Прекрасна чаклунка

Останні слова сердеги Камілло

Веселий папа з роду Боргезе, чиїм гербом був кумедний дракончик, той повнокровний височезний чолов’яга, що часто сміявся й любив пити вино і що його ми протягом розповіді про Петра Куканя з Куканя взнали як людину дуже симпатичну, помер на самому початку тисяча шістсот двадцять першого року, коли Петр Кукань іще сидів у замку Іф. Історично доведено, що причиною папиної смерті була звістка про перемогу католицького війська над чеською протестантською армією на Білій горі 8 листопада 1620 року: з превеликої радості його, майже сімдесятирічного діда, побив грець.

Це, кажемо ми, відомий, історично доведений факт; одначе невідомо, як саме папа виявив свою самовбивчу радість. Його особистий секретар, вродливий кардинал у червоній мантії, підперезаній золотим поясом, хоча й старанно записав радісні цапині слова, але запис той потонув у пилюці таємних ватіканських архівів, тим більше, що для невтаємниченого дослідника був абсолютно незрозумілий. Та для нас, добре обізнаних з Кукановою історією, папині слова цілком ясні, і нема причин не наводити їх тут. Так ось, покійний папа сказав своєю сієнською говіркою:

— Ох, слава богу, тисячу разів слава всевишньому за те, що батьківщина мого любого П’єтро буде очищена від єретичної корости!

Нема чого дивуватися з того, що папа, оскільки вже він був папою, ненавидів усі відміни протестантства, чи називались вони лютеранством, чи кальвінізмом, чи церквою чеських братів, чи анабаптизмом, чи ще як, і називав їх усі єретичною коростою. До цього місця в його словах усе гаразд. Але зовсім безглуздим здається те, що в цьому вияві подяки він згадав Петра та його батьківщину, бо ж, як ми знаємо, це він видав Петра туркам і найняв убивцю, щоб приніс йому в кошику Петрову голову. Тобто поводився, як Петрів найзапекліший ворог; звідки ж тоді епітет «любий», і навіщо він так вирізнив той факт, що першої перемоги католицькі сили досягли саме на Петровій батьківщині?

Відповідь напрошується сама: хоча він не збирався вибачати Петрові його політичні гасконади і тому був змушений удаватись до таких грізних заходів, але самого Петра й далі шанував і любив.

Це припущення підтверджують дальші слова, сказані папою вже на смертному ложі (після першого удару він прожив ще два з половиною місяці):

— П’єтро єдина людина в світі, що ніколи мене не обдурювала, бо йому не дано брехати.

Або:

— Ох, яка священно жорстока незбагненність волінь господніх! Чому бог мене, коли я вже став його намісником на землі, оточив нікчемами, йолопами та шахраями, а П’єтрові визначив життєвий шлях такий, щоб він весь час перетинав дорогу моїм благочестивим зусиллям?

Або:

— Ох, господи, зроби так, щоб душа моя якнайшвидше відлучилась від свого мізерного тілесного притулку, бо я не можу дочекатися хвилини, коли в високостях знову стрінуся з П’єтро, що стоїть поблизу твого престолу, і лице його осяяне тією усмішкою, якою вмів усміхатись лише він і яку б я назвав божественною, якби жив за часів поганської темноти!

Адже папа вважав, що Петр загинув, коли вертався з Франції до Туреччини.

Вродливий кардинал у червоній мантії з золотим поясом записав і ці папині передсмертні слова й поклав їх у теку з написом: «Paulus V., MISC.» — тобто «Miscellanea» — «Різне».

Наступником нашого папи був стариган з багатої болонської родини; пробувши намісником бога на землі два роки, він помер. Після нього на папський престол сів чоловік ще не старий, як на папу просто юнак — п’ятдесятирічний Маффео Барберіні з трьома ґедзями в гербі, яких згодом замінили благороднішими комахами — бджолами, чоловік енергійний, охочий до тривалих прогулянок на свіжому повітрі, так що завжди був у добрій формі, покровитель мистецтв і наук, особливо математики й астрології. Він був невисокий, рухливий, з темною, без жодної срібної нитки борідкою, підстриженою квадратом. Ніколи не хворів. Щоб пов’язати свою діяльність із діяльністю своїх безпосередніх попередників, він переглянув і вищезгадану теку «Miscellanea» Павла П’ятого й так познайомився з його останніми словами.

Будь-хто інший вирішив би, що то просто белькотіння старого склеротика, будь-хто інший, але не наш новоспечений папа, якому, завважимо принагідно, дісталось апостольське ім’я Урбан Восьмий. Він покликав того вродливого кардинала, що й досі обіймав посаду ватіканського секретаря завдяки обізнаності з дипломатичним закуліссям європейських дворів та стилістичній вправності в складанні булл і енциклік, і спитав:

— У вас записано, що сердега Камілло, земля йому пером, перед смертю схвально згадав якогось П’єтро. Може, ви знаєте, хто це такий?

Покійний папа до висвячення звався Камілло.

Завжди прекрасно поінформований вродливий кардинал відповів, що знає дуже добре. Йдеться про П’єтро Кукана да Кукана, про якого свого часу багато говорилось у Ватікані.

— Того Кукана, що став султановим першим радником і підніс над Європою турецьку шаблю?

— Саме так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І повалив Марію МеДічі?

— Так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І підсадив на трон Людовіка Тринадцятого?

Вродливий кардинал тільки мовчки кивнув головою.

— І, ставши герцогом Страмбським, наказав повісити мого далекого родича з Перуджі, такого собі Алессандро Барберіні?

— Про цей Куканів учинок я нічого не знаю, — відповів вродливий кардинал.

— А то один з найпохвальніших його вчинків, бо Алессандро був паскудник, шолудива вівця в нашому роду, — сказав папа. — А чого це про того Кукана нічого не чути? Він помер?

— Про це я не можу подати вашій святості надійних відомостей, — відповів вродливий кардинал. — Проте ймовірно, хоч і не напевне, що він живий, бо недавно його випустили з в’язниці в château d’lf, де він був ув’язнений за наказом французького короля чи, точніше, його фаворита. Це остання звістка про нього, що дійшла до нас.

Папа замислився.

— Треба його розшукати, — нарешті сказав він. — Я його знайду, якщо він живий. Гадаю, що сердега Камілло поводився з ним не так, як треба. Куди там було такому незграбі належно використати Куканові якості, хоча, як бачимо, Камілло добре знав про них. Ніби це з господньої волі Кукан весь час ставав поперек дороги нещасному Камілло! Дурниця. Це залежало від Камілло — спрямовувати Куканові кроки куди слід. О, як попаде він у мої руки, аж тоді стане тим, до чого був призначений і що сам не зумів здійснити: миротворцем і воїном за святе діло.

І негайно ціла армія слуг церкви, незліченні добре навчені й бистрозорі шпигуни в рясах усіх барв і кроїв, у сутанах чорних, лілових та пурпурових, а також і в мирянській одежі — міщанській, шляхетській, селянській — і навіть у жебрацькому лахмітті, серед них багато й жінок усякого віку й суспільного становища, і не лише в католицьких землях, а й у протестантських, православних та мусульманських, з волі святого отця дістали завдання непомітно, але тим пильніше розшукувати ще молодого чоловіка, який, можливо, зберіг своє ім’я П’єтро Кукан да Кукан, а можливо, й прибрав інше, як робив уже не раз; на вигляд він високий, стрункий, смаглявий, темноволосий і темноокий, вродливий, дуже вправний фехтувальник та стрілець і дотепний сперечальник. Особлива прикмета — на лівій руці нема підмізинного пальця. Якщо він живий, то, можна гадати, має високу посаду або десь у війську, як блискучий полководець, або при котромусь з європейських дворів, бо це людина винятково обдарована всілякими чудовими фізичними й духовними якостями, а тому не може надовго зникнути в сірій безіменній масі.

Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, — Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.

Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.

Герцог на те байдуже зауважив:

— Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.

— Це не він, — сказав папа. — Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.

— Належати до моєї палацової варти — це не таке вже незначне становище, — заперечив тосканський герцог.

Папа з досадою пирхнув.

— Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?

— Певен, — відповів герцог. — Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.

— То це він! — вигукнув папа. — А який він із себе?

Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову — підборіддя знов розгладилось, — і відповів:

— Із себе він цілком звичайний.

— Високий? — допитувався папа.

Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.

— А ще який? — спитав він. — Має божественну усмішку? Вродливий?

Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.

— Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом — англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking[7].

— Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? — Handsome чи good-looking? — спитав папа.

— Цього я не можу визначити, — відповів герцог. — Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.

— Отже, парадний хлопцюга, — сказав папа. — З вами, пане, говорити — як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?

— Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав — химерне ім’я.

— Ви з ним розмовляли?

— Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.

— І він вас не здивував своєю красномовністю?

— Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу — адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.

— Кажете, він каліка? — з жалем перепитав папа. — А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?

Герцог випнув груди.

— З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?

— Прикро, — погодився папа.

— Отак і з моїм П’єтро да Куканом, — сказав герцог. — Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.

— Тоді це він, напевне він, — зрадів папа. — Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.

— Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, — чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.

Top-secret

Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський — з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік — парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний — з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.

Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.

— Я до послуг вашої святості, — сказав він.

Невідповідність між цими словами і його незворушним обличчям розгнівала папу, і той визвірився:

— Ще б пак не до послуг, коли моїй святості заманулось викликати вас перед свій престол для суворо таємної аудієнції. До послуг, до послуг! Дуже люб’язно, але щось не видно, щоб ви дуже квапилися до тих послуг, дуже нетерпеливились. Що ви робили тих сім років, поки я вас шукав, у якому пеклі ховалися?

— Я не насмію, — відповів Петр, — утомлювати вашу світлість переліком своїх нікчемних вчинків, що заповнили ті сім років, коли ваша святість, як я вперше чую, зволили шукати мене. Як приклад і доказ нікчемності мого життя в цю останню пору наведу хоч би те, що я деякий час був сіу.

— А що це таке — сіу?

— Плем’я північноамериканських індіанців, — пояснив Петр.

— А чого ви не брались до діла?

— Чи смію спитати вашу святість, до якого?

— До війни, до європейської війни! — сказав папа. — Чого ви, що свого часу зуміли вхопити в свої руки всю потугу османської імперії, в цій війні не стали кимось таким, як ваш земляк Альбрехт фон Вальдштейн: він же до війни був ніщо, а у війну став он яким паном! Чи міг я здогадатися, що ви закисли в якійсь ідіотській палацовій варті герцога Тосканського? Що з вами? Ви нездорові?

— Здоровий, — відказав Петр. — Але мене спіткало щось гірше, ніж хвороба: я втратив мету й сенс життя.

— А чому, дозвольте спитати? Які були той сенс і мета, що ви їх зволили втратити?

— Відвернути цю війну, на яку, за словами вашої святості, я мав піти й зробити на ній кар’єру. Те, що я зробив у Туреччині, було однією з моїх спроб. Але доля поглумилася з мене, і я не тільки не відвернув війни, а навіть не довідався про те, що вона почалася.

— Бо сиділи в замку Іф.

— Так, бо сидів у замку Іф. А коли опинився на волі, все було в повному розпалі. І я, ваша святосте, не хотів братись до того діла, бо обидві супротивні сторони мені однаково огидні: і католицька, й протестантська. Я дійшов висновку, що нема ремесла ганебнішого за ремесло вояка. А що я більше ніяким ремеслом не володію, то, повернувшись недавно на свою другу батьківщину, до Італії, я й найнявся на таку скромну й непомітну службу, яку лишень міг знайти. Оце, ваша святосте, моя відповідь на ваші запитання й моя сповідь.

— Гаразд, прокажіть п’ять разів отченаш і п’ять разів «богородицю», і я відпускаю вам гріхи, — сказав папа. — Ваші слова, сказані у вічі проводиреві християн-католиків, що католицька сторона вам так само огидна, як і протестантська, справді гідні П’єтро да Кукана: говорити зухвало — привілей правдомовного шаленця. Але ваші міркування мають одну кардинальну хибу. В цій війні вже давно йдеться не про релігійні справи, а тільки про державні й політичні. Приклад: я, проводир усього католицтва, — ворог католиків-Габсбургів. Католицька Франція, точніше — кардинал Рішельє, веде переговори з протестантською Швецією. Мій попередник, що так вас уподобав, радів поразці протестантської Чехії, та якби він не вмер тоді зразу, ця радість швидко б розвіялась.

Папа встав і почав міряти залу легкими, пружними кроками натренованого ходака.

— Отак-то, любий мій, — говорив він. — Коли зіткнуться мирські цілі двох держав, релігійні моменти відступають назад. Земні інтереси мають більшу силу, ніж духовні й тогосвітні; cosí é la vita[8]. Правда, бувало вже, що владар волів пожертвувати своєю землею й своїм народом, аби ні на п’ядь не відступитися від повинності перед богом. Таку поведінку ми слушно називаємо похвальною, одначе її наслідки бувають катастрофічні. Запам’ятайте добре ці думки, ви їх не часто почуєте, молодче. Про що мені, кінець кінцем, ідеться? Зараз я вам скажу. На вашу думку, обидві супротивні сторони однаково огидні. Помиляєтесь. Огидні тільки Габсбурги, і якщо їх рознесуть на кінських копитах, утопчуть у порох, то ця війна не буде марна.

— Такі думки були й у мене, — відказав Петр, — коли я тринадцять років тому прибув до Франції, щоб відібрати владу в королеви-регентки, бо та тягла руку за іспанськими й австрійськими Габсбургами. Але в устах вашої святості ці слова мене дивують. Адже ясно як білий день: коли католиків-Габсбургів поб’ють, переможе протестантська сторона.

— Я вам ще раз кажу: в цій війні йдеться вже не про релігію. Що там протестанти! Це просто фанатики, які рано чи пізно отямляться. Вся річ у Габсбургах, і тільки в Габсбургах. Адже не можна дозволити, щоб у одній родині були два суверенні монархи й кілька десятків принців і щоб вона необмежено володіла половиною Європи. Рішельє думає так само, як і я, а його знаменитий отець Жозеф мало не постоптує отих своїх босих товстоп’ятих ніг, щоб за всім устежити й бути всюди, де треба втрутитись і вчасно кинути оте слушне слівце, що часто робить більше, ніж атака десяти полків кінноти. І тільки пан П’єтро Кукан да Кукан дозволяє собі таку розкіш: стояти осторонь, склавши руки.

Папа замовк і без кінця ходив та ходив по залі, заглиблений у думки, видимо невеселі, бо супився й час від часу вимовляв сам до себе нечутні слова — здавалось, гостро осудливі.

— Та коли зважити все це, — сказав він трохи згодом, — то ви поводились правильно й порядно, і з мого боку було безглуздям сподіватися, що людина, про яку сердега Камілло заявив, ніби вона не вміє брехати й шахраювати, побіжить на цю брудну війну робити кар’єру. Гаразд, П’єтро, гаразд, я розумію вас і схвалюю вашу поведінку. Ви не хочете скористатися з паскудств цієї війни для своєї вигоди, і це робить вам честь. Але чому тоді ви не спробуєте її зупинити?

— Бо не вважаю за можливе, — відповів Петр.

— Цікаво знати, чому?

Петр трохи помовчав, тоді відповів:

— Що таке ця війна? Яким чином світ міг дійти до неї? Наше суспільство занадто бідне, аби ще й воювати. І все ж війна триває. Саме через те, що наше суспільство бідне, владарі змогли за іграшки зібрати солдатів і почати війну. Але через цю ж таки бідність владарі не можуть виплатити платню цим солдатам і розпустити їх по домівках. Через це війна триває, і що довше вона триває, то тяжча стає бідність і то більша — неможливість скінчити війну, і так далі. Це не війна, а хронічна хвороба.

— Гай-гай. — відказав папа. — Наш знаменитий П’єтро Кукан да Кукан пристав до тих пришелепуватих мудрагелів, котрі з поважною міною доводять, ніби неможливо, щоб птах літав, бо сили його крил замало, щоб підняти його вагу, і стоять на своєму, незважаючи на те, що птах не визнає їхніх тверджень і літає. Отак і пан П’єтро Кукан да Кукан заявляє, ніби ця війна не може скінчитись, бо нема чим заплатити солдатам і не можна відпустити їх додому, бо їхні домівки спалені й зрівняні з землею. Не так, не так, друже мій. Людина — створіння підле й хиже, але завдяки провидінню господньому ці якості в ній обмежені. Людина може запаскудити ставок, але не може запаскудити моря. Хоч скільки влийте в нього нечистот, воно зостанеться чисте. Людина може просмердіти повітря в своїй оселі, але не зуміє просмердіти повітря на всій землі. Напустіть у небо хоч скільки диму, дмухне вітер — і диму нема. Людина може розпалити війну, але не може зробити так, щоб війна тривала вічно. Так, так, і ця війна колись скінчиться, і навіть більше, настануть часи, коли старих вояків, що оповідатимуть про її страхіття, як то люблять старі вояки, люди сахатимуться, а молодь з них глузуватиме, як із нудних балакунів. Але годі теревенів. Я вас розшукував кілька років, бо все про вас знаю і ви мені потрібні; тож коли нарешті розшукав, я вас просто так не відпущу. Йдіть до мене на службу.

— Я ж служу в герцога Тосканського, — нагадав Петр.

— Герцог Тосканський без вас обійдеться. Він навіть не знає, що ви за людина. Ваші сили шкода марнувати в його особистій варті. Я маю для вас поважне діло.

— Чи смію спитати, яке?

— Питайте. Але насамперед скажіть, як ви ставитесь до цісарського генералісимуса, Альбрехта фон Вальдштейна.

— Хоч я з пошаною і вдячністю взяв до відома заперечення вашої святості, — відповів Петр, — але не можу зректися свого твердження, що ця війна — хронічна хвороба. Так ось, мій негідний земляк Альбрехт фон Вальдштейн зі своєю чудовною військовою кар’єрою — один із симптомів цієї хвороби.

— Вальдштейн це не симптом; Вальдштейн — конкретна особа, яка відіграє в цій війні конкретну роль, і багато залежить від того, чи він її дограє і як дограє. Альбрехт фон Вальдштейн — людина надзвичайно здібна й кмітлива, і єдина його вада — те, що він стоїть з неправильного боку барикади.

— В цій війні я не бачу правильного боку барикади, — заперечив Петр.

— І я не бачу, — погодився папа. — Але я знаю, який бік явно й бёзперечно неправильний: це той, з котрого стоїть Габсбург. А Вальдштейн організував Габсбургові величезну армію і виграє для нього бої. Вальдштейн — рушій цієї війни. Нагадаю вам між іншим, що це він зрадив ваш народ і він-таки власного рукою заколов вашого полковника, коли той відмовився виконати його підлий наказ і перевести своїх солдатів на бік ворога. І він-таки вкрав скарбницю моравських станів і, як цуцик, приніс її до ніг цісареві у Відень. Сьогодні ці подробиці вже мало важать з погляду світової політики, але гадаю, що особисто для вас вони навіть вельми важливі й не дуже симпатичні. То скажіть мені, мій good-lооkіng, ви б не мали охоти обламати роги Вальдштейнові?

Папа задоволено відзначив, що Петр від цих слів густо почервонів.

— Охоти б не забракло, ваша святосте. Охота знайшлась би. Але я не вважаю це діло здійсненним.

— А чому? Скільки я про вас чув, ви не вмієте не лише брехати, а й вимовляти слово «неможливо».

— Я справді колись не знав цього слова, — погодився Петр, — але нині я його вже знаю. Життя навчило мене, що це уявлення відповідає чомусь аж страх реальному. Отож, щодо Вальдштейна, то я вважаю його становище непохитним. Очікується вторгнення шведів. Цісар заборгував Вальдштейнові величезні гроші.

І добре знає, що без Вальдштейна армія розсиплеться, а він стане безсилою маріонеткою в руках своїх союзників, передусім Максиміліана Баварського.

— Іншими словами, — підхопив папа, — Вальдштейн піднісся так високо, що має дуже скоро впасти, бо чим більші його успіхи, тим більша буде й зненависть до нього. Скільки я знаю, ви на собі пересвідчились у слушності цього парадоксу, бувши першим міністром турецького султана. Та годі слів. Те, що я вам зараз відкрию, таке дражливе, таке конфіденційне, що його не повинен почути жоден з благочестивих службовців священної курії — вони ж, як у нас заведено, тепер підслухують під дверима. Це таємниця така велика, що я не насмілюся сказати її вам навіть пошепки, бо, може, в котрогось із тих благочестивих мужів, які нас підслухують, такий тонкий слух, що він усе ж розчує дещо, або такий гострий зір, що він, дивлячись на мене крізь дірку для ключа, вгадає мої слова з руху губів. Тому я напишу вам усе.

І папа сів до високого стола й почав швидко — бо він усе робив швидко — писати великим розмашистим письмом.

— Це справді top-secret, — сказав він, дописавши, й полоскотав борідкою пера ліве вухо. — Таке суворо таємне, що, власне, ви мали б спалити записку, ще й не прочитавши її. Та оскільки це нічого б не дало, я мушу покластись на те, що ви не розляпаєте таємниці, й погодитися, щоб ви спалили її, прочитавши. Кінець кінцем, навіть як і розляпаєте, нічого не станеться, бо ви людина така незначна, що ніхто не повірить, ніби такі відомості — і які відомості! — ви здобули з надійного — та ще якого надійного! — джерела, а не вигадали сп’яну. Отож зараз ви станете одним з трьох найкраще поінформованих людей у світі. Перший — Рішельє, що знає всі подробиці цієї справи, бо сам до неї причетний (його патер Жозеф тепер у Регенсбурзі), другий — я, що знаю тих подробиць трохи менше, а третій — П’єтро Кукан да Кукан, що знає тільки голий факт; але й цього досить.

Він подав Петрові свою записку, і Петр прочитав;

«На з’їзді курфюрстів у Регенсбурзі йдуть таємні переговори про усунення Вальдштейна. Цісар жадає від курфюрстів, щоб обрали його сина римським королем, Курфюрсти згодні — з умовою, що він пожертвує Вальдштейном, Цісар викручується, але все свідчить за те, що він піддасться натискові курфюрстів, Та є одна заковика: Вальдштейн сам оселився поблизу, в Меммінгені, і, як довідається, що кують проти нього, рушить походом на Регенсбург, Хоч він з голови до ніг проїдений пранцями, бо замолоду навідував борделі частіше, ніж слід, одначе має ще досить завзяття й розуму, щоб лишитись господарем становища. І хай курфюрсти виступають проти нього одностайно, його престиж такий великий, що, як він з’явиться в Регенсбурзі, всі, і цісар перший, присядуть, а Вальдштейнове становище ще зміцниться. Ваше завдання, П’єтро, — перешкодити Вальдштейновому походові на Регенсбург».

— Скрутіть цей аркуш дудочкою, письмом усередину, — сказав папа, коли Петр дочитав; тоді смикнув за шнурок дзвінка, в який дзвонив сердега Камілло, коли хотів вина. Зразу ввійшов служник із свічкою в правій руці й срібною тацею в лівій.

— Спаліть цей папір, — наказав папа. — Над тацею. А попіл розімніть пальцями.,

Петр послухався.

— Ну, що? — спитав папа, коли служник виніс попіл його неймовірної записки. — Ви вважаєте моє завдання реальним — здійсненним, кажучи по-вашому?

Петр відповів:

— Оскільки я не маю сумніву, що інформація, яку ваша святість зволили мені дати, правдива, то вважаю завдання здійсненним, але дуже важким і складним.

— І це вам не подобається? — спитав папа. — А я вважав, що людей вашого штибу труднощі скорше приваблюють, ніж відлякують.

— Я не боюся труднощів, — сказав Петр. — Тільки дозвольте мені, ваша святосте, висловити шанобливий подив перед делікатністю й гуманністю ваших методів, цілком відмінних від тих прямолінійних способів, до яких удавався попередник попередника вашої святості.

— Сердега, Камілло? — здогадався папа. — Які це прямолінійні способи ви маєте на увазі?

— Я на власній шкурі відчув, — сказав Петр, — що, коли цьому святому мужеві хтось заважав, він наймав чоловіка, щоб зняв з тої людини голову й приніс йому в кошику.

— І цей метод, — відказав папа, — попри всю свою традиційність і здорову лапідарність, не вільний від складностей. Це ми бачимо хоч би з того, що в вашому випадку він не досяг мети. Але головне й насамперед — він годиться не завжди й не всюди. Так, у нашому випадку він був би зовсім не до речі. Не можна, щоб Вальдштейн помер на вершині могутності й слави й зоставив по собі шкідливу легенду. Ні, Вальдштейна треба не вкоротити на голову, а повалити на коліна, Спробуєте?

— Не тільки, — відповів Петр. — Зроблю.

— Отаку мову я радий чути, — сказав папа. — Даю вам своє благословення й обіцяю ревно молитись за вас перед тим, хто прихильний до відважних і справедливих. Гроші маєте?

— Маю деякі заощадження, — відповів Петр.

— Однаково, я накажу виплатити вам двісті золотих, щоб ви не забували, що це справа моя, а не ваша, і що ви мій агент. Може, я вам час від часу, коли буде треба, передаватиму поради й підказки через своїх людей. Ви їх упізнаєте по гаслу «Пантарай».

— І хто ж це буде? — спитав Петр.

— Ще не знаю. Може, старець на вулиці смикне вас за плащ і шепне: «Пантарай». Або котрийсь генерал, або чернець, чи кардинал, чи маркітантка, чи, може, навіть ґава над головою у вас прокаркає «Пантарай», — якщо не золота рибка вистромить з води голову й пробулькає це слово, Та хто б то не був, а як скаже: «Пантарай», — не сумнівайтеся, це моя довірена особа. Ясно?

— Ясно, — підтвердив Петр.

— Браво, — похвалив папа. — Тепер я ще накажу, щоб написали до Вальдштейна листа; з цим листом він прийме вас на службу.

— Боюся, що я не розумію вас, найсвятіший отче, — сказав Петр. — Я гадав, коли я вже не на службі в тосканського герцога, то служитиму у вас, бо ви самі так сказали,

— Ви що, блекоти наїлися? — вигукнув папа. — Чи з гілляки впали? Само собою зрозуміло, що ви тільки про людське око підете до нього на службу, Бо як же інакше ви наблизитесь до нього?

Петр різко похитав головою.

— Я не можу стати на службу до людини, проти якої маю ворожі наміри.

Папа аж застиг з подиву й хвильку дивився на Петра мовчки, розтуливши губи, а тоді вимовив повільно, півголосом:

— Sangue di Bacco![9] Такого ще світ не бачив і тут ще такого не бувало, щоб якийсь авантюрист без дому й без імені давав главі всього християнства урок християнської чесноти! Але як же я маю картати його чи навіть карати за ті риси, які так імпонували сердезі Камілло і за які я велів розшукувати його по всій Європі! — Потім папа голосно додав: — Негайно вирушайте. Ви вже стільки років згаяли, що маєте багато надолужувати в цій війні. Fila! Fila! Гайда!

На шляху до Меммінгена

Як твердив папа в своєму top-sekret-ному повідомленні, герцог Альбрехт фон Вальдштейн, чи то Альбрехт з Вальдштейна, як його називали в Чехії, бажаючи бути поблизу Регенсбурга, де засідав великий з’їзд німецьких курфюрстів, оселився зі своїм двором у швабському місті Меммінгені. І до цього Меммінгена долиною бистроводої річки Іллеру, що, витікаючи з крижаного серця Альп, мчить стрімголов через Верхню Швабію, їхав на невеликому конику північно-африканської породи, за свою жвавість дуже популярної в ті неспокійні часи, Петр Кукань з Куканя — одних з трьох найкраще поінформованих людей у світі.

Ті краї на сторіччя раніше були ареною кривавих селянських повстань, але ця війна ще не зачепила їх, отож Вальдштейн, окрім усього іншого, оселився тут ще й тому, що, за його брутальним виразом, «там є що жерти». Невеличкі спадисті лани між скелями та кам’янистими пагорками були добре оброблені; села на видноколі, оселі гарно побілені, не спалені, низенькі огорожі та мури не повалені, містки й кладки не позривані, все як годиться і як би мало бути завжди. Крила вітряків на пагорках звільна обертались під гарячим вітром, на пасовиськах квітнули альпійські дзвіночки та скромна зіновать, біля потічків голубіли гірські незабудки, в розколинах скель стелився ломикамінь, що може зцілювати дев’ять хвороб, а десяту проганяти. Звідкись із бічної долини чувся дрімотний передзвін коров’ячих дзвіночків. Але Петр добре знав, що ця люба картина божого світу нетривка й оманлива: коли війна вкрила всю Центральну Європу, наче вошива кінська попона, то тут, у цих краях, на тій попоні була дірка, яка могла завтра затягтись або від корчів недужої частини світу пересунутись на інше місце. Тому він — на відміну від свого коня, що раптом сахнувся вбік, — не дуже здивувався, побачивши серед того ельдорадо за поворотом шляху трупи — один жіночий і два чоловічі.

Мертва молода селянка лежала в кущах у гротескно-безглуздій позі лінивої дами, що розляглась у шезлонгу: руки ледь розкинуті, ніби зіперті на обтягнені бильця, а обличчя з моторошним кокетством схилене до правого плеча. Обидва мертві чоловіки у військових мундирах, що їх здібний до комерції Вальдштейн шив для своєї армії у своєму фрідландському маєтку в Чехії з витканого там-таки сукна, і в грубих піхотинських черевиках, шитих там-таки, очевидно належали до пекельного кодла мародерів, що хоч і втекли з регулярної армії, але й далі — разом з грабіжниками-професіоналами, ожебраченими селянами, маркітантками та повіями — роїлись поблизу військ, як хмара ґедзів над чередою. Одному з мерців, видно, всадили лезо між лопатки саме в ту мить, коли він тесаком розпорював жінці оголений живіт; другому, що в останню хвилину життя стояв трохи віддалік, наполовину зітнули голову ударом ззаду. Шабля його зосталась у піхвах, а руки й після смерті були закладені за спину. На дубі сойка чистила дзьобом пір’я. Чорна коза, тягнучи за собою товсту мотузку, обв’язану їй круг шиї, паслась недалеко і час від часу звертала косі очі до своєї нерухомої хазяйки, що весь час усміхалась, вищиривши закривавлені молоді зуби: губи в неї були відрізані. Все це нагадувало котрусь із поширених тоді гравюр, що зображували рої всякої пекельної нечисті: попереду мерзенні демони з цапиними рогами та свинячими рилами, довкола них літають сови й кажани, далі ожилі мертвяки з репнутими черевами, відьми, чортенята, черви, змії, жаби, скорпіони, стоноги в якомусь огидному безглуздому танку, а позаду — чистенький краєвид з хатками, грайливими потічками та корівками на луці.

Як же воно сталось? Відповідь неважко було знайти: обидва харцизяки, що зґвалтували й замордували молоду пастушку, ненадовго пережили свій мерзенний, але в ті часи звичайний вчинок. Невідомий месник, напевно дворянин, що, як і Петр, простував у Меммінген до головного штабу генералісимуса Вальдштейна, на місці скарав обох душогубів. Кров на трупах ще не засохла, отже, месник недалеко. Добре було б наздогнати його, бо вдвох їхати веселіше; і Петр пустив коня прудким клусом.

Та, проїхавши милю чи півтори, замість невідомого месника, якого хотів наздогнати, він угледів ще одного мародера, достоту схожого на тих двох, що тепер лежали нерухомо біля своєї жертви. Вигляд у нього був так само здичавілий, він мав на собі такий самий мундир та черевики і, так само як і вони, був неживий — забитий ззаду ударом леза в серце. Як і їх, смерть спіткала його несподівано, бо він ще й мертвий курив, тобто стискав у зубах череп’яну люлечку.

Отак тінь невідомого месника, вигаданого Петром, розтанула. Видно, тут була банда дезертирів, які десь щось гуртом украли, а втікаючи, вбивали один одного. Той злочин, який вони мимохідь учинили над молодою пастушкою, не мав нічого спільного з їхньою головною метою: втекти з багатою здобиччю. Мертвий курець біля дороги був одним з них, а ті, котрі пережили своє пекельне шаленство, ще йшли десь попереду — несли здобич. Скільки їх — троє, чи четверо, чи й більше, — Петр не міг знати; він тільки знав, що його обов’язок покарати душогубів, бо інакше його життя, що набуло нового сенсу, знов той сенс утратить. І він швидко рушив далі.

Майже зразу виявилося, що вбивць, які лишилися живі, не троє, як він гадав, і не четверо чи більше, а всього двоє, і вони не поспішали вперед, а затримались на місці — билися між собою, намагаючись довершити своє злочинне діло: замордувати один одного. Петр іще здалеку почув їхні хрипкі голоси й брязкіт зброї.

Він сплигнув з коня і обережно, щоб не сполохати їх, вів його на поводі узліссям, поки незабаром побачив обох, червоних з натуги й запалу: вони махали шаблями, наче дрючками, безглуздо виморюючи себе мавпячими стрибками та ревом, злі й почварні, дикі й безтямні.

— Ось тобі, ось тобі! — горлали вони, сопучи й хекаючи. — Я тобі покажу, свинюко! — Здайся, здохляко! — Аякже, аякже! — отак вони лаяли й паплюжили один одного, не вміючи дати вираз своїй ненависті ні вправними ударами шабель, ані витончено-їдкими образами, і Петр, спостерігаючи їхнє незугарне фехтування, мимоволі з прикрістю згадав одного благородного італійського герцога, що в своїй задумливій мізантропії порівнював людину не з Аполлоном Бельведерським, не з Давидом різця Мікеланджело, не з Сократом, що перехиляє келих цикути, аби виконати закони свого краю, а саме з отакою злою, дурною мавпою. Отож ці двоє шимпанзе в солдатських мундирах були образом людини в її найглибшій деградації, а двобій їхній був не сутичкою двох хижаків, а бійкою двох упрілих скаженюк, що безглуздо вили від люті. Ще добре, що ця відворотна сцена не тривала довго: сопіння та хекання горлорізів раптом перервав зойк болю, що пролунав напрочуд дзвінко й по-людському; нижчий та кремезніший з бандитів упав навколішки з розтятим плечем і сперся на землю долонями. Другий, про чию комплекцію зараз не варто й згадувати, бо він теж за мить піде на той світ, добив його — це він того дня, мабуть, робив не вперше, — встромивши йому шаблю між лопатки; тоді якось дивно, по-конячому заіржав крізь, ніс і, вихопивши кривого ножа, зрізав з пояса в убитого гаман. У ту хвилину Петр виступив з кущів і послав падлюці кулю просто в лоб.

Гаман, що його бандит любовно притискав до серця, був повний золотих іспанських червінців, званих «пістолями»; у Німеччині в ті часи, коли срібні гроші знецінились на десяту частину, ті пістолі були улюбленою монетою панства. Петр запхав гаман у кишеню і, знічев’я міркуючи про те, що негідник, власне, уникнув кари — бо смерть спіткала його в хвилину найвищого блаженства, коли він вважав себе остаточним переможцем усіх своїх приятелів і єдиним володарем їхньої спільної здобичі, — сів на коня й поїхав далі.

