Світанок

Передмова

Еге ж, із моїм щастям.

РОЗДІЛ 8. В ОЧІКУВАННІ КЛЯТОЇ БИТВИ

— Дідько, Поле, у тебе що, немає в біса власного дому? Пол, який розвалився на моєму диванчику й переглядав якийсь дурнуватий бейсбольний матч по моєму чортовому телевізору, просто вишкірився до мене, а тоді — повільно-повільно — дістав із торбинки чіпсів на колінах великий пластівець і запхав цілком собі до рота.

— Коли ти вже навчишся приносити їжу з собою?

Хрум.

— Е ні, — мовив він, жуючи, — твоя сестра припросила мене не соромитися й пригощатися, чим захочу.

Я намагався контролювати голос, хоча насправді кортіло йому зацідити.

— А Рейчел тут?

Не спрацювало. Він збагнув, куди я хилю, і швидко заховав торбинку за спину. У торбинці хруснуло, коли він притис її до подушки. Чіпси кришилися. Пол стиснув руки в кулаки й підніс до обличчя, наче боксер:

— Давай, хлопче! Я не потребую захисту Рейчел.

Я фиркнув.

— Еге ж. І не побіжиш до неї жалітися за першої-ліпшої нагоди.

Він розсміявся й розслабився на диванчику, опустивши руки.

— Ще чого — щоб дівчина боронила? Якщо я тобі натовчу пику, це залишиться між нами. І навпаки, правда ж?

Дуже дякую за запрошення. Я важко опустився на диван, наче покинув свої наміри.

— Правда.

Він перевів погляд на телевізор.

Я вдарив.

Ніс його чудесно хрупнув, коли його торкнувся мій кулак. Пол кинувся на мене, але я ухилився, перш ніж він схопив мене, й лівою рукою устиг хапнути торбинку чіпсів.

— Дурню, ти мені ніс зламав!

— Але ж це залишиться між нами, правда, Поле?

Я поклав чіпси на місце. Коли обернувся, Пол саме направляв собі ніс, щоб той не застиг таким звернутим. Кров уже не цебеніла, тільки ще краплина стекла вустами та скрапнула з підборіддя. Потягнувши за хрящ, Пол висварився.

— Джейкобе, від тебе самі проблеми. Краще б я розважався з Лі.

— Ого! Лі буде в захваті, коли дізнається, що ти не проти розважитися з нею. Це розтопить їй серце.

— Забудь, що я сказав.

— Обов’язково. І словом не прохоплюся.

— Чорт, — буркнув він, знову влаштовуючись на диванчику й стираючи залишки крові комірцем сорочки. — Ти прудкий, хлопче, цього в тебе не відняти, — він знову зосередився на грі.

Я ще хвилю постояв, а тоді рушив до себе в кімнату, бурмочучи собі під ніс, що інопланетяни й далі викрадають землян.

Колись давно на Пола можна було розраховувати — він ладен був на бійку щомиті. Тоді й зацідити йому не було потреби — досить було слабенької образи. Він миттю втрачав глузд. А тепер, якщо мені дійсно кортіло по-справжньому погарчати, подерти одне одного, так щоб дерева валилися навкруги, слід було чекати, коли він буде в чудовому гуморі.

Що ж це коїться — ще один зі зграї попався на імпринтинг — адже це вже четверо з десятьох! Коли ж це припиниться? Той ідіотський міф начебто свідчив, що таке трапляється зовсім рідко, чорт забирай! Мене вже нудило від цього примусового кохання з першого погляду!

І чому моя сестра? Чому саме Пол?

Коли Рейчел повернулася додому з Вашингтонського університету наприкінці семестру — ця зубрилка ще й закінчила раніше, — найбільше мене турбувало, що при ній важко буде зберегти таємницю. Я ж бо не звик у власній хаті ховатися. Я щиро співчував хлопцям — і Ембрі, і Коліну, — чиї батьки не відали, що діти — вовкулаки. Мати Ембрі гадала, що в нього просто перехідний вік. Його ненастанно лаяли, що він повсякчас утікає з дому, але що ж він міг удіяти? Щоночі вона перевіряла його кімнату, і щоночі та була порожньою. Вона і сварилася, і грала в мовчанку, і це повторювалося день у день. Ми намагалися вмовити Сема, щоб пожалів Ембрі й дозволив ввести маму в курс справи, але сам Ембрі сказав, що не варто. Таємниця була занадто важливою.

Отож я був готовий берегти таємницю. А тоді, буквально за два дні по приїзді, Пол зіштовхнувся з нею на пляжі. Трах-бах — велике кохання! Коли ти стрічаєш свою другу половинку, про жодні таємниці вже не йдеться, і починається ота вся катавасія з вовкулацьким імпринтингом.

Рейчел про все дізналася. І незабаром Пол мав стати моїм родичем. Знаю, і Біллі був від цього не в захваті. Проте він якось краще на це реагував. Звісно, цими днями він значно більше бігав до Клірвотерів. Але не певен, чим там краще. Пола немає, та куди подінешся від Лі?

Іноді спадало на думку: чи куля в скроні здатна мене вбити — чи мені просто доведеться після себе вигрібати бруд?

Я кинувся на ліжко. Почувався змученим: не спав з останньої варти, — проте знав, що не зможу заснути. В голові роїлися тисячі думок. Вони кружляли в черепі, мов потривожений бджолиний рій. Шуміли. Час від часу жалили. Либонь, то були шершні, а не бджоли. Бджоли, вжаливши раз, гинуть. А мої думки жалили мене знов і знов.

Очікування доводило мене до божевілля. Минуло майже чотири тижні. Я гадав, що так чи інак, а якісь новини будуть. Вночі мені не давали заснути думки — що, що?

Може, Чарлі схлипуватиме в трубку: Белла та її чоловік загубилися під час аварії. Літак розіб’ється? Це важко зімітувати. Хіба що ті кровопивці не завагаються вбити кількасот випадкових людей, щоб додати події правдивості, — а вони-бо не завагаються. А може, це буде маленький літак. Таких у них точно повно.

А може, убивця спокійно повернеться додому після невдалої спроби зробити з неї одну з них? Чи навіть не так. Може, він розтерзає її, як торбинку чіпсів, коли в нього буде напад кепського гумору? Бо ж для нього її життя важить менше, ніж власні розваги…

Яка трагічна історія — Белла загубилася в жахливій аварії! Чи стала жертвою розбійного нападу. Чи на смерть похлинулася за обідом. Чи розбилася на машині, як моя мама. Це ж не рідкість. Трапляється щодня.

Він привезе її додому? Поховає, щоб утішити Чарлі? В закритій труні, звісна річ. Труну моєї матері надійно забили цвяхами…

Я міг тільки сподіватися, що він таки повернеться сюди, де я зможу його дістати.

А може, ніяких новин і не буде. Просто якось Чарлі подзвонить і запитає мого тата, чи не знає він, що трапилося з містером Калленом, який одного дня не вийшов на роботу. Будинок покинули. Жоден із телефонів Калленів не відповідає. Загадку підхопить яка-небудь маловідома програма новин, з’являться підозри щодо скоєного злочину…

А може, великий білий будинок просто згорить дощенту, а в ньому спопеліють усі мешканці. Певна річ, для цього знайдуть які-небудь тіла. Восьмеро людей, приблизно схожих фігурою. Вони згорять так, що і впізнати не можна буде — навіть за зубами.

Для мене ці варіанти ускладнять життя. Адже їх важко буде розшукати, якщо вони захочуть сховатися. Звісно, у мене попереду вічність на пошуки. А якщо перед вами ціла вічність, ви можете соломинка по соломинці перебрати стіжок сіна, щоб відшукати голку.

Зараз я був не проти й цілий стіжок перевернути. Принаймні тоді в мене з’явиться заняття. Бо неможливо усвідомлювати, що, може, я втрачаю єдиний свій шанс. Даю кровопивцям час, щоб утекти, якщо вони мають саме такі наміри.

Ми могли б вирушити просто сьогодні. Могли б перебити всіх, кого знайдемо.

Мені цей план подобався, адже я знав: якщо я вб’ю хоч когось із клану, Едвард дасть мені шанс і з ним поквитатися. Бо він повернеться, щоб помститися. Я дам йому таку можливість — я не дозволю своїм братам розтерзати його цілою зграєю. Тільки він і я. Нехай переможе дужчий.

Але Сем і чути про це не хотів. Ми не порушимо угоди. Нехай вони першими порушать. Бо ж у нас немає доказів, що Каллени вчинили зло. Поки що. Без цього «поки що» не обійтися, адже всі ми знали, що зло — невідворотне. Белла або повернеться одною з них — або не повернеться зовсім. Хай там як, а одне людське життя загублене. А це означає — гра триває.

В іншій кімнаті Пол іржав, як кінь. Либонь, перемкнув канал на якусь комедію. А може, реклама була такою смішною. Байдуже. Він грав на моїх нервах.

Я подумав: а чи не зламати йому носа ще раз? Проте не з Полом хотів я битися. Не з ним.

Я намагався слухати інші звуки — вітер у кронах дерев. Але відчуття було не таким — бо зараз я слухав людськими вухами. Вітер доносить мільйони голосів, які я в цьому тілі вчути не здатен.

Але й ці вуха були досить чутливими. За шерегою дерев я чув, як на дорозі машини огинають останній ріг, за яким уже видно пляж — нескінченний синій океан аж до обрію, острови та скелі. Копи з Ла-Пуша полюбляють це місце: туристи рідко зауважують знак обмеження швидкості, встановлений на тому боці вулиці.

До мене долинали голоси побіля сувенірної крамнички на пляжі. Чув я, і як дзвіночок теленькає, коли відчиняються та зачиняються двері. Я навіть чув, як мама Ембрі друкує чек на касовому апараті.

Чув і мелодію припливу, що розбивається об скелі. Чув, як репетують дітлахи, коли льодяна хвиля накриває їх так стрімко, що вони не встигають втекти від неї. Чув, як матусі сварять їх за мокрий одяг. І чув я знайомий голос…

Я дослухався так пильно, що від наглого конячого іржання Пола ледь не гепнувся з ліжка.

— Забирайся з мого дому, — проричав я. Знаючи, що він усе одно не зверне уваги, вирішив забратися сам. Смикнув вікно й виліз надвір, щоб не наражатися на Пола вдруге. Адже спокуса була завеликою — я його таки вдарю знову, а Рейчел і так уже буде роздратована понад міру. Побачить-бо кров на його сорочці — і найперше звинуватить в усьому мене, їй навіть не знадобляться для цього докази. Звісно, вона матиме рацію, проте…

Я ступав уздовж узбережжя, сховавши стиснені кулаки в кишенях. Ніхто надовго не затримував на мені погляд, коли я минав ділянку Першого пляжу. Влітку одне добре — ніхто не зважатиме на тебе, якщо ти вдягнений в самі шорти.

Я рушив на знайомий голос, який вчувся мені, й легко знайшов Квіла. Він забрався аж на сам кінець на півдні, уникаючи натовпу туристів. Квіл не змовкав ні на хвилю.

— Кларо, не лізь у воду. Ні, не можна! О! Чудово, крихітко. Я серйозно, ти хочеш, щоб Емілія знову насварилася на мене? Я тебе вдруге на пляж не візьму, якщо ти зараз-таки… О, справді? Ні… Ай! Ти гадаєш, це смішно? Га! А хто зараз сміється?

Коли я наблизився, Квіл за ногу тримав реготливого малюка. В руці дівча мало відерце, а джинси промокли до нитки. І в Квіла спереду на футболці розпливалася величенька мокра пляма.

— Даю п’ять баксів за дівча, — сказав я.

— Привіт, Джейку.

Клара пискнула й жбурнула відерце Квілові в ногу.

— Пусти, пусти!

Він обережно поставив її на ноги, й вона миттю помчала до мене. Обхопила мене руками за ногу.

— Дяка Джей!

— Як справи, Кларо?

Вона реготнула.

— Квіл весь мо-о-оклий!

— Це я бачу. Де твоя мама?

— Нема, нема, нема, — проспівала Клара. — Клала глалася з Квілом ве-е-есь день. Клала не піде додому, — вона відпустила мене й побігла до Квіла. Він підхопив дівча й закинув собі на плечі.

— Схоже, дехто вже досяг цього жахливого дворічного віку.

— Насправді трирічного, — зауважив Квіл. — Ти проґавив вечірку. Принцеса на балу. Вона примусила й мене вдягнути корону, а тоді Емілія закинула ідею, щоб усі на мені випробували її новий грим.

— Ого! Шкода, шкода, що я цього не бачив!

— Не плач, Емілія зробила знімки. До речі, у мене вельми пікантний вигляд.

— Всі на тобі їздять.

Він знизав плечима.

— Клара чудово розважилася. Це головне.

Я закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, — але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.

Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.

— Камінцик, Квіл! Мені, мені!

— Який, крихітко? Червоненький?

— Ні, челвоненький ні!

Квіл опустився навколішки — Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.

— Синенький?

— Ні, ні, ні! — заспівало дівча, в захваті від нової гри.

Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів — нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки — затуляючи й відтуляючи обличчя, — і йому не було нудно!

І я навіть не міг із нього глузувати — занадто йому заздрив.

Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.

— Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? — запитав я.

— Га?

— Ні, зовтий ні! — пищала Клара.

— Ну, розумієш — зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.

Він вирячився на мене, роззявивши рота.

— Камінцик, камінцик! — зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.

— Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?

— Ні, — реготнула вона, — колалий ні.

— То підкажи мені. Будь ласочка.

Клара добре поміркувала.

— Зелений, — нарешті відповіла вона.

Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.

— Я правильно вгадав?

— Ага!

— А який із них?

— Всі-і-і!

Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.

— Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, — мовив я.

— Та ні, прикольно було, — відгукнувся Квіл. — Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.

— Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.

— Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.

Але більше він нічого не додав.

— Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? — майже ствердно запитав я.

— Я не зможу, — мовив він тихо. — Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.

— А якщо ще згадати корону та грим — і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…

Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.

— Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?

— Не для тебе, — буркнув я, а тоді скривився. — Хоча, знаєш, я таки вільний.

Він мить повагався і своєю чергою запитав:

— А ти не думав, що можна сходити на побачення?

Я зітхнув. Я відкрився — і проґавив удар.

— Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.

У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.

— Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.

Квіл також зітхнув.

Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.

— Чорт, це Сем, — сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. — Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.

— Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, — квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. — Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.

— Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.

Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.

Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні — скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.

Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.

Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.

На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б мені духу вбити убивцю?

Нестерпно, коли Сем вимагає дотримання закону. Ненавиджу, коли в мене немає вибору. Коли я маю підкорятися.

Раптом я збагнув, що не сам. Що в моїх думках хтось є.

Весь час занурений у себе, — подумала Лі.

Краще це, ніж лицемірство, — відповів я подумки.

Браття, не досить? — мовив до нас Сем.

Ми замовкли, я тільки відчув, як Лі поморщилася на слові «браття». Які ми ніжні!

Сем удав, що нічого не помітив.

Де Квіл і Джаред?

Квіл із Кларою. Він відведе її до Клірвотерів.

Джаред збирався до Кім, — подумав Ембрі. — Дуже імовірно, що він тебе просто не почув.

Зграєю прокотилося буркотіння. Я заричав разом з усіма. Коли нарешті з’явиться Джаред, понад усякий сумнів, від і далі думками буде з Кім. А нікому не хотілося слухати, чим вони таким нещодавно займалися.

Сем сів, задерши морду, й тишу пронизало виття. Це був сигнал і водночас наказ.

Зграя зібралася за кілька миль на схід від мене. Крізь густий ліс я погнав до них. І Лі, і Ембрі, і Пол — всі прямували на заклик. Лі бігла найближче до мене, я навіть чув її стрибки неподалік у лісі. Ми мчали паралельно, бо обоє не хотіли дочасно перетинатися.

Що ж, ми не чекатимемо на нього весь день. Йому доведеться наздоганяти нас.

Що сталося, шефе? — поцікавився Пол.

Треба побалакати. Дещо трапилося.

Я відчув, що Семові думки крутилися довкола мене — й не тільки Семові, а й думки Сета, Коліна, Бреді. Колін та Бреді, молодняк у зграї, сьогодні чатували разом із Семом, тож вони знали те саме, що знав він. Але як сталося, що й Сет уже разом із ними і в курсі справи? Сьогодні-бо не його черга.

Сете, скажи всім, що ти чув.

Я поквапився, сподіваючись якнайшвидше дістатися місця збору. Чув, що й Лі побігла хутчіш. Вона ненавиділа пасти задніх. Вона завжди хотіла довести, що найпрудкіша.

Доведи, що це не так, — просичала вона, — тупак. І тоді вже погнала по-справжньому. Відштовхнувшись пазурами від суглинку, я наддав ходу.

Схоже, Сем був не в гуморі, щоб терпіти наші звичні змагання. Джейку, Лі, досить на сьогодні.

Але жоден із нас не стишив ходу.

Сем заричав, але промовчав. Сете?

Чарлі надзвонював усім підряд, поки не знайшов Біллі в мене.

Так, я з ним говорив, — докинув Пол.

Моє тіло мов струмом прошило, коли Сет подумки промовив ім’я Чарлі. Ось воно. Чекання позаду. Я ще додав швидкості, намагаючись контролювати дихання, адже зненацька легені мої немов застигли.

То яка ж то буде версія?

Отож він немов здурів. Уявіть, Едвард і Белла минулого тижня повернулися додому, і…

В грудях стало вільніше.

Вона жива. Принаймні вона не намертво мертва.

Я й не здогадувався, яка це велика різниця для мене. Весь час я подумки вважав, що вона вже мертва, — це я збагнув тільки зараз. Я усвідомив, що до кінця не вірив: вона може повернутися додому живою. Хоча насправді це не повинно мати значення, адже я точно знав, до чого все ведеться.

Так, брате, а ось кепські новини. Чарлі з нею побалакав, вона дуже засмучена. Сказала, що захворіла. Карлайл утрутився в розмову й повідомив, що Белла підхопила якусь рідкісну південноамериканську хворобу. І тепер вона на карантині. Чарлі просто дуріє, адже навіть йому не дозволили її навідати. Він кричав, що йому байдуже, нехай навіть він сам захворіє, але Карлайл був непохитним. Жодних відвідин. Повідомив Чарлі, що ситуація критична, але він робить усе, залежне від нього. Чарлі вже кілька днів кипить, але набрався рішучості подзвонити Біллі тільки зараз. Бо сказав, що голос Белли по телефону сьогодні був іще сумнішим.

Коли Сет завершив оповідь, у думках запала глибока мовчанка. Ми всі збагнули, про що йдеться.

Отже, для Чарлі вона помре від дивної хвороби. Чи дозволять йому поглянути на тіло? Бліде, непорушне, бездиханне біле тіло? Звісно, йому не дадуть торкнутися холодної шкіри — адже тоді він може помітити, яка та пружна. Їм доведеться чекати, доки вона здатна буде тримати себе в руках, доки зможе втриматися й не повбивати і Чарлі, і всіх, хто прийде на похорон. Скільки часу на це піде?

Чи її поховають? А потім вона вибереться назовні сама — чи кровопивці прийдуть по неї?

Зграя мовчки слухала мої міркування. Я-бо значно ґрунтовніше обдумав ситуацію, ніж будь-хто з них.

Лі та я вибігли на галявину майже одночасно. Хоча вона, звісна річ, була певна, що на півморди обігнала мене. Вона присіла поряд із братом, а я підбіг до Сема й став по праву руч від нього. Пол позадкував, аби звільнити мені місце.

Моя взяла, — подумала Лі, проте я заледве розчув її.

Цікаво, чому тільки я стою на чотирьох? Шерсть здибилася в мене на загривку, випромінюючи нетерплячку.

То чого ми чекаємо? — запитав я.

Ніхто не відгукнувся, але я відчував їхнє вагання.

Гей, що таке! Угода ж бо порушена!

У нас немає доказів — може, вона і справді хвора…

ОЙ, Я ВАС ПРОШУ!

О’кей, непрямі докази досить вагомі. Але ж… Джейкобе, — Се-мові думки текли повільно, він вагався. — Ти дійсно прагнеш цього? Це єдино правильний вихід? Ми ж бо всі знаємо, що вона сама цього хотіла.

В угоді нічого не говорилося про вільний вибір самої жертви, Семе!

А вона жертва? Ти можеш її так назвати?

Так!

Джейку, — подумав Сет, — вони нам не вороги.

Хлопче, стули писок! Те, що ти з доброго дива вважаєш цього кровопивцю якимсь бісовим героєм і фанатієш від нього, не змінює закону. Вони наші вороги. Вони на нашій території. І ми їх виженемо. І мені байдуже, що колись тобі сподобалося битися на боці Едварда Каллена.

А що ж ти робитимеш, коли Белла битиметься на їхньому боці, Джейкобе? Га? — поцікавився Сет.

Вона вже не та Белла.

То саме ти готовий роздерти її?

Я мимохіть здригнувся.

Ага, ти не готовий. То що? Змусиш когось із нас це зробити? А тоді зачаїш зло на нього на решту життя?

Я не…

Звісно, що ні. Ти не дозрів до цієї битви, Джейкобе.

Інстинкт узяв гору, і я з гарчанням поповз уперед, просто на розбишакуватого вовка з пісочного кольору шерстю, який сидів у колі навпроти мене.

Джейкобе! — застеріг мене Сем. — Сете, стули писок на хвилю.

Сет кивнув великою головою.

Чорт забирай, що я проґавив? — подумки вклинився Квіл. Він на всіх парах нісся до місця збору. — Чув, що Чарлі дзвонив…

Ми готуємося до наступу, — відповів я. — Може, ти забіжиш до Кім і зубами витягнеш Джареда? Нам зараз знадобиться кожен.

Квіле, прямуй до нас, — звелів Сем. — Ми ще нічого не вирішили.

Я загарчав.

Джейкобе, мій обов’язок чинити якнайкраще для зграї. Я маю обирати те, що найліпше захистить вас усіх. Часи змінилися з тих пір, як наші пращури уклали угоду. Я… щиро кажучи, я не вірю, що Каллени становлять для нас загрозу. І ми всі знаємо, що тепер вони тут надовго не затримаються. Безперечно, тільки-но вони все владнають, то випаруються. І ми знову заживемо нормально.

Нормально?

Якщо ми кинемо їм виклик, Джейкобе, вони захищатимуться, і захищатимуться добре.

Ти злякався?

А ти ладен утратити брата? — Сем помовчав. — Чи сестру? — докинув він навздогін.

Я не боюся померти.

Я певен, Джейкобе. Саме тому я в першу чергу й вислухав твою думку з цього приводу.

Я втупився в його чорні очі. То ти збираєшся шанувати угоду, укладену нашими пращурами?

Я шаную нашу зграю. І чиню так, як для неї найкраще.

Боягуз.

Він напружився й вищирив зуби.

Досить, Джейкобе. Твою пропозицію не підтримали, — подумки голос Сема змінився — у ньому з’явився якийсь додатковий відтінок, якого я ніколи не міг ослухатися. Це був голос Вожака. Він поглядом зустрівся з кожним вовком у зграї.

Зграя не нападатиме на Калленів, якщо вони нас не спровокують. Дух угоди збережено. Бо вони не становлять загрози ні для нас, ні для людей у Форксі. Белла Свон зробила виважений вибір, тож ми не каратимемо своїх недавніх союзників за її власний вибір.

Атож, атож, — гаряче подумав Сет.

Здається, я звелів тобі стулити писок, Сете.

Ой! Вибач, Семе.

Джейкобе, а куди це ти зібрався?

Я вийшов із кола, прямуючи на захід, щоб нарешті обернутися до нього спиною. Хочу попрощатися з батьком. Очевидячки, мені не варто було тут так надовго затримуватися.

Джейку, тільки не це знову!

Помовч, Сете! — воднораз вигукнуло кілька голосів.

Я не хочу, щоб ти йшов від нас, — мовив до мене Сем — подумки його голос звучав м’якше, ніж перед тим.

То примусь мене зостатися, Семе. Забери мою волю. Зроби з мене раба.

Ти знаєш, що я цього не робитиму.

То й нема про що говорити.

І я побіг від них, женучи геть думки про те, що ж буде далі. Натомість я зосередився на спогадах про ті місяці, які провів у шкурі вовка, щоб усе людське витекло з мене, щоб у мені звір узяв гору над людиною. Жити в цю мить; їсти, коли голодний; спати, коли змучишся; пити, коли пече спрага; і бігти — бігти заради бігу. Прості потреби, просте забезпечення потреб. Простий біль, із яким легко боротися. Біль від голоду. Біль від холодного льоду під лапами. Біль від подертих кігтів, коли обід чинить опір. І кожному болю можна легко покласти край — зробити просту дію, яка приспить біль.

Це не те що бути людиною.

Та коли я наблизився до свого дому, то знову перекинувся на людську свою подобу. Мені слід було поміркувати на самоті.

Я розкрутив шорти й натягнув їх на бігу, наближаючись до будинку.

Мені вдалося. Я приховав свої справжні думки, і тепер для Сема запізно зупиняти мене. Зараз він уже не зможе мене почути.

Сем ухвалив дуже чітке рішення. Зграя не нападатиме на Калленів. О’кей.

Але він нічого не згадав про напад поодинці.

Сьогодні зграя ні на кого не нападатиме.

Тільки я сам.

РОЗДІЛ 9. ПРОКЛЯТТЯ! ХТО Ж ЗНАВ, ЩО БУДЕ ТАК

Насправді в мої плани не входило прощатися з батьком.

Урешті-решт, один дзвінок Сему — і кінець грі. Вони відріжуть мене від світу, змусять скоритися. Можливо, спровокують мене, навіть ранять — змусять мене вчинити дурницю, щоб Сем зміг застосувати владу вожака.

Але Біллі вже чекав на мене, знаючи, що я на межі. Він був надворі, сидів у своєму інвалідному візку, втупившись саме в ту точку, де я мав виринути з лісу. Я бачив, що він прорахував мою траєкторію — мимо будинку й просто в гараж.

— Джейку, спинись на хвильку!

Я став як уритий. Зиркнув на нього, тоді на гараж.

— Давай, хлопче. Принаймні допоможи мені заїхати в хату.

Я скреготнув зубами, але вирішив, що він точно дасть знати Сему, якщо я кілька хвилин не погодую його якими-небудь побрехеньками.

— Це відколи тобі потрібна допомога, старий?

Він хрипко розсміявся.

— Руки змучилися. Штовхав візок самотужки аж від Сью.

— Згори вниз — радше котив.

Я підштовхнув його візок на рампу, яку сам же для нього змайстрував, і завіз до вітальні.

— Твоя взяла. Швидкість була, либонь, миль тридцять на годину. Чудово!

— Поламаєш візок. А тоді лазитимеш на пузі, відштовхуючись ліктями.

— І не мрій. Це тобі доведеться мене тягати.

— То сидітимеш удома.

Біллі поклав руки на колеса й покотив до холодильника.

— Є що поїсти?

— Гадки не маю. Проте Пол просидів тут цілий день, тож швидше нема нічого.

Біллі зітхнув.

— Мабуть, слід ховати харчі, якщо ми не хочемо померти з голоду.

— Скажи Рейчел, щоб вона до нього переїжджала.

Глузливі нотки зникли з голосу Біллі, а очі пом’якшали.

— Вона вдома заледве кілька тижнів. І це вперше за довгий час. Їй тут важко — дівчата були старші за тебе, коли мама загинула. Їм важко перебувати в цьому домі.

— Я знаю.

Ребекка не приїжджала додому відтоді, як вийшла заміж, — у неї хоч було виправдання: квитки з Гаваїв коштують до біса. Але ж штат Вашингтон значно ближче, у Рейчел не було такого виправдання. Натомість вона вирішила вчитися і весь літній семестр, а на канікули працювала в кафе в дві зміни. Якби не Пол, вона, певно, і зараз уже кудись зірвалася б. Може, саме тому Біллі не хотів його виганяти.

— Ну, мені час піти попрацювати над дечим… — я рушив до задніх дверей.

— Стривай, Джейку. Ти не хочеш мені розповісти, що трапилося? Може, мені слід подзвонити Сему, щоб дізнатися новини?

Я не обертався, щоб приховати свій вираз обличчя.

— Нічого не трапилося. Сем декого звільнив од гри. Здається, ми перетворилися на найліпших друзів кровопивць.

— Джейку…

— Не хочу я про це говорити.

— Ти йдеш геть, сину?

Довгий час у кімнаті панувала тиша, поки я обдумував, як краще пояснити.

— Рейчел зможе переїхати у свою кімнату. Знаю, що вона ненавидить отой надувний матрац.

— Вона радше поспить на підлозі, ніж утратить тебе. Як і я. Я фиркнув.

— Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.

— Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.

— Джейку, поглянь на мене.

Я повільно обернувся.

— Що?

Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.

— Куди ти зібрався?

— Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.

Він схилив голову набік, звузив очі.

— Та невже?

Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.

— Джейкобе, — нарешті мовив він. — Джейкобе, не треба. Воно того не варте.

— Не збагну, про що ти.

— Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.

Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.

— Бувай, тату.

— Джейку, стривай… — гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.

Мотоцикл — не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…

Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.

Я завів мотор — і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.

Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки — особливо великі — зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.

Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, — тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.

І тільки тоді — коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, — я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.

Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.

Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ — і викличу Едварда на дуель.

Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.

А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць — Сета.

Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, — проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.

Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.

Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.

Я зробив глибочезний вдих — всередині сморід буде ще гіршим — і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.

Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.

— Привіт, Джейкобе, — мовив він спокійніше, ніж я очікував. — Як справи?

Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.

Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.

— Я чув, що Белла повернулася живою, — сказав я.

— Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, — схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. — Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?

Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?

А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.

— А чому б і ні? — запитала вона в когось. — Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?

Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.

— Заходь, прошу, Джейкобе, — прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.

Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.

— Вибачте, — мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було — всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.

Коли почнеться бійка, я триматимусь подалі від Карлайла. Я можу вбити їх чимало і без нього.

Я боком увійшов до будинку, спиною тулячись до стіни. Окинув поглядом кімнату — все тут було незнайомим. Минулого разу, коли я сюди навідувався, усе було барвисто оздоблене до свята. А тепер кольори були світлими, блідими. Включаючи і шістьох вампірів, які купкою стояли коло білої канапи.

Всі були тут, всі зібралися, проте закам’янів я з роззявленим ротом зовсім не від їхнього вигляду.

А від вигляду Едварда. Від його обличчя.

Я бачив його і сердитим, і зверхнім, а одного разу спостерігав, як він потерпав від болю. Проте зараз — зараз на обличчі його була агонія. Очі — напівбожевільні. Він і погляду не підвів, аби спопелити мене очима. Він дивився на канапу з таким виразом, наче палає у вогні. Руки застигли по боках, мов пташині пазурі.

Проте я не зміг насолодитися його мукою. Я подумав про єдину, яка могла довести його до такого стану, і прослідкував за його поглядом.

Я угледів її водночас із тим, як уловив її запах.

Теплий чистий людський запах.

Белла наполовину сховалася за бильцем канапи, скрутившись, як ембріон, обхопивши руками коліна. Довшу мить я не бачив нічого, окрім того, що це й досі була Белла, яку я кохав, її шкіра й досі була м’якою та світлою, як персик, очі й досі шоколадного кольору. Серце моє уривчасто забилося, і майнула думка: а це не оманливий сон, чи не прокинусь я от-от?…

А тоді я нарешті по-справжньому побачив її.

Під очима вона мала глибокі темні западини — вони просто чорніли на її виснаженому обличчі. Вона схудла? Її шкіра напиналася на вилицях, наче ось-ось порветься. Темне волосся було стягнене на потилиці в неохайний вузол, тільки кілька пасом прилипло до чола та шиї — вся її шия була вкрита крапельками поту. А пальці та зап’ястки її здавалися такими тоненькими, що аж ставало страшно.

Вона була хвора. Дуже хвора.

Вони не брехали. Казочка, яку Карлайл розповів Чарлі, не була казочкою. Поки я витріщався, вирячивши очі, шкіра її набула зеленавого відтінку.

Білява кровопивця — яскрава така, Розалія — нахилилася до неї, затуляючи від мене, начебто захищаючи.

Все було не так. Я знав практично все про Беллу — всі її думки завжди були на поверхні, іноді складалося враження, що вони написані в неї на чолі. Тож їй не доводилося розповідати мені подробиць, щоб я швидко втямив будь-яку ситуацію. І я знав, що Белла недолюблює Розалію. Я бачив це з того, як вона кривила вуста, коли говорила про неї. І не просто недолюблювала — вона боялася Розалію. Колись боялася.

Проте коли Белла зараз поглянула на неї знизу вгору, в очах її не було страху. Вираз її був… винуватим, чи що. І тоді Розалія висмикнула миску з-під канапи й підставила Беллі під підборіддя — саме вчасно, бо Беллу вивертало.

Едвард упав на коліна поряд із Беллою, в очах його була мука, проте Розалія виставила руку, стримуючи його.

Це все якось не складалося докупи.

Коли Белла нарешті змогла підвести голову, вона слабко мені всміхнулася, трошки засоромлено.

— Вибач за це, — прошепотіла вона до мене.

Едвард зовсім тихо застогнав. Голова його притулилася Беллі до колін. Вона поклала долоню йому на щоку. Наче це вона втішала його.

Я не усвідомлював, що ноги й далі несли мене вперед, аж поки Розалія не шикнула на мене, зненацька виринувши поміж мною і канапою. Мені вона видалась якимсь телеперсонажем. Я не зважав на неї. Вона здавалася несправжньою.

— Розо, не треба, — прошепотіла Белла. — Все гаразд.

Білявка вступилася, хоча я був певен, що зробила вона це вельми неохоче. Хмурячись до мене, вона скрутилася біля голови Белли, напружена, мов пружина. Проте не зважати на неї було зовсім легко — я ніколи б у таке не повірив.

— Белло, що скоїлося? — прошепотів я. Несамохіть я також бухнувся навколішки, перехилившись через бильце канапи навпроти її… чоловіка. Він, схоже, не помічав мене, та й я заледве кинув на нього погляд. Я потягнувся до її руки, стиснув обома долонями. Шкіра її була мов лід. — Як ти почуваєшся?

Дурнувате запитання. Вона не відповіла.

— Я рада, що ти прийшов до мене сьогодні, Джейкобе, — мовила вона.

Хоча я знав, що Едвард не міг проникати в її думки, схоже, він уловив у сказаному якусь приховану думку, якої я не збагнув. Він знову застогнав, ховаючи обличчя у ковдрі, в яку Белла загорнулась, і вона погладила його по щоці.

— То що ж таке, Белло? — перепитав я, обхоплюючи долонями її холодні, тоненькі пальці.

Замість відповіді вона роззирнулася по кімнаті, начебто щось шукала, а в погляді її було і благання, і застереження. Шість пар стривожених жовтих очей втупилися в неї. Нарешті вона обернулася до Розалії.

— Розо, допоможеш мені? — спитала вона.

Розалія вищирила зуби й кинула на мене такий погляд, наче хотіла роздерти мені горлянку. Я був просто певен цього.

— Розо, будь ласка.

Білявка скривилася, але знову нахилилася до неї, опинившись поруч із Едвардом, який і не ворухнувся. Обережно закинула руку Беллі за плечі.

— Ні, — прошепотів я. — Не вставай…

Вона задавалася такою слабкою.

— Я відповідаю на твоє запитання, — відтяла вона, і цього разу в її голосі було більше від Белли, якою вона зазвичай була зі мною.

Розалія стягнула Беллу з канапи. Едвард сидів і далі, тільки голова його схилялася дедалі нижче, доки обличчя не занурилося в подушки. Ковдра впала Беллі до ніг.

Тіло Белли було набрякле, а живіт дивно, хворобливо випирав. Він напинав вицвілий сірий светр, завеликий на неї на плечах та в рукавах. Решта ж тіла, здавалося, схудла, наче величезна ґуля виросла, всотавши всі соки з тіла. За якусь секунду я нарешті збагнув, щó то була за деформована ґуля, — я цього не усвідомлював, допоки вона не обвила ніжно свій живіт руками — однією згори, а другою знизу. Наче вколисувала його.

І тоді я все втямив, хоча й досі не міг повірити. Я ж бо бачив її усього місяць тому! Як вона може бути вагітною? Настільки вагітною?

Але вона була.

Я не хотів на це дивитися, не хотів про це думати. Не хотів уявляти його всередині неї. Не хотів знати, що той, кого я так ненавидів, настільки закоренився в тілі, яке я кохав. У животі моєму закрутило, і мені довелося ковтнути, щоб притлумити блювоту.

Все було гірше, набагато гірше. Спотворене тіло, кістки, які випирали з-під шкіри. Мабуть, вона мала такий жахливий вигляд — вагітний, хворобливий, — бо те, що зростало в її лоні, забирало в неї життя, аби підтримати власне.

Бо то було чудовисько. Таке ж, як і його батько.

Я завжди знав, що він її уб’є.

Голова його смикнулася догори, коли він учув мої думки. Ще мить тому ми обидва стояли навколішках, а тоді він зірвався на рівні ноги, нависнувши наді мною. Очі його почорніли, а кола під ними зробилися багряними.

— Вийдімо, Джейкобе, — прогарчав він.

Я теж зірвався на ноги. Тепер я дивився на нього згори вниз.

Саме за цим я і прийшов.

— Давай, — погодивсь я.

Кремезний Еммет виступив наперед поруч з Едвардом, а за ним намалювався Джаспер із голодним блиском в очах. Проте мені було байдуже. Можливо, моя зграя збере моє клоччя, коли мене роздеруть. Можливо, не знайдуть і клоччя. Яка різниця?

За якусь частку секунди очі мої вихопили дві постаті на задньому плані. Есме. Аліса. Маленькі й відверто жіночні. Що ж, я був певен, що інші роздеруть мене перш, ніж я дійду до жінок. Я не хотів убивати жінок… навіть вурдалачок.

Хоча можу зробити виняток для білявки.

— Ні, — видихнула Белла, зробила хиткий крок уперед, поточилась і вхопила Едварда за руку. Розалія рушила разом із нею, наче між ними існував невидимий ланцюг, який скував їх разом.

— Белло, мені просто треба з ним побалакати, — тихо сказав Едвард, звертаючись тільки до неї. Він потягнувся, щоб торкнутися її обличчя, погладити його. Від цього жесту очі мені застило кривавою пеленою, вогонь спалахнув у зіницях — невже після всього, що він зробив, він і досі мав право так її торкатися! — Не напружуйся, — благально провадив він далі. — Відпочинь, будь ласка. Ми повернемося буквально за кілька хвилин.

Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.

— Поводься чемно, — звеліла вона. — І вертайся.

Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.

Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?

А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.

— Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, — прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. — Тобі доведеться трошки потерпіти.

Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:

— Терпіння — не моя чеснота.

А він і далі йшов — подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.

Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.

На мить я знову став простим хлопчаком — хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.

Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований — він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.

Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.

На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все — у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.

— Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, — мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію — все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.

А ще тому, що це була не моя провина.

— Моя провина, — прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною — вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.

Проте я захолов мов лід — у мені не зосталось і краплі вогню.

— Так, — застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. — Так, воно вбиває її.

Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?

— То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? — проричав я. — Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.

Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:

— Вона нам не дозволяє.

Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.

— Ти її добре знаєш, — прошепотів він. — Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана — це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… — він чи то зітхнув, чи то застогнав.

— Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? — сарказм оцтом стікав із мого язика. — А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…

— Я хотів, — прошепотів я. — Карлайл би…

Що таке, ми занадто шляхетні?

— Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.

Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?

— Може бути, — сказав він. — Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.

— То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім потурбуйтеся про Беллу.

— Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… — він не договорив, голос його урвався.

— Слід було залишити Беллу зі мною.

— Так.

Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.

Він поглянув на мене — він уже пройшов власне пекло, — і я збагнув, що він погоджується зі мною.

— Ми не знали, — мовив він тихо, мов видихнув. — Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…

— Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?

— Так, — напружено погодився він пошепки. — Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення — тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, — він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.

— Не гадав, що вони називаються якось по-особливому, не як ви всі, — виплюнув я.

Він обернув до мене обличчя, яке мов на тисячу років постаріло.

— Навіть ти, Джейкобе Блек, не можеш ненавидіти мене більше, ніж я ненавиджу сам себе.

