Тільки разом

Кет смажила картоплю й розмірковувала над новим замовленням. Зшити святкову сукню із клаптика тканини такої низької якості — надскладне завдання. Певно, інша швачка відмовилась би витрачати час і нерви за копійки, але Кет і її клієнтки завжди знаходили спільну мову: і замовники, і виконавиця були в безвихідному становищі.

Інколи здавалося, що вихід усе-таки є, що можна врятувати себе, якщо докласти зусиль. Кет вирішила переїхати до гуртожитку і вступити до художнього училища. Вижити самій було б легше, ніж тягнути на собі цей остогидлий дім. Проте, у кожної людини в житті є якір. Одних він утримує в безпечних водах, а інших просто тягне на дно. Своєму якорю — матері — Кет іще не наважилася повідомити, що збирається вирушити у вільне плавання.

Дівчина вимкнула плитку й зазирнула до кімнати неньки. Худа, жовто-синя жінка лежала на зім’ятих простирадлах, засунувши ногу під дірявий матрац. Зараз її постаріле, темне, набрякле обличчя було спокійним, але на лобі й над верхньою губою постійний біль викарбував глибокі зморшки.

Кет старалася й не могла пригадати, коли вони були щасливими. Здавалося, багато сотень років тому, коли ще був живий батько, їхня оселя була затишною й сонячною, а мати, охайна й весела, пекла пироги й варила компоти. Але щасливі спогади були блідими й крихкими, як старі викрійки на жовтій кальцій. А ось новіші спогади, сумні і страшні, сунули на Кет чорною хмарою. Один за одним перед очима спалахували і згасали кадри: натовп схвильованих жінок перед управлінням шахти, батько в закритій труні, мати в жалобі, пустий стіл, товстопикий вітчим із набитим варениками ротом, мотоцикл вітчима на узбіччі, мати на лікарняному ліжку, перший напад епілепсії, медпункт, ліки, ліки, ліки, перекошене від болю обличчя нені, вино, коньяк, горілка, горілка, горілка…

Дівчина схилилася над маминою тумбочкою, відкрила шухлядку й витягла із баночки шматочки смоли мірри. Кет поклала смолу на тумбочку й замислилася. Бабуся з церкви обіцяла зцілення матері Кет уже за півтора місяці вдихання запаху мірри, але напади не припинялися. Можливо, справа була в тому, що мати й вітчима запах смоли дратував, і Кет наважувалася витягати смолу з баночки лише тоді, коли вони спали. Іншою причиною, яка перешкоджала зціленню, було материне пияцтво. Приготовлений дівчиною настій омели та порошок із півонії, ряски й солодки тижнями стояв недоторканий, а ось порожні пляшки з-під самогону Кет не встигала прибирати. Певно, за таких обставин очікувати на швидке одужання не було сенсу.

Скільки Кет себе пам’ятала, вона завжди хотіла вирватися — з манежу, із садочка, зі школи, із цієї квартири. І завжди в неї була надія, що буде куди втекти, що на волі більше можливостей допомогти собі та іншим. А ще була надія, що надії справджуються. І в її житті з’явився сонячний промінчик — молодий красень Іван, батька якого призначили директором шахти. Іван не шкодував компліментів і грошей, йому подобалися скромність і простота Кет, її наполегливість і працьовитість. Іван обіцяв одружитися, і дівчина йому вірила.

Кет посміхнулася, вийшла зі спальні, обережно причинивши двері. Дівчина сіла за стіл, погладила стареньку швацьку машинку й розгорнула шматок тканини. У їхньому районі тільки Кет могла зробити з цієї ганчірки сукню на випускний. Швачка поглянула на аркушик із записаними мірками, вибрала лекала й почала працювати над викрійкою.

У двері загупали. Кет здригнулася й відклала роботу. Наблизившись до дверей, дівчина завагалася. Чомусь сьогодні як ніколи раніше хотілося залишити п’яного вітчима на вулиці. Дівчина відчинила двері, великий чоловік із м’ятим брунатним обличчям ввалився до кімнати.

— Їсти давай! — від порога закричав вітчим.

— Тихіше, мати спить! — сказала Кет і звільнила чоловіку дорогу.

— Чорти не візьмуть твою матір!

Вітчим, хитаючись, пройшов на кухню й накинувся на вечерю, хапаючи картоплю просто зі сковороди.

Утамувавши голод, чоловік витер рукавом жирні губи й наказав:

— Самогону!

— У мене немає самогону! — холодно мовила Кет.

— Дурепа! — скрикнув вітчим. Чоловік поліз у сервант і почав гриміти посудом.

— Там нічого немає! — Кет не могла чути, як жалібно дзенькають бокали, які бабуся дарувала батькам на весілля.

— Пішла геть! — замахнувся на дівчину вітчим, і Кет вчасно відскочила до дверей.

— Піду, не хвилюйся! Я вже домовилася про гуртожиток!

— Іди, іди до біса!

— Щоб ти знав, я забираю посуд із собою! — попередила дівчина. — І настільну лампу. І машинку.

— Щооо?! — заволав чоловік. — Ти — забираєш?! Мій посуд?! І лампу з машинкою?!

— Тут немає нічого твого!

— Гниииида!

Вітчим оскаженів. Він витягав із серванта тарілки й кидав додолу.

— Припини! Що ти робиш?! Припини! — закричала Кет.

— Ах ти ж стерво! — не вгавав вітчим. Він облишив сервант і схопив настільну лампу.

— Не чіпай! Не смій!

Чоловік зареготав, кинув лампу додолу й потягся до швацької машинки.

— Ні, ні! Тільки не її! — заверещала дівчина і вчепилася в машинку.

Кілька секунд чоловік і дівчина боролися. Нарешті вітчим смикнув машинку, штовхнув Кет і вони разом упали. Дівчина відчувала на собі вагу товстого, пітного тіла й запах перегару. Кет закрила обличчя руками, аби врятуватися від побоїв, і спробувала перевернутися на бік. Вітчим не бив її, але й не давав вивільнитися. Чоловік розстібнув ремінь, і Кет стисла зуби, передчуваючи біль, який їй доведеться витерпіти. Лише один раз у житті батько вдарив Кет ременем, але біль і образу вона пам’ятала й досі.

Утім, вітчим не зняв ремінь, а вовтузився зі штаньми. Нарешті Кет зрозуміла, до чого йдеться, і закричала:

— Мамо! Мамо!

Мати, потривожена ґвалтом, сіла на ліжку і схопилася за голову. Мутними, бездумними очима вона дивилася на доньку й тихо стогнала.

— Мамо! Матусю, допоможи! — благала Кет.

— Мовчи, наволоч! — захрипів вітчим і навідліг вдарив дівчину.

Щока запалала, Кет запручалася. Чоловік схопив дівчину за волосся й щосили вдарив потилицею об підлогу. Кет захлинулася повітрям, у голові запаморочилася. З останніх сил вона вивільнила праву руку і спробувала відіпхнути нападника. Вітчим вчепився їй у шию, квартира попливла перед очима. Перш ніж провалитися в темряву, дівчина встигла помітити, що мати знову лягла на ліжко й накрилася з головою простирадлом…

Коли Кет отямилася, у кімнаті вже починало темнішати. Дівчина насилу піднялася, відчуваючи сильну слабкість і біль у грудях. Кет почувалася отруєною й розчавленою, нею оволодівало дивне змертвіння. Руки й ноги терпли, у вухах гуло, думки ледве ворушилися. Кет розуміла, що їй потрібно піти, вибратися з цієї пастки назовні, ковтнути повітря. Що далі — байдуже.

Вітчим спав поряд на підлозі, розкинувши руки. Кет бачила перед собою труп, труп зажерливої тварюки, від якого хочеться якнайшвидше відвернутися. Дівчина переступила через нього і пройшла до дверей. Тупий біль унизу живота прокинувся, коли Кет спускалася сходами.

Дівчина нестямилася, як ноги принесли її до дверей квартири нареченого. Серце калатало, кров гупала у вухах. Кет безкінечно тиснула на кнопку дзвінка, але не чула за дверима жодного звуку. Певно, Іван, який щойно вступив до інституту, заглибився в якусь книжку й не хотів переривати навчання.

Іван був єдиною її надією, єдиною рідною людиною в цілому світі. Він усе зрозуміє, усе пробачить і завжди допоможе. Знайти прихисток у міцних обіймах, притулитися до грудей, відчути скронею тепло його губ — ось її порятунок і її майбутнє. Весілля, переїзд, життя в якомусь приємному, тихому містечку — щастя ще можливе! Не можна залишатися тут за таких обставин у жодному разі! Якщо й було життя — воно було деінде. Ці проблеми не можна було вирішити, від них можна було лише втекти.

Нарешті двері відчинилися. Іван був у картатому халаті, зі скуйовдженим волоссям і захеканий. Юнак вирячив на Кет очі й нічого не міг сказати.

— Мені холодно, ти мене пустиш? — запитала Кет і не пізнала власного хрипкого голосу.

Іван відступив углиб квартири, дівчина зайшла в коридор.

— Що сталося? — самими губами запитав Іван.

— На мене напали. Допоможи мені! Можна залишитись у тебе?

— Любий, хто там? — почувся голос зі спальні. Голос був замолодим як для матері.

Дівчина перелякано поглянула на нареченого.

— Кет, ти б краще йшла додому! — швидко сказав Іван. — Давай іншим разом, добре? Я дам тобі грошей на ліки!

— Що?! — Кет здалося, вона не розуміла, що саме каже хлопець.

— Іди додому, я сказав! — сердито мовив Іван.

— Хто там? Що відбувається?! — із темноти спальні вигулькнула, прикриваючись простирадлом, висока струнка дівчина з розпущеним чорним волоссям.

— Кицю, не хвилюйся, це однокласниця! — улесливо мовив Іван, притуляючи оголену дівчину до себе.

У Кет обірвалося серце. Біль у грудях знову дав про себе знати, руки затремтіли, перед очима спалахували жовті й зелені плями.

— Що з тобою?! Ти постраждала?! — із жахом й огидою дивилася на Кет суперниця. — Тобі щось потрібно?!

— Мені нічого не потрібно, — ледве ворочаючи язиком, мовила Кет. Єдине, чого б вона могла побажати, — щоб цієї дівчини тут не було, щоб її білі, випещені руки не торкалися Івана. Але цьому бажанню не судилося здійснитися.

— Тоді чому ти тут?!

— Мене тут немає, — тихо мовила Кет і вийшла з квартири.

Двері відразу зачинилися за її спиною. Сльози лилися з очей Кет. Дівчина навпомацки знайшла кнопку виклику ліфту, зайшла до кабіни. Що тепер робити? Як жити з тим, що ти — порожнє місце? Певно, нічого не треба робити. І жити не варто. Її тут немає. Її не було. І не повинно бути.

Кет натиснула на кнопку дев’ятого поверху. Дівчина вийшла з ліфту й піднялася на горище. Двері тут завжди були відкриті, і Кет із Іваном кілька разів піднімалися на дах багатоповерхівки, щоб подивитися на шахту й терикон на заході сонця.

Кет підійшла до краю. Місто лежало під ногами темне, закіптявіле, страшне. Сутінки давили на плечі. Усе тіло боліло, ніби на дівчині не залишилося живого місця. Як її може не бути, якщо їй болить?! Як вони можуть знову і знову ранити, якщо вона вже вся у крові, коли вона знесилена?! Навіщо бити її, якщо вона вже переможена?!

— Ти не переможена, доки ти жива! — зазвучав у свідомості чийсь чистий, лагідний голос. — Не все можна виправити, але все можна пережити!

Пережити?! Ні! Жити вже не вийде! Мучитися, страждати, потерпати від болю і страху, сахатися людей, ненавидіти чоловіків, плакати, голодувати, сліпнути ночами над шитвом — так! Жити — ні! Померла — так померла!

— Не вигадуй! Живи, будь ласка! Ти зможеш почати заново, з чистого аркушу! Є люди добрі, віддані, щирі! Ти їх знайдеш, і вони допоможуть тобі піднятись! Ти не одна!

— Я — одна! Якщо я одна зараз, на цьому даху, то плювати, хто був і буде в моєму житті!

— У тебе є матір, вона потребує твоєї допомоги! У тебе є друзі, які засмутяться через твою загибель!

Кет було байдуже, хто чого потребує і хто що відчуває. Вони вбили її, усі вони, і вони не заслуговують на співчуття.

— Але вони заслуговують на спокуту! А ти — на майбутнє! Тобі треба жити, здійснити свої мрії, пізнати справжнє щастя!

— Мені нічого не треба! — рішуче мовила Кет і зробила крок.

Безодня розверзлася, холод і жах пронизали її тіло. Кет чула нелюдський крик. Вона інстинктивно чіплялася руками за повітря, але як і завжди в житті, не знаходила опори. Це все, все, кінець! Серце билося в агонії. Дівчині здавалося, що її тіло зараз лусне. Вона відчувала наближення землі. Німий переляк паралізував Кет. Дівчина відчула сильний удар і жахливий запаморочливий біль. Кет встигла зрадіти тому, що цей біль — останній.

Кет чула над вухом схлипування. Перша думка шпигонула, наче голка, — вижила! Врятували! Залишилась інвалідом!

Розплющувати очі було несила. Усе обридло! Усе марно! Не вдалося їй життя, і навіть смерть не вдалася! За що? За що?!

— Дурепа! — видихнув хтось їй у вухо. — Що ти накоїла?!

Кет змусила себе відкрити очі. Дівчина лежала горілиць, а над нею, наче кришка труни, висіло низьке сталеве небо. У полі зору з’явився розлючений блідий парубок. Чорні кучері стирчали в різні боки. Ясно-блакитні очі палали невгамовною злобою.

— Ти! Вставай! Вставай і поясни, навіщо ти померла! Ти — молода, здорова, красива! Вставай! Давай, розкажи мені, чому я маю пропасти?!

Кет піднялася на лікті. Божевільний парубок продовжував стогнати, але дівчина не слухала, озираючись довкола. На скільки вистачало погляду, тяглися сіро-зеленаві піски. Жодного дерева, жодного кущика, жодної травинки. Холодна пустка, тихе безмежжя. Тільки голос божевільного наповнював неоглядний сірий простір. Де її домівка, лікарняні стіни, де кладовище, врешті-решт?! Що за дідько?!

— Де я? — тихо запитала Кет.

Дівчина встала, обтрусила зі спідниці пісок. Божевільний не чув. Божевільний плакав, сховавши обличчя в долонях.

— Гей, ти! — Кет обережно доторкнулася до руки хлопця. — Де ми? Чого ти плачеш?

Хлопець не відповідав. Гострі плечі його здригалися від беззвучного ридання. Тиша лещатами здавлювала голову — липка, холодна, неприродна тиша.

— Не плач! — попросила Кет. — Мені тяжко дивитися, як люди плачуть!

Парубок поглянув на неї й сапнув носом. Сліз у його червоних очах не було.

— Ти ба, яка гуманістка?! — скривився парубок. — А легко, думаєш, дивитися, як люди плигають з даху?!

— Що?!

— Що чула! Ти бачила, як розколюється череп і пирскають на асфальт мізки? Ні?! А я бачив! Дякую!

