Шості двері

ЧАСТИНА ДРУГА

…Восени 1982 року Аннi-Марiї виповнилося шiстнадцять. Вранцi вона написала листiвку й залишила в своєму кутку на розкладному лiжку: «З днем народження!». Увечерi пiд цим написом побачила закарлючки зведеного братика Олекси: «Ти тут зайва!». Це було останньою краплею.

I ось тепер вона бреде вулицею, зовсiм не звертаючи уваги на те, що почався дрiбний осiннiй дощик. У потертiй спортивнiй сумцi, з якою вона ходить до школи, лежать деякi речi, кiлька зошитiв, а головне — гаманець з усiма заощадженнями — 33 карбованцi й 42 копiйки. Це божевiльна сума! Можна повечеряти в кав'ярнi сарделькою з огiрком, а потiм купити квиток на лiтак. Наприклад, до Риги. Але — тiльки в один кiнець. Хоча, яка рiзниця, де тинятися пiд дощем?

Життєва спiраль, якою Анна-Марiя пiднiмалася, уже давно перетворилася на обм'яклу серпантинову стрiчку. А усвiдомлення повної незахищеностi з'явилося давно, мабуть, пiсля випадку з вiвчаркою…

Тодi, першого вересня, вона йшла до школи — фартушок у неї був бiлий, як i належало, у новенькому портфелi лежав пластиковий пенал iз малесеньким iграшковим годинником усерединi. Сусiдка, тiтка Валя, дивилася з балкона, курила цигарку й випускала в небо рiвнi кiльця сизого диму. Величезна вiвчарка вискочила зненацька. Анна-Марiя вiдчула за собою її хриплувате переривчасте дихання. Собака з усiєї сили ткнувся вологим носом у її спину й зупинився. Анна-Марiя вiдчула, як на сукенцi утворилася мокра пляма вiд собачої пiнистої слини. Кiлька хвилин вони так i простояли одне перед одним — дiвчинка й собака, поки тiтка Валя спустилася й довела Анну-Марiю до школи (добре, що йти було недалеко!), не турбуючись про те, що в дiвчинки мокрою була не тiльки спина, а й колготки…

Тодi Анна-Марiя вже жила у квартирi навпроти. Все сталося, як напад страшної й несподiваної хвороби: спочатку виїхала мама. Назва її нового мешкання звучала, як найменування пухкого тiстечка: ПМП. Анна-Марiя уявляла це саме ПМП, як пишний торт iз вершковими квiтами, серед яких пурхають марципановi ельфи i колiбрi. Поки пiзнiше їй не розтлумачили, що мудра абревiатура розшифровується як «постiйне мiсце проживання».

Виявляється, сiмейна iдилiя тривала лише до того часу, поки була жива бабуся. Як сталося, що мама опинилася в iншiй країнi з iншим чоловiком, Анна-Марiя не знала й донинi. Спочатку не було в кого розпитати (батько мало розмовляв iз нею), а пiзнiше (коли Анна-Марiя взагалi перестала дивуватися будь-чому), ця тема перестала її цiкавити. Мати опинилася в iншому свiтi, який, мабуть, вибрала сама.

Квартира перетворилася на смiтник iз купою порожнiх пляшок, на лiгвище пораненого звiра, на Содом i Гоморру. А пiзнiше батько взагалi максимально полегшив собi життя: з невеликої суми, яку надсилала мати, викроював оплату для сусiдки за те, що вона годувала й доглядала дiвчинку. Спочатку та приходила до них, потiм почала забирати Анну-Марiю на ночiвлю, а згодом, щоби було простiше, оселила дiвчинку в себе.

Жити з тiткою Валею було надзвичайно нудно. Анна-Марiя постiйно боялася зробити щось не так — тодi тiтка Валя не розмовляла з нею годинами i в квартирi зависала тиша, вiд якої починало дзвенiти у вухах. Згодом у рахунок оплати батько перетягнув до сусiдки пiанiно, й тiтка Валя вечорами розучувала гами i навiть самотужки навчилася грати полонез Огiнського. Вона завзято гатила по клавiшах, розгойдуючись на табуретцi, й Аннi-Марiї здавалося, що завдяки цим чаклунським дiям за вiкном посилюється вiтер… Жити стало геть незатишно, коли Валентина забрала iз села свою стару матiр, бабу Зою. Баба Зоя вже впала в маразм, нiкого не впiзнавала, боялася сiдати на унiтаз, i всi потреби справляла у вiдро, яке завжди стояло пiд її лiжком. Тiтка Валя оселила бабусю в тiй самiй кiмнатi, де спала Анна-Марiя. Баба Зоя часто розмовляла вночi, й дiвчинка до ранку вовтузилася пiд ковдрою, з острахом поглядаючи в страшний куток. «Винесiть квiти!» — кричала баба Зоя, i Анна-Марiя, вдивляючись у темряву, бачила тисячi великих вазонiв, якими нiбито була заставлена кiмната, а хижi м'ясистi голiвки троянд та лiлей розповсюджували ядучий запах солодкавого тлiну. Якоїсь митi їй захотiлося приєднатися до вимог божевiльної баби й так само затято репетувати, аби хтось зайшов до спальнi i клацнув вимикачем…

Анна-Марiя годинами просиджувала на сходовому майданчику, однак це не додавало радостi, як ранiше. Iгри в дворi теж не приносили задоволення. Крiм того, до сусiднього будинку, де жили друзi-близнюки, переїхала родина з дiвчинкою, котра повнiстю заволодiла увагою Санюль. Прiзвище дiвчинки здавалося Аннi-Марiї неприємним — Сiдловська.

Дiвчинка була руда й, незважаючи на свiй вiк, мала вигляд маленької жiнки — коротконога, мiцно збита, з м'яким опуклим черевцем i вже окресленими грудьми. Вона вигадувала безлiч нових iгор, одна з яких була особливо незвичайною — гра в суд.

Тепер дiти, за пропозицiєю Сiдловської, збиралися на пустирищi за будинком, i вона всiм призначала ролi: хтось ставав «прокурором» (зазвичай це була сама Сiдловська), хтось «адвокатом», хтось «вартовими», але роль Анни-Марiї залишалася незмiнною — вона завжди була «пiдсудною». Суди вiдбувалися щовечора й тривали годинами, аж поки на небi не з'являлися зiрки.

Суть гри полягала в тому, що Сiдловська довго й нудно розбирала вчинки й поведiнку «пiдсудної»: як вона дивиться, що говорить, чому не привiталася з матiр'ю самої Сiдловської, чому не вiддала 22 копiйки за морозиво, яким пригостив її батько Сiдловської, навiщо живе в чужої тiтки, якщо поруч квартира батька. Коли цi теми вичерпалися, на суд було винесено питання про матiр Анни-Марiї, i прокурор-Сiдловська оприлюднила вердикт, що дочка «повiї» не може гратися разом iз дiтьми з порядних родин. Ця гра, а головне — магнетизм самої Сiдловської настiльки заворожували всiх присутнiх, що й Анна-Марiя, й Санюлi покiрно брели на задвiрки щовечора, незважаючи на те, що пiсля кожної такої гри вiдчували повне душевне спустошення. Проте усвiдомлення того, що грають вони в дорослi iгри, й до них приходять новi вiдчуття, зовсiм не схожi на райдужнi дитячi емоцiї, дiяли майже наркотично. Iнодi Анна-Марiя з жахом думала, що якби Сiдловська винесла вирок повiсити її — це було б виконано без жодного заперечення.

Виходити в двiр для Анни-Марiї тепер означало лише одне: почувати свою провину. Особливо ж гостро це вiдчулося тодi, коли вiд матерi надходила посилка, й Анна-Марiя одягала на прогулянку джинсову спiдничку або лакованi черевички — речi, яких не було в iнших.

Посилки вiд матерi — до свят чи до дня народження — от що визначало життя Анни-Марiї. Вона сама розпаковувала їх. Спочатку вдихала запах грубої полотняної тканини, в котру була загорнута коробка, торкалася кiнчиком язика до сургучевої печатки (вона нагадувала розплавлену шоколадну медальку), акуратно розв'язувала кошлатий джгут. I шматок тканини, i джгут, i паперову обгортку вона ховала пiд подушку, щоби часом воскрешати в пам'ятi солодкий процес «роздягання» чарiвного пакунка. Тим паче, що через певний час їй не лишалося нiчого, крiм цих знакiв материнської уваги: тiтка Валя швидко знаходила застосування «iноземному шматтю» своєї пiдопiчної. Аннi-Марiї дiставався лише запах. Дивний, нi з чим не зрiвнянний запах iншого свiту, збережений яскравими махровими рушниками й лакованими туфельками з позолоченими пряжками. Коли Анна-Марiя виходила в двiр в обновках, це викликало нову бурю невдоволення Сiдловської й черговий судовий процес…

Коли Анна-Марiя перейшла в другий клас, батько нарештi схаменувся. Вiн одружився на жiнцi, яка мала сина вiд першого шлюбу, i забрав Анну-Марiю додому, в нову родину. Але налагодити життя так i не вдалося. Пристрасть до алкоголю перейшла в хронiчну хворобу, нова дружина виявилася жiнкою суворою, а зведений братик Олекса став для Анни-Марiї бабою Зоєю, тiткою Валею i Сiдловською в однiй особi…

Цi два персонажi з'явилися в її життi зовсiм несподiвано. Спочатку була вона, жiнка з волоссям кольору пiдпаленого паперу — коричнево-рудим, воно спадало на плечi туго закрученими спiральками. Одного разу ввечерi батько зайшов до сусiдки, узяв Анну-Марiю за руку й повiв додому. Новий запах у квартирi насторожив її: пахло фарбою, клеєм, вапном. Батько був схвильований i урочистий. Вiн завiв Анну-Марiю до кiмнати й та, широко вiдкривши очi, стала роздивлятися навкруги: батькiвська кiмната нагадувала царство Снiгової королеви — меблi вкритi плiвкою i висунутi на середину, на пiдлозi валялося клоччя шпалери, свiжовибiлена стеля сяяла первозданною бiлизною. А на кухонному столi стояла жiнка й возила вогкою ганчiркою по стiнi…

— Тепер ми будемо жити разом, — сказав батько.

У той день Анна-Марiя залишилася ночувати у своїй квартирi. За вечерею мачуха сказала:

— Ми повиннi стати подругами, ти зi мною згодна?

Анна-Марiя мовчки кивнула.

— Бути твоєю матiр'ю я не претендую, — продовжувала жiнка. — Але око за тобою потрiбне, чи не так?

Анна-Марiя повторила кивок.

— З'являться проблеми — звертайся. Усе будемо вирiшувати разом. Ти не проти?

Кожна її фраза закiнчувалася запитанням, на яке необхiдно було дати стверджувальну вiдповiдь, i Анна-Марiя без кiнця кивала головою. Батько дивився на обох розчуленим поглядом, уже трохи затуманеним кiлькома келихами вина. Аннi-Марiї дуже хотiлося чимшвидше потрапити до своєї кiмнати, але коли вона нарештi потрапила туди, то побачила, що й тут усе змiнилося. На стiнах були веселенькi блакитнi шпалери, бiля вiкна — нове лiжко, на тумбочцi неструнким рядом стояли iграшки: машинки, солдатики, танки… Кiмнату, вочевидь, готували для когось iншого. Потiм з'явився Олекса — вгодований рожевощокий хлопчик, iз гучним голосом i мiцними кулаками. I вiдтодi Анна-Марiя дуже добре зрозумiла, що означає завжди бути «у повнiй бойовiй готовностi». Вiн мiг наскочити зненацька, де завгодно: пiдстерегти бiля виходу з ванної кiмнати, затиснути в кутку в темному коридорi, наскочити раптово у хвилини, коли вона читала книжку чи спала. I тодi на її руках лишалися синцi й подряпини. Бувало, вiн просто не випускав її з кухнi, стояв на дверях годинами, легко долаючи її слабкий опiр, аж поки вона зовсiм не вибивалася iз сил. Вона пручалася вперто i… мовчки, а потiм затихала в кутку, очiкуючи, коли йому, нарештi, набридне ця забавка. Вiн був молодшим на два роки, але удвiчi вищим i сильнiшим.

