Приречені на щастя

Епілог

Сива жінка з молодим і гарним обличчям йшла вузькою долиною між двома крутими хребтами Мідних гір і несла на плечі гірського козла, рогата голова якого у такт її ходи гойдалась у неї за спиною. Вбрана жінка була в шкіряну сукню, що щільно облягала її міцний стан із литими стегнами, і в таку ж безрукавку, на ногах — шкіряна взувачка, схожа на мокасини. З лівого боку висіла торба, зшита з ведмежих лап, з якої виглядав лук і стріли, за шкіряним поясом стирчав бронзовий ніж із дерев’яною колодочкою. У правій руці жінка тримала спис — на гострих блискучих ребрах наконечника спалахували сонячні зайчики. Голі руки і ноги жінки були аж коричневими від загару. Світле волосся її зібране на потилиці в тугий вузол і перетягнуте шкіряною стрічкою.

А на шиї — бірюзове намисто.

За жінкою ішов хлопчик у шкіряних шортах і безрукавці, в таких же мокасинах, на голові — брилик-сомбреро. Коли він відставав, жінка зупинялась, терпеливо очікувала, не знімаючи з плеча тушку, і м’яко казала:

— Адаме, не відставай, прошу тебе. Бо так ми й до вечора не дійдемо додому.

— Я не відстаю, це ти, мамо, спішиш і спішиш…

Жінка і справді поспішала, бо здавалось, що вдома (себто біля печери) її неодмінно хтось чекає. Коли ж надто засиджувалась коло печери, то навпаки, її тягло кудись… До гір, на Великі Рівнини.

Хлопчик підбігцем наздогнав свою маму і якийсь час ішов поруч.

— А ти, мамо, вже влучно стріляєш із лука. З першої стріли попала козлові в око.

Мати поправила сиве пасемце волосся, що впало їй на обличчя, зітхнула: (

— Біда, синку, всьому навчить.

— А що таке… біда?

Мати не відповіла. Попереду, стрибаючи з каменя на камінь, тихо жебонів струмок, поспішаючи кудись.

— Давай нап’ємося, — несподівано запропонувала Єва. — У цьому струмку дуже смачна вода.

— Ми колись із татком пили тут, як ходили з ним на полювання.

Жінка ткнула спис наконечником у землю, і він, застрявши, захитався сюди-туди, потім поклала на траву впольованого козла, зняла з плеча сумку з луком та стрілами і повісила її на древко списа. Витерла долонею лоба, полегшено зітхнула і підійшла до струмка. Опустилась на коліна, зачерпнула студеними долонями світлу, прохолодну воду і, не поспішаючи, стомлено пила. Те ж зробив і син: йому не дуже хотілося пити, але прагнув бути у всьому схожим на маму.

— Парить на дощ, — сказала мати. — А може, й гроза буде. Треба квапитись, щоб до дощу потрапити додому.

— А хмар же немає, тому й дощу не буде. Мати глянула на небо.

— Як немає, то зійдуться. Та й сезон дощів уже не за горами….

Грім пролунав серед ясного неба, коли двоє леонійських сонць — Толіман та його маленький супутник, зірка Б, — тихо і мирно сяяли в голубизні неба.

Мати і син од несподіванки здригнулися, потім поглянули одне на одного і засміялися.

— Гримить, — сказала мати.

— А хмар же немає.

Мати поглянула на небо — ясне, ані хмаринки,

“Дивно, — подумала жінка, — небо ясне, а гримить. Хоча хмари, мабуть, збираються за хребтом, тому їх і не видно. Треба поспішати”.

І тут, перевалюючись через зубчату вершину західного хребта, в долину почала вповзати хмарка — наче клубок густого рудувато-лимонного диму, що утворюється після вибуху.

Знову гримнуло, але вже тихіше і ближче — долиною пішло відлуння. Мати з сином уже зібралися йти, як почувся тріск, у тісній долині, з усіх боків затиснутій високими хребтами гір, ураз стало свіжо, як буває у степу після дощу, і дихати стало легко, приємно. Заструменило і потекло повітря… Хмарка, що перевалила через хребет, раптом спалахнула, заіскрилась по краях — почувся ще один сухий тріск.

— Мамо! Мамо!.. — захоплено викрикнув хлопчик. — Яка гарна змійка до нас летить! Я ніколи не бачив таких змійок.

