Пор'ядна львівська пані

— Еге. — сказала Кася Пенелопі за обідом. — Твій Одіссей переплюнув за оригінальністю навіть гуцульську народну забаву.

Пенелопа засяяла.

— Тобі випадково не закотилася ягідка, куди не треба? — поцікавилася Кася.

Пенелопа підскочила з місця.

— Та сиди, сиди... — заспокоїла її подруга. — Одіссей був дуже обережний!.. Та і ми з Місьом все припильнували!

Кася озирнулася, шукаючи очима Міся, а, побачивши його, гукнула:

— Місьо, а Місьо! Підемо в неділю до церкви разом? — і тихенько додала, тільки для Пенелопи: — Адже ми пор'ядні львівські пані!

Вони по-змовницьки переморгнулися.

У відповідь озвався Михайло:

— Мені перше сі висповідати тра!..

«Висповідатись?» — перезирнулися жінки.

— Може, й нам не завадило б? — засумнівалася Кася.

Пенелопі на думку спала та сама ідея, проте вона із сумнівом подивилася на своє чорне після чорниць тіло, яке холодний потічок навіть з милом не міг відмити, і розчаровано сказала:

— Як же я... в такому вигляді... піду до сповіді... і до церкви...

Кася не розгубилася.

— Місьо, а Місьо, а де тут поблизу можна попаритися? — гукнула вона до коханця.

— Я у ґражді лазничку маю! — повідомив він.

— Лазничка? — замислилася Кася. — А я все думаю: звідки він такий чистенький і пахне ялиновою смолою?

Гуцульська ґражда, де ґаздував Місьо з двома своїми меншими братами-близнюками, зачарувала гостей. Це був неначе хутір у горах, звідкіля до найближчого села кілька кілометрів. Ґражда була, немов дерев'яна фортеця. Їх зустріли два підлітки, такі ж ясноокі й мовчазні, як і Місьо. Звали їх Іванко і Степанко.

Троє братів хазяйнували тут самі. Їхня мама померла кілька років тому, а батько подався на заробітки в Португалію.

У хаті було так, неначе ґаздиня щойно вийшла з хати і от-от повернеться. Інтер'єр веселив око своєю палкою гуцульською кольористикою. Пахло чистотою. Не було тієї сільської затхлості, яка забиває дух при вході в хату. Видно, що хлопці хазяйнують не лише коло худоби, а й у хаті. На стінах висіли образи в рушниках, фотографії батьків і, здається, ще якихось предків. «Забутих предків», — подумала Пенелопа. Посередині хати стояв стіл, збитий з товстих дощок.

На ньому стояв дзбан з молоком, миска з кисляком, домашній хліб, ложки.

Снідали в повній тиші: молодші господарі ґражди поводилися, як поважні ґазди. У цій хаті неначе все перевернулося з ніг на голову: Іванко і Степанко були строгими дорослими, а решта — дітьми.

Після сніданку, поки Іванко чи Степанко (поки що їх не розрізняли) прибирав зі столу, Місьо пішов перевірити, як там лазня.

— Вже! — сказав він і почав чекати, хто піде першим.

Одіссей і Пенелопа перезирнулися. Вони хотіли б удвох і, бажано, без свідків. Кася, зрозумівши їхній натяк, визвалася наперед:

— Я іду! — і з острахом подивилася на білоголового чи то Іванка, а чи Степанка.

Той, згрібши рукою і зібравши у жменю крихти, що лишилися на столі, вийшов із кімнати.

— Місьо, а Місьо, ходімо разом! — попросила лагідно Кася.

— Не можу, — суворо відмовив Місьо. — Брати увидять!

Усіх глибоко вразила ця відповідь. Дійсно, причина була дуже серйозною. Раптом Одіссея осінила ідея:

— А електрика тут у вас є? — спитав він Міся.

— Певно, — з ноткою образи за свою ґражду сказав Місьо.

Одіссей почав шпортатися у своїй дорожній сумці і нарешті витягнув звідтіля свій леп-топ: маленький персональний комп'ютер.

— Беру малоліток на себе! — сказав він.

Кася зраділа, проте принципово не погодилася з Одіссеєвим визначенням:

— Це ще хто тут малолітній: вони чи ми? Треба розібратися.

У кімнату ввійшов Іванко чи Степанко і при його появі всі стали в позицію «струнко!».

Одіссей відкашлявся і почав налагоджувати психологічний контакт з неприступним малим гуцулом:

— Хочеш, я покажу тобі комп'ютерні ігри?

Хлопець пильно подивився на маленьку комп'ютерну торбинку і сказав:

— Погукаю Іванка.

«Ага, то це був Степанко», — зробили аналітичний висновок гості.

— Іваську-у-у! — покликав він і до кімнати увійшов його брат.

Степанко вказав головою на комп'ютера і в брата загорілися очі. Одіссей зрадів, що ідея спрацювала, і почав підключати комп'ютер у розетку. Іванко і Степанко стали за спиною, спостерігаючи за його рухами. Кася і Місьо потихеньку «змилися».

Пенелопа сіла на лавку і почала спостерігати за чоловіками.

— Ось бачите, ця кнопочка називається «мишка». Якщо її клацнути один раз, буде таке, а якщо двічі, то ви можете відкрити файл, тобто скриньку з інформацією. Та-ак, той файл, який нас цікавить, називається «геймс»...

Однак файл «геймс», судячи з усього, цікавив лиш одного — чи то Іванка, чи Степанка, бо інший — Степанко чи Іванко вже зібрався був піти геть. Пенелопа швидко зорієнтувалася і вхопила його за руку:

— Почекай, я хочу з тобою поговорити!

Іванко-Степанко з докором зайнятого чоловіка подивився на неї.

Пенелопа почала бігати очима по кімнаті в надії за щось зачепитися.

— А. а хто це вишивав? — спитала вона, показуючи на різноманіття рушників.

— Оце мама — рукою показав він. — А це — я.

— Ти сам вишиваєш?

Іванко-Степанко мовчки кивнув головою.

— Покажеш? — зі щирим інтересом спитала вона.

Хлопчина повів її в сусідню кімнату, через неї — у ще одну, а потім — ще в одну. У Пенелопи закрутилося в голові. У неї рябіло в очах від кольорів.

Вони опинилися в маленькій затишній кімнаті. На столі лежало полотно з початою вишивкою. Пенелопа сіла на ліжко.

Іванко-Степанко сів біля неї і почав повільно тягнути голку з ниткою, ретельно рахуючи ниточки на полотні.

— А що це буде? — спитала Пенелопа.

— Та так! Серветка! — сказав він. — На продаж.

Пенелопа подивилася на хлопчиська і погладила його по білобрисій голові. Він не поворухнувся.

— А ти хто: Іванко чи Степанко?

— Іванко. Хочете, вишию ваше ім'я? — несподівано спитав він.

— Хочу! — зраділа вона.

— А як ви сі пишете?

— Прошу?

— Як називаєтеся?

Пенелопа задумалася. Їй якось соромно було назвати своє дивне ім'я. Здавалося, хлопчик розчарується в ній.

— А як ти думаєш? — заінтригувала вона його.

Іванко задумався, подивився спідлоба на Пенелопу і сказав:

— Марічка! Так звали мою маму.

Вона промовчала.

— Вгадав?

— Як тобі сказати? В душі я й справді Марічка. А пишуся по-іншому.

— Як?

— Ти будеш сміятися.

— Не буду.

— Пенелопа.

Іванко ще раз уважно на неї подивився.

— А що це означає?

