Проклята краса

1

Сумно та безрадісно зробилось у хаті після підступної втечі Павла. Галина тинялась хатою з кутка в куток, від печі до дверей, від вікна та до лави, наче жорстоко побитий господарем собака. Геть запустивши себе, з нечесаним, брудним волоссям, вона могла годинами просидіти на одному місці, а потім несподівано підхопитись, забігати по світлиці, витріщивши очі. А в голові в неї мигтіли, мерехтіли, з’являлись та зникали думки. Думки ті були такими різними, та всі вони були про одне — про Павла. Про Павла та ту його кляту дівку. Вона знову, знову її перемогла, навіть з міста змогла дотягнутись своїми пазурами до її чоловіка, поманила його за собою. Три дні вже минуло, як Павло втік, утік, мов той злочинець, рано-вранці, й слова не сказавши, тільки листочок паперу зоставив зі звісткою, що йде за своїм щастям, а від неї, Галини, йде назавжди. Галина з гірким сумом згадала себе того ранку, коли віднайшла отой клаптик паперу, кинутий на стіл його зрадницькою рукою. Вона спочатку й не повірила тим словам, що були написані його дрібним та чітким прописом, а коли нарешті дійшли до неї ті слова, то весь світ мов погаснув для неї, зник у сліпучій блискавиці люті та ненависті. Вона заволала, наче смертельно поранений звір, а потім заходилась трощити все, що потрапило під руку. Не помічала навіть наляканих облич матері та Петрика, не зупинили ні їхні відчайдушні крики, ні плач сина, якого вона несподівано штовхнула з такою силою, що дитина відлетіла до печі та вдарилась головою об заслін. Але Галині все то було байдуже, вона навіть не глянула на сина, продовжуючи кружляти по світлиці та жбурляти об стіну все, що знаходила. Їй здавалось, що там, за побіленими стінами хати, ховаються вони, ті кляті коханці, які сміються зараз над нею, називаючи покидьком.

— Я покажу вам покидька, — просичала вона скрізь зуби, кидаючи у стіну важкого глиняного глечика.

За спиною почувся зойк матері.

— Галько! Що ти твориш! Геть сказилась?

Галина навіть не озирнулась, змівши з полиці бутля та відправивши його вслід за глечиком. Петрик заревів:

— Тату! Татку!

— Татку? — як ужалена підскочила на місці Галина, обертаючись до сина, що забився в куток. — Ти, маленький зраднику, як можеш ти звати того пса блудливого своїм татком?

— Тату! — все одно тягнув своє Петрик, затуляючи замурзане личко брудними худенькими рученятами.

У Галини перекосилось лице.

— Я зараз покажу тобі татка!

Вона й сама не знала, що хоче зробити, кидаючись до переляканої дитини — чи просто рота затулити, а чи то лупнути так, щоб замовк і більше не кликав вже того клятого зрадника, того ірода, якого вона так ненавиділа в цю хвилину. Ненавиділа, але продовжувала кохати. Та мати несподівано прудко кинулась до Петрика, вхопила його на руки і вибігла на вулицю, залишивши Галину в хаті саму. Та застигла на якусь мить біля печі, дослухаючись до оглушливої, пронизливої тиші хати. Десь у глибинах її стін чула вона, як зароджується тихий, зміїний шепіт, котрий поступово міцнішав, допоки не перетворився на голос. Голос Павла. Той голос, який вона тепер так ненавиділа і так відчайдушно кохала.

— Галино, — шепотів невидимий Павло, й Галина, озираючись навкруги, ніде не могла його побачити. — Я покинув тебе, покинув назавжди! Я просто тебе викреслив зі свого життя!

Галина вся затремтіла.

— Ні, — захитала вона головою.

Невидимий Павло засміявся.

— Так, Галино, так!

Що було далі, вона майже не пам’ятає. Наче впала додолу і почала волати не своїм голосом, перекочуючись та затуляючи вуха руками, аби тільки не чути того ненависного голосу, що продовжував лунати зовсім поряд, знов і знов повторюючи їй, що він пішов назавжди. Потім хтось підхопив її сильними руками та поклав на ліжко, змусивши проковтнути гірку та смердючу рідину. А потім усе зникло за чорною стіною безпам’ятства.

Від того минуло три дні. Три важкі, темні, як та зла ніч, дні. Три дні без Павла. Галина більше не била горщиків та бутлів, не била посуду, не обзивалась до Петрика, який тепер боявся одного її духу, а вона навіть не помічала його, мов і не існувало його вже. А тільки сиділа, сиділа отак годинами, гадаючи, як же повернути чоловіка, або ж починала кидатись по хаті, будуючи в своїй запаленій уяві плани того, як помститися їм, Павлові та його отій волоокій Ганнусі, за цей біль, що нещадно роздирав її зараз, гострими кігтями вп’явшись в душу, в саме серце.

Заскрипіли двері, й до хати увійшла Олена Миронівна, тримаючи в руках цеберку з молоком. За нею, міцно тримаючись за спідницю, дрібними крочками плентався Петрик. В його очах, що косились на Галину, читався такий страх, що ще деякий час тому вона б вжахнулась з того, як боїться її власна дитина, але зараз, зараз їй то було байдуже. Вона тільки кинула на нього похмурий погляд та знову заметалась по світлиці.

Олена Миронівна поставила молоко на стіл.

— Ти б молока випила, — промовила вона неголосно, проціджуючи молоко крізь тканину.

Галина тільки знизала плечима.

— Я не голодна.

— Та де вже там не голодна, — докорила мати, — третій день нічого їсти не хочеш, а їсти повинна хіба так, за двох повинна.

Галина стрімко обернулась, й очі її спалахнули таким несамовитим вогнем, що Олена Миронівна аж здригнулась, проливши на стіл білий струмок молока.

— А кому воно потрібне, те друге, га? — хрипким від накопиченої всередині злості голосом закричала Галина, з огидою поглядаючи донизу, на свій ледь помітний живіт. — Отому кобелю, що подався за молодою спідницею в місто? Та він йому сто год не потрібен, як і оцей тремтячий боягуз, — вона зневажливо хитнула головою на Петрика, що вже хлюпав носом, ось-ось маючи зарюмсати та ховаючись за бабину спідницю.

Олена Миронівна скривилась.

— Тю на тебе, навіжена, ледь молоко через тебе не розлила. Не набридло ще так зводити себе? І кого ти народиш після цього? Не інакше, як виродка якогось.

Галина кинула на матір важкий погляд.

— А хоч і виродка, то мені байдуже. Нащо він мені тепер, коли Павло пішов назавжди?

Олена Миронівна похитала головою.

— І де воно вже таке навіжене в мене вродилось, втямити не можу. Через мужика отак біснуватися та дітей своїх ненавидіти! Щоб же ти робила, якби мене не було поряд, прибила б Петрика? Га? Мовчиш? Павучиха ти, а не мати, кішка й та є кращою матір’ю від тебе, бо дбає про кошенят.

— Не вам мене судити, мамо.

— А кому? Знала б я, що так вийде, зроду б не дозволила тобі за того Гребенка вискочити. Та що там говорити, — вона махнула рукою та знову взялась проціджувати молоко, а Галина метнулась у куток. Деякий час було тихо, а потім Олена Миронівна, мов забувши про своє роздратування, несподівано промовила: — А не судилось йому бути з тією Ганею.

Галина так і застигла на місці, мов натикнувшись на невидиму стіну, а потім озирнулась до матері.

— З чого ви це взяли, мамо?

— Сон я бачила сьогодні, а як проти п’ятниці, то має виповнитись, — замислено відповіла Олена Миронівна, наливаючи молока в кухоль та подаючи його Петрику. — Наснився Павло, тягнув руки до Ганни, а вона хитала головою, не хотіла йти до нього, а потім взагалі пішла кудись з високим чоловіком. А Павло до тебе повернувся, не хотів, а повернувся.

— До мене? — мов зачарована, видихнула Галина.

— Галино, Галино, — зітхнула мати, — і коли ти позбудешся цієї своєї хвороби? Мабуть, що ніколи. То йди хоч молока випий, бо доскачешся, що йому вже не буде до кого повертатись.

Галина скривилась.

— Ні, не хочеться.

— Ну то вийди, ковтни хоч свіжого повітря, може, і їсти тоді закортить, а то сидиш в чотирьох стінах.

Галина зам’ялась.

— Люди, певне, сміються наді мною, зловтішаються, — тихо мовила вона, згадуючи, скільки бабів заздрило їй, що має такого вродливого чоловіка, як Павло. А от і дозаздрились.

Олена Миронівна знизала плечима.

— Люди є люди, хто, може, й сміється, а комусь байдуже. Погуляй у дворі, хто чіпати тебе стане. Йди, йди, бо вже он на опудало стала схожа.

Галина промовчала, спостерігаючи, як мати починає поратись коло печі, лаштуючи сніданок. Загалом їсти варила вона, Галина, не втомлюючись простоювати біля вогню, аби тільки приготувати щось смачненьке, аби тільки порадувати Павла, та сидіти потім навпроти нього увечері, склавши руки під підборіддям, та спостерігати, як він смачно, з чималим апетитом знищує любовно приготовані нею наїдки, і червоніти від задоволення, коли він, наївшись від душі, мружиться до неї усмішкою.

— Ну, Галю, й смачно ж у тебе борщ вийшов!

А як почалась ота колотнеча з Ганькою, то перестав він нахвалювати її наїдки, їв, мов не з нею за столом сидів, а десь далеко, кине слово чи погляд байдуже та й мріє собі далі.

— Піду і справді у садок, — прокашлявшись, невпевнено вимовила вона, кидаючи погляд у вікно.

— Піди, Галю, піди, — відгукнулась Олена Миронівна.

Надворі весело світило сонечко, гілля дерев гойдав легкий вітерець, і було так гарно, що Галина аж дух зачаїла, відчуваючи, як міцнішає в ній надія на те, що коханий ще повернеться до неї. Заплющивши очі, вона посиділа трішки на призьбі, вдихаючи свіже повітря з ароматом духмяної трави. Потім розплющила їх, майже відразу ухопивши бічним зором, як промайнуло по дорозі щось яскраве, строкате.

«Певне, Антоніна, листоноша», — подумалось дещо ліниво, й вона знову хотіла заплющити очі, коли несподівана думка примусила її підхопитись на місці. Крадькома обійшовши хату, вона визирнула з-за кутка й відразу ж угледіла Антоніну, що встромляла Кравецьким у тин білий папірець.

«Лист від Ганьки».

У Галини затремтіли руки. Раз лист, то має бути й адреса того місця, де вона зараз живе. І розуміння того, що вона має робити, обпекло Галину з такою силою, що вона ледь дочекалась, поки Антоніна відійде від сусіднього двору. Постояла трішки, вдивляючись у сусідський двір — начебто нікого. Глибоко зітхнувши, Галина зважилась і від слабкості дещо заповільно побігла до сусідського тину. Стежка мерехтіла в неї перед очима, але вона таки вхопила жаданий папірець. Спрагло глянула на адресу.

Лист від Ганни.

Назва вулиці та номер будинку — Коцюбинського, чотири — мов розпеченим тавром вп’ялись у її запалений мозок, а руки вже поспіхом запихали листа назад, на місце. А страх кортіло почитати, що ж там написала Ганька, але того робити було не можна, у Антоніни язик довший від чумацького шляху, ще розмеле.

Та й не було в неї часу, треба було поспішати повертати своє щастя.

— Сніданок уже поспіває, — промовила Олена Миронівна до Галини, коли та заскочила до хати, на ходу здираючи з себе брудну домашню сукню.

— Немає часу, мамо, — відгукнулась вона, вигрібаючи з шафи одяг та хапаючи першу-ліпшу, що потрапила під руку, сукню.

Олена Миронівна витріщила очі.

— Що трапилось?

— Я їду до міста.

— Люди добрі, а це ж з якої то радості?

— Треба. Я потім поясню, — кинула Галина поспіхом, натягуючи на своє худе тіло зелену сукню, а потім хапаючи гребінця та немилосердно заганяючи його у своє брудне, засмоктане волосся.

Олена Миронівна тільки головою похитала.

— І яка оце тебе на вулиці муха вкусила? Що надумала ти, голово неспокійна та гаряча? За Павлом скачеш?

Галина кинула в торбу трохи грошей.

— А хоч би й так? Вам-то яка справа? Моє життя — що хочу, те й роблю.

— Зовсім гідність свою втратила, нишпорити за чоловіком, принижуватися…

— А нехай, — махнула рукою Галина, — мені байдуже. Повернуся, якщо зможу, сьогодні, а ні, то завтра.

Мати ж тільки промовчала, всім виглядом своїм виражаючи невдоволення. А Галина вже виходила з хати, намагаючись не звертати уваги на слабкість. Немає коли звертати увагу на такі дрібниці. Ось добереться до міста, поверне чоловіка, тоді вже й про їжу зможе подумати.

Вийшовши з двору, Галина заспішила до центру, туди, де тягнулась дорога на Градизьк, а з нього — до міста.

Хто б міг подумати, що кохання здатне геть перевернути все життя людини, розмалювати його новими барвами та наповнити такими почуттями, про які ти навіть і не думав. Два дні тільки купалась Ганнуся в коханні Дмитра, а здавалось, що вже все життя воно панувало в її серці, що все життя була вона коханою цим чоловіком, тільки ним і ніким більше, й навіть не уявляла, як увесь цей час жила без нього, як могла не знати оцих пильних темно-сірих очей, не чути оцього оксамитового голосу, що так ніжно та невимовно лагідно кликав її Анею, шепотів слова, від яких вона тремтіла усім тілом. Тепер, переповнена коханням до Дмитра, розуміла вона, що не коханням було справжнім те її почуття до Павла. Так, було тяжіння, було бажання володіти ним, було щось незрозуміле для неї самої. Але як же воно різнилось від того, що вона відчувала до Дмитра, бо це почуття наповнювало Ганнусині серце й душу, наповнювало всю її незнаним до цих пір світлом, осяваючи незбагненним відчуттям щастя, відчуттям спокою та тихої радості.

Гребенко з’явився на другий день. Тітка Глашка до того часу геть розхворілась, зробилось зле із серцем, а Ганнуся, вирішивши забути ворожнечу з дядьковою, приготувала рано-вранці сніданок, нагодувала дядька та братів і налаштувалась чекати на лікаря, аж раптом пролунав дзвінок. Вона кинулась відчиняти, гадаючи, що то лікар прийшов, але на порозі стояв Павло. Сумирний, невпевнений та тихий, він так нагадував побитого песика, нахнюпивши брови та понуро звісивши голову.

— Здоров була, Ганю, — промовив він не зовсім упевнено, а Ганнуся, дослухавшись до свого серця, не відчула майже нічого, окрім слабкого суму за минулим. — До хати не впустиш?

Ганнуся постояла, зволікаючи, а потім відступила.

— Проходьте, тільки тихенько. Тітка нездужає.

Він тихо пройшов за нею до вітальні, а потім так і застиг біля порогу, застиг у мовчанні, мов почуваючи себе ніяково за ті образливі слова, що лунали з його вуст того вечора. Ганнуся, що чекала від нього чогось знову образливого, теж мовчала.

— Я знайшов роботу, — нарешті випалив він, уп’явшись у лице Ганнусі поглядом, — викладачем зоології. Трішки не те, до чого я звик, але все ж робота.

Ганнуся тільки хитнула головою.

— Вітаю.

— І… ще, — він важко зітхнув, — я хотів би перед тобою вибачитися за поведінку свою того вечора. Сам не знаю, що то найшло на мене — чи то хміль так подіяв, чи хто наврочив, та я навіженим зробився. Ти не тримай на мене зла, Ганю, й вибач образу, ніколи більше такого не повториться. — Павло посміхнувся Ганнусі невпевненою усмішкою, а потім швидко випалив: — Ганнусю, сонце моє, я вчора подав документи на розлучення, і вже дуже скоро ми, сонечко, зможемо з тобою побратись.

Ганнуся мовчала, вдивляючись у його гладке, добряче відгодоване лице й подумки дивувалась його нахабству. Як міг він після всіх отих образ, ганебного шкрябання в двері думати, що вона кинеться до нього, варто йому буде тільки покликати. Та якби й не кохання до Дмитра, Ганнуся не була певна в тому, що змогла б повернутись до Гребенка.

— Що ж ти мовчиш, Ганю, а чи ти не рада? — нахмурився Павло, пильно вдивляючись в її лице. — Та ти не хвилюйся, жити нам буде де, мені кімнату дадуть, а як звільнюсь від Галини, одразу ж заручимося та поберемося.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Не треба, Павле Микитовичу. А я вже заручена.

Гребенко блимнув, а потім витріщив очі.

— Як це заручена? З ким? — недовірливо пробурмотів він, а потім у його очах блискавицею промайнув здогад. Він почервонів, винуватий та невпевнений вираз змінився на злий. — Можеш не відповідати, сам здогадався. То он як ти, Ганю, легко мене зрадила, зманила за собою, звабила, засліпила своєю красою, а потім викинула, як непотріб.

Ганнуся різко випросталась.

— Я вас за собою не манила й нічого вам не обіцяла, — холодно відповіла вона. — А що ви від дружини втекли, то не моя в тому провина. Я від початку казала, що нічого в нас не вийде, та ви не слухали.

— Бодай була б проклята та хвилина, коли я побачив твої зрадливі очі, — в серцях кинув Гребенко, кидаючись по вітальні. — То остаточно мене гониш?

— Остаточно. Повертайтесь краще до дружини.

Павло скривився, а потім плюнув собі під ноги.

— Ну вже ні, раз тебе втратив, то й до тієї кістлявої відьми не повернуся. Досить, настраждався уже на все життя. — Він зневажливо оглянув застиглу постать Ганнусі, а потім всміхнувся. — Що ж я, не знайду собі гідної жінки? Та за мене будь-яка хоч зараз побіжить, тільки свисну, а я ще принижуюсь тут перед якоюсь енкавеесівською підстилкою.

Лице Ганнусі враз закам’яніло.

— Прощавайте, Павле Микитовичу!

Гребенко смачно плюнув їй під ноги.

— Прощавай і ти, Ганю. Бодай же… — виплюнув він, а потім обірвав себе на півслові, махнув досадливо рукою та пішов геть. Пішов геть з її життя назавжди. І Ганнуся раптом відчула полегшення.

— У вас щось трапилось? — пролунав поряд оксамитовий голос, й вона, здригнувшись, побачила у дверях Дмитра. — Мені назустріч, мов обпечений, вибіг той агроном Гребенко, просичав щось про те, щоб я подавився своїм щастям, та клубком покотився східцями.

Ганнуся не знала, що сказати.

— Він приходив попрощатись, — нарешті невпевнено прошепотіла вона, боячись, що Дмитро знову приревнує.

— І то як? Попрощався?

— Попрощався, — повільно хитнула головою Ганнуся, підіймаючи на Дмитра свої вологі очі. Та відразу ж потонула в зустрічному погляді, що так і світився ніжністю. Ще хвилинка, ще мить, і вона опинилась в його обіймах, несамовито відповідаючи на палкий поцілунок. І Павло, цей його прихід та образливі слова, що лунали з його вуст, — все ураз забулось, стерлось з пам’яті, залишивши тільки Дмитра, в якому одному було усе її щастя.

