Ранковий прибиральник

— Послухай, Еде, ти що, хочеш привласнити цю нацiональну релiквiю?

— Ти що! — обурився Еджiдiо. — Ти забув, що я — iсторик?! Це старигань дiє незаконно! Хочеш, пiдемо разом?

— Не впевнений, що хочу таких пригод, Еде!

— Тодi давай зустрiнемося й вип’ємо за успiх!

— Завтра?

— Завтра у Венетто. Гаразд?

Я поклав слухавку. Менi хотiлося скорiше заснути, щоб нiч промайнула непомiтно. Я був уже майже впевнений, що мешканка з 713-го вiдповiсть менi. Вона повинна була вiдповiсти! Чому? Та хоча б тому, що нам подобалась одна й та сама книжка. Цей аргумент менi здавався вагомим…

Зранку я вирiшив залишити 713-й «на закуску». Була п’ятниця, 20 квiтня, час католицького Великодня, що його тут святкували з великим розмахом. Усюди красувалися композицiї з шоколадних яєць i фiгурок рiзних звiрят, здебiльшого кроликiв i качок, прикрашених квiтами i стрiчками. Мальтiйцi не печуть пасок, не розписують яйця. Замiсть цих звичних для мене святкових ласощiв були iншi — сирнi торти й шоколаднi фiгурки.

У цей день готелi порожнiють рано: туристiв вивозять у мiста, щоб вони разом iз мiсцевими жителями взяли участь в урочистому носiннi статуї Христа вулицями. Важкi, рiзьбленi, вкритi позолотою ношi з фiгурою Iсуса тягають мiстом упродовж кiлькох годин. Попереду марширує вiйськовий оркестр, за ним iдуть поважнi дiдки у фраках i чорних «котелках» — найшанованiшi в мiстi люди, процесiю замикає юрба роззяв. Зазвичай це триває три-чотири години, а потiм городяни сходяться на нейтральнiй територiї мiж своїми мiстами й затято сперечаються, чий Христос був лiпший. I все-таки тутешнє празникування мало чим вiдрiзняється вiд святкувань в iнших завулках свiту. Такi ж самi ошатнi родини з вiзками i дiтлахами, якi несуть повiтрянi кульки, молодики з пляшками пива в руках, потряснi дiвулi в спiдницях, бiльше схожих на фiговi листки, бабусi, що тримаються зграйкою, працiвники мунiципалiтету в бiлих сорочках i краватках. А пiсля всього — вiтер розносить площами обгортки вiд поп-корну й рiзнобарвнi трупики кульок, що луснули…

…Я заштовхав вiзок у «плейбойський» номер, не маючи сумнiву, що господаря там нема, бо на ручцi дверей висiла синя табличка. Я ввiйшов у кiмнату й вiдразу втратив дар мови, перетворившись на жалюгiдного паралiзованого страхом черв’яка: обидва лiжка були зайнятi. На одному хтось хропiв, накрившись простирадлом, на iншому лiниво борсалися два тiла.

— Тобi чого, виродку? — почув я голос, що долинув до мене мовби крiзь щiльний шар вати. Я iнстинктивно зiгнувся ледве чи не вдвоє.

— Вибачте, сер. Але я гадав, що тут нiкого немає… — забурмотiв я.

— А ти хто такий?

Вiн звiвся, спираючись на лiкоть, з-пiд його руки випiрнула розкудлана жiноча голiвка. Парочка з цiкавiстю вирячилася на мене.

— Я, сер… Я прибираю в номерах… Я зараз пiду, перепрошую, що потурбував…

Я позадкував, тягнучи за собою вiзок, праве колiща якого, як на грiх, вивернулося поперек i гальмувало рух. Менi стало гидко. До цього в мене нiколи не було подiбних ситуацiй. Тих, за ким доводилося пiдтирати шмарклi, я сприймав абстрактно. Вони були для мене фантомами, iнопланетянами, яких я нiколи не бачив. А тут передi мною сидiв хлопець iз одутлим смаглявим обличчям i байдужими порожнiми очима, такий собi «молокосос, який косить пiд бiтника» (сказав би старий Джейк).

— Гей, ти! — гукнув вiн менi у спину. — Принеси нам пожерти!

— Сер, телефон ресторану — 019, — сказав я.

— Ти принеси! — наполегливо повторив вiн.

— Сер, це не входить у мої обов’язки. Я не маю права… — забелькотiв я.

— Ото вилупок! Що за обслуговування в цьому паршивому готелi?! — Вiн обернувся до жiнки, вона бридко захихикала. — Цi мальтiйцi — якiсь недоноски! Замало їх англiйцi дрючили! Я сказав — швиденько принеси нам пожерти!

Потiм я нiчого не пам’ятаю, крiм тремтiння, що охопило мене. В менi зненацька вибухнула «нацiональна гiднiсть». Я пiдiйшов i влупив його так, що вiн вiдкинувся на подушку, не встигнувши навiть ойкнути.

— Я не порядкую на кухнi, сер, — чемно повторив я, потираючи кулака. Тремтiння посилювалось i переходило в дурнувату радiсть. Я бiльше не озирався i з гуркотом викотив вiзка у коридор. Хвилину я чекав, що вiн вискочить за мною, але цього не сталося. Вочевидь, я добряче врiзав йому.

Жити менi залишалося максимум кiлька годин, поки вiн прийде до тями, одягнеться, опорядиться й побiжить скаржитися моєму начальству. Я мiг би кинути вiзка зараз, просто посерединi коридору, i пiти геть. Але я покотив його до наступної кiмнати, намагаючись угамувати тремтiння. Я вiдчув, як у менi розпростується й вiбрує пружина. Так, я шалено боявся втратити цю роботу, повiльно, але неухильно перетворювався на китайського бовванчика, на обличчi якого застигла улеслива посмiшка. I раптом цього святкового дня бовванчик врiзав дуба! Я зрозумiв, у чому справа: з першого дня робота й самe моє становище здавалися менi принизливими. I поводивсь я самопринизливо. До того моменту, поки мене не зачепили. Отже, з подивом подумав я, проблема була в менi самому: я вигадав собi маску й намагався вiдповiдати її скорботному застиглому виразовi. Але як раптово менi вдалося її скинути! На мене раптом напали нестримнi веселощi. Я був тут, на своєму поверсi, царем i богом! День у день я вивозив мiшки смiття, очищаючи свої володiння вiд залишкiв життєдiяльностi своїх пiдопiчних, а вони… вони робили для мене безлiч iнших корисних справ. Укладали угоди на постачання мого улюбленого пива, наприклад, як комiвояжер iз 705-го, розробляли новi технологiї мобiльного зв’язку, як пан iз 719-го, чи пiклувалися про дизайн мого одягу, чи винаходили лiки, чи малювали картини, чи… грали джаз, щоб я мiг слухати його вечорами… Цей величезний людський мурашник тiсно пов’язаний мiж собою незримими, але мiцними нитками, i я був його часткою. Причому, дуже важливою, практично — потаємною: адже людина нiколи не демонструє себе iншим з гiршого боку, i тiльки я мiг бачити iнше життя своїх клiєнтiв. Бiльш того, вони довiряли менi це iнше. I були беззахиснi перед моїм пильним оком.

Попри бiль у руцi, я жваво взявся до прибирання номерiв. I фотографiя американської дiтлашнi, купальники i блузки, розкиданi на стiльцях, смiттєвi кошики, попiл на килимах, бруднi склянки й заляпанi зубною пастою дзеркала вже не викликали в мене вiдрази. Шкода, що це вiдчуття прийшло до мене запiзно. Я навiть щось наспiвував собi пiд нiс. Прибираючи в наступнiй кiмнатi, я вловив краєм вуха, як на початку коридору клацнув замок, залунали збудженi голоси й загудiв лiфт: мої пiдопiчнi отямились i пiшли скаржитися власницi готелю. Я мусив устигнути зазирнути в 713-й.

Там, як завжди, штори були щiльно запнутi, лiжко прибране. Я роззирнувся. Дивно: менi здалося, що тут хтось є, нiби за хвилину до мого приходу жiнка вдягла шапку-невидимку. Як i першого разу, горiла настiльна лампа, на журнальному столику — недопита чашечка кави, в повiтрi ще не розтанула легка хмарина парфумiв. Якби я був слiпим — повiв би в просторi руками, щоб упiймати людину, яка грає зi мною в пiжмурки. Книжка лежала на колишньому мiсцi, на тумбочцi, закрита. Я взявся гортати її. Записки в нiй не було, закладки теж. Я, мов iнспектор карного розшуку, струснув її над лiжком. Анiчогiсiнько!

Менi стало соромно. Проживши, мабуть, половину свого дурного життя, я залишився доконаним кретином. Якi я мав пiдстави думати, що мене помiтили? Що хтось зацiкавився мною хоча б на рiвнi гри? I навiщо менi це було потрiбно? Так, ця книжка зворушила мене. Але тiльки тому, що це була перша «доросла» книжка, прочитана мною пiсля романiв Фенiмора Купера та Стiвенсона. I що з того?

Я ще раз перегорнув сторiнки, знайшов пiдкреслену мною фразу… Якщо завтра мене звiльнять, я, мабуть, довiдаюся в адмiнiстратора, хто живе в цьому номерi, й попрошу власницю книжки продати менi її. I — геть усiляку романтику! Розмiрковуючи, я все ж продовжував придивлятися до тексту. Я пам’ятав, на якiй сторiнцi залишив записку iз запитанням «Хто ти?» — i ще раз пробiг її очима. Нi, я не помилився! Ледь помiтною лiнiєю було пiдкреслено таке: «Нiколи не прагни знати занадто багато! Що менше знаєш, то простiше живеться. Знання робить людину вiльною, але й нещасливою…»

Менi слiд було впокорити свою гординю. Недарма ж вона вважається одним iз найтяжчих грiхiв. Сьогоднi, здається, менi це вдалося. Виявляється, вона жила в менi увесь цей час. Напевно, тому я завше чекав, що хтось прийде й ощасливить мене. А кого ощасливив я?

Я завжди боявся заходити у своїх думках так далеко. Але сьогоднi…

Я виїхав на обiд у Мдiну — мiсто, яке вiд Рабата вiддiляв рiв, мiсто, яке оточували товстi фортечнi стiни, й усерединi цих мурiв стояла така тиша, що, здавалося, ти потрапив у мiсто мерцiв. У чеканнi своєї порцiї смажених кальмарiв я й намагався осмислити те, що сталось. Якщо «плейбой» поскаржився на «прибиральницю», мене можуть викликати на розмову вже зараз. Але менше з тим — нехай потерплять до вечора.

Отже, отже… Хiба не через мою глупоту, не через мою гординю загинув безневинний Бо? Хiба не я спровокував його на парi? Якщо менi в ту мить було все одно, як розпорядитися своїм життям, то чи мав я право розпоряджатися чужим?

Може, як натякнула незнайомка, я справдi знав занадто багато? Наприклад, те, що всiма людськими вчинками керує страх. Спочатку дитячий: обдурити надiї залюблених у тебе батькiв, бути гiршим вiд однолiткiв, не вивчити потрiбний параграф у пiдручнику. Потiм вiн трансформується в безлiч iнших: вiд банального остраху втратити роботу (чи — авторитет, любов, довiру, близьких людей… et cetera) до страху перед смертю. Якщо ж спробувати позбутися цього почуття, що залишається? Любов? Але Марiєю де Пiнта, наприклад, керує не так любов, як страх утратити її. Тому вона така покiрна й невимоглива. А я найпiдлiшим чином усiляко пiдтримую в нiй цей страх. I все це вiдбувається мимоволi, саме собою. Тому що це — модель, матриця усiх стосункiв.