— Не знаю. Це грецьке ім'я. А точніше, давньогрецьке, — почала оповідь Пенелопа. — У давніх греків був такий міф. Жив собі цар Ітаки, звали його Одіссей. У нього була дружина Пенелопа. Він довго подорожував, а між тим воював, перемагав, потрапляв у полон або в тенета жінок-спокусниць, потім знову виривався на волю і плив додому. Однак кожного разу йому щось перешкоджало... А його дружина стояла на березі моря і чекала його...

Пенелопа відчула, що у неї злипаються повіки. Вона стрепенулася, щоб не заснути.

— ...Одіссей навіть потрапив у підземне царство, тобто, у пекло. Але він був дуже кмітливий, хитрий і винахідливий... Як Одіссей, — сказала Пенелопа, маючи на увазі свого коханця, і відразу схаменулася, що ляпнула не те: — Господи, що це я мелю!.. На чому я зупинилася?

— На пеклі, — допоміг їй Іванко.

— Так, на пеклі... — її язик заплітався. — На пеклі... І ось він пливе морем на своєму човні.

Пенелопа побачила човна, якого розгойдує середземноморська хвиля, а попереду, біля керма, стоїть оголений до пояса, з чорною волосянистою буквою «Т» на грудях і животі, зі смоляною бородою її Дмитро Іванович...

Вона розплющила очі. Іванка в кімнаті не було. Вона лежала на вишитій подушці, вкрита якоюсь кольоровою рядниною.

«Проґавила!» — злякалася вона, підхопилася з ліжка і побігла через вервечку кімнат до тієї, де сидів Одіссей за комп'ютером.

— Де Іванко? — перелякано спитала вона.

— Я тут, — відмовив хлопчисько за комп'ютером.

Пенелопа підозріло на нього подивилася.

— А Степанко?

Малий стенув плечима, а Одіссей розсіяно сказав, не відриваючи погляду від екрану:

— Він же був з тобою!

Пенелопа вибігла з кімнати. Вийшла в сіни, потім якимось темним переходом дісталася до кухні. Там варив грибову юшку Степанко. Вона завагалася: той чи не той?

— Що ти тут робиш? — спитала вона.

— Обід ладжу.

— А де ти був увесь цей час? — спитала Пенелопа.

— Тутка.

«Може, їх троє?» — завагалася Пенелопа і вирішила пошукати лазню: раптом там третій підглядає.

Однак їй не довелося цього робити, бо в кухню зайшов Місьо і, неначе присоромлено, подивився на хлопця. А, може, це їй тільки так здалося?

Тепер настала черга Одіссея і Пенелопи іти в лазничку. У Пенелопи не було ніякого настрою ні на лазничку, ні на любовні ігри. Їй хотілося тільки спати.

Що стосується Одіссея, то він перебував у принципово інакшому стані. Він тягнув її за собою за руку.

— Слухай, може, не треба? — засумнівалася Пенелопа. — Здається, на мене той малий напустив якісь чари.

— Тра, люба, тра, — пожартував у відповідь Одіссей.

Лазня була невеличка. У куточку стояла плита, в якій палали дрова, смачно пахнучи ялицею. На плиті — величезна балія з гарячою водою, від якої ішов гарячий дух. З іншого боку, попід стінкою — дерев'яна лавка. На ній у кутку — ще одна балія, тільки вже з крижаною водою. На стільчику пообіч — велика миска для змішування води і кухлик. У лазні було маленьке запотіле віконечко.

Пенелопі нічого не хотілося. Якби не її синє тіло, вона б взагалі відмовилася від цієї затії.

Одіссей роздягнув її і посадив на лавці в куток. Вона заплющила очі й задрімала. Крізь дрімоту відчула, як Одіссей намилює її голову шампунем. Було приємно, але очі розплющувати не хотілося. Він ніжно масував їй голову, і по тілу поширювалася приємна знемога. Потім став намилювати їй тіло. Тер її якоюсь не дуже жорсткою, проте й не дуже м'якою губкою, час від часу доторкаючись до тіла своїм збудженим грішним місцем. Пенелопі було приємно і водночас вона не мала сили на щось більше.

Одіссей відтер передню частину її тіла, і поставивши на ноги, повернув до себе задом. Тепер він ретельно тер спину. «Відтирає сліди свого злочину», — подумки усміхнулася Пенелопа, проте очей не розплющила.

Вимивши спину, він приступив до попи. Було приємно і лоскотно, особливо, коли залазив мильними пальцями між половинки. А він, немов зрозумівши це, почав інтенсивніше намилювати це місце. Зненацька вона відчула дотик його грішного тіла до своєї попи. Вона всміхнулася. Він немовби шукав входу. Їй було приємно. І тут Одіссей зробив щось несподіване: він пальцями проник туди... словом, не туди... Поки вона думала, що б це могло значити, туди, тобто зовсім не туди, потрапило його грішне тіло.

Пенелопа нарешті прокинулася. Вона витріщила очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Тим часом її зад просто розпирало. Пенелопа хотіла закричати, що Одіссей переплутав вхід, однак з його стогону й повільного — мілімітер за міліметром — і водночас наполегливого просування зрозуміла, що він потрапив саме в ті двері, в які й планував.

Пенелопа з острахом прислухалася до відчуттів. Це було щось зовсім нове: по спині вздовж хребта, знизу догори повзло гаряче поколювання широкою смугою. Воно піднімалося вгору і вгору, неначе шкіра відлипала від кісток. Ось нарешті це поколювання досягло шиї і ударило в голову. А за деякий час по всьому тілу пройшлася солодка хвиля. Вона була дуже подібна до хвилі насолоди, проте ідентифікувати її саме як насолоду Пенелопа не наважувалася. Надто це відрізнялося від того, до чого вона звикла під час традиційного сексу.

Одіссей відчував, що може зробити Пенелопі боляче, і тому був дуже обережним, наскільки це було можливо в тій ситуації.

Здається, від того специфічного тертя, а можливо, від оригінальності маршруту, Одіссей одержував просто шалене задоволення, бо він дуже швидко визрів до стану оргазму. Ось іще один поштовх, іще один, іще...

Пенелопа зрозуміла: зараз буде закінчення. Відбулося... Одіссей за своєю старою доброю звичкою уп'явся в Пенелопу зубами і щасливо кінчив...

Пенелопин сон зняло, як рукою. Миючись після нетрадиційного сексу, вона крадькома поглядала на коханця.

— Тобі не сподобалося? — спантеличено спитав він, вловивши на собі її погляд.

— Як тобі сказати? Не те, щоб зовсім не сподобалося... Просто я не чекала. А взагалі дуже цікаві нові відчуття...

Одіссей пригорнув її до себе.

Коли вони повернулися, всі вже сиділи за столом і обідали. На столі стояв бануш, грибна юшка і пляцки з тертої бульби з грибною підливою. З незвички понаїдалися, як дурні, і всіх розморило.

Пенелопі з Одіссеєм виділили кімнатку. Вона заснула в нього на грудях, якраз у тому місці, де потужно гупало його серце. Коли прокинулася, сонце вже повернуло на захід.

У церкву йшли вчотирьох, мовчки. Кожен думав про себе, про свої гріхи, про те, як усе це розповісти священикові.

Церква була мала і аж почорніла від старості. Одіссей, Пенелопа і Кася сіли собі на лавку на церковному подвір'ї. А Місьо підійшов до дерев'яного хреста, став на коліно, помолився, підвівся, поцілував розп'яття, перехрестився і підійшов до дверей церкви.

— Отче, можна до вас? — непевно спитав він.

— Заходь, сину мій, — почулося у відповідь лагідне.

— Я хотів би сі висповідати, — попросив Місьо.

Двері в церкву зачинилися і запанувала тиша.