— Я не зміг поїхати, не побачивши тебе, — прошепотів Дмитро, відсторонюючись від неї та повільно гойдаючи в міцних обіймах. — Я так скучив, Аню, за ці декілька годин. А ти?

Ганнуся щасливо усміхнулась, а потім, як тоді, коли ще була тією безтурботною Ганнусею, що не знала іще болючого та виснажливого тяжіння, кинула на нього таємничий і звабливий погляд.

— Можливо, — відгукнулась вона тихо та зойкнула, коли він притиснув її до себе так міцно, що зробилось аж тісно у грудях і прошепотів в усміхнені вуста:

— Брехунка!

— Я? — обурилась Ганнуся, але в наступну мить забула про все, коли його вуста знову заволоділи її рожевими, дівочими вустами. Час зник, і вона не знала, скільки його минуло, коли він нарешті підняв голову.

— На мене внизу чекає Петро, — прошепотів Дмитро.

Ганнуся погладила його чисто виголене, продовгувате лице.

— Так.

— Я маю йти, — сказав він, не рухаючись з місця.

— Так, — знову відгукнулась вона, посміхаючись та відповідаючи на його черговий поцілунок.

— Все, я йду, допоки Петро не почав гудіти на весь двір, — нарешті рішуче промовив Дмитро, відпускаючи Ганнусю. — Але ввечері готуйся, я поведу тебе на перше справжнє побачення.

Ганнуся усміхнулась.

— Добре. До вечора.

— До вечора, — палко прошепотів Дмитро і, ніжно посміхнувшись, зник за дверима, а серце Ганнусі завмерло від солодкої туги.

Той день промайнув для неї як одна хвилина. Вона зустрічала лікаря, купувала для дядини ліки, а потім, наступивши на свою гордість, давала їй їсти, намагаючись не звертати уваги на застиглу маску її обличчя, тяжке мовчання, у якому так і проступало звинувачення на її адресу, та палаючі ненавистю очі.

— Ви б хоча щось з’їли, — нерішуче промовила вона, зазирнувши в кімнату до дядини через деякий час і побачивши повні тарілки.

Тітка Глашка кинула на неї важкий погляд.

— Йди геть зі своєю їжею, — крізь зуби, ледь чутно процідила вона, відвертаючись від Ганнусі до стіни та втомлено заплющуючи очі.

Більше Ганнуся до неї не заходила, а коли повернувся дядько Данило, то почала готуватися до побачення з Дмитром. Повагавшись та позітхавши над своїми більш ніж скромними сукнями, вона все-таки одягнула сукню Дарини, у якій була того вечора і яку досі не повернула. Не хотілось, звісно, її одягати, та іншої, гідної, у неї не було. Посміхнувшись, вона одягнула на шию подарунок Дмитра, котрий так пасував до її очей.

У двері наполегливо подзвонили.

— Я відчиню, — вигукнув дядько Данило, а Ганнуся застигла, відчуваючи, як солодко завмирає серце, та знаючи, що то він, Дмитро, прийшов, ще не побачивши його. Серцем відчувала.

У двері постукали.

— Ганю, можна?

— Так, дядьку.

Дядько Данило увійшов із здивованим, трішки розгубленим виразом лиця.

— Там до тебе прийшли, — сказав він, уважно роздивляючись її порожевіле лице. — Дмитро Михайлович. Скажи, Ганю, тепер ти щаслива?

Ганнуся несміливо посміхнулась.

— Щаслива, дядьку.

— Недаремно, значить, привіз тебе сюди Микита. Доля, вона он де тебе знайшла. Ну, я радий, Ганю, радий за тебе. Солодов гідна та порядна людина, тебе не скривдить, у нього така порода, що куди там нам. Ну, а Микита, певне, збожеволіє, коли дізнається, якого має отримати зятя.

Ганнуся трішки напружилась.

— Татко мусить мене зрозуміти, — сказала вона, намагаючись переконати радше себе, аніж дядька. Невже батько знову постане проти її вибору, не поблагословить її з Дмитром? А якщо так, то тепер вона не стане йому коритись, як покорилась у випадку з Гребенком.

Дмитро чекав на неї у вітальні, вдягнений у чорний костюм зі сліпуче-білою сорочкою. Він обернувся, коли вона увійшла, а потім посміхнувся.

— Ти готова?

— Так.

— Тоді прошу. — Засмагла міцна рука простягнулась до неї, і Ганнуся без вагання вклала у неї свою маленьку ручку.

Як дивно та незвично було їй іти містом поряд з Дмитром, тримаючи його за руку й відчуваючи, як серце завмирає від щастя.

Дмитро привів її у невеличкий ресторан на березі Дніпра, де були столики під білими з блакитним скатертинами, трішки тьмяно світились лампи на стінах та лунала тиха, приємна музика. Все нове, все незнайоме і таке цікаве для допитливого юного віку. Чи могла мріяти вона, проста сільська дівчина з бідної родини, що піде колись до справжнього ресторану та ще разом з таким чоловіком, як Дмитро.

Дмитро поглянув на неї запитливо.

— Що будеш замовляти?

Ганнуся трішки розгубилась.

— Я не знаю, — чесно відповіла вона.

— Тоді я замовлю за тебе.

— Добре.

Через декілька хвилин їм принесли чудове, ніжне запечене м’ясо з червоною, дивною на смак підливкою та округлими, посипаними кропом, овалками картопляників, шматочки судака в молочній заливці та шоколадні тістечка. Усе було таким смачним, що Ганнуся, весь день майже нічого не ївши, незчулась, коли проковтнула всю оцю смакоту і задоволено зітхнула.

— Сподобалось? — усміхнувся Дмитро.

Ганнуся усміхнулась у відповідь.

— Ти не уявляєш, наскільки. Треба буде собі так навчитись, запитати в того дядечка, що він м’ясо робив, що воно в нього таке рожеве вийшло.

Дмитро засміявся.

— Аню, люба, він нічого не знає. Він просто офіціант, а готує кухар. Та навряд чи він поділиться з тобою таємницею.

Ганнуся нахмурилась.

— Він що, такий жадібний?

Знову засміявшись, Дмитро взяв її за руку. А далі вечір потік у веселих розмовах, і Ганнуся, наче повернувшись у минуле, знов була тим безтурботним дівчам, як колись, знову весело та голосно сміялась, і сміх її сріблястим дзвоником лунав у залі, зливаючись з тихою музикою. Так гарно вона не почувала себе вже давно, забувши про все на світі, окрім Дмитра, який сидів навпроти неї, ніжно всміхаючись та час від часу цілуючи її трішки тремтячі пальці, поглядаючи так, що серце в неї завмирало.

— Аню, — прошепотів Дмитро, доторкаючись теплими вустами до її руки, — я собі оце думаю, яким би виявилось моє життя, якби я не зустрів тебе.

Ганнуся посміхнулась йому щасливою ніжною усмішкою і теж подумала, а яким би було її власне життя, якби не ця зустріч.

Вони ще посиділи трішки в ресторані, а потім пішли нічними, незнайомими для неї вулицями. Дмитро весь час тримав її в обіймах, час від часу зупиняючись, аби заволодіти її вустами.

Тільки під кінець побачення, коли Дмитро довів її, сонну та щасливу, до дверей дядькової квартири, вона наважилась запитати:

— Дмитре, а як там Федір Юрченко?

Дмитро зітхнув.

— Я пообіцяв тобі, що зроблю усе, аби допомогти йому, і можеш бути певна, я свого слова дотримаю.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Дякую, — прошепотіла вона й тихо просковзнула до квартири, дякуючи дядькові, що не замкнув дверей. Таня Юрченко щось не квапилась приходити, і це чомусь хвилювало саму Ганнусю.

А на другий день з’явилась Галина.

Ганнуся провела до дверей лікаря, який приходив до тітки знову й був дуже занепокоєний її погіршеним станом, коли погляд її сковзнув на низ, на східці, наштовхнувшись на худу, застиглу постать з неохайним вузликом брудного волосся.

Галина!

Але як вона тут опинилась?

Лікар пішов, а Ганнуся застигла біля порогу, вдивляючись у нерухому, якусь зловісну постать Галини, що мовчки стояла, притулившись плечем до стіни та вп’явшись у дівчину чорними, палаючими ненавистю очима, від одного погляду яких аж мороз шкірою ходив. Одна тільки її поява засмутила Ганнусю, ще таку щасливу хвилину тому — мов хмара чорна наповзла несподівано на яскраве, ясне сонце. Чомусь згадалися день її від’їзду з Пирогів і прокльони, що лунали навздогін із тонких губ цієї жінки. І як шкодувала вона вже тепер, що лиха година притягнула колись її до того Гребенка. Правда, нічого з того не вийшло та й не могло вийти, бо її доля чекала на неї в місті в особі майора Солодова, а не одруженого Гребенка. Тільки ворога, оцю Гальку, собі нажила.

— Ну, здрастуй, Ганю, — вишкірилась у неприємній усмішці Галина й відштовхнулась від стіни.

Ганнуся на ту усмішку, що радше нагадувала оскал вовчиці, не відповіла, а тільки нахмурилась ще більше.

— Чого тобі тут треба, Галино? — запитала вона, спостерігаючи, як Галина, трішки погойдуючись, повільно підіймається наверх.

— Прийшла забрати те, що належить мені за правом, — відповіла Галина, зупиняючись навпроти Ганнусі та важко, з натугою дихаючи. Ганнуся тільки зараз додивилась, як погано та виглядає — бліда, ще більш схудла, ніж раніше, вона була змарнілою, як ніколи, а очі… Ганнуся не могла зрозуміти, чи то їй здалося, а чи то справді в цих чорних очах зловісною тінню застигло справжнє, хоча ледь помітне, божевілля, яке робило її погляд зовсім страшним.

Вона зробила крок назад.

— Нічого твого тут немає.

Тонкі вуста Галини негарно покривились.

— А не скажи.

— Галино, послухай…

— Немає мені чого тебе слухати, — грубо обірвала її Галина, відкидаючи з нахмуреного чола масне пасмо волосся. — Віддай мені мого чоловіка, крадійко, а поки не віддаси, антихристко, я нікуди не піду!

Ганнуся відсахнулась.

— А з чого ти взяла, що він тут?

— А де ж йому бути?

— Він десь у товариша мешкає в місті, у гуртожитку, — відповіла Ганнуся. — І я ніякого стосунку до нього не маю.

Темні очі Галини недобре засвітились.

— А не бреши! Ти, клята хвойдо, поманила його сюди за собою, а він побіг, як ота блудлива псина. Ви обоє сміялись наді мною, я все чула, а він казав, що ніколи до мене не повернеться.

Ганнусі зробилось не по собі.

— Галино, що ти таке говориш?

— Кажу те, що чула, а я своїми вухами чула, як ви розмовляли за стінкою та тішились з мене. Думали, як утекли, то вже й перехитрили? А ні, я не дозволю, чуєш, Ганько, не дозволю відбирати в мене чоловіка. Віддай його назад, чуєш, відпусти від себе!

— Та я його й не гукала, а два дні тому взагалі прогнала геть, — вигукнула, майже закричала Ганнуся і здригнулась від страху перед цією скаженою жінкою, що стояла зараз перед нею з таким страшним лицем і, здавалось, була здатною на все, аби тільки повернути чоловіка-втікача, що хоча й не кохав її, зате вона кохала його за двох.

— А не бреши, — одізвалась Галина, бризкаючи слиною та підступаючи до Ганнусі. — Ховаєш мого Павла? Та як не ховай, я все одно заберу його назад, чого б то мені не коштувало, бо він тільки мій і тобі я його не віддам!

— Та не потрібен він мені!

— Брешеш, блуднице, брешеш, — просичала Галина й раптом кинулась до Ганнусі, розставивши пальці, мов пазурі хижого птаха, та витріщивши налиті кров’ю очі. Ганнуся налякано відсахнулась, впершись спиною в стіну, а далі… Далі вона й сама вже недобре пам’ятала згодом, як штовхнула Галину, відпихаючи від себе її, таку страшну з хижацькими пазурами, а потім безпомічно спостерігала, як та, замахавши худими, кістлявими руками, полетіла донизу, слабко, зовсім неголосно закричавши. А потім затихла, тільки щось булькнула ротом. І Ганнусі та раптова тиша здалась такою страшною, що вона ледь не зомліла на тому місці, де стояла.

Невже вона вбила Галину?

Ні, цього просто не може бути!

Опанувавши своє скуте страхом тіло, Ганнуся змусила себе зробити крок вперед ті подивитись униз, туди, де на невеличкому майданчику між поверхами випроставшись лежала Галина. Нерухома, бліда… Невже мертва? Ганнуся вп’ялась очима в худе тіло Галини, заклинаючи її, аби вона не вмерла, а потім, ковтаючи гірку слину, примусила себе зійти вниз, аби поглянути… Кожен крок був для неї таким важким, мов ноги хто свинцем налив, але вона вперто йшла вперед, поки не опинилась перед Галиною. Та лежала тихо-тихо, й здавалось, що вже зовсім не дихала, але Ганнуся, придивившись до її худої, впалої груднини, помітила слабкий порух.

Галина була живою!

— Галино! — утішено закричала Ганнуся, забувши вмить про свій страх та ворожнечу з Галиною. Нахилившись, вона вхопила ту за худу, холодну руку і відчайдушно затрясла. — Галино, Галино, отямся, благаю тебе!

Пройшло декілька виснажливих хвилин, котрі тягнулись так довго, що Ганнуся вже була здатна заволати, коли Галина нарешті слабко застогнала та повільно-повільно розплющила очі. Якийсь час вона просто дивилась на налякане лице Ганнусі, і поступово в її каламутний погляд повернулася ясність. А разом із нею і та пекельна ненависть, що палала в її очах кілька хвилин тому. Ганнуся застигла на місці, нездатна відірватись від того погляду, й відчула, як до її тіла повільно вповзає холод, заковуючи все єство у крижані обійми.

— Убивця, будь ти проклята! — прохрипіла Галина, дихнувши на Ганнусю такою силою лютої ненависті, що та здригнулась усім тілом і, випустивши руку Галини, відскочила від неї. Затуливши рота рукою, вона з жахом спостерігала, як темні очі Галини, що вп’ялись у лице повним нелюдської злості поглядом, гаснуть, туманяться застигаючою пеленою. Пеленою чого? Невже смерті? Ні, вона не може померти, зробивши Ганнусю таким чином своєю вбивцею. Тільки не це! Вона не повинна вмерти!

Не маючи сили змусити себе вдруге доторкнутись до Галини, такої страшної в цю хвилину, Ганнуся поквапилась нагору і загримала в квартиру Дмитра.

— Допоможіть, допоможіть, — ридала вона, оббиваючи руки об важке дерево дверей й не помічаючи того. Здавалось, що пройшла ціла вічність, перш ніж за дверима почувся рух і ті повільно відчинились. Вкрай знесилена, Ганнуся майже впала на руки Ганни Гаврилівни.

— Аню, сили небесні, що трапилось?

Ганнуся дивилась на неї переляканими очима.

— Здається, я вбила людину!

2

Галина померла там же, на майданчику між поверхами, а разом з нею померла її ненароджена дитина. Ганна Гаврилівна, розпитавши дівчину, відразу ж викликала Дмитра, а потім сходила поглянути на Галину, заспокоївши Ганнусю тим, що Дмитро привезе лікарів і бідолаху врятують. Повернулась вона, на диво, швидко, і щось у її обличчі було таке, що Ганнуся заціпеніла.

— Вона… вона… — шепотіла вона, нездатна вимовити того страшного слова, того вироку, що вже читався у виразних очах Дмитрової тітки.

Ганна Гаврилівна взяла її за руку.

— Аню, заспокойся!

Ганнуся захитала головою.

— Скажіть мені правду!

Опустивши очі, Ганна Гаврилівна помовчала, а потім безнадійно прошепотіла:

— Мені шкода, але та жінка вже померла!

— О, ні! За що мені це?

Що було далі, Ганнуся пам’ятала мов скрізь туман. Ганна Гаврилівна, силоміць всадовивши її у велике шкіряне крісло, напоїла запашним та гарячим чаєм, заспокійливо погладжуючи її тремтячі, холодні руки, але Ганнусю продовжувало трусити, наче той холод, що заповз у неї біля Галини, тепер навіки оселився всередині. Перед очима все стояли застигаюче лице Галини, згасаючий погляд, і, дивлячись на співчутливе лице Ганни Гаврилівни, вона бачила тільки страшне, передсмертне обличчя, а слухаючи її заспокійливий голос, чула тільки те передсмертне хрипіння.

«Убивця, будь ти проклята!»

Убивця!

Це вона, Ганна Кравецька, колись така безтурботна пирогівська дівчина, перша пустунка, перша красуня на селі, а зараз щаслива кохана найкращого на світі чоловіка, донька порядних, чесних людей, це вона вбивця своєї сусідки та її дитини!

«Убивця, будь ти проклята!»

Скільки ще цей страшний голос буде лунати в її свідомості, наповнюючи всю сутність нестерпним, бридким холодом?

Дмитро приїхав через декілька хвилин. Завжди такий спокійний, він увірвався до кімнати з тривожним виразом лиця й відразу ж кинувся до Ганнусі, несамовито ухопивши її в міцні обійми.

— Аню, люба моя, як ти?

Ганнуся не відповіла, а тільки розридалась на увесь голос та безсило припала до його міцного, гарячого та такого надійного тіла, прислуховуючись до його серця, відчуваючи, як сильні теплі долоні погладжують її спину, мов бажаючи поділитись з нею своєю силою, переливаючи її в неї неквапливими, лагідними рухами.

— Я не хотіла її вбивати, — скрізь сльози пробурмотіла вона, все міцніше притуляючись до Дмитра, в ньому одному шукаючи розради цьому нещастю, що так раптово звалилося на неї. — Вона… вона підходила до мене, така страшна, виставивши пазурі… і я… я просто відштовхнула її від себе, а вона… вона взяла та й впала.

Дмитро поцілував її в скроню.

— Заспокойся, люба!

— Я не можу, — простягнула Ганнуся, не помічаючи виразного погляду, який Дмитро кинув на свою тітку. Та кивнула і поквапом вийшла. А Ганнуся підвела на нього налякані, заплакані очі й прошепотіла: — Дмитре, що ж зі мною тепер буде? Я ж убила людину!

— Аню, заспокойся!

— Мене посадять до в’язниці? — запитала вона тихо й сама здригнулась від однієї тільки думки про те.

Лице Дмитра закам’яніло.

— Ні, люба, це просто був нещасний випадок.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Але ж я штовхнула!

— Аню, правду будемо знати тільки ми, але для всіх інших це був просто нещасний випадок — жінка була слабкою, вагітною, у неї запаморочилась голова, вона не втрималась і впала. Тьотя Аня це підтвердить. Ти зрозуміла?

— Але…

— Люба, це потрібно, інакше тебе можуть заарештувати.

Ганнуся здригнулась.