Менi раптом захотiлося вiдразу схопитись i помчати до дiвчини, щоб чесно пояснити: вона має до мене зовсiм не те почуття, про яке мрiяла. Звiльнити її вiд страху. Тобто — вiд себе. Але… але тодi вiн перейде до мене пiд iншим iм’ям: «страх самотностi». Ось так. Страх закiльцьовує в єдиний ланцюг усiх нас. Я мiг би, звiсно, на нiй одружитись. Але я не любив її. Я це знав напевно.

Любов умерла в менi дуже давно… Я збрехав, кажучи, що не пам’ятаю, кому дарував пляшчинку дзiнтарсiвського «Бузку». Проте сьогоднi менi захотiлося говорити правду. Це була дiвчинка з паралельного класу. У неї був поганий зiр, вона носила окуляри з товстими скельцями, i тому її очi виглядали неприродно великими, як двi риби за склом круглого (такi тодi були в модi) акварiума, що спотворює зображення. Її волосся вiдливало мiддю й пахло чаєм (вона розповiдала, що бабуся в дитинствi ополiскувала її коси густою заваркою). Спочатку я навiть не знав її iменi — iз хлопцями з того класу ми ворогували й часто сходилися на шкiльному стадiонi для з’ясування стосункiв.

Я зiштовхнувся з нею випадково на денному сеансi в кiнотеатрi, коли прогулював уроки. Вона сидiла в буфетi i їла тiстечко, метляючи ногами в бiлих, якихось занадто дитячих для нашого вiку, шкарпеточках. Кiнчик її носа був замурзаний кремом. Усе це видалося менi кумедним. Я зрозумiв, що ця ласунка теж прогулює уроки, i сiв поруч.

— В тебе на носi крем! — Це були першi слова, з яких почалося знайомство.

Пiзнiше ми винайшли власну абетку з «маленьких танцiвникiв» i надсилали один одному зашифрованi листи. Це були короткi записки з кiлькох банальних фраз шкiльної тематики, складенi з низки смiшних iстот, що вихиляються в рiзних позах: «Менi набридло вчитись. А тобi?», «Що в тебе буде з хiмiї цього року?» На перервах ми не спiлкувалися, не ходили пiд руку, як це робили багато старшокласникiв, а тiльки iнодi обмiнювалися змовницькими поглядами й розумiли одне одного без слiв: «Завтра чекай листа!», «Я написав. А ти?»

Зате всi вихiднi були нашими. Коли я дивився на неї, менi здавалося, що вона була оповита серпанком свiтла, й усе в нiй — вiд кiнчикiв волосся до кiнчикiв пальцiв — було вкрите позолотою. А силует був нечiтким, розмитим, немовби розчиненим у цьому свiтлi. Вона любила солодощi й сама нагадувала прозорий льодяник, що тане.

Якось, коли ми сидiли в її оселi й розглядали книжку, я поклав їй руку на колiно. Це сталося зовсiм випадково, але я пам’ятаю, що в момент, коли я хотiв руку вiдсмикнути, внутрiшнiй голос сказав менi: «Не треба. Почекай. Подивимося, що буде далi!»

А далi ми просидiли нерухомо години двi, пролиставши книжку вiд початку до кiнця разiв п’ятнадцять. Тодi, напевно, я i зрозумiв, що то є любов: трепет i свiтло, льодяник, який тане в ротi, жар i лiд, жах i захват, злочин, який заслуговує на четвертування, їжак у горлi, нiмота, повiтряна яма. Мурашки по шкiрi.

Та пiсля лiта, впродовж якого ми не бачилися (вона кудись поїхала, а я три змiни вiдмучивсь у спортивному таборi), менi сказали, що вона померла…

З часом я навчився глушити цi спогади безлiччю способiв — невмiло розведеним спиртом, гiтарою, автостопом, спортом, бiйками. З кожним роком я вiдкривав для себе щоразу новi «лiки»: випадковi зв’язки, джаз, чужi компанiї, суворий мордобiй i, зрештою, нiч i вiтер. Мене гнав страх. Навiть рукавички чи парасолька, забутi в таксi, викликали приступ жаху. Я мрiяв бути зовсiм голим, як Адам, що вийшов не з лона людського…

…Подали кальмари, пиво, хрусткi булочки, срiбнi пакетики з олiєю, соуси, пляшку «Камiльєрi». Сонячнi плями лежали на скатертинi, мов яєчнi жовтки. Я подумав, що давно не чув дзвонiв, навiть сьогоднi, коли вони повиннi лунати всюди. Поруч за столиками сидiли люди й тихо перемовлялися, фотографували один одного, я машинально оглядав жiнок: може, й мешканка з 713-го обiдає в однiй iз цих компанiй? Жiнки були рiзнi. Iноземок я вирiзняв одразу за мiнiмумом макiяжу на обличчi й непоказними кофтинками. Нi, вона повинна бути зовсiм iншою.

I раптом я вiдсунув убiк келих з вином. Менi спало на думку те, вiд чого менi навiть перехопило подих. Моє життя на островi здалося менi нереальним, потойбiчним, начебто я, а не Бо, опинився на днi моря i якимось дивом проник в iнший свiт, де життя нiколи не закiнчувалось. А незнайомка з 713-го була… тiєю дiвчинкою, якiй я дарував «Бузок». Чоло моє вкрилося потом. Але й справдi, що я знав про її смерть? Тiльки те, що вона втонула пiд час гостин у бабусi в селi. А потiм бiльше нiчого не хотiв знати. Крiм того, мене перевели в iншу школу, з математичним ухилом. А раптом вона жива? Чи навпаки — я прийшов до неї таким-от дивним чином. Iнакше звiдкiля це дежа вю, яке я вiдчув, прибираючи 713-й?! Це впiзнавання запахiв, звичок, дрiбничок? Цi бiлi шкарпеточки на пiдвiконнi, цi льодяники, цi кораблики з фантикiв? Цей пунктир, що вiв мене всередину самого себе?… Я страшенно розлютився на себе. Як я мiг наразитися на небезпеку лишитися без роботи саме тодi, коли почав намацувати вихiд?

Я швидко впорався з обiдом i поквапився повернутись у Сент-Джулiус.

Звiсно ж, заледве я переступив порiг будинку, Стефанiя повiдомила, що мене шукає пан Нiколас де Пiро i вимагає, щоб я негайно з’явився в готелi.

Пан Нiколас був на посту. На вiдмiну вiд покоївок, вiн вiдбував на службi повний робочий день. Побачивши мене, вiн насупився й поправив на носi окуляри в тонкiй позолоченiй оправi.

— Здається, Майкле, ви добряче влипли. Що ви собi дозволяєте? Я вiд вас не чекав такого! Я звiльнив би вас негайно, але господарка хоче поговорити з вами особисто. Йдiть негайно — вона поки що в себе.

Я побрiв у службову частину готелю, до кабiнету Монiки. Налаштований я був рiшуче. Я не мiг бути звiльненим! Менi треба було змобiлiзувати всю свою волю, фантазiю i красномовство, намацати всi потаємнi важiльцi, включно з давнiм романом господарки з Джейком Стейнбеком та їхнiм спiльним марихуанистим минулим, щоб цi аргументи переважили жалюгiдний ляпас, що його я мав нещастя вiдпустити нашому дорогому клiєнтовi.

Секретарка у приймальнi, приємного виду мулаточка з величезними золотими обручами у вухах, одразу доповiла про мiй прихiд. До цього я бачив Монiку всього кiлька разiв. Вона здавалася менi дiловою панею, застiбнутою на всi ґудзики. Я навiть не мiг уявити, як це вона, добропорядна ледi, могла наставити Джейку стiльки синцiв, що їх вiн демонстрував пiсля нашої першої зустрiчi в пабi.

Я ввiйшов у прохолодний кабiнет i роззирнувся. Вродлива дама в бездоганному блакитному костюмi англiйського крою сидiла за широким столом i переглядала папери. За її спиною висiв величезний портрет сивого чоловiка, написаний у модерному стилi, — його обличчя чомусь вiдливало синявою. Я пiдiйшов ближче i не знав, присiсти менi на стiлець чи дочекатися запрошення. Жiнка вiдiрвалася вiд паперiв i з цiкавiстю подивилася на мене.

— То це вас рекомендував Джейк Стейнбек? — пiсля паузи запитала вона.

— Заперечувати марно, мем… — я приречено розвiв руками.

— Сiдайте, — сказала Монiка. — Як це у вас кажуть — «у ногах правди нема»?

— Боюся, що її нема й у словах… — я вирiшив бути нахабним i настирливим, як справжнє необтесане мурло, якому може зiйти з рук його тупа незграбнiсть.

— …i тому ви вдалися до кулакiв? — якщо я не помилявся, якщо мене не пiдводила iнтуїцiя, то її очi посмiхалися. — I часто ви б’єте моїх гостей?

— Тiльки по п’ятницях, мем…

— Ви знущаєтеся?

— Хiба що над собою. Адже я «покоївка», мем, — чудовий привiд посмiятися…

— Отже, — задумливо мовила вона, — ви прийшли просити пiдвищення…

Такого повороту розмови я не очiкував.

— Нi, мем, мене все влаштовує. Я прийшов попросити вибачення за сьогоднiшнiй iнцидент. Це сталося випадково, повiрте.

Вона нарештi посмiхнулася по-справжньому.

— Нiколи! Нiколи я не повiрю, що приятель Джейка б’є першим тiльки з випадковостi. Як той клiєнт вас обiзвав? У чому ви завинили?

Вона починала менi подобатися. Навiть у цьому англiйському костюмi.

— Мем, ми не дiйшли згоди в суперечцi про сорокову симфонiю Моцарта.

Вона зiтхнула й похитала головою.

— Я скажу Нiколасовi, щоб вiн перевiв вас на iншi поверхи. I не дай вам Боже потрапити на очi цьому клiєнтовi.

Нi, тiльки не це. Я напружився i готовий був боротися до кiнця.

— Мем, прошу вас, залишiть усе, як є. Обiцяю, що завтра я видраю його кiмнату зубною щiткою й особисто вiд себе надiшлю букет магнолiй! Хiба розбiжнiсть у думках про Моцарта — привiд для ворожнечi? У мене хвороба: звикання до певного мiсця. На iншому поверсi я просто зачахну, i вам справдi доведеться мене звiльнити через повну прибиральницьку нездарнiсть.

— Гм… — вона ще раз уважно оглянула мене. Крiзь її виплекане обличчя проглянула хитра мордочка блудної «дочки квiтiв». — Ну, як знаєте. Але якщо завтра ви опинитесь у шпиталi з переломом ключицi, не сподiвайтеся здерти з готелю медичне страхування!

— Гм… — Я так само пильно поглянув на неї. — Перелом ключицi, мем? Це малоймовiрно, запевняю вас… — i машинально потер свого кулака.

— Знову жартуєте? Я бiльше вас не затримую… — вона вдягла окуляри, що лежали поруч, на столi, i хитра мордочка набула хижого виразу бiзнес-ледi.

Я майже вклонився й попрямував до дверей. Уже тримаючись за ручку, вирiшив озирнутися.

— Перепрошую, мем… Але я сьогоднi не зможу заснути, якщо не з’ясую, чому я не звiльнений?

Вона втомлено стягнула окуляри з носа i подивилася на мене якось здалеку.

— Тому, що ви — друг Джейка. I ще тому, що… — вона витягла сигарету, нахилилася до гiгантської запальнички у виглядi здибленого коня (жахлива, скажу вам, конструкцiя!), — iнодi менi теж хочеться кому-небудь… урiзати… Хiба це не природне бажання для нормальної людини, яка працює в потi чола? Га, Майкле?

— Дуже навiть природне, мем…

— Монiка… — поправила вона.

— Дуже навiть природне, Монiко! По-моєму, немає нiчого приємнiшого, нiж гарненько вiддухопелити негiдника. Вiдразу життя здається прекрасним i дивним. Ви — чудова жiнка. Якщо захочете кого-небудь гарненько вiдлупцювати — я до ваших послуг!