Одіссей, Пенелопа і Кася мовчали. Пенелопа дуже хвилювалася. Дотепер усі її сповіді в церкві були чистою формальністю, а тепер... тепер треба тримати суд перед Богом. «І як йому сказати... Як йому пояснити? — думала вона. — Як просити пробачення за те, що стала щасливою. За те, що стала щасливою, вільною, здоровою, веселою, красивою... Чи зрозуміє він? І чи простить?» У Пенелопи від хвилювання спітніли руки.

— Щось він довго, — тихо сказала Кася. В її голосі також відчувалося хвилювання.

«Бог добрий. Він не може карати щасливу жінку. А може, Бог сам посилає їй це щастя, щоб компенсувати всі її жертви, віддячити за всі її чесноти... Боже, що я кажу! Прости мені, Господи!»

З церкви вийшов Місьо з опущеною головою. Його руки були складені в молитві.

— Іди! — штрикнула ліктем під бік подругу Пенелопа.

— Чому я?

— Тому... тому що в тебе менше гріхів.

— Це в мене менше?

— Так, менше! Що б ти не робила, це не так страшно, як у шлюбної жінки.

— Я не піду, — відмовилася Кася. — Я ще не готова.

— І я не піду! — уперлася Пенелопа.

Обидві, мов по команді, подивилися очікувально на Одіссея.

— Ну добре, я вже йду! — погодився Одіссей і встав.

Поки він був на сповіді, Кася, Місьо і Пенелопа знову сиділи мовчки, дивлячись на червоні хмари, що зависли над чорним лісом. Одіссей також довго не з'являвся.

— Про що там можна стільки говорити? — прошепотіла Кася.

— Це ж Одіссей, — пирхнула Пенелопа. — Поки він перелічить свої гріхи...

— Не сміши, мені зараз іти... — насварила подругу Кася.

Уже стемніло, коли із церкви вийшов Одіссей. Він був, як завжди, незворушний.

Кася рішуче встала, поправила одяг і увійшла до церкви.

На вулиці ставало прохолодніше. Пенелопа хотіла була притулитися до Одіссея, однак не знала як він зреагує: він висповіданий, а вона — ні. Місьо завмер і, мов кам'яний, дивився на двері, з яких мала вийти Кася.

А Кася все не виходила...

Нарешті рипнули двері, і звідтіля якоюсь нерівною ходою, трохи заточуючись, вийшла Кася. Пенелопа кинула на неї миттєвий погляд і щось її здивувало в подрузі, однак не було часу роздивлятися, вона мала йти до сповіді.

Пенелопа зайшла в церкву і попрямувала до місця, яке традиційно в церкві було сповідальнею. Священика там не було. Вона роззирнулася, немовби не в змозі зорієнтуватися в новому приміщенні. «Може, я щось наплутала? Може, сповідують в іншому місці?» — подумала вона і рушила вперед. Пенелопа пройшлася порожньою церквою. Було тихо-тихо. Тільки тріскотіли запалені свічки. Стало трохи моторошно... Як у Гоголя...

Раптом Пенелопа почула якесь схлипування. Вона різко обернулася. У кутку, біля ікони ревно молився священик. Пенелопа підійшла до нього. Він був зовсім молодюсінький. І він плакав.

Пенелопа вирішила не турбувати його, тож навшпиньки повернулася у сповідальню і сіла на стільчик.

Несподівано перед нею постав священик.

Пенелопа піднялася:

— Отче... — почала вона.

Він вказав рукою, щоб вона сіла. Вона послухалася.

Він подивився їй у вічі і сказав:

— Я не можу вас сьогодні висповідати. Я щойно скоїв гріх.

Пенелопа мало не упала зі стільця. Їй відібрало мову. Вона дивилася на отця, а по суті на молодого хлопчину, і не знала, що треба робити в такій ситуації.

А він уклякнув біля неї, поклав свою голову їй на коліна і тихо заплакав. Пенелопа подумала: який він молодесенький, ця дитина зовсім не знає світу, вона розгубилася і оступилася. Материнська жалість пронизала її тіло. Гладила зволожніле волосся молодого отця...

Коли вийшла з церкви, було темно. Поверталися до ґражди мовчки.

На ніч постелили за статевою ознакою: жінки в одній кімнаті, чоловіки — в іншій...

Лягаючи спати, Пенелопа тільки й змогла сказати:

— Катерино, ти вже зовсім...

Пенелопі снилися якісь карнавали... Одіссей у гуцульському народному вбранні приїхав до неї на чорному коні, заквітчаному китицями і стрічками... Потім Пенелопа, також у гуцульському народному вбранні, витанцювувала з ним коломийки на чиємусь весіллі (На чиєму ж? Чи не на своєму, випадково?). І їй зовсім не паморочилася голова... Навколо стрибали якісь козячі й чортячі маски... І шалено грали музики... «Болеро» Равеля... А з іншого боку від неї Ясик грав на бандурі і співав сороміцькі коломийки... А поряд Пенелопина свекруха пані Правдослава курила файку... І все це крутилося в шаленому ритмі кольорів, звуків і рухів...

Вона підскочила на ліжку водночас з Касею. Тій також приснилося щось несусвітнє, бо вона витріщилася на Пенелопу дикими очима і витирала піт з чола. Жінки подивилися на годинника, швидко зібралися і вийшли на подвір'я.

Чоловіки вже їх чекали. Обидва — у вишитих сорочках. Звичайно, зі своєю бородою Одіссей аж ніяк «не косив» під гуцула, однак вигляд його був дуже етнічним і від того дуже ефектним.

Ішли пішки. Не розмовляли.

У церкві чоловіки пішли «на хори», де поважно стояли ґазди, склавши руки поперед себе, а жінки стояли внизу, на «бабинцю». Служба Божа їх зворушила. Вони відчули в собі справжнє розкаяння від уже скоєних і ще не скоєних гріхів. Пенелопа навіть пустила сльозу від жалібного ангельського співу отця. Вона собі уявила, як йому тяжко було на душі після вчорашнього. Спершу треба було вислухати звабленого Михайла, потім старого розпусника Одіссея, а потім... Цікаво, а що було потім? Що мав на увазі отець про «скоєний гріх»? Невже Кася посміла? Прямо в церкві? Не може бути! Кася — хуліганка, але не до такої міри...

Пенелопа хотіла перевести свої думки на щось інше, на щось праведне і світле, однак, починаючи думати про Ісуса, вона чомусь закінчувала роздумами про молодого отця Юрія і про те, що ж могло трапитися у сповідальні. Картини спокушування стояли у неї перед очима, час від часу змінювалися на ще зухваліші. Від них у Пенелопи шалено калатало серце. Вона бачила Касю, яка присіла перед отцем... «От холєра! І що це я себе накручую? Може, не було ніякого плотського гріха... Цілком правдоподібно, що отець образно висловився... І все через ту Касю! Я ж навіть висповідатися не встигла через неї! — з обуренням думала вона. — Ось і стою тут непрощена. Ось і лізе усяка ахінея в голову!» При слові «ахінея», яке звучало дуже еротично, вона згадала Одіссея і автоматично підняла голову, щоб подивитися на хори.

Те, що вона узріла, повністю допсувало їй настрій: Одіссей споглядав жадібними очима молодих гуцулок у церкві. Ні, не просто жадібними, а хтивими. «Ах ти, курвиний сину! Я тобі покажу, як глипати на молодих дівок!»

У Пенелопи всередині все кипіло. Озирнувшись по церкві, вона побачила, що дівчата у цьому селі запаморочливо привабливі.

Пенелопа легенько підштовхнула Касю:

— Подивися, які красуні! — прошепотіла вона.

— Не дивуйся: адже сюди, у це село, в Австро-Угорські часи приїжджали пани «на повій». Тут всі дівчата були повіями. Така традиція... Це в них у крові...