— Так, я все зрозуміла. Просто це так жахливо…

— Ш… ш… ш, — Дмитро притулив палець до її блідих, тремтячих губ і обійняв знову. — Не треба більше згадувати про це! Не думай про це!

— Але, я не можу не думати!

— Зараз тьотя Аня принесе тобі заспокійливого, і ти про все забудеш.

Вона покірно випила заспокійливе, бажаючи тільки одного — якнайшвидше забути всі жахи цього дня. Та чи забуде вона їх коли? Чи зітруться з пам’яті страшний образ вмираючої Галини та її слова?

Через п’ять хвилин вона вже засинала. Відчуваючи, як обважніло тіло та зробилось неслухняним, Ганнуся майже впала в руки Дмитра, який легко підхопив її та відніс до своєї кімнати. Останнім, що пам’ятала вона перед тим, як провалитись в обійми благодатного забуття, був шепіт Дмитра.

— Спи, кохання моє. Усе буде добре.

Прокидалась вона повільно. Погляд спочатку з нерозумінням сковзнув по чужій, незнайомій кімнаті, а потім наштовхнувся на застиглу постать, що мовчки сиділа біля ліжка. Дмитро. Серце Ганнусі закалаталось, а потім завмерло, коли він нахилився до неї, поцілувавши у вуста.

— Як спалось?

Вона сонно посміхнулась у відповідь.

— Добре. Але що я тут роблю?

В очах Дмитра промайнув подив.

— Аню…

Але вона й сама вже все пригадала. Поява Галини, її напівбожевільні слова і той страшний момент падіння … застигле, нерухоме тіло на майданчику між поверхами. Вона з острахом глянула на Дмитра.

— Дмитре, що…

— Усе буде гаразд, — зашепотів він, зазираючи в її очі своїми темно-сірими очима, в котрих було стільки сили та ніжності. — Ти не повинна перейматися, я все владнаю. Але для цього нам потрібно одружитись.

Ганнуся здивовано заблимала.

— Як… як це одружитися?

— Так треба, люба. Мені буде легше тебе захистити, якщо ти будеш моєю дружиною, а не просто знайомою.

Ганнуся похитала головою.

— Це так несподівано. А мої батьки… батько не дозволить…

— У нього не буде вибору, — перебив її Дмитро. — Повір, люба, я роблю це тільки заради твого блага. Але роблю з таким щасливим серцем, бо кохаю.

Вони одружились наступного дня. Тихо, без зайвого галасу. Ще не відійшовши від пережитого, Ганнуся, бліда, але така чарівна в подарованій Дмитром білій шовковій сукні, мусила весь час нагадувати собі, що це найщасливіший день, найкраща мить її життя. Однак вчорашнє продовжувало вперто переслідувати її уяву. Присутніми були тільки дядько Данило та Ганна Гаврилівна, а після запису Дмитро відвіз її додому, прошепотівши коротко:

— До вечора!

Ганнуся кволо посміхнулась, ще не в силах повірити в те, що цей високий ставний красень віднині її чоловік і тепер вони належать одне одному. Яка гра долі! Вона вбила людину й отримала через те так швидко коханого чоловіка. І яким би яскравим мало бути щастя від сьогоднішнього дня, але воно тьмяніло від однієї тільки згадки про Галину.

— Аню, дівчинко моя, ти чому зажурилась? — запитала Ганна Гаврилівна. — Покинь цю невдячну справу, журбою горю не зарадиш. Ходімо краще зі мною, я покажу тобі твою господу, з усім ознайомлю.

Ганнуся неохоче підвелась.

— А ви? Я не хочу ставати вам на заваді…

— Що ти, люба, — замахала руками Ганна Гаврилівна, — яка там завада? Та я давно мрію про молоду господиню в цих хоромах, мої старі кістки вже надто в них натомились і бажають тільки нарешті відпочити.

Поволі, за балаканиною з Ганною Гаврилівною, знайомлячись з новим домом, який був досить великим та багато облаштованим, Ганнуся трішки відійшла. І з більш легким серцем приготувала святкову вечерю. А потім накрила на стіл, приготувавши запечену відгодовану курочку, домашню печеню із соковитою свининою та рибу в прозорій заливці, яку її навчила готувати Ганна Гаврилівна. А на солодке їм в обід привезли просто казковий торт.

Дмитро прийшов додому о шостій. Трішки втомлений і, здавалось, чимось занепокоєний, він все ж посміхнувся та поцілував у порожевілі вуста.

— Доброго вечора, моя кохана дружино!

Ганнуся не втрималась від зворотної щасливої усмішки.

— Доброго вечора й тобі, мій коханий чоловіче!

— Як пройшов день?

— Добре.

— А як ти себе почуваєш?

— Все добре, — весело відповіла вона, не бажаючи затьмарювати йому радість цього дня своїми переживаннями. Убивство Галини — то тягар, який вона має понести сама, яким би важким він не був. Дмитро й так зробив для неї надто багато, щоб ще переживати разом з нею докори сумління, які, певне, будуть мучити її до самого кінця життя.

Вони повечеряли в теплі сімейного затишку, а потім Ганна Гаврилівна, відчайдушно розпозіхавшись, посміхнулась та пішла спати. А Ганнуся відчула й невпевненість, й хвилювання перед тим, що мало статись. Вона помила посуд, прибралась і вже хотіла йти до кімнати, коли на кухні з’явився Дмитро.

— Аню… — В його голосі лунала невпевненість.

Вона підвела на нього запитливий погляд.

— Так?

— Сьогодні наша шлюбна ніч.

Ганнуся спробувала посміхнутись.

— Я знаю.

— Люба, якщо ти ще не готова, якщо тобі потрібен час, щоб прийти до тями, оговтатись після того, що сталось, то я згоден почекати, — промовив Дмитро, але очі його казали Ганнусі про інше.

Вона посміхнулась йому з тією ніжністю, що зараз через край проливалась із серця, а потім підійшла так близько, що торкнулась його тіла своїм, і прошепотіла, мов видихнула:

— Ні, не треба чекати!

Дмитро не то щось пробурмотів, не то застогнав, а потім заволодів її вустами. Тихо зітхнувши, Ганнуся обійняла його за шию та відповіла на поцілунок з усією пристрастю, на яку здатна золота юність. А потім Дмитро легко підхопив її на руки та поніс до своєї кімнати. Ні, вона не дозволить темній примарі Галини встати між нею та цим чоловіком, якого так кохала.

Вона забуде, все забуде на сьогоднішню ніч.

Час є чудовим цілителем, здатним вилікувати найболючіше, загоїти найпекучіші рани. Так трапилось і з Ганнусею. Поки була ще свіжою в її пам’яті та лиха днина, коли загинула Галина, доти вона й страждала, потай від Дмитра проливаючи пекучі сльози провини та каяття, ховаючи від усіх отой біль, що дер, калатав її серце майже кожного дня, відступаючи тільки тоді, коли додому приходив Дмитро, і в його обіймах вона забувала те, що нещадним звіром терзало її вдень. Так минав день за днем, і поволі біль та нестерпне відчуття провини слабшали в її вистражданому серці, відступаючи, ховаючись у тінь, але не зникаючи остаточно та час від часу нагадуючи про себе нічними жахами, повторюючи раз у раз ту страшну хвилину, коли вона відштовхувала від себе Галину і та летіла донизу, завмираючи на майданчику між поверхами. Ганнуся знову йшла до неї, йшла з надією, що вона ще жива, нахиляючись до її нерухомого тіла. А далі — холодні, мов сама смерть, кістляві руки міцно хапали її за теплу долоню, темні очі з ненавистю впивались у налякані очі, безкровні вуста випльовували ненависні слова.

— Убивця! Будь ти проклята!

І завжди Ганнуся прокидалась із криком, тремтячи усім тілом, знову відчуваючи той клятий холод, що наповзав ніби з небуття. Вона відразу ж опинялась у міцних обіймах Дмитра, який пригортав її до себе, шепочучи ніжні заспокійливі слова, доки вона знову не засинала.

А в усьому іншому її життя складалось дуже щасливо. Дмитро захистив її від усіх негараздів у зв’язку з убивством Галини. Також він допоміг Олені Миронівні поховати Галину на кладовищі в Пирогах, але Ганнуся йти на той похорон відмовилась. Відмовилась тому, що не знала, як зможе подивитись в очі нещасній матері та дитині, яку її власна рука зробила сиротою, відібравши маму. Про Павла вона взагалі намагалась не думати та була чомусь упевнена, що кого-кого, а його ця смерть не надто засмутила.

У Пироги вони з Дмитром зібрались пізніше, і Ганнуся ще зарані почала хвилюватись, мов передчуваючи недобре. І не помилилась. Вони приїхали, коли батька не було вдома, косив сіно, а мама поралась на кухні. Ганнуся вийшла з машини, з жадібністю вдивляючись у рідний дім, у стіни, у яких вона виростала і які покидала зі сльозами на очах. Усе тут дихало спогадами про минуле, яке вже ніколи не повернеться.

— Мамо, — прошепотіла вона, обережно входячи до хати та застигаючи за спиною Ярослави, яка кришила буряк на борщ. Мама завмерла, а потім повернулась так стрімко, що ніж випав з її мозолястих, натруджених рук. Деякий час вони стояли мовчки, вдивляючись одна в одну, з жадібністю відмічаючи зміни, а потім Ярослава простягнула до неї свої руки, ті лагідні материнські руки, котрих Ганнусі так не вистачало увесь цей час, та ніжно прошепотіла:

— Ганнусю, доню!

Ще мить — і Ганнуся вже була в її обіймах, притискаючи до себе тендітне мамине тіло та вдихаючи слабкий запах молока й польових трав, якими пахла тільки мама і які були знайомими з дитинства.

— Яка ж ти стала, доню, — прошепотіла Ярослава, гойдаючи Ганнусю в своїх обіймах та вдивляючись у неї заплаканими очима. — Подорослішала, мов уже і не моя. А чи щаслива ти, доню?

Ганнуся посміхнулась.

— Так, мамо, дуже щаслива.

— Ти кохаєш його, по тобі бачу.

— Так, кохаю, — видихнула Ганнуся й потягнула маму за собою. — Ходімо, мамо, я познайомлю тебе з моїм Дмитром.

Ярослава замахала руками.

— Що ти, доню, я ж не прибрана, на відьму схожа — як прокинулась вранці, так і пішла по митарствах.

— Мамо, ну що за дурниці?

Ганнуся щасливо посміхалась, спостерігаючи за знайомством мами та Дмитра, а тривога не полишала її все одно, бо відчувала вона, що, на відміну від мами, батько не виявить такої радості, й взагалі, як він поведеться?

— Мамо, а де батько? — нарешті наважилась запитати вона.

Мама враз спохмурніла, на її розчервоніле радісне лице набігла тінь.

— Він у полі з Івасиком. Сіно косять, скоро будуть на обід. Та ви проходьте, сідайте, а я кавуна знайду стиглого та диньку, їх ще ти садила. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Вони з Дмитром просиділи, може, з годину, наїдаючись солодких кавунів і динь, коли на обійстя раптом прибіг Івасик з криком подиву та захоплення.

— Мамо, ти бачила, що за машина стоїть біля двору? Ото машина! — його оченята, сковзнувши по матері, побачили спершу Дмитра, а вже потім Ганнусю, яка вставала йому назустріч, простягаючи руки. — Ганнуся! Ганнуся приїхала! — І в наступну мить Ганнуся вже притискала до себе худеньке тільце братика, відчуваючи, як несамовито, тоненько стукає зовсім поряд його серденько. — Ганю, як же я скучив за тобою!

Ганнуся посміхнулась скрізь сльози.

— А я за тобою ще більше.

— Справді?

— Справді.

— А ти тепер назавжди повернулась?

Радісна посмішка Ганнусі дещо прив’яла.

— Ні, рідненький, я тільки в гості.

Івасик нахмурив чоло.

— Це тому, що, як кажуть татко, ти тепер заміжня за клятим енкевеесівцем, а вони таких, як ми, не люблять.

— Івасику! — вражено видихнула Ярослава, але Ганнуся не звернула вже на її слова уваги, помітивши батька, що застиг біля порогу із засмаглим, залитим потом та запиленим лицем з вилами в руках. Він виглядав дуже втомленим. Вона повільно опустила Івасика додолу, випросталась та зробила непевний крок назустріч батькові. Їхнє розлука була такою важкою.

Ганнуся невпевнено посміхнулась.

— Здрастуй, батьку!

Він мовчки обдивився її тендітну, гарно вдягнену в нову сукню постать, і щось таке майнуло в його очах, від чого Ганнуся відчула, як шкірою пройшовся мороз. Але на привітання не відповів.

— Батьку…

— Немає в тебе більше батька, а в мене доньки немає, — обірвав він її різким голосом, мов чужим, і Ганнуся вражено відсахнулась. — Людина, яка вбила людину, а потім вискочила заміж без мого дозволу, не може бути моєю донькою.

Ганнуся знову простягнула до нього руку.

— Але ж, батьку…

— Геть! — блискавицею свіркнув очима Микита, відступаючи від неї. — Забирай геть від мене свої закривавлені руки! Що ти невинність перед людьми вдаєш? Думаєш, ніхто не знає, що ти вбила Галину? Та на селі тільки й розмов про те. О, покарала мене лиха година, випестив убивцю, любив її, голубив та не знав, що змія, чоловіковбивця зростає, що навіки вона покриє моє добре ім’я соромом страшним.

Ярослава вхопилась за серце.

— Микито, що ти таке говориш?

— А ти помовч. Кого виродила мені? Чому її тоді, у тридцять другому, смерть до себе не забрала, а зоставила, щоб осоромити мене навіки?

І ще довго після цього лунали Ганнусі ці жахливі батькові слова, а серце боліло так, що хоч живим виймай.

А через деякий час до свого горя додалось ще й чуже. Дмитро, незважаючи на складність, робив усе можливе, аби Федір Юрченко не отримав вироку — розстрілу чи гниття в таборах. Але трапилось непередбачуване — Федір Назарович помер від серцевого нападу, помер несподівано вночі, просто заснувши. Ганнуся саме збиралась іти з Ганною Гаврилівною до лікарні, коли задзвонив телефон.

— Так, — відповіла вона, підійнявши слухавку.

— Аню, ти?

— Так, Дімо. А що трапилось?

— Вночі помер Юрченко.

— Але як…

— Серцевий напад, — коротко відповів Дмитро і від’єднався, але Ганя вже знала, що робити. Ні в яку лікарню з Ганною Гаврилівною вона не пішла і вже за годину стукалась в убогу хатину на іншому березі Дніпра. Цю адресу їй дала Таня, яка таки заскочила до їхнього двору через декілька днів, а раніше не могла, бо мамі зробилось набагато гірше. Як дякувала вона за допомогу, якою надією світились її очі… А що тепер? Ганнуся, запевнивши її, що все буде гаразд, тепер сама несла в її дім жахливу звістку.

Двері заскрипіли, мов незмазані колеса старого воза, потім стрімко відчинились, і на порозі з’явилось темнооке дівча років десяти в куцій спідничці та геть зношеній кофтині.

— Вам кого? — запитала вона.

Ганнуся вичавила з себе усмішку.

— Таню.

— А її немає, вона пішла ще вчора читати Псалтиря з бабою Палажкою над дідом Омельком, — швидко відповіла дівчинка. Ганнуся хитнула головою, хоча геть нічого не зрозуміла. Потім поглянула в хату й запитала:

— А мама?

— Мама лежать, де ж вони подінуться?

— Я можу її побачити?

— А ви хто?

— Я подруга Тані.

Темні оченята засвітились недовірою.

— А обманювати негарно.

— Чому?

— Тому що в нашої Тані не може бути такої подруги. Вона бідна, одягається в лахміття, а ви он яка. Яка ж ви їй подруга?

Ганнуся похитала головою. Ну що поробиш з такою недовірливою дитиною?

— Все одно мені потрібно побачити вашу маму.

Дівча повагалось трішки, продовжуючи недовірливо дивитись на Ганнусю темними оченятами, а потім таки відступилось, пропускаючи в невеличке, вбого мебльоване приміщення, майже половину якого займала велика пічка, а в кутку, обвішана вишитими рушниками, красувалась велика ікона.

Поряд з пічкою стояло ліжко, на якому лежала жінка, світловолоса, ще досить молода, але хворобливо худа та бліда, із заплющеними очима, а біля ліжка, на лаві, мов зграйка горобенят, сиділо п’ятеро діток. Вони притихли, не спускаючи з Ганнусі карих та сріблясто-сірих оченят.

— Мамо, — взяла маму за руку дівчинка, — мамо, до вас прийшли.

Тонкі, з синіми жилками, пожовклі повіки повільно здригнулись, а потім поповзли вверх, відкриваючи великі, трішки випуклі, сріблясто-сірі очі, затьмарені хворобою. Вона поглянула спочатку на дітей, що тулились на лаві один до одного, й Ганнуся помітила в її очах гіркий біль.

— Ви щось їли? — тихим, слабким голосом запитала вона в дітей, силячись підвестись на тонких, тремтячих руках, але не в змозі цього зробити.

— Я картоплю смажила з салом, — відповіла та дівчинка, що відчиняла Ганнусі й яка, судячи з вигляду, була найстаршою після Тані.

Жінка важко сковтнула.

— А Таня?

— Ще не повернулась. Мамо, а до вас тут прийшли.

Жінка на якусь хвилинку знову прикрила очі, а потім знову відкрила, запитально глянувши на Ганнусю.

— Я вас слухаю. У вас якась справа?

Ганнуся вже було зібралась сказати бідолашній про смерть її чоловіка, але раптом зрозуміла, що не зможе цього зробити. Просто не зможе й усе. Як це зробити, коли вона така хвора, а дітки хапають кожне слово незнайомої тьоті. Та в неї язик не повертався сказати їм про це.

— Ви мовчите? — прошелестіла Танина мама, ледь володаючи язиком та важко дихаючи. — Що ви хотіли?

Але Ганнуся все ще вагалась і не стримала полегшеного зітхання, коли, заскрипівши, відчинились двері й у хату ввірвалась худорлява постать Тані. У руках вона тримала чималу торбинку.

— Гей, гусенятка мої, а що я вам принесла, — майже радісно вигукнула вона, гепнувши торбину посеред кімнати й тільки зараз помітивши Ганнусю. — О, Ганю, ранку доброго. А чого це ти до нас?

Ганнуся помітила вогник тривоги, що майнув у сірих очах Тані, і швидкий погляд, кинутий на матір. Можливо, вона щось побачила в очах Ганнусі, бо вираз її обличчя враз змінився, а погляд заметушився між застиглою посеред хати Ганнусею, мамою та дітками, які раді-радісінькі тягнули з торбинки білі кубики цукру та яскраві трубочки цукерок.

— Ганю, що…

Ганнуся потерла спітнілі долоні.

— Пішли у садок, побалакаємо.

Таня ще раз глянула на маму, яка знову заплющила очі, і слухняно попленталась за Ганею в садок, туди, де старі вишні та напіввсохлі яблуні створювали приємний затінок та свіжу прохолоду. Обпершись спиною об шорсткий стовбур, Таня кинула на Ганнусю гострий, пронизливий погляд, у якому причаївся страх перед чимось страшним, а потім трішки сердито запитала:

— Щось із татком? Його таки засудили?