Неправда, подумав я, бо був занадто роздратований, щоб говорити вголос.

— Навіть якщо ти вб’єш мене, її це не врятує, — тихо промовив він.

— А що врятує?

— Джейкобе, ти маєш дещо зробити для мене.

— Та невже, паразите!

Але він не відривав од мене своїх напівутомлених, напівбожевільних очей:

— А для неї?

Я міцно зціпив зуби.

— Я все зробив, щоб відтрутити її від тебе. Все до останку. Тепер запізно.

— Ти знаєш її, Джейкобе. Ти зв’язаний із нею на тому рівні, куди мені ніколи не проникнути. Ти — часточка її, а вона — часточка тебе. Мене вона не послухається, бо вважає, що я її недооцінюю. Вважає, що вона достатньо сильна, аби… — він задихнувся й ковтнув. — Але вона може послухатися тебе.

— З якого дива?

Він стрибнув на рівні ноги, очі його палали яскравіше, ніж зазвичай, дикіше. Мені спало на думку: а чи не божеволіє він насправді? Чи можуть вурдалаки з’їжджати з глузду?

— Можливо, — бовкнув він у відповідь на мої думки. — Я не відаю. За відчуттями — дуже схоже на те, — він похитав головою. — Але перед нею мені доводиться це приховувати, адже хвилювання ще більше знесилює її. Тепер вона не може витримувати зайву напругу. Тож я мушу вдавати спокій, я не маю права ускладнювати їй життя… Проте зараз це вже не має значення. Вона повинна послухатися тебе!

— Що я їй скажу, чого ще не казав ти? Чого ти чекаєш від мене? Щоб я сказав їй: ти дурна? Певен, вона вже й так про це здогадується. Повідомити: ти помреш? Можу закластися, вона й про це здогадується.

— Ти можеш забезпечити їй те, чого вона хоче.

Я нічогісінько не втямив. Чи це промовляє божевільний?

— Мені байдуже до всього, тільки б вона лишилася живою, — раптом мовив він зосереджено. — Якщо вона хоче дитину — будь ласка. Може народити півдюжини немовлят. Скільки за хоче… — він на мить затнувся. — Якщо це її втішить, хай народить собі цуценят.

На секунду наші погляди зіткнулися, і під шаром його спокою проступила лють. Поки я перетравлював його слова, на зміну моєму похмурому вигляду прийшов цілком інший — я просто роззявив рота.

— Тільки не те, що зараз! — просичав він, перш ніж я відповів. — Тільки не оте, яке висисає її життя, а я при цьому цілком безпомічний. Хіба й можу спостерігати, як вона тане й гине. Як оте нищить її, — він хапнув ротом повітря, наче хтось вгатив йому кулаком попід ребра. — Ти маєш переконати її, Джейкобе. Мене вона більше не слухає. І Розалія завжди поряд, підіграє її божевільній ідеї, заохочує її. Захищає її. Ні, захищає оте. А життя Белли для неї нічого не важить.

З горла в мене вихопився звук, наче я захлинувся.

Що це він верзе? Що Белла має… що? Народити дітей від мене? Що? Як? То він від неї відмовляється? Чи він гадає, вона буде не проти мати двох чоловіків воднораз?

— Байдуже. Тільки б вона жила.

— Такої маячні ти ще не видавав, — пробурмотів я.

— Вона любить тебе.

— Але не так.

— Вона ладна померти, щоб народити дитину. Можливо, погодиться на щось не таке екстремальне.

— То ти її зовсім не знаєш?

— Знаю, знаю. Доведеться довго переконувати. Саме тому ти мені й потрібен. Ти розумієш хід її думок. Отож звернися до її здорового глузду.

Я не міг навіть думати про те, що він мені пропонував. Це було занадто. Неможливо. Неправильно. Збочено. Позичати Беллу на вихідні, а по понеділках повертати, як диск із фільмом? Маячня.

Але яка спокуслива!

Я навіть не хотів брати цей варіант до уваги, не хотів мріяти, але мрії прийшли самі. Я безліч разів фантазував про Беллу — давно, коли ще був шанс, що у нас щось вийде, та й потому як стало зрозуміло, що мрії просто лишають невигойні рани, адже шансів немає, жодних шансів. Проте тоді я не міг себе стримати. Не міг і тепер. Белла в моїх руках, Белла видихає моє ім’я…

Що гірше, цей новий образ ніколи не навідував мене, адже я не мав на нього права. Ще не мав. І ще б роками він не являвся мені, якби його щойно не посіяли в моїй голові. Але він проріс, пускаючи коріння в мозку, наче бур’ян — отруйний і незнищенний: Белла, жива та квітуча, зовсім не така, як зараз, проте водночас і така: тіло її не спотворене, а цілком природно заокруглене. І це моя дитина.

Я намагався викорінити отруйний бур’ян із голови.

— Звернутися до здорового глузду Белли? В якому світі ти живеш?

— Принаймні спробуй.

Я швидко похитав головою. Він чекав, проігнорувавши мій перший негативний порив, адже міг чути все, що коїлося в моїх думках.

— Звідки ці психопатичні дурниці ростуть? Вигадуєш їх на ходу?

— Я міркую над тим, як її урятувати, відколи дізнався, що вона замислила. За що вона ладна померти. Проте я не знав, як зв’язатися з тобою. Був певен: якщо подзвоню, ти й не слухатимеш. Якби ти не прийшов сьогодні сам, усе одно б я вирушив на твої пошуки. Але як важко зоставити її хоч і на кілька хвилин! Її стан… він так швидко змінюється! Оте… воно росте. Жваво. Зараз я не можу її залишати.

— А що воно?

— Ніхто з нас і гадки не має. Проте воно дужче за неї. Вже.

І раптом я побачив перед внутрішнім зором роздуте чудовисько, яке сидить у моїй голові й розколює її зсередини.

— Допоможи мені зупинити його, — прошепотів Едвард. — Допоможи мені уникнути цього.

— Як? Запропонувавши себе, як племінного бика? — (Він навіть не поморщився, коли я це сказав, — це я скривився). — Ти хворий. Вона ніколи на це не пристане.

— Спробуй. Вже нічого втрачати. То яка від цього може бути кривда?

Мені це завдасть кривди. Невже мені й так не досить — скільки разів мене вже Белла відштовхувала!

— Стерпіти легенький біль, щоб урятувати її? Невже аж така висока ціна?

— Все одно не спрацює.

— Можливо, ні. А може, це її трохи збентежить. Може, її рішучість дещо похитнеться. А все, що мені потрібно, це хоча б хвилинне вагання.

— А далі ти швиденько змінюєш свою думку? «Белло, я пожартував»?

— Хоче вона дитину — вона її отримає. Я вже не відступлюся.

Я не міг повірити, що навіть зважую це. Белла б набила мені пику — ні, я не проти, проте вона, либонь, удруге б зламала руку… Не слід мені було з ним узагалі балакати, не слід було дозволяти вплутувати себе. Треба вбити його просто зараз.

— Не зараз, — прошепотів він. — Не тепер. Правий ти чи ні, але ж сам знаєш, що це знищить її. Тож не варто поспішати. Якщо вона тебе не послухається, у тебе ще буде шанс здійснити задум. Щойно серце Белли зупиниться, я молитиму тебе про смерть.

— Довго молити не доведеться.

Натяк на знесилену посмішку смикнув кутик його рота.

— Дуже на це розраховую.

— Тоді згода.

Він кивнув і простягнув холодну, мов камінь, руку.

Ковтнувши відразу, я торкнувся його долоні. Пальці мої стиснули камінь, я труснув його.

— Згода, — підтвердив він.

РОЗДІЛ 10. ЧОМУ Ж Я ПРОСТО НЕ ЗАБРАВСЯ? ТАК-ТАК, Я Ж БО НЕ БОВДУР

Я почувався… не знаю, як я почувався. Наче все було не насправді. Наче я потрапив у якусь ґотичну версію тупуватої комедії. Немов теледурник, який саме збирався запросити першу дівчину зі шкільної команди підтримки на випускний бал, я опинився в ролі вічно-другого вовкулаки, який саме збирався дружині вампіра запропонувати побавитися та зладнати нащадка. Чудово.

Ні, я цього не робитиму. Це збочення, це неправильно. Я вже збирався забути все, що Едвард мені тільки-но наплів.

Але з нею я побалакаю. І спробую переконати вислухати мене.

Хоч вона й не слухатиме. Як завжди.

Едвард нічого не зронив на мої думки, коли ми поверталися до будинку. А я думав про те місце, де ми щойно стояли. Чи достатньо далеко воно було, аби інші не чули нашого перешіптування? Він цього прагнув?

Можливо. Коли ми переступили поріг, очі всіх Калленів були підозріливими й збентеженими. Ніхто з них не мав бридливого чи сердитого вигляду. Отож швидше за все вони не чули, про яку послугу просив мене Едвард.

Я повагався в дверях, не певен, як чинити далі. Та й тут було ліпше, адже долинало хоч трошки свіжого повітря знадвору.

Едвард попрямував до гурту, мов задерев’янілий. Белла схвильовано поглянула на нього, а тоді на мить перевела очі на мене. Далі знову на нього.

На моїх очах обличчя її набуло сіруватої барви, і я миттю збагнув, що саме мав на увазі Едвард, коли говорив, що хвилювання тільки знесилює її.

— Нам слід дати Беллі та Джейкобу побалакати сам на сам, — мовив Едвард. В голосі його не було жодних емоцій. Механічний звук.

— Тільки через мій спалений труп, — прошипіла Розалія. Вона досі тулилася до голови Белли, по-власницькому тримаючи холодну долоню на її запалій щоці.

Едвард і не глянув на неї.

— Белло, — звернувся він тим-таки відсутнім голосом. — Джейкоб хоче переговорити з тобою. Ти не боїшся зостатися з ним наодинці?

Белла спантеличено поглянула на мене. Перевела погляд на Розалію.

— Розо, все гаразд. Джейк не скривдить нас. Іди собі з Едвардом.

— Тут може критися пастка, — застерегла білявка.

— Не уявляю яка, — мовила Белла.

— І я, і Карлайл будемо в тебе на очах, — сказав Едвард. Його позбавлений емоцій голос тріснув, у ньому майнув гнів. — Вона ж бо саме нас боїться.

— Ні, — прошепотіла Белла. Очі її блищали, а вії були вологими. — Ні, Едварде, я не…

Він похитав головою, слабко посміхаючись. На цю посмішку було боляче дивитися.

— Я не це мав на увазі, Белло. Я не ображаюся. За мене не турбуйся.

Збоченці. Він мав рацію — вона картала себе за те, що вражає його почуття. Ця дівчина — класична великомучениця. Вона явно народилася не в те сторіччя. Їй слід було жити тоді, коли вона мала б шанси за гарної нагоди згодувати себе левам.

— Усіх прошу, — мовив Едвард, застиглим жестом вказуючи на двері. — Будь ласка.

Спокій, який він намагався вдавати заради Белли, от-от міг урватися. Я бачив, який близький він до того, щоб назовні вирвався отой палаючий Едвард, із котрим я щойно балакав надворі. І всі це також побачили. Я поступився дорогою, і вони мовчки висковзнули за двері. Рухалися вони прудко — двічі стукнуло в мене серце, а в кімнаті вже нікого не було, крім Розалії, яка досі вагалася на півдорозі, та Едварда, який чекав біля дверей.

— Розо, — тихо мовила Белла, — будь ласка, іди.

Білявка кинула пекучий погляд на Едварда, а тоді жестом указала, щоб він вийшов першим. Він зник за дверима. Вона довгим і гарячим поглядом застерегла мене, а тоді зникла слідком за ним.

Скоро ми залишилися самі, я перетнув кімнату й присів на підлогу поруч із Беллою. Взяв у долоні обидві її холодні руки, почав обережно їх розтирати.

— Дякую, Джейку. Як приємно!

— Я не збираюся брехати, Білко. Ти маєш жахливий вигляд.

— Знаю, — зітхнула вона. — Я страшна.

— Страшна, як болотяник, — погодивсь я.

Вона засміялася.

— Як класно, що ти тут! Приємно усміхатися. Не уявляю, скільки ще цієї трагедії я б витримала.

Я закотив очі.

— О’кей, о’кей, — згодилась вона. — Сама винна.

— Сама-сама. Білко, що ти собі думаєш? Я серйозно!

— Він тебе попросив порепетувати на мене?

— Майже так. Хоча я так і не збагну, чого йому наснилося, ніби ти мене послухаєшся. Ти ж ніколи по-моєму не чинила.

Вона зітхнула.

— Я ж казав тобі… — почав був я.

— А ти знаєш, Джейкобе, що у вислову «Я ж тобі казав», — різко перебила вона, — є братик на ім’я «Стули к бісу писок!»

— Гаразд, гаразд.

Вона вищирилася. Шкіра напнулася на вилицях.

— Не можу похвалитися, що це я вигадала. Насправді це з «Сімейки Симпсонів».

— Я цієї серії не бачив.

— Смішнюча.

Хвилинку ми помовчали. Руки її почали потрошку зігріватися.

— А він справді просив тебе побалакати зі мною?

Я кивнув:

— Звернутися до твого здорового глузду. Але ця битва приречена на поразку ще до початку.

— То чому ж ти погодився?

Я не відповів. Та й що я мав відповідати?

Я знав одне: кожна секунда, проведена з нею, тільки додасть болю, який прокинеться згодом. День розплати прийде. Що більше я зараз впущу в душу, то важчою буде розплата.

— Все минеться, — мовила вона по хвилі мовчання. — Я вірю в це.

Червона пелена попливла в мене перед очима.

— Недоумство — один із симптомів твоєї хвороби? — гаркнув я.

Вона розсміялася, хоча лють так захлиснула мене, що в мене затрусилися руки.

— Можливо, — мовила вона. — Я ж не кажу, що все минеться легко, Джейку. Проте як би мені вдалося пережити все, що я пережила, коли б я не вірила в чари?

— Чари?

— Особливо це стосується тебе, — сказала вона. Вона забрала в мене свою долоню й притулила мені до щоки. Та була теплішою, ніж перед тим, проте холодила шкіру — майже будь-що холодило мою шкіру. — Більш, ніж будь-хто інший, ти можеш розраховувати, що чари не забаряться — і все в тебе складеться.

— Про що це ти торочиш?

Вона й далі усміхалася.

— Одного разу Едвард сказав мені, щó це таке — ваш імпринтинг. Він сказав, що це як «Сон літньої ночі»[11], як чари. Ти збагнеш, кого насправді ти шукав усе життя, Джейкобе, і тоді вся мозаїка складеться.

Якби вона не мала зараз такого вразливого вигляду, я б уже волав на неї.

Отож я просто проричав:

— Якщо ти гадаєш, що імпринтинг може допомогти у цій божевільні… — я шукав слова. — Ти справді вважаєш, що коли навіть я відчую потяг до якоїсь чужої жінки та згоджуся на імпринтинг, це все владнає? — я тицьнув пальцем у її розпухлий живіт. — То скажи мені, Белло, який був сенс? Який був сенс кохати тебе? І який був сенс у тому, що ти кохала його? Коли ти помреш, — (слова більше схожі були на гарчання), — як тоді все владнається? Який сенс було терпіти біль? Мені, тобі, йому! Ти і його вб’єш — хоча мені це байдуже, — (вона здригнулася, але я не зважав). — То який був сенс у всій твоїй збоченій історії кохання, врешті-решт? Якщо був хоч якийсь сенс, то покажи мені його, Белло, будь ласка, бо сам я не бачу його. Вона зітхнула.

— Я ще й сама не знаю, Джейку. Але я просто… відчуваю… що все обернеться на краще, хоча зараз цього зовсім не видно. Гадаю, можеш називати це вірою.

— Белло, ти гинеш ні за що! Ні за що!

Її долоня з моєї щоки впала їй на роздутий живіт, пестячи його. Їй не треба було нічого говорити — я й так збагнув, що саме вона думає. Вона гинула заради оцього.

— Я не загину, — мовила вона крізь зуби, і я був певен, що вона повторювала це вже не раз. — Моє серце битиметься. Я достатньо сильна, щоб пройти через це.

— Белло, яка нісенітниця! Ти задовго боролася з надприродним. Звичайна людина не здатна стільки витримати. Ти недостатньо сильна, — я обхопив її обличчя долонею. Мені не треба було нагадувати, що я маю бути обережним. Все в ній кричало: мене можна поранити.

— Я зможу, я зможу, — пробурмотіла вона, як маленький затятий моторчик із моєї дитячої книжки.

— Як на мене — не схоже. У тебе є план? Сподіваюся, що є. Вона кивнула, уникаючи мого погляду.

— Ти знаєш, що Есме стрибала зі скелі? Коли ще була людиною тобто.

— І що?

— А те, що вона була напівмертва, і її навіть не повезли в реанімацію — доправили просто в трупарню. Серце її досі билося, коли Карлайл знайшов її…

Ось що вона мала на увазі, коли говорила про серце, яке битиметься!

— Отож ти не плануєш пережити це в людській подобі, — тупо сказав я.

— Ні. Я ж не дурна, — аж тоді вона зустріла мій погляд. — Але гадаю, з цього приводу ти маєш власну думку.

— Нагальна вампіризація, — пробурмотів я.

— З Есме це спрацювало. І з Емметом, і з Розалією, і навіть з Едвардом. Жоден із них не був у чудовій формі. Карлайл перетворив їх тільки тому, що вони й так стояли на порозі смерті. Він не уриває життя, він рятує.

Мене раптом охопило почуття провини перед гарним лікарем-вурдалаком — як і раніше. Але я запхав цю думку подалі й продовжив її умовляти:

— Послухай мене, Білко. Не варто так ризикувати, — як і тоді, коли подзвонив Карлайл, я відчув, як насправді це важливо для мене. Усвідомив, що мені вона потрібна жива — в будь-якій подобі. Я важко зітхнув. — Не чекай, коли вже може бути запізно, Белло. Не варто. Живи. О’кей? Просто живи. Не роби цього зі мною. Не роби цього з ним, — голос мій став твердішим, гучнішим. — Ти ж бо знаєш, як він учинить, коли ти помреш. Ти ж уже бачила. Ти хочеш, щоб він знову повернувся до тих італійських убивць?

Вона зіщулилася на канапі.

Я обминув те, що цього разу йому так чинити не доведеться.

Намагаючись пом’якшити свій голос, я запитав:

— Пам’ятаєш, як мене покалічили оті перволітки? Що ти мені сказала?

Я зачекав, але вона не відповіла. Тільки стиснула вуста.

— Ти сказала мені бути гарним хлопчиком і слухатися Карлайла, — нагадав я їй. — І як я вчинив? Я послухався вампіра. Заради тебе.

— Ти послухався, бо це було правильно.

— Гаразд — хай буде ця підстава.

Вона зітхнула.

— Але зараз це неправильно, — погляд її ковзнув по великому круглому животу, і вона прошепотіла ледь чутно: — Я його не вбиватиму.

В мене знову затрусилися руки.

— Пробач, я проґавив чудову новину! Маленький хлопчик уже штовхається? Слід було принести блакитні повітряні кульки.

Вона порожевіла. Колір був чудовий — в нутрі запекло, наче туди встромили ніж. Зазублений ніж, іржавий і старий.

Я програвав. Знову.

— Я не певна, що це хлопчик, — визнала вона трішки засоромлено. — Ультразвук не спрацьовує. Місце дитини таке щільне — як і її шкіра. Отож стать залишиться в таємниці. Але в уяві я завжди бачу хлопчика.

— Белло, там зовсім не миленьке немовля.

— Побачимо, — мовила вона. Майже самовдоволено.

— Ти — ні, — гаркнув я.

— Джейкобе, ти песиміст. Шанс, що я все витримаю, справді є. Що я міг відповісти? Я опустив погляд і намагався контролювати дихання, щоб не давати волі своїй люті.

— Джейку, — мовила вона, потріпала мене по волоссю, погладила по щоці, — все буде гаразд. Ш-ш-ш. Усе гаразд.

Я не підвів очей.

— Ні. Нічого не буде гаразд.

Вона стерла мокрий слід у мене на щоці.

— Ш-ш-ш.

— Белло, в чому справа? — я втупився у світлий килим. Мої босі ноги були брудні, лишали плями. Дуже добре. — Мені здавалося, що понад усе ти хотіла свого вурдалака. А зараз ти від нього відмовляєшся? Це не вкладається в голові. Відколи це тобі заманулося стати мамусею? Якщо тобі цього так кортіло, навіщо ти одружилася з вурдалаком?

Я підійшов до пропозиції, яку підказав мені Едвард, небезпечно близько. Я бачив, як слова самі підводять мене до цього, але не міг зійти зі шляху.

Вона зітхнула.

— Все трошки не так. Мені байдуже було, чи матиму я дітей. Я ніколи про це навіть не замислювалася. Це не просто потреба мати дитину. Це… ну… потреба мати цю дитину.

— Белло, це вбивця. Поглянь на себе.

— О ні, не в ньому річ. У мені. Це я занадто слабка, бо я людина. Але я все витерплю, Джейку, я…

— Ой, годі тобі! Белло, помовч. Ти можеш годувати цією маячнею свого кровопивцю, але тобі не надурити мене. Ти знаєш, що не витримаєш.

Вона люто зиркнула на мене.

— Я цього не знаю. Звісна річ, я цього остерігаюся.

— Остерігається вона, — кинув я крізь зуби.

А далі вона хапнула ротом повітря й ухопилася за живіт. Лють моя випарувалася, наче хтось вимкнув рубильник.

— Усе гаразд, — видихнула вона. — Це нічого.

Але я її не чув. Руки її відсунули край светра, і я перелякано вирячився на оголену шкіру. Живіт її весь був поцяткований великими чорними плямами з багряним відливом.

Вона помітила мій погляд і миттю смикнула край светра вниз.

— Просто він дуженький, — спробувала вона боронитися.

Плями — то були синці.

Я ледь не задихнувся — і миттю збагнув, що мав Едвард на увазі, коли говорив, що оте нищить її. Знагла я сам відчув якийсь напад божевілля.

— Белло, — мовив я.

Вона вловила переміну в моєму голосі. Поглянула вгору, досі важко дихаючи, і в очах її майнуло збентеження.

— Белло, не роби цього.

— Джейку…

— Послухай мене. Не починай суперечку поки що. О’кей? Просто послухай. А якщо…

— Якщо що?

— А якщо це не гра в «або пан, або пропав»? А якщо це не «все або нічого»? А якщо б ти послухалася Карлайла, як хороша дівчинка, і зберегла собі життя?

— Я не…

— Я ще не закінчив. Отож ти збережеш собі життя. А далі зробиш іще одну спробу. Одна не спрацювала. Спробуй удруге.

Вона насупилася. Підняла руку й торкнулася місця в мене на чолі, де зросталися брови. Хвильку пальці її розгладжували моє чоло, наче вона хотіла збагнути слова.

— Я не розумію… Що ти маєш на увазі — спробуй іще раз? Ти гадаєш, що Едвард дозволить мені…? Та й яка різниця? Я певна, що й інша дитина…

— Так, — рявкнув я. — Інша його дитина буде такою ж самою. На її виснаженому обличчі збентеження зросло ще.

— Що?

Але я більше не міг говорити. Не було сенсу. Мені ніколи не врятувати її від самої себе. Мені це ще ні разу не вдавалося.

А далі вона моргнула — і я був певен, що вона все втямила.

— О… Фу… Будь ласка, Джейкобе. Ти гадаєш, я здатна вбити власну дитину й замінити її кимсь іншим? Зробити штучне запліднення? — вона була люта до сказу. — З якого б дива мені хотіти дитину від чужинця? Гадаєш, це просто не має значення? Аби дитина?

— Я не це мав на увазі, — пробурмотів я. — Не від чужинця.

Вона нахилилася вперед.

— То що ж ти мав на увазі?

— Нічого. Я мовчу. Все як завжди.

— Звідки ти цього нахапався?

— Белло, забудь.

Вона підозріло примружилася.

— Це він тебе підговорив?

Я повагався, здивований, що вона так швидко доскочила самої суті.

— Ні.

— Авжеж, це він, визнай.

— Ні, не зовсім. Він нічого не казав про штучне… це саме.

Вираз її обличчя пом’якшився, а тоді вона знову відкинулася на подушки, цілком виснажена. Коли вона заговорила, то гляділа вбік, наче балакала зовсім не до мене.

— Він ладен на все для мене. Я завдаю йому такого болю!.. Але що ж він собі думає? Що я проміняю мого, — рука її погладила живіт, — на чужинця, на… — вона проковтнула останнє слово. На очах її виступили сльози.

— Тобі не слід завдавати йому болю, — прошепотів я. Вуста мої палали, коли я просив за нього, проте я знав: це, либонь, єдине, що можу сказати, аби врятувати їй життя. Хоч і ця ставка — один до тисячі. — Белло, ти знову можеш зробити його щасливим. І ще мені здається, що він просто втрачає голову. Правда.

Схоже, вона не слухала; пальці її малювали маленькі кілечка на потовченому животі, а сама вона закусила губу. Довший час ми сиділи мовчки. Цікаво, як далеко Каллени? Чи підслуховують вони, як незграбно я намагаюся привести її до тями?

— Не від чужинця? — пробурмотіла вона наче до себе. Я здригнувся. — А що саме Едвард просив тебе переказати? — спитала вона тихо.

— Нічого. Він просто сподівався, що ти мене вислухаєш.

— Я не про те. Я про другу спробу. Що це?

Погляд її зупинився на моїх очах, і я відразу збагнув, що вибовкав забагато.

— Нічого.

Вона трошки розтулила вуста.

— Еге ж.

Кілька митей вона помовчала. Я опустив погляд на власні черевики, бо не міг глядіти їй в очі.

— Я кажу, він мовби збожеволів. Я серйозно, Білко.

— А я гадала, ти одразу на нього нажалієшся. Зробиш йому невеличку прикрість.

Коли я зважився подивитися на неї, вона шкірилася.

— Була в мене така думка, — я спробував усміхнутися навзаєм, проте відчув, як застигла моя усмішка.

Вона знала, що саме пропоную я їй, і навіть не збиралася про це поміркувати. І я заздалегідь відав, що вона не буде. Але все одно це було боляче.

— Ти теж ладен чи не все зробити заради мене, еге ж? — прошепотіла вона. — Не уявляю, чому ви так переймаєтеся. Я не заслуговую на жодного з вас.

— Але це не має значення, правда ж?

— Не цього разу, — зітхнула вона. — Хотіла б я розповісти тобі все так, щоб ти одразу втямив! Я так само не здатна завдати болю йому, — вона вказала на власний живіт, — як не здатна взяти пістолет і вистрілити в тебе. Я люблю його.

— Белло, чому ти завжди любиш не тих, кого слід?

— Я так не думаю.

Я прокашлявся, щоб позбутися клубка в горлі й додати твердості в голос:

— Повір мені.

Я звівся на ноги.

— Ти куди зібрався?

— Від мене тут толку мало.

Вона простягнула свою тоненьку ручку в благальному жесті.

— Не йди.

Почуття залежності від неї знову затопило мене, наче я боявся відірватися від неї.

— Мені тут не місце. Мені слід повертатися.

— Навіщо ж ти прийшов сьогодні? — спитала вона, досі незграбно намагаючись дотягнутися до мене.

— Просто хотів пересвідчитися, чи ти справді жива. Я не повірив, коли Карлайл сказав, що ти захворіла.

З її обличчя неможливо було сказати, чи вона на це купилася.

— Ти ще повернешся? Перш ніж…

— Белло, я не збираюся тут вичікувати, поки ти помреш.

Вона здригнулася.

— Ти маєш рацію, так-так. Тобі слід піти.

Я попрямував до дверей.

— Прощавай, — прошепотіла вона мені в спину. — Я люблю тебе, Джейку.

Я мало не повернувся. Мало не обернувся, не впав на коліна й не почав удруге благати її. Проте я знав, що час визволитися від Белли, час зіскочити з голки, перш ніж вона вб’є мене, так як вона вбиває Едварда.

— Звісно, звісно, — пробурмотів я на ходу.

Ніхто з вурдалаків мені не зустрівся. Я і не згадав про мотоцикл, який кинув на галявині. Тепер його швидкість не вдовольняла мене. Батько, певно, переляканий — та й Сем також. Цікаво, як зграя сприйме факт, що ніхто не чув, аби я перевертався? Цікаво, чи не подумають вони, що Каллени впоралися зі мною, перш ніж я спромігся перекинутися на вовка? Я роздягнувся — мені було байдуже, чи хтось це бачить, — і побіг. Я перевернувся на вовка у стрибку.

Вони чекали. Ну певно ж, чекали.

Джейкобе, Джейку, — вісім голосів хором зітхнули з полегшенням.

Вертайся додому, — тепер звелів голос Вожака. Сем був розлючений.

Я відчув, як зник Пол: певно, Біллі та Рейчел чекали на звістку про мене. Полу так кортіло швидше порадувати їх, що я не перетворився на харч для вампірів, аж він навіть не дослухав нашої балачки.

Мені не треба було розповідати зграї, куди я прямую, — вони бачили, як ліс несеться повз мене, як я мчу додому. Мені не треба було пояснювати, що я мало не збожеволів. Каша в моїй голові була занадто очевидною.

Вони відчули це жахіття: потовчений живіт Белли; її надламаний голос: просто він дуженький; палаюче обличчя Едварда: тільки й можу спостерігати, як вона тане й гине… як оте висисає життя з неї; Розалія, що схилилася над розпухлим тілом Белли: життя Белли для неї нічого не варте, — вперше ніхто нічого не сказав.

Їхнє збентеження тишею волало в моїй голові. Без слів.

!!!!

Я вже здолав півдороги додому, перш ніж вони отямилися. А тоді побігли мені назустріч.

Було вже майже темно — хмари цілком затягнули захід сонця. Я ризикнув і перебіг шосе — на щастя, ніхто мене не побачив.

Ми зустрілися миль за десять від Ла-Пуша, на галявині, яка зосталася після вирубування лісу. Це була тиха місцина, затиснута поміж горами, там ніхто не наразиться на нас. Коли я прибіг, Пол уже теж повернувся, тож зграя була в зборі.

Хаотична балаканина в моїй голові не вщухала. Всі галасували одночасно.

На Семовому загривку шерсть стояла дибки, він безперервно гарчав і гасав по колу. Пол і Джаред, мов тіні, бігали за ним, вуха їхні були притиснуті до голови. Коло було схвильоване, всі на ногах, всі порикували глухими голосами.

Спершу лють їхня була якоюсь неусвідомленою, і мені здалося, що люті вони на мене. Проте в мене самого таке коїлося в голові, що мені було байдуже. Хай чинять зі мною, як знають, за те, що я обійшов закон.

Але незабаром із каші почала вибудовуватися зрозуміла картинка.

Як таке може бути? Що це може означати? Що ж то буде?

Небезпечно. Неправильно. Загрозливо.

Неприродно. Це якесь чудовисько. Якась потвора.

Ми не можемо цього допустити.

Тепер зграя гасала синхронно, думала синхронно — всі, крім мене та ще декого. Я сів поряд із цим братом, але в голові в мене так крутилося, що я не міг поглянути ні очима, ні внутрішнім зором, аби дізнатися, хто ж це був; а зграя кружляла навколо нас двох.

В угоді про це нічого немає.

Це все ставить під загрозу.

Я намагався розрізнити це кружляння голосів, намагався прослідкувати спіраль думок, аби збагнути, до чого все ведеться, але не бачив жодного сенсу. Картинки, що зринали в їхніх головах, були моїми картинками — найгіршими з них. Синці на Беллі, Едвардове палаюче обличчя.

Вони теж бояться.

Але ж нічого не діють.

Вони захищатимуть Беллу Свон.

Але нас це не повинно обходити.

Безпека наших родин, безпека всіх навкруги набагато важливіша, ніж одна людська істота.

Якщо вони не вб’ють оте, змушені будемо ми.

Захистити плем’я.

Захистити родини.

Треба вбити оте, перш ніж буде запізно.

Ще одна картинка з моєї пам’яті, цього разу Едвардові слова: Воно росте. Жваво.

Я спробував зосередитися, щоб розрізнити окремі голоси.

Ми не можемо гаяти час, — подумав Джаред.

Але це означатиме війну, — застеріг Ембрі. — Жорстоку.

Ми готові, — наполягав Пол.

Маємо заскочити їх зненацька, — міркував Сем.

Якщо ми захопимо їх поодинці, то зможемо впоратися з ними по одному. Це збільшить наші шанси на перемогу, — думав Джаред, який уже вибудовував стратегію.

Я потрусив головою, повільно зводячись на ноги. Мене хитало — наче від бігу вовків по колу в мене паморочилось у голові. Вовк поряд зі мною також звівся на рівні ноги. Плече його притислося до мого, підтримуючи мене.

Стривайте, — подумав я.

Кружляння зупинилося на мить, але одразу ж знову відновилося.

Часу немає, — мовив Сем.

Але… що ви собі думаєте? Сьогодні ви не схотіли воювати з ними, хоча вони порушили угоду. А тепер плануєте напад, хоча угода й досі непорушна?

Цього наша угода не передбачала, — мовив Сем. — Це загроза всім людям в околиці. Ми не знаємо, яку саме істоту виростили Каллени, проте відаємо, що вона міцна й швидко росте. І буде замалою, щоб дотримуватися будь-яких угод. Пам’ятаєш перволітків-вурдалаків, із якими ми воювали? Дикі, люті, неможливо було ні достукатися до їхнього глузду, ні приборкати їх. Уяви собі такого монстра, якого ще й захищатимуть Каллени.

Ми не знаємо… — спробував заперечити я.

Ми справді не знаємо, — погодився Сем. — І в цьому разі ми не маємо права ризикувати з цим невідомим. Ми можемо дозволити Калленам існувати, тільки якщо будемо цілком певні, що їм можна довіряти, що вони не завдадуть клопоту. А оцьому… йому не можна довіряти.

Їм воно не подобається так само, як і нам.

Сем вихопив із моїх спогадів обличчя Розалії, її захисну позу — щоб усі побачили.

Дехто ладен боротися за оте, навіть не відаючи, що то є.

Та то просто немовля, чорт забирай!

Немовлям воно буде недовго, — прошепотіла Лі.

Джейку, друже, у нас великі проблеми, — мовив Квіл. — І їх не можна просто проігнорувати.

Ми роздуваємо з мухи слона, — заперечив я. — Зараз під загрозою хіба що Белла.

То її власний вибір, — зауважив Сем. — Але цього разу її вибір окошиться на нас усіх.

Я так не вважаю.

Ми не можемо ризикувати. Ми не дозволимо, щоб кровопивця полював у наших краях.

То звеліть їм забиратися, — мовив вовк, що був на моєму боці. То був Сет — ну звісно!

Щоб перекинути біду на інших? Коли кровопивці заходять на наші землі, ми вбиваємо їх незалежно від того, де вони полюють. Ми захищаємо всіх, кого можемо.

Це божевілля, — мовив я. — Ще сьогодні ми боялися поставити зграю під загрозу.

Сьогодні ми ще не знали, що наші родини в небезпеці.

Не можу повірити! Як ви збираєтеся вбити оту істоту, не вбиваючи Белли?

Жодного слова не пролунало, проте тиша була промовистішою за слова.

Я завив. Вона теж людина! Наш захист на неї не розповсюджується?

Вона й так помирає, — подумала Лі. — Ми просто прискоримо розв’язку.

Це була остання крапля. Оголивши ікла, я стрибнув геть від Сета — просто на його сестру. Я мало не вп’явся зубами в її ліву задню ногу, коли відчув Семові ікла на своєму боці — він тягнув мене назад.

Я завив від болю та люті й обернувся до нього.

Зупинись! — звелів він удвічі дужчим голосом Вожака.

На мить здалося, що піді мною підігнулися ноги. Я рвучко завмер, змушуючи ноги тримати мене хіба що зусиллям волі.

Він відвів погляд од мене. Лі, не смій виявляти до нього жорстокість, — звелів їй Сем. — Пожертвувати Беллою — це дуже висока ціна, і ми всі це визнаємо. Забирати людське життя суперечить усім правилам, які ми захищаємо. Важко робити виняток із цих правил. Тож ми всі оплакуватимемо те, що зробимо сьогодні.

Сьогодні? — шоковано повторив Сет. — Семе… гадаю, варто все ще раз добре обговорити. Принаймні порадитися зі старійшинами. Ти не можеш усерйоз штовхати нас на…

У цьому разі твою прихильність до Калленів ми не можемо підтримати. Часу на суперечки немає. І ти, Сете, вчиниш так, як тобі звелять.

Сетові передні ноги підігнулися, а голова схилилася під тягарем наказу Вожака.

Сем дедалі звужував коло довкруж нас двох.

Для такої справи потрібна участь усієї зграї. Джейкобе, ти наш найдужчий боєць. І ти битимешся разом із нами сьогодні. Я розумію, наскільки це для тебе важко, отож тобі доведеться зосередитися на їхніх бійцях — Емметі та Джаспері Калленах. Тобі не доведеться брати участь в… в усьому іншому. Квіл та Ембрі битимуться поруч із тобою.

Коліна в мене трусилися; я щосили намагався триматися прямо, а голос Вожака підкорював мою волю.

Пол, Джаред і я беремо на себе Едварда та Розалію. З тих відомостей, які приніс Джейкоб, я роблю висновок, що саме вони захищатимуть Беллу. Гадаю, Карлайл та Аліса теж будуть неподалік, а можливо, й Есме. Отож Бреді, Колін, Сет і Лі зосередяться на них. Якщо хтось звільнить собі дорогу, — ми всі вчули, як він спіткнувся на імені Белли, — ота істота — його ціль. Знищити істоту — наш головний пріоритет.

Зграя нервово завуркотіла на згоду. Від напруги на вовках наїжачилася шерсть. Кроки пришвидшилися, удари лап об солончак стали виразнішими, пазурі глибше вгрузали в ґрунт.

Тільки ми з Сетом не рухалися — як око в центрі виру вишкірених зубів та притиснутих вух. Сет ледь не торкався носом землі — його пригнув Семів наказ. Я відчував, якого болю завдає йому близька зрада. Для нього-бо це було зрадою — отого дня, коли ми згуртувалися, коли Сет бився обік Едварда Каллена, Сет став справжнім товаришем вурдалаків.

Проте в ньому не відчувалося спротиву. Він підкориться, хай як йому буде боляче. У нього немає іншого вибору.

А який вибір є в мене? Коли говорить Вожак, зграя слухається.

Сем іще ніколи так далеко не заходив у своїй владі; я був певен, що йому відверто бридко дивитися, як Сет укляк перед ним, мов раб. І він би ніколи не змушував його до цього, якби не був певен, що іншого виходу немає. Він не міг брехати нам, знаючи, наскільки тісно ми зв’язані у свідомості. Він щиро вірив, що наш обов’язок — знищити Беллу й те чудовисько, яке вона виношує. Відверто гадав, що у нас зовсім немає часу на роздуми. Він вірив, що заради цього можна й померти.

Я бачив, що він ладен зустрітися з Едвардом сам на сам; на погляд Сема, Едвардова здатність читати наші думки робила з нього найгрізнішого супротивника. І Сем не дозволить, щоб хтось інший піддався такій небезпеці.

Джаспера він вважав наступним серйозним супротивником, ось чому й звелів мені битися саме з ним. Знав-бо, що тільки я з усієї зграї маю шанси виграти цю битву. Найлегших противників він залишив наймолодшим вовкам та Лі. Маленька Аліса без свого дару провидиці не становила загрози, а з досвіду нашого союзу з вампірами ми знали, що з Есме нікудишній боєць. Із Карлайлом буде важче, проте його самого стримуватиме його власна ненависть до насильства.

Мені було гірше, ніж Сетові, коли я слухав Семові плани — він намагався обійти всі гострі кути, щоб дати шанс кожному члену зграї вижити.

Світ перекинувся з ніг на голову. Ще кілька годин тому саме я штовхав зграю на битву з вурдалаками. Проте Сет мав рацію — я не був готовий до війни з ними. Ненависть засліпила мене. Я не спромігся все зважити — в іншому разі я б усе побачив зовсім в іншому світлі.

