Тільки разом

Звичайно, я міг би продовжити розслідування, але я банально не мав на це часу. На щастя, я контактував із кількома друзями Валері, тож знав, до кого можна звернутися за допомогою. За тиждень я дізнався, що вітчима моєї студентки ув’язнили. Поліція довела, що покидьок фізично й морально знущався над пасербицею. Кілька днів дівчина не з’являлася на заняттях, і я дуже хвилювався. Я пішов до неї додому, дзвонив у двері та стукав, але ніхто не відчинив, хоча я помітив, як моя студентка визирала з-за штори. Аби не травмувати зайвий раз потерпілу, я рушив додому. Дорогою я розмірковував над природою злочинів, над своїм «божевіллям», над долею цієї мовчазної дівчини. І мені стало невимовно прикро, що з нею трапилася біда, що її нещастя обговорює весь ліцей, що я раніше не допоміг їй. Я повернувся, купив букет квітів і залишив його на порозі своєї студентки.

Наступного дня дівчина прийшла до ліцею. Вона була як завжди тихою й сумною. Після заняття, коли всі діти залишили клас, вона підійшла до мене і сказала: «Я ненавиджу чоловіків, але ви не такий, як усі, мсьє Леруа. Будьте щасливі!» Більше вона не з’являлася на заняттях, і невдовзі ми дізналися, що вона перевелася до іншого навчального закладу. Так я зайвий раз переконався, що бути не таким, як усі, — не значить бути гіршим.

Доброго ранку, Кет! Вітаю тебе з Днем народження! Здоров’я тобі, щастя, успіхів у навчанні! Сподіваюся, твої батьки хороші й люблять тебе найбільше за все на світі!

Минулий рік у мене був хорошим. Я не хворів, вивчив італійську. Цього семестру мене запросили викладати до Вищої нормальної школи гуманітарних наук у Ліоні. Нарешті в мене є пристойне місце й постійний заробіток! Думаю, ти не знаєш, що цей навчальний заклад — один із найпрестижніших у Франції у сфері науки й гуманітарних спеціальностей. Я готуватиму спеціалістів переважно для державної служби. Мої батьки дуже задоволені мною і сподіваються, що всі складнощі в моєму житті залишилися позаду. Аби ж то було правдою! Якби тільки ти була поряд зі мною, я нічого б більше не бажав для себе!

Як ти розумієш, у пошуках тебе, Кет, я не сильно просунувся. У грудні минулого року я брав участь у мовознавчій конференції, яка проходила у Вроцлаві. Це місто мене причарувало! Вроцлав називають містом мостів і гномів, бо тут їх дійсно незліченна кількість. Я також відвідав Варшаву, Краків, Торунь, Познань, Гданськ. Засніжена Польща — це якась зимова казка, чесне слово! Атмосфера тут абсолютно своєрідна й зовсім не схожа на французьку! Але не думай, що я просто розважаюся, подорожуючи Східною Європою, і хоча б на хвилину забуваю про тебе! Я заздалегідь звернувся до варшавського приватного детектива, який зібрав для мене інформацію про польських дітей, народжених 7 вересня 1998 року. Це обійшлося для мене трішки задорого, але я заощадив час і нерви, необхідні для самостійних пошуків. Що сказати з цього приводу? Я ні в кому не пізнав тебе, хоча й дуже цього хотів. Не знаю, можливо, я й помилився. Але я вірю, що моя душа не пройде повз твою. Я сподіваюся на краще! Час іще є. Певно, буде навіть краще, якщо я знайду тебе за кілька років. Чесно кажучи, я не знаю, як би я до тебе підступився, якби раптом зараз знайшов. Переконаний, ти б радо мене привітала, а ось твої батьки, певно, підняли б ґвалт і насильно нас розлучили. Думаю, пережити ще одну розлуку з тобою я б не зміг. Тож, усе, що відбувається, — на краще. Сподіваюся, тобі весело цього дня, Кет! Щасти й до скорої зустрічі!

Привіт, Кет! Із Днем народження! Бажаю, щоб кожен твій день був сповнений веселими подіями, приємними думками й ласощами! Я сьогодні також дозволив собі смаковинку. Сиджу зараз у кафе й насолоджуюся морозивом. Спекотно й задушливо, зовсім не схоже на осінь. Але в душі вже зароджується щемливий жаль за теплими днями. Багато чого минуло й уже не повториться. А як же хочеться, щоб дещо повторилося!