Пенелопі перехопило дух. Вона побачила, як Одіссей зустрівся очима з однією жагучою панянкою, яка стояла неподалік від неї. «Курвин син!» — прошипіла Пенелопа.

Тим часом отець Юрій почав смиренним голосом проповідувати. Сьогоднішня його проповідь була на тему блудного сина.

— Поверніться до своїх близьких, — лагідним голосом повчав отець. — Вони вас люблять і завжди приймуть у свої обійми! Бо втеча з рідного дому може обернутися прокляттям. Змиріться, діти мої, бо покора перед вашими близькими є покора перед Богом.

— Це він про нас! — шепнула Пенелопі Кася.

— «...бо ніщо не приносить стільки біди, як блуд поза власним домом...»

— Що ти з ним вчора зробила? — пошепки спитала Пенелопа у подруги.

— Не скажу!

— Ти що, його згвалтувала?

— Я не можу тобі сказати!

— А робити могла?

— Не примушуй, мені й без того зле!..

Зоровий образ звабленого молодого отця стояв у Пенелопи перед очима, і через те вона ніяк не змогла покаятися...

Після служби дівчата вийшли на вулицю, шукаючи своїх коханців.

Пенелопа побачила Одіссея разом з тією жагучою гуцулкою, яка кидала на нього в церкві палкі погляди. Він дивився на неї дослідницьким поглядом антрополога, проте не без цікавості.

— От, курвин син! — вже вкотре заскреготала зубами Пенелопа.

— Атож! — згодилася Кася.

Пенелопа глипнула на неї. Касине обличчя було перекошене від огиди. Пенелопа простежила за поглядом подруги: її Місьо стояв в оточенні молодих гуцулок і про щось дуже весело жартував. Красуні-дівчата з хорошою сексуальною генетикою гралися його волоссям, обнімали його. Таким веселим Пенелопа і Кася Міся ще не бачили. Зненацька всі гуцулки, мов по команді, голосно розсміялися. А Місьо з ними.

Кася пополотніла.

— Лайдак францьоватий! — прогарчала вона. — Поїхали звідси!

Пенелопа була з нею солідарна.

Якраз повз них по дорозі проїжджав старий жигуль.

— Вам куди, кобіти? — спитав веселий водій.

— На найближчу залізничну станцію! — просичала Кася.

Дівчат розпирало від злості. Варто було їм вийти на люди, як ці бабії вже до інших залицяються! У них на очах! То що ж вони роблять поза їхніми очима! Ну й нехай собі вшиваються під три чорти! Хай пошукають собі таких коханок, як вони! Бидло невдячне!

Веселий водій намагався розвеселити двох красунь у джинсах, однак це йому не вдалося. Він купив їм квитки на найближчу електричку і провів гонорових львів'янок у вагон. Підсаджуючи їх на високу сходинку електрички, зробив тактичну помилку: грайливо плеснув одну і другу по сідницях. Дівчата одночасно розвернулися і дали йому з усієї сили по писку. У цей ляпас вклали всю свою лють на чоловіче плем'я. Це і був його гонорар за добру справу.

Сівши на лавки в електричці, вирішили спитати у дідка з кошиками, чи доїдуть вони до Львова.

— Та ні, прошпані, тіко до Стримбора... — прошамкав він беззубим ротом.

— Я так і знала, — гробовим голосом сказала Пенелопа. — Тепер я розумію, до чого мені снилася моя свекруха з файкою у зубах.

— І чого ж?

— Ми їдемо прямісінько до неї в лігво...

Правдослава Іванівна була дуже шановна в Стримборі пані. Вона керувала Стримбірською гімназією, або, як кажуть стримбірські жартівники, ґівназією, а до того, очолювала місцевий Союз українок.

Побачивши свою невістку в досить двозначному (або, як сказала Кася, «затраханому») вигляді та ще й з якоюсь шльондрою невідомого походження, вона, артистично зажурившись, привітала її словами:

— Повернення блудної невістки додому...

Невідомо, чим би закінчилася така палка зустріч, якби з будинку не вибігли Пенелопині діти і не закричали:

— Мама приїхала! Мама приїхала!

Пані Правдослава зронила материнську сльозу і пішла розпачливою ходою до своєї кімнати.

Тим часом діти швендяли по двору в пошуках дорожньої сумки:

— Мамусю, а що ти нам привезла? — кричали вони.

Пенелопа почервоніла. Вона навіть гостинців дітям не має! Зате Кася не розгубилася:

— Дітки! Слухайте сюди! Сумки не буде. На нас з вашою матусею напали грабіжники і пограбували. Тепер вони сидять у лісі і ласують вашими цукерками. Бачите, яка мама сумна. Тож хутко обніміть матусю, міцно поцілуйте. А заразом і цьоцю Касю!

Діткам «цьоця Кася» сподобалася з першого погляду. Вони сиділи у дворі під виноградом і жартували.

— Я знаю один анекдот! — заінтригувала і без того зацікавлених Пенелопиних дітей Кася.

— Ради Бога, тільки пристойний! — попросила мама і пішла в дім.

Пенелопа зайшла в дитячу кімнату. Вона ніколи не знала, що робити в свекрушиному домі. З одного боку, та поводилася як єдина і повновласна господиня, а з іншого, — завжди дорікала Пенелопі, що та нічого не робить. Ось дискримінована невістка і не знала, за що взятися, тож механічно сортувала дитячі речі: чисті складала в шафу, брудні відкладала на прання.

Пенелопа з Касею оселилися в дитячій. Ясноспів жив у сусідній, його власній, кімнаті. Пані Правдослава — у своїй. Зустрічалися разом рідко, намагаючись не потрапляти одне одному на очі.

Кася не їхала у Львів, бо здала свою квартиру на місяць, а її термін ще не скінчився. Треба було перебути десь до кінця місяця.

Усі колючки пані Правдослави подруги терпіли стоїчно.

Щоб надати хоч якого-небудь сенсу перебуванню під дахом відомої правдолюбки з багатьма чеснотами пані Правдослави, зайнялися консервуванням. Закривали все, що потрапляло їм на очі, наполегливо варили варення, сушили ягоди... Пані Правдослава холодно споглядала всю їхню господарську метушню, критично оцінюючи все, що б вони не зробили. Що стосується Ясика, то він не розмовляв з дружиною і, природно, з Касею. Пані Правдослава втовкмачила своєму єдиному улюбленому синочкові, що «пор'ядна мати не кине своїх дітей напризволяще», тож він чудово грав роль нещасного чоловіка. Коли діти засинали, Пенелопа і Кася тихенько бесідували, підсміюючись над своєю безталанною долею.

Одного разу, рано-вранці Кася підскочила з ліжка, щоб збігати в туалет надвір. Якось випадково вона зиркнула у вікно і мало не закричала: вчасно закрила собі рота, щоб подавити вигук. Навпроти їхнього будинку на суцільному кам'яному паркані їхнього сусіда через дорогу красувався напис великими жирними літерами: «Пенелопо! Я вмираю від туги!»

Кася розбуркала сонну подругу:

— Прокидайся! Одіссея продовжується!

Пенелопа подивилася у вікно і їй підкосилися ноги. Вона упала на ліжко.

— Що ти розсілася! Думай, що робити! — пошепки скомандувала Кася.

— А що робити?

— Як що робити? Фарба є?

— Не знаю.

— А де може бути?

— Якщо є, то в комірчині.

— А де комірчина?

— За літньою кухнею.

— А де ключ від неї?

— У Правдослави в кімнаті.

— От, холєра ясна! Що ж робити?

— Уявлення не маю.

— Зайди тихенько в кімнату.

— Я її боюсь, як вогню.

— Ходімо разом!

Подруги підкралися до кімнати Правдослави. Вона подавала всі ознаки життя бадьорим хропінням. Кася була сповнена рішучості.