Голос божевільного здавався знайомим. Голос звучав у вухах, благаючи одуматися, піти з даху, подумати про матір, про друзів, про життя, яке буде попереду. Голос переконував, що хоча й не все можна виправити, але все можна пережити. Кет недовірливо дивилася на хлопця.

— Ти?…

— Так, я! Я був з тобою! Який телепень! Марна надія! Усе марно! Господи, ну чому я знову маю померти нізащо?!

— Знову? — шоковано перепитала Кет. — А ти…

— Тільки не треба прикидатися, що ти не зрозуміла! — закричав парубок. — Я відразу ж відчув, що помер!

— Я померла?! Кінець?! — полегшено видихнула дівчина.

Парубок глибоко зітхнув і витер долонями запалі щоки.

— Ти померла. Але це не кінець. Це довга історія.

Хлопець подав Кет руку й відрекомендувався:

— Андрій.

Дівчина ледь доторкнулася до долоні.

— Кет.

— Кет? Ти англійка?

— Катя Козлова. Після «Сімнадцяти миттєвостей весни» причепилося.

— Ааа! — посміхнувся Андрій. Очі хлопця на мить сяйнули травневою блакиттю і згасли. — Радистка, значить?

— Ні, швачка. А ти?

— Поет. А довкола коли не проза, то драма!

— Досить із мене драм! Можна відразу до справи?

— До справи — можна, — знизав плечима Андрій. — Тільки от справи погані у нас, розумієш?

Кет ще раз озирнулася й зітхнула.

— Я нічого не розумію! Що це за місце? Пекло?

— По-перше, відразу хочу попередити, що нікому достеменно невідомо, що це за місце і де воно знаходиться. Шляхом індукції та дедукції, а тож завдяки методу спостереження й безпосередній практиці вдалося встановити, що ми знаходимося в своєрідному чистилищі, яке є перпендикулярним всесвітом щодо нашого.

Кет криво посміхнулася.

— Так, ти, значить, розумник? Давай відразу домовимося — розмовляй зі мною по-людськи: я голову сушити не люблю і не буду!

На обличчя Андрія впала тінь.

— А ти, значить, не любиш розумників? — холодно запитав парубок.

— Я нікого не люблю! — категорично відповіла Кет. — Я любила, і любов завела мене на дах багатоповерхівки. Із мене досить.

— Але любов — єдине, заради чого дійсно варто жити! Любов…

— Усе дурня і брехня! — перервала Андрія Кет. — Коли наступного разу тебе потягне на романтику — пригадай мій мозок на асфальті. Сподіваюся, це врятує тебе від повторення моєї долі!

Хлопець гидливо скривився й відвів очі.

— Ну, далі! Що там з чистилищем і тим… всесвітом?

— У це місце потрапляють тільки самогубці. Закони тут доволі прості. Людині надається другий шанс на життя. Із філософської точки зору… — Андрій скоса поглянув на кисле обличчя Кет і затнувся. — Мабуть, я краще буду відразу на прикладі пояснювати.

Дівчина кивнула.

— Наприклад, я. Я покінчив із собою, коли мені було дев’ятнадцять. Мені дають іще дев’ятнадцять років, аби я визначився, чи хочу я жити. Якщо я не хочу жити, я можу просто тинятися пустелею й нічого не робити. Дев’ятнадцять років спливе і я остаточно припиню існувати. Якщо ж я захочу жити, я повинен буду допомагати людям там, удома, і тоді через дев’ятнадцять років я знову народжуся, забуду своє минуле й матиму нове життя в іншому тілі. Але є ще й інша можливість — для тих, хто не боїться ризикувати. Можна врятувати людину від самогубства. Тоді термін перебування в чистилищі зменшиться на стільки років, скільки виповнилося врятованому самогубці.

— А якщо самогубця не вдасться врятувати?

— Тоді ці роки вважаються втраченими, просто змарнованими. Їх можна вирахувати з терміну свого перебування в чистилищі. Власне, остаточна загибель у такому разі майже неминуча. До речі, скільки тобі повних років?

У Кет раптом похололи ноги.

— Шістнадцять.

— Прекрасно! — гірко посміхнувся Андрій. — Мені залишилося трішки більше півроку побути привидом — і я зникну!

Кет заглушила в собі паросток жалю до хлопця й мовила:

— От і добре! Хіба не цього ти хотів, накладаючи на себе руки?

— Я хотів жити! — обурено вигукнув Андрій. — Я й зараз хочу!

— То всі, хто хочуть жити, себе вбивають?! — посміхнулася Кет.

— У мене не було виходу! Я просто не хотів…

— У всіх не було виходу! — скрикнула Кет. — Звідти взагалі немає виходу — навіть у труні, як виявилось! Життя — лайно! І смерть — також!

— Що ти верзеш?! Якщо ти врятуєшся, якщо будеш жити, я не пошкодую…

— До біса! — заволала дівчина. — До біса тебе і мене! До біса життя! До біса ці кляті закони! Я не буду жити! Не хочу! Я хотіла померти і я померла — мене вже не врятуєш! Та й узагалі, рятуватися треба не для життя, а від нього!

Андрій розкрив рота, ніби збирався заперечувати, але раптом знітився, скис і опустив очі.

— Від себе не врятуєшся. Марно. Усе марно!

Хлопець розвернувся й пішов геть.

— Ти куди? — закричала Кет.

Андрій не відповів. Він ішов, ледве переставляючи ноги, і дивився невидющим поглядом просто перед собою.

— Куди ти? — ще раз запитала Кет, наздоганяючи хлопця.

— Нікуди, — тихо відповів Андрій.

— А що там? — дівчина вказала пальцем у тому напрямі, куди йшов парубок.

— Нічого.

— А навіщо ти туди йдеш?

— Більше нікуди.

— А якщо піти туди? — Кет вказала у зворотному напрямку.

Андрій безпомічно знизав плечима.

— Тут усюди нікуди йти.

Кет замовкла й крокувала поряд із хлопцем. Ноги тонули в піску, не відчуваючи піщинок. Небо обважніло від вологи. Кет раз у раз поглядала на низькі хмари, але дощ барився.

— Як думаєш, коли буде дощ?

— Ніколи, — буркнув Андрій, не дивлячись на співбесідницю.

— Слухай, може б ти поплакав? — не втрималась Кет.

— Слухай, може б ти пішла деінде?! — просичав Андрій.

— Я не хочу йти деінде!

— А я не хочу розмовляти! — кинув через плече хлопець, рушаючи далі.

Кет слідувала за ним. Дощу все не було. Вітер ніби задихнувся. Глибока, безмежна тиша непомітно переливалася в сірі піски. Вони йшли вже багато годин, але кінця-краю пустелі не було видно. Незворушність цього світу гнітила. Спокій був мертвотним.

— Андрію, ти не стомився? — запитала Кет.

Андрій різко зупинився, ніби наскочив на невидиму стіну. Обернувся і вп’явся в супутницю крижаним поглядом.

— Ти правда не розумієш? Ти не відчуваєш?

— Що?! — розгубилась Кет.

— Нічого! Ти нічого не відчуваєш, хіба ні?!

Кет прислухалася до себе й раптом усвідомилa, що їй муляло весь цей час, що дратувало, що розпирало зсередини. І цей здогад, ніби блискавка, осяяв увесь цей сірий, непорушний, мертвий світ. Вона не відчуває! Не відчуває нічогісінько! Ані подиху вітру на шкірі, ані пилу в очах, ані болю в м’язах, ані бурчання шлунку. Навіть серце не б’ється!

— Ми ніколи не стомимося, Кет! — із журливою посмішкою мовив Андрій, побачивши в очах дівчини німий жах. — Ніколи не зможемо заплакати. Ніколи не захочемо спати. Нам не потрібно їсти й пити. Ми не відчуваємо дотиків. Ми нічого не відчуваємо, як ти й хотіла. Мало хто з людей нас бачить — хіба що діти та деякі дорослі у стані зміненої свідомості. Але ми живі. Не знаю, як це можливо. Абсолютно абсурдна з точки зору науки й здорового глузду ситуація. Ситуація, з якої мені тепер немає виходу.

Кет сіла на пісок, обхопила руками худі коліна. Вона не стомилася, ні! Просто не хотілося йти. Нічого не хотілося.

— Мені страшно!

— Так і повинно бути! — Андрій опустився поряд з нею навколішки. — Буття страшне. А небуття — ще страшніше! Ти думала, що це пекло. Але це не пекло, бо мук у звичайному розумінні тут немає. Тут єдина всеохопна й незборна мука — катування відсутністю. Люди не розуміють, що є щастя невідчутне, щастя самого життя — щастя дихати, їсти, бачити сни. Не знав справжніх мук той, хто не втрачав зір, слух, здатність рухатися, справляти природні потреби. Люди вважають, що найстрашніші нещастя падають на них іззовні. Але справжні біди зажди чатують і починаються зсередини.

Дівчина здригнулася від внутрішнього холоду.

— А смерть теж починається зсередини? — пошепки запитала вона.

— Звичайно! — так само пошепки відповів Андрій. — Як і життя!

Андрій і Кет мовчки йшли пустелею, дивлячись під ноги. Кожен думав свою невеселу думу. Кет поглянула вперед і побачила вдалечині на піску чорну цятку.

— Що то таке? — смикнула хлопця за рукав Кет.

— Людина, — не дивлячись, відповів Андрій.

— Тут багато людей?

— Більше, ніж ти думаєш.

— І що вони роблять?

— Кожен — своє. Більшість намагаються порятуватися.

— А ти хочеш?

— Хочу! — твердо відповів Андрій. — Але я не знаю як. Тепер — не знаю.

Кет скоса подивилася на блідого, худющого супутника й тихо мовила:

— Вибач мені!

Андрій знизав плечима.

— Усе-таки, ти єдиний, кому виявилось не байдуже до мого життя і моєї смерті, хоча у тебе й був свій інтерес. А я підвела тебе. Я підштовхнула тебе до загибелі. Як це схоже на життя! Ми завжди найбільше шкодимо тим, кому ми небайдужі.

— Іронія долі! — смутно посміхнувся парубок. — Але я завжди боровся проти абсурду життя. Хоча, можливо, це й абсурдно.

— То борися й далі! — запропонувала Кет. — Можливо, якось можна зарадити твоїй біді?

— Теоретично — можна. Можна спробувати врятувати від самогубства ще одну людину. Але якщо мені не вдасться — ми обоє втратимо. Самогубець — своє життя, а я — будь-яку надію. Знаєш, — Андрій уважно подивися на Кет, і його яскраво-блакитні очі обпекли дівчину, — я не впевнений, що мені є сенс заради когось помирати.

— Сенсу немає, — впевнено сказала Кет. — Ні в чому немає сенсу!

Молоді люди знову замовкли. Чорна цятка чимдалі наближалася, набуваючи людської подоби. Врешті Кет розгледіла на піску огрядного чоловіка років п’ятдесяти — сонного, лисого, з пом’ятим жовтим обличчям.

— Хто це? — пошепки запитала дівчина.

— Джон Сміт.

— А ти всіх тут знаєш?

— Ні, далеко не всіх. Люди з’являються і зникають, не всі відрекомендовуються. Але цього американця знають майже всі. Він уже понад тридцять років ось так незворушно лежить на піску.

— Не хоче жити?

— Нічого не хоче.

— Ну і правильно!

— Правильно?! — скипів Андрій. — Бездіяльність — дочасна смерть!

— Ой, не сміши мою п’ятку! Ми вже померли!

— Дурні й слабаки померли, а розумні й сильні — живуть і будуть жити!

— Тссс! — Кет стисла руку Андія. — Він же чує!

— Хай чує! По-перше, я правий, а з правдою гріх критися. По-друге, йому байдуже.

Андрій мовчки пройшов повз Джона Сміта, Кет призупинилась і привіталася. Сміт кивнув і знову звів очі до низького сірого неба. Кет наздогнала Андрія й зазирнула йому в очі.

— По-твоєму, я теж слабачка й дурепа?!

— Очевидно, — спокійно відповів парубок.

— Я терпіла, доки могла! Більше не було моїх сил зносити таку наругу!

— Ну звісно, померти значно легше, ніж жити! Жити й боротися.

— Хто б казав! — просичала Кет. — Якщо ти такий розумний і сильний, то чому ж покінчив із собою?!

— Я люблю життя й не боюся смерті! — Андрій зупинився й уважно подивився дівчині в очі. — Але помирання — то зовсім інша справа! Не страшно померти, страшно помирати. Помирати довго й болісно, втрачаючи людські риси й усі свої особисті чесноти. У мене був рак. Рак мозку. Я перетворювався на тварину. Я жив як людина, я плекав у собі людину довгі роки. Я не міг дозволити хворобі забрати в мене не тільки життя, але й мою особистість — мене самого. Я скоїв самогубство, але я не вбив себе. Я помер із спрагою до життя, ненавидячи слабкість духовну й фізичну. Своєю смертю я зневажив смерть. Смерть мені по коліна!

Нерозуміння в очах Кет раптом змінилося захватом.

— Ти — молодець! — посміхаючись, сказала дівчина. — Ти вартий життя!

— І ти варта! Ми всі варті! — Очі Андрія випромінювали спокійну впевненість і світло. — Ми будемо жити! Ми зможемо!

— Я не хочу, — спохмурніла Кет. — Не можу. Це — не моє.

— А що — твоє?! Хіба є варіанти?

Кет хотіла відповісти, але яскравий спалах відволік її увагу. Просто з повітря виникла жінка. Вона поглянула на парубка й дівчину, привіталася й пішла геть.

— Що це в біса таке?! — запитала Кет.

— Жінка повернулася зі світу людей до чистилища, — буденним тоном пояснив Андрій.

— То тут вихід у наш світ?

— Не тільки саме тут. Коли ти зосередишся й уявиш якесь місце в нашому світі — ти перенесешся туди. Коли ти захочеш побачити якусь людину — ти побачиш її і зможеш опинитися поряд.

— Це так просто?!

— Запам’ятай, Кет, — посміхнувся Андрій, — усе найважливіше в нашому житті — просто. Вихід є завжди, навіть якщо ти його не бачиш!

Андрій і Кет повільно наближалися до літнього чоловіка, який сидів навколішках і пальцем щось писав на піску.

— Це хто? — запитала Кет.

— Кавабата Ясунарі! — мовив хлопець, багатозначно вирячивши очі.

— Хто?!

— Це японський письменник, який у 1968 році отримав Нобелівську премію з літератури! — із захватом мовив Андрій.

— І що йому з того?

Парубок знизав плечима.

— Не знаю! Та яка різниця?! Ця висока нагорода прекрасна сама собою!

— Угу-угу! — єхидно мовила Кет. — Така прекрасна, що він аж помер від радощів!

— От тільки не треба зловтішатися з цього приводу! — очі Андрія миттю перетворилися на дві крижинки. — Смерть — не привод для сміху! Тим паче — смерть видатної людини!

— А чому він помер?

— Я не знаю. Ясунарі не казав.

— Значить, погано питали!

— Хочеш — запитай у нього сама! — скривився Андрій. — Мені незручно й боляче лізти до людини з такими питаннями!

— От і запитаю! — Кет труснула рудою гривою, наморщила носика й підійшла до старого.