У моєму житті все без змін. Цього навчального року я працюватиму в Ліоні. Минулої осені я закінчив докторантуру, після Нового року отримав докторський диплом. Зізнаюся, я собою пишаюся! Хоча деколи мені стає сумно. Сумно від того, що я змалку завищив планку й перетворив своє життя на гонитву за міражами. Чи я щасливий своїми перемогами? Так. Але іншого щастя я не знаю. Моє щастя — продукт моєї діяльності. Те, що я виборов, вистраждав, вирвав у долі зубами. Я ніколи не знав тихої радості буття, утіхи від подарунків, дружніх жестів, несподіваних успіхів, до яких не потрібно було докладати зусиль. Певно, я сам у цьому винен, певно, є в мене якийсь дефект душі й інтелекту, який не дозволяє мені жити так, як живуть інші. Я хотів би жити так, як оточуючі — мати друзів, родину, маленькі повсякденні радощі. Але якби я був щасливим, як би я зрозумів, чого я сам по собі вартий?

Вітаю, моя дівчинко! Як ти? Що в тебе нового? Сподіваюся, у тебе все добре? Моє життя триває без змін, хоча я й маю приємну новину, якою хотів би з тобою поділитися. У вересні минулого року почала діяти так звана соціальна мережа Facebook, яка дозволяє спілкуватися з людьми з різних країн. Завдяки їй можна безкоштовно дізнатися місце й рік народження багатьох людей, переглянути фото. Кожного дня я витрачаю дві години на пошук тебе або твоїх батьків за допомогою цього проекту. Сподіваюся, мої старання будуть винагороджені!

На різдвяному бенкеті в міністра юстиції, куди ми були запрошені разом із батьком, зі мною стався дуже неординарний випадок. До мене підійшов чоловік середніх років із військовою поставою, відрекомендувався й поцікавився, чи правда, що я — наймолодший доктор наук Франції, мій IQ — 180 і я знаю 15 мов. Я відповів ствердно. Тоді мсьє запитав, чи цікавить мене співробітництво зі Службою безпеки міністерства іноземних справ. Чоловік пояснив, що він та його підлеглі забезпечують безпеку представництв міністерств за кордоном і що я міг би допомогти в цій благородній справі. Мсье зазначив, що представниками служби безпеки в посольствах є офіцер безпеки та його помічник, які призначаються послом. Він міг би рекомендувати мене на посаду помічника офіцера безпеки у французькому посольстві в Німеччини, Іспанії або Росії. Згодом, як він вважав, я міг би здобути й вищу посаду. Я сказав, що не можу відразу відповісти й потребую часу на роздуми. Мсье погодився.

Удома я розповів про цю пропозицію Леону. На мій подив, батько був категорично проти. Він сказав, що з моїм правдолюбством і тонкою душевною організацією я не зможу працювати у службі безпеки. Для такої роботи, переконував Леон, потрібні люди хитрі, витримані, обережні й незламні. До того ж, у цій сфері завжди присутні всілякі інтриги, з якими я не зможу впоратися й наражуся на серйозну небезпеку. І хоча я був певен, що витримки й незламності в мене вистачає, а робота в міністерстві іноземних справ могла б допомогти мені у твоїх пошуках, я відчув, що маю прислухатися до батька.

Я зустрівся із мсьє у призначеному місці у призначений час і ввічливо йому відмовив. Як основний аргумент проти цієї посади я використав, за порадою Леона, свою «психічну нестабільність». Мсье прицмокнув, залпом випив еспресо, мовив «Шкода!» і попрощався зі мною. Відтоді я ніколи його не бачив, але інколи мені здається, що за мною стежать у метро, у готелі, на вулиці, під час обіду в університеті. Певно, я втрачаю залишки здорового глузду. Утім, це не така вже і трагедія, правда?

Привіт, Кет! Вітаю із Днем народження! У мене сьогодні хороший настрій, сподіваюся, у тебе також? Цікаво, як ти живеш, чим займаєшся, як святкуєш дні народження? Мені дуже хотілося б, щоб ти мала все найкраще в житті!

За рік, який минув, я так і не знайшов тебе, як бачиш. Проте, я не можу сказати, що прожив його марно. Я багато й натхненно працював, подорожував, і, попри значні витрати, зміг накопичити невеличкий капітал.

Знаєш, чим я займався цього року? Ніколи не здогадаєшся! Мене запросили працювати консультантом в Університеті Аліканте. На базі цього навчального закладу за моєї безпосередньої участі було розроблено платформу машинного перекладу Apertium. Виявилося, що працювати над лінгвістичним програмним забезпеченням дуже цікаво. До того ж, машинний переклад — надзвичайно необхідна річ, і мені приємно, що я долучився до цієї справи. Apertium використовує кінцеві перетворювачі для всіх своїх лексичних трансформацій, а також приховані моделі Маркова для виокремлення частин мови або усунення протиріч у категоріях слів. Наразі програма підтримує романські мови. Звичайно, якість перекладу могла би бути кращою, і фахівці багатьох країн працюють над удосконаленням автоматичного перекладу текстів широкої тематики. Я дуже хочу, Кет, щоб люди краще розуміли один одного, щоб люди розуміли мене, а я — їх. Не знаю, чи це можливо, але я про це мрію — про взаєморозуміння, взаємодопомогу, про гармонію. І про тебе.