— Де вона тримає ключі?

— На цвяшку біля дверей.

Кася обережно натисла на ручку і зайшла в кімнату. Хропіння припинилося. Кася завмерла.

«Ну все. Кінець», — подумала Пенелопа.

І цієї миті пані Правдослава знову захропіла.

Кася швидко намацала ключі, обережно зняла їх з цвяшка і тихенько вийшла.

Вони навшпиньки вийшли надвір, тремтячими руками відімкнули комірчину, і, підсвічуючи ліхтариком, знайшли там стару олійну фарбу, щоправда, не розібравши кольору, а також старого засохлого пензля.

Як злочинці, вони прокралися до сусідського паркану і заляпали його, наскільки це дозволяв пензель.

Потім швидко «замели всі сліди», поклавши все на свої місця, звичайно, окрім пензля із свіжою фарбою, якого закопали у саду. Потім тихенько вбігли в кімнату і полягали в ліжко.

— Холєра, — вилаялася Кася. — Я ж так і не сходила в туалет.

— Сиди на місці! — наказала Пенелопа.

Здається, вони задрімали, бо прокинулися від голосного скандалу, який охопив усю вулицю. Подруги сиділи в кімнаті, вдаючи, що вони ще не проснулися, а самі, душачись від сміху і тримаючись за животи, спостерігали, як їхній сусід у кальсонах або, як кажуть у Стримборі, «калісонах» і з великим голим черевом лаявся на всю вулицю. Він поливав прокляттями міліцію, мера Стримбора, Верховну Раду, Президента і сусідів, тобто всіх, окрім винуватців скоєного. На галас вийшла пані Правдослава і строгим поглядом оглянула сюрреалістичну мазанину кольору дитячої несподіванки. Вона на мить замислилася, неначе пригадуючи собі щось, потім дуже зосереджено пішла в свою кімнату, взяла ключі, відчинила комірчину і уважно вивчила банку з-під олійної фарби. В її голові відбувався аналітичний процес.

Того дня пані Правдослава була особливо стриманою і намагалася не зачіпати невістку з подружкою-хвойдою.

Тим часом Кася і Пенелопа зрозуміли, що Одіссей в Стримборі і, судячи з його нічної витівки, становить значну небезпеку мирному населенню Стримбора, а особливо спокоєві директорки місцевої ґівназії і голові Союзу українок Правдославі Іванівні Калапуцькій.

День минув без пригод. Передбачаючи, що наступної ночі Одіссей схоче ще раз скомпрометувати Пенелопу, дівчата вирішили по черзі чергувати біля вікна. І даремно. Бо вночі нічого не сталося. Натомість уранці прибіг якийсь замурзаний циганчук і приніс надзвичайної краси букет, подібного якому в Стримборі ще ніхто ніколи не бачив. Усередині була маленька листівочка «Тобі, о незрівнянна!»

Букет потрапив пані Правдославі в руки. Вона довго вивчала листівку, а потім поставила квіти у вітальні на столі. Того дня вона також була замислена і, на диво, мовчазна. Надвечір набрала чийсь номер:

— Пане Василю, це — я, пані Правдослава. Я отримала ваше послання... Ні-ні! Я знаю, що це ви! Не відмовляйтесь, не треба! Це дуже шляхетно! Не варто приховувати своїх почуттів!

Пенелопа, чуючи цю розмову, обхопила голову руками, а Кася єхидно хихотіла, щиро співчуваючи невідомому пану Василеві.

Увечері пані Правдослава вдягла сорочку, вишиту нитками державних кольорів, взяла обох онуків і вирушила на творчий вечір Ясноспіва Велеса, що відбувався у Народному домі.

Кася і Пенелопа зітхнули з полегшенням. Нарешті вони лишилися самі. Можна було наговоритися удосталь. Та ще й уголос.

— Як ти думаєш, — замислено спитала Кася, — а у твоєї Правдослави є особисте життя?

— Є. Тільки воно цілковито громадське. Вона впевнено стоїть на варті національної ідеї та християнського благочестя, усіляко оберігаючи їх від аморального «особистого життя».

— Але ж чоловіка вона мала...

— Здається, вона і доконала його своєю правильністю...

— Цікаво, а яку реакцію викликав би в неї Одіссей? — зафантазувала Кася.

— Почуття обурення і огиди...

— Ти впевнена?

— На всі «сто».

Подруги знали тактику Одіссея: двічі в одну мішень не б'є. Отже, передбачити його подальші дії було майже неможливо. Єдине, що вони знали напевне: він ставатиме щораз нахабнішим.

І не помилилися. Як тільки прийшли до цього висновку, рипнули вхідні двері. Дівчата підхопилися з ліжка і зачаїлися. У дім хтось прокрався. Зненацька розчахнулися двері в дитячу і на порозі постав той, про кого вони щойно вели розмову...

Поки йшов концерт, Одіссей згвалтував Пенелопу прямо на свекрушиному ліжку під ідилічною сімейною фотографією свекрухи, покійного свекра і кучерявого Ясика. Причому він не відпускав Пенелопи до самісінького приходу численної родини. Кася, стоячи «на шухері» під будинком, мало не отримала інфаркт, побачивши, як до будинку під'їжджає машина з пані Правдославою на передньому сидінні. Одіссей встиг сховатися в комірчині для консервації, і лише вночі Пенелопа вивела його на вулицю.

Пенелопа була в паніці. Якщо вона не змогла відмовити цьому розпусникові в домі своєї свекрухи, отже, її справи кепські. Вона — безвольна пластилінова кулька в його руках і це може призвести до найгіршого...

Вона вирішила забрати дітей і поїхати у Львів, однак пані Правдослава заявила, що «пор'ядна мати ніколи не повезе дітей в екологічно непевне місто, якщо є слушна нагода дихати свіжим повітрям». А їхати без дітей удруге вона вже не наважувалася.

Наступного ранку пані Правдослава вийшла вранці до літньої кухні, послизнулася і впала. А коли, крекчучи, підвелася, схопившись за свій копчик, то побачила, що все її подвір'я встелене чорницями, а її вихідна світла сукня зіпсована.

— Пор'ядна ґосподиня, — вичитувала вона Пенелопу в присутності свого Ясика, — ніколи не піде спати, не прибравши в хаті і на подвір'ї. Навіщо ти лишила бурівки на подвір'ї? Тут ходять уночі пси, коти... — Пані Правдослава в слові «коти» ставила традиційно, за стримбірською вимовою, наголос на першому складі. — Я сі бриджу чужих котів! — додала вона з огидою.

Пенелопа уявила собі великого чорного кота з назвиськом Одіссей, і вираз огиди на свекрушиному обличчі був цілком логічним.

— А свого Вуйця ви сі не бридите? — уставила свого носа в розмову Кася.

«Вуйцьо» — так звали домашнього улюбленця пані Правдослави. Поважна пані скипіла від обурення: адже посягнули на святе — на її Вуйця.

— Вуйцьо, — задихаючись промовила вона, — то ж... то ж Вуйцьо!

Пані Правдослава пішла геть, узявши за руку Ясноспіва.

Ясик усі дні ходив, немов у воду опущений. Він автоматично виконував усі мамині забаганки, не виявляючи жодної власної ініціативи.

— Мені його жаль, — зізналася якось Кася Пенелопі. — І що ти з ним зробила?

— Що я з ним зробила? — обурилася вона. — А що він зі мною зробив!

Кася зітхнула і виправилася:

— Гаразд! Скажу інакше: що ви зробили одне з одним? — А потім, трохи подумавши, додала: — Напевно, коли Бог складав пазли ваших доль, він випадково переплутав коробки, тож ваші пазли ніяк не стикуються.