Звісно, Петр не збирався привласнювати забрані в грабіжника гроші, а хотів при нагоді витратити їх на: добрі діла, коли треба буде комусь допомогти, — так ці гроші хоч трохи врівноважать страхіття, що сталися через них. Тому, в’їхавши до міста Кемптена, де хотів переночувати, він кинув одного золотого в капелюх жебракові, що благально здіймав до нього вкриті виразками руки.

Чаклунські штучки

Кемптен, чи Камбодунум стародавніх римлян, перлина поріччя Іллеру, лежав і досі лежить над річкою на рівнині, з заходу оточеній сніжно-білим вінцем гір. Місто складалося з двох суміжних, але розділених муром і незалежних частин. Західна, звана Старою, ця перлина Швабського союзу, була самостійним імперським містом, і нею правила міська рада; а східна, звана Новою — хоча вже налічувала мало не дев’ятсот років від свого заснування, — була столицею абатства-князівства й підлягала бенедиктинському монастиреві святого Гавла, настоятель якого, за традицією ненависний усім, мав титул імперського князя. Жителі Старого міста держались реформації, монастирське Нове місто було суворо католицьке. Старе й Нове міста ненавиділи й ревнували одне óдне; управа Старого робила все на злість управі Нового, і навпаки.

Війна зачепила обоє міст лише тінню: полки цісарської армії стояли за день-два форсованого маршу, але тут уже дедалі частіше з’являлись невеликі загони грізно-самовпевнених озброєних людей, невідомо чиїх; проїздячи через обидва Кемптени з півночі на південь і з півдня на північ, вони зупинялися там їсти й пити і, хоч поки що за все справно платили, одначе наганяли на мирних міщан жах, тому всюди — на вулицях, базарах, по корчмах — точилися неспокійні балачки, підживлювані страшними чутками про семихвосту комету, що з’явилась над недалеким Аугсбургом, та про мерців, що напередодні останнього суду встають і танцюють на власних могилах, та про упирів і вовкулаків, що виють у лісах, радіючи майбутнім кривавим бенкетам.

У Старому місті Петр подався до заїзду «Золоті терези», найкращого в Кемптені, але господар сказав, що вільного місця нема й на горищі, бо все позаймало подорожнє панство — офіцери та дипломати. Одному баварському графові постелили на більярдному столі, почет його переспить у стодолі, під стріхою каретні ночуватиме шестеро драгунів, а челядь заїзду нап’яла собі намет на току, щоб звільнити свої ліжка для постояльців. Та коли Петр, добре знаючи такі балачки, твердо заявив, що він не якийсь там злидень, аби канючити місце, де прихилити голову, і не рушить звідси, хоч би довелось потрощити на цурки весь цей нікчемний заїзд, тоді господар, розпізнавши в ньому високородного кавалера, з яким не варто сперечатися, сказав довірчо, півголосом:

— Я б вам, пане, радий догодити, і є така змога, бо я маю одну кімнату з двома ліжками, де зайняте лиш одне, та лихо в тому, що ту кімнату найняв один панич, він хоче там зоставатися сам і начисто заборонив мені приводити туди другого постояльця.

Петр усміхнувся.

— Що ж то за панич такий дуже пишний? Принц королівської крові? Чи син самого Вальдштейна?

— Може, й так, бо він чех, як і Вальдштейн, а в паспорті в нього записано, що він їде до Вальдштейна в Меммінген з дипломатичним посланням, — відказав господар. — Це справді великий пан, йому нічим не догодиш, на всіх кричить, на всіх замахується. Нічого не боїться — видно, за ним стоїть хтось могутній.

— Відведіть мене до нього, я з ним побалакаю.

— Це важке діло, бо він замкнувся в своєму покої. Але він замовляв півкварти вина, то я понесу йому сам, ось як принесе служник із погреба, а ви, коли насмієте, можете прослизнути в двері за мною.

— Мабуть, насмію, — запевнив Петр. — А як звати того лорда?

Корчмар подивився в книгу записів постояльців і сказав, що той панич записався як Любош з Лібуші й приїхав із чеського міста Прахатиць.

Петр, як і слід було сподіватися, справді насмів і навіть не прослизнув до кімнати за спиною в господаря, як йому було сказано, а ввійшов перший, ступаючи широко й рішуче, тільки-но клацнув ізсередини ключ, і, обдарувавши здивованого юнака, що стояв біля дверей, осяйною усмішкою, віддав йому уклін, такий елегантний і низький; що аж замів підлогу півнячими перами свого крислатого капелюха.

— Я Петр Кукань з Куканя, ваш земляк, пане Любош з Лібуші, — промовив він по-чеському, — а що мені давно вже не траплялось нагоди поговорити рідною мовою, то я дозволив собі завітати до вас, щоб запевнити в своїй щирій приязні, а головне — попросити однієї послуги, як бачу, цілком здійсненної: ви, один, маєте двоє ліжок, а я, теж один, не маю жодного.

І розмашистим рухом лівої руки Петр показав на двоє пишних старонімецьких ліжок, приставлених одне до одного й вивершених щедро набитими перинами.

Молодий Любош з Лібуші був стрункий, білявий, синьоокий юнак, ще без слідів заросту на свіжому обліччі; ніжною напівдитячою вродою він нагадав Петрові його зрадливого друга Джованні, що вже тринадцять років як сконав. Але то було враження суто зовнішнє, бо Джованні в згоді зі своєю паскудною натурою мав звичку ховати очі, а цей Любош дивився незабудковими очима невинно й відверто. Ті очі були великі, круглі і, здавалося, повні сміху, і це добре свідчило про нього. Зате усмішка на устах була відверто зла, і це свідчило про нього погано. Вислухавши Петра, він хвильку мовчки дивився на нього, а потім перевів свої сині очі на господаря, що, поставивши на столик перед ліжком глечик з вином, поквапно відступав до дверей, і промовив різкою говіркою шумавських німців:

— Я ж тобі виразно сказав, лакузо, що хочу ночувати тут сам, і заборонив тобі когось сюди приводити.

— Я, перепрошую, нікого не приводив, цей пан сам сюди вперся, — відказав корчмар.

Ця недотепна вимовка розлютила вже й так лютого юнака до краю.

— А хто йому сказав, що в моїй кімнаті є вільне ліжко? — Ступивши до корчмаря, він уліпив йому лівою рукою добрячого ляпаса. — Це щоб знав, що зі мною жарти погані й мої накази треба виконувати. А тепер щезни і забери з собою цього пана, бо я з ним паскудитись не буду.

Крутнувшись на підборах, він сів за столик, щоб випити вина, та не встиг навіть простягти руку до глечика, бо Петр ухопив його за плече, шарпонув і поставив на ноги.

— Jesusgotte, Herr von Kukan![10] — заволав корчмар.

— Вийди, — наказав йому Петр і по-чеському звернувся до юнака, що, зблідлий від болю, марно силкувався випручатись із залізного стиску: — Молодче, я беру назад щойно висловлене прохання, бо ви не заслуговуєте такої честі, щоб порядна людина щось вам завдячувала. Буде по-вашому, ви зостанетесь самі. Я піду, і вам зі мною не доведеться, як ви сказали, паскудитись. Та спершу я дам вам науку — на жаль, дуже запізнілу, бо якби ви, пихатий і себелюбний шмаркачу, дістали її десять років тому, з неї було б для вас більше користі. Але краще пізно, ніж ніколи.

І, сівши на стілець, із якого щойно підняв юнака, він лівою рукою перегнув його через коліно, а правою вліпив йому сильного ляпанця по заду. Та леле — вмить здригнувся, випростався, ніби доторкнувся до розпеченої плити, і з несподіванки прикусив верхню губу, бо його правиця зіткнулась не з твердим плетивом з кісток, хрящів та тугих м’язів, одне слово — не з традиційним комплектом чоловічої гепи, а з чимсь любо-м’якеньким, тепло-пругким та приємним, що його, завдяки сотням тисяч років досвіду, передаваного з покоління до покоління, чоловіча рука вміє оцінити з одного доторку.

«Селям алейкум, — подумав Петр, — якщо це хлопець, то я — морський змій».

І, відпустивши фальшивого юнака, підвівся. Спочатку він хотів був клепнути його п’ять, десять разів, коли не всі двадцять п’ять, але й того єдиного ляпанця, яким він обмежився, вистачило, щоб Любошеве ніжне, гарне обличчя набрякло кров’ю, ніби ось-ось мало луснути. Круглі очі псевдоюнака заблищали слізьми, і він прошепотів по-чеському:

— Це тобі віділлється, паскуднику!

Таке було перше слово рідною мовою, що його Петр почув за бозна вже скільки років.

Петр відповів, уклонившись:

— Звичайно, віділлється — і по справедливості, бо так годиться, щоб людина спокутувала не лише вчинки, на які штовхнула її лиха воля, а й помилки, спричинені короткозорістю. Тільки-но побачивши вас, я мав би збагнути, що так ревно захищати свій інтимний побут вас спонукало не себелюбство, а зовсім інші мотиви, які порядний чоловік повинен шанувати завжди і за всяких обставин, отже, й у ці огидні часи звірства та насильств. Єдиним слабеньким виправданням мені, ласкава пані, може служити те, що ви грали роль юнака напрочуд переконливо: і ваші біляві кучері, підстрижені так, як у найвитонченіших кавалерів, мають вигляд цілком природний, та навіть і те, що мені — хоч я чоловік не тендітний і ламаю підкови за іграшки — треба було добряче напружитися, щоб перемогти ваш опір, коли я клав вас через коліно, і це все утвердило мене в хибній думці. Та коли поміркувати безсторонньо, воно до певної міри й добре, що так сталось, бо якби легко було впізнати, що ви не юнак, то чи багато пуття було б вам із цього маскараду? Нині таки небезпечно бути жінкою, а ще гірше — самотньою жінкою, в цьому я пересвідчився на власні очі якраз сьогодні.

Ще Не договоривши, він виразно помітив, що лють на обличчі молодої жінки згасає і її круглі очі знов починають сміятись. Та, не бажаючи зловживати впливом власних слів, знов уклонився й додав:

— А поки що дозвольте, пані, побажати вам спокійного спочинку в цю мирну, тиху й теплу ніч.

Узявши капелюх, він рушив до дверей, але вродлива білявка спинила його:

— Стривайте, куди ж ви!

— Може, знайду нічліг десь-інде, — відповів Петр, — а ні, то мені не первина спати в заїзді «Під небесною зіркою», як жартома кажуть французи, коли доводиться ночувати просто неба,

— Устигнете, — сказала вона. — Або ви порядна людина, або ж негідник — третього не буває. Якщо ви порядний, ваше товариство буде мені приємне; якщо ж негідник, то розляпаєте в заїзді, хто я, і тоді сюди вдереться цілий полк п’яних мужлаїв. Ні, ні, коли ви вже опинилися тут, то зоставайтесь, це не найгірше, що могло мене спіткати, бо чи лицар ви, чи волоцюга, а чоловік цікавий і на язик не тупий, тож це буде мені розвага, коли ви зі мною посидите за глеком вина й вечерею.

Вона тихенько підійшла до дверей і рвучко їх відчинила, так що господар, який підслухував під ними, влетів у кімнату.

— Ти, лакузо, — мовила вона до нього своєю шумавсько-німецькою говіркою, — як хоч слово писнеш про те, що тут було, то Вальдштейн накаже прибити тебе за язик до воріт твого заїзду. Принеси-но швидше глек вина, ковбаси, сала й хліба, та ворушися!

— Це означає, що між нами вже мир? — спитав Петр.

— Ніякий не мир, — відповіла вона, — а тільки перемир’я, бо я мстива і коли скажу кому, що сквитаюся з ним, то таки сквитаюся. Життя мене не панькало, тож не знаю, чого б це я мала щось комусь дарувати. За вами в мене буде записаний борг, але поки що все гаразд. Мене звуть Лібуша, а за те, що я нічого не боюсь і нікому не зостаюсь винна, прозивають Кураж.

І подала Петрові руку — маленьку, гарну, але тверду.

Під час їхньої дружньої вечері з’ясувалося, що Лібуша не знала в житті нічого, крім війни, бо те, що було дванадцять років тому, до початку війни, здавалось їй таким давнім і нереальним, що вона майже не вірила в нього. Лібуша скуштувала війни ще перше, ніж та війна почалася по-справжньому, ще до бою на Білій горі, бо цісарська армія, йдучи на Прагу, зайняла Прахатиці й вимордувала всіх жителів — півтори тисячі душ. Загинула й уся родина, в якій виховувалась Лібуша, — порядні міщани, що їм за добру плату віддав Лібушу на виховання один чеський пан, справжній граф, бо вона, щоб знав пан з Куканя, нешлюбна дочка того графа: половина крові в її жилах блакитна. Яка друга половина, вона не знає, та й не дуже цікавиться, бо навряд чи взнала б щось приємне. Лібуша врятувалась від тієї прахатицької різанини лиш тим, що названа мати вчасно перевдягла її хлопцем і звеліла тікати, тож вона, Лібуша, аж до шістнадцяти років ходила в хлоп’ячому й служила біля коней при обозі. А тоді вийшла за драгунського ротмістра і, як вірна дружина, їздила за ним усюди, по всіх постоях та гарнізонах, на всі баталії та штурми, і так би чесно жила до сьогодні, якби він не поліг під Пресбургом. А що було далі, до того нікому нема діла, і хай іде к бісу кожен, хто захоче дорікнути їй, що вона була не з тих маніжених панянок, котрі держать свій віночок на прив’язі, як різник барана, і що вона навчилась не гаптувати шовком, а ворожити на картах та кришталевій кулі. А загалом війна їй до душі, бо на війні не знудишся, а як маєш трохи клею в голові, то можна й підлататись. Вона сама, Лібуша, за ці дванадцять років наскладала чимало, грошенят жовтеньких і біленьких, а як добра господиня й чеська патріотка вкладала їх до одного банкірського дому в столиці королівства, золотій Празі, куди переказувала їх векселями, коли наскладається пристойна купка. Головне — не ловити ґав і держатись армії: нині навіть великі міста з усіма їхніми ровами, валами, мурами та баштами не вбережуть від солдатні, що переходить з місця на місце й дорогою не щадить нікого й нічого, тож найбезпечніше — пристати до неї й гарцювати разом з нею. Ну, а як пан Петр з Куканя? Як він користає з війни?

Петр відповів, що ніяк, бо не хоче мати зиск із нещастя, яке спіткало всю Європу.

— От і сьогодні надвечір, — додав він, — я натрапив у кущах біля дороги на труп згвалтованої й замордованої селянки.

— Ну й що ж? — спитала Лібуша.

— Ну й що ж! — повторив Петр. — Коли Каїн убив Авеля, сам бог прокляв його. А коли сьогодні п’ятеро мародерів для забавки замордували сільську дівчину, бог на це мовчить, а людина, та ще й жінка, тільки каже: «Ну й що ж?» От і все, Лібушо.

— А що я мала сказати? Зойкнути: «Ой-ой!»? Чи «лелечко!»? Чи «от бідолашна!»? Чи мерщій схопитись та бігти до священика, заплатити йому, щоб відправив месу за її душу? А ви це зробили?

— Ні, — відказав Петр. — Облишмо це, Лібушо. Ви дочка своєї доби і не можете почувати й мислити інакше.

— А звідки ви знаєте, що ту дівчину забило п’ятеро мародерів? — спитала Лібуша. — Дивна історія.

— Нічого в ній немає дивного, — заперечив Петр і кількома словами оповів Лібуші свою пригоду з п’ятьма харцизяками, що мордували один одного, поки з них зостався один, а його вже Петр покарав кулею в голову й забрав у нього здобич.

— Тобто ласий шмат, за який побились ті п’ятеро бідаків, попав у чесні руки пана Куканя, і він його залюбки проковтнув, хоч це й суперечить його принципам, бо ж він, як сам казав, не хоче мати ніякого зиску з війни.

Так говорила Лібуша; вона стала чарівною, коли, облишивши вдавати юнака, скинула свій камзольчик і розстебнула комір сорочки, так що її жіноча комплекція стала виразно видна. Але що звабливіша була вона, що солодшими здавались її уста, то сильніший гнів загорявся в Петрових грудях, бо жоден справжній чоловік не може без досади терпіти такі несправедливі закиди, та ще й від жінки, яка йому подобається.

— А що ж я мав зробити? — спитав він, навіть не помітивши, що вжив майже тих самих слів, якими Лібуша відповіла на його докір, і, видобувши з кишені своїх іспанських рейтузів гаман з червінцями, віднятий у зарізяки, кинув його на стіл. — Зоставити в руках у мертвого вбивці? Чи, може, обминути його здалеку, коли він убивав свого останнього спільника, — хай, мовляв, іде своєю дорогою?

— Коли б я не знала, як ви повелись насправді, — відповіла вона, — і тільки чула ваші лицарські балачки, то була б певна, що ви вернули гаман справжньому власникові, бо на ньому он прегарно вишито його ім’я та адресу: «Йоганн Штер із Вайтнау». А те Вайтнау зовсім близько від Кемптенського шляху.

— Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.

— Це правда, — погодилась Лібуша. — Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.

— Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, — сказав Петр. — Аякже. Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.

Лібуша пригорнулась до нього.

— Віддай їх мені.

— Коли будете вбога й немічна, — сказав Петр.

— Це, сподіваюся, буде не так скоро, — відказала Лібуша. — Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна — того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.

Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів,

— Це я обачний? — вигукнув він. — Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?

Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:

— Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?

— Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, — відповів Петр. — Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця — хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, — підмізинного, — та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.

Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.

— Вам бракує підмізинного пальця?

Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем — палець не зник; спробував хруснути ним — хруснуло.

— Не може бути! — промовив він — і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.

— Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, — сказав Петр. — Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.

Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!

Петр зітхнув.

— Кілька днів тому, — промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, — я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.

— Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, — відказала Лібуша. — Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.

— Я вірю в те, що бачать мої очі, — відказав Петр. — А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».

— Хай там як, — сказала Лібуша, — а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.

— Ну, то мені лишається тільки зробити отак, — сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. — Так робилось у давні часи, — додав він. — Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.

— Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, — заперечила Лібуша. — Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.

Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.

— У-у-у, — прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.

— Я смішна, правда? — спитала вона, підходячи до Петра.

— Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, — відказав Петр і обняв її за стан.

Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече — все в синцях від Петрового стиску.

— Диви, що ти мені зробив.

Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:

— Мені дуже жаль, Лібушо.

І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.

— Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, — прошепотіла Лібуша. — Ти справжній чоловік.

— Так, і зараз це доведу, — Петр нахилився устами до її уст, але вона випручалась.

— Ще ні. Випиймо перед сном, — і підняла свій кухоль. — За довге перемир’я між нами.

Він квапливо вихилив своє вино. Лібуша шмигнула в постіль.

— Прийми зразу оту твою дурну шпагу, — мовила вона півголосом з пишної подушки, в якій тонула її голова.

Петр поквапився виконати те прохання.

— Тільки тепер, Лібушо, щоб ніяких чарів, — сказав він, підступаючи до ліжка. Та без чарів не обійшлося: тільки-но він доказав ці слова, ноги під ним підломились — а далі вже не було нічого.

Дама — в кішку

Опритомнівши, Петр побачив, що лежить у в’язниці — і то не в звичайній цюпі, куди замикають бешкетників, а в кам’яній келії, низькій, холодній і вогкій, з єдиним віконцем аж під стелею, таким вузеньким, що й мала дитина лиш насилу простромила б у нього голову, ще й перегородженим залізною штабою. На підвіконні сиділа кішка, врізана чорним контуром у промінь місячного світла, що проникав у віконце, і вдивлялась у темницю зеленими вогниками очей. Петрові ноги були забиті в колодку, на руках він мав кайдани і напівсидів-напівлежав, зіпертий спиною об мур, на голій підлозі. Мокрі стіни темниці в білому світлі місяця здавалися драглистими. Коли Петр, ворухнувшись, забряжчав ланцюгом, кішка промовила Лібушиним голосом:

— Петре, ти вже не спиш?

— Та наче прочумався, — відповів він.

— Як почуваєш себе?

— Голова аж розколюється, — сказав Петр. — Де ти?

Бо він в очманінні не зрозумів, що то говорить кішка. Замість відповіді вона сплигнула з віконця, лапки м’яко стукнулись об підлогу, а тоді раптом — Петр не встиг і помітити, коли сталась переміна — перед ним опинилась Лібуша, одягнена в той самий чоловічий мундир, у якому він побачив її вперше.

— Лібушо, будь ласка, облиш уже ці чари, — сказав Петр. — Ти ж добре знаєш — вони мене дратують.

Лібуша сіла на підлогу й пригорнулась до Петра, поклавши голову йому на плече. Він мав усі підстави гніватись на неї, та коли побачив, як місячний промінчик, що пробивавсь у віконце, затремтів у її очах та на вогких, апетитних губах, і відчув запах її кучерів, то не міг відігнати приємного почуття.

— Еге, якби то все це тільки мої чари, — сказала вона. — Правда, мені довелось перекинутися в кішку, бо інакше я б до тебе не проникла. Але тут чари й кінчаються.

— То ця в’язниця справжня? — спитав Петр. — Це не сон?

— Справжня, — відповіла Лібуша. — І кайдани справжні, і колодка, а завтра вранці тебе мають стратити. Але ти не бійся, я тебе не покину.

— А за що ж це мене мають стратити? Я тут чужинець і нічого поганого не скоїв.

Лібуша зітхнула, і місячний блиск у її очах погас, бо вона опустила повіки.

— Як не скоїв! Скоїв і влип по самі вуха. Ти ж зоставив у себе гаман замордованого Штера, і це було б добре й розумно, якби ти взяв усі гроші собі й не дав одного пістоля жебракові. Ну як ти примудрився дожити аж досі на цьому світі, такий ангельськи доброчесний? Адже та твоя доброчесність штовхає тебе на несусвітні дурниці! Ти не подумав, як люди нашорошать вуха, побачивши у руках коростявого, вошивого, калічного жебрака такий скарб?

— Справді не подумав, — признався Петр. — А що з тим пістолем?

Лібуша відповіла, що жебрак прийшов з ним до шинку «Золоті терези», і господар, як і слід було сподіватись, присікався до нього, де він узяв такі гроші. Жебрак сказав чисту правду: дістав як милостиню; а оскільки він був кульгавий, але не сліпий, то й зумів змалювати щедрого пана так добре, що корчмар зразу здогадався, про кого йдеться, й послав по варту, щоб забрала Петра.

— Яким це правом? — спитав Петр. — Свої гроші я можу витрачати, як мені заманеться.

— Свої — звісно. Але то були не твої гроші.

І Лібуша розповіла далі, що в розмову корчмаря з жебраком устряв один багатий і шановний міщанин зі Старого міста, що саме попивав винце в «Золотих терезах», і впізнав у монеті один з півтораста пістолів, які він того дня вранці виплатив Штерові, бо купив у нього млин. По чому він упізнав монету? Дуже легко: він усі монети, перше ніж віддати з рук, трохи обрізав спеціальними ножичками. Ну, а коли варта вдерлась до кімнати, де Лібуша ночувала з Петром, то перше, що солдати побачили, був Штерів гаман на столі.

— А сам я лежав непритомний долі, — докинув Петр.

— Авжеж, — кивнула головою Лібуша. — Те зілля, що я тобі вкинула у вино, тебе звалило.

— А нащо ти це зробила?

— Бо хотіла вкрасти той гаман з пістолями й утекти. Цього вимагала моя честь.

— Твоя честь? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердила Лібуша. — Я присяглася віддячити тобі за той ляпанець. Але я це зробила нерадо, бо ти мені справді сподобався й був так славно, так розкішно marschbereit[11]. Не віриш?

— Чом ні? — відповів Петр. — Нема такого паскудства, щоб хтось його не зробив в ім’я честі.

— Це ти гарно сказав, бо ти все гарно кажеш. Але я, зрештою, ні в чому не винна. Якби я й не приспала тебе, варта однаково прийшла б.

— Так, ти ні в чому не винна, — погодився Петр. — Та що ж, нічого й не пропало. Коли мене приведуть на суд, я все поясню й дуже легко доведу. Ті п’ятеро грабіжників, певне, й досі лежать там на шляху.

— То ж бо й лихо, що тебе не поведуть на суд і нічого в тебе не питатимуть, бо в Кемптені діють тепер закони воєнного часу.

— І що ж зі мною хочуть зробити?

— Колесувати, — трохи завагавшись, відповіла Лібуша.

Петр здригнувся.

— Та це пусте, — сказала Лібуша. — В нашому заїзді ночував один шляхетний пан, то він, коли дізнався, що сталося, сказав мені: «Не плач, не бійся за Петра, до десятої години ще багато часу, і я приведу підмогу».

— Хто ж він такий?

— Чи не однаково? Аби вчасно вернувся.

— А ти плакала за мною?

— Та ні, то йому, певне, здалося.

— Це о десятій зранку мене мають стратити?

— Так були постановили спочатку, — тихо сказала Лібуша й зітхнула. — Та потім я довідалася, що страту перенесли на восьму. Але я її затримаю, будь певен, Петре, хоч би й ратушу довелось підпалити.

Петра опала така тяжка безнадія, що він не зразу спромігся на слово:

— Все це дуже туманне й непевне. Дивитися смерті в очі мені не первина; та хоч досі мені завжди щастило викрутитися, це не дає запоруки, що пощастить і цього разу. І людська доля така, що дуже легко можна стати жертвою дурної помилки. А найгірше — в мене після твого зіллячка болить голова і так усього ломить, що я б радий був, якби мене оце зараз чорти вхопили.

— І чом я, ледача гуска, не вчилась у школі краще! — зітхнула Лібуша. — Чого не слухала пані вчительки як слід! Такою нікчемною, недбалою ученицею була!

— Про яку це школу ти балакаєш?

— Та про відьомську ж, у Відні, — пояснила Лібуша. — Мене туди послав був мій ротмістр — навчитись варити таке зілля, щоб його зробило незранимим. То добра школа, я могла б там набратись усього, що треба, оцю твою колодку могла б зараз розбити надвоє і двері відімкнути без ключа, але я не вмію, бо байдикувала, більше ходила поза школу, ніж у клас, а в голові весь час мала всякі дурниці, тільки не науку. Скільки я нахапалася двійок, скільки зауважень у класному журналі, скільки разів мені директор вичитував, скільки я в кутку вистояла, скільки в карцері висиділа! Ну й навчилася тільки сяк-так ману напускати, та викликати цапа, та перекидатися кішкою, та інших дурниць, що кожна першокласниця вміє. Мій ротмістр мене й лупцював за кепські успіхи в школі, але хіба він умів такі ляпанці давати, як ти мені вчора дав! Він нічого не вмів робити так розкішно, як зумів би ти, я це кожною кісточкою чую. А врешті я ще й того зілля не зварила йому так, як слід, і його вбило, а я тоді й зовсім покинула школу. Та не бійся, Петре, я не дам тобі мучитись на колесі. Як навіть усе підведе, я вже якось прорвуся до колеса й простромлю тобі серце.

— Дякую, я не хочу, — відмовився Петр.

— А чого? — здивувалася Лібуша. — Це ж для тебе щастя буде! Ти знаєш, яка то мука, коли колесують?

— Знаю дуже добре, — відповів Петр. — Але я не дозволю, щоб ти ризикувала заради мене.

Лібуша тільки пирхнула, позіхнула, блиснувши білими іклами, гострими, як голки, і почала вилизувати собі груди. Бо вона — Петр знову не помітив, коли — знов обернулась у кішку.

— Нема чого пирхати та позіхати з нудьги над моїми джентльменськими словами, — сказав Петр. — Я не дозволю, щоб повторилося те, що вже раз сталося колись давно. Мене тоді теж мали стратити, як тепер, та врятувала одна красуня, заплативши таку страшну ціну, що мені й досі стискається серце, як згадаю.

— А яку ж це? — спитала Лібуша, знов перекинувшись жінкою.

— Її колесували, — відповів Петр.

— Тебе дратують мої мізерні чари, — сказала Лібуша, — а мене — ота твоя вперта порядність. Вельми шляхетно, що ти жалієш якусь там красуню за те, що для неї вже позаду, а для тебе — ще попереду. Але навіщо я, дурна, клопочуся тобою? Чого я про тебе думаю? Чого я сиділа у віконці й чекала, поки ти прокинешся, щоб тебе розрадити, сказати тобі, що ти не самотній? Що мені до тебе? Хто дбав про мене, коли мені було зле? І собака не гавкнула. Поки я не знала, що ти є на світі, то була спокійна, задоволена й думала тільки про себе та про свій рахунок у празькому банку. Казала ж мені матуся, як була я маленька, що жоден чоловік не варт того, щоб заради нього дві соломинки навхрест перекласти. А хіба ти не звичайнісінький чоловік? Звичайнісінький. Тільки нащо ти такий довгоногий, та дужий, та гарний із себе! Нащо ти мене ляснув по заду так розкішно, що я й досі це відчуваю! Чого мені не пощастило тебе обікрасти, як годиться маркітантці й відьмі, що нею ти гордуєш, і втекти світ за очі, щоб ніколи вже з тобою не стрітись?

— Не знаю, — відповів Петр, — але ти помиляєшся, коли думаєш, ніби я тобою гордую. Те, що ти мене провідала у в’язниці, хоча й не зовсім звичайним способом, — людяний вчинок, і він майже примирює мене з людським родом, хоч людина — така страшна істота, що й птах альбатрос утікає від неї переляканий, тільки-но її побачить, і ти близька й мила моєму серцю, як рідна сестра.

— Тільки як сестра? — спитала Лібуша. — Хай мене чорти візьмуть, Петре, коли я про тебе думаю як про брата.

— Таж і я вчора ввечері, поки не заснув від твого зілля і коли був, за твоїм вояцьким висловом, marschbereit, мав до тебе аж ніяк не братерські почуття. Але зараз мої ноги в колодці, й любовні втіхи мені не в голові. З цього випливає, що плотська любов — це кінець кінцем тільки бутафорія, тільки додаток до багато важливіших життєвих справ.

— Може, це в чоловіків так, — сказала Лібуша. — У нас, жінок, воно зовсім інакше.

Вона трохи поплакала, а потім поцілувала Петра в уста — так несміливо, наче робила це вперше в житті. В ту мить за дверима почулась важка хода, і Лібуша, знов перекинувшись кішкою, вискочила у віконце, лишивши на Петровому обличчі сліди своїх сліз.

Весела страта

Ми вже відзначали, що Кемптен віддавна поділявсь — і ще довго мав поділятись — на двоє міст: імперський Кемптен, що звався Старим і визнавав протестантство, й католицький Кемптен, що звався Новим і був відгороджений від Старого зубчастим муром. У імперському Кемптені врядувала міська рада, а католицький Кемптен підлягав князеві-абатові бенедиктинського монастиря св. Гавла, суворому чоловікові, прозиваному Маліфлуусом.

Зрозуміла річ, у цілковитій згоді з людською природою, схильною, як відомо, до чвар, між управою імперського міста й князем-абатом споконвіку точилися сутички, які призводили до зловмисних капостей, і як жителі обох міст, так і довколишні селяни дуже страждали від цього постійно напруженого стану. Тому міська рада Старого Кемптена, щоб покласти край звірствам, у незвичайній, рідкісній згоді з абатом Маліфлуусом проголосила воєнний стан в усій Кемптенській окрузі, над усією широкою, всіяною озерами рівниною, що стелилась на берегах Іллеру, під Вюрлінзькою пущею, яка вкривала східні узбіччя Альгейських Альпів. Усі зраділи; а що думка юрби схильна перебільшувати добре й лихе і вважати частковий успіх за повний тріумф, то всі ладні були повірити: тепер, коли управи Старого й Нового міста енергійно подали одна одній руки, в Кемптенському краю навіки запанує згода й мир, злочинці й мародери, поблідлі від страху, віднині обминатимуть округу десятою дорогою, дочки тутешніх заможних селян знову безбоязно виганятимуть на пашу худобу, закохані парочки, як у давнину, ховатимуться в шелестючому затінку гаїв та садочків, і знов у доброму настрої, без турбот вертатимуться додому ярмарчани, везучи накуплене та вторговане. А коли за цією доброю звісткою розійшлася ще краща — ніби в Старому місті злапали вбивцю мельника Штера й завтра його, всім харцизам для науки, стратять з нечуваною жорстокістю, — це викликало вже не просто радість, а справжній захват. Усі запалали любов’ю до правителів обох міст.

Тож і не диво, що при страті злочинця хотіли бути всі — мале й велике, багате й бідне, жінки й чоловіки. Вранці до Старого Кемптена посунув люд з близьких околиць — сіл Зульцберга, Дураха, Пробстріда, Лаубена, Гасперга, притуленого на вкритому виноградниками пагорбі, і з Вільпольдсріда, пішки й верхи, на возах, оздоблених строкатими китицями й запряжених убраними в банти волами, мов на обжинках, усі в святечному вбранні, жінки в барвистих курточках вояцького крою, модних тоді на селі, в хустках, гаптованих вогненними квітами, з молитовниками в руках: може, перед стратою буде відправа.

Всі були веселі, розхвильовані очікуванням цікавого видовища; почуття власної праведності, невинності, чистого сумління, піднесеності над усім лихим разом зі свідомістю того, що закон і правосуддя так ревно захищають їх, гріли людей, як молоде вино, а майбутня страта ставала перемогою добра над злом, подоланням диявола перед очима ангельських хорів. Отож, як ми сказали, всі були веселі; тільки родина замордованої козопаски із скромного, але чепурненького сільця Гюба та численна рідня вбитого Штера з Вайтнау вирушила в дорогу засмучена, голосно нарікаючи й просячи бога покарати вбивцю ще й вічними муками в пеклі: адже на нещасного Петра Куканя звалили вину за обидва вчорашні вбивства. Тільки про п’ятьох мертвих мародерів ніхто не згадав, бо вони були не тутешні.

Відколи оголошено воєнний стан, у Старому місті на майдані перед ратушею стояв новенький, пофарбований чорним ешафот із шибеницею, плахою й сторчовою палею, на яку було насаджене колесо від воза. От на тому колесі й мав померти Петр. За неписаною й не оголошеною загальною згодою страта мала відбутись в атмосфері радісної одностайності. Тому на критій веранді шинку «Під ратушею», на дуже вигідному для глядачів місці недалечко від ешафоту вмостився міський оркестр, прозваний «Дев’ятихвостою кішкою», бо він складався з дев’яти вправних музик-аматорів, поспіль шанованих цехових ремісників, що вміли грати хвацько, бадьоро й гучно. Той оркестр, вітаючи юрби, що спливались на майдан, вигравав жваві мелодії до співу й танцю, поки його спинив сам бургомістр Реріх, чоловік поважний, немолодий, з лицем завжди заклопотаним, так тяжко заклопотаним, що воно трохи нагадувало сумну морду пса-сенбернара. Та й не диво, бо ж на його плечах лежало правління в місті з таким неприємним сусідством, як монастирське Нове місто на чолі з князем-абатом Маліфлуусом, Отже цей заклопотаний пан передав музикам через кульгавого возного суворий наказ припинити вже непристойне й недоречне корчемне цигикання, і музики слухняно відклали свої інструменти й ухопилися за кухлі з пивом.

