Пор'ядна львівська пані

Пенелопа уважно роздивлялася лікаря, що сидів навпроти неї і заповнював її історію хвороби. Кругленький чоловічок із кругленьким черевцем, у круглих окулярах і з круглою лисиною. Єдине, що в нього було не кругле, — це гостра «ленінська» борідка. Нарешті він припинив писанину і почав вивчати результати її аналізів та обстежень головного мозку.

— Мушу вам сказати, шановна пані... мгм... (лікар подивився на обкладинку історії хвороби) Пе-не-лопо (по складах прочитав він), що у вас ніяких суттєвих з'юшень (лікар не вимовляв літери «р») немає. Я не бачу ніяких патологій, дойогенька. Отже, етіологія ваших головних болей нагадує т'ядиційну міг'єнь.

Лікар подивився на Пенелопу зосередженим поглядом і спитав:

— Ви заміжня?

— Так.

— Давно?

— Десять років.

— Дітей маєте?

— Так, двоє.

— Часто маєте статеві стосунки з чоловіком?

Пенелопа отетеріла.

— Прошу?

— Чи давно ви мали статеву близькість з вашим чоловіком? — переформулював запитання лікар.

Пенелопа була обурена запитанням. Проте все-таки напружила пам'ять.

— На Різдво, здається... Так... Ще запам'ятала: гріх же!

Лікар замислено подивився у вікно, за яким набубнявіли весняні бруньки.

— Та-ак... — протягнув він. — Ви от'їмуєте задоволення від статевої близькості?

— Прошу? — перепитала Пенелопа.

— Я питаю: чи от'їмуєте ви задоволення від близьких стосунків з чоловіком? — голосніше повторив лікар.

«Він думає, що я глуха! Що він мене питає, цей старий збоченець?» — Пенелопа відкрила рота, щоб висловити обурення пор'ядної львівської пані, проте останньої миті стрималася.

Лікар подивився на неї зі співчуттям і, немов промовляючи «з вами все ясно», закопилив нижню губу.

— Ну що ж, дойогенька моя! — у голосі лікаря бринів щирий жаль. — Що я можу вам поядити? Може, сп'йобуєте завести собі коханця?

Пенелопа підскочила з місця і кулею вилетіла з кабінету на вулицю.

«Старий козел! За кого він мене приймає?»

Вона летіла проспектом Шевченка до Галицького базару і навпростець до своєї роботи. Обідня перерва закінчувалася, а треба було ще встигнути запарити собі каву і перекусити канапками.

Вона, як завжди, захекалася, піднімаючись крутими дерев'яними сходинками холодної старої львівської кам'яниці. Не стишуючи ходи, пробігла коридором, і луна від її кроків рознеслася по всій, майже порожній, будові. Пенелопа зайшла до свого кабінету і поставила воду на каву. Потім вийняла загорнені в серветки канапки і поклала їх на тарілочку.

Зненацька вона почула якийсь дивний звук — чи то схлипування, а чи стримануваний стогін. Пенелопа дослухалася. «Привиди чи що?» — подумала і відразу ж забула: звук води, що вже закипала, відволік її увагу. Вона сіла біля вікна і, попиваючи каву, розглядала зі свого вікна львів'ян, а точніше, львів'янок, які навесні ставали просто фантастичними.

Зненацька дивний звук повторився. Пенелопа здригнулася. Він долинав через двері, які вели до сусідньої кімнати. Двері давно вже були замкнені на ключ, і на них висіла старовинна мапа Львова ХVІІ ст. Пенелопа обережно підійшла до мапи і з підозрою подивилася на площу Ринок, потім припідняла мапу і, побачивши внизу шпарину для ключів, зазирнула туди.

Спершу вона нічого не змогла розгледіти. Пенелопа побачила спину чоловіка з мокрою сорочкою, який чомусь тримав за п'яти чиїсь ноги. Чоловік інтенсивно розгойдувався взад-уперед, а рожеві пальчики на ногах, які він стискав, ворушилися в такт його зусиль. Пенелопа не могла збагнути, що діється. Вона уважніше придивилася, і раптом з-під ліктя чоловіка виринула розпатлана голова її молодої колеги Касі. Нарешті Пенелопу пронизав запізнілий здогад. «Матко Боска!» — мало не вигукнула вона і закрила собі долонею рота. Тієї ж миті Кася зробила собі те саме, щоб притлумити стогін, який виривався з її вологих вуст.

Пенелопа відірвалася від шпаринки, мало не зірвавши старовинної карти Львова і відскочила від дверей, мов ошпарена. Вона повернулася до своїх канапок, однак їсти їй уже перехотілося. Пенелопа сиділа нерухомо, і, вирячивши очі, втупилася в Замкову гору на мапі.

Через деякий час вона повільно, мов сновида, встала з місця, підійшла до вхідних дверей кабінету, замкнула їх на ключ і так само повільно, з застиглим поглядом, підійшла до мапи. Вона присіла навпочіпки і знову залізла під неї.

Те, що Пенелопа побачила, водночас обпекло її і загіпнотизувало. Кася лежала на столі, прямо на розгорнутій великій «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.». Касині ноги вже звисали вниз, а чоловік — Пенелопа його впізнала, це був науковець із Києва, що перебував у їхньому архіві у відрядженні, — опершись ліктями на безцінний пергамент, на який Пенелопа боялася навіть дмухнути, жадібно впився поцілунком у Касині вуста. Водночас він продовжував свої ритмічні рухи. Його оголений задок стискався і розпружувався в такт коливанням тіла.

Пенелопа вперше в житті бачила оголений чоловічий зад. Вона зачаровано дивилася на ці половинки, і єдине, про що вона думала, — це про «Актову книгу Львова ХVІІ ст.»

Дмитро Іванович, — а так звали молодого доктора історичних наук із Києва, — підвищив швидкість своїх коливань, і Пенелопа здогадалася, що ця магічна дія наближається до свого логічного кінця. Вона розкрила була рота, щоб вигукнути: «Тільки не кінчайте на Актову книгу!», проте їй немов заціпило.

Дмитро Іванович прохрипів здавленим голосом:

— У тебе можна?

Кася заперечно захитала головою, і він з бичачим стогоном вирвав своє грішне місце з іншого грішного місця і, затиснувши його в руках, направив його, мов шланг, на оголений Касин живіт. Дмитро Іванович почав дивно смикатися, немов від електричних імпульсів, і з його грішного місця прямо на Касин пупок, у такт імпульсів, почала випльовуватися мутно-біла рідина. Кася, тихенько стогнучи, розмазувала цю рідину по своєму животу.

Нарешті Дмитро Іванович безсило упав на Касю, яка, лежала на «Актовій книзі...» Обоє важко відсапувалися.

Через якийсь час Дмитро Іванович почав поволі підводитися і віддирати свого живота від Касиного, який склеїла та біла рідина. Цей процес викликав в обох специфічний тихий сміх. Нарешті чоловік випрямився, поозирався по кімнаті, очевидно, шукаючи чим втертися, щось ухопив у руки і став ніжно витирати свій і Касин животи.

Кася підвела голову і уважно придивилася до витирачки, потім вирвала її з рук доктора історичних наук, розгорнула, і обоє захихотіли.

Пенелопа не чекала, поки вони вдягнуться. Вона вилізла з-під мапи. Її ноги затерпли, і жінка їх масувала. Не дочекавшись полегшення, відчинила двері і вилетіла в коридор. Намагаючись не стукати підборами, навшпиньки пробігла лунким коридором і, вискочивши на високі сходи, поскакала, немов молода кізка, вниз. Зненацька ноги підкосилися, і вона полетіла з розгону вниз, й упала навзнак на стару дерев'яну підлогу. Поки летіла, в її голові немовби ще раз прокрутилася відеоплівка побаченого акту, що відбувся на, можна сказати, священній «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.», акту, який не можна було назвати статевим, а тільки актом вандалізму.

Пенелопа підвелася з підлоги, сіла на східці й заплакала.

Трохи оговтавшись, вона важко встала зі сходинки і рушила вгору. Жахливо боліло тіло, а особливо ніс. Мужньо подолавши останню сходинку, вона увійшла в коридор. Як вона колись любила цю будівлю! Круглі білі стелі, середньовічна атмосфера, дух історії!.. Перебування у цьому будинку мільйонів безцінних записів з історії Галичини додавали йому ще більшої святості й привабливості. Однак ті сторінки латинською, польською, німецькою, українською, а подекуди й іншими мовами нікого не цікавили. Хіба що...

Пенелопа рішуче відкинула від себе спогад про доктора історичних наук і пішла в свій кабінет.

За столом, неначе нічого не сталося, сиділа Кася і клацала на комп'ютері.

Пенелопа повільно сіла за свій стіл. Робота не йшла. Від болю всього тіла перестала боліти голова. Однак зосередитися вона вже не могла. Перед очима Пенелопи сиділа молода жінка, яка... ні, це не жінка... це монстр!

Вона не знала, як діяти в цій ситуації, тож іще довго так просиділа, поки нарешті не озвалася:

— Пані Касю, принесіть мені, будь ласка, «Актову книгу Львова ХVІІ ст.».

Кася легко підскочила і випурхнула з кабінету.

Пенелопа встала і подивилася у вікно, за яким цокотіли підборами фантастичні весняні львів'янки. Її погляд ковзнув по вікну і опинився на батареї. «Що то?» Там сушився вишиваний рушничок... Рушничок, який вона сама вишила... Власноручно вишила портрет Данила Галицького! «Господи Ісусе!» — тільки й прошепотіла вона, зрозумівши, чому так хихотіли Кася з Дмитром Івановичем, витираючи свої склеєні животи.

Пенелопа в знемозі впала на стілець. Їй, вже вкотре за сьогоднішній день, відмовили ноги.

У кімнату впорхнула Кася і поклала на столі перед Пенелопою багатокілограмовий манускрипт у шкіряній оправі.

— Прошу, Пенелопочко Василівно!

Пенелопа мала б подякувати, проте їй відібрало мову. Кася, не звертаючи уваги на стан колеги, знову вмостилася за комп'ютером і весело заклацала своїми прудкими пальчиками по клавіатурі. Пенелопа набрала в груди повітря і розгорнула книгу.

«Nomine... Jesu Christi Amen...» — прочитала вона пошепки.

І тут її чутливі ніздрі вловили якийсь новий запах. Він зовсім не був схожий на запах віковічних книжок. Цей запах був дражливий і безпардонний. Цей запах був агресивний і збуджувальний.

Вона різко закрила книгу. Кася, нічого не підозрюючи, клацала далі.

Пенелопа дивилася на її високу шию: волосся було зашпилене на маківці.

Вона втупилася якраз на вологу частину волосся над ніжною потилицею. Немов відчувши на собі погляд, Кася почухала шию. Пенелопа знову розгорнула книгу, щоб пересвідчитися, чи не помилилася вона.

Ні, вона не помилилася. Цей запах, як парка інгаляція, увірвався в її ніздрі й затуманив свідомість. Вона заплющила очі й почала вдихати його, намагаючись абстрагуватись від усіх відчуттів — зору, слуху, дотику, концентруючись тільки на запахові.

Він був неповторний. Запах старого паперу, запах багаторічної пилюки, запах протлілої шкіряної оправи, запах вицвілого чорнила, але цей новий запах, запах плоті, запах плотської насолоди, що затлумлював старі архівні запахи. Чутливі Пенелопині ніздрі відчували цей бунт ароматів.

— Вам погано, Пенелопочко Василівно?

Пенелопа здригнулася і розплющила очі.

— Ні, дякую.

Вона ледь доплентала додому, ледь вилізла на четвертий поверх старого польського будинку, штовхнула ногою двері й перевалила з торбами через поріг. Її відразу ж з усіх боків оточили домашні: діти рилися в торбах, а чоловік нетерпляче торохтів:

— Сонечко, де ти так довго? Я не маю жодної чистої вишиванки! Ти ж знаєш, який завтра відповідальний концерт!

Пенелопа попленталася до лазнички, набрала в баняки і відра води замість використаної за день і замочила вишивану сорочку в мисці. Потім пішла на кухню готувати вечерю. Голодні діти по черзі забігали до неї, чекаючи, коли вечеря зготується. Періодично з'являвся і чоловік, підганяючи: «Хуткіше, ластівко! Іди вже прати: скоро відключать воду!»

Поставивши на стіл вечерю, Пенелопа, важко переступаючи, доповзла до лазнички і почала акуратно прати сорочку. Сорочка була лляна і відпиралася важко.

Тим часом на кухні вечеря, очевидно, скінчилася, бо з кімнати долинув звук бандури. Пенелопа просто ненавиділа це бренькання, яке різало її і без того тонкі нерви. Часом їй здавалося, що колись вона візьме ту бандуру і розтрощить її на друзки. А чоловік, нічого не підозрюючи, натхненно рвав струни і вібрував своїм цапиним голосом, готуючись до завтрашнього концерту. Пенелопа взяла синові затички у вуха для плавання в басейні й запхала собі. Трохи відлягло.

Повісивши сорочку на балконі, Пенелопа пішла на кухню й сіла вечеряти. Їй уже нічого не залишилося. Вона згребла з тарілок недоїдки, відрізала собі шмат хліба й без апетиту поїла.

Подивилася на годинник. Через п'ятнадцять хвилин відключать цю кляту воду. Вона побігла до лазнички знову й пустила воду.

Лежачи у піні, вона, ретельно проаналізувавши сьогоднішній день, вирішила, що вночі мусить спробувати одержати задоволення від близькості з власним чоловіком. Адже далі так тривати не може. Так можна перетворитися на неврастенічку. Пенелопа подивилася на себе в надщерблене дзеркало, яке колись зачепив бандурою її чоловік, споглядаючи себе під час співу, і переконалася: вона давно вже стала неврастенічкою, ще й до того ж інвалідом сексу.

Пенелопа вимила голову, почистила пемзою п'ятки, поголила під пахвами і по боках лобка, намастила тіло кремом і відчула себе готовою до романтичної ночі.

Діти полягали спати, і чоловік розкладав рипучий диван. Пенелопа витягла свіжу постіль, перестелила і посипала на подушку пелюстки засушеної троянди. Таке вона бачила в одному фільмі.

Чоловік навіть не звернув уваги на постіль, тож у своїй брудній піжамі так і завалив на диван. Побачивши на подушці щось незрозуміле, перелякано підскочив:

— Що то є?

Він панічно боявся різних комах.

— То пелюстки троянди, любий, — ніжно сказала Пенелопа.

— Навіщо вони тут? — роздратовано буркнув чоловік, гидливо скидаючи з наволки романтичний антураж.

Нарешті умостився, і вона підлізла йому під бік.

— Що є? — спитав чоловік.

Вона погладила його по голові, що їхньою скупою і давно завченою напам'ять сімейно-інтимною мовою мало означати: займімося оцим самим, яке й уголос не можна називати, таке воно непристойне.

Чоловік натяк зрозумів, однак відразу ж відсунувся на інший кінець дивана, тобто до стінки. Пенелопа підлізла до нього знову і почала гладити йому спину.