— Може й так. Але спершу ти подивися на Правдославу: це вона своїм «ідейним» вихованням перетворила свого синочка на тридцятилітнього інваліда духа, — спересердя вибухнула Пенелопа. — І не тільки духа.

— Та-ак, — замислилася Кася. — Діагноз суворий.

Вона трохи помізкувала і додала:

— Йому треба закинути свою бандуру на стрих, узяти гітару і заспівати Ероса Рамазотті! — немов лікар виписує рецепт, промовила Кася. — Тоді, можливо, щось і зміниться на краще. Принаймні з його власним «еросом».

— Глухий варіант! — безнадійно махнула рукою Пенелопа.

— Ти думаєш? — завагалася Кася. — А якщо зробити все навпаки? Спершу щось учинити з його «еросом» і тоді він сам закине бандуру на стрих і забренькає на гітарі Ероса Рамазотті! Результат буде таким самим. Адже від перестановки доданків сума не змінюється!

Подруги розреготалися.

— Не смійся, бо будемо плакати! — смикнула подругу Пенелопа.

І вона мала рацію. Підступність Одіссея зростала з кожним днем і набувала просто диких масштабів.

Якось уранці пані Правдослава спитала Пенелопу, як довго ще пробуде в її домі «та шльондра», на що Пенелопа заперечила, що то не шльондра, а молодший науковий співробітник Львівського архіву, дослідниця «Актової книги міста Львова ХVІІ ст.», на що пані Правдослава розсміялася гомеричним сміхом:

— Справжні дослідники «Актової книги міста Львова ХVІІ ст.» не вештаються по чужих свекрухах, поїдаючи їхній вдовиний хліб, а читають лекції в Народному домі міста Стримбора, до речі, сьогодні ввечері.

— І хто це? — пониклим голосом пробелькотіла Пенелопа.

— Доктор історичних наук Дмитро Іванович Остромирський, — з гордістю промовила вона осоружні слова. — З Києва, — додала вона з особливим акцентом.

Пенелопа присіла на стілець.

— До речі, сьогодні він буде у нас вечеряти, — сказала вона. — І, може, навіть заночує!

Пані Правдослава підійшла до дзеркала, поправила свою зачіску і закохано промовила:

— Він — інтелектуальний світоч!

Вона подивилася на невістку і з гордо піднятою головою вийшла з кімнати.

«Щодо світоча, то ви маєте рацію, мамо!» — подумки кинула їй навздогін Пенелопа.

У сусідній кімнаті корчилася в судомах сміху Кася.

— Цікаво, де вона йому постелить: у себе чи в Ясика? — прогиготіла вона.

Пенелопа не слухала її. Вона перебувала в стані ступору.

— Це я ще повинна годувати цього курвиного сина!

Однак тут вона помилился. Пані Правдослава сама приступила до приготування званої вечері. Вона не могла довірити недолугій невістці такої серйозної справи.

Накриваючи на стіл святкову скатертину, поки пані Правдослава у жовто-блакитній вишиванці із трьома (разом з Ясиком) дітьми насолоджувалася ора... тьфу ти!.. ораторськими здібностями Дмитра Івановича, подруги вели розмову.

— Ти знаєш, — казала Пенелопа, — я вже втомилася. З цим треба щось робити. Так далі тривати не може.

— І як практично ти збираєшся це здійснити?

— Я ще не вирішила.

— А я схиляюся до думки, що ми перед ним безсилі. Треба стоїчно витримати всі його знущання. Думаю, карти розкривати він не збирається. Він просто грається з вогнем. Це його збуджує.

— І коли вже він поїде у свій Київ чи... До речі, ми й досі не знаємо — хто він насправді й звідки.

— Він правильно робить, щоб тримати нас увесь час у напрузі. Невже тебе ця ситуація не збуджує?

Пенелопа замислилася.

— Не знаю. З одного боку, мені страшно, що все розкриється, причому в такому ганебному світлі, а з іншого... моя напруга — це щось подібне на сексуальну...

— От бачиш! Сприймай це, як любовну гру. Небезпечну, навіть ризиковану любовну гру.

— Легко тобі казати!

— Казати — легко, а дивитися...

— Ти що, ревнуєш мене до Одіссея?

— Та ні, він мене як сексуальний партнер вже не приваблює. Він надто активний для мене. А я люблю пасивних. Таких собі маминих синочків. Але я маю від споглядання вашої любовної гри більше задоволення, аніж ви обидвоє. — Кася засміялася і лукаво додала: — А тим паче пані Правдослава!

За столом пані Правдослава посадила шановного гостя по праву руку від себе. Ясик сидів у неї по ліву руку. Це вперше у житті вона зробила таку рокіровку. Ясикове місце завжди було справа від неї.

«Отже...» — Пенелопа не закінчила думки.

Подруги сиділи навпроти святої трійці: свекруха, чоловік і коханець, тож головним завданням на цю вечерю у них було — не вдавитися. А загроза була реальною.

Одіссей сидів навпроти дівчат у своїй вишиванці — білим по білому, — і його смолянисто чорна борода створювала ефектний кольористичний контраст. Це не могло не привернути уваги пані Правдослави, яка, як і її синочок, була дуже чутливою до естетичних матерій.

— Ви маєте дуже алєґантську (саме так говорять у Стримборі) вишиванку! — зробила вона комплімент гостеві.

Дмитро Іванович так само алєґантськи взяв руку пані Правдослави і з почуттям поцілував її. Пані Правдослава обвела переможним поглядом присутніх:

«Ось бачите, як мене шанує ця поважна людина з Києва! Цей інтелектуальний світоч!» — красномовно сяяли її очі.

«Це не інтелектуальний світоч, а оральний», — лунали беззвучні слова з вуст Пенелопи.

«І трахальний», — приєдналася до неї Кася.

Одіссей нахилився до пані Правдослави і щось зашепотів їй на вушко. Та зовсім по-дівочому сором'язливо усміхнулася і зашарілася. Трохи оговтавшись, перевела розмову на високі матерії:

— Пан Дмитро сказав на вечорі в Народному домі, що я — зоря української просвіти. Правда, Ясику?

Ясик мовчки кивнув.

— І ще сказав, що в мене надзвичайно точне історичне бачення...

— Так, бабусю, — уставила свого довгого носа в розмову всюдисуща Мартуся. — А ще він тебе за кулісами вщипнув за дупу!

За столом запанувала мовчанка. Кася і Пенелопа завмерли із завислими в повітрі виделками. Правдослава хапала ротом повітря. Один Ясик спокійно їв. Здається, він витав думками далеко-далеко... Можливо, в синіх Карпатах...

— Яка гарна дівчинка! — погладив по голові Мартусю Дмитро Іванович. — Така кмітлива, така розумна, як і її...

«Мама!» — пронеслося в голові в Пенелопи й Касі.

«Бабці!» — пронеслося в голові в Правдослави Іванівни.

— Як і її тато! — зовсім несподівано закінчив свою думку Дмитро Іванович.

Ясик подивився на нього байдужим поглядом і далі продовжив працювати щелепами.

За деякий час пані Правдослава оговталася:

— Дмитро Іванович казав у своїй лекції, що в «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.» навіть є записи, що стосуються Стримбора.

«Стримбором там і не пахне!» — прокоментувала її слова Пенелопа.

«Зате чимось іншим пахне!» — додала Кася.

Однак задля поважного галицького етикету обидві молоді жінки схвально закивали головами.

— ...Там навіть кілька разів згадується прізвище Калапуцьких.

Дмитро Іванович на підтвердження кивнув.

Пенелопа здригнулася при згадці осоружного чоловікового прізвища, яке він не даремно поміняв на більш «духовне».

— Доню, — Пенелопа здригнулася ще раз, бо це стосувалося саме її, — а невже тобі не траплялося це прізвище під час твоєї роботи в архіві?

