Заметіль

Листопад. Минулий час…

Вилізла на підвіконня. Шарпнула на себе віконну раму. Озирнулась. Ступила на бляшаний карниз.

ЩО ТИ РОБИШ?

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

СТІЙ!!!

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

Руки кинулись описувати у повітрі шалені оберти, проте відновити втрачену рівновагу не змогли.

Нога, яка ще залишалася на карнизі, легко втратила останню точку опори.

Зіниці блискавично розширились, коли земля стрибнула їм назустріч.

Тіло плиском вдарилось об повітря, тверде, мов криця, і набрало прискорення.

Внутрішні органи рвонули вгору, підкоряючись фундаментальному закону інерції.

Серце зупинилось.

У вухах зашумів вітер, змішавшись з чиїмось пронизливим криком.

Серце завелося, але у такому ритмі і з такою частотою, що неможливо описати.

ВОСЬМИЙ… ПОВЕРХ…

БУДЬ ЛАСКА…

Голова автоматично відвернулась убік, коли гілки яблуні прийняли на себе перший удар страшної кінетичної сили, пригасили його, пошматували одяг, пропороли в кількох місцях шкіру, розірвали вухо, вирвали пасмо волосся з цибулинами, зламались разом із стовбуром і, схиляючись перед законом земного тяжіння, опустили тіло на землю.

Земля здригнулася.

О БОЖЕ!..

Тазові кістки тріснули і їх уламки змістилися, роздираючи на своєму шляху судини, нерви і клітковину.

Ліва стегнова кістка вивернулася з суглобу.

Розірвалась селезінка.

Півтора літра крові вилилось із свого русла і скупчилося у невідведених для цього місцях.

У легенях поспадалися окремі ділянки, а ті, що залишились, не могли отримати достатньо кисню для своїх потреб.

З найкращих поривань ендокринні залози викинули у кров стільки гормонів, що це катастрофічно погіршило ситуацію.

Струс серця, мозку і нирок перевів діяльність цих органів у критичний режим.

Потужні потоки больових імпульсів змасакрували свідомість.

Зруйновані тканини, не бажаючи цього, перетворились на грізну отруту для ще не ушкоджених тканин.

БУДЬ ЛАСКА…

НЕ ТРЕБА…

НІ…

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку… не змогла. Наважилась встати… не змогла. Спробувала закричати… не змогла.

Організм увійшов у загрозливий для нього стан, який називають травматичним шоком.

Правду кажучи, йому було байдуже, як цей стан називають. Він боровся, як міг. Як вимагала того його природа.

Якби він знав, якою буде ця боротьба, то, мабуть, дозволив би собі розкіш померти одразу.

Листопад. Теперішній час

Коротко, ніби протестуючи, клацнув ларингоскоп, перейшовши у бойове положення. На вигнутому клинку засвітилась лампочка. Металева рукоятка холодила долоню, але мороз по спині йшов не від цього холоду.

Шкіра хворого почала відгонити кригою. Синьою кригою на зимовому озері.

Олена висунула хворому нижню щелепу, завела клинок у ротову порожнину, просунула його до межі язика й глотки і, рухом на себе, підняла корінь язика і надгортанник. Голосова щілина виглядала майже так, як у «Атласі з анатомії», тільки значно меншою.

— Трубку, — простягнула вона праву руку, фіксуючи ларингоскоп зором і лівою рукою. Ймовірність потрапити у стравохід була достатньо висока. — Трубку!

Нарешті у долоню нерішуче тицьнули довгождану інтубаційну трубку. Не тим боком, звісно.

Ні, не мав цей хворий сьогодні щастя. А може, не він, може — вона?..

Коли трубка опинилась у трахеї і до неї приєднали дихальний мішок, серце хворого вже зупинилось. Грудна клітка опускалась і піднімалась зусиллями її рук, але то вже була грудна клітка трупа.