— Вітаю! — сказала дідусю Кет.

Чоловік приязно поглянув на Кет і сказав:

— Доброго дня.

— Скажіть, а ви раділи Нобелівській премії?

— Так, звичайно!

— А що вона вам дала?

— Мені було приємно, що про мене дізналося більше людей, що моя праця високо оцінена.

— А гроші дали?

— Дали. Але гроші приносять щастя лише в юності, — посміхнувся Кавабата.

— А якби вам не вручили цю премію? Ви були б щасливою людиною?

— Я був щасливою людиною! — впевнено мовив японець. — Я здійснився як людина і як митець. Жодна премія вже нічого не могла додати.

— Якщо ви були щасливою людиною, то чому ж ви покінчили із собою? — сміливо запитала дівчина.

— Усе закінчується — і щастя теж, — сумно посміхнувся Кавабата.

— Але за вашою логікою, — втрутився в розмову Андрій, — нещастя теж кінечне!

— Звичайно! — кивнув сивочолий письменник.

— То навіщо було помирати?! Треба було почекати кращих часів!

— Я не звик чекати! — категорично мовив Ясунарі. — Гідні люди повинні змінювати життя самі, а не очікувати на можливі зміни! Загалом, смерть не має значення. Має значення лише рішучість померти!

Андрій замислено потер лоба й тихо сказав:

— У цьому ви праві!

— А чи знаєте ви, молоді люди, що кодекс честі самурая вчить жити так, ніби ти вже помер?

— Я жила так, ніби я померла, — сказала Кет. Зла посмішка торкнулася її губ. — Виходить, я — самурай?!

— Ти померла, щоб зберегти свою честь?

— Певним чином.

— Тоді ти — справжній воїн! — радісно мовив Кавабата.

Кет посміхнулася — лагідно і вдячно.

— Але ви могли б написати ще багато прекрасних речей! — не вгавав Андрій.

— Я пишу! — Ясунарі вказав рукою на пісок. — І це — найкраще, що я написав за своє життя!

Кет віддалилася на кілька кроків, і літери на піску склалися в слова: «Будь людяним. Твоя доброта зцілює не тільки оточуючих, але й тебе самого».

Андрій полежав на піску, постійно соваючись, ніби йому муляло, а потім встав і мовив:

— Я так не можу! Сьогодні Вовка вступає до інституту!

— Що за Вовка? Що за інститут?

— Вовка — це мій двоюрідний брат, — пояснив хлопець. — І він вступає до КПІ.

— Нуууу, прекрасно! — позіхнула дівчина. — А ти тут до чого?

— Я маю допомогти йому написати вступний твір!

— Серйозно? — посміхнулася Кет. — То оце так ти допомагаєш людям? Підказуєш на іспитах?

— Я роблю усе можливе, щоб допомогти своїм рідним!

— Навіть, якщо це протизаконно?

— Ні, протизаконних дій я не чинив! — палко запевнив Андрій. — Звичайно, бувають випадки сумнівні з моральної точки зору, як от зараз. Але я виправдовуюсь тим, що добро ніколи не може бути помилкою! І до речі, іншим людям теж допомагають. Інколи ми навіть не здогадуємося, скільки зусиль багатьох людей стоїть за чиєюсь незначною перемогою!

— Ой, та мені байдуже, можеш не виправдовуватись! — махнула рукою Кет.

— Хочеш зі мною?

— Ні! Я нічого не хочу! — зітхнула дівчина.

Андрій сів поряд із Кет на пісок і сумно посміхнувся.

— Ти чого? — здивувалася дівчина.

— Сьогодні твій похорон. Співчуваю! Ти підеш?

— Ти що, здурів?! — спалахнула Кет. — Щоб я пішла на власний похорон? Пішла до них, до тих скотів?!

— А що тут такого? — знизав плечима Андрій. — Я ходив на свій похорон. Мені було цікаво. І потім, я хотів підтримати батьків.

— Мені нема кого підтримувати! — різко мовила Кет.

— Хочеш, я сходжу?

— Ні, не йди! Якщо хочеш допомогти, побудь зі мною! Ти мені потрібен тут!

Андрій встав і наказав Кет:

— Піднімайся!

— Навіщо?

— У тебе була мрія десь побувати?

— Звичайно, була! Я хотіла відвідати Київ, Москву, Мінськ…

— Значить, відвідаємо!

— Ти серйозно? — посміхнулася дівчина.

— Почнемо з Києва! Ми можемо наступної миті опинитися в будь-якому куточку світу! Якщо подорожувати не зараз, тоді — коли?

Повернувшись із мандрів, Кет лягла на пісок і заплющила очі. Хотілось якнайдовше зберегти перед внутрішнім зором усе побачене. Андрій опустився на бархан поряд із дівчиною.

Кет посміхалася. Скільки нових прекрасних вражень дав їй цей день! Чого тільки коштує Хрещатик, Лавра, Володимирська гірка! Невже людина насправді може бути щасливою? Невже в неї дійсно є друг, який підтримує, радить, допомагає, дарує сили й радість?

— Як думаєш, я могла побачити все це за життя? — запитала у хлопця Кет.

— Технічно — могла. Для цього ж не треба великих грошей чи розуму, лише бажання. Проте ти могла просидіти у своєму містечку й за життя не побачити нічого, що далі за твій ніс. Щастя й нещастя — лише наслідок нашого вибору.

— Я з тобою незгодна! Дуже багато в нашому житті від нас не залежить. Можливо, інколи в людини і є вибір, проте не завжди є кому підтримати, підказати, захистити…

— Для цього й потрібні друзі! — посміхнувся Андрій і потис маленьку долоню Кет.

— Дякую тобі! — мовила дівчина й відвернулася. Сьогодні вона шкодувала, що не може плакати.

За кілька днів Кет трішки віджила, зібралася з силами й наважилася сама виходити за межі чистилища, коли Андрій був зайнятий. А зайнятий він був майже цілодобово. Хлопець допомагав усім своїм численним родичам та друзям, супроводжуючи їх під час поїздок, важливих заходів та зустрічей, різних життєвих випробувань. Андрій відчував, коли людині потрібна підтримка, і мчав втішати й заспокоювати як знайомих, так і незнайомців. Лише самогубців він оминав, оскільки колишня заповзятість і впевненість після випадку з Кет залишила його. Кет не відчувала сторонніх так, як Андрій. Чи то він володів особливим даром перейматися людськими болями, чи то дівчина була глухою до них, але коли Андрій, показуючи на людину в натовпі, казав: «Йому болить, треба допомогти», — Кет не бачила зраненої душі за непроникним і схожим на тисячі інших сірим обличчям.

Кожного разу, збираючись виконувати обов’язки янгола-охоронця, Андрій запрошував Кет скласти йому компанію. Дівчина не погоджувалася. Ій було байдуже, яка доля спіткає троюрідного брата двоюрідної тітки матері Андрія, а прикидатися в неї не було ані сил, ані бажання. Андрій кілька разів пропонував Кет відвідати близьких дівчини, проте Кет відчувала до всього, пов’язаного зі своїм колишнім життям, непоборну огиду. Мало статися щось дійсно надзвичайне, щоб дівчина повернулася до тієї жахливої пастки.

Одного разу Андрій повернувся засмучений.

— Що сталося? — поцікавилася Кет, приготувавшись слухати розлогу відповідь у піввуха.

— Якби ти переймалася життям своєї родини, ти б знала, що сталося! — сердито сказав хлопець.

— Ну що таке? — стомлено запитала Кет.

— Твоя мати в лікарні. А вітчим у дільничного міліціонера. Вітчим її побив. Сильно побив. Я не міг допомогти, я запізно дізнався про цей жахливий випадок.

Серце Кет стислося, але вона не поворухнулася. Дівчина подумала, що обидва вони заслужили на те, що з ними сталося.

— Ти відвідаєш матір? — нетерпляче запитав Андрій.

— Ні!

— Чому?! — скрикнув хлопець.

— Тому, що коли мене били й ґвалтували, вона байдуже слухала мої благання про допомогу із сусідньої кімнати!

— Має ж бути щось, що її виправдовує! — приголомшено мовив Андрій.

— Можливо! Але в такому випадку, є щось, що б виправдало зараз мене!

Андрій замислився і сказав сам до себе:

— Але ж не можна все так облишити!..

Кет потерла скроні. Колись її постійно мучив жорстокий головний біль, і звичка масажувати лоба під час хвилювань залишилася до сьогодні. Багато років дівчина жила в постійному очікуванні болю, і єдине, що можна було зробити, як їй здавалося, — гідно витримати біль, міцно зціпивши зуби.

Звісно, усе це не можна було так облишити. Кет прекрасно знала, що вітчиму не загрожує правосуддя: його товариш-дільничний покриє мерзенну гладку тварюку, навіть якщо вітчим когось уб’є. Утім, хтось мав би провчити злочинця. Якщо ніхто із живих не може цього зробити, втрутитися зобов’язані мертві.

Кет попрямувала до виходу.

— Ти куди? — здивувався Андрій.

— У гості.

У кімнаті було темно. Кет прислухалася. Вітчим ворочався й сопів на дивані. Дівчину пересмикнуло від знайомих звуків. Кет на мить стало прикро, що вона порушила дану собі обіцянку, повернувшись до цього ненависного кубла зла й розпусти. Утім, бажання помсти було сильнішим за всі інші почуття і прагнення. Кет наблизилася до вітчима й щосили штовхнула його в бік.

— Умммм! — вітчим перевернувся і знову завмер.

Дівчина вдарила чоловіка в живіт. Вітчим скрикнув від незвичного різкого відчуття холоду в шлунку й підхопився.

— Що?! Що таке?!

— Свиня! Злочинець! — закричала Кет.

— Хто тут?! — прошепотів чоловік.

— Я, Кет! Кет! Ти мене не забув?! Не забув, тварюко?! — кричала дівчина вітчиму просто на вухо.

Чоловік схопився на ноги.

— Кет?! Кет, це ти?!

Дівчина знову вдарила вітчима. Чоловік майже не відчував болю, але липкий жах здавив його в лещатах.

— Ти мене не забудеш! Ти розкаєшся! Ти плакатимеш гіркими сльозами через свій злочин! — Чого тобі треба?! — кричав, відступаючи в кут кімнати, чоловік.

— Я хочу провчити тебе! Я хочу пробитися до твого серця крізь шар сала! — сказала Кет, щипаючи вітчима за пузо, гладкі руки й ноги.

Чоловік замахав руками, намагаючись відігнати невидимого нападника. Вітчим перечепився через порожні пляшки й гепнувся додолу.

— Дідько! — заволав він. — Пішла геть! Сатана! Згинь!

Дівчина штовхнула чоловіка ногою.

— Не чіпай мене! Не чіпай, будь ласка!

Кет засміялася.

— Будь ласка?! Згадав про ввічливість?! Пам’ятай: завжди є супротивник, який сильніший за тебе! Тобі пощастило, що я не можу тебе вбити! Але я можу змусити тебе вбити себе самого! Шкода, Андрій не дозволить мені цього зробити! Утім, я й сама не хочу, аби цей мій вчинок принизив мене ще більше, ніж твій злочин!

Дівчина зникла. Чоловік сидів на підлозі, трясся, тихо лаявся й розтирав забитий лікоть.

Андрій відразу помітив, що Кет незвично весела й збуджена.

— Щось добре трапилося? — з надією запитав хлопець.

— Так!

— А що саме, якщо не секрет?

— Не секрет! Мала сьогодні розмову з вітчимом. Здається, він починає розкаюватися!

— О, це ж прекрасно! І як тобі вдалося цього досягти?

— У мене свої методи! — загадково посміхнулася Кет.

— Сподіваюся, гуманні? — занепокоївся Андрій.

— Сподівайся! — засміялася Кет і відвернулася.

Наступного дня Кет відвідала вітчима в рюмочній. Чоловік сидів сам-один за заяложеним столом і повільно висмоктував горілку з брудної чарки. Дівчина сіла навпроти вітчима.

— Ну що, сумуєш без мене?

Вітчим підняв очі й здригнувся.

— Знову ти! — приречено мовив він.

— Як би ти хотів померти? — посміхаючись, запитала Кет. — Тебе задушити, побити, скинути з даху? Хочеш, штовхну під машину?

П’яні очі чоловіка сповнилися жахом.

— Відчепися! Чого ти хочеш?! — закричав він.

М’яті й брудні завсідники рюмочної байдуже поглянули на чоловіка.

— Я хочу жити! — сумно відповіла Кет. — Хочу друзів, родину, діток. Шити хочу. Чому я повинна була все через тебе втратити?!

— Через мене?! — щиро здивувався вітчим. — Та що я тобі такого зробив?! Хіба через таку дурню кидаються з даху?!

— Моє життя зламали! І ти — в першу чергу!

— Не треба було чіплятися до мене, сердити, дражнити!

— То я сама винна в тому, що зі мною сталося?! — підхопилася Кет.

— А хто поліз до мене битися?!

Кет кинулася до чоловіка, прагнучи вчепитися йому у волосся.

— А мати теж лізла до тебе битися?! Брехлива, хтива, підступна тварюка! — закричала Кет. — Як тільки ти заснеш, я тебе заріжу! Я задушу тебе подушкою! Ти вже не будеш жити, ти здохнеш, присягаюся!

— Проообі! — заволав вітчим. — Люди, рятуйте! Допоможіть!

П’яниці сумно дивилися на чоловіка, який борсався посеред кімнати й захлинався криком, позіхали й зітхали.

— Білка, товариші! — констатував худий дідок у тріснутих окулярах.

— Тут немає людей, і тобі ніхто не допоможе! — відступаючи від вітчима, сказала Кет.

Як тільки Кет повернулася, на неї вже чекав Андрій. Його блакитні очі потемнішали, на красиве обличчя впала тінь смутку. Дівчина відразу зрозуміла, що друг знає про її витівки.

— Що ти скажеш на своє виправдання? — крижаним тоном мовив Андрій.

— Що він — свиня!

— Цього недостатньо, щоб його мучити!

— Тоді він гірший від свині! І цього досить, щоб його вбити!

— Кет, будь ласка, йди далі! — зітхнув Андрій. — Облиш цей бруд, цей біль у минулому!

— Тобі легко казати! — спалахнула Кет. — Як таке можна забути?!

— Я не раджу забути, я раджу облишити!

— А хіба ти облишив своє минуле?!

— Ні, бо в ньому — моє майбутнє! А у тебе, якщо ти озиратимешся назад, майбутнього немає!

— То й не треба! Навіщо мені жити?!

— Щоб радіти, виконувати свої бажання, робити добро іншим!

— Не переконав!

— Щоб мати справжню люблячу родину!

— А варто ризикувати?!

Андрій узяв дівчину за руку й повів до виходу з пустелі.

— Куди ти мене тягнеш?! — обурилася Кет.

— Хочу з деким познайомити! — посміхнувся хлопець.

Андрій і Кет опинились у тіні розлогого каштану. На дитячому майданчику чоловік і жінка гралися з веселим чорнявеньким хлопчиком років п’яти.

— Ото мої батьки! — посміхаючись, вказав на пару Андрій. — Мати посивіла. Дуже шкода! У неї було таке красиве каштанове волосся!