Коли наблизився час страти, перенесений, як ми знаємо, на восьму годину, в Старому місті почали дзвонити в церкві святого Магнуса, званого по-простонародному Мангом, а в Новому місті озвався дзвін монастирської церкви святого Гавла. Юрба зустріла цю звукову маніфестацію єдності оплесками й вигуками «Слава!» Кат у червоному каптурі незграбними руками, звиклими тільки до жорстокої роботи, посилав поцілунки юрбі, що розвеселено махала йому хустками й кидала квіти, нарвані дорогою на луках, і це його вкрай розчулило, бо досі він своїм проклятим ремеслом ще ні разу не викликав до себе такої загальної прихильності.

Людей прибувало, заповнений був не тільки майдан, а й круті дахи будинків, з вікон вистромлялося стільки голів, що аж диво брало. Цілі грона тіл чорніли на колонах, статуях, карнизах, портиках, ринвах та дахах церкви, повітря густішало й важчало, наче в замкненому приміщенні, переповненому людьми, але сміх і вереск не вгавали. А потім настало те, що не можна назвати інакше, як Першою Великою Миттю. Бо в кожному вдалому святі буває кілька Великих Митей, яких усі напружено чекають і які вирізняються серед інших митей, що заповнюють проміжки між ними, наче клоччя щілини. Це була та мить, коли на головному балконі ратуші одна по одній з’являлись у порядку, визначеному рангом, поважні постаті в чорному: на чолі радників сам бургомістр Реріх, що того дня здавався ще заклопотанішим, ніж звичайно, бо він гидував тортурами та стратами, і тепер змушений бути присутнім при одній з найжахливіших жорстокостей, які будь-коли вигадала людина для людини, почував себе вимученим фізично й духовно. Поруч нього стояв князь-абат Маліфлуус, чоловік невисокого зросту, але з владним обличчям, по якому видно було, що він суворий не тільки до своїх підданих та підлеглих, а й до себе; щоки його позападали від тривалих постів, а ноги здерев’яніли від нескінченного вистоювання навколішки на голих плитах. Йому досить було піднести руку, щоб угамувати юрбу, яка кричала: «Слава!»; а потім він заговорив ласкавим голосом, сповненим тріумфу:

— Любі брати й сестри в Христі! Давно вже серце моє не було таке потішене, як сьогодні, коли призволом бога всемогутнього мені дано звернутись до вас так по-простому, як до любих братів і сестер у Христі, бо всі ви, тут зібрані, не зрікаєтесь господа нашого, який змив гріхи людські своєю святою кров’ю, дарма що не всі ви — члени церкви католицької, заснованої самим Христом, аби вона, як гірчичне сім’ячко, розвивалась далі. Буде цілком у дусі найсвятішого отця в Римі, найвищого пастиря нашого, коли я вважатиму так званих протестантів, чи реформатів, не за єретиків, не за відринутих, а тільки за заблудлих овечок, що рано чи пізно знайдуть шлях назад, і тоді настане пора братання всього християнства. А прообразом цього єднання і є наші нинішні збори, бо ми тут зібралися, щоб подивитись на чин правосуддя й відплати.

Отак він говорив, із запалом, проникливо, і кожнісіньке слово, що виходило з його вуст, було цілюще, як бальзам, і запашне, як мирра, і солодше за мед, тож його проповідь сподобалася всім, опріч тих, хто не цікавився ніякими промовами, а тільки хотів швидше побачити страту. А що людська натура схильна скорше до садизму, ніж до потреби в духовних напученнях, то таких людей була більшість, і та більшість щохвилини зростала. Та абат говорив і говорив, розложисто й повільно, щедро пересипаючи свої слова цитатами зі святого письма та з папських енциклік, у яких найсвятіший отець умовляв розбратаних християн припинити війну. Минуло вже тридцять п’ять хвилин, а не схоже було, що проповідник закінчить своє казання скоро, бо з кожним словом запал його зростав. Згодом він признався своїм друзям, з якими скромно попивав вино в осібному кутку монастирської трапезної, що ніколи ще думки в голові його не роїлись так жваво й слова не рвались йому на язик так невтримно, як тоді, коли він проповідував з балкона ратуші: він, мовляв, спочатку збирався лише виголосити кілька поважних, відповідних до обставин загальників, але на нього, за його власним висловом, напав непогамовний словесний пронос, тож він мусив говорити й говорити, і це було для нього тим прикріше, що він зовсім не знав, чи робить це з господнього навіяння, чи з диявольської спонуки. Так чи так, це було не з власної волі. Можна гадати, що абат говорив би до повного фізичного знесилення, кілька годин, бо при такій екзальтації людські сили бувають майже невичерпні. Та що витриваліший був промовець, то дужче нетерпеливилися слухачі, отож іще дзиґарі на вежі ратуші не вибили й дев’ятої, а з далеких кінців майдану вже почав озиватися свист — попервах несміливий, але дедалі гучніший і наполегливіший. Натовп свистів, сюрчав, бекав, тупав ногами, і проповідникові слова губились у дедалі гучнішому гаморі, як писк пташеняти в тупоті підків кінноти, що йде в атаку. Князь-абат спочатку не звертав на те уваги, а говорив і говорив, та раптом затнувся й здивовано втупив очі в розхвильовану юрбу, наче несподівано прокинувся з глибокого сну. А ревище не стихало, тільки повільно мінялось, набуваючи нового змісту: замість кричати, хто що хоче, публіка, щасливо покрита анонімністю свого незліченного числа, почала скандувати:

— По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!..

Отак завдяки мові, якою ми різнимося від безсловесних тварин, поведінка натовпу, досі схожа на шал нерозумних стихій, стала безумовно людською.

А потім сталося те, що ми не можемо назвати інакше, як Другою Великою Миттю Великої Страти. Перша Велика Мить нагадувала те, що буває на святковій виставі в театрі, коли до своєї ложі входить вінценосний владар з дружиною; а Друга Велика Мить дорівнювалась підняттю завіси. Це сталось, коли розчинилася брама ратуші й із темного підворіття виїхала двоколка, запряжена мулом, якого вели за вуздечку два катових помічники в чорних каптурах. На двоколці сидів роздягнений до пояса й прив’язаний до лавки стратенець, а з обох боків їхали верхи рейтари.

Як у театрі, коли піднімають завісу, публіка стихає, так і на майдані, побачивши того, чия взірцева смерть мала їх розважити, глядачі змовкли й тільки наставляли вуха, щоб не проґавити жодного зітхання, жодного стогону, жодного вияву смертельного страху, жодного жалісного благання змилуватись. Але стратенець здавався спокійним; до того ж він і тепер був такий вродливий і мужній, що не знайшлося жодної дівчини чи жінки, навіть уже старої, щоб у неї серце не забилося сильніше, і напевне було серед них чимало таких, котрі подумали: «Шкода, страшенно шкода нівечити тіло, гідне різця Праксітеля! Яке це нещастя, що зараз переламають оті стрункі, м’язисті руки й ноги і вплетуть межи спиці дурного колеса. Шкода, дуже шкода, що такий good-looking чоловік — негідник!»

Бо він таки був негідник — про це свідчили тонкі, але виразно видні на спині бліді пруги від нагая: правосуддя вже колись накладало на нього руку. А тепер мало накласти її остаточно.

Спочатку аж посинілий, він розглядався довкола широко розставленими темними очима, ніби когось шукав у розбурханому натовпі, і, видно, незабаром справді побачив того, кого хотів, бо ледь усміхнувся; при бажанні можна було навіть твердити, що на його бліді щоки вернулося трохи рум’янцю.

Процесію не супроводив священик чи носій хреста, бо стратенець нібито гостро, навіть брутально відмовився від будь-якої духовної розради. Та чи зі священиком, чи без, чи з хрестом, чи без хреста, а страта — діло поважне, і хоч глядачі сунули на майдан дуже веселі, ще й під музику, проте не було сумніву, що сама екзекуція відбудеться без будь-яких жартів, фіґлярства чи вибриків, одне слово — солідно. Це було таке самоочевидне діло, що раптове, зовсім неждане відхилення від цієї самоочевидності приголомшило всіх. А сталось ось що: коли двоколка зі стратенцем у супроводі охорони пробиралась крізь натовп, що неохоче розступався, якийсь тендітний, гарний, білявий молодик, що досі сидів на даху шинку «Під ратушею», над головами в оркестрантів, які, вгамовані суворим паном бургомістром, тепер повідкладали інструменти й кухоль за кухлем цмулили пиво (цілком можливо, що саме цього безвусого шибеника стратенець щойно шукав очима і так утішився, побачивши його), раптом сплигнув з даху на веранду, широко розставив ноги перед сторопілими музиками й звернувся до них недоречно веселим тоном:

— Чом ви не вшкварите чогось, панове, а сидите тут, наче вам хто руки позв’язував і роти позашивав? Los, los, нуте, бо ми тут усі скиснемо з нудьги, запозіхаємось до смерті, поки отого добродія піднімуть на колесо, los, los, не баріться! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум! Не соромтеся, вріжте як слід, майстри дудок та струн, хай ми щось почуємо і хай панам катам робота легше йде! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!

Що мали відповісти музиканти на такі непристойні й безглузді слова? Покликати шинкаря й зажадати, щоб він витурив цього зухвалого бешкетника? Чи, може, ще в’їдливо додати, що на стратах музика не грає, бо то гріх; і ти, хоча ще молодий і дурний, мав би це знати. «Правда, ми заграли кілька пісеньок, так то ж тільки спочатку, поки нічого не діялось, і ми покинули б грати й самі, без наказу пана бургомістра, тільки-но задзвонили в дзвін, бо знаємо, що гоже й що негоже. Але грати тепер, коли візок із стратенцем уже їде? Жартуєш, шибенику! Покинь ці жарти. Яке тут трум-бум-бум!»

Отак би мали повестись музики з «Дев’ятихвостої кішки», і важко збагнути, чом вони повелись інакше: ані слівцем не заперечивши зухвалому юнакові, поставили кухлі з пивом, узяли інструменти й слухняно почали грати — правда, без належного завзяття й піднесення, а наче механічні ляльки з пружинами, зате в бездоганному ритмі. І заграли не врочистий духовний гімн, що, може, хоч трохи пасував би до такої поважної хвилини; ні, вони ушкварили саме той хвацький танчик, мотив якого наспівав їм безвусий шибеник: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум», — і якого грають на ярмарках, по шинках та на сільських танцюльках.

Як твердив потім швець Маттейс Кнопф, що грав на басовій віолі, смичок його сам засмикався по струнах, мов живий; і сам забубонів бубон під рукою різника Кемпфа, ще й розбрязкався брязкальцями, на ньому начепленими; і сама засопіла сопілка, бо її мундштук сам підскочив до губів кравця Зуммера, а його пальці, хоч їх ніхто й не просив, самі справно застрибали по дірочках, і з тими, що грали на кларіну, на дульціану, на крумгорн, цінк, пумарт та серпент, було достоту так — і полилося: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!»

І серед цього рейваху чутно було, як зашуміла юрба й захвилювало море голів, бо люди обертались один до одного, питаючи: «Що це?» Заклопотаний бургомістр Реріх, знявши догори руки, щось вигукував, щоб зупинити цю чортівню, але ніхто його не слухав, ніхто не звертав на нього уваги. Двоколка зі стратенцем застрягла в розворушеному натовпі, і рейтарські коні вже злякано пирхали й крутили очима, а обидва катові поплічники, що вели мула, стали на місці, не знаючи, що робити, бо подумали, що засудженому оголошено помилування. Але кат на них закричав, щоб ворушились. Вони й рушили далі, тягнучи за повіддя і б’ючи схарапудженого мула. А тим часом сталась нова непристойність.

Білявий юнак, винуватець усіх цих непорядків, вихопився на балюстраду веранди й одним стрибком перелетів на ешафот, просто за катову спину. «Дев’ятихвоста кішка» все цигикала й цигикала свій допотопний шлягер, і під ту музику юнак почав танцювати, снуючись між плахою, колесом та шибеницею. Кат ухопив канчука, що висів у нього на поясі, й замахнувся на танцюриста, але той, ухиляючись, закричав:

— Облиш, прекрасна маско, танцюй зі мною, не будь занудою, адже молодість буває лиш раз і лиш раз ми живемо на світі! Танцюй, танцюй, не зважай ні на що! Los, los! Айє! Гун! Ва! Ге! Ар! Амен! Гатан!

Рейтари посплигували з коней і посунули до ешафоту, щоб навести там лад; та поки вони добрались до східців, кат уже танцював, переступаючи з ноги на ногу, ніби поміст під ним був розпечений. То був ведмежий танець, що ні в кого не міг викликати естетичну насолоду; але все-таки танець, і то під мотив «трам-тата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!» А пустун-юнак тим часом радісно гукав назустріч воякам, що піднімалися східцями на ешафот, повитягавши шаблі й наїжачивши вуса:

— І ви хочете потанцювати? Браво, в коло! В коло!

Він підхопив канчук, що випав у ката з руки, і, вимахуючи ним, верещав незрозумілі слова:

— Ги! Гау! Ель! Афі! Тітціп! Ар’я! Гин! Тен!

І рейтари, тільки-но вибравшись один за одним на поміст, теж пускались у танець і кружляли та тупали, аж поміст гув. І танцювали не тільки вони: на веранді, за спинами оркестру, корчився в танечних конвульсіях шинкар, бо його ноги самі почали підійматись якраз у ту хвилину, коли він хотів був по-доброму чи по-лихому вгамувати ошалілих музик. Танцював кульгавий возний, який спершу прибіг із сердитим бургомістровим наказом та й зостався в шинку за кухлем пива. Танцював і кухар, покинувши плиту, на якій смажились омлети. Це була ніби вивернута навиворіт казка про Сонну красуню, в якій усі, замість поснути, навпаки, прокинулись до нестямних і безглуздих веселощів.

А білявий юнак, що дрібцював на помості разом з катом та рейтарами, щодуху гукав своїм молодим голосом, що розлягався на весь майдан і далі, проникаючи в сусідні вулиці та у відчинені вікна, злітаючи над дахами, де тислись цікаві:

— А тепер гайда всі, los, los, щоб ніхто не огинався, тут літа не завада! Гамен-Етан! Гин! Тен! Міно сет! Ахадон! Зійди на нас, цапе! Будь з нами, цапе!

Далі вигуки юнака-танцюриста почали зливатись у хрипку мелодію, переривану то меканням, то жаб’ячим кумканням. А в натовпі з’явились острівці голів, що підскакували й хиталися. Ті острівці, спочатку маленькі, росли й зливались, і ось уже танечні кроки та скоки розгулялись на всьому майдані, танечне буйство проникало всюди, де юрмився люд, і обличчя у вікнах позникали, бо не можна водночас танцювати й дивитись у вікно. Шал танцю охопив і панів на балконі: розтанцювалися не лише заклопотаний бургомістр Реріх та радники, дрібцював у своїй сутані й князь-абат Маліфлуус, а з того, як уривчасто й нерівно став дзвонити дзвін у церкві, можна було здогадатися, що танцював і дзвонар церкви святого Манга.

Танцює кожен сам по собі, бо танцюють усі, тобто танцює один за всіх і всі за одного. Танцюють і пани, й хлопи, і ніхто не знає, чого й нащо, бо ж і городяни, й селяни прийшли сюди подивитись, як людині ламатимуть кості. Танцюють і жінки, й чоловіки, анітрохи не дбаючи одне про одного, і на руках у матерів гуцикають навіть немовлята, захоплені дивною хореєю. Це танець без запалу й без насолоди, ein Tanz an sich, танець у собі, як сказав би філософ, чистий танець, позбавлений усіх ознак любовного зваблювання й зближення. Це вихор скоків та підскоків, тупів та притупів, танець без танцмейстера, що давав би лад цій юрмі й визначав би, хто з ким, хто куди і хто як, щоб виникло доладне ціле. Ось уже й музики піддались заразі танцю, покинули інструменти, повставали й теж почали танцювати, і чутно лише глухий тупіт підошов, хекання й хрипіння переобтяжених легенів, та й не дивно, бо постаті танцюристів уже зникають у хмарах пилюки, яку вони самі збили і яка, змішавшись із випарами тіл, здіймається високо над містом.

Хто лиш по черзі підіймає ноги, хто підскакує на одній нозі, хто тупає всією ступнею, ніби втоптує нашатковану капусту, хто гопкає навшпиньки, хто обертається круг своєї осі, той сіпається на місці, той шмигає, як шило, той крутиться, як мотовило, той ледь ноги переставля, той вибрикує, мов теля, той не гнеться, наче дуб, той ногами тупу-туп. І ті, хто сидить на карнизах та на ринвах, теж хоч ногами дриґають та станом вихляють, а он один упав з димаря і, ще лежачи розбитий та поламаний на бруку, звивається й тіпається в ритмічних корчах. Цю повну одностайність панів і холопів, малих і великих, молодих і старих можна б тільки вітати, якби то не була одностайність у безглузді. Танцює кожне інакше, кожне по-своєму, як уміє, але вираз обличчя в усіх однаковий, ніхто не всміхається, як то звичайно на танцях; усі немов надягли машкару отупіння й байдужості — губи розтулені, носи опущені, підборіддя безвільно обвислі, в багатьох уже тече цівочкою слина, очі втуплені в порожнечу, а в декого зіниці закочуються під лоба, і щілину між повіками заповнює трупна порожнеча очного білка. Тут, здається, панує те саме шаленство, якому піддався був абат Маліфлуус, коли промовляв до натовпу і слова лилися в нього з уст невтримним проносом, тільки цього разу не було кому перервати безглуздя: хто ж свистітиме на свої власні витівки?

Тим часом золота колісниця Геліоса, що розливає палючий жар, підноситься по смальтовому небу вище й вище, а стрілки дзиґарів на ратуші рухаються швидше й швидше, немов тупіт танцю їх підганяє, ось уже минуло пів на десяту, а ось із нутра дзиґарів вириваються чотири хрипкі й сильні удари дзвона — кругла година, — потім десять тихіших; а танець триває і навіть розгулюється чимраз буйніше.

А що ж наш герой, Петр Кукань з Куканя, прив’язаний до візка, застряглого в розтанцьованому натовпі? Чи й він піддався масовому гіпнозові, чи й він силкується танцювати в своїх путах хоч би так, як оті хитруни, що повидирались на колони, на голови кам’яних святих та на ринви і, неспроможні справді танцювати, хоч гуцикають на сідницях? Чи й він, на свою ганьбу, втративши всі ознаки добре вихованої людини, дає слині лінивою цівкою стікати по підборіддю? Ні й ще раз ні! Нашого героя такими штуками не візьмеш; він здатен думкою й самодисципліною опиратись масовому божевіллю, яке Лібуша — він же пізнав її в тому юнаку так само легко, як і кмітливий читач, — викликала в натовпі. Як людина дії, нездатна тупо сидіти й безпомічно дивитись на дії інших, він заходився діяти самостійно, на свій розсуд і ризик. Не обізнаний з тими темними, непевними силами, якими володіла Лібуша, він рушив стежкою розуму й здорового глузду і, не знаючи, що тим готує собі згубу, почав вивільнятися з пут. Що він надумав? А ось що: не чекати непевної допомоги, а маючи руки й ноги вільні, за іграшки пройти крізь ошалілу юрбу, зашитися десь, та й чимшвидше геть звідси, від цього місця згуби!

Та легко сказати — вивільнитися з пут. Катові поплічники, що зв’язали йому руки, а потім припнули його до лавки на візку, були хоч і молоді, та спритні і в своєму ремеслі вправні, тому, якби Петр Кукань з Куканя не був Петром Куканем з Куканя, він би не вивільнився до самого страшного суду. Колись давно, тринадцять років перед тим, у Бастілії, він одним ривком розірвав ремінь, що ним були зв’язані його зап’ястки, то чом би й цього разу не зробити так? За ті роки сили в нього коли й не прибуло, то напевне не поменшало. Та дзуськи: тоді ремінь був французький, тобто по-французькому витончений, а теперішнє путо — по-німецькому капітальне, і його не перервав би й бугай. І те, що Петрові ціною нелюдського зусилля все ж пощастило його перервати, можна вважати дивом — або припустити, що й він у ті хвилини був трохи вражений шаленством святого Вітта, яке спонукало знавіснілих танцюристів до фантастичної витривалості. Одне принаймні певне: коли він рвав своє по-німецькому капітальне путо, в нього між повіками блиснула смужечка білка. А коли ремінь луснув, Петр заплющив очі й хвильку сидів нерухомо, весь тремтячи, мокрий від поту, а на зап’ястках у нього виступила кров.

У ті хвилини Лібуша вже не танцювала, а тільки втомлено спиралась на шибеницю та обводила поглядом майдан, чи все там гаразд, і лиш коли їй здавалося, що десь танцюють в’яло, без належного запалу, вона ляскала нагаєм, і знов озивався її молодий, звабливий голос, вигукуючи слова, в яких фахівець міг би розпізнати спотворені імена з кабали, і в танцюристів уступало нове життя, і ослаблі ноги знов починали дриґатись, а голови колихатися. Вона могла бути вдоволена своїм ділом, бо все точилось так, що любо глянути; та як угледіла, що Петр борсається, що він звільнив руки, а тоді ще й розв’язує мотузи, які прикували його до лавки, то жахнулась і закричала:

— Не треба, Петре, не треба!

Але Петр у своїй необізнаності з темними, непевними речами не зважив на цю пересторогу й далі робив те, що почав, — робив, як йому хибно здавалось, успішно. Вивільнивши з пут свої довгі ноги, він випростався на весь немалий зріст, ставши подібним до свого земляка, магістра Яна Гуса, як його зобразив скульптор у тій статуї, де Гус, мов маяк, височить над пекельними почварами. То була сцена проста, прекрасна, героїчна й по-своєму радісна, бо слід радіти з того, що комусь пощастило зберегти ясну голову й людську гідність серед загальної пошесті тіпання, але в ту мить украй недоречна. Ба, тільки-но побачивши, що стратенець підводиться, кат — він, як ми знаємо, почав танцювати одним з перших — прокинувся з трансу й загорлав хрипким голосом з-під червоного каптура:

— Heda!

Це німецьке слово не означає нічого — або майже нічого; це вигук, так само позбавлений значення, як наше «гей» чи «агов». Але що означало Лібушине «айє», «гун», «ва», «ге», «ар»? Теж нічого. Думка деяких дослідників, ніби «айє» — це скалічений вакхічний вигук «евое!», досить переконлива, але ж «евое» теж нічого не означає. А проте ці вигуки спромоглися викликати на майдані перед рагушею цілу веремію. Тож і не дивно, що катів вигук розбудив обох його поплічників, які гопцювали біля двоколки. Отямившись та побачивши, що стратенець звільнився з пут, вони кинулись до нього. Один підбив Петрові затерплі ноги й повалив його на лаву, а другий ззаду обхопив рукою за шию і здушив йому горлянку. Петр відбивався, скільки сили, та вже поспів на поміч сам кат, сплигнувши з ешафота, а за ним рейтари, що теж прочумались, і засудженого потягли по приступках нагору: несподівано настала Третя Велика Мить, мить самої страти.

А божевільний танець припинився ще швидше, ніж почався: одна хвилина — і стих ляскіт підошов, хекання й сопіння, і вже вишумував з очманілих голів шал — неначе вітер здмухнув хмарку, що застувала ясне сонце. Радники на балконі ратуші перестали гоцати, і на обличчя бургомістра Реріха, хвилину тому жалюгідно отупіле, повернувся вираз тяжкої турботи. Повернулися суворість та гідність і на вид князя-абата Маліфлууса, і ті, хто сидів на карнизах, перестали дриґати ногами, і вгамувались діти на руках у матерів, а як подекуди ще хто сіпався, то вистачило стусана-двох, щоб і він отямився. І всі вдавали, ніби нічого не сталося й ніби ніхто і на волосинку не пам’ятав, що з ним робилося досі. Цілком можливо, що й справді ніхто не знав, де поділась ціла година часу, — так, як хворий на падучку, опритомнівши, не пам’ятає, в яких корчах бився, Пилюка, збита танцюристами, вляглася, знов узялись до кухлів оркестранти, а білявий бешкетник, який щойно витворяв на ешафоті всяку чортівню, зник, ніби його й не було. В тиші, що настала, чути було тільки, як бореться Петр із катами та рейтарами. Та врешті його повалили й прив’язали за руки й за ноги до вбитих у поміст залізних гаків.

Потім кат дбайливо підклав йому під суглоби дубові оцупки, щоб трохи підняти над помостом руки й ноги, а потім — о, потім настала, власне, сама Третя Велика Мить: катові поплічники в чорних каптурах зняли колесо з палі й передали в катові вправні, м’язисті руки. Кат його вхопив і, широко розставивши ноги, почав помалу піднімати вгору, щоб для почину опустити на ліву Петрову гомілку. Почав, кажемо, але не підняв, бо в ту мить, воістину останню, з північного кінця майдану долинув частий цокіт підків, і над головами занімілої юрби пролунав голос чоловіка, звиклого наказувати й завжди певного, що його наказ буде виконано, голос високого чином офіцера й вельможного пана:

— Гальт!

Власне, те слово прозвучало не як «гальт», а як «альт»; отже, офіцер був не німець, бо не вмів вимовляти «г». Він примчав на вмиленому арабському румаку, в розкішному, хоч і запилюженому вбранні, а скручена дудочкою грамота з червоною печаткою в його правій руці здавалась такою поважною, що кат, який попри своє грізне ремесло був людина вкрай принижена й запобіглива, ступив крок назад і помалу, обережно опустив колесо до ноги. Петр лежав, зціпивши зуби й заплющивши очі, всю свою силу зосередивши на тому, щоб не крикнути й не застогнати від першого удару, якого чекав з моторошною цікавістю, та тепер він підняв голову і, на свій безмірний подив, упізнав у елегантному вершнику, що поспів йому на поміч, свого давнього приятеля шевальє де ла Прері.

Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна

В Меммінгені, тимчасовій літній резиденції герцога Альбрехта з Вальдштейна, чи, як називали його німці, фон Вальдштейна, генералісимуса цісарської армії, все відбувалось так, як завжди і всюди, куди приїздив на довший час цей могутній і безмірно вибагливий чоловік: він у своїх мандрах не задовольнявся тим, що вибере для себе той чи той дім, або заїзд, або кілька заїздів, а підбивав під себе все місто. Так і того разу аж за два місяці, ще коли він жив у Карлових Варах і лікував свою подагру, до Меммінгена приїхали квартир’єри й конфіскували для герцога та його безпосереднього оточення палац банкірської родини Фуггерів і два сусідні будинки, що належали вдові багатого доктора права; для інших, скромніших членів почту звільнили найліпші городянські оселі, а їхні мешканці переселились куди змогли: в підвали, в стодоли, до родичів.

Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям — бешкетувати й галасувати.

Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше — дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі — тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий — усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер — тридцять, оберкамергер — також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.

Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів — недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні. Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.

— Гаразд, гаразд, дякую, — сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.

Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні — вони всі любили герцога — згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі — якщо взагалі приймав їх; на всі послання відповідав лиш писемно й то сам. А придворні, які боязко стежили за герцогом здаля, були шоковані, коли один пролаза, що мав доступ до кабінету, виніс відти скандальну звістку, нібито герцог потай розважається книжками еротичного змісту з непристойними гравюрами. Ох, то було вже занадто. Ох, де ті часи, коли герцог сам непогамовно віддавався мистецтву кохання, а не читав про нього, і йому ще лишалось досить сили для вибухів страшного гніву, кульмінацією яких був загальновідомий жахливий вигук: «Повісьте цю тварюку!»

Вальдштейнів кат із помічником, що оселилися в садовому будиночку, нудились без діла.

Щасливим відхиленням від цього маразму, що вже почав захоплювати й весь двір, був візит славнозвісного отця Жозефа, прозваного Сірим кардиналом. Цей святий чоловік збирався до Регенсбурга, а дорогою хотів заїхати до Меммінгена, щоб засвідчити свою пошану головнокомандувачеві цісарської армії Альбрехтові фон Вальдштейнові, герцогові Фрідландському; звістку про це Вальдштейн одержав від французького посла в Швейцарії Брюлара, який мав супроводити отця Жозефа. Прокинувшись зі своєї апатії, герцог так хапливо віддав наказ урочисто прийняти уславленого капуцина, що придворні не втримались від іронічних зауважень: мовляв, герцогове прагнення сподобатись французам і втертись у їхні елегантні обійми таке сильне, що розбудило б його й з передсмертної летаргії, хоча той французький капуцин зовсім недавно говорив про «Вальдштейнові паскудства та насильства».

Коли надійшла звістка, що французи подорожують у вісімнадцятьох каретах, Вальдштейн вирішив, що він з представниками свого двору виїде для привітальної зустрічі теж вісімнадцятьма каретами. Обидва поїзди зустрілись на березі Боденського озера поблизу містечка Ліндау. Було жарко, на небі ні хмаринки, але від чарівного синього озера віяв приємний вітрець. Загледівши одні одних, сповільнили рух, а коли між ними лишилося кроків п’ятдесят-шістдесят, зупинилися. Настала хвилина непевності: що ж далі? Хто має вийти з карети перший? Хто кому має перший рушити назустріч? Посол Брюлар — гість, і, мабуть, годилось би Вальдштейнові першому вийти з карети й рушити назустріч Брюларові. Але ж Вальдштейн чоловік високородний і могутній, а хто такий Брюлар? Ніхто. Та якби навіть Вальдштейн явив таку ласку, то як має повестися Брюлар? Дозволити, щоб герцог дійшов аж до його карети? Це була б нечемність, навіть образа. Чи він теж мусить вийти й рушити назустріч герцогові?

Але як далеко він має дійти? Чи, може, самому вийти з карети першому? А бува Вальдштейн, відомий своєю пихою, зовсім не вийде з карети, і Брюлар, опинившись на шляху сам-самісінький, укриє себе довічною ганьбою? Звичайно, всім відомо, що герцог виїхав назустріч не йому, французькому послові, а отцеві.Жозефу, що сидів десь позаду невидимий, — хоч орден ласкаво дозволив йому порушити правило, яке забороняло капуцинам подорожувати не пішки — і, не маючи ніякого офіційного доручення, навіть, строго кажучи, не належав до депутації; а коли це так, то з якої речі Брюлар має корчити блазня перед герцогом? Складні й важливі проблеми: адже йшлося про честь, ба навіть славу Франції!

Незважаючи на спеку й пилюку, між обома поїздами, які стояли на дорозі, забігали парламентери, знавці етикету. Хоча й вельми досвідчені та старанні, вони бігали сюди та туди добрих півгодини, поки впоралися зі своїм завданням. Домовилися, що Брюлар і Вальдштейн вийдуть з карет одночасно, рушать назустріч один одному і зустрінуться точно посередині; парламентери ретельно виміряли й позначили ту середину, застромивши в землю на узбіччя шляху свої шпаги. Все це дужче скидалось на готування до двобою, ніж до акту ґречності.

І ось уже обидва пани виходять з карет і йдуть назустріч один одному; чи то поважність хвилини відігнала подагричні болі, а чи герцог фон Вальдштейн зумів силою волі опанувати їх, але він іде, хоч і повільно, — бо й Брюлар не поспішає, — проте з гідністю, не кульгаючи, навіть не без грації. А потім настає прекрасний обряд вітання: обидва поважно вклоняються один одному, анітрохи не згинаючи спини; ліву руку ледь відхиливши від тулуба вбік і назад, праву ногу виставивши вперед, а ліву ледь зігнувши в коліні, граційним рухом скидають капелюхи й змахують ними над самою землею спершу в лівий бік, потім у правий, немов хочуть промести дорогу один одному; а врешті потискають руки й запевняють один одного, що вони захоплені й зачаровані зустріччю. Потім уже решта панів у обох поїздах виходять з екіпажів і радісно поспішають одні одним назустріч, і всі захоплені й зачаровані. Мабуть, води Боденського озера ще ніколи не бачили стільки захоплення й зачарування, а в пилюці тутешнього шляху ще ніколи не відбивалося стільки двірських підошов; усе аж миготіло райськими барвами пір’я на капелюхах, золотом дорогих перев’язей, пурпуром оксамиту, білявістю мережив.

Між цими двірськими чепурунами дивно вирізнялась постать зарослого, брудного босого ченця в пошарпаній капуцинській сутані, який з незворушно поважним виразом худого обличчя благословляв Вальдштейна та його почет, що тиснувся до нього, щоб роздивитись його зблизька.

— Превелебний отче, — звернувся до нього герцог, — я щиро захоплений і зачарований, що зустрівся з вами, і високо ціную вашу ласку, бо ви не пошкодували часу навідати мою скромну оселю.

— Сину мій, — відповів отець Жозеф, — тут ідеться не про ласку, а про обов’язок, що його я, як вірний слуга своєї батьківщини й свого короля, виконую в міру сил і в рамках повинностей перед богом. Гучне ім’я вашої герцогської високості та блиск ваших подвигів, сину мій, не дозволили мені знехтувати таку нагоду — особисто висловити вам вдячність за те завзяття, з яким ви захищаєте інтереси нашої церкви в її боротьбі з відступниками.

Ці слова отець Жозеф вимовив стриманим баритоном добре вихованої людини, ні разу не затнувшись, французькою мовою, схожою на передзвін, на оте «дін-дан-дон» з рефрену пісні, яку він любив співати. От як він умів говорити; в цьому Вальдштейнові було далеко до нього.

— Мене бентежить ваша хвала, превелебний отче, — сказав герцог. — Але це правда, що ми маємо багато сказати один одному. Прошу виявити мені честь і перейти в мою карету.

Так і зробили. В дальшій дорозі до Меммінгена виявилося, що герцог дуже добре поінформований про те, як отець Жозеф колись давно, ще до початку війни, палко агітував за хрестовий похід проти турків і намагався вмовити папу та французького короля; ця ідея надихнула капуцина створити величезну, на чотири тисячі п’ятсот рядків, епічну поему «Туркіада», яку він закінчив, коли війна в Європі тривала вже сім-років і про хрестовий похід проти мусульманського Сходу годі було й думати. В цій невдачі — тимчасовій, як твердив у поемі автор, — винен був сам Антихрист, який, щоб перешкодити війні з турками, що вже ось-ось мала початись, розпалив війну в самому осередді Європи — в Чехії.