Щасти тобі, люба Кет! Обіймаю!

Привіт, Кет! Із Днем народження! Думаю, тобі буде приємно дізнатися, що я знайшов товариша. Узимку я розпочав професійне листування з одним шведським мовознавцем, який виявився дуже освіченою, інтелігентною і просто приємною людиною. У травні Георг запросив мене до Уппсали, де він викладає. Як же мені подобаються старовинні університетські міста, Кет, ти навіть не уявляєш! Звичайно, ми відвідали будинок-музей Ліннея, місцевий кафедральний собор, королівський замок. Але найбільше мене вразив національний парк Сарек, яким ми мандрували сім днів без будь-якого зв’язку зі світом. Георг, як і я, не любить натовпу, метушні, сторонніх очей і зайвих питань. Він — не звичайний кабінетний учений, книжний черв, якими зазвичай бувають університетські професори, а справжній чоловік — витривалий, сильний, справедливий, але при цьому уважний до близьких і по-справжньому людяний. Цей тиждень, який я провів із Георгом серед стрімких гір, льодовиків, холодних заток і скромних скандинавських квітів, змінив мій погляд на життя й людину. Георг і Швеція додали мені мужності й сили. Коли мені стає сумно і страшно, я заплющую очі й уявляю, що стою на гірській вершині. Унизу лежить дельта Сареку — зелена, повноводна, сповнена чистоти і блиску. Блакитні фортеці гір, увінчані крижаними шапками, розповсюджують холод і спокій. Неквапливо пливуть хмари, долина міниться, сонце сяє на поверхні води і зледенілих схилах. Я із сотню разів думав, що розіб’юся, доки ми видерлися на пік Наммат. Але коли я опинився угорі, я зрозумів слова Георга про те, що заради вершини не страшно загинути. Я думаю, Кет, що будь-яке вивершення — це щастя й подвиг. І вірю, що моє щастя і мій подвиг попереду.

Привіт, Кет! Із Днем народження! Я в порядку. Мене запросили викладати до Мюнхенського Університету Людвіга-Максимилліана. Умови хороші, оплата праці гідна. Я майже не маю вільного часу. І це добре, бо я боюся залишатися наодинці з собою.

Загалом усе нормально. Хіба що в Гессені мені хотіли висунути звинувачення в педофілії. Людей непокоїть, що я всіма можливими способами намагаюся знайти дітей 1997 року народження й поспілкуватися з ними. Я нікого не звинувачую. Мені вдалося все владнати й уникнути скандалу.

Не знаю, чи варто тобі казати… Не хочеться травмувати тебе, моє сонечко, не хочеться дискредитувати себе, але я присягав писати лише правду… Мені дуже соромно і прикро, Кет, правда, дуже соромно, але я не зміг утриматися… Не знаю, як пояснити, як виправдатися… Коротше кажучи, у мене була жінка… Вона виявила ініціативу, вона насправді красива, і я не зміг встояти. Вона нічого для мене не значить. Вибач мені, будь ласка! Я ще молодий, утримання тяжко мені дається. Я люблю тебе, Кет, люблю кожну хвилину свого життя, хоча я тебе й не вартий. Можеш думати й казати що хочеш, але у своїй душі я жодного разу тебе не зрадив!

Вітаю із Днем народження, Кет! Бажаю тобі всього, чого ти гідна!

Кожного року мені все складніше тобі писати. Не хочеться скаржитися, але, на жаль, нічого доброго останнім часом не сталося. І твої пошуки вже мене не займають. У мені немає того запалу, який був 10 років тому. Не знаю, чому я досі в пошуках. Певно, тому, що я дав обітницю, тому, що я звик любити й шукати тебе. Я часто думаю: що я робитиму, коли знайду тебе? Я не знаю. Ти стільки років відсутня в моєму житті, що я можу уявляти тебе лише як своє віддалене минуле або майбутнє.