Пiзнiше, коли обоє подорослiшали, Анна-Марiя зважувала кожен крок, зроблений нею у квартирi — всюди її могли пiдстерiгати розсипанi по пiдлозi чи залишенi на стiльцi кнопки, влучнi «пострiли» з тюбика iз зубною пастою чи жувальнi гумки, пiдступно засунутi у волосся. Найжахливiшим випробуванням був похiд до туалету чи ванної, коли Олекса припадав вухом до дверей i тоненько наспiвував у щiлинку: «А я все-е бачу-у-у!»

Згодом вiн примудрявся пiдсовувати їй у постiль картинки з голими жiнками, вульгарнi недотепнi малюнки власного виробництва чи записки, написанi з граматичними помилками, але завжди з однаковим побажанням: «Щоб ти здохла…»

…I от тепер, у день свого народження, Анна-Марiя бреде мiстом iз твердим бажанням нiколи бiльше не повертатися у свiй старий двiр, i їй здається, що за її спиною здiймається дев'ятий вал, який змiтає усе на своєму шляху. Ну й нехай змiтає!

Аннi-Марiї все одно, куди йти, аби подалi вiд будинку, вiд своєї металевої розкладачки, вiд двору, в якому, як i ранiше, всiма керує напiвжiнка, напiвкарлиця Сiдловська. Фiолетовi присмерки огортають мiсто, опускаються нижче, у чорнильних калюжах вiдбиваються грона лiхтарiв, на кожному будинку трiпочуть на вiтрi приспущенi прапори — кiлька днiв тому помер черговий партiйний лiдер (мачуха цiлий вечiр ридала перед телевiзором). Бiля гастроному звиваються черги за горiлкою — горiлчанi крамнички працюють безперебiйно. Якщо залпом випити пляшку горiлки, мiркує Анна-Марiя, можна швидко померти вiд… вiд iнтоксикацiї.

Вона ще не знає, що все це: фiолетовий вечiр, дрiбний дощик, розмите свiтло лiхтарiв, думка про смерть — тiльки початок.

Черги за горiлкою часiв так званого застою — найдемократичнiша розвага. Волосся Анни-Марiї, зовсiм мокре, спадає на плечi, з нього, як iз танучих бурульок, стiкає за комiр вода. Попереду — чоловiк iз п'ятнадцять, позаду вже прилаштувалися п'ятеро. Анну-Марiю трохи пiдбадьорює те, що в черзi є й особи жiночої статi: ось жiнка в хустцi з очима побитого спанiєля — куточками вниз, ось три нафарбованi дiвулi в червоних колготках, покурюють комусь у потилицю — i нiчого! Анна-Марiя переступає з ноги на ногу — туфлi геть промокли.

— почула за своєю спиною Анна-Марiя чиєсь натхненне декламування i завмерла так, як стояла — на однiй нозi, немов чапля.

О, цi горiлчанi черги 80-х! Недарма батько, котрий майже щодня повертався опiвночi й падав на заздалегiдь пiдстелений мачухою килимок бiля порога, з фанатичною переконанiстю стверджував, що тiльки тут можна зустрiти «справжнiх людей, з якими є про що поговорити!». I от Анна-Марiя, мабуть, повторює його шлях — стоїть так само нi жива нi мертва вiд страху, всiм єством усмоктуючи цi вiршi, якi виникли невiдомо звiдки i вiд яких вiє нетутешнiм вiтром.

— А що ви тут робите, прекрасна юна незнайомка? — той самий надтрiснутий голос заповзає в її палаюче вухо. Анна-Марiя озирається. На неї чекає розчарування: сивий дiдуган — високий i худий — у потертому драповому пальтi, з-пiд комiра якого визирає картата сорочка, перехоплена на шиї грайливою хусточкою, настiльки замусоленою, що важко розiбрати її справжнiй колiр, дивиться на неї уважно i глумливо. Анна-Марiя порпається в пам'ятi, перебираючи можливi в таких випадках лайки. «Не твоє собаче дiло!» — вiдрiзала б Сiдловська. А то сказала б iще щось крутiше. Вона вмiє. У дiда таке саме мокре й довге волосся, як в Анни-Марiї.

— Вiдчепiться, дiду! — шепче вона, i її голос тiєї ж митi сiдає, як батарейки в зiпсованому приймачi.

— «А я зухвала була й весела!..»- не вiдстає дiдуган i раптом говорить майже скоромовкою: — Дурне затiяла! Давай так: купуєш дiдусевi чверточку, а я тобi — супчику насиплю. За мною — нiчлiг, за тобою — розмова. А вранцi — до няньок-мамок! Дiвчаткам iз такими очима нема чого вештатися вулицями!

— Обламати йому роги? — чує Анна-Марiя з iншого боку — це на її захист пiднiмається здоровенний бугай, з прозорими абстинентними очима.

— Заспокойтеся, мсьє! — сичить до нього дiдуган. — Я ж нiчого…

— Спочатку нiчого, а потiм трупи в пiдворiттях! — огризається захисник.

— А ви не грубiяньте, молодий чоловiче! — роздуває щоки дiдуган.

— Не треба сваритися… — намагається зупинити їх Анна-Марiя i згадує шкiльну прибиральницю Таню, що вмiє спритно вiдбрити й не таких. I раптом її голос набуває зовсiм iншої iнтонацiї:

— Припинiть негайно!

Нiби собакам крикнула: «Фу!» — замовкли.

Анна-Марiя купує пляшку найдешевшої горiлки, швидко перераховує здачу й ховає свою покупку до сумки. Залишається тiльки знайти нормальний пiд'їзд, дочекатися ночi, забитися на горiшнiй поверх…

На вулицi зовсiм стемнiло. Анна-Марiя йде, ступаючи прямо в калюжi — все одно ноги зовсiм мокрi, обличчя її вiд збудження палає. Вона не помiчає, що слiдом накульгує той високий дiдуган. Анна-Марiя звертає в арку й заходить у вузенький дворик. Вiдбитки освiтлених вiкон лежать на мокрому асфальтi, немов намальованi неоновою фарбою. Анна-Марiя стрибає в один освiтлений квадрат, на однiй нозi перестрибує на iншiй — гра в класики! Що там нагорi, за цими вiкнами? Невже за кожним ховається такий самий Олекса чи родина Сiдловських?…

Сивий старигань сидить на лавцi, скоцюрбившись, як мокрий обскубаний папуга на жердинцi, — спостерiгає.

— Чого ви за мною ходите, чого хочете? — обурюється Анна-Марiя.

— Дай ковтнути з пляшечки! — благає той. — А я тобi поворожу…

— Ви що — циган? — сiдає поруч Анна-Марiя. Старий бiльше не лякає i не дратує її, навпаки — є з ким згайнувати годину-другу, поки не згаснуть вiкна. — Як вас звуть?

— Калiостро! — вiдповiдає старий, грацiйним жестом вiдкидаючи з чола мокре срiбне пасмо.

— Навiщо ви обманюєте?

— Я нiколи не брешу, — вiдповiдає старий, — я справдi — Калiостро — викрадач думок!. Свого часу я був навiть знаменитим, а це iм'я — мiй псевдонiм. Був у мене свiй номер у цирку. Цирк любиш?

Цирк для Анни-Марiї — iнша планета. Вона була там одного разу з батьком i Олексою. Щоправда, батько весь вечiр просидiв у буфетi, а Олекса без угаву вибiгав у хол за морозивом i постiйно хрумтiв шоколадними батончиками. Та Анна-Марiя запам'ятала: цирк — iнша планета, недосяжна, як Марс чи Юпiтер. Вона — як золотий подзвiн металевих тарiлок. Завжди святкова, яскрава, щаслива, невгамовна й непохитна. Блискучий свiт!

— То ви з цирку? Не обманюєте? — пильнiше вдивляється вона в обличчя незнайомця, намагаючись знайти в ньому щось незвичне.

— Я ж сказав, мадемуазель, що нiколи не брешу! Хочеш угадаю, про що ти думаєш?

— Ну-ну…

— Звичайно ж, про смерть.

— Звiдки ви знаєте?

— Тобi скiльки — сiмнадцять? Вiсiмнадцять?

— Шiстнадцять сьогоднi… — зiтхає Анна-Марiя.

— Ну от. У шiстнадцять багато хто мрiє померти. Лежати в трунi в бiлiй сукнi та з лiлеями у косах… Але ти не помреш!

— Це чому ж? — Анна-Марiя iнстинктивно притискає до себе сумку з пляшкою.

— А тому, що жити тобi довго. Вродлива будеш, багата… — глузливо «ворожить» дiд, немов справжня привокзальна циганка, й уже серйозно додає: — А зараз пропоную зробити так: пiдемо до мене — я живу на цирковому подвiр'ї у фургонi, звiрiв доглядаю, iнодi прибираю на аренi. Помiчниця менi не завадить. Поживеш, скiльки схочеш. У тебе, напевно, вдома проблеми — от i вiдпочинеш. Ну що, ходiмо? Тут близько.

Аннi-Марiї все одно, хто вiн — манiяк-убивця, божевiльний алкаш чи, можливо, охочий потримати молодих дiвчаток за колiнця. Їй навiть цiкаво — що буде далi? Та й циркове подвiр'я приваблює бiльше, нiж темний вогкий пiд'їзд.

— От i чудово! — хитає головою дiдуган. — От i розумниця…

Вони виходять з арки, спускаються вниз до майдану, де й мiститься «iнша планета».

Анна-Марiя нiколи не помiчала, що за круглим будинком цирку є обгороджений високим парканом майданчик iз рiзними службовими прибудовами.

Старий веде її через прохiдну, киває головою жiнцi у ватянцi за вiконцем вахтової служби: «Це — зi мною!», i прямує з Анною-Марiєю всередину дворика. Нiс вiдразу ж уловлює особливий запах: так пахне в зоопарку, а ще — у м'ясних рядах базару лiтньої днини. Неподалiк вiд чорного входу до цирку справдi стоїть невеликий синiй фургончик iз двома малесенькими заґратиованими вiконцями.

— Ось ми i вдома! — мовить Калiостро й вiдсовує засув. — Прошу, мадемуазель!

Вiн клацає вимикачем, i Анна-Марiя бачить вузеньку, завалену всiляким мотлохом, кiмнатку. У центрi — тумбочка з електроплиткою, на якiй височiє закопчений до самого носика алюмiнiєвий чайник (такi Анна-Марiя бачила тiльки у фiльмах про вiйну), у кутку — лiжко, застелене вицвiлою строкатою ковдрою, кiлька кривоногих табуреток навколо дерев'яного столу. Всi стiни заклеєнi старими афiшами, на них справдi ряснiють написи: «Маг Калiостро — викрадач думок!»

— Ляжеш отут! — старий стягає з лiжка матрац i кидає його в протилежний куток. — Буде м'яко. Та не стiй на порозi, проходь швидше — холоду напустиш!

Однак Анна-Марiя немов зацiпенiла: на столi порядкує величезний бiлий пацюк, змiтаючи на своєму шляху хлiбнi крихти довгим рожевуватим хвостом.