Кет дивилася на щасливу родину й у її душі просиналася отруйна змія заздрості. Ніколи батьки не гралися з нею, ніколи не цілували, не гладили голівку, ніколи батько не підіймав на руках високо-високо до неба. У неї не було дитинства. У неї не було справжнього життя. І вже не буде.

— Ти ненавидиш їх? — тихо запитала Кет. — Своїх батьків?

— Ненавиджу?! — здивувався Андрій. — Що ти! Я їх обожнюю!

— Вони були хорошими?

— Вони й зараз хороші!

— Але не для тебе, — зауважила Кет. — Ти заздриш тій дитині? Тільки чесно! Заздриш, що вона живе, що вона живе з ними?

— Інколи, — пошепки відповів хлопець. — Коли догорає день, коли сутінки огортають дерева синім серпанком і останні спалахи сонця згасають у вікнах багатоповерхівок, я йому заздрю. У цей час хочеться повернутися додому. У цей час усі щасливі люди повертаються до тих, кого люблять. А мені нема куди повернутися.

— Чому ти не йдеш до себе додому?

— Знаєш, коли я повертаюся додому, я не відчуваю себе господарем цієї квартири. Не впевнений, що в нашому стані ми маємо право на щось або на когось претендувати. Мої батьки дуже тяжко переживали мою смерть. Вони любили й люблять мене, але я цілком усвідомлюю, що ми один одному більше не належимо. Щоб людині жити й жити щасливо, їй треба когось любити. Я маю для чого жити, бо я знаю, що вони є. Їм було тяжче: вони не знали, що я поряд із ними. Мені було боляче спостерігати за їхніми стражданнями. Я вирішив, що коли вже я не зміг врятувати себе, то мені принаймні потрібно врятувати батьків. Я напоумив їх взяти з дитбудинку цього малого Мишка. Звичайно, його присутність не звільняє батьків від болю повністю, але я бачу по їхніх обличчях, що вони здатні радіти. І я хочу, щоб вони раділи життю, бо життя прекрасне і вони прекрасні!

Кет уважно дивилася на Андрія. Здавалося, біль і страх не затримувалися в ньому. Він плив крізь чорні води й залишався кришталево чистим. Кет не вірилося, що мертва людина може так любити й поважати життя.

— Скажи, Андрію, — нарешті мовила дівчина, — як ти пережив свою смерть? Як мені її пережити?

Андрій посміхнувся.

— Справа в тому, що я цілком не помирав, — відповів хлопець. — Кожна людина носить у собі зародок смерті — хворобу духовну або фізичну, яка рік за роком набирає сили, висотує з людини радість і нарешті вбиває. Тисячі людей помирають ще за життя: фізична їх оболонка нормально функціонує, але серце вже спаплюжене, мертве, вже шашіль заздрості, злості, відчаю сточив душу так, що жодний промінчик світла не утримується в ній. Людина помирає не тоді, коли зупиняється серце, а тоді, коли серце нічого не відчуває.

— Я не знаю, що мені робити! — зітхнула Кет. — Як мені змусити себе жити, допомагати людям, якщо я їх ненавиджу й боюся, якщо їхнє щастя пече мене й мучить, як окроп?! Чому я маю допомагати тим, хто не допоміг мені?! Чому я померла нещасною, а маю дбати про те, щоб вони жили і жили щасливо?!

— Кет, ти повинна усвідомити, що колишнє твоє життя скінчилося! Ті люди, які шкодили тобі, ті проблеми, які тобі дошкуляли, вже не мають і ніколи не матимуть над тобою влади! Можливо, твоє наступне життя буде нелегким, і немає сумнівів, що ти знову помреш, але зараз ти сама обираєш своє майбутнє. Основне питання — бути чи не бути — ти вирішує тут і зараз. Ти можеш нічого не боятися, бо сьогодні лише ти одна керуєш своїм життям. Ти можеш шкодити або допомагати людям, і тільки ти будеш за це відповідати. Тільки із твоїх вчинків складеться твоє наступне життя. Хіба це не благо для людини? Хіба це не найвища справедливість?

— Що ти знаєш про справедливість?! — спалахнула Кет. — Ми народилися, жили й померли в зовсім різних умовах! Твоє життя було прекрасним завдяки прекрасним батькам, а я не бачила нічого, окрім бруду, брехні й болю. І чому це так?! Ти думаєш, я дурна, нетямуща, груба й огидна?! Думаєш, я народилася гіршою за тебе?! Ні, зовсім ні! Якби в мене було вдосталь їжі, одягу, іграшок і книжок, якби мене хоч хтось любив, я б стала зовсім іншою людиною! Але в мене не було нічого! І де ж справедливість?!

— Усі люди народжуються і всі помирають — ось тобі і справедливість!

— Знаєш, що буде вищою справедливістю? Затягнути покидьків, які зламали моє життя, на дах будинку і зіштовхнути вниз. Коли їхні мізки розтічуться по асфальту, тоді я повірю у справедливість!

— Справедливість починається з тебе, — спокійно мовив Андрій. — І окрім справедливості, є ще й милосердя.

— Нехай милосердними будуть ті, кому не вирвали з грудей серце! — сказала Кет.

— У тебе є можливість заповнити порожнечу у грудях! — ласкаво мовив Андрій. — Будь ласка, дай йому спокій! Заради мене!

Кет невдоволено пирхнула, але все-таки прислухалася до друга.

Невдовзі Андрій повідомив Кет, що її слова не на жарт перелякали вітчима і чоловік не спав кілька днів, сидячи в кутку кімнати з ножем напоготові.

— Кет, він так може здуріти! — мовив зі співчуттям хлопець. — Він думає, ти хочеш його вбити!

— Так і є, я хочу! — зізналася Кет. — І якщо я не можу його вбити, я змушу його страждати!

— Сьогодні йому на роботу, — нагадав Андрій. — Він може потрапити в аварію.

— То й що?! Побіжиш його рятувати?!

— А ти?

— Я можу знову прийти до нього! — посміхнулася Кет. — Та чи він цього хоче?

— Думаю, ні, — у задумі сказав Андрій. — А ти дозволиш мені сьогодні за ним наглядати?

— Роби, що хочеш! — роздратовано сказала Кет. — Мені байдуже!

— А мені — ні! — сказав Андрій і попрямував до виходу з чистилища.

— От дурбецел! — зашипіла дівчина й, недовго думаючи, пішла за другом.

Андрій і Кет з’явилися в кабіні вантажівки, коли вітчим, куняючи, вже почав опадати на кермо.

— Треба його збудити! — сказав Андрій.

— Навіщо?

— Щоб він не розбився!

— Як на мене, то нехай розіб’ється! — категорично мовила дівчина.

— Машина зійде з шосе! — скрикнув Андрій і струснув водія за плече. Чоловік не реагував. — Кет, допоможи!

Неконтрольована вантажівка повертала праворуч. Дівчина знала цю вулицю як свої п’ять пальців. За кількасот метрів на шляху машини — дитячий майданчик неподалік від школи. Маленькі діти весело копирсатимуться в пісочку, коли їх підімне важезна вантажівка. Кет не було шкода цих дрібних вередливих шмаркачів, і вона не відчувала душевної потреби їх рятувати. Але переляк і хвилювання Андрія чомусь передалися їй, і дівчина, штовхнувши вітчима, закричала:

— Прокинься! Прокинься!

Чоловік нарешті підняв голову й вирячив червоні, божевільні очі на Кет.

— Гальмуй! Гальмуй! — заволали в один голос хлопець і дівчина.

Водій натиснув на гальма. Вантажівка різко зупинилася, розвернулася посеред входу до парку й обдала людей, які розбігалися на всі боки, землею й піском.

— Фуууух! — видихнув вітчим і обтер рукавом спітніле чоло.

— Яке щастя! — засміявся Андрій. — Вдалося! Кет, у мене руки трусяться!

Кет мовчки, стиснувши губи, дивилася на вітчима. Дівчині було шкода, що небезпека минула і з чоловіком нічого не сталося. Кращого шансу занапастити ворога в неї може вже не бути.

— Кет, дякую! — прошепотів пошерхлими губами вітчим. — Пробач мені!

Дівчина замотала головою. Її душили запізнілі сльози та жаль.

— Ти права, я — жахлива людина, Кет, — зітхнув вітчим. — Дурний пияка. Ти вбий мене відразу, зараз, якщо не можеш пробачити. Мені не жити, Кет. Я здурію. Мені шкода, що так вийшло. Я не думав, що воно так буде. Я не думав…

— Іди до біса! — закричала Кет. — Нехай він судить тебе і пробачає! Я не вірю тобі й ніколи не вірила! Я облишу тебе у спокої, але не задля тебе, а задля себе! І якщо ти ще хоча б раз доторкнешся до матері, я виверну з тебе душу, присягаюся! Я тебе знищу, зрозумів?!

Вітчим важко дихав і кивав.

— Ходімо! — наказала Андрію дівчина. — Тут більше нема чого робити!

Друзі враз зникли з кабіни. Невіруючий чоловік встигнув перехреститися, перш ніж почув ґвалт натовпу, який збирався довкола вантажівки.

Кет багато разів задумувалася над тим, як помер Андрій. З одного боку, їй було цікаво дізнатися про таку інтимну деталь його біографії, з іншого — страшно уявляти, як біль скручував усе його тіло, як від жаху паморочилася голова, як зупинялося серце й уривалося дихання. Дівчина могла уявити, як він помер, але не могла зрозуміти — навіщо. Її загибель була логічним продовженням жалюгідного й жахливого життя. Та й сама вона як людина нічого не була варта. Звичайно, у якісь моменти життя вона бувала про себе високої думки, але після знайомства з Андрієм дівчина зрозуміла, що їй просто не було на кого рівнятися. Хвороба і смерть Андрія здавалися Кет протиприродними. У хлопця було все, чого тільки можна побажати, — гострий розум, доброта, гідність, талант, приємна зовнішність, любляча родина і друзі, грандіозні плани на довге, щасливе життя. Але підступна пухлина зруйнувала його майбутнє. Кет не розуміла, чому вона з’явилася. Чому саме в Андрія, чому в такому молодому віці? Навіщо було створювати ідеальну людину, а потім її вбивати? У цьому не було логіки, не було справедливості. Кет не могла повірити в життя, доки воно дозволяло смерті так себе ганьбити.

Одного вечора, коли друзі прогулювалися Нью-Йорком, забувши про всі денні клопоти, Кет не втрималася й запитала:

— Андрію, а як ти… помер?

Хлопець посміхнувся.

— Я вже давно чекаю, коли ти запитаєш.

— Мені було ніяково, — зізналася Кет. — І лячно.

— Думаю, тепер у нас не може бути один від одного таємниць, — зауважив Андрій.

Кет кивнула.

— То як? — повторила запитання дівчина.

— Я зрозумів, що надії немає, коли мій хрещений, лікар, припинив наді мною підсміюватися. Знаєш, він дуже хороший і веселий, але жарти в нього своєрідні. Особливо дістається його пацієнтам. Не кожен може нормальне зреагувати на повідомлення хірурга, що він випадково видалив не той орган. Так ось, коли я тільки захворів, хрещений вимагав, щоб я дотримувався режиму, вчасно приймав ліки, тягав мене по всіх усюдах до своїх знайомих-лікарів. Він щовечора гуляв зі мною і завжди казав, що як я не буду слухатися його порад, то піду на органи. І раптом він замовк. Знітився, засумував, навіть зовні змалів, ніби йому на плечі ліг непозбутній тягар. Він залишив мене у спокої, бо вже нічого не можна було вдіяти. Я вдавав, що нічого не розумію. Лише після серйозного нападу, коли я ледве прийшов до тями, він суворо поглянув на мене і сказав: «Готуйся». Я відповів, що готовий. Він кивнув і мовив: «Я також».

За наступний місяць я відвідав найближчих родичів і друзів, кожному залишив щось хороше на згадку. Впорядкував свої вірші, знищив щоденники, роздав речі, які вже були не потрібні. Батьки не дозволяли собі сліз та істерик. Вони були схожі на середньовічних воїнів, які готувалися до тяжкої облоги, — серйозні, виважені, піднесені.

У квітні минулого року я попросив хрещеного поїхати зі мною на море. «Я хочу відпочити, — сказав я йому. — Повністю відпочити, ти розумієш?» «Я розумію, — стримано мовив хрещений, хоча в його очах я бачив біль і жах. — Мені треба підготуватися».

За кілька днів ми вирушили. Зупинилися в будиночку на узбережжі. Сезон щойно розпочався, людей на пляжах майже не було. Буяла молода зелень, квітли магнолії. Я багато купався, хоча вода була холодною. Я не боявся застудитися. Я нічого не боявся.

Відпустка хрещеного закінчувалася. Ми піднялися на узгір’я, з якого видно було море й Ведмідь-гору. Там ніколи нікого не було, там ми сперечалися про різні цікаві речі й насолоджувалися заходом сонця. «Я хочу зараз!» — сказав я йому. «Добре, тримай», — не вагаючись, хрещений дістав із кишені й простягнув мені пакунок із якимось порошком. Я проковтнув порошок і ліг на землю. Шуміли хвилі, кричали чайки, пахло мигдалевим цвітом.

«Тобі боляче?» — запитав хрещений. «Мені ще ніколи не було так легко, так спокійно», — зізнався я. Він посміхнувся, поцілував мене в лоба й ліг поруч зі мною.

День догорав, згасало сонце. Хотілося спати. Я заплющив очі. Досі не знаю, що він мені дав. Я повністю довіряв хрещеному, я знав, що він зробить усе так, як належить. Я ніколи не сумнівався в тому, що ми вчинили правильно.

Отямився я в пустелі, зовсім один. Доки я зрозумів, де я і як звідти вибратися, моє тіло вже доправили додому. Про похорон я розповідати не буду, усе було сумно й банально. Хрещений плакав над моєю труною. Здається, він і досі не вірить, що таки врятував мене.

Кет приголомшено дивилася на Андрія. Хлопець був спокійним і усміхненим, ніби розповідав про цікаву пригоду.

— Хіба ти не боявся померти? — запитала дівчина.

— Ні, зовсім ні. Я боявся помирати. Але все вийшло дуже добре, чи не так? — підморгнув подрузі Андрій.

— Як ти можеш радіти, коли позаду в тебе смерть?

— Бо попереду в мене — життя! — засміявся Андрій і потягнув Кет крізь натовп на П’ятій авеню.

Наступного ранку Андрій попросив подругу скласти йому компанію під час мандрів. Кет не знала, куди вони прямують. Мета подорожі дівчину все частіше не хвилювала. Важливо було, що вони рухаються крізь простір, крізь зачаєний біль і страх разом, і що на Андрія можна було цілком і в усьому покластися.

— Чому ти не питаєш, куди я тебе веду? — поцікавився Андрій, допомагаючи подрузі підійматися кам’янистим схилом.

— Куди б ти мене не вів, там мені буде краще, — задумано мовила Кет.

— Здається, я заслужив найвищу довіру? — підморгнув дівчині Андрій.

Кет мовчки кивнула.

— Ми зараз у Криму, ти зрозуміла?

— Ні, я ніколи тут не була.