Цього року мене спіткали дві тяжкі втрати. Найгірша подія в моєму житті, відколи ти мене покинула, — смерть Ірен. Я був у Німеччині, коли вона відійшла. В останні дні лютого, як це зазвичай буває, зима скаженіла: хуртовина шматувала дерева в університетському дворі, вікна тремтіли від шаленого вітру, а в коридорах було так холодно, що в мене зуб на зуб не потрапляв, доки я доходив із однієї аудиторії до іншої. Коли мати повідомила мені про Ірен, я ніби втратив розум. Тинявся своєю кімнатою з кутка в куток, плакав, а потім, аби вгамувати страх і біль, наковтався заспокійливого. Коли я отямився, була ніч. Я заметушився, бо спізнювався на потяг. Напівпритомний, я зателефонував до служби таксі. Оператор повідомив мені, що через замети виїзд зараз неможливий. Я довго просив оператора, обурювався, лаявся, доки моя істерика не втомила жінку й вона кинула трубку. Я подивився на годинник. Потяг уже відправився, а коли буде наступний, я не знав. Вильоти, я був певен, на завтра скасували. Я не уявляв, що робити. Стояв біля вікна й дивився, як завірюха крає ніч. І раптом зрозумів, що робити нічого не треба, що вже нічого не вдієш. Я не хотів прощатися з Ірен, не хотів її відпускати. Я не поїхав на похорон і жодного разу не був на кладовищі. Я не хочу знати, що вона померла, що таку веселу, сміливу, горду жінку здолав якийсь крихітний тромб. На диво, батьки мене зрозуміли. На відміну від тебе, Ірен вони дозволили бути для мене живою.

І ще одна смерть, від якої я не зміг відмахнутися: Георг загинув під час зимового сходження на пік Нурдтоппен. Він пішов як завжди сам, і підступна лавина поховала його у своєму крижаному лоні. Відтоді мені сниться один і той самий жах. Ми лежимо з Георгом під шаром снігу, тони криги давлять на груди, на ноги, на руки. Несила поворухнутися, несила дихати. Я бачу, що він помирає. Обличчя безкровне, очі скляні й порожні. Я знаю, що помру, я вже помираю. І хочеться спокою, хочеться цілковитої темряви, хочеться безслідно розчинитися в безмірі снігу. Але рятівна темрява не приходить. Я бачу сніг, сліпучо-білий сніг довкола. Сніг у моїх очах, у носі, у роті, у шлунку. І я розумію, що я так і залишуся назавжди в цьому крижаному полоні, поряд із трупом друга. Це нестерпно, Кет, нестерпно, присягаюся!

Сьогодні я ненавиджу тебе, моя люба! А себе — іще більше! Ти вже вибач мене, дурного, але в мене здають нерви останнім часом. Як мені жити з тим, що я тебе втратив?! Із тим, що я так багато важливих речей не наважився тобі сказати! Що гірше — заборонене кохання чи кохання втрачене? Певно, ти не знаєш. Не знаєш про мене, про мої марні судомні спроби знайти тебе. Тобі не болить мій жах, мій жаль, моя втома. Я скаженію від думки, що ти вже могла закохатися! Дідько! Твоє місце поряд зі мною! Я виборов, вистраждав право єдиноосібно володіти тобою! До біса твоїх батьків, друзів, коханців! Ти — моя! Так було завжди і так має бути! Я божеволію! Ти живеш десь щасливим повним життям, а я помираю!..

Привіт, моя люба дівчинко! Із Днем народження! Бажаю тобі, Кет, пізнати те найкраще, що пізнав я сам, і уникнути всього того поганого, що мені випало пережити!

Цього року я починаю викладати в Кембриджі. Це дуже значне досягнення, але мені сумно, люба, дуже сумно. Боюся, Кембридж — моя остання висота. Навряд чи в мене стане сили рухатися далі. Нічого не виходить. Я витрачаю на твої пошуки багато часу і грошей, але все марно.

Нещодавно, правда, у мене з’явилася надія. Я залишив декілька оголошень на сайті знайомств, популярному на пострадянському просторі. Одна дівчина відгукнулася. Ми почали спілкуватися. Усе співпадало — дата народження, зовнішній вигляд, і навіть, як мені здавалося, характер. Я збирався поїхати за цією дівчиною до Росії, аби забрати її із собою, але вона постійно відкладала зустріч і просила грошей. Мене це непокоїло, але я допомагав, бо я не можу відмовити людині у скрутному становищі. Потім мені написала ще одна дівчина, потім іще і ще. Усі вони переконували мене, що саме їх я розшукую. Одна з панянок повідомила, що готова не тільки пофарбуватися в рудий колір, але й виконати будь-які забаганки, аби отримувати від мене фінансову допомогу або ще краще — переїхати закордон. Я швидко зрозумів, що тебе немає серед цих набридливих жіночок, бо ти ніколи б не дозволила собі будь-кому нав’язуватися, а тим паче — не пропонувала б послуги інтимного характеру. Я не знав, як вчинити правильно. Звичайно, у ситуації, яка склалася, була й моя провина. Певно, я невдало склав оголошення, якщо реакція на нього виявилася цілком неадекватною. Я нікого не хотів заманювати, нікого не прагнув обдурювати, присягаюся! Не встигав я ввічливо відмовляти одній дівчині, як з’являлася інша. Знехтувані наречені завалили мене гнівними листами. У мене почалася паніка. Я видалив усі повідомлення на російськомовних сайтах, змінив електронну адресу, почав використовувати в Інтернеті псевдоніми. Я сам собі нагадував маніяка. Яким я виявився дурним і жалюгідним, Кет! Як я змалів у власних очах за роки твоєї відсутності!