— А-а, не бiйся, — каже старий. — Це своя людина — Альфонсiно! Вiн тебе не зачепить, вiн такий само старий, як i я. Альфонсiно, йди-но сюди, хлопчику! — кличе вiн i пiдставляє тваринi долоню. Пацюк повiльно пiднiмається рукавом на його плече й ретельно обнюхує старече обличчя.

— Нi краплi в ротi! Тверезий, як склянка молока! — божиться Калiостро. — Хочеш, дихну? Хух!!! — видихає вiн у нiс пацюка, i той попискує вiд задоволення.

— Любить, гадина, випити! — киває дiд на пацюка. — Ревнує, коли п'ю без нього. Та не ревнуй! Зараз нам принцеса наллє по чарочцi…

— Вiн що, горiлку п'є? — дивується Анна-Марiя.

— А хто ж її, кляту, не п'є?! Чим мiй старий товариш Альфонсiно гiрший за iнших?

Анна-Марiя смiється. Тепер вона переконана: цирк — iнша планета. Їй уже не страшно й не холодно. Вона смiливо ступає в кiмнатку, обережно гладить пацюка по гладенькiй шерстi, доторкається до його рожевого носика. Ледь стримується, аби не попросити старого негайно показати їй iнших тварин — якi вони? Невже є слон? А леви? А маленькi бiлi пуделi?

Але Калiостро дiловито змiтає зi столу крихти, розстеляє газету, ставить посерединi каструлю з вареною картоплею i запитально дивиться на Анну-Марiю. Вона дiстає iз сумки пляшку «Старки»…

Нi, думає дiвчинка, сьогоднi вона точно не помре!

У фургончику Калiостро Анна-Марiя провела кiлька тижнiв. Школа, дiм, дворовi друзi, сусiди — все вiдiйшло на другий план, нiби того життя нiколи й не було. Вона точно знала, що її зникнення нiкого особливо не потривожить: батько, який приходить пiзно в напiвпритомному станi, коли вже всi сплять, а прокидається, коли Анна-Марiя вже йде до школи, буде впевнений, що дочка ночує вдома, мачуха й Олекса тiльки зiтхнуть iз полегшенням, вважаючи, що вона живе (як це було не раз) у подруг, а школа, де вона навчається, мiститься на околицi й вважається збiговиськом малолiтнiх злочинцiв i наркоманiв, у якiй учителi похилого вiку допрацьовують до пенсiй i їх не обходить вiдсутнiсть того чи того учня.

Старий Калiостро, незважаючи на те, що кожного вечора був напiдпитку, виявився iнтелектуалом. Пiзнiше, коли i юнiсть перетворилася лише в острiвцi спогадiв, Анна-Марiя часом iз подивом думала, звiдки старий мiг знати стiльки дивних i заборонених для загального знання речей. Вiн мiг годинами розмiрковувати про романи Булгакова, декламувати вiршi Рiвери, як старих приятелiв згадувати Пiкассо чи Модiльянi… Цi iмена були їй невiдомi. А книжки — пошарпанi, без обкладинок i титульних сторiнок, часом iз обгорiлими берегами, якi лежали в старого пiд матрацом, були видрукуванi iноземними мовами. Аннi-Марiї здавалося, що сивий дивак — справжнiй Калiостро, який проживає на землi своє стонадцяте i вже нiкому не цiкаве життя в оточеннi таких старих, як i сам, тварин.

Уранцi наступного дня Анна-Марiя прибрала у фургончику, навiть застелила стiл бiлою серветкою, яку вициганила в цирковому буфетi. Удень старий узяв її з собою на «звiрячу» кухню, й Анна-Марiя iз задоволенням перебирала i складала у вiдра моркву. На плечi в неї сидiв нахаба Альфонсiно, десь за перегородкою гучно зiтхав слон Балу, старий Калiостро, смiшно крекчучи, вiдносив йому вiдра — це було щастям… А пiзнiше, пiсля вистави, за якою Анна-Марiя спостерiгала крiзь щiлину завiси, вiн повiв її подивитися на нiчну арену. Захопливiшого враження Анна-Марiя, здається, ще не знала нiколи! Величезний круглий колодязь залу був сповнений таємничим диханням, шелестом, шарудiнням, нiби в ложах сидiли невидимi духи, котрi прийшли на нiчну виставу й невдоволенi тим, що її немає. Пiдлога арени, застелена зеленим килимом, була м'якою й вiбрувала пiд ногами, немов мох у лiсi. Лiхтарик Калiостро вихоплював iз темряви позолоченi голiвки купiдонiв, вилiплених на балконах лож. У тьмяно-жовтому колi свiтла вони смiшно морщили свої облупленi носики, й вирази їхнiх облич грайливо змiнювалися щохвилини. Анна-Марiя вийшла на середину арени, лiхтарик Калiостро ледь сягав її… Здавалося, вона стоїть на краю землi й лише зробить крок, як стане невагомою й попливе серед зiрок, туди, де немає нi гори, нi низу, де народжується вiтер i, можливо, у пухких нiчних хмарах, мов у подушках, сидить сивий Бог — такий само мудрий та сутулий, як Калiостро…

Анна-Марiя дивилася виставу щовечора! Вона взагалi не виходила далi службових примiщень, побоюючись, що вахтери не впустять її назад. Та їй i не хотiлося виходити. Час пропливав за межами цирку, а тут вiн рухався по колу — вiд вистави до вистави. Один вечiр змiнював iнший без напруження, поспiху та звичного присмаку гiркоти.

«Iнша планета» прийняла її якось вiдразу, не вимагаючи жодної вiддачi. I не питаючи, звiдки вона на нiй взялася. «Марi, пiдемо їсти сосиски!» — звертався до Анни-Марiї пiсля виступу силовий жонглер Стасик, i вона нiмiла вiд щастя, дивлячись у його блакитнi, майже прозорi очi, що так не в'язалися з усiм його ведмежим виглядом.

«Марi, порахуй, скiльки разiв я зроблю сальто!» — просили цирковi дiти, якi, здавалося, тiльки тим i займалися, що виробляли неймовiрнi трюки в холi. Цi маленькi заручники «iншої планети» не знали, що таке iграшки й солодощi, їхнє призначення було простим i зрозумiлим вiд народження. Альфонсiно на її плечi слугував перепусткою у всi гримерки, в усi закутки цирку, адже його тут знали набагато ранiше, нiж Анну-Марiю. Щовечора, пiсля прибирання територiї Балу, Анна-Марiя пила каву з дивовижно вродливою карлицею Лю-Лю i слухала iсторiю її життя, чимось подiбну на iсторiю самої Анни-Марiї: батько продав її в трупу за ящик горiлки, коли зрозумiв, що дiвчинка нiколи не виросте i не зможе повноцiнно працювати на городi.

…Свято закiнчилося так само раптово, як i почалося.

Трупа збиралася на гастролi. Калiостро обiцяв, що через пару мiсяцiв Анна-Марiя зможе повернутися у фургончик i жити в ньому до лiта, до того часу, аж поки, як планувала, не поїде вступати до iнституту. Вiдтодi уламок розпеченого металу застряг у серцi Анни-Марiї. Їй хотiлося кричати й плакати, вчепившись двома руками у дверi фургончика. Вона не уявляла, як повернеться додому, як почне ставити на кухнi розкладачку i знову ховати вiд Олекси свої щоденники…

— Все буде нормально, принцесо! — заспокоював її Калiостро, але голос його по-зрадницькому дзвенiв, а очi старанно уникали прямого погляду. — Ну куди я тебе вiзьму? Я й так можу загримiти за статтею, якщо тебе почнуть розшукувати родичi! Зрештою, всi нелегали пiдлягають депортацiї — iз цим потрiбно змиритися! А знаєш що… — i вiн посадив Альфонсiно їй на плече. — Ось тобi напарник кращий за мене!

Гидкий ошуканець, — злилася Анна-Марiя, — я можу прибирати «кiнськi яблука» не гiрше за тебе, i нарiзати моркву, i настеляти сiно для Балу! Але Калiостро нiчого не хотiв слухати, вiн просто виштовхнув її за дверi, щоб, як завжди, напитися до напiвсмертi.

— Чекаю на вас за мiсяць! — гукнув вiн у заґратиоване вiконце перед тим, як налити першу чарку. — Та дивися, бережи старого Альфонсiно! Якщо схудне — вуха накручу, принцесо!

Альфонсiно — єдиний друг, що залишився вiд короткого життя на «iншiй планетi». Вiн сидiв на плечi Анни-Марiї всю довгу дорогу додому i був гарантом її швидкого повернення туди, де минули кращi тижнi її шiстнадцятирiчного життя.

…Батько вперше дав їй дзвiнкий i досить-таки важкий ляпас. Цим, мабуть, було засвiдчено його занепокоєння з приводу зникнення дочки. Щоправда, вранцi, вiн уже поводився, як завжди, — голився, щось наспiвуючи собi пiд нiс, пив розсiл квашеної капусти i, голосно згадуючи чорта, шукав ключi. Мачуха, звичайно ж, вимагала негайно винести пацюка на смiтник i верещала при будь-якому пересуваннi Альфонсiно.

«Ну, то як, добре бути повiєю? — солодким голосом запитав братик Олекса. — Багато грошей заробила?»

Але Анна-Марiя вирiшила мовчати. Час, немов вiзок iз квадратними колiщатами, знову зрушив iз мiсця. Анна-Марiя поставила на кухнi свою розкладачку, знайшла коробку з-пiд взуття й оселила в нiй Альфонсiно. Щовечора вона викреслювала з календаря цифри, рахуючи днi до повернення трупи. Але їх було так багато! А потiм настав ТОЙ день, коли це заняття стало марним…

«Звариш Алику пельменi!» — сказала мачуха, йдучи на роботу. Була шоста ранку, до школи залишалося двi години. Анна-Марiя трохи почитала, погодувала Альфонсiно морквиною й обрiзками сиру й пiшла будити Олексу. Вода в каструлi вже кипiла.

Зведений братик для початку щосили штовхнув її ногою, потiм, начебто випадково, ковзнув пiтними долонями по стегну, вибухнув басовитим смiшком i знову накрився ковдрою. Тодi Анна-Марiя набрала повний глечик води i хлюпнула нею в розчервонiле напiвсонне обличчя. Олекса скочив, дико крутячи навсiбiч очима, кинувся за нею на кухню, де вирувала в каструлi вода й де мирно скрутившись у своїй коробцi дрiмав ситий Альфонсiно. Вiн схопив нещасну тваринку за хвiст, миттю кинув у окрiп…

…Навiть тодi, коли небеснi сурмачi зiграють для Анни-Марiї парад-алле, їй не забути, як забилося в каструлi маленьке, посiрiле тiльце, як майнув над бурунами окропу довгий рожевий хвостик i безпомiчно звiсився за край. Вона бiльше нiколи так не кричала… I нiколи не чула такого оглушливого реготу, яким вибухнув Олекса. Цей безтурботний регiт ще довго стояв у неї у вухах.

Анна-Марiя поховала Альфонсiно у дворi, загорнувши в рушник те, що залишилося вiд нiжного лискучого тiльця. I усвiдомила непоправне: їй бiльше нiколи не повернутися до Калiостро — на «iншiй планетi» зрадникiв не пробачають…

Благословеннi тi, хто нiколи не замислювався про сенс свого iснування i недосконалiсть свiтобудови! Для Анни-Марiї глобальна нiсенiтниця всього, що вiдбувається навколо, мiститься в простому постулатi: «Навiщо ранком прибирати постiль, якщо ввечерi доводиться знову її розстеляти?». Який сенс у щоденних автоматичних рухах? Що вiн надає серцю чи розуму?

