив! Завтра зранку має з’явитися. Також постійно їздить у відрядження. Завтра зранку я його… «ощасливлю». О, Боже… не люблю таких моментів.

— Нічого йому казати не треба. — Віктор зітхнув доволі важко й таки зустрівся з нею очима. — Я винен перед тобою й не хочу, щоб ти постраждала ще більше. Тому і приїхав сьогодні. Добре, що ти йому ще нічого не сказала. Збирайся і їдь із ним. І взагалі, вважай, що мене не існує.

Світлана глянула на нього такими очима, що йому стало зовсім незатишно. Їй навіть на якийсь час відібрало мову. А потім, відвівши погляд і втупившись під ноги, запитала:

— Що це означає? Я не розумію.

— Мені дуже шкода, що довелося зробити те, що зробив. Забудь про мене, я більше ніколи не з’явлюся.

Вона похитала головою й поклала на коліна сумочку, яку тримала в руках.

— Нормально. — Голос її здригнувся. — Як знайшлося, так і… Що, передумав? Несподівано набридло? Чи, може, вирішилися твої проблеми?… З дружиною… Ну, скажи хоч це — ти ж тільки правду говориш. Щоб удруге в таке не вляпалася.

— Я хотів знати, хто з нас кращий, — мовив Віктор, дивлячись у підлогу, й додав: — в очах гарної жінки.

— Що? Як — з вас? Ти знаєш Андрія? Може, ви друзі?

— Ні, не друзі, — відповів їй Віктор. — І знаю його лише в обличчя. Побачив випадково вас разом. І тоді створив для нас однакові умови — придумав собі жінку й дитину, зразу попередив тебе, що це тимчасовий зв'язок і… і також на море запропонував. Щоб усе однаково було.

— А про море звідки знаєш, якщо не спілкуєшся з ним? Я ж нікому не казала! А він тим паче не міг, у нього точно сім’я.

— Чув вашу розмову. Коли ви бачилися востаннє.

— О, Господи… Але там нікого не було!

— Це вам так здавалося. Там, де я служив, вчили не тільки цеглу ламати.

— Добре тебе навчили… Молодець. О, ч-чорт… — Вона наче прозріла. — Це його жінка тебе намовила. Я розумію…

— Ні, — Віктор говорив зовсім тихо, насилу вимовляючи слова. — Не намовила. Просто з нас двох її цікавить він. А я не вірю, що гірший.

— Тепер переконався? — злісно запитала Світлана. — Поздоровляю. — Вона взяла з колін сумочку й відчинила дверцята. — Ти — кращий. У всьому. За винятком одної речі. Ти — схиблений.

Дверцята грюкнули так, що захитався салон.

Віктор сидів, опустивши голову й поклавши долоні на кермо. Авжеж, він її скривдив. Скривдив задля власного… ні, не блага, швидше — порятунку. Щойно він довів самому собі, що кращий за того, кого вона має. А це кардинально змінювало плани на подальше життя.

А схиблений якраз не він. Схиблений той, хто, маючи Зоряну, може заглядати ще на когось. Кануло у прірву припущення, що, можливо, чогось не розуміє. Не розуміла саме вона. Не розуміла й робила його нещасливим — прекрасна, неповторна, але сліпа королева Зоряна.