Шості двері

ЧАСТИНА ПЕРША

Я добре пам'ятаю день i ту мить, коли з'явилася на свiт. I нехай тисячi говорять, що цього не може бути, проте я знаю, що один iз цих тисяч мене чудово розумiє.

Пам'ятаю: спочатку було море. Його простiр — м'який i обволiкаючий, як глiцеринова олiя, — увесь був пронизаний тонкими ультрамариновими променями, всерединi яких рухалися золотавi бульбашки. Вони приємно лоскотали шкiру, наповнюючи її повiтрям i пiдштовхували до поверхнi. За рiвним краєм води була така сама рiвна, мов бiла пелюшка, смуга повiтря. Пiдхоплена золотими бульбашками, я легко опинилася в бiлому просторi, навiть не встигнувши усвiдомити, що стихiя змiнилася. Повiтря було легким i прохолодним, як струмiнь молока. Однак цей прошарок видався менi зовсiм нецiкавим, нiби чистий аркуш паперу, i я полинула далi вгору. А вгорi був лiс. Точнiше — лише крони гiгантських дерев (за яку твердiнь чiплялося їхнє корiння, я не зрозумiла). Цi крони не були схожi на жодне дерево у свiтi. Розкидисте вiття — синьо-зеленого насиченого кольору — тяглося вздовж усього простору, як часом тягнуться вiд краю до краю неба дощовi хмари. Летiти мiж гiлками було весело. Взагалi, лiтати — от що було найчудовiшим iз усiєї пригоди. Що вище я пiднiмалася, пронизуючи густе переплетiння вiт, то бiльше згущувалося свiтло, аж поки врештi не настала повна темрява. Очевидно, я входила в наступну стихiю. Але яка вона, я не могла розгледiти — нiч облягла з усiх бокiв.

Пам'ятаю, як, долетiвши до межi листяного простору, вiдчула опiр якоїсь невидимої мембрани й хотiла було повернути назад, але раптом яскраве, нетутешнє i незнайоме свiтло — свiтло-нiж, свiтло-батiг — полоснуло по очах, а густа патока чужого повiтря забила гортань гарячим струменем. Чуже повiтря насильно влилося в нiздрi, нiби я втягла ними травневий мед уперемiш iз сосновими голками…

Пам'ятаю гостре бажання повернутися назад — у крони, в молоко, у воду. А потiм настала порожнеча. Я бiльше не могла нi лiтати, нi плавати.

Однак дивна властивiсть пам'ятi залишилася зi мною. I тому я так само чiтко пам'ятаю, що першi Дверi намалювала, коли менi ледь виповнився рiк.

Звичайно, це були не дверi, швидше — нерiвний напiвкруглий розчерк на шпалерi.

— Дивiться-но, вона малює! — сказав хтось у кiмнатi.

— Не встигла навчитися ходити, як уже зробила шкоду! — вiдгукнувся iнший голос.

— Нiчого, зараз вiзьмемо гумку i… — додав хтось третiй.

Передаючи цi слова, я, звичайно, лукавлю, тому що могла вловити тiльки iнтонацiю, з якою вони вимовлялися. I одне можу сказати напевно: вона була зворушливо-розчуленою.

Хоч би як там було, я знаю, що цей розчерк на стiнi був Дверима. Як знаю й те, що вiд моменту народження мною заволодiла ця нав'язлива iдея (наскiльки, звичайно, це можливо в розумiннi дитини) — знайти Дверi, за якими було б ТЕ повiтря, ТОЙ лiс i ТЕ море. Я просто хотiла повернутися. Але — куди?…

Усе, що вiдбувалося пiсля того першого розчерку на стiнi, пам'ятаю досить уривчасто, як кадри зi старої кiнострiчки.

Перший бант, що туго стягнув волосся на потилицi (вiдтодi зненавидiла все, що чiпляють на голову!)…

Перший день у дитячому садочку й зовсiм мокрi колготки, у яких до приходу мами цiлу вiчнiсть простояла бiля синьої стiни, з жахом спостерiгаючи за вируючою юрмою дiтей, котрi вже звикли до колективної самотностi (саме тодi зрозумiла, що не зношу нiчого колективного!)…

Бiлий халат няньки i найсправжнiсiнький жах над тарiлкою товстих макаронiв, що не хотiли проштовхуватися далi вiд рота (мабуть, тому досi не люблю задовгих застiль!)…

Як i ранiше, я намагалася малювати на шпалерах за шафою у своїй кiмнатi. З кожним роком, навчена в садку малювати рiвнi лiнiї i кружечки, я надавала розчерковi чiткiшої форми.

I, нарештi, коли менi виповнилося чотири — намалювала другi Дверi. Цього разу вони вийшли довершенiшими: майже рiвне пiвколо, проведене на одному вiддиху вiд плiнтуса до плiнтуса. Я була впевнена, що лiнiю необхiдно вести, нiде її не уриваючи, iнакше вся робота зiйде нанiвець. Другi Дверi вдалися. Задоволена позитивним досвiдом, я навiть намалювала на них ручку й кованi «залiзнi» прикраси — такi самi, якi бачила на намальованих дверях у книжцi «Кiт у чоботях».

…Був вечiр. Я тiльки-но повернулася з дитячого садка, всерединi ще нуртував дух ненависних макаронiв, залитих пiдгорiлим молоком (жахливий сморiд, який не можу терпiти досi!), батьки дивилися телевiзор у сусiднiй кiмнатi, бабуся гримiла каструлями на кухнi, готуючи рисовий суп, а я насолоджувалася своєю роботою i страшенно боялася, що хтось iз дорослих зайде до кiмнати. Я притулилася вухом до своїх Дверей i, як менi здалося, почула за ними тихий плескiт води…

Потiм мене покликали вечеряти. Батько зазвичай забирав свою тарiлку в кiмнату, розстеляв на журнальному столику газету i їв перед телевiзором, дивлячись футбольний матч. Мама й бабуся вели довгi розмови на кухнi, мили посуд, потiм визначали, що приготувати на снiданок, по черзi керуючи моїми вечiрнiми маневрами: «Молоко допий!», «Iди чистити зуби!», «Не забудь одягти пiжаму!».

Завжди перед сном бабуся читала менi «Вiннi-Пуха».

Але сьогоднi, бездоганно витримавши весь вечiрнiй ритуал, я побiгла в дитячу кiмнату, сказавши, що дуже-дуже, аж надзвичайно, страшенно хочу спати.

Бабуся й мама залишилися на кухнi варити холодець (щодо холодцю — цей обряд, який iнколи затягувався запiвнiч, залишився в пам'ятi, як таємниче священнодiйство, акт спiльної працi, подiбної до язичницької оранки), батько вболiвав за «Динамо», а я тихенько пробралася до своєї кiмнати. Менi хотiлося чимшвидше знову притулитися вухом до Дверей.

У кiмнатi було вже досить темно; лiхтар, що висiв на стовпi на протилежному боцi вулицi, запустив у кiмнату свої невагомi яскравi щупальця, утворивши вигадливi переплетiння на стелi, а з-пiд намальованого на стiнi пiвкола, яке означало лиштви, тонким серпиком пробивалося свiтло… Це скидалося на сяєво молодика.

Якби щось подiбне сталося рокiв 10–15 потому, безперечно, я б вжахнулася, вирiшивши, що начиталася Стiвена Кiнга або ж перепила дешевого вина «Золота осiнь» у сумнiвнiй компанiї. Але в чотири роки свiтло з намальованих дверей не викликало в мене жодного подиву: адже я знала, НАВIЩО намалювала цi Дверi.

Я штовхнула їх рукою, i вони легко вiдчинилися, так легко, нiби висiли в повiтрi.