Щасливi тi, хто живе, усвiдомлюючи цей сенс, i взагалi — важливiсть свого iснування, вважає вона. По цеглинцi облаштовують вони своє життя, планують його, ретельно розподiляють сили i день за днем тонкою позолотою вкривають свiй прижиттєвий саркофаг, щоб передати його спадкоємцям. Не розумiючи, що вони, спадкоємцi, з такими самими зусиллями споруджуватимуть власний… Цi невгамовнi будiвельники й не здогадуються, що з висоти набагато вищої, нiж пташиний полiт, їхня будова схожа на мiльярд iнших бджолиних будiвель у всесвiтнiх стiльниках. Анна-Марiя не хоче будувати ТАКИЙ чарунок, не хоче бути схожою на iнших. Вона не фарбується, коли всi подруги вимальовують на обличчi неймовiрнi ознаки статевої зрiлостi, не обговорює Аллу Пугачову й не мрiє про дерев'янi сабо. Мовляв, той, хто краєм вуха чув про Модiльянi — поза грою! Але їй необхiдно рухатись, якось функцiонувати в загальнiй системi, щоб остаточно не скам'янiти на своїй розкладачцi. Потрiбно закiнчити школу i назавжди виїхати звiдси — вступити до столичного вузу й оселитися в гуртожитку. Навчається вона, дай Боже! — у неї чудова пам'ять, хист до мов i, що дивно при її потягу до гуманiтарних наук, прекрасна логiка. Удома вона нiколи не робить урокiв, у неї взагалi один зошит для всiх предметiв, пiдписаний дрiбним калiграфiчним почерком.

Велику частину вiльного часу Анна-Марiя просиджує на своїй розкладачцi — читає. Читає до запаморочення, до болю в шлунку. Сидить тихо, як мишка, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги. Вона ще не знає, що уваги їй не уникнути.

Тiтка Валя, що вже помiтно посивiла, але так само голосно грає щовечора свої гами, недавно зупинила її на сходах:

— Ти ж менi, як рiдна, — сказала вона. — Коли вийдеш замiж за принца — не забудь запросити на весiлля!

— Який там принц! — махнула рукою Анна-Марiя.

— Ну, ти ж у нас — як принцеса! Подивися в дзеркало!

Але Анна-Марiя не любить розглядати себе. По-перше, над цим процесом, священним для будь-якої шiстнадцятирiчної дiвчини, насмiхається Олекса, а по-друге, який у цьому сенс, якщо маєш у своєму гардеробi тiльки одну коричневу формену сукню, чорну спiдницю зi старомодними широкими лямками i розтягнутий синiй светр?!

Однак слова Валентини змушують Анну-Марiю замислитися. Увечерi вона зачиняється у ваннiй кiмнатi i, не звертаючи уваги на стукiт та шепiт Олекси, прискiпливо розглядає себе в дзеркало. Пiд очима — блакитнуватi тiнi, вiд цього очi видаються непропорцiйно великими на худорлявому загостреному обличчi. Рот теж занадто великий. Волосся дивного кольору — попiл iз молоком! — звисає з плiч, як сувiй. Принцеса з погорiлого королiвства, знизує плечима Анна-Марiя. Але й Сiдловська, що нинi перетворилася на пухку руду булочку, говорить: «Менi б, Машко, твоє волосся!» I що? Невже для повного щастя їй бракує такого волосся?!

Анна-Марiя бiльше не боїться i не зневажає Сiдловську. I не тiльки не зневажає — тепер вони подруги. Ада Сiдловська — єдина, хто не насмiхався з похорону Альфонсiно. Навпаки. Вона навiть принесла з дому гарну картонну коробку вiд якихось iмпортних цукерок iз прозорим слюдяним вiконцем посерединi й без тiнi посмiшки спостерiгала, як Анна-Марiя копає дитячою лопаткою вологу землю. А коли над могилкою вирiс охайний горбок, Ада дiстала з чималої кишенi пляшку з червоним вином.

— Ти вибач мене за тi дитячi дурницi, — сказала вона, розливаючи вино в пластмасовi склянки з туристичного набору. — Ти ж не ображаєшся бiльше? Давай пом'янемо твого пацюка, Царство йому небесне…

I вона простягнула Аннi-Марiї склянку.

Потiм вони довго сидiли пiд похиленим дерев'яним «грибком» пiсочницi. Накрапав дощ. I Анна-Марiя вперше розповiла все: про Калiостро, про Лю-Лю, про велетня Стасика з прозорими очима, про слона Балу… Ада обiймала її за плечi й час вiд часу змахувала сльозу зi своїх круглих щiк. Потiм Анна-Марiя слухала iсторiю про Адиних «предкiв», у яких зовсiм «з'їхав дах».

— Уявляєш, — шепотiла Ада в саме вухо подруги, — в нас усi стiльцi й дивани вкритi полiетиленовою плiвкою, щоб не протерлися! А сидимо ми на старих табуретках… Книги купуються пiд колiр шпалер… Треба линяти звiдси, поки не пiзно! Ти, до речi, куди збираєшся вступати? Давай разом — в торгово-економiчний! Там є перспективи. I вдвох усе-таки веселiше. Батьки допоможуть винайняти квартиру в столицi… Поїдемо, га?

Пiсля цього вечора Анна-Марiя стала часто заходити до Ади. Та вмикала програвача, розрiзала навпiл великий батон i намащувала на обидвi половини густий шар згущеного молока. Вони жували i слухали «Зодiак», вiдкинувшись на слизькому полiетиленi. Уламок розжареного металу, що лежав на серцi Анни-Марiї, поступово охолоджувався, зменшувався. Його мiсце тепер зайняла м'яка глевка булка, що розпухла в шлунку до неймовiрних розмiрiв, забила подих, колом стала в горлi… Анi назад, анi вперед.

Той, кому пощастило народитися пiзнiше, не знає цього огидного вiдчуття — безперспективностi. Ти можеш лежати на диванi, слухати платiвки, об'їдатися згущеним молоком, божеволiти вiд читання книжок — i стояти на мiсцi, поступово вкриваючись лускою байдужостi. Твiй свiт замкнений, i ти сам замкнений у ньому. Всi твої рухи — по колу: вулиця, школа, диван, платiвки, батон, намащений чимось солодким чи гiрким…

Анна-Марiя обходить цирк десятою дорогою, рветься з мiста, яке так наполегливо й методично всмоктує її у своє черево. «Тобi тут нема чого робити! — згадує вона слова старого Калiостро. — Я був у Парижi й скажу: ти — викапана парижанка! Тут ти нiколи не знайдеш собi пари…».

— Тобi теж сняться ЦI сни? — Миколка з другого поверху пiдсiдає до Анни-Марiї на пiдвiконня у пiд'їздi.

Миколка — той самий хлопець, що живе за жовтими дверима на другому поверсi. Щоправда, тепер вони оббитi чорним дерматином, а дзвоник витьохкує сорокову симфонiю Моцарта. Анна-Марiя добре пам'ятає Миколку кучерявим ангелом у бiлоснiжнiй сорочцi, метелику й чорному пiджачку — таким вiн уперше вийшов на подвiр'я. Тодi його привезли з Пiтера Сашко i Свiтлана — молоде подружжя, що мешкали на другому поверсi. Як виявилося пiзнiше, батьки хлопчика загинули в автокатастрофi, i Сашко забрав небожа до себе. Миколка, звичайно ж, нiчого не знав, поки Ада Сiдловська не розповiла йому про його кругле сирiтство. Тодi маленький Миколка, одягнений, як принц, довго ридав, уткнувшись у колiна Анни-Марiї. А потiм поцiлував їй руку… Як дорослий.

Анна-Марiя здогадується, якi сни має на увазi сiмнадцятилiтнiй Микола, вона навiть упевнена, що в цих снах вона, Анна-Марiя, головна дiюча особа. Саме — дiюча.

— Куди ти зникла на два тижнi? — знову запитує вiн. — Я шукав тебе, де тiльки мiг. Алекс казав, що ти на Сан-Бабiло (так у мiстi називали майданчик, де збиралися повiї).

— I ти що, повiрив?

— Нi, звичайно. То де?

— Не має значення… Тепер нiчого не має значення. Може, справдi, пiти на Сан-Бабiло — це гарна iдея… Та спочатку… — Анна-Марiя пильно дивиться йому в очi, вiд чого нiжна Миколчина шкiра на щоках вкривається червоними плямами. — Слухай, а ти пам'ятаєш, як поцiлував менi руку?

— Звичайно. Я навiть пам'ятаю, що тодi подумав: обов'язково одружуся з тобою, коли виросту.

— Нiзащо! Я нiколи не вийду замiж. Я це зрозумiла дуже давно. Цi пупси на автомобiлях, кульки, п'янi гостi… Кому це потрiбно? Тобi це подобається? Ти збираєшся ТАК одружитися? Утiм, навiщо я запитую — ти одружишся саме так. Як усi. I буде це ну-удно. Як поглинання булки.

— Що з тобою? Ти дуже змiнилася останнiм часом… — Миколка бере її за руку, перевертає долоню й пiдносить до вуст, тулиться до неї теплими, просто гарячими, як вугiлля, губами. У пiд'їздi прохолодно, але, починаючи з долонi, все тiло Анни-Марiї раптово сповнюється незнайомим досi млосним теплом.

— Послухай, — шепоче Миколка, — послухай…

Але сказати йому нiчого — все зрозумiло без слiв.

— Тобi не здається, що всi люди навколо говорять про дрiбницi? — У Анни-Марiї сьогоднi дивний настрiй, вона й сама не розумiє, звiдки з'явилася ця хвиля незрозумiлої агресiї. — Ти не звертав уваги, якi одноманiтнi нашi рухи вже з самого ранку? Мене починає нудити, коли я розстеляю й застеляю постiль, ставлю на плиту чайник, чищу зуби, прокручую в замку ключ… А подумай, про що ми всi говоримо! Про кiно, про погоду, про ганчiрки, про грошi… Менi здавалося, що, коли я виросту, буду дуже розумною. А тепер розумiю, що розумною я була ТОДI. I вiльною також. А слова, по-моєму, взагалi не мають жодного значення — це всього лише звуки, якi ми зронюємо в порожнечу…

— Даремно ти так… — Микола супить брови, морщить чоло i, немов пiрнальник перед стрибком, вдихає в себе якнайбiльше повiтря. — Я так не думаю. Є й iншi слова. От послухай:

— Це що?

— Це Богдан-Iгор Антонич. Минулої недiлi ми з Сашком їздили в лiсосмугу за мiсто — там спекулянти книжки продають. Прямо iз землi… Є такi раритети — початку сторiччя! А от iще:

— Богдан-Iгор Антонич? — iз задоволенням вимовляє Анна-Марiя досi не чуте прiзвище. Жар не йде з її тiла, Миколка ще тримає її руку у своїй.

— Що ти! Це жахливi вiршi!! — вiн страшенно нервує й Анна-Марiя розумiє:

— Твої?!

— Не має значення. Просто, розумiєш, є зовсiм iншi слова. I заради них варто жити! Я не одружуватимуся з лялькою на капотi. Я також це все ненавиджу.

— Та все одно колись це має статися! — Анна-Марiя висмикує свої пальцi з його долонi. — Адже ти сам говорив про цi сни… Гормони заграли! I це нормально. А менi огидне все нормальне. Розумiєш?

— Тодi, — вiн знову бере її за руку, але цього разу дотик здається Аннi-Марiї несподiвано владним, а замiсть теплої млостi її охоплює незнайоме тремтiння, що передається вiд його руки. — Давай будемо ненормальними! Без ляльок. Адже все одно, якщо я колись i одружуся — то тiльки з тобою!