Ганнуся кинула на неї невпевнений погляд. Знову, як і її хворій мамі, вона не могла сказати Тані про те, що її батька більше немає в живих. То їй тільки здалось, що сповістити про це дужій та моторній Тані буде легше. Нічого подібного, це може виявитись ще важче.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — наполегливо і ще більш сердито запитала Таня, хапаючи Ганю за холодну руку та зазираючи прямо в її розгублені очі гострим поглядом. — З татком щось погане трапилось, так?

Ганнуся важко зітхнула.

— Так, — тихо видихнула вона, виштовхуючи з себе слова. — Ти тільки тримайся, Таню, але… але…

— Що? Та не тягни ти! — прикрикнула Таня, вп’явшись боляче в Ганнину долоню тонкими худими пальцями.

— Він помер сьогодні вночі від серцевого нападу, — змусила Ганнуся себе сказати страшні слова, дивлячись у виразні сірі очі Тані, у яких яскравим полум’ям горіла недовіра.

— Ні! Цього не може бути!

— Мені подзвонив Діма, — промовила Ганнуся, спостерігаючи, як зневіра в очах Тані поступово змінюється подивом, болем та відчаєм. Вона похитнулась, як та тонка та струнка берізка від подиху вітру, випустила руку Ганнусі, вхопилась за стовбур дерева та закричала, закричала болісно та відчайдушно.

— Тату! Таточку рідненький, чому ти нас покинув?!

Ганнуся якось ніяково застигла поряд, не знаючи, що сказати, тільки дивилась на повну горя худеньку дівчину, яка голосила, охопивши дерево руками, ридала в увесь голос. Так вони простояли хвилин із десять, коли Таня раптом озирнулась, поглянула на Ганнусю вологими, залитими сльозами очима.

— Це він в усьому винен, твій любий чоловічок, — глухим, тремтячим голосом вигукнула вона з такою несподіваною злістю, що Ганнуся аж відсахнулась, наче від удару, — якби він не забрав його в той клятий відділок, не тримав там, мій татусь був би живий. Як же я ненавиджу їх, цих катів, хоч це й гріх, а я все одно їх ненавиджу.

— Таню… — Ганнуся простягнула руку, торкнувшись худої Таниної долоні, але та, глипнувши на неї вовком, висмикнула руку.

— Не чіпай мене! — кинула вона пронизливим, дзвінким голосом, змусивши Ганнусю здригнутися. — Забирайся геть звідси! Запроданка комуняківська! Це ви винні в тому, що татусь помер, ви зі своїм майором. Як же я ненавиджу вас!

У Ганнусі аж морозом сипнуло по спині від таких слів, але вона ще раз спробувала заспокоїти Таню.

— Таню!

— Облиш мене!

Ще мить, і незграбна, худорлява висока постать, стрімко обернувшись, майнула до хати, а потім швидко зникла за старими, обшарпаними дверима.

Ганнуся ще постояла, низько нахиливши заплакане лице, під деревами, а потім пішла понурившись додому. А вдома, забившись у крісло, вона так і просиділа до самого вечора, вперто не зізнаючись Ганні Гаврилівні в тому, що так її засмутило.

— Я просто втомилась, — шепотіла вона, відвертаючись від кави з пухкою булочкою та ховаючи очі.

Такою вона залишалась до самого приходу Дмитра.

— Люба, що трапилось? — тихо та ніжно запитав він, присідаючи біля неї та зазираючи в сумні, заплакані очі. — Тьотя сказала, що після того, як ти кудись сходила, ти ось так просиділа майже увесь день, не їла, не пила, а тільки плакала. Що трапилось, люба? Де ти була?

Ганнуся поглянула на його стурбоване, занепокоєне лице й зітхнула.

— Я була в Тані.

Дмитро нахмурився.

— І що?

— Вона звинувачує в усьому нас з тобою, — ледь чутно відповіла Ганнуся.

— Аню, люба, заспокойся, — теж тихо прошепотів Дмитро, — вона просто в шоку — втрата батька виявилась для неї такою несподіванкою. Але пройде час, і вона отямиться. Дай їй тільки часу трішки.

Ганнуся поглянула на нього з сумнівом.

— Ти гадаєш?

— Я не гадаю, а впевнений. — Дмитро підвівся на ноги. — А тепер ходімо, повечеряємо разом, тьотя Аня наготувала нам сьогодні вареників із сиром, моїх улюблених.

Ганнуся несміливо посміхнулась у відповідь на посмішку чоловіка та дозволила йому витягнути себе з крісла. Можливо, Дмитро і правий, а Тані просто потрібен час, аби оговтатись від цього страшного удару.

3

Спливав поволі минаючи час. Літо за вікном швидко та якось непомітно змінилось осінніми вітрами, відраховуючи короткі дні Ганнусиного подружнього щастя, наповненого коханням. Кохання її до Дмитра ставало з кожним днем міцнішим, вона вже кохала його так сильно, що здавалось ще трішки — і її серце просто не витримає. А отримуючи у відповідь не менш сильне почуття від цього ще нещодавно геть чужого чоловіка, вона боялась, мов та стара забобонна баба на селі, що ще трішки і все це просто зникне. Зникне сите, спокійне життя, наповнене коханням Дмитра, зникнуть тихі, затишні вечори, коли він повертався додому, вони вечеряли, а потім тьотя Аня йшла відпочивати, а вони залишались удвох, іноді прогулюючись перед сном та розмовляючи про все на світі. Саме під час таких неквапливих прогулянок Дмитро й розповів Ганнусі про те, що накипіло в нього на серці.

— Розумієш, люба, — шепотів він, і голос його лунав дещо напружено серед темряви прохолодного осіннього вечора, — я не розумію й сам, як це трапилось, я ж пропрацював в органах не один рік і раніше якось не замислювався над тим, що роблю щось неправильно. А зараз я немов новими очима поглянув на те, чим займаюсь майже все своє життя й… — Дмитро замовк, уважно вдивляючись у темряву навкруги, а потім важко зітхнув, промовив: — Соромно зізнатися, але я відчув майже огиду до своєї роботи.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Ти не маєш соромитись цієї огиди, — тихо відказала вона, про себе радіючи тому, що серце її чоловіка не до кінця зачерствіло в стінах його контори.

Дмитро знову зітхнув.

— Все не так просто, Аню, — скривившись, сказав він, — я з самого дитинства вбирав у себе високі ідеї комунізму від батьків, а потім уже від дядька Макара. Це жило в мені так само, як живе потреба їсти, пити, спати, я зрісся з цими переконаннями, для мене вороги народу — не люди, вони ті, кого я маю нищити. Я до цього звик, і на моїх руках стільки крові, що й за життя не відмити, але все це ніколи мене не турбувало. Я знищував не людей, розумієш, Аню, я знищував ворогів, тих, хто не є людьми, але зараз… зараз я, дурень, раптом прозрів і майже вперше побачив у засуджених мною голодних, схудлих, забитих створіннях саме людей. Справжніх, живих людей, а не тих безликих істот, що нескінченим потоком проходили через мене всі ці роки.

— І що ж тепер?

— Я й сам не знаю.

Після цієї розмови Дмитро почав повертатись додому похмурим та замисленим, з очима, у яких з’являлось щось нове, турботливо-болісне. У такі хвилини Ганнуся просто сідала з ним поряд, брала в свої долоні його руки, тулилась до нього й так сиділа майже увесь вечір, зігріваючи його теплом свого кохання та мовчазною підтримкою.

— Ти моє спасіння, — шепотів він потім посеред темряви ночі й засинав, поклавши на своє плече її чорноволосу голівку. А Ганнуся ще довго не могла заснути, хвилюючись за нього, дивуючись стрімкій зміні свого життя та тихо всміхаючись, згадуючи, як незвично спочатку було їй ділити постіль з майже чужою людиною, та ще чоловіком, як здригалась вона, коли, розплющивши вранці очі, бачила поруч із собою гаряче та могутнє чоловіче тіло. Але день проходив за днем, ніч змінювала ніч, і вона поступово звикала до свого нового становища, до чоловіка, вже не червоніючи від його близькості.

Поступово минув вересень, а на початку жовтня Ганнуся відчула себе недужою. Вона зробилась примхливою, плаксивою, і тепер вже не вона Дмитра втішала, а він не знав, що з нею вдіяти. А згодом стала відома причина тієї примхливості.

Ганнуся була вагітною.

Сказати, що Дмитро був щасливим, означало б взагалі нічого не сказати. Він був не просто щасливим, а шалено, неймовірно щасливим. А Ганнуся довго не могла звикнути до думки про те, що в ній зародилось нове життя, частинка їх з Дмитром, дитя їхнього кохання.

Життя поволі котилося далі. З дядьком Данилом вона спілкувалась досить часто, а от тітку Глашку майже не зустрічала. Та все нездужала, туга за Дариною забирала в неї останні сили. Протримавшись майже два місяці, вона таки відступилась від власного слова й запросила через дядька Данила Дарину з Прокопенком на гостину. Материнське почуття та туга перебороли гордість і неприязнь, що вона мала до того гуцула, і вже за день Дарина повернулась до рідної домівки, та не сама, а разом з коханим. А для Ганнусі з тим переїздом почалось справжнє пекло. Почалося все невдовзі після того, як вона дізналась, що важка. Прогулюючись якось біля двору, вона вже поверталась додому, але у дверях під’їзду несподівано наштовхнулась на Прокопенка. Ганнуся похитнулась, майже відразу відчувши його хваткі та гарячі пальці на своєму ліктеві. Підняла очі, натрапивши на посмішку.

— Доброго ранку, моя чарівна родичко!

Ганнуся нахмурилась та досить рішуче висмикнула руку.

— Я вам не родичка, — холодно відгукнулась вона й спробувала пройти до під’їзду, але нахабні чоловічі пальці знов вхопили її за руку, цього разу міцніше, наче обценьками. Ганнуся спробувала вирватись, але він не відпустив, а навпаки, притягнув ще ближче. Ганнуся кинула на нього обурений погляд та процідила скрізь зуби. — Що ви собі дозволяєте?

Прокопенко ошкірився недоброю усмішкою.

— А що я вже такого зробив? Ти чого носа від мене вернеш? Що, бракує мені майорських погонів? Та ти не вередуй, я ще тільки починаю свою службу, сьогодні — сержант, а завтра вже, може, й до майора дослужусь. Хто знає. Вдача, вона річ строката. Сьогодні ти майор, все маєш — і квартиру простору, і гарну роботу, дружину юну та файну, але ж, хто його знає, як все буде завтра. Сам людей на каторгу відправляєш, а там, дивись, уже й тебе етапом поженуть.

Сказавши останнє слово, Прокопенко знову посміхнувся, і щось таке було в тій посмішці, що в Ганнусі тривожно зойкнуло серце. Щось зловісне блимнуло у його темних очах.

— Що ви таке кажете? — видихнула вона, вже не відчуваючи ані його твердих пальців, ані того, що коїлось навколо. Неспокій та тривога за Дмитра затулили собою все інше.

— Налякалась? — реготнув Прокопенко, й, відпустивши її руку, раптом вхопив за стан, і притягнув до себе, недозволено близько до свого худорлявого, палаючого жаром, тіла, й гаряче зашепотів. — Правильно, люба, мене боятись варто. Бо захочу — і твій чоловічок дорогенький у кращому випадку до Сибіру почвалає, у гіршому ж… — він красномовно змовкнув, пильно вдивляючись у блакитні очі Ганнусі, в глибинах котрих густою завісою застигав страх. — Як би тобі вдовою не полишитись, моя юна панно?

Ганнуся застигла в його руках.

— Ви божевільний! — помертвілими, неслухняними губами прошепотіла вона, ясним днем читаючи в його очах, що це не так. Ні, він не блазнює, він справді може згубити Дмитра.

— Ні, Ганю, я не божевільний, — досить спокійно заперечив він, а руки його зробились мов залізними. Ганнуся поморщилась, але всі спроби висмикнутись з його рук закінчились тим, що він притягнув її до себе ще ближче. — Я просто дуже уважна людина та відповідальний працівник, а твій чоловічок останнім часом надто загрався в милосердя, сподіваючись, певне, на підтримку Звольського. Але одне слово в Полтаву чи Київ… Ти розумієш, чим це може обернутись?

Ганнуся розуміла, надто добре розуміла, тому й мовчала, невидющим поглядом впершись у вдоволене, насмішкувате обличчя Миколи. А він, продовжуючи огидно всміхатися, далі вів свою гидку мову, насолоджуючись її страхом.

— І тільки від тебе, Ганю, залежить, чи залишиться Солодов на волі, а чи зогниє в табірному бараку.

— Я… я не розумію.

— Справді? — повільно запитав Прокопенко, й погляд його, сковзнувши по її обличчі, зупинився на пишних вустах з такою відвертою пристрастю, що вона відразу ж все зрозуміла. Зрозуміла й відсахнулась усім тілом, ладна бігти якомога далі від цієї жахливої людини, але його руки тримали надто сильно.

— Ні! Ніколи!

Прокопенко недовірливо підвів брови.

— Ні?

— Ні!

— Тоді я повідомлю вище керівництво про порушення, які допускає майор Солодов, з незрозумілої причини намагаючись виправдати ворогів народу. І, будь певна, його тепле місце довго вільним не полишиться.

Ганнусю обпекло зсередини холодом страху. Дмитро нічого не розповідав їй про свою роботу, але тепер вона знала, що зовсім поряд з ним зачаївся невидимий ворог і стежив за його діями. Невже ця людина таки зруйнує її щастя, розіб’є його, мов слабкий кришталь. Недарма вона серцем відчувала, що щастя це недовговічне.

— Навіщо я вам потрібна? — запитала вона, голос її пролунав принизливо жалібно, але вона не звернула на те уваги. — Невже Дарина заслуговує на таке ставлення? Адже ви живете з нею, то й кохаєте?

— Дарина? — тонкі, нервові вуста Миколи зневажливо покривились. — Так, вона гарненька, але все ж вона не ти.

— Та далась я вам…

— Далась, — тихо заперечив Прокопенко, і жар його очей зробився просто нестерпним. — Чи знаєш ти сама, якою владою наділила тебе природа? Якою чарівністю та звабою дихає кожна клітина твого тіла? Так, Дарина гарненька, але її холодна краса ніщо, вона бліда перед тобою. А ти, Ганю, ти моя мара, з того вечора, як я побачив тебе, тільки тобою й хворію, мов очмарений, до нестями бажаю тебе, моє сонечко… — слова Прокопенка падали на серце Ганнусі важким тягарем, перекликаючись з палкими зізнаннями Павла там, у глушині, у Пирогах. І як відрізнялась їхня відверта звірина пристрасть від ніжної лагідності Дмитра. Їх вабить її жіноча краса, молоде достигле тіло, а душа — то так, щось неважливе. Щоправда, Павло хоч трішки ще поважав її гідність, а ось цей хижацький гуцуляка вже ні в що не ставить. Йому потрібно тільки її тіло, про що він сказав відверто. Аби тільки опоганити, забруднити те, на що має право тільки один чоловік.

— Я важка, — прошепотіла Ганнуся, відчуваючи, як запалахують жарким рум’янцем зблідлі щоки. Прокопенко звузив очі, поморщився, мов натикнувся на якусь гидоту.

— А майор часу не втрачав, — витиснув він скрізь зуби злі слова, й на якусь мить у Ганни з’явилась надія, що він відмовиться від неї, але марно. Вогонь пристрасті знову затлів смердючим згарищем в його очах, а тонкі вуста нещадно промовили: — Але це мене не зупинить, люба моя. Мене взагалі ніщо не може зупинити перед жагою володіти тобою…. — Чужі, небажані, слиняво-пекучі вуста зухвало торкнулись ніжної шкіри на шиї Ганнусі, і вона скривилась, напружившись усім тілом. Починалась нудота, а нахабні губи рухались нижче, зовсім не звертаючи уваги на її відчайдушні пручання.

— Благаю вас, відпустіть мене, — прошепотіла вона, відпихаючи його з останніх сил, але руки навколо її стану робились усе важчими, а вуста — чужі, тонкі та огидні — вже шукали близькості її вуст. Як кортіло крикнути на допомогу, той крик уже рвався з неї, дер горлянку, але розум стримував, стримував заради коханого Дмитра.

І мов диво, мов грім серед ясного неба, пролунав далекий звук кимось зачинених дверей, оглушливим відлунням пронизавши зловісну тишу порожнього під’їзду. Прокопенко напружився, потім відсахнувся від неї, і руки, що важкими ланцюгами тримали Ганнусю в полоні, раптом ослабли, випустили її тіло, котре, опинившись на волі, безсило гойднулось та ледь встояло на слабких ногах.

— Договоримо пізніше, а ти поки подумай, чи згодна загубити свого любого, — швидко промовив Микола, кинувши злодійкуватий погляд на східці, якими хтось сходив униз. — Ще побачимось.

І ще раз обпікши її палким, пристрасним поглядом, він швидко зник за дверима під’їзду. Самовпевнений, нахабний гуцуляка за лічені хвилини перетворив її щасливе, спокійне життя, наповнене коханням, на жалюгідну примару, на болісний для серця спогад. Відчуваючи себе заплямованою, затаврованою чужими губами, з гіркою нудотою, що підступала, Ганнуся притулилась до холодної стіни та зажмурилась, стримуючи в собі непролиту воду сліз. Зовсім поряд пролунали тихі, обережні кроки, потім вони стихнули. І Ганнуся, відчувши на собі чужий погляд, примусила себе розплющити очі. Поряд з нею стояла молода, але якась втомлена та напружена жінка. Ганнуся знала, що це Олена Романівна Григоровська, сусідка з другого поверху.

— Вам зле? — тихим голосом запитала вона.

Ганнуся повільно хитнула головою.

— Ні, просто в голові запаморочилось. Не звертайте уваги, — напруженим, не своїм голосом обізвалась вона, бажаючи залишитись на самоті, але сусідка не поспішала йти, роздивляючись її з дратівливою увагою.

— Ви такі бліді…

— Я просто трішки нездужаю, — просто зізналась Ганнуся і, ввічливо попрощавшись, пішла нагору. Опинившись у квартирі, вона спробувала надати своєму обличчю спокійного виразу, і це їй вдалось дуже добре. Вона навіть спромоглась сміятись та розмовляти з тьотею Анею так, мовби нічого не сталось. А всередині неї тим часом лютувала хуртовина. Що, що їй робити? Зізнатись в усьому? Ні, він міг накоїти чогось непоправного згарячу, а що тоді? Лише погодитись на ту гидотну пропозицію?

Нервові, різкі й дещо роздратовані рухи, приречений погляд великих, по-дівочому вродливих синіх очей, у яких тлів ще дитячий страх перед життям, перед тим майбутнім, жахливим та безрадісним, котре на нього чекало. М’яке, жовтувате світло лампи золотавило шовкове, світло-русяве волосся юнака, чиє лице було таким чистим та білошкірим, що Дмитрові здавалось, наче перед ним сидить не дев’ятнадцятирічний юнак, а дитя, яке тільки намагається бути дорослим.