З порога я ступила в невеликий човник i зрозумiла, що плескiт води чувся не випадково — обабiч повiльно текла прозора густа рiка. На перший погляд, її води були схожi на скло. На таке, з якого зробленi дивнi кульки, що ними дiти обмiнюються в дитячому садку (призначення цих кульок не вiдоме менi й досi. Швидше за все, це вiдходи якогось виробництва).

Повiльна вода в рiчцi була теплою. Я опустила в неї руку, i тої ж митi розчепiренi пальцi перетворилися на льодяники: великий — барбарисовий, вказiвний — дюшес, середнiй — м'ятний, безiменний — лимонний, мiзинець — абрикосовий. Я зрозумiла, що обiдати обридлим борщем менi вже навряд чи доведеться, якщо маєш таку солодку п'ятiрню.

Човник тим часом заплив у низеньку напiвкруглу арку й сам причалив до прозорого берега невiдомого острова, який здiймався над густим потоком карамелi, немов занурена в неї до половини скляна куля. Круглий берег був посипаний дрiбним цукровим пiском, а з центру острова стримiла догори одна-єдина бурулька. Пiд нею, зажурено опустивши вушка, сидiло дитинча Букарбона. Я вiдразу впiзнала його. Тут, на цьому пустельному островi, його залишили тато й мама для того, щоб воно трiшки пiдросло. Самi вони давно вже виросли й пiшли звiдси в лiси. А Букарбон сидить тут уже давно. Але не росте. Щодня вiн пiдходить до бурульки й робить на нiй зарубинку, вимiрюючи свiй зрiст. Але зарубинка зовсiм не хоче рухатися вище. Вiн усмiхається до мене, як до давньої знайомої.

— А навiщо тобi рости? — запитую я.

— Щоб… — дитинча Букарбона на мить замислюється й морщить свого хоботка, — щоб швидше стати хижаком.

— А навiщо тобi ставати хижаком?

— Ну… щоб полювати, — зiтхає дитинча Букарбона i всипає до рота велику жменю цукрового пiску, хоча я впевнена, що з бiльшим задоволенням воно з'їло б солоного огiрочка.

Я не встигаю наговоритися з дитинчам Букарбона: човник саме вiдчалює вiд берега й несе мене до наступного острiвця. Там, на невеликому просторi примостився Бульбашковий Ме. У нього чотири хвостики i на кiнцi кожного — лампочка. Бульбашковий Ме час вiд часу натискає на кнопку в себе на черевi, й лампочки спалахують рiзнобарвними вогниками. Це видовище дуже нагадує Новий Рiк. Але Бульбашковий Ме нiчого не знає про це свято. Часу для нього не iснує. Вiн нiколи не змiниться, хоч би скiльки жив, а головне — з ним завжди житиме його стара-престара бабуся. Вона завжди виповзатиме зi своєї печери й суворо вичитуватиме його, роблячи потрiбнi й дуже кориснi зауваження: «Час обiдати!» чи «Припини витрачати електроенергiю, вiд цього псується апетит!» А також щовечора сiдатиме на край його лiжка i розповiдатиме довгу-предовгу iсторiю зi свого дитинства…

Човник знову несе мене до наступного острова, який здаля нагадує зрiз дiрчастого сиру.

— Привiт! — чується звiдкись згори. Я пiднiмаю голову. Ну звичайно — це Тилiла i Лiлiт. Цi iстоти схожi на… на пiсочний годинник. У них немає жодних секретiв мiж собою. Коли думає Лiлiт, Тилiла спить. Лiлiт намагається думати про щось гарне i радiсне, щоб Тилiлi снилися тiльки веселi й кольоровi сни, якi обсипаються на неї оберемками троянд, гвоздик i незабудок. Тилiла прокидається i смiється, обсипана квiтковим дощем. Тилiла смiється, а Лiлiт засинає. Тилiла й Лiлiт нiколи не розлучаться. Нiколи…

На моїй карамелевiй долоньцi раптом виростає скляна кулька, я придивляюся до неї, пiдносячи близько до очей i бачу: в її серцевинi є все, що тiльки-но було зовнi: й острiвець Букарбона, i Бульбашковий Ме i сирний пiвмiсяць Тилiли i Лiлiт. Бачу себе в човнику посеред карамельного потоку. Оце так! Я пiдкидаю кульку на долонi й вона… з неймовiрним гуркотом падає кудись униз i розбивається на тисячi дрiбних скалок. Темрява накриває мене з головою. Останнє, що я встигаю — засунути в рот один зi своїх льодяникових пальцiв — барбарисовий — i вiдчуваю, як вiн перестає бути солодким…

— Подивiться на неї! Така велика дiвчинка — i палець смокче! — чую мамин голос.

— Може, тобi купити соску? — пiдхоплює батько, пiдiйшовши до лiжка.

Ранок для мене настав раптово. Тодi я ще не знала, що я — сова. Менi просто подобалася нiч. Не знала, що означає страждати вiд безсоння чи вибирати мiж нiчним неспанням i жахiттями снiв, вiд яких дерев'янiють кiнцiвки. Поки що я була позбавлена всього цього. Як i багато чого iншого… Але чомусь, виходячи з незрозумiлої менi тепер логiки, я нiчого не розповiла про свою подорож нi батькам, нi бабусi. Власне кажучи, їм було не до фантазiй — їх хвилював мiй апетит, охайнiсть, здоров'я i поведiнка. I я зовсiм не здивувалася, коли наступного дня виявила, що Дверi були ретельно стертi зi шпалери, а на тому мiсцi, де вони були намальованi, висiв плакат зi смiшним ведмедем. Ведмiдь менi сподобався. Малювати не було де.

Потiм у садочку був карантин, i я цiлими днями тинялася у дворi. Це був справжнiй старий двiр, яких, напевно, вже не iснує: три цеглянi будинки стояли нерiвним пiвколом, вiдгороджуючи вiд усього свiту майданчик з однiєю пiсочницею, дерев'яним столиком з ослонами та широкою лавою, на якiй щовечора збиралися сусiдки. Поверхiв у моєму будинку було три. Причому на першому була тiльки одна квартира, а на двох iнших — по три. Дверi нiколи не замикалися, i нiкого й нiколи не дивував i не бентежив вiзит сусiдiв, якi заходили просто так, побалакати чи разом подивитися кольоровий телевiзор, дружно лузаючи насiння.

…На першому поверсi жила актриса, тiтонька Таня. Я ще жодного разу не була в театрi, втiм, як i мої друзi — близнюки Соня i Саня пiд спiльним iм'ям Санюлi, але сам театр, який мiстився у центрi мiста, приваблював нас своєю загадковiстю. Як ми пишалися, що тiтка Таня живе саме в нашому дворi! Це робило його визначною пам'яткою для всiєї мiсцевої дiтвори. Коли хлопчаки починали сперечатися, чий двiр кращий, найвагомiшим нашим аргументом була дивовижна професiя тiтоньки Танi, з чим нашi супротивники змушенi були погоджуватися. Вона виходила з будинку рiвно о п'ятiй — ошатна, у блискучих прикрасах, свiтлошкiра й рожевощока, з величезними очима, пiдведеними чорним олiвцем, на тонесеньких пiдборах, цокотiння яких iще довго лунало в наших вухах. Вона йшла грати у виставi. Одного разу я побачила її вранцi, коли вона розвiшувала в дворi бiлизну. На нiй був нерiвно пiдшитий квiтчастий байковий халат, який оголював литки, вкритi сiточкою покручених блакитних вен, вiтер дмухав їй у голову, пiдступно вiдкриваючи острiвцi залисин. Щоки актриси були блiдими i якимись обм'яклими. Тодi вперше менi спало на думку, що тiтонька Таня не така вже й молода i, напевно, не така вже й щаслива у своєму театрi…

Я нiчого не сказала Санюлям про своє вiдкриття. А ввечерi перед нами, як завжди, процокотiла пiдборами прекрасна фея, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату.