Мати рвучко оглянулась і застигла: із хмарки, що світилася якимось внутрішнім сяйвом, вниз, у долину, швидко мчала оранжева змійка-стрілка, на кінці якої вертілася куля завбільшки з кулак. Жінка хотіла було кинутись, щоб схопити сина за руку або ж загородити його собою, але не змогла навіть хитнутися: незрозуміла млявість опанувала нею, і Єва стояла, не в змозі ворухнутися.

Не долетівши до них кількох десятків метрів, змійка вигнулась і, витягуючись, пішла по великому колу, в центрі якого опинилася жінка з дитиною… Чувся сухий тріск, і високі трави, над якими пролітала змійка, почали безшумно лягати, наче в’янули — на зеленому листі заграли криваво-червоні полиски. Запахло не то паленим, не то болотяною водою. Жінка відчула легке поколювання в пальцях рук і в голові.

— Вона… колюча! — злякано мовив син, а мати все ще не могла вимовити й слова.

Як тільки змійка-стрілка уткнулась гостряком у свій хвіст, кулька легко зісковзнула з неї, збільшуючись, і затанцювала в повітрі.

Оранжевий обруч, у який перетворилась та змійка, почав танути, розпливатися, від нього зажовтіло повітря, і Єві здалося, що вона опинилася під прозорим ковпаком з високим склепінням. А по той бік прозорого, злегка жовтуватого ковпака крутилася сліпучо-яскрава кулька. Ось вона почала збільшуватись і невдовзі стала схожою на парасольку метра півтора в діаметрі. Знизу почали висовуватись червоні нитки, вони росли, збільшувались і звивалися, як живі.

“Медуза! — майнула в Єви думка. — Так, так, вона скидається на медузу…”

Колір її швидко змінювався: жовтий, червоний, оранжевий… Вона світилася і пульсувала. Чулося цокання, ляскання і ще щось, схоже на шепіт чи якесь шамкотіння…

“Вона дихає, як жива”, - подумала жінка, і в ту ж мить відчула, що млявість у неї зникла.

Зненацька по медузі пробігла зигзагоподібна зеленкувата тріщина, медуза розкололась навпіл, наче розчахнулась на дві половинки з нерівними краями, і з неї вийшла жінка — висока, струнка, з в’юнким станом і вродливим обличчям. Ступаючи з однієї світлої плями на іншу (вони миттєво спалахували у неї під ногами і гасли), незнайомка зійшла на поверхню, і зелена трава під її ногами й навколо неї вмить вилягла, зникла. Жінка стояла на оранжевому колі. Вбрана вона була в якусь яскраву тонку тканину, що щільно облягала її статурну фігурку, і вся злегка світилася, розсіюючи навколо себе м’які, заспокійливі барви.

— Мамо, мамо! — закричав Адамчик, — А ця людина на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте. Вона із Землі прилетіла, еге?

Єва отямилась.

— Ні, синку, — сумно похитала вона головою, — таких фей у нас немає. Ця Золотокоса не з Землі. Та й взагалі вона не людина.

— А хто це?

— Це… очевидно, зорова галюцинація. Химерне видіння. Пішли швидше з цього місця. Тут з’явилась кульова блискавка, це, мабуть, її “творчість”. Але вона небезпечна, може вибухнути, а тому не роби різких рухів.

А далі все відбулося точнісінько так, як у фантастичному романі, яких Єва за своє дотеперішнє життя перечитала більше, аніж може витримати рядовий читач і в яких винахідливі автори описують найнеймовірніші зустрічі з космічним Розумом (з великої літери) у вигляді Мислячої Енергії (теж з великої літери). Все відбулося, повторюємо, точно так, як у фантастичному творі, з тією лише різницею, що відбулося… насправді. Читачі можуть вірити автору, а можуть і не вірити — це їхня справа. Зі свого боку автор ще раз підкреслює, що все відбулося точно так, як тут написано.

Про це навіть у Сьомому архіві Космофлоту Землі є відповідні документи.

Голос сказав:

— Перед тобою не галюцинація, ти помиляєшся, аборигенко!

Голос ішов від Золотокосої, але був якийсь штучний, змодельований машиною і зовсім не схожий на людський голос, тим більше на жіночий.