Наступні пункти серцево-легеневої реанімації до воскресіння померлого не призвели.

Медсестра дивилась непритомними очима. Нічого дивного: новенька. Здається, її друге чергування. І другий труп на сьогодні.

Олена стомлено потерла повіки. Завтра у реанімації ніхто не здивується. Усі скажуть, що нічого іншого не очікували.

Не любили з нею чергувати. Говорили, що вона притягує нещастя. Що на її зміні завжди повно роботи. Що люди вмирають на її зміні.

«Нефартова ви, Олено Григоріівно.»

«А, може, десь згрішили, признавайтесь?»

Одні підколювали її відкрито, інші, читаючи графік, зітхали потайки. Слава про молодого реаніматолога котилась лікарнею, як заразна інфекція. Адміністрація поки що тільки хитала головою.

Олена вже виходила з реанімаційного залу, як щось ніби смикнуло її за плече.

Вона обернулась. Померлий сидів на ліжку і здивовано крутив головою.

…Коли вже нарешті їй перестане снитись ця проклята реанімація?

Небо сіріло. Мовчало небо, як мовчить людина, у якої зупинилися дихання і серце.

Тут, у квартирі на восьмому поверсі, теж було сіро і тихо. Як у морзі. У її рідній квартирі.

Олена натягнула ковдру на голову. Не помогло.

Почала рахувати до ста. На «шістдесят» зупинилась.

(Що там у нас сьогодні на обід, мам?

«Тік-так, тік-так, — процокав годинник. — Море свіжості і всього дві калорії.»

Дякую.)

У чиєїсь машини за вікном не витримали нерви і вона сердито засиренила.

Олена зрозуміла, що тягнути нема куди, але ковдра в’язла між пальцями, спутувала зап’ястя, намагалась запеленати її, як малу дитину.

(Мамо, можна я ще трохи посплю?

БУДЬ ЛАСКА…)

Це пролунало у голові надто несподівано, — вона не встигла заглушити його. Це прорвалося через бар’єри позамежевого гальмування і паралізувало роботу кори головного мозку. На коротку, здичавілу від страху мить.

Це — не слова. Навіть не молитва.

(НЕ ТРЕБА…)

Вона не встигла. Приведена у рух ланцюгова реакція могла перерватися тільки після зіткнення з землею.

(О БОЖЕ…)

Це був пусковий механізм кінця світу.

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку. Наважилась встати. Спробувала закричати.

…Отямилась, коли небо з сірого стало рожевим. Реанімоване кимось небо.

Сон був короткий, як постріл. І так само вбивчий.

Мляво, за звичкою, попросила у Бога смерті. Бабці з їхнього під’їзду кажуть, якщо довго і щиро чогось просити, воно обов’язково збудеться.

Бог нагадав їй, що існують знеболювальні препарати.

Напевно два роки, — це надто короткий час, щоб там нагорі її почули. А може вона недостатньо щира?

Не навчена просити?

І мама померла, перш ніж Олена встигла спитати, чому вона так погано її виховала.

— Ненавиджу Тебе, — мляво повідомила вона Богові. — Навіщо Ти мене воскресив?.. Ненавиджу вас обох.

Два роки тому. Вісім годин після кінця світу.

Вижила тільки темрява. Тільки темрява і більш нічого. Але раптом у темряву проник шелест. Темряві він не сподобався і вона спробувала його елімінувати. Однак шелест не зник.

На сніданок були салатик з капусти, скибка чорного хліба і зелений чай. Без цукру, звісно. На її харчуванні економили конкретно. Не дивно — прожитковий мінімум не дає зазвичай змоги збільшувати кількість калорій до бажаних вам величин. Але зменшувати їх до безкінечності теж неможливо.