…Другий поверх ми охрестили «свiтлофором», тому що троє дверей були пофарбованi в жовтий, зелений i червоний колiр. Найцiкавiшими були зеленi дверi: з них я завжди виходила з кишенями, вщерть наповненими печивом, цукерками i сушеними фруктами. Тут жила тiтка Дуся. У неї було дуже багато рiзноманiтної рiднi, тому тiтка Дуся весь час порядкувала на кухнi, готуючи нескiнченнi снiданки, обiди й вечерi. Я надовго запам'ятала, як її донька Оленка виходила замiж.

У дворi дiялося щось несусвiтне: всi сусiди висипали на вулицю i протягли бiлi стрiчки вiд пiд'їзду до дерев, вiд дерев — до пiсочницi й знову до пiд'їзду, таким чином замкнувши простiр. Наречена виявилася оточеною зусiбiч. Довкола стояв страшенний гамiр: усi розмовляли, смiялися, спiвали пiсень. Оленка у бiлоснiжнiй сукнi, але така сама, як i була, соромлива й негарна, ховалася за спинами родичiв, щосили стримуючи сльози. До будинку пiд'їхала машина кавового кольору й загула, як пароплав, наштовхнувшись на перешкоду.

— Викуп! Викуп! — кричали всi, а голоснiше за iнших наш червонопикий двiрник.

З машини вистрибнув наречений у такому самому кавовому костюмi, з нерiвним, немовби перебитим носом (пiзнiше ми довiдалися, що вiн боксер) i дiловито, навiть не посмiхнувшись, роздав усiм печиво, цукерки, а дорослим iще щось, вiд чого всi прийшли в невимовний захват. Оленочку повели до машини. Тiтка Дуся надривно заридала вiд щастя. Останнє, що я побачила — переляканi очi нареченої та її сумовитий довгий нiс за склом «Жигулiв». Весiлля гуляли в будинку нареченого. А в нашому дворi того вечора було по-особливому тихо, вiтер ганяв фантики вiд цукерок i шарпав обривки стрiчок. Потiм про Оленку всi забули. А влiтку я побачила її знову на лавцi перед будинком: вона грiлася на сонечку й нагадувала товсту руду кiшку з абсолютно байдужим поглядом. Вона послала мене за булочкою i, не подякувавши, жадiбно проковтнула її. I я подумала, що, напевно, дуже нудно бути дружиною боксера…

…У квартирi з червоними дверима жила Сера — дуже красива чорнявка, схожа на циганку. Сера мешкала сама, але iнколи її вiдвiдував колишнiй чоловiк. I тодi на весь будинок лунав його п'яний голос й удари в дверi. Сера була неприступна, й тодi вiн ставав пiд її балконом i до глибокої ночi спiвав романси. Часом, пiдстерiгши Серу на вулицi, вiн її бив. I тодi всi чоловiки нашого двору вибiгали рятувати Серу, а потiм довго юрмилися навколо неї, поки дружини не розбирали їх по домiвках.

До Сери я заходила нечасто. Проте в квартиру з жовтими дверима мене тягло, немов магнiтом — там жив Миколка. Вiн переїхав до нас зовсiм недавно… Миколка був першим хлопчиком, що поцiлував менi руку. Втiм, про нього я ще розповiм — пiзнiше. Його час поки що не настав…

Одне слово, справ у мене було достобiса, i Дверi стали однiєю з численних складових мого тодiшнього життя — не бiльше. Хiба я могла знати, що такi Дверi є не в усiх?…

Третiй поверх був останнiм i найрiднiшим — там мешкала моя родина. Нашi дверi вважалися найкращими в усьому будинку — спочатку вони були звичайними, дерев'яними, як у всiх. Та одної чудової днини прийшов майстер i оббив їх синiм дерматином, а до того ж прикрасив кружечками, вирiзаними з обрiзкiв у виглядi троянд. Я без упину вибiгала на сходовий майданчик, аби доторкнутися до такої краси й одного разу навiть лизнула троянду язиком. Вона виявилася шорсткою й кислуватою на смак. Загалом, несмачною…

У нас було двi кiмнати, та понад усе я любила сидiти в пiд'їздi. Я зручно влаштовувалася в заокругленнi поруччя мiж поверхами й гортала книжки. Це було в сто разiв зручнiше вiд стiльця, дивана й навiть бабусиного крiсла! Сидячи там, я завжди з цiкавiстю поглядала на залiзнi сходи, що вели до горiшнього люка. Мене страшенно вабив цей люк. Страх i цiкавiсть боролися в моїй спраглiй пригод душi, i я таки розробила план проникнення в заборонене мiсце.

Одного вечора, який не вiщував нiчого поганого, Саня видерся на самий вершечок залiзних сходiв i пристебнувся до поперечини паском, який я вранцi поцупила з шафи батькiв. Саня з усiх сил уперся головою в люк i з неймовiрними зусиллями трохи пiдважив його. Ми iз Сонькою заспiшили йому на допомогу i втрьох насилу вiдкинули важку металеву кришку. Поки Саня вiдстiбав паска, а Сонька поправляла свiй величезний бант (без нього вона взагалi нiколи не з'являлася на вулицi), я першою ступила на горище…

I онiмiла. Це була сцена — простора, пронизана тонкими променями свiтла, у яких виблискували золотистi пасма пилу. У моїй скуйовдженiй головi вже народжувалася музика. Забувши про бруднi шорти (тому що на менi вже опинилася уявна бiлоснiжна спiдничка-пачка), я почала танцювати так, як це робили балерини по телевiзору. Робила неймовiрнi стрибки, крутилася вивiркою, спиналася навпочiпки, iз грацiєю новонародженого слоненяти пурхала по всьому простору, здiймаючи хмари пилюки. Завороженi Санюлi тiльки роти пороззявляли.

У самому розпалi вистави кришка люка, яку завбачливий Саня причинив, загрозливо пiднялася. Я поспiшила сховатися за нею, а Санюлi так i завмерли перед пащею, що вiдкривалася дедалi ширше. У її отворi з'явилася голова Савелiя Семеновича — дуже неприємного дiда iз сусiднього пiд'їзду.

— Це що за неподобство? — закричав вiн на близнюкiв, — вони тут бiгають-стрибають, а в людей стелi на голови сиплються! Хулiганство! А ну, геть звiдси, швидко!

Зi свого укриття я робила вiдчайдушнi знаки Санюлям не видавати мене мерзенному типу — єдиному з усiх мешканцiв, у якого нiколи не можна було випросити навiть склянки води!

Переляканi несподiваним вторгненням близнюки покiрно спустилися вниз. А потiм я почула неприємний звук — скрегiт металу об метал: старигань замикав люк на замок… Я стала в'язнем. Через багато рокiв, уявляла я, мiй пожовклий кiстяк знайдуть археологи — я сидiтиму в пiратськiй позi, зi стиснутими вiд безсилля кулаками, немов на затонулому кораблi…

Не кваплячись, що було сили намагаючись не розревiтись, я обстежила всi можливi лазiвки й таки виявила, що кругле слухове вiконце розмiщене саме над нашим балконом. Тiльки треба правильно розрахувати стрибок!