Він увесь напружився і пробурмотів:

— Ти що?! У мене ж завтра концерт! Мені потрібні сили!

«Точно! — згадала Пенелопа. — У нього ж завтра концерт!» Вона хотіла було вже відсунутися від нього на інший край дивана, але, заплющивши очі, побачила перед собою дві половинки чоловічого заду, які імпульсивно стискувалися і розтискувалися. Це видіння примусило її наполягти на своєму. Вона почала обережно за плечі повертати чоловіка до себе обличчям. Він опирався.

— Ну, давай, ну, давай! — умовляла його пошепки Пенелопа, та він не виявляв ніякого бажання.

Тоді вона залізла рукою в піжамні штани, намацала там безвольне мале створіння і почала його м'яшкорити, то знімаючи, то одягаючи на нього крайню плоть. Тільце довго не реагувало, однак Пенелопа постаралася робити цю процедуру з почуттям, тож воно через якийсь час почало оживати і нарешті перетворилося на стійкого олов'яного солдатика.

Тоді чоловік улігся на неї і запрацював цим стійким олов'яним солдатиком.

Зазвичай під час такої процедури Пенелопа завжди думала про своє: що приготувати на завтра, яку білизну вранці замочити, як витратити зароблені копійки і як встигнути довишивати нову сорочку для заслуженого артиста України Ясноспіва Велеса, тобто свого чоловіка. Тепер же Пенелопа відступила від цієї традиційної тактики. Вона вирішила даремно не марнувати часу, а пильно прислухатися до себе, щоб зробити принциповий висновок: чи «от'їмує» вона задоволення від близьких стосунків з чоловіком?

Ясик старався і навіть дуже старався. Однак, якби він так важко не дихав, вона б і не знала: чи робить він щось чи ні. Від часу до часу в ній наче відчувалося чужорідне тіло, воно поводилося цілком пристойно, не завдаючи ніяких незручностей для Пенелопиних інтимних місць.

Вона дивилася на тріщину в стелі й питала себе: «Я отримую задоволення чи не отримую»? Однак однозначної відповіді дати не могла. З одного боку, нічого відразливого не відбувалося. А з іншого, — чому вона поводилася не так, як Кася на «Актовій книзі міста Львова ХVІІ ст.»?

Поки розмірковувала, Ясик, здається, кінчив. Вона ніколи не знала, коли він кінчає. Лише його нерухоме тіло свідчило про кінець інтимної процедури.

Ось і тепер: він завмер, а потім перекотився з неї на диван.

— Оце й усе? — подумала Пенелопа.

Тим часом Ясик підняв обважнілу голову і з поглядом, сповненим гордості за себе, за свою чоловічу міць, спитав:

— Тобі добре?

Пенелопа була дещо здивована. Зазвичай, він таким не цікавився. А тепер спитав. Напевне, сьогодні він дуже постарався.

— Добре, — сказала вона і вперше в житті подивилася на чоловікове грішне тіло. Воно, неначе відчуваючи свою грішність, сором'язливо лежало маленькою старенькою ганчірочкою.

Ясик, побачивши її безсоромний погляд, швидко прикрився ковдрою. Він миттєво заснув. А Пенелопа ще довго вирішувала для себе аналітичне питання: чи «от'їмує» вона задоволення від близькості з чоловіком?

Уранці Пенелопа побачила на своєму тілі величезний синець, а її ніс трохи набряк.

Вона поспішала на роботу і думала: «Голова все ще боліла. Отже, це означає, що я не «от'їмую». А, може, неправильний діагноз? А, може, лікар просто старий маразматик?»

У напівтемному коридорі архіву вона розгледіла постать Дмитра Івановича і, намагаючись бути непоміченою, швидко прошмигнула повз нього до свого кабінету. Кася на своєму робочому місці була якось дивно схвильована: часто вибігала в коридор, а звідти — до читальної зали, поверталася збуджена, поглядала на Пенелопу. Касине клацання на комп'ютері не було вже таким бездоганно неперервним, як учора, а весь час уривалося. Пенелопа, спостерігаючи за її поведінкою, відчула якесь дивне хвилювання, неначе це не Кася чекала на побачення з Дмитром Івановичем, а вона. Пенелопа себе подумки сварила і намагалася зосередитися на «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.», проте робота не йшла. І найбільшим ударом була фраза, яка цілком несподівано злетіла з її ж власних вуст:

— Касечко, мені сьогодні знову треба відлучитися в обідню перерву. Ви ж не заперечуєте?

— Ні! — радісно підскочила на місці Кася.

— Нічого, якщо я запізнюся? — ще більш несподіваніше для себе спитала невинним голосом Пенелопа.

— Нічого, Пенелопочко Василівно! — защебетала молода жінка.

Пенелопа проклинала себе на чому світ стоїть. «Як я дожилася до такої ганьби!» Тож вона вирішила чесно піти геть в обідню перерву і зробити за цей час покупки.

Однак зла доля посміялася з неї. Щойно вийшовши з архіву, вона помітила, що загубила набійку на черевиках. Ходити не можна було, оскільки порветься шкіра на каблуку. Що робити? Сидіти півтори години під архівом?

Пенелопа потихеньку, немов злодій, прокралася до свого кабінету. Перше, що вона побачила, це те, що з її столу зникла «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» Це її насторожило. Вона стала посеред кімнати і напружила вухо, дослухаючись до того, що відбувається за дверима. Однак нічого не чулося. «Отже, там нікого немає, — полегшено зітхнула Пенелопа. — Отже, не буде нічого поганого в тім, якщо я на одну секунду зазирну в шпаринку», — подумала вона і замкнула двері на ключ.

Пенелопа присіла і залізла під мапу, прилаштувавши своє око до шпарини.

І тут її немов ударило по голові чимось важким. Це від того, що вона побачила.

Вона побачила таке... таке... яке їй і на думку не могло спасти... Ну, звичайно, вона чула про скандал з Білом Клінтоном і Монікою Левінські... Однак це їй здавалося таким далеким і несправжнім, що вона й уявити не могла, що це може відбуватися тут, у Львові... у цьому святому місці... за дверима... на її очах.

Навпроти шпарини, біля столу, на якому лежала розгорнута «Актова книга Львова ХVІІ ст.», стояв у профіль Дмитро Іванович. Пенелопа бачила не всього доктора історичних наук, а лише його нижню частину і навіть не всю нижню частину, а саме те, що її цікавило найбільше. А те, що її цікавило над усе, було набагато більше, аніж вона могла собі його уявити. Це була не безвольна маленька ганчірочка, і це був навіть не стійкий олов'яний солдатик. Це був... Це було... Це була... Так, це була поліцейська палиця! Велика, тверда і дуже бойова.

І ось цю велику, тверду і дуже бойову поліцейську палицю... Ні, Пенелопа не могла такого витримати... Бо «оце-от» намагалася помістити собі до рота Кася. Вона примружила очі й ледь чутно мурчала. Її довгий рожевий язик швидко працював, так що здавалося, ніби це багато язиків полум'я намагаються запалити факел. Саме так, це була не поліцейська палиця, а факел, тобто, пардон, світоч (адже дія відбувалася у славному місті Львові), а, може, і те й інше водночас. Ось світоч занурився до печери, і вхід закрився: Кася стисла губки.

Пенелопа заплющила очі. Вона злякалася. Одне з двох: або Кася зараз удавиться, або Дмитро Іванович залишиться без бойової поліцейської палиці. І без світоча водночас.

Коли Пенелопа розплющила очі, вона побачила, як важко працює м'язами нижньої частини обличчя Кася. Шкіра на її вилицях натягнулася, а на шиї до нестями напнулися сухожилля. «Не рот, а справжній порохотяг!» — з повагою оцінила пекельну Касину працю Пенелопа.

Ось, здається, Кася втомилася, бо хотіла звільнитися від світоча, проте, очевидно, для Дмитра Івановича це була невчасна ідея, позаяк він обхопив обома долонями Касину голову і обережно, проте безапеляційно, притягнув її до коріння свого факела... пардон, світоча.

У Пенелопи на лобі виступили краплини поту. Кася, попри втому, слухняно виконувала забаганки свого партнера. І ось він зненацька вигнувся, підняв свій таз, і, немов намагаючись досягнути «світочем» Касиних голосових зв'язок, завмер у цій позі, а потім, знову ж таки здригаючись від електричних імпульсів, випустив із себе такий звук, від якого Пенелопа, здається, і сама кінчила. Можливо, уперше в житті.

Їй потемніло в очах, вона різко підвелася на ноги, і, знявши свої черевики без набійки, спотикаючись, виповзла з архіву.

Лише опинившись навпроти Галицького ринку, схаменулася. Зрозуміла, що боса. На неї здивовано дивилися перехожі. Добре, що було сухо. Вона натягла черевики і попленталася в пошуках вільної лавки. Яке щастя, що у Львові частіше, аніж лавки, трапляються кав'ярні. Вона ввійшла в одну з них і замовила сто грамів горілки...

Після роботи Пенелопа вирушила на концерт Ясноспіва Велеса «Любов палка і ненаситна...» Вона ішла туди без особливого ентузіазму, однак і без звичайного роздратування. Вперше за багато років її не мучив після роботи головний біль. Її хода була легкою і безтурботною. І Пенелопа зовсім не поспішала, щоб встигнути на початок. Їй було глибоко начхати на все.

На сцені у вишиваній сорочці зі своєю бандурою-страдницею страждав Ясноспів Велес. Пенелопа стала в кінці залу і, дивлячись на чоловіка, думала: «Що може знати він про палку і ненаситну любов, маючи в штанях маленьку безвольну ганчірочку, яка зрідка перетворюється на стійкого олов'яного солдатика?»

У перших рядах гаряче аплодували Ясноспівові поважні пані у вишиванках, для яких він і був уособленням цієї палкої і ненаситної любові.

«Шановні пані! — хотілося Пенелопі звернутися до них із промовою. — Якби ви знали, що носить оцей Ясноспів у штанях, ви б повісилися на струнах його бандури... Що я, напевне, і зроблю сьогодні вночі...»

Однак вона помилилася. Цієї ночі вона не повісилася. Ба, більше того, її сон був легким і безтурботним... Вона чула уві сні той магічний звук, який вирвався з гортані Дмитра Івановича, звук, який нагадував ревіння пораненого ведмедя або шлюбні вигуки сохатого лося. Вони були такими солодкими і збуджувальними...

Уранці, чистячи зуби перед надколотим дзеркалом, вона на мить завмерла, а потім, щось згадавши, повільно відкрила свого рота і, висолопивши язика, зазирнула в горло. Її хвилювало одне питання: чи помістився б той світоч Дмитра Івановича у неї в роті?

— Ма! Що ти робиш? — спитала Мартуся. Вона завжди з'являлася невчасно з недоречними запитаннями.

Пенелопа закашлялася:

— Дивлюся, чи червоне горло.

Починалася субота. День минув легко і безтурботно. Усі домашні справи якось неприродно швидко, неначе самі собою, поробилися, а вічні побутові проблеми неймовірно легко розв'язалися.

Надвечір Ясноспів знову взявся за свою бандуру, і цей факт дещо затьмарив безхмарне Пенелопине існування. Вона ніяк не могла знайти затички до вух. Спершу мужньо боролася з переборами страдницької бандури, а потім таки не витримала і зірвалася на дітях через якусь дрібницю.

Сон із суботи на неділю вже не був таким міцним. Її дратував запах, який доносився від чоловікової піжами. Увечері Пенелопа намагалася вмовити його віддати їй білизну на прання, однак, оскільки іншої у нього не було, він відмовився. Ясноспів не міг спати без піжами. А вона нібито може нюхати її! Вони посварилися.

Уночі розболілася голова. І боліла весь день. Пенелопа знову закутала голову в пухову хустку, а на ноги вдягла вовняні шкарпетки. Так вона і протинялася по квартирі до вечора.

Ясноспів прийшов з філармонії не по собі щось. А коли таке буває, він завжди зганяє злість на Пенелопі. Ось і тепер, подивившись на неї, він визвірився:

— У чому ти ходиш по хаті! Ти тільки подивися, на кого ти схожа! Опудало!

Зазвичай після таких слів Пенелопа намагалася швидше зникнути з чоловікових очей кудись на кухню. Однак зараз з нею сталося щось неймовірне.

Вона відчула, як у неї в легенях надимається велика куля обурення і рухається по трахеї вгору і вгору, і раптом, опинившись у ротовій порожнині, лускає на губах:

— Я — опудало? — закричала Пенелопа несамовитим голосом, здивувавшись самій собі, раніше вона взагалі не підвищувала голосу на чоловіка. І ще більше її спантеличило, що в її лексиконі з'явилися абсолютно нехарактерні для неї слова. — Це я опудало? Та ти хто такий, щоб судити: опудало я чи ні? Ти що — мужчина? Га? Ні! Ти не мужчина, ти — Яйцеспів! Я ні разу не відчула з тобою оргазму! Ні разу! Тобі з твоєю піпеткою в аптеці працювати, а не одружуватися з жінкою! Ти з мене зробив інвалідку! А я живу з тобою, готую тобі, перу і слухаю твої вий....би на твоїй бл...дурі! Задрав ти мене! Зрозумів? Задрав! Таким, як ти, треба взагалі заборонити одружуватися. Бо того, хто неспроможний дати жінці те, що їй потрібно, треба підвішувати яйцями на гак! Втямив?..

...Коли Пенелопа опам'яталася, вона стояла на кухні над розбитою в друзки бандурою, а на порозі стояли переляканий на смерть чоловік і заінтриговані діти...

У понеділок Пенелопа йшла на роботу, чітко усвідомлюючи, що вона ще раз хоче почути те ревіння пораненого ведмедя або шлюбні вигуки сохатого лося... Вона хоче ще раз пережити те, що відчула, сидячи навпочіпки під шпариною, прикрившись мапою старого Львова.

Тож півдня вона незворушно сиділа над розгорнутою «Актовою книгою міста Львова ХVІІ ст.» і терпляче чекала обідньої перерви.

Нарешті до неї підійшла Кася і спитала:

— Пані Пенелопочко, ви збираєтеся нині виходити на обідню перерву?

— Так, — невинно сказала та.

— Ой, дуже жаль... — розчаровано промимрила дівчина.

Пенелопа схаменулася:

— Проте мені сьогодні не конче треба! Можете йти! Я за усім припильную!

— Дякую, Пенелопочко Василівно! — Касині очі загорілися і вона кинулася до дверей.

«Напевно, вирішили зняти номер у готелі», — з жалем подумала Пенелопа.

— Касечко, — зачепила вона свою молоду колегу, коли та була вже на порозі. — А скільки вам років?

— Двадцять п’ять! — радісно повідомила та і, помахавши рукою, швидко зачинила за собою двері.

— Двадцять п’ять? — Пенелопа закам'яніла: Кася не на багато молодша від неї. — А я відчуваю себе бабцею. Отже, я ще не зовсім стара жінка, точніше, зовсім не стара! Я молода! А тіло моє досі на зазнало насолоди! Моє тіло хоче любові — грубої, плотської любові... Моє тіло хоче... Невже мені ніколи не почути в себе на грудях оце палке ведмеже ревіння?