Напевно, за iнших обставин вона сказала б: «От дурень!» чи щось подiбне, але цiєї митi їй на думку спадає чудова iдея. Це саме те, що зараз найпотрiбнiше — упасти якнайнижче.

— От i чудово! — каже вона. — Я згодна. Але врахуй — це буде одноразове одруження.

— Тобто?

— Що ж тут незрозумiлого? Я прийду до тебе, коли скажеш, але тiльки один раз. Позбудешся своїх снiв…

— Ти серйозно? — Його голос тремтить, як i рука. — Жартуєш?

— Я ж сказала. Можеш призначати день. I швидше, поки не передумала.

— Чекай, чекай… — Миколка намагається поки що не думати про серйознiсть пропозицiї, адже йому треба визначитися — коли й де? — це його чоловiчий обов'язок, а усвiдомлювати своє щастя можна пiзнiше. — Завтра Сашко зi Свiтланою їдуть в експедицiю. Прийдеш завтра?

— Я ж сказала, що так. Завтра — то завтра.

— Що… що тобi приготувати?

— Ну, я ж до тебе не їсти прийду! Приготуй менi… яблуко. Одне велике червоне яблуко — таке, як продаються на центральному базарi.

— Гаразд. А ти впевнена, що хочеш цього?

— Звичайно. Не бiйся, — Анна-Марiя торкається рукою до його чуприни, й усе змiнюється у свiтi.

— Тодi бiжу за яблуком! — Миколка дiстає з кишенi маленьке кругле люстерко й розламує його об пiдвiконня на двi частини. — Ось твiй пароль. Як сказав один поет: «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо!»

Анна-Марiя бере свiй осколок i їй здається, що подiбне вже колись вiдбувалося… Але де, коли?…

Миколка вже встиг перескочити через двi сходинки, але знову повернувся до Анни-Марiї:

— Послухай… Я, звичайно, не зовсiм тобi вiрю… Але… може… поцiлуємось?

— Чом би й нi?…

I Миколка цiлує її. I замiсть забуття, запаморочення чи iнших захопливих вiдчуттiв, про якi так часто й багато говорили однокласницi, Анну-Марiю розбирає неймовiрна цiкавiсть. Вона величезна, вона розпирає зсередини i, можливо, саме вiдтепер стає для неї рушiйною силою, котра й визначатиме майбутнє…

— Все! Помчав! Я дiстану тобi найбiльше яблуко у свiтi! — пошепки кричить Миколка. — Завтра прогуляємо школу. Приходь удень — мої їдуть iз самого ранку. Вiн перестрибує через сходинки, за мить унизу грюкають дверi пiд'їзду.

— … бiг кудись, як навiжений… Який жах! Така страшна доля… — долинає з кухнi чиясь приглушена розмова. Анна-Марiя дивиться на годинник — рiвно сьома. Мачуха вже стоїть на порозi, готова йти на роботу, i з кимось неголосно розмовляє. Крiзь сон Анна-Марiя впiзнає голос сусiдки тiтки Валi. — Треба буде ввечерi зайти, допомогти…

Сьогоднi Аннi-Марiї нема куди квапитися, i вона натягує ковдру на голову. Нехай сьогоднi Олекса сам розiгрiває собi снiданок, якщо хоче, а вона буде спати. А потiм помиє голову, одягнеться i прикинеться, що йде з будинку. I нiхто не дiзнається, що попрямує вона не далi вiд другого поверху, пiде на побачення, як найостаннiша грiшниця. «Так-так, — думає Анна-Марiя, — все повинно бути саме так. Майже випадково, майже мiж iншим. Щоб не було потiм вульгарних очiкувань, фантазiй та iнших рожевих сиропiв. I нiяких освiдчень…» Хоча навряд чи Миколка утримається вiд освiдчення…

Через пiвгодини Анна-Марiя чує, як хтось наполегливо стягує ковдру з її голови. На кухнi вже свiтло, вона мружиться й не вiдразу розумiє, що скраю на її розкладачцi сидить Олекса.

— Вставай! — каже вiн. — Є новини: Микола потрапив пiд машину. На смерть. Ще вчора ввечерi. А знайшли тiльки сьогоднi. У морзi!

Олекса увесь тремтить вiд збудження, його бентежить думка, що Миколка, з яким ще вчора вони обмiнювалися фразами у дворi, тепер — мертвий. Вiн згорає вiд нетерпiння вперше побачити таке видовище. А найбiльше йому хочеться першому повiдомити цю новину зведенiй сестрi.

— Ти брешеш! — скрикує Анна-Марiя i розумiє, що брат уперше не жартує i не знущається з неї. — Iди геть! Iди! — кричить Анна-Марiя i знову натягує ковдру на голову. Її б'є дрiбний дрож, тiло стає липким, ноги — ватяними. Як це могло статися? Як узагалi це вiдбувається? Кажуть, «була людина — i нема». Але ж людина — не сiрник, не камiнь, кинутий у воду, не кулька в руках фокусника. Це великий i складний органiзм, цiла система, пронизана паралелями i меридiанами судин, нервових закiнчень, i цiлий свiт сновидiнь, прагнень, таємних i явних бажань. Миколка цiлував її теплими вустами — невмiло, але жадiбно i спрагло, а тепер — де вони, цi вуста?…

Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» — зринає в пам'ятi Миколчин голос…

Непомiтно спадає вечiр — начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок — чирк! — i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це — не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:

— Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка — чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!

Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.

— Добре, я помчав! Коли що — ми з мамою внизу!

«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, — воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. — В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр — як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…

Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя — Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд — порожнє мiсце… От що називається — битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але — у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…

А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… — думає вона. — Треба йти туди, на другий поверх, до людей, до Миколки. Побачити його востаннє…» Вона знову виходить на сходовий майданчик. Солодкуватий запах воску посилюється, Анна-Марiя звiшує голову й бачить, як в отворi прочинених дверей Миколчиної квартири хитаються тiнi: хтось заходить, хтось виходить, пiд'їзд сповнений шурхотом, лампочки свiтять по-особливому тьмяно. Нi, вона нiзащо не зможе туди ввiйти! У суцiльнiй темрявi Анна-Марiя повертається назад, навпомацки прямує до спальнi й бачить те, що мала побачити: по всьому контуру намальованого пiвкола свiтиться смужка свiтла. Анна-Марiя бiжить на свiтло й з усiх сил ударяється об стiну. Але удару не вiдчуває. Тому що дверi пропускають її досередини. I вона опиняється у напiвтемному пiд'їздi…

…Це дуже дивний пiд'їзд. У ньому пахне свiжiстю. Анна-Марiя озирається навколо й бачить, що в широких напiвкруглих вигинах полiрованого поруччя стоять вази з жовтими квiтами. Високi вiкна з вiтражами, на сходинках — червона килимова дорiжка. Лiфт швидше схожий на карету, поставлену вертикально. Анна-Марiя придивляється: за тонованим склом масивного парадного входу видно обриси незнайомого мiста, чути його гамiр i зрозумiло, що на вулицi — погожий, сонячний день. Десь нагорi грюкають дверi, чути квапливi жiночi кроки.

— Дiвчинко моя! Як ти виросла! А я, як завжди, щось переплутала — чекала на тебе за кiлька годин, навiть на роботу не пiшла…

Бiльше нiчого не треба — нi запитань, нi думок — «Чому? Навiщо? Як?» — усе це не має значення! Анна-Марiя заривається обличчям у пухнасту кофту жiнки й заплющує очi.

— Сонечко, ну, не плач, не плач, — шепоче мама i гладить її по головi. — Я знала, що ти приїдеш! Я так чекала! Не було такого дня, щоб я не думала про тебе. Ну, пробач менi… Ходiмо швидше. Що ж це ми в пiд'їздi стоїмо?…

Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком — начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.

— Ось тут я й живу…

Анна-Марiя входить у широкий довгий коридор, що закiнчується холом. У ньому стоїть шкiряна канапа, круглий стiл, кiлька череватих крiсел на гнутих нiжках. Iз холу ведуть троє дверей, однi з яких вiдчиненi в простору кухню.

— Влаштовуйся, — каже мама. — Я приготую тости й каву.

Анна-Марiя пiдходить до вiкна. Уздовж широкої вулицi тече рiчка, закована в ґратичасту огорожу, по обидва боки брукiвки припарковано автомобiлi. Перехожих майже немає. Тiльки парочка закоханих кидає крихти хлiба нахабним голубам.

Мама повертається, ставить на стiл тацю з гарячими бутербродами й кавником. Проте Аннi-Марiї зовсiм не хочеться їсти.

— Як ти живеш? — iз побоюванням запитує вона. — Чому ти поїхала? Я так мало знаю про тебе…

— Менi хотiлося щось змiнити у своєму життi, — зiтхає мама. — Просто з'явилася нагода… Тебе я не могла взяти iз собою. Адже не була впевнена, що роблю правильно.

— А тепер?

Мама дiстає з шафки велику коробку iз цигарками, клацає запальничкою.

— Ти що, куриш? — Анна-Марiя ловить себе на думцi, що зовсiм не пам'ятає i соромиться її.

— Так, iнодi… А ти?

Дивно, що можна ось так сидiти, не вiдчуваючи нi родинних почуттiв, нi рiзницi у вiцi. Дивно… I трiшки боляче.

— Я — нi. Ти одружена?

— Була. Я просто хотiла виїхати, розумiєш? Це замiжжя подарувало менi Париж i вiдняло тебе.

— Отже, на протилежнiй чашi терезiв лежав Париж… — задумливо промовляє Анна-Марiя.

— Не тiльки. Багато чого лежало… Наприклад — воля, можливо — мрiя… Я знаю, ти зрозумiєш мене коли-небудь… Потiм…

— Не сказала б, що ти виглядаєш щасливою…

— Я зараз просто схвильована. Хоча, можливо, ти маєш рацiю. Ми всюди лишаємося сам на сам iз собою, незалежно вiд того, де перебуваємо. Та перш нiж це зрозумiти, потрiбно зробити поворот. Але лiнiя життя — вона завжди пряма. Це тiльки здається, що ти розвертаєшся на всi сто вiсiмдесят. Насправдi ця лiнiя така широка i простора, що «крутий поворот» ми робимо посеред неї.

— Як же зробити справжнiй поворот? Як переступити межу цiєї лiнiї?

— А навiщо? — вона струсила попiл у важку кришталеву попiльницю.

— Але ж iти по нiй i знати, що нiколи не побачиш нiчого iншого — це жахливо! Все одноманiтно й передбачувано… Iнодi вiд цього просто хочеться вити…

— I тобi теж?… — вона знову взяла сигарету. — У тому-то й рiч, що ще нiкому не вдавалося вийти за межi СВОЄЇ лiнiї. Є щасливчики, швидше за все, це люди ненормальнi чи зупиненi в розвитку, яким дано хоча б пiдiйти до краю, намацати замаскований вихiд i навiть вирватися назовнi. Проте й вони все одно повертаються…

В Анни-Марiї перехопило подих:

— Ти говориш про Дверi?

— Якi дверi?

— Ну, тi, через якi я потрапила до тебе…

— Дурненька моя, — мама ласкаво провела по головi дочки й за краєчок витягнула з кишенi її джинсової куртки паспорт i зворотний квиток на лiтак. — Ти залишилася невиправною фантазеркою! Слава Богу, що тепер можна хоч трiшки подорожувати. I ти ще така молода, у тебе все попереду. Ну, куди ти хочеш, щоб я тебе повела? Єлисейськi поля, Версаль, Лувр, Нотр-Дам — це зрозумiло. А ще?

Анна-Марiя знизала плечима.

— Тодi пiдемо просто поблукаємо… Хочу, щоб ти подихала цим повiтрям.