Олена подивилась на цю розкішну трапезу, посунула тацю так, щоб вона не зісковзнула з колін, і підняла очі на Жінку, що стояла поруч і тривожно заглядала їй у лице. Красиві риси обличчя, красиве каштанове волосся з сивиною і навіть деяка огрядність у фігурі її не псувала. Тільки суцільна тривожність у рисах і рухах робила її старшою і дещо неадекватною. Чого тривожитись, якщо загалом все добре? От тільки кількість калорій у її їжі…

— Звідки ви знаєте, що я люблю найбільше?

Жінка розплилася у вдоволеній усмішці.

— Їж, доцю, їж, тобі треба набиратись сили. Подивись, яка ти змарніла, а капусточка свіженька, має багато вітамінчиків. Зелений чай теж дуже корисний, у ньому є ті… як їх?

— Поліфеноли і пе-вітамінний комплекс.

— Яка ти розумниця! Нічого, ми ще поставимо тебе на ноги. Я добре в цьому розуміюся, повір мені: роздільне харчування — це основа основ.

Жінка сіла біля ліжка і п’ять хвилин спостерігала, як Олена їсть.

Сьогодні Олена їла краще, ніж учора, але не так добре, як післявчора. Хліб дробився на ковдру, а горнятко загрожувало перехилитись і ошпарити її чаєм.

— А що ти хотіла б з’їсти на обід, доцю?

Олена піднесла горня до рота, потримала так і відставила:

(А раптом?..)

— Суп… з фрикадельками.

— А на маєш! Ти ж хочеш бути здоровою? А як ти будеш здорового, якщо їстимеш м’ясо? Я тобі ось що скажу: м’ясо — найбільший ворог сучасної людини і ти, як лікар, мусиш це знати, бо…

— Який я тепер лікар…

(Не слід було…)

— Ти не повинна нарікати, Бог тебе врятував, мусиш дякувати йому…

— Дякую вам. Але ви не повинні стільки всього для мене робити.

— А чому ж це? Ти для мене, як рідна дочка. Рідна мати для тебе стільки б не зробила, як роблю я. Ой, де ж ти виделку впустила, зараз я підойму…

— Я сьогодні не голодна…

— Сьогодні що — четвер? Голодувати будеш завтра, а нині…

— Що більше людина голодує, то краще для організму.

Жінка задумалась з виделкою в руках. На красивому чолі проступили зморшки.

— Так кажеш?

— Це не я, це Поль Брег.

— Ну що мені з тобою робити? Все то ти знаєш, все розумієш? А може, ти хочеш сказати, щоб завтра я не приходила?

— …Тоді я залишусь зовсім сама.

— Донечко моя злота, якби була моя воля, я б біля тебе днювала й ночувала, але маю ще вдома купу роботи. А тому нині так пізно прийшла, бо вдома мусила моєму чоловікові сніданок зготувати: він як дитина, палець об палець не вдарить, щоб мені помогти. Ти теж, як одужаєш, мене забудеш. Усі діти невдячні…

— Навіть такого не говоріть. Я вас ніколи не забуду.

(Ніколи не забуду. Ніколи.)

— Моя ти рідненька, бідна, нещасна дівчинка. А тепер — лягай: тобі треба берегти себе, не втомлюватися. Дай я тобі поможу, накрию тебе ковдрою. Ось так, щоб тепленько було…

Олена без слова протесту дозволила цій Жінці вкласти себе у ліжечко. Як колись, без слова протесту, дозволила їй стати повноправною господинею у себе вдома. Коли тебе постійно називають бідною і нещасною, рано чи пізно ти такою стаєш. Сьогодні Олена це усвідомила чітко і виразно.

(Коли це сталося?.. ЯК це сталося?..)

— Я прибіжу під вечір. Будь чемна.

…Минула година. Олена повільно-повільно, немов розучившись рухатися, відкинула ковдру, сіла на дивані і прислухалась. Чемною вона сьогодні бути не збиралась.

«Так-тік, так-тік,» — підтакнув годинник.