Карлайл Каллен. Якщо поглянути на нього зором, не затуманеним ненавистю, ставало очевидно, що його знищення — то зумисне вбивство. Він був добрим. Добрим, як будь-хто з тих людей, яких ми захищали. А може, й набагато кращим. Інші теж, либонь, були непогані, хоч я й не почував такої поваги до них, як до нього. Та й не знав я їх так добре. Саме Карлайл не підійматиме руки у відповідь, навіть захищаючи власне життя. Ось чому нам удасться вбити його — бо він не схоче, щоб ми, його вороги, вмирали.

Все це неправильно.

І не тільки тому, що для мене вбити Беллу — все одно, що вбити себе, що накласти на себе руки.

Джейкобе, зберися, — наказав Сем. — Плем’я на першому місці.

Сьогодні вдень я помилявся, Семе.

Тоді в тебе були помилкові мотиви. Проте зараз ми маємо виконати свій обов’язок.

Я зібрався на силі.

Ні.

Сем загарчав і зупинився навпроти мене. Він утупився мені в очі, глибокий рик вихопився в нього з горла.

Так, — припечатав Вожак, а його подвоєний владою голос аж горів. — Сьогодні тобі не вдасться вислизнути. Ти, Джейкобе, сьогодні битимешся проти Калленів разом із нами. Ти, а з тобою Квіл та Ембрі, берете на себе Джаспера та Еммета. Твій обов’язок — захистити плем’я. Ось для чого ти існуєш. І ти виконаєш свій обов’язок.

Плечі мої похилилися під тягарем вердикту. Ноги підігнулися, я впав на живіт, а він нависнув наді мною.

Жоден зі зграї не може чинити опір Вожаку.

РОЗДІЛ 11. ДВА ПУНКТИ, ЩО ОЧОЛЮЮТЬ МІЙ СПИСОК РЕЧЕЙ-ЯКІ-Я-НЕНАВИДЖУ

Сем уже шикував зграю, а я досі лежав на землі. Ембрі та Квіл стояли обабіч мене — чекали, коли я отямлюся і ми теж вишикуємося.

Я відчував спонуку, потребу звестися на ноги й очолити друзів. Імпульс дужчав, я заледве опирався йому, звиваючись по землі на одному місці.

Ембрі тихенько скиглив мені на вухо. Він подумки уникав слів, боячись, що знову приверне до мене Семову увагу. Я відчував його безсловесне благання мені: зведись на ноги, зроби справу й покінчи з нею.

Зграю сковував страх — не за себе, а за вислід справи. Ми й не сподівалися, що сьогодні всі вийдемо з бійки живими. Хто з братів загине? Чия свідомість покине нас назавжди? Які невтішні родини ми підбадьорюватимемо зранку?

І саме в боротьбі зі страхом мій мозок долучився до всіх, моя свідомість працювала в унісон із рештою. Механічно я підвівся з землі й обтрусився.

Ембрі та Квіл зітхнули з полегшенням. Квіл на мить тицьнувся мені носом у бік.

Їхня свідомість була переповнення відчуття виклику, відчуття відповідальності. Ми згадували ночі, коли спостерігали, як Каллени готуються до війни з перволітками-вампірами. Еммет Каллен був дужчим, проте Джаспер завдасть більше клопоту. Він рухається, як блискавка, — сила, швидкість і смерть поєднані в ньому. Скільки століть досвіду мав він? Досить для того, щоб усі Каллени зверталися до нього по пораду.

Я стану в центрі, якщо ти хочеш битися з флангу, — запропонував Квіл. Він був набагато збудженіший за інших. Тоді вночі, коли Квіл спостерігав за Джасперовим інструктажем, він аж пищав — так хотів спробувати свої сили проти вампірів. Для нього це буде змаганням. Навіть знаючи, що на кону його життя, він не міг дивитися на сутичку по-іншому. Пол у цьому був на нього схожий, а ще двійко вовченят, які й не нюхали бійки, — Колін та Бреді. Сет, мабуть, теж почувався б так само — якби вурдалаки не були його друзями.

Джейку! — штовхнув мене Квіл. — З чого ти хочеш почати?

Я тільки похитав головою. Я не міг зібратися на думках — спонука виконувати чужі накази немов робила з мене маріонетку, а ниточки були припнуті до всіх моїх м’язів. Спершу одну лапу вперед, тепер другу…

Сет тягнувся позаду Коліна та Бреді — тут головувала Лі. Поки вона складала з іншими план, то ігнорувала Сета, і я бачив, що їй кортіло відсторонити Сета від бою. У її ставленні до молодшого брата було щось материнське. Вона б воліла, щоб Сем відіслав його додому. Але Сет навіть не помітив вагань Лі. Він також звикав до ниточок, які робили з нього маріонетку.

Може, якби ти припинив опиратися… — прошепотів Ембрі.

Ти зосередься на своєму завданні. Оті дужі вурдалаки. Ми можемо їх здолати. І здолаємо! — Квіл сам підігрівав себе — це було схоже на підбадьорювання перед великим поєдинком.

Я знав, що найлегше — просто зосередитися на своєму завданні. Не так і важко було уявити, як я нападаю на Джаспера й Еммета. Я вже бував за крок від цього. Довгий час я вважав їх ворогами. І зараз зможу.

Тільки треба забути, що вони захищатимуть те, що я сам захищав би. Тільки треба забути про причину, з якої я радше волів би, щоб перемогли вони…

Джейку, — застеріг мене Ембрі, — думай про гру.

Ноги мої рухалися невпевнено, підкоряючись смиканню за ниточки.

Немає сенсу опиратися, — знову прошепотів Ембрі.

Він мав рацію. Все одно зрештою я чинитиму так, як звелить Сем, якщо він схоче того. А він хотів. Це ж очевидно.

Вожак отримує таку владу не без підстав. Навіть така дужа зграя, як наша, не буде потужною силою без лідера. Ми маємо рухатися одностайно, думати одностайно, щоб досягти успіху. А для цього тілу потрібна голова.

А що як Сем зараз помиляється? Ніхто нічого не зможе змінити. Його рішення не обговорюються.

За одним винятком.

І тут-таки вигулькнула вона — думка, яку я завжди, завжди відганяв. Але зараз, коли ноги мої обплутували нитки, я з полегшенням згадав про виняток — ба більше, з лютою радістю.

Ніхто не може заперечити рішення Вожака — окрім мене.

Я не заслужив цього. Проте я народився з силою, на яку ніколи не заявляв своїх прав.

Я ніколи не хотів ставати на чолі зграї. Не волів цього й зараз. Не бажав брати на плечі тягар відповідальності за долі нас усіх. Сем краще справлявся з цим, ніж зміг би я навіть у майбутньому.

Але сьогодні він був неправий.

І я народився не для того, щоб згинати перед ним коліна.

Ланці злетіли з мого тіла тої ж таки миті, коли я заявив своє право, яке отримав від народження.

Я відчував, як снага збирається в мені — це була водночас і свобода, і дивна, ні на що не оперта сила. Не оперта — бо сила вожака спирається на його зграю, у мене ж не було зграї. На якусь секунду мене поглинуло відчуття самотності.

Зараз у мене не було зграї.

Проте коли я рушив до Сема, який планував свої дії з Полом і Джаредом, я йшов прямо, я почувався дужим. Він озирнувся на звук моїх кроків, чорні очі його звузилися.

Ні, — мовив я до нього вдруге.

Він усе одразу збагнув — він почув, як зроблений мною вибір заглушив голос Вожака у моїй голові.

Вражений, він скрикнув і на півкроку відстрибнув назад.

Джейкобе! Що ти зробив?

Семе, я не скорюся тобі. Надто тоді, коли ти чиниш неправильно.

Він приголомшено втупився в мене. То ти… ти стаєш на бік ворогів, а не власної родини?

Вони, — потрусив я головою, щоб прояснити її, — вони нам не вороги. І ніколи ними не були. Та поки я справді не почав обмірковувати їхнє знищення, поки я не обмислив усе достоту, я сам не усвідомлював цього.

Це не через них, — гаркнув Сем. — Це все через Беллу. Вона ніколи не призначалася тобі, вона обрала не тебе, а ти й далі нищиш своє життя задля неї!

Це були жорстокі слова, але правдиві. Я зробив великий вдих, разом вдихаючи і їх.

Може, ти й маєш рацію. Але через неї ти збираєшся знищити зграю, Семе. Скільки б наших сьогодні не вижило, на їхніх руках назавжди залишиться кров.

Ми маємо захистити свої родини!

Я знаю, яке рішення ти ухвалив, Семе. Але за мене ти не прийматимеш рішень — більше ніколи.

Джейкобе, ти не можеш повернутися спиною до свого племені.

Я чув подвоєний владою голос Вожака у його наказі, але цього разу він не діяв на мене. Мене він більше не стосувався. Він стиснув щелепи, намагаючись змусити мене відповісти на його виклик.

Я втупився у його люті очі. Син Ефраїма Блека народжений не для того, щоб скорятися синові Левія Юлі.

То це кінець, Джейкобе Блек? — на загривку в нього наїжачилася шерсть, а зуби вищирилися. Пол та Джаред загарчали й ощетинилися обабіч нього. Навіть якщо ти подолаєш мене, зграя ніколи не скориться тобі!

Тепер я відскочив на крок, і з мого горла вихопився здивований стогін.

Подолаю тебе? Я не збираюся битися з тобою, Семе.

То який у тебе план?. Бо я не відступлюся й не дам тобі захистити вампірового виродка коштом племені.

А я й не спонукаю тебе відступатися.

Якщо ти звелиш зграї прямувати за тобою…

Я ніколи не скорятиму нікого проти його волі.

Хвіст його метлявся — він з огидою усвідомив, що саме вклав я у свої слова. А далі зробив крок уперед, аж ми торкнулися лапами, а його вишкірені зуби застигли в парі сантиметрів від моїх. Аж до цього моменту я не помічав, що вже переріс його.

В зграї може бути тільки один вожак. Зграя вибрала мене. То ти сьогодні сіятимеш розбрат? Повстанеш проти власних братів? Чи припиниш це божевілля й знову долучишся до нас? — кожне його слово було важким від влади, проте не діяло на мене. У моїх жилах текла густа кров вожака.

Тепер я збагнув, чому в зграї ніколи не допускалося більше одного вовка чоловічої статі з вожацького роду. Тіло моє відгукувалося на виклик. Тваринне нутро вовка в мені прагнуло бійки за зверхність.

Я скупчив усі сили, щоб подолати цей імпульс. Я не влізу в безглузду, нищівну бійку з Семом. Він і далі був моїм братом, хоч я й відмовлявся від нього.

У нашій зграї тільки один Вожак. Я не оспорюю цього. Але я обираю власний шлях.

То ти тепер приєднаєшся до клану, Джейкобе?

Я здригнувся.

Я не знаю, Семе. Але я знаю одне…

Він скулився, відчувши вагу вожацької влади у моєму голосі. Бо вона впливала на нього більше, ніж його влада впливала на мене. Адже я народився, щоб вести його за собою.

…Я стану поміж тобою і Калленами. Я не спостерігатиму спокійно, як зграя вбиває невинних… — важко було застосувати це слово до вурдалаків, але воно було правдивим, — людей. Наша зграя вартує більшого. Веди їх до вірної мети, Семе.

Я обернувся до нього спиною — і довкола мене повітря розітнуло одностайне виття.

Глибоко вгрузаючи пазурами в землю, я погнав геть від збентеження, яке сам же й збурив. У мене не було часу. Принаймні Лі мала здатність обігнати мене, і тому мені потрібна була фора.

Виття стихло вдалині, і цей звук, який розтинав тиху ніч, заспокоював мене. Ніхто ще не гнався за мною.

Я маю попередити Калленів, перш ніж зграя отямиться й зупинить мене. Якщо Каллени будуть готові до нападу, Сем може передумати, добре все зважити, перш ніж буде запізно. Я помчав до білого будинку, який і досі ненавидів, полишаючи позаду власний дім. Більше він не був моїм домом. Я сам розвернувся до нього спиною.

Сьогодні починалося, як звичайний день. Я повернувся з вартування дощового світанку, поснідав із Біллі та Рейчел, подивився дурню по телеку, погиркався з Полом… Як же могло все так перевернутися, мов на сюрреалістичній картині? Як могло все так заплутатися й перемішатися, що я опинився тут сам-один — Вожак без влади, відірваний від братів, який віддав перевагу вурдалакам перед вовкулаками?

Звук, якого я так боявся, втрутився у мої затьмарені думки — то були глухі удари по землі важких лап, що переслідували мене. Я стрибнув уперед, щодуху помчав через чорний ліс. Я маю дістатись якомога ближче, щоб Едвард учув пересторогу в моїй свідомості. Лі самотужки не зможе зупинити мене.

А тоді я вловив настрій того, хто переслідував мене. Не злість, а наснага. Не переслідування… а підтримка.

Я спіткнувся. Ще два непевні кроки, перш ніж я зміг відновити рівний біг.

Постривай! У мене не такі довгі ноги, як у тебе.

СЕТЕ! Ти що це собі ДУМАЄШ? ЗАБИРАЙСЯ ДОДОМУ!

Він не відповів, проте я й далі відчував його збудження — він насідав мені на п’яти. Я так само міг бачити його очима, як він був здатен бачити моїми. Для мене ніч була затьмареною — повною зневіри. Для нього ж світила надія.

Я не усвідомлював, що стишую хід, та зненацька він наздогнав мене і тепер біг обіч мене.

Сете, я не жартую! Тут тобі не місце. Забирайся звідси.

Розбишакуватий вовк фиркнув. Джейкобе, я тебе підтримую. Я вважаю, що ти маєш рацію. І я не збираюся скорятися Семові, коли…

О ні, ти, чорт забирай, саме і збираєшся скоритися Семові! Ану забирай свій кудлатий зад назад у Ла-Пуш і чини так, як звелить тобі Сем!

Ні.

Геть, Сете!

Джейкобе, це наказ?

Його питання спантеличило мене. Я на мить затнувся, пазурі лишили глибокі борозни в землі.

Я нікому нічого не наказую. Я кажу тобі те, що ти й без мене знаєш.

Він важко бухнувся поряд зі мною. Я скажу тобі, що я знаю: я знаю, що тут до біса тихо. Ти не зауважив?

Я моргнув. Мій хвіст заметлявся, щойно я збагнув, яку саме думку він вклав у свої слова. Було ж бо тихо зовсім не в тому сенсі — десь далеко на заході виття досі наповнювало повітря.

Вони не переверталися на людей, — мовив Сет.

Я це усвідомлював. Зараз зграя має готовність номер один. Вона мала б використати всі свої ментальні можливості, щоб контролювати розвиток ситуації. Але я не чув, що вони думають. Я чув тільки Сета. І більш нікого.

Схоже на те, що окремі зграї не зв’язані ментально. Ха! Гадаю, наші батьки не знали цього, бо раніше не виникало схожої ситуації. Ніколи не було достатньо вовкулак, аби створити дві зграї. Ну-ну! Як же воно тихо! Аж моторошно. А з іншого боку, навіть приємно, тобі не здається? Гадаю, для Ефраїма, Квіла та Левія так теж було легше. Коли вас тільки троє, значно менше галасу. А надто коли тільки двоє.

Стули писок, Сете.

Так, сер.

Припини! Ніяких двох зграй немає. Є тільки ОДНА зграя, і є я. Все! Отож тобі час вертатися додому.

Якщо немає двох зграй, то чому ж ми можемо чути один одного, а інших чути не можемо? Гадаю, коли ти повернувся спиною до Сема, то був не просто собі рух. То була зміна. А коли я подався за тобою, то теж було не просто так.

Щось у цьому є, — погодивсь я. — Проте щось, що можна змінити, можна й повернути.

Він підвівся й рушив на захід. Зараз не час про це сперечатися. Ми маємо рухатися, якщо хочемо випередити Сема…

Тут він мав рацію. На суперечку не було часу. Я знову побіг, але цього разу вже не так прудко. Сет наступав мені на п’яти, посівши традиційне місце Другого з правого боку.

Я можу перебігти на інше місце, — подумав він, опустивши ніс. — Я попрямував за тобою не тому, що мені закортіло підвищення.

Біжи де хочеш. Мені байдуже.

Жодних ознак переслідування не було, проте ми воднораз пришвидшили біг. Тепер я занепокоївся. Якщо я не чую свідомості зграї, справи ускладнюються. Я можу випередити напад не більше, ніж Каллени.

Ми чатуватимемо, — запропонував Сет.

А як ми вчинимо, якщо зграя виступить проти нас? — я прискалив очі. — Нападемо на братів? На твою сестру?

Ні… ми подамо сигнал тривоги й відступимо.

Гарна відповідь. А далі що? Я не думаю…

Знаю, — погодився він. Але вже не так упевнено. — Не гадаю, що зможу з ними битися. Проте думка напасти на нас ненабагато приємніша їм, аніж нам — думка напасти на них. Може, цього буде досить, аби зупинити їх. Крім того, їх зараз тільки восьмеро.

Облиш свій… — з хвилину я підбирав правильне слово, щоб висловити свої почуття, — свій оптимізм. Ти мене дратуєш.

Без питань. Ти хочеш, щоб я поводився похмуро й понуро — чи просто стулив писок?

Просто стули писок.

Гаразд.

Справді? Не схоже.

Нарешті він замовк.

А тим часом ми перетнули річку й заглибилися в ліс, який обрамляв будинок Калленів. Едвард і досі нас не чує?

Може, варто думати щось заспокійливе: «Ми прийшли з миром» тощо?

Уперед.

Едварде? — сторожко покликав він його на ім’я. — Едварде, ти тут? Чорт, я почуваюся бовдуром.

І балакаєш, як бовдур.

Гадаєш, він нас уже чує?

Ми вже були щонайбільше за милю від будинку. Гадаю, так. Гей, Едварде! Якщо ти нас чуєш, готуй оборону. У тебе великі проблеми.

У нас великі проблеми, — виправив мене Сет.

А тоді ми прорвалися крізь дерева й вибігли на галявину-газон. Будинок був темний, але не порожній. Едвард стояв на ґанку, обабіч нього — Еммет і Джаспер. У блідому світлі вони були білі, як сніг.

— Джейкобе? Сете? Що сталося?

Я стишив біг, а тоді відстрибнув на кілька кроків. Для вовчого носа запах був настільки нестерпним, що мені здалося — в носі горить. Сет тихенько заскиглив, вагаючись, а тоді відстрибнув за мною.

Щоб відповісти на Едвардове запитання, я подумки повторив свою сутичку з Семом, розкручуючи її у зворотному напрямку. Сет думав одностайно зі мною, заповнював мої прогалини, показував події під іншим кутом зору. Ми зупинилися, коли я дійшов до «потвори», бо Едвард засичав і зістрибнув із ґанку.

— Вони хочуть убити Беллу? — прямо запитав він.

Еммет і Джаспер, які не чули першої половини розмови, прийняли його питання за ствердження. Не встиг я моргнути, як вони опинилися біля нього, вишкіривши зуби.

Гей, ви чого, — подумав Сет, відступаючи.

— Еммете, Джаспере, не ці! Інші! Зграя наближається.

Еммет і Джаспер хитнулися назад; Еммет обернувся до Едварда, але Джаспер не зводив із нас погляду.

— Що в них за проблема? — запитав Еммет.

— Така ж, як і в нас, — прошипів Едвард. — Проте у них є план, як упоратися з нею. Зберіть усіх. Покличте Карлайла! І він, і Есме мають негайно повернутися.

Я неспокійно заскиглив. Вони таки розділилися.

— Вони недалеко, — промовив Едвард тим самим мертвим голосом.

Я піду роззирнуся навкруги, — подумав Сет. — Оббіжу з заходу по периметру.

— Тобі, Сете, загрожує небезпека? — запитав Едвард.

Ми з Сетом обмінялися поглядами.

Не думаю, — сказали ми воднораз. А тоді я додав: Але, певно, й мені варто піти. Про всяк випадок…

На мене вони навряд чи нападуть, — зауважив Сет. — Для них я просто хлопчак.

Для мене ти також просто хлопчак.

Так, усе, я забираюся. А тобі слід скоординувати свої дії з Калленами.

Він розвернувся й помчав у темряву. Я не збирався наказувати Сетові, тож відпустив його.

Едвард і я стояли віч-на-віч на темній галявині. Я чув, як Еммет щось бурмоче в телефон. Джаспер вдивлявся в місце, де щойно зникнув Сет поміж дерев. На ґанку з’явилася Аліса, а тоді, задивившись на мене довгу хвилину, опинилася обіч Джаспера. Гадаю, Розалія залишалася всередині з Беллою. Досі захищаючи її — від уявних небезпек.

— Це вже не вперше я тобі маю подякувати, Джейкобе, — прошепотів Едвард. — Я б ніколи про таке не наважився тебе попросити.

Мені спало на думку те, про що він уже попросив сьогодні, трошки раніше. Коли йшлося про Беллу, він міг перетнути будь-які межі. Еге ж, ще й як наважився б.

Він трошки поміркував, а тоді кивнув.

— Гадаю, в цьому ти маєш рацію.

Я важко зітхнув. Що ж, і це не вперше, коли я це роблю не для тебе.

— Правда, — пробурмотів він.

Вибач, що сьогодні мені не вдалося нічого. Та вона не хотіла навіть слухати.

— Знаю. Я насправді й не вірив, що вона послухає тебе. Але… Ти мав спробувати. Розумію. Їй не ліпше?

Його очі, його голос спорожніли.

— Їй гірше, — видихнув він.

Я не хотів думати про це. І тому був удячний, коли заговорила Аліса.

— Джейкобе, ти не проти змінити свою подобу? — запитала вона. — Я хочу знати, що тут відбувається.

Я похитав головою, а Едвард воднораз зі мною відповів:

— Він має залишатися таким, щоб підтримувати зв’язок із Сетом.

— Що ж, тоді чи не виявиш ти люб’язність і не поясниш, що коїться?

Він пояснив короткими, беземоційними реченнями:

— Зграя вважає, що Белла почала становити загрозу. Вони передбачають, що потенційна загроза йде від… від того, кого вона виношує. І вони певні, що їхній обов’язок — знешкодити загрозу. Джейкоб і Сет залишили зграю, щоб попередити нас. Решта планують на нас напасти ще сьогодні вночі.

Аліса засичала, відступаючи від мене. Еммет і Джаспер обмінялися поглядами, а тоді їхні очі метнулися до дерев.

Поки що нікого, — доповів Сет. — На західному фронті без перемін.

Вони можуть піти в обхід.

Я оббіжу навколо.

— Карлайл і Есме вже їдуть, — мовив Еммет. — Будуть тут максимум за двадцять хвилин.

— Треба зайняти оборонні позиції, — сказав Джаспер.

Едвард кивнув.

— Ходімо всередину.

Я оббіжу довкола разом із Сетом. Якщо я відбіжу задалеко й ти не чутимеш моїх думок, прислухайся до мого виття.

— Гаразд.

Вони задом рушили в дім, сторожко роззираючись довкола. Перш ніж вони зникли всередині, я розвернувся й побіг у ліс.

Я й досі нічого не чую, — повідомив Сет.

Я беру на себе половину кола. Рухайся чимдуж — я не хочу, щоб вони проскочили поміж нас.

Сет стрибнув уперед, нагло збільшивши швидкість.

Ми бігли мовчки, хвилини котилися одна по одній. Я прислухався до звуків довкола Сета також, перевіряючи його пильність.

Гей! Щось швидко наближається! — попередив він мене через п’ятнадцять хвилин тиші.

Це на моєму шляху!

Тримай свою позицію. Я не думаю, що це зграя: звук зовсім інший.

Сете…

Проте він упіймав запах, який доніс вітерець, і я прочитав його думки.

Вурдалак. Закладаюся, що це Карлайл.

Сете, вступися. Це може бути хтось інший.

Ні, це вони. Я впізнав запах. Стривай, зараз я обернуся, щоб усе їм розповісти.

Сете, я не думаю…

Але Сет уже зник.

Я знервовано гасав уздовж західного кордону. Хіба не буде дуже мило, якщо я не зможу захистити Сета бодай одну бісову ніч? А що як із ним під моїм наглядом щось станеться? Лі порве мене на клоччя.

На щастя, хлопчина впорався швидко. Не минуло й двох хвилин, а я вже знову чув його голос у своїй голові.

Так, це Карлайл і Есме. Чорт, як же вони здивувалися, уздрівши мене! Зараз вони, либонь, уже всередині. Карлайл подякував.

Він гарний чолов’яга.

Так. І це одна з причин, чому ми в цьому разі маємо рацію.

Сподіваюся.

Джейку, чому ти в такому кепському гуморі? Я можу заприсягтися, що сьогодні Сем не вестиме зграю. Він же не хоче спровокувати масовий суїцид.

Я зітхнув. Все це не має значення — хоч так, хоч інак.

Ого! То мова не так про Сема, правда ж?

Я повернувся назад, добігши до кінця своєї ділянки. Я вловив запах Сета — там він востаннє розвертався. Ми не зоставляли жодних дірок.

Ти вважаєш, що Белла в будь-якому разі помре, — прошепотів Сет.

Та к.

Бідолашний Едвард. Мабуть, він божеволіє.

В буквальному сенсі.

З Едвардовим ім’ям на поверхню випливли й завирували інші думки. Сет вражено прочитав їх.

А тоді заволав: О, чорт! У жодному разі! Ти не міг! Джейкобе, це просто безглуздя! Ти й сам це знаєш! Не можу повірити, що ти сказав: ти вб’єш його. Що це з тобою? Ти маєш сказати йому «ні».

Стули писок, бовдуре! Вони зараз подумають, що зграя наближається!

Ой! — Сет на півслові замовк.

Я розвернувся й побіг у напрямку будинку. Сете, просто не втручайся. Тепер тобі доведеться робити повне коло.

Сет кипів від обурення, проте я проігнорував його.

Фальшива тривога, фальшива тривога, — думав я, наближаючись до будинку. — Вибачте. Сет замолодий. Він забуває правила. Ніхто не нападає. Фальшива тривога.

Коли я опинився на галявині, то побачив, як Едвард визирає з темного вікна. Я підбіг, щоб переконатися, що він мене правильно зрозумів.

Нічого там нема — ти чув мене?

Він коротко кивнув.

Було б набагато легше, якби зв’язок не був однобічним. З іншого боку, я був навіть радий, що не міг читати його думок.

Він зиркнув через плече, у глиб будинку, і я побачив, як тілом його пробігся дрож. Він помахав мені, щоб я забирався, навіть не поглянувши у мій бік, а тоді зник із мого поля зору.

Що відбувається?

Наче хтось мені збирався відповідати.

Я застиг посеред газону й прислухався. Вовчими вухами я навіть чув Сетові м’які кроки за милі від мене в глибині лісу. Отож кожен звук усередині будинку долинав до мене дуже чітко.

— Фальшива тривога, — пояснював Едвард мертвим голосом, повторюючи мої власні слова. — Сет рознервувався через щось інше й забув, що ми чекаємо на сигнал. Він зовсім молодий.

— Приємно, коли немовлята захищають фортецю, — буркнув інший, нижчий голос. Гадаю, Емметів.

— Еммете, сьогодні вони зробили нам неоціненну послугу, — мовив Карлайл. — Принесли особисту жертву.

— Еге ж, знаю я. Просто заздрю. Хотів би я бути там, зовні.

— Сет вважає, що сьогодні Сем не нападатиме, — мов автомат, вів далі Едвард. — Бо ми вже попереджені, а в них бракує двох членів зграї.

— А що Джейкоб гадає? — запитав Карлайл.

— Він не настільки оптимістичний.

Запала мовчанка. Долинав тихий звук, ніби десь крапало, але я не міг витлумачити його. Я чув, як вони тихо дихають — і навіть міг вирізнити дихання Белли. Вона зітхала важко, наче над силу. Затамовувала подих та знов видихала через нерівні проміжки часу. Я чув її серцебиття. Здавалося, воно… занадто пришвидшене. Я порівняв із власним серцебиттям, хоч і не був певен, що таке порівняння доречне. Бо я ж не зовсім нормальний.

— Не чіпай її! Ти її збудиш! — прошепотіла Розалія. Хтось зітхнув.

— Розаліє, — промурмотів Карлайл.

— Карлайле, не починай. Раніше ми дозволяли тобі чинити на власний розсуд, але зараз не можемо.

Схоже, що Розалія й Белла про себе тепер говорять тільки у множині. Вони створили власну зграю.

Я тихенько курсував перед будинком. З кожним кроком я трошки наближався. Темні вікна — то був мовби телевізор у якійсь нудній вітальні: я не міг надовго відірвати від них очей.

Ще кілька хвилин, ще кілька кроків — і шерсть моя вже торкалася ґанку, а я й далі ходив туди-сюди.

Крізь вікна я бачив стелю й частину стін, на стелі висіла незапалена люстра. Я був достатньо високим — мені просто варто було трошки витягнути шию… і ще, може, поставити лапу на ґанок…

Я зазирнув у велику відкриту вітальню, очікуючи побачити там те, що вже бачив сьогодні вдень. Але все так змінилося, що першої миті це збило мене з пантелику. Якусь секунду мені здавалося, що я потрапив не в ту кімнату.

Скляна стіна зникла — тепер вона мала вигляд металевої. Всі меблі винесли з дороги, а Белла скрутилася калачиком на вузькому ліжку в центрі кімнати. Це було не звичайне ліжко, а з металевими бильцями — як у лікарні. І як у лікарні, до тіла її були приторочені якісь дроти, що вели до екранів, до рук прикріплені трубки. Вогники на екранах миготіли, але звуку не було. А крапання — то по трубці крапельниці бігла рідина, вона була біла й каламутна.

Белла немов трошки задихнулась у неспокійному сні, й одностайно Едвард і Розалія схилилися над нею. Тіло її здригнулося, вона схлипнула. Розалія провела долонею по чолу Белли. Едвард напружився всім тілом — він стояв спиною до мене, проте на його обличчі, певно, майнув такий вираз, що Еммет миттю протиснувся поміж них. Він підняв руки, зупиняючи Едварда.

— Не сьогодні, Едварде. У нас є важливіші справи.

Едвард відвернувся — і я знову побачив чоловіка, який палав із середини. На мить його очі зупинилися на моїх, а далі я впав на всі чотири.

Я помчав назад у темний ліс, помчав до Сета, помчав геть від того, що було позаду мене.

Гірше. Справді, їй було гірше.

РОЗДІЛ 12. ДЕХТО З ЛЮДЕЙ ПРОСТО НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ ВИРАЗ «НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ»

Я був на межі між сном і явою.

Сонце вистромилося з-за хмар годину тому — тепер ліс уже був не чорним, а сірим. Сет скрутився калачиком й захропів близько першої, а на світанку я збудив його, щоб передати варту. Та навіть після цілої ночі чатування мені важко було відключитися настільки, щоб заснути, проте Сетів ритмічний біг приносив полегшу. Один, два, три, чотири; один, два, три, чотири — туп-туп-туп-туп — глухі удари по вогкій землі, знову і знову — Сет намотував кола довкруж землі Калленів. Ми вже протоптали стежку. Голова Сета була порожньою, просто суміш сірого й зеленого — то ліс пролітав повз нього. Це приносило мені заспокоєння. Сповнювало мою голову картинками, які він бачив, і не дозволяло моїм власним ментальним образам вийти на сцену.

І раптом ранкову тишу розітнуло пронизливе Сетове виття.

Я відштовхнувся від солончаку — передні мої ноги вже бігли, а задні ще не встигли відірватися від землі. Я мчав до того місця, де застиг Сет, його вухами дослухаючись до тупотіння лап, що рухалися в нашому напрямку.

Доброго ранку, хлопці.

З Сетового горла зірвалося збентежене скавуління. Та зненацька ми обоє фиркнули, прочитавши нові думки, що увірвалися в нашу свідомість.

О, чорт! Забирайся, Лі! — простогнав Сет.

Я зупинився біля Сета, який сидів задерши морду — ладен був знову завити, цього разу з розпачу.

Припини скавчати, Сете.

Еге ж! Гав-гав-гав! — відгукнувся на це Сет і почав шкребти землю лапами, лишаючи глибокі борозни в землі.

Лі з’явилася в полі зору — її маленьке сіре тіло звивалося поміж чагарів.

Припини скавчати, Сете. Ти як дитина.

Я гаркнув на неї, притиснувши вуха до голови. Вона автоматично відступила на крок.

Ти що собі думаєш, Лі?

Вона тяжко зітхнула. Хіба не очевидно, га? Я приєднуюся до вашої поганенької зграйки відступників. Ви, вурдалацькі сторожові пси! Її низьке гарчання перейшло у саркастичний сміх.

До біса ти приєднуєшся! Забирайся геть, перш ніж я порвав твої піджилки!

Спершу впіймай мене! — вищирилася вона й напружилася перед стрибком. — Кортить поганятися, безстрашний ватажку?

Я глибоко вдихнув повітря, надимаючи легені, аж поки не роздулися боки. Зачекавши, поки минеться імпульс щосили зарепетувати, я різко видихнув.

Сете, збігай повідом Калленів, що це всього-на-всього твоя дурнувата сестричка, — я вклав у свої слова якнайбільше різкості. — А я тут усе з’ясую.

Вже біжу! — Сет був невимовно радий утекти. Він розчинився у напрямку будинку.

Лі заскавчала, потягнулася за ним, шерсть у неї на загривку здибилася. Ти ж не дозволиш йому опинитися серед вампірів сам-одному?

Певен, він радше віддасть себе на поталу вурдалакам, аніж залишиться з тобою хоч на одну хвилину.

Стули писок, Джейкобе. О-о-ой! Вибач — я мала на увазі, стуліть писок, ваша високосте Вожак.

Якого біса ти тут опинилася?

Ти гадав, що я спокійненько сидітиму собі вдома, поки мій брат добровільно лізе в зуби вурдалакам?

Сет не хоче твого захисту, та й не потребує. Взагалі ніхто не радий тут тебе бачити.

Ой-ой! Ви вразили мене в самісіньке серце! Га, — рикнула вона, — скажи мені, хто радий буде мене бачити, і я негайно заберуся туди.

То це не стосується Сета, еге ж?

Як це не стосується? Я просто намагаюся пояснити, що ваше небажання мене бачити не грає жодної ролі. Цей фактор на мене аж ніяк не впливає, розумієш, до чого я веду?

Я заскреготів зубами й зробив зусилля, щоб прямо тримати голову.

Це Сем тебе послав?

Якби я з’явилася тут за велінням Сема, ви б не змогли мене чути. Я вже не належу до його зграї.

Я уважно дослухався до думок, які примішувалися до її слів. Якщо вона спланувала якийсь підступ, щоб відвернути увагу, то я мав бути насторожі, щоби вчасно зметикувати. Але ж нічого не було! Її заява була цілком правдивою. Небажана, майже безнадійна правда.

То тепер ти стаєш на мій бік? — саркастично запитав я. — Га-га-га! Так я й повірив.

У мене обмежений вибір. Повинна обирати з того, що маю. Повір, мене це тішить не більше, ніж тебе.

А от це неправда. У її свідомості прослизнуло якесь збудження. З одного боку, вона була невдоволена, а з другого — дивовижно натхненна. Я заглибився у її свідомість, намагаючись збагнути.

Вона ощетинилася, ображена на таке втручання. Зазвичай я намагався просто позбутися Лі — ніколи раніше я не пробував зрозуміти її.

Нас перервав Сет — він озвучував своє пояснення Едвардові. Лі збуджено заскавчала. Едвардове обличчя, яке з’явилося у вік ні, як минулої ночі, ніяк не зреагувало на новину. Це було порожнє обличчя, мертве.

Ого, кепський він має вигляд, — пробурмотів Сет. Але й на цю думку вампір не зреагував. Натомість зник у будинку. Сет крутнувся й рушив до нас. Лі трошки розпружилася.

Що відбувається? — спитала Лі. — Швиденько введи мене в курс справи.

Нема сенсу. Бо ти не залишишся.

Хай там як, пане Вожак, а я залишаюся. Оскільки схоже на те, що я маю належати до якоїсь зграї — я-бо вже пробувала порвати з усіма й бути самотнім вовком, і ти сам знаєш, що ні біса воно не спрацьовує, — я обрала тебе.

Лі, ти не любиш мене. Я не люблю тебе.

Щиро дякую, ваша відвертосте. Але це не має значення. Я залишаюся з Сетом.

Ти ж не терпиш вурдалаків. Тобі не здається, що тут виникає деякий конфлікт інтересів?

Ти теж не терпиш вурдалаків.

Але я зв’язаний нашою спілкою. Ти ж — ні.

То я триматимусь від них на віддалі. Я можу чатувати надворі разом із Сетом.

І я маю тобі це довірити?

Вона витягнула шию, звелася навшпиньки, намагаючись бути зі мною на одному рівні, й утупилася мені в зіниці. Я не зраджу своєї зграї.

Мені закортіло задерти писок догори й завити, точно як Сетові перед тим. Це не твоя зграя! Це взагалі не зграя! Є тільки я, і я — самотній вовк. Що це з вами таке, Клірвотери? Чому ви не залишите мене в спокої?

Сет, який уже наближався позаду нас, заскиглив — я образив його. Чудово.

Хіба я не допоміг тобі, Джейкобе?

Ти не надто тут напартачив, хлопче, та коли ви з Лі збираєтеся докупи… і якщо єдина можливість позбутися вас — відправити вас додому… Ви ж не здивуєтеся, що мені ліпше буде, якщо ви заберетеся?

Лі, це ти все зіпсувала!

Атож, я знаю, — відтяла вона, і в цій думці сковзнув тягар відчаю.

Я відчув весь біль, вкладений у три коротенькі слова, — його було більше, ніж я міг уявити. Але я не хотів відчувати цей біль. Я не хотів почуватися винним. Звісно, зграя не була доброю до неї, але вона сама приймала це так близько до серця, що гіркота затьмарювала всі її думки й перетворила кожну спробу зазирнути у її свідомість на нічне жахіття.

Сет також почувався винним. Джейку… Ти ж не збираєшся відіслати мене геть, правда? Лі не така вже й погана. Справді. Я маю на увазі, якщо вона долучиться, ми зможемо розширити коло патрулювання. Крім того, тепер у Семовій зграї тільки семеро. Нема навіть мови про те, щоб він почав напад за таких несприятливих обставин. Мабуть, це добре…

Сете, ти ж знаєш, я не хочу бути вожаком зграї.

То не будь вожаком, — запропонувала Лі.

Я фиркнув. Звучить чудово. А тепер можеш бігти додому.

Джейку, — подумав Сет. — Але моє місце тут. Я люблю вампірів. Принаймні Калленів. Вони для мене як люди, і я збираюся захищати їх, адже саме для цього ми призначені.

Може, твоє місце й тут, хлопче, але ж не твоєї сестри. А вона планує робити все, що й ти…

Я нагло затнувся, бо відчув дещо, коли сказав це. Щось, що Лі вперто намагалася не показувати в думках.

Лі нікуди не збиралася.

Я гадав, це через Сета, — мовив я кисло.

Вона здригнулася. Звісно, я тут через Сета.

І для того, щоб утекти від Сема.

Її щелепи стиснулися. Я не збираюся нічого тобі пояснювати. Я просто робитиму те, що мені звелять. Я належу до твоєї зграї, Джейкобе. Кінець.

Я загарчав і подався геть від неї.

Чортівня! Мені ніколи її не позбутися. Хоч як би вона не любила мене, хоч як би вона ненавиділа Калленів, хоч як би вона була щаслива повбивати всіх вурдалаків просто-таки зараз, хоч як би її дратувало, що вона має їх натомість захищати, — все це було ніщо в порівнянні з тим, що вона почувала, звільнившись від Сема.

Лі не любила мене, тож її не надто бентежив факт, що я не бажав мати з нею справу.

Вона кохала Сема. Досі. І його небажання мати з нею справу завдавало їй такого болю, який вона не могла стерпіти — тим паче тепер, коли вона мала вибір. Вона обирала будь-що, тільки не його. Хай навіть їй доведеться оселитися поміж Калленів у ролі кімнатного песика.