Вона знову сховалася за шкельцями окулярiв i схилилася над паперами. Тихо закриваючи дверi, я вiдчув, як веселий джин молодостi зi свистом вилетiв iз цього кабiнету менi навздогiн.

Я вийшов вiд Монiки цiлком задоволений. Свiт не був законсервований — у ньому вирувало життя. Це як у морi: на поверхнi — золота сiть, що не дає вирватися назовнi його мешканцям, а пiрнеш метрiв на п’ять у глибину — й очам вiдкриється рухливий свiт, переповнений таємними i явними пристрастями. Сьогоднi я зiштовхнувся з наймогутнiшим складником людської натури — пам’яттю. Чим би закiнчилася розмова з власницею готелю, якби не її данина власному минулому?

Чи вдалося б менi вiдшукати iншi важелi в її свiдомостi? Боюся, що для цього менi довелося б зiбрати цiле досьє, починаючи з того моменту, коли їй пов’язали перший бант.

Я пройшов повз пана де Пiро з гордо пiднятою головою.

— Вас звiльнили? — iз сумнiвом у голосi запитав мiй патрон.

— Пане Нiколасе, — з посмiшкою мовив я, — коли вам було двадцять, ви слухали «Бiтлз» чи «Лед Зеппелiн»?

Обличчя пана де Пiро видовжилось, i щось схоже на проблиск думки змигнуло за скельцями окулярiв.

— Я, Майкле, слухав Сiнатру й Iва Монтана.

— Класнi були хлопцi! — сказав я, й очi шефа просвiтлiли. Їй-Богу, ще хвилина, i вiн заспiвав би «Oh, my love» а-капела.

— Гарного вам вечора, пане Нiколасе! Менi приємно працювати пiд вашим керiвництвом! — я почувався натхненно.

— Вас не звiльнили?

— Нi.

— Я радий за вас, — це прозвучало цiлком щиро. — До завтра, Майкле?

— Бувайте, патроне!

Я вийшов iз готелю й вiдразу згадав, що сьогоднi ввечерi домовився зустрiтися з Еджiдiо в Аль Венетто.

Душа моя чомусь трiумфувала, начебто я знайшов щось дуже важливе, щось, що шукав занадто довго, — а воно ж було зовсiм поруч. Поки що я не мiг дати цьому назви — щось мiж гiднiстю i сенсом життя. Щось дуже близьке до… любовi. Але все це поки маячiло десь далеко, на протилежному боцi обрiю…

Ед уже чекав мене в пабi. Я зрадiв i помахав йому рукою, вiн вiдповiв. Цей простий жест був сповнений великого змiсту.

— Кажуть, ти побив якогось янкi, — сказав Ед, коли я присiв за столик. I я вкотре переконавсь, який тiсний цей свiт.

— Це сталося мимоволi, — пояснив я. — Усе обiйшлося.

— Може, тобi взагалi варто кинути все це? Я мiг би взяти тебе на яхту моїм помiчником.

— Дякую, Еде, але я вже звик нi вiд кого не залежати, принаймнi у другiй половинi дня.

— Як хочеш…

— А в тебе був помiчник?

— Помiчниця. Моя дружина. Теодамiза.

— Дивне iм’я…

— Її батьки — уродженцi Мавританiї. Ми познайомилися в Сорбоннi. Вона займалась iхтiологiєю. Поїхала зi мною сюди.

— А де вона тепер?

— Загинула…

— Вибач…

— Нiчого. Це сталося сiм рокiв тому. Ми намагалися впiймати меч-рибу. А це таке створiння, що може пролетiти в повiтрi метрiв три-чотири, якщо потрапляє на гачок. У нас тодi був моторний човен, я не розрахував траєкторiю… Одне слово, удар виявився смертельним, — Ед махнув рукою. — Все вiдбулося блискавично.

— Ти любив її?

— Ми займалися однiєю справою. Тео була чудовим другом… Писала дисертацiю про цих потвор. Коли її не стало, я зрозумiв, що нiчого не можна залишати на потiм — нi слiв, нi зiзнань, нi подарункiв. А ми жили так, начебто в нас попереду цiла вiчнiсть… чи друге життя. Я не задумувався про любов та iншi подiбнi речi… Менi було важливо, який вiтер вiє зранку. Наступного дня пiсля похорону слова так i поперли з мене. Це було жахливо… Ще два-три днi тому ми з Тео ледь перекидалися фразами, найчастiше — про роботу, а тут я не мiг заснути: постiйно говорив iз нею, розповiдав про те, що думав i почував усi цi три роки, поки ми були разом. Вона, гадаю, здивувалася б… Я був суворим iндивiдуалiстом та iнтровертом — от що я зрозумiв тодi. Я ладен був у життi йти одинаком, i союз iз Тео полягав у тому, що ми не заважали одне одному. Так я думав. Але коли її не стало, менi жахливо захотiлося її мовчазного тепла. Виявилося, що я мiг годину курити на кухнi чи вибиратися в море на добу тiльки тому, що знав — вона сидить за своїм столом i щось набирає на комп’ютерi. Життя, Майкле, як море пiд час вiдпливу, — вiдкочує хвилi все далi й далi. I згодом ти завважуєш, що залишаєшся на березi геть один…

Ед мав рацiю, i я просто не знав, що йому вiдповiсти.

— Але ти тут у себе вдома, Еде, — нарештi сказав я. Вiн посмiхнувся.

— Я вдома… А Марiя де Пiнта любить тебе, чужинця…

— Виглядає, що забиратися потрiбно менi… Найсмiшнiше: я вже звик бути зайвим. Мене навiть акули не зжерли.

— Ти фiлософ, Майкле. А фiлософи не мають батькiвщини… Вони скрiзь свої i завжди — чужi. Ти таким народився.

Я задумався. Я не був упевнений у його правотi. Знав iнше: я нiчого не хотiв, нiчого не мiг утратити. Менi було добре знайоме це вiдчуття: залишитися на березi в повнiй самотностi. Я сказав йому про це.

— Але як ти будеш жити потiм? У мене принаймнi є спогади. Жити з ними нелегко, але вони необхiднi. Ти на березi залишився зi своєї волi…

Я не мав, що сказати, вiдтак вирiшив змiнити тему:

— Ти ще не вiдмовився вiд веремiї зi своїм соколом?

Очi Еда, затуманенi вином, одразу ж спалахнули знайомим менi гарячковим блиском.

— Звiсно, нi! Я вже маю план будинку. Вiдчуваю, що без пригод не обiйдеться. Поглянь…

Вiн розгорнув передi мною аркуш паперу з кресленням, тицяючи в нього зубочисткою.

— Тут спить старий Кретьєн, це його спальня, а зал iз соколом — у протилежному кiнцi. Дверi в нас, як ти знаєш, не замикаються навiть на нiч. Прокрадуся туди, вiзьму пробу й пiду. Дiдуган не прокинеться. Але якщо моя гiпотеза потвердиться, цьому ветхому дурневi буде непереливки!

— А якщо вiн усе-таки прокинеться?

— Це навряд! Я надiслав йому кошика з його улюбленим «К’янтi». Буде спати, як дитина, не сумнiвайся! Ходiмо зi мною, Майкле! Тодi частина винагороди за знахiдку дiстанеться тобi. Купимо нову яхту, будемо борознити моря…

— Знаєш, старий, менi здається, я вже наблукався свiтом. Менi б навпаки — якiр кинути…

— Це правильно, — згодився Ед. — Я б теж подумав про тиху гавань.

Ми ще трохи посидiли в Аль Венетто. Може, годину чи й бiльше. Я навiть заспiвав Едовi кiлька українських пiсень.

А потiм менi захотiлося побачити Марiю де Пiнта. Було вже далеко за пiвнiч. Сьогоднiшнiй день тривав дуже довго й нiяк не хотiв закiнчуватися.

— Ходiмо, друзяко! — сказав я.

— То ти не пiдеш зi мною в будинок Кретьєна?

— Принаймнi не зараз… Менi завтра, вiрнiше, вже сьогоднi, рано вставати.

— Гаразд… Ти не романтик. Ти — старий пеньок. — Ед заледве пiднявся з-за столу, обома ручиськами поплескав мене по плечах. — Але ти все одно — славний хлопець! Вiтай вiд мене Марiю де Пiнта. I не забудь нарвати їй квiтiв. Хоча їх тут, на каменях, дуже мало.

Ми розпрощались, i спина Еда щезла в темрявi провулка, що вiв до моря.

Тодi я не мiг знати, що бачу його востаннє…

Я вийшов на центральну вулицю. Усе було як учора, як позавчора, як сто днiв тому. Та сама штовханина бiля дансингiв, те саме миготливе неонове свiтло, тi самi юрби мoлодi й туристiв, якi кочують iз клубу в клуб. Щось перемiнилося в менi. Раптом захотiлося купити букет троянд — таких, яких я давно не бачив: на довгих стеблах, у хрусткому целофанi, з крапельками роси на пурпурових тугих пелюстках. Але вуличнi торговцi навiть уночi продавали зi своїх вiзкiв тiльки фрукти й горiхову пастилу. Квiти росли у великих круглих дiжках бiля дверей будинкiв, i зiрвати їх було б святотатством. Я згадав, як обносив квiтники там, у своєму мiстi, коли менi треба було навiдати якусь жiнку.

Я вийшов за мiсто, на шосе, i, ховаючись вiд фар таксi, нарвав букет iз квiтiв, що нагадують наш жовтець. Я наскуб їх цiлий оберемок, вимазавши руки придорожньою пилюкою. Я ще нiколи не дарував Марiї де Пiнта квiти.

Я повертався до мiста, перехожi з подивом позирали на мене. За квартал вiд потрiбного будинку мiй ентузiазм угамувавсь, як i вiтер, що пiсля смеркання згортався тут клубочком i дрiмав до ранку. Щось заважало менi бути собою до решти! Для цього потрiбно було занадто багато: змити iз себе накип чужої мови, зчистити всю банальщину, суєту, закам’янiлiсть побуту, здерти шкiру й залишитися без неї — тодi Марiя де Пiнта побачила б мене зовсiм iншим. Але ТАКИМ я мiг би бути тiльки для тiєї, яка нагадує льодяник, знає смак печеної картоплi й нашi пiснi. I якiй не треба пояснювати, чому «нiчнi квiти пахнуть злодiйством»[1]… На Марiїному порозi я зрозумiв, що йду прощатися.

…Я вiдкрив дверi й увiйшов у темряву передпокою. Ед казав правду, коли стверджував, що тут нiхто не замикає дверi навiть на нiч. На островi була лишень одна в’язниця, й у нiй тримали тiльки двох злочинцiв, один iз яких був росiйським хакером. Я знав будинок Марiї, як свою п’ятiрню, й тому навпомацки пiднявся на другий поверх, до її спальнi. З-пiд дверей вибивалася тонка смужка тьмяного свiтла — очевидно, Марiя, як завше, читала перед сном. Я тихенько ввiйшов i побачив її схилену над книгою голову. Марiя напiвлежала в лiжку i, як виглядало з густої хвилi чорного, блискучого у свiтлi лампи волосся, що закривало обличчя, дрiмала. Я обережно причинив за собою дверi. Кiлька секунд дивився на її зворушливу позу, а потiм забрав книжку з рук. Вона одразу розплющила очi, здивовано посмiхнулася.

— Ти? Я тебе не чекала сьогоднi…

Вона почала старанно поправляти i без того дбайливо зачесане волосся, начебто це допомогло б їй стати привабливiшою.

— А?… — вказала очима на букет, що його я тримав у руках. Я геть забув про нього i квапливо поклав квiти їй на колiна.

— Це тобi. Квiти.

Обличчя її просяяло. Вона занурила його в букет, i я подумав, що, мабуть, вiн пахне бензином i пилюгою. Потiм вона рвучко звелася, притримуючи комiр нiчної сорочки, немов соромлива школярка.