Після перерви до кабінету прийшла весняна Кася і принесла весняну новину:

— Пенелопочко Василівно, ви дозволите, щоб до вас завітав Дмитро Іванович? Він хоче попросити допомогти йому в роботі над «Актовою книгою Львова».

Пенелопі перехопило дух. Однак вона швидко опанувала себе.

— Так, прошу, — незворушно промовила вона і зняла на всяк випадок пухову хустку з плечей.

Кася вибігла в коридор, щоб повідомити Дмитрові Івановичу, що вона «про все домовилася».

Він зайшов до кабінету і подивився Пенелопі прямо в вічі. Ні, не прямо в вічі, а прямо в душу. Ні, не прямо в душу, а прямо в тіло. Він подивився прямо в ту маленьку черепашку, яка була схована далеко за спідницями, колготами і нижньою білизною. Він побачив своїм рентгенівським поглядом, як та беззахисна черепашка поступово воложніє. Дмитро Іванович був високий, міцний, смаглявий, з чорною бородою і чорними очима.

— Дмитро Іванович Остромирський, — представився він.

— Пенелопа Василівна...

— У вас таке рідкісне ім'я. Хто вам його дав?

Пенелопа не любила говорити про своє ім'я.

— Мама. Вона була фанаткою давньогрецької літератури.

Замовлення, яке він їй зробив, було простим. Виконати його можна було за кілька днів, щоправда, трохи затримуючись після роботи. Пенелопа з радістю взялася за підробіток.

Була пізня година і вона вже закінчувала роботу, як до кабінету зайшов Дмитро Іванович. Він став на порозі і втупився в неї своїм магічним поглядом. Пенелопа збагнула своїм жіночим чуттям, що їй кінець. Кінець усьому її попередньому життю пор'ядної львівської пані, матері двох дітей і завідувачки відділу Державного архіву. Їй кінець. І вона відчула, як падає... Падає... Їй перехопило дух від цього вільного падіння.

Пенелопа сиділа за столом, щільно присунувши стільця до столу, обкутана пуховою хусткою, у вовняних шкарпетках на ногах, що стояли на маленькій табуреточці під столом.

Дмитро Іванович підійшов до столу і прошепотів:

— Пенелопо...

Він це сказав беззвучно, одними вустами, одними губами, і по її шкірі пробігли мурашки... Вона випустила з рук ножиці, якими нарізала картки. Пенелопа хотіла була нахилитися і дістати їх, однак він зупинив її, піднявши долоню, і вона завмерла, затиснена між спинкою стільця і столом.

Дмитро Іванович сам нахилився. Ножиці лежали під столом. Він заліз під стіл, і вона відчула, як він обережно зняв вовняну шкарпетку з однієї її ноги, потім з другої. Пенелопа завмерла. Чоловік акуратно розвів їй ноги. Вона не в силі була опиратися. Він обережно провів їй рукою по нозі — знизу догори і далі, ще далі під спідницю, ще. Його пальці опинилися на гумці колготок і трусів. Пенелопа ковтнула слину. Рука Дмитра Івановича легко проникла досередини. Туди, де ніколи не бувала нічия рука, крім її власної. Та рука по-чоловічому стисла її лобок, і вона заплющила очі. Зненацька одним блискавичним рухом він розпоров ножицями колготки разом з трусами від пупа до попи. Пенелопа перелякалася і хотіла було вирватися із западні, проте чоловічі руки міцно тримали її ноги. Вона знесилено здалася на їхню волю. Чоловік, погладжуючи внутрішній бік її стегон, остаточно розпружив її. Пенелопа піддалася на його ніжний натиск і розвела коліна, доторкаючись до табуреточки пальчиками ніг.

Пенелопа заплющила очі й відчула, як він провів пальцем по щілині її черепашки. Вона ще була суха, тому він обережно, тепер уже двома пальцями розвів щілину. З вуст жінки вирвався перший тихий стогін. В очах потемніло, усі її почуття були там, де його пальці.

Тим часом чоловік двома теплими долонями почав легко погладжувати половинки, акуратно, ненав'язливо їх розводячи. З її губ злітали, немов кільця диму сигари, хрипкі зітхання.

Нарешті він широко розвів обидві половинки черепашки, і цієї миті в абсолютній темноті заплющених очей Пенелопи зблиснув яскравий спалах. Вона здригнулася і застогнала голосніше: вона зрозуміла, що він торкнувся язиком її клітора.

Пенелопа схопила себе за волосся і з силою потягнула його, не в змозі тамувати свого стогону.

Його язик спершу був ювелірно акуратним: він ледь торкався окремих точок її рожевого молюска в розкритій черепашці. Кожен доторк озивався спалахом у її мозку.

Потім язик став більш переконливим, він пестив усі випуклості й впадинки її молюска, всі його складочки і відростки, ставав усе наполегливішим і наполегливішим, він уже не просто пестив, а з силою притискався до нутрощів її розкритої черепашки, до її молюска. Рухи язика ставали дедалі потужнішими. Вона піднімала і опускала свої стегна, допомагаючи язикові знайти правильний шлях до її насолоди, і той чемно дослухався до всіх забаганок і ретельно їх виконував.

Він почав із силою тиснути в одну точку, найвразливішу жіночу точку. Пенелопа, вже стогнала на повний голос. Поштовхи язика ставали частішими і частішими, і з ними наростав у її тілі шквал відчуттів. Це була та довгожданна насолода. Це була вона. Ось її вершина. Ось вона.

— А-а... — вирвалося в Пенелопи прямо з грудей і її коліна стислися, притискаючи до себе голову чоловіка.

Вона розпружилася і відкинулася на стільці.

Чоловік устав, підійшов до неї впритул і потужним поцілунком припав до губ. Вона відчула доторк його бороди, на якій лишилися сліди її вологості. Вона відчула свій запах, запах своєї плоті, запах своєї насолоди. Він був не схожий ні на що. Він був солодкувато-приторним.

Пенелопа прийшла додому майже вночі. Вона довго стояла перед дверима, перш ніж наважилася їх відчинити. Зайшла у свій дім. Він мовчав. Тиша — ось що їй зараз було потрібно. З кімнати вийшов чоловік до туалету і зиркнув на неї: чого так пізно? Але нічого не сказав, пішов далі спати.

Їй хотілося закричати йому вслід: «Я тобі зрадила! Чуєш? Я зрадила тобі!» Однак не зробила цього.

Вона зайшла в дитячу кімнату. Син спав, як завжди, приліпившись до стіни.

Вона лягла біля нього, заплющила очі і в її вухах заграв орган.

Пенелопа заснула.

Перше, що вона зробила вранці, пішла в магазин і купила дзеркало. Пенелопа поставила його у вітальні на стіл і сіла навпроти.

«Що він у мені знайшов? Сірі очі, сіре волосся, сірий одяг. Галицька сіра миша. Сіра церковна миша. Хто він такий? Казанова? Супермен? Мандрівний звабник? А мені абсолютно байдуже! Хоч би ким він був! Я не хочу нічого про нього знати! Я просто хочу його».

Увесь день він не з'являвся в архіві. Кася нервово совалася на стільці, виходила з кабінету до читальної зали, а потім розчаровано поверталася. «Він її кинув», — здогадалася Пенелопа.

Надвечір, коли вже всі розійшлися, а Пенелопа лишилася писати для Дмитра Івановича картки, він з'явився.

Чоловік підійшов і сів на стіл прямо перед нею, затиснувши її стільця поміж своїми ногами.

— Що ти в мені знайшов?

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Ти — Пенелопа.

— Ну то й що?

— А я — Одіссей. Я «О» — Остромирский, я «Д» — Дмитро, я «І» — Іванович. «ОДІ» плюс «СЕЙ». Сей Остромирський Дмитро Іванович. Сей Одіссей.

— Гра слів? — не зрозуміла Пенелопа.

— Ні, не гра. Просто в імені закладена матриця. Ти — моя жінка. Моя.

— Боже! Я тебе бачу вдруге за своє життя!

— Я вже втретє приїжджаю у ваш архів.

— Я тебе не бачила.

— Ти мене бачила, але не помічала.

— Мені було не до того.

— Я знаю.

— Багато ти знаєш...

— Ні, не багато. Але одне знаю напевне. Ти завжди чекала на мене. Тільки не усвідомлювала цього. Пенелопа завжди чекає свого Одіссея. І він з'являється.

— Ти одружений?

— Так.

— А Кася?

— Це був спосіб привернути твою увагу.

— А при чому тут «Актова книга Львова ХVІІ ст.»?

— Вона мене збуджує...

Пенелопа розсміялася. Її розпирало. Якби їй кілька днів тому хто-небудь розповів про це, вона б плюнула йому в обличчя. А тепер...

Він нахилився до неї і загасив своїм поцілунком її сміх. Вона затихла. Його губи розвели її вуста. Губи цього чоловіка були дуже чутливі, оскільки реагували на кожен порух її вуст. Пенелопа розтиснула зуби і відразу ж повз них прослизнув його язик. Вона його впізнала. Це був той спритний пензлик, який учора перевернув усе її життя догори дном. Цей пензель вписав у її плоть ієрогліф «насолода». І цей пензель сьогодні наткнувся на її переляканого, мокрого рожевого слимачка.

Пензель ніжно пестив її слимачка, і нарешті той почав потроху піддаватися, розгортатися, врешті й сам відповідаючи тим само. Їхні поцілунки тривали довго, дуже довго. Пенелопі хотілося ще і ще, і ще...

Однак чоловік зупинився. Вона розплющила очі. Він усе ще сидів перед нею на столі, обнявши ногами. Дмитро Іванович узяв її руки і поклав собі на груди. Вона, мов зачарована, почала розстібувати на ньому сорочку, розв'язувати краватку. Під сорочкою побачила чорне м'яке волосся, яке буквою «Т» тяглося від грудей до пупа. Пенелопа провела рукою по волоссю і поцілувала в ліву пимпочку. Якраз навпроти серця. Пимпочка була тверда і пружна. Жінка обережно взяла її зубами і відпустила, а потім своїми поцілунками зробила стежку до самого пупа.

Чоловік розстебнув пасок і штани. Чорна смужка волосся ішла далі, далі й досягала Зони. Ця Зона її приваблювала і відлякувала водночас. Вона була темна, небезпечна. Відчувалося, що в ній можна пропасти безвісти. Її затуманений погляд не реагував на зорові образи. Натомість вона відчула губами дотик, і від цього дотику вона здригнулася. Пенелопа зрозуміла, що доторкнулася його плоті.

Її маленький рожевий слимачок доторкнувся своїми ріжками до маленької вузької дірочки, що зяяла на гладенькій рожевій поверхні. Її язик сполошився від нових смакових відчуттів. Вона уперше в житті відчула той смак. Він нагадував смак оливок. Пенелопа полоскотала кінчиком свого язика ту дірочку на його плоті, а потім, так само обережно почала малювати навколо неї літеру «о», все більшу і більшу, і більшу. Її Одіссей видав короткий, проте дуже чуттєвий стогін. Цей звук викликав у неї несамовите збудження. Жінка почала мандрувати язиком по напруженій поверхні. Їй довелося для зручності узяти однією рукою дивовижного звіра, а другою легко обхопити два мішечки, в яких блукали дві кульки. На допомогу язику прийшли її губи. Вони м'якою морською хвилею обмивали береги того дивного острова. Сильніше і сильніше. І раптом язик, доторкнувшись до тієї чорної дірочки, відчув, як з неї сочиться солонувата рідина. Це був його сік. Сік його плоті. Це був знак. Вона нахилила голову, відкрила рот і втягнула в себе дивовижного звіра. Вона втягнула його в себе, як міфічний риба-кит втягує в себе корабель. Вона відчула його на піднебінні і далі, і далі. Він сягав її горла, тупо упираючись у задню стінку. Ці глухі удари об її задню стінку, здавалося, завдавали звірові найбільше насолоди. Вона немов гралася з ним — то втягувала, то відпускала на волю. Глухий стогін Одіссея збуджував її до нестями. Нарешті вона, зусиллями своїх горлових м'язів, затисла звіра в горлі, звузивши до неможливості прохід. Тримаючи його так, вона почала витягати з його нутрощів усе, що там було. Та рука, яка тримала два мішечки з кульками, відчула, що кульки подалися кудись угору, і з грудей Одіссея вирвався шалений, звірячий, палкий стогін. Великий дивовижний звір у її роті випустив із себе фонтан. Її рот наповнювався прісною рідиною і вона не знала, що з нею робити. Вона вирішила проковтнути її, однак цей рух викликав конвульсії Одіссеєвого тіла. Він ще кілька разів смикнувся і затих.

Поки він одягався, вона йому сказала:

— Тобі таке робили тисячі разів...

— Так, як було тепер, не було ніколи, — відповів він і поцілував її в губи, вдихнувши запах своєї плоті...

«Не вірю», — подумала вона.

Пенелопа прокинулася аж об одинадцятій. Сонце нещадно вривалося в її кімнату. Вона сіла на ліжко, потягнулася і засміялася. Удома вже нікого не було: діти в школі, чоловік у філармонії. Вона вирішила сьогодні розпружитися і прийти на роботу пізніше.

Вона сиділа перед новим дзеркалом і роздивлялася себе. Як може людина за день так змінитися! Її волосся знову стало, як до заміжжя, відливати золотою рудизною. Її біле тіло, густо всипане веснянками, було таким привабливим. Пенелопа провела рукою по своєму обличчю. Рудуваті брови і рудуваті вії губилися на обличчі, виставляючи напоказ сірі очі...

Згадуючи два попередні дні, Пенелопа прийшла до висновку, що в них з Одіссеєм ще не було традиційних близьких стосунків. Вона замислилася: не можна навіть уявити, що він для цього придумає? В архіві, на столі, на «Актовій книзі міста Львова»? Ні, навряд чи він повторюється. Тоді готель? Ні, це надто примітивно. Та й вона не піде туди, як остання повія. Тоді що? У неї вдома? Категорично ні. Так і не прийшовши до конкретного висновку, вона почала збиратися на роботу.

Пенелопа добиралася на роботу повільно, з цікавістю роздивляючись львівське життя, що вирувало навколо неї, із подивом відзначаючи про себе, скільки змін відбулося відтоді, як вона вийшла заміж. Люди такі красиві, такі вільні.

Вона зайшла в магазин музичних інструментів. Їй захотілося купити чоловікові нову бандуру, причому вибрати найкращу, найголосистішу, найкрутішу. Після її демонстративного зриву він якось затих, засумував. Треба зробити йому приємне.

До Пенелопи підійшов молодий продавець і двозначно запитав, чи не збуджують її духові музичні інструменти. «Що, у мене на лобі написано, що збуджують?» — усміхнулася вона про себе. Однак уголос нічого не відповіла.

— Які у вас є бандури?