Нічого загрозливого не почувши, Олена витягнула з-під подушки газетну сторінку, швидко розправила її і переставила телефон з тумбочки собі на коліна.

І враз помітила, як затрусилися руки.

(Це вже хвороба.)

Вона згорнула сторінку удвоє, потім учетверо, — і руки заспокоїлись, руки згадали, як робиться з банального паперу літачок. Пірнувши у дитинство, вона вмерла для сьогодення.

Але Бог пильнував. Бог не дав їй вмерти надовго.

Довелося колотись.

…Коли погляд повернув собі здатність фокусуватись на сторонніх предметах і натрапив на цей саморобний літачок, Олена зрозуміла, що віддала б усе на світі, щоб сісти зараз у літак і опинитись у Південній півкулі.

Тому що на Північну півкулю насувалась зима.

(Мамо, а ти знаєш, відколи я почала ненавидіти зиму?

Здогадайся.)

Літачок її вийшов геть перекошений на одне крило, схожий на недобитого птаха. Так їм і треба усім. Літати шкідливо для здоров’я, — хіба вони не знають?

Вона акуратно розправила газету на колінах.

Виділені оголошення нагадували приманку над силками. Це був своєрідний щоденний ритуал: телефонувати навмання до рекламодавців і, прикидаючись вкрай зацікавленою особою, скрупульозно розпитувати про товар чи послуги, які вони пропонують. Щоб остаточно не здуріти.

Проте тепер вона знала, що на сеанси до народних цілителів без курячого яйця і сорочки свого чоловіка краще не потикатися, що поїхати в круїз по Середземному морю варто навіть немовлятам, яким спеціально для цього надаються знижки, і що ніяка машина їй так не буде пасувати, як чорний «Хаммер» дві тисячі десятого року випуску всього за сто сім тисяч доларів.

…— Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія». Мене звати Сергій. Я вас слухаю.

Голос цього диспетчера не відгонив штучномедовою гречністю і не належав дівчаткові з замашками бізнес-леді. Ті останні сказали б: медичний центр такий-то слухає. Безособовість водилася у телефонних розмовах, як вірус самонедостатності.

— Я щодо оголошення. Вам потрібна секретарка, чи не так?

— Справа в тому…

— Вважайте, що ви її знайшли, — перебила вона його. — Я підходжу вам, як ніхто інший. Володію англійською, німецькою, французькою, читаю японською, знаю комп’ютер, як свої п’ять пальців, і фантастично готую каву. — Вона навчилася говорити а прононсом, розтягуючи голосні. — Я працювала у дуже солідній іноземній компанії.

— Перепрошую за недоречну цікавість, — голос не впав у судомну готовність, а залишився на тій же хвилі, — але що сталося а тією іноземною компанією?

— Що сталося? Ну скажімо, дружина директора почала проявляти підвищений інтерес до його роботи. Приходила по десять разів у день, тероризувала всю фірму, на мене вовком зиркала. Не розумію чому. Хоча, якщо порівняти її габарити з моїми… Сподіваюсь ваш директор не має такої ненормальної дружини? — продовжила вона городити нісенітниці.

— Гм. Я теж сподіваюсь. Але мені здається, що докладаючи певну долю старання, дружину будь-якого директора можна довести до такого стану.

— Не забувайте: ви там сидите тільки для того, щоб відповідати на дзвінки, відчиняти перед відвідувачами двері і метати перед ними бісер. Адміністратор — так здається називається ваша поважна професія. Старший над телефонною трубкою. І ваша думка мене абсолютно не цікавить. Прошу коротко відповідати на запитання. Чи ваш директор одружений, чи ревнива його дружина і чи маєте ви кондиціонер, інтернет і акваріум з золотими рибками в приймальні? Це мої основні вимоги. Алло? Ви ще там?