— Я зараз. Тiльки в душ… Я не знала, що ти прийдеш…

Так, саме так було завжди. Душ, чистi простирадла, що їх вона старанно перестеляла, вибираючи бiлоснiжнi, з мережкою, вимкнена лампа i ввiмкнутий магнiтофон iз заспокiйливою музикою. Все, як у повiльному пiдводному царствi…

— Зачекай. Не йди. Побудь, — я вклав її назад у лiжко, сiв у крiселко навпроти. — Я незабаром пiду. Уже пiзно, а завтра в мене божевiльний день.

Вона присiла на край лiжка i дивилася на мене телячим поглядом. Ще бракувало, щоб вона склала руки на колiнах, як слухняна учениця.

— Ти хочеш поговорити? — я бачив, що губи її пересихали. Вона боялася розмовляти зi мною. Вона завжди цього боялася… Їй здавалося, що покiрнiсть i мовчазна вiдданiсть — усе, що потрiбно чужинцю, який вiдбився вiд зграї. — Про що?

Настрiй мiй мiнявся щопiвгодини. Зовсiм недавно я хотiв побачити її, обсипати квiтами так, щоб жовтi пелюстки застрягли у волоссi, впасти обличчям у колiна дiвчини, яка невiдомо за що полюбила мене, i просити прощення, i говорити про те, що я не гiдний її кохання, i викликати в неї гнiв чи сльози, може, навiть ляпаса чи божевiльнi прощальнi поцiлунки. Але тьмяна лампа, згадка про душ i перестелення простирадел навiяли на мене геть iнший, аморфний стан.

— Скажи, навiщо я тобi? — нарештi запитав я. — Чому ти досi не кинула мене? Хiба в тебе не було на оцi кого-небудь гiдного… усього цього? — Я обвiв рукою її кiмнату — чистеньку i простору, з грацiйними статуетками божкiв i ельфiв на поличцi.

Вона дивилася на мене зляканими очима.

— Знаєш… — продовжував я. — Ед вважає, що ти схожа на Б’янку Борджiа й Мону Лiзу в однiй особi… От за кого тобi треба вийти замiж, народити дiтей i все таке…

Мiй язик уже почав заплiтатися. Чи то вiд утоми минулого дня, чи вiд питва.

— Ти хочеш сказати, що… — голос її зривався. — Що ми бiльше не будемо зустрiчатися?

— А навiщо? Хiба ти щаслива зi мною? — мовив якомога безтурботнiше.

Вона встала, накинула пеньюар i знову сiла на лiжко.

— Зараз уже не знаю… — нарештi почувся здавлений голос. — Напевно, це важко назвати щастям. Але… хто знає, що це таке? Адже я не винна, що… люблю тебе таким, який ти є. А ти нiчого не почуваєш. Думаєш, я цього не помiчала? — Очi її нарештi зблиснули, голос цiлком вирiвнявся й у кутиках вуст означилася гiрка складка. — Чи знаєш ти, чи можеш зрозумiти, як змiнив мене? У мене було зовсiм iнше життя. I от у ньому з’явився ти… I менi захотiлося згаснути разом з тобою. У твоєму згасаннi були якась особлива сила, i таємниця, i пристрасть. Менi здавалося: ще трiшки, i я пiзнаю щось дивне, нескiнченне, якийсь прихований змiст у цьому перебiговi часу. Тепер я зовсiм нiчого не чекаю, а ти — не збожеволiв, не постригся в ченцi, не зробив нiчого такого, заради чого варто було б згасати поруч iз тобою. Ти живий, а я вмерла… Ото й усе. Але я не можу не любити тебе. Хiба це залежить вiд нашої волi? Я стала для тебе тягарем, ти хочеш пiти… А що робити менi?

Як на один день це було занадто! Голова менi йшла обертом. Охопив безмежний жаль до Марiї.

— Вибач, — тупо сказав я. — Я думав, що зможу… Менi треба було залишитись одному. Але це… це iнодi так важко.

— Ти дуже дивний. Тому я й полюбила тебе. Ти не такий, як iншi. Менi було добре з тобою, не перепрошуй, — вона кволо посмiхнулась. — Але це — мої проблеми. Я справлюсь, от побачиш.

— Може, одружимося? — раптом мовив я i сам злякався. Серце моє застукало, начебто в нього, як у барабан, застукотiли лапками сотнi механiчних зайцiв. Вона знову посмiхнулась i заперечливо хитнула головою.

— Нi. Я знала, що цього нiколи не станеться. Хiба ти досi не зрозумiв, що тобi — пора?… Хiба моя країна пiдходить для тебе? Хiба це тобi потрiбно?

— Марiє! — зiскочив я з крiсла, сiв бiля її нiг i взяв її руки у свої (це дуже нагадувало сцену з жiночого роману, але менi було начхати!). — Я не знаю, що менi потрiбно… Може, якийсь час. Ти могла б дати менi час?

Вона знову хитнула головою з боку в бiк.

— В тебе його й так було забагато. Я не хочу зв’язувати тебе нi часом, анi жодними обiцянками й зобов’язаннями. I не хочу чекати. Це боляче. Можеш iти. Iнодi будемо пити каву, якщо випадково зустрiнемося в мiстi, так?

Я поцiлував її долоню й пiднявся з колiн. Нiчого не мiг додати до того, що вона вже сказала. Був їй вдячний.

— Майкле… — покликала вона, коли я вже тупцював на порозi. — Це — через iншу жiнку… чи просто так?

Вона знову перетворилася на ту пiдозрiливу Марiю де Пiнта, яку я добре знав до цiєї нiчної розмови.

— Ти — найкраща жiнка в Мальтi! — сказав я. — А я — повний кретин! Вважатимемо, що ти дала менi час на роздуми?!

— Вiчнiсть! — вiдповiла вона. — Я даю тобi на роздуми цiлу вiчнiсть, Майкле! Усе. Iди. Я хочу спати!

Я зачинив за собою дверi, прекрасно знаючи, що вона вткнулась обличчям у подушку.

Вiдчуття втрати не полишало мене всю дорогу до будинку Стефанiї О’Тулл, але я був упевнений, що вчинив правильно.

Я зайшов у кiмнату i позирнув на годинника: спати менi залишалося зовсiм недовго. Я лiг, не роздягаючись — на це в мене вже забракло сил.

Я майже не спав. Перед очима поставали картини моїх коротких побачень iз Марiєю де Пiнта, її легенькi, майже невагомi дотики. Може, я даремно все це затiяв? Де я знайду ще жiнку, готову зустрiчатися з прибиральником-чужоземцем? Можна було б спробувати iз Сiбiллою, але я вже пробував. У неї купа залицяльникiв, та й розмови про кiно мене стомлювали.

Одне слово, як завше, не виспався. I на перекличцi в пана де Пiро куняв. Кiмнати вирiшив прибирати почергово. Першим було помешкання комiвояжера-американця. Я вiдiмкнув номер, прочинив балконнi дверi й завмер: зверху долинали голоси, люди — чоловiк i жiнка — говорили знайомою менi мовою. Я не мiг не прислухатися, тим бiльше, що тональнiсть розмови обпекла мене — так чоловiки й жiнки можуть говорити тiльки там, звiдкiля я приїхав.

— Куди це нас занесло? Тут навiть немає пристойного пляжу! Чому я повинен жити в цiй висотцi? Де море? Саме лише камiння!!! А цiни! Тут усе втричi дорожче, нiж у Штатах! — голосом примхливої дитини говорив вiн.

— Що ж поробиш? Може, переїдемо на Ґозо… Там, кажуть, є пляж… — тьмяним утомленим голосом вiдгукнулася дружина.

— На фiга менi цей Ґозо? Взагалi, на фiга менi ця дурнувата країна?

— Ну, заспокойся… Що-небудь придумаємо…

— Ось ти i думай! А я пiшов до бару.

Давно я такого не чув! Це була сiмейка на кшталт багатьох, знайомих менi з колишнього життя, в якому всiм заправляла звичка. Я навiть мiг уявити зацькований погляд жiнки й розлюченi круглi очi її чоловiка. Зазвичай такi неодмiнно знiмають свiй вiдпочинок на вiдеокамеру, ходять на прем’єри модних мюзиклiв i збирають бiблiотеку, в якiй корiнцi книг повиннi гармонiювати з кольором шпалер. Я раптом зрозумiв, чому мене iнодi так дратувала Марiя — вона могла б бути саме такою дружиною, покiрною й уярмленою. I саме зi мною, генетичним тираном, вона б набула такий зацькований погляд. Добре, що цього не станеться… Я давно не чув цiєї мови й не припускав, що вона викличе в мене таку реакцiю: я розлютився. Пiднятись би поверхом вище, увiйти й згребти цього пришелепкуватого в оберемок! Стоп. Як кажуть американи, це їхнi проблеми.

Я взявся до роботи й доволi швидко прибрав свої номери. Причому сьогоднi в кiмнатi мого кривдника був iще бiльший бедлам, нiж ранiше. Але я прибрав тут iз особливою стараннiстю.

У 713-му мене чекав сюрприз: iз минулого дня там нiчого не змiнилося. Навiть постiль залишилась iдеально чистою й не зiм’ятою. Все лежало на колишнiх мiсцях. Тiльки бiля порога стояли кросiвки, а черевичкiв на високих пiдборах не було. Зрозумiло: вона в готелi не ночувала. Мене раптом охопили ревнощi. Ось як! Виглядає, що вона тут не самотня? Отже, така, як усi?!

Потiм я захвилювався: раптом iз нею щось сталося? Я уявляв неуважну мрiйницю в окулярах, iз розгубленим поглядом i незграбними рухами. З нею могло статися все що завгодно! Я ще раз ретельно перевiрив номер — мiг-бо визначити на око, чи ночував у ньому гiсть. Професiйна спостережливiсть мене не пiдвела. Сьогоднi вночi тут i муха не пролетiла. Мене затiпало, як бабусю, що загубила в супермаркетi внука.

Я швидко закiнчив роботу, переодягся i спустився в хол. На рецепцiї сидiв Скотт Вайль.

— Послухай, Скоттi, — сказав я. — Панi з 713-го залишала ключ?

— Залишала, а що?

— Коли?

— Вiдкiля менi знати? Я заступив на змiну зранку.

— О шостiй?

— Так.

— I ключ уже був тут?

— Так… А що тебе турбує?

I справдi, що мене непокоїло? Я й сам не мiг вiдповiсти на це просте запитання.

— Просто… менi здається, якщо гiсть зник, про це слiд повiдомити вiдразу… Всяке буває…

— Та годi тобi! Ти що, найнявся до них (Вайль кивнув на групу туристiв бiля входу) нянькою? I взагалi, не шукай зайвого клопоту. Я знаю, що це за дама. Будь певен, у неї все гаразд.

— Ти знаєш?! — Я навiть задихнувся. — I хто вона?

— Ну, не те що знаю, — затнувся Скотт. — Чув, що про неї говорив старший менеджер: вона приїхала у справах до Асрi, начебто хоче налагодити постачання нашого «Шардоне» у свою країну. А бiльше нам знати не належиться…

Усе виявилося так просто i навiть банально!

Книжка, льодяники, шкарпеточки, записка… Якi дурницi!

Просто те, що я шукав, було життєво необхiдно менi самому. Хоч який-небудь гачок, щоб зачепитись. I менi слiд би це зрозумiти ранiше. Я, наче звiр, перетворився на нюх, слух i дотик — iшов на знайомий запах, на смак, на найменший вiдблиск спогадiв. Я бiг, як тварина. Я був хворий.