Продавець був розчарований. На його обличчі запанувала смертельна нудьга.

— Ви — бандуристка? — спитав він.

— Ні. Це я для чоловіка.

— Я вам співчуваю, — двозначно підмигнув він їй.

Пенелопа знову ж таки вдала, що не зрозуміла натяку, хоча їй було приємно. Вона пройшлася між рядами музичних інструментів. Він дзигою крутився навколо неї і врешті-решт запропонував зустрітися.

«Сперму чує...» — знову усміхнулася подумки Пенелопа, однак уголос не промовила ні слова.

Це був вислів її колишньої подруги, трохи вульгарної, проте дуже точної у висловлюваннях. Вона казала, що як тільки в жінки з'являється коханець, відразу навколо неї починають роїтися, як бджоли навколо квітки, чоловіки. Цей феномен вона і називала виразом «сперму чують».

Увесь день Одіссей не заходив до її кабінету, а працював у читальній залі. Лише перед вечором зайшов, привітався. Кася демонстративно промовчала, а він наблизився до Пенелопиного столу і поклав записку. Вона розгорнула її тремтячими пальцями. «Чекатиму тебе під твоїм будинком о другій годині ночі», — прочитала жінка і серце її шалено закалатало.

Увечері вона відчула в собі невгамовну енергію: робота горіла в руках. За кілька годин Пенелопа встигла наготувати, напекти, перепрати незнищувану гору білизни, перемити підлогу. Нарешті о десятій вона стала за прасувальною дошкою. Діти вже спали. До кухні увійшов Ясик, тобто Ясноспів. Після сварки вони досі не розмовляли. Ясноспів — це сценічне ім'я її чоловіка. Насправді його звали Ярославом. А справжнє прізвище його було Калапуцький. Свекруха називає сина Ясиком. Так, за традицією, Ясиком називала чоловіка і вона, Пенелопа. Вона кинула на нього миттєвий погляд. Ясик був неголений і від кількаденної щетини здавався ще худішим, аніж насправді.

Чоловік сидів на стільці й мовчки спостерігав, як вона прасує... Нарешті, важко зітхнувши, він почав:

— Я знаю, я не мав рації...

«Тільки не тепер! — кричало у неї всередині. — Тільки не сьогодні!» Вона готова була йому простити все на світі, аби тільки він від неї відчепився і пішов спокійно спати. Вона з острахом подивилася на годинник. Стрілка перевалила за десяту. «Взагалі ще чотири години... Може, він до того часу заспокоїться!»

Однак Ясик, здається, підготувався до серйозної розмови.

— Я знаю, я тобі зіпсував життя. Я — невдаха, нічого не умію робити. І відомого артиста з мене не вийшло. Я — жалюгідний провінційний блазень. А ти... Ти пожертвувала собою заради сім'ї. Ти заради мене відмовилася від аспірантури, бо були малі діти, а я готувався стати знаменитістю. Ти відмовилася їхати на стажування у Канаду, бо я, бачте, не хотів «зарити в землю» свій талант! Ти б могла стати відомим істориком. А ти дихаєш пилюкою в старих архівах, підробляючи тим, що робиш «чорну роботу» для професорів, які тобі в підметки не годяться.

Пенелопа була зворушена. Уперше в житті їй хтось говорив те, що їй давно наболіло. Те наболіле вже покрилося зашкарублою шкірочкою. Однак Ярослав своїми словами розпарив ту шкірочку і їй стало невимовно жаль себе, своїх утрачених талантів і нездійсненої любові.

Любові? Ні. Тут Пенелопа не збиралася здаватися. Вона подивилася на годинника. Одинадцята. З острахом зиркнула на Ясика і з жахом побачила, що він готує собі каву!

«Матко Боска! — закричало в неї всередині. — Тільки не це! Очевидно, Ясик вирішив сьогодні вночі написати нову пісню!»

Неначе на підтвердження її здогадів, він порушив тишу:

— Але я доведу тобі, що ти не марно робила ці жертви! Я відчуваю в собі сили. Я відчуваю в собі це творче тремтіння. Я виношую в собі новий цикл пісень!..

Пенелопа перелякалася. Якщо справді на нього найшло натхнення, то... То Одіссей простоїть під її будинком усю ніч.

Вона побігла в кімнату і почала ритися в аптечці. Ось вони, снодійні таблетки. Вона розтовкла їх і, прийшовши на кухню, непомітно всипала в каву.

Однак Ясик не поспішав її пити. Він дивився на Пенелопу, а його думки витали десь далеко, в далеких синіх Карпатах, де росте квітка кохання.

— Ти бачиш: який влучний образ! — звернувся він до Пенелопи. — Квітка кохання... на голій скелі... Такий свіжий образ!

«Як твоя піжама» — прокоментувала подумки Пенелопа.

— І ось ця квітка на сонці й на вітрі цвіте ніжним цвітом...

Ясноспів завібрував своїм цапиним голосом:

— ...цві-і-і-те-е-е ні-і-і-жним цві-і-і-том...

«Добре, що я не купила йому сьогодні бандури,» — полегшено зітхнула Пенелопа.

— Я відчуваю в собі такі потенції! — захоплено вигукнув Ясик.

Пенелопа з недовірою зиркнула на нього. Він, зловивши на собі той погляд, уточнив:

— ...творчі потенції.

«Ага, творчі, — іронічно повторила подумки Пенелопа. — А то я вже розкатала губу!»

— Новий цикл пісень буде присвячено тобі. «Моїй коханій дружині Пенелопі». Тільки щось ім'я твоє тут не звучить.

«А для інших воно якраз дуже звучить!» — образилася Пенелопа.

— Можна, я дам тобі псевдонім «Зореслава»? Ні, може краще, «Сонцеслава» або... — він замислився. — Ким би ти хотіла бути?

«Взагалі-то я б хотіла бути «Актовою книгою міста Львова ХVІІ ст.», — подумки відповіла Пенелопа.

Однак Ясик був уже далеко. Вона стурбовано подивилася на холодну каву: зараз почне варити нову. Доведеться бігти до аптечки. Знову з острахом глипнула на годинника. Дванадцята ночі. Щоправда, ще дві години. Однак хто зна, як довго триватиме Ясноспівове натхнення?

Пенелопа озирнулася по квартирі. «І що б його ще зробити?» Їй здавалося, що вона за дві години здатна відремонтувати усю квартиру. На всяк випадок лишила цю ідею на пізніше, а сама сіла до швейної машинки: зібралася ціла купа одягу для дрібного ремонту.

Рівномірне деренчання машинки, здається, подіяло на Ясика заспокійливо. Він сидів за столом, підперши рукою підборіддя, і куняв.

Пенелопа зупинила машинку, однак у той же момент підхопився чоловік:

— Га? Що?

Жінка вмить сіла на місце й інтенсивно натисла на педаль. Машинка затуркотіла і Ясик знову заснув. Прокрутивши вхолосту ще півгодини для надійності, вона нарешті переконалася, що його добряче розморило. Пенелопа повела попід руки сонного чоловіка, немов малу дитину, і вклала в постіль. Він, проплямкавши губами один такт, солодко заснув.

Одіссей вже чекав. Вони пішли, прогулюючись нічним весняним Львовом. Здається, чоловік знав куди іти. «Тільки не в готель» — подумала Пенелопа. Їхній шлях закінчився в парку Франка навпроти університету. Трохи побродивши там, Одіссей повів її до самого п'єдесталу великого українського поета. Парочка підійшла до нього впритул з тилового затемненого боку. Не встигла Пенелопа отямитися, як Одіссей швидко роздер на ній колготки й трусики («Так він мене розорить!» — тільки й устигла подумати жінка), сам звільнився «від обмежень», різко підняв її сильними руками, притиснув до холодного каменю п'єдесталу і розвів їй ноги. Чесно кажучи, вона розгубилася. І не просто розгубилася, вона злякалася. Від університету сяяли прожектори, освітлюючи пам'ятник. І хоча чоловік із жінкою й стояли в тіні, все ж було досить страшнувато... Тим паче на пам'ятникові...

— А чого саме тут? — тільки й встигла пролепетати вона.

— Франко — мій улюблений поет, — швидко, задихаючись від збудження, промовив чоловік.

«Це ще мені пощастило, що його улюблений поет не Міцкевич,» — промайнуло в Пенелопиній голові, адже біля пам'ятника великому польському поетові займатися любов'ю було б набагато екстремальніше.

Думки Пенелопи перервав могутній землетрус. Ні, то був не землетрус, то просто Одіссей почав масовану підготовку до атаки. Він розкрив жінку, немов «Актову книгу Львова». Пенелопа відчула, що в тій «книзі» відкрився чорний, вологий тунель, і вона, затаївши віддих, почала очікувати тієї миті, коли в той тунель на білому коні в'їде принц... І яке її чекало здивування, коли в той тунель не в'їхав, а ледь утиснувся, і не принц, а паровоз, і не на білому коні, а, можна сказати, зовсім навпаки, тобто без презерватива. Спершу вона подумала, що її тунель не зовсім пристосований до таких габаритів. Але Одіссей, здається, так не думав, бо під час урочистого, можна сказати, парадного в'їзду в тунель, загарчав так, що розбудив бідного Івана Яковича.

Тим часом Пенелопа зрозуміла, що одне з двох: або тунель поступово розширюється, або паровоз зменшується, бо він уже досить пристойно там поміщався, принаймні по діаметру.

З часом Пенелопі здалося, що порівняння з тунелем і паровозом не зовсім влучне. Очевидно, йшлося про бурову. Скоро було ясно, що, напевно, нафта перебуває на великій глибині, оскільки бур немовби намагався пробурити Пенелопу наскрізь. Вона з жалем усвідомила, що дещо не підготувалася психологічно до цього технологічного процесу. Тим часом бур наполегливіше і наполегливіше шукав свою нафту, Пенелопа навіть серйозно стурбувалася, що так він може вилізти їй через рота.

Прислухаючись до своїх больових відчуттів, вона зрозуміла, що її маленька бурова, очевидно, замовила невідповідні бури, однак Одіссеєві так не здавалося. Він був у такій нестямі, що Пенелопі просто соромно було виявляти своє незадоволення.

Після чергового масивного натиску на нафтову скважину і чергового поштовху в пам'ятник Пенелопа захвилювалася: «Як ви там, Іване Яковичу?» «Я — в нормі!» — бадьоро відповів той. І вона трохи заспокоїлася. Отже, Одіссейові зусилля не марні.

Зненацька на горизонті на тлі темного парку вона розгледіла постать, яка наближалася до них. Пенелопа завмерла: зараз засічуть!

«Швидше, швидше», — зашепотіла вона, маючи на увазі, щоб Одіссей закруглявся, однак він це зрозумів інакше: як пришвидшення кількості поштовхів за хвилину.

Пенелопа подумки зарепетувала: «Іване Яковичу, що мені робити?», на що той її заспокоїв: «Не переживай, ви встигаєте!»

І справді, Одіссей Тарзаном заревів на всю площу, остаточно припечатавши Пенелопу до пам'ятника. «А в Касі він питав, чи можна в неї кінчати,» — з прикрістю зазначила Пенелопа, проте думати вже не було коли, бо постать засвистіла у свисток, а вона разом з Одіссеєм почала ганебно утікати в гущу парку.

Коли вони допленталися до її будинку, вже зарожевіло небо.

— Вибач, я був сьогодні дуже нетерплячий. Наступного разу я виправлюся, — прошепотів їй на прощання Одіссей.

Наступного дня вони пішли купувати Пенелопі спідню білизну. Чоловік і жінка зайшли в світлу, пахучу і дуже дорогу крамничку. Одіссей підійшов до вішачка з білизною «Тріумф», яку Пенелопа і не мріяла мати. Він відразу вибрав для неї жовто-золотий мережаний набір. Оцінивши поглядом Пенелопині розміри, а потім окинувши оком комплект, сказав:

— Мрію тебе в цьому побачити!

Пенелопа почервоніла і пішла до примірочної. Поки вона там роздягалася, Одіссей підібрав ще два набори — коричнево-жовтогарячий і білосніжний.

— Ну, як там? — спитав він.

— Якраз, — відгукнулася Пенелопа і побачила, як він випірнув із-за шторки.

Одіссей обхопив своїми руками її груди і погодився:

— І справді, на тебе.

Вона знову почервоніла.

— Не червоній, бо тоді в тебе зникають веснянки, — сказав він і почав їх цілувати.

Вона затамувала подих, щоб, не дай Бог, нічого не долинуло з примірочної до продавця. Проте Одіссея, здається, ризик тільки заводив. Він зняв з неї бюстгалтера і почав пестити язиком її груди, а його рука опинилася в неї між ногами, де вже все вмить зволожніло. В неї обм'якли ноги і вона не в силах була опиратися, а він грався губами з її сосками, а пальцями — з її клітором.

Коли вони вийшли з примірочної, продавець з цікавістю їх роздивлявся. Пенелопа ховала свої очі від сорому.

— Берете? — спитав вишколений продавець.

— Беремо.

— Усі три?

— Усі три.

Продавець почав швидко оформляти покупку, порадівши, що не даремно терпів у перевдягальні таке неподобство. Пенелопа вже хотіла було втекти з магазину, однак Одіссей і не збирався іти геть.

— А тепер, — сказав він, — покажіть нам чоловічу білизну.

Пенелопа воліла б провалитися крізь землю, однак було б зовсім нечемно залишити Одіссея наодинці після такого королівського подарунку.

— Мені «боксерки», будь ласка, — попросив він.

Молодий продавець, професійно оглянувши Одіссеєву поставу та його манеру одягатися, виклав на прилавок товар. Одіссей вибрав собі кілька штук і сказав:

— Я піду поміряю.

Продавець завагався:

— Узагалі-то, у нас не дозволяється міряти труси.

Одіссей дивився на нього вичікувально.

— Ну, як для вас... — пробелькотів продавець, зиркнувши на Пенелопу, яка пашіла, як після сауни, і не закінчив фрази.

Одіссей потягнув Пенелопу до примірочної.

— Я не піду, — опиралася вона. Проте він силоміць заштовхнув її туди, ще й ляснувши легенько по попці.

За шторкою Одіссей зняв із себе нижню частину одягу і присів на стільчик. Пенелопа розгублено на нього дивилася. Тим часом він знімав і з неї те ж саме. Чоловік обережно взяв її за талію і наблизив до себе. Вона впритул підійшла до нього, обнявши ногами стілець, на якому він сидів. Одіссей, міцно тримаючи жінку, почав її повільно, обережно опускати.