…Бабуся, яка мирно читала книжку в крiслi перед балконом, закричала так, що менi захотiлося назад на горище. На її крик збiглися iншi. I я вiдчула на собi вагу потиличникiв i насолоду поцiлункiв. Опiсля ж увесь вечiр сидiла в коридорi перед вiдром iз теплою водою i горою взуття — таким було моє покарання. Вiдтодi догляд за родинним взуттям став моїм обов'язком. Щоправда, пiзнiше я готова була мити його ще рокiв двадцять. Та все закiнчилося набагато ранiше…

Усе дитинство я жила посеред моря, всiяного пагорбами невiдомих островiв. З вiком, коли рiка часу мiлiє, цi острови зливаються в одне нудне плато, яке суцiльним монолiтом тягнеться за обрiй. Та поки що кожен острiв мав свою iсторiю… Наприклад, про те, як я мрiяла знiматися в кiно, чи як знайшла на вулицi й принесла в дiм «пiдкидька», який виявився немовлям цiлком пристойної жiнки, котра залишила дитину на хвилинку бiля молочного магазину… Про те, як билася з хлопчаком на п'ять рокiв старшим вiд мене, про похорон пташенят, про дресирування бабок, прив'язаних ниткою за лапку, про пошуки чарiвної палички, про крадiжки кавунiв iз нiчного торгового намету, про першу брехню й останнiй урок сольфеджiо у ненависнiй музичнiй катiвнi, про запах новорiчної ялинки i смак «фiрмового» рисового супу, в якому кружляли золотi пiвмiсяцi олiї, про збирання рiзнобарвних скелець та стеження за справжнiм шпигуном…

Санюлi були зi мною довго, цiлу вiчнiсть — вони так само, як i я, весело мандрували з одного острова на iнший. Саня першим захотiв скорiше потрапити на «дорослу» рiвнину, тому що зрозумiв, ким буде в цьому життi.

— Я буду льотчиком! — зненацька заявив вiн, коли ми сидiли на лавцi перед будинком i горланили вiйськових пiсень.

Ми з Сонькою онiмiли. Саня буде льотчиком! Вiн це вже вирiшив, як дорослий.

— I я… — пiдхопила було Сонька своїм вередливим голосочком, але, помiтивши мiй погляд, зупинилася на пiвсловi.

Я сплюнула крiзь зуб, який недавно випав, прямо в мурашник i нiби байдуже промовила:

— А мiй тато — Чапаєв!

Недавно я подивилася фiльм про цього героя, i коли вiн тонув у рiчцi, а я вже збиралася розревiтися, батько пiдморгнув менi й повiдомив таємничим шепотом:

— Не плач. Чапаєв — це я… Тiльки це — таємниця, домовилися?

Я зацiпенiла вiд щастя й заприсяглася мовчати. I от тепер, коли Саня вразив нас «льотчиком», я вирiшила — настав час.

Санюлi перестали дихати.

— Доповiдай, — по-воєнному наказав Саня.

Нашi голови зблизились i, взявши з друзiв урочисту клятву, я розповiла захопливу iсторiю про те, як моєму батьковi вдалося випливти i сховатися на протилежному березi.

— А тепер вiн чекає секретного завдання. Шпигуна буде ловити. Але ви про це — анiчичирк! За зраду розплачуються кров'ю!

— А хiба кров'ю розплачуються? — здивувалася Соня. — Адже розплачуються грiшми…

Саня пiднiс до її обличчя кулака i страшним голосом мовив:

— А ти розплатишся кров'ю! — i зловтiшно розсмiявся.

Потiм вiн устав i, засунувши руки в кишенi, попрямував до будинку, повiдомивши мимохiдь:

— Годi, нiколи менi отут iз вами… Вивчаю конструкцiю лiтака — пiдручники чекають.

I пiшов геть дiловитою ходою.

— Так, — пiдтвердила Соня. — Вiн учора книжку принiс про льотчикiв i перемальовує звiдти лiтаки. Усi мої олiвцi забрав…

Я не слухала її.

— Сонько! Зараз я скажу тобi дуже важливу рiч: МИ БУДЕМО ЛЬОТЧИЦЯМИ!

— Ура-а-а!!! — закричала Соня.

I ми склали план…

…Ранок наступного дня видався рiдкiсно похмурим, небо ось-ось мало розридатися. З-пiд ковдри вилазити зовсiм не хотiлось. Я висунула руку, пробуючи повiтря: рука негайно вкрилася гидкою гусячою шкiрою. Але тут я уявила, як Саня летить у лiтаку й лускає насiннячко, випльовуючи лушпайки прямо на нашi з Сонькою голови. Нi, не дочекається! Ми станемо льотчицями набагато швидше!

Через годину, пiсля жахливих мук над тарiлкою з гречаною кашею, я була вже у дворi. На великий подив бабусi, я вдягла татовi тренувальнi штани, пiдв'язавши їх мотузкою, а на голову — чудний мамин капелюшок, який нагадував шолом. Окрiм того, на моїй руцi яскравiла червона батькова пов'язка з написом «ДНД». Сонька теж вийшла в татових спортивних штанях, а на свої банти натягнула в'язану шапку брата.

— Спочатку ми будемо тренуватися, — сказала я. — Поки Санька сидить за книжками, ми так загартуємося, що нас вiзьмуть у льотчики першими! Сьогоднi зробимо пробiжку до рiчки i щодня будемо збiльшувати вiдстань на одну тролейбусну зупинку.

Соня з повагою позирала на мiй «шолом» i не сперечалась. Як нас учили в садку, ми стали в одну шеренгу i на «перший-другий» порахувалися. Пiсля того, як Соня пискнула: «Розрахунок закiнчено!» — я скомандувала: «Праворуч! Бiгом марш!» — i тренування почалося.

Ми вибiгли на бульвар i пiдтюпцем рушили до рiчки. Бiгти було легко: дорога спускалася по схилу. Люди, що проїжджали повз нас у тролейбусах, iз подивом розглядали незвичних спортсменок. «Завтра попрошу бабусю вишити на майцi лiтак!» — вирiшила я.

Наприкiнцi шляху, вже майже бiля рiчки, легкiсть кудись зникла. Ми ледве дихали.

— Стоп! — наказала я.

I ми знову (щоб перевiрити, чи не загубився хтось у дорозi) порахувалися на «перший-другий»:

— Перший! — крикнула я.

— Другий! — пискнула Сонька.

— …Третiй, — промовив хтось iз-за спини.

Ми, як за командою, повернули голови: трохи збоку стояв незнайомий хлопчисько.

— Я теж хочу гратися! — сказав вiн.

— Ми з незнайомими не знаємось, — незворушно вiдповiла я, але Сонька вже штовхала мене в бiк, показуючи очима кудись униз: бiля нiг хлопчика лежала… черепаха. Вона саме висувала голову, крутила нею то праворуч, то лiворуч, немов обнюхуючи траву.

Помiтивши наш мовчазний захват, хлопчик змiнився на очах, дiловито взявши руки в боки, сплюнув собi пiд ноги. Причому разом зi слиною вилетiв i зуб.

— Я його язиком увесь тиждень розхитував, — пояснив вiн.

Ми кинулися шукати зуб. I нiби ненароком Сонька «наштовхнулася» на черепаху.

— Я знайшла черепаху, — зарепетувала вона.

— Це моя черепаха. Я за нею в очерет лазив. Зварю з неї на вогнищi черепаховий суп — пальчики оближеш!

— Подумаєш! А в мене брат — льотчик! — не здалася Сонька.

— А в мого брата отакенна золота каблучка, так блищить — захитаєшся…

Ще нiколи й нiхто не наводив таких аргументiв, i ми знiтилися.

— А твiй брат хто, шпигун? — запитала я.

Прийшла черга розгубитися хлопчику.

— Адже тiльки в шпигунiв багато золота й коштовностей, — пояснила я. — Ну ж бо, кажи свою адресу!

Спантеличений незнайомець завчено назвав свою адресу.

— Дивися, бiльше нiкому не кажи про свого брата — ми його першi спiймаємо! — дiловито сказала я. — Давай сюди черепаху!