— Знаєш, мені дуже приємно, що я перший показую тобі такі прекрасні речі! — радо зауважив Андрій. Він підвів Кет до урвища. — Дивися, це — море! Бачиш, скільки довкола сонячної блакиті?!

Кет поглянула вниз, і її серце стислося від захвату й висоти.

— Сьогодні штиль, — посміхнувся Андрій. — На морі й у моїй душі.

Кет уперше бачила море. Її вразив безмір води, неозоре шатро літнього неба, ледь помітні хвилі, які обережно торкалися гладеньких камінців на берегу. Вона ніколи не думала, що в житті бувають такі приголомшливо-красиві моменти.

— Я приходжу сюди подумати, — пояснив хлопець. — Подумати над тим, що було й буде. Тут мені дуже важко позбутися «але» і «якби». Однак я навчився не думати про те, що могло б бути. Тут я помер. Тут я виграв найважливішу битву із собою. Тут я став вільним.

Дівчина дивилася на сонячні іскри, розсипані по поверхні води. Яка прекрасна безкрая синява, скільки світла й тепла! Як хочеться знову сповна відчувати світ і людей, насолоджуватися доторком до мокрої трави, гарячого каміння, смаком води — бо кажуть, море солоне, а вона не може в цьому переконатися.

— Кет, я впевнений, що ти прекрасна людина, бо тільки з насправді хорошими людьми, на жаль, трапляються такі жахливі речі! — сумно посміхнувся Андрій. — Ти варта кращого! Ти повинна боротися за своє майбутнє! Я допоможу тобі! Хочеш вір, хочеш — ні, але ти мені небайдужа! Я волів би дати тобі все, що маю, але не маю нічого, окрім любові! Будь ласка, прими мою дружбу!

— Я її приймаю! — посміхнулася Кет. — Мені хочеться жити! Хочеться спробувати усе виправити, почати усе заново, ніби в моєму житті не було смерті!

— Ми спробуємо! — узяв дівчину за руку Андрій. — Тільки разом!

— Давай! — Кет стисла долоню друга, і їй здалося, що вона відчуває тепло його тіла. — Дякую тобі за все!

Мати лежала обличчям до стінки, обхопивши жовтими руками гострі коліна. Дівчина сіла на краєчок лікарняного ліжка й зазирнула нені в обличчя. Жінка дивилася на сонячний зайчик, який бігав по затертих шпалерах. На вперто стиснутих губах жінки запеклася кров, під лівим оком розплився величезний синець. Мати видавалася такою змученою, малою, беззахисною, що серце Кет стислося від жалю й болю. Дівчина погладила худе материне плече. Жінка здригнулася, подивилася на плече й обережно торкнулася його довгими блідими пальцями.

Кет ніколи не розуміла матері, навіть не намагалася розгадати таємницю її темної, нерухомої, закритої для світу душі. Дівчина лише знала, що мати страждає, і вважала своїм обов’язком це страждання з ненькою розділити. Розпитувати матір про її плани, вичитувати за помилки, намагатися довести свою точку зору було марно — жінка була глухою до всього, що відбувалося довкола неї. Кет не розуміла матері, однак попри все любила.

Дівчина чи не щодня до й після смерті подумки докоряла матері за її байдужість, за майже цілковиту відсутність у своєму житті. Інколи Кет бажала матері зла, бо жінка не могла або не хотіла захистити доньку від нього. Сотні разів дівчина шкодувала про те, що народилася. Проте лише зараз Кет зрозуміла, що життя — безцінне. І будь-який вчинок матері — поганий чи добрий — нічого не вартий у порівнянні з тим, що ця жінка подарувала їй можливість бути.

Навіть зараз, після смерті, Кет не уявляла, що вона може не існувати. Якщо за крок до загибелі дівчина жадала небуття, то зараз, пізнавши лише часткове відчуження від світу, дівчина панічно боялася зникнути назавжди. Їй ставало до болю моторошно від самої думки про втрату всіх свої старих мрій і нових добрих намірів, здобутого досвіду і прийдешніх радощів. І головне — Кет боялася втратити Андрія, який один з-поміж людей прагнув зігріти її серце й повернути подругу до життя. Дівчина давно зрозуміла, що їй не потрібен був якір. Ій потрібен був маяк, і Андрій радий був освітити її життя.

Кет відчувала останніми днями полегшення й піднесення. Вона все ще не готова була пробачити злочинну бездіяльність матері, але могла принаймні з нею змиритися. І рухатися далі. Разом із Андрієм.

Кет схилилася над матір’ю й поцілувала її рідке немите волосся. Жінка заплакала.

— Доню, доню! — прошепотіла вона, дивлячись на сонячний зайчик.

— Я не залишу тебе, обіцяю! — сказала Кет. — Я подбаю про тебе, мамусю!

Дівчина підбігла до лікаря, який саме зазирнув до палати, і прошепотіла йому на вухо:

— Будь ласка, подбайте про мою маму! Прошу вас, допоможіть їй одужати! Повірте, усяка добра справа вам зарахується! Добро повернеться до вас! Не шкодуйте його для своїх хворих!

Молодий лікар посміхнувсь якимось своїм думкам і підійшов до матері Кет. Чоловік схилився над пацієнткою, зі співчуттям зазирнув в обличчя й обережно торкнувся худого плеча.

— Вставайте, будь ласка! — лагідно попросив лікар. — Поїжте! Сьогодні смачний борщ! Повірте, вам покращає! Обіцяю, із часом біль відступить!

Жінка заворушилася, із недовірою поглянула на лікаря, але все ж таки піднялася.

— Скоро полегшає? — самими губами запитала пацієнтка.

— Скоро! — посміхнувся чоловік.

Одного разу, коли друзі сиділи поряд із матір’ю Кет на лаві в парку, Андрій радо повідомив дівчині:

— Я знайшов людину, яку хочу врятувати!

Кет посміхнулася.

— Це добре!

— Хочеш, покажу?

Кет не бажала займатися порятунком сторонніх людей ані зараз, ані будь-коли, проте Андрій сяяв від щастя, і дівчина розуміла, що йому хочеться поділитися радістю з подругою. Тим паче, час перебування Андрія в чистилищі спливав. Потрібно було підтримати хлопця в його добрих намірах і допомогти втілити їх у життя.

— Хочу! — сказала Кет і разом із Андрієм увійшла до порталу.

Друзі опинилися в темній і холодній кімнаті. На журнальному столику блимав маленький чорно-білий телевізор. Фігура, закутана в синю вовняну ковдру, без упину рухалася з кутка в куток і бурмотіла:

— Припини… припини… припини…

Раптом людина кинулася до дверей, посмикала їх і закричала:

— Припини! Випусти мене!

Голос видався Кет знайомим.

— Ти будеш сидіти там, доки не візьмешся за розум! — гаркнув із-за дверей чоловік. — Що ти собі думаєш?! Чи ти не думаєш узагалі?!

— Я не буду, не буду, присягаюся! — заволав в’язень темної кімнати.

Кет пересмикнуло. Це Іван! Це його голос лунає з-під синьої ковдри! Голос змінився — став глухим і хрипким, як у хворого на горло, але дівчина його впізнала.

— Я не вірю твоїм словам! Я тобі більше не вірю! — закричав із-за зачинених дверей чоловік.

— Що з ним таке?! — пошепки запитала у друга Кет.

— Наркоман. Як я зрозумів, батько не зміг допомогти хлопцю, тому змушений був силоміць розлучити його з поганою компанією, перевезти до глухого села й оселити в цьому будинку віддалік інших хат, щоб люди не чули цілодобового ґвалту.

— Ти — нелюд! — захрипів Іван. — Ти вбиваєш мене, ти мене мучиш!

— Мені треба було взятися за тебе раніше! Я, ідіот, усе тобі дозволяв, усе підносив на тарілочці під самого носа, клав у рота ще й розжовував! А ти?! Замість того, щоб вчитися, працювати, стати батькам на старість утіхою, зажерся й пустився берега! Ти ж не від горя, ти від жиру усе це затіяв, дурисвіт!

— Я себе вб’ю! Ти чуєш?! — знову закричав Іван і загрюкав у двері. — Випусти! Мені треба! Я повішуся!

— Вішайся! — холодно кинув батько. — Досить уже нас мучити!

— Ти не віриш?!

— Не вірю! Я не дозволю тобі знову шантажувати нас самогубством!

Іван вдарив двері босою ногою, зойкнув, сів додолу й схопився на травмовану ступню.

— Нелюд! — шипів юнак, розминаючи пальці. — Припини! Випусти мене, випусти!..

— Ти дійсно хочеш йому допомогти? — запитала Кет.

— Хочу! Я чув про нього багато хорошого від його батьків. Вони плачуть, обійнявшись, коли він не бачить. Вони кажуть, він був вихованим, розумним, добрим. За допомогою батьків він міг досягти значних успіхів у житті!

Кет хмикнула. Вихований, розумний, добрий? О, вона теж колись так думала! А він виявився підступним, хитрим і злим!

Іван застогнав, поповзом дістався до ліжка і спробував умоститися на ньому, але жодна поза, схоже, не полегшувала біль, і юнак кидався на зім’ятому простирадлі.

— Чи можна вірити тому, що кажуть батьки? Для батьків дитина, якою б вона не була, завжди найкраща! — зауважила дівчина.

— Я вірю тому, про що його батьки говорять між собою!

— Може, вони не про все знають?

Андрій знизав плечима.

— Тобі він не сподобався? — із сумом запитав хлопець. — Поглянь, він молодий, красивий, він страждає!

Кет змусила себе подивитися на Івана. Звісно, зовнішність юнака ще й досі могла хвилювати, але погляд Кет мимоволі притягував сам Андрій.

— Ти певен, що він дійсно покінчить із собою? Не думаю, що цей розпещений молодик зможе себе вбити!

— Я бачив, як він робив із простирадла зашморг, — сказав Андрій. — І я не дозволю цьому зашморгу затягнутися на шиї молодої людини!

— А якщо не вийде?

— Вийде! — рішуче мовив Андрій. — Разом ми впораємося!

Кет нічого не відповіла. Друзі повернулися до чистилища, невдовзі Андрій вирушив до батьків. Дівчина лягла на пісок, дивлячись на нерухоме сталеве небо.

Кет не знала, як вчинити правильно. Вона не хотіла допомагати людині, яка зрадила її й підштовхнула до загибелі. Проте, зараз допомоги потребував не тільки Іван, але й Андрій. Хлопець не знав, як цей юнак завинив перед Кет. Чи погодився б він залишити напризволяще людину, яка образила його подругу? Дівчина не знала напевне. Можливо, Андрій вирішив би не втручатися, дозволив би Івану померти. І як глибоко порядна людина, хлопець страждав би через свою справедливу жорстокість. Проте, Андрій наполягав, щоб Кет піклувалася про родину, яка завдала дівчині багато болю. І зрештою дівчина визнала, що друг мав рацію. Але ця ситуація була зовсім іншою. Іван не був родичем Кет, він був їй ніким, просто людиною, яка не виправдала надій. Дівчина не повинна була так чи інакше втручатися в життя юнака. Цілком імовірно, що Андрій врятував би Івана всупереч внутрішньому спротиву Кет і дівчина зненавиділа б друга за цей вчинок. Власне, Кет зараз не мала права розповідати другу про свої стосунки з Іваном, не мала права ставити Андрія перед складним вибором, не мала права порушувати спокій його сонячної, теплої, кришталево-чистої душі. Це був лише її біль і її вибір. І Кет, усвідомлюючи власну ницість, вирішила великодушно дозволити Андрію врятувати свого ворога.

У кімнаті було як завжди темно. Кет стояла біля заґратованого вікна й дивилася на сусідній будинок крізь щілину між цупкими коричневими шторами. День згасав. Холодні дощові сутінки опускалися на невеличке село з похиленими хатами й розбитими дорогами. Навіть смерть не врятувала її від цього світу, цього бруду, цих ґрат, за якими вона знову відбуває покарання з людиною, яка їй огидна. Чого їй не вистачало для щастя — розуму, сили духу, гордості? Кет не знала. Дівчину знову переслідувало нав’язливе бажання вирватися. Але тікати не було куди.

— Набридло! Як усе це набридло! — чула вона за спиною злий шепіт. — Ненавиджу!

Кет озирнулася. Іван сидів на ліжку і скручував простирадло в зашморг. Уп’яте за останні три дні.

— Коли вже ти нарешті повісишся?! — просичала Кет і знову відвернулася до вікна.

— Коли захочу — тоді й повішуся, — відповів Іван.

Холодна хвиля страху накрила Кет. Дівчина обернулася.

— Ти мене бачиш?!

— Бачу.

— І… Що скажеш?!

— А що ти хочеш почути?

— Для початку — «вибач!»

— Вибач.

— І що ти — лайно і зрадник!

— Я — лайно і зрадник, — байдуже повторив Іван.

— І що тобі шкода!

— Мені шкода.

— Невже?! Невже з таким обличчям і таким тоном перепрошують?! Тобі дійсно не соромно?!

— А я не перепрошую, — спокійно відповів юнак. — І мені не соромно.

— Але я померла в тому числі через тебе! — скрикнула Кет.

— Мені байдуже.

— І я прийшла, щоб допомогти тобі!

— Мені байдуже.

— Ну ти й тварюка!

Іван знизав плечима.

— Ти мене боїшся? — запитала Кет.

— Ти — глюк. Просто глюк. Така сама гидота, як усе довкола.

— Я існую! — закричала дівчина. — І я можу, я хочу тебе знищити!

Іван мовчи ліг, відвернувся до стіни. Кет чула схлипування, потім — кілька глибоких зітхань.

— Отче наш, сущий на небесах, — зашепотів Іван. — Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє…

— Як ти смієш звертатися до Бога?! — обурилася Кет. — Ти, найгірший із грішників!

— Нехай буде воля Твоя…

— Не смій молитися! — роздратування Кет росло з кожним словом Івана. — Не смій!

— Як на небі, так і на землі…

— Замовкни! Замовкни! Замовкни!

Іван знову зітхнув і замовк. Кет, важко дихаючи, кинулася до вікна і вчепилася в підвіконня. Дівчина зараз бажала колишньому коханцю смерті більше, ніж будь-коли. Кет хотілося якомога скоріше звільнитися від цього тягаря, від усіх тягарів, які тягли її в пекло. З іншого боку, дівчина до кольок у шлунку боялася фіналу історії Івана. По-перше, вона не уявляла, як має вчинити, якщо Іван наважиться вбити себе при ній. Дозволити йому померти значило б впасти в очах Андрія й бездарно зіпсувати розпочату другом справу. Рятувати Івана в Кет не було внутрішньої потреби. Та й що вона могла б сказати Івану, аби затримати його на цьому світі? Жодного доброго слова в дівчини не залишилося для огидного зрадника й жалюгідного наркомана. По-друге, як би не склалося життя Івана, Кет усе одно втратила б Андрія. Її друг або врятується разом із самогубцею, або разом із ним загине. Звичайно, Кет бажала для Андрія нового життя. Але її життя у будь-якому разі закінчувалося.

— Ну що, без змін? — запитав Андрій, з’явившись із порталу.

— Він нас бачить! — сказала дівчина.

— І що?! Що казав?!

— Сказав, що я — глюк, і що йому все байдуже.