Поки карета, розпечена сонцем, м’яко гойдалась на шляху з Ліндау до Меммінгена, герцог, вірний слуга цісаря-Габсбурга, відомого супротивника ідеї хрестового походу, трохи здивувавши отця Жозефа, заявив, що він до цяточки згоден з його, Жозефовими, поглядами й прагне винищити турків не менше, ніж сам отець Жозеф. Правда, поеми про це він не написав, бо не вміє писати віршів, та однаково він, герцог Фрідландський, плекає в серці мрію вирушити в ім’я хреста супроти півмісяця.

Коли герцог думав цими словами викликати у старого ченця захват, то мусив розчаруватися.

— Я радий чути це, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Але з огляду на те, як стоять справи в світі, слово мрія, вжите вами, означає тільки щось таке, що може бути здійснене лише в майбутньому, невідомо коли. Мабуть, у такий час, коли істинній вірі загрожують Швеція, Данія, Англія й Голландія, думка про священний похід проти турків, лагідно кажучи, зайва і навіть гріховна, бо найперше завдання людини — здійснювати явні й незаперечні веління бога, а не опиратися їм. А цього разу бог цілком явно бажає, щоб священний похід проти невірних, тобто проти турків, відбувся тільки після придушення лютеранства та інших єресей. Це я кажу, сину мій, з болем у серці, бо похід проти турків, як ви дуже тонко відчули, був і лишається моєю найлюбішою мрією. Але що таке бажання слабкої людини супроти волі божої? Невже мають стати пустими й беззмістовними наші слова, які ми повторюємо щодня, коли молимося: «Fiat voluntas tua» — «Хай буде воля твоя»?

— Звичайно, ні, — погодився герцог, спантеличений холодністю ченцевої відповіді.

— Турецькій проблемі, — спокійно провадив патер Жозеф, — умів дати раду тільки П’єр Кюкан де Кюкан — перший радник султана. Але бог, загорівшися гнівом на гріхи європейців, не визнав нас гідними такої честі — розпочати святе й спасенне діло, — а богобоязні зусилля П’єра Кюкана зупинив. Ім’я П’єра де Кюкана, свого часу відомого як паша Абдулла, Розум Його Султанської Величності, вам, сподіваюся, відоме?

Герцог почав пригадувати:

— П’єр… П’єр… як, пробачте?

— Де Кюкан, — підказав отець Жозеф.

— Це ім’я мені невідоме, — сказав герцог. — Але про пашу Абдуллу я свого часу чув чимало. Що з ним сталося?

— Зник, — відповів отець Жозеф. — Наша доба, хоча й кривава та жорстока, затісна для людей його карбу. Я твердо надіюся, що він і досі живий, і молю бога, щоб він вернувся і втрутився в історію, як робив раніше: це було б для мене видимим знаком, що події, які тепер колотять родом людським, починають підноситись над рівнем негідної й безглуздої мишачої шамотні, в якій погрузли.

— Коли вам так потрібен той Кюкан, я його охоче пошукаю, — сказав герцог. — Але не відхиляймося. Ви твердите, превелебний отче, що за нинішніх обставин думати про похід проти турків — це гріх. Але я, ви вже даруйте мені, щодо гріха не такий чутливий, як ви, і буду цю думку плекати далі, тим більше що вона дає мені виправдання в іншому, дійсному гріхові — адже я зібрав таку величезну армію, що не можу її розпустити, не затопивши всю Європу повінню душогубів та грабіжників, якими стали б тоді мої солдати. Так, дуже можливо, що цієї армії не можна розпустити; але нащо її розпускати, коли можна після остаточної перемоги повернути її проти Сходу?

— Проти Сходу, — тихо повторив отець Жозеф. — Під проводом переможця-Габсбурга?

— Під моїм проводом, — заперечив герцог. — У тісній взаємодії з урядом його величності короля Франції.

Того вечора в меммінгенській резиденції Вальдштейна відбувся великий бенкет з тридцяти двох страв на честь французької делегації. Отець Жозеф не був там, бо, як покуту за гріх розніженості, що його допустився, подорожуючи в кареті, наклав на себе піст.

Уранці французи покинули Меммінген. Коли доїхали до Регенсбурга, отець Жозеф насамперед відвідав запеклого Вальдштейнового супротивника, курфюрста-герцога Максиміліана Баварського, і просидів з ним кілька годин на таємній нараді. Натякнув йому, що кардинал Рішельє не мав би нічого проти, якби Максиміліан зіпхнув Габсбурга з трону й надів цісарську корону сам; його превелебність навіть ладен докласти своїх рук до цього й схилити католицьких курфюрстів на бік Максиміліана. Таким чином був би елегантно й чисто покладений кінець традиційній ворожнечі між Францією та Габсбургами: Габсбурги будуть зметені, і квит. Та спочатку — і це неодмінна умова — треба домогтися, щоб так званий герцог Фрідландський, Альбрехт фон Вальдштейн, був скинутий з посади генералісимуса цісарської армії.

На це герцог Максиміліан відповів, що сказати легко, а от зробити… Серед курфюрстів нема жодного, хто не прагнув би всім серцем, щоб того чеського вискочня, Вальдштейна, послали к бісу; про це вони вже не раз говорили на таємних нарадах і дійшли просто-таки зворушливої згоди. Та є тут чималі труднощі: наказ про звільнення Вальдштейна може віддати тільки цісар, а той держиться за нього обома руками, бо вбачає в ньому свою головну, коли не єдину опору. Є й ще одна перешкода: сам Вальдштейн. То вам не якийсь тюхтій, телятко боже. Він напевне має своїх інформаторів і як тільки зачує, що в Регенсбурзі щось проти нього кують, то сам прибуде сюди на чолі своїх полків — і квит.

— Коли я хоч трохи знаюсь на людській душі, нікуди він не прибуде і нічого не зробить проти сил, які повстають на нього з його ж таки вини, — заперечив отець Жозеф. — Я з ним довго розмовляв, і мене гнітило гірке почуття, яке буває, коли трапиться побачити людину, ще донедавна сповнену душевних та тілесних сил, і переконатися, що та людина через власні незліченні паскудства, нечестя й безбожність стала тінню себе самої, так що не лише тіло її зломлене, а й дух став млявий.

Герцог Максиміліан пожвавився.

— Кажете, дух у Вальдштейна млявий?

— Я так висловився? — здивувався отець Жозеф. — Тоді перепрошую, ваша високосте, це вислів неточний. У нинішнього Вальдштейна дух не млявіший, ніж у будь-якої пересічної людини. Але ж доля його непересічна, і щоб упоратися з завданнями, які він собі визначив, потрібні енергія й розум, яких йому в його нинішньому занепалому стані бракує. Повірте моєму досвідові, ваша високосте. За своє життя, віддане примноженню слави божої й благу людського роду, я стикався з безліччю виняткових особистостей, яких бог обрав знаряддям для виконання своїх ухвал, чи милостивих, чи гнівних, одне слово — людей, які роблять історію. І всі ці обранці відзначалися тим, що в них бурхало полум’я життя, яке запалив у їхніх грудях сам бог і яке я своїм шостим чуттям відчував так само, як ми відчуваємо жар від каміна. Та в герцогові Вальдштейнові марно цього шукати. Він стільки сили доклав до поширення європейської пожежі, а тепер сам вигорів, і нутро його мертве й холодне.

Герцог Максиміліан Баварський замислився.

— Цікаво… Отче, прошу вас, нахиліться трошечки до моїх грудей: перше ніж устрявати в цю велику боротьбу, я хочу знати, яким вам здається моє полум’я. Чи не пригасло й воно?

Отець Жозеф ледь помітно всміхнувся.

— Запевняю вас, сину мій, що вогонь, який бурхає в грудях вашої високості, надзвичайно сильний і палючий.

Герцог Максиміліан, бородатий, похмурий войовник, виразно зашарівся від цієї похвали.

— Я щиро радий, — мовив він. — А то вже сам почав був боятися, що став не такий бадьорий, як замолоду. Але скажіть мені, отче: коли Вальдштейн уже не здатен до великих вчинків, чого ви такі зацікавлені в його поваленні?

Отець Жозеф відповів:

— Бо машина, приведена ним у рух, ще довго може крутитись за інерцією й завдавати шкоди. А коли він уже не здатен на великі діла, то, можливо, аби довести сам собі, що ще не пішов на дно, допуститься чогось відчайдушного. А відчайдушний вчинок, та ще й під’юджений дурістю й марнолюбством, може мати тяжчі наслідки, ніж учинок, підказаний ясним розумом, твердою волею і широким кругозором, наприклад той, перед яким стоїте ви і яким ви впишете себе в історію переможцем шкідника роду людського. Бо так званий герцог Альбрехт фон Вальдштейн, безперечно, чинить шкоду людству.

Ця розмова відбувалася ще тоді, коли Петр Кукань служив у герцога Тосканського. Зміст тої записки, яку папа трохи згодом дав прочитати Петрові і яку Петр, прочитавши, мусив негайно спалити, свідчить про те, що дальші таємні демарші отця Жозефа перед курфюрстами, які зібрались у Регенсбурзі, не були безуспішні. Курфюрсти, здебільшого байдужі й нерішучі, спершу не дуже вірили його балачкам про млявість Вальдштейнового духу та про його вигоріле нутро, але потім до Регенсбурга дійшла звістка про одну дурницю, вчинену Вальдштейном, і ця звістка підтвердила слова отця Жозефа.

А сталося ось що…

Повісьте цю тварюку!

На початку того року, ще серед зими, Вальдштейн послав свого давнього приятеля й бойового товариша, фельдмаршала дона Балтасара Маррадаса, в інспекційну подорож по фортецях та укріплених містах, щоб Маррадас обстежив їх і доповів якнайправдивіше про всі вади в їхніх оборонних системах. Маррадас, суворий чоловік, що любив вергати громи й блискавки, виконав доручення дуже сумлінно: від його чорних іспанських очей, що здавалися маленькими поряд з величезним горбатим носом, підкресленим довгими тонкими вусами, не втаїлось ніщо таке, що могло б вадити обороні того чи того міста. Його рапорт, написаний на двадцяти сторінках дрібним енергійним почерком, був безкомпромісний і приголомшливий; крім військових термінів, текст ряснів народними висловами, як-от: партацтво, тюхтійство, бардак, свинюшник, злодійське кодло, вошива банда тощо.

«Дуже втішно, — писав Маррадас між іншим, — що така стратегічно важлива фортеця, як Райн-на-Леху, споряджена найновішими сорокавосьмифунтовими гарматами. Менш утішне те, що ці гармати встановлені в бастіонах по-ідіотському: не лишилося місця для обслуги, пороху та ядер. А самі бастіони такі ветхі, що не витримають більше, як по п’ятнадцять-двадцять пострілів. Це нехлюйство».

«Чудово, — писав він в іншому місці, — що наші шановні курфюрсти знову збираються радити раду, як звичайно, під захистом регенсбурзьких мурів. На жаль, треба відзначити, що ті мури варті козячого пшика. Укріплення не суцільні, самий центр оборони припадає на стародавні мури, з півдня, де місто не захищене річкою, бастіони стоять так рідко, що не можуть підтримувати один одного вогнем; з північного сходу необмурований вал уже осувається. Цісарський указ 1628 року, за яким мали поставити проміжні бастіони, лишився на папері, і це-шахрайство».

«Фортеця Ульм-на-Дунаї, — писав маршал на тринадцятій сторінці, — споряджена новими далекобійними гарматами, але так само недоумкувато, як і Райн: гармати поставлені в приміщеннях без вентиляції, і обслуга після кількох пострілів задихається. Ульмські мури міцні, але не мають тактичної вартості, бо лежать в оборонній смузі надто глибоко, і це вже вина наших батьків».

«Нові бастіони Майнца, — писав ще в одному місці безжальний маршал, — збудовані з каменю, що погано зв’язується з вапном, і на погляд вони добрі, але при першому артилерійському обстрілі розсиплються, як хатки з карт. У Наумбурзі веселі святі, але недостатній гарнізон. Розпорядження, щоб брами були захищені шанцями, а слабкі місця підсилені наріжними баштами й равелінами, зостались на папері, і це волає до небес».

«Тактико-технічний рівень укріплень Аугсбурга низький і застарілий. У східному равеліні є пролам, який замуровують уже три роки, і це, лагідно кажучи, лайдацтво».

«Далекі комунікації з Лінцом, Хебом, Дрезденом, Ціттау, Бреслау і Клодзком не захищені опорними пунктами, і ворог у цих місцевостях може почувати себе як на променаді».

«Отже, — закінчував Маррадас, — куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця».

Далі в рапорті стояв тільки підпис, дата й місце написання — Інсбрук.

Зауважимо, що з фельдмаршалової злості й досади не треба сміятись, бо йшлося про речі справді важливі. Так, наприклад, в укріпленнях Праги був пролам — саме одне з тих «лайдацтв», затаврованих у рапорті; через вісімнадцять років, у останній рік війни, це дало шведам змогу вночі непомітно проникнути в сонне місто й за кілька годин нагарбати страшенну силу золота, коштовностей, стародруків, статуй та картин, отож наша золота матінка на сотні років зубожіла.

Дописавши рапорт, маршал склав його акуратним пакуночком, запечатав і відіслав надійним гінцем — швейцарцем з Граубюндену, — щоб вручив Вальдштейнові у власні руки. Гонець мав їхати сам, без охорони, бо послання було таємне, а самотній верхівець не так викликає підозру, як цілий загін.

— Їдь навзаводи з вітром, — сказав маршал, виряджаючи гінця. — За цей лист відповідаєш життям.

Гонець випнув груди й засяяв широким селянським лицем, вишкіривши рідкі міцні зуби в усмішці. Він був чоловік чесний, без хитрощів і плутні, звиклий до того, що життя його було й буде нелегке.

Невтомний їздець, він здолав важку дорогу з Інсбрука до Меммінгена за три дні й мусив чекати, поки його впустять до герцогового кабінету, менше десяти годин — дуже недовго, як зважити на чорну меланхолію, що зробила герцога повільним і млявим.

Герцог того дня був у дуже милостивому настрої.

— Дай-но сюди, — сказав він мало не з усмішкою, коли швейцарець відрапортував йому.

Та лихо — щойно він пробіг маршалове послання очима, натяк на усмішку погас на його губах, затінених густими вусами.

— «Куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця», — перечитав він півголосом кінець рапорта. — Все варте коров’ячого млинця, — повторив він уже гучним голосом. — І отаке паскудство ти наважився вручити мені, падлюко? Доїхав з Інсбрука за три дні, щоб чимшвидше віддати мені оцю писульку, ти, швейцарський бовдуре? Ну, я з тобою не панькатимусь, у мене суд військовий, короткий.

Він замовк і хвильку похмуро дивився на швейцарця, на це виклично здорове створіння, якому досить з’їсти за день шматок солдатського хліба з салом і запити ковтком простої солдатської горілки, щоб бути здоровісіньким. Потім вигукнув:

— Повісьте цю тварюку!

То була моторошна Вальдштейнова формула, перед якою всі тремтіли; герцог, відколи приїхав до Меммінгена, ще ні разу її не вжив, і кат зі своїм помічником, як ми вже казали, без ніякого діла грілись на сонечку. Та виявилося, що герцог не зрікся давньої брутальної звички, а його люди не забули, що мають робити. Тільки-но прозвучали фатальні слова, як почувся тупіт, і в кабінет влетіли вартові з посрібленими списами.

— Заберіть його! — кричав герцог. — Повісьте! Негайно!

— Ваша високосте, я ж навіть не знаю, що там написано! — кричав переляканий швейцарець. — Я тільки виконав наказ пана маршала — їхати навзаводи з вітром. Пан маршал сказали, що я життям відповідаю за цей лист. А тепер, коли справно приставив його, маю висіти? За що? Що я зробив?

Вальдштейн рукою зупинив варту, яка вже тягла гінця, й підвівся з крісла.

— Маєте рацію, солдате, я погарячкував. Тому я вас перепрошую. Так, так, ми, герцог Фрідландський, перепрошуємо вас, солдате.

Швейцарець, умить заспокоївшись, вишкірив здорові рідкі зуби.

— Дарма, ваша високосте, дарма. Нічого не було. Я знаю великих панів. Легко запалюються, та зразу й відходять. Бо вони добрі люди.

Тепер усміхнувся й Вальдштейн, і вже всміхались обидва: і пан, і холоп.

— Ну, щоб дуже добрі, то ні, — відказав герцог. — Правда, я вас перепросив, але це не означає, що мій наказ уже недійсний. Бо того, що ми, герцог Фрідландський, наказали, ми вже не можемо скасувати. Я віддав наказ, і він, хоч і з моїми перепросинами, буде виконаний.

Гонець зрозумів зміст цих слів не зразу.

— Тобто… я все ж маю висіти?..

— Так, це означає, що ти все ж маєш висіти, — сказав герцог, і досі всміхаючись. — Правда, без ганьби, з моїми, як я вже сказав, перепросинами.

— Чхав я на такі перепросини! — закричав гонець. — Я нічого поганого не зробив! Я за цісаря кров проливав! У мене вдома жінка й діти! Я не хочу висіти!

— Будеш висіти, лебедику, — сказав герцог. — І тепер уже без перепросин, бо нагрубіянив моїй високості. Ні слова більше!

І за десять хвилин гонець-швейцарець уже теліпався на шибениці.

Власне, сама пригода не була ні безглузда, ні божевільна, ні надто прикра; як тільки стих крик, здушений зашморгом, дехто з придворних навіть висловив думку, що це добре: головне — «старий пан» прокинувся з меланхолії. Владарі споконвіку любили зривати злість на безневинних людях, що принесли неприємну звістку. Цей брутальний норов цілком відповідає натурі хижака, який дрімає в людині, завжди готовий прокинутися. З поступом освіти й культури він пом’якшав, але не вигас цілком, отож герцог просто обновив звичай предків, та й годі. Поки що все гаразд. Та куди гірше, просто нечуване й непристойне було те, як сам герцог реагував на власний вчинок. Замість зверхньо й презирливо нести його тягар — ніби йшлося про затоптаного таргана, не більше, — та, власне, з погляду його величі, слави, багатства й могутності так воно й було, — герцог поводився мов простосердий міщанин, якого мучить сумління і він силкується це замаскувати, вдаючи дурнувате задоволення.

Бо того ж таки дня Вальдштейн відступив від свого недавно заведеного звичаю їсти на самоті скромні сухарики з кислим молоком та всіляку нічим не помащену зеленину, як радили йому лікарі, і вшанував найвищих придворних тим, що причовгав на їхню спільну вечерю в головній бенкетній залі палацу.

— Ох, як же мені полегшало, просто знов жити захотілося! — просторікав він, сьорбаючи з келиха кисле молоко, тимчасом як придворні споживали розкішну вечерю з шістнадцяти страв. — Може, ви скажете, цей швейцарець був не винен, але що вдієш — іде війна, а під час війни таких тонкощів, як вина чи безвинність, не можна дотримувати надто пильно. І чи я винен, що в моїх жилах тече кров, а не сироватка? Цей лобур привіз мені рапорт про стан наших укріплень. Важко повірити, що той безсоромник маршал Маррадас наважився написати: мовляв, наші укріплення варті щонайбільше коров’ячого млинця. Так, так, ви мене добре розчули: коров’ячого млинця. А якби я відкрив вам, що він пише про окремі фортеці та міста, скажімо, про Райн, Ульм, Регенсбург, — вам би волосся на голові стало диба. Отож не дивуйтеся, що й мені тоді в очах потемніло. Я б наказав повісити Маррадаса, якби він був під рукою. Та що його під рукою не було, то я звелів повісити гінця — логічно, правда?

Логічно чи ні, а панство аж сторопіло. Настала хвилина загального заціпеніння, ніхто не знав, що сказати, і всі тільки дивились один на одного, і в очах у всіх читалась та сама думка: «Що це він каже й нащо він нам це каже? І чого він перед нами виправдовується, що зігнав на комусь оскому? І відколи це генералісимус цісарської армії розголошує перед своїми придворними військові таємниці, наприклад те, що наші укріплення варті коров’ячого млинця?»

Аби затерти ніяковість, обергофмейстер граф Крістоф фон Ліхтенштейн, чоловік досвідчений, світський, розважно промовив:

— Не наше діло оцінювати вчинки вашої високості й сумніватися, чи вони добре виважені, необхідні й слушні.

На те герцог прикро засміявся:

— Я був би радий, якби міг поділяти ваше переконання щодо необхідності й слушності всіх моїх учинків. На жаль, я теж людина, а люди не бувають непогрішні. Непогрішні тільки зорі, а вони мовчать, бо я вже не маю ні Кеплера, ні Сені, що розуміли їхню мову. Якби хоч ота ворожка була під руками: я ж її найняв за всіма правилами, але дожидаю марно. І хтозна: коли вже мене на це потягло, то, може, як вона раптом об’явиться, я і її накажу повісити, бо вона так довго примусила себе чекати. До речі, чи хто з вас випадком не чув про такого лайдацюгу на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан?

Засмучені придворні змушені були признатися, що про лайдацюгу з таким ім’ям не чули.

— Шкода, — сказав герцог. — Отець Жозеф його шукає, бо приписує йому — не втямлю, чого, — мало не містичне значення. Я не люблю капуцинів і взагалі ченців, але отець Жозеф — не просто собі чернець, і я вважаю спритним ходом і великим дипломатичним виграшем, що мені пощастило здобути його приязнь. Я пообіцяв пошукати того П’єра де Кюкана, а отець Жозеф, напевне, так вірить у мою всемогутність, що переконаний: я своєї обіцянки дотримаю. І було б чудово, якби мені справді пощастило піднести йому цього П’єра де Кюкана. Та як нема, то нема. Ніщо не клеїться. Я вже й не питаю, чи повернувся де ла Прері. Знаю й так, що не повернувся.

Шевальє де ла Прері, збіднілий французький дворянин, який при Вальдштейновому дворі обіймав добре оплачувану посаду головного дегустатора та знавця вин, три тижні тому поїхав до Вахау-на-Дунаї закуповувати дюрнштейнський сільванер — єдине вино, що пасує до печеного ляща з голландською підливою й жерухою, і ось його, як слушно заявив герцог, досі не було ні слуху ні духу.

Та другого дня виявилося, що розміщення зірок не зовсім несприятливе для герцога: шевальє де ла Прері не тільки повернувся, а й привіз відомості про того лайдацюгу П’єра Кюкана де Кюкана. Укритий пилюкою, шевальє пригнав чвалом до Меммінгена, не дбаючи ні про етикет, ні про наказ дотримувати тиші, перестрибуючи через три сходинки, збіг на другий поверх палацу Фуггерів, ще як герцог спочивав у ліжку, і, рвучись до Вальдштейнових покоїв, зчинив страшний ґвалт. Розсерджений герцог, пробуркавшись зі сну, підійшов до дверей у нічній сорочці й мало не вимовив свого «Повісьте цю тварюку!», передчасно урвавши життя шевальє, від якого залежало й життя нашого героя. На щастя, герцога, мабуть, ще гнітила вчорашня пригода з безневинно страченим гінцем, яка, очевидно, не прикрасила Вальдштейна в очах придворних, тож тепер він вирішив повестись по-королівському, з богорівною іронією й холодом.

— Пане де ла Прері, — звернувся він до шевальє, що виривався з рук двох вартових, — видно, закупівля вина була така успішна, що вам не терпиться доповісти про неї мені. Інакше я не можу витлумачити такого вторгнення.

— До дідька вино! — закричав шевальє. — Ідеться про мого друга — його лаштуються колесувати в Кемптені! Ви єдиний можете його врятувати!

— Певне, що можу, — відказав герцог, так само царственно величний і холодний. — Але я хотів би спершу знати, хто він.

— Що вам з того? Коли я скажу, що його звуть П’єр Кюкан де Кюкан, це вам нічого не скаже!

Та шевальє помилявся. Це ім’я сказало герцогові дуже багато, так багато, що він враз весь обернувся в слух і увагу. А коли де ла Прері уривчасто розказав про халепу з Петром і запевнив герцога своєю честю й спасінням душі, що це справді колишній перший радник султана, герцог негайно покликав писаря й надиктував такого листа:

«Міській раді Кемптена.

Ми, Альбрехт фон Вальдштейн, герцог Мекленбурзький і Фрідландський, ставимо вам до відома: якщо ви зачепите хоч волосинку на голові беззаконно й безвинно звинуваченого вами в душогубстві П’єра Кюкана де Кюкана, що перебуває під моєю особливою охороною, і не випустите його, перепросивши, негайно на волю, я накажу зрівняти з землею ваше місто, й так уже винне мені чотири тисячі дукатів контрибуції».

Далі стояв славнозвісний герцогів підпис, такий енергійний, рішучий і розмашистий, що й тепер, через цілі сторіччя, побачивши його, чуєш свист пера, і аж хочеться в думці поздоровити ту гуску, якій припала честь надати своє перо для такого розкішного підпису: адже тоді, не забуваймо, писали справжніми перами, а не чимось таким тупим і нетворчим, як авторучка чи кулькова ручка.

У Меммінгені

Завдяки тому, що шевальє де ла Прері добув у Вальдштейна згаданого листа, по-вальдштейнівському рішучого, кемптенська Петрова пригода, власне, вже скінчилась, бо шевальє, як ми вже розповіли, устиг на страту вчасно, а коли він тицьнув під ніс заклопотаному бургомістрові Реріху герцогову грамоту і коли Реріх, перебігши її очима й побліднувши, прочитав уголос сторопілій юрбі, все пішло для Петра як по маслу, без перешкод, якщо не вважати перешкодою жалюгідний, безсилий протест абата Маліфлууса: абат образився на Вальдштейна, що той звернувся зі своїм різким наказом тільки до ради імперського міста Кемптена, ніби його, абата Маліфлууса, володаря Нового міста, не треба й питати, Маліфлуус заявив, що не знає ніякого Вальдштейна, а тому наполягає на виконанні страти. Одначе для людей ім’я Вальдштейна було страшніше, ніж ім’я Вельзевула, тож кемптенці перелякалися погроз і вгамували абата свистом та криком — того дня вже вдруге. Далі лишилось тільки повернути Петрові його майно, коня, зброю та одежу, і це зробили швидко, з готовністю та німецькою акуратністю.

Бургомістр Реріх спробував задовольнити й ту вимогу з Вальдштейнового листа, де писалося, що Петра з Куканя треба не тільки відпустити, а ще й перепросити, але Петр урвав його безпорадне белькотіння такими ретельно дібраними словами:

— Я знаю, ви й далі вважаєте мене злочинцем, тобто вбивцею й грабіжником, і не в моїй спромозі, та й не в моїх намірах переконувати вас у протилежному. Ви, напевне, думаєте, що тільки в наші диявольські часи може статися щось таке неподобне: вбивцю пускають на волю, бо його взяв під захист ще більший убивця. Ви, безперечно, маєте рацію в одному: наші часи справді нечувано жахливі; через це трапляються такі дивовижні неподобства, яких у часи, коли більше сили мають розум і логіка, статися не могло б. Але в моєму випадку це неподобство полягає не в тому, що я уникнув кари, а в тому, що мене мали кинути народові, спраглому за правосуддям, як кидають кістку голодним собакам, і ви, панове радці, знехтували мою вину чи безневинність, як щось нікчемне: головне — ви мали в руках жертву, яка давала вам змогу розіграти підлу комедію справедливої кари. А Вальдштейн цьому перешкодив, і це був перший у його житті добрий і похвальний вчинок. А тим часом, шановні панове й високоповажна публіко, бувайте здорові.

Пустивши коня помірним клусом, Петр поїхав з міста поряд зі своїм рятівником — шевальє де ла Прері. Його проводжали довгі погляди притихлого натовпу, причому жінки — молоді, старі й середнього віку — думали, приміром, так: «Хай там що, а цей кавалер не тільки відважний чоловік, бо коли його везли на страту, навіть не писнув, не то. що просив милосердя, як усі стратенці. Він не тільки handsome і good-looking, аж треба дякувати богові за те, що його чудове тіло, гідне Тіціанового пензля, не діждало миті, гідної похмурого різця Калло. Він ще й освічений та дотепний, бо говорить не затинаючись, слова так і сиплються йому з рота, і то такі вишукані, що ми, прості люди, їх навіть не розуміємо, А того вечора й уночі всі чоловіки в Кемптенській окрузі — і в Старому та Новому Кемптені, і в Крюгцеллі, і в Вюртінгсі, і в Бецігаві, в Нойгаузені, і всюди — були здивовані надзвичай палкою й ненаситною жагою, що несподівано пробудилась у їхніх дружинах та коханках, І не марно: через дев’ять місяців після того дня всі втрати в людях, яких зазнала Кемптенська округа, були цілком надолужені.

Але не відбігаймо від теми, слідкуймо далі за долею нашого героя — Петра Куканя з Куканя.

Петр і шевальє де ла Прері їхали швидко й мовчки; аж коли мури Кемптена були вже далеко позаду, шевальє спитав:

— Що, скрутно було, правда?

І Петр відповів:

— Коли кат почав підіймати наді мною колесо, мені таки стало трохи моторошно.

То були слова справжнього героя, людини без нервів. Та що Петр не зовсім був позбавлений їх, це він довів зразу ж. Під’їхавши ближче до шевальє, простяг руку й промовив хрипко:

— Дякую вам за те, що я ще почую, як пахне хліб.

Відповівши на потиск його руки, шевальє сказав:

— А я й не знав, що ви такий тонкий гурман: умієте оцінити запах хліба. Особливо хліба свіжого, звичайно, французького, бо цей запах кращий за всі пахощі світу, він ніколи не набридає. Хто закушує будь-яке вино хрумкою, ледь присоленою скоринкою, той не допускається гріха, бо до хліба смакує й бордоське біле, як-от сотерн, шато-тур-бланш чи барсак, і бордоське червоне, — приміром, шато-марго, якому віддає перевагу кардинал Рішельє, або шато-лафіт, до якого ще дужче пасує куріпка на вині, або фазан, або слуква; і те ж саме можна сказати про всі визначні вина світу. Ми живемо в напівварварстві, отож ця істина досі ще не відома всім людям; доказом цього є наша кривава війна, бо ж вона точиться, власне, лише за те, чи запивати хліб вином, чи ні. Мені соромно, що я воюю на боці тих, хто каже «ні». Гадаю, в майбутньому, коли люди стануть витонченіші й культурніші, вони воюватимуть за те, чи, скажімо, рейнський рислінг слід пити під гарячу шинку, чи під шпигованого коропа. Та мені здається, мій друже, коли ви й далі поводитиметеся так, як досі, наприклад, заявлятимете й далі, що Вальдштейн убивця, а його сьогоднішній учинок — єдине добре діло в його житті, то недовго тішитиметеся тим запахом хліба, який умієте так мудро оцінити.

Петр відповів:

— Ви дуже елегантно — бо ж, як справжній француз, інакше й не вмієте, — торкнулись того, що мене гнітить. І гнітить так, що я, замість тішитись урятованим життям, сушу собі голову нерозв’язною дилемою.

— Якою ж це? — здивувався шевальє. — Які дилеми можуть тривожити людину, що тільки-но уникла ешафота?

— А ось які, — відказав Петр. — Як добре вихований чоловік, я повинен відчувати вдячність до Вальдштейна. А тим часом я маю щодо нього тільки ворожі наміри. Оце й усе, що я можу вам відкрити, пане де ла Прері; але ви зрозумієте, в якій скруті я опинився.

— Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, — сказав шевальє.

— Яке ж це слово?

— Пантарай, — відповів шевальє де ла Прері.

— Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, — сказав Петр. — Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.

— Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.

— Мертвий? — вигукнув Петр.

Шевальє де ла Прері всміхнувся.

— Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.

— Не розумію, — сказав Петр, — як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?

— Звичайно, — підтвердив шевальє. — Скромні німецькі міста Меммінген і Регенсбург нині опинились у центрі інтересів усього світу, а тому між цими містами й Римом голубів літає більше, ніж нічних мушок круг ліхтаря. Бачите оту чорну цяточку, що рухається від Меммінгена на південь? Головою закладаюся: це голуб несе святому отцеві звістку, що мосьє де Кюкан завдяки панові де ла Прері уникнув смертельної небезпеки. В кожному возі, кареті, фургоні, що їдуть до Меммінгена чи Регенсбурга, ви знайдете клітку з римськими голубами. І навпаки — до Рима везуть меммінгенських та регенсбурзьких голубів. Ось переконайтеся самі…

Підостроживши коня, він наздогнав зеленярський візок, що котився попереду, й підняв на ньому полотнину.

— Тпрусь!. — пирхнув він з досадою, бо замість клітки з голубом побачив чорну кішку, яка сиділа на купі моркви, піднявши голову й нашорошивши вуха. Шевальє хотів був пустити полотнинку, та Петр притримав її.

— Це ти, Лібушо? — спитав він.

Кішка примружила ліве око.

Далі вони їхали мовчки. Шевальє де ла Прері був помітно збентежений.

— Здається, любий друже, — мовив він перегодя, — коли кат підіймав над вами колесо, це вразило вас трохи глибше, ніж ви ладні признатись. А що і я почуваюсь таким утомленим, як уже давно не був, то заявляю: нам давно пора зупинитись у якому-небудь шинку. Я знаю один такий, де подають пристойне біле вино місцевого виробу: живе, з гарним букетом, з легким мускатним присмаком. Ви можете закушувати його, коли хочете, своїм улюбленим хлібом, але я віддам перевагу холодній телятині або, коли її не буде, білому м’ясові з курячих грудець, або ж, коли в наші злиденні воєнні часи не знайдеться й курчати, — вареній сардельці з маслом.

Той шинок, до якого хотів завітати шевальє, стояв край чепурного села Грененбаха, недалечко від Меммінгена, й мав симпатичну назву «Біле поросятко». Коли обидва сіли за чисто вишкребений дощаний столик у садку, під каштаном, що заспокійливо шелестів, і гарна шинкарка з золотою косою дбайливо їх обслужила, Петр хильнув тутешнього білого, справді такого, як казав шевальє, й подумав: якби світ не був кривавим пеклом, то люди б не могли й зрозуміти, яке солодке життя.

— Учора ввечері, — сказав він, — ви нібито розмовляли з однією особою, що плакала за мною, коли мене забрали до темниці.

— Так, це правда, — відказав шевальє де ла Прері, — тільки то була не якась там «одна особа», а ворожка мадам Кураж, яку Вальдштейн найняв, щоб провіщала йому майбутнє. Ох, бісів Кюкане, вам і в нещасті щастить, бо хіба можна не позаздрити чоловікові, за яким плаче така зваблива жінка! Пані господине, ще вина, нам хочеться згадати давні часи, коли ми нудилися в château d’If.