Кивнувши Вайлю, знову зайшов у пiдсобку й накинув робочу куртку. Вiзок iз собою я не взяв, але про людське око перекинув через плече кiлька чистих рушникiв, а потiм пiднявся на сьомий поверх. Увiйшов у 713-й, зачинив за собою дверi. Туга ссала моє серце, як гiгантська мiфiчна змiя. Я впав на її лiжко. Менi не було страшно, що Вона раптом зайде. Менше з тим! Вона приїхала сюди у справах. У серйозних бiзнесових справах. У неї немає окулярiв i неуважностi, їй не властивi боязкий погляд i незграбнiсть. О, я бачив цих жiночок, що починали з «човникових» поїздок у сусiднi Польщу чи Туреччину! Вони не успадковували батькiвський бiзнес, як Монiка, вони всього домагалися самi, й тому їхнi лисячi мордочки через десять рокiв хижо вишкiрились. А смирення, навiюване з поколiння в поколiння, вирвалося назовнi повною i безмежною вседозволенiстю, яку дають грошi.

Дiвчинка в окулярах, iз кремом на кирпатому носику, вмерла.

Вiд подушки пахло лавандовою свiжiстю з нашої пральнi, яка вже менi остогидла. Я звiвся з лiжка, навмисне залишивши на ньому заглибину. А потiм… Потiм учинив, як останнiй бешкетник у пiонерському таборi: зав’язав рушник вузлами, згадавши, як у таборi «Орлятко», а потiм в армiї, ми прибивали до пiдлоги чиїсь капцi, пришивали ковдру до простирадла чи писали на дзеркалах непристойностi зубною пастою.

Я жбурнув рушника на зiм’яту мною постiль. Це було геть немудро.

Очевидно, менi знову пора готуватися до розмови з Монiкою…

Обiдати я поїхав до Асрi. По дорозi переконував себе, що їду лише пообiдати. Але я нiколи не їздив iз цiєю метою в Асрi.

Це було невелике, як, утiм, i всi тут, мiстечко, що славилося виноробством. Перекладалася його назва так: «чавильня». У середньовiччi всi мешканцi мiста збиралися на винокурнi, залазили у величезнi казани зi стиглим виноградом i чавили його босонiж.

Я щось замовив собi в ресторанi, але їжа не смакувала. Спостерiгав за поодинокими перехожими i групами туристiв, намагаючись у всiх жiнках упiзнати свою «пiдопiчну». Якось менi навiть здалося, що це Вона. Жiнка була в елегантних черевичках (шкода, що я не запам’ятав їхнього кольору), у вузькому свiтло-жовтому платтi й такому самому солом’яному капелюшку iз широкими крисами. За ними й за темними скельцями сонцезахисних окулярiв я не мiг добре розгледiти нi її обличчя, анi кольору пiдiбраного пiд капелюшок волосся. Вона сидiла в барi на протилежному боцi площi й пила сiк. Я, нiби пес, роздував нiздрi, намагаючись виловити з-посеред тисячi вуличних запахiв легкий аромат бузку. Але, на жаль, я все-таки був людиною, а не псом, менi було легше вифантазувати цей аромат, анiж вiдчути його. Хвилини за три, коли я був майже упевнений, що знайшов i впiзнав її, до панi пiдiйшли двоє чоловiкiв (я безпомилково впiзнав у них корiнних мешканцiв), i всi троє заговорили англiйською. Я не мiг розiбрати, про що вони говорять, але чiтко розпiзнав артикуляцiю.

Потiм я побачив другу — блондинку в рожевих бриджах… Третя — коротко стрижена русявка, витончена, як статуетка, — теж могла бути нею. Згодом мiй погляд виривав iз юрби чи не кожну жiнку. Навiть не пропустив огрядну кучеряву панi, пишно вбрану, вже постбальзакiвського вiку… Менi було все одно, як Вона виглядає. Голова йшла обертом. Я просiвав усiх через сито, як пекар — борошно, i зрештою, в ситi залишилась ота перша, з бару. Хiба Вона не могла говорити англiйською? Ото дивина для успiшної бiзнес-ледi! Нехай це буде Вона, вирiшив я. I знову обернувся до бару. Але жiнки там уже не було. Знову постало запитання: що я роблю тут, в Асрi? Й узагалi… Я вiдчував, що занедужую на якусь невiдому хворобу, що лякає мене. Найiмовiрнiше, її вiрус осiв у менi давно. Може, з дитинства. Я раптом згадав про дивну тугу, яка раптово охопила мене, мабуть, у рокiв десять. Потiм я мiг притамувати її, обдурити, ненадовго втекти вiд неї. Напевно, тому й не реалiзувався… Кожен у життi робить лише одну справу, попри те, що хапається за багато речей. Я усвiдомив це не дуже давно. Письменник пише одну книгу, навiть якщо з-пiд його пера вийшло сорок романiв. I ця книга наскрiзь пронизана однiєю нав’язливою iдеєю. У Муракамi це колодязь, у Мiллера — секс, у Павича — мiфiчний епос. Та й маляр, навiть змiнюючи технiку письма, оповiдає про одне й те саме. Важлива тiльки стилiстика, за якою тебе вiдрiзняють вiд iнших. Можливо, менi судилося було стати непоганим письменником чи музикантом, але я зрозумiв це занадто пiзно. Якби я не боявся думки про своє покликання у п’ятнадцять рокiв, усе, можливо, склалося б iнакше. Але хто може вгадати свiй шлях так рано?…

У ресторанi, де я знехотя колупав виделкою нiжку ягняти, запечену в сметанi й прикрашену базилiком, були виннi льохи. Туди час вiд часу спускалися туристи на дегустацiю. Я пiдкликав хазяїна, познайомився з ним — його звали Семюель Росса — i, заплативши кiлька лiр, увiйшов у прохолодне пiдземелля. В напiвмороцi бiля стiн стояли бочки з вином, а на дерев’яних полицях лежали пляшки з напоями рiзних сортiв. Пiдземний лаз, обгороджений турнiкетом, вiв кудись углиб — iз нього вiяло вогкiстю. Таких таємних ходiв на островi — безлiч. Пiд час воєн їх використовували як бомбосховища чи переходи з одного до другого будинку (ба навiть мiста). Мiсцевi жителi не дивувалися, коли копачi колодязiв натикалися на кам’янi коридори. Я запитав у Сема дозволу зайти за турнiкет.

— Це небезпечно, — сказав вiн. — Я й сам не бував далi вiд другого повороту. Можна не повернутись… У вiйну мiй батько переховував тут пiвмiста, а нинi син улаштовує дискотеки…

Я скуштував кiлька рiзновидiв вин, особливо налягаючи на «Шардоне». Вона теж пила його…

— Я чув, що хтось приїхав домовлятися про постачання цього вина за кордон, — нiби мiж iншим сказав я.

— Невже? — здивувався господар. — Я нiчого про це не знаю.

Бiльше говорити не було про що. Я шукав нагоду вiдiслати його нагору. Раптом у пiдвал спустилася група туристiв, i господар побiг до них. Скориставшись iз метушнi, я пiрнув пiд турнiкет i зробив кiлька швидких крокiв уперед — темрява вiдразу ж заковтнула мене.

Я давно не вiдчував справжнього холоду, з того часу, коли бовтавсь у вiдкритому морi. З теплих речей у мене була тiльки легка курточка з вовняною пiдбивкою. А тут менi раптом стало дуже зимно. Стiни лазу були круглими, вологими i гладенькими. В темрявi я не мiг просуватися далi i просто присiв навпочiпки, замружившись… Вогкiсть i крига проникали в мене. Я навiть почув завивання хуртовини, свист вiтру i шкрябання вкритих ожеледдю гiлок по склу…

…Коли все це закiнчиться, знав я, над ранок сад буде бiлим i пухнастим, як цукрова вата. Треба буде вдягти шапку, взутися в чоботи i вийти в молочний запах першого снiгу, за легку завiску, що огортає свiт прохолодним серпанком. Можна буде пiдiйти до грона пiдмерзлої калини i «склювати» її прямо з куща, обпалюючи губи кислувато-гiрким, таким не схожим на iншi, соком. Я робив так у дитинствi. Можна вiдламати вiд ринви бурульку й уявити, що це — льодяник. Бурульки, зацукрованi iнеєм, здавалися менi надзвичайно смачними. Можна засiсти за телефон (це вже пiзнiше, в мiстi) i скликати приятелiв. А потiм, у лiсi, на морозi, палити вогнище, пити крижану горiлку i хрумкотiти солоними огiрочками. А тодi горлати пiснi, цiлуватися з якоюсь незнайомою, але дуже гарною дiвчиною. I до нестями закохатися, не перекинувшись iз нею жодним словом. Тому що в порiвняннi з вогнем, снiгом, вiтром, щоками i вустами, якi горять, слова не мають жодного значення. Дiвчина буде схожою на ту, з бару, тiльки я побачу її очi — карi чи блакитнi (краще — синi з зеленинкою, як вода в морi) i вдихну запах її волосся, темного або свiтлого — однаково…

А потiм… Потiм ми повернемося додому. По дорозi я куплю примерзлi й дуже дорогi троянди, шампанське й цукерки «Асортi» вiд кондитерської фабрики «Зоря» (якщо вона ще iснує).

Я сидiв, притулившися спиною й потилицею до стiни, поглинутий галюциногенною дрiмотою. Мiй подих потроювало вiдлуння. Попереду й позаду — нiч, поруч — друзi, Дмитро i Сергiй…

— Ну, що, брате? Вставай, пора… — говорив Дмитрик.

— Вiн зовсiм закляк, — говорив Сергiй. — Прокидайся, друже… Дорога назад неблизька…

— Назад узагалi немає дороги, — говорив Дмитрик. — Повiр… Просто треба рухатися. Рухатися за чим-небудь. За часом, за вiтром, за нiччю…

— Старiсть, брате, вiднiме й це… — говорив Сергiй.

— Якщо ти мене чуєш, значить, ти не тут… — раптом сказав Дмитрик.

Не тут, подумав я, де — НЕ ТУТ? Не тут — виходить, ТАМ? А де — там? А що є ТАМ?

— Що є там, Дмитрику? — запитав я i розплющив очi.

— Агов! — почулося з винарнi. — Ви все-таки мене не послухалися! Що ви там робите? Виходьте!

До мене йшов господар, вогник його сигарети блимав, як зiниця звiра.

— Не турбуйтеся. Менi було цiкаво, куди веде цей лабiринт.

Господар пiдiйшов до мене:

— Там далi — рiв iз водою, водойма. Ходiмо. Вам тут нема чого робити. Я не пускаю сюди туристiв.

Я вийшов у зал. Доїдати ягнятину менi не хотiлося. Щоб якось заспокоїти засмученого офiцiанта, залишив щедрi чайовi. На вулицi стояла спека. Ясно-жовтi стiни будинкiв, церков i фортечних стiн, пiдсвiченi сонцем, здавалися вилiпленими з глини. Вони вбирали в себе свiтло й тепло, немов бурштин, i так само, як цей дивний камiнь, були живими. До них можна було прикладатися вухом, як до морських мушлiв, i слухати законсервований шум часу. Але про що вони могли повiдати менi?

Я хотiв назад у льох — до Сергiя, до Дмитрика, до зими й заснiженого саду. Де я можу заховатися на цьому островi? Куди приткнутися?

Я ще бездумно поблукав по Асрi.

У дверях акуратних котеджiв стирчали ключi — заходь i бери, що хочеш. Але злодiїв тут не бачили й у страшних снах. Така ось дурня в усiй країнi…

Чому Вона не ночувала в готелi? У неї були важливi справи в iншому мiсцi… Втiм, мальтiйцi дуже стриманi у своїх емоцiях — завдяки впливовi культури англiйських колонiзаторiв — i не дозволяють собi зайвого щодо жiнок, якi сюди приїхали. Але ця була ЗВIДТIЛЯ — тобто вiдрiзнялася вiд будь-якої iншої iноземки. Щоправда, я давно не бачив своїх спiввiтчизникiв, а тим бiльше — спiввiтчизниць. I якщо менi доводилося про них згадувати, все частiше спливав якийсь збiрний образ — середнє мiж «кароокою та чорнобривою» натурницею пензля Брюллова i графiчним портретом Ласочки з книжки «Кола Брюньйон».