Не думаю, що я б зайшла аж так далеко, — подумала вона. Вона спробувала вкласти в слова грубість, агресію, проте в її показовому виступі були великі проколи. — Певна, що спершу я дозволю декому спробувати мене вбити.

Слухай, Лі…

Ні, це ти слухай, Джейкобе. Припини сперечатися зі мною, бо з цього все одно нічого не вийде. Я не стоятиму в тебе на дорозі, о’кей? Я чинитиму так, як ти звелиш. Тільки я не повернуся до Семової зграї, щоб зоставатися жалюгідною колишньою дівчиною, якої він ніяк не може позбутися. Якщо ти хочеш, щоб я таки забралася, — вона всілася на землю й пильно поглянула просто мені в очі, — тобі доведеться змусити мене.

Довгу хвилину я сердито гарчав. Навіть почав відчувати деяке співчуття до Сема, незважаючи на те, як він повівся зі мною, з Сетом. Не дивно, що він вічно командував зграєю. А як іще змусиш їх хоч щось робити?

Сете, ти дуже на мене розсердишся, якщо я вб’ю твою сестру?

Він удав, що цілу хвилину міркує над цим. Ну… мабуть, так…

Я зітхнув.

О’кей, міс Зроблю-все-що-ти-скажеш. Чи не прислужишся ти нам, повідомивши все, що знаєш? Що було потому, як ми втекли вночі?

Спершу всі вили. Проте, гадаю, це ви чули самі. Вили так голосно, що спершу ми не змогли навіть утямити, що більше вас не чуємо. А Сем… — вона не змогла договорити, але ми й самі все прочитали в її голові. Ми з Сетом скулилися. — А далі всі дуже швидко збагнули, що доведеться нам міняти концепцію. Сем планував побалакати зі старійшинами з самого ранку сьогодні. Ми мали зустрітися потім й обміркувати, якого плану триматися. Але я певна, що він не збирався нападати просто-таки зараз. Це ж самовбивство — коли ви з Сетом втекли у самоволку, а кровопивці попереджені. Не знаю, що вони там вирішать, але на місці вурдалаків я б не гуляла в лісі на самоті. На вампірів відкрито сезон полювання.

То ти вирішила сьогодні зранку не з’являтися на збори? — запитав я.

Коли минулої ночі ми розділилися на вартові групи, я попросила дозволу піти додому — пояснити матері, що сталося…

Чорт! Ти сказала мамі? — прогарчав Сет.

Сете, хоч на мить припини з’ясовувати родинні стосунки. Лі, веди далі.

Отож, коли я перевернулася на людину, то вирішила спершу хвильку поміркувати. Ну, насправді, я міркувала всю ніч. Певна, всі подумали, що я просто заснула. Проте ця ситуація з двома-окремими-зграями, двома-окремими-свідомостями-зграй змушувала багато про що замислитися. Зрештою я зважила все: безпеку Сета, а ще… е-е-е… інші переваги, — проти зради, проти ідеї невідь-скільки нюхати вурдалачий сморід. Ви вже знаєте, щó я вирішила. Мамі я лишила записку. Гадаю, ми почуємо, коли Сем про це дізнається…

Лі нашорошила вухо в західному напрямку.

Еге ж, почуємо, — погодивсь я.

Оце і все. Як ми чинимо далі? — запитала вона.

І вона, і Сет очікувально поглянули на мене.

Але це було саме те, чого я страшенно не любив.

Гадаю, поки що ми просто придивляємося. Це все, що ми можемо вдіяти. А тобі, Лі, мабуть, варто поспати.

Ти спав не більше за мене.

Мені здалося, ти збиралася чинити так, як тобі звелять?

Звісно. Що це мені нагадує?… — буркнула Лі, а тоді позіхнула. — Ну, як знаєте. Мені байдуже.

Джейку, я контролюватиму кордон. Я зовсім не стомився… — Сет був такий щасливий, що я не відіслав його додому, аж танцював від збудження.

Певно, певно. Я піду погляну, як там Каллени.

Сет помчав уздовж нової стежки, протоптаної у вогкій землі. Лі замислено подивилася йому вслід.

Може, коло або два, перш ніж звалюся?… Гей, Сете, закладаємося, що я тебе обжену?

НІ!

Голосно рикнувши, що мало означати смішок, Лі пірнула в ліс навздогін йому.

Я гарчав даремно — пропали тиша та спокій.

Лі намагалася бути чемною — наскільки це для неї взагалі було можливо. Вона силкувалася приховати глузування, намотуючи кола, проте важко було не помічати її самовдоволення. Я згадав вираз «двоє — компанія, троє — натовп». У цьому разі, щоправда, вираз цей не пасував: бо вона одна створювала натовп. Проте якщо вже судилося, щоб нас було троє, я не міг уявити нікого, на кого б я її не проміняв.

Може, на Пола? — підказала вона.

Може, — припустив я.

Вона засміялася сама до себе.

Занадто збуджена й піднесена, щоб ображатися. Цікаво, як довго триватиме це піднесення від того, що їй нарешті вдалося втекти від Семових жалощів.

Тоді я поставлю собі за мету — дратувати менше, ніж Пол.

Ага, починай відсьогодні.

Я перевернувся на людину, коли був за кілька кроків від газону. Я не планував забагато часу тут бути людиною. Щоправда, я також не планував, що у моїй голові оселиться Лі. Натягнув пом’яті шорти й побіг через газон.

Двері відчинилися, перш ніж я ступив на східці, і на мій подив вийшов не Едвард, а Карлайл — обличчя його було змарнілим, наче він зазнав поразки. На мить моє серце зупинилося. Я нагло завмер, не в змозі говорити.

— Джейку, що з тобою? — запитав Карлайл.

— А Белла… вона… — я задихався.

— Вона… в принципі, так само, як і минулої ночі. Я тебе налякав? Вибач. Едвард сказав, що ти йдеш, що ти перекинувся на людину, тож я вийшов привітатися, адже він не відходить від неї. Вона прокинулася.

Й Едвард не хоче втрачати ні хвилини, адже часу лишилося зовсім небагато. Карлайл не сказав цього вголос, але це нічого не змінювало.

Я вже давно не спав — ще відтоді, як закінчилося моє останнє чатування. І нарешті це почало даватися взнаки. Я ступив крок уперед, присів на ґанку та прихилив голову до бильця.

Рухаючись безшумно, як уміють хіба що вампіри, Карлайл присів поряд зі мною на сходинку, притулившись до бильця навпроти.

— Вчора я не мав нагоди подякувати тобі, Джейкобе. Ти не уявляєш, як я ціную твоє… співчуття. Я знаю, що ти хотів захистити Беллу, але ж я завдячую тобі безпекою і решти моєї родини. Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити…

— Не варто дякувати… — пробурмотів я.

— Як скажеш.

Запала тиша. Я чув решту, які були в будинку. Нагорі Еммет, Аліса і Джаспер перемовлялися тихими серйозними голосами. В іншій кімнаті наспівувала собі під ніс якусь мелодію Есме. Розалія та Едвард дихали десь зовсім поруч — я не міг відокремити їхні дихання, проте добре розрізняв тяжке сапання Белли. І я чув її серцебиття. Воно звучало… нерівномірно.

У мене було враження, що доля вирішила так, аби мені за добу довелося зробити все, що я поклявся ніколи не робити. Ось я тут — вичікую собі, поки вона помре.

Я більше не хотів нічого слухати. Говорити було легше, ніж слухати.

— А вона — теж ваша родина? — запитав я Карлайла. Звернув увагу на його обмовку ще тоді, коли він згадав про решту своєї родини, якій я допоміг.

— Так. Белла вже моя дочка. Любима дочка.

— І ви дозволите їй померти?

Довший час він мовчав, аж я звів на нього погляд. Обличчя його було зовсім знесиленим. Я знав, як він почувається.

— Уявляю, що ти про мене тепер думаєш, — нарешті мовив він. — Але я не можу ігнорувати її бажання. Це неправильно — робити вибір за неї, змушувати її.

Я хотів розізлитися на нього, але з ним це було важко. Наче він кидав мої власні слова назад мені ж, тільки перекинувши їх догори дриґом. Щойно вони здавалися правильними — і раптом стали зовсім неправильними. Бо ж Белла помирає! І все-таки… Я добре пам’ятав, як це: опинитися на землі, причавленим Семовою тушею… не мати вибору — і під примусом поважитися на вбивство коханої. Але цього разу все було не так. Сем помилявся. І Белла закохалася не в того.

— Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.

— Я б сказав, що в теперішній ситуації — шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — тихо відповів він. — Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан людського організму, коли навіть отрута не допоможе. Серце Белли останнім часом занадто важко працює; якщо воно дасть збій… я вже нічого не зможу вдіяти.

Серце Белли зненацька запульсувало та зробило перебій — мов на підтвердження його страхітливих слів.

Може, планета почала крутитись у зворотному напрямку? Може, саме тому сьогодні було з точністю до навпаки порівняно з учора? Як я можу сьогодні покладати надії на те, що ще вчора мені здавалося найстрашнішим у житті?

— Що ж та істота робить із нею? — прошепотів я. — Вчора їй було так зле! Я бачив… усі ті трубки і все таке. Я підглядав у вікно.

— Плід несумісний з її тілом. По-перше, занадто дужий, проте з цим вона б могла деякий час упоратися. Гірше те, що він не дозволяє їй отримувати потрібні їй поживні речовини. Її тіло відторгає будь-яку їжу. Я намагаюся годувати її внутрівенно, проте кров не поглинає розчину. Її стан щохвилини погіршується. Я спостерігаю, як вона — і її плід — доводить себе до голодної смерті. Я не можу цього зупинити, не можу навіть сповільнити. Не можу втямити, чого оте хоче, — на останніх словах його втомлений голос урвався.

Я почувався точно так само, як учора, коли угледів чорні синці у неї на животі, — я був лютий і трішки не при собі.

Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Я ненавидів істоту, яка вбивала Беллу. Для чудовиська було не досить лупцювати її зсередини. Воно іще й морить її голодом. Либонь, підшукує, куди вп’ятися зубами — щоб висмоктати соки до краплі. Воно іще замале, щоб убивати, тож задовольняється тим, що висисає Беллине життя.

Але я точно міг їм пояснити, чого саме хоче чудовисько: крові та смерті, смерті та крові.

Шкіра моя палала, наче в неї уп’ялися колючки. Я зосереджено, повільно вдихав і видихав, щоб хоч якось заспокоїтися.

— Хотів би я хоч приблизно знати, що це за істота, — промурмотів Карлайл. — Але плід добре захищений. Я не зміг на УЗД побачити жодного зображення. І сумніваюся, що мені б удалося проколоти амніотичний мішок, та й Розалія все одно не дозволить мені навіть спробувати.

— Проколоти? — буркнув я. — А що це дасть?

— Що більше я дізнаюся про плід, то краще уявлятиму, на що він здатен. Багато б я віддав за бодай краплину амніотичної рідини! Хоч би дізнатися хромосомний набір…

— Докторе, мені важко за вами встежити. Ви не могли б пояснити все на хлопський розум?

Він коротко хмикнув — навіть сміх його звучав виснажено.

— О’кей. Ти на якому рівні вивчав біологію? Хромосомні пари вивчав?

— Здається. У нас двадцять три, правильно?

— У людей.

Я кліпнув.

— А у вас скільки?

— Двадцять п’ять.

Я нахмурився й поміркував.

— І що це означає?

— Я гадав, що ми — цілком різні види живих істот. Споріднені менше, ніж лев і хатня кицька. Але оцей новий вид життя… ну, схоже на те, що генетично ми набагато сумісніші, ніж я міг собі уявити, — він сумно зітхнув. — Я не знав, що цих двох варто було попередити.

Я теж зітхнув. Легко було ненавидіти Едварда за незнання. Я й ненавидів. Проте важко було почуватися так само стосовно Карлайла. Може, тому, що до Карлайла я не ревнував так скажено.

— Було б незле дізнатися хромосомний набір — щоб з’ясувати, до кого цей плід ближчий — до нас чи до неї. І тоді знати, чого чекати, — він стенув плечима. — Проте, може, це й нічого б не дало. Гадаю, мені просто хочеться щось вивчати, аналізувати — просто щоб мати що до роботи.

— Цікаво, які в мене хромосоми, — бовкнув я. Я згадав про олімпійські тести на стероїди. Либонь, вони й ДНК досліджують?

Карлайл засоромлено кахикнув.

— У тебе двадцять чотири пари, Джейкобе.

Я повільно обернувся та втупився в нього, вигнувши брову.

Він почервонів.

— Мені просто було… цікаво. Отож я й наважився, коли в червні лікував тебе.

Я хвильку міркував над його словами.

— Гадаю, це б мало мене роздратувати. Але мені чомусь байдуже.

— Мені прикро. Я мав спершу запитати твого дозволу.

— Та все гаразд, докторе. Ви ж не мали нічого злого на думці.

— Ні. Я присягаюся, що не мав нічого злого на думці. Просто я… просто ваш біологічний вид приголомшив мене. За багато сторіч біологічні особливості вампірів стали цілком звичними для мене. А відмінність вашого виду від людей набагато цікавіша. Я б сказав, є щось у цьому чаклунське.

— Трах-тибідох-тибідох, — пробурмотів я. Він — ну точно як Белла з усією цією чаклунською маячнею.

Карлайл знову втомлено всміхнувся.

А тоді ми почули голос Едварда з будинку — і замовкли, дослухаючись.

— Белло, я миттю. Тільки перекинуся словом із Карлайлом. До речі, Розаліє, ти не складеш мені компанію? — у голосі Едварда були якісь нові нотки. У цьому мертвому голосі наче з’явилося життя. Іскра. Не надії — сподівання на надію.

— Що таке, Едварде? — хрипко спитала Белла.

— Тобі нема чого хвилюватися, кохана. Я на секундочку. Розо, будь ласка!

— Есме! — погукала Розалія. — Ти не наглянеш за Беллою замість мене?

Я почув шурхіт вітру — Есме злетіла сходами вниз.

— Звісна річ, — мовила вона.

Карлайл ворухнувся — обернувся, щоб очікувально поглянути на двері. Едвард першим прослизнув через поріг, Розалія насідала йому на п’яти. Обличчя його, як і голос, уже не було таким мертвим. Він здавався неймовірно зосередженим. Розалія мала підозріливий вигляд.

Едвард причинив за нею двері.

— Карлайле, — муркнув він.

— Що трапилося, Едварде?

— Мені здається, дотепер ми все робили та сприймали неправильно. Я ото зараз слухав тебе та Джейкоба, і коли ви заговорили про те, чого… хоче плід, у Джейкоба майнула цікава думка.

У мене? Що це я там подумав? Окрім очевидної ненависті до плоду? Але в цьому я був принаймні не сам. Я був певен, що Едвардові важко вживати такі ніжні слова, як «плід».

— В такому світлі ми ще цю проблему не розглядали, — провадив далі Едвард. — Ми намагалися забезпечувати Беллу тим, що потрібно їй. Але тіло її приймає таку їжу приблизно так само добре, як приймали б наші тіла. А може, нам варто спершу спробувати задовольнити потреби… плоду? Може, якби нам це вдалося, і все інше пішло б легше?

— Едварде, я не дуже розумію… — зауважив Карлайл.

— Ти тільки подумай, Карлайле! Якщо в цієї істоти більше від вампіра, ніж від людини, як гадаєш, чого вона так шалено прагне — і не отримує? Джейкоб правильно вгадав.

Я вгадав? Я прокрутив у голові нашу розмову, намагаючись спам’ятати, які саме думки не захотів висловити вголос. І пригадав водночас із тим, як здогадався Карлайл.

— О, — здивовано вигукнув він. — Ти вважаєш, воно… голодне?

Розалія присвиснула. Більше вона не видавалася підозріливою. Її відворотно-прекрасне обличчя сяяло, очі збуджено розширилися.

— Звісна річ, — муркнула вона. — Карлайле, у нас є цілий запас крові першої групи, резус негативний, який ми приготували для Белли. Непогана ідея, — докинула вона, уникаючи мого погляду.

— М-м-м… — Карлайл замислено потер рукою підборіддя. — Цікаво… Але з іншого боку, яким чином було б найкраще влити?…

Розалія похитала головою.

— Нема часу вигадувати велосипед. Треба почати з традиційного способу.

— Стривайте хвилинку, — прошепотів я. — Зачекайте. Ви що… ви збираєте примусити Беллу пити кров?

— Це була твоя ідея, цуцику, — сказала Розалія, нахмурившись, але так і не дивлячись на мене.

Я проігнорував її — спостерігав за Карлайлом. Та сама тінь надії, що була в Едвардових очах, з’явилась і в очах доктора. Він стиснув вуста, міркуючи.

— Але ж це… — я не міг дібрати слова.

— Страховинно? — підказав Едвард. — Огидно?

— Типу того.

— Але якщо це їй допоможе? — прошепотів він.

Я сердито похитав головою.

— А як ти збираєшся це зробити? Заткнути їй у глотку трубку?

— Я збираюся спершу запитати її думку. Проте перед тим я хотів порадитися з Карлайлом.

Розалія кивнула.

— Коли їй сказати, що це може допомогти малюкові, вона погодиться на все. Навіть якщо й справді доведеться годувати їх через трубку.

І тоді я збагнув — щойно вчув оцей ніжний мусі-пусі голосочок, коли вона вимовила слово «малюк», — що білявка погодиться на все, аби тільки врятувати те кляте чудовисько-кровопивцю. То ось воно що — те, що об’єднало її з Беллою? Розалію цікавить тільки дитина?

Краєм ока я помітив, як Едвард коротко кивнув, не дивлячись у мій бік. Проте я знав, що він відповідає на моє німе питання.

Ха. Ніколи не думав, що в цій холоднокровній Барбі прокинеться материнський інстинкт. Отож не про турботу про Беллу йдеться — коли треба буде, Розалія, либонь, власноруч застромить трубку їй у горло.

Едвард стиснув вуста — лишилася вузенька щілина, і я одразу збагнув, що маю рацію.

— Та-ак, у нас нема часу, щоб розсиджуватися тут і базікати, — нетерпляче мовила Розалія. — То що ти скажеш, Карлайле? Варто спробувати?

Карлайл шумно зітхнув, а тоді звівся на ноги.

— Ми спитаємо Беллу.

Білявка самовдоволено посміхнулася — була певна, що коли йдеться про Беллу, то тут нема чого хвилюватися.

Я теж змусив себе звестися й поплентався за ними, коли вони всі зникли в будинку. Я й сам не знав чому. Просто дурна цікавість, мабуть. Це було мов у фільмі жахів. Чудовиська і кров повсюди.

Белла лежала пластом на лікарняному ліжку, а живіт її під простирадлом височів, мов гора. Шкіра її була восковою — безбарвною і навіть начебто прозорою. Можна було подумати, що вона вже мертва, якби її груди не здіймалися легенько, якби вона не дихала слабенько. Та ще не її очі, які слідкували за нашою четвіркою виснажено, але з підозрою.

Решта вже підійшли до неї — просто перелетіли через кімнату. Моторошно було дивитися на це. Я ж наближався повільним кроком.

— Що відбувається? — вимогливо запитала Белла хрипким шепотом. Її воскова рука смикнулася вгору — наче вона хотіла захистити свій роздутий живіт.

— У Джейкоба виникла ідея, яка може тобі допомогти, — мовив Карлайл. Ліпше б він про мене й не згадував. Я ж бо ніяких ідей їм не продавав. Віддайте належне її чоловікові-кровопивці, він заслужив. — Це буде… неприємно, але ж…

— Але це допоможе малюкові, — оптимістично перебила його Розалія. — Ми придумали кращий спосіб його нагодувати. Можливо.

Повіки Белли здригнулися. Тоді вона виснажено кахикнула — то був смішок.

— Неприємно? — прошепотіла вона. — Боюся, невелика буде різниця, — вона покосилася на трубку, як стирчала їй із руки, і знову кахикнула.

Білявка засміялася разом із нею.

Це дівчисько мало вигляд, що жити їй лишилося пару годин, їй усе тіло мало боліти, та вона ще знаходила сили жартувати! Це так схоже на Беллу. Зняти напругу, зробити краще іншим.

Едвард обійшов Розалію — він не поділяв загальних веселощів. Мене це порадувало. Для мене було полегшенням — хоч якимсь — бачити, що він страждає ще більше за мене. Він узяв Беллу за руку — не за ту, котрою вона й досі затуляла живіт.

— Белло, кохана, ми хочемо попросити тебе зробити дещо страховинне, — мовив він, використовуючи ті самі означення, що й у розмові зі мною, — дещо огидне.

Ну, принаймні він нічого від неї не приховував.

Вона легенько, хапливо вдихнула.

— Наскільки огидне?

Відповів Карлайл.

— Нам здається, що плодові потрібна їжа не така, як тобі, а така, як нам. Нам здається, він голодний.

Вона кліпнула.

— Ой! Ой!

— Твій стан — стан вас обох — ненастанно погіршується. Ми не можемо марнувати час, щоб шукати трохи легшого для тебе способу… Найшвидший шлях перевірити нашу теорію…

— Мені доведеться випити самій, — прошепотіла Белла. Вона ледь помітно кивнула — сили вистало хіба що на найпростіший рух. — Я зможу. Попрактикуюся на майбутнє, еге ж? — її безкровні вуста розтягнулися в слабкій усмішці, коли вона дивилася на Едварда. Але він не усміхнувся навзаєм.

Розалія почала нетерпляче відбивати такт ногою. Цей звук неймовірно дратував. Цікаво, як вона вчинить, якщо я просто зараз швиргону її об стіну?

— Ну, то хто для мене упіймає ведмедика гризлі? — прошепотіла Белла.

Карлайл і Едвард обмінялися швидкими поглядами. Розалія припинила стукотіти ногою.

— Що таке? — здивувалася Белла.

— Експеримент буде набагато ефективнішим, якщо ми не згладжуватимемо гострих кутів, — мовив Карлайл.

— Якщо плоду хочеться крові, — пояснив Едвард, — то хочеться йому крові зовсім не тваринної.

— Ти не почуєш відмінності, Белло. Просто не думай про це, — заохотила її Розалія.

Беллині очі розширилися.

— Хто? — видихнула вона, і погляд її метнувся до мене.

— Я тут не в ролі донора, Білко, — пробурмотів я. — Крім того, оте хоче людської крові, тож моя навряд чи підійде…

— У нас є запас крові, — пояснила Розалія, перебиваючи мене, перш ніж я встиг закінчити фразу, — наче мене там і зовсім не було. — Ми для тебе тримали — так, про всяк випадок. Тож ні про що не турбуйся. Все буде гаразд. У мене гарне передчуття, Белло. Я певна, що малюкові значно покращає.

Белла провела долонею по животі.

— Ну, — ледь чутно прохрипіла вона, — я вмираю з голоду, тож певна, що й він теж, — знову вона намагалася жартувати. — Спробуймо. Мій перший вурдалацький чин.

РОЗДІЛ 13. ДОБРЕ, ЩО В МЕНЕ ЗАЛІЗНИЙ ШЛУНОК

Карлайл із Розалією метнулися до сходів і вмент зникли з очей. Я чув, як вони сперечалися: варто підігрівати чи ні. Фе! Цікаво, які ще експонати з кімнати жахів вони зберігають удома? Холодильник, повний крові, — ставимо плюсик. Що ще? Камера тортур? Кімната, повна трун?

Едвард залишився — він тримав Беллу за руку. Обличчя його знову помертвіло. Здавалося, йому бракує енергії зберегти хоча б той легенький натяк на надію, який запалив його нещодавно. Вони не відривали одне від одного очей, проте зовсім не як закохані. Було враження, що вони ведуть беззвучну розмову. Трохи нагадало мені Сема й Емілію.

Ні, вони не схожі були на солодкавих закоханих, але від того дивитися на них було ще важче.

Тепер я розумію, як було Лі повсякчас спостерігати отакі картини. Чути думки в Семовій голові. Звісно, нам усім було її шкода — ми ж не чудовиська, принаймні не в цьому сенсі. Проте, гадаю, ми не схвалювали її поведінки в такій ситуації. Вона-бо кидалася на всіх, намагалася зробити нас такими ж нещасними, як була сама.

Та я більш ніколи не думатиму про неї погано. Як можна втримати весь цей біль у собі? Як можна втриматися й не спробувати зняти з себе тягар, перекинувши хоч частку його на когось?

А якщо мені все одно судилося очолити зграю, як можу я винуватити її, що вона схотіла обмежити мою свободу, приєднавшись до мене? Я б учинив так само. Якби в мене була можливість уникнути цього болю, я б її використав теж.

За секунду Розалія вже мчала сходами вниз — летіла через кімнату, як вітер, розворушуючи кусючий запах. Зупинилася вона на кухні, і я почув рипіння дверцят буфета.

— Непрозоре, Розаліє, — муркнув Едвард. І закотив очі.

У Белли на обличчі з’явився допитливий вираз, проте Едвард у відповідь тільки похитав головою.

Розалія промчала через кімнату і знову зникла.

— Це була твоя ідея? — прошепотіла Белла — голос її був хрипкий, адже вона намагалася говорити якомога голосніше, щоб я почув. Забуваючи, що слух я мав дуже тонкий. Мені навіть подобалося, що вона іноді, здавалося, цілком забувала, що я був не зовсім людиною. Я присунувся ближче, аби їй не доводилося так напружуватися.

— Не треба на мене покладати відповідальність за це. Це твій вурдалак читав уривки моїх думок і сам складав їх докупи.

Вона легенько всміхнулася.

— Не думала, що знову побачу тебе.

— Я, зізнаюсь, теж, — відгукнувсь я.

Стояти було якось дивно, але ж вампіри поприбирали всі меблі, готуючи лікарняну палату. Гадаю, їх це не хвилювало: якщо ти камінь, тобі байдуже — стоїш ти чи сидиш. Та й я би не надто звертав на це увагу, просто почувався зовсім знесиленим.

— Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити. Мені прикро.

— Та все гаразд. Мабуть, рано чи пізно я б усе одно повстав проти чогось, що звелів би мені Сем, — збрехав я.

— Але ж Сет… — прошепотіла вона.

— Він щасливий, що може допомогти.

— Мені так неприємно, що я завдаю вам клопоту.

Я коротко реготнув — то був радше рик, ніж сміх.

Вона легенько зітхнула.

— Все як завжди, еге ж?

— Еге ж.

— Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, — запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.

Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив — саме коли вона мала отакий вигляд, — може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.

— Насправді мені нема куди йти, — мовив я, намагаючись говорити спокійно. — Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.

— Лі? — ледь не задихнулася вона.

— А ти їй не розповів? — запитав я Едварда.

Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.

Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.

— Навіщо? — видихнула вона.

Мені не кортіло переповідати історію всього роману.

— Хотіла наглянути за Сетом.

— Але ж Лі нас ненавидить, — прошепотіла вона.

Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.

— Лі нікого не чіпатиме, — (крім мене). — Вона в моїй зграї, — скрививсь я на власні слова, — тож слухається моїх вказівок.

Ага.

Беллу мої слова теж не особливо переконали.

— Ти боїшся Лі, — мовив я, — і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?

З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.

Белла нахмурилася.

— Не треба. Розалія… вона розуміє.

— Еге ж, — буркнув я. — Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне — щоб мутантові це не загрожувало.

— Джейкобе, не будь таким бовдуром, — прошепотіла вона.

Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.

— Ти так кажеш, ніби це можливо.

Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося — куточки її крейдяних вуст розтягнулися.

А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко — з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре — нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.

Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього — в погляді знову читався переляк.

— Ми можемо спробувати щось інше, — тихо мовив Карлайл.

— Ні, — шепнула Белла. — Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…

На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.

Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.

Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.

— Дякую, — прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.

— Не звертай на них уваги, — промурмотіла Розалія.

Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут не місце, я не належу до цього світу. Я подумав був тихенько вислизнути, проте збагнув, що Беллу це ще тільки більше знітить — їй буде лишень важче зробити те, що вона задумала. Вона вважатиме, що я не міг зостатися через огидливість. І це буде майже правдою.

І все-таки. Хоча я не хотів брати на себе відповідальність за цю ідею, та не волів і власноруч усе зіпсувати.

Белла піднесла горнятко до обличчя й понюхала кінець соломинки. Вона здригнулася, а тоді скривилася.

— Белло, серденько, ми знайдемо кращий вихід, — кинувся до горнятка Едвард.

— Защепи собі пальцями ніс, — запропонувала Розалія. Вона кинула такий палючий погляд на Едвардову простягнуту руку, наче от-от вчепиться в неї зубами. Непогано було б. Не думаю, що Едвард і це спустить на гальмах, а я б із радістю подивився, як білявка втрачає котрийсь зі своїх членів.

— Ні, це не тому. Це я тому… — Белла шумно вдихнула. — Пахне добре, — зізналася вона слабеньким голосом.

Я ковтнув, намагаючись бридливо не скривити обличчя.

— Це гарний знак, — заохотила Беллу Розалія. — Це означає, що ми на вірному шляху. Отож варто спробувати.

Якщо зважити, як білявка розцвіла, я міг тільки дивуватися, чого це вона не застрибала в шаленому танку.

Белла встромила соломинку собі поміж вуст, щільно заплющила очі та зморщила ніс. Я чув, як хлюпочеться кров у горнятку — в неї знову тремтіла рука. Вона сьорбнула, а тоді застогнала, так і не розплющуючи очей.

Едвард і я воднораз зробили крок уперед. Він торкнувся її обличчя. Я стиснув долоні в замок за спиною.

— Белло, кохана…

— Все гаразд, — шепнула вона у відповідь. Вона розплющила очі та знизу вгору витріщилася на нього. Вираз її обличчя був… винуватий. Прохальний. Переляканий. — На смак теж добре.

Шлунковий сік хляпнув у мене в животі, загрожуючи вирватися назовні. Я міцно зціпив зуби.

— Добре, — повторила білявка в піднесенні. — Гарний знак. Едвард притиснув долоню Беллі до щоки, пальцями повторюючи контур її тендітного обличчя.

Белла зітхнула і знову взяла соломинку в рот. Цього разу вона зробила великий ковток. Цей рух був не таким виснаженим, як її поведінка перед тим. Наче якийсь інстинкт узяв гору.

— А в животі як? Тебе не нудить? — запитав Карлайл.

Белла похитала головою.

— Ні, мене не нудить, — прошепотіла вона. — Мій перший ковток, еге ж?

Розалія просто розцвіла.

— Чудово!

— Розо, гадаю, ще зарано радіти, — пробурмотів Карлайл.

Белла зробила ще один ковток крові. А тоді кинула погляд на Едварда.

— Це не зіб’є нас із рахунку? — шепнула вона. — Чи відкриємо рахунок потому, як я обернуся на вурдалака?

— Ми не ведемо жодних рахунків, Белло. У будь-якому разі за це ніхто не вмирав, — він кволо усміхнувся. — Твій рахунок іще чистий.

Я не втямив ані слова.

— Поясню пізніше, — пообіцяв Едвард зовсім тихо — наче не сказав, а просто видихнув слова.

— Що? — шепнула Белла.

— Нічого, то я сам до себе, — спокійно збрехав він.

Якщо йому пощастить, якщо Белла виживе, йому не вдасться дурити її, коли її чуття стануть такими ж гострими, як і його. Доведеться попрацювати над чесністю.

Едвард ледь помітно скривив вуста, наче боровся з посмішкою.

Белла сьорбнула ще трошки, втупившись поглядом у вікно. Мабуть, намагалася вдати, що нас тут немає. Чи тільки мене немає. Бо ж більше ніхто з присутніх не почував бридливості до того, що вона робила. Навпаки — либонь, вони ладні були самі видерти горнятко в неї з рук.

Едвард закотив очі.

Господи, як хтось може витримати співжиття з ним? Шкода, що він не може чути думок Белли, бо в іншому разі він довів би її так, що вона втекла б від нього світ за очі.

Едвард коротко хихотнув. Белла метнула на нього погляд — і всміхнулася, побачивши веселість на його обличчі. Певен, такого вона давненько вже не бачила.

— Що смішного? — видихнула вона.

— Джейкоб, — відповів він.

Вона обернулася, посилаючи і мені змучену посмішку.

— Джейк такий нервовий, — погодилася вона.

Чудово, я перетворився на придворного блазня.

— Піф-паф, — пробурмотів я, націлюючи на них уявний пістолет.

Вона знову всміхнулася і зробила ще один великий ковток із горнятка. Я здригнувся, почувши, як соломинка забуркотіла, втягуючи бульбашки повітря.

— Готово, — мовила Белла вдоволено. Голос її був чіткіший — до сі хрипкий, проте вже не той шепіт, що сьогодні зранку. — Якщо я не виблюю це, Карлайле, ти повиймаєш із мене голки?

— Щойно зможу, — пообіцяв він. — Відверто кажучи, вони все одно не приносять бажаного результату.

Розалія попестила чоло Белли, і вони обмінялися поглядами, повними надії.

І всі миттю помітили — горнятко людської крові змінило все. До Белли поверталася барва — на воскових щоках з’явився ледь помітний рум’янець. І вона, здається, більше не потребувала, щоб Розалія підтримувала її. Дихала вона легше, і я міг заприсягнутися, що серцебиття її стало дужчим, рівнішим.

Самопочуття її поліпшилося.

А тінь надії в Едвардових очах зміцніла.

— Хочеш іще? — наполегливо запропонувала Розалія.

Белла зіщулилася.

Едвард метнув на Розалію лютий погляд, перш ніж заговорив до Белли.

— Тобі не треба пити ще просто зараз.

— Так, знаю. Але… мені хочеться ще, — похмуро зізналася вона.

Розалія тонкими й гострими пальцями розчесала гладеньке волосся Белли.

— Тобі не слід соромитися цього, Белло. Твоє тіло має потреби. Ми це розуміємо, — спершу голос її був заспокійливим, проте за мить вона гостро додала: — А якщо хтось цього не розуміє, його тут не тримають.

Фраза призначалася мені, звісна річ, проте я не збирався дозволити білявці вивести мене з рівноваги. Я був радий, що Белла почувалася краще. Що з того, що засіб досягнення мети викликав у мене огиду? Я ж бо нічого навіть не сказав.

Карлайл забрав горнятко з долоні Белли.

— Я миттю.

Коли він зник, Белла втупилася в мене.

— Джейку, ти маєш жахливий вигляд, — прокаркала вона.

— На себе подивися.

— Я серйозно — ти коли востаннє спав?

Я хвильку подумав.

— Га! Я навіть і не певен.

— О Джейку! Я й твоє здоров’я занапащу. Не будь дурним.

Я скреготнув зубами. Вона має право вбивати себе заради почвари, а я не маю права пропустити кілька ночей сну, щоб подивитися, як вона це робить?

— Будь ласка, спочинь, — вела вона далі. — Нагорі є кілька ліжок — можеш прилягти у будь-якому з них.

Та вираз на обличчі Розалії свідчив про протилежне — жодне з ліжок не призначалося мені. Я на мить замислився, для чого Несплячій Красуні взагалі потрібні ці ліжка. Чи просто вона так ревно берегла свою власність?

— Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.

Вона зробила гримаску.

— Ясно.

Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.

Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.

— Як ти зараз почуваєшся? — запитав Карлайл.

— Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?

— Карлайле, ти тільки поглянь на неї, — муркнула Розалія задоволено, як кішка — на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. — От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.

— Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи — поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?

— Яєць, — миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.

Я моргнув — і заледве спромігся розліпити повіки.

— Джейкобе, — пробурмотів Едвард, — тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся — обіцяю, коли що — одразу знайду тебе.

— Звісно, звісно, — промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.

— Це правда, — погодився Едвард.

Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.

— Видужуй, — мовив я.

— Дякую, Джейкобе, — вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.

— Накрийте її ковдрою чи ще чимось, — буркнув я, повертаючись до дверей.

Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.

— Чорт забирай, — рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.

Що сталося? — прокричав я безмовно.

Прибульці, — відповів Сет, — щонайменше троє.

Вони розділилися?

Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, — заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. — Поки що більше ніде ознак нападу.

Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.

Вони стишують біг. Ех, як це дивно — коли не можеш їх чути! Гадаю…

Що?

Гадаю, вони зупинилися.

Чекають на решту зграї?

Ч-ш-ш! Чуєш це?

Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.

Хтось перевертається?

Схоже на те, — погодився Сет.

Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.

Прикриваю тобі спину, брате.

Вони наближаються, — нервово зауважив Сет. — Повільно. Пішки.

Я вже близько, — мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття — я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.

Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, — глузливо подумала Лі.

Лі, думай про гру.

Четверо, — втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. — Троє вовків, один чоловік.

І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.

Отож тепер моє місце нижче за Сетове, — буркнула вона сама до себе.

Хто рано встає, тому Бог подає, — самовдоволено подумав Сет. — Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.

Бути під началом меншого брата — ніяке не підвищення.

Ч-ш-ш! — гримнув я. — Мені байдуже, які місця ви займете. Тільки стуліть писки й приготуйтеся.

Кілька секунд потому вони з’явилися в полі зору — вони йшли, як і передбачав Сет. Першим був Джаред — у подобі людини, з піднятими догори руками. Пол, Квіл та Колін прямували слідком за ним на чотирьох. У їхній поставі не було агресії. Вони трималися позаду Джареда, нашорошивши вуха, — сторожкі, проте спокійні.

Але… дивно, що Сем прислав Коліна, а не Ембрі. Я б учинив не так, якби висилав посольство на ворожу територію. Я б не висилав хлопчака. Краще вже досвідченого бійця.

Відвертають увагу? — подумала Лі.

Може, Сем, Ембрі та Бреді зараз заходять із другого боку? Але не схоже на те.

Хочеш, я перевірю? Я можу оббігти коло й повернутися за дві хвилини.

А мені, може, варто попередити Калленів? — поцікавився Сет.

А якщо вони того й прагнуть — розділити нас? — запитав я. — Каллени й так знають, що щось відбувається. Вони готові.

Сем не такий дурний… — прошепотіла Лі, пронизана жахом. Вона уявила, як Сем нападає на Калленів тільки втрьох.

Ні, не такий, — запевнив я її, хоча від картинки в її голові мені теж стало недобре.

Весь цей час Джаред та троє вовків очікувально дивилися на нас. Було неймовірно дивно не чути, що балакають між собою Квіл, Пол і Колін. Очі їхні були порожні — нічого не можна було прочитати.

Джаред прочистив горло, а тоді кивнув до мене.

— На щоглі — білий прапор, Джейку. Ми прийшли побалакати.

Гадаєш, це правда? — запитав Сет.

Схоже на правду, але…

Еге ж, — докинула Лі, — але.

Ми не могли розпружитися.

Джаред нахмурився.

— Було б легше говорити, якби і я міг вас чути.

Я втупився в нього. Я не збирався перевертатися, поки не оціню ситуації краще. Поки вона не здаватиметься нормальною. Чому прийшов Колін? Саме це мене найбільше турбувало.

— О’кей. Тоді я просто говоритиму, — мовив Джаред. — Джейку, ми хочемо, щоб ти повернувся.

Квіл тоненько завив у нього за спиною. Він підтверджував цю заяву.

— Ти роздер нашу родину навпіл. А так не має бути.

Не те щоб я був із цим незгоден, проте навряд чи саме в цьому була зараз річ. На даний момент між мною і Семом було кілька невирішених суперечностей.

— Ми знаємо, ти почуваєш… відповідальність за ситуацію з Калленами. Ми знаємо, що проблема в цьому. Проте твоя реакція була неадекватною.

Сет загарчав. Неадекватною? А нападати на союзників без попередження — адекватно?

Сете, ти знаєш, як тримаються гравці в покер? Отож охолонь.

Вибач.

Джаред стрельнув поглядом на Сета й назад на мене.

— Сем готовий іти на поступки, Джейкобе. Він уже заспокоївся, побалакав зі старійшинами. І всі вирішили, що діяти зопалу нікому не піде на користь.

Переклад: ефект несподіванки втрачений, — подумала Лі.

Дивина, як схоже ми міркували. Та зграя вже була зграєю Сема, це вже були не «ми», а «вони». Щось чуже й інше. А найдивніше було, що й Лі так думала — що вона твердо долучилася до «нас».

— Біллі та Сью згодні з тобою, Джейкобе, що ми можемо дочекатися, поки Белла… вже сама не становитиме загрози. Убивати її не кортить жодному з нас.