Як пропонував шевальє, вони посиділи за вином та білим курячим м’ясом, згадуючи тяжкі часи, що тепер, через тринадцять років, здавались їм безперервною низкою солодко-безтурботних днів. Витаючи в краях блаженства, обидва довго гомоніли, часто перебиваючи один одного вибухами сміху та захопленими словами: «А отоді…», «А пам’ятаєте…», — і знову й знову віддавали належне злотокосим сестричкам Маделоні, Анрієтті, Сюзанні, Люсьєні й Сімоні — дарма що тепер вони вже напевне стали поважними і, можливо, опасистими матронами. Одне слово, герої любо розважались, поринаючи в минуле, як у бистру прохолодну воду, поки настала пора вертатись у непевну, бурхливу сучасність. Уже хилилось до четвертої години пополудні, коли вони сіли на коней і мовчки, ніби в похміллі після непогамовної оргії спогадів, під палючим сонцем доїхали до Меммінгена.

Двір герцога Вальдштейна, досі такий мовчазний і нудний, тепер розбуявся незвичайною веселістю. Коли радіє король, веселяться й придворні. Вальдштейн хоч і не був королем, зате був двічі герцогом і мав усі причини тішитись, бо не мав сумніву, що його планета, яка ще вчора перебувала в зоні лихих впливів, сьогодні дійшла до сприятливої смуги: шевальє де ла Прері не тільки сам приїхав, а й привіз вістку про такого жаданого П’єра де Кюкана. Крім того, з Регенсбурга несподівано прибув веселий небіж Макс із добрими новинами: незважаючи на інтриги курфюрстів, герцогове становище зміцніло, й цісар дорожить ним більше ніж будь-коли, А на додачу прибула ще й ворожка Лібуша Кураж. Прийшла, бідолаха, пішки, брудна, з голими руками, голодна й спрагла, перевдягнена хлопцем. Вона вбралася так, щоб не впадати в очі бандитам, та однаково вже недалеко від Меммінгена на неї напали грабіжники й забрали все майно, лишивши їй тільки життя та честь, бо, на щастя, ті бовдури не роздивилися, що вона жінка.

— Ось я й перед вами, ваша високосте, — додала вона говіркою шумавських німців, стоячи перед Вальдштейновим троном у великій залі для аудієнцій, званій Місячною кімнатою, оточена з боків і ззаду цікавими придворними, — бідніша за послідущу вашу помивачку чи керівницю, не маючи під рукою навіть своєї віщої кулі, бо її в мене теж забрали (цікаво знати, нащо вона здасться тим йолопам), зате я багата доброю вістю, що її вам приношу. Бо мій медитативний зір внутрішньої інтроспекції бачить: для вас настає пора щасливих інспірацій і добрих збігів та нагод.

Тут озвався веселий герцогів небіж Макс, відомий жартун і паливода, передражнюючи її провінційну говірку:

— Дозвольте мені, прекрасна віщунко, перевірити несхибність тієї вашої медитативної внутрішньої інтроспекції. Скажіть-но мені, скільки вийде, як двадцять чотири помножити на шістнадцять.

Усі зареготали, але Лібуша не розгубилась, а відповіла:

— Коли ви, паничу, не вмієте розв’язати цього арифметичного прикладу без допомоги ворожки, то я вам пораджу щиро: зажадайте від своїх учителів, щоб повернули вам платню, взяту за навчання,

— Ну що, Максе, заробив по писку? — озвався герцог по-вояцькому грубувато, але з ласкавою усмішкою і лагідно поплескав молодика по плечі. Тоді обернувся до Лібуші:

— Те, що ви мені сказали, люба дитино, було мені ясне й так. Та не ображайтеся, не суптеся. Ви провіщаєте речі, які почали здійснюватися ще до вашого прибуття, і це свідчить на вашу користь, бо доводить, що ваші слова не пусті. Сьогодні справді мій великий день, такий великий, що треба його відсвяткувати. Вина, вина, несіть вина, найкращого мозельського з моїх погребів, «Піспортер-гольдтрепфхен» двадцять п’ятого року. До ката всі церемонії і всі турботи, та й мою дієту. А лікарів хай дідько візьме!

І герцог заплескав у долоні, щоб лакеї поквапились.

Місячна кімната, де все це відбувалось, називалася так, бо її склеписта стеля була оздоблена зображенням небесних тіл, яким жартун-маляр надав подоби кумедних людських облич: на самій середині півмісяць, мов профіль чоловіка, висолоплював язика до розсипаних навколо зірок, а ті шкірились у відповідь і наставляли йому носи. Неважко уявити, скільки здорового сміху викликали за всі роки ці чудові малюнки. Зате малювання на стінах було поважне, сповнене гідності. Воно відбивало пам’ятні події з історії роду Фуггерів, насамперед вручення грамоти на дворянство, яку сам цісар вкладав у руки молодесенькому Андреасові Фуггеру, або зустріч іншого Фуггера, Якоба, з тубільцями Ост-Індії, де він побував під час однієї зі своїх комерційних подорожей, або виготовлення астролябії, яку на замовлення допитливого Раймунда Фуггера зробив астроном Мартін Фуртенбахер. Малюнки були виконані тонко й майстерно, в яскравих барвах, і люди на них були мов живі, тільки не говорили; а що панство, яке заповнювало залу, теж було в барвистих убраннях, то воно здавалось об’ємним продовженням зображеного на площинах стін. Хоч надворі стояла спека, в Місячній кімнаті панувала приємна прохолода, бо слуги безперестану кропили холодною водою з довгих мідяних сикавок завіси тонкого полотна на порозчиняних навстіж вікнах.

Тільки-но герцог плеснув у долоні, з сусідньої кімнати, буфетної, почулось бахкання корків та булькіт вина, що текло з пляшок, і ось уже вбігли лакеї з укритими росою келихами на срібних тацях. А не встигли ще придворні посмакувати перший ковток «Піспортер-гольдтрепфхену» та закусити його скибочкою тоненько накраяного сала в паприці, яке вслід за вином розносили інші лакеї на кришталевих тацях, на порозі головного входу до Місячної кімнати став придверник і оголосив:

— Пан П’єр Кюкан де Кюкан і шевальє де ла Прері.

Петр ступив через поріг першим, такий, як щойно сплигнув з коня, ще не відмитий від поту й пилюги, з червоним від сонця обличчям. Так годилось, так вимагав етикет, щоб воїн, який приносить владареві звістки з бойовища, з’являвся перед трон не гаючись, не причепурившись, по змозі ще чорний від порохового диму й забризканий кров’ю — своєю чи ворожою. Хоч Вальдштейн, як ми вже зауважили, не був королем, а Петр Кукань не вернувся з бойовища, але його ждали, а тому дорожній непорядок в убранні був доречний і стильний, тим більше, що він підкреслював його мужню, героїчну вроду й так личив Петрові, що всі в залі, побачивши його, зразу поставляли де попало келихи й заплескали в долоні. А Петр, легенько вклонившись добірному товариству, швидкою ходою придворного рушив до герцогового трону й віддав Вальдштейнові якнайвишуканіший уклін. Хоч який напружений та насторожений був Петр, одначе помітив, що Лібуша, яку він зразу вгледів біля герцогового трону, моргнула йому лівим оком, як ота кішка на зеленярському візку, і на мить приклала пальчика до губів: «Не показуй, що ми знайомі».

— Ласкаво прошу, лицарю де Кюкан! — весело вигукнув герцог, поки Петр ішов до нього. — Хай я вже побачу в вічі того, задля кого мене сьогодні так рано розбудили! Я щиро тішуся, що шевальє де ла Прері вчасно доїхав до Кемптена з моїм наказом.

— До Кемптена я доїхав таки вчасно, — озвався шевальє, — але не встиг повернутися вчасно, щоб припинити оце варварство: до мозельського подають сало в паприці.

Петр звернувся до герцога по-чеському:

— Ваша високосте, прийміть мою подяку за врятоване життя.

Вальдштейн, здивовано звівши брови, відказав по-німецькому:

— Що це? Якою абракадаброю ви говорите?

Петр зачекав хвильку в тиші, бо й усі придворні мовчали, а тоді відповів кучерявою німецькою мовою, якої навчився при цісарському дворі в Празі:

— Не думавши, що цим я не догоджу вашій високості, я дозволив собі, стоячи перед лицем вашим, удатись до своєї рідної мови — чеської, бо гадав, що вона є рідною і для вашої високості.

— Це якась помилка, — заперечив герцог. — Я не бачу, з якої причини мав би сповідатись перед будь-ким у будь-чому, але так само не бачу причини щось приховувати, а тому кажу по-солдатському грубо, зрозуміло і ясно, що я німецький дворянин, син батьків-німців і з мовою місцевого населення моєї рідної Богемії ніколи не стикався ні вдома, ні в школі. Чи не так, Максе?

— Достеменно так, mon oncle[12], — відповів небіж.

— Тоді я перепрошую вашу високість, — сказав Петр. — Ваш розум, напевне, заклопотаний проблемами якнайбільшої ваги, а я так нерозважно відвернув його на безплідне поле, неродючу ріллю. Бо що таке мова, питаю я, що таке взагалі людська мова? Замолоду я вважав мову, тобто здатність висловлювати думки, за славу людини, за гордий знак відмінності, вищості над твариною, здобуток розуму, крила духу, знаряддя фантазії, вінець на чолі, але життя згодом навчило мене, що правда зовсім в іншому, бо мова, замість бути для людини благословенням, стала їй прокляттям і служить не для слави, а для ганьби.

— Дуже дивне твердження, — сказав герцог. — Тим дивніше, що свою гану мові ви висловлюєте мовою вельми вишуканою. А як же ви доведете своє незвичайне твердження?

— Людська мова, — відказав Петр, — незрівнянно складніша й витонченіша від природних звуків, якими тварини принаджують одна одну, чи остерігають, чи виражають біль або страх, бо й світ людини безмежно складніший від світу тварини, але це не перевага наша, а навпаки — нещастя й погибель. Людина мусила винайти мову насамперед для того, щоб виправдовувати свої помилки, розплутувати тенета, в які вона раз у раз попадає через власні пристрасті, жадобу, себелюбство, короткозорість, ненажерливість, невігластво й тупість. Словами ми обмовляємо, зраджуємо, ображаємо, без кінця виправдовуємося один перед одним, бо натикаємось один на одного, ходячи кривими стежками. Мова — знаряддя лінощів, бо нею ми віддаємо накази слугам, щоб зробили за нас те, чого ми самі не хочемо робити, а вони, мудріші від нас, мовчать.

— Дивно, — сказав герцог. — Безглуздя, але цікаве.

А Петр вів далі:

— Мова необхідна нам, щоб прикривати неприємні ситуації, які ми викликали знов-таки своєю мовою. Мови ми вживаємо, щоб облудно заспокоювати людей, цілком слушно занепокоєних. Мовою оповідаємо про те, що зробили й чого зазнали, бо любимо вихвалятися своєю відвагою та розумом. Рівні, правильні, природні взаємини між людьми обходяться без мови. Мова — це знаряддя не для висловлювання правди, бо правди не хоче чути ніхто, а для брехні й прикидання, не для розради, а для глузів. Мова — не клич героя, а рев хижака. Словами ми розпитуємо про дорогу, бо світ наш став такий, що в ньому вмить заблукаєш. Словами ми оголошуємо війну, дискутуємо про те, скільки ангелів може поміститись на вістрі голки, славимо бога, хоч не знаємо, чи він є. А насамперед — словами ми патякаємо, базікаємо, плещемо, просторікаємо, що, хоча сам з огидою це усвідомлюю, роблю зараз і я, вашої високості покірний слуга.

— Безперечно, — погодився герцог. — Ви говорите дурниці, але висловлюєте їх добре. Мій приятель патер Жозеф буде напевне радий, коли я скажу йому, що ви, його протеже, якого я на його прохання розшукав і врятував від смерті, окрім інших чеснот, які так цінує в вас патер Жозеф, ще й спритний розмовник, дотепний майстер словесної гасконади і актор.

— Ваша високість називає мене актором? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердив герцог. — Ображатись на це не треба, бо я люблю й поважаю акторів, І, слухаючи та спостерігаючи вас, я згадав Шекспіра, англійського драматурга, що вустами принца Гамлета переконує акторів говорити стримано, делікатно, не вимахувати руками і в усьому дбати про міру, навіть у самій стриманості та делікатності держатись міри, тобто завжди поводитися природно. Саме так робили ви, промовляючи переді мною, і для мене було щирою втіхою слухати вас. Ви мені сподобались, пане де Кюкан, і я радий, що ви прибули до мого двору. Я певен, ви дасте нам змогу довго тішитись вашим товариством.

— Для мене, — відповів Петр, — це була б честь і втіха, якби я міг прийняти ваше запрошення, але обставини, над якими я не владен, не дозволяють. Ваша високість самі сказали, що звернули свою увагу на мою незначну особу тільки заради отця Жозефа, а він, скільки мені відомо, тепер у Регенсбурзі. Я досі не знав, що він хоче мене бачити, а тепер, коли знаю, не хочу гаяти час і прошу вашу високість не ображатись, коли я поїду до нього негайно, а точніше кажучи — завтра вранці.

— І я вертаюсь до Регенсбурга завтра вранці, — озвався герцогів небіж Макс. — Буду радий, коли ви поїдете зі мною.

Петр чемно подякував, але відмовився: він, мовляв, має намір їхати дуже швидко.

— Ваша ревність робить вам честь, — сказав герцог, — і не суперечить моїм намірам: хай той капуцин бачить, що перед Вальдштейном досить зронити слівце — і зразу все розворушиться. Я звелю написати листа, і ви відвезете його патерові. А поки що віддаймо належне доброму давньому німецькому звичаєві і їжмо та пиймо всмак, байдуже, чи воно подобається якомусь там панові французові, чи ні.

Коли пізно ввечері придворне товариство розходилось, де ла Прері, йдучи поруч Петра, сказав тихо, з досадою:

— Як згадати, що ви ворог Вальдштейна й прилюдно називаєте його душогубом, то мушу сказати, що ви розводились перед ним, втираючись у його ласку, напрочуд ревно. А як тільки справді втерлись, то зразу відхилили його запрошення. Визнаю щиро — не розумію вас.

— Боюся, що не можу пояснити вам свою поведінку — і ніколи не зможу, — відказав Петр. — Ідеться про річ таку несамовиту, що її дуже важко узгодити з розумом і з правдою. Я мушу спершу як слід виспатись. Бо мені здається, що, коли скінчиться авантюра, в яку я оце встряю, я вже не матиму спромоги давати вам пояснення.

— То чом не пояснити зараз?

— Бо я не зовсім певен, чи я при здоровому глузді, — відповів Петр.

Але виспатись як слід він так і не зміг, бо коли зачинився в покої, який приділив йому герцог, у двері пошкрябалась Лібуша, і, як напередодні в темниці, в її очах і на вологих губах знов солодко тремтіло місячне сяйво. Вони обоє довго пробули в розкоші й блаженстві, в цілковитій згоді з Петровими поглядами зовсім обходячись без слів. Аж як у вікнах почало сіріти, Лібуша зашепотіла млосним, сповненим захвату голосом:

— Я чекала, що ти схочеш надолужити прогаяне того разу, але аж такого не сподівалася. Шкода, що ти від’їжджаєш. Чи побачимось ми ще коли?

Петр відповів, що це дуже ймовірно, а тоді спитав про річ, яка його цікавила:

— Чого ти сьогодні ввійшла дверима, а не влізла вікном?

Вона глянула на нього з подивом:

— Як це вікном? Відколи це дами лазять до коханців вікном?

Це його розсердило.

— Хіба ж ти не пролізла до мене вікном у в’язницю, обернувшись кішкою?

— Не знаю, про що ти кажеш, — відповіла Лібуша.

— І не втікала з Кемптена в зеленярському візку, теж перекинувшись кішкою?

— І про це я нічого не знаю.

— Може, не знаєш і про те, що напустила на все місто танець святого Вітта?

— А нащо мені було це робити?

— Щоб затримати страту, поки приїде шевальє де ла Прері, — терпляче сказав Петр.

— Страту призначили на десяту годину, і часу було вдосталь.

— Годі вже про це говорити, — сказав Петр. — І пробач, що я так по-дурному допитувався.

— Запам’ятай перше й головне правило втаємничення, — відказала Лібуша. — Коли щось і станеться трохи не так, як ми вважаємо за природне, то врешті знаходиться якнайприродніше пояснення. Піди спитай кемптенців, чого це в них усіх пухирі на ногах. «Бо ми довго стояли на твердому в спеку», — відкажуть тобі. А що я перекинулась кішкою — це сміховина, тобі щось приверзлося, любий мій. Ти бачив кішку в зеленярському візку? Ото диво! Може, скажеш, я справді мусила втікати з порожніми руками, щоб мене не схопили й не спалили як відьму? Але хто може довести, що я казала неправду, коли твердила, буцім мене пограбували? Вірити в чари й чаклунство має право кожен, але так само кожен має право й не вірити. Виходить те на те.

Потім Лібуша задрімала, а коли прокинулась, був уже білий день. Місце, де недавно лежав Петр, було порожнє, а сам Петр — за горами й лісами.

Мудрість отця Жозефа

З’їзд курфюрстів-католиків, як ми знаємо, відбувався в Регенсбурзі, старовинному портовому місті на Дунаї, яке під назвою Радасбона пам’ятало ще кельтські часи, а за римлян звалося Каста Регіна. Цей з’їзд привабив до тісного, стиснутого старезними мурами містечка, до його вузьких будинків та покручених завулків куди більше гостей, ніж було в ньому жителів, — тисяч із двадцять п’ять. Крім герцогів, графів та князів, таємних радників, генералів, чужоземних дипломатів, єпископів та кардиналів, наїхало всіляких кар’єристів, що охоче зав’язували знайомства з людьми впливовими й могутніми і з’являлися всюди, де щось діялося. За ними примандрували до Регенсбурга незліченні юрби авантюристів з непевними намірами й метою, і професійних дармоїдів, повій та звідників, жебраків, калік, знахарів та шарлатанів, бродячих музик, шулерів, найманих убивць, ворожбитів та хіромантів, поспіль фахівців високого класу, і продавців памфлетів, мощей, ладанок, чоток… Від цього підозрілого кодла місто аж гуло, наче вулик перед роїнням.

Виникла житлова криза. Лише найвельможніші пани знайшли притулок у єпископських палатах та в монастирях; менш вельможні мали ще радіти, коли за несвітські гроші знаходили куток у мансарді або вежі патриціанського дому. А де прихилила голову й сховалась від негоди вся приблудна злидота, невідомо. Один з учасників з’їзду, герцог Крістіан Ангальт-Бернбурзький, тобто не бідняк, сяк-так помістився в домі заможного купця ІІІперля. Як ми дізнаємося з його щоденника, що зберігся до наших днів, у тому домі була нечиста сила: так званий «польтергайст» — «дух-гуркотун» — уночі грюкав, бряжчав кайданами, а коридорами бігав мертвяк у савані; це не давало герцогові спати, але перебратись не було куди, і він мусив терпіти всі замогильні бешкети. Завдяки цьому ім’я скромного регенсбурзького купця ІІІперля попало в історію, а тепер і в художню літературу.

З того самого щоденника ми дізнаємося також, що учасники з’їзду жили весело й буйно, не трусились над гаманцем, одначе, здається, не могли похвалитись ні дотепністю, ні винахідливістю. На великих бенкетах, пише герцог Крістіан, лунала чарівна музика і з фонтанів било вино; облави на вовків та зайців чергувалися з лицарськими турнірами, на яких завжди здобував лаври переможця син цісаря Фердинанд Третій, король Чехії та Угорщини, хоч був тендітний тілом і не дуже сильний. Усі побожні вельможі ходили щодня до вечерні в собор святого Петра розкішною процесією, від блиску якої натовпові цікавих аж дух переймало. Темою розмови, коли вірити нотаткам герцога Крістіана, бувала здебільшого жахлива спека, того літа нібито ще гірша, ніж в Італії, а головне — триваліша; говорилось і про те, кому пощастило в пікет, триктрак, ландскнехт, реверс, трумадам, турнікет, гок, брелан, басет, калабас та інші ігри — вітчизняні й завезені з чужини. Великим інтересом тішився придворний блазень, наділений дивною пам’яттю й міцними зубами, якими він перекушував ланцюжки. Балакали й про те, хто що вполював; перебирали найновіші відьомські процеси, між ними — випадок з одним літнім добродієм із Бамберга; він зважився стати перед цісаревим троном із зухвалою скаргою, ніби його дружина, брехливо обвинувачена в чаклунстві, на тортурах призналася в тому, чого й не робила, і була спалена живцем.

Говорити в товаристві про політичні справи вважалося за несмак і невихованість. Ім’я Альбрехта Вальдштейна було табу. Громадські справи обговорювали тільки за зачиненими дверима, на приватних зустрічах або зборах вельмож.

Отже, можна сказати, з’їзд проходив у рамках усталених звичаїв. Про те, що там робилось насправді, широка публіка не дізналась нічого.

Отець Жозеф під час свого суто приватного й скромного перебування в Регенсбурзі жив у монастирі святого Еммерама. Хоч він був буцімто нейтральний спостерігач без ніякої офіційної ролі, одначе тішився в місті великою популярністю, тому Петр, приїхавши, легко допитався, де його знайти. Він застав ченця в галереї круг монастирського садочка. Тут пахло свіжоскошеною травою та трояндами, в трояндах біліла невеличка прегарна статуя, що зображувала боротьбу немовляти Геракла зі зміями.

Аби не втратити форми, отець Жозеф невтомно ходив, сховавши сплетені руки в рукави сутани, як завжди босий, як завжди худий і зарослий і як завжди заглиблений у благочестиві роздуми. Він саме міркував про те, що змалечку без кінця верталось йому на думку й сповнювало серце жахом: про Ісусові муки на хресті. Так, Жозеф ще маленьким хлопчиком тяжко захворів від хвилювання й мало не вмер, уперше усвідомивши, який це жах, коли в людини на хресті були не тільки пробиті ступні й долоні (а це й саме по собі безмірно болюче), але вона ще й висіла на цих ранах усією вагою свого тіла, побільшеною тим, що її руки були широко розкинуті; таке страхіття не поміщалося в уяві, і хоч як напружував її отець Жозеф, та відчував: вона тільки жалюгідно шкутильгає вслід за тим, що сталось на горі Голгофі шістнадцять сторіч передніше і що мусило статись, бо так захотів бог. «А нащо він так захотів? — міркував святий муж. — Не тільки на те, що смерть його сина спокутувала наші гріхи, а й на те, щоб людська голова весь час мала про що побожно думати. Бо неможливо безперестану думати про бога як такого. Має рацію отець Бене, коли твердить у своїй «Хмарі невідання», що людська душа безсмертна лиш остільки, оскільки здатна блаженно споглядати бога. Та це споглядання, звичайно, настане лиш у вічності: воно, по суті, і є самою вічністю. З цього випливало, що, поки людина жива, вона не може споглядати бога в усій його величі; це було б над її сили. Бог, будучи нескінченним, є й непосильним для людини. А будучи всевідущим, він добре знав про цю свою непосильність, а тому й послав у світ сина, бо той своєю людською сутністю й людським стражданням близький і зрозумілий нам. Та оскільки він, як син божий, теж бог, він дає нам змогу, споглядаючи його, жити з богом і в бозі, не ризикуючи, що нас поб’є грець. Яке це диво! І яка таємниця! І який вияв божественного милосердя!»

Отакі приміром думки снувались у голові отця Жозефа, коли він на самоті походжав галереєю, покриваючи при тому такі відстані, наче він мандрував пішки з Парижа до Мадріда й Рима. Ці міркування так його захопили, що він відчув досаду, побачивши Петра, який вийшов з темного коридора. Оскільки патер від природи й з божої ласки був здатен швидко й без зусилля вертатись із потойбічних емпіреїв на кам’янистий ґрунт цього світу, він швидко стримав свою нехіть і з усмішкою, ледь видною крізь хащі кудлатої бороди, ступив назустріч молодикові.

— Вітаю й благословляю тебе, П’єре, сину мій! Це я кажу по всій щирості, хоча й не приховую подиву, що бачу тебе в цих краях: адже, як мене сповістили, святий отець викликав тебе назад до Рима.

— Папа доручив мені певне завдання, — відказав Петр. — Я зобов’язався його виконати. І слова свого дотримаю, хай хоч усі папині агенти приходять до мене зі своїм «пантараєм».

— Пардон? — перепитав отець Жозеф.

— «Пантараєм», — повторив Петр. — Це умовне гасло, по якому я маю розпізнавати, що посланець прийшов справді від папи.

— Тобто воно таємне, і цю таємницю ти мав би лишити для себе, а не розголошувати на весь світ, — сказав отець Жозеф. — Ти такий імпульсивний і необережний, як і був, П’єре, сину мій. У цьому священному місці хоча, напевне, ніхто нас не підслухує, але обережність не буває зайвою.

— Дякую вам, отче, за заслужену догану, — відказав Петр. — Але дозвольте вже вручити вам лист так званого Альбрехта Вальдштейна.

— Ти говориш по-французькому, як справжній француз, — сказав отець Жозеф, розгортаючи Вальдштейнове послання, скручене в дудочку. — Коли я тебе бачив востаннє, твоя мова була зіпсована італійським акцентом.

— Це я завдячую кількарічному курсові навчання, даному мені безкоштовно, коли я з шевальє де ла Прері був ув’язнений у château d’If на віддяку за те, що допоміг Людовікові Тринадцятому взяти владу в свої руки.

Отець Жозеф нічого не сказав на цю прикру заувагу, бо не любив, коли чужинець насмілювався критикувати короля Франції, а мовчки перебіг очима Вальдштейнів лист, причому виявилося, що патер дуже короткозорий, бо він мало не торкався паперу кінчиком носа.

— Достеменно так, як я й чекав: йолоп, — сказав він, дочитавши. — Вихваляється, ніби на моє побажання розшукав тебе для мене, хоч я, тільки-но приїхавши до Регенсбурга, вже знав, що ти їдеш до Меммінгена й нащо їдеш. Ця звістка мене тоді дуже потішила: оце, думаю, завдання, гідне П’єра де Кюкана. Та шкода — завдання не було гідне П’єра де Кюкана, бо й завдання не було ніякого. Небезпеки, яку ти мав відвернути, не існувало. Альбрехт Вальдштейн мертвий.

— Цю саму думку я вже чув з уст щойно згаданого мною шевальє де ла Прері, мого вчителя французької мови, — відказав Петр.

— Ну, то чого ж тобі ще треба тут, П’єре?

— Коли я сказав, що вже чув таку думку, це ще не означає, що я з нею згоден.

— Я терплячий і маю досить часу, — сказав отець Жозеф. — І розумію — тобі не хочеться кидати діло, яке тобі сподобалось.

— Тут не йдеться про те, що мені сподобалось, а що не сподобалось, — відказав Петр і, озирнувшись довкола, пошепки додав: — Ідеться про те, що чоловік, який сидить у Меммінгені й називає себе Альбрехтом Вальдштейном, такий Вальдштейн, як я — кардинал Рішельє.

Отець Жозеф зітхнув і неквапно рушив до гарної лави, бильця якої мали форму левів, що припали до землі перед величчю божою і в надмірі покори лижуть висолопленими язиками земний порох.

— Сядьмо на хвильку й послухаймо співу небесного птаства. Можна й пахощами троянд подихати. Погляд на ці розкішні квіти викликає в моїй пам’яті слова Платона: тільки краса водночас божественна й видима, і якби божество — так, як і краса — в усій своїй величі явилось нашим чуттям, то ми б запали в безум і обернулись на порох. І це на диво узгоджується з тими думками, які повнили мою голову перед твоїм приходом, сину мій. З цього випливає, що погани в дечому торкались істини, хоч навіть найбільші їхні чесноти були тільки чудовими вадами. — І, кивнувши головою на малого Геракла, який душив змій, патер повів далі. — Ця статуя нагадує нам нашу християнську ідею, що забаганки й принади світу слід придушувати в собі змалечку. Слушно, але з одним прикрим застереженням: творець цієї статуї ні про що таке не думав, бо хотів тільки відтворити гріховну чарівність дитячого тіла. Так, так, гріховну, бо кожне тіло, навіть дитяче, є тільки вмістищем нечестя і знаряддям погибелі й гріха. На жаль, така гріховна чарівність дітей приваблює й християнських митців: адже вони без кінця зображують Різдво Христове, а це вже щось навіть гірше, чорніше, ніж гріх, — це блюзнірство.

— Бувши вами, — відказав Петр, — я б суворо переглянув ці думки, бо вони неухильно ведуть до єресі кальвіністського іконоборства. Але я прийшов до вас не для розмови про Платона та мистецтво. Гадаю, те, що я вам допіру сказав, має досить ваги, аби ви трохи над ним замислились.

— Не гнівайся, П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Я поважаю тебе й люблю, мов рідного сина, але чим більше люблю й поважаю, тим дужче страждаю, коли бачу, як дух твій збивається на манівці. Невже всі в цю фатальну добу — пробач мені і вважай мої слова словами дбайливого батька — подуріли чи, як Альбрехт Вальдштейн, здитиніли?

— Ні я, ні Вальдштейн не подуріли й не здитиніли, — відказав Петр. — Річ просто в тому, що в Меммінгені сидить, як я вже сказав, не Вальдштейн, а його двійник, бо справжній Вальдштейн — бозна-де. О, ні, Вальдштейн не дурень, Вальдштейн не мертвий, де там! Сидіти десь осторонь і спокійно підготовляти свій coup d’etat[13], поки шпиги його величності й папи роздивляються посаджену на його місце ляльку, — це задум, гідний людини великої, щоб не сказати — геніальної.

— Як же ти, мій нещасний сину, дійшов такого висновку? — спитав отець Жозеф. — Може, в того, як ти кажеш, несправжнього Вальдштейна на твоїх очах відпали фальшиві вуса?

— Сталось щось куди переконливіше, — відказав Петр. — Як вам, превелебний отче, напевне, відомо, герцог Альбрехт Вальдштейн — чех.

— Ні, я це вперше чую, — сказав отець Жозеф.

— Ну що ж, візьміть до уваги, що так воно є. Він чех, з чеської родини, так само як і я. Та коли я, ставши перед його троном, звернувся до нього нашою рідною мовою, він не зрозумів мене.

Отець Жозеф, усміхнувшися своєю непомітною усмішкою, похитав головою.

— Я не хочу вражати твої почуття, П’єре, сину мій. Але згадай, у якому становищі твоя батьківщина. Тож вельми зрозуміло, що така честолюбна людина, як Вальдштейн, зрікається належності до маленького й розгромленого народу.

— Але він не тільки не зрозумів мене, а навіть не втямив, якою мовою я говорю, бо спитав, що це за абракадабра, — сказав Петр. — А він же, як усім відомо, був полковником моравських військ!

— Це означає тільки, що він трохи перебрав міри в намаганні приховати свою національність, — відказав отець Жозеф. — І святий Петро був перестарався, тричі зрікшись Ісуса, перше ніж півень запіяв. Це все, П’єре?

— Де там! Я, охоплений підозрою, навмисне виголосив перед ним промову, що могла б, може, трохи зацікавити людину з гуманістичною освітою і спрямуванням, але вояку, такого, як Вальдштейн, мусила б розсердити, і він би в найкращому разі нагримав на мене, щоб я перестав патякати та робити з нього дурня. А він вислухав мою недоречну орацію покірно й з інтересом.

— Вальдштейн справді зазначає в листі, що ти чудовий оратор, — підтвердив отець Жозеф. — Про що ж була та твоя орація?

— Про людську мову, — : відповів Петр. — я парадоксально доводив, що мова — це не тріумф людського духу, як часто вважають, а навпаки — його ганьба й доказ його нікчемності.

— В цьому я з тобою цілком згоден, — сказав отець Жозеф. — Я теж гадаю: людська мова відповідна недосконалості людини, її оманливій уяві, а що робота нашого розуму залежить від мови, то ми й нездатні розумом осягти бога. Наша любов до бога йде далі, ніж наше розуміння: plus diligitur quam intelligitur, каже класик схоластичної філософії. «Більше відчуваємо, ніж розуміємо». За кожне пусте слово, сказав господь, будеш суджений у день суду. Зайвими словами ми ставимо перешкоди між своєю душею і єством божим. Просто дивно, П’єре, сину мій, як ми добре розуміємо один одного, хоч ти ходиш зовсім іншими шляхами, ніж я.

— Але ви не хочете зрозуміти того головного, що для мене справді важливе, та й для вас мало б бути таким.

— Я не згоден з твоїми міркуваннями, — сказав отець Жозеф. — Але не тому, що вони мене не цікавлять або стосуються речей не важливих для мене, а тому, що тобі не пощастило мене переконати і твої фантазії здаються мені наївними. Твоя хиба, П’єре, походить з упередженості. Вальдштейн — вояка, а ти наперед уклав собі уявлення про вояку: який він зовні, як говорить, що його має цікавити, а що ні. А оскільки той чоловік, з яким ти зустрівся, не відповідає твоєму уявленню, ти спонуканий ревністю, дуже похвальною, але нерозумною, надумав, що то не справжній Вальдштейн. А чого це справжнього Вальдштейна не може цікавити проблематика мови? Хіба ти ніколи не помічав, що в кожному людському тілі живуть принаймні дві людини, не схожі одна на одну?

— У вас я це помітив, отче, і дуже виразно, — сказав Петр. — Але в жорстокого здобичника, зажери й душогуба, такого, як Вальдштейн, ця двоїстість не може заходити аж так далеко, щоб він знав звернення Гамлета до акторів. А він його знає, бо цитував, хвалячи мою манеру говорити. Що тому, хто хоче стати володарем світу, до акторського мистецтва й до мистецтва взагалі?

— А я чув, — відказав отець Жозеф, — що він збудував собі в Празі палац, розкішний як архітектурою, так і живописним та скульптурним оздобленням. А це мистецтво, П’єре, l’art, як кажемо ми, або ars, як казали наші латинські предки, чудове слово, що супроти нього німецьке Kunst — як сливове повидло супроти бистрої гірської води, Ні, не кажи мені, П’єре, що Вальдштейн байдужий до мистецтва.

— Не байдужий, — погодився Петр, — поки мистецтво служить його самозакоханості, славі, престижеві. Але в мене з’явилася чудова ідея: коли Вальдштейн лікувався в Карлових Варах, трупа мандрівних акторів зіграла на його честь панегіричну виставу. І грим того актора, котрий зображував його, був такий вдалий, подібність така ілюзорна, що це й напровадило Вальдштейна на думку найняти того лицедія, щоб видавав себе за нього.

— Як ти слушно сказав, П’єре, сину мій, ідея чудова, — потвердив отець Жозеф. — Але взагалі твоя вигадка не держиться купи.

— Чому ж?