На столі лежала справа цього самого юного створіння, де його було охарактеризовано як злісного релігійного фанатика. Тарас Назарович Кирилюк, безпартійний, 1920 року народження, проживає разом з ю матір’ю за адресою: провулок Грозненський, дім 14/8. Працює водієм на автобазі й одночасно є ватажком релігійної групи, до якої активно залучає наївну та добросовісну радянську молодь.

Дмитро поворушився на своєму кріслі, почуваючи себе так, ніби воно було набито не повстю, а голками, й знову поглянув на Кирилюка. Той затято мовчав, тільки вуста його, занадто пишнуваті для хлопця, повільно ворушились. «Певне, молиться», — здогадався Дмитро, й перед очима його знову виникла худорлява, якась жалюгідна постать отця Федора Юрченка, який теж на допитах, бувало, ось так само беззвучно ворушив блідими, шерехуватими вустами. У ньому не було страху — тільки стурбованість, турбота за дружину та дітей, а ще жалість. Але жалість до кого? Дмитро довго не міг зрозуміти, кого жаліє цей нещасний, майже приречений чоловік з великими та вологими карими очима, поки той на одному з допитів якось не проронив:

— А знаєте, майоре, мені вас шкода.

Дмитро швидко підняв очі, зустрівши той самий жалісливий погляд, який ще світився такою добротою, що на якусь мить йому зробилось зимно — щось небачене та незбагненне торкнулось на мить його єства, пройшовшись морозом по шкірі. Дмитро нахмурився й недовірливо запитав:

— Чому вам мене шкода?

— Хороша ви людина, — м’яко відповів Юрченко, — але заблудла. Не туди вас доля занесла, не для вас оте місце, де головує сам диявол. Ви ще не розумієте, як це поволі вбиває вас, вашу душу, котра, якою б вона не була, залишається за природою своєю християнською.

Дмитро нахмурився ще більше.

— Я би попросив вас змінити тему розмови.

— Добре, — зі смиренням відповів Юрченко, на мить заплющивши свої темні й всерозуміючі очі. — Я тільки буду молитись за вас, за вашу безсмертну душу, аби вона не загинула.

А через день він тихо помер уві сні, полишивши за собою в серці Дмитра якийсь незрозумілий, неясний та тупий біль. Перші дні Дмитро відчував себе так, мов утратив близьку та рідну людину, що, звісно, було справжнім безглуздям. І тепер допити — раніше звична та звичайна справа — поступово стали перетворюватись для нього на справжню муку. Його серце м’якшало, недозволено швидко м’якшало чи то від кохання до Ані, а чи то від якогось невидимого впливу диякона Юрченка. Тепер на допитах перед ним сиділи не безликі, безстатеві вороги народу, ні, вони поволі перетворювались на стражденних, наляканих жінок, яких відривали від дітей, на чоловіків, що мліли душею за родинами, та палких у своїй вірі юнаків на кшталт цього Кирилюка, мати якого була тут учора. Худа, виснажена чи то від хвороби, чи то від складного життя, вона тихо увійшла до його кабінету та зупинилась біля столу. Її скорботне, суворе та сухе зморщене лице, на якому несподіваною красою виділялись великі блакитні, зовсім як у сина, очі. Тихим, здавалось би, байдужим голосом, який насправді так і дзвенів стражданням, вона просила не забирати в неї єдиного сина, поміч та втіху її хворобливої старості, дитину, яку Господь подарував їй після тяжкої втрати трьох синів під час громадянської війни. І Дмитро, вдивляючись у скорботні риси її лиця, вслухаючись у її наповнені болем слова, вже розумів, що зробить усе, аби завадити засудженню Тараса Кирилюка до смерті, до страти. Він розумів, що це небезпечно, дуже небезпечно, що має тепер думати не тільки про власну безпеку, але й про Аню, про їхнє ненароджене дитя. Але, з іншого боку, він тепер розумів і те, що просто не зможе жити спокійно, якщо власними руками відправить це напівдитя до страти. То раніше, забруднюючи руки чужою, можливо, невинною кров’ю, він надто тим не переймався, але зараз… Але зараз змінилось щось у самому його серці й чутним зробився голос того, що, ймовірно, було його власною душею, в існування якої він не вірив.

Матері Кирилюка він не сказав нічого, окрім, здавалось, незначних або, навпаки, надто значущих слів.

— Не переймайтесь ви так. Все буде добре.

Сині, пронизливі очі вп’ялись у його, а за мить, наче щось розгледівши в їх темно-сірих глибинах, вона раптом вся обм’якла, й у неї вперше за весь цей час з’явилися сльози. Що то були за сльози — подяки чи то полегшення, Дмитро не зрозумів. Вона мовчки вийшла, але погляд пораненої в саме серце матері, яка всю свою надію покладала на нього, ще довго стояв перед його очима, вимагаючи від нього виконати невимовлену обіцянку, незважаючи на те, що це загрожує смертельною небезпекою не лише йому, Дмитрові, не тільки оцьому наляканому хлопчині, що застиг зараз перед ним на залізному жорсткому стільчику, а і якоюсь мірою Ані та їхній дитині. І саме заради них він має бути надзвичайно обережним.

Дмитро зітхнув, потім глянув на Кирилюка.

— Ну що, ти так і будеш мовчати?

Тарас кинув на нього важкий погляд, у котрому було стільки зневаги, а потім бовкнув:

— Мені нема чого вам сказати.

Дмитро недовірливо підвів брови.

— Зовсім нічого?

Ще один непривітний, вовкуватий погляд.

— Нічого.

Дмитро помовчав, вивчаючи насуплене та невдоволене лице юнака. Як же допомогти йому, цьому хороброму пташеняті, як врятувати?

— У мене сьогодні вранці була твоя мама, — повільно почав Дмитро, і Тарас одразу ж стрепенувся, пожвавішав. Помовчав хвилю, а тоді спитав:

— Як вона?

О, скільки всього було в цьому короткому питанні. Скільки тривоги, скільки турботи та любові.

— Добре, — відкашлявшись, відповів Дмитро, — просила дуже за тебе, і я… — Дмитро помовчав, кинув насторожений погляд на двері, прислуховуючись до чужих кроків та голосів, які то лунали гучніше, то затихали, потім глибоко зітхнув і швидко, поки не виникло зваби роздумати, випалив: — Я пообіцяв їй, що врятую тебе від страти.

— Ні, дякую, — дерев’яним голосом відгукнувся Тарас після довгого мовчання. — Не потрібна мені ваша допомога, я вже краще помру.

Дмитро звузив темно-сірі очі.

— Не довіряєш?

Кирилюк знизав худими плечима.

— Не знаю.

— А ти подумай…

— Нема мені чого думати, — урвав Дмитра Тарас, вогонь в його очах раптом зробився нестерпно яскравим. — Я за Господа помру, як святі мученики в давнину, але ніколи, чуєте, ніколи Його не зречуся, хоч на шматочки мене рвіть, що хочете робіть…

— Дурень ти, — незлобиво вилаяв його Дмитро, з жалем поглянувши на молоде, запальне лице. — Я не відречення тобі пропоную, а допомогу, життя…

Тарас вперто насупив брови.

— А мені для Господа життя не шкода.

— А про матір свою ти подумав?

У синіх очах промайнув гострий біль, і Дмитро зрозумів, що заради матері цей юний мученик відмовиться від небесних вінців, та полегшено зітхнув.

— Подумай, — ще раз вимовив Дмитро, і в кабінеті надовго стало тихо, мов на цвинтарі вночі. Тарас мовчки хмурився, час від часу кидаючи на Дмитра недовірливі погляди. Так повільно протікали хвилина за хвилиною, Дмитро терпляче чекав, розмірковуючи, що має зробити, аби витягнути з могили оце юне, не старше від Ганнусі створіння.

Нарешті Кирилюк важко зітхнув.

— Я згоден, заради мами згоден, — невдоволено промовив він, нервово стискаючи пальці. Потім він кинув на Дмитра гострий погляд. — Але чому ж я маю вам вірити? Може, ви пастку мені готуєте?

Дмитро не зміг втриматись від усмішки.

— А тобі є що втрачати?

Тарас поморщився.

— Ваша правда, немає.

За вікном стрімко темніло, осінній день поволі добігав свого кінця. Скоро мав приїхати з роботи Дмитро, і Ганнуся, виймаючи з духової шафи пухкі та рум’яні пиріжки, з тривогою подивлялась у швидко темніючий проріз вікна. Як чекала вона завжди цих вечорів, коли він повертається додому, як рахувала кожну хвилину до тієї миті, коли відчиняться двері, й з’явиться його ставна, висока постать, і пролунає глибокий, оксамитовий голос. Але то було тоді, вчора, позавчора, усі інші, минулі дні, але не сьогодні, не сьогодні, в цей чорний, моторошний день. Сьогодні вона чекала його з острахом та напругою. Як зможе вона ясно та відверто поглянути в його очі, знаючи, що глибокою прірвою між ними поростає брудна та огидна постать Миколи Прокопенка та його жахлива мова. Як зможе вона безтурботно посміхатися йому, цілувати та приймати його обійми, знаючи, що від її згоди на зраду залежить його життя? Що ще тільки кілька годин тому її юне тіло, що належало тільки йому одному, нахабно облапував чужак, похітливий та огидний. Вона мала прийняти рішення, але ніяк не могла на щось зважитись. Сказати про це Дмитрові? Ні, цього вона зробити не могла, боялась, що той зробить ще гірше. І погодитись на пропозицію Прокопенка — також. Та, з іншого боку, якщо вона не погодиться, то це буде означати смертний вирок для Дмитра.

Що, що ж їй робити?

Ганнуся виймала з дека пиріжки, коли почула, як відчиняються двері й у коридорі пролунали м’які кроки Дмитра. Ганнуся вся напружилась, знаючи, що ще мить — і він зайде до кухні. Двері ледь чутно заскрипіли, й почувся глибокий, коханий голос.

— Невже мої улюблені пиріжки з маком?

Ганнуся, ледь не заридавши, хитнула головою, не обертаючись до нього лицем, і здригнулась усім тілом, коли позаду її охопили за ще тонкий стан сильні чоловічі руки, а чутливої шкіри шиї торкнулись теплі вуста.

— Я надзвичайно скучив, — прошепотів Дмитро, цілуючи її неймовірно ніжно. Ганнуся чесно намагалась потонути в цій ніжності, але згадка про руки Прокопенка, руки, що теж тримали за стан, слиняві губи примушувала напружуватись все сильніше, дерев’яніти в таких жаданих обіймах Дмитра, чого той просто не міг не помітити. — Аню, гей, люба, що з тобою?

Ганнуся відкашлялась.

— А що зі мною? — різкішим, ніж бажалось, голосом запитала вона, відчуваючи, як гучно пролунала в ньому нота роздратування. Відчула й налякалась, що він зараз образиться на таке неласкаве відношення, але Дмитро тільки всміхнувся, поцілував її у вушко й запитав:

— Чергова примха майбутньої матусі?

Ганнуся тільки знизала плечима.

— Напевне.

— Моя чарівна, примхлива дружина, — пробурмотів Дмитро й у наступну мить, обернувши до себе лицем, накрив її вуста палким, пристрасним та водночас ніжним поцілунком. Ганнуся, застигнувши, завмерла в його руках, не відповідаючи спочатку на цю пристрасну ласку, але поступово її тіло розслабилось, відтанула та крижана кірка, що скувала після бридкого словоблуду Прокопенка. Наче відпустило її оте напруження, зробилось набагато легше. Минув вечір, минула й ніч, Дмитро пішов на роботу, занепокоєний станом Звольського, з яким трапився нещодавно серцевий напад. І думки, важкі та неприємні, знову заволоділи нею, ще з більшою силою.

А в другій половині дня вона вже прийняла рішення.

Вона погодиться на бридку пропозицію Прокопенка!

Прийнявши рішення, Ганнуся дещо заспокоїлась, точніше, не заспокоїлась, а зачерствіла внутрішньо, зробилась майже байдужою до всього, навіть до Дмитра. Вона тепер із зачаєною ненавистю дивилась у дзеркало на своє тіло та вродливе лице, зізнаючись собі, що саме через них, через ці ознаки звичної жіночої привабливості та гордості, над її коханою людиною нависла чорна хмара смертельної небезпеки.

Так минуло два жахливих дні.

Прокопенко підстеріг її на третій день біля парку. Вона йшла до річки, бо Ганна Гаврилівна вигнала її прогулятись, заковтнути свіжого повітрячка для дитинки, коли майже наскочила на струнку та пряму постать свого ворога. Побачивши її, він задоволено посміхнувся та мало не промуркотів:

— Я знав, що побачу тебе тут. — Темні, поблискуючі від прихованої пристрасті очі пропекли лице Ганнусі пронизливим поглядом. — Ну що, надумала?

Ганнуся помовчала, потім знехотя кинула:

— Надумала.

Микола ошкірився впевненою усмішкою.

— Ну й що, згодна?

Ганнуся мовчала, втупившись у рівні стовбури струнких сосен за спиною Прокопенка, аби тільки на нього не дивитись й не думати про те, що мало між ними відбутись. Ні, краще взагалі ні про що не думати, перетворившись на бездушну, нечутливу істоту. Її очі були пустими, коли вона нарешті поглянула на Прокопенка.

— Згодна, — витиснула вона з себе, мов повільно, неквапливо плюнула йому прямісінько в оцю огидну пику, побачила, як заблищали його очі.

— Розумна дівчинка, — гигикнув він, мало не вщипнувши Ганнусю за бліду щічку, але та відхилилась, кинувши на нього злий та невдоволений погляд. — Та не наїжуйся ти так, все у нас буде добре. Ну то пішли?

Ганнуся здригнулась.

— Куди?

— До моєї старої кімнати, там нам ніхто не завадить…

— Зараз?

— А чого ж тягнути кота за хвоста? — знову ошкірився Прокопенко посмішкою. Ганя нічого більше не сказала, тільки хитнула головою й уже за хвилину, мов за чужою, спостерігала за собою, тією молодою жінкою, що повільною ходою крокувала за невисоким чоловіком у формі. Наче не вона піднімалась за ним брудними, заваленими сміттям східцями в старому, неохайно пофарбованому темно-синьому під’їзді. Не вона дерев’яними, ослаблими ногами ступала в невеличку, бідно мебльовану кімнату з нерівними коричневими занавісками, прогнутим ліжком та поламаними стільцями. Не вона холодними пальцями, геть забувши, що не можна, брала з його рук склянку зі смердючою горілкою та підносила до блідих, безкровних вуст, стиснутих у злу, тонку лінію, аби тільки якось забутись.

— Вип’ємо за нас, Ганю!

Вона відчайдушно хильнула бридкої рідини та надривно закашлялась, коли горло обпекло пекуче сморідне пійло.

— Дурненька, хто ж так поспіхом горілку п’є, — ласкаво покартав її Прокопенко, і його розпашіле, вдоволене лице раптом опинилось зовсім поряд, і не встигла Ганнуся отямитись, як міцні руки по-хазяйськи охопили її стан та притягнули до дужого чоловічого тіла, а вуста, що тхнули дешевою горілкою, стрімко заволоділи її вустами. І вже не збоку побачила вона себе притиснутою до чужого тіла, а ось тут, біля дверей, нахабно зацілованою коханцем Дарини. То була вона, Ганна. І зрозуміла в ту ж хвилину, що не зможе, ніяк не зможе віддати свого тіла, яке належало одному Дмитрові й більше нікому, не зможе віддати його цьому нахабі. Впершись руками в його тверду, здавалось би, залізну грудину, Ганнуся замотала головою. Але Прокопенко тільки посилив обійми, а тоді Ганнуся, рухома одним тільки бажанням позбутись цих бридких вуст, що вп’ялись у її вуста нахабним, болючим поцілунком, з усієї сили вкусила його, відчувши солонуватий присмак його крові.

— Ти що, сказилась? — заволав Прокопенко, відпускаючи її та хапаючись за немилосердно прокушену губу. На його пальці яскравим полум’ям зачервоніла червона краплинка, а очі недобре сяйнули. — Чого надумала кусатись?

Ганнуся зробила крок назад.

— Я передумала, — важко дихаючи, вимовила вона, з острахом спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя Прокопенка.

— Що ти сказала? — тихо й, здалось, спокійно запитав він, але Ганнуся бачила, що за тим спокоєм криється бурхлива хвиля несамовитості.

— Я передумала.

Темні очі Прокопенка зіщулились.

— Передумала вона, — передражнив він її. — А про чоловічка свого ти подумала, що його чекає, а? — він красномовно замовк, не знаючи, що вона вже три довгих дні тільки про це й думає. Але ось зараз, розуміючи, що треба рятувати Дмитра, вона все ж не могла змусити себе зрадити йому, віддатись цьому злодієві. Ні, не зможе вона цього зробити. Хто знає, а раптом Дмитрові вдасться врятуватись, він же у неї такий розумний.

— Чого мовчиш? — невдоволено запитав Микола.

— А я вже все сказала.

Його очі спалахнули недобрим сяйвом.

— Все кажеш, сказала? Ну то послухай, що тобі скажу я. Не хочеш приймати моєї ласки, то й не треба, сам візьму, нікуди ти тепер від мене не подінешся, тут я господар. А майорика твого все одно пов’яжуть і без твоєї згоди. Невже ти гадала, що, отримавши в свої руки такі докази проти нього, я відмовлюсь від них заради розваги з тобою? Помиляєшся, люба. Ти, безперечно, жінка надзвичайно вродлива та бажана, але те, що світить мені зі зникненням Солодова, є набагато важливішим.

Ганнуся, відчуваючи себе так, мов у серце їй увійшов довгий та гострий ніж, спершу застигла біля столу, а потім, застогнавши вголос, кинулась до дверей. Та Прокопенко був насторожі. Його залізні руки знову охопили її з такою силою, що в Ганнусі потемніло в очах й блискавицею сяйнув страх за дитину.

— Кудись зібралась, люба? — пролунав над вухом його зловтішний голос, а шиї торкнулись гарячі вуста. — Не поспішай, моя солодка. Свого чоловіка ти все одно не врятуєш, за ним уже давно стежать, хоч доказів у мене й так вистачає, та все одно. Так що, не поспішай, тим більш, що я не скоро тепер тебе відпущу.

Ганнуся кинула на нього зацькований погляд.

— Ні, відпустіть, відпустіть мене! Ви мені огидні!

— Огидний? — коротко витиснув скрізь зуби Прокопенко, і його руки вп’ялися в тіло Ганнусі кліщами. — Ну що ж, зараз я покажу тобі, яким я можу бути!

Він помовчав, а потім гаркнув:

— Роздягайся!

Ганнуся вперто закинула голову.

— Ні!

— А я сказав — роздягайся!

— Ні!

Прокопенко сплюнув собі під ноги.

— Майорова підстилка, — вилаявся він, а потім зробив до неї короткий, стрімкий крок. Ганнуся, завмерши, дивилась на нього важким, ненависним поглядом. А він підійшов настільки близько, що вона відчула на своєму обличчі його гарячкуватий подих, жар його тіла. — Не хочеш, то й не треба, я сам тебе роздягну, зроблю нарешті те, про що так мріяв.