На днях мати сказала, що мені слід одружитися. Слід знайти людину, яка врятує мене. Слід породити життя. Я сказав, що я вже повінчаний, що я вже врятований, що я вже породив життя. Вона розридалася, невдовзі в неї стався серцевий напад. Її доправили до лікарні, а батько наговорив мені страшні речі й вигнав мене з дому. Він сказав, щоб я повертався тільки з людиною, яку я полюблю більше за себе і свої витребеньки. Його слово — камінь. Тепер у мене ще один мотив знайти тебе — ти відкриєш мені двері дому моїх батьків. Знаєш, я певен, що вони ненавидять тебе. Ненавидять так, як ревні християни ненавидять диявола, — без стовідсоткової впевненості в його існуванні, ненавидять про всяк випадок, бо когось треба ненавидіти, бо хтось має відповідати за той жахливий безлад, у якому захлинається світ. Я не розумію, чому все так склалося. Це нелогічно. І тому страшно. Я відмовляюся це розуміти! Хіба може любов приносити нещастя? Любов природна, любов дає сили жити. Чому я маю ховатися від них усіх зі своєю любов’ю до тебе?! Чому я маю приймати до свого життя когось іншого, чому маю погоджуватися на менше, ніж те, чого я гідний?! Знаєш, може це й ненормально, але я нікого не полюблю так, як тебе. Навіть якщо ти ніколи більше не з’явишся в моєму житті, воно все одно буде повним, буде довершеним. Як людина, я досяг найвищої точки особистісного розвитку — я пізнав любов, яка вища й чистіша за все на світі, яка все переможе. Ми перемогли, Кет! Ми перемогли, щоб усі вони про нас не казали! Ми любили — це факт! Не всім людям пощастило любити. Я не втратив тебе, бо я досі тебе люблю. Якби я перестав тебе любити… Кет, що я верзу?! Яка нісенітниця! Певно, це від перевтоми та хвилювання! Але я почав — і я закінчу: якби я перестав тебе любити, я б усе втратив.