Хоча я щойно насварив за це Сета, проте й сам не зміг втриматися й не фиркнути. Їм не кортить учинити вбивство?

Джаред знову підняв руки.

— Заспокойся, Джейку. Ти розумієш, що я маю на увазі. Головне: ми збираємося почекати й переоцінити ситуацію. Вирішимо згодом, чи є для нас загроза від тої… істоти.

Ха, — подумала Лі, — як закрутив!

Ти не купилася?

Я знаю, що ти думаєш, Джейку. Що Сем думає. Вони очікують, що Белла так і так помре. А тоді, гадають вони, ти будеш такий лютий, що…

Що сам очолю війну, — вуха мої притислися до голови. Здогадки Лі звучали вельми переконливо. Цілком можливо. Коли… якби та істота вбила Беллу, було б легко забути все, що я почуваю зараз до родини Карлайла. Вони б, либонь, миттю перетворилися на ворогів — на звичайнісіньких кровопивць — для мене, як і колись.

Я нагадаю тобі, — прошепотів Сет.

Я цього певен, хлопче. Питання тільки, чи послухаюсь я тебе.

— Джейку? — звернувся до мене Джаред.

Я коротко зітхнув.

Лі, зроби коло — про всяк випадок. Мені доведеться побалакати з ним, і я маю бути певен, що поки я тут перевертатимуся, поза моєю спиною нічого не відбуватиметься.

Джейкобе, не мороч голови. Ти можеш перевернутися в мене на очах. Хай як ти старався, мені вже доводилося бачити тебе голим — мене це не вразить, отож не турбуйся.

Я не намагаюся грати в невинність, я силкуюся захистити наші спини. Отож забирайся.

Лі фиркнула й помчала в ліс. Я чув, як пазурі її вгризаються в землю, коли вона набирала швидкість.

Голизна — неприємна, але неуникненна частина життя в зграї. Ми про неї ніколи й не замислювалися, поки не з’явилася Лі. Тоді стало ніяково. Що стосувалося характеру Лі, то вона не дуже вміла себе контролювати — довгий час їй довелося вчитися не вибухати, роздираючи на собі одяг, коли щось її засмучувало. Отож усі ми побачили все, що треба. Не те щоб там не було на що подивитися; проте не було аж так варто того, аби вона згодом ловила тебе на спогадах про це.

Джаред та інші втупилися в точку, де Лі зникла поміж кущів, і стомлений вираз блукав на їхніх обличчях.

— Куди це вона? — запитав Джаред.

Я проігнорував питання, склепив повіки та спробував зібратися з думками. Відчуття було, ніби навколо мене тремтить повітря — воно відкочується від мене, як маленькі хвилі. Я звівся на задні ноги, ловлячи момент, щоб випростатися саме в ту мить, коли закінчу перевертатися.

— О, — мовив Джаред, — привіт, Джейку.

— Привіт, Джареде.

— Дякую, що згодився побалакати.

— Еге ж.

— Ми хочемо, щоб ти повернувся, друже.

Квіл знову тоненько підвив.

— Не знаю, чи буде це просто, Джареде.

— Вертайся додому, — сказав він, нахиляючись уперед. Він благав. — Ми все вирішимо. Тобі тут не місце. Нехай Сет і Лі також вертаються додому.

Я розсміявся.

— Отакої! Ніби я не молив їх зробити це від самого початку.

Сет позаду мене пирхнув.

Джаред оцінив ситуацію, очі його знову стали сторожкими.

— То що ж тепер?

Я хвильку міркував, а він чекав.

— Не знаю. Проте я не певен, що все може стати, як було, Джареде. Я не знаю, як усе влаштоване, — хіба можна просто скинути з себе личину вожака, коли тобі заманеться? У мене враження, що це вже назавжди.

— Але ти й досі — один із нас.

Я звів брови.

— В одній зграї не може бути двох альфа-самців, Джареде. Ти згадай, як близько ми були до сутички вчора. Інстинкт бере своє.

— Отож ви збираєтеся тусуватися з паразитами решту свого життя? — виклично запитав він. — У тебе тут немає дому. У тебе вже й одягу немає, — зауважив він. — Ти будеш вовком цілий час? Ти ж знаєш, що Лі не любить годуватися по-вовчому.

— Лі може чинити, як їй заманеться, коли зголодніє. Вона сама зробила вибір. Я нікому не вказуватиму, що їм робити.

Джаред зітхнув.

— Семові шкода, що він так із тобою повівся.

Я кивнув.

— Я більше не серджуся.

— Але?

— Але я не повернуся, принаймні не зараз. Ми теж збираємося почекати й побачити, що з того всього вийде. І ми плануємо стояти в Калленів на варті, доки це буде необхідно. Оскільки, щоб ти там не думав, ідеться не лишень про Беллу. Ми захищаємо тих, хто потребує захисту. І Калленів це також стосується.

Принаймні декого з них.

Сет тихенько гавкнув на знак згоди.

Джаред нахмурився.

— Отож, я бачу, мені більше нема чого тобі сказати.

— Не зараз. Побачимо, як усе піде далі.

Джаред повернувся обличчям до Сета, зосередившись на ньому, ігноруючи мене.

— Сью просила тобі передати — ні, просила вмолити тебе — повертатися додому. У неї розбите серце, Сете. Вона зовсім сама. Не знаю, як ви з Лі могли так із нею вчинити. Покинути її отак, коли ваш татко щойно помер…

Сет заскавчав.

— Джареде, полегше, — попередив я.

— Просто кажу йому, як є.

Я фиркнув.

— Справді?

Сью була міцнішою за всіх, кого я знав. Міцнішою за мого батька, міцнішою за мене. Достатньо міцною, щоб зіграти на жалісливості власних дітей, якщо це поверне їх додому. Проте нечесно було так чинити щодо Сета.

— Скільки вже годин Сью відомо про це? І більшість цього часу вона збула разом із Біллі, Старим Квілом і Семом? О, я певен, що вона просто конає від самотності. Звісна річ, ти можеш забиратися, якщо хочеш, Сете. Ти й сам знаєш.

Сет засопів.

А за мить потому насторожив вухо на північ. Мабуть, Лі вже близько. Боже, ну вона й прудка! Ще дві секунди — і вона завмерла в гущавині за кілька кроків від нас. Наблизилась вона ступою, зайнявши місце попереду Сета. Вона тримала ніс задертим і щосили намагалася не дивитися в мій бік.

Я був удячний за це.

— Лі? — звернувся до неї Джаред.

Вона зустрілася з ним поглядом, зуби її ледь-ледь оголилися. Джареда, здавалося, не здивувала її ворожість.

— Лі, ти ж сама знаєш, що тобі тут не місце.

Вона рикнула на нього. Я кинув на неї застережливий погляд, але вона не побачила. Сет тоненько завив і штовхнув її плечем.

— Перепрошую, — мовив Джаред. — Гадаю, мені не варто робити поспішних висновків. Але ж тебе нічого не пов’язує з кровопивцями.

Лі вказала очима спершу на свого брата, потім на мене.

— Я розумію, ти хочеш наглянути за Сетом, — сказав Джаред. Очі його на мить ковзнули по моєму обличчю, а потім знову перебігли на її. Мабуть, він не зрозумів отого другого погляду — як і я. — Але ж Джейк не дозволить, щоб із Сетом щось сталося, і він сам не боїться залишатися тут, — скривився Джаред. — Та що там, будь ласка, Лі! Ми хочемо, щоб ти повернулася. Сем хоче, щоб ти повернулася.

Хвіст Лі здригнувся.

— Сем просив мене благати тебе. Буквально впасти на коліна й благати. Він хоче, щоб ти повернулася додому, Лілічко, туди, де твоє місце.

Лі відчутно смикнулася, коли Джаред назвав її так, як називав тільки Сем. Та коли він вимовив три останні слова, шерсть у неї на загривку здибилася і крізь зуби вихопилося довге гарчання. Мені не треба було чути її думок, щоб знати, якими виразами вона поливає його, — та і йому теж. Можна було мало не слова розрізнити.

Я дочекався, поки вона спустить пару.

— Я тут збираюся дещо перевищити свої повноваження й сказати, що Лі місце там, де вона собі обирає.

Лі загарчала, проте коли поглянула на Джареда, я збагнув, що гарчить вона на згоду.

— Слухай, Джареде, ми й досі одна родина, о’кей? Ми переживемо цю ворожнечу, та до того часу тобі варто триматися на своїй землі. Просто щоб не було жодних непорозумінь. Ніхто ж не хоче братовбивчої війни, правда? І Сем не хоче, хіба ні?

— Звісно, ні, — гавкнув Джаред. — Ми триматимемося на своїй землі. Але ж де ваша земля, Джейкобе? Оця вурдалацька земля?

— Ні, Джареде. Поки що ми безземельні. Але не турбуйся — так буде не завжди, — мені довелося хапнути ротом повітря. — Часу вже лишилося… небагато. О’кей? Тоді Каллени, швидше за все, заберуться, і Сет із Лі зможуть повернутися додому.

Лі й Сет одноголосно заскавчали, воднораз обертаючись носами до мене.

— А як же ти, Джейку?

— Гадаю, повернуся в ліс. Я не зможу довго залишатися в Ла-Пуші. Два вожаки — це постійна напруга. Крім того, я все одно туди збирався. Перш ніж ця каша заварилася.

— А якщо нам треба буде побалакати? — запитав Джаред.

— Вий — але не перетинай межі, о’кей? І ми прийдемо до тебе. І Семові не доведеться посилати таке велике посольство. Ми не шукаємо бійки.

Джаред нахмурився, проте кивнув. Йому не подобалося, що я виставляю Семові умови.

— Побачимося, Джейку. Або ні, — він нерішуче помахав рукою.

— Стривай, Джареде. З Ембрі все гаразд?

На його обличчі застиг подив.

— З Ембрі? Звісна річ. А що таке?

— Та так — не зрозуміло, чому Сем послав Коліна.

Я спостерігав за його реакцією, досі не в змозі позбутися підозр. Я побачив, як розуміння майнуло в його очах, проте це був не той погляд, якого очікував я.

— Джейку, тебе це взагалі-то більше не обходить.

— Гадаю, ні. Просто цікавлюся.

Краєм ока я помітив рух, проте вдав, що нічого не бачу, — не хотів видавати Квіла. Він жваво реагував на нашу розмову.

— Я передам Семові твої… інструкції. Прощавай, Джейкобе. Я зітхнув.

— Еге ж. Бувай, Джареде. Гей, передай моєму таткові, що зі мною все гаразд, о’кей? І що мені шкода, і що я люблю його.

— Я передам.

— Дякую.

— Ходімо, хлопці, — мовив Джаред. Він обернувся й попрямував геть, щоб перевернутися десь подалі, де Лі вже його не бачитиме. Пол і Колін трималися одразу позаду нього, тільки Квіл завагався. Він м’яко гавкнув, і я зробив крок до нього.

— Так, я теж без тебе скучаю, брате.

Квіл побіг до мене, сумно повісивши голову. Я поплескав його по плечі.

— Все буде гаразд.

Він тихенько заскиглив.

— Перекажи Ембрі, що мені вас двох бракує — я звик, що ви завжди з флангів.

Він кивнув, а тоді притиснувся носом мені до чола. Лі пирхнула. Квіл підвів погляд, але не на неї. Він зиркнув собі через плече — туди, де зникли троє його супутників.

— Так, час тобі додому, — мовив я до нього.

Квіл іще раз гавкнув і тоді зірвався навздогін решті. Можу заприсягтися, що Джаред не чекав собі спокійненько. Щойно він зник, я дозволив гарячій хвилі вийти зі свого тіла через члени. За мить я вже був на чотирьох.

Ще хвиля — і ти б із ним цілуватися поліз, — гигикнула Лі.

Я проігнорував її.

Все було гаразд? — запитав я. Бо хвилювався, що мені довелося отак розписуватися за них, коли я не чув, що саме вони думали. Я не хотів робити неправильних висновків. Не хотів у цьому бути схожим на Джареда. — Я не сказав нічого, чого б ви не хотіли? Чи може, я саме й не сказав чогось, що ви б хотіли?

Джейку, ти чудово впорався! — заохотив мене Сет.

Ти міг би дати Джареду в писок, — подумала Лі. — Я була б не проти.

Гадаю, тепер ясно, чому Ембрі не дозволили прийти, — подумав Сет.

Я не зрозумів.

Не дозволили?

Джейку, ти що — не бачив Квіла? Він розривається надвоє. І десять проти одного, що Ембрі почувається ще гірше. А в Ембрі немає Клари. Квіл просто так не зможе все покинути й забратися геть із Ла-Пуша. А Ембрі міг би. Отож Сем не збирається давати йому шанс полишити корабель. Він не хоче, щоб наша зграя ще збільшилася.

Справді? Ти так гадаєш? Маю сумнів, що Ембрі втримався б і не зарізав парочку Калленів.

Але ж він твій найкращий друг, Джейку. Він і Квіл радше прикриватимуть твою спину в бійці, ніж стануть проти тебе.

Ну, тоді я радий, що Сем не пустив його. Наша зграя й так уже завелика, — я зітхнув. — Ну, що ж. Поки що все добре. Сете, ти не проти трохи наглянути тут за всім? І Лі, і мені справді варто поспати. На вигляд усе було нормально, та хтозна! Може, це був маневр, щоб відвернути увагу?

Я не завжди був таким параноїком, проте пам’ятав, як Сем уміє віддаватися справі. Він бачив тільки одне — треба відвернути небезпеку. А раптом він скористається перевагою — раптом він збрехав нам?

Нема питань! — Сет неймовірно радів із того, що може стати в пригоді. — Либонь, мені варт усе пояснити Калленам? Вони, певно, й досі почуваються не в своїй тарілці.

Я все зроблю сам. Усе одно збирався все перевірити.

Вони вхопили уривки картинок у моїй розпеченій голові.

Сет здивовано дзявкотнув. Ой!

Лі помотала головою, наче намагалася струсити з себе цей образ. Я ще бридкішого в житті не бачила. Фе! Якби у мене в шлунку щось було, зараз би це все вже вихлюпнулося назовні.

Ну, вони ж вурдалаки, — за хвилю промовив Сет, наче пом’якшуючи реакцію Лі. — Я маю на увазі, що тут дивного? А якщо це допомагає Беллі, це ж добре, правда?

І я, і Лі втупилися в нього.

Що?

Мабуть, мама його кілька разів на землю впустила, коли він був немовлям, — мовила до мене Лі.

Просто на голову, вочевидь.

А ще він гриз свою колиску.

Пофарбовану свинцевими фарбами?

Схоже на те, — подумала вона.

Сет пирхнув. Ви двоє — може, стулите писки й нарешті заснете?

РОЗДІЛ 14. МОЖЕШ БУТИ ПЕВЕН — СПРАВИ КЕПСЬКІ, КОЛИ ТИ ПОЧУВАЄШСЯ НІЯКОВО, ЩО НЕЧЕМНИЙ ДО ВУРДАЛАКІВ

Коли я повернувся в будинок, надворі ніхто не чекав на мій звіт. Досі насторожі?

Усе гаразд, — змучено подумав я.

Око моє вихопило невеличку зміну в знайомих декораціях. На нижній сходинці ґанку лежала купа світлого ганчір’я. Я нахилився поглянути. Затамувавши подих, бо ганчір’я так смерділо вампірами — аж сили не було, я занурив ніс у купу.

Хтось поклав для мене одяг. Ха! Мабуть, Едвард помітив моє роздратування, коли я вистрибнув із дверей. Що ж. Це було… приємно. І дивно.

Я оптимістично ухопив одяг зубами — фу! — і потяг під дерева. Слід перевірити, чи не зіграла зі мною білява психопатка якого-небудь жарту і не винесла мені дівчачого вбрання. Певен, вона б усе віддала за вираз мого обличчя, коли б я там стояв у людській подобі, голий-голісінький, із сарафаном у руках.

Під шатром із дерев я кинув на землю смердючу купу й перевернувся назад на людину. Я витріпав одяг — довго ляскав ганчір’ям об дерево, щоб бодай трохи вивітрити запах. Безперечно, то був чоловічий одяг — пісочного кольору штани й біла сорочка на ґудзиках. Закороткі, проте вшир мені пасували. Мабуть, Емметові. Я засукав на сорочці рукави, проте зі штанами так само зробити не міг.

Відверто зізнаюся, з одягом, навіть таким смердючим і не мого розміру, я почувався набагато краще. Важко було звикнутися з думкою: я не можу стрілою злітати додому й хапнути ще одну пару старих штанів, коли заманеться. Знову я бездомний — у мене немає місця, куди б я міг повернутися. Нема в мене й жодної власності — поки що мене це не турбувало, але згодом може стати вельми неприємним.

Виснажений, я попрямував до ґанку Калленів у своєму новому чудовому секонд-гендівському вбранні, проте коли дійшов до дверей, завагався. Треба стукати? Глупство, адже вони знають, що я тут. Цікаво, чому ж ніхто не відгукнувся — сказали б: «заходь» або «забирайся». А, байдуже! Я стенув плечима й зайшов.

Все знову змінилося. Кімната повернула собі — майже повернула — звичне обличчя менш ніж за двадцять хвилин. Великий плаский екран телевізора був увімкнений, показували якусь дівчачу дурницю, якої ніхто, здається, не дивився. Карлайл із Есме стояли біля вікон у двір, із яких знову відкривався вид на річку. Аліси, Джаспера та Еммета не було видно, проте я чув їхній шепіт нагорі. Белла, як і вчора, лежала на канапі, одна трубка й досі тягнулася від її руки до крапельниці, що стояла позаду канапи. Вона, як капуста, була загорнена в декілька пледів — моєї поради послухалися. Біля її узголів’я сиділа, схрестивши ноги, Розалія. Едвард присів у ногах канапи, тримаючи капустяні ноги Белли в себе на колінах. Коли я увійшов, він звів на мене погляд і всміхнувся — просто вуста легенько здригнулися, — наче побачив щось приємне.

Белла не чула, як я увійшов. Вона метнула до мене погляд, коли так зробив Едвард, і теж усміхнулася. Справді радісно — все її обличчя засяяло. Не пам’ятаю, коли вона востаннє так раділа моєму приходові.

Та що це з нею сталося? Чорт забирай, вона ж одружена! Щасливо одружена — не було жодних сумнівів, що вона до нестями закохана у свого вурдалака. І до всього — дуже-дуже вагітна.

Тож із якого дива вона так засвітилася після мого приходу? Наче я, увійшовши в двері, ощасливив її.

Якби їй було до мене байдуже… Ба більше, якби її дратувала моя присутність… Мені було б набагато легше триматися від неї подалі.

Едвард, здавалося, цілком зі мною погоджувався — останнім часом ми настільки були з ним на одній хвилі, що це доводило мене до божевілля. Отож він спохмурнів, побачивши, як засяяло її обличчя, коли вона угледіла мене.

— Вони просто хотіли побалакати, — пробурмотів я змученим голосом. — На обрії поки що жодної загрози.

— Так, — відповів Едвард, — я чув майже все.

Це мене трошки привело до тями. Ми ж були щонайменше милі за три звідси!

— Як?

— Я тепер тебе значно краще чую — все питання в тривалості знайомства й здатності зосередитися. Крім того, коли ти в подобі людини, думки твої дещо легше читати. Отож я вловив майже все, що відбувалося між вами.

— О, — мене це дещо вразило, проте яка різниця, отож я відігнав це відчуття. — Добре. Бо ненавиджу повторювати по сто разів.

— Я тебе просила піти поспати, — мовила Белла, — але маю враження, що ти ви’рубаєшся секунд за шість просто тут-таки на підлозі, отож нема сенсу тобі нагадувати.

Дивина, наскільки ясніше звучав її голос, наскільки міцнішою вона була на вигляд. Я внюхав свіжий запах крові й запримітив, що горнятко знову було в неї в руці. Цікаво, скільки треба крові, щоб вона трималася так і надалі? Чи не почнуть вони незабаром підстерігати сусідів?

Я попрямував до дверей, рахуючи замість неї секунди:

— Міссісіпі раз, Міссісіпі два…

— На річці повінь? — буркнула Розалія.

— Знаєш найлегший спосіб утопити блондинку? — мовив я, навіть не зупинившись, щоб поглянути на неї. — Треба прикріпити дзеркало на дні водойми.

Зачиняючи двері, я вчув Едвардів смішок. Схоже, його гумор покращувався разом із поліпшенням Беллиного здоров’я.

— Старий анекдот, я вже його чула, — гукнула мені навздогін Розалія.

Я поплентався сходами вниз, сподіваючись тільки дотягнути до дерев, де повітря буде чистішим. Я планував покинути одяг десь поблизу від будинку, щоб у разі необхідності знову скористатися ним, але не прив’язувати собі до ноги, аби не набратися самому цього смороду. Поки я вовтузився з ґудзиками на сорочці, відсторонено міркував, що серед вовкулак ґудзики ніколи не ввійдуть у моду.

Дибаючи через газон, я вчув голоси.

— Ти куди зібрався? — запитала Белла.

— Я йому дещо забув сказати.

— Дай Джейкобу виспатися — це почекає.

Так, будь ласка, дай Джейкобу виспатися.

— Та я на хвильку.

Я повільно обернувся. Едвард уже вийшов на поріг. На обличчі його читалося вибачення, коли він підійшов до мене.

— Боже, що на цей раз?

— Вибач, — мовив він, а тоді завагався, наче не міг підібрати слова, аби краще висловити свою думку.

Що у тебе на думці, ти, читачу думок?

— Коли ти щойно розмовляв із Семовим посольством, — промурмотів він, — я все переповідав Карлайлу, Есме та іншим. І їх турбувало одне…

— Слухай, ми ж не знімаємо варти. Тобі зовсім не треба вірити Семові, як віримо ми. Та й ми тримаємо вуха нашорошеними.

— Ні, ні, Джейкобе. Я не про це. Ми цілком покладаємося на твою інтуїцію. Навпаки, Есме турбувалася, що через нас у вашої зграї з’явилося забагато труднощів. І вона попросила мене побалакати з тобою сам на сам.

Це мене захопило зненацька.

— Труднощів?

— Я про бездомність. Вона дуже засмучена, що ви позбавлені всього.

Я фиркнув. Вампірська мамуся-квочка… дивина.

— Ми міцні. Передай їй, щоб вона не хвилювалася.

— Вона все одно захоче допомогти вам, чим зможе. Я так зрозумів, що Лі не любить харчуватися, як вовки?

— І? — запитав я.

— Джейкобе, у нас тут є нормальна людська їжа. По-перше, для окозамилювання, та й для Белли також. І Лі могла б приходити до нас обідати. Ви всі могли б.

— Я їм передам.

— Лі ненавидить нас.

— І що з того?

— Тож спробуй передати їй це так, щоб вона принаймні поміркувала над цим, не відкидала зопалу.

— Зроблю все, що мені до снаги.

— І ще виникає проблема з одягом.

Я поглянув на власне вбрання.

— О так! Дякую.

Мабуть, буде нечемно згадувати, як нестерпно воно смердить. Він легесенько посміхнувся.

— Ми легко змогли б задовольнити будь-які ваші потреби. Аліса рідко дозволяє нам одягати одну й ту саму річ двічі. У нас тут гори новесенького одягу, який незабаром опиниться в благодійній організації, а Лі, мені здається, має приблизно такий самий розмір, як Есме…

— Не певен, які почуття в неї викличуть обноски кровопивць. Вона не така практична, як я.

— Я вірю, що ти здатен передати пропозицію так, щоб та не викликала відторгнення. Бо ж ми можемо допомогти з будь-якими необхідними дрібничками, з транспортом, та будь із чим. І ще в нас є душ, бо ж ви надаєте перевагу життю просто неба. Будь ласка… не вважайте, що ви зовсім позбавлені переваг рідного дому.

Останнє речення він сказав дуже лагідно — цього разу не намагався говорити цілком спокійно, а натомість уклав у свої слова почуття.

Я секунду витріщався на нього, сонно кліпаючи повіками.

— Це… е-е-е… дуже мило з вашого боку. Передай Есме, що ми оцінили… е-е-е… її турботу. Але тут по периметру нам кілька разів трапляється перепливати річку, тож доводиться час від часу митися.

— Ти все одно передай нашу пропозицію.

— Звісно, звісно.

— Дякую.

Я відвернувся — і завмер, облившись холодним потом, коли почув низький, болісний стогін із будинку. Не встиг я озирнутися, як Едварда вже й близько не було.

А цього разу що?

Я помчав за ним, рухаючись, як зомбі. Голова моя працювала так само, як у зомбі. Враження було, що то не мій вільний вибір. Щось було не так. Треба поглянути, що трапилося. Проте я сам нічого не зможу вдіяти. І від цього я почуватимуся тільки гірше.

Це було невідворотно.

Я знову заскочив у хату. Белла важко дихала, вона скрутилася клубочком навколо величезної ґулі, на яку перетворився її живіт. Розалія тримала її, а Едвард, Карлайл та Есме схилилися над нею. Краєм ока я зауважив якийсь рух — Аліса завмерла нагорі сходів, тримаючись за скроні, й невідривно дивилася вниз. Дивна річ — вона ніби не могла спуститися вниз.

— Карлайле, секунду, — важко видихнула Белла.

— Белло, — стривожено мовив доктор, — Я почув, як щось хруснуло. Я маю поглянути.

— Я майже певна, — хрип, — це ребро. Ой! Так. Саме тут, — вона вказала собі на лівий бік, але рукою не торкнулася.

Воно вже почало ламати їй кістки.

— Треба зробити рентген. Можуть бути гострі уламки. Ми ж не допустимо, щоб вони тобі щось прокололи.

Белла зробила великий вдих.

— Гаразд.

Розалія обережно підняла Беллу. Здавалося, Едвард зараз заперечить, проте Розалія вищирила на нього зуби й проричала:

— Я вже тримаю її.

Отож Белла трохи зміцніла, але та істота також. Неможливо морити голодом одного, не заморивши й другого, але й оздоровлення спрацювало так само. І так зле, і так не ліпше.

Білявка миттю винесла Беллу сходами нагору, Карлайл та Едвард не відставали від неї — ніхто з них і не звернув на мене уваги, а я й далі стояв як укопаний у коридорі.

У них тут був запас крові та ще й рентгенівський апарат? Мабуть, лікар переніс додому всю свою роботу.

Я був знесилений — не міг бігти за ними, взагалі не міг поворухнутися. Я притулився спиною до стіни й повільно сповз додолу. Вхідні двері були відчинені, отож я обернувся носом до них, щасливий, що звідти пробивалося свіже повітря. Я прихилив голову на лутку та прислухався.

Я чув, як нагорі працює рентгенівський апарат. А може, мені так здавалося. А тоді долинули легесенькі кроки вниз по сходах. Я й не дивився, хто з вурдалаків це був.

— Може, дати тобі подушку? — запитала Аліса.

— Ні, — муркнув я. Що це за нав’язлива гостинність? Вона мене дратувала.

— Тобі ж не зручно, — зауважила вона.

— Ні.

— То чого ж ти не переляжеш кудись?

— Змучився. А чого ти не нагорі з усіма? — відгризнувсь я.

— Голова болить, — відповіла вона.

Я обернув голову, щоб поглянути на неї.

Аліса була зовсім маленькою і тоненькою. Мабуть, із мою руку завбільшки. А зараз на вигляд була ще меншою, наче скулилася. Її крихітне обличчя скривилося.

— У вурдалаків теж голова болить?

— Не у звичайних.

Я пирхнув. Звичайні вампіри.

— То як це так, що ти більше не сидиш із Беллою? — запитав я, вкладаючи в питання обвинувачення. Раніше це до мене якось не дійшло, бо голова моя була заповнена всіляким мотлохом, проте зараз було очевидно й дивно, що Аліса ніколи не наближалася до Белли — принаймні за весь час, що я був тут. Може, якби Аліса була з Беллою, Розалія не була б. — Мені здавалося, ви двоє нерозлучні, — я склав два пальці разом на підтвердження слів.

— Я ж тобі сказала, — вона скрутилася на сходинці за кілька кроків од мене, обхопивши тоненькими руками свої худенькі коліна, — голова болить.

— Через Беллу?

— Так.

Я нахмурився. Безперечно, я був занадто змучений, щоб розгадувати загадки. Я обернув голову до свіжого повітря й заплющив очі.

— Не Беллу насправді, — докинула вона, — а… плід.

О, ще дехто почувається так само, як і я. Дуже легко було це розпізнати. Вона вимовила слово так само жорстко, як і Едвард вимовляв.

— Не можу бачити його майбутнього, — пояснила вона мені — а може, балакала сама до себе. Їй, мабуть, здавалося, що я давно вже сплю. — Не можу бачити нічого, що з ним пов’язано. Точно як і тебе не бачу.

Я здригнувся, а тоді заскреготав зубами. Мені не сподобалося порівняння з цими створіннями.

— А Белла невіддільна від нього. Вона собою огортає його і тому якась… розмита. Наче погане зображення в телевізорі — ніби ти намагаєшся сфокусуватися на тих нечітких фігурках, що скачуть на екрані. У мене голова розламується, коли я дивлюся на неї. І все одно не можу побачити нічого наперед — хіба що на кілька хвилин. Цей… плід — це ніби все її майбутнє. Коли вона вперше ухвалила рішення… коли вона вирішила, що хоче його народити, то просто зникла з мого бачення. Налякала мене до смерті.

Якусь мить вона мовчала, потім додала:

— Мушу визнати, що бачити тебе поряд — велике полегшення, незважаючи на те, що ти смердиш мокрим собакою. Бо все зникає. Немов я заплющую очі. Це приглушує головний біль.

— Радий прислужитися, мем, — пробурмотів я.

— Цікаво, що у вас із ним спільного… чому ви схожі саме в цьому.

Гаряча хвиля огорнула мене з ніг до голови. Я стиснув кулаки, щоб стримати тремтіння.

— У мене нема нічого спільного з цим чудовиськом, яке висисає життя.

— Ні, щось таки є.

Я не відповів. Гаряча хвиля вже охолоджувалася. Я смертельно втомився й не міг довго лютувати.

— Ти ж не проти, якщо я тут посиджу з тобою, правда? — запитала вона.

— Та, мабуть, ні. Так і так смердить.

— Дякую, — мовила вона. — Це, певно, найкращі ліки, оскільки аспірин я вжити не можу.

— Ти не могла б помовчати? Я тут намагаюся заснути.

Вона не відгукнулася, миттю замовкнувши. За кілька секунд я вирубався.

Снилося мені, що мене страшенно мучила спрага. Переді мною стояла велика склянка води — холодної, аж конденсовані крапельки стікали стінками. Я схопив склянку і зробив великий ковток — і миттю втямив, що то була не вода, а відбілювач. Я вивернув його назад, фонтаном вихлюпуючи навсібіч, з носа мого теж лилося. В носі пекло. Горіло вогнем.

Біль у носі збудив мене, і я збагнув, де саме заснув. Сморід був вельми міцний, незважаючи на те, що я був не зовсім у хаті. Фе! І ще цей шум. Хтось дуже голосно реготав. Регіт був знайомий, але він якось не пасував до смороду. Він був наче не звідси.

Я застогнав і розплющив очі. Небо посіріло — був день, але я гадки не мав, ранок чи вечір. Мабуть, ближче до заходу сонця — було якось темно.

— Саме вчасно, — неподалік пробурмотіла білявка. — Ця жива циркулярна пила вже почала трохи набридати.

Я крутнувся й сів. Тим часом з’ясувалося, звідки линув запах. Хтось підклав мені під голову велику подушку. Либонь, хотіли як краще. Якщо, звісно, то була ідея не Розалії.

Коли голова моя нарешті відірвалася від смердючого пера, я вловив й інші запахи. Наче бекон і кориця, до яких домішувався запах вурдалаків.

Я моргнув, окинувши поглядом кімнату.

Нічого особливо не змінилося, хіба що Белла сиділа в центрі канапи, а крапельниці вже не було. Білявка присіла біля її ніг, поклавши голову Беллі на коліна. Я й досі здригався, спостерігаючи, як спокійно вони її торкалися, проте зважаючи на ситуацію, гадаю, думати про це було цілковитою дурницею. Едвард сидів обіч неї, тримаючи її за руку. Аліса також тулилася на підлозі, як і Розалія. На цей раз обличчя її не кривилося. І можна було легко вгадати чому — вона знайшла інше знеболювальне.

— Гей, Джейк нарешті з нами! — каркнув Сет.

Він сидів із другого боку Белли, любенько обійнявши її рукою за плечі, повна тарілка їжі стояла в нього на колінах.

Що за чорт?

— Він прийшов по тебе, — пояснив Едвард, поки я зводився на ноги. — А Есме переконала його залишитися на сніданок.

Сет уздрів вираз мого обличчя й поквапився все пояснити:

— Так, Джейку, я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Бо ж ти не перевернувся назад. Лі хвилювалася. Я казав їй, що ти, ймовірно, просто вирубався ще в людській подобі, але ж ти її знаєш… А тут була вся ця їжа, і… чорт, — від обернувся до Едварда, — приятелю, а ти вмієш куховарити!

— Дякую, — муркнув Едвард.

Я зробив повільний вдих, намагаючись розтиснути щелепи. Я не міг відвести очей від Сетової руки.

— Белла змерзла, — тихо промовив Едвард.

Справді. І це не моя справа. Вона мені не належить.

Сет учув Едвардове зауваження, побачив моє лице — і миттю йому для їди знадобилися обидві руки. Він прибрав долоню з плеча Белли й узявся наминати. Я наблизився до канапи, досі намагаючись опанувати себе.

— Лі зосталася на чатах? — запитав я Сета. Голос мій ще й досі був хрипким зі сну.

— Так, — відгукнувся він із повним ротом. На ньому був іще й новий одяг. І його вбрання пасувало йому значно краще, ніж мені — моє. — Вона там. Не хвилюйся. Вона завиє, коли що. Ми змінилися десь опівночі. Я чатував дванадцять годин, — він пишався, і це було відчутно в його голосі.

— Опівночі? Стривай — а котра зараз година?

— Скоро світатиме, — він визирнув у вікно, щоб пересвідчитися.

Прокляття! Я проспав до кінця дня і всю ніч — як убитий.

— Чорт! Вибач за це, Сете. Справді. Треба було розтовкти мене.

— Та ну, брате, тобі давно слід було виспатися. Відколи ти не спочивав? Ще з ночі напередодні останньої варти з Семом? Десь близько сорока годин? Чи п’ятдесят? Ти ж не машина, Джейку. Крім того, ти нічогісінько не проґавив.

Нічогісінько? Я метнув погляд на Беллу. Барва її обличчя стала нормальною — такою, як я її пам’ятав. Бліда, але з легеньким рум’янцем. Навіть коси її мали кращий вигляд — вони блищали. Вона збагнула, що я оцінював її, і вишкірилася.

— Як твоє ребро? — запитав я.

— Туго замотане, я навіть його не відчуваю.

Я закотив очі. Почув, як заскреготів зубами Едвард, і збагнув, що такий бадьористий настрій дратував його не менше за мене.

— Що ж у нас на сніданок? — дещо саркастично запитав я. — Перша резус негативний чи друга резус позитивний?

Белла показала мені язика. Вона була така, як колись.

— Омлет, — мовила вона, метнувши погляд униз. Я зауважив, що горнятко крові було затиснуте між її та Едвардовою колінками.

— Ти теж поснідай, Джейку, — запропонував Сет. — У кухні повно всього. У тебе ж порожній шлунок.

Я оцінив їжу в нього на тарілці. Схоже було на омлет із сиром і величенький кусень рулету з корицею. У животі в мене забурчало, проте я не зважав.

— А чим снідала Лі? — критично запитав я Сета.

— Гей, я їй приніс харчі, перш ніж сам почав їсти! — захищався він. — А вона сказала, що краще зжере людину, збиту на дорозі, — хоча я певен, вона скоро здасться. Тут такі рулети з корицею… — схоже було, він не міг дібрати відповідного епітету.

— Тоді я піду на полювання з нею.

Сет зітхнув, коли я розвернувся, щоб іти геть.

— Стривай хвильку, Джейкобе!

То був Карлайл, отож коли я обернувся, вираз обличчя в мене, либонь, був не таким зневажливим, як міг би, коли б мене покликав хтось інший.

— Так?

Карлайл наблизився, а Есме вийшла в іншу кімнату. Він зупинився за кілька кроків од мене — трохи далі, ніж стають звичайні люди для звичайної розмови. Я оцінив його намагання не обмежувати мого життєвого простору.

— Коли вже згадали про полювання, — почав він понурим голосом. — Це питання знову постає перед моєю родиною. Я так розумію, що наше попереднє перемир’я в даний час не діє, отож мені потрібна твоя порада. Сем полюватиме на нас поза зоною, яку ви для нас вартуєте? Я не хотів би поранити когось із твоєї родини — чи втратити когось зі своєї. На нашому місці як би ти поводився?

Я здивовано відхилився — він приголомшив мене своїми словами. Що я міг знати про розкішне місце, яке собі забезпечили ці кровопивці? Та з іншого боку, я трохи знав Сема.

— Ризик є, — відповів я, намагаюсь не зважати на іншу пару очей, яка втупилася в мене, й не говорити до неї. — Сем дещо заспокоївся, проте я майже переконаний, що подумки він вважає угоду вже недійсною. І тільки-но йому здасться, що або плем’я, або інші люди опинилися під загрозою, він не з’ясовуватиме ситуації — ви розумієте, що я маю на увазі. Але попри все для нього головне — Ла-Пуш. У них забракне людей, щоб поставити варту там — і ще й висилати мисливські рейди, які могли б завдати вам шкоди. Можу заприсягтися, що він тримається ближче до хати.

Карлайл замислено кивнув.

— Тому я би просто порадив, якщо вже кудись збираєтеся, не ходіть поодинці. І найкраще виходити вдень, адже від вас чекатимуть вилазок саме вночі. Традиційні вампірські забобони. Ви такі меткі — перетніть гори й полюйте з того боку — так далеко від дому він нікого не посилатиме.

— І залишити Беллу тут саму, без захисту?

Я фиркнув.

— А ми що — просто шмат сирого м’яса?

Карлайл засміявся, та за мить обличчя його знову посерйознішало.

— Джейкобе, ти не здатен побити своїх братів.

Погляд мій застиг.

— Не скажу, що це буде легко, проте якщо вони прийдуть, щоб убити її, гадаю, я зможу їх зупинити.

Карлайл тривожно похитав головою.

— Я не мав на увазі, що ти… не здолаєш їх. Але ж це так неправильно! Я не можу взяти такий тягар на свою совість.

— Цей тягар ляже не на вашу совість, докторе. А на мою. І я його витримаю.

— Ні, Джейкобе. Ми потурбуємося, щоб своїми діями не спровокувати цього, — він замислено нахмурився. — Ми виходитимемо втрьох, — вирішив він за хвилю. — Це буде наймудріше.

— Не знаю, докторе. Ділитися навпіл — не найкраща стратегія.

— У нас є додаткові переваги, які компенсують брак людей. Якщо до трійці входитиме Едвард, він зможе убезпечити нас на кілька миль.

Ми воднораз метнули погляди на Едварда. Та вираз на його обличчі миттю змусив Карлайла відступитися.

— Та й інші є можливості, я певен, — сказав Карлайл. Ясна річ, не було такої фізичної потреби, яка б могла зараз відірвати Едварда від Белли. — Алісо, гадаю, ти ж здатна побачити, куди нам не слід потикатися?

— Так, якщо це місце щезає з видимості, — кивнула Аліса. — Це легко.

Едвард, який весь напружився, почувши першу пропозицію Карлайла, розслабився. Белла сумно позирала на Алісу, й поміж брів у неї залягла маленька зморшка — вона завжди з’являлася, коли Белла нервувала.

— Що ж, гаразд, — підсумував я. — Це питання вирішене. Мені час. Сете, я сподіваюся, ти повернешся до сутінків, а поки що поспи десь тут, о’кей?

— Звісно, Джейку. Я перевернуся назад, щойно доїм. Хіба що… — завагався він, поглянувши на Беллу. — Я тобі ще потрібен?