Американки були блiдi, як мiль, i дратували занадто рiзкою артикуляцiєю, француженки — особливо парижанки — це просто мiф, створений письменниками, голландки занадто широкоплечi й сухорлявi, як гончаки. I всi вони, зустрiнутi мною i пройденi, як пiдручник фiзики, здавалися прiсними, дiловитими й надмiру розважливими.

Я обiйшов iще кiлька барiв. Я не мiг вибратися з цього бiсового Асрi. Я був готовий, як парубiйки в якому-небудь Тунiсi чи Єгиптi, кидатися до кожної жiнки й говорити: «Привiт! Як справи?» Ось як низько я впав сьогоднi! I вже майже ненавидiв Її. За те, що Вона змогла однiєю своєю присутнiстю тут пiдiрвати мене зсередини, роз’ятрити все те, що я так ретельно бетонував усi цi роки. Я — «покоївка», я живу тихо й мирно, нiкого не зачiпаю, нi про що не шкодую. Я — трава, мураха, морський коник, вiтер i нiч… Я хочу жувати свого виловленого на вудку спрута й чистити унiтази щоранку, окрiм вихiдних.

Я хочу їсти шоколаднi яйця на Великдень i пити каву з бабусею О’Тулл.

Хочу плювати зi скелi в море й тупо дивитися за обрiй.

Хочу спати з Марiєю де Пiнта, валятися на пiску посеред Мнайдри, вирощувати квiти в горщиках, вишивати хрестиком, пити козяче молоко й розводити кроликiв. I мовчати. I… як же я втомився вiд усього цього!

Я був п’яний. Як нiколи. Я марив. У мене починалася бiла гарячка. Я був закоханий. Страшенно закоханий. У нiщо. В льодяники, в зубну пасту, в «Трьох товаришiв»…

Спiвчутливий бармен вiдпровадив мене до таксi. Я заледве згадав свою адресу й моментально вiдрубився…

«…Це ти, ти була в платтi пiсочного кольору. Якщо це не ти, отже… Отже, у мене щез нюх, i я вже не вовк. Я хочу, щоб це була ти — жiнка-фантом. Я знаю тебе тисячу рокiв. Я знаю, що ти не вмiєш награно стогнати, як у кiно, що ти мовчазна, самозаглиблена й податлива, як вiск, коли сама хочеш цього. Я тужу за тобою. Я тужив за тобою все життя. Ти вмiєш одягати шапку-невидимку, ти — повiтря, в якому так легко дихається.

Ти майнула i зникла — тодi, у дитинствi, а тепер повернулася фантомом, вiдбитком слiду на пiску бiля самої крайки берега. I я хочу зупинити хвилю, щоб устигнути роздивитися цей слiд.

Навiщо ти прийшла? Що тобi потрiбно? Я утiк вiд тебе так далеко, як тiльки мiг. Нас роздiляли моря, повiтря, скелi, безкраї рiвнини. Ми були по рiзнi боки часу. А ти прийшла! Не я, а ти! Тому що виявилася сильнiшою. Ти прийшла — доросла i незнайома, лякаючи i ваблячи. I тiльки моя улюблена книга — НАША улюблена книга — стала паролем, таємним знаком, ключем до iншого життя…»

Усю нiч мене тiпало. Я засинав, прокидався i знову марив.

Вранцi, випивши кави, я помчав у готель. Мене душив сором за хлоп’ячу витiвку з рушником. Метеором я пролетiв iз пилотягом усiма кiмнатами, прибираючи цього разу абияк, щоби скорiше дiйти до 713-го…

Хвилину я тихо постояв перед дверима, прислухаючись. I хоча на ручцi дверей висiла синя табличка, менi здалося, що Вона повинна бути там, а щойно я ввiйду, знов одягне свою шапку-невидимку. Я машинально пригладив волосся, обсмикнув бiлу куртку. Ввiйшов. Спершу здалося, що в номерi безладдя: на журнальному столику — якась їжа, наче тут уночi бенкетувало товариство. Але коли я придивився…

Це був натюрморт у стилi Петрова-Водкiна. Я не повiрив своїм очам! На зiм’ятiй i ретельно розправленiй газетi (це була одна з нечисленних мальтiйських газет, здається — вечiрня) стояла вiдкоркована пляшка «Johnnie Walker’а», поруч — до половини налита ємнiсть (через брак «гранчака» це була склянка для зубної щiтки). Поруч зi склянкою лежав шматок хлiба (не бiлого, що його зазвичай подають у нашому ресторанi, а чорного, житнього, iз супермаркету), на хлiбi лиснiла золотим боком самотня сардинка.

Усе було ретельно (я б навiть сказав — iз художнiм смаком) розставлено, нiбито художник справдi приготував усе це для написання картини. Крiзь нещiльно запнутi штори пробивався тонкий промiнь, який падав у склянку, а вже вiд склянки сiялося медвяне свiтло, вкриваючи нещасну сардинку позолотою.

Я не мiг помилитись: усе це було приготовано для мене. До того ж у номерi, як завжди, було iдеально чисто. Отже, менi давали час на трапезу. Знову здалося, що чую поруч ледь уловимий подих.

— Дякую за запрошення! — якомога невимушенiше сказав я i сiв у крiсло. — Але снiданок мiг бути й вишуканiшим…

«Бевзю! — вiдгукнулася з мого мозку порожнеча. — Це саме те, що тобi потрiбно! Це майже екзотика для тебе, який звик до бiлоснiжних скатертин i серветок!»

— Ну, не такий уже я чистоплюй, — заперечив я, взявши в одну руку склянку, а в другу канапку iз сардиною. — Екзотикою це є скорiше для тебе, якщо ти звикла жити в таких готелях…

«Телепню! Невже ти так вiдвик вiд iншого життя?»

Порожнеча знущалася надi мною, я нiби бачив, як вона знущально показує менi язика.

— От, от, — огризнувся, — в iншому життi — горiлка, а не вiскi, оселедець, а не сардина з бляшанки! I огiрки! I сiль! I сало! Й редька…

«А де ти тут бачив редьку? А оселедця?… I взагалi, хiба в цьому суть?…»

— А в чому ж?

«У тому, що на тебе чекає снiг… Пам’ятаєш, як у фiльмi «Бiг»?»

— Не дочекається! — я залпом випив зi склянки й зажував канапкою. — Ваше здоров’я!

«Пий, пий, недоумку. Тут тобi не загрожує стати бомжем, збирачем пляшок. Тому — хоч залийся! Що хотiв, те й маєш…»

— У тебе є iншi пропозицiї?

«А чого хотiв би ти? Втiм, ти ж розумаха… Скiльки недовивчених мов блукає в твоїй головi!… А скiльки професiй маєш! Ти ще молодий, ти ще не розучився хотiти. Ти багато про що довiдався. Але є одне, що пройшло повз тебе…»

— Що це?

«Любов…»

— У мене є донька… Там…

«…i ти двiчi грiшник: дiти, народженi без кохання, не бувають щасливими. Винен ти».

— Можна менi закурити? — запитав я й дiстав пачку «Camel’a».

«Не боїшся, що тут залишиться запах диму?…»

Я боявся. Й тому заховав сигарети в нагрудну кишеню.

«Бачиш, ти всього побоюєшся. Ти — зразковий службовець. Ти — справжня покоївка».

— Гаразд, — сказав я, — а кому я взагалi потрiбен?

«А ти пробував бути комусь потрiбним? Чи ти вiдразу чекаєш прибутку? Але це не товарно-грошовi вiдносини! Та жiнка, з якою ти так легко розбiгся…»

Стоп! Менi здавалося, що я говорю з Нею, але Вона не могла знати про Марiю де Пiнта! Отже, я говорив сам iз собою. Але що хотiла сказати Вона, залишивши менi цей «натюрморт»? Можливо, таке: «Ми з тобою однiєї кровi: ти i я. Як у «Мауглi», пам’ятаєш? Якщо це сказати вогневi — згасає. Якщо це сказати звiровi — не вкусить. Якщо це сказати ножу — вiн не прохромить твої груди. О, я знаю, щo таке — їсти ковбасу з газети й обпiкати горло розведеним спиртом. Знаю, що таке поминати товариша i втрачати близьких. Знаю, що сита самотнiсть iнодi гiрша, нiж важкий бiг заснiженою рiвниною, на якiй немає жодного для тебе запаленого вогника. Але принаймнi ти рухаєшся, вiдтак — живеш. Можна вмерти в русi. Проте це краще, нiж у чужому лiжку, на чужiй землi. Менi так здається… Хоча, може, я й помиляюся».

Я iз вдячнiстю дожував сардинку. Потiм помив склянку, поклав на мiсце зубну щiтку, прибрав газету i пляшку. Сьогоднi я не хотiв шукати книжку — вже згадав, що в нiй далi: розлука, хвороба, смерть у горах… Я згадав це так чiтко i пронизливо, начебто читав не двадцять рокiв тому, а вчора.

Ми посварились i помирилися. Рушник, що його я зав’язав вузлом, був акуратно розправлений i висiв у лазничцi. Менi захотiлося перепросити гостю. Я збiгав до ресторану… Поставив на журнальний столик пляшку червоного вина, тоненьку чарочку, розсипав шоколадне печиво, прилаштував у вазi темно-пурпурову троянду, зiрвану з готельної клумби. Оглянув усе це. Чогось бракувало… «Ми з тобою однiєї кровi…»

Що б це означало? Я порпався в кишенях: сигарети, запальничка, ключ… I зняв iз шиї хрестика. Вiн був дуже простим — коли мене хрестили, дiд (Царство йому Небесне!) виточив його з перламутрового ґудзика вiд бабусиного халата. I зробив це майстерно, хрест не зламався впродовж моїх тридцяти семи рокiв. Я замiнював тiльки ланцюжка. Зараз вiн був срiбний, трохи потемнiлий. Я поклав хрестика на стiл поруч iз трояндою.

Час iти. На порозi я озирнувся: що сказав їй? «Так, ми з тобою однiєї кровi. Тому що виросли на однiй землi, проклятiй Богом, але єдинiй для тих, хто навчився любити її. Вона вiдкидала нас, а ми поверталися. Ми борсалися в її багнi, збиваючи пiд собою твердiнь. Борсались, аж поки вона дозволила нам побачити iнший свiт. Вiн був прекрасний i солодкий. У ньому пахло чудовими парфумами, в ньому смажилися рiздвянi iндички й пеклися смачнющi струделi. У ньому жiнки й чоловiки не кривдили одне одного, а дiти писали зворушливi послання на зворотах своїх знiмкiв. У тому свiтi вмiли голосно смiятись i приховували свої проблеми, у ньому вiрили в те, що Бог забирає всiх на небо, i тому не ридали на цвинтарях. У ньому кожна рiч i кожна людина мали своє мiсце. Лише ми шукали його пiд сонцем. Вiд цього в нас виросли iкла й пазурi, а тiло вкрилося шерстю. Через це ми ненавидимо сьогодення — хоч яким би воно було — i любимо згадувати минуле. I боїмося майбутнього, у якому сьогоднi ти — король, а завтра цiлуєш слiди iншого володаря…

Я знаю, що ти пам’ятаєш смак печеної картоплi, що тебе кривдили — але ти вистояла, що ти вмiєш бути м’якою, як вiск, якщо сама хочеш цього… Як знаю й те, що ти тямиш у добрих винах, i не тiльки в них. А твiй скромний «Бузок» — данина чиїйсь пам’ятi. Не комплексуй iз цього приводу. Ми з тобою однiєї кровi. I нехай Господь береже тебе. Цей хрестик був зi мною тодi, в морi…»

Я обережно причинив дверi й знов iнстинктивно прислухався: раптом почую легкий рух? Вона матерiалiзується й вийде менi назустрiч… Чи хотiв я цього по-справжньому? Я й так сказав надто багато.