— Я не аборигенка, — одказала Єва з деякою образою. — Я астронавтка. Після загибелі нашого корабля з планети Земля, що в системі Сонця, тимчасово живу на цій планеті. А хто ти така, що зуміла виникнути з кульової блискавки і змоделювати нашу мову?

— Називай мене так, як ти вже назвала — Золотокосою, — відповіла незнайомка, підмоделювала голос, копіюючи його з голосу Єви, і він забринів уже приємніше, навіть трохи по-жіночому. — Тебе дивує мій голос, який я, може, не зовсім вдало копіюю з твого? — запитала незнайомка. — Вступаючи з вами в інформативний контакт, ми змушені вдаватися до вашого, в цілому примітивного, способу передачі інформації від одного суб’єкта до іншого, використовуючи звукові коливання. Між собою ми спілкуємось за допомогою зовсім інших, не зрозумілих вам комунікативних засобів.

“І все ж таки я сплю, — подумала Єва. — І в моєму сні ожив колись давним-давно прочитаний роман. Це ж треба!..”

— Ні, ти не спиш, — сказала Золотокоса. — І я не персонаж ваших фантастичних творів. Я й справді належу до Мислячої Енергії, себто до Розуму. Але не віданого вам, людям Сонця.

— Ти стоїш переді мною у своєму справжньому вигляді?

— О, ні, - вона, здається, злегка посміхнулася. — Наш справжній вигляд зовсім інший, і для вас, біологічних антропоморфних істот, він може видатись… як це сказати по-вашому, мало симпатичним. Ба навіть відразливим, бо у нас різні поняття про вроду. Але для наших чоловіків, — вона знову злегка посміхнулася, — ми у своєму справжньому вигляді є найвродливішими у всьому світі.

— Ми, земні жінки, теж для своїх чоловіків найкращі, - посміхнулася і Єва.

— Це свідчить про те, що представники сильної статі всюди однаковісінькі, тобто сліпці. Великі сліпці. На наше щастя.

— Тут я з тобою згодна, — зажурено одказала Єва.

— А перед тобою я заявилась в образі вашої жінки тільки тому, щоб тобі було легше контактувати зі мною.

— То хто ж ви?

— Посланці Великого Кільця Змії. Єва мигцем поглянула на небо.

— А де ж ваш корабель, посланці Великого Кільця Змії?

— У нас немає того, що ви називаєте кораблем. Космічний корабель, який би він не був досконалий і потужний, — надто застаріла і примітивна для нас техніка. Ми створили заряджену сферу, яка здатна переносити нас в інші простори. Всесвіт має безкінечну кількість світів, віддалених один від одного великим часом. У своїй сфері ми за малий власний час долаємо безкінечно великий час Всесвіту, пересуваючись з одного світу в інший. А прибули ми до вас із Кордону.

— Що означає Кордон?

— Ваші астрономи виявили об’єкти, які вони назвали квазарами. У телескопи ви бачите квазари, як маленькі зірочки. А насправді кожна така зірочка більша за всю вашу Галактику, що складається із ста мільярдів зірок. Річ у тім, що квазари знаходяться од вас на відстані в мільярди світлових років — на Кордоні видимої у ваші телескопи частини Всесвіту. Ми й прибули з такого Кордону, — пояснила Золотокоса.

— Мамо, а можна я… доторкнуся до цієї людини із золотим волоссям? — раптом подав голос Адамчик. — Вона така гарна…

— Не смій! — злякано крикнула мати. — Не ворушись і нічого не торкай!

— Не бійся, біологічна істото, наділена розумом, — посміхнулася Золотокоса. — Ти і твій паросток під захистом силового поля, яке захистить вас од нашого випромінювання. Воно життєдайне для нас, але смертельне для вас, недосконалих біологічних істот.

— Назви мені енергію, у формі якої ви існуєте?

— Вона невідома вам, — відказала Золотокоса. — Але така всемогутня, що може знищити весь ваш світ. Не дивуйся, ваша земна цивілізація нараховує всього 15–20 тисячоліть розвитку і не вийшла ще зі своєї колиски, тоді як наша цивілізація має понад мільярд років. Для нас не існує проблеми швидкості, космічних кораблів, часу тощо. Нам скоряються не лише зорі, а й галактики. Ми — сама матерія, вічна і незнищенна матерія, яка володіє Розумом. Ми всемогутні, бо перемогли навіть горе.