— У неї є ковдри, — гавкнув я на нього.

— Зі мною все гаразд, Сете, дякую, — швидко мовила Белла.

Саме тоді в кімнату влетіла Есме з великим накритим тарелем у руках. Вона невпевнено зупинилася трошки позаду Карлайла і втупила великі золоті очі мені в обличчя. Вона простягнула таріль і зробила сором’язливий крок до мене.

— Джейкобе, — сказала вона тихо. Голос її був не такий пронизливий, як у інших. — Я знаю, тобі це не… додає апетиту — думка поїсти тут, де так неприємно пахне. Але мені було б набагато легше, якби ти взяв дещо з харчів із собою. Я знаю, що через нас ти не можеш повернутися додому. Будь ласка — полегши трошки моє сумління. Візьми щось поїсти, — вона простягнула мені таріль, обличчя її було лагідним і світилося благанням. Не знаю, як їй це вдалося, адже на вигляд їй було щонайбільше двадцять п’ять років, та й шкіра її була неймовірно блідою, але щось у виразі її обличчя зненацька нагадало мені маму.

О Боже!

— Ага, звісно, звісно, — пробурмотів я. — Мабуть. Та й Лі, може, ще не наїлася.

Я простягнув руку й забрав у неї харчі — так і тримав на витягнутій руці. Піду викину десь під дерево. Не хочеться зараз її засмучувати.

А тоді я згадав про Едварда.

А ти не смій їй нічого говорити! Хай вона думає, що я все з’їв.

Я й не поглянув на нього, щоб переконатися, що він зробить це. Краще йому зробити саме так. Кровопивця дещо мені винен.

— Дякую, Джейкобе, — сказала Есме, усміхаючись до мене. Як на цьому кам’яному обличчі могли розцвісти ямочки, чорт забирай?

— Ага, дякую, — відповів я. Лице моє палало — більше, ніж зазвичай.

Оце головна проблема спілкування з вурдалаками — ти до них звикаєш. Вони починають змінювати твою картину світу. Вони починають здаватися друзями.

— Ти пізніше прийдеш, Джейку? — запитала Белла, коли я вже хотів тікати.

— Е… не знаю.

Вона стулила губи, наче стримувала усмішку.

— Будь ласка! Раптом я змерзну?

Я глибоко вдихнув через ніс — і тут-таки збагнув, що це була не найкраща ідея. Я кліпнув.

— Можливо.

— Джейкобе! — гукнула Есме. Я продовжував задкувати до дверей, тож вона зробила кілька кроків до мене. — На ґанку я лишила кошик із речами. Це для Лі. Я їх щойно випрала — і намагалась якнайменше торкатися, — вона нахмурилася. — Ти не віднесеш їй?

— Обов’язково, — буркнув я й поквапився за двері, поки ще хтось не примусив мене почуватися ніяково.

РОЗДІЛ 15. ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК

Гей, Джейку, я гадав, що потрібен тобі буду увечері. Як так сталося, що ти не збудив мене, перш ніж Лі лягла спати?

Бо ти поки що не потрібен. Я впораюся сам.

Сет уже вийшов на вартове коло з півночі. Щось було?

Ні. Нічогісінько.

Ти робив вилазки?

Він наштовхнувся на слід, який я полишив, і попрямував уздовж нової стежки.

Так, я кілька разів відбігав уперед. Знаєш, просто перевіряв. Каллени збираються вирушати на полювання…

Пора вже.

Сет помчав назад до головної стежки.

З ним нести варту було легше, ніж із Лі. Хоч вона старалася — дуже старалася, проте в її думках завжди було якесь подвійне дно. Їй не хотілося бути тут. Вона не хотіла піддаватися тому дружньому почуттю до вампірів, яке зароджувалося в моїй голові. Вона не хотіла долучатися до ніжної дружби Сета з вурдалаками, яка що день, то міцнішала.

Але ж сміхота! Я гадав, що найбільше проблем у неї виникатиме зі мною! Ми завжди дратували одне одного, коли були в Семовій зграї. Проте зараз у її свідомості не було антагонізму зі мною — тільки з Калленами та Беллою. Цікаво чому. Може, вона просто була вдячна, що я не змусив її забиратися геть? Либонь, тепер я ліпше розумів її ворожість. Хай там як, але вартувати з Лі зараз було зовсім не так погано, як я собі уявляв.

Звісна річ, вона не аж так змінилася. І їжа, і харчі, які їй передала Есме, зараз пливли річкою за течією. Навіть потому як я з’їв свою частку — не тому, що запах був непоборний, коли я забрався подалі від вампірів, а просто я хотів показати Лі приклад жертовності й терпіння, — вона відмовилася. Невеличкий лось, якого вона зарізала десь опівдні, не вгамував достоту її голоду. І значно погіршив гумор. Лі ненавиділа сире м’ясо.

Може, варто зробити велике коло на схід? — запропонував Сет. — Зайти глибше в ліс, поглянути, чи там на нас не чатують.

Я міркував про це, — погодивсь я. — Але краще зробімо це, коли всі втрьох не спатимемо. Я не хотів би тут ослаблювати чати. Але треба буде обов’язково все розвідати, перш ніж Каллени вирушать на полювання. І чимшвидше.

Правда.

Це наштовхнуло мене на думку.

Якщо Калленам удасться вирватися звідси без утрат, їм справді варто рухатися далі. Певно, їм слід було забиратися вже тоді, коли ми вперше прийшли їх попередити. У них мають бути інші схованки. І мусять бути друзі на півночі, хіба ні? Хапати Беллу й тікати. Здавалося, це очевидний вихід у такій ситуації.

Я, мабуть, мав їм це запропонувати, але злякався, що вони послухаються мене. Я ж бо не хотів, аби Белла зникла — і я б уже ніколи не дізнався, витривала вона чи ні.

Ні, це все дурниці. Треба сказати їм, що час пакуватися. Немає їм сенсу залишатися, та й мені буде ліпше — не легше, проте здоровіше, — якщо Белли не буде поряд.

Легко казати зараз, коли Белла не тут, коли на її обличчі не читається захват від моєї присутності — і коли вона кігтями не чіпляється за життя…

О, я вже питав про це Едварда, — подумав Сет.

Про що?

Я запитав, чому вони досі не забралися. Могли б переїхати до Тані чи деінде. Далеко, щоб Сем не міг їх дістати.

Мені довелося самому собі нагадати, що я тільки-но збирався давати Калленам саме таку пораду. Що так буде найкраще. Що я не маю лютувати на Сета за те, що він знімає з моїх плечей цей тягар. Зовсім не маю лютувати.

І що ж вони сказали? Просто чекають на віконечко, щоб прослизнути?

Ні. Вони не збираються йти геть.

Така новина не мала б обрадувати мене.

Чому ні? Це ж дурість.

Ні, не зовсім, — мовив Сет, захищаючись. — Чимало часу піде на те, щоб облаштувати медичну допомогу так, як вона облаштована тут. У них під рукою все, що потрібно для Белли, і є можливість організувати все ще краще. Саме тому вони й хочуть вийти на полювання. Карлайл вважає, що Беллі незабаром знадобиться більше крові. Вона майже випила всю кров першої групи, резус негативний, яку для неї запасли. І йому не подобається, що запаси тануть. Отож він хоче накупити побільше. Ти не знав, що кров можна купити? Якщо ти лікар, звісна річ.

Я ще не готовий був міркувати логічно. Все одно це дурість. Вони ж можуть забрати більшість речей із собою, хіба ні? А там, куди переїдуть, украдуть усе, що їм потрібно. Чи зважатиме на закон той, хто не-мертвий?

Едвард не хоче ризикувати, перевозячи її.

Зараз вона почувається ліпше.

Набагато, — погодився Сет. У голові він порівнював мій останній спогад із того часу, коли Белла була приєднана до крапельниць, із тим, що побачив на власні очі, коли вийшов із будинку. Вона усміхнулася до нього й помахала рукою. Але вона не може далеко подорожувати, розумієш. Ця істота їй просто дух забиває.

Я ковтнув нудотну хвилю, яка підступила до горла. Так, знаю.

І ще одне ребро їй зламала, — повідомив він понуро.

Я на мить затнувся, спотикнувся, перш ніж вирівняв крок.

Карлайл знову її добре замотав. Ще одна тріщина, сказав він. А Розалія сказала, що навіть звичайні людські діти іноді ламають мамам ребра. В Едварда був такий вираз обличчя, ніби він там-таки відірве їй голову.

Шкода, що не відірвав.

Сет збирався надати мені повний звіт — він знав, наскільки мені це все важливо, хоча я й ніколи не просив його доповідати. Сьогодні в Белли то з’являлася гарячка, то зникала. Температура не надто висока — просто вона пріла, а тоді її морозило. Карлайл ще не знає, що це таке — може, вона просто застудилася. Бо ж зараз її імунна система не в найкращому стані.

Так, я певен, це просто збіг.

Але вона в гарному гуморі. Вона теревенила з Чарлі, реготала і все таке…

З Чарлі? Що?! Що ти маєш на увазі — теревенила з Чарлі?!

Тепер на бігу затнувся Сет — моя лють здивувала його. Гадаю, він щодня дзвонить, щоб побалакати з нею. Іноді й мама її дзвонить також. Белла по голосу тепер почувається набагато краще, отож вона запевнила батька, що вже почала видужувати…

Почала видужувати?! Та що в біса вони собі думають?! Вселяти в Чарлі надію, щоб потім наповал убити його, коли вона помре? Я гадав, вони готують його до найгіршого! Попереджають його! Навіщо вона його так підставляє?

Вона ж не обов’язково помре, — лагідно подумав Сет.

Я зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Сете. Навіть якщо вона видряпається з цього, то не залишиться людиною. Вона усвідомлює це, і так само усвідомлюють усі решта. Навіть якщо вона не помре, їй усе одно доведеться вельми переконливо вдавати труп, хлопче. Або так — або просто щезнути. Я вважав, що вони хочуть полегшити страждання Чарлі. То чому ж…?

Гадаю, це ідея Белли. Ніхто нічого не казав, але на обличчі Едварда читалися, схоже, саме такі думки, які ти зараз озвучив.

Знову я на одній хвилі з кровопивцею.

Кілька хвилин ми бігли мовчки. Я відхилився уздовж нової стежки, забираючи на південь.

Не забігай задалеко.

Чому?

Белла просила мене переказати тобі, щоб ти зазирнув до неї.

Зуби мої стиснулися.

Й Аліса теж хоче тебе бачити. Вона сказала, що змучилася сидіти на горищі, мов кажани в башті, — Сет пирхнув коротким смішком. — Я вже мінявся місцями з Едвардом — щоб підтримувати Беллі нормальну температуру. То гріли її, то охолоджували. Гадаю, якщо ти сам не хочеш, я можу повернутися туди…

Ні. Я все зроблю, — гавкнув я.

О’кей, — Сет більше нічого не сказав. Він просто зосередився на своїй ділянці лісу.

Я ж тримався курсу на південь, шукаючи якихось нових знаків. Я розвернувся, щойно добігши до перших будівель. Тут іще не місто, проте я не волів, щоб поповзли чутки про вовків. Останнім часом нам щастило триматися зовсім непомітно.

Дорогою назад я помчав навпростець до будинку. Знаю, це було дурницею, але я не міг утриматися. Мабуть, я мазохіст.

Все з тобою нормально, Джейку. Це просто ситуація ненормальна.

Сете, будь ласка, стули писок.

Уже стуляю.

Цього разу я не вагався на ґанку — просто зайшов у двері, наче власник цього дому. Гадав, це мало б роздратувати Розалію, але мене чекало розчарування. Ні Розалії, ні Белли ніде не було. Я дико роззирався навсібіч, сподіваючись, що просто їх не помітив, а серце моє билося в ребра якось дивно й неприємно.

— З нею все гаразд, — прошепотів Едвард. — Точніше, ситуація стабільна.

Едвард сидів на канапі, схиливши голову на долоні, й коли заговорив, навіть не підвів голови. Есме сиділа поруч, міцно пригорнувши його рукою.

— Привіт, Джейкобе, — сказала вона. — Я рада, що ти повернувся.

— Я теж, — глибоко зітхнула Аліса. Вона танцюючи спустилася сходами, кривляючись до мене. Наче я запізнився на побачення.

— Е… привіт, — відгукнувсь я. Дивно було вдавати чемність. — Де Белла?

— У туалеті, — пояснила Аліса. — Ти ж розумієш, вона здебільшого п’є рідину. Крім того, вагітні взагалі часто бігають у туалет, я чула.

— А!

Я зніяковіло стояв, гойдаючись із пальців на п’яти.

— О, чудово, — пробуркотіла Розалія. Я рвучко обернув голову й побачив, як вона з’явилася з вітальні, напівсхована за сходами. Вона тримала Беллу, як немовля, на руках, а на обличчі її застигла зла усмішка, яка призначалася мені. — Я давно вже вчула якийсь бридкий сморід.

І як і минуло разу, Беллине обличчя засвітилося, мов у дитини на Різдво. Мовби я приніс їй найкращий подарунок.

Це було так несправедливо.

— Джейкобе, — видихнула вона, — ти прийшов.

— Привіт, Білко.

І Есме, і Едвард підвелися. Я спостерігав, як Розалія обережно поклала її на канапу. І побачив, що, незважаючи на це, Белла побіліла й затримала дихання — наче дала собі слово й не писнути, яким би нестерпним не був біль.

Едвард погладив її по чолу, потім по шиї. Він намагався зробити це так, наче просто прибрав неслухняне пасмо, але мені здалося, що він перевіряв її стан — як лікар.

— Тобі не холодно? — муркнув він.

— Ні, все гаразд.

— Белло, ти пам’ятаєш, що тобі сказав Карлайл? — мовила Розалія. — Нічого не приховуй. Це не допоможе нам у турботі про вас двох.

— О’кей, я трохи змерзла. Едварде, ти не міг би дати мені ковдру?

Я закотив очі.

— А я вам не згоджуся?

— Ти щойно зайшов, — сказала Белла. — І либонь, намотував кола всенький ранок. Спочинь хвильку. Гадаю, я за мить зігріюся.

Я не зважив на її слова — просто вмостився біля канапи на підлозі, ще вона й не встигла замовкнути. Але я не знав, як діяти далі. Вона була такою вразливою на вигляд, тож я боявся навіть торкнутися її, покласти їй долоню на плечі. Отож я просто притулився збоку, на всю довжину її тіла, й узяв її за руку. Другу долоню я приклав їй до щоки. Важко було сказати, чи холодніша вона, ніж зазвичай.

— Дякую, Джейку, — мовила вона, і по тілу моєму пробігли дрижаки.

— Еге ж, — відгукнувсь я.

Едвард всівся на бильце канапи в ногах у Белли, він не відривав очей від її обличчя.

Важко було сподіватися, особливо зважаючи на надзвичайно тонкий слух присутніх, що ніхто не почує, як бурчить у мене в животі.

— Розаліє, ти не принесеш Джейкобові щось із кухні? — запропонувала Аліса. Її не було видно — вона сховалася за спинкою канапи.

Розалія, не вірячи власним вухам, втупилася туди, звідки долинав голос Аліси.

— Дякую, Алісо, проте навряд чи я зможу з’їсти страву, в яку наплювала блондинка. Боюся, тіло моє не сприйме отрути.

— Розалія ніколи не поставить Есме в таке незручне становище, виявивши негостинність.

— О ні, звісно! — солоденьким голосом підтвердила білявка — я відразу вчув у ньому підступ. Вона підвелася й вилетіла з кімнати.

Едвард зітхнув.

— Ти ж мені скажеш, якщо вона отруїть страву? — запитав я.

— Так, — пообіцяв Едвард.

І з якогось дива я йому повірив.

З кухні чувся гуркіт і стукіт, а ще — дивна річ — металевий скрегіт, наче хтось погано обходився з начинням. Едвард знову зітхнув, але воднораз і легенько всміхнувся. Але перш ніж я встиг усе це добре обміркувати, повернулася Розалія. З вдоволеним смішком вона поставила переді мною на підлозі срібну миску.

— Смачного, дворняго.

Колись це, либонь, була велика салатниця, проте білявка добряче розплескала метал, щоб салатниця стала схожою на справжню собачу миску — оце звідти й походив металевий скрегіт і гуркіт. Я мав би почувати захват від її майстерності. А якою уважною була вона до деталей! На внутрішньому боці вона навіть вишкрябала слово «Сірко». Чудовий почерк.

Та оскільки їжа мала вельми пристойний вигляд — відбивна, велика запечена картоплина й різні соуси, — я мовив до неї:

— Дякую, білявко. Вона фиркнула.

— Гей, а ти знаєш, як блондинка убиватиме рибу? — запитав я і провадив на одному подисі: — Втопить!

— Цей анекдот я теж уже чула, — відповіла вона, але цього разу без посмішки.

— Спробую згадати щось новеньке, — пообіцяв я — і взявся до їжі.

Вона скривилася з огидою й закотила очі. А далі всілася в одне з великих крісел і почала перемикати канали на телевізорі так швидко, що навряд чи встигала зауважити, яка де програма.

Їжа була смачною, навіть незважаючи на вурдалацький сморід, який витав у повітрі. Я починав до нього звикати. Ха! Не те щоб я саме цього колись прагнув…

Коли я доїв (я ще думав, чи не вилизати мені миску, аби порадувати Розалію), то відчув, як холодні пальчики Белли пробігли по моєму волоссю. Вона поплескала мене по потилиці.

— Час підстригтися?

— Ти трошки заріс, — підтвердила вона. — Може…

— Дай угадаю: хтось із присутніх тут працював перукарем у паризькому салоні?

Вона гигикнула.

— Може бути.

— Ні, дякую, — відмовивсь я, перш ніж вона дійсно запропонувала. — Ще кілька тижнів я і так протягну.

І тут-таки подумав: а скільки тижнів вона протягне? Кортіло запитати про це якось увічливо.

— Отож… е-е-е… а коли намічається? Ну, я кажу, коли там має народитися маленьке чудовисько?

Вона ляснула мене по потилиці приблизно з силою пір’їни, але нічого не відповіла.

— Я серйозно, — сказав я. — Просто хочу знати, скільки мені ще треба бути тут.

Скільки ще будеш тут ти, додав я подумки. І обернувся, щоб поглянути на неї. Очі її були замислені — і знову з’явилася засмучена зморщечка між бровами.

— Я не знаю, — пробурмотіла вона. — Не точно. Очевидно, що про стандартні дев’ять місяців тут не йдеться, а УЗД ми зробити не змогли, тож Карлайл може базувати свої оцінки тільки на тому, який у мене завбільшки живіт. Нормальні люди мають набрати в середньому сорок сантиметрів отут, — вона провела пальцем довкруж величезного живота, — коли дитина цілком сформована. Один сантиметр додається щотижня. Сьогодні зранку в мене було тридцять сантиметрів, і загалом на день я нарощую близько двох сантиметрів, іноді навіть більше…

Два тижні за один день — а дні просто летять. Її життя прокручується, мов пришвидшена кінострічка. То скільки днів їй лишилося, якщо справді ідеться про сорок сантиметрів? Чотири? Цілу хвилину я підраховував — і злякано ковтнув слину.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Я просто кивнув, не певен, що голос не зрадить мене.

Едвард, слухаючи мої думки, відвернувся від нас, але я бачив його відображення у дзеркальній стіні. Це знову був чоловік, який палав із середини.

Неймовірно, як визначена дата змінила моє ставлення до власної можливості покинути її — і можливості, що вона покине нас. Я навіть був радий, що Сет заговорив про це: тепер я знав, що вони залишаться тут. Було б незносно гадати: підуть вони геть чи ні, віднявши у мене один, два чи три з цих чотирьох днів. Моїх чотирьох днів.

А ще хоча я знав: усе майже закінчилося, було неймовірно, наскільки оцей мій зв’язок із нею ставало важче розірвати. Наче він був пов’язаний із ростом її живота: що більшою робилася вона, то більшою ставала її сила тяжіння.

Якоїсь миті я спробував поглянути на неї ніби збоку, відділити себе від решти. Я усвідомлював, що це не плід моєї уяви: моя потреба в ній і справді зростала. Чому ж так? Бо вона помирала? Чи знання, що навіть якщо вона не помре — оптимістичний сценарій, — то перетвориться на щось зовсім нове, таке, якого я раніше не знав?

Вона провела пальцем мені по щоці, і де вона торкнулася, шкіра моя була вологою.

— Все буде гаразд, — заколисуюче мовила вона. І байдуже, що ці слова анічогісінько не важили. Вона вимовила їх так, як батьки співають дітям безглузді колисанки. Люлі-люлі, хлопче.

— Еге ж, — пробурмотів я.

Вона скрутилася калачиком у мене на руці, поклавши голову мені на плече.

— Я не вірила, що ти прийдеш. Сет переконував, що ти прийдеш, і Едвард також, але я їм не вірила.

— Чому ж ні? — запитав я ображено.

— Ти тут не почуваєшся щасливим. Але ти все одно прийшов.

— Ти ж хотіла, щоб я прийшов.

— Знаю. Але ти міг не приходити, бо це нечесно з мого боку — хотіти, щоб ти був тут. Я б усе зрозуміла.

На хвильку запала тиша. Едвард нарешті оволодів своїм обличчям. Він спостерігав за тим, як Розалія перемикає канали. Вона вже дійшла до шестисотого. Цікаво, скільки часу в неї займе повернутися до початку.

— Дякую, що прийшов, — прошепотіла Белла.

— Можна тебе дещо запитати? — поцікавивсь я.

— Звісно.

Едвард, здавалося, зовсім не звертав на нас уваги, але ж він знав, що саме хочу я запитати, отож йому не вдалося мене обдурити.

— Для чого я тобі тут? Сет міг би зігрівати тебе, і з ним набагато легше: він — таке собі веселе щасливе щеня. Та коли я з’являюся в дверях, ти усміхаєшся, наче тільки мене й чекала.

— І тебе серед інших.

— Оце мене й не радує, сама знаєш.

— Так, — зітхнула вона, — вибач.

— Та все одно — для чого? Ти так і не відповіла.

Едвард знову відвернувся — начебто дивився у вікно. Обличчя його було у задумі.

— Коли ти тут, Джейкобе, у мене відчуття… повноти. Наче вся моя родина зібралася. Тобто мені здається, що саме так і маєш почуватися — я-бо ніколи не мала великої родини. Це приємно, — миттєва усмішка осяяла її обличчя. — Але родина не повна, коли ти не тут.

— Я ніколи не стану частиною твоєї родини, Белло.

Міг би. І мені було б добре. Проте це було у якомусь віддаленому майбутньому, яке померло, так і не народившись.

— Ти завжди був частиною моєї родини, — не погодилася вона.

Зуби мої скреготнули.

— Брехлива відповідь.

— А яка правдива?

— Ну, наприклад: Джейкобе, твій біль мене наснажує.

Я відчув, як вона здригнулася.

— Тобі б це сподобалося більше? — прошепотіла вона.

— Так чесніше принаймні. Це вкладається у мене в голові. З цим я можу зжитися.

А тоді я ще раз поглянув на її обличчя, яке було за волосину від мого. Очі її були заплющені, чоло нахмурене.

— Джейку, ми зійшли з дороги. Ми втратили ґрунт під ногами. Ти маєш бути частиною мого життя — я це відчуваю, і ти це відчуваєш також, — вона хвильку помовчала, не розплющуючи очей, ніби чекала, що я почну заперечувати. Коли ж я нічого не сказав, вона провадила далі: — Але все пішло не так. Ми в чомусь помилилися. Ні. Я помилилася. Я зробила щось не так, і ми зійшли з дороги…

Голос її урвався, а похмура зосередженість помалу розгладилася, і нарешті залишилися тільки тоненькі зморшки в кутиках вуст. Я почекав, поки вона ще трохи поллє мої рани лимонним соком, та зненацька долинуло м’яке хропіння.

— Вона виснажена, — пробурмотів Едвард. — День був дуже довгий. Важкий день. Гадаю, вона б давно вже заснула, але чекала на тебе.

Я навіть не глянув на нього.

— Сет сказав, що оте поламало їй іще одне ребро.

— Так. І тепер їй важко дихати.

— Чудово.

— Покличеш мене, коли в неї знову буде гарячка.

— Еге ж.

У неї й досі були сироти на руці, яка не торкалася моєї. Я ще голови не підвів, шукаючи очима ковдру, як Едвард уже потягнув покривало, яке затуляло спинку канапи, й накрив ним Беллу.

Іноді здатність читати думки економила час. Наприклад, мені не доведеться влаштовувати обвинувачувальний процес із приводу того, як вони чинять щодо Чарлі. Це ж маячня. Едвард точно вчує, який я лютий…

— Так, — погодився він, — то була не найкраща ідея.

— Тоді навіщо? Навіщо Белла запевняла батька, що почала видужувати, якщо згодом це тільки додасть йому болю?

— Вона не могла витерпіти його занепокоєння.

— Отож ліпше…

— Ні. Не ліпше. Але я не примушуватиму її зараз ні до чого, що завдає їй прикрощів. Хай там як, а так вона почувається краще. З рештою впораємося пізніше.

Це все було неправильно. Белла не така, щоб відкладати біль Чарлі на пізніше — тим паче щоб хтось інший потім мав цим займатися. Навіть коли вона при смерті. Це було на неї несхоже. Якщо я хоч трошки знаю Беллу, в неї має бути запасний варіант.

— Вона цілком переконана, що житиме, — відгукнувся Едвард.

— Але не як людина.

— Ні, не як людина. Проте вона ще сподівається побачитися з Чарлі.

Ого, стає дедалі цікавіше!

— Побачитися. З Чарлі, — я нарешті поглянув на нього саркастично. — Згодом. Побачитися з Чарлі, коли вона стане сніжно-білою, з блискучими червоними очима. Я не кровопивця, мабуть, я чогось не тямлю, але Чарлі — не найвдаліший вибір для першої вурдалацької страви.

Едвард зітхнув.

— Вона знає, що не зможе наближатися до нього принаймні рік. Вона вважає, що зможе його обдурити. Сказати, що їй довелося лягти в лікарню на тому кінці світу. Тримати зв’язок тільки по телефону.

— Божевілля.

— Так.

— Чарлі не дурний. Навіть якщо вона його не заріже, він не зможе не помітити відмінності.

— Але вона робить ставку саме на це.

Я не відривав від нього очей, чекаючи на детальніше пояснення.

— Вона не старітиме, звісно, тобто бачитися вони зможуть тільки обмежену кількість років, навіть якщо Чарлі купиться на ту казку, яку вона йому наспіває, — він слабко усміхнувся. — Пам’ятаєш, як ти намагався розтлумачити їй власну переміну? Як ти змусив її здогадатися?

Вільна моя рука стислася в кулак.

— Вона тобі розповіла?

— Так. Вона намагалася пояснити… свою ідею. Розумієш, їй не дозволено розповідати Чарлі правду — для нього це буде вельми небезпечно. Але ж він тямущий, практичний чолов’яга. Вона гадає, що він сам зможе вигадати цілком пристойне пояснення. Звісно, вона вважає, що це пояснення буде далеким від істини, — він пирхнув. — Зрештою, ми не надто притримуємося вурдалацьких законів. Отож він зробить кілька неправильних висновків щодо нас — як і вона зробила з самого початку, а ми їх не розвінчуватимемо. Вона вважає, що зможе бачитися з ним… від часу до часу.

— Божевілля, — повторив я.

— Так, — погодився він знову.

Це була слабкість із його боку — дозволити їй у цьому взяти гору, просто щоб вона сьогодні почувалася щасливою. Бо згодом нічого доброго з цього не вийде.

І тут-таки я подумав: він не вірить у те, що вона житиме й отримає нагоду втілити в життя свій безумний план. Просто підтакує їй, аби вона чимдовше почувалася щасливою.

Наприклад, іще чотири дні.

— Я витримаю все, що б не сталося, — прошепотів він, схилив голову і відвернувся, аби я не міг побачити виразу його обличчя. — Але зараз я не завдаватиму їй болю.

— Протягом чотирьох днів? — запитав я.

Він не підвів погляду.

— Плюс-мінус.

— А далі що?

— Що саме ти маєш на увазі?

Я міркував про те, що сказала Белла. Про те, що та істота огорнена чимось міцним і надійним, схожим на шкіру вампіра. Отож, як усе відбуватиметься? Як істота вивільниться?

— Я зібрав деякі відомості, й з усього виходить, щоб вилізти з лона, такі істоти використовують власні зуби.

Я судомно ковтнув хвилю нудоти, яка піднялася з живота.

— Відомості? — слабким голосом запитав я.

— Саме тому останнім часом не було Джаспера й Еммета. Карлайл саме цим зараз займається — намагається розшифрувати старі міфи та легенди, використовуючи всі наявні у нас пристрої, шукає натяку, який міг би допомогти нам передбачити, як саме поводитиметься ця істота.

Легенди? Якщо існують міфи, тоді…

— Тоді ця істота — не перша? — перепитав Едвард, вихоплюючи в мене з рота запитання. — Можливо. Але все дуже непевно. Міфи цілком можуть бути результатом страху й забобонів. Хоча… — повагався він, — ваші міфи правдиві, чи не так? Мабуть, ці також. Бо вони справді прив’язані до місцевості, пов’язані між собою…

— А як ви надибали…?

— У Південній Америці ми познайомилися з жінкою. Вона зростала в громаді, яка берегла традиції. Вона чула про таких істот — старі легенди, які переповідалися з покоління в покоління.

— А що саме? — прошепотів я.

— Що цих істот треба негайно вбивати. Перш ніж вони наберуться сили.

Сем так і думав. Тож він мав рацію?

— Звісно, про нас легенди кажуть те саме. Що нас треба знищувати. Що ми — бездушні вбивці.

Два потрапляння з двох.

Едвард коротко хмикнув.

— А що в цих легендах розповідалося про… матерів?

Його обличчя спотворила мука, і я, здригнувшись від його болю, збагнув, що він не відповідатиме. Зараз він навряд чи здатен був говорити.

Відповіла Розалія, котра потому, як Белла заснула, сиділа так тихо й нерухомо, що я геть за неї забув.

Вона презирливо пирхнула.

— Звісна річ, ніхто не вижив, — сказала вона. Ніхто не вижив, отак прямо й байдуже. — Народжувати в зараженому болоті, коли якась повитуха розмазує тобі ведмежу слину по обличчю, щоб відігнати злих духів, не найбезпечніший спосіб. Навіть звичайні пологи в половині випадків закінчувалися погано. Ні в кого з них не було того, що має ця дитина: медичного персоналу, який має бодай якусь гадку, чого така дитина може потребувати, і який би намагався задовольнити її потреби. Або лікаря, який володіє унікальним знанням про природу вампірів. Або продуманого плану, як допомогти дитині народитись якомога безпечніше. Отрути, яка загоїть рани, коли щось піде не так. З дитиною все буде гаразд. І решта матерів напевно б вижили, якби мали це все: якщо вони взагалі існували. Іноді я в цьому сумніваюся, — вона презирливо гмикнула.

Дитина, дитина! Наче тільки це й важило! Для неї життя Белли — незначна деталь, якою можна знехтувати.

Едвардове обличчя побіліло, як сніг. Руки його скрючилися, як пташині кігті. А Розалія, егоїстична й байдужа, розвернула крісло до нього спиною. Він же схилився вперед, зіщулився.

Дозволь мені, — запропонував я.

Він помовчав, зводячи брову.

Я тихенько підняв свою собачу миску з підлоги. А тоді метким, дужим рухом долоні жбурнув у голову білявки так, що миска — з пронизливим «бам!» — розпласталася, а тоді зрикошетила через усю кімнату й відтяла круглу верхівку з масивного бильця сходів.

Белла крутнулася, проте не прокинулась.

— Тупа блондинка, — буркнув я.

Розалія повільно обернула голову, очі її палали.

— Ти. Метнув. Їжу. В моє. Волосся.

Мені вдалося!

Я вибухнув. Відсунувшись від Белли, щоб не розтрусити її, я зареготав так, що сльози побігли в мене по щоках. З-поза канапи я чув, як до мене долучився дзвінкий сміх Аліси.

Цікаво, чому Розалія не підстрибнула. Я цього очікував. Але тоді збагнув, що мій регіт збудив Беллу, хоча головний шум вона проспала.

— Що смішного? — муркнула вона.

— Я метнув їжу їй у волосся, — пояснив я, качаючись від сміху.

— Песику, я тобі цього не забуду, — прошипіла Розалія.

— Стерти пам’ять блондинки не так уже й важко, — зауважив я. — Просто треба дмухнути їй у вухо.

— Розкажи хоч один новий анекдот, — гавкнула вона.

— Та ну, Джейку. Лиши Розалію в спо… — Белла обірвала речення на половині й хапнула ротом повітря. Тої ж таки миті Едвард уже нахилився над нами, здираючи покривало. Її били конвульсії, аж спина вигиналася.

— Він просто, — видихнула Белла, — потягується.

Вуста її були білі, а зуби вона стиснула так, наче не давала вихопитися крику.

Едвард притулив обидві долоні їй до щік.

— Карлайле! — погукав він напруженим тихим голосом.

— Уже тут, — відповів лікар. Я й не чув, як він увійшов.

— О’кей, — сказала Белла, досі важко й уривчасто дихаючи. — Гадаю, все минулося. У бідного дитинчати замало місця, і все. Він так підріс.

Важко було уявити, що таким захопленим тоном вона звертається до істоти, яка роздирає її зсередини. Особливо наслухавшись безсердечної Розалії. Зростало нестримне бажання запустити ще чимось і в Беллу.

Але вона не вловила мого настрою.

— Знаєш, він нагадує мені тебе, Джейку, — мовила вона із замилуванням, досі важко дихаючи.

— Не смій порівнювати мене з тою істотою, — виплюнув я крізь зуби.

— Я просто мала на увазі, як ти ріс, — пояснила вона, і в голосі прозвучала образа. Чудово. — Ти просто мов вистрілив угору. Здавалося, ти щохвилі ставав вищим. І він так само. Росте так швидко!

Я прикусив язик, щоб із нього не зірвалося те, що я справді хотів сказати, — так прикусив, що рот наповнився смаком крові. Звісно, заживе перш, ніж я встигну ковтнути. Ось що потрібно Беллі — була б вона такою ж сильною, як я, мала б вона здатність так хутко зцілюватися…

Коли вона знесилено відкинулася на канапу, дихала вже легше.

— Гм, — муркнув Карлайл. Я підвів на нього погляд — очі його втупилися в мене.

— Що таке? — вимогливо запитав я.

Едвардова голова схилилася набік, коли він вивчав думки у голові Карлайла.

— Джейкобе, пам’ятаєш, я намагався з’ясувати генетичний код плоду? Його хромосомний набір?

— І що ви з’ясували?

— Ну, якщо зважати на деякі спільності між вами…

— Спільності?! — рикнув я — мені не сподобалася ця множина.

— Прискорений ріст, а ще те, що Аліса не бачить нічого ні про нього, ні про вас…

Я відчув, як у мене видовжилося обличчя. Про другу особливість я цілком забув.

— Отож я подумав: може, тут і криється відповідь? Якщо ці спільності — на генному рівні.

— Двадцять чотири пари, — буркнув собі під ніс Едвард.

— Але ж ви цього не знаєте напевно.

— Ні. Але це дає поживу для роздумів, — мовив Карлайл заспокійливим голосом.

— Еге ж. Як захопливо.

Белла вже знову легенько похропувала — наче на підтвердження мого саркастичного зауваження.

Тут вони почали змальовувати мені детальну картину, вдаючись у такі генетичні подробиці, що єдині слова, які я був здатен утямити, були «і» та «а». І моє власне ім’я, певна річ. Аліса приєдналася до пояснення, де-не-де вставляючи слово своїм дзвінким пташиним голосом.

І хоча вони балакали про мене, я навіть не намагався втямити висновків, які вони робили. У мене інше було на думці — кілька фактів, які слід було узгодити між собою.

Факт перший: Белла сказала, що істота захищена чимось таким міцним, як шкіра вампіра, чимось, що не міг просвітити ультразвук і не брали голки. Факт другий: Розалія обмовилася, що вони склали план, як допомогти істоті безпечно з’явитися на світ. Факт третій: Едвард сказав, що за легендами чудовиська — такі, як це, — зубами прогризають собі дорогу на волю.

Я здригнувся.

В цьому був певний божевільний сенс, адже (факт чотири) існує вельми мало матеріалів, здатних протяти шкіру вурдалака. Зуби цієї істоти — за легендами — були достатньо міцними для цього. І мої зуби були достатньо міцними.

І зуби вампірів були достатньо міцними.

Важко було не збагнути таку очевидну річ, але я не хотів бачити очевидних речей. Адже я надто чітко уявляв собі, яким саме чином Розалія збирається допомогти істоті «безпечно» з’явитися на світ.

РОЗДІЛ 16. УВАГА: ІНФОРМАЦІЇ СТАЄ ЗАБАГАТО

Я забрався геть рано-вранці, до схід сонця. Прихилившись до канапи, я трошки неспокійно поспав. Едвард збудив мене, коли Беллине обличчя розчервонілося, і зайняв моє місце, щоб охолодити її. Я потягнувся й вирішив, що відпочив достатньо, аби нарешті трошки попрацювати.

— Дякую, — тихо сказав Едвард, прочитавши мої плани. — Якщо дорога буде вільна, наші вийдуть на полювання сьогодні.

— Я тобі повідомлю.

Приємно було повернутися у свою вовчу подобу. Я закляк через те, що забагато сидів останнім часом. Я збільшив крок, намагаючись розрухати суглоби.

Доброго ранку, Джейкобе, — привітала мене Лі.

О, добре, ти не спиш! Скільки часу Сет уже спить?

Іще не спить, — сонно подумав Сет. — Але вже падає. Які завдання?

Гадаєш, витримаєш іще годинку?

Певна річ. Нема питань. Сет миттю звівся на ноги, обтрусився.

Нам слід зробити велику вилазку, — мовив я до Лі. — Сете, тримай периметр.

Слухаюсь. Сет побіг легкою риссю.

Мчимо виконувати ще одне доручення вурдалаків, — буркнула Лі.

Ти щось маєш проти?

Ну, звісно, ні. Я просто обожнюю виконувати забаганки цих миленьких кровопивць.

Гаразд. Ну, побачимо, як швидко ми вміємо бігати.

О’кей! Безперечно, я не відмовлюся від перегонів.

Лі перебувала у найдальшому західному кінці нашої стежки. Але замість того, щоб погнати до мене навпростець попри будинок Калленів, вона вирішила триматися стежки. Я помчав на схід, знаючи, що хоча вона дала мені фору, з її здібностями вже незабаром вона обжене мене, якщо я розслаблюся хоч на секунду.

Лі, тримай ніс біля землі. Це не перегони — це розвідувальна операція.

Я можу поєднати одне й друге — і все одно копну тебе під зад.

Що ж, нехай радіє. Я знаю.

Вона розсміялася.

Ми вибігли на стежку, яка петляла між горами на схід. Це була знайома дорога. Ми вже чатували в цих горах рік тому, коли вампіри забралися геть, — включили їх у звичайний район своєї варти, щоб забезпечити кращий захист місцевим мешканцям. Коли Каллени повернулися, ми знову обмежили свою територію. За угодою це була їхня земля.

Проте для Сема цей факт зараз, мабуть, нічого не значить. Угода скасована. Сьогодні питання — наскільки він прагне показати свою владу? Чи підстерігатиме він самотніх Калленів, якщо вони полюватимуть на його землях? Говорив Джаред правду — чи скористався з того, що ми вже не чуємо одне одного?

Ми заглиблювалися все далі в гори, але не знаходили й сліду зграї. Повсюди були сліди вампірів, які вже вивітрювалися, але я встиг звикнути до їхнього запаху. Я дихав цим запахом цілісінький день.

На одній зі стежок я вловив нещодавній концентрований запах — вся родина вчащала сюди, окрім Едварда. Проте коли Едвард привіз додому свою вагітну помираючу дружину, про якусь особливу принадність цього місця забули. Я заскреготів зубами. Що б то не було, мене це не стосується.