Хлопчик квапливо простягнув нам тварину i, немов продавець у магазинi, змахнув iз панцира пил.

— Ех ти, шпигуненя! — презирливо процiдила Соня. — А ще й iз черепахою!

Потiм ми повернулись у двiр i спочатку черепаху купали, потiм сповивали, потiм годували. Врештi вона сховала голову й нiжки в панцир i нiзащо не хотiла вилазити. Потiм ми гуляли на пустирищi й по черзi тримали її за пазухою. Коли настав час вертатися додому, Сонька не знайшла в себе черепахи — вона вислизнула з-пiд майки.

— Знаєш, — промовила задумливо Сонька, — це ж була шпигунська черепаха…

Ми зiтхнули, уявляючи, як єхидно усмiхається «шпигунська черепаха», пробираючись крiзь чагарники.

А льотчицями ми так i не стали…

Утiм, пiзнiше менi було не до iгор. Пiшла бабуся. У неї виявились якiсь термiновi й тривалi справи в iншому мiстi. Принаймнi так менi пояснили батьки, i я вдала, що повiрила в цю жалюгiдну брехню. Але пам'ятала: спочатку бабусю кудись вiдвезла бiла машина з червоним розчерком на боцi. А через кiлька днiв мене вiдвели до сусiдки навпроти (про неї я теж розповiм, але не тепер). Увечерi зайшла мама i принесла тiтцi Валi шматок бiлого сатину. Сусiдка сiла за швейну машинку i прострочила двi смуги — одну довшу, iншу — коротшу, а потiм зшила їх у формi хреста й акуратно розгладила гарячою праскою. Знову забiгла мама, забрала хрест, похвалила роботу i якось розсiяно провела рукою по моєму волоссю.

Вранцi сусiдка повела мене на прогулянку. Вперше ми заїхали так далеко — у луна-парк на iншому кiнцi мiста, але нi карусель, нi американськi гiрки чомусь не радували мене. На зворотному шляху я дивилась у вiкно тролейбуса й бачила, як за склом плаче осiнь…

…Моя перша брехня пов'язана зi смертю. Тепер я знаю достеменно, що дiти думають про неї майже так само, як i дорослi. Одного разу, коли бабуся була ще жива, менi наснився сон про те, що її не стало. Прокинулась я вiд того, що хтось термосив мене за плечi: своїм плачем я розбудила всю сiм'ю. «Що тобi наснилося?» — запитав батько. I я зрозумiла, що висловлена правда про мiй сон може стати реальнiстю, адже це була справжня доросла правда про смерть. I я негайно вигадала iсторiю про те, що «удав з'їв двох маленьких кроленят». Не могла ж я зiзнатися, що вперше вiдчула гiркоту втрати i неповернення. I навiть якби я переповiла страшний сон, хiба змогла б висловити глибину цього дорослого вiдчаю?

Пiсля похорону, вiд якого мене вiдсторонили, я увiйшла в зовсiм iнший дiм. Найстрашнiшим було порожнє, охайно застелене бабусине лiжко i те, що треба було вдавати, нiбито вiрю, що вона повернеться… Тобто — поводитись, як завжди. Напевно, саме тодi я зненавидiла дорослий свiт, у якому потрiбно приховувати свої справжнi емоцiї. I найчастiше тому, що не хочеш хвилювати своїх близьких. Брехати з почуття жалю до них…

Квартира стала для мене порожня. Я зайшла в дитячу i щiльно зачинила дверi. Я знала, що вiдтепер нiхто не буде контролювати мене. Я зiрвала зi стiни вже добряче вицвiлий на сонцi плакат iз ведмедем (шпалера пiд ним залишилася темною) i намалювала третi Дверi. I дуже здивувалася, що цього разу вони виявилися бiльшими вiд попереднього ледь помiтного контуру. Я зрозумiла, що виросла, i що вiдтепер це буде неминучим. Не знаю, чому я не зрадiла цьому вiдкриттю, як iншi дiти. Згадала, як радiли Санюлi кожнiй наступнiй позначцi на лутцi дверей, на якiй батько записував їхнiй зрiст i вагу. Кожен сантиметр наближав їх до дивовижного свiту дорослих, i вони були щасливими вiд того. Але чому я не вiдчула подiбного захвату? Навпаки, мене охопив вiдчай. Я згребла всiх ляльок, що лежали на моєму лiжку й щосили жбурнула ними в стiну — туди, де були намальованi Дверi, й вони провалилися в ледь помiтний отвiр. Мої вiрнi улюбленi маленькi друзi… Невже вони менi бiльше не потрiбнi?! Гнiв змiнився на жалiсть. Я штовхнула третi Дверi.

За ними було темно, як у коморi. Я стояла i сподiвалася, що очi звикнуть до суцiльної пiтьми.

— Панi Марiанно, по-моєму, настав час перевдягатися! — почула я чийсь шепiт за кiлька метрiв вiд себе. — Бал починається через пiвгодини!

— Знову — на бал? — почувся iнший дзвiнкiший голосок. — Вам не набридло, панi Амелiє?

— А їй нiколи не набридне стрибати до знемоги! — прокоментував третiй хриплуватий голосок.

— Це ви iз заздростi, панi Ельвiро! Я впевнена — суто iз заздростi! — вiв далi перший голос. — А все тому, що Королю Пiдваннiї сподобалась я, а не ви!

— Ваш король мене зовсiм не цiкавить! — презирливо вiдповiв басок тiєї, кого назвали Ельвiрою. — Вiн схожий на павука.

— Анi краплi!

— Схожий, схожий!

— Панянки, не сварiться! — перервав їх дзвiнкий голос. — Сьогоднi ми вигадаємо нову гру.

Я стояла, затамувавши вiддих. Я вже зрозумiла, що за Дверима щоразу вiдбувається щось нове. Iмена, якi прозвучали в темрявi, здалися менi дуже знайомими. Коли ж нарештi зрозумiла, кому вони належать, у мене перехопило дух: розмовляли мої ляльки! Авжеж! Марiанну менi подарували дуже давно, й вона нагадувала поскубану мишу — в обшарпанiй картатiй сукенцi, з жовтуватим клоччям на головi, Амелiя зображала сучасну панянку — в короткiй бузковiй сукнi й такого самого кольору беретi, до того ж вона мала блискуче руде волосся, зiбране в тонесеньку сiточку, й бiлi гумовi сандалi. Ельвiра була в цiй компанiї «новенькою», спецiально для неї ми з бабусею пошили розкiшний туалет: спiдницю з бiлої газової косинки i чорну блузку з глибоким декольте на спинi. Принаймнi, напружила я пам'ять, такий вигляд мали мої ляльки, коли я жбурнула їх за Дверi.

— Яка ж це гра? — запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.

— Т-с-с-с… — прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, — довiдаєтеся за секунду.

— I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! — викрикнула третя, Амелiя.

— Ну, гаразд, — змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). — Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене — я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це — вона!

Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.

— Вона… Вона… — зашепотiли стiни.

Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.

— Отже, — продовжувала Марiанна, — ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».

Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, — я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.

— Готово! — почула я голос Марiанни. Потiм вона ляснула в долонi, й примiщення освiтилося тьмяним блакитним свiтлом.

Я нарештi змогла роздивитися, що вiдбувається. Перше, що вразило до глибини душi, — вигляд моїх трьох ляльок: вони були прекраснi. Марiанна (моя сiра миша!) вдягнена в чорну оксамитову сукню, з високою середньовiчною зачiскою, в якiй виблискував рубiн, Амелiя, нiжна як подув вiтерцю, сяяла блакиттю шифонового, розшитого синiм бiсером, бального вбрання, Ельвiра нагадувала екзотичного махаона у своїй червоно-жовтогарячiй оздобi. Одне слово, це були три свiтськi дами без найменшого слiду вiд моїх фломастерiв чи лаку для нiгтiв. Їхнi обличчя були серйознi, нiби перед важливою подiєю. Але що сталося зi мною? Я не могла рухатися, не могла ворушити губами, щоб висловити їм своє невдоволення чи поставити запитання. Я перетворилася на дурного рожевого пупса i навiть не вмiла клiпати своїми круглими очима.