— А хоч би ось чому. Я ладен припустити, що Вальдштейнових придворних пощастило обморочити, а коли вони й помітили, що він змінився духовно, то не виснували з цього нічого. Але як же його небіж, граф Макс фон Вальдштейн, що їздить до Меммінгена провідувати його і, напевне, возить йому всі новини з Регенсбурга? Навіть він не помітив, що його дядечко став зовсім не такий, як був перше, і що йому, наприклад, бракує — це я навмання кажу — віспинки на лівій скроні?

— Той, безперечно, в усе втаємничений, — відповів Петр. — Мені це було зразу ясне з того, як він охоче погодився з безглуздим дядьковим твердженням, ніби він ніколи в житті не стикався з чеською мовою. Я б нітрохи не здивувався, якби виявилося, що той славний Макс не возить дядькові новини до Меммінгена, а навпаки, забирає там листи, що надходять псевдо-Вальдштейнові, і передає їх справжньому дядькові, який сидить… де він сидить, отче? Допоможіть мені його розшукати, бо я сам не спроможен!

Отець Жозеф не реагував на цей вигук.

— Якщо вже ти згадав за листи, — сказав він, — то глянь ось: це ж славнозвісний Вальдштейнів підпис. Такого хитромудрого, складного підпису не можна підробити. І цей підпис справжній.

— Вальдштейн, напевне, лишив своєму двійникові запас чистих аркушів з підписами, — сказав Петр. — Але я скажу вам, отче, ще дещо. Про Вальдштейнову забобонність знають усі: він і пальцем не ворухне, поки не порадиться зі своїм астрологом. А вам же, певне, відомо, що якраз перед тим, як оселитись у Меммінгені, він прогнав зі служби свого випробуваного астролога Сені.

— Це я, звичайно, знаю, — відказав отець Жозеф. — Ця подробиця не позбавлена інтересу, і вона не уникла уваги шпигів: ми, П’єре, теж маємо свої щупальця. Але що ти з цього висновуєш?

— Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, — сказав Петр, — я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.

— Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, — погодився отець Жозеф. — Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.

— І де ж він живе? — вигукнув Петр.

— Приїхав сюди, до Регенсбурга, — відповів отець Жозеф, — ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, — тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, — отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, — все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк — за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.

— Сім годин, усього сім годин! — вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. — А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.

— А таки може, справді може, коли така буде воля господня, — поважно закивав головою отець Жозеф. — На світі нема такого, що не могло б статися.

І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга, замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово — поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.

— Якраз навпаки: його час наспів, і йому лишається тільки простягти руку й зірвати плоди своєї хитрості, — заперечив Петр.

Отець Жозеф насупив брови й змовчав, але, добре натренований у мистецтві самовладання, за хвильку додав тоном ласкавої терплячості:

— Благословляю тебе, П’єре, сину мій, за твій запал. Хоч я й не згоден із тобою, але шаную твою щирість. Благословляю й за ревність, із якою ти взявся виконувати доручення найсвятішого отця, бо і я вважаю Вальдштейна підступним, небезпечним хижаком, якого бог підніс із безодні, щоб покарати нас за наші гріхи. Та коли ти послухався папиного наказу: «Йди!» — послухайся тепер і його наказу: «Повернись!»

— Я так і зроблю, — відказав Петр. — Але не поїду звідси, доки цісар не оголосить своєї постанови про скинення Вальдштейна.

— А це, як я вже сказав, станеться завтра об одинадцятій годині ранку, — підказав отець Жозеф.

— Так, це станеться завтра об одинадцятій годині ранку.

Отець Жозеф схвально кивнув головою.

— Я щиро тішуся, що мені пощастило розвіяти твої страхи й ти побачив: скиненню Альбрехта фон Вальдштейна ніщо не стане на заваді.

— Аж ніяк, отче, ви мене не переконали і нічого я не побачив, — відказав Петр. — Розум каже мені, що ви, може, й маєте рацію, а я прикро помиляюсь, але все в мені опирається цьому й кричить: ні, не помиляюсь.

— А я вважав, що ти слухаєшся насамперед свого розуму.

— Але тут мій розум сам підказує мені, щоб я не слухався його розважних міркувань, — відказав Петр. — Одначе розмова з вами, отче, спростувала деякі мої хибні висновки — передусім гадку, ніби Вальдштейн ховається десь поблизу своїх полків. Ваш сповнений фантазії опис підозрілого чоловіка, що сидить за позавішуваними вікнами десь у покинутому домі й збуджує загальну увагу таємничими інтригами, відкрив мені очі на наївність моїх уявлень, і я в раптовому прозрінні здогадався, де маю шукати Вальдштейна. І водночас у мені ожила надія, що я знайду й спосіб перекреслити його плани.

— Це я чую з прикрістю й занепокоєнням, бо не розумію тебе, П’єре, сину мій.

— Сподіваюся, що матиму нагоду повідомити вас, наскільки моя інтуїція була точна, — сказав Петр. — А поки що тільки прошу вас, щоб мені дозволили поставити коня в монастирській стайні.

Потім Петр попрощався зі святим мужем, а коли вже був у тьмавому безлюдді монастирських переходів, позводив курки на обох своїх пістолях і рішучою ходою вийшов у строкатий хаос кривих вуличок переповненого людьми міста.

Калатало, обмотане шматиною

Уже смеркало, і Петр, розпитавши перехожих, де живе вчений астроном Кеплер, квапливо пішов через багатий патриціанський квартал до ратуші, а потім ще трохи далі, в бік Дунаю.

Астрономів дім був вузесенький, недавно побілений вапном, скромно втиснутий у ряд так само вузьких будинків, поспіль споруджених будівничими, чиєю провідною ідеєю була економія місця. В Петра аж мороз пішов поза спиною, коли він побачив, що брук перед домом ученого — достоту як перед палацом Фуггерів у Меммінгені — вкритий товстим шаром соломи. Бронзове калатальце на дверях було обмотане шматинкою, так само білою, як увесь фасад.

Це, звичайно, можна було пояснити дуже просто: тим, що старий дослідник, як твердив отець Жозеф, недужий — навіть більше, ніж недужий, бо звичайно вулицю застилали соломою, коли господар готувався відійти в кращий світ. Та коли Петрові припущення були хоч трохи слушні, то й солома, і шматинка на калатальці були тут не заради господаря, а заради чоловіка вельможного, який таємно оселився в Кеплера й не зносив гамору. І ось Петр підступив до дверей і загрюкав у них своїм залізним кулаком.

Умить на першому поверсі відчинилося заґратоване віконце й виглянуло перелякане обличчя сивобородого чоловіка; комір його чорного оксамитового плаща був піднятий так високо, що до половини закривав запалі щоки, а на голові чорніла кругла шапочка — достоту така, яку носив у своїй чорнокнижницькій лабораторії пан Янек Кукань з Куканя, Петрів батько.

— Чого вам? — пошепки запитав старий. — І нащо ви грюкаєте як навіжений?

— Мені потрібен гороскоп, — сказав Петр.

— Задля цього не треба було весь дім баламутити, — відказав старий. — У мене нагорі тяжко хворий пожилець, він потребує спокою. А гороскопи коштують дорого. Гроші у вас є?

— Якби не було, то я не наважився б і прийти до найкращого астролога Німеччини, — сказав Петр.

На його подив, сухе, зморшкувате обличчя старого ожило юнацьким рум’янцем.

— Дякую вам за слова визнання, — прошамкотів він зів’ялими губами. В роті у нього лишилось тільки четверо іклів, одне навпроти одного, і його усмішка здавалася — зовсім безпідставно — жорстокою, як в упиря. — Я признаюся не без гіркоти, що не зажив ні хвали, ні слави, ні щедрості сильних світу цього, які радніше слухають базікання підлабузників та шарлатанів, ніж мої науково обґрунтовані екскурси в майбутнє, хоч я дбаю тільки за правду, без огляду на те, приємна вона кому чи гірка.

— Це мені підходить, — сказав Петр. — Але не підходить те, що я стою у вас під дверима, наче жебрак.

— Зараз, зараз ми це виправимо, — похопився вчений. — Тільки, ради бога, поводьтеся тихо й не кричіть: адже правду, яку ви хочете знати, можна дослідити й потиху.

Згорблений, придавлений тягарем віку, астролог поквапився відчинити двері. Петр увійшов до невеличкої кімнатки з крутими сходами на другий поверх, із полегкістю звів дух, упав у шкіряне крісло й простяг довгі ноги далеко під квадратний дубовий стіл, на якому стояла стара, витерта від частого вживання астролябія.

— Дозвольте спитати: з ким маю честь? — запитав Кеплер, пильно втупивши в нього очі, юнацька бистрота й проникливість яких, підкреслена чистим кольором білків, дивно контрастувала з пергаментною сухістю обличчя. Він причовгав до Петра повільними, дрібними кроками, ледь похитуючи головою, наче роздивлявся його, щоб намалювати портрет.

— Цього я вам не скажу, — відповів Петр, — бо як ви знатимете, хто я, то й без допомоги зірок зможете вгадати багато що з того, що чекає на мене в житті.

— Дарма, — сказав маг, скромно сівши на краєчок стільця. — Мені не конче знати, хто ви. З мене досить і того, що я знаю, ким ви не є.

— Не розумію, — здивувався Петр. — Ким же я не є?

— Тим галасливим і пихатим воякою, яким бозна-чому прикидаєтесь. Ви не дурило й не бешкетник, а тому, хоч ви цього й не прагнете, досить симпатичні мені. Вашій натурі було б куди легше спокійно задовольнити моє прохання й поводитись тихо та делікатно, відповідно моєму незначному становищу простого звіздаря, простого дослідника законів, що описують рух планет навколо Сонця. Я виразив цей заклик до тиші й делікатності, настеливши перед домом соломи та обмотавши калатало шматинкою. Отож вам би куди більше личило скористатись тим обмотаним калаталом, ніж грюкати безцеремонно кулаком у двері. Ні, ні, ви не грубіян, ви тільки прикидаєтесь ним. Навпаки, я бачу в вас щось по-юнацькому чисте: кажу це в ідеальному розумінні слова, бо й юнаки бувають, по-простому кажучи, великими свинюками. Будь ласка, не вважайте моїх слів лестощами: ви ж самі знаєте, що я не маю ані найменшої причини підлещуватись до вас. Якби я був не вченим у царині точних наук, а, як більшість моїх так званих колег, шарлатаном, то з першого поверхового погляду на вас зробив би висновок, що, хоч на вигляд вам заледве тридцять років, насправді ви прикрашаєте собою поверхню землі вже тридцять чотири чи тридцять п’ять.

— Тридцять два, — перебив Петр. — Три роки я прожив під землею.

Учений відповів упирячою усмішкою, мимовільну страхітність якої ще підсилював проникливий погляд темно-карих, часом аж чорних очей.

— Якби я був шарлатаном, — як дехто, кого я не хочу називати, і то не з делікатності, а просто тому, що боюся, бо чим більший негідник, тим довші в нього руки й більша сила, — я б сказав, що знаю про це. Та оскільки я не шарлатан, а серйозний дослідник, — і це, безперечно, робить мені честь, але не дає достатку, — то визнаю: ця подробиця вашого життя — новина для мене, бо по вас того анітрохи не помітно. Зате тим видніше, що ви народились у квадратурі Сатурна під знаком Лева, і це помітно на перший погляд, бо хода у вас елегантна, і це так пасує вашому вдаваному грубіянству, як корові сідло. Ваша хода пояснює й ту симпатію, яку ви пробудили в мені попри таку безцеремонну поведінку. Бо вам, шановний пане, дісталася природжена здатність викликати симпатію в літніх людей, особливо високопоставлених. Не подумайте, що я маю на увазі себе: сам я хоч і старий, але не високопоставлений, скорше навпаки. Вам не здається, що в моєму спостереженні є трохи правди?

Згадавши, як легко йому свого часу пощастило здобути прихильність герцога Танкреда і папи Павла, чи то «сердеги Камілло», і султана Ахмеда Першого, Петр мусив визнати, що в твердженні вченого таки багато правди.

— Якби я був шарлатаном, — провадив учений, — то твердив би впевнено, що ви народились на початку другої половини квітня, та оскільки я не шарлатан, то додам, що, можливо, й помиляюся. Як?

— Я приголомшений, — сказав Петр. — Я справді народився шістнадцятого квітня тисяча п’ятсот дев’яносто п’ятого року.

Вчений знов усміхнувся своєю упирячою усмішкою.

— От бачте. Правду кажучи, астрологія не варта того, щоб поважний учений цікавився нею, бо вона вивчає людські долі, а справжньому вченому не варт марудитися з людськими долями. Це ж виходить так, ніби великий письменник мусить заробляти собі на хліб, пишучи любовні листи неписьменним наймичкам; та коли він уже взявся за це діло, то робить його як слід, ґрунтовно. І я теж складаю гороскопи як слід, ґрунтовно.

Ніби на підтвердження своїх слів Кеплер вийняв з кишені аспідну дощечку й записав на ній дату Петрового народження.

— Поки що все гаразд, усе ясно, — провадив він. — Тільки стережіться, щоб оті ваші гарні, довгі ноги, що вміють так зграбно ступати, не спіткнулися найближчим часом, бо теперішнє розташування Сатурна таке ж, як у день вашого народження. Тоді Марс був у сузір’ї Водолія, а це знов веде до тієї ж таки квадратури Сатурна. Та поки що досить. Для мого дослідження було б дуже корисно, якби ви знали точно, в яку годину народилися. Та ви, скільки я бачу, цього не знаєте.

Під проникливим поглядом ученого Петр збентежився. «Ще хвилька, — подумав він, — і цей чоловік прочитає в моїй душі все — і те, що я цікавлюся не своїм майбутнім, а його таємничим, буцімто хворим пожильцем, який не зносить гамору. Пора діяти».

Петра враз так заполонила нездоланна потреба шуміти, кричати, галасувати, бешкетувати, що він майже не чув тихих слів, які вчений вимовляв гірко скривленими губами, синюватими від поганого кровообігу.

— Бо такі, як ви, паничі, — провадив астроном, — цікаві, вони б раді довідатись від нас про все, але не можуть дати нам, ученим, потрібний матеріал для того. Бувають такі, що не знають навіть, чи вони народились удень, чи вночі. А ви знаєте?

— Не знаю, — відповів Петр. — Але гадаю, що це неістотне, бо я не хочу від вас довгого, всеосяжного гороскопа — такого, як ви, кажуть, колись склали для отого негідника — так званого герцога Альбрехта фон Вальдштейна.

Він замовк і напружив слух, бо сподівався, що ця образа дійшла до слуху того, для кого була призначена, і що той вразливий, запальний чоловік якось викаже своє роздратування — хоч ногою тупне зі злості чи пожбурить чимось. Але то була марна надія: в глибині дому було тихо, ніщо не ворухнулось, ніщо не озвалось.

— Я вас прошу висловлюватись про його герцогську високість пана Альбрехта фон Вальдштейна з належною пошаною, — сказав маг. — Та якщо ви не хочете справжнього гороскопа, хоча тільки-но заявили, ніби хочете, то що ж тоді я маю вам відкрити?

— Ну, взагалі… — сказав Петр. — Скільки років ще проживу тощо.

Старий учений почервонів від гніву.

— Я так і знав. Зразу здогадався, коли вас побачив, що грошей у вас не густо, того й спитав. Та що вдієш. Пічкур теж риба. Як не дощ, то хоч мряка. Ви хочете щось взагалі. Як ласкавому панові завгодно.

І, обернувшись до дверей у себе за спиною, гукнув:

— Сені!

Почулося човгання, і з сусідньої кімнати вийшов високий, худий бородатий чоловік, молодший за Кеплера, але теж літній, увесь, як і Кеплер, у чорному, в круглій шапочці.

— Опрацюйте оцю дату народження, — сказав Кеплер, подаючи йому дощечку. — Ось добродій хоче знати, скільки йому ще вділено пробути в цьому найкращому з усіх світів. Якщо ви, молодче, якимось дивом переживете ту дату смерті, що вам вирахує мій колега Сені, — до речі, як і я, справжній учений, а не шарлатан, — то я поверну вам гроші. А поки що з вас двадцять дукатів завдатку.

— Цебто як? — спитав Петр. — Я прийшов до вас, пане Кеплер, а не до якогось там Сені.

Кеплер глибоко зітхнув і на мить прикрив свої іскристі очі темними зморшкуватими повіками.

— Шановний пане, — промовив він утомлено. — Коли ви замовляєте першорядному кравцеві вбрання, ви ж не будете наполягати, щоб він власноруч обметав петельки для ґудзиків, бо таку другорядну роботу він доручає своїм підмайстрам. І в моєму ремеслі, яке мені служить тільки для заробітку, справа стоїть так само. Складання гороскопа, навіть такого простенького, як ви мені замовили, теж не обходиться без механічних, проте дуже забарних обчислень. Я чоловік скромний і цілком усвідомлюю, що вчений, який служить славі людського роду, — це щось безмірно нижче за пана, який має право оздобити своє ім’я безглуздим гербом і пустим титулом. Одначе не жадайте від мене, щоб я не тільки кроїв та приміряв, а й пришивав ґудзики та обметував петлі.

«Тепер або ніколи», — подумав Петр і, схопившись на ноги, — стілець загуркотів додолу, — розкричався на всю горлянку:

— Коли я йду до коваля, то хочу, щоб мене обслужив коваль, а не ковальчук! Хто він такий, той ваш Сені? Отой маруда, що в нього на лобі написано дурість і нездарність? Чи не той це нікчема, що його падлюка з падлюк Альбрехт фон Вальдштейн витурив утришия? Я за свої добрі гроші хочу доброго товару, я не вчора народився й не дам себе ошукати!

І, вихопивши шпагу, почав плазом гатити нею по столі.

Вчений жахнувся й звів догори руки.

— Змилуйтеся! — заскиглив він. — Я все зроблю для вас, усе вам скажу, тільки, ради бога, не галасуйте. Пам’ятайте про мого пожильця! Він ще помре від усього цього.

— Чхав я на вашого пожильця! — репетував Петр. — Ви мене розсердили, а я, коли сердитий, рідного батька не знаю! Я з вашої трухлявої халупи дровітню зроблю, я все тут порубаю, поламаю, розтопчу, розтрощу!

І почав валяти стільці, котрі ще стояли, стусав їх ногами, кричав, незважаючи на протести та благання переляканого астронома. Сені кинувся до дверей — видно, кликати когось на поміч, — та Петр став йому на дорозі, вимахуючи шпагою, аж свистіло, немовби в повітрі літали чорти.

— Ані руш, старе луб’я, бо я з тебе решето зроблю! — загримів він і, вихопивши пістолі, двічі вистрелив у брусовану стелю. Ще не догримів грім обох пострілів, як угорі на сходах з’явилась постать високого чоловіка дивовижно печерного вигляду: невеличка голова, низеньке спадисте чоло, надміру широкі плечі й довжелезні руки, аж відстовбурчені від могутнього м’язистого тулуба.

— Йдіть звідси, тікайте, — хрипів задиханий астроном. — Цей нелюд дужий, як бугай, а коди в моєму домі станеться вбивство, тоді все пропало!

Печерний чоловік, склавши руки за спиною й теліпаючи палашем, що висів у нього при лівому боці на перев’язі з товстої волячої шкіри, неквапно спускався сходами. Одягнений він був як джиґун — у курточку з підшитими барвистою тканиною прорізами на рукавах і в пишні куці штани, нижче колін підв’язані бантами; якби не клишаві ноги, ті штани б дуже пасували йому. На ногах він мав оздоблені штучними квітами м’які капці, поверх яких, виходячи на вулицю, натягав чоботи на дерев’яних підметках. У нього були гарні вуса, закручені вгору акуратними спіралями, і невеличка борідка трикутничком.

— Слухай, фраєре, — озвався він жаргоном, який Петр насилу розумів, — сховай оту штрикачку і вгамуйся, поки не надокучив мені. Бо з такими волоцюгами та бешкетниками, як ти, ми не панькаємось, ми ними замітаємо.

Петр засміявся і сховав шпагу в піхви.

— Не бійся, лялечко, моя шпага тебе не зачепить, — сказав він. — З такими сучими дітьми, як ти, ми не б’ємось на шпагах, ми даємо їм дрючком нижче спини.

І, ступивши до каміна, вхопив мітлу, скромно поставлену в кутку, щоб відломити мітлище. Але печерний чоловік, ні на крихту не змінивши виразу тупої байдужості, несподівано спритно перескочив через поруччя сходів і опинився за спиною в Петра. І незчувся той, як руки цієї горили просунулись йому під пахви й зчепились пальцями на потилиці.

Петр знав цей спосіб, уже тоді класичний, — адже стародавні греки перейняли його від індійців, а індійці від шумерів, і він уживається й тепер, названий хтозна й чому ім’ям славетного адмірала Нельсона, — і знав не тільки сам спосіб, а й шість способів захиститись від нього; та стиск горили був страхітливо бездоганний і сильний. Петр усвідомив, як прикро помилився, недооцінивши супротивника, усвідомив глибоко, бо не лишалося сумніву, що печерний чоловік в убранні джиґуна — професіонал високого класу, фахівець бійок і вбивств.

Обидва супротивники спочатку стояли нерухомо, схожі на чотириногу потвору, що душить сама себе. Силач намагався підняти Петра, щоб ударити ним об підлогу, та Петр стояв, виставивши вперед ногу, наче вилитий з бронзи. Не спромігшися зрушити його, здоровило напружив усю свою силу, щоб зламати Петрові хребет. Він, очевидячки, робив таке нерідко й успішно, бо коли силач побачив, що Петр не піддається, на його незворушному обличчі з’явилося щось схоже на подив. Так, Петр не піддавався, але йому було скрутно, і що більше він напружувався, щоб розірвати стиск, то тяжче було йому самому, бо зусилля передавалось на його власну шию й хребет. Він відчував — хребці розходяться, наче розтягається спіральна пружина, і та хвилина, коли в нього перерветься спинний мозок, не могла бути далеко. З перенапружених легенів підіймалася до рота кров, а руки виривались із суглобів, наче його мучили на дибі. Він ще подумав, що ця його подорож заради порятунку людства виявилася таки справді не вельми щасливою, бо тільки-но він уникнув колесування, як доводиться знов гинути в горилячих обіймах невідомого виродка.

Тоді силач, відчувши, що його супротивник слабне, з переможним криком, успадкованим від недалеких печерних предків, потяг Петра до бруса, що підпирав сходи, — щоб розвалити об нього Петрову голову. Не послаблюючи стиску, він відхилив Петра назад, щоб ударити його лобом об брус. І в ту мить усе змінилось, бо враз здійснилося те, на що Петр уже перестав надіятись: він побачив герцога Альбрехта Вальдштейна, що стояв угорі на сходах. То таки був достеменний герцог Альбрехт Вальдштейн, справжній, не фальшований, такий могутній і величний, що будь-кому від самого його вигляду та від думки про близькість герцогових полків заціпило б — навіть самому цісарю чи курфюрстові Максиміліану Баварському.

Обличчя його, звичайно, нема потреби докладно змальовувати, бо ви вже бачили його — хай не в оригіналі, але в точній імітації. Як ми знаємо, воно не було ні гарне, ні бридке, ні худе, ні товсте, тобто, наважимося сказати, цілком звичайне — тим звичайніше, що мало й бороду та вуса, які в ті часи носили усі воєначальники, так звані вальдштейнівські вуса — бо саме він завів на них моду: вуса, як відомо, гострокінчасті, й борідка теж. Одначе обличчя справжнього Вальдштейна відрізнялось від фізіономії його двійника в Меммінгені принаймні одним — виразом спокійної впевненості, байдужості, яку з усіх Вальдштейнових портретистів зумів виразити лише Ван Дейк: щелепа трохи відвисла, зуби не стиснені, бо зціплені зуби виражають напруження волі, а йому анітрохи не доводилось напружувати волю, бо йому все було до снаги, і все, що робилося, робилось тому, що так передбачив він; усе шикувалось і укладалось так, як хотів він, усе падало, коли він того хотів, і зводилось, коли це було в його інтересах. І ледь розтулені, ледь закопилені губи немов промовляли: «Так, це мене задовольняє. Так, це робиться за моїм планом. Так, хай станеться це, дозволяю це, допускаю це».

Тепер кілька слів про його вбрання — таке неправдоподібно пишне, наче він збирався святкувати переможне закінчення війни.

На ньому був панцер з міланської сталі, чорний, лискучий, інкрустований червоною емаллю; метал поблискував, наче гаряча смола. На шиї — комірець із тонкого мережива кружальцями, через плече золота портупея з важким мечем у чорних, теж блискучих, усипаних рубінами піхвах. Портупея перехрещувалася з парчевим шарфом. Легко було уявити собі, як ефектно маяв би той шарф, як тріпотів би на вітрі, коли б його власник мчав верхи. А втім, один невідомий майстер, автор дуже поширеної гравюри, На якій зображено Вальдштейна, що, сміючись, жене верхи на бойовому коні, відтворив цей розмаяний шарф дуже вдало.

На ногах у герцога були високі, аж до пахвин кавалерійські чоботи з м’якої червоної шкіри. Для штанів лишалося небагато місця, тож і вони були хоч дуже пишні, але завдовжки всього на п’ядь, щонайбільш на півтори. Пошиті були штани з лискучої чорної тканини, мабуть, з атласу.

Але найбільше вабив зір плащ — вогнисто-червоний, облямований соболями. Спадаючи з пліч, він був марнотратно розкинутий за спиною, так що нагадував водоспад, забарвлений палючим сяйвом пекла. На голові Вальдштейн мав один з тих уславлених офіцерських крислатих капелюхів з незносимої повсті — з них після бою, святкуючи перемоги, пили вино, і їх не годилось носити новими: що дужче витертий та поруділий, то краще. Той капелюх, схожий на ковбойський, тільки з кулястим денцем і темний, був хвацько, хитромудро повигинаний та позаломлюваний: криси спереду задерті вгору, ззаду спущені, на наголовку спереду золотаве крило райського птаха.

Герцог стояв, тримаючи в правій руці розгорнену грамоту, а в лівій — маршальський жезл, такий розкішний, такий неправдоподібно коштовний, що нинішня найшикарніша королева на балу поряд з ним здалась би обскубаною гускою. З байдужо-схвальним виразом дивився він на те, що робилось унизу, в передпокої, та тільки-но погляд його зустрівся з Петровим, він крутнувся й щез.

Отже, Петрові пощастило побачити його лиш на частку секунди, але це додало йому сили. Вальдштейнів охоронець ще й перше здивувався, що досі не скрутив Петрові в’язи, а тепер на нього чекала ще більша несподіванка: Петр, якого він вважав напівмертвим, раптом підняв обидві ноги й з такою силою відштовхнувся від бруса, об який здоровило хотів розбити йому голову, що той мало не втратив рівноваги. А Петр з усієї сили тупнув підбором, цілячи йому в пальці правої ноги. Правда, то був спосіб не дуже стильний і вже аж ніяк не лицарський, але виправданий тим, що Петрові йшлося про щось більше, ніж власне життя. Здоровило засичав з болю й мимовільно підняв ногу — мабуть, хотів ухопитись за розтовчений палець, а Петр, піднявши руки, присів і вислизнув з послаблених обіймів. Тоді він випростався й зробив те, що робив і раніше, коли хтось ставав йому на шляху до завоювання й урятування світу і треба було швидко й без галасу змести його з дороги: вдарив по лівій скроні руба долонею, тобто на прадавній борцівський спосіб, званий подвійним нельсоном, відповів чимось іще давнішим — елементом мужньої науки, яка виникла ще тоді, коли почалися чвари між людьми, і яка, проникнувши з Індії в Китай, а звідти до Японії, в пору дитинства нашого героя (ми не бачимо причини, чого б це не могло статись) була занесена й до Праги, на Малу Страну, на той майданчик, нині вже давно забудований, де провів щасливі роки дитинства Петр Кукань з Куканя разом зі своїм старшим товаришем — Франтою Ажзавтрадома. Нині ця система боротьби називається «гола рука» — по-японському «карате», бо й справді б’ються голіруч.

Отож Петр, як ми кажемо, вдарив Вальдштейнового охоронця долонею руба в ліву скроню, але чи то, знеможений, ударив не досить сильно, чи то здоровило був незвичайно витривалий: він тільки ледь похитнувся і, вишкіривши зуби та піднявши руки, розкарякою посунув просто до Петра. Петр, відступаючи, ще раз ударив його в скроню — й знову без видимого наслідку. Тоді вхопив обома руками за ліву руку, обернувся до нього спиною, перекинув ту руку собі на плече, долонею вгору й зламав її в ліктьовому суглобі. Невдаха-охоронець хвилинку стояв нерухомо, видимо не розуміючи, що з ним сталось, і кліпав очима, ніби хотів відігнати моторошне видиво. Тоді раптом позеленів на виду і почав помалу падати: спочатку навколішки, потім на праву руку і врешті гепнувся додолу всім тілом.

Але й Петрові сили майже вичерпались: він був такий вимучений, ніби його щойно зняли з «кобили», і небагато бракувало до того, щоб він за прикладом переможеного здоровила впав непритомний поряд. Коліна трусились, йому раптом стало байдуже до всього, він думав про одне: як добре тим людям, що можуть нічого не робити, ні до чого не прагнути й жити весь вік у летаргії. Аж раптом за спиною в нього ляснув постріл і біля вуха свиснула куля. Негідне, чуже його вдачі почуття вмить де й поділось, він швидко нахилився, уникнувши другої кулі, кинувся до дверей, відсунув засув, яким хтось убезпечив арену боротьби від зовнішнього втручання, вискочив на вулицю й опинився, як гадав, у безпеці.

А до Кеплерової оселі саме підходив чоловік, по шию вкутаний у темний плащ; крислатий капелюх його був насунутий аж на очі, і було дуже помітно, що чоловік наївно силкується бути непомітним. Уже смеркло, але Петрові вистачило одного погляду, щоб упізнати в ньому веселого герцогового небожа Макса, з яким він кілька днів тому стикався в Меммінгені. «Власне, не варт і клопотатись, — подумав він, раптом розвеселившись. — Усе збігається. Я слушно здогадувався, що Макс в усе втаємничений і править за посередника між справжнім Вальдштейном і його двійником. Нема сумніву, що під плащем він несе повну торбу листів, надісланих до Меммінгена».

Щирі, хоча й наївні намагання треба шанувати, тому Петр удав, ніби не впізнав графа Макса, й пішов собі далі. А граф, зупинившись біля астрономових дверей і не знаючи, що вони відімкнені, чемно й делікатно, як годиться добре вихованому юнакові, постукав калатальцем, обмотаним шматиною.

Пожежа на складі ганчір’я

На вежах собору святого Петра саме почали дзвонити, і в усьому місті — від укріплених берегів Дунаю до мурів, що захищали південну частину Регенсбурга, — зароїлись люди, що поспішали до центру міста дивитись на парад, який демонстрували публіці наймогутніші з могутніх, найпишніші з пишних, найвельможніші з вельможних, процесією йдучи до вечерні. Петр, який щодуху поспішав від астрономового дому до монастиря, до отця Жозефа, бо не хотів, не міг, не мав права лишати своє відкриття для себе, подужав заледве півдороги, коли наткнувся на ту процесію, що простувала крізь натовп цікавих.

Славлені дзвонами, сповиті запашним димом з кадил, якими вимахували юні хористи в білому, осяяні жовтавим полум’ям воскових свічок у скляних ліхтариках, якими присвічували їм слуги в лівреях із гербами найзначніших дворянських домів, вельможі помалу, нога за ногою, йшли серединою найширшого регенсбурзького променаду на соборний майдан: попереду світське панство, воєначальники й дипломати, німці й гості з закордону, посланці чужоземних монархів, одне слово — за гарним неперекладним висловом французів, tout le monde, усі, хто належав до вищого світу. В передніх рядах, як і годиться, імперські курфюрсти з дружинами та дітьми-підлітками, за ними панство лиш на крихітку менш вельможне, найпривітніший серед нього — князь Октавіо Пікколоміні, напрочуд вродливий, із гарно вирізьбленим повним обличчям природженого улюбленця жіноцтва, але вже схильний до огрядності. Далі виступав найславетніший і найгрізніший воїн граф Тіллі, проводир Католицької ліги, наймогутніший Вальдштейнів суперник і ненависник, дарма що носив, як і всі інші воєначальники, вальдштейнівські вуса й борідку. Його присутність у Регенсбурзі історики досі не можуть пояснити: як сталося, що він, командувач війська куди меншого, ніж цісарська армія під проводом Вальдштейна, був запрошений на з’їзд, а Вальдштейн — ні? І як запальний Вальдштейн стерпів таку образу?

Відповідь на це запитання, що зависло в повітрі на добрих триста років, дасть тільки наша книжка.

На невеликій відстані за вершками генералітету та звичайним, хоча й високим дворянством виступав молодий король Угорщини й Чехії Фердинанд Третій, ліворуч від нього — капітан кінної варти в повній зброї та параді, а праворуч, так само в повній зброї та параді, — капітан пішої варти. Король був невисокий, худорлявий, з вузьким козячим обличчям хворобливого дегенерата. Він теж носив шпичасті вальдштейнівські вуса та борідку, але зовсім маленьку, зсунуту на самий низ обвислої спідньої щелепи, і це видовжувало його й так довге обличчя, підкреслюючи схожість із козою. Товсту габсбургівську нижню губу трохи перекривала верхня, теж одутла.

За губатим молодим королем, обіч із вінценосною дружиною, болісно накульгуючи на подагричну ногу, йшов його не менш губатий батько — цісар Фердинанд Другий, уже помітно посивілий, але на вигляд куди енергійніший, а отже, й молодший за свого блідолицього апатичного сина. Процесію замикало духівництво в чорних, лілових та червоних облаченнях. Серед них Петр побачив настоятеля монастиря святого Еммерама, з яким недавно познайомився, — симпатичного дідусика з тремтячою головою, який, ідучи, ніби кивав нею за кожним кроком. Сам отець Жозеф у поході до вечерні участі не брав.

Солдати, що марширували — чи, краще сказати, човгали — за вельможами, які теж човгали вулицею, до процесії не належали, бо йшли не в собор, а тільки до собору. Вони мали його охороняти: адже якби з отим найдобірнішим панством, зібраним в одному місці, сталось нещастя, — наприклад, вибухнула підкинута бомба, — це була б катастрофа, якої не можна уявити без трепету і від якої світ би вже ніколи не отямився.

Петр подумав, який би знявся галас та переполох, коли б він, ставши на шляху оцього розкішного збориська високорідних шахраїв, що наперед справляли перемогу, вигукнув: «Вальдштейн тут, у місті, готовий ударити вам у спину й посадити всіх у калюжу, такий готовий, що йому лишається тільки приміряти новий панцер і подивитись у дзеркало, чи буде йому личити, коли він з’явиться перед вами й доведе, що його пісенька ще не доспівана! Я бачив герцога на власні очі, я єдиний розгадав його гру, єдиний збагнув, що готується!» Але, міркував далі Петр, чи справді ці слова викликали б галас і переполох? Чи повірили б йому? Чи дозволили б ці пани вивести себе з дурного вдоволеного спокою? Навряд. Люди не люблять правди, яка суперечить їхнім надіям та меті, затикають перед нею вуха, а того, хто відкриває їм цю правду, оголошують божевільним. Отак і його, Петра, прибрали б як небезпечного шаленця, що загрожує громадському ладові, а Вальдштейн, попереджений, потихеньку вислизнув би з астрономового дому й сховався б десь-інде.