Вони вийшли на вулицю. Паризька осiнь дихнула в потилицю Анни-Марiї, немов пiдштовхуючи до нових вiдкриттiв. Чи було це повiтря — повiтрям волi, як стверджувала мама? Анна-Марiя навсiбiч крутила головою, намагаючись запам'ятати i зберегти в собi всi запахи, звуки, найменший новий рух тутешнього, чужого для неї життя. Вона з подивом бачила, що реальнiсть не збiгається з уявленнями: вiтер нiс по тротуару обгортки й листя, жiнки, котрi траплялися на шляху, здебiльшого були вдягнутi в спортивний одяг — туфлi на низьких пiдборах i вовнянi светри грубого плетiння. Бездоганними були аксесуари — сумки з добре вичиненої шкiри, легкi шалики, яскравi берети.

— Це найменший округ — другий, — розповiдала мама. — Зараз я покажу тобi свою улюблену вуличку — La rue des Degres… Коли менi буває смутно, я йду туди i просто сiдаю на сходинки. Ця вуличка — лише 14 сходинок нагору. Уявляєш? I цi нещаснi п'ять iз половиною метрiв, якi ведуть до метро, мають своє iм'я…

Потiм вони сiли в невеликий автобус лiнiї Монмартробюс i доїхали до майдану Пiгаль. Мама купила великий пакет повiтряної кукурудзи, i вони сiли на кам'яну лаву, над якою бузковою хмарою колихав свої вiти сизий кущ.

— Одна людина сказала, що вдома я нiколи не знайду собi пари. I що моє мiсце тут… — задумливо сказала Анна-Марiя.

— От i чудово, — зрадiла мама. — Як закiнчиш школу, перебирайся сюди! Як ти на це дивишся?

Анна-Марiя знизала плечима. Їй подобалися яскравi барви, якi вона бачила навколо, але жiнка, котра сидiла поруч, лякала — вiд неї вiяло нескiнченною самотнiстю.

З майдану вони дiсталися до Єлисейських полiв. I те, що Анна-Марiя уявляла справжнiми ланами iз високою травою i розлогими деревами, у холодку яких прогулюються дами з мережаними парасольками, виявилося широкою вулицею з мережею магазинiв i ресторанiв.

— Це найдорожчi ресторани в мiстi, — розповiдала мама. — У Парижi життя взагалi дуже дороге…

Розмова не клеїлася, день тягнувся неймовiрно повiльно, й Аннi-Марiї здавалося, що вiн не скiнчиться вже нiколи. Вона дивилася на примарнi скульптури Нотр-Дама й розумiла, що вiн неймовiрно малий порiвняно з її уявленнями про нього. Її бiльше приваблювали деталi: перекрученi, як вени старця, лози дикого винограду, котрий дерся старими стiнами, маленька пташка, яка сидить на гостроверхому капелюсi вуличного торгiвця поп-корном, обличчя в автобусi, який проїжджає повз, плетений плащ негра-саксофонiста й густi звуки музики, схожi на повiтрянi кулi, що здiймалися до неба. I нарештi — вiкна будинкiв з акуратними бiлими рамами вигадливої форми.

За одним iз них, певно, живе така сама Анна-Марiя, вона ходить у школу чи коледж, дбайливо оберiгає вiд чужого погляду свої щоденники, потайки покурює марiхуану… У неї своя лiнiя життя, думає Анна-Марiя, i вона так само сподiвається звернути в будь-який бiк, аби не йти поруч з iншими…

— Сонечко, — вiдриває її вiд мiркувань голос жiнки, яка шiстнадцять рокiв тому побачила її першою. — Менi необхiдно з'явитися на роботi. Це за два кроки звiдси — я працюю фотографом в одному журнальчику. Це ненадовго. Давай зробимо так: я дам тобi кiлька франкiв — аби ти змогла зачекати мене в кав'ярнi. А я миттю! Потiм зайдемо в маркет i накупимо рiзної смакоти до вечерi… Добре?

Мама дає їй кольоровий папiрець.

— Зайдеш он у ту кав'ярню — вона показує на овальнi дверi наприкiнцi вулички, — сядеш за столик. Коли пiдiйде офiцiант, скажеш йому просто: «кава» — вiн зрозумiє. Потiм скажеш «мерсi». Вчися! Ти, напевно, у мене зовсiм дикунка… Щоб вiдчути мiсто, потрiбно обов'язково посидiти в мiсцевих кав'яреньках!

Вона цiлує Анну-Марiю, гладить її волосся, ретельно застiбає верхнiй ґудзик куртки:

— А ввечерi я покладу тебе спати, сяду поруч, i ми будемо довго розмовляти… Я розповiм тобi усе-усе, що не встигла, гаразд? Ну, я побiгла… Чекай на мене в кав'ярнi!

I Анна-Марiя залишається на вулицi сама. Вона з побоюванням озирається на всi боки й повiльно рушає до кав'ярнi. Це малесенька кнайпа зi стилiзованими пiд старовину важкими дубовими дверима. Краєм ока Анна-Марiя зауважує за вiкнами вiдвiдувачiв. Вони щось їдять i п'ють каву з крихiтних бiлих фiлiжанок.

Анна-Марiя сповнюється рiшучостi, штовхає важкi дверi, робить крок, незграбно спотикається в напiвтемрявi й летить у прiрву…

— Ми поїдемо звiдси, поїдемо! От побачиш! — Ада ляскає себе по колiну маленькою пухкою долонькою. — Який у тебе бал буде в атестатi?

Вони знову сидять пiд грибком, ковтаючи з пластикових скляночок червоне нудотно-солодке вино, як тодi — на поминках Альфонсiно. Тiльки тепер це поминки по Миколцi, i знову Анна-Марiя ледь стримує сльози, вiдчуваючи, що вiд її життя вiдламався й упав у прiрву ще один дуже важливий шматок.

— Потерпи мiсяць, — умовляє подругу Ада, — i звалимо звiдси…

Вона обводить рукою їхнiй двiр. Старий, колись улюблений дворик iз триповерховими будинками, з ослоном, який розсохся, лавкою, до якої все частiше виходять посидiти постарiлi сусiдки — ранiше в них на це зовсiм не було часу… Бiльше не цокають зухвало високi пiдбори актриси тiтки Танi (тепер вона ходить у пантофлях на босу ногу, i її хода давно втратила колишню грацiйнiсть), не кричить пiд вiкнами п'яний чоловiк Сери (вiн давно вже заспокоївся, одружився й виїхав кудись в iнше мiсто), i тiльки з вiкон завжди заклопотаної Дусi в'ється такий самий звабливий запах смаженої картоплi з грибами.

Анна-Марiя намагається не дивитися на майданчик перед пiд'їздом — на ньому лежать зiв'ялi, вже притоптанi квiти…

Їй дуже хочеться виїхати звiдси негайно.

— А ви з ним… — Ада робить красномовний жест рукою — кудись угору, — цiлувалися?

Анна-Марiя згадує недавнiй поцiлунок у напiвтемному пiд'їздi, i її починає дiймати внутрiшнє тремтiння. Чому вона не вiдчула нiчого, крiм цiкавостi? Хiба так мають поводитися закоханi, i хiба Миколка, її вiдданий друг, заслужив таке холодне помiрковане ставлення? I взагалi, хiба так починається кохання?… Анна-Марiя стискує холодними долонями скронi й намагається згадати, як це було — пiд'їзд, гаряча Миколчина долоня на її руцi, його губи. Але в пам'ятi постає той, маленький Миколка, яким вiн уперше вийшов на двiр: у чорному пiджацi, з оксамитовим «метеликом» пiд бiлим комiрцем…

— Так, ми поїдемо, — невлад вiдповiдає Анна-Марiя. — У мене буде вiдмiнний атестат…

Увечерi й усi наступнi днi вона сидить над пiдручниками. У неї з'явилася мета. Вона ще не знає, що вiднинi визначена цiль, i дорога до неї — головне, що буде спрямовувати все її життя.

Травень, що впав на маленький двiр квiтковою зливою, божевiльний щебет птахiв, спокуса викупатися в мiсцевiй рiчцi — все вiдкинуто, вiдкладено на «потiм». Однак Анна-Марiя твердо знає, що й у цьому «потiм» для всiх цих розкошiв не знайдеться мiсця. Як заведений механiзм, вона складає всi iспити, з почуттям полегшення вiдбуває випускний вечiр, на який довелося вдягти дивом збережене мамине плаття з крепдешину в дрiбний синiй горошок.

А потiм вони з Адою йдуть купувати квитки до столицi…

А потiм пiд трiумфальним поглядом мачухи вона складає металеву розкладачку, вiд нiжок якої на кухонному лiнолеумi залишаються характернi (ненависнi!) вiдбитки…

А потiм за вiкнами потяга пропливають сiрi запиленi карiатиди, грубо прилаштованi до колон привокзальної будiвлi…

I Аннi-Марiї здається, що в їхнiх порожнiх зiницях — осуд i попередження: «Пропадеш…»

I вона показує їм язика.

…Столиця зустрiчає Аду й Анну-Марiю дрiбним лiтнiм дощиком. Крiзь розпушенi хмари проглядає сонце. Прохолодний вiтерець має лимонний присмак. Аннi-Марiї здається, що його можна пити, як пепсi-колу, яку подруги вiдразу купили на вокзалi в тiтки, що пiдходила до вагонiв iз величезною торбою. Всi пасажири здебiльшого також купували пепсi. В iнших мiстах пепсi ще не продавали, а тут на кожному кроцi яскравiють цi маленькi, незвичної форми пляшечки!

— Зараз поїдемо за цiєю адресою, — керує Ада, розгортаючи папiрець, який їй дали батьки. — Влаштуємось, а потiм одразу — до iнституту, подамо документи. Тодi трiшки погуляємо. Я дам тобi свою бузкову блузку…

Господиня, з якою домовилася Адина мати, живе в самому центрi, їхати недалеко. Анна-Марiя iз захватом дивиться у вiконце тролейбуса. Мiсто барвисте, як палiтра художника, на вулицях люди якiсь iнакшi, нiж там, звiдки вони приїхали — веселi, усмiхненi, гарно вбранi. Найбiльше враження справляє молода жiнка в елегантних туфельках на високих тонких пiдборах. Анна-Марiя вирiшує, що обов'язково купить собi такi самi, а там — хоч трава не рости! На радощах, що Анна-Марiя вiд'їжджає, мачуха видала їй величезну суму — аж 200 карбованцiв, за умови, що це буде перший i останнiй внесок на облаштування життя пасербицi у столицi. «Далi — думай сама…» — сказала вона на прощання.

I тепер Анна-Марiя їде в тролейбусi, ковтає смачне лимонне повiтря великого мiста i вперше думає не про сенс життя, а про новi туфлi на високому пiдборi.

Цього ж вечора, стомленi, аж розiмлiлi вiд перших годин самостiйного життя, збудженi, щасливi, ледь перекусивши печивом, яке привезли iз собою, подруги виходять у мiсто на першу прогулянку. Iспити починаються через два тижнi, але дiвчатка не збираються гаяти цей час, вiдсиджуючись у будинку!

— Проживемо, — заспокоює Ада. — Предки обiцяли висилати грошi щотижня. А ти свої заховай, нам тут iще довго паритися. Може, влаштуєшся кудись на пошту чи прибиральницею — заробиш!

Мiсто крутиться перед очима завороженої Анни-Марiї, як карусель, як чарiвна парасолька в руках Оле-Лукойє. Вона весь час задирає голову — розглядає оголених атлантiв, що пiдтримують балкони мало не кожного будинку, заглядає в склянi вiтрини, вдихає аромат кави, яку готують мало не в кожнiй забiгайлiвцi.