— Чудово, дами! — знову ляснула в долонi Марiанна. — Я ж обiцяла вам нову розвагу!

Ляльки (вiдверто кажучи, так я називала їх за iнерцiєю) обступили мене.

— Ми назвемо її… — задумалася Марiанна, — Люсi.

I, немов прочитавши мої думки, додала:

— Знаю, знаю, що її звати не так, але хiба ВОНИ запитують у НАС нашi справжнi iмена?…

Справдi, я нiчого в них не запитувала — їхнi iмена були написанi на коробках.

— А тепер тягнiть сюди лак для нiгтiв, фломастери i клей! — скомандувала Марiанна.

«О, жах! Що зараз буде!» — подумала я, але не змогла вимовити анi слова.

Робота почалася. Тоненьким пензликом Марiанна пiдвела менi губи, потiм Амелiя фломастерами поставила на носi руде й зелене ластовиння, а Ельвiра, намастивши мою голомозу голову клеєм, прилiпила на неї шматочки вати.

— Тепер це справжня Люсi, — задоволено оглянувши мене, сказала Марiанна. — Не соромно взяти її з собою. Ви готовi, дами?

Амелiя й Ельвiра, що виявилися вищими на двi голови, пiдхопили мене попiдруки, Марiанна стала попереду, й ми рушили вузькою смужкою свiтла, що невiдомо звiдки з'явилася. Я побачила високi бруси, колони i стовпи, якi втрачали обриси десь високо вгорi. Вони здiймалися, немов хмаросяги, деякi з колон закiнчувалися поперечинами або ж квадратними дахами. З багатьох дахiв звисали неймовiрних розмiрiв полотнища з китицями по краях. Я зрозумiла, що ми рухаємося серед величезних стiльцiв, табуреток i столiв, переходимо кордони гiгантських кiмнат, а зяючi провалля пiд ногами — всього лиш звичнi для людського ока щiлини мiж дошками паркету.

Нарештi Марiанна прослизнула в напiвпрочиненi дверi (природно, цей отвiр видавався менi щонайменше ущелиною) i, судячи з вогкого запаху i гладенької пiдлоги, ми опинилися у ваннiй кiмнатi. Зненацька дверi заскрипiли (цей скрип був подiбний до гуркоту лавини), i блиск кахляної пiдлоги заслiпив мене — хтось увiйшов сюди й увiмкнув свiтло, ляльки ледь устигли сховатися пiд раковиною. Величезнi ступнi в синiх капцях (такi капцi були в мами!) ледь не зачепили мого писка. Зверху почувся хлюпiт водоспаду, крiзь який я розрiзнила звук голосу, що зливався в один суцiльний лемент. Мама плакала… Я ще нiколи не бачила, щоб вона плакала. А тут!.. Потiм водоспад припинився, дверi рiзко зачинилися, i нас знову огорнула пiтьма.

Ляльки чомусь не рухалися далi, вони чогось вичiкували. I от раптом звiдусiль, немов на невидимих нитках, згори почали спускатися рiзнобарвнi сяйливi кульки. Вони беззвучно розбивалися об кахляну пiдлогу й заливали примiщення дивовижно яскравим рiзнобарвним свiтлом. Я побачила, що це вже була не ванна кiмната, а бальна зала з безлiччю дзеркал.

— Нарештi! — видихнула Марiанна.

— Iдуть! — попередила Амелiя, i всi три дами, притуливши мене до колони, присiли в глибокому реверансi.

За мить зала стала заповнюватися дивним людом: багатоногi джентльмени в лискучих чорних смокiнгах, з довгими, закрученими в кiлька кiлець тонкими вусами, вели, тримаючи пiд руки, елегантних дам, котрi нагадували чудернацьких молюскiв. Жвавi карлики в ковпачках iз дзвiночками перекидалися через голови, зеленохвостi товстуни в смугастих краватках гордо крокували, дзенькаючи шпорами. Бiля кожної колони вишикувався ряд офiцiантiв — тонких, як морськi коники, — у кожного була таця iз келихами, наповненими рiзнобарвною рiдиною.

У центрi процесiї йшов ватажок, але хто це був, я не могла зрозумiти: його вигляд постiйно змiнювався. Спочатку я вважала, що це золотавий корiнь женьшеню, потiм — квiтковий ельф, через хвилину побачила в цiй дивовижнiй iстотi нiчного метелика з волохатими крильми-мантiєю. Коли ж вiн наблизився, то виявилося, що це Сонце на двох тоненьких нiжках. Ляльки так i стояли, схилившись у глибокому поклонi. Король-Сонце доторкнувся до кожної своїм золотим вусиком i на головах усiх трьох з'явилося по коронi. Щоправда, менi здалося, що корона Амелiї була бiльшою й масивнiшою, нiж в iнших.

— А це хто? — запитав Король, вказуючи у мiй бiк.

— Це наша iграшка, — пояснила Марiанна.

— А вона не розповiсть про нашу таємницю?

— Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вона мовчить, як… лялька.

— Чи будемо ми сьогоднi танцювати? — запитала Амелiя.

Тiєї ж митi Сонце перетворилося на прекрасного крилатого юнака.

— Звичайно, моя панно!

Вiн подав Амелiї руку. Незрозумiло звiдки полинула музика, й чудернацький люд, роздiлившись на пари, закружляв у танцi.

— Нам треба кудись прилаштувати Люсi! — вигукнула Ельвiра, яку вже пiдхопив пiд руку багатоногий джентльмен.

«Ну от, зараз мене кинуть у куток, — засмучено подумала я, — адже сама робила з ними те саме, коли до мене приходили гостi…»

— Не хвилюйся, — вiдповiла Марiанна, — нею займеться Стрибунець.

Вона тричi ляснула в долонi, i передi мною вирiс смiшний чоловiчок у зеленому сюртучку, чобiтках на високих пiдборах, дуже схожий на коника.

— Дорогенький, — сказала йому Марiанна, — сьогоднi можеш повеселитися разом iз нами, у тебе є приємний обов'язок — побудь кавалером панни Люсi.

Стрибунець низько вклонився, i я побачила, що на кiнцi його хвостика гойдається срiбний дзвiночок. Вiн довго переминався з ноги на ногу, перш нiж заговорити. Бiдолаха, вiн не знав, що вiдповiсти йому я не зможу!

— Ах, дорога панно, ви прекраснi! Але чому такi сумнi вашi очi? О, я знаю: ви хочете танцювати! Так у чому ж рiч?

Вiн пiдхопив мене пiд обидвi руки й закружляв залою. Мабуть, це дуже нагадувало танець зi стiльцем, та я все одно дуже зрадiла такому поворотовi подiй.

Якi ж почалися веселощi! Король, перетворившись на кентавра, стрибав залою, посадивши собi на спину всiх трьох ляльок, хвацькi вусанi пiдстрибували аж до стелi, пiдкидаючи вгору своїх крилатих партнерок, зi стелi сипався дощ iз блискiток, утворюючи на пiдлозi золотий вихор. Незабаром Стрибунець посадив мене на диван i заговорив, обмахуючись своїм кумедним хвостиком:

— Ви чудово танцюєте, дорога Люсi! Сьогоднiшнiй бал набагато веселiший вiд учорашнього. Загалом тут буває дуже весело, якщо, звичайно, нам не заважають мiжстiнцi… Ви здивованi?