Ти знаєш, що таке чорний відчай? Я певен, ти скажеш, що знаєш — ти покінчила життя самогубством. Але то був не відчай, повір! Відчай — це коли нічого більше не хочеться — навіть смерті, коли життя саме собою — самогубство. Я зневірився, Кет. Пробач мені, але я смертельно стомився. 10 грудня помер батько. Він так мене й не зрозумів, так і не пробачив. Я не маю більше сил. Я не можу боротися. Я знаю, це дико, але для мене в 32 роки життя скінчилося. Нещодавно я піднявся на дах і зробив крок уперед. Я готовий був померти, Кет. Я не сприймав цей крок як самогубство, чесне слово, — я вже помер, і логіка вимагала, щоб я формально поставив крапку. Але з’явився він — чоловік років 45-ти — і попросив мене відійти. Я дивився на нього й мовчки плакав. Так, за мною прийшли, я все ще не сам, але чи не запізно він пропонує мені життя — тоді, коли я його вже не потребую?! Істинно, усяке очікування — уже щастя. Поки я чекав на тебе, я жив. А тепер я помер, і жодна людина — жива чи мертва, реальна чи вигадана — не врятує мене! Він просив мене відійти знову і знову, погрожував мені чистилищем, але мені було байдуже. Мені навіть було байдуже, що сам він зникне, припинить існувати, і загине ще декілька людей — тих, хто любить його і кого любить він. Я ніколи не був жорстоким, ти знаєш. Я не любив людей, але я не бажав їм зла. А тоді я подумав: «Чому він має жити, якщо я помер?! Чому хтось наважується сподіватися, якщо я втратив надію?!» Я сказав, щоб він ішов до дідька, бо Богу все одно до нас байдуже, що я вже помирав, що я мертвий і завжди буду таким. А він сказав, що я живий, бо я відчуваю біль, і що життя скінчиться тільки тоді, коли перестане боліти. І тут у мене з’явилася геніальна ідея! Я пообіцяв йому, що буду жити, якщо він тебе знайде! Адже залишився в чистилищі хтось, хто пам’ятає тебе, хто впізнає тебе в будь-якому тілі! Чоловік погодився й обіцяв мене знайти. Я пішов з даху. Я чекав два тижні. Він не з’являвся. Я знову піднявся на дах і знову схилився над прірвою. Він прийшов. Прийшов і сказав: «Ніхто не може тобі допомогти. Ніхто не може її впізнати. Вибач!» І зник. Залишив мене на краю, уявляєш?! Він залишив мене помирати! Не тільки люди перевелися, Кет, перевелися янголи й демони, скінчилася епоха небайдужості. «Боже, що ж це коїться?! — думав я, стоячи на даху й хитаючись від скаженого вітру. — Що ти зробив із цим світом?! Чи ти при своєму розумі?! Що за лайно?! Що за гидота в наших серцях і в наших головах?!» А довкола було порожньо. Порожньо і глухо, ніби світ відтяли від мене. Ніби світу немає, ніби мій нелюдський внутрішній крик і мої прокляття зруйнували його. І я відчув щось таке… Щось таке холодне, липке, велике!.. Думаю, то була свобода. І не було болю. Не було розчарування й жалю. Не було сорому, сподівань, образи на світ. Не було жодних зв’язків і зобов’язань. Нічого не було. Я спустився з даху. Того ж дня я пішов до матері. Як тільки вона побачила мене, вона все зрозуміла. Вона відчула, що я помер. Я нічого не казав, вона нічого не питала. Я лежав, поклавши голову їй на коліна, вона гладила моє волосся і плакала. Сльози крапали на моє обличчя, але я не цінував їх. Мені не було шкода ані себе, ані її. Навіщо жаліти мерців? Прах до праху! Ти не переймайся, Кет, ти нічого не втратила, втративши мене. Я негідний тебе. Я здався. Я програв. Я — труп невдахи, і більше нічого. Від сьогодні я не буду писати тобі, Кет. Бо ти не переймаєшся моїм життям, Кет, і моєю смертю, я знаю!..

Дівчата забігли до аудиторії й зайняли вільні місця в передостанньому ряді.

— Фууух, Мері, у мене серце як не вискочить! — прошепотіла захекана Деліманолі.

— Елені, я не можу запізнюватися! — суворо відповіла подруга. — Ця дисципліна для мене дуже важлива!

— Порівняльне мовознавство? — скривилася Елені. — Я чула, це просто самовбивство й нудота смертельна!

— Подивимося! — сказала Мері, розкладаючі кольорові ручки.

— Слухай, тобі сподобався Джон? Він до тебе залицявся, чи не так?

— Так… Не знаю… — Мері Бішоп невідривно дивилася на вхід до аудиторії.

— Джон такий класний! Ну от скажи, як може бути поганим капітан команди з крикету?! Я чула, Джон…

Мері знизала плечима.

— Бішоп, ти мене слухаєш?! — скрикнула Елені. — Та що з тобою таке?!

Мері посміхнулася. Хотіла б вона знати, що з нею таке! Чому не цікавить Джон, паби, шопінг, чому вона сидить у цій аудиторії й невідривно дивиться на двері…

— Ти така бліда, ти не захворіла? — стривожено запитала Елені, помітивши, як тремтять руки подруги. — У тебе очі якісь скляні, ніби ти…

До аудиторії зайшов чоловік середніх років і голосно ляснув дверима.

— Тшшш! — зашипіла на Деліманолі сусідка.

— Доброго дня! — мовив чоловік, пробігши по аудиторії байдужим стомленим поглядом. — Професор Андре Леруа до ваших послуг. Я презентую вам курс порівняльного мовознавства. У Кембриджі викладаю також французьку мову та літературу. Усі, кого цікавить лінгвістика, міфологія та семіотика, можуть звертатися до мене за консультаціями по суботах із третьої до шостої…

Мері впізнавала й не впізнавала Андре Леруа. Вона пам’ятала його молодшим, із ясними, живими очима й м’якими чорними кучерями до плечей. Скільки відтоді минуло років? Два? Так, майже два роки. Але для неї, як, здається, і для нього, минула ціла вічність.

Андре Леруа постарів. Риси обличчя загострилися, між брів залягла глибока зморшка. Йому личило бути професором. Личила чорна шовкова сорочка й вузькі чорні штани. І втома йому личила. Певно, йому личило все на світі, бо Андре Леруа був прекрасним.

Професор говорив, Мері слухала. Не задумуючись над тим, про що розповідає викладач, дівчина насолоджувалася його м’яким, спокійним голосом із легким придихом. Час від часу чоловік дивився у вікно, і в його очах віддзеркалювалося ясне й високе осіннє небо.