Уявивши це, Петр не встерігся від думки, чи не є отой розумний, на все готовий, безумовно відважний Вальдштейн постаттю куди значнішою, більш гідною подиву й пошани, ніж усе оце пихате високорідне кодло, що, човгаючи ногами, дефілює перед натовпом роззяв, обкурюване ладаном і стережене мушкетерами та пікінерами. Але Петр відігнав ту думку. Що очевидніші Вальдштейнові переваги, сказав він собі, то більше те зло, яке він сіє, і то необхідніше поламати його старанно приховувані плани.

Минуло трохи не півгодини, поки Петрові пощастило пропхатися крізь натовп і обминути хвіст процесії, що посувалася зі швидкістю слимака. Люди розступались перед ним неохоче й підозріливо, бо, пошарпаний у боротьбі з герцоговим охоронцем, Петр мав несамовитий вигляд: голова непокрита, бо капелюх лишився в астрономовій оселі, обличчя забруднене власного кров’ю, солоний присмак якої він і досі відчував у роті. А коли нарешті дістався до монастиря й загрюкав у браму, то мусив чекати, як здалось йому в нетерплячці, вічність, поки віконце відчинилося.

— Гер фон Кукан прийшов по свого коня? — почувся голос брата-воротаря.

Петр відповів, що хоче бачити отця Жозефа.

— Отця Жозефа нема, — відповів воротар.

— Але мені треба його бачити, — шпарко заговорив Петр. — Я мушу щось йому сказати! Таке важливе — ви й уявити не годні. Прошу вас, розшукайте його і перекажіть, що мої припущення справдилися. Скажіть йому тільки це, й самі побачите, як він схопиться й прибіжить. Він наказав вам нікого до нього не пускати, але ж він не знав, що діється і що стоїть на карті.

— Я вам сказав — отця Жозефа нема, — відповів брат-воротар.

— Де ж він? — вигукнув. Петр. — У процесії його не було, додому він не поїхав, кудись із візитом теж не міг піти, бо всі, хто міг би його цікавити, тепер на вечерні.

— Дуже шкодую, — сказав воротар і зачинив віконце. Стук його прозвучав для Петра так, ніби то не монастирський воротар і навіть не цілий монастир, а весь світ із презирливою байдужістю грюкнув перед ним дверима: враження не зовсім неслушне, бо він справді був у світі сам, і ніхто не хотів вислухати його й приєднатись до нього.

Він гірко згадав, як сам папа енергійно й красномовно домагався його послуг і з якою театральною таємничістю доручив йому секретне завдання, а тепер, коли Петр наблизився до мети, всі, і папа найперший, повернулися до нього спиною. Та дарма: він, Петр, завжди досягав найбільшого, коли покладався тільки на власні сили. Отже, він покладеться на себе й тепер, але як? Як він сам-один зможе стати на заваді Вальдштейнові та його таємним спільникам, яких, мабуть же, повно в Регенсбурзі і які завтра вранці відчинять Вальдштейновим полкам котрусь із міських брам, коли не всі? Як це відвернути?

Сонце давно зайшло, і на безхмарному небі, що дедалі дужче темніло, займалися зірки. Петр знав лише деякі з них, і то тільки за назвою, бо астрономія через свою видиму безплідність ніколи його не вабила; але тепер, стоячи самотою під іскристим небом і не знаючи, що діяти, він подумав: коли справді доля кожної людини залежить від взаємного розміщення небесних тіл, підлеглих незмінному ладові, чому ж людський світ такий безладний? У чарівному вченні давніх піфагорійців говориться про гармонію сфер, про всесвітню злагоду звуків, які виникають від їхнього обертання; чого ж людський світ відгукується на цю гармонію лиш огидною какофонією?

Петр справді не знав, що вчинить у найближчі хвилини й години, але не мав сумніву — вчинить якесь насильство. Та невже й це насильство його майбутніх учинків уже записане на зоряному небі? Де? І як? Хіба погляд на те небо не навертає людину скорше на спокій і мрійність, ніж на боротьбу? Ще кілька хвилин тому Петр пишався своїм хитрим трюком, виманивши зі схованки вразливого на гамір Вальдштейна, як ото димом викурюють із нори лисицю. Та чи справді тут є чим пишатися? Чи не було то скорше паскудство, якого треба соромитись? Чи не було б розумніше й відповідніше премудрості зоряного ладу, якби зараз смиренно попросити свого коня з монастирської стайні й тихенько покинути цей регенсбурзький мавпятник? Чи не був то найрозумніший у його житті вчинок, коли нещодавно він, засмучений і розчарований розвитком подій у Європі, скромно найнявся на службу до герцога тосканського?

Брами ще не замкнені; як поквапитись, він іще сьогодні може вибратись із регенсбурзької товкотнечі, доїхати до Егмюля або далі на південь, до Пфаффенберга, а там — яке-бо щастя! — зупинитись у заїзді, замовити добру вечерю, потім пірнути в пишні німецькі перини й спати, спати, спати до білого дня. А в Регенсбурзі хай діється що завгодно, і Вальдштейн хай робить що хоче — його, Петра, це вже не цікавить, він, єдиний видющий серед сліпих, умиває руки й повертається до всієї цієї історії спиною.

Та поки він міркував так, смакуючи гірку втіху безнадії, в яку поринав, мов у теплу снодійну ванну, десь недалечко, біля брами за рогом, почувся тоненький дзвінкий голосочок, і зразу з’явилася дівчинка років на вісім, манюсінька, з кіскою, боса, замурзана, в білій сорочечці, під якою, видно, не було нічого. Стежечкою попід монастирем вона дубцем гнала перед собою троє гусенят — певне, з пастівника додому. Порівнявшись з Петром, вона розкрила ротик, у якому бракувало двох передніх зубів, і вимовила слово, якого він найменше сподівався:

— Пантарай.

— Що? — перепитав Петр. Хоч він і розчув усе виразно, те слово в її вустах було таке неправдоподібне, що він захотів пересвідчитися, чи слух не підвів його.

— Пантарай, — повторила вона спокійно. — Так я кажу?

— Так, так, — запевнив Петр. — А далі що?

— Пантарай, — сказала вона втретє. — Ідіть до п’ятої башти, там хтось передасть вам важливу іншпрукцію.

— А де та п’ята башта?

— Над річкою, — пояснила дівчинка, ще й показала дубцем. — За церквою святого Освальда, тією, що закрили.

— А хто тобі звелів, щоб ти мені сказала це слово?

— Яке слово?

— Пантарай, — нагадав Петр.

— Один там пан, — відповіла дівчинка.

— Який пан?

— Е, він велів, щоб не казала, — відповіла дівчинка і, гримнувши на гусенят, що були розбіглися, завернула їх і подріботіла далі.

Ця несподівана пригода, можна здогадатися, враз начисто змела Петрові наміри покинути бойовище, коли то взагалі були наміри, а не просто мрії, якими він із приємністю бавився, добре знаючи, що ніколи їх не здійснить. Що це все означало? Хоч би як швидко летіли голуби, послані з Регенсбурга до Рима й з Рима до Регенсбурга, папа ще не міг довідатись про Петрову розмову з отцем Жозефом. Зате про неї могли довідатись таємні Вальдштейнові прибічники, що жили в Регенсбурзі. Петр згадав про необережність, якої допустився, вимовивши перед отцем Жозефом умовлене з папою гасло «Пантарай»; отець Жозеф зразу йому вичитав: «Ти такий імпульсивний та необережний, як і був». І вичитав слушно. Звичайно, Петр у ту мить уже вважав те гасло за щось минуле, позбавлене значення, бо відмовився служити папі й керуватись і далі його наказами. Папа не міг знати про Петра нічого, крім того, що Петр услід за отцем Жозефом виїхав з Меммінгена до Регенсбурга. Коли те гасло, яке йому шепнула маленька гусійка, прийшло справді від папи, то може йтися тільки про догану, яку святий отець хоче висловити неслухняному агентові. Але це мало ймовірне. Для того, щоб папа висловив йому своє невдоволення чи гнів, непотрібні такі манівці. Нащо оце посередництво невинної кузочки, гусійки в сорочечці, нащо вдавати, ніби Петр має дістати важливі «іншпрукції», як сказала дівчинка, тобто інструкції? Досить було б, щоб згаданий нею «пан» сам підійшов до Петра й передав йому папину нагінку. Отже, цю думку можна відкинути.

Але тоді може йтися тільки про пастку, в яку його заманюють Вальдштейнові люди. Нема сумніву: достукавшись обмотаним калатальцем до Кеплера й заставши герцога з пістолетом у руках, — із дула ще курів димок, герцог нетямився з люті, охоронець лежав непритомний, обидва маги були на смерть перелякані, а стільці поперекидані, — молодий граф Макс пояснив дядечкові, хто той чоловік, що, наробивши такого гармидеру, втік, забувши навіть капелюха. Отож вони без дискусій постановили знищити Петра, й тепер його заманюють до якоїсь п’ятої башти, бо не знають Петра Куканя з Куканя і гадають, ніби він такий наївний, що попадеться на цю дурну принаду.

Так, вони не знали Петра Куканя з Куканя, але саме через те, що Петр був тим, ким був, і таким, яким був, він, не вагаючись, вирішив прийняти виклик і з’явитись на призначене місце, тільки не з наївності й дурості, а тому, що звик піднімати кинуту йому рукавицю, і коли встряв у бійку, то битися. Тепер Петр не був самотній, бо мав ворога: яка полегкість! Світ не відвертався від нього презирливо-байдуже, хтось дуже кмітливий і хитрий зазіхав на Петрове життя: яка радість! Його становище вже не було безглузде й безвихідне, як йому здавалося ще так недавно: на нього чекав бій.

І, лишивши коня в монастирській стайні, Петр подався туди, куди махнула йому дубцем дівчинка в сорочечці.

П’ята башта виявилась невеликою круглою платформою на невисокому мурі, який там збігав аж до Дунаю. Протестантську церковцю святого Освальда, що стояла оддалік, недавно сплюндрувала знавісніла юрба, розпалена гнівом на лютеранську єресь, і виламані двері та повибивані вікна позабивали дошками. Коло башти вартував мушкетер, чий добре начищений шолом блищав здаля в ясному місячному сяйві, наче ліхтар. Мушкетер стояв, зіпершись ліктями на парапет, і дивився в воду, що текла під мурами. Його мушкет, начищений незгірше за шолом, стояв поруч, спертий на стіну.

Петр, пильно розглядаючись, із набитим пістолем у руці обережно обминув сплюндрований храм, який напевне став притулком усякого наброду, а потім повільно, весь час роззираючись, попрямував до мушкетера, чия солідна постать збуджувала довіру й свідчила про те, що Петр переоцінив своїх ворогів, коли вирішив, ніби вони хочуть заманити його в пастку: місце, яке охороняє вояк із вартових частин генерала Тіллі, зовсім не підходяще для всіляких підступів. Але мушкетер не ворушився, не звертав уваги на звуки Петрової ходи, а все дивився в воду. Коли Петр підійшов ближче, йому здалося, що вояк не просто дивиться в воду, а блює. Та врешті він збагнув, що темна рідина, яка ллється в нього з рота, — то кров. Петр торкнув вояка за плече, той обсунувся на коліна і, зваливши свого мушкета, впав додолу.

— Ос… — іще прохарчав він, але смерть урвала його на півслові.

Та Петр зрозумів недоказане слово: йшлося напевне про церкву святого Освальда, яку він щойно обачливо обминув. Застережений уже мертвим солдатом, Петр глянув на храм-пустку й побачив, що дошки, якими забиті двері, відхилені і звідти вилазять темні постаті.

Троє були вже надворі й швидко простували до Петра, а за ними вилазили й інші. Не встиг Петр випростатись, як ляснув постріл, його влучило в груди, він упав. Двоє напасників підняли його за руки й за ноги, розгойдали й перекинули через парапет башти у воду. Те саме зробили й з мертвим мушкетером, а вслід кинули його мушкет.

Усе це було зроблено вправно, швидко й мовчки. Як ми вже пересвідчились, Вальдштейн добирав у свою особисту обслугу тільки довершених професіоналів.

Докінчивши своє діло, вбивці неквапно, мов на прогулянці, покинули башту й пішли попід мурами береговим променадом. А коли минали дім ученого астронома Кеплера, один з них мелодійно засвистів: три короткі свистки й один довгий, сказати б — вступ до Симфонії фатуму Бетховена, хоча та симфонія, як висловлюються схоласти, існувала тоді тільки в потенції, а її справжнього народження треба було чекати ще майже дві сотні років; проте три короткі свистки й один трохи довший та нижчий і тоді вже міг би просвистіти будь-хто.

У вузенькому, схожому на бійницю відчиненому вікні під заламаною покрівлею зразу ж з’явилася чорна чоловіча постать. Убивця внизу ще раз просвистів мотив Симфонії фатуму й неквапно подався за своїми приятелями, поки зник за рогом найближчої вулиці. Чоловік у вікні — очевидно, не треба приховувати, що то був справжній Альбрехт із Вальдштейна, якого Петр недавно побачив у червоному плащі, — тепер був уже не в герцогській пишноті, бо мав на собі тільки білу шовкову сорочку, заправлену в легкі полотняні штани. Задоволений, він відступив у глиб кімнати й упав у крісло, в якому сидів доти, бо сигнал, очевидно, означав, що все гаразд, тобто зухвалого нишпорки Петра Куканя з Куканя вже нема на світі.

Штайнвег, Вайхс, Саллерн, Лапперсдорф і Донауслауф, невеличкі, чепурні містечка й села по той бік Дунаю, разом зі своїми дзвіничками та шпичастими дахами розтанули в згуслій темряві; лиш подекуди видніли освітлені віконця, мов тьмяні чотирикутні іскри. Коло Вальдштейнової лівої руки стояв стільчик із запаленою свічкою й кухлем, з якого він, не перестаючи дивитись надвір, потроху сьорбав пиво. До підвіконня був приставлений якийсь дерев’яний пристрій — тичка з прикріпленим до неї циліндричним предметом, схожим розмірами й формою на грубу церковну свічку, тільки перевернену ґнотом донизу, а вгорі загострену й пофарбовану зеленим. На гаку, забитому в сволок, висіла в’язка таких самих циліндричних предметів з гостряками різних барв; то були, як можна здогадатися, феєрверкові ракети.

Вальдштейн, що сидів тихо й терпляче, втупившись в одну точку, скидався на кота над мишачою норою. По-котячому прудко він і схопився, дочекавшись умовного червоного вогника, що раптом злетів удалині, приблизно там, де мало лежати містечко Штайнвег. Тягнучи за собою іскристий хвіст, вогник підносився в небо, аж поки розсипався роєм червоних зірок, які швидко спадали вниз вогняним дощем і гасли. Водночас до Вальдштейнового слуху долинув негучний тріск.

Ще поки ракета летіла вгору, Вальдштейн швидко підвівся, здушено застогнавши від болю, підняв свічку і впевненим, завченим рухом підпалив гніт ракети, прикріпленої до тички. То була невинна іграшка, призначена для розважання юрби та прикрашання бенкетів на вільному повітрі, але цього разу вона напевне відігравала важливу роль: хіба таки можна припустити, що ввечері перед тим днем, який мусив стати для нього історичним днем остаточної перемоги або падіння, Альбрехт із Вальдштейна розважався пусканням кольорових вогнів з вікна?

Коли догорів гніт, з отвору циліндра бризнув зелений вогонь, ракета відірвалась від тички, на мить зависла, тремтячи, в повітрі, а потім з тонким свистом шугнула крізь вікно в темряву. Тоді Вальдштейн прикріпив до тички нову ракету, цього разу з жовтим гостряком, поклав на стільчик годинник, видобутий з кишені полотняних штанів, насилу, спираючись на бильця обома руками, опустився в крісло і, закуривши люльку, знову почав спокійно сьорбати пиво. Точно за чверть години після зеленої ракети він підпалив гніт наготованої жовтої. Вогник тільки почав розгорятись, коли за спиною у Вальдштейна рипнули двері й до кімнати хтось увійшов.

— Чого вам треба, Сені? — з досадою спитав Вальдштейн. — Я ж вам сказав, що хочу побути сам.

Чоловік не відповів, узяв двері на засув і, швидко підійшовши до тички, двома пальцями загасив вогник на запальному шнурі.

— Господи Ісусе, матір божа, заступнице наша, — зашепотів Вальдштейн немов крізь сон, і гнів та жах до невпізнання спотворили його обличчя, звичайно спокійне і байдуже; лютим осміхом, оголивши криві жовті зуби, розтяглись уста, щоки раптом почервоніли й узялись темними плямами; очі зіщулились і стали косі, мов у китайця; ніс поблід і, розтягтись ушир, набув виразно негроїдної форми, а що зробилося з лобом над піднятими дугами наїжачених брів — неможливо й описати, бо це вже був не лоб, а плетиво збагрянілих зморщок, ландшафт невідомої планети, схил вулкана після виверження, рукопис вірша, складеного божевільним, а не найблагородніша частина найблагороднішого витвору природи — людського обличчя.

— Господи Ісусе, — повторив Вальдштейн, згорбившись у кріслі й утупивши несамовиті очі в чоловіка, що з’явився перед ним, хоча так недавно найнадійніший з надійних професіонал-убивця мелодійним сигналом сповістив, що його нема живого. — Господи Ісусе! Запаліть негайно ґнота, навіженцю! Ви не знаєте, що тут робиться і про що йдеться!

Тоді зненацька замахнувся невеликим гострим кинджалом, видобутим невідомо звідки, та Петр ухопив герцога за зап’ясток і стиснув так сильно, що той упустив зброю.

— Не робіть цього, — сказав Петр. — Ви недужий і кволий, і я б не хотів кривдити вас.

— Але як це могло статися! — вигукнув Вальдштейн, приголомшено затуляючи очі правою рукою. — Розміщення зірок сприятливе для мене. Проте Герберт мене розчарував, навіть на Джузеппе не можна покластись… Іншими словами — кінець світу. Що ви хочете зробити?

— Довести свою місію до кінця, — сказав Петр, відв’язуючи від тички жовту ракету. — Тепер мені вже ніхто не може в цьому перешкодити, бо ваше становище, пане герцогу, справді безнадійне. Ваші горлорізи переконані, що належно виконали доручення, ваші чаклуни внизу проти мене безсилі, а решта й не знають, що я тут, бо я проник сюди через двір. І ви навіть не можете покликати на поміч, бо цим би виказали свою схованку.

— Яку схованку? — здивувався Вальдштейн. — Я не ховаюсь. Якби я ховався, то не пускав би ракет із вікна.

— Пускання ракет у цьому місті свят, радощів та непотьмареного щастя — невелике диво й нікому не впаде в очі, пане герцогу, — сказав Петр.

— Чому ви називаєте мене герцогом? Хто я, по-вашому?

— Герцог Альбрехт із Вальдштейна, — відповів Петр.

— Помиляєтесь, — заперечив Вальдштейн. — Герцог Альбрехт із Вальдштейна в Меммінгені.

— Не хочу марнувати час на суперечки з вами, — сказав Петр, вибираючи з в’язки на сволоці нову ракету. — Той чоловік у Меммінгені не знає чеської мови. А ви, здається, навіть не помітили, що я вже довгенько говорю з вами по-чеському. Можна опанувати чужу мову якнайкраще, але що з того: однаково нема любішої за ту солодку мову, що нею до нас промовляла рідна мати, чи не правда, пане герцогу?

— Неможливо, немислимо, щоб якийсь недоумок зруйнував увесь мій задум, — сказав Вальдштейн квапливо, ніби йому лишалось дуже мало часу і він хотів якнайкраще використати його. — Як це ви собі уявляєте? Погасили мою ракету, а далі? Гадаєте, все залежить від цієї дурної іграшки? Так, я не сподівався вашого ідіотського вторгнення, але передбачив інші обставини, що могли стати на заваді, — наприклад, густий туман або град, — і вбезпечився від цього.

— Побачимо, — сказав Петр, прив’язуючи до тички ракету з синім гостряком. — Я не знаю вашого ракетного коду, мені невідомо, що означає той чи той колір, та дарма: я просто пущу ракету іншого кольору, ніж та, що хотіли пустити ви.

І сягнув рукою по свічку.

— Не робіть цього! — вигукнув Вальдштейн. — Прошу вас!

— А от зроблю, — відказав Петр.

Вальдштейн зсунувся з крісла й упав навколішки.

— Не підпалюйте ґнота, заклинаю вас! — благав він, здіймаючи руки. — Я, володар світу, стою перед вами, бидлом, на колінах!

Петр із запаленою свічкою в руці засміявся.

— Ви вже назвали мене ідіотом, недоумком і бидлом. Невже ви гадаєте, ніби такими люб’язностями настільки підсилите мою симпатію до вас, що я зразу стану вашим відданим другом і слугою? Ви, мабуть, більше звикли стинати людям голови, ніж переконувати їх медовим голосом. Але досить балачок. Минуло п’ять хвилин від тої миті, коли мала злетіти ваша жовта ракета. Ваші спільники за річкою, мабуть, занепокоєні: що сталось? І раптом у темряву злітає синя ракета. Що зашифровано цим кольором? Не маю уявлення. Знаю тільки: не те, що ви хотіли передати жовтою ракетою.

І підніс вогник свічки до ґнота ракети.

— Я вам забороняю! — вигукнув Вальдштейн.

Гніт зайнявся, а герцог, усвідомивши своє безсилля, впав навзнак у крісло; на його обличчя повернувся звичайний вираз безмежної погордливої байдужості. Та коли вогник наблизився до отвору ракети, він несподівано нахилився вперед, махнув правою рукою й повалив стояк саме в ту мить, коли всередині ракети вже зашкварчало. Петрові довелося підбігти й роздушити ракету підбором.

Вальдштейн задоволено відкинувся на спинку крісла.

— Ви, правда, не знаєте мого ракетного коду, але вибрали добре, — сказав він спокійно, рівним голосом. — Синій колір означає: «Все пропало, все викрито, нічого не робити». Цю ганебну синю ракету я мав тільки в одному примірнику, і його ви оце щойно знищили. А тепер дійся воля божа.

— Гаразд, дійся воля божа, — сказав Петр, відстебнув від боку шпагу з піхвою й почепив на її кінчик усю в’язку ракет, міцно стягши їх шворкою. Вальдштейн і не ворухнувся, спокійно сидів у кріслі.

— Що це за нова безглузда ідея? — спитав він.

— Це буде феєрверк, що зовсім заморочить голови вашим людям за річкою, — відповів Петр і підпалив ґноти всіх ракет.

— Навіжений, ви спалите дім, — байдуже мовив Вальдштейн, підкручуючи вуса. — Це буде єдине, чого ви досягнете.

Ракети зайнялись не одночасно, і в’язка не зразу відчепилась від шпаги, яку Петр, притиснувшись до стіни, вистромив далеко з вікна. В’язка злетіла незграбно, мов поранений кажан, перевертаючись у повітрі й сиплючи на всі боки кольорові іскри, зависла над Дунаєм — чи, власне, над одним із двох островів, що лежали перед мурами Регенсбурга, — а тоді впала на землю. В темряву бухнув сніп іскор та зірок, потім запалахкотіло полум’я й затріщало підпалене дерево.

— Гарно вийшло, — сказав Вальдштейн. — Я ж вас попереджував: підпалите щось! А знаєте, як у Німеччині карають за підпал? Смертю на вогнищі.

— Я сьогодні вже п’ять разів уникнув смерті, яку ви насилали на мене, — відказав Петр, пристібаючи до пояса шпагу. — Може, уникну й цього вогнища.

— П’ять разів? Справді п’ять разів? — здивувався Вальдштейн і почав рахувати на пальцях. — Перший раз — Герберт…

— Герберт — це той мавполюд? — спитав Петр.

— Так, мій лейб-охоронець, — відповів Вальдштейн. — Ви так його скалічили, що він уже не оклигає… Потім дві мої марно вистрелені кулі. Джузеппе — чотири, моя спроба вдарити вас кинджалом — п’ять. Так, ви живучий чолов’яга, Кукань. Але не думайте, що ви безсмертний. До речі, як ви врятувалися від Джузеппе і його людей? Він мені відрапортував сигналом, що ви мертвий.

— Цього я вам не скажу, — відказав Петр. — Щоб ви не скористалися цим.

— Цікаво, як міг би я, за вашим безсоромним висловом, кволий і недужий чоловік, іще чимось скористатися, — сказав Вальдштейн і в ту ж мить, цілком усупереч власним словам, швидко підняв з підлоги кинджал і вдарив Петра в груди. Сталь наткнулася на сталь панцера, якого Петр носив під камзолом, і зламалася. Петр і не похитнувся.

— Це була шоста спроба, — зауважив він.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене за неї, — сказав Вальдштейн.

— Нічого ви не сподіваєтеся, бо вам байдужісінько, що я про вас думаю, — відказав Петр. — Але тепер ви розумієте, чому я не хотів відкрити вам, як урятувався від вашого знаменитого Джузеппе. Якби я вам сказав, що на мені панцер, ви б мене штрикнули в живіт. Отож ваші зарізяки вистрелили мені в груди й приголомшили мене. А як укинули в річку, я опритомнів і плив за водою, аж поки побачив…

— Напівобсунутий вал, — докінчив за нього Вальдштейн. — На північно-західному кінці міста.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Петр.

— З одного дуже докладного рапорту про стан наших укріплень, — сказав Вальдштейн. — І ще ви побачили, як за Дунаєм злетіла в небо червона ракета, а тоді з мого вікна вилетіла зелена. Ви зрозуміли, що це світлова перемова, прибігли до Кеплерового дому і тепер, зухвала й настирлива блощице, знов опинилися тут. Так усе було?

— Дивуюся бистрому розумові вашої високості, — сказав Петр. — Правда, з тим застереженням, що важко уявити, як могло бути інакше.

— Гаразд, але що далі? — провадив герцог. — Що далі? Ви перешкодили мені пустити жовту ракету, і то був єдиний ваш успіх. Тепер ви стоїте тут і не знаєте, що діяти. Ви хочете стояти так цілу ніч, аж до завтра, до одинадцятої години, коли Альбрехтові з Вальдштейна складуть останній вирок? У цю хвилину ви справді держите мене в кулаці, одначе так само держу в кулаці й я вас, бо ні я, ні ви не можемо вийти звідси. Але ви самотній, вашій казці про справжнього й фальшивого Вальдштейна не вірить навіть мій найгрізніший ворог, отець Жозеф. А мої прибічники всюди, куди не глянь. За чверть, щонайбільше за півгодини вони почнуть сходитися сюди на остаточну раду. Ще не догорить оця свічка, як їх буде повен дім. Що ви, мокра курко, — це я мислю буквально, бо ви справді мокрий, — зможете зробити проти них? Як ви собі уявляєте — що станеться?

— Ніяк не уявляю, — відповів Петр. — Все моє життя було однією великою імпровізацією.

— Напевне, успішною, — сказав Вальдштейн. — Тому ви й дістались так далеко й так високо. Слухайте, Кукань, приставайте краще до мене. Ви маєте відвагу, здоров’я, силу й розум; на марні, наперед приречені авантюри, як оцей-от ваш виступ проти Альбрехта з Вальдштейна, такої людини шкода. Ще кілька годин, і я стану наймогутнішою людиною Німеччини, а отже і Європи. Ви вже самі бачите, що ваші приватні аматорські спроби перепинити мені дорогу сміховинні. Допоможіть мені, замість сердити мене та дратувати. Під моєю охороною і під моїм проводом перед вами відкриються такі шляхи, що вам і не снилися.

— Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, — відповів Петр.

— Але зразу ж вас і відкликав, — нагадав Вальдштейн. — Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.

Петр виглянув у вікно.

— Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?

— Так, — відповів Вальдштейн трохи здивовано.

— Мені здається, вони вже сходяться, — сказав Петр. — Тільки чомусь вони схожі на стражників.

А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.

— Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, — почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.

А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.

— Ви пускали з вікна ракети, — сказав начальник варти.

— Це не заборонено, — відказав Петр.

— Так, поки воно не завдає збитку, — уточнив начальник. — Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.

Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.

— Тьху, чорт, — лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. — А хто цей другий пан?

Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.

— Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?

— Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.

— Я заплачу двісті, — сказав Вальдштейн. — І більше не хочу маги з вами ніякого діла.

— Скільки ви заплатите, це визначить суд, — відказав начальник варти. — Покажіть свої документи.

— Не покажу, — сказав Вальдштейн.

— Хто ви такий? Як зветеся?

— Це не ваше діло, — відрубав Вальдштейн.

— А це ми побачимо, моє чи не моє, — сказав начальник варти. — Хто власник цього будинку?

Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.

— Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан — мій квартирант.

— Ви прописали його в ратуші?

— Я не вважав це за потрібне.

— Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?

— Який податок?

— За тимчасове проживання.

— Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, — сказав Кеплер.

— Хто він такий? Як зветься?

— Цього я не знаю, — відповів астроном. — Знаю тільки, що це високородний пан.

— Знаємо ми таких високородних панів, — сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: — Обшукати, чи нема зброї.

— Не торкайтесь до мене! — скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.

— Викличте графа Макса фон Вальдштейна! — закричав герцог. — Він підтвердить мою особу.

— Нащо кликати якогось там графа? — здивувався начальник варти. — Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.

Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.

— Здається мені, — сказав Петр, — що цю шахову партію ви програли.

— Які там шахи! — озвався начальник варти. — Підете до цюпи. Обидва.

— Даю вам слово дворянина, — мовив Вальдштейн, — що я — високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.

— Чхав я на ваше слово, — відказав начальник варти. — Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?

— Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.

— Оце гарна мова високородного пана, — сказав начальник варти. — Ходімо.

І вони пішли.

Капелюх Петра Куканя

В підземеллі, куди вкинули обох без попереднього допиту, бо година була вже пізня й магістратські урядовці давно розійшлись по домівках, Вальдштейн поводився спокійно. Його обличчя, наскільки видно було в густій сутіні, знов набуло вже згадуваного й змальованого вальдштейнівського виразу байдужості та спокійної певності себе. Ледь розтулені повні губи промовляли: «Так, це мені до речі, це все діється за моїми задумами». Та коли в нічній тиші дзиґарі вибили десяту годину, він раптом вибухнув конвульсивним сміхом, скоріше схожим на плач, і впав на нари.

— Склад ганчір’я! — заволав він. — Склад ганчір’я, вартістю двадцять золотих, перешкодив найвеличнішому подвигові після Цезаревого переходу через Рубікон. Будьте ви прокляті, Кукань, будьте прокляті й моліться богу, щоб віддалив хвилину, коли я з вами поквитаюся.

Петр, що сидів на низенькому стільчику, прикутому ланцюгом до стіни, щоб в’язень не міг скористатися ним як зброєю, відповів:

— До таких погроз я звик. Турки, що серед них я певний час жив, уміють формулювати щойно висловлену вами думку багато соковитіше. Читайте Макіавеллі. Пожежа на складі ганчір’я — це одна з випадкових обставин, щодо яких він у своєму творі «Про змови» каже, ніби їх повинен ураховувати кожен змовник, а щоб вони не перешкодили йому, хай діє вельми обачно, хоча звичайно так не буває. Наші вчинки, додам я від себе, куди менше залежать від сили нашої волі, ніж від слабкості уяви та нездатності передбачити наслідки власних постанов, Через те ми раз у раз допускаємось помилок, тим тяжчих, чим важливіша наша мета. А змова, пане герцогу, це, безперечно, щось дуже важливе.

— Тут слід говорити не про змову, — заперечив Вальдштейн, — а про захист моєї гідності й зміцнення моєї влади, яку хотіли в мене відібрати. Та дарма, не чіпляймося до слів. Якої ж помилки я, по-вашому, допустився?

— Що не прописались у ратуші. Під чужим ім’ям, звичайно. І що не забезпечили собі паперів на те ім’я.

— Розум, — сказав Вальдштейн, — це знаряддя напрочуд придатне для запізнілого зрозуміння того, що мало бути зроблене, але не зробилося. На жаль, розум не може так само точно підказати нам, що робити, коли ми тільки готуємося до якогось учинку. По-вашому, я сам собі нашкодив тим, що не назвався в ратуші, скажімо, Францом Мюллером, власником лазні. — Навіть у густій сутіні помітно було, що Вальдштейн усміхнувся цій думці. — Кажете, це з мого боку недбальство, гідне кари. Але чи справді воно так? Невже ви гадаєте, ніби всі люди, що насунули до Регенсбурга, чемненько пішли прописатись у ратуші? Якби так, вони стояли б у черзі перед ратушею до кінця з’їзду.

— Звичайно, всі не прописувались, — погодився Петр. — Але вони, на відміну від вас, не мали наміру переходити Рубікон.

— Гаразд, ваша зверху, — сказав Вальдштейн. — Та це не боронить мені згадати історію горезвісного Томаса Мюнцера, який позбувся голови з іншої причини: коли після поразки селян під Франкенгаузеном він утікав, перевдягнений, то збудив підозру влади тим, що, на відміну від інших утікачів, мав папери в цілковитому порядку. Розум уміє відстояти кожне «за» і «проти». Розумом хай керується селянин, купуючи шмат поля. А я керуюсь розмахом своєї фантазії та пристрасті.

— А також, наскільки я чув, підказом зірок, — сказав Петр.

— Це не суперечить сказаному, бо той підказ цілком ірраціональний, — відказав Вальдштейн. — Коли я знаю, що розміщення зірок сприяє моїм замірам, тоді я можу дозволити вільний політ своїй інтуїції й діяти так, як ніхто від мене не сподівається, а це, окрім іншого, дає ще й ту вигоду, що я опиняюсь на шляхах, на яких ніхто не встиг поставити мені перешкоди.

Вальдштейн простягся на нарах, зіперши голову на сплетені пальцями руки.

— Ох, ці кляті нари… Ще хлопцем я бачив такий живий сон, ніби верби, під якими я лежав, уклонялись мені. Хтось інший зразу викинув би той сон з голови, а я зберіг його і в найтяжчі хвилини життя черпав з нього силу й віру в себе. Не дивно, що він згадався мені й тепер. Коли я вчився в Альтдорфі, то якось кілька разів оперезав ціпком свого слугу, що обкрадав мене та оббріхував, а на довершення я заскочив його на гарячому з одною панійкою, на яку сам гострив зуби. Це правда, я таки добряче його змолотив, але що мало не до смерті — це він уже прибрехав. Я наївно гадав, ніби цією прикрою пригодою навіки скомпрометую себе в очах вищого товариства, а вийшло якраз навпаки: моя брутальність принесла мені загальну повагу, якою я тішусь і досі, бо люди здебільшого боягузливі, ниці й шанують тільки того, кого бояться. То був повчальний урок, якого я вділив не стільки тому нікчемному слузі, скільки самому собі. Тоді я, правда, ще нічого не знав про зірки. Не маю сумніву: в ту хвилину, коли я карав свого слугу, зірки мені сприяли. Згодом я перестав покладатись на випадок, і коли зоряне небо неприхильне до мене, я принишкаю й нічого не роблю. Зате при сприятливому розміщенні зірок я дозволяю своїй інтуїції вільний лет і творю діла, якими вдираюсь у самісіньке серце приголомшеного світу.