— Як? У вас немає… горя? — вражено запитала Єва. — Тобто у вас усі щасливі? Це… це просто неймовірно.

— Неймовірно, але це так, — відповіла Золотокоса. — Цивілізація Великого Кільця Змії досягла найбільшого свого розвитку і стала керувати не лише галактиками, а й нашими почуттями. Щоб кожний з нас був вічно щасливий, ми знищили горе. І звідтоді ми забули, що таке нещастя, невезіння і взагалі, що таке негативні емоції.

— Це незбагненно!

— Незбагненно тільки тому, що в тебе велике горе, земна жінко, і ти безсила перед ним, — співчутливо сказала Золотокоса. — Ти втратила свого чоловіка, якого любила над усе.

— Я й зараз його люблю! Навіть смерть не в змозі забрати його від мене!

— Я це відчуваю. Як знаю і те, що з ним сталося. Енергія вогню анігілювала його, твого єдиного Адама, анігілювала на атоми і кванти світла. Якщо хочеш, я допоможу тобі в горі твоєму великому. Адже перемігши горе, ми перемогли й саму смерть.

— То ви… ви… — захвилювалася Єва. — Ні, в це неможливо повірити. З того світу ще ніхто не повертався.

— Нам дуже просто воскресити і подарувати тобі твого Адама.

— Живим? — зойкнула Єва і ледь не задихнулася від щастя, бо десь глибоко в підсвідомості мигнула божевільна думка: вони можуть! Вони такі всемогутні, що все можуть…

— Так, живим. Він буде таким, яким і був колись, тобто у своїй попередній формі. І ти забудеш, що таке втрата, і назавжди станеш щасливою. Але для того, щоб ми могли заново створити твого чоловіка, нам треба знати, яким він був до своєї загибелі.

— Ну… хорошим, — заквапилася Єва, ковтаючи сльози. — Найкращим.

— Хороший, найкращий — це загальні поняття. Ти подумки відтвори його зовнішні дані в своїй пам’яті. — Золотокоса зробила плавний рух до своєї “медузи”, та засвітилася, і з неї висунулися в напрямку Єви три промені: жовтий, зелений, голубий. — Згадуй свого чоловіка, і ми з біополя твого мозку спишемо образ твого Адама. А вже потім його матеріалізуємо.

Єва розгубилася.

— Але що я маю пригадувати?

— Все, що вважаєш за потрібне. Тільки поспішай, у нас мало часу.

— Зараз, зараз… — Єва почала гарячково пригадувати і жахнулась, що споквапу вона нічого не може придумати — в голові якась мішанина картин, образів, подій, слів…

“Адаме, любий? Де ти? — хотілося крикнути їй. — Ти завжди був у моїй пам’яті і в моєму серці. Де ти? Відгукнися. З’явися!..”

Зусиллям неймовірної волі заспокоїлась, заплющила очі і внутрішнім зором побачила Адама. Побачила, як живого.

— Готово! — почувся голос, і Єва розплющила очі. Три промені, що простяглися від неї до “медузи” зникли. — Ми вже зняли з біополя твого мозку відображення Адама. Зараз плазма, яку ти називаєш “медузою”, зв’яжеться з нашою сферою, і твій Адам, тобто його зображення, буде матеріалізоване.

— А в нас буде татко, а в нас буде татко! — на радощах застрибав Адамчик. — Я хочу, щоб татко швидше з’явився. — І до Золотокосої: — А він буде… найсправжнісінький?

— Ми зняли точну копію твого батька, — заспокоїла його незнайомка.

І тоді Єва все збагнула. А збагнувши, жахнулась. Посланці Великого Кільця Змії відтворять, тобто матеріалізують копію Адама. Лише його копію,

— Так, відтворимо копію твого Адама, — спокійно казала Золотокоса. — Чому ти так дивуєшся? І навіть злякалася. Не жахайся, Єво, ми відтворимо і матеріалізуємо не просто його копію, а… найточнішу копію. Зовні відтворений нами Адам буде цілком схожий на того Адама, якого ти знала і любила. Тобто на оригінал.

— Копія… Копія… — все ще не могла отямитись Єва. — Я нічого не можу збагнути… Натуральна копія?

— Так. До всього ж Адам буде живим. І ніхто, глянувши на нього, не скаже, що це копія, так він буде схожий на оригінал. Що тобі ще треба, нещасна, згорьована жінко?