Мері ненавиділа лінгвістику. Дівчина мріяла про кар’єру художниці, але їй нічого було показати експертам, окрім тисячі портретів Андре Леруа. Усі роботи, починаючи від замальовок, виконаних олівцем на берегах книжок, і закінчуючи написаними олійними фарбами картинами, захованими під матрацом, свідчили про таємну пристрасть Мері й не могли бути оприлюднені. Дівчина прийшла сюди, щоб звільнитися. Так чи інакше, вона мала почати нове життя — з Андре Леруа чи без нього.

Мері Бішоп рано втратила батьків. Опікуном дівчинки став єдиний близький її родич — дідусь. Едвард Бішоп, головний редактор відомого мовознавчого журналу, був занадто старим, заклопотаним і розгубленим, аби самому виховувати маленьку онуку. Людина консервативна і глибоко релігійна, Едвард віддав Мері до католицького інтернату. На вихідні дідусь забирав дівчинку додому. Едвард Бішоп не знав, як поводитися з маленькою сиротою. Він загортав її у простирадло, садив собі на коліна й читав уголос різні матеріали, які надходили до редакції, енциклопедії та наукові розвідки. Згодом, коли Мері подорослішала, старий не лише зачитував цікаві на його погляд уривки, але й спонукав онуку до дискусії. Одного разу дідусь прочитав п’ятнадцятирічній Мері статтю французького дописувача, яка видалася Едварду Бішопу новаторською, і запитав її думку щодо обговорюваного питання. Дівчина відволіклася на пташку, яка співала за вікном, і прослухала більшу частину статті. Аби ще раз проглянути матеріал, Мері взяла журнал і побачила на першій сторінці фото автора — Андре Леруа.

Дівчина зрозуміла, що щось у ній змінилося. Французький лінгвіст був зовсім не схожим на інших мовознавців, які інколи відвідували дідуся, — старих, нудних, підсліпуватих чоловіків, від яких пахло цвіллю. Андре Леруа був доволі молодим, приємної зовнішності. Мовознавець посміхався до Мері лагідно й трішки зажурено. А головне — у автора статті був такий глибокий, вдумливий і співчутливий погляд, ніби доля Мері його обходила. Дівчина була впевнена, що вже бачила Леруа, що він зіграв неабияку роль у її житті. Мері запитала дідуся, чи знає він цього французького мовознавця. Едвард Бішоп його не знав.

Із того часу щемливий біль самотності й нерозуміння, пронизливий жаль за втраченими батьками, за сповненим барвами й гамором світом поза стінами інтернату здобули для Мері Бішоп людське обличчя. Андре Леруа не давав дівчині спокою. Як мана, французький лінгвіст переслідував дівчину вдень і вночі. Мері любила його й боялася, захоплювалася ним і ненавиділа. Дівчина уявляла, як Андре Леруа спить, як він їсть, як читає, гуляє. Мері Бішоп малювала його чи не щодня, але малюнок завжди був гіршим від оригіналу, і це краяло їй серце.

Мері нікому не казала про своє захоплення незнайомцем. Лише одного разу, коли їй було особливо тоскно та страшно, вона зізналася на сповіді отцю Евансу в тому, що її непокоїло. Священик запитав, чи не спонукає Андре Леруа його вихованку до чогось поганого. Мері запевнила, що ні. Андре Леруа не міг бути дияволом, бо дарував Мері надію на щастя й бажання жити. Отець Еванс швидко втратив до Андре Леруа цікавість і порадив Мері читати більше молитов.

Проте, молитви не допомагали. І Мері Бішоп вирішила діяти. Вона попросила в дідуся адресу Андре Леруа, пояснивши, що потребує пояснень із приводу французької фонетики. Едвард Бішоп щиро не розумів, чому онуку не влаштовує його кваліфікація, але адресу дав, бо джентльмен не міг проігнорувати прохання леді.

Мері написала до Андре Леруа листа й із нетерпінням чекала на відповідь. Утім, відповідь була зовсім не такою, якої сподівалася дівчина. Представник Мюнхенського Університету Людвіга-Максимилліана повідомив місс Бішоп, що доктор Андре Леруа більше не викладає в цьому навчальному закладі й узагалі залишив Німеччину.

Мері не знала, що робити далі. Певно, можна було звернутися до спеціальних служб із розшуку людей або спробувати знайти відомості про Андре Леруа в Інтернеті, проте, усі листи проходили через дідуся, який стовідсотково б не зрозумів і не підтримав пошуків онуки, а доступ до Інтернету в інтернаті був обмежений. Місс Бішоп повинна була змиритися й зачаїтися, заховати свої почуття в найдальший куточок душі, аби нічим не дискредитувати ані себе, ані шанованого Едварда Бішопа. Єдине, що в неї залишалося, — невловний образ французького лінгвіста, який невідступно слідував за нею.