— Світ справді був би приголомшений, — сказав Петр, — якби довідався, що герцог Альбрехт із Вальдштейна цю мить сидить у цюпі.

Герцог підвівся й сів.

— На цих клятих нарах не можна лежати… Так, світ би здивувався, побачивши мене тут, та я й сам дивуюсь, бо тепер розміщення зірок таке сприятливе для мене, як давно вже не було. Помилка неможлива; і Кеплер, і Сені дійшли однакового висновку. Сені, можливо, часом буває схильний до поверховості й шарлатанства, але Кеплер — то сама солідність. Отож я нічого не розумію, й мені цікаво, що з цього вийде. А взагалі я зовсім спокійний. Зірки бачать далі, ніж ми. Ми всі пов’язані хитромудро переплетеними ланцюгами, з яких нам видні тільки найближчі ланки. Я був певен виграшу, аж ба — сиджу в цюпі й мене кусають блощиці. Отже, мій виграш полягає в тому, що мене ув’язнили. Тільки майбутнє покаже, яку вигоду я матиму з цього.

— Бачу, — сказав Петр, — що і в своєму ірраціоналізмі, керованому зорями, ви вживаєте нормальних розумових силогістичних доказів. Але я розумію вашу поведінку дуже добре, бо вона зовсім проста. Ще хлопчаком я ходив з матір’ю до лісу по гриби. Вона тоді керувалась такими самими ірраціональними методами, якими керуєтесь ви, завойовуючи світ: ішла завжди за голосом птаха, який нібито кликав її: «Йди, йди», — і манив у такі місця, куди розумний грибар не ступив би й ногою. І коли інші верталися додому з порожніми руками, вона приносила повний кошик і чудово розмаїтила наше вбоге меню. Через те я й досі не можу терпіти грибів.

— Коли ви гадаєте, що розгнівали мене своїми грибарськими прикладами, то помиляєтесь, — відказав герцог. — Навпаки. Якби тут було вино, я залюбки випив би за здоров’я вашої матері та за її інстинкт.

— На жаль, її вже нема на світі, — сказав Петр. — Вона давно померла, зготувавши на вечерю гриби, між якими попався зелений мухомор.

— Вона зготувала ту вечерю тільки для себе? — спитав герцог. — Ви з нею не вечеряли?

— Я тоді був пажем при празькому цісарському дворі, — відповів Петр.

— Жаль, — зітхнув герцог. — Поганцям щастить. Але ми в пустих балачках відбігаємо від цікавої теми, якою почали збавляти довгу ніч, що чекає на нас із вашої вини. Вам, здоровому як бугай, може, пощастить заснути й у цій холодній темниці, в ще не висохлому одязі, а я, хоч і зайняв правом старшого єдиний тапчан, який тут є, закладаюся, що не змружу очей, бо тяжко мучуся. Ноги мої мав би перебинтувати лікар, і давно минула година, коли мені щодня ставлять мильну клізму, і лівий кутній зуб розболівся. Що ви робите, коли заболить зуб?

Петр відповів, що в нього досі зуби не боліли.

— Я міг би й сам здогадатися, — з відразою сказав герцог. — У вашому віці я вже відвик усміхатися, бо не хотів показувати людям свої жовті зуби. А як у вас із потенцією?

Петр відповів, що про це ніколи не думав, як не думав і про травлення, про роботу серця та все інше. Він вважав самоочевидним, що всі органи тіла досі задовільно служили йому.

Ця відповідь так розгнівала герцога, що той довгенько лаявся крізь зуби, а зрештою сказав:

— Якби він бодай хвалився тим своїм свинячим здоров’ям, то я міг би назвати його дурнем, який хвалиться тим, що в нього спільне з будь-яким погоничем чи конюхом. Але він цим не хвалиться, він тільки відзначає, що в нього нічого не болить, усе справне, ніби на зоряному небі написано: в Петра Куканя ніколи не заболять зуби, Петра Куканя ніколи не пектиме згага. Петр Кукань ніколи не відійде з ганьбою від ложа красуні. Ох, ці кляті ноги! Мій двійник у Меммінгені має обидві ратиці здорові, але вдає, ніби кульгає, а я маю ноги хворі, але намагаюся вдавати, що не кульгаю. До речі, скільки вам заплатив папа, найнявши стромляти мені кілки в колеса?

Петр відповів, що одержав від папи двісті золотих на дорожні видатки.

— Або, — сказав герцог, — рівно стільки, скільки я хотів дати купцеві Ціммерману, цій окрасі стану торговців, за спалений склад вошивого ганчір’я. Кажуть, доля пише романи. Можна додати, що вона витіває й жарти, тільки безглузді. Гаразд, я ладен погодитися, що допустився помилки; але ви, Кукань, допустилися ще гіршого — злочину.

— В цьому ви навряд чи переконаєте мене, — сказав Петр. — На відміну від усього, що я робив досі в житті, тепер я діяв не з власної волі та ініціативи, а з папиної намови. Я не прибічник папи і взявся за це завдання тільки тому, що воно здалось мені розумним і справедливим, а себе я вважав — як виявилося, слушно, — єдиною в світі людиною, здатною його виконати. Так і вийшло. Ми обидва тепер сидимо в одній буцегарні, але я сиджу тут як переможець, а ви — як переможений, Не дивуюся, що ви почуваєте себе приниженим і скривдженим і з досади нахваляєтесь…

На цих словах герцог перебив Петра:

— Про це забудьте. Це я сказав у мить безтямної люті.

— А все ж сказали, — провадив Петр. — Це можна зрозуміти й виправдати, як і те, що тепер, коли безтямність вашої люті минулась, ви хочете мені довести, що мої дії проти вас були злочинні. Ми маємо аж задосить часу, тож говоріть, прошу вас. Але, нагадую, до людини, яка зрадила свою націю, я почуваю велику недовіру й не дуже охочий слухати її з дитячою прихильністю.

Вальдштейн відповів:

— Ви цікаво формулюєте своє обвинувачення. Кажете, я зрадив свою націю, тобто самого себе. Але ж самі ви, покинувши батьківщину ще за Рудольфа Другого, вважаєте себе чехом-патріотом, а мене, людину, що звеличує вашу націю в міру своїх неабияких сил і створила на північному сході Чехії оазу спокою, добробуту й безпеки, мене, єдиного чеха, що в ці тривожні часи спромігся діяти, тоді як решта або взяла ноги на плечі, або піддалася жіночій слабодухості, ви, пане Кукань, із чеської нації виключили. Та хай уже, я зовсім не маю охоти сперечатися з вами на цю нудну тему. Кажете, я зрадив свою націю, повторюєте, мов папуга, поширене ідіотське твердження про мою нечувану зрадливість, бо я з кількома солдатами перейшов на бік цісаря. Але одинадцять років, що минули відтоді, — занадто короткий час, щоб світ спромігся належно оцінити той мій учинок, на перший погляд такий ниций. А тим часом я міг би спокійненько порядкувати маєтками, що їх лишила мені в спадщину моя кохана дружина Лукреція, чию руку, на жаль, трохи жовтаву й зморшкувату, прирік мені — не дивуйтеся! — Кеплерів гороскоп. Але я вже тоді бачив, що справа вашої коханої нації, пане Кукань, програна, і знав: як маю колись простягти руку допомоги народові, про який ви ніколи не дбали, хоча й зворушливо балакали, і вивести його з болота, в якому він опинився через дріб’язкове себелюбство проводирів, то повинен спершу набути відповідної сили. Чеські пани ніяк не могли обрати короля з-поміж себе і, щоб ніхто з них не шкодував, посадили на трон пфальцького курфюрста, якого доля вашої батьківщини, пане Кукань, цікавить не більше, ніж мене доля американської Віргінії. Він після першої програної битви дременув, покинувши ваших земляків напризволяще. В цьому нещасті я не винен, я з’явився на арені, коли чехи вже програли війну, а тепер намагаюсь урятувати, що можна.

— Ви дуже елегантно змалювали, як загарбували конфісковані маєтки чехів.

— Я їх не загарбував, а купував, — відповів Вальдштейн.

— За знецінені гроші, які самі й карбували.

— Під час війни гроші завжди знецінюються, а я не чаклун, щоб це відвернути, — сказав герцог. — Отож я скуповував ті маєтки, щоб вони не попали в руки чужинців,і коли при цьому трохи потрусив цісарську скарбницю, то й не подумаю дорікати собі за це. Я цим вимурував собі підвалини могутності: хіба ж цісар не пристав на мою пропозицію за мої гроші набрати й озброїти військо для нього? Тобто я зробив те саме, що робили й ви, коли стали першим міністром турецького султана. І ваш перший крок тоді був — набрати й озброїти сильну сучасну армію. Бо, коли мене правильно інформував мій небіж Макс, а його — мій підчаший, кавалер де ла Прері, ви, пане, і колишній перший радник султана, офіційно званий Розумом Його Величності, — одна й та сама особа.

— Вас інформували правильно, — сказав Петр. — Та коли те саме роблять різні люди, воно вже не те саме. Я набирав турецьку армію для того, щоб відвернути європейську війну, а ви втрутились у цю війну на користь того, хто її розпалив: цісаря Габсбурга.

— Цісар Габсбург війни не розпалював, — сказав Вальдштейн. — Розпалили її ви, пане Кукань, жахливим провалом свого турецького експерименту. Розпалили її тим, що не спитали зірок, чи вони сприятимуть вам, коли ви рушили до Європи вбити свого ворога, кардинала Гамбаріні. Розпалили її тим, що, хоч і втиснули скіпетр у руку Людовіка Тринадцятого, але зразу по тому його покинули й тим дали змогу кардиналові Рішельє стати першим міністром. А кардиналові до вподоби, що німецькі держави знесилюють одна одну війною, бо Франції, яка не воює, це вигідно. Тому він не хоче, щоб німецька війна припинилася. Тому він помирив шведського короля з Польщею й дав йому змогу втрутитись у німецьку війну. А що він бачив і бачить у мені великого миротворця, то й послав до Регенсбурга отця Жозефа нацькувати на мене курфюрстів.

— Парадоксам немає меж, особливо в буцегарні, де треба чимсь розважитися, — сказав Петр. — Ваша здатність робити з чорного біле просто дивовижна.

— Хто бачить далеко, — відповів герцог, — той часто помічає: те, що зблизька видавалося чорним, насправді біле.

— Жінці, в якої здичавілий вояк забив дитину, — сказав Петр, — і господареві, якому він підпалив дах над головою, важко довести, що все це вкладається в рамки благодійних прагнень великого миротворця.

— Коли їм важко таке пояснити, — заперечив герцог, — це ще не означає, що неминучі на війні дрібні трагедії не є неодмінними супутниками благородних зусиль, корисність яких виявиться в майбутньому. Давньоримські легіонери рукавичок не носили й, завойовуючи світ, не обходились без жорстокості та звірств. Шість тисяч розіп’ятих понад Аппієвим шляхом рабів не свідчать про делікатність. Нині ми про цю жорстокість знаємо мало і вона нас не дуже хвилює, зате добре знаємо, що підкореним народам римляни принесли культуру й цивілізацію, вкрили їхні землі шляхами, чудовими будівлями й акведуками, отож ваша кохана батьківщина, пане Кукань, може тільки шкодувати, що Рим зупинився перед її порогом. Але вернімося до наших справ. Я не називаю вас дурнем, але прошу, щоб ви зважили й зрозуміли одне: я одинадцять років живу в самому осередді європейських подій і світової політики, а тому бачу далі і ясніше, ніж ви, бо ви зі своєю любов’ю до батьківщини стояли осторонь їх. Ви вважаєте себе єдиною людиною, здатною виконати карколомне папине завдання. Як свідчить результат, ваша самовпевненість має підстави. Але я з не меншим правом вважаю себе за єдину людину, здатну повернути знекровленій Європі мир. Ми обидва люди значні, пане Кукань, дарма що ви бідний і нікому не відомий, а я опинився за гратами. Велика людина повинна вміти програвати. Велич Ганнібалова ніколи не була очевидніша і гідніша подиву та пошани, як тоді, коли він, розбитий Марцеллом, мусив відступити до Апулії і, відрізаний від світу, марно дожидати там допомоги з Карфагена. Трагедія новітньої європейської історії в тому, що мої шляхи розминалися з вашими. Звичайно, це правда, що, коли мені мій небіж сказав, хто та людина, що проникла до Кеплерового дому й побачила мене в парадному уборі, який я надягнув задля розваги, бо гадав, що місію мою скінчено, я жахнувся й зробив усе, що міг, аби звести вас зі світу.

— Мені, власне, байдужісінько, — відказав Петр, — але якщо вже бути точними, треба зазначити, що спроби вбити мене ви розпочали раніше, ніж довідалися, хто я такий.

— Слушно кажете: тепер це не має ваги, — погодився герцог. — Ви розгадали мою гру, і для мене то була достатня причина спекатися вас. Що ж, я не зумів, а ви всупереч зіркам завели мене в нинішнє безглузде становище. Нагадую не без зловтіхи — ваше становище не менш безглузде і виплутатися з нього вам буде куди важче, ніж мені. Але тепер я розумію, чому сталося так і чому зірки попустили, щоб ви зруйнували мої плани. Зірки хочуть, щоб я зійшовся з вами й перетяг вас на свій бік.

— Моя відповідь до того очевидна, — відказав Петр, — що нема потреби висловлювати її: зірки, може, й хочуть, але це не означає, що хочу я. Ви твердите, ніби Рішельє руками отця Жозефа підбив вам ноги, бо вбачає в вас великого миротворця. Коли справді так, тоді моє втручання справді було злочином.

— Так, це був злочин, — підтвердив герцог.

— Але я не вірю вашому тлумаченню політики Рішельє, — провадив Петр. — Я не вірю, буцім він хоче прибрати вас тому, що бачить у вас миротворця, а не опору габсбургівського трону.

Тоді Вальдштейн розгнівався:

— Ви плещете язиком, як баба з базару, що бачить у Габсбургові чорта з цапиними рогами та хвостом. Якби цісар був чорт, було б іще добре, бо чорт — принаймні істота з розумом та волею, не позбавлена сили. Але цісар — дурний баран, цісар — билина, що хилитається на всіх вітрах, він — коли вже порівнювати — Марія Медічі в штанях, яка підставляла вухо кожному базікалові і яку ви цілком до речі скинули з трону. Ви, напевне, скажете, що й син її, Людовік Тринадцятий, — теж йолоп і билина на вітрі. Але умови у Франції діаметрально різняться від німецьких. Людовік Тринадцятий — ніхто, але уряд у Франції сильний, а Рішельє, як перший міністр, має необмежену владу. Король досхочу полює собі на оленів, або лазить панночкам під спідниці, або як там іще він розважається, а на державні справи чхає. Тягар турбот лежить на спині кардинала Рішельє, і його превелебність, будьте певні, залюбки й уміло несе той тягар. У Німеччині зовсім не те. Цісар — лялька. По-перше, в руках курфюрстів, по-друге, в руках розбещених, продажних, пересварених між собою міністрів. Мені, наймогутнішій людині в імперії, ніколи не давали змоги висловитися про громадські справи, я, генералісимус і герцог Фрідландський, міг тільки мовчати, коли при дворі завариться щось підле й небезпечне. Найгіршою й найнебезпечнішою з тих підлот був так званий реституційний едикт, що наказував протестантським вельможам повернути католицькій церкві всі захоплені маєтки. Цей злочинний захід знову пересварив між собою всіх німецьких князів, та ще й дав шведському королеві привід заступитись за своїх німецьких одновірців. А я, шановний пане Кукань, не мав нагоди вимовити хоч би однісіньке слово проти, бо мене й не питали. Мовчки було постановлено, що я зі своїми солдатами вирушу запроваджувати едикт у життя, тобто виганятиму з колишніх церковних маєтків їхніх нинішніх світських власників. Я цього не зробив. Тому мене обвинуватили в саботажі цісарського едикту й навіть не запросили на тутешній з’їзд. Я ще з зими передбачав, що лаштують проти мене, і старанно підготувався. Маю докази — до едикту доклав руку сам Рішельє. Не тільки отець Жозеф, а й Ламормаїні, цісарів сповідник, агент кардинала. Єзуїт, якому цісар сліпо довіряє, сам уклав йому перо в руки підписати той едикт. Своєю несподіваною появою я так налякав би все оте курфюрстівське, міністерське та чернецьке кодло, що мені легко було б надавати їм копняків та вигнати їх геть, як Христос вигнав із храму гендлярів. Базарні баби, до чийого рівня й ви скотилися, плещуть, ніби не Фердинанд Другий, а я, герцог Фрідландський, — справжній цісар Німеччини. Декотрі, дотепніші, називають мене «цісаревим цісарем». Я не був ним, але з завтрашнього дня мав ним стати. І став би, якби не пан Петр Кукань з Куканя, колишній перший міністр турецького султана. Зробившись першою військовою, але й першою політичною особою в імперії, я міг би скасувати реституційний едикт, міг умиротворити шведського короля, а врешті подбати про вашу над усе вам любу вітчизну, ліквідувати наслідки Білої гори[14]. Так, усе це я не тільки міг зробити, а, бог мені свідок, і справді зробив би.

Трохи помовчавши, він ще двічі повторив:

— Бог мені свідок. Бог мені свідок.

Петр почував себе недобре під тим вогнем Вальдштейнових аргументів, і його ще настирливіше мучило питання, яке вперше зринуло в нього, коли він дивився на процесію вельмож, що простувала до церкви: чи Вальдштейн, цей хижак і відважний грач, з морального й суто людського погляду стоїть вище за всіх отих самозакоханих, обкурюваних ладаном ідолів юрби? Але Петр іще спромігся на таку відповідь:

— Того, що хтось би зробив, якби йому було дано це зробити, не засвідчить і сам бог. Ваші наміри, висловлені щойно, такі прекрасні, що якби я вірив у їхню реальність, то мусив би запасти в розпач, бо звів їх нанівець своїм злочинним утручанням. Та я, на щастя, не вірю в їхню реальність, бо для цього мусив би повірити, ніби Альбрехт із Вальдштейна, якому війна дала стільки зиску, як нікому в Європі, раптом вирішив її скінчити. Я, як ви не без досади були зауважили, маю здоровий шлунок, але цієї страви й він не перетравить.

— Переконання не можна накинути наказом, та й про смаки не варто сперечатися, — сказав герцог. — Ви лишаєтесь на своїй позиції — гаразд; це важить дуже мало чи й зовсім нічого, бо ви на ній лишатиметесь недовго. Ви самі дуже скоро пересвідчитеся, що я мав рацію, назвавши ваш учинок злочином. Ця війна — війна тюхтійства, що уклало спілку з гендлярством та зажерливістю. Ви можете сумніватись у моєму гуманізмі, але не в тому, що я маю голову на в’язах. Коли через вас Альбрехт із Вальдштейна покине воєнну арену, ця війна стане ще більш тюхтійська й гендлярська, а отже й кривавіша. Зважте лишень, що тоді станеться з моїм військом. Кажете, воно зіллється з армією Тіллі? Тільки я один із великих сучасних воєначальників зрозумів, що війна — це на три чверті організація й лише на чверть — стратегія. Велика Римська імперія розпалась через погану організацію. Завдяки моїм організаторським здібностям мої солдати добре взуті й одягнені, дістають добрий харч і платню. Я їх знаю, як свої п’ять пальців, і наважуся запевнити: добра половина їх радше розбіжиться, ніж перейде до обшарпаних, погано організованих полків, де в похід ідуть босі, а платню видають дубцем. Це військо стане справжньою чумою і для Німеччини, і для вашої коханої батьківщини, для всіх, хто працює, виробляє, будує, вирощує, збирає. І тоді пан Петр Кукань, побачивши наслідки свого злочину, якщо він ще має трохи сумління, повіситься на власному ремені. Такої величезної і складної людської маси, як армія генералісимуса Вальдштейна, не можна розпустити безкарно. На жаль, кара впаде не на голови тих, хто вчинив цю катастрофу, а спостигне мільйони безневинних людей.

Петр відказав, з прикрістю відчуваючи марноту своїх слів, що все так барвисто змальоване паном герцогом діється вже й тепер, до відходу Вальдштейна з воєнної арени. І розповів про мародерів, про тих зарізяк, які, завдяки досконалій організації Вальдштейнової армії якнайкраще взуті та одягнені у фрідланські чоботи та мундири, вбили й пограбували мельника, зґвалтували й замордували молоду пастушку, а потім повбивали один одного. Але на Вальдштейна ця розповідь не справила ніякісінького враження. Ще Петр не договорив, а герцог уже заснув, хоча боявся, що цілу ніч не змружить очей.

Другого дня перед полуднем, коли в’язні вже страждали від голоду й спраги, почувся брязкіт замків на дверях цюпи і ввійшов низенький, огрядний, рухливий, чисто вдягнений пан. Його старанно поголене обличчя сяяло здоров’ям та веселістю, а вуста, оздоблені малесенькими вусиками, усміхались. Відрекомендувавшись як староста міста Регенсбурга, він додав, що не знає обох панів, але не сумнівається, що вони високого роду, а тому не вчинили нічого страшного. З боку купця Ціммермана було недоречним зухвальством жадати відшкодування за згорілий склад ганчір’я, бо магістрат давно наказав йому прибрати геть той смердючий склад, джерело зарази. Через це, а головним чином тому, що в них сьогодні велике свято, він, староста міста Регенсбурга, не тягтиме винуватців до суду, а потихеньку відпустить їх на волю. Вартові виявили надмірну ревність, кинувши панів до тюрми через таку дрібницю, і він, староста, добре їх за це провчив. Але такі вони вже є: що на п’ятій башті вбито й кинуто в Дунай мушкетера, який там вартував, то пусте, а що двоє веселих панів бавились, пускаючи з вікна ракети, о, тут вони раптом стали такі пильні, аж нікуди.

— Про яке свято ви згадали? — спитав герцог.

Староста засміявся.

— А ви не знаєте? Правда, звідки б ви могли знати, коли з учорашнього вечора сидите за ґратами! Таж ми позбулись отієї воші, отієї п’явки, отого негідника, отого паскуди, отого собаки Вальдштейна! Цісар якраз підписав указ про його усунення, і місто тепер радіє, всі наче п’яні, бо кінець Вальдштейна — це кінець війни, панове, я за це ручуся. Перепрошую, що ми були не дуже гостинні, й бажаю щастя та здоров’я.

Місто загриміло святковим салютом із пістолів, мушкетів та гармат, хто мав ноги, той вибіг із дому, щоб пристати до радісних юрб, які забили вулички, а хто мав горлянку — кричав «ура» цісареві за його великий, мудрий державний акт, який свідчив про його могутність, силу волі та палку любов до народу. Вальдштейн, невпізнаний і непомічений, важко ступав хворими ногами, яких учора не встиг полікувати, але його обличчя, хворобливо лиснюче й утомлене, мало звичний погордливо-байдужий вираз.

— Ну, розпрощаємося? — спитав він у Петра.

— Ще ні, я забув у вас капелюха, — відповів Петр.

І вони разом пішли до Кеплерового дому. Сені, який відчинив їм, дуже злякався, побачивши, що його пан вертається в товаристві того страшного вчорашнього гостя, але герцог кивнув йому мовчати.

— Їсти й пити, — звелів він. — І гарячу ванну. І лікаря. І масажиста. І негайно пошліть гінця до Меммінгена, щоб відома вам особа виїхала зустріти мене в умовленому місці. А для мене приготувати карету, я їду.

Сені, який у Регенсбурзі справляв і службу секретаря та камердинера, схилив голову на знак того, що взяв до відома накази, і квапливо вийшов.

— Як маєте ще хвилинку, зайдіть до мене, — сказав герцог, коли Петр розшукав свій капелюх, покладений на поличку каміна.

Вони піднялись у мансарду, і там Вальдштейн дав Петрові прочитати Маррадасів рапорт про стан німецьких фортець.

— Що ви на це скажете? — спитав він, коли Петр дочитав.

Петр відповів, що важливість цього різкого документа залежить від того, в чиїх він руках.

— Сказано точно, — сказав герцог, розсівшись у кріслі й важко дихаючи, видимо знесилений. — У руках відставного генералісимуса він не вартий нічого, правда?

— Гадаю, що так, — відповів Петр.

— Але ворогові, наприклад шведському королю, він би міг бути дуже корисним, так?

Петр погодився і з цим припущенням.

— Дуже корисним, — повторив герцог, — зате завдав би чимало прикрих несподіванок одному дегенератові з одутлими губами. Він підібгав під себе вашу кохану вітчизну, і ви, Кукань, вважаєте його Вельзевулом, а я з погляду своїх широких і ясних політичних перспектив маю його за опудало, хоч це й не означає, що я ненавиджу його менше, ніж ви, бо це опудало плюнуло на мою руку, простягнену, щоб урятувати його імперію і всю Європу.

— Все це правда, — погодився Петр. — Але я не розумію, нащо ви це мені кажете.

— Розумієте добре, — заперечив герцог, — бо кмітливому досить натякнути. Чи не хочете здобути вигоду зі сприятливого для мене розміщення зірок? Так ви хоч почасти відшкодуєте прикрі наслідки свого вчинку, яким звели нанівець мої миротворчі плани. Чи не хочете… але стривайте, гляньте спершу, чи ніхто не стоїть за дверима.

Коли Петр пересвідчився, що їх ніхто не підслухує, герцог докінчив:

— Ну як, не хочете передати цей рапорт шведському королю з моїми братніми привітами й побажанням успіху?

Петр держав Маррадасів рапорт у руці й мовчав.

— Отже, не хочете, — сказав герцог. — Ну, то поверніть його мені. І біжіть до свого покровителя, святого отця. Той, напевне, має для вас щось цікавіше й корисніше. Я чув, у його превелебності кардинала Рішельє геморой. Може, папа пошле вас до Парижа, щоб ви відвезли кардиналові надруковані молитви святій Катерині, які, прикладені до хворого місця, чудесно зцілюють недугу. Це завдання, гідне Петра Куканя з Куканя, який щойно заліз ведмежою лапою в історію Європи. Але не сподівайтеся, папа не похвалить вас за те. Бо вся комедія в тому, що про це ніколи не довідаються, а в історію буде раз назавжди записано, ніби герцог Альбрехт із Вальдштейна всі дні регенсбурзького з’їзду спокійно просидів у Меммінгені, а коли послані до нього урядовці офіційно оголосили йому цісареву постанову про його усунення, він радісно сказав їм: «Приємнішої звістки ви, панове, не могли б мені принести. Я сам, якби був у Регенсбурзі, не порадив би цісареві нічого кращого…» Щось таке я й скажу послам, коли прийматиму їх у Меммінгені. Цікаво, хто це буде? Може, Пікколоміні? Та ні, цей занадто пихатий, такого доручення він не прийме. Чи Маррадас? Цей занадто хитрий і боягузливий. Або Тіллі? Про цього не варт і говорити. Може, татусь Квестенберг, двірський радник, що називав мене королем Фрідландським? Оцей годиться. Хай уже дістане нагороду за своє підлабузництво. Та хоч би хто приїхав, я буду там раніше, ніж вони, бо з повними штаньми швидко не поїдеш, а посли напевне матимуть повні штани. Адже я міг би й сказитися, забути про своє добре виховання і звеліти їх повісити, як зробив мій чудовий двійник з отим Маррадасовим гінцем, коли я переказав йому, щоб він час від часу скидав із себе оту вальдштейнівську меланхолію та по-вальдштейнівському навіснів. Але хай там як, а про Петра Куканя з Куканя в тій розмові не буде й слівця. Петр Кукань із Куканя зостанеться невідомий, як і був, а його роль в усій справі не вийде на яв. Він не шанолюбний? І не марнославний? Хай радіє, що ні, а то б від цієї думки почорнів з люті.

— Я чорнію не з люті, а від бруду, в який заліз і не бачу з нього виходу, — відказав Петр. — Ох, якби я був марнославний, то тільки радів би з того, що моє ім’я не фігуруватиме в цій справі. Я мав прості і ясні критерії правильності чи неправильності всього, що мусив чи не мусив робити, завжди знав напевне, що порядне й що непорядне, правдиве й неправдиве, розумне й нерозумне. А тепер не знаю. Про що йдеться? Відставлений генералісимус має на думці зрадити свого володаря, якому присягав на вірність, і збирається запропонувати свої послуги ворогові. А я маю допомагати в цьому. Така ситуація без будь-яких прикрас.

— Мене вкидає в подив ваше вміння різонути зразу по живому, — сказав герцог.

— Це мені вже казав кілька років тому мій приятель Гамбаріні, який мене зрадив і якому я за те скрутив в’язи, — відказав Петр. — Він твердив, ніби я успадкував цю здатність від свого діда, коновала з фаху.

— Чудового ж ви мали предка, поздоровляю, — сказав Вальдштейн. — Але вашим реалістичним поглядам дечого бракує. Ви забули згадати, хто той володар, якому я хочу відплатити за невдячність, і хто той ворог, якому пропоную послугу.

— Я цього не забув, — заперечив Петр. — Якби не це, я б і говорити не схотів, не те що стати на службу до зрадника.

Вальдштейн почервонів:

— Під тим зрадником ви розумієте мене?

— Саме так, пане герцогу.

Вальдштейн хвильку мовчав, тільки зціплював і розціплював кулаки, тоді опанував себе і сказав:

— Ваш дід-коновал промовляє вашими устами. Я приймаю на службу чоловіка, який підбив мені ноги, а ви, фанатик честі, йдете на службу до зрадника. І все це при розміщенні зірок, сприятливому як для мене, так і для вас, бо ж ви на службі в мене. Той, хто спрямовує рухи зірок, опріч усього, дуже дотепний жартун. Та дарма. Хто зумів перекреслити плани Альбрехта з Вальдштейна, той дасть раду й дорученню, яке дав йому той-таки Альбрехт із Вальдштейна. Сподіваюся, не треба інструктувати вас, як поводитися й говорити перед королем.

— Справді, не треба, — погодився Петр. — Прощавайте, пане герцогу.

— Стривайте, я дам вам грошей на дорогу.

— Дякую, мені вистачить своїх, — сказав Петр і пішов.

— Повісити, повісити бестію, — зашепотів Вальдштейн і тихо заплакав від кволості, безсилої люті й приниження.

Через три години, чудово відсвіжений гарячою ванною і масажем, герцог увійшов до кімнати доктора Кеплера, щоб попрощатися з ним і подякувати за гостинність, перше ніж сісти в карету, що вже стояла напоготові перед будинком. Учений був у ліжку. Події останніх днів так розхитали його слабеньке здоров’я, що він мусив лягти.

— Отже, кінець, усьому кінець? — промовив він, не підводячи голови й ледве ворушачи синіми губами.

— Коли ви маєте на увазі регенсбурзький з’їзд, то справді кінець, — сказав Вальдштейн. — Я кваплюся до Меммінгена, щоб бути там раніше, ніж туди привезуть повідомлення про мою відставку.

— І ви, ваша високосте, вже нічого, нічого на свій захист не зробите?

Вальдштейн тільки знизав плечима.

— І справа з моєю затриманою платнею буде остаточно здана в архів? — спитав учений кволим голосом.

— Доведеться вам змиритися з цим, маестро, — сказав Вальдштейн. — Я змирився з чимось куди гіршим, ніж ваша мізерна платня. Мене самого дуже дивує, що все скінчилося так сумно, хоча за вашими розрахунками зірки сприяють мені. Але майбутнє ще покаже, яка вигода в цьому гаданому програші. А поки що бажаю вам якнайшвидше одужати — і до побачення.

— Я вже з вами не побачусь, мені кінець, — сказав астроном. — Але як маєте ще вільну хвилинку, прошу вас вислухати кілька слів, щоб я не відійшов, з нечистим сумлінням туди, звідки нема вороття.

Герцог з нетерплячкою на обличчі зіперся сідницями на скриню, в якій учений ховав одяг.

— Говоріть, але, будь ласка, коротше.

Учений якусь хвилину перемагав задишку, тоді почав:

— Ви, ваша високосте, були моєю останньою і єдиною надією, що я доможуся справедливості й дочекаюся тих грошей, які лишився мені винен габсбурзький цісарський дім. Ви мені обіцяли…

— …що допоможу вам їх одержати, коли мені вдасться переворот, — роздратовано перебив його Вальдштейн. — Але він не вдався, то про що тут іще балакати.

— Я ще не сказав головного, — шепотів старий. — Для мене так важливо було, щоб ви не зреклись задуманого й нічим не дали себе відстрашити, що, коли ви мене попросили спитати в зірок, які ваші шанси, я допустився — присягаюсь, уперше в житті — обману…

— Обману? — ревнув Вальдштейн. — Тобто розміщення зірок не було для мене сприятливе?

— Не було, аж ніяк не було, — сказав Кеплер, і очі його залилися слізьми. — Я приховав цю невеселу й тривожну обставину, що планета вашого найпершого ворога, Максиміліана Баварського, саме панує над планетою його величності цісаря, отож із самого початку було ймовірно, що Максиміліан доможеться свого. Крім того, Марс проходить через сузір’я Терезів, а Сатурн — через сузір’я Скорпіона, а це означає, що ми переживаємо пору зрад у змовах і законах, перемоги інтриг та невірності й неуспіху добрих замірів, спрямованих на загальне добро. Та оскільки віра часто творить чудеса, я надіявся, що ви, ваша високосте, впевненістю в собі й силою свого генія переможете всі ці несприятливі впливи, і змовчав про них. Але ви не перемогли. Коли вчора в моєму домі з’явився той зухвалий хлопцюга, я зрозумів: мій обман — єдина темна пляма на всій моїй науковій кар’єрі, мій єдиний відступ від засад чесності й правдивості — був марний. Той чоловік, коли дозволите вжити алегоричного виразу, був невблаганним посланцем небес. Прошу вас, ваша високосте, згадати, що я вчинив так із найкращими намірами, й пробачити мені, щоб я міг стати перед престолом всевишнього без почуття вини.

— Іди к бісу, старий недоумку, — сказав Вальдштейн і вийшов, грюкнувши за собою дверима.

Тим часом Петр із рапортом генерала Маррадаса, зашитим у полу камзола, їхав на північ Німеччини, назустріч шведському військові, що, за чутками, висадилось у Померанії.