— Але ж копія ніколи… ніколи не стане оригіналом. На те вона і копія.

— Звичайно, — погодилась Золотокоса. — Відтворити оригінал не в змозі навіть ми, щасливці Великого Кільця Змії, котрі керують галактиками. Але яка, зрештою, різниця: буде істота оригіналом чи копією? Головне, що ти матимеш свого Адама живого. Тобі цього мало?

— А хто і звідки відтворить його пам’ять, його свідомість, його помисли і думи, його неповторне “я”? Хто і звідки спише його багату душу, його радість і його сміх? — говорила Єва із сльозами на очах.

— Його індивідуальної неповторності ми не знаємо, а тому й відтворити не зможемо. Та це й не потрібно.

— Тепер я все розумію. Ви створите мені просто людину, зовні подібну на колишнього Адама. Створите біоробота, схожого на Адама! — жахнулась Єва і закричала: — Ні, ні! Не смійте цього робити! Адам єдиний і неповторний серед усіх десяти мільярдів людей Землі. Повторити його неможливо, а копія його мені не потрібна.

— А для чого тобі неповторність його “я”? Все це сентименти, — м’яко мовила незнайомка.

— Тепер я зрозуміла. У вас суспільство копій? — пополотніла Єва.

— Так у нас суспільство копій, — спокійно відповіла Золотокоса. — І ми вважаємо це найбільшим нашим досягненням.

— Але ж копії ніколи не стануть оригіналами.

— Я тебе не розумію, земна жінко. У мене, наприклад, чоловік теж копія свого оригіналу. І я щаслива з ним.

— А де ж оригінал твого чоловіка?

— Він колись покинув мене і подався до іншої. Бідолаха не знав, що вона вже давно копія. Ти, земна жінко, страждала б, писала б на нього скарги чи й потягала б за волосся свою суперницю. А в нас не так. Я замовила собі точну копію збіглого чоловіка і живу з нею. Зовні копія ідентична оригіналу, і таким чином чоловік від мене ніби й не втікав.

— Не погоджуйся, мамо, не погоджуйся! — раптом заговорив Адамчик. — Я боюся копії мого тата.

— Заспокойся, синку, — мати погладила його по голові. — Ми люди, тож людьми й залишимося. Та й повторити вдруге нашого батька неможливо. А його біологічна копія нам не потрібна. Копія не може любити…

— Ах, ось що тебе хвилює, - весело озвалася Золотокоса. — Заспокойся. Ми наділимо його любов’ю. Крім того, наділимо ще й вічним щастям і відчуттям вічного блаженства. Блаженства, якого ніколи не знали і не знають оригінали. Дивні ви істоти, люди, — зітхнула Золотокоса. — І дивні, і незбагненні. Адже ви недосконалі, в особистому житті зазнаєте і горя, і нещастя. Лютий біль утрати близької людини терзає вас, то чого ж ви відмовляєтесь од вічного щастя й блаженства? Адже маючи все це, так легко жити. Ми в цьому переконалися давно. Ми — суспільство Вічного Щастя. Нас стільки, що навіть числа немає, щоб передати тобі, скільки нас. І ми оволоділи матерією вічного щастя. Ми так і називаємо себе: суспільство Вічно Щасливих.

— Я не розумію тебе, а ти мене, — зітхнула Єва. — І, напевне, не зрозуміємо одна одну ніколи.

Почувся різкий тріск, від оранжевої “медузи” мигнула зеленкувата змійка-стрілка і простяглася до Золотокосої, але та виставила наперед руку, і змійка, ткнувшись їй у долоню, повернула назад.

— У нас закінчується час, — сказала Золотокоса. — Що ж, не хочеш копії свого чоловіка, живи сама. Із своїм горем. А втім, якщо хочеш, ми легко зможемо позбавити тебе відчуття горя. І взагалі негативних почуттів та емоцій. В одній з півкуль твого мозку ми зафіксували ті нейрони, з яких ідуть негативні імпульси, що приносять тобі відчуття горя, біди, нещастя. Досить нам змінити частоту коливань імпульсів, і відчуття того, що ти називаєш нещастям, у тебе миттю зникне. І з’явиться зовсім інше відчуття.