Пенелопа закашлялася.

— Вона займається «Актовою книгою Львова ХУІ ст.», — втрутилася в розмову бойовим тоном Кася. — Це я займаюся сімнадцятим століттям.

Пані Правдослава була дещо незадоволена таким безпардонним втручанням у її духовну бесіду.

Тим часом Кася продовжувала серйозним тоном дослідника:

— Там написано, що Калапуцькі тримали корчму в Стримборі...

З виразу очей Дмитра Івановича можна було здогадатися, що він оцінив Касин жарт.

Груди Правдослави схвильовано піднімалися, вона побуряковіла, адже було зачеплено її національну гордість:

— У нашому роду ніколи не було жидів... — ображено сказала вона. — Бігме, не було!

— Не знаю! — невинно стенула плечима Кася. — Там є такий запис: «Рудий Мошко Калапуцький зі Стримбора...»

Пенелопа щипала себе за м'яке місце, аби не пирснути.

— Ну досить! — запротестувала пані Правдослава і поспішила перевести розмову на іншу тему. — Пан Дмитро каже, що «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» приносить йому просто фізичне задоволення...

«І не тільки йому», — подумала Пенелопа.

— У ній є такий неповторний запах! — натхненно вела вона. — Це запах нашої історії!

«...І нашого кохання...», — додала Пенелопа.

— ...Історії, яка нас вчить, хвилює, збуджує і навіть ґвалтує! Саме так висловився Дмитро Іванович.

Одіссей на знак схвалення похитав головою. Пані Правдослава заплющила очі й прошепотіла:

— Який точний образ!

«Абсолютно згодна з вами, мамо!» — подумки сказала Пенелопа.

— Пан Дмитро ділився зі мною, що коли він розгортає «Актову книгу Львова ХVІІ ст...».

«...тобто мене...» — подумки прокоментувала Пенелопа.

— ...нахиляється до неї, вдихає її запах, його охоплює дивовижне хвилювання...

Пані Правдослава аж примружила очі, неначе це стосувалося її особисто.

— ...він її пестить руками, і вона віддається йому...

Пані Правдослава на мить завмерла в стані незрозумілого збудження:

— Яка метафора!

«Якби ж то була просто метафора!» — з гіркотою сказала про себе Пенелопа.

Несподівано пані Правдославу осяйнув блискавичний здогад:

— А невже ви не зустрічалися в архіві?

Подруги перезирнулися і заперечно захитали головами, мовляв, «уперше бачимо!»

Пані Правдослава була задоволена відповіддю. Вона з материнською (чи не з материнською?) любов'ю поглянула на Одіссея, потім на його тарілку...

— Йой! — перелякано вигукнула вона так, що всі за столом також здригнулися. — Вам не смакує, пане професоре?

І вона заметушилася, підкладаючи в його тарілку «салатки».

«Так, він дійсно професор своєї справи!» — ядуче прокоментувала Пенелопа.

— Ясику, синку, ходімо на кухню по голубці!

Коли мати з сином вийшли з кімнати, за столом запанувала мовчанка.

— Ну? І що ти собі думаєш, героє давньогрецької міфології? — нарешті озвалася Пенелопа і подивилася спідлоба на Одіссея.

— Я? Я оце думаю попросити в пані Правдослави твоєї руки!..

Пенелопа почервоніла. На неї з цікавістю подивилися дві пари дитячих оченяток.

У кімнату заплили ненависні Пенелопі самбірські голубці — без м'яса і варені у воді. До них пані Правдослава додавала грибної підливи, особливістю якої було багато крохмальної води і мало грибів. Під час урочистого поїдання священної галицької страви — голубців — несподівано озвався дзвінкий голосочок Мартусі:

— Бабцю, а дядько сказав, поки тебе не було, що він хоче попросити в тебе мамину руку!

За столом запанувала гробова тиша.

— Дитинко, — погладив її по голові Дмитро Іванович. — Ти мене неправильно зрозуміла. Я хотів був попросити подивитися на руку твоєї мамусі, бо мене зацікавив її перстеник!

Усі звернули погляд на Пенелопину руку. У неї на пальці палав перстень — подарунок Одіссея, а внутрішній напис «Чекай мене завжди» просто пропікав їй шкіру.

— А це що таке? — поцікавилася пані Правдослава. — Ану зніми, я роздивлюся!

— Він не знімається, — пробурмотіла Пенелопа ніяково.

— А звідки він у тебе?

— Купила собі на день народження.

— Сама?

— Так, сама. Ваш син ніколи мені нічого не дарує.

Пані Правдослава хотіла була прочитати довгу лекцію про те, як пощастило Пенелопі з чоловіком, однак вирішила перенести її на більш слушний час.

Щоб розрядити ситуацію, вона голосом масовика-витівника запропонувала:

— Ясику, синку, зіграй нам на бандурі!

Ясик з понурою головою вийшов з вітальні і за деякий час повернувся з інструментом.

— Взя-а-ав би я-а-а бандуру-у-у та й заграв, що зна-а-а-ав! — завібрував Ясик.

«Через ту бандуру імпотентом став!» — закінчила музичну фразу подумки Пенелопа.

Кася, знаючи нову версію пісні, старанно стримувала конвульсії сміху. Їй це вдавалося.

Дмитро Іванович слухав щемливу пісню, тримаючи в своїх долонях руку Правдослави Іванівни.

— Що б ви ще хотіли почути, Дмитре Івановичу? — з почуттям спитала вона.

— Щось на слова Івана Франка. Це мій улюблений поет!

— І мій також, — підтримала його уподобання Правдослава Іванівна.

Вона хотіла була ще щось додати, проте Дмитро Іванович продовжив свою думку:

— Знаєте, я дуже полюбляю прийти до Івана Яковича на розмову в університетський парк...

Пенелопа з Касею перезирнулися і відвели погляди одна від одної, щоб не видати себе. Правдослава Іванівна співчутливо кивала головою.

Ясик заспівав «Як почуєш вночі край свойого вікна...».

Пенелопа згадала своє з Касею нічне чергування під вікном після появи напису на сусідському паркані і знову усміхнулася. Подивившись на Касю, вона вжахнулася. У тої очі були повні сліз. «Що за примара?» — похолола Пенелопа. Однак це була не примара, бо сльоза по-справжньому викотилася з Касиного ока.

Пенелопа перевела погляд на Ясика. Він співав дуже жалібно. «Може, я чогось не розумію? — розмірковувала Пенелопа. — Може, Ясик і справді — талант, який я не розгледіла за брудною піжамою і нужденним побутом? Може, і справді Кася мала рацію, що ми з Ясиком — з різних наборів пазлів?»

Коли він скінчив пісню, Дмитро Іванович зааплодував, його радісно підтримала Кася і, звичайно, Правдослава Іванівна.

— Ти чого? — пошепки спитала подругу Пенелопа.

— Він такий милий. — почула вона у відповідь.

Ясик виконував нові й нові пісні зі свого репертуару, і з кожною піснею аплодисменти ставали палкішими і палкішими...

— Піду зготую кавусю! — нарешті піднялася з місця пані Правдослава, а коли повернулася з пахучим кавником і власноруч спеченими «пляцками» — галицькими перекладанцями — її охопив романтичний настрій.

— Дмитре Івановичу, а ви одружений? — кокетливо спитала вона.

— Вже ні! — відповів той.

Пенелопині брови звелися вгору від несподіванки.

— А які жінки вам подобаються?

— Я шукаю собі жінку із золотавим волоссям, веснянками на білому тілі, сумними сірими очима і покірною пристрастю. Я хочу розкрити цю жінку, як весняне сонце відкриває бруньку, і випустити назовні її притлумлену пристрасть...