Невже ви не знаєте нашої географiї? О, тодi я з величезним задоволенням розповiм вам про це. Усi ми — жителi Великої Пiдваннiї, а це наш великий володар — Король Пiдван Перший. Неподалiк є ще одна країна — Мiжстiнiя. Ранiше наш пан дуже приятелював iз тамтешнiм правителем — королем Мiжстiном.

Вони ходили один до одного в гостi й часто виїжджали на мишаче полювання. Але з того часу, як Пiдван Перший познайомився з принцесами, їхня дружба обiрвалася. Пан Мiжстiн дуже образився i тепер чинить набiги…

Не встиг мiй кавалер вимовити останнi слова, як музика припинилася, й у тишi пролунав пронизливий крик Ельвiри, а в розломi стiни майнув i зник шлейф її червоної сукнi.

«Ну от, — подумала я, — мою ляльку викрали. Що тепер скаже мама? Адже це була найдорожча з усiх!»

Гостi, збившись у гурт, тихо перешiптувалися, Марiанна з Амелiєю проливали сльози, Пiдван Перший вийняв iз пiхов свою шпагу i грiзно поблискував чотирма очима.

— Що будемо робити? — нарештi взяла iнiцiативу в свої руки Марiанна. — Треба рятувати Ельвiру. Але хто зможе це зробити — адже ми всього лише… iграшки… — I вона вперше знiяковiла.

— Стоп! — сказала Амелiя, — ось хто може допомогти — Люсi! Адже вона не iграшка!

— Як не iграшка? — пожвавлено запитав Стрибунець.

Марiанна почервонiла.

— Так, — пiдтвердила вона, — панi Люсi не iграшка, вона — наша хазяйка. Та й узагалi в неї зовсiм iнше iм'я. Але сьогоднi ми… тобто я… вирiшили взяти її з собою на ваш бал i трiшечки провчити…

— Ох, як незручно вийшло… — пробурмотiв король. — Чи захоче вона тепер допомогти нам? Ви можете зняти з неї чари?

— Спробую. Я зможу зробити так, щоб вона ожила, але тодi…

— …тодi вона довiдається про нашу таємницю, — пiдхопив король, — i нам доведеться перебиратися на iншу квартиру… А переїзд — це так виснажливо.

— Панi Люсi — дуже гарна дама, — втрутився в розмову Стрибунець. — Я впевнений, вона нiкому нiчого не розповiсть!

— Що ж, iншого виходу немає, — зiтхнув король. — Слово за вами, панно Марiанно!

Марiанна змахнула рукою i щось пробубонiла собi пiд нiс. Тiєї самої митi я вiдчула, що можу стиснути долоню… Я пiдхопилася з дивана й зробила кiлька присiдань.

— Ура-а-а! — закричав Стрибунець.

— Добрий вечiр, панно Люсi, — вклонився менi король Пiдван Перший. — Ви, звичайно, здивованi… Але не лякайтесь, я зараз вам усе поясню…

— Нiчого не потрiбно пояснювати, — сказала я. — Я все бачила й чула.

Пiсля цих слiв я помiтила, що в руках у Марiанни зламалося вiяло, а сама вона почервонiла й зашарiлася.

— Дорога наша матусю, — в один голос заридали ляльки, — пробач нам!

Я зрозумiла, що люблю їх бiльше за все на свiтi, алеменi не хотiлося розкисати:

— Годi рюмсати! Я готова йти за Ельвiрою. Де тут вхiд у Мiжстiнiю?

— А чи можна й менi… Тобто я хотiв сказати… — Стрибунець переступав з ноги на ногу, й кiнчик його хвостика став яскраво-червоним, — чи не можу я пiти з вами, Люсi?

Вiн дуже нагадував мого друга Миколку з другого поверху, i я, звичайно ж, нiчого не мала проти такої пропозицiї.

— Прошу! — король вiдхилив край пурпурної завiси, й на нас дихнула вогкiстю темрява. Стрибунець галантно пiдставив менi зiгнутий лiкоть.

Хвилин iз п'ять ми спускалися крутими схiдцями, аж поки не вийшли на вузьку, вимощену чимось слизьким i блискучим (швидше за все, це була риб'яча луска), вуличку. Я з цiкавiстю розглядала вигадливi будиночки, поки зрозумiла, що вони були побудованi з усяких хатнiх дрiбниць: ґудзикiв, котушок, наперсткiв, шашок i шахiв. Я навiть побачила улюбленого татового ферзя з вiдбитою голiвкою, якого вiн так довго шукав. Усе мiстечко стрясав невеликий землетрус.

— Тут що — сейс-мiч-но небезпечна зона? — намагаючись правильно вимовити нове слово, запитала я.

— Я не знаю, що це таке. Але вiд чого тремтить земля — зрозумiло. Подивiться! — Стрибунець показав на один iз будиночкiв. Я побачила, що з його вiкна стирчить хвiст, який дрiбно тремтить, а з будiвлi навпроти визирали такi ж вiбруючi волохатi вусики й вушка. У кожному малесенькому будиночку сидiло по одному затятому боягузику!

— Ну й вояки! — засмiявся Стрибунець i пiдкотив до моїх нiг корок вiд шампанського. Я вилiзла на нього i звернулася до тремтячих будинкiв iз проникливою промовою:

— Шановнi мешканцi Мiжстiнiї! Будь ласка, не бiйтеся! Ми не зробимо вам нiчого лихого. Я тiльки прийшла забрати свою лялечку. Я впевнена, що її викрали не ви!

— Не ми… Не ми… — докотилася звiдусюди луна. З будиночкiв почали повiльно вибиратися дивнi мешканцi, жителi Мiжстiнiї — тоненькi блiдi iстоти в однакових картатих фартушках. Мiжстiнцi оточили нас. Вони мали досить доброзичливий вигляд.

Пiсля довгої паузи наперед вийшов найстарший:

— Ми нiчого не знаємо про вашу ляльку, — сказав вiн. — I взагалi нам не до цього, адже сьогоднi наш король Великий Мiжстiн святкує весiлля з принцесою Пiдваннiї. А вiдтак ми маємо один зайвий вихiдний.

— Яке весiлля?! — я схопилася за голову. — I хто ж ця принцеса?

— О, це дуже нервова особа, — з неприхованим задоволенням продовжив розмову найстарший. — Спочатку вона перебила весь посуд, але потiм, коли наш володар пообiцяв вистрибнути з вiкна, вона пожалiла його й погодилася стати королевою. I тепер весiлля в самому розпалi.

«Однак швидко ж у них тут минає час!» — не встигла подумати я, як перед нами, немов з-пiд землi, виросла карета (двi котушки плюс капець), i товстий кучер галантно розчинив перед нами дверцята.

— Сiдаймо! — скомандувала я Стрибунцевi.

Карета швидко домчала нас до замку. До речi, я вiдразу зауважила, що вiн був побудований з маминих бiгудi, якi зникли зi звичного мiсця — дзеркального трюмо — торiк (ну i влетiло ж менi тодi!). На вартi бiля ворiт стояли два залiзних лицарi. Вони низько вклонилися нам i пропустили досередини. Перейшовши кiлька кiмнат, дверi яких самi розчинялися перед нами, ми увiйшли до просторої зали. Здавалося, що ми знову повернулися в Пiдваннiю: тут так само лунала гучна музика, сипалися блискiтки i кружляли пари. На центральному мiсцi сидiв сам король Мiжстiн i його наречена. Утiм, менi не треба було напружуватися, щоб упiзнати в цiй вирядженiй дамi свою Ельвiру.

— Новi гостi! — оголосив сивий капельмейстер i тричi стукнув об пiдлогу срiбним жезлом. Довелося наблизитися до самого трону. При цьому Ельвiра закрила обличчя вiялом, я бачила тiльки одне розширене око.