— Ні, ні! — злякано відсахнулась Єва. — Це буде ще гірше. Моє горе — це моє горе. І я не віддам його нікому. Коли ви заберете в мене горе, змінивши частоту коливань, я стану бездушною і безтурботною істотою. Бо людина через страждання оновлюється і мужніє, відчує себе людиною. До того ж разом з горем зникне і пам’ять про Адама… Ще в сивій давності один поет-вигнанець сказав: “Мушу жити, щоб смак біди відчувати щогодинно”.

— Все, час вичерпується, канал зв’язку закривається, — сквапно попередила Золотокоса. — Ми поспішаємо до свого суспільства, до Великого Кільця Змії. А Кільце Змії назавжди йде з нашої Галактики, бо ми все тут вивчили й спізнали… А я тобі заздрю! — раптом зізналася Золотокоса. — Я ніколи не знала і вже й не знатиму, що ж воно таке — справжнє щастя. Золотокоса йшла до своєї “медузи”, чомусь злегка опустивши голову. Потім піднімалась по світлих згустках-східцях, що спалахували і гасли у неї під ногами. На останній світлій плямі зупинилась і повернулась до Єви.

— Прощай, жінко із щастям своїм і горем своїм! Терпи свою біду справжню, коли не хочеш Штучного Щастя.

І зникла.

Дві половинки “медузи” зійшлися позад неї, “медуза” спалахнула і, зменшуючись, завертілась навколо своєї осі. І коли вона стала завбільшки з кулю, звідкілясь виринула швидка оранжева змійка-стрілка, підхопила кулю і стрімко шугнула вгору, до хмарки, що висіла над зубчатими хребтами.

Мить — і її не стало.

А з нею і хмарки…

— Мамо, мамо, — смикав її Адамчик за шкіряну сукню. — Ти з ким розмовляла? З собою чи зі мною?

Та мати його не чула.

— Кільце Змії… Копії приречені на універсальне щастя… — бурмотіла Єва сама до себе і терла чоло. — Нічого не збагну.

— Мамо, мамо, — зрештою, донісся до неї голос сина. — Все говориш і говориш, а тут нікого немає.

Мати схитнула головою і звелася з каменя.

— Здається, я задрімала, сидячи в холодку під скелею. От і приснився дивний сон.

— А мені теж сон снився, — сказав син, зазираючи матері в очі. — Прилітає до нас гарна змійка і приносить жовту кульку. А з тої кульки вийшла людина, на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте.

Єва була вражена.

— Тоді це не сон. То справді було. Плазма-цивілізація, що випереджає нас на мільярд років. Розум-матерія. Розум-енергія. Копії, що гуртуються у Кільці Змії…

Вона туго підперезалася широким шкіряним поясом з довгим бронзовим ножем, через плече повісила сумку із стрілами та луком, закинула на плече тушку гірського козла, взяла спис, уважно оглянула себе, чи все гаразд, і сказала:

— Ходімо, сину, додому. Щастя Кільця Змії — то не для нас, бо ми люди. Люди Сонця, тож мусимо цим пишатися і залишатися людьми.

Сива жінка з молодим гарним обличчям, із печально-сумними освітлими очима йшла з сином безлюдною планетою.

— Мамо, мамо, — підстрибом біг за нею син. — А якщо ми люди, то чому до нас не летять люди?

— Скоро, синку, прилетять. Уже не так і багато залишилося чекати, всього якихось чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати, всього чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати.

— А коли земляни прилетять, то як ми їх побачимо?

— Вийдемо одного разу з печери, а в небі Леонії літає великий сріблястий птах. Пролетить над морем, над нами і зникне за Північними горами. Через п’ятнадцять хвилин знову з’явиться над морем і над нами. Від корабля до нас прилетить експедиційна ракета. Вийдуть з неї астронавти, ми побіжимо до них і скажемо їм: “Здрастуйте, люди! Як довго-довго ми вас чекали!”

- І ми полетимо з ними на Землю, еге?

— Полетимо, — мовила мати і спохопилась. — А знаєш що, сину, чому ми повинні летіти на Землю? Я думаю, що на Землю ми з тобою вже не повернемось ніколи.

Адамчик ладен був розревітися.

— Чому ми не будемо повертатися?

— Як тобі пояснити, коли це треба передумати і вистраждати…

— То ми будемо тут самі жити?