Лі так і не обігнала мене, хоча в цей момент легко могла б. Я набагато більше уваги приділяв кожному новому запаху, аніж нашим із нею перегонам. Вона трималася праворуч, просто бігла поряд, а не боролася за першість.

Ми забралися доволі далеко, — зауважила вона.

Еге ж. Якби Сем підстерігав самотніх мисливців, ми б уже давно наразилися на його слід.

Для нього зараз логічніше зачаїтися в Ла-Пуші, — подумала Лі. — Він знає, що у кровопивць з’явилося додатково три пари очей. Отож навряд чи йому вдасться захопити їх зненацька.

Ми насправді розвідували про всяк випадок.

Еге ж, не хотіли наших дорогоцінних паразитів наражати на небезпеку.

Ні, — погодивсь я, ігноруючи її сарказм.

Джейкобе, ти дуже змінився. У сотню разів!

Та й ти не та сама Лі, яку я завжди знав і любив.

Правда. Але ж я не настільки тебе зараз дратую, як Пол?

Дивна річ… але ні.

Ах, яке чудове досягнення!

Вітаю.

Далі ми бігли мовчки. Либонь, час уже був повертатися, але ні вона, ні я не хотіли. Приємно було отак просто бігти. Ми занадто довго кружляли уздовж однієї коротесенької стежки. Втішно було випростати м’язи й пробігтися перетятою місцевістю. Ми не надто поспішали, отож я подумав, що нам, певно, варто дорогою назад пополювати. Лі вельми зголодніла.

Ням-ням, — подумала вона кисло.

Проблема в твоїй власній голові, — мовив я до неї. — Вовки харчуються саме так. Це природно. І смак нормальний. Якби ти не намагалася судити про це з точки зору людини…

Припини заспокоювати мене, Джейкобе. Я полюватиму. І не обов’язково мені від цього отримувати задоволення.

Звісно, звісно, — легко погодивсь я. Це не моя справа, якщо вона для себе ж не хоче полегшити життя.

Вона мовчала кілька хвилин, і я подумав, що час повертати назад.

Дякую, — зненацька мовила Лі зовсім іншим тоном.

За?

За те, що лишив мене в спокої. За те, що дозволив мені зостатися. Ти поставився до мене краще, ніж я мала право очікувати, Джейкобе.

Е-е-е… які проблеми! До речі, я саме це маю на увазі. Я значно менше занепокоєний твоїм перебуванням тут, ніж сам очікував.

Вона пирхнула, але напрочуд грайливо. Яка похвала!

Нехай вона тобі не кружить голови!

О’кей — якщо це не кружитиме й твоєї, — на секунду вона затнулася. — Гадаю, з тебе вийде гарний Вожак. Не такий, як Сем, але у своєму роді. За тобою варто йти, Джейкобе.

У голові в мене все завирувало зі здивування. Тільки за хвильку я отямився та зміг відповісти.

Е-е-е… дякую. Важко уявити, що від цього моя голова не закрутиться. З чого ти це взяла?

Вона не одразу відповіла, і я простежив безсловесний напрямок її думок. Вона міркувала про майбутнє — про те, що я сказав Джаредові нещодавно. Що скоро все закінчиться, і я знову повернуся до лісу. Що я пообіцяв: незабаром вони з Сетом долучаться до зграї — нехай тільки Каллени заберуться…

Я радше залишуся з тобою, — мовила вона.

У мене аж ноги підігнулися, я спіткнувся. Вона пролетіла повз мене — і нагло загальмувала. Повільно повернулася туди, де я став як уритий.

Я не дратуватиму тебе, правда. Я не плентатимуся за тобою хвостиком. Можеш гуляти, де заманеться. Тобі тільки доведеться терпіти мене, коли ми обоє будемо у вовчій подобі, — вона ходила туди-сюди переді мною, нервово метляючи своїм довгим сірим хвостом. — А оскільки я збираюся повернутися в людську подобу, щойно з’явиться можливість… може, це траплятиметься не надто часто.

Мені забракло слів.

Зараз я щасливіша — як частина твоєї зграї; я так не почувалася вже роки й роки.

І я хочу залишитися, — докинув Сет тихенько. Я не звернув уваги, що він дослуховується до нашої розмови на своїй стежці. — Мені подобається ця зграя.

Гей, там! Сете, ця зграя довго не протримається, — я намагався впорядкувати думки, щоб переконати його. — Зараз у нас є мета, але коли… коли все закінчиться, я просто перетворюся на звичайного вовка. Сете, тобі потрібна ціль. Ти гарний хлопець. Ти з тої породи людей, що вирушають у хрестові походи. І можеш навіть не мріяти зараз покинути Ла-Пуш. Ти спершу закінчиш школу та впорядкуєш власне життя. Ти піклуватимешся про Сью. Мої проблеми не зіпсують твого майбутнього.

Але…

Джейкоб має рацію, — підтримала мене Лі.

Ти погоджуєшся зі мною?!

Звісно. Але те, що ти сказав, мене не стосується. Я так і так планувала забиратися звідси. Я знайду роботу десь подалі від Ла-Пуша. Може, походжу трохи в коледж. Займуся йогою та медитацією, щоб угамувати свій вибуховий темперамент… І залишатимуся частиною твоєї зграї просто для того, щоб не з’їхати з глузду. Джейкобе, ти ж бачиш, що в моїх словах є сенс, правда? Я не заважатиму тобі, ти не заважатимеш мені, і всі щасливі.

Я розвернувся й почав потихеньку забирати на захід.

Лі, ти наговорила забагато, щоб отак одразу впоратися. Дозволь мені трохи поміркувати, о’кей?

Звісно. Не квапся.

Назад ми бігли довше. Поспіху не було. Я хіба що намагався зосередитися, щоб не врубатися головою в дерево. Сет щось тихенько буркотів у глибині моєї свідомості, але я вдало ігнорував його. Він знав, що я маю рацію. Він не покине власної мами. Він повернеться до Ла-Пуша й захищатиме плем’я, як і належить.

Проте Лі навряд чи так учинить. А це просто-таки лякало.

Зграя з нас двох? Незважаючи на фізичну віддаль, я не міг уявити… інтимності такої ситуації. Цікаво, чи добре вона все обміркувала — чи просто божевільно воліла зберегти свободу.

Лі нічого не відповіла, поки я це все пережовував. Наче намагалася довести, як легко все складеться, якщо в зграї залишимося тільки ми вдвох.

Ми натрапили на стадо чорнохвостих оленів саме тоді, коли сонце виповзло з-за обрію, підсвітивши хмари позаду нас. Лі внутрішньо зітхнула, проте не завагалася. Її стрибок був чітким і плідним — і навіть граційним. Вона завалила найбільшого оленя, перш ніж тварини усвідомили небезпеку.

Щоб не пасти задніх, я кинувся на найкрупнішу оленицю, швидко затискаючи щелепами її шию, аби вона не зазнала непотрібного болю. Я відчував, як огида бореться в Лі з голодом, і спробував полегшити їй вибір, дозволивши своїй вовчій суті взяти гору над людською. Я жив як вовк достатньо довго, щоб уміти цілковито перетворюватися на звіра — дивитися його очима й міркувати за його способом. Я дозволив практичним інстинктам випірнути на поверхню — щоб і Лі змогла відчути те ж саме. Вона завагалася на мить, а тоді напружено прочитала мою свідомість і спробувала й собі налаштуватися на таку хвилю. Відчуття були дуже дивними — наші свідомості були з’єднані набагато тісніше, ніж будь-коли, адже ми обоє намагалися думати однаково.

На диво, це їй допомогло. Зуби протяли хутро та шкіру на плечі її здобичі, віддираючи великий шмат паруючого м’яса. Замість здригнутися, як про те волала її людська сутність, вона дозволила вовчим інстинктам взяти гору. Це приглушило відчуття, притлумило думки. Це дозволило їй спокійно поїсти.

Мені ж було зовсім легко чинити так само. І приємно було, що я нічого не забув. Бо ж незабаром моє життя знову стане таким.

Чи стане Лі частиною цього життя? Ще тиждень тому сама думка про це жахала б мене. Я би просто не витримав її. Але зараз я знав Лі краще. І вона, позбавлена постійного болю, перетворилася на цілком інакшого вовка. І на цілком інакшу дівчину.

Ми їли, поки обоє не наситилися.

Дякую, — мовила вона згодом, коли ми качалися по вологій траві, чистячи пазурі й писки. Я не зважав на те, що почав накрапати дощик — на зворотній дорозі нам усе одно доведеться ще раз перепливати річку. Добре помиємося. — Думати по-твоєму було не так уже й зле.

Та будь ласка.

Сет уже ледве ноги волочив, коли ми добігли до знайомої стежки. Я звелів йому поспати, а ми з Лі заступимо на варту. Сетова свідомість вимкнулася буквально за секунду потому.

Ти зібрався назад до кровопивць? — запитала Лі.

Можливо.

Тобі важко там бути — і не легше триматися подалі. Мені знайоме це відчуття.

Знаєш, Лі, тобі варто замислитися про власне майбутнє, про те, чого ти насправді хочеш. Моя голова найближчим часом буде не найщасливішим місцем на землі. І тобі доведеться страждати разом зі мною.

Вона замислилася, як краще мені відповісти. Ого, це мене лякає. Але, щиро кажучи, мені легше буде впоратися з твоїм болем, аніж зі своїм власним.

Таки правда.

Я знаю, що тобі буде важко, Джейкобе. Я розумію це — можливо, ліпше, ніж ти гадаєш. Мені вона не подобається, але… вона — твій Сем. Вона все, чого ти прагнеш і чого не можеш отримати.

Я не спромігся на відповідь.

Я знаю, що тобі навіть важче. Бо ж Сем принаймні щасливий. Він живий і здоровий. Я кохаю його достатньо, щоб зичити йому саме цього. Я хочу, щоб у нього все було якнайкраще, — зітхнула вона. — Просто не волію в цей час крутитися поряд і за всім цим спостерігати.

Може, нам варто побалакати про це?

Гадаю, так. Бо я хочу, щоб ти знав: я не зроблю ситуацію важчою для тебе. Чорт забирай, може, я навіть допоможу! Я ж не народилася безсердечним стервом. Колись я була досить милою, знаєш.

В моїй пам’яті цього не збереглося.

Ми воднораз коротко реготнули.

Мені шкода, Джейкобе. Мені шкода, що тобі боляче. Мені шкода, що стає дедалі гірше, а не краще.

Дякую, Лі.

Вона переглядала найгірші моменти — чорні плями у моїй свідомості, в той час як я намагався безуспішно зупинити її. Вона могла дивитися на такі речі ніби збоку, з відстані, і мені довелося визнати, що це дещо допомагало. Я повірив, що за кілька років і сам зможу на це дивитися так само.

Вона бачила й веселий бік перебування поряд із вурдалаками. Їй сподобалося, як я роздратував Розалію, — вона подумки захихотіла й навіть пригадала кілька анекдотів про блондинок, які мені ще зможуть придатися згодом. Але потім думки її повернулися в серйозне русло — вона затримала на обличчі Розалії погляд якось так, що загнала мене в глухий кут.

Ти знаєш, у чому криється найбільше божевілля? — запитала вона.

Ну, зараз кругом божевілля. Що саме ти маєш на увазі?

Ця білява вампірка, яку ти так ненавидиш, — я повністю поділяю її точку зору.

У мене майнула думка, що вона спробувала погано пожартувати, адже жарт вийшов грубим. Але згодом, коли я усвідомив, що вона цілком серйозна, мене накрила така хвиля люті, що я не міг тримати себе в руках. Добре було, що ми розділилися, коли вийшли на чати. Якби вона була на віддалі укусу…

Стривай! Я зараз поясню!

Нічого не хочу чути. Я зав’язую.

Чекай! Чекай! — благала вона, а я намагався заспокоїтися, щоб перевернутися назад на людину. — Та ну, Джейку!

Лі, це не найкращий спосіб переконати мене, що в майбутньому я хочу зав’язати з тобою тісніші стосунки.

Чорт! Ну ти й реагуєш! Ти навіть гадки не маєш, про що я говорю!

То про що ти говориш?

І раптом вона перетворилася на ту давню зболену Лі. Я кажу про те, щó значить бути генетичним виродком.

Лють у її голосі ледь не збила мене з ніг. Я не уявляв, що мою злобу міг побити сильніший козир.

Я не розумію.

Ти б зрозумів, якби сам був таким. Якби від моїх «жіночих дурниць», — подумала вона жорстко й саркастично, — ти не тікав на злам голови й не ховався, як будь-який тупий чоловік, тоді б ти збагнув, що саме я мала на увазі.

О!

Певна річ, ніхто з нас не хотів разом із нею обмірковувати ці жіночі речі. А хто б схотів? Я пам’ятаю, як панікувала Лі весь перший місяць, коли приєдналася до зграї, — і пам’ятаю, як я старався триматися подалі від цього разом з усіма. Бо не могла ж вона завагітніти — хіба що відбулося бісове непорочне зачаття! Після Сема-бо в неї нікого не було. Та коли минали тижні й нічого не відбувалося, вона збагнула, що тіло її більше не має природних циклів. І з’явився жах — на кого вона перетворилася? Її тіло змінилося, бо вона стала вовкулакою? Чи вона стала вовкулакою саме тому, що в тілі її щось зіпсувалося? Перша жінка-вовкулака в світовій історії. Може, це сталося тому, що вона була не зовсім жінкою?

Нікому з нас не хотілося мати справу з цим нервовим зривом. Бо ж ми очевидячки не могли співчувати.

Ти знаєш, чому, вважає Сем, у нас існує імпринтинг? — подумала вона, трошки заспокоївшись.

Так. Щоб продовжувати рід.

Еге ж. Щоб народити цілу купу маленьких вовченят. Виживання виду, генетичний розвиток. Нас притягує та людина, яка дає нам найбільший шанс передати вовчий ген наступному поколінню.

Я чекав, поки вона розповість усе, що має на думці.

Якби я мала таку здатність, Сема притягувала б я.

Біль її був таким, що я спіткнувся.

Але я не маю. Зі мною щось не так. Я не маю здатності передавати ген, це очевидно, незважаючи на моє зіркове походження. Отак я і стала виродком — дівчам-вавкулакою, ні на що не здатним. Я генетичний виродок, і ми обоє знаємо це.

Ми не знаємо, — заперечив я. — Це тільки Семова теорія. Імпринтинг справді трапляється, але ми не відаємо чому. Біллі вважає, що це пов’язано з чимось іншим.

Знаю, знаю. Біллі вважає, що імпринтинг — це спосіб народжувати найкращих, найдужчих вовків. Тому що і ти, і Сем — просто монстри, набагато більші за своїх батьків. Та хай там як, я все одно не пасую, бо я… бо в мене клімакс. Мені двадцять років — і в мене клімакс.

Бр-р-р! Як я не хотів брати участі в цій розмові! Ти не знаєш напевно, Лі. Мабуть, це через нашу так звану застиглість у часі. Якщо ти скинеш із себе вовчу подобу й почнеш знову старіти, все може… е-е-е… повернутися назад.

Я б могла так себе тішити, та тільки нікого чомусь до мене не тягне, ніякого імпринтингу зі мною, незважаючи на мою шляхетну породу. Знаєш, — додала вона замислено, — якби не було тебе, мабуть, Сет претендував би на роль вожака — принаймні по крові. Звісна річ, нікому б і на думку не спало розглядати мене як…

Ти справді хочеш знайти половинку, відчути імпринтинг, що б там воно не було? — вимогливо запитав я. — А що поганого в тому, щоб просто закохатися, як усі нормальні люди, Лі? Імпринтинг — просто ще один спосіб обмежити твій вибір.

Сем, Джаред, Пол, Квіл… здається, у них і думки не виникало противитися.

У них узагалі немає власних думок.

А ти не хочеш імпринтингу?

Чорт, нізащо!

Це тому, що ти вже закоханий у неї. Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

А ти хочеш забути про все, що відчуваєш до Сема?

Вона хвильку вагалася. Гадаю, так.

Я зітхнув. Вона ставилася до ситуації здоровіше, ніж я.

Але повернімося до початку розмови, Джейкобе. Я розумію, чому та білявка-вампірка така холодна — фігурально висловлюючись.

Вона зосереджена. Вона не відриває очей від майбутнього трофею. Адже ми найбільше прагнемо того, чого ніколи не отримаємо.

І ти б повелася, як Розалія? І ти б убила когось — адже саме це вона й робить, попередньо пересвідчившись, що ніхто їй не заважатиме довести Беллу до смерті, — ти б зробила це заради дитини? Відколи це ти стала скотарем?

Просто я б хотіла мати вибір, якого я наразі не маю, Джейкобе. Може, якби зі мною все було гаразд, мені б нічого такого й на гадку не спало.

То ти б убила заради цього? — вимогливо перепитав я, не дозволяючи їй уникнути відповіді.

Вона й не робить цього. Просто вона зараз намагається жити чужим життям. І… якби Белла звернулася по допомогу до мене… — вона на мить затнулася, міркуючи. — Попри те, що я невисокої думки про неї, я б, либонь, вчинила так само, як і кровопивця.

Гучне ричання вихопилося з мого горла.

Оскільки якби ми помінялися ролями, я б воліла, щоб Белла вчинила так само щодо мене. І Розалія хоче цього ж. Ми обидві зробили б так, як хочеться їй.

Ет! Ти така ж лиха, як і вони!

Так, бо це зворотний бік медалі: коли ти знаєш, що не можеш чогось мати. Тоді ти впадаєш в розпач.

Так… мій терпець урвався. Просто зараз. Розмова закінчена.

Гаразд.

Але мені було замало того, що вона погодилася припинити розмову. Я хотів поставити жирну крапку.

Мені залишалося десь із півмилі до місця, де я зоставив свій одяг. Тож я перевернувся на людину й пішов кроком. Я вже не думав про нашу розмову. Не тому, що тут не було про що міркувати, просто не міг більше цього витримувати. Я ніколи не розглядатиму цієї ситуації під таким кутом зору, проте коли Лі вклала свої думки просто в мою голову, триматися власної точки зору стало набагато важче.

Ні, я не буду з нею в одній зграї, коли все це закінчиться. Вона може повертатися страждати в Ла-Пуш. Від останнього наказу Вожака, перш ніж я заберуся звідси назавжди, ніхто не вмре.

Коли я дістався будинку, було ще зовсім рано. Белла, мабуть, досі спала. Я вирішив зазирнути на хвильку, поглянути, що відбувається, сповістити, що горить зелене світло й можна вирушати на полювання, а тоді знайти достатньо м’яку галявинку з травою, щоб на ній можна було виспатися в людські подобі. Я не збираюся перевертатися назад на вовка, поки не ляже спати Лі.

Але в будинку бурмотіли голоси, тож, може, Белла й не спить. А тоді долинув звук якогось апарату згори — знову рентген? Чудово. Схоже, четвертий день із нашого зворотного відліку почавсь яскраво.

Аліса відчинила мені двері, перш ніж я зайшов сам.

Вона кивнула.

— Привіт, вовче!

— Привіт, коротунко. Що коїться нагорі?

Велика кімната була порожньою — голоси линули з другого поверху.

Вона стенула гострими плечиками.

— Мабуть, іще одна тріщина, — вона намагалася говорити байдуже, проте в глибині її очей я зауважив іскри. Ми з Едвардом були не єдиними, хто згорав із середини. Аліса також любила Беллу.

— Ще одне ребро? — хрипко запитав я.

— Ні. Цього разу тазова кістка.

Дивно, як я щоразу здригався, наче це й досі мене дивувало.

Коли вже я припиню чудуватися? В ретроспективі кожне нове нещастя здавалося доволі закономірним.

Аліса втупилася в мої долоні — вони тремтіли.

А тоді ми вдвох почули голос Розалії нагорі:

— Бачиш, я ж казала тобі, що не чула жодного хрускоту. Едварде, тобі слід перевірити слух.

Відповіді не було.

Аліса скривилася.

— Кінець кінцем Едвард роздере Розалію на дрібнесенькі кавалки, я певна. Дивно, що вона досі не усвідомила цього. А може, вона впевнена, що Еммет встигне зупинити його.

— Я притримаю Еммета, — запропонував я. — А ти можеш допомогти Едварду порвати її.

Аліса ледь помітно всміхнулася.

І тут сходами вниз спустилася процесія — цього разу Беллу ніс Едвард. Вона обома долонями стискала горнятко крові, обличчя її було зовсім блідим. І видно було — хоча Едвард намагався рухатись якомога м’якше, щоб не трусити її, — їй дуже боліло.

— Джейку, — прошепотіла вона та крізь біль усміхнулася. Я тільки дивився на неї й не говорив ні слова.

Едвард обережно поклав Беллу на канапу і всівся на підлогу в неї в узголів’ї. Цікаво, чому вони не тримають Беллу нагорі? Та, подумавши, я вирішив, що це Беллина ідея. Вона воліє вдавати, що нічого не відбувається, не хоче лікарняного антуражу. А він догоджає їй. Певна річ.

Карлайл повільно спустився додолу останнім, обличчя його було пооране стривоженими зморшками. Вперше він на вигляд був достатньо старим, щоб бути схожим на лікаря.

— Карлайле, — звернувсь я до нього, — Ми подолали півдороги до Сієтла. Ні знаку зграї. Можна вирушати.

— Дякую, Джейкобе. Саме вчасно. Бо нам уже конче треба, — погляд його метнувся до горнятка, яке Белла так міцно стискала.

— Відверто кажучи, я гадаю, що ви можете ризикнути піти більшою компанією, ніж утрьох. Я цілком переконаний, що Сем зараз зосередився на Ла-Пуші.

Карлайл на згоду кивнув. Я здивувався, як радо він пристав на мою пропозицію.

— Якщо ти так гадаєш, то підемо ми з Есме, Аліса та Джаспер. А пізніше Аліса може відвести туди ж Еммета й Розал…

— В жодному разі, — прошипіла Розалія. — Еммет може рушати з вами просто зараз.

— Тобі теж давно час на полювання, — лагідно зауважив Карлайл.

Його тон не пом’якшив її гумору.

— Я полюватиму тільки разом із ним, — проричала вона, мотнувши головою в бік Едварда, а тоді відкинула назад волосся.

Карлайл зітхнув.

Джаспер і Еммет блискавично спустилися сходами, і тої ж таки секунди до них біля скляних задніх дверей приєдналася Аліса. Есме підлетіла до Аліси і стала збоку.

Карлайл поклав долоню мені на руку. Льодяний доторк був неприємний, але я не відсмикнув руки. Я застиг — частково зі здивування, а частково тому, що не хотів образити його почуття.

— Дякую, — повторив він і зник за дверима, щоб долучитися до решти чотирьох. Я провів їх поглядом, поки вони перетинали газон, але вони зникли, перш ніж я встиг зробити ще один видих. Либонь, ситуація була критичнішою, ніж я уявляв.

Хвилинку було зовсім тихо. Я відчував, що хтось пропалює мене поглядом, і міг навіть вгадати, хто це має бути. Я планував забратися геть і трохи похропти, але можливість зіпсувати Розалії ранок неможливо було проґавити.

Отож я неквапливо дійшов до крісла поряд із Розалією і всівся в нього, випроставшись так, що голова моя схилилася до Белли, а ліва нога опинилася біля обличчя Розалії.

— Фу! Приберіть хтось цього собаку, — пробурмотіла вона, зморщивши носик.

— Слухай, психопатко, а цей ти чула? Питання: як забезпечити блондинці заняття на кілька годин?

Вона не озвалася і словом.

— Ну, — запитав я, — то знаєш відповідь чи ні?

Вона втупилася в телевізор і проігнорувала мене.

— Вона чула цей анекдот? — запитав я Едварда.

Навіть тінь усмішки не ковзнула його обличчям — він не відривав очей від Белли, коли відповів:

— Ні.

— Чудово. Отож насолоджуйся, кровопивце: написати на папірці з обох боків «Перегорни».

Розалія і не глянула на мене.

— Я вбиваю в сотні разів частіше, ніж ти, бридка тварюко. Пам’ятай про це.

— Одного дня, Королево Краси, тобі набридне просто погрожувати мені. А я тільки цього й чекаю.

— Досить, Джейкобе, — мовила Белла.

Я опустив очі — вона хмуро поглядала на мене. Схоже, вчорашній гарний гумор випарувався без сліду.

Що ж, я не хотів дратувати її.

— Мені краще забратися?

Перш ніж мною оволоділа надія (а чи страх), що вона нарешті втомилася від мого товариства, вона моргнула, похмурий вираз щез. Вона, схоже, була щиро вражена, що я зроблю такий висновок.

— Ні! Звісно, ні!

Я зітхнув — і почув, як Едвард також зовсім тихо зітхнув. Я знаю, він би волів, щоб вона нарешті порвала зі мною. Шкода, що він ніколи не зможе зробити нічого, що засмутить її.

— У тебе втомлений вигляд, — зауважила Белла.

— Почуваюся, як побитий пес, — визнав я.

— Я би з задоволенням побила тебе, як пса, — муркнула Розалія так тихо, щоб Белла не почула.

Я тільки посунувся глибше в крісло. Влаштовуючись зручніше. Боса ступня опинилася ще ближче від Розалії, й вона застигла. За кілька хвилин Белла попросила Розалію наповнити її горнятко. Вітерець майнув по моїй шкірі, коли Розалія полетіла нагору, щоб принести ще крові. Було дуже тихо. Я подумав: а чи не подрімати мені?

І тут нагло запитав Едвард:

— Ти щось кажеш?

Голос його був спантеличений. Дивно. Адже ніхто нічого не казав — і, крім того, Едвард мав такий самий гострий слух, як і я, і сам знав про це не гірше за мене.

Він утупився в Беллу, вона теж не відривала від нього очей.

— Я? — перепитала вона через секунду. — Я нічого не казала.

Він став навколішки, нахилився над нею — обличчя його було тривожним, але зовсім по-іншому. Чорні очі зосередилися на її обличчі.

— Що ти зараз думаєш?

Вона безтямно витріщилася на нього.

— Нічого. А що таке?

— А що ти думала хвилину тому? — запитав він.

— Про… Острів Есме. І пір’я…

Прозвучало, як повна нісенітниця, але тут вона почервоніла, і я збагнув, що краще мені й не знати, про що це вона.

— Скажи ще що-небудь.

— Що? Едварде, що відбувається?

Його обличчя знову змінилося, і він зробив таке, від чого в мене просто відпала щелепа. Позаду я вчув гучний вдих і збагнув, що то повернулася Розалія і що вона здивована не менше за моє.

Едвард зовсім легко поклав обидві долоні Беллі на величезний круглий живіт.

— Пло… — він ковтнув, — йому… малюку подобається твій голос.

На якусь мить запанувала цілковита тиша. Я не міг поворухнути ні м’язом, не міг навіть кліпнути очима. І тут…

— Чорт забирай, ти його чуєш! — заверещала Белла. Наступної миті вона здригнулася.

Едвардова рука поповзла до найвищої точки її живота, і він лагідно погладив те місце, де дитина, либонь, штовхнулася.

— Чш-ш-ш, — пробурмотів він, — ти налякала… його.

Очі її розширилися від здивування. Вона поплескала себе збоку по животі.

— Пробач, дитинко.

Едвард щосили прислуховувався, нахиливши голову до здоровенного живота.

— Що він думає зараз? — нетерпляче поцікавилася Белла.

— Він… чи вона… — він затнувся, поглянувши їй в очі. У погляді його читалося таке саме благоговіння — хіба що в його зіницях було більше настороженості й невдоволення. — Він щасливий, — мовив Едвард, не вірячи власним словам.

Вона хапнула ротом повітря, і від мене не приховався фанатичний блиск її очей. Обожнювання і відданість. Величезні сльози наповнили її очі й тихо потекли по щоках до всміхнених вуст.

І коли він дивився на неї, в обличчі його більше не було ні страху, ні люті, ні шалу — жодного з тих почуттів, які відбивалися на ньому весь час відтоді, як вони повернулися з медового місяця. Він захоплювався разом із нею.

— Звісно, ти щасливий, мій гарненький малюче, звісно ж, ти щасливий, — завуркотіла вона, погладжуючи собі живіт, а сльози котилися по щоках. — Як же може бути інакше, коли ти в безпеці й теплі, коли тебе всі люблять! Я так тебе люблю, милий мій Еде, звісно ж, ти щасливий!

— Як ти його назвала? — поцікавився Едвард.

Вона знову пекла раків.

— Ну… я вже дала йому ім’я… Не думала, що ти теж захочеш… ну, розумієш?

— Ед?

— І батька твого звали також Едвардом…

— Так, звали. Що?… — почав був він, затнувся, а за мить гмикнув: — Гм-м-м…

— Що таке?

— Мій голос йому теж подобається.

— Певно, що подобається! — в її тоні звучав заледве не екстаз. — У тебе найчарівніший голос у світі. Кому він може не подобатися?

— А в тебе є запасний план? — раптом запитала Розалія, відхиляючись на спинку канапи з точно таким самим зачудованим, повним екстазу виразом обличчя, як був у Белли. — Що як це не він, а вона?

Белла стерла сльози під очима зворотним боком долоні.

— Я трошки поміркувала. Погралася з двома іменами — Рене та Есме. І придумала… Ренéсма.

— Ранезма?

— Ренéсма. Дивно звучить?

— Ні, мені подобається, — запевнила її Розалія. Долоні їхні лежали поряд — золота й червоного дерева. — Ім’я чарівне. І єдине в своєму роді — це якраз пасує.

— Проте я все-таки гадаю, що це Едвард.

Едвард зосереджено глядів перед собою — він дослухався.

— Що? — запитала Белла, сяючи на обличчі. — Що він думає зараз?

Спершу він нічого не відповів, а потім — вразивши нас трьох, аж із вуст зірвалося три зітхання — він ніжно приклав вухо Беллі до живота.

— Він любить тебе, — прошепотів Едвард зачудовано. — Він просто обожнює тебе.

І тут-таки я збагнув, що залишився сам. Цілковито й безповоротно сам.

Мені хотілося дати самому собі під зад, коли я усвідомив, які великі надії покладав на цього ненависного вурдалака. Який я був дурень — хіба можна довіряти кровопивцям! Звісна річ, що врешті-решт він мене зрадив би!

Я розраховував, що він буде на моєму боці. Я розраховував, що він страждатиме більше за мене. А понад усе я розраховував, що він ненавидітиме цю огидну істоту, яка вбиває Беллу, більше за мене.

Я покладався в цьому на нього.

Але він став на інший бік — зараз двійко їх схилилося над підрослим невидимим чудовиськом, і очі їхні світилися, як у щасливої родини.

А я залишився сам зі своєю ненавистю і болем, який був таким жорстоким, наче мене піддавали тортурам. Наче мене повільно тягнули через ложе з гострих лез. Болем таким, що я б радше прийняв смерть, ніж терпіти його.

Гаряча хвиля розморозила мої м’язи, я скочив на рівні ноги. Три голови воднораз сіпнулися вгору, і я побачив, як мій біль прошив Едварда, коли він зазирнув у мою голову.

— А-а-ах! — ледь не задихнувся він.

Я не знав, що роблю; я стояв там і тремтів, ладен бігти будь-куди, аби тільки втекти.

Миттєвим зміїним рухом Едвард стрибнув до маленького столика й хапнув щось із шухляди. Він пожбурив це мені, і я рефлективно упіймав.

— Забирайся, Джейкобе. Тікай звідси, — сказав він не жорстоко — просто кинув мені ці слова, мов рятувальний круг. Він допомагав мені знайти вихід, якого я так шукав.

А в руці моїй була зв’язка ключів.

РОЗДІЛ 17. ЗА КОГО ВИ МЕНЕ МАЄТЕ? ЗА ЧАРІВНИКА З КРАЇНИ ОЗ? ВАМ ТРЕБА МОЗОК? ВАМ ТРЕБА СЕРЦЕ? УПЕРЕД. ВІЗЬМІТЬ МОЇ. ЗАБИРАЙТЕ ВСЕ, ЩО Я МАЮ

Коли я біг до гаража Калленів, у голові моїй уже склалася подоба плану. І завершувався він тим, як я вщент розбиваю машину кровопивці.

От чому я так здивувався, коли натиснув ґудзик на дистанційному керуванні — і зовсім не «вольво» біпнуло й блимнуло фарами. То була інша машина — вона вирізнялася навіть на тлі всієї шереги машин, кожна з яких у своєму роді змушувала у людей текти слинки.

Він справді свідомо дав мені ключі від «Астон Мартіна» моделі «Венквіш» — чи то була чиста випадковість?

Я й на мить не замислився про те, що це може змінити кінцівку мого плану. Просто бухнувся на шкіряне сидіння й повернув ключ запалювання, ще й не випроставши ніг під кермом. Колись давно муркотіння такого двигуна викликáло в мене заздрісний стогін, але сьогодні я заледве міг зосередитися, щоб змусити машину рухатися.

Я намацав ручку, яка відпускала сидіння, й відсунувсь якомога далі, а тоді щосили натиснув на педаль газу. Машина стрибнула вперед, ледь не відриваючись од землі.

За кілька секунд я подолав вузьку звивисту доріжку. Машина була слухняною, наче підкорялася моїм думкам, а не рукам. Коли я вилетів із зеленого тунелю на шосе, то краєм ока зауважив сірий писок Лі, яка збентежено визирала з-поза папороті.

В голові майнуло: цікаво, що вона подумала, — та за мить я збагнув, що мені байдуже.

Я повернув на південь, бо сьогодні в мене бракувало терпцю на вантажівки, пробки — будь-що, що змусило б мене відірвати ногу від педалі.

Та хай там як, а сьогодні мені щастило. Якщо щастям можна вважати, коли ти несешся досить запрудженою дорогою на швидкості двісті миль — і не зустрічаєш жодного копа, навіть на прилеглій до міста ділянці, де обмеження — тридцять миль на годину. Яке розчарування! Приємно було б трохи погратися в доганялки — особливо якщо зважити, що за номерним знаком одразу вирахують і звинуватять кровопивць. Звісно, вони відкупляться, але ж це завдасть їм трошечки незручностей.

Єдиною ознакою нагляду, яка трапилася мені дорогою, була тінь коричневого хутра, котра миготіла поміж дерев — бігла паралельно зі мною за кілька миль на південь від Форкса. Схоже, то був Квіл. Мабуть, він теж мене впізнав, адже за хвилину зник, так і не здійнявши тривоги. І знову в голові майнуло: а що ж він подумав про мене? — і тут-таки я пригадав, що мені байдуже.

Я мчав довгою вигнутою автострадою до найбільшого міста, яке тільки було поблизу. Це була перша частина мого плану.

Час тягнувся повільно — мабуть, тому, що я й досі лежав на лезах, але насправді менш ніж за дві години я вже повертав на північ до безіменного поселення, яке частково належало до Такоми, а частково — до Сієтла. Там я скинув швидкість, адже зовсім не збирався позбавити життя випадкового перехожого.

План був безглуздий. Він не спрацює. Проте коли я перебирав варіанти, як полегшити власний біль, вигулькнула фраза, яку сьогодні сказала Лі.

Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

Буває, іноді, коли в тебе забирають вибір, це не так уже й погано. Можливо, погано — почуватися так.

Але я знайомий з усіма дівчатами в Ла-Пуші, і в резервації Макá, і в Форксі. Мені треба ширші мисливські угіддя.

Як шукати рідну душу в натовпі? Ну… і спершу ж потрібен натовп. Отож я роззирнувся, підшукуючи годяще місце. Проїхав кілька великих універмагів, де точно скупчилося чимало дівчат мого віку, але не зміг примусити себе зупинитися. Невже я хочу імпринтингу з дівчиною, яка вештається по універмагах цілісінькими днями?

Я прямував на північ, і довкруж ставало дедалі людніше. Згодом натрапив на парк, повний дітей, і родин, і скейтбордів, і велосипедів, і повітряних зміїв, і пікніків тощо. Тільки тепер я помітив — гарний стояв день. Сонячний і все таке. Люди висипали надвір, радіючи ясному небу.

Я припаркувався впоперек двох місць для інвалідів — просто напрошувався на штраф — і приєднався до натовпу.

Блукав, здалося, кілька годин поспіль. Сонце перекотилося з однієї половини неба на другу. Я вдивлявся в обличчя кожної дівчини, яка проходила неподалік, змушуючи себе по-справжньому приглядатися, помічаючи, яка була гарненька, а яка мала блакитні очі; яку не псували брекети, а яка була занадто розфарбована. Намагався знайти цікавинку в кожному обличчі, щоб потім мати певність: я таки спробував. І все в голові зринали думки: у цієї дуже прямий ніс; цій варто було б прибрати гривку з очей; ця могла б рекламувати помаду, якби все її обличчя було б таким самим досконалим, як її вуста…

Іноді вони також витріщалися на мене. Іноді лякалися — наче думали: «Що це за здоровезне чудовисько, яке пропікає мене очима?» Іноді, здавалося, в погляді читався інтерес, але це, либонь, давало про себе знати моє еґо.

Та хай там як, нічого не виходило. Навіть коли я зустрівся поглядом із дівчиною, що була — поза конкуренцією — найкрутішою дівчиною в парку та й, певно, в усьому місті, і вона відповіла на мій погляд задумливо і зацікавлено, я нічого не відчув. Тільки ту саму безнадійну спонуку позбутися нестерпного болю.

Час минав, і я почав помічати дрібнички. Пов’язані з Беллою. У тої було волосся того самого відтінку. У тої були очі схожої форми. У тої так само випиналися вилиці. У тої поміж бровами залягла точно така сама зморшка — і я одразу зацікавився, чим вона так стурбована…

І тоді я здався. Адже було повною дурницею сподіватися, що я вибрав потрібне місце в потрібний час і що мені пощастить випадково наштовхнутися на споріднену душу просто тому, що я так відчайдушно цього прагну.

Та й безглуздо шукати її тут. Сем каже, що найпевніше місце, де може трапитися дівчина з моїм генетичним кодом, це Ла-Пуш. А там — це було очевидно — ніхто мені не пасував. Якщо Біллі мав рацію, тоді — хтозна… Звідки беруться дужі вовки?

Я попрямував до машини, важко опустився на капот і покрутив ключі в руці.

Може, я такий, як про себе думає Лі? Виродок, який не здатен продовжити свій рід. А може, моє життя — це жорстокий жарт, і виходу для мене немає…

— Гей, з тобою все гаразд? Алло! Ти там, на вкраденій тачці!

Якусь мить до мене доходило, що хтось заговорив до мене, ще секунда пішла на те, аби підвести голову.

На мене витріщалася дівчина, яка здалася мені знайомою, в очах її була тривога. Я збагнув, чому її обличчя видалося мені відомим: я вже записав її до власного каталогу. Руде волосся з золотавим відтінком, дуже світла шкіра, кілька золотавих цяточок ластовиння на носі й на щоках, а очі кольору кориці.

— Якщо тебе так мучить сумління за те, що спер тачку, — мовила вона, усміхнувшись — на підборідді з’явилась ямочка, — ти завжди можеш здатися.

— Я взяв її напрокат, а не вкрав, — відтяв я. Голос мій звучав жахливо — наче я от-от збирався заплакати. Просто сором.

— Звісна річ, це зарахується на суді.

Я проричав:

— Тобі щось треба?

— Та ні. Я пожартувала про машину. Просто ти… маєш такий засмучений вигляд. Е-е-е… Я — Ліззі, — вона простягнула мені руку.

Я витріщався на долоню, поки та не впала.

— Ну що ж, — мовила вона збентежено, — просто я подумала, що зможу чимось допомогти. Мені здалося перед тим, що ти когось шукав, — вона тицьнула в бік парку й знизала плечима.

— Так.

Вона чекала.

Я зітхнув.

— Мені не потрібна допомога. Бо її тут немає.

— О, вибач, мені прикро.

— Мені теж, — пробурмотів я.

Я ще раз зиркнув на дівчину. Ліззі. Вона була гарненькою. І досить милою, щоб запропонувати допомогу буркітливому незнайомцю, який ще, схоже, й несповна розуму. Чому б не саме їй виявитися тією єдиною? Чому все має бути так до біса складно? Мила дівчина, гарненька, і навіть кумедна. Чом би й ні?