І от минулого Різдва, коли Мері гостювала у двоюрідної тітки, кузен відкрив для місс Бішоп чудо з чудес — Фейсбук. Мері Бішоп знайшла Андре Леруа в соціальній мережі, проте, його аккаунт був видалений 7 вересня. Даних про Андре Леруа загалом було небагато, однак, Мері вдалося дізнатися, що Леруа народився в Парижі в 1982 році й останнім часом викладає в Кембриджі французьку філологію й порівняльне мовознавство.

Наступного дня Мері повідомила дідусю, що вступатиме до Кембриджу на французьку філологію. Радощам старого Бішопа не було межі, адже Едвард сам студіював лінгвістику в Кембриджі й не міг навіть мріяти, що його незбагненна, піднесена, витончена дівчинка піде стопами дідуся. Завдяки хорошій базі, яку заклав Едвард Бішоп під час вечірніх читань мовознавчих журналів, та одержимості Мері в навчанні дівчина склала вступні іспити найкраще з усіх тогорічних абітурієнтів і залишила Йорк із напівпорожньою валізою та повним надій серцем.

Пригадуючи все пережите нею, Мері міцніше й міцніше стискала під столом кулаки. Тільки зараз вона почала розуміти, яку дурницю утнула. Андре Леруа — красивий, розумний, самодостатній Андре Леруа — не міг її покохати. Що дівчина могла запропонувати цьому приголомшливому чоловіку, окрім свого маніакального захоплення ним? Її успіхи в навчанні, її картини були лише наслідком її одержимості. Мері знала: у неї не стане душевної сили знаходитися поряд із коханим і не відкрити йому свою душу. Якщо ж Мері зізнається професору у своїх почуттях, він у кращому разі буде жаліти її, а в гіршому — сахатиметься або звернеться до поліції. Місс Бішоп не могла дозволити чоловіку знехтувати нею. Усе, що завгодно, могла витримати дівчина, але не ганьбу. Звісно, вона пройшла довгий і складний шлях до цієї аудиторії, але Мері завжди відчувала, коли треба зупинитися. Вона ні в чому його не звинувачуватиме, вона ніколи його не засуджуватиме, але без кохання Андре Леруа навчання в Кембриджі їй було не потрібне.

— Ти чого? — торкнулася руки подруги Елені. — Господи, ти схожа на мерця!

— Я помилилась. Із мене досить, — пошепки мовила Мері. — Мені треба піти!

— Піти? Зараз? — здивувалася Деліманолі.

— Так, негайно! Вибачте, професоре! — тремтячим голосом сказала Мері, піднісши руку. — Можна мені піти?

Викладач уважно подивився на Мері, і дівчина, червоніючи від сорому, побачила себе його очима — малу, худу, з огидним ластовинням на носі та смішними кучерями, які стирчать на всі боки, як би вона не намагалася їх вгамувати. І навіщо тільки вона прийшла сюди, навіщо себе виказала?!

— Як вас звуть? — несподівано ласкаво запитав Леруа.

— Мері, професоре. Мері-Кейт Бішоп.

— А коли ви народилися, Мері-Кейт Бішоп? — поцікавився професор.

— 7 вересня 1998 року, сер.

Обличчя викладача набуло такого виразу, ніби він побачив привида. Андре Леруа зістрибнув із кафедри й підійшов до розгубленої і схвильованої студентки.

— Ви від народження руда, люба Мері-Кейт?

Аудиторію ширився гомін нерозуміння й невдоволення. Одна зі студенток нервово засміялася.

— Так, професоре, — не розуміючи, до чого йдеться, пошепки мовила Мері. — Моя мати з Ірландії, із Кліфдену.

— І де ж ви були, Кейт?! — засміявся Андре Леруа і стис Мері в обіймах. — Сімнадцять років! Сімнадцять клятих, пекельних років де ви були?!

У дівчини ледве вистачило сили, аби випручатися з обіймів професора. Паморочилася голова, не вистачало повітря. Мері відчувала, що ось-ось знепритомніє, тож їй потрібно було негайно вирватися з лещат цього несподіваного кошмару.

— Можна мені піти? — самими губами повторила місс Бішоп.

Діамантики спалахнули в куточках її очей і скотилися по щоках.

— Ні, Кейт, не можна! — щасливо посміхаючись, відповів професор і витер сльозинки Мері довгими блідими пальцями. — Тепер ми підемо тільки разом!