— Ні. Житимемо з тими людьми, які прилетять сюди досліджувати й освоювати планету Леонія. Тут вони збудують станції, поставлять радіомаяки зв’язку… На станції житимуть члени експедиції, і ми будемо з ними жити й працювати. І вивчатимемо планету. А до нас з часом прилітатимуть все нові й нові кораблі з переселенцями — виростуть тут міста… От я і думаю: чого нам повертатися на Землю, коли вже Леонія стала нашою планетою. Це планета твого народження, планета моєї любові і щастя, планета батькової вічності. То як ми її зможемо полишити, коли ми вже не земляни, а леонійці? Тут розпочнеться рід Адама. І розпочнеш його колись ти, мій сину.

Єва поспішала, бо здавалось, що вдома її неодмінно хтось чекає, і вона ледь не бігла. Ноги самі несли до печери, а душа солодко-тривожно завмирала: а раптом, а раптом?..

Та ось вони, нарешті, вийшли з розпадку, і Єва ще здалеку побачила високий барвистий тотем, над яким розпростала крила Птиця Грому. Звідки б вони не поверталися до печери, тотем завжди першим вітав їх. І кожного разу при зустрічі з ним Єва згадувала Адама. Адже він його змайстрував і поставив на згадку про себе.

Ада-аме! Де ти, чоловіченьку мій?..

Уже з рік, як Єва живе з сином без батька і чоловіка на Леонії, а все одно здається, мариться і ввижається, що він десь поруч, що ось-ось вийде їм навстріч і запитає:

“Ну, що чувати?”

І Єва почне йому розповідати, як жила з сином рік без нього, як ходила на полювання, як навчилася володіти луком. “Подивись-но, Адаме, якого козла вполювала. З неприступної скелі зняла. Першою стрілою…”

— Мамо, а татко бачить тотем? — запитує син, зазираючи матері в очі.

— Бачить, синку, бачить.

— А нас він бачить?

— Бачить, синку, неодмінно бачить. Він частинкою планети став, тож усе бачить. І радіє, що ми живі-здорові.

Єва скинула з пліч тушку козла і підійшла до барвистого стовпа.

— Тотеме, тотеме, чи все гаразд удома?

— Усе, все гаразд, — замість тотема відповів Адамчик і побіг у печеру, до Нявкунчика, за яким знудьгувався.

А мати голубила зажурено-усміхненим поглядом напис на тотемі: “Адам + Єва = Адам”.

— Як мало ми прожили з тобою під знаком плюс, — шепотіла Єва, водячи пальцями по літерах і притулившись щокою до кедрового стовпа.

Він був нагрітий Сонцем, і його тепло пестило приємно їй щоку.

Мовчить тотем, крила над жінкою розпростерши. І зненацька крикнув син:

— Ма-м-мо-о-о!!!

Єва рвучко повернулась, і тіло її в першу мить стерпло й похололо: з-за скелі перевальцем вийшов ведмідь. Спинившись, він витягнув морду на довгій худій шиї і закрутив нею, шумно нюхаючи повітря. Ведмідь був великий і старий, рудувато-буре його хутро в багатьох місцях було геть витерте і звисало рваним клоччям.

Заревівши, ведмідь став на задні лапи, а передні підняв угору.

Адамчик схопив наїжаченого Нявкунчика і, притискуючи його до грудей, сховався позад матері.

А вона навіть не ворухнулася. Стояла мов закам’яніла.

— Тікай, мамо! — крикнув з-за спини Адамчик.

— Ні, синку, ні, - сама дивуючись своєму спокою, відповіла Єва. — Пізно вже. Від цього звіра не втечеш, він бігає швидше за нас. А ось поборотися з ним — поборемося. Ми все ж таки з тобою люди епохи бронзи.

Ведмідь насувався на Єву з високо піднятими лапами і був на голову вищий за жінку. З його роззявленої пащеки била гаряча пара і стікала вниз густа жовтувата слина.

Єва взяла двома руками спис, швидким рухом голови відкинула назад волосся і, широко розставивши ноги, злегка нахилила корпус уперед.

Із диким ревом ведмідь кинувся на жінку.

Тієї ж миті сонце Толіман виткнулось із-за хмари, і на блискучому лезі бронзового наконечника різко, як удар блискавки, спалахнув сліпучий промінь…

1985 р.

© ЧЕМЕРИС В. Л. Приречені на щастя: Фантастичний роман про Адама і Єву та про їхню любов. — К.: Радянський письменник, 1985. - 280 с.