Рука Ганнусі, наче оживши своїм власним, окремим від неї життям, заковзала поверхнею столу, мов щось шукаючи, а що — Ганнуся й сама не знала. Рука Прокопенка, з несподіваною ніжністю погладивши струнку колону її шиї, взялась за комірець сукні. Ганнуся напружилась, не відштовхуючи його, а пальці її, тремтячи, вже охопили масну, ковзку ручку сковорідки, на яку натрапили посеред тарілок та склянок. Не роздумуючи більше, вона міцно стиснула забруднену ручку, й раптом, не дозволяючи собі передумати чи отямитись, підняла руку, і щосили опустила важкий чавун на голову Прокопенка, вкладаючи в удар всю ненависть, яку мала до цієї людини. І побачила, як зовсім поряд його очі розширились від болю. Потім він, обм’якнувши, навалився на неї усім тілом, придавивши до столу.

Ганнуся розтисла пальці, і сковорідка з важким дзенькотом упала на підлогу. Миколу вона відіпхнула, і той сповз слідом за сковорідкою.

— Чи не вбила? — прошепотіла Ганнуся, запитуючи не то тишу навколо себе, не то саму себе, якось байдуже, як це каже доведена до відчаю людина. А потім переступила через нього і кинулась до дверей, гнана страхом за коханого, гнана відчайдушною та запальною думкою — встигнути. Встигнути врятувати, встигнути попередити. Головне — встигнути.

4

Вона не встигла.

Коли Ганнуся, захекана й бліда від швидкого бігу та страху, вбігла до контори НКВС, відіпхнувши від себе охоронця, і кинулась до восьмого кабінету, туди, де сидів Дмитро, на неї чекала страшна картина.

— Дмитре!

Її крик розірвав собою тишу, зловісну й непривітну тишу, що панувала в його кабінеті. І очі, наповнені жахом, увібрали в себе спокійне, хоча й трохи бліде, обличчя Дмитра та блискучі браслети на його руках. Саме вони та ще гурт незнайомих, похмурих людей змусили її закричати, закричати так болісно й страшно, що присутні в кабінеті здригнулись і стрімко обернулись, а в протилежному боці коридору почувся важкий тупіт чобіт. Але Ганнуся не бачила й не чула всього цього — вся увага її була прикута до коханого. Арештований! До кінця життя не забути їй тих темно-сірих очей, що дивились на неї посеред наповненого чужинцями кабінету, немов прощаючись навіки, віддаючи всю силу свого кохання, що яскравим полум’ям горіло зараз у тих очах. Він мовчав, але вона бачила в його рідних очах страх за неї та дитину.

— Що таке? — низьким, доволі гарним голосом запитав високий, тонкий, як жердина, немолодий чоловік, грізно глянувши на ледь живу Ганнусю. — Хто ця жінка?

Молодик з рудим волоссям швидко зиркнув на Дмитра, потім на худого незнайомця і відповів:

— Дружина майора, товаришу полковнику.

Водянисто-сірі очі полковника звузились.

— Колишнього майора, ви хотіли сказати? — зі свистом витиснув він із себе і раптом, одним рухом простягнувши руки до Дмитра, з невимовною зловтіхою зірвав з його плечей погони із зірочками. Потім кивнув на Ганнусю. — А цю істеричну панночку заберіть звідси.

Дмитро кинув на Ганнусю швидкий погляд.

— Аню, йди додому!

Але вона його наче й не чула.

— Ні, не чіпайте мене! — закричала вона, коли її схопили за руки чужі, мов залізні пальці. Вона вп’ялась наполегливим поглядом у неприємне, із загостреними рисами лице незнайомого полковника й швидко заговорила: — Товаришу полковнику, мій чоловік ні в чому не винен, благаю, повірте мені! Це все наклеп Миколи Прокопенка, його ненависть…

Полковник скривив своє загострене лице.

— Досить, пані Солодова, — велів він, і щось знайоме, гуцульське промайнуло в його словах, змусивши Ганнусю здригнутись усім тілом. — У нас достатньо доказів проти вашого чоловіка, аби засудити його до страти, можете бути певні!

Ганнуся відсахнулась.

— Ні, — прошепотіла вона, зазирнувши в холодні, бездушні очі, у яких був написаний вирок. Смертний вирок для Дмитра. Потім глянула на дороге, кохане обличчя, що було таким близьким і водночас недосяжним, таким коханим, і закричала так, що задзвеніло скло на вікнах. — Ні! Ні! Ні!

Залізні пальці вп’ялись у руку з такою силою, що зробилось боляче, але Ганнуся ледь помітила той біль. Вона почала осідати в чужих міцних руках, відчуваючи, як темрява, наповзаючи з усіх кутків, засмоктує її, тягне до неї свої холодні, кістляві руки, стираючи стурбоване лице Дмитра. А там, у тій темряві, вже чекало на неї гаряче, задушливе шепотіння Прокопенка, що тягнув до неї свої пазурі.

— Ганю, солодка моя, — лунало поряд. — Йди, йди сюди, моя панночко!

Ганнуся захитала головою.

— Ні! Ні!

Прокопенко відразу ж зник. А з ним зникло все, залишилась хіба ця темрява, що огортала її м’якою та пухнастою ковдрою.

Отямилась вона несподівано на власному ліжку, й відразу ж перед очима промайнуло те, що сталось у кабінеті Дмитра. Проковтнувши важкий клубок, що став у горлі, вона озирнулась. На порозі, геть нещасна та худенька, вкутана у велику пухнасту хустинку, стояла тьотя Аня. Згорблена, вона скидалась на сіренького горобця.

Ганнуся підвелась на ліктях.

— Тьотю Аню… Діма…

Ганна Гаврилівна схлипнула гірко та ображено, мов мале дитя, й прошепотіла:

— Його забрали, Аню. Та ти й сама знаєш, тебе Петро привіз із контори, геть непритомну і таку бліду, що я не знала, за ким плакати більше — за Дмитриком чи за тобою.

— Дмитрик, — повторила Ганнуся рідне ім’я і хотіла знову закричати, але сил вистачило тільки на слабке закликання: — Дмитрику! Дмитрику!

Ганна Гаврилівна присіла поряд.

— Ганнусенько, що ж нам тепер робити? — з гірким зітханням запитала вона, й Ганнуся побачила, як по її блідих, зів’ялих щоках течуть сльози. А її власні, ті сльози, що вона мала б пролити за чоловіком, застигли всередині неї, вмерзлись в очниці, вперто не бажаючи проливатись.

Сум та горе оселились з того дня у великій, багатій квартирі Солодових. Ганнуся нездужала, лежала майже нерухомо, сухими, запаленими очима втупившись у стелю над собою. Сліз не було, вони просто не текли з її очей, як з пересохлої криниці, але гіркотою підступались до самого горла. Через Петра вони з Ганною Гаврилівною знали, що Дмитра відвезли до Полтави, а вже там… Що саме чекає на нього там, Петро не доказав, але Ганнуся й сама знала, що на нього там чекає.

За два дні приїхала мама, її сердешна, любляча матуся, що кинулась до неї птахою, загрубілими та мозолистими руками підняла її, безвольну та нерухому, притисла до себе так, що аж боляче зробилось. Ганнуся тільки зітхнула, знову відчуваючи себе маленькою дівчинкою.

— Мамо, — зойкнула вона стиха, вдихаючи знайомий запах мами та свіжого молока, — матінко, рідненька!

Ярослава погладила її по спині.

— Ганнусю, донечко, що ж вони з тобою зробили? Ти ж на себе зробилась несхожою, квіточко моя!

Ганнуся поглянула на маму пустими очима.

— Зав’яла твоя квіточка. До часу зав’яла.

— Ганю, та що ж з тобою робиться…

— Нічого, — тихо відповіла Ганнуся, блідою рукою погладжуючи обвітрені та трішки засмаглі материнські щоки, — нічого зі мною вже не робиться… жити просто не хочеться… без нього жити… без Дмитра.

Ярослава перехрестилась, а потім запитала:

— Доню, звідки думки такі? А дитя?

Дитя! Саме воно, ще не народжене, але вже живе під її серцем, воно, часточка Дмитра, єдине, що полишив він їй опісля себе, саме це дитя змушувало її жити. Жити, аби дати життя йому, цьому дитяті, яке, можливо, колись погляне на неї темно-сірими очима Дмитра або ж обізветься його оксамитовим голосом. І вона хотіла жити тільки заради нього, цього дитя, що було дарунком Дмитрового кохання, дарунком його ніжності.

— Дитя, — повторила вона з ніжністю, й лиця її сумного торкнулась лагідна усмішка. — Аби ж ти тільки знала, мамо, наскільки дорогим для мене є це дитятко, заради нього я мушу жити, як би важко мені не було.

Ярослава заплакала.

— Квіточка моя, донечка.

Нещастя ніколи не приходить само, воно, мов сестру, завжди приводить за собою ще якусь біду. До оселі Ганнусі воно привело одразу двох своїх родичок. Спочатку, перехвилювавшись за Дмитра, злягла, а потім тихенько, уві сні, померла Ганна Гаврилівна. З її смертю Ганнуся відчула себе так, наче втратила не просто тітку чоловіка, а рідну, дорогу людину.

А після смерті Ганни Гаврилівни прийшло нове нещастя. Звір, який мовчав до часу, звір, якого Ганнуся ледве не вбила того клятого дня, знов простягнув до неї свої брудні пазурі. І цього разу вони простягнулись до неї, аби завдати останнього вдару. Аби знищити її.

На другий день після похорону Ганни Гаврилівни, коли Ганнуся, мов загнана левиця, закрита в клітці, ходила по великій кімнаті, не находячи собі місця від відчаю та хвилювання, пролунав дверний дзвінок. У коридорі почулись голоси, й за хвилину до кімнати увійшов дядько Данило, а за ним мама, витираючи руки фартухом, з тривогою вдивляючись у його високу постать.

— Ганю, — почав дядько стурбованим голосом, — ти маєш зараз же почати збирати необхідні речі…

Ганнуся зупинилась.

— Чому? — запитала тихо, але байдуже.

Дядько Данило наморщив лоба.

— Микола, — вимовив він, і Ганнуся відчула, як застигає в жилах кров. — Він отямився, а до цього пролежав декілька днів непритомним, його знайшла колишня сусідка там, де він раніше жив. На нього хтось напав, ударив по голові, і ось сьогодні він отямився й звинувачує в нападі тебе, Ганю.

Ярослава закрила рота рукою.

— Доню…

— Це правда, — спокійним, байдужим голосом обізвалась Ганнуся. — Прокопенка вдарила я.

Дядько Данило нахмурився ще більше, а мама зблідла, простягнула до Ганнусі тремтячі руки.

— Доню, як же ти так…

— Так, мамо, сковорідкою. І не жалкую жодної хвилини, краще б убила звіра, та живучим виявився. Це він, він доніс на Дмитра, це він зруйнував моє життя, пес поганий, змій підколодний.

Дядько Данило помовчав, потім промовив:

— Ну, як би там не було, зараз тебе можуть заарештувати, враховуючи те, що ти є дружиною зрадника…

Ярослава застогнала, а Ганнуся відповіла спокійно, з байдужістю, яка так лякала матір.

— Нехай заарештовують.

— Доню! — простогнала Ярослава.

— Ганю, — протягнув дядько Данило, поглядаючи на Ярославу, яка тихо плакала, закривши лице руками, — послухай мене, Ганю, я розумію, що тобі зараз дуже важко, але ж подумай про дитя в тебе під серцем, зрештою, подумай про маму, як вона зможе пережити твій арешт?

Ганнуся втомлено зітхнула.

— Ну й чого ви від мене хочете?

— Я хочу тобі допомогти.

— Як?

— Допомогти втекти до Харкова, там у вас з мамою є родичі. Я все влаштую, а допоможе нам Петро, він вивезе тебе ввечері з міста.

Ганнуся з сумнівом похитала головою, не вірячи в успіх цього задуму, однак погодилась.

Залишок дня в них із мамою пройшов у зборах. А за годину до того, як мав приїхати Петро, у двері наполегливо, протяжно задзвонили. Ярослава вся раптом зблідла, затремтіла, кинувши на Ганнусю тривожний погляд.

— Відчини, мамо!

Ярослава захитала головою.

— Ні, доню. Що ти? А якщо то ті люди, прийшли тебе арештовувати? Данило так не дзвонить.

Ганнуся важко зітхнула.

— Мамо, — простягнула вона, — невже ти думаєш, що цих людей зупинять зачинені двері? Та вони їх просто виб’ють.

Ярослава перехрестилась, захлипала, але відчиняти-таки пішла. У коридорі зачувся її голос, а ще чоловічі різкі голоси. Ганнуся застигла в кріслі, готова зустріти тих, від кого тепер буде залежати її доля. І вони увійшли, увірвались гомінкою юрбою, а серед них той, кого вона тепер ненавиділа більш за все. Полковник Збограч, ще один гуцул, ще один звір в людському обличчі. Він господарем увійшов до кімнати, високий та хворобливо худий, з високо задертою головою, а тонкий ніс його нервово посмикувався, ніби зачув щось таке, що дуже йому не сподобалось. Пройшовши кімнатою та охопивши уважним поглядом меблі та посуд у шафах, він зупинився прямо перед Ганнусею. Вона важким поглядом сковзнула по його худорлявій постаті й глянула в очі своєму ворогу.

Його тонкі вуста розтягнула неприємна посмішка.

— Доброго дня, пані Солодова.

Ганнуся на посмішку не відповіла й не привіталась, тільки поглянула зневажливо. Та Збограч майже не звернув на те уваги, все також неприємно посміхаючись, він охопив поглядом Ганнусю, вдягнену в теплу синю сукню з тонкої вовни, знов посмикав носом і поглянув на валізку, що стояла біля столу.

— Зібрались куди, пані Солодова?

Ганнуся відповіла неприязним поглядом.

— А вам що до того?

Збограч насмішкувато зацокав язиком.

— Яка непривітність, пані Солодова, яка непривітність! А я ж усе маю знати, робота вже в мене така. — Його очі недобре звузились. — То куди зібрались?

— Це що, допит?

— Допит.

— Тоді я вам нічого не скажу, — тихо відповіла Ганнуся, відчуваючи, як прокидається все її єство, але прокидається тільки для одного — почуття ненависті до цього чоловіка.

Збограч підвів брови.

— Он воно як? Ну-ну, можете поки помовчати, тільки прошу вас зібратися й пройти з нами.

Ганнуся глянула прямо в його водянисто-сірі очі.

— Я що, заарештована?

— Так, ви заарештовані на підставі звинувачення лейтенанта Прокопенка за завдання йому важких тілесних ушкоджень.

За його високою спиною голосно зойкнула мама, а потім зачувся її тихий та сповнений гіркоти плач. Збограч кинув на неї погляд через плече.

— Хто це така?

— Моя мама, — відповіла Ганнуся, з болем поглянувши на маму, котра, притулившись спиною до стіни, плакала, закривши лице своїм фартухом.

— Мама, мама, — простягнув Збограч, знову поглянувши на Ярославу. — Нервова у вас мама, то, певне, родинне? — запитав він, але Ганнуся промовчала, тоді він рішуче додав: — Ну що, пані Солодова, ходімо, чи вас силою вивести?

Ганнуся підвелася. Невеличка зростом, вона була йому ледь по груди, але гордовито закинувши голову, поглянула зневажливо та неприязно.

— Сама піду, — витиснула скрізь зуби. Страху не відчувала. Взагалі мало що відчувала вона тоді, окрім ненависті та болю за мамою та Дмитром. Пройшла кімнатою, пригорнула до себе маму.

— Не плач, мамочко, не треба!

Ярослава охопила її тремтячими долонями.

— Ганнусю, донечко, — видихнула вона тільки, але скільки болю було в тих словах, скільки муки, що в Ганнусі запекло у грудях. Вона примусила себе відпустити тендітну постать мами, що здригалась у риданнях, і зазирнула в залиті сльозами, але все ж гарні очі, вродливе округле лице.

— Все буде добре, мамо, — прошепотіла вона, понад усе бажаючи заспокоїти маму, хоч відчувала, що сама говорить неправду. Та яке там вже може бути добро, коли сама не знає, що на неї чекає, коли Прокопенко важко дихає в спину.

— Ганнусенько, — майже простогнала Ярослава, і Ганнуся знову хотіла її обійняти, але чужі руки відштовхнули до дверей, й вона зрозуміла, що чемність і люб’язність Збограча на цьому скінчились. Такою вона й залишилась у її пам’яті, люба мама, в старенькій сірій сукні, білому фартушку, з обличчям, залитим рясними сльозами, та горем у великих блакитних очах.

Її вивели на східці, де вже чатувала розлючена, розпатлана Дарина, на щоках у неї палали дві яскраво-червоних цятки.

— Негідниця, — зашипіла вона, як тільки побачила Ганнусю, — мало тобі було Солодова, вирішила й мого Миколу звабити?

Лице Ганнусі закам’яніло.

— Не вабила я його…

— Неправда, — закричала Дарина, аж підскочивши на місці, — він сам мені розповів, а я йому вірю більше, аніж тобі. Тільки за що ж ти його вдарила, га? Ти ж вбити його могла, тварюко! Та за це тебе згноять, закатують… — Вона ще продовжувала кричати, але Ганнуся вже не слухала, просто обернулась до неї спиною та пішла вниз східцями.

У відділку вона пройшла за Збограчем довгим коридором і тільки ледь помітно здригнулась, коли перед нею з моторошним брязкотом відчинились двері камери.

— Прошу, пані Солодова, — неприємно усміхнувся Збограч.

Ганнуся кинула на нього важкий погляд і зайшла до темної, ледь освітленої тьмяним світлом камери. За спиною оглушливо зачинились двері. Тепер вони з Дмитром, з її коханим чоловіком, були в однаковому становищі.

Вони були в’язнями!

Потягнулись довгі, тоскні дні, так схожі один на одний, що Ганнусю вже починало нудити від їхнього моторошного тяжіння. На допити викликали разів зо два, а потім забули.

А через три дні прийшли знову.

— Солодова, на допит!

Ганнуся повільно підвелась, мовчки рушила до дверей. Мовчки пройшла за міцним молодиком довгим, похмурим коридором, застигла перед дверима, на яких була вибита цифра 15. Ганнуся чекала, що допитувати її буде, як і того разу, Збограч, той тонкогубий, надутий, мов індик, гуцул з його дратівливою манерою кликати Ганю панею, й похолола, побачивши того, хто мав допитувати.

У кабінеті за столом сидів Прокопенко.

Ганнуся застигла на місці, не в силах поворухнутись, вдивляючись у дещо бліде, але все таке ж нахабне лице свого кривдника, а той тільки зловісно посміхнувся у відповідь, скрививши вуста.

Молодик підштовхнув Ганнусю у спину.

— Проходьте.

Ганнуся змусила себе зробити декілька кроків, переступаючи поріг кабінету, й здригнулась, коли за спиною оглушливо стукнули, зачинились двері, полишаючи її наодинці з Прокопенком, що дивився на неї тепер із вдоволеним виразом хижака, який упіймав здобич. Він насолоджувався її страхом, куштував його на смак і переможно всміхався. Хвилини тягнулись так повільно, що Ганнусі вже здавалось, що вона годину стоїть ось так перед його відвертим поглядом, хоча знала, що минуло не більше п’яти хвилин.