— Хто ви такi? — запитав король.

— Ми прийшли з Пiдваннiї. Ми не завдамо вам прикростей, — вiдповiла я. — Просто я хочу забрати свою iграшку!

— Ну, так забирайте i йдiть геть, бридкi пiдванцi! — розгнiвався Мiжстiн. — Не заважайте нам веселитися!

— Але… моя iграшка… ось! — i я вказала на новоспечену королеву.

— Що?! — разом видихнула зала.

— Яке нечуване зухвальство! — викрикнула мати Мiжстiна, стара королева Каст-Аньєта. — Як ти смiєш, маленька потворо, називати нашу дорогу наречену лялькою?! Взяти їх негайно!

Нас тiєї ж митi оточила варта. Я дивилася на Ельвiру, але вона продовжувала ховатися за своїм вiялом.

— У в'язницю їх! — наказав король.

Нас схопили, скрутили й вiдразу ж заштовхали в темну комiрчину. Я була обурена не тiльки самою цiєю подiєю, а й поведiнкою своєї улюбленої ляльки. Пiдступна зрадниця! Я згадала, як годувала її з ложечки, як сповивала, як наспiвувала їй пiсеньок i цiлувала на нiч у кругле порцелянове чоло… Сльози покотилися по моїх щоках.

— Ах, дорога Люсi! Я не можу бачити, як ви страждаєте! — заметушився Стрибунець. — Якби у мене була шпага!

Не встигли нашi очi звикнути до темряви, як у стiнi комiрчини вiдчинилися таємнi дверцята, й у смужцi свiтла з'явилася та, котра так пiдло зрадила мене. Ельвiра стояла, притуливши палець до вуст.

— Мамцю, дорога мамцю, — нарештi зашепотiла вона, — пробачте менi. Я зможу вивести вас звiдси, тiльки не сердьтеся! (Я знову вiдзначила, що час тут спливає неймовiрно швидко, адже ще секунду тому лялька сидiла на тронi поруч зi своїм нареченим!)

— Як це «вивести»? — обурилася я. — Ми прийшли сюди, щоб забрати тебе!

— Дорога мамусю, — затинаючись, мовила Ельвiра. — Зрозумiйте мене! Ну хто я там, нагорi? Звичайна лялька, яку можна купати в холоднiй водi, причiсувати гострим гребiнцем, тижнями носити в сумцi й кидати носом у стiну (почувши цi слова, почервонiти довелося менi…). А тут я — королева величезної країни. Мене любить король i слухаються пiдданi. Тут я — жива! У мене власна спальня, в яку щоранку мають приносити солодкi тiстечка…

— О, тiстечка… — луною повторив Стрибунець. — Як я вам заздрю, панi Ельвiро!

— Це означає, що ми нiколи бiльше не побачимося? — запитала я.

— Ми побачимося. Ми обов'язково зустрiнемося, — переконано сказала Ельвiра. — Ви ще не раз прийдете до нас у гостi, дорога матусю! Головне, щоб потiм ви самi ЗАХОТIЛИ мене впiзнати. То чи ж можна менi залишитися?

Я не могла заперечити їй. Адже чудово розумiла, що означає бути живою i рухатися. Хiба я могла позбавити Ельвiру цього задоволення?

Потiм нова королева Мiжстiнiї вивела нас таємним ходом прямо до пурпурової завiси, що вiдокремлювала одну країну вiд iншої.

— Прощавай! — сказала я Ельвiрi. — Роби так, як пiдказує твоє серце — адже я завжди знала, що воно в тебе є… Але знай, тепер ти можеш постарiти i навiть… Навiть померти.

Вона посмiхнулась i нiчого не вiдповiла.

Ми вiдгорнули завiсу й вiдразу ж опинилися в бальнiй залi Пiдваннiї.

З нашою появою музиканти радiсно вдарили по струнах, забарабанили й загули, а гостi оточили щiльним кiльцем i закидали квiтами, як справжнiх героїв. Назустрiч вийшли король Пiдван, ведучи пiд руки Амелiю i Марiанну.

— А де ж Ельвiра? — запитала Марiанна.

Менi довелося розповiсти всю iсторiю.

— Виходить, Ельвiра тепер королева? — розплакалася раптом Амелiя.

Щоб якось розважити її, король Пiдван запропонував скуштувати малинового чаю i запросив усiх до вiтальнi. Ми (я, Стрибунець, двi ляльки i король) довго сидiли за столом, розмовляли, пили надзвичайно смачний чай i говорили про…

Утiм, це i є таємниця, яку я пообiцяла не розповiдати нiкому. Нарештi без попередження до вiтальнi зайшов загiн лiхтарникiв. Маленькими золотими наперсточками вони загасили свiчi. Очевидно, настав ранок.

— Нам уже час, — сказала я i помiтила, що король перетворився на зiв'ялу квiтку.

Мiй друг Стрибунець теж помiтно посмутнiшав.

— Що з вами, Ваша Величносте? — запитала я.

— Я маю залишитися сам, а менi цього так не хочеться! Панi Люсi, якщо ви дозволили залишитися Ельвiрi, то, можливо, не вiдмовите в такому самому проханнi Амелiї? Я прошу у вас її руки й умру вiд горя й самоти, якщо…

— Та ви просто змовилися! — я подивилася на Амелiю, обличчя якої палало. — Ти справдi хочеш залишитися?!

Але все було зрозумiло й без слiв.

— А ти, Марiанно?

— Нi, мамо, я пiду з тобою. Я буду з тобою доти, доки не зiтреться моя сукня, не розваляться мої черевики… I поки… поки ти не станеш дорослою…

Вона взяла мене за руку. Ми попрощалися з королем, я розцiлувала Амелiю й потисла лапку Стрибунцевi. Але вiн мляво зреагував на мiй потиск — його лапки безвiльно звисли, а по обличчю градом покотилися сльози.

— Люсi, Люсi… — повторював вiн, — я все одно знайду тебе.

Вiн вийняв з кишенi маленьке кругле дзеркальце й розламав його на двi скалки — одну простягнув менi:

— Коли-небудь ми з'єднаємо їх… — сказав вiн.

— Час iти, — поквапила Марiанна.

Я вiдчула, що страшенно хочу спати, очi мої злипалися. Марiанна вивела мене на крутi кам'янi сходи. Як крiзь полуду, я побачила вгорi свiтло, що вибивалося з пiвкола Дверей. Ми вже були за крок вiд мети, як я… заснула на останнiй сходинцi, згорнувшись клубочком на холодному каменi. Останнє, що я вiдчула — як Марiанна з останнiх сил перетягла мене через порiг i знесилено впала поруч.

На цьому iсторiя дiвчинки, котра iдентифiкує себе як «Я», закiнчується… Пiсля шести рокiв, за її словами, вона навчилася бачити себе збоку. Напевно, так вона ховалася вiд реальностi, яка перестала її влаштовувати. Тому цiлком доречно автору назвати її iм'я i не вводити в оману читача дитячими казками. Її звуть Анна-Марiя.

I в тому, що вона мала подвiйне iм'я, був певний знак згори, який свiдчив про роздвоєнiсть її натури, адже iнодi нам легше бачити себе збоку, нiж активно брати участь у тому, що вiдбувається. А якщо ж те, що вiдбувається з нами, зовсiм нас не влаштовує, тi щасливцi, котрi мають дар говорити про себе, як про когось стороннього, можуть з упевненiстю сказати: це було не зi мною.

Отже, її звуть Анна-Марiя. I найголовнiше в її життi — те, що коли їй виповнилося шiстнадцять, вона вiдчула, що насправдi їй уже сорок. Напевно, цим вона i привернула увагу автора.