Андрій підійшов до ліжка, нахилився до Івана й ласкаво мовив:

— Привіт, Іване! Не бійся, ми хочемо допомогти! Ми бажаємо тобі добра!

Іван поглянув на хлопця й перевернувся на інший бік.

— Поговори з нами, будь ласка! Що тебе непокоїть? Як ми можемо тебе розрадити?

Наркоман скривився, ніби від кислого, і накрив голову подушкою.

— Мені здається, він так і не наважиться! — сказала Кет. — Він лінивий, і тупий, і…

— Кет! — скрикнув Андрій. — Припини! Давай вийдемо!

— Давай! — погодилася дівчина, і друзі перемістилися на подвір’я.

— Що відбувається? — занепокоївся хлопець.

— Нічого не відбувається! Просто він мені огидний! Він не хоче нашої допомоги! Та він її і не вартий!

— Кет, будь ласка, не сердься! Іван зараз у такому стані, що на нього не можна ображатися!

— Андрію, ми втрачаємо час! — із болем скрикнула Кет. — Твій час спливає!

— Я знаю! Але все буде добре! Ми не дозволимо йому померти!

— Та до чого ж тут він?!

— Наше завдання — врятувати його.

— Наше завдання — врятувати тебе! — заперечила дівчина.

— Послухай, Кет! — примирливо мовив Андрій. — Я знаю, ти переживаєш за мене, бо у хвилину слабкості я дозволив відчаю заволодіти мною. У мене дійсно мало часу, але я не хочу ставати фігурою, довкола якої обертається світ. Я не хочу життя заради життя, розумієш? Я хочу життя заради добра, заради боротьби, заради надії. Хочу життя, якого я буду вартий!

Кет кивнула. Вона не розуміла друга. Але Кет щиро полюбила Андрія і була впевнена, що серед усіх її знайомих один він дійсно гідний жити.

— Я не шкодую, що моє життя так склалося, — продовжував Андрій. — Звісно, мені дуже-дуже шкода, що я не зміг тебе врятувати, але мені приємно, що ми з тобою зустрілися, потоваришували, що ти мене підтримуєш. Я маю надію, що я так чи інакше тобі допоміг і ти зможеш згодом почати нове, краще життя, чи не так?

Кет посміхнулася.

— Так, Андрію, ти правий! Ти дав мені надію!

— Я полюбив тебе всім серцем, Кет, чесне слово! І я хочу тебе попросити, щоб ти не забувала мене, добре?

— Тебе — забути?! — скрикнула Кет. — За все моє життя ти єдиний!..

— Дослухай, будь ласка! — перервав подругу хлопець, узявши її за руку. — Якщо я зникну…

— Ні! — захитала головою дівчина, ніби відганяючи погані думки.

— Якщо я зникну, продовжуй мою справу, будь ласка! Не здавайся, не втрачай надії, не дозволяй зневіритися тим, хто прийде після мене! Я знаю, люди тебе образили, але кожен із них носить у серці невгамовний біль і кожен вартий щастя!

Кет незмигно дивилася на друга й нічого не могла сказати. Від однієї думки про те, що Андрія може не бути, дівчину стискав у крижаних лещатах чорний жах, тіло німіло, перед очима з’являлися зелені плями. Вона не могла йому пообіцяти жити далі без нього, бо вона не уявляла, що таке можливо.

— Я сподіваюся, що ми впораємося, і я народжуся знову, — продовжував Андрій. — Але я не хочу нового життя без тебе, Кет. На жаль, я не пам’ятатиму тебе. Однак ти зможеш знайти мене. І, якщо захочеш, зможеш спробувати нового мене полюбити.

— Якщо це можливо, я саме так і вчиню! — зраділа Кет. — Тільки так!

Раптом дівчина спохмурніла.

— А якщо ти не полюбиш мене? — схвильовано запитала вона.

Андрій ласкаво посміхнувся.

— Полюблю! Я себе знаю!

Хоча Кет і прагнула допомогти Андрію, їй потрібен був час для відпочинку. Перш за все — для відпочинку від Івана. Залишивши друга, який завжди був сповнений позитивної енергії, сам на сам із потенційним самогубцею, дівчина повернулася до пустелі, лягла на пісок і заплющила очі. Дуже хотілося повністю розслабитися, заснути й побачити сон із дитинства — той, у якому багато світла, тепла, пахощів степу і присмаку фруктів. Проте, сон був забороненим задоволенням, і Кет просто причаїлася серед барханів, намагаючись відсторонитися від усіх клопотів і страхів, які цілодобово напосідали на дівчину.

«Усе буде добре. Усе буде добре. Усе буде добре. Усе буде добре. Усе буде добре», — подумки повторювала дівчина, намагаючись досягти душевної рівноваги. І тільки-но Кет заспокоїлася, як у її свідомості пролунав крик Андрія:

— Кет, допоможи!

Дівчина підхопилася й кинулася до порталу. За мить Кет уже була в темній кімнаті поряд із Андрієм. Іван звично вовтузився із зашморгом.

— Що? — торкнулася вона руки друга.

— Здається, зараз, — сказав Андрій.

— Чому ти так вирішив?

— Він усе робить мовчки. Мовчки, розумієш?

І дійсно, Іван без жодного слова, тихо й зосереджено, готувався до самогубства. Юнак зняв із журнального столика телевізор, поставив його посеред кімнати, причепив до гака, на якому трималася люстра, зав’язане у вузол простирадло.

— Я намагався його переконати не робити цього, — прошепотів Андрій. — Він мене не слухає. Спробуй ти!

— Я не хочу!

— Будь ласка, спробуй! Не дай йому все зіпсувати!

— Добре! — подумавши, погодилася Кет. — Але тобі треба вийти. До іншої кімнати.

— Що ти надумала? Навіщо?

— Вийди! — наказала дівчина, і Андрій, зітхнувши, зник.

— Слухай, Іване! — підійшла Кет до хлопця, який намагався обкрутити шию простирадлом. — Приділи мені хвилинку! Піти до дідька ти завжди встигнеш!

Юнак поглянув на Кет і тихо мовив:

— Давай швидше!

— Я — не глюк! — твердо сказала Кет. — Я — та сама дівчина, яку ти знав довгий час, яка віддано любила тебе, і яку ти зрадив. Я живу, але в іншому місці. Ти станеш таким, як я, якщо вб’єш себе. І будеш так само, як я, намагатися рятувати людців, від яких тебе нудить. І навіть якщо не будеш рятувати, ти все одно конатимеш довгих вісімнадцять років у чистилищі разом зі мною. Вбивши себе, ти занапастиш Андрія, який від щирого серця бажає тобі добра, хоче порятувати тебе із ризиком для власного існування. Хочеш — вір мені, хочеш — ні, але такі там закони. І якщо через тебе я втрачу Андрія, єдиного свого друга, я перетворю для тебе кляте чистилище на справжнє пекло! Я стану твоїм прокляттям і жахом до останнього дня! Присягаюся, кожну секунду твого існування я тебе катуватиму всіма можливими способами! І ти не зможеш сховатися від мене, не зможеш себе захистити, ти навіть вчинити самогубство ніколи більше не зможеш!

Іван мовчки вислухав, зверхньо посміхнувся й мовив:

— Мені байдуже.

— Іване, я ненавиджу тебе так само сильно, як колись любила! — скрикнула Кет. — Мені не шкода ані тебе, ані себе, присягаюся! Але Андрій — він не такий, як ми! Він — справжня людина, він дійсно хороший! Прошу тебе, не дай йому загинути! Не вчиняй так зі мною! Не вбивай мене знову і знову! Благаю, зупинися, врятуй його! Врятуй мого друга! Андрій ні в чому не винен, він не має постраждати через наші чвари! Будь ласка, Іване, пощади його! Прошу, прошу!

Іван дивився на дівчину божевільним поглядом і посміхався.

— То твій друг зникне, якщо я помру?

— Так, так!

— А якщо я зупинюся?

— Він врятується! Він народиться знову! Десь далеко звідси, в іншому тілі!

— І ви більше не будете разом?

— Не будемо!

— І тебе це влаштує?

— Влаштує що завгодно, аби тільки він жив!

Іван засміявся.

— Ти справді віриш, що я можу допомогти? Що я щось можу? — раптом серйозно запитав він.

— Так! Будь ласка, Іване, допоможи!

— Поклич його! — суворо сказав юнак, затягуючи на шиї зашморг. — Вам треба попрощатися.

Кет зрозуміла, що все пропало. Кінець надіям, планам, кінець її життю. Усе єство дівчини завмерло від жаху в передчутті останньої, найтяжчої втрати.

— Будь ласка! — прошепотіла дівчина, молитовно складаючи руки. — Не вбивай!

— Поквапся! Треба з цим закінчувати! — Іван нетерпляче смикнув зашморг.

— Андрію! — закричала Кет. — Андрію, швидше!

Як тільки хлопець з’явився в кімнаті, Кет кинулася до нього і стисла в обіймах.

— Пробач мені, Андрію! Вибач за все і спасибі! Я старалася, правда!

— Іване, я вірю, що ти вартий життя! Вірю, що ти вчиниш правильно! — сказав Андрій, сумно поглянувши на самогубцю. — Майбутнє є!

— Я вже вирішив! — сказав Іван.

— Я розумію, — спокійно мовив Андрій. — Пробач, що я не зміг допомогти тобі! Я знову схибив і маю бути покараний. Прощавай, Кет!

Іван вчепився обома руками в простирадло над головою й щосили потяг його донизу. Гак зі шматками штукатурки та люстрою впав йому просто на голову. Кет пронизливо закричала. За мить відчинилися двері, і батько, ридаючи, кинувся до Івана.

— Синку! Синку, як ти? — голосив літній чоловік, витираючи з обличчя Івана кров. — Пробач, заради бога!

— Усе нормально, тату, — тихо сказав юнак, обіймаючи батька. — Тепер усе буде добре!

— Кет! — скрикнув Андрій і зник.

Дівчина заплющила очі, прислухалася. Голос друга ще мить линув невідомо звідки, аж раптом його заглушив настирливий плач немовляти. Кет зосередилася й подумки побачила будівлю лікарні, в якій народився Андрій.

— Дякую, Іване! — радо посміхнулася Кет. — Дуже дякую! Ти зробив добру справу!

— Я не вбивця, — мовив юнак, і батько, знову поглянувши на Івана, заридав. — Дурень, але не вбивця. Пробач мені за все!

— Я тебе пробачаю! — щиро сказала дівчина. — Вірю, що ти вирвешся з цього жаху! Ми повинні вирватися, ми гідні кращого, розумієш? Щасти, Іване!

Юнак вдячно посміхнувся. Кет махнула рукою і зникла.

У пологовій палаті, як на Кет, було забагато люду. Медичний персонал бігав довкола породіллі, намагаючись зупинити кровотечу.

— Дитина! Де моя дитина? — слабким голосом запитала жінка.

— Естель, не бійтеся, усе добре! — лікар підніс до жінки новонародженого хлопчика, який захлинався від крику. — Дивіться, який красень!

Жінка посміхнулася малюку й обережно доторкнулася до голівки.

— Зараз ми ненадовго розлучимо вас! — попередив лікар. — Так має бути. Усе нормально!

Чоловік передав хлопчика медсестрі, яка віднесла малюка до кімнати, де на маленьких ліжечках лежали інші новонароджені. Коли медсестра вийшла, Кет схилилася над хлопчиком.

— Ой, Андрію, який ти малий і немічний! — засміялася Кет. — Ой-йой-йой, які крихітні пальчики! Який лисенький! Якби ти тільки себе бачив!

Малюк голосно плакав.

— Ну, ну, Андрію, ну що таке? Чого ти кричиш? — посміхалася хлопчику Кет. — У тебе вийшло! Ми молодці, Андрію! Не плач, друже! Усе буде добре!

Новонароджений на мить затих і завмер, потім знову захникав.

— Мій любий, мій маленький хлопчик, не плач! Кет поряд, Кет із тобою! Нічого не бійся, ми будемо разом! — шепотіла дівчина, роздивляючись крихітне личко. — Ти хороший, ти добрий хлопчик, ти будеш щасливим!

За кілька годин Естель відвідали чоловік і літня жінка.

— Доню, як ти? — кинулася з обіймами до Естель висока красива відвідувачка з елегантною зачіскою.

— Ірен, ви її задавите! — відтягнув тещу від блідої, кволої дружини невисокий міцний чоловік із темними кучерями. — Люба, тобі недобре?

— Ні, ні, усе прекрасно! — над силу посміхнулась Естель. — Леоне, зараз принесуть нашого хлопчика!

І дійсно, за кілька секунд двері відчинилися й медсестра принесла малюка. Слідом увійшла Кет.

Ірен і Леон обережно зазирнули до блакитного згортка.

— Який симпатичний! — посміхнулась Ірен. — Любий, він на тебе буде схожим!

Леон засміявся.

— Я думаю, його зватимуть Флорентин або Люсіан! — повідомила Естель.

— Що?! — здивувався Леон. — Хіба це серйозно, люба?! Що за вигадки?! Хлопчику потрібно дати насправді чоловіче ім’я!

— Яке, наприклад?!

— Арно, або Бернард, або Оберон!

— Ні! — рішуче заперечила Естель. — Я не хочу! Нехай Ноель!

— А от і ні! Його зватимуть Марком!

— Рафаелем! — Естель піднялася на подушках і зблідла ще сильніше.

— Франком! — почервонів Леон.

— Узагалі-то, у нього вже є ім’я! — сказала Кет, стоячи поряд із розгубленою Ірен. — Його звуть Андрієм!

— Емельєн!

— Стефан!

— Персиваль!

— Лорент!

— Андрій! Його звуть Андрієм! — закричала Кет, забуваючи, що довколишні її не чують.

Ірен раптом здригнулася, ніби від подуву холодного вітру.

— Його зватимуть Андре! — мовила жінка. — Андре — хороше ім’я!

Естель і Леон на мить замислилися.

— Добре! — зітхнула мати малюка. — Нехай по-вашому!

Леон кинув на Ірен швидкий колючий погляд і кивнув.

— От і добре! — підсумувала Кет. — Андре буде прекрасною людиною, можете мені повірити!

За кілька днів Естель та Андре повернулися додому. Разом із ними до будинку на вулиці Муфтар прибула й Кет.

Леон та Естель Леруа займали два поверхи в невеличкому охайному особнячку. Кет у помешканні подобалось усе — просторі кімнати, м’які килими, красиві різьблені меблі. Раніше дівчина лише здогадувалася, що люди можуть жити в таких чудових умовах, що, власне, люди гідні жити в таких умовах.

У кожного із членів родини була власна кімната. Маленький Леруа теж отримав невеличкі апартаменти поряд із спальнею батьків. У кімнаті стояли лише ліжечко та софа, на якій чергували батьки й бабуся.

Андре поводився добре. Малюк переважно спав, ледве ворушачи ніжками й ручками або плямкаючи рожевими, схожими на пуп’янку троянди, губками. Інколи він здригався уві сні, і Кет переживала, що хлопчику сниться щось неприємне із його колишнього життя.

Кет було незручно перед родиною Андре за свою невідступну присутність у них удома. Леруа не знали про її існування, і поводилися так, як зазвичай поводяться люди наодинці. Лише Ірен інколи зупинялася, роздивлялася довкола, дослухалася до звуків будинку і знизувала плечима.