Я спустився лiфтом у пiдсобку. Сидячи в 713-му, я втратив багато часу, i мої колежанки вже розiйшлися. Отже, я можу спокiйно перевдягтися, не прислухаючись до веселого щебету i смiху. Я пройшов до свого закутка, в якому вiшав куртку. I тiльки тодi помiтив, що там у крiселку сидить Сiбiлла.

— Де ти забарився? — запитала вона глухим голосом.

Я знизав плечима i, здається, почервонiв, як злодюжка, впiйманий на гарячому.

— Було багато роботи… А що?

— От, вирiшила тебе дочекатись, — i Сiбiлла простягнула менi ранкову газету. Тiльки тепер я помiтив, що очi в неї червонi, як у кролика. I нiс розпух.

Я машинально взяв до рук тоненьку мiсцеву газетку з останнiми новинами.

— Там… унизу, — мовила Сiбiлла.

Я вихопив поглядом кiлька рядкiв: «…При спробi пограбування був застрелений господарем… Пострiл виявився смертельним… Пiсля пояснень у полiцiї пана Джеремi Кретьєна вiдпустили пiд заставу п’ятсот мальтiйських лiр…»

Щось схоже на звiряче ревiння вирвалося з мого горла.

Я зiжмакав газету…

…Наступного дня, вихiдного, ми сидiли на каменях пустельного острова, де зовсiм недавно так гарно i спокiйно вiдпочивали. Я, Сiбiлла i Марiя де Пiнта. З нами не було четвертого — Еджiдiо Веллiнгтона, Еда-акули, не було його яхти. Бiля берега самотньо телiпалася на хвилях наша моторка, яку я орендував на кiлька годин, щоби з’їздити на острiв Святого Павла й пом’янути нашого друга.

Напередоднi я сходив у полiцейський вiддiлок, який проводив розслiдування. Розмовляв зi мною тип зi смiшним собачим прiзвищем — Рекс. Я не хотiв, щоб на Еда лягло тавро банального злодюжки, адже тiльки я знав, у чому справжня причина його невластивого для Мальти вчинку. Про це я розповiв лейтенантовi Рексу.

— Справу взагалi-то закрито, — флегматично сказав той. — I все це вже не має жодного значення.

— Як же не має? Гарну людину, вченого, звинуватили у крадiжцi… Та ще в країнi, де немає злочинностi. До того ж Еджiдiо Веллiнгтон шукав iсторичну релiквiю. Невже вам самому не цiкаво перевiрити його гiпотезу?

— Запевняю вас, сер, усе це вигадки чистої води. У мiстера Кретьєна, людини зi старовинного лицарського роду, знаходиться безлiч цiнностей, якi становлять чималий iнтерес для iсторикiв. Iнша справа — скажу вам по секрету, — старигань справдi скупердяй i не хоче розлучатися зi своїми релiквiями нi за якi грошi. Повiрте, я добре знав Еда. Вiн був одержимий i цiлком мiг зважитися на крадiжку.

— Вiн лише хотiв узяти пробу зi скульптури.

— Це не має значення.

Так, тепер нiчого не мало значення… Але все-таки, покопирсавшися в Iнтернетi, я знайшов адресу й написав листа професору Габаллу Алi Габаллу, про якого Ед вiдгукувався дуже шанобливо. У листi я виклав суть справи — може, кострубато й занадто емоцiйно, але я не мiг допустити, щоб Еда, цього чудового хлопця, потрактували як простого «домушника». I ще менi хотiлося, щоб пiсля мого листа представники ЮНЕСКО добряче потрусили Кретьєна.

Потiм я скликав дiвчат, i ми поїхали на острiв.

…Сидiли мовчки пiд палючими променями сонця; я налив у склянку вiскi й накрив шматочком хлiба. Дивно… Недавно я сидiв перед такою самою склянкою. Тiльки хлiб лежав поруч.

Ми не могли говорити. Сiбiлла хлюпала носом, потiм стрiмголов стрибнула у воду i попливла до свого каменя, довкiл якого кружляла минулого разу. Ми з Марiєю залишилися сам на сам.

— Але ж Ед, — сказала вона, — заходив до мене.

— Вiн був у тебе закоханий.

— Я знаю.

— Знаєш?

— Так. Вiн сказав менi про це. А ще сказав, щоб… Щоб я берегла тебе, тому що тобi тут самотньо, тому що ти — незвичайний…

Менi перехопило горло.

— Але я не сказала йому, що ми розiйшлися, — продовжувала Марiя. — Щоб не обнадiювати…

— Вiн хотiв подарувати тобi цього клятого сокола в коробцi з-пiд торта…

— Не знаю, чи я це заслужила, Майкле… Але якби можна було все повернути, я б вiдмовила Еда вiд цього вчинку!

— Якщо чоловiк щось вирiшив — його зупинити неможливо… — спробував пояснити я.

— Я теж залишаю тебе, — сказала Марiя де Пiнта. — Незабаром лечу в Лондон до двоюрiдної сестри. Буду вступати в унiверситет. Грошi я маю… Хотiла заощадити на свiй будиночок та iншi дурницi для… життя. А тепер усе iнакше. Може, й на краще…

У її голосi бiльше не звучала надiя. З тiєї ночi, коли я припхався до неї з квiтами, нам стало простiше спiлкуватися. Ми розмовляли, як друзi.

— I ти, Бруте? — сказав я.

— Нiчого не поробиш, Майкле, — знизала плечима вона. — Тут мене задушать спогади про моє фiаско. На жаль… Жiнцi дуже нелегко змиритися з тим, що нею знехтували.

Вона вiдвернулась, i яскравий промiнь сонця м’яко окреслив її профiль, згладив рiзкуватi риси, позолотив довгi вiї та брови. Її високе чоло свiтилося, мов порцелянове. I я помiтив, що її темнi очi, як говорив Ед, мають дивний фiолетовий вiдтiнок…

— Ти дуже красива, Марiє, — сказав я. — В тебе буде будинок iз садом та басейном. I дуже гарний чоловiк. Такий, яким би мiг бути Ед.

— Так, так… Напевно… — неуважно промовила вона i помахала рукою Сiбiллi, яка пiдпливала до берега.

Ми ще випили. I знову мовчали. Говорити про те, яким славним хлопцем був Ед, не мало сенсу, — ми це й так знали. Я був вдячний дiвчатам, що вони не голосять i не прокручують знов i знов ту трагiчну ситуацiю, як мiсiс О’Тулл чи Аль Венетто. Менi захотiлося кiлька хвилин побути на самотi, я стрибнув у море, поплив, солона вода заливала моє обличчя. Потiм озирнувся. Побачив острiвець i фiгурки на березi — такi маленькi, нiбито дивився на них у польовий бiнокль. Начебто дуже здалеку — з гори чи з вiдстанi пташиного польоту. Вони залишалися по той бiк моря.

Я рано повернувся додому. Удень Еда вiдспiвували, але я не пiшов до церкви. Бракувало менi ще урни, наповненої тим, що ранiше було Едом… Якби я мав на це право, то розвiяв би прах над морем. Певен, Ед був би не проти. Але хто б мене послухав?

Мiсiс О’Тулл, як завжди, сидiла у своєму крiслi бiля порога. Нинi — в чорному капелюшку. В мiстi багато хто додав до свого одягу жалoбну деталь — нашийну хустку, косинку, капелюшок, стрiчечку. Тут усi знали один одного, усiм було шкода бiдолаху Еда, всi проклинали Кретьєна. Я по змозi пiдливав олiї у вогонь, пошепки переказуючи гiпотезу Еджiдiо. Тепер стариганевi доведеться денно i нощно пильнувати свої скарби!

— Хочете кави? — запитала мене господарка.

Але сьогоднi менi не хотiлося нi з ким розмовляти. Я подякував i вiдмовився, пославшись на втому й головний бiль. Зачинився в кiмнатi й лiг на лiжко, втупив погляд у стелю.

Минуло не так багато часу вiдтодi, коли я переступив порiг 713-го i коли познайомився з Еджiдiо. Подiї розвивалися надто стрiмко. Я виразно вiдчував, як гарячий Господнiй нiж крає залишки моєї долi, як вершкове масло. Iнодi так буває. Живеш — i нiчого не вiдбувається, а потiм раптом усе починає катастрофiчно змiнюватися. На спокiйнiй рiчковiй течiї виникають порiг за порогом, i вiдстанi мiж ними скорочуються. Тiльки тримайся!

Я вже говорив, що пiсля того випадку в морi перестав прислухатися до внутрiшнього голосу й уловлювати приховану суть подiй. Але зараз мене осяяла думка: через книжку з 713-го в мене почалось iнше життя. Я знайшов i втратив друга, я перестав боятися втратити роботу, тому що ця втрата була в найостаннiшому ряду пiсля безлiчi iнших, важливiших i значнiших.

За цi кiлька днiв я втратив дуже багато чого. Але ж i знайшов! Я схвильовано заходив по кiмнатi. Як я ранiше не допетрав? Навiщо менi потрiбна була ця гра в пiжмурки з гостею 713-го, якщо вiдразу було зрозумiло: знайди її й познайомся! Не будь iдiотом! Адже можна було вигадати сотню причин побачити її, заговорити, запросити куди-небудь. Вона б iз радiстю прийняла мої послуги — як опiкуна й гiда. Я мiг би показати їй тисячу цiкавих мiсць, не позначених у туристичному путiвнику. I все, усе, що я передумав за цi днi, я би мiг сказати, дивлячись їй у вiчi. Ми б говорили, як двоє випадкових попутникiв в одному купе, — про все, що не розповiдаєш навiть близькiй людинi. А може… А може, виявилось би, що ми справдi близькi люди. Але я б довiдався про це напевно, а не мучився, мов школяр перед iспитом.

Вирiшено! Завтра я з’явлюся ранiше, вона ще не встигне пiти. Я постукаю i ввiйду. Перед тим я знiму свою бiлу унiформу i сховаю її на другому ярусi вiзка. Вiзок узагалi залишу в коридорi!

Я запрошу її на снiданок у пiдвальчик «Каса Пiкола» — зазвичай туди не водять туристiв. Там кам’янi столики, чудовi вiтражi й божественний на смак кролик, фарширований прянощами й горiхами. Потiм ми попливемо на Ґозо, але не поромом, а в розмальованому човнику, який нагадує венецiанську гондолу. По дорозi ми будемо купатися, стрибаючи прямо з борту в прозору воду. Я покажу їй свiт риб i, можливо, розповiм про чорнооку акулу.

На Ґозо я поведу її у храм Табiну, й вона побачить безлiч речей, надiсланих сюди з усiх кiнцiв свiту, як свiдчення чудесного зцiлення: милицi тих, хто звiвся на ноги, зворушливi дитячi шапочки на подяку за зачаття, пожовтiлi листи зi знiмками тих, хто, молячись Дiвi Табiну, врятувався вiд неминучої загибелi. Тут вона загадає бажання i пов’яже носовичка чи стрiчечку на священне дерево. Ми разом загадаємо бажання! Не знаю, про що мрiє вона, але я скажу так: «Пресвята Дiво, якщо ти захочеш мене почути, зроби так, щоб я бiльше нiчого не втрачав!»

Я заснув майже заспокоєний. Уночi менi приснився Ед-акула. Вiн стояв, огорнутий сяйвом, у безтiлеснiй синявi.

— Чому так, старий? — запитав я його.

— Я не мiг iнакше… — вiдповiв Ед. — Щось не склалося…

Вiн знизав плечима i плавно здаленiв, начебто кiнокамера вiд’їхала, — перетворився на маленьку чорну крапку.