— Ну, здрастуй, Ганнусю, — нарешті вимовив Прокопенко, продовжуючи усміхатись. — Бачу, що ти не чекала мене побачити.

Ганнуся відповіла похмурим поглядом.

— Не чекала.

Він реготнув і відразу ж скривився.

— А я живучий. Мені ще бабця казала, коли я малим ледь не потонув у бурхливій гірській річці, що я живучим буду, мов собака. — Ганнуся нічого не сказала, помовчав і він, продовжуючи роздивлятись її з незрозумілим виразом лиця. — А ти змінилась, Ганю, змарніла, пригасла краса твоя, але не зникла.

Знову мовчання з боку Ганнусі, мовчання, щедро напоєне важкою ненавистю до цієї людини, що занапастила її життя, відібрала в неї чоловіка, а тепер сидить навпроти й посміхається.

Прокопенко підвівся, повільно обійшов стіл, рухаючись надзвичайно обережно. Ганнуся спостерігала за його наближенням з напругою, розуміючи, що не зможе цього разу уникнути його брудних пазурів. Під рукою вже немає сковорідки, взагалі нічого немає, а навколо повно людей, що не її будуть захищати, а цього самовдоволеного негідника. Микола зупинився дуже близько, недозволено близько, нагадавши той день, ту кімнату, де все трапилось, і вона відчула, як стало важко дихати.

Він посміхнувся.

— Ну, Ганю, за ці дні в смердючій камері чи розкаялась ти в тому, що ледь не відправила мене на той світ?

Ганнуся гордовито закинула голову.

— Розкаююсь, — відповіла повільно, і в темних очах Прокопенка промайнуло вдоволення, а потім додала, мов плюнула в лице: — Але тільки в тому, що слабко вдарила й не розчавила вашу огидну пику!

Посмішка повільно сповзла з його тонких вуст, а в очах промайнуло щось холодне і недобре. Він уже не посміхався, а тільки дивився в її стривожені очі. Потім повільно підняв руку, хотів торкнутися обличчям, але Ганнуся відсахнулась з такою відразою, що його рука завмерла в повітрі.

Потім Прокопенко опустив руку.

— Все ще гребуєш мною? — Ганнуся мовчала. — Про Солодова мрієш? Ну-ну, помрій, та він все одно не жилець на цьому світі, можеш бути певною. Та й тебе, якщо будеш викидати подібні колінця, поженуть етапом до Сибіру. А там холодно, Ганю, дуже холодно, й робота така важка, що люди тисячами мруть, не витримуючи. Але… — Він помовчав, роздивляючись її бліде, сумне та змарніле, але все ще таке чарівне лице. А коли заговорив, у його голосі пролунала відверта спокуса. — Та ти можеш уникнути всього цього, Ганю, уникнути, тільки погодившись стати моєю коханкою.

Ганнуся поглянула на нього так, мов він утратив розум, а потім, повільно витискаючи з себе кожне слово, кинула прямо в його самовдоволене лице:

— Ніколи, чуєте, ніколи я не заплямую себе дотиком, близькістю людини, котра безжалісно погубила мого чоловіка! Та я краще згнию в тому Сибіру, ніж дозволю вашим брудним рукам доторкнутися до мене знову!

Лице Прокопенка потемніло.

— Я радив би тобі подумати…

Ганнуся скривилась.

— А й думати нічого, тому що ви мені огидні!

Його рука змією промайнула в повітрі, а потім ударила Ганнусю по обличчі, вдарила сильно, з нестримуваною силою ненависті та люті. Але вона витримала той удар з холодною байдужістю, тільки обпекла, мов вогнем, бридливим поглядом своїх чудових блакитних очей.

— Бодай тобі трясця, — вилаявся скрізь зуби Прокопенко, поморщившись. — Я був ладен вибачити тобі ті махання сковорідкою, але цих слів уже не вибачу! Ти загнешся, працюючи в таборі, перемерзаючи в холодних бараках, недоїдаючи та недопиваючи! Ти перетворишся на страховисько, на яке, я ще подумаю, чи глянути мені, чи ні. І тоді ми ще побачимо, хто кому огидним буде, моя чарівна Ганнусю! — Останні слова він майже прогавкав, напружившись так, що стало видно жили на лобі. А потім раптом зблід, весь скривився, швидко вхопився за голову і гукнув: — Назаренко!

За спиною Гані заскрипіли двері, й почувся молодий голос.

— Кликали, товаришу лейтенанте?

Прокопенко махнув рукою на Ганнусю.

— Відведи її до камери!

Ганнуся востаннє обпалила його поглядом.

— Ви не зможете відправити мене в заслання тільки тому, що я сковорідкою, обороняючись, пробила вам голову, — сказала вона на прощання, хоча знала, що цьому покидьку вистачить підлості зробити що завгодно, навіть засадити за вкраденого кухля. А якби він ще знав про Галину.

Микола хижо усміхнувся.

— Можеш бути певна, я знайду привід. Враховуючи те, що ти дружина такого зрадника, як Солодов. А зараз прощавай, Ганю, та готуйся до довгої дороги… — Він не договорив, болісно скривившись, і поліз до кишені, кинувши охоронцю: — До камери її!

Після цього дня її почали по три дні поспіль викликати на допити. Допити ці були одноманітними та якимись безглуздими, вони повторювались, Ганнусі почали приписувати неіснуючі дії, від яких вона спочатку відмовлялась, а потім, втомившись, тільки відмовчувалась.

На десятий день їй нарешті оголосили вирок.

Охоронець знову привів її до кабінету допитів, де на неї вже чекали полковник Збограч та слідчий Пахоменко, який і допитував її увесь цей час. Збограч указав їй на стілець.

— Сідайте, пані Солодова.

Ганнуся повільно сіла, запитально глянувши на Збограча.

— Пані Солодова, — почав той, прокашлявшись. — Маю вам повідомити, що слідство за вашою справою добігло свого кінця і на його підставі вам винесено вирок. — Він витримав паузу, вдивляючись в лице Ганнусі, яке майже нічого не виражало. Вона просто дивилась на нього з мовчазною втомою жінки, якій до нестями набридло його слідство, а ще більше він сам. — Ви засуджені, пані Солодова, до шести років ув’язнення… — Збограч ще говорив далі, називаючи провину, за яку її засуджено, статтю, ще щось, але Ганнуся вже його не слухала. Так от, довге очікування добігло свого кінця. Її засуджено на довгих шість років. А що ж буде з дитям? Куди його заберуть від неї? До притулку, в жахливе місце, у якому її дитя буде сиротою.

Збограч помовчав, а потім додав:

— Але, зважаючи на ваш стан, вас буде заслано спочатку на проживання до селища Бистре Алтайського краю, а вже після пологів скеровано до виправного табору. Вас відвезуть завтра о шостій ранку.

5

Стояла дощова, пронизливо-холодна осінь. Дощ тільки накрапав, коли Ганнусю вивели з відділку, і вона жадібно вдихнула забуте вже свіже повітря, котре здавалось їй неймовірно прекрасним після смердючого та затхлого повітря камери. Вдягнена в темне пальто з цигейковим комірцем та білу пухнасту хустину, котрі передала мама, вона стояла біля дверей, прощаючись з рідною землею.

— Пішли! — штовхнув у спину охоронець.

Ганнуся зробила декілька кроків, коли за спиною почувся рідний голос.

— Доню! Ганнусенько!

Ганнуся застигла на місці, потім повільно обернулась. Праворуч від східців, притискаючи до себе торбинку, стояла мама. Її нещасна, сумна та люба матінка. Й Ганнуся не втрималась, обернулась та кинулась до мами, не звертаючи уваги на крик позаду:

— Куди? Стій!

Але Ганнуся вже припала до рідних материнських грудей, відчуваючи на своєму лиці швидкі, гарячі поцілунки.

— Мамо!

— Ганнусю! Донечко моя, як ти? Змарніла-то як, зав’яла моя квіточка, — із сумом видихнула Ярослава, обціловуючи Ганнусю. — Данило про все мені розповів, доню, про все. Господи, як же ти там… Як виживеш, та ще з маленьким…

Ганнуся напружено всміхнулась.

— Та вже якось виживу, мамо… — Вона не договорила, тому що грубі чоловічі руки відтягнули її від мами.

— Досить розмовляти! Ми запізнимося на потяг, — прокричав над самим її вухом охоронець.

Ярослава заголосила, не втрималась, але все ж встигла всунути Ганнусі в руки торбинку.

— Доню, домашнє, смачненьке на дорогу, — вигукнула скрізь сльози й зосталась стояти, затуливши рота рукою, аби не кричати. Такою її і запам’ятала Ганнуся, від’їжджаючи геть. Самотня, згорблена постать під рясним дощем. Доторкнувшись до свого лиця, Ганнуся побачила на пальці гарячу краплину сліз. Сліз, яких не було в неї від самого арешту Дмитра.

А потім була дорога. Далека, здавалось, нескінченна дорога на схід, туди, де на неї чекало невідоме життя, де чекало заслання. Її везли в холодному вагоні, у який господарем задував холодний осінній вітер, і Ганнуся постійно мерзла, незважаючи на тепле пальто. А ще їй майже постійно хотілось спати. І більшу частину дороги вона проспала, примостившись на твердій лаві.

Поряд з нею їхали люди. То були й такі ж, як вона, невинно засуджені, кого можна було спізнати по смутному, безнадійному виразі облич, і вже бувалі злочинці, що їх, здавалось, не дуже-то й лякало заслання, на яке їх повільно віз потяг. Вони голосно сміялись, грали в карти — продовжували жити. Ганнуся ж не уявляла собі, як можна сміятись, насолоджуватись життям у таких жахливих умовах, у цьому свинарнику на колесах, де всюди були протяги, знаючи, що везуть їх у заслання в табори, звідки не всі повертались живими. Так минали холодні тоскні дні, що змінювались ще більш холодними, неймовірно довгими ночами, під нестихаючий перестук залізних коліс. Іноді потяг зупинявся й охоронець з рушницею вигукував чиєсь ім’я — їх робилось на одного чи двох менше. Настав день, коли потяг зупинився, у вагоні з’явився охоронець, гукнув:

— Солодова! На вихід!

Ганнуся, ще не до кінця отямившись від сну, глянула на нього з мовчазним подивом, не могла повірити, що виснажлива дорога закінчилась. Вона ледь змогла поворушити замерзлим, задерев’янілим тілом, заслуживши сердитий окрик охоронця.

— Ти там що, заснула? Ворушись давай, немає часу тебе чекати!

Ганнуся примусила себе підвестись з місця й повільно рушила до виходу. Яскраве, але холодне сонце боляче вдарило по очах, що вже звикли до напівтемряви вагону. Вона примружилась, озирнулась довкола і тихенько зойкнула. Сніг! Навколо неї, кришталем виблискуючи на сонці, лежав сніг. І холодно було так, що руки відразу почервоніли. Зима. Навколо стояла справжня зима. І як то було страшно опинитись зимою посеред незнайомого чужого місця, на далекому залізничному вокзалі, по якому діловито снували чужі, зовсім байдужі до тебе люди та неквапливо походжали охоронці з собаками. Один з них, страшного вигляду темнобородий чоловік середніх років та могутньої статі, вдягнений у добротний жупан з вівці та хутряну шапку, зупинився біля Ганнусі й охоронця і запитав несподівано гарним голосом:

— Скільки їх сьогодні?

Охоронець хитнув головою на Ганнусю.

— Ось тільки одна, на Бистре.

Бородань кинув погляд на Ганнусю, потім махнув рукою.

— Ходімо!

Стежками, засипаними снігом, він привів її до якогось приміщення, і Ганнуся нарешті опинилась у теплі. Справжньому теплі. У просторому коридорі, в кутку, топилась велика пічка, котра давала таке гаряче тепло, а не те відлуння, що було у вагоні. Подалі від пічки, за столом сидів темноволосий молодик у формі енкавеесівця, а на лаві біля стіни тулилась купка тепло вдягнених молодих жінок. Молодик підвів очі від паперів.

— Кого ти ще привів, Захаровичу? — Його погляд сковзнув по обвітреному, блідому лицю Ганнусі, сковзнув пильно, уважно. — О, та вони там що, геть показились — таку красуню та на наші морози! І куди її?

Не надто балакучий Захарович відповів коротко.

— На Бистре. Платонович у себе?

Молодик потягнувся.

— У себе, де ж йому бути? — він хитнув головою на купку жіночок. — Поки оцих наполоханих ворон не облаштує, нікуди не поїде. — Молодик знову поглянув на Ганнусю, поглянув із суто чоловічою увагою. — Замерзли, громадяночко?

Ганнуся слабко хитнула головою.

— Замерзла.

— А що ж ви так легко одягнулись для наших морозів? Це вам не Москва, тут посуворіше буде. — Він відкрито посміхнувся. — Та я ось вас зараз чайком гарячим пригощу, вмить одігрієтесь.

— Дякую.

Продовжуючи посміхатись, молодик налив у великий кухоль окропу з щербатого чайника, додав туди заварки, щедро всипав цукру, побовтав ложкою та простягнув Ганнусі. Вона слабко, але вдячно всміхнулась, поглянувши на нього, і обережно взяла в руки кухля з гарячим чаєм. Зробила ковток та аж примружилась від втіхи. Чи думала вона коли, що буде так радіти кухлеві звичайного чаю? Випивши половину кухля, вона сяйнула убік молодика вдячним поглядом. Він же спостерігав за нею з напруженою увагою, а потім захоплено присвиснув.

— Мама рідна, а очі які! Вбитись за такі можна!

Бородань кинув на нього похмурий погляд.

— Слину витри!

Молодик гордовито випростався.

— А що таке? Я чоловік самотній, мені, може, набридло самому, а дім великий, потрібна помічниця…

Охоронець примружився.

— Знаю я твої потреби. На скільки вистачить? Щонайбільше на тиждень, а потім викидаєш чергову помічницю в холодну замерзати, чи не так?

— Так то які були, — заперечив молодик і хитнув головою на Ганнусю. — А це яка, та я ніколи від такої не відмовлюсь.

— Платонович не дозволить, — відповів як відрубав бородань і з подивом поглянув на Ганнусю, яка відсунула від себе недопитий чай. — Пий, чого ти?

Вона холодно поглянула на молодика.

— Напилась уже, — відповіла коротко, відчуваючи, як вся її вдячність зникає, випаровується. Ще тільки одного Прокопенка їй не вистачало. А вона-то вже подумала, що по доброті душевній він її чаєм пригощає, а його доброта, як виявилось, смердить похітливими намірами. Всі вони, ці улесливі мужлани, однакові.

Молодик поглянув здивовано.

— Яка, виявляється, пихата.

— А так тобі й треба, — коротко зауважив бородань і пішов до кабінету. Молодик провів його невдоволеним поглядом.

— От вовчара старий! Пішов цькувати Платоновича.

Ганнуся промовчала. За декілька хвилин черга розійшлась, а коли дійшла до неї, до кабінету її завів сам бородань. Отримавши призначення та документи, Ганнуся вийшла з тим же бороданем на вулицю, де, здавалось, мороз ще більше міцнішав. Охоронець зневажливо поглянув на її одяг, а потім привів до невеличкого будинку, де Ганнуся отримала теплу шубу з хутра якогось невідомого звіра та валянки.

— Ось так у наших краях буде краще.

Ганнуся просяяла вдячною посмішкою.

— Дякую вам!

Він махнув рукою.

— Та за що там вже дякувати. Пішли краще до центру, сьогодні день базарний, знайдемо тобі сани до Бистрого.

На вулиці вже почався кудлатий, неймовірно гарний сонливо-білий сніг, мороз сильнішав ще більше, але тепер Ганнусі було так тепло, що вона те ледь помітила. Сани, що йшли до Бистрого, вони відшукали досить швидко. На них сидів уже літнього віку чоловічок, по носа вкутаний у теплий овечий кожух, він поблискував сірими очима, й блиск той був, певне, від випитої горілки, а не від молодецького запалу. Ганнусю він взяв так нехотя, мабуть, і взагалі б не взяв, якби не чималий кулак бороданя, що промайнув погрозливо перед самим лицем.

— Щоб довіз оцю жінку до самого Бистрого, — з погрозою в голосі схилився той до нього, — й тільки спробуй викинути щось таке дорогою, я тебе де завгодно знайду і ти ще пожалкуєш, що на світ з’явився…

Скосивши погляд на Ганнусю, чоловічок п’яно гикнув.

— Та хіба я що…

— Дивись. — Бородань допоміг Ганнусі влаштуватись на санях, вкутав хутряним відрізком і промовив трішки невпевнено. — Ну, бувай, Солодова, і нехай на тебе чекає удача.

Чоловічок покривив червонощоку пику.

— Та яка в засудженої там удача.

Бородань кинув на нього погрозливий погляд.

— Ти щось сказав?

Візниця налякано захитав головою.

— Ні, ні, нічого.

— Гляди, розумнику. Ну, рушайте!

— Дякую вам за все, — крикнула Ганнуся, й дід молодецьки засвистів, цвьохнув батогом, і пара темних коней весело знялася з місця та понесла сани з великої площі в безкрайній засніжений простір, туди, де на Ганнусю чекала невідомість. Що чекає там на неї, як народить вона, як влаштується, нарешті, в тому невідомому Бистрому?

— Слухай, молодухо, — обірвав її думки дід, який покачувався попереду. — А ти чого сюди загриміла? Така ще молоденька. Вкрала що? Чи вбила кого?

Ганнуся невдоволено поглянула на сутулу спину.

— Сковорідкою вдарила працівника НКВС.

Дід аж присвиснув.

— Та ти що! А за що?

— Руки розпускав надто.

Дід похитав головою.

— Ну й бідова ти дівка.

— Була колись бідова, — пробурмотіла Ганнуся сама собі. І задрімала, зігрівшись чи не вперше за всю дорогу. Сонливість знову опановувала нею, мабуть, через вагітність. А коли прокинулась, не відразу зрозуміла, де знаходиться. Дід попереду був на диво тихим, а ліс, що до цього наступав темною стіною з лівого боку, тепер майже насувався на сани. Коні уповільнили крок і, здавалось, мали намір забігти до лісу, розтанути в ньому, зникнути в непрохідній гущавині. І Ганнуся, невідомо чому, злякалась. Злякалась цього лісу, його темряви.

— Діду! Діду! — загукала вона, але у відповідь з подивом та жахом почула його смачне хропіння. — Гей, діду, ти що, заснув?

У відповідь дід захропів ще смачніше, гучніше.

Ганнуся озирнулась. Прямо перед нею стояв ліс, а позаду білів сніг. Все незнайоме, чуже. Вона навіть уяви не мала, де воно, те Бистре… Раптом коні тривожно заіржали, піднявши голови, а десь у глибині лісу, примушуючи кров застигати у жилах, протяжно та тоскно, пролунало виття.

Вовки!