Кет частенько думала над тим, чи не зловживає вона гостинністю дому на вулиці Муфтар. Звісно, вона могла б повернутись у той перпендикулярний вимір, де їй судилося відбувати покарання. Але чи може людина, якою б вона не була, обрати безмежну пустку, холодну мертву пустелю, замість чудового затишного будинку в центрі Парижу?! У Кет не вистачало душевних сил залишити маленького Леруа. Вона завжди мріяла про родину, про нормальну родину, де володарює доброта, увага, усепрощення і взаємодопомога. Дівчина спершу не вірила, що всі члени родини можуть бути здоровими, чистими як фізично, так і духовно. Щодня вона очікувала на біду. Кет здавалося, що не сьогодні-завтра Естель зрадить чоловіку, Ірен нап’ється до чортиків і розтрощить квартиру, а Леон втратить роботу, почне опускатися й бити дружину. Але дні йшли за днями, а Леруа як і завжди були веселими, здоровими і забезпеченими. Дівчина раділа, що їм із Андре випала ця родина. І вона пообіцяла самій собі докласти максимум зусиль для того, щоб усі Леруа були щасливими.

Кет узяла собі за правило не заходити до кімнат Ірен, Леона та Естель без крайньої потреби й не підслуховувати приватні розмови. Коли рідні бавилися з малюком, Кет спускалась у вітальню або виходила з будинку і блукала Латинським кварталом. Дівчина вивчила всі довколишні бульвари й вулички, зазирнула до всіх кафе, відвідала всі церкви п’ятого округу. Найбільше її вразив музей природничої історії. Чомусь Кет здавалося, що Андре полюбить це місце, як і Париж загалом.

Коли змучені доглядом за малюком Естель та Ірен засинали, над ліжечком Андре схилялася Кет. Якщо малий просинався й починав пхикати, дівчина розмовляла з ним, розповідала про все, що побачила й почула за день, і хлопчик заспокоювався. А батьки тішилися, що Андре спокійно спить і не заважає спати іншим.

Проблеми з Андре почались у два роки. У той час, як більшість дітей у такому віці вже зверталися до рідних, вимагали подати книжку, іграшку, кликали котів і собак, Андре вперто мовчав і лише тицяв пальчиком у предмети, які йому були потрібні.

В один із похмурих осінніх днів Ірен та Естель схилилися над книгою «Материнство», намагаючись хоча б щось для себе прояснити. Поряд із ними стояла Кет.

— «Спостерігайте за дитиною, зверніть увагу на її поведінку, — зачитала Естель. — Чи цікавіть малюка довколишній світ?»

Усі присутні в кімнаті жінки відразу поглянули на Андре. Хлопчик сидів на килимі посеред вітальні й гортав книгу про тварин. Те, що відбувалося довкола, малюка не цікавило.

— «Чи прагне дитина спілкуватися з дітьми та дорослими? Чи грається з іншими малюками?»

— Андре! — покликала хлопчика Ірен, простягаючи малому іграшку. — Хочеш ведмедика? Може підемо на вулицю?

Андре замотав головою, навіть не дивлячись на бабусю.

— «Затримка мовленнєвого розвитку може бути пов’язана з аутизмом», — приречено констатувала Естель.

— Ні, ну що ти, доню! — заперечила Ірен і зазирнула до книги. — «Необхідно з’ясувати, чи достатньо хороший у дитини слух».

— Андре! — тихесенько мовила Естель. — Хочеш їсти?

Андре знову замотав головою.

— «Зверніть увагу, чи добре дитина розуміє вас, чи може виконати прості завдання, які не супроводжуються жестами».

— Андре, покажи, де в тебе око! — попросила Ірен.

Хлопчик, не відриваючись від книги, виконав бабусине прохання.

— А покажи, де вушко! Де ніжка? Де животик?

Андре мовчки показував частини тіла, які зацікавили літню жінку.

— А де зелений колір на килимі? — запитала Естель.

Хлопець провів пальцем по рослинному орнаменту.

— «Необхідно провести обстеження дитини в невролога, психолога, логопеда», — підсумувала Ірен.

Після цих слів бабусі Андре встав, із докором подивився на Ірен та Естель, забрав у матері книгу, кинув її під диван і натомість подав енциклопедію підводного світу. Кет засміялася, а жінки вирішили, що обстеження малому Леруа непотрібне.

Заговорив Андре у три роки і два місяці цілком несподівано. Зранку, коли хлопець міцно спав, Кет вирішила подивитися, як справи у матері. Намагаючись переконати сусідку допомогти хворій жінці, дівчина затрималась і повернулася до будинку Леруа лише опівдні.

Коли Кет нізвідки з’явилась у вітальні, Андре, який сидів зарюмсаний у матері на колінах, скрикнув:

— Кет, ти де була?! Скільки можна на тебе чекати?!

Від несподіванки Ірен хлюпнула каву на штани Леона, який так і не доніс до рота хліб із джемом.

— Андре, нічого собі! — засміялася Кет. — Ти говориш! Як же чудово! Вибач, мені треба було провідати одну знайому!

— Синку, а хто така Кет? — нарешті видавила із себе перелякана Естель.

— Кет — мій друг, — мовив Андре, зіскочивши з колін матері.

— Андре, ти чому мовчав стільки часу?! — нарешті оговтався Леон. — Ти ж наче добре говориш?!

— Добре! — підтвердив хлопець. — А про що з вами говорити?

— Ого! — засміявся старший Леруа. — У тебе, виявляється, складний характер!

Андре знизав плечима.

— Синку, якби ти говорив, ми б краще тебе розуміли! — погладила хлопця по кучерях Естель. — Ми б робили все, що ти хочеш!

— Ви і так робите майже все, що я хочу!

— Можливо, ти ще чогось би хотів? — запитала Ірен.

— Так, я хотів би навчитися читати!

Того ж вечора Леон розпочав заняття із сином, і вже за пів року Андре здолав усі книжки, які для нього підготували батьки.

Відколи Андре заговорив, у Кет не було вільної хвилини. Хлопець засипав подругу питаннями, вимагав пояснень із будь-якого приводу й командував дівчиною, ніби справжній генерал. Лише на вулиці, коли Андре уважно вивчав камінці, рослини, комах і тварин, Кет могла подумати про Україну, про матір і знайомих, про щось, не пов’язане з малим Леруа.

Утім, як тільки Кет відволікалася, Андре обов’язково знаходив дивне й неприємне заняття: обмацував жаб і слимаків, залазив пальцями в усі тріщини й нори, ловив котів і роздивлявся, що в них у роті, не звертаючи увагу на подряпини й укуси. От і зараз дівчина насилу вмовила малого дослідника облишити розчавленого голуба й припинити колупатися палицею в кишках нещасного птаха.

— Іди, іди сюди, Андре! — благала Кет, зупинившись віддалік на залитому сонячним світлом газоні. — Хіба тобі не гидко?

Невдоволений Андре підійшов до подруги, щомиті озираючись на покинуту знахідку.

— Ні, не гидко. Мені цікаво, що у пташки всередині, що всередині в усіх нас, — спокійно мовив Андре.

— Давай облишимо цю розмову! — попросила Кет. — Просто посидимо на травичці й подивимося на небо!

Хлопчик сів на газон і поглянув угору.

— Кет, а чому хмари білі? — запитав Андре.

Кет не знала, чому вони білі. Дівчина ніколи над цим не замислювалась.

— Тому, що на небі немає бруду, — нарешті сказала Кет.

— А чому на землі багато бруду?

— Тому що на світі багато нехороших людей, вони смітять.

— Я не буду смітити! — пообіцяв хлопець.

— Добре! — посміхнулася Кет.

— Кет, а чому сонце ховається увечері та з’являється зранку?

Кет почала пригадувати все, що чула на астрономії, але мало що могла пригадати і ще менше могла переказати своєму підопічному.

— Тому, що Земля обертається довкола Сонця, і нам здається, що Сонце то з’являється, то зникає.

— А чому вона обертається?

— Сонце дуже важке й сильне, воно притягає Землю до себе й не дає їй полетіти деінде.

— Це як Леон притягає Естель?

Кет пирснула зі сміху.

— Так, майже так!

— А чому ти смієшся?! — розсердився хлопчик. — Думаєш, було б добре якби Естель полетіла деінде?! Я так не вважаю!

— Звичайно, ти правий! — посміхнулася Кет.

— Я правий, — зачаровано повторив Андре, дивлячись на дівчину.

Хлопець знову поглянув на небо.

— Кет, я чув, що земля кругла. Це правда?

— Правда!

— А люди живуть усередині її чи ззовні?

— Іззовні.

— Чому ж вони з неї не падають?

— Земля, на якій люди народилися, міцно їх тримає.

— А де народилася ти?

— Далеко, дуже далеко звідси!

— А тебе тримає та земля?

— Ні! — рішуче відповіла Кет. — Мене тримаєш ти!

— Чому? — здивувався хлопчик. — Я малий і легкий, я зовсім не схожий на тата!

— Саме тому, що ти маленький і слабкий, я й залишаюся з тобою. Маленьким і слабким треба за когось триматися. Ось бачиш, травичка пускає в землю коріння, щоб її не понесло вітром? — Кет вказала на пожовклий кущик осоки, яка виросла на піску.

— То в тобі моє коріння?

— Так! А моє — у тобі.

— А рослина помре, якщо вирвати її із землі?

— Звичайно!

— Тоді не залишай мене, Кет! Ніколи не залишай, аби я ніколи не помер!

— Я не залишу тебе! — пообіцяла Кет. — Доки стане моїх сил, я буду поруч!

Андре посміхнувся й погладив пальчиком пожовклий листочок.

Андре і Кет гуляли містом, розмірковуючи над тим, куди вони поїдуть відпочивати влітку. Травень видався спекотним, Андре хотів купатись і постійно нагадував бабусі, що час переїжджати до Ніцци. Утім, Леон був налаштований провести відпустку в Іспанії, і тому зараз Кет вислуховувала довгу лекцію про фізико-географічні особливості, економіку й історію країни.

— Зараз Іспанія — конституційна монархія. Голова держави — король, а основний законодавчий орган — двопалатний…

— Обережно, машина! — гукнула Кет, і Андре вчасно ухилився від авто, яке проїхало на червоне світло.

— Парламент, — продовжив хлопець. — Генеральні кортеси складаються…

— Стій, стій! — замахала руками Кет.

— Що таке?!

— Чому ти не дивишся на дорогу?! Тебе щойно могла збити машина!

— Не збила ж?! — знизав плечима Андре. — Навіщо мені дивитися, якщо ти дивишся?

— А ти не думаєш, що в якийсь момент я буду далеко і ти можеш серйозно постраждати?!

— Ні, не думаю! Мені є про що думати окрім цієї маячні!

— Це не маячня! Ти вже дорослий хлопчик, ти маєш бути цілком самостійним! А ти безтурботний, як мала дитина, неуважний до недбальства! Чому я маю постійно спостерігати за тобою, оберігали від небезпеки, радити, як вчинити?!

— Тому що ти — мій янгол-охоронець!

Кет зітхнула. Дівчина прикипіла до Андре серцем і вже не уявляла свого життя без нього. Але вона знала, що скоро хлопець остаточно подорослішає й перестане її бачити. Тоді йому потрібно буде покладатися лише на себе, а він до цього зовсім не звик.

— Так, але це не значить, що ти сам зовсім не маєш про себе піклуватися! Кожна доросла людина повинна вчасно їсти, спати, тепло вдягатися, намагатись уникнути небезпеки!

— Фу, який жах! — скривився Андре. — Не дивно, що дорослі такі затуркані й нетямущі!

— А от ображати людей — недобре! — суворо сказала Кет. — Дивися, скільки довкола людей — і всі вони обходяться без янголів-охоронців!

— Бідні люди! — зітхнув хлопець.

— Бідні чи не бідні, але може статися, що мене не буде поруч. Тобі треба бути готовим до цього. Треба навчитися жити так, ніби тільки ти один відповідаєш за себе!

— Цікаво, а куди ж ти дінешся?! — із підозрою зіщулився Андре.

— Андре, рано чи пізно всі люди йдуть. Із різних причин. Так влаштований світ. У цьому ніхто не винуватий. Треба прийняти це й жити далі.

— Але ж ти не людина! Ти краща! Ти маєш бути вище за це!

— Я намагатимусь, Андре! Я зроблю все, що можу, але вище голови не стрибнеш.

— Стрибнеш, якщо голова на місці! — зло відповів хлопець і рушив далі.

Під час сніданку Леон, Естель та Ірен постійно перезиралися, і Кет вирішила, що на Андре чекають неприємності. Хлопець теж помітив дивну поведінку рідних, відірвався від книги, яка лежала поряд із тарілкою, відклав виделку й нетерпляче мовив:

— Я слухаю! Що таке?

— Андре, ти спілкуєшся зараз зі своєю подругою Кет? — запитав Леон.

— Так, звичайно.

— А де вона зараз?

— Ось тут, поряд зі мною! — вказав на подругу рукою хлопець.

— І що вона робить?

— Слухає нашу розмову.

— Навіщо?

— Вона — мій друг, вона постійно поруч зі мною.

— Вона не заважає тобі?

— Ні, зовсім не заважає! Мені приємно, що Кет проводить зі мною час!

Леон невдоволено зітхнув і потер сиві скроні.

— Андре, любий, ми говорили вчора з лікарем! — вкрадливо промовила Ірен. — Не ображайся, будь ласка, що ми звернулися до нього! Ти ж знаєш, ми любимо тебе і хвилюємося за тебе!

— І що? — напружився Андре. — Що сказав лікар? Я хворий?

— Звісно, твоя поведінка не зовсім типова, — сказав Леон. — Певно, ти помітив, що ні в кого з нашої родини чи наших близьких знайомих немає невидимих друзів. Лікар сказав, що з дітьми таке часто буває. Потім психіка людини трансформується й вигадані друзі зникають, бо зникає потреба в них.

— Кет не зникне! — запевнив батька Андре.

— Узагалі-то, Андре, я можу… — спробувала втрутитися Кет.

— Ні, Кет, ти не можеш! — закричав хлопець. — Мені байдуже, що там буває з іншими дітьми! Ти не зникнеш, зрозуміла?!

— Добре, добре, заспокойся! — в один голос зашепотіли Кет, Ірен та Естель.

— Ти зблід, Андре! — помітила Кет. — Тобі недобре?

— Який швидкий і нерівний пульс! — скрикнула Ірен, схопивши руку онука.

— Синку, у тебе підвищена температура! — зі сльозами на очах доторкнулася до чола хлопця Естель.

— Зі мною усе нормально! — Андре відштовхнув руки матері й бабусі.

— Тобі треба до лікаря! — сплеснула руками Ірен.

— Ні, ні, не треба! — закричав Андре, відбігаючи від стола.

— Андре, припини, ти сильно розхвилювався!

— Скажи їм, щоб не тягли мене до лікаря! Я не хочу, я не люблю лікарів! Скажи, скажи, Кет! — благав дівчину Андре.

Естель схлипнула й вибігла з кімнати.

— Андре, припини істерику! — гаркнув Леон.