Вона поволі присідала, поки не відчула легенький дотик своєї плоті до його. Відчувши це, чоловік призупинив її. На цей раз він не поспішав, а ледь-ледь чутно підштовхував її. Ті ніжні поштовхи поступово розкрили половинки черепашки і ніжно розбудили молюска, який там сховався. Той відразу ж прокинувся і розпластався перед невідомим загарбником. Тоді невідомий загарбник наважився проникнути в таємний хід. Він спершу обережно постукав туди, а коли двері привідкрилися, почав дуже обережно, маленькими кроками проникати туди. Пенелопа мало не завила від насолоди, однак Одіссей вчасно затулив їй рота потужним поцілунком. Він тримав її і рівномірно рухав нею вгору-вниз. Яскраве світло знову засліпило Пенелопу. З нею відбувалося щось неймовірне. Від цього злиття або, як писали минулого століття, «соїтія» хотілося кричати, стогнати, сміятися, плакати, рвати на собі волосся водночас. Рівномірні рухи посилали хвилі блаженства по всьому тілу. Від них тіло ставало невагомим, воно обволікало плотською вологою чужинця, який увірвався в її таємний хід.

Одіссей пришвидшив свої рухи, міцно тримаючи Пенелопу в руках. Вона слухалася його рук, і ось він з силою притиснув її до себе й вона фізично відчула в собі імпульси чужинця, який проник у неї. Це її привело майже до божевілля. В такому ж стані перебував і Одіссей. І, щоб не заревіти в дуже пристойній крамниці, він уп'явся в Пенелопине плече зубами.

Від болю Пенелопа прокинулася і вирячила очі, проте вигляд чоловіка, який кінчає в неї з такою насолодою, зненацька перетворило її больові відчуття на насолоду. Це в багато разів посилило кайф від того, що відбулося в примірочній крамниці нижньої білизни.

Коли вони вийшли з примірочної, продавець уважно роздивлявся люстру на стелі. Пенелопа ховалася за Одіссеєм, а він спокійно і навіть весело розраховувався і забирав покупки.

Виходячи з крамниці, навіть пожартував:

— Дуже вам дякуємо за бездоганне обслуговування. Ми одержали масу задоволення.

— Я теж, — скромно зазначив продавець.

Пенелопа ішла вулицею й дорікала Одіссеєві, що він ганебно поводився. Він собі поїде геть, а їй жити в цьому місті.

Одіссей був дитинно безтурботний:

— Життя таке коротке, — заспокоював він її. — А щасливих митей так мало. Чому ми повинні ними нехтувати?

Наступного ранку вона, збираючись на роботу і побачивши в дзеркалі чорний синець на плечі, вирішила: якось усе не по-людськи. Треба щось придумати. Тож, беручи на щитку ключі від свого кабінету, вона на мить завмерла, а потім, озирнувшись навколо, — чи ніхто за нею не спостерігає, — зняла маленький скромний ключик з-під таблички «Горище».

На горищі було сухо і сонячно. Там лежали якісь дошки, мішки з крейдою, цегла. А на дерев'яній перекладині попід вікном сиділа вервечка голубів.

Коли Одіссей з Пенелопою залізли на горище, голуби з переляку розлетілися, проте за деякий час, зрозумівши, що їхньому життю ніщо не загрожує, почали по одному повертатися на перекладку.

«Хоч тут і не готель „Ріц“, проте краще, аніж у публічних місцях. Щоправда, обстановка не дуже романтична. Може, „Актову книгу міста Львова“ принести?» — думала Пенелопа. З приводу неромантичності обстановки вона помилилася. Голуби виявилися дуже вдячними і чутливими глядачами. Як тільки Одіссей і Пенелопа впивалися поцілунками, ті починали туркотіти. Чоловік і жінка намагалися розшифрувати, що означає їхнє туркотіння: глибокий осуд, схвалення чи оплески. Після кількох сеансів, проведених на горищі, стало ясно, що птахи співпереживають або акомпанують їм, а можливо, і те й інше водночас. Один голуб-оригінал — вони прийшли до висновку, що це саме він, а не вона, — облюбував Одіссеєву голову, причому сідав на неї в найнепідходящі моменти: саме тоді, коли її власникові було абсолютно не до нього.

Звичайно, на дошках кохатися було дещо жорсткувато. Зате ніхто не дихав у спину. Пенелопа принесла з дому кілька коциків, після чого умови стали просто ідеальними. Часом вони пили там каву, щоправда, з термоса, однак вона неабияк підсолоджувала їхнє спілкування. Насолодившись одне одним, Одіссей і Пенелопа спостерігали захід сонця або слухали, як б'ють дзвони на церкві навпроти.

Одного разу Одіссей узяв із собою бінокля і довго роздивлявся Львів з висоти пташиного лету.

— Звідси навіть Оперу видно, — сказав він і замислився.

Наступна фраза перелякала Пенелопу на смерть:

— А чи не завітати нам до театру? — лукаво запропонував він.

Те, чого так боялася Пенелопа, таки сталося. Одіссей закупив цілу ложу. Вона подивилася на квитки: «Болеро» Равеля і «Селянське весілля».

Пенелопа приготувалася до найгіршого. Вона вся тремтіла від страху і водночас це її шалено збуджувало.

Вони сиділи в ложі-бельетаж і розглядали залу. Був аншлаг. Пенелопа оглянула стратегічну позицію. «Та-ак, із сусідньоої ложі нічого не буде видно. Якщо, звичайно, хтось навмисне не виявить цікавості: а що відбувається в їхній комірчині? Що стосується лож навпроти, а особливо першого ярусу, то тут, певно, справа була набагато серйозніша. Особливо її турбували меломани, які поприходили на виставу з біноклями. А крім того, в фойє театру вона зустріла кількох своїх знайомих. Те, що знайомі розкажуть чоловікові про її візит, вона не боялася: Ясикові вона сказала правду, ну, не зовсім правду, а напівправду, що йде в театр з доктором історичних наук, який люб'язно запросив її на виставу на знак удячності за ретельно виконану роботу. Коли він смикнувся щось заперечити, вона заявила: «Невже ти думаєш, що пристойніше було б прийняти його запрошення в ресторан?» Після цього запитання, він уже не опирався.

Отже, ситуація складна. Вона намагалася нагадати собі, чи вона сама коли-небудь озирається по театру під час вистави, чи ні. Взагалі її завжди цікавило, хто і як сприймає музичний твір. Однак тепер їй хотілося, щоб цього разу, на цьому спектаклі таке питання ні перед ким не поставало.

Поки вона думала, у театрі поволі темніло. І її серце стислося в маленький кулачок.

І тут, немов із підземелля, почувся притлумлений сиплий ритмічний звук барабанів:

Там-тататам,

Тататам

Там, там

Тататам,

Татата-татата-татата-там!

Спершу їх супроводжували строгі щипки струнних: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» А далі полився справді сексуальний голос того музичного інструмента, який запропонував їй купити молодий продавець у музичному магазині.

Кожен удар барабана спричиняв відповідну вібрацію в тілі. Воно автоматично почало пульсувати в такт: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!»

Одіссей поклав руку їй на коліна і затарабанив пальцями по них: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» Його пальці в такт цьому шалено-сексуальному ритмові почали рухатися у відповідному напрямку. Пенелопа була вже скорена. Йому навіть не довелося розводити їй ноги. Вона зробила це сама. І ось його пальці вже опинилися «саме там»: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» — І от «саме там» вони продовжували своє ритмічне і поки що майже покірне: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам.

Татата-татата-татата-там!» Він узяв другою рукою її руку і поклав собі «саме туди». Вона відразу ж зрозуміла, що їй робити. Вона акуратно почала піднімати крайню плоть у цьому безсоромному ритмі: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!»

Її очі були заплющені і їй уже було байдуже, чи дивляться на неї в біноклі, чи ні. Єдине, що її хвилювало, то це оте: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» Коли його пальці віднайшли її найвразливішу жіночу точку і почали там своє: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!», їй аж запаморочилося в голові.

А експресія музики ще більше наростала. Барабани ставали дедалі наполегливішими.

А духові інструменти роз'ятрювали і без того напружені емоції: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!»

Ось їхнє напруження вже досягло тієї точки, коли тіло потребувало чогось потужнішого. Одіссей блискавичними рухами відсунув свого стільця у тінь ложі й посадив її на себе: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» Вона рухалася чітко в такт заданого ритму, а він, руками притримуючи її за попу, допомагав. Блаженство було шалене. І воно з кожною хвилиною наростало і наростало: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!»

І вже несила було далі рухатися, проте барабани все агресивніше відбивали ритм: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!»

І тут вступили смичкові. Вони потужно підхопили мелодію духових і понесли на хвилях ритму їх далі й далі в безмежне море насолоди: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» Пенелопа відчула, що кожна клітинка її тіла була повністю знесилена, але магія ритму вела далі й далі: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» І тут з'явилося друге дихання...

Одіссей знову ж таки блискавичними рухами згріб стільці, зсунувши їх у куток, поставив Пенелопу на коліна на підлогу, сам став на коліна і продовжив відбивання ритму ззаду: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» Ця поза, що і в нормальних умовах викликає шалене задоволення, тепер, у цьому божевільному ритмі, довела Пенелопу справді до нестями. Вона просто кричала, хоч і не чула свого голосу за масованим натиском усіх музичних інструментів, які пульсували, як пульсує яскраво-червона кров з перерізаної артерії: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» Одіссей також оскаженів, він так шмаляв Пенелопу, що здавалося, зараз проб'є її наскрізь. Однак їй не було неприємно. Навпаки. Больові відчуття посилювали її оргазм.

«Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» І тут ударили тарілки. Вона зрозуміла, що наближається кінець. На звук тарілок Одіссей підсилив свій і без того могутній удар. Знову тарілки. І знову тупий болюче-приємний удар. Знову тарілки. І знову він: «Там-тататам. Тататам. Там, там. Тататам. Татата-татата-татата-там!» І ось останній громовий удар тарілок і останній потужній удар Одіссея.

— А-а-а!

...І всі щасливо кінчили. І барабани, і тарілки, і смичкові, і духові, і одна божевільна парочка в ложі. Причому, що характерно, всі одночасно.

Пенелопа і Одіссей не лишилися на другу дію. Пенелопа ішла, похитуючись, мов п'яна. Ноги запліталися і її притримував під руку Одіссей. Вони зупинили таксі.

Одіссей на прощання поцілував, доторкнувшись своїм язиком до її піднебіння.

Настала субота. Пенелопа була знесилена від шаленого тижня. Вона пролежала в ліжку півдня. В кухні була гора немитого посуду, у ванні — купа брудної білизни, стояли порожні баняки без води, холодильник зяяв порожнечею.

А вона спала і спала.

Надвечір Пенелопа вирішила знову стати хорошою мамою. Тож узяла дітей і пішла з ними купити чогось смачненького. Вона повела їх до цукерні, удосталь нагодувала смачним сирником, маковою руладою і віденським струделем з яблуками.

Вона була щаслива. Вона була легка, аж невагома. В неї навіть хода змінилася: жінка йшла, вся розпружена і розімліла, від чого її тіло саме вигиналося. Її тримали за обидві руки діти. Вони також були щасливі. Всі гуляли по сонячному весняному Львову, і ноги Пенелопи самі привели її до університетського парку Франка. «Правду люди кажуть, — подумала про себе Пенелопа. — Злочинця тягне на місце злочину». Наблизившись упритул до пам'ятника, вона почервоніла. Почала придивлятися до того місця постаменту, до якого була припечатана спиною. Там не було ніяких знаків, ніяких слідів злодіяння. Підійшла ближче і ніжно погладила його рукою.

— Ма, що з тобою? — запитала Кася.

— Одній цікавій Варварі носа відірвали! — пожартувала Пенелопа.

— Я не Варвара! — образилася та.

— Варвара! Варвара! — почав дражнитися малий Богдан.

— Ма, а Бодя дражниться! — пожалілася та.

Пенелопа засміялася. Вона вже знала: зараз вони зчепляться і почнуть чубитися. Однак це вже не викликало в неї роздратування, а лише легку усмішку.

І справді, діти затіяли бійку. Пенелопа їх розборонила і повела в парк. Діти вирвалися з її рук і побігли по доріжці. Вони зупинилися десь попереду, чомусь присіли і замахали їй руками:

— Ма! Іди сюди!

Пенелопа повільно підійшла і побачила, що вони сиділи навпочіпки біля сидячого дитячого візочка, на якому спокійно світило своїми чорно-черешневими оченятами дитинча.

— Ма! Хочемо такого братика! — вигукнула Кася.

— Ні, сестричку! — заверещав Бодя.

— Ні, я сказала братика!

— А я сказав сестричку!

І вони знову почали чубитися.

Пенелопа зачаровано дивилася на смагляве дитинча, а те зиркало на неї.

«Ісусе! А що, цілком може бути, що в нашій білобрисій сім'ї за дев'ять місяців народиться отакий смаглявий Телемах».

До візочка підбігла бабуся:

— Осьдечки ти, моя крихітко! А дурна баба пішла собі додому, а тебе, моє золотце, забула на вулиці! От нездала баба!

Бабуся забрала свого Телемаха, а Пенелопа знесилено опустилася на лавку. Вона почала прислухатися, що робиться в неї усередині. Чи почує вона, як там зароджується маленька істота?

Думка про можливість народження Телемаха не давала їй спокою і наступного дня, у неділю.

Тож перше, що вона сказала своєму Одіссеєві, було:

— А чому ти не запобігаєшся?

— Якщо ти завагітнієш, я з тобою одружуся.

Ця думка якось не спадала їй на голову. Чомусь в її уяві більше вимальовувалася інша картина: смаглявий Телемах на килимочку біля телевізора з її веснянкуватими Мартусею і Бодею.

І відразу її запал щодо Одіссея згас. Звичайно, може, вона вже вагітна. А раптом ще ні? Раптом пронесло? Тож піддавати себе ризикові немає сенсу.

Пенелопа почала уникати зустрічей, повністю віддалася роботі. Хоча, якщо чесно, прочитання «Актової книги міста Львова ХVІІ ст.» викликало в неї суперечливі почуття.

Одіссей палав. Він не міг зрозуміти: що відбувається. Він ловив її в коридорі архіву за руку, тягнучи на горище; він чекав її після роботи і йшов за нею по п'ятах, гуляв під її будинком. Проте Пенелопа була незворушна.

Несподівано Одіссей зник. Він не з'являвся до неї день, другий. Третього дня вона не витримала і спитала в Касі:

— А чому не приходить за своїми картками Дмитро Іванович?

— А хіба ви не знаєте? Він же поїхав!

Пенелопа закам'яніла.

— А що, хіба він з вами не розрахувався? — поцікавилася Кася.

— Розрахувався... — сказала Пенелопа. «Ще й як розрахувався!» — подумки додала вона.

У Пенелопиній голові відбувалася напружена розумова діяльність.

— Якось незручно, — прибрехала вона Касі. — Він заплатив, а роботи не забрав.

— Перешліть йому в Київ!

— Я навіть адреси не маю!

— Підіть до директриси — у неї там лист-відношення, подивіться, з якої установи він надісланий.

— Касечко, ви зможете зробити це для мене?

— Так, Пенелопочко Василівно! — зраділа Кася. Видно, і в неї після від'їзду Дмитра Івановича робота ніяк не йшла.