Ганнуся застигла на місці, вчепившись занімілими пальцями в хутряну накидку. Дід продовжував спокійно хропіти, зігнувшись попереду… Знову завили вовки, але тепер вже ближче… Ганнуся похолола. А що, якщо вони зараз вискочать з цієї темної глибини, вискочать, аби напасти…

Страх примусив Ганнусю діяти швидко. Відкинувши укривало, вона кинулась до діда, що вже почав потроху завалюватись на бік, рішуче вихопила в нього шкіряні ремені та батіг. Не даючи собі отямитись, вона легенько цьвохнула лискучі конячі спини батогом. Коні заіржали, але слухняно звернули в бік засніженої рівнини, в протилежний бік від темного лісу, звідки все ближче лунало протяжливе виття. Кинувши туди швидкий, наляканий погляд, Ганнуся помітила зеленуваті вогники й припустила коней ще сильніше. Вона не думала про те, куди вони їх занесуть, головне — подалі від цього жахливого місця з його вовчими завиваннями. Коні мчали, вітер обпікав її лице вогняним холодом, але вона майже не помічала того.

Через деякий час у неї під руками заворушився дід, обірвавши своє молодече хропіння. Він трішки посидів мовчки, певне, приходячи до тями зі сну, а потім почувся його крик.

— Ти що, скажена бабо, виробляєш?

Ганнуся роздратовано вдарила його батогом.

— Рятую вашу нікчемну шкуру.

— Но-но, ти мені рук не надто розпускай. — Він випростався. — І від кого ж це ти мене рятуєш?

— Від вовків.

— Що таке? — Дід аж підскочив. — Невже заснув трохи? Ну, зі мною то буває, я людина вже літня…

— П’яна до нестями ви людина, а не літня, — заперечила Ганнуся, кидаючи йому батога та ремені. Всівшись на місце, вона озирнулась і ледь не застогнала. Вдалині, біля темної полоси лісу, виднілись три чи чотири сірі постаті та чулось вже далеке виття.

— Хай йому трясця, знову дорогу загубив, — бубнів попереду дід, пошмаркуючи. — Ага, ось тут звернемо праворуч і за якихось сорок хвилин, ну, може, за годину, будемо в Бистрому. Чула, молодухо?

Ганнуся поглибше закуталась у запону.

— Чула, — втомленим голосом відповіла вона, а потім додала: — Ви, діду, більше не посинайте, а то не подивлюся, що немає в мене сковорідки, знайду чим вас обходити. Мені не вперше!

Сутула спина попереду здригнулась.

— От скажена баба! — плюнув він і замовк, похитуючись з боку на бік та спрямовуючи коней вперед.

Ганнуся на мить заплющила очі. Близькість смерті, та ще такої страшної, відібрала в неї останні сили. Знову захотілось спати, але вона знала, що спати не можна. З таким візником засни, то він знову як не до вовків завезе, то до прірви. Тому вона не спала і здригнулась, коли дід крикнув:

— Он воно, твоє Бистре!

Ганнуся поглянула туди, де за безмежною смугою снігу виднілись дерев’яні будинки, що диміли до неба коминами, глибоко зітхнула. Що чекає на неї там? Що за люди там живуть?

Селище Бистре зустріло Ганнусю дзвінким гавканням дворових собак за високими, глухими парканами та тихими, безлюдними вулицями. Вона злізла з саней, стягнувши за собою валізку, розгублено глянула на тиху вулицю.

За спиною хрипко засміявся дід.

— Ну, бувай, молодухо. Хоча я дуже сумніваюсь, що хтось візьме тебе до себе на поселення.

Ганнуся озирнулась.

— Що ви таке кажете?

Дід прижмурив хитруваті очі.

— А те й кажу, що люди тут такі, не полюбляють, знаєш, усяких там засланців і злочинців. Так що, тобі ще дуже й дуже поталанить, коли якийсь дідок пустить тебе хоча б до сараю чи хлівця. — Він зареготів, показавши беззубий та щербатий рот, і замахнувшись батогом, швидко поїхав геть із селища, зоставивши розгублену Ганнусю саму посеред чужого, загубленого в лісах села.

Ганнуся постояла ще, а потім пішла до першого з її боку двору. Повагавшись, вона постукала в добротні, вифарбовані зеленим ворота. І відсахнулась, коли з того боку грізно та гучно загавкав собака. Пройшло декілька виснажливих хвилин, потім за воротами заскрипів сніг під чиїмись важкими кроками. Коли ворота відчинились, Ганнуся побачила перед собою невисокого чоловіка середніх років з неголеним, утомленим лицем. Він поглянув на Ганнусю важким поглядом непривітних темних очей і запитав похмурим, низьким голосом:

— Ну, й чого треба?

Ганнуся сковтнула, а потім прошепотіла:

— Мене відіслали сюди на поселення…

— Злочинців до себе не беру, — відрізав він, не давши їй доказати, й, пронизавши Ганнусю недобрим поглядом, грюкнув перед нею ворітьми.

Ганнуся відчула себе так, мов її вдарили по обличчі.

Проковтнувши клубок образи, що важкою рукою перехопив подих, вона підхопила речі й змусила себе відійти до наступних воріт. Там взагалі ніхто не відгукнувся. У вухах стояло погрозливе попередження діда-візника про те, що ніхто не пустить її до себе. Може, так воно й буде. Вона ще більше переконувалась у то́му, коли в наступних шести дворах теж отримала відмову. Від кого досить ввічливо, а від однієї жінки взагалі отримала погрозу.

— Йди звідси, а то зараз вівчарку нацькую.

Ганнуся вже ледь не плакала. Досить швидко вечоріло, й вона кидала тривожні погляди в бік лісу. Дворів було ще багатенько, та вона чомусь сумнівалась, що хоч в одному з них знайде притулок.

З воріт двору, що був досить ще далеко від неї, вийшла невисока, приємної повноти жінка з відрами й неквапно рушила в її бік. Несподівано в Ганнусі заблищала надія. Коли жінка підійшла ближче, Ганнуся побачила, що вона вже немолода, її округле лице було щедро всипане зморшками. Вона дивилась на неї привітними, світлими очима, а коли наблизилась, відразу ж запитала:

— Що таке, дитино? Чому ти тут стоїш?

Ганнуся відчула, як очі запекло сльозами.

— А мені нема куди йти.

— Нема? — жінка поглянула здивовано. — О, Господи, ти ж, певне, з тих нещасних, яких до нас привозять на заслання?

Ганнуся слабко хитнула головою.

— Так.

— Бідне дитя! — у світлих очах цієї незнайомої жінки засвітилось неприховане співчуття. — Як же ти тут сама, така молоденька. — Вона кивнула в бік дворів. — Певно, й не подумали тебе пустити. Що поробиш, такі вже в нас тут люди. Але Бог їм суддя. Та що я розгомонілась? Ти ледь на ногах стоїш. Ходімо, ходімо, моя голубонько, нема чого тут стояти на морозі, а в мене хатка натоплена, вечеря поспіває. Давай, ходімо!

Ганнуся від полегшення аж застигла.

— Ви забираєте мене до себе? Справді?

— Ну звичайно. Як же я можу тебе тут кинути?

Вона повела Ганнусю до своїх воріт, де на неї відразу ж вишкірив жовтуваті зуби великий вівчур, але жінка кинула на нього невдоволений погляд, і той відразу ж замовк.

Ганнуся увійшла до дерев’яної, збудованої не так, як у них, хати. І відразу ж почула за дверима дзвінкий дитячий сміх.

— Заходь, дитинко!

Благодійниця завела Ганнусю до великої, просторої кімнати. У кутку, біля пічки весело бавилась зграйка діточок різного віку, починаючи з високого хлопчини років десяти й закінчуючи гарненькою рудоволосою дівчинкою рочків зо два. А поряд ще й колиска погойдувалась. Трішки далі, за дерев’яним столом сидів ще досить молодий чоловік з русим волоссям, тримаючи в руках кухля. На Ганнусю він дивився посоловілими блакитними очима, з чого вона зрозуміла, що він був напідпитку. Жінка кинула на нього швидкий погляд, у якому було так багато почуттів, і зачинила за собою двері.

Молодик гикнув, поглянув на Ганнусю з кволим інтересом, а потім запитав хрипким, застудженим голосом:

— І кого це ви, мамо, вже притягнули?

Жінка поставила коло столу валізку Ганнусі.

— А тобі-то який клопіт? — невдоволено відгукнулась вона й обернулась до Ганнусі. — Сідай, дитинко, відпочинь, сідай до пічки близенько та знімай свого кожуха, у нас, бач, як тепло — для діток.

А діточки ті вже дивились на неї широко відкритими від цікавості оченятами, геть забувши про свої забавки.

— Ну, — посміхнулась до Ганнусі нова знайома, — давай знайомитись, голубонько. Мене звуть Марина Гнатівна Черемшова, а то, — вона хитнула головою в бік молодика, котрий наливав собі в кухоль мутну бражку з високого бутля, — горе моє гірке, кара Божа, син Володимир. А ти хто будеш?

Ганнуся зітхнула.

— З України я, з Полтавщини, а звуть мене Ганна… Ганна Солодова, — тихо відповіла вона, спостерігаючи за тим, як син Марини Гнатівни перехиляє в себе кухоль з пекучою рідиною, навіть не скривившись, та занюхає рукавом своєї не надто чистої сорочки. Жах, як же можна стільки пити?

Марина Гнатівна перехопила її погляд, але сказати нічого не встигла. У сінях заскрипіли двері, почулись чиїсь кроки, й у хату поспіхом увійшла миловидна молодиця в сірій хустці, щедро припорошеній снігом. В руках вона тримала цеберко з молоком. Не помічаючи Ганнусі, що примостилась на лаві, вона поставила цеберко на стіл біля дверей й промовила дзвінким, високим голосом, знімаючи засніжену хустку:

— Тільки що приходила Момотова, казала, що тиняється по дворах якась приблуда, ну з тих, засланців клятих, на постій проситься. Та який же дурень впустить її до себе?

Труснувши довгою рудою косою, вона обернулась, і погляд її відразу ж ухопив застиглу, закам’янілу на лаві Ганнусю. Володимир коротко, п’яно реготнув, веселі дітки зачаїли подих, а зелені очі молодиці пропекли Ганю недобрим, неприязним поглядом.

— Так, — нарешті простягнула вона, і в голосі промайнули гнівливі нотки. — Бачу, ви вже проявили свою кляту жалість, виховану попами, та привели приблуду до нас. Чогось подібного я й чекала.

Марина Гнатівна підвелась.

— Людині нема куди йти. Що ж я, мала, по-твоєму, залишити її замерзати? Це, по-твоєму, по-людськи?

— А мені байдуже. Заслужила, то хай терпить. Чому я маю ділити свій дім з якоюсь вбивцею? Не хочу я цього…

Марина Гнатівна кинула на неї твердий погляд.

— Цей дім також і мій, й господаркою тут є я. Хочеш ти цього чи ні, але ця дівчинка залишиться в нас.

— Але ж…

— Досить, Дуню, я вже все сказала. Дитя залишиться!

Зелені очі непокірно зблиснули, Дуня більше не сказала жодного слова, але погляд, яким вона пронизала Ганнусю, змусив ту зіщулитись. Була б її воля, пішла б вона з цього дому, але куди їй іти, вагітній? Ні, заради дитини вона просто повинна залишитись, якою б важкою не виявилась ворожнеча цієї рудоволосої молодухи.

З полегшенням вона пішла за Мариною Гнатівною в кімнату, потім помилась у бані, яка була так жарко натоплена, що аж дух захоплювало. Потім поїла в кімнаті та з насолодою лягла на м’яку — неймовірно м’яку після жорсткої лави вагону — постіль. І майже відразу заснула.

6

Потягнулись довгі зимові дні її життя в родині Черемшових. Дні, коли вона жила дуже схожим на звичне, сільське, життям. Вона вставала вранці, допомагала з обідом, потім щось шила, няньчила діток. Дуняша все ще дмухала на неї недобрим духом, але Ганя намагалась не звертати на те уваги.

Так проходив день за днем, живіт із цим кожним прожитим днем робився в Гані все більшим. Під кінець довгої уральської зими Ганнуся роздобріла настільки, що вже ледь переступала хатою. Дуняша, з огидою вдивляючись у її повне тіло, тільки плювала собі під ноги.

— Тьху, як свиню поросну рознесло, — шипіла вона, — не інакше, як двійню народиш, Нюрко.

Ганнуся, як тільки почула від неї таке, налякано вхопилась за живіт. Та куди ж їй двох, тут одного б зберегти, а що ж вона з двома робити стане? Марина Гнатівна, побачивши в її очах той страх, усміхнулась.

— Аню, люба, то ж добре, якщо Господь поблагословить тебе двома діточками, тож подвійне щастячко тобі буде.

За той час, що була вона на засланні, до неї дійшло тільки два материні листи, інші ж десь загубились. З тих листів дізналась вона, що Дарина з Прокопенком оселились у їхній з Дмитром квартирі. Що батько не бажає про неї навіть чути, заслана в чужу землю, вона для нього мов померла. Як гірко було читати й ці слова, і те, що про Дмитра мама нічого не могла їй сказати, не була відома їй його доля.

Ганнусі, прочитавши про це, хотілось кричати, волати про те, що її така відповідь не влаштовує, що вона бажає почути про зовсім інше, бажає почути про те, що Дмитро живий. Живий так само, як живе у її пам’яті, у її серці.

Отримавши вдруге цю звістку, Ганнуся вся спохмурніла, зіщулилась, відчуваючи, що втрачає ту надію, що тримала її увесь цей час, надію на те, що Дмитрик живий. І навіть Дуняша, зазирнувши у її наповнені невимовним болем, відчаєм очі, промовчала, не вилаяла за розбиту склянку, що необережно висковзнула з її вмить ослаблих пальців.

Марина Гнатівна кинулась до неї.

— Анечко, що з тобою?

— Нічого. Просто, просто… — Ганнуся не договорила, кинулась до кімнати і, впавши на ліжко, заридала. Вся напруга, що накопичувалася в ній весь цей час, виливалась цими сльозами. Десь, можливо, потаємно, в самій глибині своєї душі, вона відчайдушно сподівалась на те, що Дмитро живий, живий, незважаючи ні на що, і так чекала звістки про те від мами.

— Ось, дитинко, випий!

Голос Марини Гнатівни пролунав зовсім поряд, і Ганнуся раптом притихла, жалібно поглянувши на свою рятівницю. Випивши склянку води, вона глибоко зітхнула, а потім тихо промовила:

— Вислухайте мене, Марино Гнатівно!

Марина Гнатівна ласкаво торкнулась її руки.

— Погані новини з дому?

Ганнуся гірко всміхнулась.

— Погані? Так, відсутність новин, на які я так чекала, можна назвати й поганими. — Вона помовчала, а потім тихо, повільно розповіла про все, що важким каменем лежало в неї на серці. І про Гребенка розповіла, і про Галину, і про свою тугу за коханим чоловіком. Марина Гнатівна слухала її уважно, не перебиваючи, а коли Ганнуся нарешті змовкла, ще деякий час сиділа мовчки, тільки вуста її ледь помітно ворушились. Потім тихо запитала:

— А ти не сповідалась у тому, що обірвала чуже життя?

Ганнуся захитала головою.

— Ні. А що, потрібно було б?

— Потрібно. Господу потрібно було твоє покаяння, а коли він не отримав його від тебе, то тоді послав тобі оце все, аби ти покаялась. Та, може, ти не каєшся в тому зовсім?

— Каюсь, дуже каюсь. Але що ж мені тепер робити?

— Я навчу. А коли до нас завітає якийсь засланий священик, то тоді вже й висповідаєшся. А зараз молись, тільки молись, проси Господа простити тобі той гріх і повернути чоловіка. Проси у Господа дива.

Диво трапилось з настанням весни.

Несподівано для себе Ганнуся віднайшла втіху своєму горю саме в молитві. У тих глибоких, сумних та одночасно радісних словах до Бога, котрі почали литись з її серця щедрим потоком. Вона каялась, вона молила Бога не забирати в неї Дмитра назавжди, а повернути. Вона висповідалась старому сивому священику, що завітав до Марини Гнатівни на початку березня, а потім жила, кожною клітиною свого єства відчуваючи наближення дива. З початком весни те передчуття було таким сильним, що вона не могла іноді заснути вночі.

Того дня її серце щеміло з такою силою, що здавалось ще трішки — і воно в неї просто вискочить з грудей. Не в змозі знаходитись на одному місці від того передчуття, Ганнуся, мов зваблена якоюсь невідомою силою, пішла прогулятись за селище, туди, де стрункими колонами було насаджено молоді берези. Утомившись, вона зупинилась біля тонкої берізки, вхопилась за її тонкий стовбурець. Серце тисло в груди з такою силою, що робилось боляче. Замислившись, вона здригнулась усім тілом, коли за спиною захрустів сніг під чиїмись кроками. Серце забилось надзвичайно сильно, мов покотилось кудись донизу, коли вона повільно, обережно обернулась.

На відстані чотирьох-п’яти кроків від неї, з худорлявого бородатого обличчя прямо їй в серце дивились темно-сірі очі Дмитра.

Не в змозі повірити в те, що бачили її очі, Ганнуся з жадібністю втупилась поглядом у худе, виснажене лице, не вірячи в те, що бачила. Диво… Так, то було диво, тому що то справді був він, її коханий Дмитро, який дивився на неї з такою ніжністю.

— Аню! Аню, кохана моя, ти впізнала мене?

Його голос, трішки інший, грубіший та хрипкий розірвав тишу, і в наступну мить Ганнуся опинилась у сильних, таких рідних та жаданих обіймах. Вона припала до нього, вхопила тремтячими долонями кохане лице та видихнула, мов простогнала:

— Живий! Господи, живий! Дякую тобі, Господи!

Вона осипала його лице короткими, жагучими поцілунками, а потім затихла, коли його холодні, трішки шерхлі вуста нарешті віднайшли її. І Ганнуся відповіла на поцілунок, майже задихаючись від щастя.

А потім він розповів їй, як йому вдалось втекти вже в Полтаві, куди його привезли, аби засудити до страти. Машина, що перевозила його та інших в’язнів, перекинулась і загорілась. Почалась пожежа, кричали люди, а він пам’ятав тільки слова немолодого чоловіка, що сидів з ним поряд. Поки приїхала машина з підкріпленням, частина охоронців та в’язнів загинула, а інші втекли. Дмитро несподівано для себе опинився з тим чоловіком у якійсь ямі, що врятувало йому життя. Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив себе в домі, явно сільському. Згодом він дізнався, що то був дім старого священика в селі на Решетилівщині. Як він там опинився, йому ніхто не сказав, але не те було головним, головним було те, що він врятувався, врятувався дивовижним, неможливим чином. Потім вже він ризикнув приїхати до її мами, дізнатись, де вона, а далі довірився давньому товаришу, який йому допоміг.

А тепер він приїхав у цей далекий, небезпечний край, аби забрати її з собою, викрасти із заслання та вивезти за кордон. Бо тут, на рідній землі, йому вже не було життя.

— Аню, ти згодна поїхати зі мною?

Ганнуся просяяла щасливою посмішкою.

— Любий, ти ще й питаєш?