— Будь ласка, заспокойся! — Кет опустилася перед хлопчиком навколішки. — Ніхто не бажає тобі зла! Ніхто не поведе тебе до лікаря! Просто поводься спокійно, природно, щоб батьки не хвилювалися! Поводься так, ніби мене немає поряд!

— Але ж ти є! — скрикнув Андре.

— Андре, ти дорослий! Досить вигадок! — склав на грудях руки Леруа.

— Я існую, але вони мене не бачать! Вони переконані, що мене немає. І тому вони думають, що ти хворий! Подивися на Леона, який він сердитий! А Ірен! У неї трусяться руки від страху! Не поводься так зі своїми рідними, пожалій їх! Прикинься заради них, що мене немає!

Андре переводив наляканий погляд із батька на бабусю, з бабусі на подругу і знову на батька. Леон зітхнув, разом обм’як і обережно наблизився до Андре.

— Синку, вибач мені за мою поведінку! — м’яко мовив Леон, ніжно торкаючись щоки хлопця. — Можливо, я неправий! Я знаю, ми винуваті в тому, що коїться з тобою. Лікар сказав, уявних друзів вигадують діти нещасливі, обділені ласкою, увагою рідних. Пробач мені, будь ласка, що я так мало спілкуюся, граюся з тобою! Я виправлюсь, обіцяю! Ми будемо разом відпочивати у вихідні, будемо грати в теніс, плавати в басейні, дивитися кіно й відвідувати вистави!

— Але я не люблю теніс, басейни, кіно й вистави! — спохмурнів Андре.

— А що ти любиш? — запитав Леон.

— Книги!

— А нас із матір’ю? А бабусю?

— Я люблю вас, але…

— Але?! — на обличчя Леона впала тінь смутку. — Хіба тут можливі «але»?

— У мене є Кет!

Леон довго дивився на сина, кивав на знак мовчазної згоди із самим собою й нарешті залишив кімнату, не промовивши ні слова.

— Андре, як ти так можеш? — тихо запитала Ірен. У її очах стояли сльози. — Ти такий маленький і такий жорстокий!

— Я не жорстокий! — набурмосився хлопець. — Я просто кажу правду!

— Коли зникне Кет, хто у тебе залишиться? — сумно посміхнулась Ірен і відвернулася.

— Кет, ну Кет, чого вони?! — пошепки запитав Андре.

— Андре, не всім людям потрібна правда, — сказала Кет. — Але всім потрібна любов!

Андре кивнув і посміхнувся. Цього ж дня хлопець перепросив у батьків за вранішню сцену, пообіцяв поводитися чемно й запропонував відвідати театр.

Кет не полишала думка, що невдовзі вона втратить Андре. Дівчина вирішила, що до змін у їхньому житті треба починати готуватися заздалегідь. Коли Андре спав, Кет залишала його і блукала містом, спостерігаючи за далекими вогнями, за грою світла ліхтарів у листі дерев, за зірками в низькому, загазованому небі. Інколи вона підглядала за парами, які обіймалися й цілувалися на лавах у парку. Кет думала над тим, чи буде щастя у її прийдешньому житті — щастя без Андре. Так само буде плисти над містом ніч, і буятимуть квіти, і гратиме з якогось вікна тиха легка музика. Вона сидітиме в парку, цілуючись із приємним чоловіком. А Андре не буде. Не залишиться навіть згадки про нього.

Кет закривала очі, затуляла вуха й намагалася уявити себе без Андре. У суцільній темряві й тиші вона не була сама. Кет відчувала друга всередині себе, як людина відчуває серце. Невидима, непомітна в щоденному галопі, любов до нього пульсувала у її грудях і розносила по тілу життя.

Дівчина знову роздивлялася довкола й не йняли віри, що можна усе це втратити, що можна забути того, кого ти віддано любиш. Навіть після смерті, навіть у новому житті має залишитись якась згадка про те, ким ти був до цього. Вона ж була другом Андре і завжди ним буде.

Коли Кет повернулася до кімнати Андре, хлопець сидів на ліжку й дивився у вікно.

— Де ти була? — тихо запитав він.

— Гуляла містом.

— А чому не покликала мене?

— Ти спав. І ти малий. І твої батьки…

— Мої батьки ні до чого! — обірвав дівчину Андре. — Те, що стосується нас, залишиться лише між нами!

— Добре, як скажеш! — над силу посміхнулася Кет.

Андре трішки помовчав і запитав:

— Тобі сняться сни, Кет?

— Ні.

— А коли-небудь снилися?

— Снилися, — зітхнула Кет.

— І які?

— Різні. А тобі сняться?

— Мені часто сниться якась подружня пара. Чоловік і жінка. Інколи — ще один чоловік, вусань. Здається, він лікар. Вони говорять зі мною, граються, втішають. Здається, я чув їхні голоси. Я знаю їхні обличчя, кожну рису, кожну деталь одягу, ніби ми знайомі багато років. Але я не можу пригадати, де я їх бачив. Як ти думаєш, що це значить?

— Навіть не уявляю! — відповіла Кет, ховаючи очі. — Можливо, ти бачив їх у якомусь фільмі?

— Я не дивлюся фільмів, ти ж знаєш!

— Так-так, я знаю!

Андре замовк і знову поглянув у вікно.

— І ще один момент я не можу зрозуміти!

— Який?

— Я знаю вірші. Багато віршів. І я не можу визначити їхнього автора.

— Дивно! Дуже дивно…

— Кет! — Андре повернувся й уважно подивився дівчині в очі. — Зі мною щось не так?

— Ні, зовсім ні, ну що ти!

— Тоді чому я не такий, як інші?

— А чому ти вирішив, що маєш бути на когось схожим?

— Леон каже, люди всі однакові.

— Не згодна! Я знала одного хлопця, який, як і ти, був ні на кого не схожий!

— Що за хлопець?! Звідки?! Який він?! Де він?! Ти з ним бачишся?! — скрикнув Андре, і його очі заблищали, як крижинки, від ревнощів і люті.

— Гей, гей, мій маленький злючка, заспокойся! — засміялася Кет. — Усе минулося! Тепер у моєму житті є тільки ти!

Хлопець подивився на подругу з образою і недовірою.

— Ти певна?

— Так!

— І ти цього хочеш?

— Звісно!

— Тоді я спокійний! — посміхнувся Андре. — Буду спати. А ти, будь ласка, не ходи нікуди без мене! Я хочу бути впевненим, що ти поряд!

Кет мовчки кивнула. Мабуть, є такі люди в нашому житті, до втрати яких не можна підготуватися.

Початок шкільного навчання Андре викликав справжній фурор у родині Леруа. Леон задоволено потирав руки, передчуваючи грандіозні успіхи сина, Естель хвилювалася, що Андре остаточно зіпсує шлунок під час занять, а Ірен раділа, що онук нарешті потоваришує з дітьми й відірветься від книжок, які їй добряче набридли. Кет хвилювалася, що в Андре можуть скластися погані стосунки з однокласниками, бо його незвичайна поведінка й розум відштовхували людей. Окрім того, зверхнє ставлення Андре до дорослих могло стати причиною конфліктів з учителями. Один лише Андре, здається, аніскільки не переймався через вступ до першого класу.

— Ти хвилюєшся? — запитала Ірен в онука, зав’язуючи йому мініатюрну краватку. — Сьогодні перший навчальний день!

— Ні!

— Чому?

— Мені буде нудно, — впевнено сказав хлопець.

— Зовсім ні! — в один голос запротестували Ірен і Кет.

— Там буде багато веселих діток! — посміхнулася бабуся.

— Там розповідають багато необхідних речей! — запевнила дівчина.

— Аякже! — скептично посміхнувся Андре. — Мені вже нудно!

Разом із Ірен і Кет Леруа рушив до школи. Охайний двоповерховий будинок навчального закладу видавався затишним і приємним. Учні з батьками заповнили невеличке зелене подвір’я. Звідусіль линув сміх і дзвін дитячих голосів. Кет помітила, що Андре незручно серед усього цього гамору і він ледве витримує, щоб не втекти в якесь спокійне малолюдне місце.

— Коли вже закінчиться офіційна частина?! — хлопець нетерпляче смикнув Ірен за рукав. — Мені набридла ця школа!

— Набридла?! — здивувалася бабуся. — Навчання ще навіть не розпочалося! Школа на багато років стане твоїм другим домом! Коли я навчалася в школі, у мене було багато друзів! Шкільні роки були найщасливішими в моєму житті!

— Певно, ти дуже нещасна людина! — зі співчуттям подивився на літню жінку Андре.

— Ні, зовсім навпаки! — посміхнулася Ірен. — У кожного своє щастя.

— І в чому твоє щастя?

— У моїх близьких, у спілкуванні з людьми, у веселощах, у задоволенні від кожної миті життя!

— А твоє? — поцікавився Андре у Кет.

— У твоєму щасті!

Андре замислився.

— Моє щастя, — тихо мовив він, — знати усе те, що для мене важливо.

— А що для тебе важливо? — запитала дівчина.

— О, дуже багато речей! — серйозно відповів Леруа. — Дуже багато!..

Ірен скоса поглянула на онука, але нічого не сказала. Нарешті виступи директриси й учителів закінчилися, учнів запросили до класів.

— Ну, щасти тобі, любий! — Ірен поцілувала хлопця в маківку. — Не боїшся?

— Я нічого не боюся, доки зі мною Кет!

— Ну добре! — посміхнулася Ірен. — Будь чемним!

Андре знизав плечима і змішався з натовпом, який зникав за шкільними дверима.

Опівдні Леону зателефонувала вчителька Андре й попросила терміново зайти до школи. Голос у жінки був помітно схвильованим. Леруа поїхав до школи, передчуваючи серйозну розмову.

Андре сидів під кабінетом і щось бурмотів, увесь час позираючи праворуч. Побачивши батька, хлопець посмутнішав і замовк.

— Синку, що трапилося? — запитав Леруа.

— Нічого! — Андре сердито зблиснув очима.

— Я не думаю, що мене викликали просто так! — суворо зауважив Леон. — І спочатку я хочу почути твою версію!

— Я не хотів нікого образити, чесно! — спалахнув Андре. — Я не винен, що вони всі такі обмежені! Ой, Кет, я тебе прошу, не захищай їх!

Леон стримався, щоб не зробити сину зауваження з приводу уявної подруги, і лише зітхнув.

— Я намагатимусь бути об’єктивним! — пообіцяв Леруа й зайшов до викладацької.

Молоденька вчителька з перших слів про Андре залилася слізьми. Колега поважного віку стояла поряд із нею, тримаючи жінку за плече.

— Андре… непоганий хлопчик… але я… не знаю… як упоратися з ним… — вчителька не могла сформулювати думку й лише схлипувала, витираючи очі хустинкою.

— Що б не трапилося, я перепрошую і співчуваю вам! — мовив Леон. — Але суть претензії мені незрозуміла!

Молода жінка лише хапала ротом повітря й нічого не могла пояснити.

— Мсье Леруа, справа от у чому! — втрутилася старша вчителька. — Ваш син поводився неналежним чином і зірвав урок мадемуазель Бекс.

— О, вибачте, мені дуже прикро! — між брів Леона залягла глибока зморшка. — А що саме зробив Андре?

— Коли мадемуазель Бекс почала знайомити дітей із алфавітом, — мовила викладачка, — Андре сказав, що він уже вивчив курс французької граматики і йому не цікаво. На думку його подруги Кет, у школі повинні розповідати багато важливих речей, тому Андре почав задавати некоректні питання.

— Некоректні? Які саме?

— Як утворився Всесвіт? — нарешті подала слабкий голос сама мадемуазель Бекс. — Чи неподільні протони? Чи були поступовими еволюційні перетворення і де знайти всі проміжні види?

Леон посміхнувся.

— Ви вважаєте, це смішно?! — спалахнула викладачка. — Ваш син навмисне дискредитував нашого вчителя! Андре спеціально дібрав такі питання, на які сучасна наука не має однозначної відповіді!

— Повірте, Андре нікого не хотів образити! Тим паче, він не збирався навмисне дискредитувати мадемуазель Бекс! Андре — розумний і допитливий хлопчик! Його насправді хвилюють ці питання!

— Заради Бога! — зневажливо хмикнула жінка. — Ви будете мені доводити, що дитина в шість років вивчила французьку граматику, фізику, хімію й біологію?!

— Я не буду доводити, ви праві! — погодився Леон. — Якщо необхідно, це доведе сам Андре!

— Ооо, невже?! — засміялася жінка. — То може він складе необхідні іспити й відразу вступить до колежу?!

— А це можливо?

— Ви що, серйозно?! — усе ще посміхалася викладачка.

— Так! Якщо це можливо, я думаю, Андре погодиться скласти необхідні іспити!

— Я поговорю з директором! — гаркнула жінка. — Ми зателефонуємо вам, мсьє Леруа. На все добре!

— До побачення!

Леон вийшов із кабінету й сів поряд із сином.

— Мене виключили? — із надією запитав Андре.

— Ні. А ти цього хочеш?

— Вони не можуть відповісти на жодне моє питання. Чому я маю знаходитися серед дурнів?

— Вони зовсім не дурні, Андре! — сердито мовив Леруа. — Вони звичайні!

— Яка різниця? — знизав плечима хлопець. — Хіба там моє місце?

— А де твоє місце?

— Я не знаю, — сумно відповів Андре.

— І я не знаю! — сказав Леруа й замовк.

— Здається, є можливість відразу вступити до колежу, — перервав мовчанку Леон. — Тобі треба буде скласти іспити.

— А що в колежі?

— Починається хімія, фізика, на останньому році навчання можна обрати спеціалізацію.

— Мені обов’язково навчатися в навчальних закладах?

— Обов’язково! Тобі потрібен диплом бакалавра!

— Він потрібен тобі, а не мені! — зауважив Андре.

— Якщо ти отримаєш диплом бакалавра, я обіцяю довічно забезпечувати тебе книжками!

Андре замислився.

— Думаю, це вигідна угода! — нарешті мовив хлопець. — Я погоджуюся!

Батько й син потисли руки на знак згоди.

— Є хоча б щось цікаве в тому колежі? — запитав Андре.

— Ти зможеш знайти друзів!

— Не факт!

— Ти зможеш вивчати іноземні мови!

— Це вже щось! — зрадів хлопець. — Коли й де треба складати іспити?

— Я повідомлю тобі згодом. А зараз іди додому й готуйся!

— Я готовий! — запевнив Андре.

— Не до всього.

Андре кивнув і пішов геть. Леон залишився сидіти під викладацькою. Леруа пишався сином, але інколи йому ставало лячно. Як і Андре, Леон був готовий не до всього.

Блискуче склавши іспити, Андре вступив до колежу. Хлопець відразу став місцевою знаменитістю, але загальною увагою не скористався. Підвищений інтерес до його особи дратував хлопця, і замість того, аби знайти нових друзів і покровителів як серед дітей, так і серед дорослих, Леруа соромився, сердився на себе й оточуючих і прагнув усамітнитися. Зрештою, Андре як завжди залишився сам, і вихованці колежу швидко втратили цікавість до наймолодшого учня, який сидів за останньою партою, втупившись у книжки, й інколи розмовляв сам із собою.