«Поїхав. Навіть не попрощався. Напевне, образився. Ох і дурна ж я! Таке щастя привалило, а я так по-свинському до чоловіка поставилася. Не могла вже по-людськи з ним обійтися. Не могла вже дотерпіти кількох днів. Адже сама маю голову на плечах: слава Богу не дівчинка, знаю, звідкіля діти беруться і як зробити, щоб їх не було! От дурепа!

А в мене ж нічого, абсолютно нічого не лишилося від нього на згадку. Хіба що ця «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.».

Пенелопа відкрила її та ніжно погладила папір.

— Пенелопочко Василівно, — забігла захекана Кася. — Ви уявляте? Ніяких слідів! Ні листа-відношення, ні якихось зачіпок! Неначе його й не було взагалі! Фантастика якась!

— Ну, нічого страшного, Касечко! — заспокоїла її Пенелопа. — Адже можна буде його знайти інакше: наприклад, зателефонувати в Інститут історії.

— Можна я зараз? — учепилася за ідею Кася. Здається, таємничість навколо постаті колишнього шаленого коханця заінтригувала її, перекривши ображене самолюбство.

— Ідіть, Касечко. Ідіть, — поблажливо сказала Пенелопа.

Касечці не треба було повторювати. А Пенелопа лишилася наодинці зі своїми почуттями. Вона вже точно знала, що Касі не вдасться нічого дізнатися.

Ось так, нізвідки прийшов у її життя чоловік, якого вона підсвідомо прагнула довгі роки, і пішов у нікуди. Може, цей короткий спалах і є її справжнім життям? Може, заради цього вона і народилася? Щоб у безмежній сірятині відчути смак життя, смак любові, смак насолоди? Чому вона так повелася з Одіссеєм? Адже це був її шанс. Єдиний у її житті шанс. Чому вона його не використала сповна? Чому вона вилила недопитий божественний напій на землю? Побоялася вагітності? А може, ця вагітність і буде благом? Може, Чоловік Нізвідки приніс їй «благу звістку»? А вона від неї відсахнулася. Яка ж вона безголова жінка! Затуркана побутом тупиця!

У кабінет влетіла Кася:

— Пенелопочко Василівно, ви уявляєте: в Києві ніхто ніколи навіть і не чув про такого доктора історичних наук Остромирського Дмитра Івановича. А ще сказали, що там у них взагалі ніхто не займається «Актовою книгою міста Львова ХVІІ ст.»!

Кася дивилася на Пенелопу округленими очима.

— А він же в нас утретє!

— А ви... — Пенелопа осіклася.

Вона хотіла була спитати: «А ви теж з ним утретє?» Добре, що вчасно схаменулася.

Тим часом Кася сіла на стілець біля Пенелопи і утупилася незрячим поглядом у вікно.

«Може, вона думає про те ж саме, що і я,» — промайнуло в Пенелопиній голові.

В очах її молодої колеги був невимовний сум. Тепер вони перетворилися з колег на колєжанок, на друзів по нещастю. Їх об'єднала спільна біда. Однак про це поки що не знала Кася. Вона перевела свій погляд з вікна на Пенелопу. Тільки тепер він був жалібний. Вона хотіла прямо зараз вилити Пенелопі душу, однак не знала, як почати.

Пенелопі й самій захотілося почути із Касиних вуст щось нове про свого Одіссея.

— Ви хочете щось сказати? — підбадьорила її Пенелопа. — Кажіть, не соромтесь! Ви знаєте, від мене це далі не піде!

Кася зраділа.

— Пенелопочко Василівно! Уявляєте! Ні, ви навіть не уявляєте! У мене ж був з цим Дмитром Івановичем роман.

«Якраз я дуже добре собі уявляю, дівчинко!»

— Щоправда, цей роман був зовсім коротким, як спалах, як світоч.

«Про світоч — це мені також до болю знайоме».

— Це було, як грім із неба! Він же попросився в директриси попрацювати з «Актовою книгою Львова ХVІІ ст.» в сусідній кімнатці, бо там нікого немає і йому легше зосередитися, аніж у читальній залі. І ось я туди йому приносила цю здоровенну бандуру. Ой, вибачте, цей рукопис.

Згадка про бандуру примусила Пенелопу здригнутися.

— Ну от. Приношу йому, — Кася перелякано подивилася на Пенелопу, — Ой, ви будете сердитися, Пенелопочко Василівно!

«Навпаки, я тільки буду вам вдячна, Касечко, за вашу оповідь!» — подумки заспокоїла її вона. Однак не вголос.

Кася замовкла. Пенелопа її не підганяла, аби не налякати пташку. Кася стишила голос:

— Ви навіть не уявляєте, який це мужчина!

Кася перелякано подивилася на Пенелопу, мовляв, як відреагує ця архівна миша на її слова. Однак Пенелопа усміхнулася. Її усмішка означала: «Мені можете розповідати все! Я зрозумію, як ніхто інший».

Касю підкупила її усмішка. Вона й собі усміхнулася.

— Я мала багато чоловіків... — замріяно сказала вона, — однак цей Остромирський!.. Йому ніхто навіть у підметки не годиться!

Вона важко зітхнула. Здається, більшого вона розповісти не могла. Не такі в них з Пенелопою стосунки.

Тоді Пенелопа запропонувала:

— А чи не сходити нам в цукерню на каву? Я запрошую!

— Коли?

— Хоч зараз!

Маленька цукерня в короткому вузькому провулку в центрі Львова не зовсім відповідала завданню розговорити Касю. Треба було обрати якусь притемнену кав'ярню, скажімо, у вірменському кварталі. А ця цукерня була світла і маленька, і розмову легко могли почути за сусіднім столиком. Однак, на щастя, в кав'ярні, крім них, нікого не було, звучали дуже сексуальні мелодії у виконанні Ероса Рамазотті, тож мила дівчинка за прилавком не могла їх почути. А Ерос, як ніколи, гарно подіяв на еротичні спогади Касі.

— Цей Дмитро Іванович — просто бог. Бог любові. Мені здається, що він спустився з античного грецького Олімпу, щоб показати нам, тобто мені...

«Ти не помилилася, дівчинко, саме нам!» — прокоментувала Пенелопа.

— ...що ми просто жалюгідні в нашому баченні сексу.

«Що правда, то правда».

— Ми такі закомплексовані, такі однобокі... Займаємося любов'ю в трьох стандартних позах і думаємо про себе, що такі віртуози.

Кася перелякано подивилася на Пенелопу: чи не ляпнула вона зайвого цій архівній миші. Однак архівна миша з цікавістю дивилася на Касю. Щоб заохотити оповідачку, вона сором'язливо зізналася:

— Я така недолуга в цих справах! А мені так хотілося б знати більше!

Кася недовірливо на неї зиркнула, але потім, як профі, повела далі:

— Я вже переконалася: наші мужики — такі тупі в сексі! Такі примітивні, як телеграфні стовпи! Пилять тебе, пилять, як ремісники, а уявляють себе суперменами! Ох, і дубові ж вони! Немає в них ні відчуття дотику, ні відчуття міри, ні відчуття ритму... Ось, скажімо, запах. Це ж так важливо в сексі! А ці дебіли цього не розуміють! Або напарфумляться до неможливості, або не помиються як слід! Адже запах, Пенелопочко Василівно, це теж елемент сексу! Кожен мужчина пахне по-своєму. Є такі красавчики, роздягнеш його, а воно таке нудотно-смердюче. Словом, відразу пропадає бажання.

А є таке собі непримітне. Нюхнеш його, а від нього пахне морем. Не водоростями, а свіжим бризом.

Пенелопа заворожено дивилася на Касю. Вона була прекрасна. Чорне, як смола, волосся, голубі очі, вологі чутливі губи. Вона була така чуттєва!..

— А ми ж теж пахнемо! Вони цього не розуміють, що наш запах — це... Його не можна не помічати, або дратуватися ним, примушуючи нас парфумитися перед сексом! Ці дебіли цього не розуміють! Вони не можуть збагнути своїми двома звивинами, що запах треба любити. Треба вміти ним насолоджуватися! Бо цей запах — то набагато важливіше, аніж тупе механічне чищення пляшки йоржиком!

Вона замислилася.

— Мужики в ліжку, як тетери. Глухі! Я маю на увазі, глухі до жінки, до її бажань, до її відчуттів. Токують собі, а там — трава не рости! Все в одному ритмі, занудно, як ті дятли. Звичайно, є й інші... Мені теж один такий трапився. Неначе такий досвідчений, такий вправний! А, виявляється, він просто бл..дун, вибачте на слові, Пенелопочко Василівно! У нього всі ті штучки були нещирі, вони йшли не з нутра, не від його бажання дати жінці насолоду, а щоб показати, який він бувалий, який він вигадливий! А сам перед тим вивчав усі ці прийомчики по відео! — Кася хрипло засміялася.

Вона вколупнула ложечкою тістечко — листкове з яблуками та ніжним кремом — і поклала собі до рота. На мить завмерла, неначе замислилася, проковтнула і, немов осяяна ідеєю, сказала:

— А взяти, наприклад, смакові відчуття... Жінка хоче, щоб її пробували на смак, вона від цього шаленіє! Її тіло просто кричить у ліжку: спробуй мене, посмакуй мене! А воно, це поліно, навіть боїться губами доторкнутися до тебе або просто обслинює. А спробувати кінчиком язика, а легенько вкусити, а ковтнути твій сік — ніколи! Тобто, звичайно, є чоловіки, які вправні в оральному сексі. Однак це не те. Вони просто вправні в оральному сексі. І більше нічого! Вони просто маніпулятори!

Кася уважно подивилася на ложечку, на якій завис крем. Вона її зосереджено почала облизувати, неначе сама займалася з чоловіком оральним сексом. Пенелопа дивилася на неї, на її чутливий язик, чутливі пальці. І в неї всередині щось щемливо стислося.

Нарешті на ложечці нічого не залишилося, і Кася споглядала її з великим жалем. Ложечка була геть порожньою.

— А Дмитро Іванович... Ох, Дмитро Іванович! — застогнала вона. — Знаєте, який у нього був запах, його запах! Це був запах озону після розряду блискавки в гірському лісі!

Кася хрипло засміялася.

— А знаєте, який він був на смак?

Кася замислилася.

— На смак він був, як свіжий пахучий городній огірок, посипаний сількою.

Кася розсміялася.

— А знаєте, який він був чуткий до дотику?

Кася уважно подивилася на Пенелопу незрячим поглядом. Вона підвелася, через стіл нахилилася до Пенелопи і ледь торкнулася своїми губами її губ. У тієї по тілу пробігла тремтлива хвиля...

У Львові відразу після від'зду Одіссея весна просто вибухнула цвітом, листям і зеленою свіжістю. Пенелопа дуже сумувала за Одіссеєм. Проте Касина присутність якось згладжувала розлуку. Вони зблизилися на ґрунті спільних інтересів.

Пенелопа з острахом чекала днів, коли в неї мали початися місячні. Вона прислухалася до себе, до свого нутра, до свого лона. То їй здавалося, що там, усередині щось пульсує, подаючи ледь відчутні ознаки життя. Низ її живота тягнув і ніби набух. А іншого разу вона відчувала себе порожньою. Пенелопа ніколи дотепер не вела календарики — не було сенсу. А тепер вона намагалася згадати точно день, коли в неї почалися останні місячні, й періодичність, з якою вони відбувалися. Ні до якого конкретного висновку вона не прийшла. У голові все сплуталося. Раніше її місячні були чимось буденним і загубленим у круговерті щоденних клопотів і проблем.

Тож напруження зростало з дня на день. Очікування виявилося нестерпним. Вона безперестанку бігала в туалет, заглядаючи на свої щоденні прокладки. Однак вони були чистими. Тільки часом з'являлася волога крапочка її соку.

Пенелопа поділилася сумнівами з Касею, щоправда, не уточнюючи походження можливої вагітності. Та її заспокоїла: нині існують такі методи позбавлення жінки від її «головного болю», що нема чого тривожитися.

Це Пенелопу спочатку розпружило, але потім виник сумнів: якщо їй з Олімпу був посланий сам бог Любові, то чи має вона право позбуватися його плоду?

Пенелопа не знаходила собі місця. Її розривали суперечливі почуття: вагітна — не вагітна; якщо вагітна — позбуватися дитини чи не позбуватися?

Її сумніви в одну мить розвіяла Кася, запропонувавши:

— А чому б тобі (вони вже перейшли на «ти») не зробити тест на вагітність? Це дуже просто! Продається в кожній аптеці.

Пенелопа схопилася за цю ідею, як за соломинку. Вони разом з Касею прийшли в аптеку, купили тест і повернулися в архів.

Жінки зайшли в туалет і закрилися. Пенелопа вийшла з кабінки з майонезною банкою, в якій жовтіла її сеча. Кася швидкими рухами розпечатала тест і опустила папірчик у банку.

Потім вийняла його і поклала сушитися на підвіконня.

— Якщо ти вагітна, будеш народжувати? — спитала Кася.

— Не знаю... — невпевнено відповіла Пенелопа.

— Мені вже час завести дітей, — сказала вона. — Он у тебе їх двоє, а мені вже скоро пізно буде народжувати...

— Чого там пізно. Ділові американки першу дитину народжують після сорока.

— Та навіщо нам рівнятися на американок! У цих американців усе не так, як у людей. І ще вони намагаються переконати увесь світ, що це правильно. А насправді дітей треба народжувати молодим, здоровим і сильним... Ще не висохло?

Кася подивилася на підвіконня:

— Ще мокре. От я недотепа! — зітхнула вона. — Не дозволила Остромирському кінчати в мене. Це — чоловік, від якого б я народила дитину, не вагаючись.

— Навіть якби в тебе було вже двоє дітей від законного чоловіка? — цілком несподівано для себе спитала Пенелопа і з острахом подивилася на подругу.

«Зараз я її втрачу», — подумала Пенелопа. Їй було щиро жаль з цього приводу. Однак далі брехати вона вже просто не могла.

Кася заціпеніла. Вона дивилася на Пенелопу такими очима, неначе та в них не вміщувалася.

— Пенелопо!.. — прохрипіла вона. — Пенелопо... Ти...

Кася не могла підібрати слова.

— Ти...

«Стерво? — спало на думку Пенелопі. — Ну що ж. Хай буде й так».

— Ти просто супер! — захоплено вигукнула Кася.

Вона підійшла до неї впритул і обережно, як тільки уміє це зробити жінка, поцілувала Пенелопу в губи.

Тест дав негативну відповідь і вони пішли в кав'ярню у вірменський квартал відзначити цю подію.

— Ти навіть не уявляєш, яка ти! — шепотіла їй Кася. — Я відчувала, що ти — коханка від Бога. В тобі це закладено на генетичному рівні. Ти, напевне, боялася мені все розповісти, думаючи, що я приревную? Дурненька! Я не з таких!

Вони замовили каву, однак зрозуміли, що це не той напій, який їм зараз потрібний. Тож вони замовили собі ще й коньяку. Пенелопа давно так не веселилася. А Кася, почувши всю Пенелопину одіссею — від підглядання в щілинку за Касею і аж до «Болеро» Равеля у Львівській опері, — мало не валялася під столом. Їхнє тіло корчилося від конвульсій. Здавалося, їм зараз настане кінець. Проте кінець не наставав. І їх знову і знову трясло від сміху.