— Красива машина, — мовила вона. — Шкода, що таких більше не виробляють. Звісно, і «Вентидж» — теж стильна, але у «Венквіш» є щось таке…

Мила дівчина, яка розуміється на машинах. Ого! Я пильніше почав вдивлятися в її обличчя, міркуючи: як же це працює? Ну давай, Джейку, час для імпринтингу!

— Як вона в дорозі? — запитала Ліззі.

— Ти не повіриш! — відповів я.

Вона усміхнулася своєю усмішкою, від якої виступила ямочка, вочевидь, задоволена, що нарешті спромоглася витягнути з мене більш-менш увічливу відповідь, і я неохоче усміхнувся навзаєм.

Але її усмішка не згладила гострих лез, які впивалися в моє тіло. Попри те, як сильно мені цього кортіло, моє життя не збиралося налагодитися просто тут і зараз.

Я ще не досяг того здорового стану, до якого вже наблизилася Лі. Я не міг закохатися, як звичайна людина. Принаймні не тоді, коли й досі кривавилася рана за кимсь іншим. Може — якби минуло десять років, і серце Белли давно вже не билося, і я б відбув усю жалобу та знову відродився — може, тоді я би зміг запросити Ліззі прокататися зі мною у швидкісній автівці, і побалакати про моделі машин, і щось дізнатися про неї, і вподобати її як особистість. Але зараз на це не варто було розраховувати.

Чари не врятують мене. Мені доведеться стерпіти тортури, як людині. Випити чашу до дна.

Ліззі чекала, може, сподіваючись, що я таки запрошу її прокататися. А може, й ні.

— Напевно, ліпше мені повернути машину хлопцю, в якого я її позичив, — зауважив я.

Вона знову всміхнулася.

— Рада, що ти став на правильний шлях.

— Еге ж, це ти мене настановила.

Не втрачаючи тривожного виразу, вона дивилася, як я сідаю в машину. Мабуть, я мав вигляд людини, яка просто зараз разом із машиною загуркотить у найближчу прірву. Може, я б так і вчинив, якби це спрацювало у випадку вовкулаки. Вона махнула мені рукою, проводжаючи автівку поглядом.

Спершу на зворотній дорозі я їхав спокійніше. Не квапився. Я не хотів їхати туди, куди їхав. Назад до того будинку, назад до того лісу. Назад до болю, від якого втікав. Назад до відчуття повної самотності наодинці з ним.

О’кей, це все — дешева мелодрама. Тим паче, що я не залишуся зовсім сам, але це — тільки гірше. Лі й Сет страждатимуть зі мною. Я радів тільки, що Сетові не доведеться довго страждати зі мною. Хлопчак не заслуговує на те, щоб хтось так порушував його спокій і рівновагу. Лі теж не заслуговувала, та принаймні вона могла мене зрозуміти. В болю для Лі немає нічого нового.

Я важко зітхнув, згадавши, чого в мене просила Лі, адже нарешті збагнув, що таки пристану на її пропозицію. Я досі був лютий на неї, але не міг ігнорувати той факт, що маю можливість полегшити її життя. А тепер, коли я знав її краще, я подумав, що вона б, либонь, учинила аналогічно щодо мене, якби ми раптом помінялися місцями.

Буде прикольно (це ще м’яко сказано) і вельми дивно отримати собі в особі Лі напарника — і друга. Безперечно, ми чимало попсуємо одне одному нервів. Вона не з тих, хто дозволить мені потонути в горі, і це на краще. Мені, мабуть, знадобиться приятель, який час від часу даватиме мені штурхана. Але якщо по правді, то вона — єдина з усіх друзів, хто має шанси зрозуміти, через що мені зараз доводиться пройти.

Я згадав сьогоднішнє полювання і те, як ми ментально зблизилися під час нього. Це було зовсім не зле. Якось не так. І трохи страшно, і трохи бентежно. Але якось по-дивному мило.

Мені не треба бути цілком самому.

І я знав, що Лі — достатньо сильна, аби витерпіти мене найближчі кілька місяців. Кілька місяців і років. Тоді мої думки помандрували в цьому напрямку. Відчуття було, наче я витріщаюся на безмежний океан, який мені належиться переплисти від берега до берега, перш ніж я зможу спочити.

Так багато часу попереду — і так мало часу до початку. До того, як мене вкинуть в океан. Ще три з половиною дні — а я отут витрачаю цей дорогоцінний час.

І я знову погнав машину.

Женучи до Форкса, обабіч дороги я уздрів Сема та Джареда, які застигли, мов вартові. Вони добре сховалися поміж густого гілля, але я чекав на їхню появу, я знав, чого виглядати. Кивнув, пролітаючи повз них, навіть не замислюючись, що саме подумали вони про мою сьогоднішню мандрівку.

Кивнув Сетові й Лі теж, коли звивався вздовж під’їзної доріжки до будинку Калленів. Уже западав присмерк, і з цього боку затоки нависли хмари, але я бачив, як їхні очі зблиснули у світлі фар. Я все їм поясню пізніше. На це я матиму повно часу.

Дивно, але Едвард чекав на мене в гаражі. За всі ці дні я не бачив, щоб він відходив од Белли хоч на крок. Із його обличчя я миттю збагнув, що з нею нічого страшного не трапилося. Навпаки, вираз його був значно спокійнішим. У мене стиснуло живіт, коли я згадав причину цього спокою.

Шкода, що — через усі ці самокопання — я так і не розтрощив йому машини. Ну що ж. Мабуть, на цю машину в мене й рука б не піднялася. Може, на це він і сподівався, от і запропонував мені саме її.

— Кілька слів, Джейкобе, — мовив він, щойно я заглушив мотор.

Я зробив глибокий вдих і на хвильку затримав у грудях повітря. А тоді повільно виліз із машини і жбурнув йому ключі.

— Дякую за позичку, — кисло мовив я. Вочевидь, за це мені зараз доведеться зробити взаємну послугу. — Що ж ти хочеш тепер?

— По-перше… я знаю, як неприємно тобі користатися своєю владою в стосунках зі зграєю, але…

Я моргнув, просто вражений тим, що він почав саме з цього.

— Що?

— Якщо ти не схочеш чи не зможеш тримати Лі під контролем, тоді я…

— Лі? — перебив я його крізь зуби. — Що сталося?

Обличчя Едварда було жорстким.

— Вона прийшла запитати, чому ти так нагло поїхав. Я намагався пояснити. Гадаю, я неправильно висловився.

— Що вона зробила?

— Вона перевернулася на людину й…

— Справді? — перебив я знову, цього разу шокований. Я не міг повірити власним вухам. Лі, яка позбулася єдиного захисту на порозі ворожого лігвиська?

— Вона хотіла… побалакати з Беллою.

— З Беллою?

Едвард зашипів:

— Я ніколи більше не дозволю, щоб Белла так розхвилювалася. Мені байдуже, що Лі вважає свою поведінку виправданою! Я не завдав їй шкоди — як міг би, — проте наступного разу я викину її з будинку. Пожбурю її просто на той бік річки…

— Стривай! Що саме вона сказала?

Я нічого не тямив.

Едвард глибоко вдихнув, щоб узяти себе в руки.

— Лі була занадто жорстока. Я не вдаватиму, ніби розумію, чому Белла ніяк не дасть тобі спокою, але я точно знаю, що робить вона це не тому, що хоче завдати тобі болю. Вона сама страждає через те, що ранить тебе — і мене, — коли просить, щоб ти був біля неї. Але те, що сказала Лі, було неприпустимо. Белла плакала…

— Стривай… Лі накричала на Беллу через мене?

Він коротко кивнув:

— У тебе є палка захисниця.

Ого!

— Я її про це не просив.

— Я знаю.

Я закотив очі. Звісно ж, він знав. Він знав усе.

Але я не чекав такого від Лі! Хто б міг повірити? Лі, яка приперлася в лігво кровопивць у людській подобі, щоб нажалітися, що зі мною погано обходяться!

— Я не можу пообіцяти тримати Лі під контролем, — зауважив я. — Цього я не можу. Проте я побалакаю з нею. І не думаю, що таке ще раз повториться. Лі не така, щоб зачаїти в собі все надовго — вона, либонь, сьогодні вже вихлюпнула все, що мала на душі.

— Гадаю, так воно й було.

— Ну… я і з Беллою побалакаю про це. Їй не слід почуватися винною. Це мій свідомий вибір.

— Я вже сказав їй це.

— Звісно ж, сказав. Як вона загалом?

— Вона заснула. З нею Роза.

О, психопатка вже удостоїлася називатися «Розою»! Він явно переметнувся на темний бік.

Він проігнорував цю мою думку, натомість детальніше продовжив відповідь на попереднє питання:

— Вона почувається ліпше… певною мірою. Якщо не зважати на тираду Лі й на почуття провини опісля.

Ліпше. Адже Едвард почув думки чудовиська, і тепер усе в шоколаді. Дивовижно.

— Не тільки через це, — пробурмотів Едвард. — Тепер, коли я здатен розрізнити думки дитини, стало очевидним, що він чи вона має вельми розвинені розумові здібності. Він певною мірою вже розуміє нас.

Я роззявив рота.

— Ти серйозно?

— Так. У нього з’явилося нечітке відчуття того, що може завдати їй болю. Він намагається цього уникати — наскільки це можливо. Він… любить її. Вже любить.

Я витріщився на Едварда, відчуваючи, що мої очі ось-ось викотяться. Незважаючи на недовіру, я збагнув, щó стало головною причиною переміни в Едварді — чудовисько переконало його в своїй любові. А він не міг ненавидіти того, хто любить Беллу. Мабуть, саме тому він і мене не міг ненавидіти. Проте між нами була велика відмінність. Я-бо Беллу не вбивав.

Едвард вів далі, наче й не чув цих думок:

— Дитина розвивається, вочевидь, значно швидше, ніж ми гадали. Коли повернеться Карлайл…

— Вони ще й досі не повернулися? — різко перебив я його. Я згадав Сема та Джареда, які чатували при дорозі. Чи не зацікавляться вони надміру тим, що тут відбувається?

— Аліса та Джаспер уже повернулися. Карлайл передав через них усю кров, яку спромігся дістати, але її виявилося замало — Белла вип’є все за день із її зрослим апетитом. Карлайл залишився, щоб спробувати знайти інше джерело поставок. Я не вважаю, що це аж так нагально, але він хоче мати запас про всяк випадок.

— Чому ж це не нагально? Якщо їй весь час треба пити?

Я був певен, що він ретельно прислухається до моєї реакції і, відповідаючи, зважує кожне слово.

— Я спробую переконати Карлайла, щойно він повернеться, прискорити пологи.

— Що?

— Малюк, схоже, намагається поменше завдавати болю матері, але це нелегко. Він уже завеликий. Було б божевіллям чекати й далі — він і так уже розвинувся понад очікування Карлайла. А Белла занадто виснажена, щоб чекати.

Нескінченний океан жалоби, який розпросторився попереду, наблизився впритул.

Я хапав ротом повітря.

Едвард чекав. Я витріщався на нього, приходячи до тями, і усвідомлював, що в його обличчі сталася ще одна переміна.

— Ти вважаєш, що вона виживе.

— Так. І це друге, про що я хотів з тобою перебалакати.

Я втратив дар мови. За хвильку він провадив далі.

— Так, — повторив він. — Чекати, як ото ми чекали, поки дитина достатньо розвинеться, було небезпечним божевіллям. Щохвилі могло статися непоправне. Але якщо підійти до справи з кумекою, якщо діяти швидко, я не бачу, чому б це не могло спрацювати. Тим більше тепер ми знаємо, що розум дитини неймовірно розвинений. На щастя, і Белла, і Роза згодні зі мною. Тепер, коли я переконав їх, що дитині нічого не загрожуватиме, ніщо не завадить нам спробувати.

— Коли повернеться Карлайл? — запитав я все ще пошепки. Я й досі не опанував дихання.

— Завтра до полудня.

У мене підігнулися коліна. Довелося зіпертися на машину, щоб не втратити рівноваги. Едвард простягнув руку, наче пропонував підтримку, проте миттю передумав і опустив її.

— Вибач, — прошепотів він. — Мені справді шкода, що ти зазнаєш такого болю, Джейкобе. Незважаючи на те, як ти мене ненавидиш, я мушу визнати, що не почуваю цього ж до тебе. Я вважаю тебе багато в чому… братом. Товаришем по зброї щонайменше. І мені шкода, що ти страждаєш, значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Але Белла виживе, — на цих словах голос його був затятим, навіть лютим, — і я знаю, що тільки це для тебе важить.

Напевно, він мав рацію. Важко було сказати. У мене голова йшла обертом.

— Мені зовсім не хочеться говорити тобі ці речі саме зараз, коли й так на тебе стільки всього навалилося, але в нас справді вже зовсім немає часу. Я змушений просити тебе про дещо — благати, якщо хочеш.

— У мене нічого не лишилося, — видихнув я.

Він іще раз підняв руку, наче збирався покласти її мені на плече, але знову опустив її і зітхнув.

— Я знаю, скільки душі ти їй віддав, — тихо сказав він. — Але в тебе таки залишилося дещо — тільки в тебе. І я прошу це в справжнього Вожака, Джейкобе. Я прошу це в Ефраїмового спадкоємця.

Мені просто заціпило.

— Я прошу твого дозволу порушити умову угоди, яку ми уклали з Ефраїмом. Я прошу тебе зробити для нас виняток. Я прошу твого дозволу врятувати їй життя. Ти знаєш, що я в будь-якому разі це зроблю, проте не хочу зраджувати твою довіру, якщо є хоч маленький шанс уникнути цього. Ми ніколи не сподівалися порушити власне слово, і зараз ми це робимо вельми неохоче. Я прошу твого розуміння, Джейкобе, адже ти знаєш краще за всіх, чому ми так чинимо. Я хотів би, щоб союз наших родин тривав, коли це все закінчиться.

Я судомно ковтнув. Сем, — подумав я, — тобі потрібен Сем.

— Ні. Сем перебрав на себе повноваження. Але влада належить тобі. Ти ніколи не відбереш її в нього, проте ніхто правосильно не зможе погодитися на те, що я зараз попрошу, окрім тебе.

Я не можу ухвалювати таких рішень.

— Можеш, Джейкобе, і ти це знаєш. Твоє слово в цьому разі засудить або виправдає нас. Тільки ти здатен на це.

Я не можу думати зараз. Я не знаю.

— У нас немає часу, — він позирнув на будинок.

Так, часу не було. Мої кілька днів перетворилися на кілька годин.

Я не знаю. Дай мені поміркувати. Дай мені хвильку, о’кей?

— Та к.

Я попрямував до будинку, і він пішов за мною назирці. Неймовірно, як легко це було — іти собі в темряві обіч із вампіром. Я не почував небезпеки, навіть незручності не почував, справді. Я почувався, як міг би поряд із будь-ким. Ну, із будь-ким, від кого тхнуло.

У підліску на межі газону я помітив рух і вчув тихеньке скиглення. Сет пробився через папороть і стрибнув до нас.

— Привіт, хлопче, — буркнув я.

Він схилив голову, і я поплескав його по плечі.

— Все чудово, — збрехав я йому. — Я тобі пізніше розповім. Вибач, що отак утік від вас.

Він вишкірився до мене.

Цього разу я легенько пхнув його в плече.

— Вертайся назад на чати. Я зміню тебе незабаром.

Сет притулився до мене, штовхнув у відповідь — і помчав назад до дерев.

— У нього найчистіша, найщиріша, найдобріша душа з тих, в які я колись зазирав, — пробурмотів Едвард, коли він зник з очей. — Тобі пощастило, що ти можеш поділяти його думки.

— Я знаю, — невдоволено буркнув я.

Ми рушили до будинку — і воднораз сіпнули головами, коли вчули, як хтось сьорбає через соломинку. Едвард миттю заспішив. Він стрибнув на ґанок і щез за дверима.

— Белло, кохана, я гадав, ти спиш, — почув я за мить. — Вибач, якби я знав, то не пішов би.

— Не хвилюйся. Мені просто закортіло пити — від цього я й збудилася. Добре, що Карлайл привезе ще. Малий захоче пити одразу, коли вистрибне з мене.

— Справді. Доречне зауваження.

— Цікаво, чи не закортить йому чогось іншого, — тим часом міркувала вона.

— Гадаю, ми скоро з’ясуємо.

Я увійшов крізь двері.

Аліса мовила:

— Нарешті.

Очі Белли метнулися до мене. І на вустах розцвіла усмішка, яка доводила мене до сказу і якій я не міг опиратися. Але раптом вона зів’яла, обличчя її спохмурніло. Вуста напружилися — вона намагалася не розплакатися.

Мені хотілося дати Лі просто в тупий її писок.

— Привіт, Білко, — швидко мовив я. — Як ся маєш?

— Добре, — відповіла вона.

— Важливий день сьогодні, еге ж? Стільки всього нового!

— Джейкобе, тобі не треба цього робити.

— Гадки не маю, про що ти, — відповів я і рушив до неї, щоб усістися на бильце канапи у неї в головах. Едвард уже зайняв підлогу.

Вона докірливо поглянула на мене.

— Мені так пр… — почала була вона.

Я двома пальцями стиснув їй вуста.

— Джейку, — промурмотіла вона, силкуючись відкинути мою долоню. Вона була настільки слабенькою, що важко було повірити: вона щось пробує зробити.

Я похитав головою.

— Можеш говорити, якщо не збираєшся бовкати дурниці.

— Гаразд, я не бовкатиму, — прозвучало так, наче в неї був повний рот.

Тоді я забрав руку.

— Прикро! — швидко закінчила вона й вишкірилася.

Я закотив очі, а тоді усміхнувся навзаєм.

Коли я зазирнув їй в очі, то знайшов там усе, що марно шукав у парку.

Завтра вона стане кимсь зовсім іншим. Але, маю надію, принаймні залишиться живою, і тільки це важить, хіба ні? І вона дивитиметься на мене такими самими очима — приблизно такими самими. І всміхатиметься тими самими вустами — майже тими самими. І далі розумітиме мене найкраще з усіх, хто не має прямого доступу в мою голову.

Можливо, Лі виявиться цікавим напарником, може, навіть буде мені щирим другом, здатним стати на мій захист. Але вона ніколи не зробиться мені найкращим другом у тому сенсі, в якому була Белла. Окрім неможливого кохання, яке я почував до Белли, між нами був і цей другий зв’язок, і він проникав до кості.

Завтра вона стане моїм ворогом. Або союзником. Це все, очевидячки, залежатиме від мене.

Я зітхнув.

Гаразд, — подумав я, віддаючи останнє, що мав. Усередині я відчув пустку. — Вперед. Рятуй її. Як нащадок Ефраїма я даю тобі дозвіл, даю тобі слово, що цим ти не порушиш угоди. І нехай провина лягає на мене. Ти мав рацію — ніхто не може відмовити мені в праві погодитися на це.

— Дякую, — прошепотів Едвард так тихо, щоб Белла не почула. Але слова його були такими гарячими, що краєм ока я помітив: інші вурдалаки обернулися й витріщилися на нас.

— Отож, — запитала Белла, наче нічого не відбувалося, — то як минув твій день?

— Чудово. Прокатався. Потинявся в парку.

— Непогано звучить.

— Звісно, звісно.

Зненацька вона скривилася.

— Розо? — звернулася вона.

Білявка хихикнула.

— Знову?

— Здається, за останні дві години я вихлебтала два галони[12], — пояснила Белла.

Ми з Едвардом посторонилися, щоб Розалія підвела Беллу з канапи й доправила в туалет.

— Можна мені піти самій? — запитала Белла. — У мене затерпли ноги.

— Ти впевнена? — здивувався Едвард.

— Роза підхопить мене, якщо я перечеплюся через власну ногу. А це може легко трапитися, адже я не бачу їх.

Розалія обережно поставила Беллу на ноги, притримуючи долонями за плечі. Белла випростала руки, ледь-ледь здригаючись.

— Як приємно, — зітхнула вона. — Ох, ну я й величезна!

І вона таки була величезна. Її живіт був окремим континентом.

— Ще один день, — мовила вона й поплескала себе по животі.

Я не зміг не здригнутися від болю, який прошив мене нагло, мов ніж, але силкувався тримати лице. Я же зможу ховати свої відчуття ще один день?

— Гарнесенько… Ой, ні!

Горнятко, яке Белла залишила на канапі, перехилилося, і темно-червлена кров побігла на світлу тканину.

Автоматично, хоча три руки випередили її, Белла нахилилася, щоб підхопити горня.

З її нутра пролунав неймовірно дивний звук, наче щось луснуло.

— Ох! — видихнула вона.

А тоді в неї підігнулися ноги, вона осіла на підлогу. Тої ж миті її підхопила Розалія, не давши впасти. Едвард був уже тут із простягнутими руками, всі забули про бруд на канапі.

— Белло! — вигукнув він, а далі погляд його затуманився, прошитий панікою.

За мить Белла заверещала.

Це був не просто крик, це був вереск смертельно пораненої тварини, від якого кров стигла в жилах. Лемент захлинувся, у горлі забулькало, й очі Белли закотилися. Тіло її здригнулося, вона вигнулася в руках Розалії — а тоді виблювала фонтан крові.

РОЗДІЛ 18. ЦЬОГО ПРОСТО НЕ ОПИСАТИ СЛОВАМИ

Тіло Белли, стікаючи кров’ю, звивалося в руках Розалії, наче через нього пропускали електричний струм. І весь цей час обличчя її було порожнім — безтямним. Нею крутило щось, що вирувало у нутрі. І коли вона конвульсивно здригалася, гучні розриви й хрускіт відлунювали воднораз зі спазмами.

Розалія та Едвард застигли на якусь частку секунди — і разом відмерли. Розалія стиснула тіло Белли в руках і, викрикуючи щось так швидко, що неможливо було розрізнити окремі слова, вони з Едвардом помчали сходами на другий поверх.

Я погнав за ними.

— Морфій! — Едвард заволав до Розалії.

— Алісо! Дзвони Карлайлу! — каркала Розалія.

Кімната, в якій я опинився, схожа була на реанімацію, влаштовану в центрі бібліотеки. Освітлення було білим, яскравим. Беллу поклали на стіл під палючу лампу, в світлі якої вона схожа була на привида. Тіло її билося, як риба на піску. Розалія притисла Беллу до столу, здираючи з неї одяг, поки Едвард застромляв їй голку у вену.

Скільки разів я уявляв її собі оголеною? А зараз не міг на неї дивитися. Я боявся, що ці спогади назавжди залишаться в голові.

— Що коїться, Едварде?

— Він задихається!

— Напевно, плацента відійшла!

І десь поміж усього цього Белла отямилася. Вона відгукнулася на їхні слова воланням, яке ледь не розірвало моїх барабанних перетинок.

— ВИЗВОЛЬТЕ його! — зарепетувала вона. — Він не може ДИХАТИ! Робіть щось МЕРЩІЙ!

Я побачив, як в очах її налилися червоні крапки — то луснули судини від крику.

— Морфій… — проричав Едвард.

— НІ! МЕРЩІЙ! — зойкнула вона — і ще один фонтан крові виплеснувся з рота. Едвард притримував її голову, марно силкуючись звільнити від крові рот, щоб вона могла дихати.

Аліса влетіла в кімнату й пристебнула маленький синій мікрофон Розалії до вуха. Тут-таки Аліса позадкувала геть, її золоті розширені очі палали, а Розалія щось нестямно шипіла в телефон.

У яскравому світлі шкіра Белли була багряною, а не білою. Червоне проступало під шкірою на величезній тремтячій ґулі, яка була її животом. Вигулькнула рука Розалії зі скальпелем.

— Нехай спершу подіє морфій! — заволав Едвард на неї.

— Нема часу! — зашипіла на нього Розалія. — Він помирає!

Долоня її опустилася над Беллиним животом, і там, де лезо торкнулося шкіри, хляпнула червона рідина. Наче відро перевернули, наче на повну відкрутили кран. Белла смикнулася, але й не крикнула. Вона й досі задихалася.

І раптом Розалія наче втратила точку опори. Я помітив, як змінився вираз її обличчя, як вуста її вищирилися, оголюючи ікла, а в чорних очах зблиснула спрага.

— Ні, Розо! — заричав Едвард, але руки його були в пастці: він намагався підтримувати Беллу, аби та не задихнулася.

Я стрибнув на Розалію, перескочивши через стіл і навіть не перевернувшись на вовка. Коли я врізався в її кам’яне тіло, відкидаючи до дверей, то відчув, як скальпель глибоко вп’явся мені в ліву руку. Правою долонею я хапнув її за обличчя, перекриваючи ніс і рот.

Затискаючи лице Розалії, я крутнув її тіло, щоб добряче дати їй під дих — відчуття було, наче я врізався в бетонну стіну. Вона відлетіла до дверей, відламавши половину лутки. Крихітний мікрофон у її вусі тріснув на скалки. Тут-таки опинилася Аліса, вхопила її за горло й потягнула в хол.

Я мав віддати належне білявці: вона й не думала опиратися. Вона хотіла, аби ми її здолали. Дозволила мені жбурнути себе — аби тільки я врятував Беллу. Тобто врятував ту істоту.

Я висмикнув лезо з руки.

— Алісо, забери її звідси! — заволав Едвард. — Відведи її до Джаспера та тримай її там! Джейкобе, ти мені потрібен!

Я не бачив, як упоралася Аліса. Я кинувся до операційного столу — Белла вже посиніла, очі її були широко розплющені, невидющі.

— Штучне дихання і масаж серця умієш? — рикнув до мене Едвард швидко й вимогливо.

— Так!

Я кинув квапливий погляд на його обличчя — чи немає там ознак, що він поведеться, як Розалія. Але там не було нічого — тільки цілеспрямована ярість.

— Роби так, щоб вона дихала! Я маю визволити його, перш ніж…

Іще один страхітливий хрускіт почувся з нутра — такий гучний, що ми на мить заціпеніли, очікуючи, як Белла заверещить. Але ж ні. Ноги її, які перед тим судомно згиналися, тепер обм’якли, розкинулись якось неприродно.

— Це хребет.

Від жаху я задихнувся.

— Витягни оте з неї! — гаркнув я на нього, пожбуривши в нього скальпель. — Зараз вона все одно нічого не відчуває!

А тоді я схилився над її обличчям. Рот її був сухий, тож я притис свої вуста до нього й видихнув із грудей повітря. Я відчув, як надималися її груди — дихальні шляхи були вільні.

На вустах її я смакував кров.

Я чув, як нерівно б’ється її серце. Тримайся, — люто думав я, вдуваючи їй у легені нову порцію повітря. Ти пообіцяла. Змушуй серце битися.

Долинув м’який тихий звук — скальпель розітнув живіт. Знову кров полилася на підлогу.

Наступний звук прошив мене нагло, і я здригнувся. Наче хтось різав метал. Цей дзенькіт повернув спогади про бійку багато місяців тому — звук, із яким ми роздирали перволітків-вурдалаків. Я зиркнув убік — і побачив, що Едвардове обличчя притислося до живота Белли. Вампірські зуби — найпевніший спосіб розтяти вампірську шкіру.

Тремтячи, я вдихнув іще повітря в легені Белли.

Вона кашлянула мені в обличчя, очі її кліпнули, закотилися.

— Белло, не думай втратити свідомість! — загорлав я на неї. — Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Очі її блукали, шукаючи мене — чи його, але не бачили нічого.

Але я не відривав від них погляду.

І раптом тіло її затихло під моїми руками, хоча вона начебто почала хрипко дихати, а серце її нерівно билося. Я збагнув, що означала ця нерухомість: усе було позаду. Ніхто вже не роздирав її зсередини. Воно вже на волі.

Так і було.

Едвард прошепотів:

— Ренесма.

Отож Белла помилилася. Це був не хлопчик, якого вона нафантазувала. Невеликий сюрприз! В чому вона не помилялася?

Я навіть не відвів погляду від її червоних очей, але відчув, як слабко піднялися її руки.

— Дай мені… — каркнула вона пошепки. — Дай її мені.

Гадаю, мені варто було здогадатися, що він виконає будь-яку її забаганку, незалежно від того, якою безглуздою та буде. Але я й уявити не міг, що він послухається її зараз. І не встиг зупинити його.

Щось тепле торкнулося моєї руки. Це мало б одразу привернути мою увагу. Бо мені ніколи нічого не здавалося теплим.

Але я тоді не зміг відірвати погляду від обличчя Белли. Вона моргнула — і погляд її сфокусувався: вона нарешті щось побачила. З грудей її вихопилося дивне слабке муркотіння:

— Рене… сма. Така… хороша.

А тоді вона задихнулася. Задихнулася від болю.

Коли я нарешті зиркнув, було вже запізно: Едвард висмикнув тепле криваве тільце з її безвільних рук. Око моє ковзнуло її шкірою — вона була червона від тої крові, яка хляпнула їй із рота, якою була вимащена вся істота, і від свіжої крові, котра лилася з двох дірочок на її лівому соску.

— Ні, Ренесмо, — помурмотів Едвард, наче збирався навчити почвару чемності.

Я не дивився ні на нього, ні на істоту. Я дивився тільки на Беллу — очі її закотилися.

Востаннє глухо прозвучав удар, тоді серце зробило перебій — і запала тиша.

Вона пропустила заледве півудару, перш ніж долоні мої впали їй на груди й почали робити масаж серця. Подумки я рахував, намагаючись тримати потрібний ритм. Раз. Два. Три. Чотири.

Відірвавшись на секунду, я вдихнув іще одну порцію повітря їй у легені.

Я вже нічого не бачив. Очі мої були мокрі, видимість розмита. Але чутливість до кожного звуку в кімнаті ще загострилася. Слабеньке тук-тук її серця, яке знехотя піддавалося моїм долоням; стукіт мого власного серця; і ще одне биття — дуже швидке, дуже легке, яке я ніяк не міг упізнати.

Я вдихнув іще повітря Беллі в горло.

— Ти чого чекаєш? — задихаючись гукнув я, знов масажуючи її серце. Раз. Два. Три. Чотири.

— Візьми дитину, — нервово мовив він.

— Викинь її у вікно.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Дай її мені, — тихий голос попрохав від дверей.

Ми з Едвардом одноголосно заричали.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Я вже оговталася, — запевнила Розалія. — Дай мені дитину, Едварде. Я подбаю про неї, поки Белла…

Я робив Беллі штучне дихання, поки тривав обмін. Швидке стук-стук-стук почало віддалятися.

— Джейкобе, забери руки.

Я відірвав погляд від білих очей Белли, продовжуючи робити їй масаж серця. Едвард тримав шприц — сріблястий, наче весь він був металевий.

— Що це?

Його кам’яна рука відкинула мою. Вчувся слабенький хрускіт — його змах зламав мені мізинця. Тої ж таки миті він застромив голку Беллі просто в серце.

— Це моя отрута, — відповів він, натискаючи на поршень.

Серце її здригнулося, наче його прошив електрошок.

— А тепер продовжуй масажувати, — наказав він. Голос його був льодяний, мертвий. Лютий і бездумний. Наче він був бездушною машиною.

Я не зважав на біль у мізинці, який уже почав заживати, та знову почав ритмічно тиснути на грудну клітину Белли. Стало важче — наче кров її загусала в жилах, ставала в’язкою і повільною. Поки ганяв тягучу кров її жилами, я спостерігав, що ж робить він.

Схоже було, наче він її цілує, торкаючись вустами шиї, зап’ястків, згину ліктя. Але воднораз я чув тріск — то лускала шкіра під його гострими зубами: він випускав отруту в якомога більше місць. Я побачив, як його блідий язик ковзає по відкритих ранах, та перш ніж мене знудило від видовища, я збагнув, навіщо він це робить. Там, де його язик злизував отруту з її шкіри, ранки миттєво затягувалися. Щоб ні кров, ні отрута не могли вилитися назовні.

Я ще раз вдихнув повітря їй у легені — але вона вже не дихала. Просто без жодних ознак життя здіймалися її груди. Я й далі робив масаж серця, рахуючи, а він маніакально обціловував її, намагаючися склеїти докупи. Вся королівська кіннота, вся королівська рать…

І більше нічого не було — тільки я, тільки він.

Над трупом.

Бо від дівчини, яку ми обидва кохали, лишилося тільки це. Я знав це напевно, адже більше не відчував із нею зв’язку. Її тут уже не було. Отож і тіло більше не приваблювало мене. Безглузда потреба бути біля неї зникла.

Чи радше перевернулася на сто вісімдесят градусів. Тепер мене тягнуло геть — вниз по сходах і геть надвір. Бажання втекти звідси і більше ніколи, ніколи не повертатися.

— То й забирайся, — рявкнув Едвард і знову відкинув мої руки, посідаючи моє місце. За відчуттями — три пальці зламалися.

Я бездумно розпрямив їх, навіть не помітивши болю.

Він тиснув на її мертве тіло значно швидше, ніж я.

— Вона не мертва, — заричав він. — З нею все буде гаразд.

Але я вже не був певен, чи справді до мене він говорить.

Обернувшись, залишивши його наодинці з його коханою мертвою, я повільно пішов до дверей. Так повільно… Я не міг примусити ноги переступати швидше.

Ось воно. Океан болю. Протилежний бік ген там, за бурхливою водою — так далеко, що я не міг його уявити, поминаючи вже побачити.

Я знову почувався спустошеним — я втратив свою мету. Так довго порятунок Белли змушував мене боротися! Але її неможливо було врятувати. Вона добровільно пожертвувала собою, віддалася на розтерзання потворі, і я програв боротьбу. Все скінчилося.

Я здригнувся на звук, який струшував повітря позаду, поки я сунувся до дверей, — на звук мертвого серця, яке примушують битися.

Мені б хотілося залити собі мозок відбілювачем, щоб випалити з нього все. Випалити спогади останніх хвилин Белли. Я би згодився зруйнувати власний мозок, коли б це забрало спогади — лемент, і кров, і пронизливий тріск, і хрускіт, коли новонароджене чудовисько проривалося з її лона на волю…

Мені кортіло мчати чимдалі, перестрибувати через десять сходинок і втікати геть за двері, але ноги мої були важкі, мов свинець, а тіло почувалося ще змученішим, ніж перед тим. Я почовгав сходами донизу, шаркаючи ногами, як старий згорблений дідо.

На останній сходинці я зупинився, збираючись на силі, щоб виповзти за двері.

Розалія сиділа в дальньому кінці канапи, спиною до мене, воркуючи та муркочучи до згортка з пелюшок, який лежав у неї на руках. Вона напевно ж почула, як я зупинився, але не звернула уваги, що хтось захопив її в цей момент украденого материнського щастя. Може, зараз вона нарешті щаслива. Розалія отримала, що хотіла, — Белла вже ніколи не прийде, щоб відібрати новонароджену істоту в неї. Цікаво, чи не саме на це весь час і сподівалася отруйна білявка?

Вона тримала щось темне в руках, і від згортка, де ховалася крихітна вбивця, линуло жадібне смоктання.

Запах крові в повітрі. Людської крові. Розалія напувала істоту. Звісно, та хоче крові. А чим же ще годувати чудовисько, яке розтерзало власну матір? Вона могла й Беллину кров зараз пити. А може, й пила.

Слухаючи, як смокче кров цей маленький кат, я відчув, що до мене повертаються сили.

Сили, і ненависть, і жар — розпечений жар, який перекочувався хвилями в моїй голові, палив — але не випалював спогадів. Образи в голові підживлювали його, вони були дровами для пекла, але самі не згорали у вогні. Я відчував, що мене з ніг до маківки б’є пропасниця, але й не силкувався стримати дрож.

Розалія цілком була поглинена істотою, вона абсолютно не зважала на мене. Зараз, коли вона така неуважлива, не встигне зупинити мене.

Сем мав рацію. Ця істота була виродком — її існування суперечило законам природи. Чорний бездушний демон. Який не мав права на життя.

Якого треба було знищити.

Схоже, мене зрештою тягне зовсім не до дверей. Я відчував цей потяг, котрий спонукав мене, заохочував уперед. Підштовхував завершити справу, звільнити світ від виродка.

Розалія спробує вбити мене, щойно істота помре, але я битимуся з нею. Не певен, чи встигну прикінчити і її, перш ніж на допомогу збіжаться інші. Може, так, а може, ні. Та мені було байдуже.

Мені було байдуже, чи вовкулаки — будь-яка зі зграй — вирішать помститися за мене, чи визнають дії Калленів справедливими. Нічого вже не мало значення. Я вірив тільки у власну справедливість. У свою помсту. Істота, яка вбила Беллу, не проживе ні на хвилину довше.

Якби Белла вижила, вона б зненавиділа мене за це. Вона б особисто захотіла придушити мене.

Але мені було байдуже. Їй же було байдуже, як вона вчинила зі мною — дозволила зарізати себе, як тварину? Тож чому я маю брати до уваги її почуття?

А ще ж Едвард. Зараз він, певно, напрочуд заклопотаний — занадто глибоко занурений у божевільне заперечення очевидного, у намагання оживити бездушне тіло; він не дослухається до моїх планів.

Отож у мене не буде шансу стримати свою обіцянку перед ним, якщо тільки — і на це б я не поставив і копійки — я зможу перемогти Розалію, Джаспера й Алісу, трьох проти одного. Та якби я навіть і переміг, не думаю, що мені стане снаги вбити Едварда.

Бо в мене немає до нього співчуття. Чому я маю звільняти його від відповідальності за те, що він учинив? Чи не буде справедливішим — і приємнішим — залишити його жити з нічим, зовсім із нічим?

Я заледве не всміхнувся, незважаючи на ненависть, яка переповнювала мене, коли уявив це. Без Белли. Без бісового поріддя.

А ще без стількох родичів, скількох я спроможуся здолати. Звісно, цих він може спробувати оживити, адже мене вже не буде, щоб спалити їхні тіла. А Беллу вже нікому не оживити.

Цікаво, чи можна буде оживити істоту. Сумнівно. Вона була часточкою Белли, отож мала б успадкувати щось від її вразливості. Я чув це у тоненькому деренчливому серцебитті.

Це серце билося. А Беллине серце — ні.

Я ухвалив рішення буквально за секунду.

Дрож бив мене дедалі сильніше та швидше. Я згрупувався, щоб стрибнути на біляву вурдалачку й зубами видерти в неї з рук маленьку вбивцю.

Розалія знову вуркотіла до істоти, відставляючи металеве горнятко й піднімаючи істоту вгору, щоб притиснути собі до щоки.

Чудово. Чудова позиція для нападу. Я нахилився вперед і відчув гарячу хвилю, яка передувала переверненню, а потяг до убивці зріс — він був набагато сильнішим, ніж раніше, таким дужим, що нагадав мені відчуття після наказу Вожака — наче він здатен розчавити мене, якщо я не скорюся.

Цього разу я прагнув скоритися.

Убивця відвела очі від Розалії і втупилася в мене, і погляд її був набагато сфокусованішим, між мав би бути у немовляти.

Теплі карі очі, кольору молочного шоколаду — точно такої самої барви, як були очі Белли.

Нагло я перестав тремтіти. Жар хвилями пронизував моє тіло, але то був зовсім інший жар — він не палив мене.

Я мов світився.

У мене всередині все розпадалося, а я витріщався на порцелянове личко напіввампіра, напівлюдини. Всі нитки, які прив’язували мене до життя, швидко лускалися, наче відривалися од зв’язки повітряних кульок. Усе, що робило мене тим, ким я був: кохання до мертвої дівчини нагорі, любов до батька, відданість новій зграї, любов до братів, ненависть до ворогів, мій дім, моє ім’я, моє я, — все відірвалося од мене тої миті — трик, трик, трик — і полетіло кудись у небо.

Але я не похитнувся. Нова нитка міцно втримала мене на місці.

Не одна нитка — мільйони! І не ниток, а сталевих канатів. Мільйони сталевих канатів прив’язали мене до точки, яка була центром усесвіту.

Я майже фізично бачив, як усесвіт крутився довкола однієї точки. Я ніколи не усвідомлював ладу всесвіту — а тут він був очевидним.

Вже не тяжіння землі тримало мене там, де я стояв.

То була дівчинка-немовля на руках білявої вурдалачки, то вона тримала мене на землі.

Ренесма.

Згори долинув новий звук. Єдиний звук, який міг збентежити мене в цю мить.

Шалений стукіт, прискорене биття…

Перетворене серце.