— На нас звертають увагу… — шепоче Ада, коли вони проходять повз компанiю столичних хлопцiв. Вона налаштована на пригоди.

— Ти зi мною не пропадеш! — каже Ада. — Я не збираюся стояти в загальнiй черзi! Бачила, як на мене дивився той, iз кафедри, коли ми подавали документи? Я вже довiдалася, як його звати — дуже незвично — Стефан. Вiн, до речi, аспiрант i син ректора…

Ада — маленька, з пишним рудим волоссям, мiцно збита, з яскравою жовтогарячою помадою на повних губах. Анна-Марiя поруч iз нею почувається незграбною чаплею.

— Навiщо тобi туфлi на пiдборах? — усмiхається Ада. Проте Анна-Марiя вже тягне її до взуттєвого магазину, вона мрiє скорiше зробити першу дорослу покупку й позбутися своїх розтоптаних мокасин.

«Перше, що ти зробиш, коли почнеш заробляти грошi — купиш собi туфлi на високих пiдборах, — згадує вона напучування Калiостро. — Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки. Можеш одягнути найпростiшу сукенку, але туфлi мають бути бездоганними!».

У магазинi подруги довго роздивляються взуття. Анна-Марiя вперше примiряє високi пiдбори — легкi чорнi «човники» сидять на нозi, як улитi. Пiдбори тоненькi-тоненькi, з позолоченою стрiлкою посерединi. Анна-Марiя вже не може не купити їх, хоча коштують вони половину одноразового «внеску» мачухи.

Пiзнiше, коли на небi з'явився серпик молодика, подруги влаштовують похорон старих черевикiв Анни-Марiї в ботанiчному саду: пiднiмаються на порослий травою пагорб i закидають їх далеко в кущi! Густi чагарники миттєво поглинають їх. Починається нове життя. I в ньому немає мiсця для старих мокасин.

Пiсля дев'ятої вечора вулицi ще бiльше пахнуть кавою, до її аромату домiшується запах акацiї, вiд якого голова йде обертом. Дiвчата повертаються до квартири. Господиня вже спить, i вони, перешiптуючись, смiючись, застеляють вузькi лiжка бiлими накрохмаленими простирадлами.

Анна-Марiя вiдчиняє вiкно й радiсно спостерiгає, як мiсячне свiтло грає на позолочених пiдборах нових туфель, що стоять на пiдвiконнi. За вiкном життя ще триває — десь удалинi звучить музика, дзеленчать трамваї, чутно смiх. Анна-Марiя випростовується на прохолодному простирадлi й тiльки тепер розумiє, яким довгим був день. Вона вiдчуває, що це мiсто прийняло її, i вона знову повними грудьми вдихає його наркотичнi запахи — акацiї, кави, розiгрiтого за день асфальту…

Вона не здогадується, що вранцi на неї очiкує нове диво — соборнi дзвони, високi ноти яких увiрвуться в її сон тривожно й урочисто.

…Два тижнi Анна-Марiя їсть тiльки печиво (28 копiйок за пачку), запиваючи його окропом. Вона вирiшила не спокушатися i майже не виходить на вулицю — старанно учить ненависну алгебру… Iнодi заходить на кухню, щоб поставити чайник.

— Ти така худенька, — каже до неї господарка квартири Галина Степанiвна. — Давай хоч бульйону тобi наллю…

Анна-Марiя намагається не дихати, щоб запаморочливий запах не дав розслабитися. Бадьоро вiдмовляється, посилаючись на дiєту, i знову сiдає за пiдручники. Новини з позавiконня приносить невгамовна Ада. Вона десь пропадає цiлими днями. Але її успiхи не порiвняти з Анни-Марiїними.

— Ходили зi Стефаном у ресторан, — доповiдає вона, дiстаючи iз сумочки загорненi в серветку котлети «по-київськи». — Налiтай! Вступ менi забезпечено, вiн обiцяв. Звичайно, довелося дещо дозволити… Ти не хвилюйся, i для тебе я що-небудь вигадаю!

Вiд Ади пахне парфумами, сигаретним димом, вином, уся вона — суцiльне руде свято. Вона вже чудово розумiється на мiських маршрутах, назвах вулиць, цiнах i взагалi встигла накупити собi безлiч рiзних ганчiрок, а головне — моднячi джинси, якi щiльно обтягують її пишнi стегна.

— Тобi, звичайно, просто так не вступити, — зiтхає Ада. — Стефан каже, що цього року божевiльний конкурс… Може, прогуляємось?

Анна-Марiя стискає зуби. Нi, вона зобов'язана вступити! Iнакше доведеться викинути чудовi черевички на пiдборах у тi самi чагарники, попрощатися iз дзвонами… А для неї це вже неможливо!

— Я нiколи нi про що тебе не просила, чи не так? — Ада повернулася з чергового побачення, сидить на своєму лiжку й блимає на Анну-Марiю круглими чорними очима. — Якби не я — парилася б ти зараз на своїй розкладачцi. Ти цього хочеш?!

Вiд одного тiльки спогаду про розкладачку до горла Анни-Марiї пiдкочується солона нудота.

— Отже, — продовжує Ада, — не просила, а тепер — благаю! Стефан запрошує мене з тобою до нього в гостi. Не знаю, що вiн хоче вiд тебе, але дуже наполягав, мовляв, бажає познайомитися з моєю сестрою (я, до речi, сказала, що ти — моя сестра)…

— Ну навiщо менi йти? Iспити починаються через чотири днi! Та й одягти менi нiчого, — опирається Анна-Марiя.

— Вдягнеш мої джинси!

— Вони менi короткi!

— Нiчого — це останнiй писк моди, особливо в комплектi з твоїми новими туфлями! Ти не повинна мене пiдвести. Може, вiн хоче попросити в тебе моєї руки… Будеш правильно поводитися — вступиш до iнституту. Я вже постараюся, не хвилюйся!

Вранцi наступного дня Ада старанно пiдмальовує Аннi-Марiї повiки нiжно-блакитними тiнями, наводить «стрiлки», пiдфарбовує вiї новим брасматиком «Луї Фiлiп». В Адиних блакитних джинсах, на високих пiдборах Анна-Марiя має навiть дуже привабливий вигляд… Цього разу дзеркало пiдтверджує припущення тiтоньки Валi про належнiсть Анни-Марiї якщо не до королiвського роду, то до аристократичного — точно! Навiть волосся бiльше не дратує: пiсля болгарського шампуню, що продається тут у кожному галантерейному магазинi, воно лежить на плечах рiвною важкою хвилею. Ада додає останнiй штрих — щедро збризкує Анну-Марiю парфумами з вишуканого флакончика. Вiд цього запаху в тiєї аж голова йде обертом.

— Ти, головне, нiчому не дивуйся i не пручайся. Просто сиди, слухай, усмiхайся. Словом, не будь провiнцiйною дурепою! Запропонує сигарету — не вiдмовляйся. Вiд випивки, звичайно, теж. Пам'ятай, що це все ти робиш заради мене. Добре? Марi, Марi! Я так тебе люблю! Ти така гарненька, ти навiть сама не уявляєш! — Вона смикає Анну-Марiю, обiймає, кружляє у вальсi. — I пам'ятай — для тебе це такий самий шанс, як i для мене! Ну, що ми тут можемо без надiйної пiдтримки?!

Вони випурхують на вулицю.

— Куди поспiшаєте, красунi? — гукають до них хлопцi в дворi.

— Я б за таку — повiсився! — каже чоловiк своєму приятелю в метро, мiряючи Анну-Марiю хмiльним поглядом.

— Може, поїдемо разом? — пропонує їм той.

— От воно… Почалося… — задоволено шепоче Ада. — Оце життя, а ти весь час сидиш у квартирi, як прикута…

Пiд'їзд будинку вражає Анну-Марiю чистотою, на входi сидить консьєржка, яка презирливо оглядає дiвчаток. Ада по-хазяйськи натискає на кнопку дзвiнка.

— Пам'ятай, я на тебе розраховую… — шепоче вона.

…Стефан — гладкий, високий, з повним обличчям i вологими долонями справляє на Анну-Марiю неприємне враження. «I що в ньому могло так сподобатись Адi?» — з подивом думає вона. Пухкi м'якi губи торкаються її долонi, й Анна-Марiя ледь стримується, щоб не висмикнути її. Великий палець Стефана занадто довго ковзає в її перевернутiй долонi, залишаючи в нiй вологий слiд…

Квартира видається Аннi-Марiї справжнiм замком — всюди килими, рiзьбленi меблi, яких не побачиш у магазинi, шкiрянi диван i крiсла, у центрi — скляний столик, на якому фрукти й безлiч рiзноманiтних пляшок. Анна-Марiя обережно сiдає в крiсло, всiм своїм єством вiдчуваючи вiдповiдальнiсть моменту. «Зараз свататися почне…» — думає вона.

— Вип'ємо, дiвчатка, за знайомство! — пропонує Стефан i наливає в круглi товстi склянки коньяк. Ада кокетливо хихикає, високо закидає ногу за ногу, пiдморгує Аннi-Марiї: «Треба!».

Та вiдчайдушно робить ковток, судомно хапає ротом повiтря, ставить келих на мiсце.

— Що таке-е? — розтягуючи слова промовляє Стефан. — Дiвчинка не п'є?

— Прикидається! — смiється Ада, роблячи Аннi-Марiї «страшнi очi».

— Ну-ну, тодi — до дна, до дна! — умовляє господар, простягаючи Аннi-Марiї її келих.

— Не вдавай iз себе незайману! — сичить Ада.

Її тон не подобається Аннi-Марiї, та вона задля подруги повинна витримати все до кiнця. «Потiм розберемося! Аби цей вiзит скорiше закiнчився…» — вирiшує вона i мужньо вливає в себе залишки напою.

— Ну, от i молодець! — каже Стефан i знову наповнює келих.

— Нi, я бiльше не можу! — махає рукою Анна-Марiя.

— А ти закушуй. Ось — виноград, персики… — пропонує хазяїн i знову торкається її руки вологими пальцями. — Гарненька в тебе, Адочко, сестра…

Цього разу Анна-Марiя смiливо вiдштовхує його долоню — випитий коньяк додає їй смiливостi.

— Що таке-е? — знову тягне Стефан, поглядаючи на Аду й несподiвано виходить iз кiмнати. Та пiдхоплюється, бiжить слiдом. Кiлька хвилин Анна-Марiя сидить у повнiй самотi, розглядаючи картину на стiнi. До неї долинає збуджений шепiт, а потiм ледь чутно клацає замок у прихожiй. До кiмнати Стефан повертається сам, знову наповнює келихи, сопе, поглядаючи на Анну-Марiю.

— А де Ада? — запитує та.

— Ви що, не можете одна без одної жодної хвилини? Посидь, розслабся, що ти така напружена? Пий, закушуй… Ти ж, напевно, нiколи не бачила таких фруктiв у своїй хацапетiвцi. Це — банани.

— Я знаю…

Стефан сiдає до неї ближче, майже поруч. Анна-Марiя помiчає, що його скронею стiкає крапелька поту, залишаючи блискучу дорiжку на щоцi. Вiн закурює, одним ковтком випиває свiй коньяк i важким поглядом мiряє гостю.

— Вступати приїхала?

— Так…

— Без грошей тепер нiкуди не всунешся… У тебе грошi є?

— Сто карбованцiв…

Стефан смiється i кладе руку їй на плече.

— Велика сума. Насмiшила! Але не хвилюйся — ти така гарненька, навiщо тобi iнститут? Це твiй колiр? — запитує вiн, вiдгортаючи з обличчя Анни-Марiї пасмо волосся.