Вони вийшли на світ божий з темної кав'ярні, сп'янілі й знесилені, заплющилися від денного світла і на мить завмерли на порозі.

До них підійшли двоє чоловіків і запропонували їм прогулятися.

Кася зміряла їх професійним оком і кинула зневажливо прямісінько їм в обличчя:

— Та пішли ви...

Після того, як Пенелопа і Кася порозумілися, їхнє життя значно посвітлішало. Вони відчули, що попри їхню несхожість, їх багато-що пов'язує. Передусім — Одіссей.

Вони любили проводити обідню перерву на горищі з голубами на бантині. В дощову погоду, попиваючи каву або чай з термоса, замріяно спостерігали, як патьоки дощової води миють львівську бруківку, а в сонячну погоду роздягалися і засмагали прямо на дошках, відчиняючи віконниці. Голуби вже звикли до їхньої присутності. І їхнє голубине і Пенелопино-Касине існування було щемливо-романтичним.

Одного дня Пенелопа, відкривши свого стола, знайшла там дивну білу коробочку. Вона відкрила її. Там лежав перстеник. Маленький перстеник з магічним камінчиком посередині. Пенелопа подивилася на камінчик на світло. Він мінився різними кольорами. А з внутрішнього боку перстеника був вигравіруваний якийсь напис. Вона взяла лупу і прочитала: «Чекай мене завжди».

Пенелопа жалібно подивилася на Касю і заридала. Та підійшла до неї і поцілувала її в шию, в губи. І вони злилися в одному палкому поцілунку.

Наставала літня пора, і Пенелопа з Касею взяли відпустку одночасно, незважаючи на невдоволення директриси.

Кася знайшла в Карпатах одну самотню хатинку, далеко від цивілізації, і Пенелопа, уперше відправивши чоловіка самого з дітьми до свекрухи, приєдналася до неї.

Їм пощастило з погодою. Була спека. А спека в горах — це просто насолода, оскільки ніщо так не приваблює людину, як контраст: можливість будь-якої миті змінити настрій, обстановку, температуру. Ось і вони могли годинами блукати темним холодним карпатським лісом, аж замерзнути, а потім вилізти на голий белебень і потонути в променях палючого сонця, відчуваючи, що ось-ось отримають тепловий удар. Вони могли увійти в гірський крижаний потік і, плюскаючись там, як малі діти, охолодити своє знеможене спекою тіло.

Господар хатини — молодий красень-гуцул Михайло, небагатослівний, проте дуже надійний в горах, — відвідував їх раз на день, приносячи свіжого молока, хліба і сиру.

Спостерігаючи, як він рубає дрова, Кася сказала Пенелопі:

— Ти знаєш, він мені подобається. Здається, він те, що нам треба!

— Тільки без мене! — замахала руками Пенелопа.

— Не бійся! — твердо запевнила Кася.

Михайло був невисоким, жилавим хлопцем і, як годиться гуцулові, з вусами. Він приходив зранку, ставав на скелі, що висіла над гірським потоком, і спокійно спостерігав, як купаються дві голі жінки. При цьому жоден м'яз на його обличчі не ворушився.

— У ньому щось є... — говорила Кася Пенелопі, спостерігаючи, як він хазяйнує біля хати. — Оте природне, яке нашим міським хлюпикам бракує. — Якщо його обтесати, то це буде... — вона замислилася. — То це буде Говерла!

— Говерла — це гора, — заперечила Пенелопа. — Непорушна гора. Я думаю, що непорушність якраз тебе не цікавить.

— Дарма, зате слово хороше.

Михайло, немов відчуваючи, що про нього йде мова, обертався і дивився довгим незмигним поглядом у їхній бік.

З кожним днем його перебування на безлюдній горі з єдиною хатиною на вершечку збільшувалося у часі. Жіночки постійно знаходили зачіпку, щоб він лишався довше. Та й він, здається, не поспішав додому.

— Місьо, а Місьо, — туркотіла до нього Кася, — а ти жінку маєш?

— Не маю, — казав Місьо і дивився довгим незмигним поглядом на Касю.

— Місьо, а Місьо, — муркотіла далі Кася, — а наречену маєш?

— Ні, не маю, — казав Місьо і дивився, не відриваючись від Касі.

— Місьо, а Місьо, а нам страшно тут ночувати, — пхикала Кася.

— А чого ти си боїш? — дивувався Місьо. — Тут нич нема!

— Тому то і страшно, що нич нема!

Місьо цього не розумів. Він узагалі не розумів цих двох молодих жінок, які, здається, щось від нього хотіли. А, може, то він чогось хотів від них.

— Місьо, а ти коли-небудь спав із жінкою? — допитувалася Кася.

— Ні.

— А знаєш, як це робиться?

— Знаю.

— Звідки?

— Я маю вівці.

Кася дзвінко сміялася.

— Місьо, приготуй нам сьогодні вечерю на вогнищі! — умовляла вона.

І Місьо не поспішаючи розпалював багаття, повільно ставив на нього казанок, повільно чистив цибулю, моркву, картоплю, гриби і довго сидів над юшкою, задумливо дивлячись у киплячу воду, помішуючи її дерев'яною ложкою.

Кася примостилася біля нього і, обпершись підборіддям на коліна, дивилася на вогонь.

Від часу до часу Місьо брав дерев'яною ложкою юшку і пробував її.

— Дай я! — попросила Кася, і він слухняно підніс їй ложку до рота. Вона заворожуюче дивилася йому в очі, а він не відривав свого погляду від неї.

Вона облизалася, нахилилася до нього і поцілувала в губи. Він сидів, боячись поворухнутись. Тоді вона підлізла до нього, як кішка, і почала легенько смикати його зубами за вус. Місьо заворожено дивився на неї. Кася легенько торкнулася його губ своїм язиком. Він сидів, немов статуя несвободи.

— Агов! Коли вже ти заплющиш очі! — завередувала вона.

Місьо, мов по команді, заплющився.

Кася трохи підвелася і обперлася на коліна. Вона дуже ніжно, дуже обережно торкалася своїми губами його губ, потім лоскотала його губи своїм язиком, покусуючи їх. Місьо сидів нерухомо із заплющеними очима, так і тримаючи дерев'яну ложку в руках.

Місьо не знав, що робити в такому випадку. Однак Касю це тільки заводило. Вона ніжно, подушечками двох вказівних пальців, обережно розвела його стиснуті губи. Зуби були рівні й білі. Кася пальцем правої руки провела вздовж його стиснутих зубів і розтиснула їх. Він послухався і завмер з відкритим ротом. Тоді вона просунула свій палець до його рота і почала лоскотати йому язика. Він закрутив головою від лоскоту. І нарешті Кася вп'ялася своїми губами в його вуста.

Пенелопу ця картина дуже збуджувала. Вона бачила, як Кася пестить його язик своїм. Місьо випустив дерев'яну ложку і, піднявши руки, не знав, що з ними робити. Пенелопа вирішила йому допомогти. Вона тихо наблизилася, узяла його руки, що напружено зависли в повітрі, і поклала Касі на спину, тобто обняла ними Касю. Кася цілувала Міся, а він важко сопів носом.

Пенелопа дуже збудилася. Вона підійшла до Касі іззаду впритул, зняла руки Міся з її спини, сама притулилася грудьми до Касиної спини і поклала його руки собі за спину.

Місьо обнімав двох жінок одразу, однак невідомо було, чи відчуває він це. Зате Кася блискавично зреагувала. Вона різко відірвалася від поцілунку, випросталася, одним рухом розстібнула свою сорочку і вклала йому у губи свій сосок. Місьо уп'явся в нього, як несамовитий, і Кася тихенько застогнала. Вона повернула свою голову до Пенелопи і піймала губами її вуста. Її поцілунок був довгим і палким. Її слина була свіжою, немов вода у гірському потічку.

Пенелопа і Кася лежали кожна на своєму лежаку і розмовляли:

— Як ти думаєш, йому сподобалося?

— Ти ж бачила, що він кінчив прямо в штани.

— То чого ж він утік?

— Як чого? Ти таке питаєш, неначе з печі впала. Він же уперше. Та ще й з такими збоченнями. У нього в отарі вівці з баранами такого ніколи не робили.

— Як ти думаєш, він завтра прийде?

— Прийде. Не лишить же він нас напризволяще посеред лісу.

— А раптом ми його так перелякали, що він не повернеться?

— До нас? Та й не повернеться? Такого не може бути!

Ранок був надзвичайно чудовим. Пташки співали, роса виблискувала. Подруги, як завжди, пішли зранку купатися. Від часу до часу вони поглядали на скелю, що нависла над потічком.

Першою Міся побачила Кася.

— Він прийшов! — зраділа вона і помахала йому рукою.

Місьо стояв непорушно.

— Іди сюди! — кричала Кася. — Сюди іди!

Однак він ніяк не реагував.

— Ну, і грець з ним! — засміялася вона і шубовснула у воду.

Коли вони підняли голови, його вже на скелі не було.

Повернувшись у хатину, дівчата побачили на столі свіжий хліб, молоко, бринзу. А сам він зник.

Вони були трохи розчаровані.

У другій половині дня небо затягло хмарами. Збиралося на дощ. Хмари були аж чорними, і вони зрозуміли, що буде не просто дощ, а потоп, шалена гроза. Вони швиденько занесли у хату ткані килимки, ліжники, подушки, які щодня просушували на сонці. Потім сяк-так розпалили піч. Це було дуже вчасно. Бо щойно вогонь розгорівся, як небо розкололося і з нього вилетіла блискавка. Майже одночасно почувся такий тріск, неначе Карпати розламалися навпіл. І відзразу ж «розверзлися хлябі небесні». Їм стало страшно. Дівчата швидко зсунули свої лежанки докупи і ближче до печі. Вони сіли поруч, обпершись на спинки і вгорнувшись одним ліжником, притулилися одна до одної і тривожно поглядали на вогонь.

Г роза була неймовірна і вони так боялися, щоб вона не влучила в їхню хатину! Жінки були неначе одні в цілому світі. І від цього було ще розпачливіше.

За вікном стояла суцільна водяна стіна.

І вони вже не знали, на якому світі перебувають. Їх охопив страх — чи не знесе їхню хатину потічок.

Пенелопа тремтіла під ліжником, а Кася жалібно скавуліла.

Зненацька в двері хатини хтось загупав. Жінки з переляку аж підстрибнули. Гупання було просто жахливим. Здається, воно перекривало і звук грому, і звук зливи.

— Що це? — заплакала Кася.

Пенелопа притиснулася до неї ще щільніше.

— Пані! Панянки! Ви живі? То я — Місьо! Відчиніть!

Від щастя Пенелопа з Касею зірвалися з лежанок і навперейми побігли відчиняти двері.

На порозі стояв Місьо. Вода, мов із відра, лилася йому на голову, а він стояв мокрий, пружний, надійний і надзвичайно гарний.

Жінки затягли його в хату і, обціловуючи, зняли з нього мокру одежу, витерли рушником, загорнули у ліжник.

Місьо не дався роздягти себе догола. Проте інші знаки уваги сприймав з удячністю.

Обкутавшись рушником, Місьо підійшов до печі, поставив велике літрове горнятко з водою на вогонь і, присівши на краєчок лежака, утупився у вогонь.

Жінки були зворушені вкрай від того, що він не кинув їх цієї страшної години, а прийшов по такому дощі, по такій бурі, по такій грозі, аби підтримати.

Вода в горнятку закипіла, Місьо пошарудів у старому креденсі, знайшов там вузлик із сухою травою і приготував запашний карпатський чай, додавши до нього гіркуватого гірського меду.

Кася й собі пошаруділа у своєму рюкзаку, витягла з нього пляшку справжнього кубинського рому і влила в горня з чаєм божественної заморської рідини.

«Горнятко миру» пішло по колу. Кожен ковток розігрівав їм тіло, запаморочував голову і будив їхню хіть. Жінкам стало жарко. Вони роздяглися до нижньої білизни.

Місьо підскочив, кинувся в сіни. Поки він там шарудів, Пенелопа спитала Касю:

— Зґвалтуємо його?

Кася із знанням справи заперечно похитала головою:

— Ні. Рано ще. Треба потягнути задоволення.

Місьо увійшов у хатину. Він був у штанях.

Дівчата не здивувалися. Його сором'язливість запалила їх ще більше. Місьо стояв на порозі, не знаючи, як поводитись. Ром робив свою підступну справу.

— Не знаєш, що робити? — суворим маминим голосом спитала його Кася.

Той перелякано кивнув головою.

— Марш у кут!

Він слухняно став у кут.

— На коліна! — скомандувала вона.

Він слухняно став на коліна.

Вона підійшла до нього і почала суворо виповідала йому:

— Ти — нездалий хлопчисько! Нечемний! Мама буде сердитися!

Місьо дивився на неї незмигним поглядом. У ньому не було страху. Він просто прийняв правила гри. «У цьому простому сільському хлопцеві більше сексуальності, аніж у всіх тих міських жевжиках, які корчать із себе палких коханців, — скаже пізніше Кася. — Ця його природна жага і природжене чуття партнера скорили мене».

Кася нахилилася над ним, зняла з себе бюстгалтер і оперлася руками в стіну. Він вмить зорієнтувався, підняв голову, схопив обома руками її груди, звів докупи і впився в них губами.

Пенелопа вляглася на лежак животом і з насолодою спостерігала за тим, що відбувається. Як їй бракувало цієї миті Одіссея!

«Місьо має чутливі руки, — шепотітиме вночі на вухо Пенелопі Кася. — Це руки, які відчувають груди, дійки, вим'я самиць. Ці руки не раз доїли овець, кіз і корів. Вони не зроблять жіночим грудям боляче. Він так масував мої груди, так їх пестив, що я відразу ж забула про всіх чоловіків на світі... Разом з твоїм Одіссеєм...»

Кася уперше визнала, що віддала Одіссея Пенелопі. Тій від цього було радісно. Вона з вдячністю поцілувала подругу.

Коли Кася удосталь насолодилася «покаранням нечемного хлопчика», оголосила:

— Ну гаразд, мама тобі пробачає! Іди відпочинь!

Він хотів був звестися на ноги, але вона не дозволила йому:

— Ні! Повзи!

І він слухняно поповз на колінах до лежанок. Підлізши, він зупинився. Кася легенько плеснула його по сідницях і він, немов песик, скочив на ліжко. І так, на колінах, і завмер.

— Зараз мама подивиться, що тут ховає у споднях нечемний хлопчисько!

«Сувора мамуся» стала за ним, притиснувши його сідниці собі до живота, обхопила його руками і, нахилившись, почала розстібувати йому штани.

— Ану покажи, де твоє бобо? — шепотіла вона.

Це все відбувалося перед Пенелопиними очима. Вона відчула, як низ її живота просто корчився від болю і бажання.