Одіссей поглянув на Пенелопу впритул. Ясик уловив цей погляд. Здається, він усе зрозумів.

Пані Правдослава постелила Дмитрові Івановичу у вітальні, однак дуже довго не випускала його зі своєї кімнати.

Кася лежала на ліжку і дивилася в стелю. Пенелопа робила те саме.

— Все! — підхопилася Кася з місця. — Я так більше не можу! Йому там так самотньо!

— Кому, Одіссеєві?

— Та що ти зі своїм Одіссеєм причепилася!

— То кому ж іще? Місьові?

— У тебе зрушення на рівні логіки. І не в кращий бік.

Несподівано Пенелопу ошпарив здогад:

— Ясик?

— Так, уяви собі — Ясик!

— Ти серйозно?

— Певно.

— Точно, не жартуєш?

— Точно!

Пенелопа замислилася: може, Ясикові якраз і потрібна коханка-«мама», яка шмагатиме його по дупі ременем і приказуватиме: «Ти, нездалий хлопчисько, марш у кут!»

— Касю! — жалібним голосом попросила Пенелопа.

— Ну що таке?

— А ти не образишся, якщо я тебе щось попрошу?

— Не знаю, а що?

— Спокуси Ясика!

Кася у відповідь мовчала. Пенелопа зрозуміла, що та давно про це думала, проте боялася зізнатися подрузі.

— Йому і дійсно так самотньо! — підливала масла у вогонь Пенелопа.

Кася підхопилася з ліжка і, ніжно поцілувавши Пенелопу в губи, рішуче побажала собі:

— Ну що ж, удачі!

Пенелопа неначе звільнилася від страшного тягаря. Докори сумління, які то явно, то приховано мучили її, нарешті стихли. Вона знайшла виправдання своїй поведінці: їхня з Ясиком біда, що вони обоє були нерозкритими бруньками, вони обидвоє — пасивні партнери. Внутрішньо вона жаліла свого чоловіка, оскільки він не винен був у тому, що таким народився. Така його природа, таке його виховання. Не можна ламати людину, треба її сприймати такою, якою вона є. Пенелопа збагнула: якою ж вона була часом жорстокою до нього! Ясика треба любити таким, який він є. Але бажано — на відстані...

До кімнати навшпиньки зайшов Одіссей і завмер на порозі. Пенелопа прислухалася до мирного сопіння своїх дітей.

Він наблизився до неї і в темноті намацав її. Одіссей стягнув ковдру і ніжно поцілував пальчики Пенелопиної ноги. Цілував їй одну ногу, ніжно пестив рукою другу і повільно просувався губами вище й вище, підняв їй нічну сорочку і почав гратися язиком з її черепашкою.

— Як я скучив за твоїм смаком, — прошепотів він пристрасно. — Смаком рожевого лотоса, як сказано в Кама-Сутрі...

Пенелопа легенько застогнала.

Він стиснув руками половинки її попи і розсунув їх. Вона лежала перед ним, як розгорнута книга («як «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.», — подумала Пенелопа) і з трепетом прислухалася до себе...

— Тільки не тут! — пошепки попросила вона. Він узяв її на руки і виніс із дитячої. Вони опинилися у вітальні. Однак тут він не спинився. Він поніс її далі, в коридор.

У Ясиковій кімнаті щось упало, надривно бренькнувши струнами. Одіссей завмер, важко дихаючи.

— Ти куди? — перелякалася Пенелопа.

Він, нічого не відповівши, натис на ручку кімнати Правдослави Іванівни.

— Я хочу тут, — прошепотів він на вухо.

Пенелопа почала випручуватися, однак він її обхопив, неначе змії Лаокоона, мертвою хваткою.

Правдослава Іванівна мирно спала, солодко похропуючи.

Пенелопа була вся напружена.

— Не бійся, я напоїв її коньячком, — прошепотів Одіссей на вухо і почав ніжно цілувати її в губи тільки йому відомим поцілунком.

Вона тремтіла в його руках.

Він обережно поклав її у фотель, на якому до того мирно спав Вуйцьо. Той перелякався і видряпався на шафу, світячи в темряві обуреними очима.

А Одіссей, легенько покусуючи Пенелопине вушко, шепотів:

— Я люблю тебе, люблю, люблю...

І він почав її кохати так пристрасно, так палко, неначе доводячи правдивість своїх слів, неначе доводячи Правдославі Іванівні своє право на її невістку, неначе доводячи усьому світові, що ніщо не може бути в житті солодшим від звичайної плотської любові — не нудного механічного розгойдування ліжка задля продовження роду, а красивої, вигадливої, романтичної, іронічної, вишуканої, інтелігентної, не похабної плотської любові, яка перетворює звичайний секс на явище космічне.

Уранці Пенелопа з Касею спостерігали цікаву сцену: пані Правдослава з Дмитром Івановичем виносили з хати її улюблений фотель. На питання, в чому справа, вона забідкалася:

— Щось сталося сьогодні з моїм Вуйцьом. Щось його вночі налякало! Треба вишептати йому переляк! Або злити на віск! Напевне, хтось його зурочив, — і вона з підозрінням подивилася на Касю. — Мій Вуйцьо зненацька зненавидів свій фотель: нюхав, нюхав, а потім почав кігтями рвати!

— А від тебе всю ніч так котом несло... — тихо вколола Пенелопу Кася.

— А від тебе — Ясиковою піжамою, — не уступала подрузі в ядучості Пенелопа. — До речі, як усе пройшло?

— Подивися на свого Ясика і все зрозумієш!

Ясноспів сидів на лавочці під виноградом і настроював гітару, мугикаючи під ніс пісеньки Ероса Рамазотті.

Пенелопа зацікавлено споглядала разючі зміни в його поведінці, настрої і навіть зовнішності. І це все лише за одну ніч!

— А як його «ерос»? — поцікавилася вона в подруги.

— Ерос як ерос, — стинула плечима та, а потім оживилася. — Спочатку він був якийсь «розмазотті», а потім, як увійшов у смак, то вийшов такий «оргазмозотті», що його «банд-ерос» «розламазотті».

— Ясно.

— А у вас що? Як там твій цар Ітаки?

— Що тобі сказати? Мій цар Ітаки був у своєму репертуарі. Він так вибебехував на мені сиртакі, що свекрушин Вуйцьо з переляки зробив на її ліжку каки!

Цього разу подруги не засміялися. Вони перезирнулися, підморгнули і потисли одна одній руки.

Вони їхали електричкою Стримбір-Львів. Усією компанією. Біля вікна сидів, захоплено споглядаючи пейзажі і мугикаючи собі під ніс несерйозні мелодії, Ясик. Біля нього дрімала Кася, а поряд з нею, поклавши голову їй на коліна, спав малий Бодя, відкривши рота. Навпроти татка біля вікна сиділа Мартуся, колупаючи в носі, за нею, заплющивши очі, Одіссей і, нарешті, схилившись йому на плече, замріяно усміхалася Пенелопа.

Життя було прекрасне. Вона була молода і красива, вона була бажана і кохана. І головне — все її щастя налагодилося без особливих втрат. «Чи, може, я помиляюся? Чи, може, я переступила ту межу, за якою починається падіння? Якщо це вільне падіння, то нехай починається!»

Несподівано хтось легенько торкнув її за руку. Вона підняла очі й зустрілася поглядом з кимось дуже знайомим і рідним. Над нею нависло кругле обличчя з круглими окулярами і «ленінською» борідкою. Пенелопі стало соромно за те, що колись вона подумки назвала його «старим збоченцем».

— Я за вас дуже ядий! — привітно усміхнувся їй лікар. — Ви п'явильно зйобили, що дослухалися до моєї пояди!...