Вранцi я прокинувся ранiше, нiж звичайно. Вмився, ретельно поголився, вдяг нову бiлу сорочку (ранiше я ходив у вилинялiй футболцi, пiд готельною унiформою її все одно не було видно) i синi джинси. Доскiпливо оглянув себе в дзеркалi. «Достеменно — наречений!» — начебто почув я глузливий голос збоку. Зачесався й тiльки тепер помiтив, що давно не стригся — вигорiле волосся розсипалося по плечах. Але загалом — виглядав пристойно. Принаймнi з очей зникла порожнеча, яку ранiше приховував завдяки чарцi коньяку. Тепер уже чарка не знадобиться!

Я вийшов на вулицю, й дорога до готелю не здалася менi сумовитою й буденною. Квiти розчулювали, нiшi зi статуєю Пресвятої Дiви радували око. Я вiтався з усiма, хто трапився менi на шляху цiєї ранньої години, — iз зеленярем Крiстофером-малюком, iз газетярем Пiтом-семиповерховим, iз Евелiн Сурiма, медсестрою нашого округу, i всi вони привiтно кивали менi. I я любив їх. Як люблять те, з чим невдовзi прощатимуться…

У службовiй кiмнатi ще нiкого не було. Я вирiшив не чекати ранкової перевiрки. Пан Нiколас зрозумiє, що я на посту, побачивши, що мого вiзка немає. Я накинув куртку й вийшов у коридор — викликати лiфт.

Серце моє по-зрадницькому теленькало. Як i вирiшив, залишив вiзок у кiнцi коридору, запхнув у нього куртку й пiдiйшов до заповiтних дверей. Про всяк випадок я тримав у руцi картку-ключ. Постукав. I мимоволi зробив крок назад. За хвилину постукав упевненiше й голоснiше. Подивився на ручку дверей — на нiй не було нiякої таблички. Ще одна спроба. I знову — тиша.

Тодi я встромив картку в отвiр i штовхнув дверi. Швидко ввiйшов у номер i озирнувся. Вiн був порожнiй. Виднiлися слiди квапливого вiд’їзду: якiсь папiрцi, чашка з недопитою кавою, на лiжку — зiм’ятий халат… Лiжко незастелене. Очевидно, збиралися похапцем. Так буває, коли лiтак вилiтає годинi о шостiй ранку, i клiєнти бояться заспати. Якщо лiтак о шостiй, вона встала о третiй, аби встигнути до замовленого таксi…

— Усе! Це — все. Спокiй, — сказав я собi, задихаючись. — Усе, кретине! Вiзьми свого вiзка i прибирай. Завтра тут будуть iншi…

Поки я плентався в кiнець коридору за вiзком i вдягав куртку, дихання моє вiдновилось. А коли я застебнув останнiй ґудзик — ця звична друга шкiра знову зробила мене невразливим.

«Це кiнець!» — дзвенiло в моєму мозку.

Я почав прибирати. Згрiб бiлизну, кинув її на нижнiй ярус вiзка, вимив лазничку, пiдлогу, протер вiкна… Повiдчиняв тумбочки. У шухлядi перед дзеркалом знайшов книжку.

Звичайно, вона забула її. Чи залишила навмисно. Менi вже було байдуже. Ще один змах ножа… Пора б i звикнути. Я засунув книжку в кишеню куртки. Тепер вона не мала для мене нiякогiсiнького значення. Партiя закiнчена. Я програв. I вона знала це наперед.

Я швидко впорався з роботою на своєму поверсi, переодягнувся, тицьнув книжку пiд пахву й пiшов через центральний вихiд. Я нiчого не хотiв дiзнаватися, навiть якби на рецепцiї сидiв мiй приятель Скотт Вайль. Але ноги самi несли мене до парадних дверей.

Було близько одинадцятої. З лiфта вийшла група туристiв i рушила до вiзка з багажем, що його припхав носiй з iншого кiнця зали. Серед юрми раптом зблиснуло плаття пiсочного кольору… Невже?! Невже сили небеснi щось перемiнили в плинi подiй?

Ошелешений, я пiдбiг до жiнки, яку бачив тодi в барi, в Асрi…

— Чи можу я допомогти вам? — запитав я, вказуючи очима на її валiзу. Але це все була фiгня — i «чи можу», i «допомогти». Я хотiв почути її голос, зупинити…

— Що сталося? — запитала дама англiйською, а потiм звернулася до когось iз своїх мовою, менi не зрозумiлою. Я збагнув, що вимовив фразу своєю рiдною мовою, яку нiхто тут не мiг знати…

— Вибачте, — пролепетав я. -Все гаразд (all right!), жодних проблем (no problem!), вибачте (excuse me!)…

Я вiдкланявся. Дама знизала плечима й вiдвернулася. У неї були прозорi очi, гострий носик i зовсiм бiлi вiї, як у щойно народженого поросятка…

— Щось тут не так, — пiдозрiло подивилася на мене мiсiс О’Тулл, коли я повернувся додому. — Ви що, навiть обiдати не їздили?

Я тiльки махнув рукою. Очi мої знову були порожнi, мов у сфiнкса. Я понуро вернувся туди, звiдкiля виходив уранцi з надiєю… Лiг на лiжко — i немов захитався на хвилях: вони накочувалися на мене, то гiркi, то солонi, то… солодкi. Я намагавсь упокоритися, думати про все, що сталося, вiдсторонено. Мав-бо безкрайнє поле для фантазiй…

Тепер я нiколи не довiдаюся, хто вона, звiдкiля, якого кольору її очi, який вона має голос, скiльки їй рокiв…

Вона могла бути русявою естонкою — бiлошкiрою i флегматичною, зi спортивною, майже хлопчачою, фiгурою. Одну таку я знав колись. I вона менi дуже подобалася, тому що говорила iз загадковим «iноземним» акцентом.

Нi, потiм вирiшив я, вона — косоока татарочка, з тонкою талiєю, важкими стегнами i трохи короткуватими ногами, неначебто вся її енергетика сконцентрувалася внизу, мов закарпатське вино у вузькогорлих корчагах iз опуклими боками.

У те, що вона запальна вiрменка чи тиха казашка, не вiрилось. Але я все одно уявляв найнеймовiрнiшi образи, й у кожному знаходив принаднiсть.

Я надолужував утраченi можливостi, лежачи на лiжку, все ще перебуваючи в прострацiї — немов пiсля наркозу. Я намагався завантажити свiй мозок видiннями i знав: коли наркоз минеться, на мене нахлинуть хвилi болю…

Я взяв до рук книжку. Перегорнув її, спробував читати, але це не вдалося — слова стрибали перед очима, не в’язалися в речення, а речення не вкладалися в головi, втрачали змiст. Заледве знайшов рядки, пiдкресленi мною, потiм — нею. Гарна була гра…

Я ще раз обнюхав кожну сторiнку, боячись заглянути в кiнець: вiн був занадто сумним. Дiвчина вмирала. Дiвчина, яку звали Пат, — дивна i дуже природна, справжнiй друг, дружбан. От якою вона була, незнайомка з 713-го… Я зважився пробiгти передостанню сторiнку:

«Я дiстав келихи й наповнив їх. Вона усмiхнулася й випила.

— За нас обох, Пат.

— Так, любий, за наше чудове життя.

Яке все було чудне: ця кiмната, тиша i наш смуток. Там, за дверима, було життя, з безмежними лiсами й рiками, з могутнiм диханням, квiтуче й неспокiйне; адже там, по той бiк гiр, березень уже нетерпляче стукав у груди землi, будив її…»

Я перегорнув сторiнку i побачив сiм цифр, написаних олiвцем.

…Усю нiч вони свiтилися в моєму запаленому мозку. Напевно, це був номер телефону, але без коду мiста i країни. Вона знову загадала менi загадку?…

Я мордувався, силкуючись пригадати хоч що-небудь iз такої окультної науки, як нумерологiя. А може, це була зашифрована фраза? Iм’я? Адреса? Бiс його знає!

Я поринав у сон на якi-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, i передi мною горiло безлiч цифр i знакiв. «Якщо дуже захочеш, ти зрозумiєш, — говорили менi цi цифри. — Але для цього треба ДУЖЕ захотiти. Треба зрозумiти, як сильно це тобi потрiбно!»

Я засинав, але знову цифри, перетворившись на вогненнi молоточки, повертали мене до дiйсностi. Така комбiнацiя цифр могла бути в будь-якiй країнi свiту. Пiд ранок я впав у вiдчай, встромив обличчя в подушку й завив.

Я оплакував усiх, уже не думаючи про цифри, — Еджiдiо, Марiю, Джейка Стейнбека i Бо Дерiка, чорнооку акулу, коханого мiсiс О’Тулл, саму Стефанiю, Монiку, своє прожите до половини життя, цей острiв, такий крихiтний, майже iграшковий, на якому тихий, розмiрений перебiг часу — всього лише оманлива золота сiть на поверхнi бурхливої морської безоднi. Куди менi подiтися? Кому телефонувати?

«Старий! — згадав раптом, як кричав менi Дмитрик з вiкна вагона, що вiз його в чергову експедицiю. — Подзвони Оленцi (це була його нова дiвчина, яка обiцяла чекати)! Запам’ятай: чотири-один-шiсть-сорок-сiмдесят вiсiм!»

Я схопився, як навiжений, я вiдкрив книгу. Цифри майже збiгалися, тiльки замiсть сорока — сорок вiсiм, та ще остання цифра iнша…

«Це — Оболонь! — горлав Дмитрик, намагаючись перекричати стукiт колiс. — Скажеш їй…»

Я не пам’ятав, що вiн доручав сказати — минуло стiльки рокiв! — але телефонний номер сплив у пам’ятi зненацька i чiтко.

Я сiв на лiжку. Блiде передранiшнє свiтло зробило мене схожим на привида, що зникає. Я напружився i згадав iще один номер — свiй, потiм диким зусиллям волi почав згадувати номери телефонiв усiх знайомих, якi жили на лiвому березi Днiпра.

Помилки бути не могло! Це номер мого рiдного мiста. I Вона знала, що я згадаю.

Але раптом я зрозумiв iще одне: вона давала менi шанс бути справжнiм чоловiком — самому прийняти рiшення й виконати його. I це рiшення не повинно залежати нi вiд кого. Тут я мiг би звозити її на Ґозо. Ми б погуляли, сповненi симпатiї одне до одного — чи закоханостi (хто зна?), — яка була б щедро приправлена звичайною романтичною мiшурою: острiв, море, чайки, свiчки, вино…

Очевидно, її, як i мене, пiдганяв час, йшов назирцi, наступаючи на п’яти й важко дихаючи в потилицю. Вино, свiчки i мiсячна дорiжка були не для нас…

«Я зрозумiв тебе, — думав я вже зовсiм спокiйно. — Ти — друг. Ти знала, що менi потрiбно, але не захотiла нав’язати це одним тiльки виглядом своїх очей, волосся, усього, що є в тобi гарного… I ти вчинила чесно».

Я ще трохи посидiв, спостерiгаючи за тим, як рожевiють хмари. Я думав про справи: в мене були кредитнi картки, пристойна сума на рахунку. Ця паперова тяганина забере кiлька днiв. Її буде чимало, але мене це не лякало.

Я лiг. У мене залишалося кiлька годин на сон. Нормальний, мiцний сон, яким спить людина пiсля чесного трудового дня, коли совiсть її спокiйна й чиста, а наступний день буде сповнений сенсу. Я спав i вперше не боявся проспати.

Може, я навiть посмiхався ввi снi…

…Я не знаю, як усе складеться далi. Я стою на початку дороги, за якою десь удалинi бiлiє снiг.

Я знаю, що вiтер ударить менi в обличчя, можливо, зiб’є з нiг. Половина знайомих вважає мене повним i закiнченим придурком. Але я повинен рухатися, щоб вiдчувати вiтер i нiч. Я повертаюсь.

I ще. Я хочу пiдняти телефонну слухавку i набрати сiм цифр.