Кася зняла зі свого «нечемного хлопчиська» штани і кинула на підлогу. Там було зовсім не те, що в Одіссея, проте від цього не менш привабливе. Якщо в Одіссея грішне місце перебувало в оточенні смолянисто-чорної шевелюри, то в білявого Міся воно немовби стирчало саме самісіньке, самотнє і неприкаяне.

«І що ж ти тепер будеш з ним робити?» — подумала Пенелопа про Касю.

А Кася не поспішала. «Любовна гра, — пізніше шепотіла їй на вухо Кася, — набагато солодша від усього, що йде за нею».

Тож хоч Місьо вже фізіологічно був готовий до найпалкішого сексу, проте Кася пішла іншим шляхом. Вона почала пестити його задок. Він так і стояв на колінах, а вона малювала нігтем у нього на спині і на сідницях хрестики й нолики, особливо ніжно фантазуючи довкола копчика. Пенелопа, спостерігаючи цю сцену спереду, бачила очі Міся. Їх заслала пелена карпатської мжички. Кася зводила і розводила половинки його попи, а потім рушила до того чутливого місця, де дупа вже закінчується, а яєчка ще не починаються. Тіло Міся конвульсивно затіпалося, а Кася ніжно, проте наполегливо торкалася того місця. Місьо почав корчитися, і Кася зрозуміла, що досягла того, чого хотіла. Вона обхопила однією рукою його яєчка, а другою через зад схопилася за «стояк», і цієї миті він їй кінчив у руку. Кінчив мовчки, однак палко, аж надривно. Саме так кінчає недосвідчений юнак.

Пенелопа перевела подих. Місьо упустив безсило голову, проте не насмілився упасти на ліжко без «маминого» дозволу. Тим часом Кася розтисла одну руку — з яєчками, а потім другу, повну чоловічого сім'я.

Вона умилася ще теплими «маленькими Місями», які так і не знайшли шляху до Касиного лона:

— Магічна дія! — прошепотіла Кася, по-змовницьки підморгнувши Пенелопі. — А крім того, класна маска на обличчя.

Вони вклали Міся поміж собою. Він спав, мов немовля. Кася сиділа над ним і милувалася, час від часу перебираючи його волосся.

Уранці знову йшов дощ. Місьо підхопився, швидко вдягнувся і вибіг надвір. За деякий час у печі тріскотіли дрова і булькав казанок.

Було тепло і затишно. Пенелопа прокинулася на Касиній руці. Вона припідняла голову і зустрілася з очима Міся.

У нього був світлий погляд, як у Іванка з «Тіней забутих предків» — погляд без «лжи», без фальші, без лукавства. Він сидів біля вогню і милувався двома дивними жінками, які, як сніг, звалилися на його голову.

Прокинулася Кася і теж поглянула на нього:

— Мі-сьо-о! — простогнала вона. — Іди до мене!

Однак він не підійшов. Він дивився на неї цим своїм чистим світлим поглядом.

— Нечемний хлопчисько! — удавано сердито промуркала вона.

Він усміхнувся.

Місьо нагодував жінок і відчинив двері на вулицю. У хатину увірвався свіжий карпатський дух. Жінкам відразу ж схотілося назовні.

Дощ потроху вщухав. Лишилася одна ненадокучлива мжичка. Жінки повдягали на себе все, що мали, і пішли за Місьом бродити по лісу.

Він їх повів у «свої гори»: на грибні й суничні місця, на мальовничі краєвиди. Стоячи високо на полонині, вони милувалися синіми Карпатами, оповитими білим туманом і сірою мжичкою, такою самою, якою були сьогодні вночі заслані Місьові очі...

Повернулися стомлені, задоволені й голодні. Поки Місьо чистив ранні гриби — баранці і варив юшку, Кася дивилася на нього майже таким світлим чистим поглядом, як уранці він дивився на неї.

— Я його хочу! — прошепотіла вона.

Однак Місьо зробив їм неприємний сюрприз. Після обіду він зібрався і сказав рішучим голосом:

— Я іду в долину.

Жінки завмерли. Що це означає? Він іде в справах? Чи він іде геть, щоб більше не зазнавати сексуального насильства?

Однак він не вдавався у пояснення, а пішов повільною, але впевненою ходою вниз.

Кася зажурилася. Вона залізла під ліжник і втупилася в дерев'яну стелю хатини.

— Може, ми перегнули палицю?

— Здається, йому це подобалося.

— То чого він пішов? Чому він не залишився?

— Ти чого хандриш? Він що — один чоловік на цілий світ? — питала Пенелопа.

— Для мене він один-єдиний...

— Якщо так, то він ще прийде!

Пенелопа притулила Касину голову до своїх грудей, і так вони удвох і поснули.

Пенелопа прокинулася першою. У віконце пробивалося червоне проміння призахіднього сонця. Вийшла з хати «до вітру» і побачила дивовижну картину: на тлі червоного сонця вигравав кінь, а його стримував за вуздечка надзвичайно привабливий вершник.

— Гей, сплюхо! — покликала Пенелопа Касю. — Вставай! Приїхав твій Михайло на білому коні! Сподіваюся, снігу він за собою не приніс.

Кася вилетіла і, побачивши Михайла, помчала до нього назустріч. Коли вона добігла, Місьо підсадив її на коня поперед себе, плеснув долонею по крупу коня і помчав геть.

Пенелопі не лишалося нічого іншого, як повернутися в хатину і знову поринути в сон.

Серед ночі її розбудила Кася. Вони обидві залізли під ковдру і, немов малі дівчиська, почали шепотіти і хихотіти.

— Ти навіть не уявляєш, що було! — захоплено шепотіла Кася під ковдрою.

— Сподіваюся, обійшлося без зоофілії, — пожартувала Пенелопа.

— Дурна ти! — штиркнула її під бік ліктем Кася. — Слухай. Ми ґарували на коні! У мене дух перехопило: чорні гори, червоне сонце, вітер в обличчя!

— ...сідло муляє в зад... — доповнила жартома Касину оповідь Пенелопа.

Кася розсміялася, жартома накинулася на Пенелопу, і вони почали борюкатися по ліжку. Нарешті, коли вони награлися, Кася, лежачи на Пенелопі і дивлячись їй прямо в очі, вела далі:

— Він привіз мене на височенну гору. «Лиса гора», — сказав він. — І направду, вона була лиса. Ні деревця, ні кущика... Така кругла-кругла, як голена голова! Він мене зсадив з коня і почав забивати кілочки в землю. Я ще не розуміла, що він збирається робити. Намет ставити чи що? А він поклав мене на землю і прив'язав руками до тих кілочків. На самій маківці цієї круглої гори! Місьо несильно, однак надійно зав'язував вузли. Він усе робив повільно і капітально. Як завжди. А після того він узяв мене прямо там, на Лисій горі, на самій її маківці!

— Це що, така гуцульська народна забава? Секс на розп'ятті?

— Не знаю, але це було неймовірно! Переді мною — зоряне небо! А на мені — палкий карпатський звір. Я ще ніколи в житті не бачила стільки зірок! Я ще ніколи так не кричала від насолоди!

— А! Це була ти? А я думала, що це виють вовки або, не дай Бог, вовкулаки.

— Ах ти пересмішниця!

Кася знову накинулася на Пенелопу. Вони знову борсалися в ліжку. Тепер Пенелопа опинилася на Касі. Вона, впившись поглядом у Пенелопині очі, прошепотіла:

— А після того, що сталося, він взяв мене на руки і приніс сюди, до самої хати!

Вона замовкла.

— Я хочу вийти за нього заміж... — несподівано сказала Кася замріяним голосом. — Я хочу народити від нього дитину. Я хочу, щоб він приймав у мене пологи. Я хочу відчути себе вагітною овечкою, в якої він приймає ягня. Я хочу, щоб він сціжував з моїх грудей молоко для нашого ягнятка. Я хочу, щоб він облизував мій сосок після кожного сціджування...

Уранці вони пішли на те місце, де було видно дорогу із села. Стежка пролягала через сусідню гору, вилася вниз, а потім піднімалася догори вже по їхній горі. Вони довго сиділи на землі, укутавшись одним коциком. Михайла довго не було. Вже настала обідня пора, а сусідня гора ще була порожньою.

Нарешті з'явилася точка. За нею — друга.

— Хто це з ним? — спитала Пенелопа.

— Так далеко не бачу.

Вони і далі спостерігали за обома точками. І раптом Пенелопа підхопилася на ноги і вигукнула:

— Нехай мене поб'є грім, якщо це не Одіссей!

Вона замахала руками і загорлала:

— Одіссе-е-е-ю!.. Де ти був, курвин ти сину?

Одіссей зайшов у хатину і упав на лежанку, розкинувши руки і ноги.

— Як я втомився! — сказав він. — Якби ви знали, як я сюди добирався!

«І звідкіля ж ти добирався?» — подумала Пенелопа, проте вголос нічого не спитала: їй більше подобалося бачити в ньому «чоловіка з нізвідкіля».

Жінки, оцінивши ситуацію, поцікавилися:

— І ти тут збираєшся спати?

— Еге ж.

— А ми?

— Я буду спати поміж вас, як між Сциллою і Харибдою, що у Гомера.

— А ти не боїшся, що Сцилла відірве тобі дещо... Також, як у Гомера? — пожартувала Кася.

— А я повернуся обличчям до Харибди, — пожартував він, притянув до себе Пенелопу і поцілував її.

Місьо, спостерігаючи за цією сценою, глибоко замислився. Він вийшов у сіни, заліз на стрих, трохи погуркотів там, а за деякий час притягнув ще одну лежанку. Жінки почали планувати, як вони розставлять три лежанки по кімнаті.

— Я також тут ночуватиму, — сказав Місьо, очевидно, боючись за честь своєї Касі.

Ця заява суттєво поміняла концепцію дизайну. Оскільки лежанок у хаті більше не було, то поставили три в рядок.

Чоловіки принесли із села замариноване м'ясо і шампури, розпалили багаття і, чекаючи, поки утвориться жар, про щось поміж собою мирно бесідували. А жінки спостерігали за чоловіками і також перемовлялися:

— Що ми з ними двома будемо робити? — спитала Пенелопа.

— Це їхні проблеми! Нехай вони переживають!

Жінки розсміялися.

— Слухай, — благально сказала Пенелопа. — Тільки без груповухи! Я ж усе-таки пор'ядна львівська пані!

— А це вже як вийде! — знову розсміялася Кася, а за нею і сама Пенелопа.

— А щодо пор'ядної львівської пані, то мушу тобі зізнатися: те, що ти пор'ядна, — це факт. І що львівська — також правда. Але щодо пані — ти глибоко помиляєшся. Ти — пор'ядна львівська курва, ось що скажу я тобі!

Пенелопа образилася.

— Ти що, образилася? — здивувалася Кася. — Це ж комплімент!

І вони знову розсміялися. Чоловіки з підозрою на них подивилися суворими незворушними поглядами.

Коли шашлики були готові, Кася знову витягла магічну пляшку кубинського рому. Це дуже звеселило трапезу. У горах є така своєрідність: скільки б не випив, через кілька годин — голова, як новенька. І наїдатися можна досхочу, не боячись за печінку.

Після м'яса захотілося десерту.

— Місьо, хочу афин! — завередувала Кася.

— Завтра підемо.

— Ти що, Місьо, я ж не умію збирати! Сам назбирай!

— То не хлопська справа!

— Ну, Місьо, Місьо... — Кася вже сп'яніла.

Вона почала м'яшкорити коханця і таки зворохобила його. Він підвівся, як поважний ґазда, обтрусився і, взявши свою любаску під руку, зник у темряві. «Знову пішли бавитися в розп'яття!» — подумала Пенелопа.

А їй не хотілося ніяких збочень. Вона бажала простого, традиційного, хай навіть примітивного сексу. Що й отримала. І від цього вона відчула щастя. Просте, традиційне, примітивне бабське щастя.

Уранці подруги пішли на свої традиційні купання в потічку. Вода була крижана, і вони несамовито верещали, плюскалися, бризкалися, штовхалися і знову пищали. Звівши погляди на скелю, побачили там вже двох чоловіків, які спостерігали за ними. Жінки помахали їм рукою, мовляв, ходіть до нас. Проте чоловіки продовжували незворушно стояти і дивитися на своїх купальниць.

Після купання подруги пішли на сонячний схил, упали серед трави і підставили своє тіло сонцю. Пенелопа, розімлівши, трохи задрімала. Почало трохи припікати, однак несила було підвестися. Вона перевернулася на живіт і підставила свою спину сонцю. Через деякий час Пенелопа ліниво подумала крізь дрімоту, що, напевне, досить сонця як для її білого веснянкуватого тіла. Це смаглява Кася може пектися цілими днями. Аж тут вона відчула на спині щось холодне, щось, що поповзло чи то покотилося по її спині.

— Гадюка! — заверещала вона і хотіла була підскочити, проте сильна рука поклала її на місце.

— Не бійся, це я, — почула вона низький грудний голос Одіссея.

«Що він робить, цей паскудник?» — майнуло в її голові. Це була остання думка, бо потім свідомість зосередилася лише на відчуттях. Вона відчула на собі якусь прохолоду, однак ця прохолода була не суцільною, а якоюсь зернистою. Одіссей своїми сильними руками почав розмазувати у неї по спині якусь холодну масу. Він ніжно масував їй плечі, шию, руки, лопатки. Його кругові рухи пішли нижче, нижче, до чутливого копчика і далі. Він почав м'яти її попу, її стегна, не забуваючи про їхній чутливий внутрішній бік, і так він дійшов до самих п'ят. Потім він тією холодною масою масував їй ступні, перебираючи кожен палець. Вона лежала зовсім розманіжена, навіть уявлення не маючи, що він по ній розмазує.

Одіссей знову почав рухатися знизу вгору, час від часу сиплячи на неї щось холодне і незрозуміле, яке пирскало, як бульбашки.

І коли він знову дійшов до її шиї, з неї щось скотилося. Вона розплющила одне око і, здивована, побачила, що то була чорниця. Розплющила очі, а тим часом Одіссей вже перевернув її на спину.

Його руки були по лікоть у чорничній масі. А сам він був зосереджений і збуджений. У нього ця процедура викликала не менше задоволення, аніж у неї.

Узяв у жменю із кошика чорниць і, високо піднявши руку над нею, висипав їй на живіт. Ягоди посипалися, наче м'який град, і її прес імпульсивно стиснувся. Він зачерпнув ще одну жменю чорниць і почав душити їх у неї на животі й розмазувати навколо грудей, угору до шиї, потім знову до грудей, потім униз, до стегон...

Далі він уже не пішов. Швидко скинув з себе сорочку й штани, і взяв її в цьому чорничному місиві, палко збираючи губами роздушені чорниці з її тіла.

Коли вона нарешті розплющила очі, тримаючи на собі важке знеможене тіло Одіссея, то зустрілася поглядом з двома парами очей: під деревом, притулившись до стовбура сидів Місьо, тримаючи в обіймах за груди голу Касю...

Пенелопа щасливо усміхнулася.