Господи, скорiше б повернулася Ада! Бiльше за все на свiтi Аннi-Марiї хочеться встати й пiти. Але вона не може пiдвести подругу, адже та стiльки для неї зробила. Треба потерпiти…

— Ну, добре, — говорить Стефан i рiзко розчавлює недопалок у важкiй кришталевій попiльницi. — Поламалася трохи i — досить! Iди до мене!

Анна-Марiя намагається пiдвестися, але Стефан миттєво навалюється на неї, вдавлює в диван своїм пухким важким тiлом. З його почервонiлого обличчя на Анну-Марiю скочуються каламутнi краплi поту, одна потрапляє прямо на губи… Анна-Марiя здригається вiд огидного вiдчуття, намагається пручатися, але гора жиру — слизька й волога — огортає її з усiх бокiв, не дає дихати. Останнє, що Анна-Марiя зауважує — пухкi оголенi груди супротивника, що поросли рiдким рудуватим волоссям. Вона вiдчуває хрускiт зламаного ребра. Потiм настає темрява…

— …Маємо два виходи, можеш вибирати: зарию тебе де-небудь у лiсосмузi, або ти будеш слухняною дiвчинкою й усе минеться, — немов крiзь товщу води, до Анни-Марiї долинає голос, i вона вiдчуває, як у неї вливають коньяк, зуби стукають об край келиха, у горлi палає вогонь. — Попереджати треба! Я ще влаштую Адцi веселе життя — говорила, що ти перша повiя в мiстi, циркова пiдстилка…

Анна-Марiя насилу пiднiмає повiки. У грудях нiби щось хрустить, як у зламаної механiчної iграшки. Вона стискає зуби, поступово приходить до тями. Намагається не дивитися в бiк загорнутого в простирадло хазяїна квартири, що вже сидить навпроти й жує виноград, випльовуючи кiсточки прямо на килим. Стримуючи напади болю, Анна-Марiя з чималими зусиллями натягує джинси. Клаптi розiрваної блузки валяються на пiдлозi й на диванi.

Напiвроздягнена вона прямує до передпокою.

— Гей, ти куди? Накинь що-небудь! — кричить Стефан. — Я дам грошi на таксi…

У передпокої Анна-Марiя знiмає з гачка першу-лiпшу сорочку, накидає на плечi — кожен рух викликає новий спалах болю. Уже вiдчинивши дверi, вона розумiє, що боса. Повертається до зали, оглядає кожен куток у пошуках туфель… Стефан спостерiгає за нею.

— Давай швидше! — раптово каже вiн. — Линяй звiдси, доки не передумав. Iнакше менi справдi доведеться тебе придушити…

Анна-Марiя взуває туфлi. Уже стоячи на порозi, зауважує, як Стефан випиває черговий келих, i голова його безсило спадає на груди…

У дворi пiд грибком у дитячiй пiсочницi, стиснувшись у клубок, обхопивши колiна руками, сидить Ада. Анна-Марiя непевним кроком прямує до неї, на ходу зав'язуючи довгi поли чужої сорочки, мовчки сiдає поруч. Ада нервово кахикає, дiстає з кишенi пачку сигарет. Сiрники ламаються в її тремтячих руках.

— Ну, скажи хоч що-небудь… — нарештi промовляє вона. — Скажи, що я сволота, гадина…

Але Анна-Марiя не може розчепити стиснутi зуби.

— Хоч вислухай мене, — просить Ада. — Ти нiчого не розумiєш у життi. Ти вважаєш, що я тебе пiдставила, ти скривджена i, певно, ненавидиш мене… Але… Словом, сьогоднi ж, от просто зараз, я скажу йому, що ти пройшла медекспертизу i подала заяву в мiлiцiю, а я — свiдок зґвалтування. Скажу, що йому свiтить п'ятнадцять рокiв, якщо ми першого вересня не ввiйдемо в дверi iнституту, як студентки. Упевнена, його татусь зробить для нас усе!.. Марi, Марi, ти чуєш мене?! — Ада несмiливо торкається руки подруги. — Зi мною цей фокус не пройшов би, зрозумiй. До того ж, ми вступимо разом, як i мрiяли! Я ж тобi обiцяла! Ну, прости мене, подруго!..

Ада ридає, смикає Анну-Марiю за руку, цiлує безвiльну долоню. Її слова Анна-Марiя чує немов iз-пiд товстого шару вати:

— Марi, ти завжди була для мене iдеалом, ще з дитинства. Думаєш, чому я чiплялася до тебе? Пам'ятаєш, як натерла тобi щоки кропивою? Господи, Марi, ти не уявляєш, як я тобi заздрила! Як мрiяла з тобою дружити! А виходило все навпаки… Це через мою дурiсть. Так мене виховували… Я знаю, що я погана, гiрша за всiх, та, Марi, повiр — усе минеться, ти все забудеш — що тут такого, все одно це коли-небудь мало статися! Головне, ми залишимося тут, нам буде весело, добре, попереду стiльки цiкавого! Ти пробачиш менi коли-небудь?!!

Ада намагається вiдкинути пасмо волосся з обличчя Анни-Марiї, заглянути в обличчя.

— Ти не уявляєш, що це означає — бути такою, як я! Подивися на цi лупатi очi — я їх ненавиджу! А ноги! А цi рудi пасма — хiба це волосся! Мене завжди лапали в тролейбусах маснi дядьки, i нiхто нiколи не сказав менi того, що, пам'ятаєш, одного разу сказав тобi наш слюсар: «Маленький ельф»…

Анна-Марiя нарештi усвiдомлює її слова, вона дивиться на подругу розгубленими очима i раптом зауважує те, про що нiколи не здогадувалася, адже Ада завжди видавалася такою впевненою, незворушною. Тепер вона з подивом розглядає її скуйовджене, як сухостiй, волосся, розсипи ластовиння на кирпатому носi, важкi стегна, короткi повнi пальчики… Гострий жаль охоплює її. Вона ще не спроможна вимовити жодного слова, але сльози вже течуть по її обличчю — вiд цього легшає… Анна-Марiя немов повертається в той день, коли вони так само сидiли у своєму дворi пiд таким самим грибком, i Ада була єдиною, хто виявився поруч.

Анна-Марiя гладить Аду по плечу, i та ще бiльше заливається сльозами.

— Я знала, я знала, що ти пробачиш менi… Тепер усе буде добре!

— Ходiмо, — рiшуче говорить Анна-Марiя. — Час…

Ада покiрно пiдводиться.

— Тiльки не треба бiльше плакати. Припини. Нiхто не вартий нiчиїх слiз. А я — менше вiд усiх.

Ця нова iнтонацiя лякає Аду. Але вона розумiє, що все найгiрше вже позаду, i тепер необхiдно дiяти.

— Марi, я знала, що ти свята, — шепоче вона. — От побачиш, далi все буде гаразд…

Тут менi хочеться перервати розповiдь. Тому що наступного разу я зустрiлася з нею через багато рокiв. Тодi я працювала в районному судi. Вiрнiше, менi потрiбно було написати статтю про який-небудь побутовий судовий процес. Для цього я влаштувалася на кiлька днiв попрацювати секретарем суддi — милої жiнки, котра (заради гарного знiмка в глянсовому журналi) погодилася розкрити менi деякi секрети судочинства. У день, коли я «вийшла на роботу», на порядку денному стояло кiлька процесiв щодо розiрвання шлюбу.

— Що я повинна робити? — запитала я суддю.

— Вдавай, що ведеш протокол, — вiдповiла та й дала менi теку зi справами.

У нiй я вiдразу ж побачила знайоме iм'я, котре не можна було не запам'ятати, i прочитала скупе мотивування: «Не зiйшлися характерами»…

Кiмната, в якiй мала слухатися справа, була вузькою й убогою — синi стiни й два дерев'яних стiльцi навпроти суддiвської кафедри. Рiвно о десятiй дверi вiдчинилися. Я побачила її. Вона мало змiнилася, а якщо бути зовсiм точною — вона навiть покращала. Її обличчя вже не було так рiзко загострене, очi здавалися неприродно свiтлими — якогось дивовижного фiалкового вiдтiнку, гарний макiяж був ледь помiтним, i волосся, ця попеляста густа хвиля, було вдало колороване, вiд чого виникало вiдчуття, що жiнка в перуцi. Образ завершував свiтло-кавовий костюм i туфлi на височеннiй шпильцi. I все-таки, незважаючи на респектабельний вигляд, у глибинi очей ховалася якась зацькованiсть.

Слiдом за нею в кiмнату ввiйшов чоловiк. Його я роздивлялася з не меншою цiкавiстю. З першого погляду було зрозумiло: це не пара. Вираз його обличчя був замкненим, немов наглухо застебнутим на невидиму «блискавку». Вiд того воно видавалося пiсним, як чистий аркуш паперу, на якому нiчого прочитати… Тiльки коли вiн глянув на синi стiни й такий самий синiй костюм суддi, в його очах промайнула легка бридливiсть. Обоє сiли на стiльцi. «Як у дитячому садку!» — подумала я.

Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».

— Суду недостатньо вашого формулювання, — звернулася вона до чоловiка. — Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.

— Вона, — чоловiк кивнув у бiк дружини, — зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… — вiн затнувся, — прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.

Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.

— А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?

— Так, звичайно. Але це нереально…

— Вона зраджувала вас?

— Гадаю, нi.

— «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?

— Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.

— У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?

Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.

I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить — не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її дiяльностi не збiгається з його життєвими принципами, i взагалi — вона «розпаровує сторiнки щотижневої газети, яку пiсля того зовсiм неможливо читати» i робить iще безлiч дурниць, якi неймовiрно дратують…

— Ви нiчого не хочете заперечити чи додати? — звернулася до неї суддя.

Жiнка знизала плечима:

— Напевно, я була поганою дружиною…

— Це не вiдповiдь.

Менi було неприємно, що хтось — нехай навiть ця мила стомлена жiнка в старомодному синьому костюмi — має право говорити з нею, як iз школяркою, яка чимось завинила. Я бачила, що вiї в неї тремтять, що вона починає задихатися, занурена в цю синю кiмнату, як в акварiум.

— У позивача є до вас серйознi майновi вимоги. Якщо ж ви вирiшите це питання мiж собою — надалi можете звернутися до вiддiлу рагсу, а я даю вам три мiсяцi для примирення! — винесла вердикт суддя й «застебнуте» обличчя чоловiка опромiнилося самовдоволеною посмiшкою. Очевидно, розлучення вiн улаштував як профiлактику.

— Панi суддя, — цього разу в голосi вiдповiдачки зазвучали начальницькi нотки. — У цьому немає потреби. Давайте поставимо крапку зараз. Наступного разу в мене просто не буде часу… Я згодна задовольнити всi майновi претензiї свого чоловiка.

— Що ж… — зiтхнула суддя, — будемо вважати, що справа закрита…

Далi вона пояснила їм, як оформити розлучення офiцiйно. Процес тривав не довше пiвгодини. Я вдавала, що заповнюю протокол, а насправдi… продовжувала писати цю iсторiю.

Потiм, виглянувши у вiкно, я побачила, як жiнка вийшла з будинку суду, до неї пiдбiгла вогняно-руда товстуха, обiйняла за плечi й повела до автомобiля, за кермом якого сидiв смаглявий юнак. Вiн запобiгливо вискочив, вiдчинив дверцята й сказав кiлька, очевидно, пiдбадьорливих, слiв. Вона скуйовдила йому волосся й подивилась у невiдомiсть — поверх голiв, поверх дерев, туди, де теплий лiтнiй вiтер полоскав у небi крони висаджених у ряд високих тополь.

Я подумала, що її руки, вiї, волосся i навiть тоненькi «шпильки» туфель розповiли менi бiльше, нiж могла б переповiсти вона сама…