Олена зупинилась і подумки міцно потисла собі руку. Вірус хамства — один з найдревніших вірусів світу. Добре, що сучасний рівень цивілізації дає змогу транслювати його на великі відстані безособово. Цей гречний диспетчер ніколи не дізнається, хто йому телефонував. Та він і не буде задурювати цим собі голову.

(А вона мусить. Мусить задурювати себе.

Інша справа, що цей самообман давно не спрацьовує.)

— Старший над телефонною трубкою визнає, що перевищив свої повноваження. Судити про дружину директора може тільки директор, а про його приймальню звісно що секретар. Я обов’язково домовлюсь з золотими рибками про можливість їхньої дислокації під вашою юрисдикцією. Як мені до вас звертатись, пані..? Чи може, панно…?

Виглядало так, що тому голосу нема куди квапитись і він увесь день чекав саме на її дзвінок. Чоловік років сорока п’яти, виваженість слів, заколисуюче потріскування на лінії…

— Може вам ще повідомити мій зріст, вагу та всілякі цікаві розміри мого тіла? — додала вона у голос штам презирства, щоб не розслаблятись. Цих хвороботворних штамів мала цілу колекцію.

— Якщо вам не шкода.

Голос, як їй здалося, посміхався. Чула про людей з високою опірністю до різного роду вірусів, але ще не стикалась з такими мутантами.

Ну зараз ми побачимо, хто буде сміятись.

— Я що, потрапила у модельну студію? Чи, може, у шлюбне агентство? А ви там — головна сваха, так? Я здогадувалась… ні, я знала, чим пахнуть такі оголошення, але щоб отак відверто… Жах! Я поговорю з чоловіком, і він розбереться, хто ви такі і якими такими послугами ви там займаєтесь! Прошу продиктувати мені номер вашої ліцензії. Негайно, чи мене чуєте?

Немає такого імунітету, на який не знайшовся б свій вірус.

Диспетчер закашлявся. Потім хвилю помовчав.

— Я пропоную вам прийти і подивитись. У нас чудовий колектив, я поговорю з керівництвом і думаю, ваша кандидатура нас влаштує. А я з приємністю відкрию перед вами двері і приготую найгарніший бісер.

Он як!

Олена не сподівалася, що її так зачепить його відповідь.

— Звісно, що з приємністю, ви ж не безкорисно протираєте там свої штани. Вам за їх протирання платять. І за каву безкоштовну платять, і за ввічливість, і за білозубу посмішку…

— Кави ми відвідувачам не подаємо, її встигають випити наші співробітники ще до початку робочого дня; ввічливість, як чистота, — запорука нашого здоров’я, а смішки у нас безкоштовні: народ такий зібрався, інколи не знаєш, куди подітися від цих зубоскалів. Приходьте, направду приходьте, не дивіться, що скоро зима і люди позалазять у свої куленепробивні шуби і збудують барлоги, у яких спатимуть до весни. Приходьте просто подивитися, поспілкуватися, попити чаю. І вам обов’язково сподобається у нас.

Олена кинула трубку.

(Ну то як, мам, ти ще не відгадала, чому я ненавиджу зиму? Ні?

Дивно.)

Тиждень після кінця світу.

Шелест і темрява відступають. Тиша і світло стають ближчими. Неуникненними.

Олена розкрила навстіж шафу з одяганкою.

Та-ак.

Вечірнє плаття неправильно зрозуміють, у шовковій блузочці дещо зимнувато, а грубої в’язки светер зі «стійкою» і шерстяне міні в велику клітинку піде.

Версаче кращого б не придумав. Шкода, що вмер.

Тепер макіяж. Вона обклалася косметикою і чесно відпрацювала денний заробіток візажиста.

Щодо зачіски, то перукарі захлинулись би від заздрощів, побачивши її. Особливо той, що із зав’язаними очима працює, вона читала про нього у котрійсь газеті. Соромно йому мабуть на свою роботу дивитися. От ще б клієнтам очі зав’язувати, щоб вони не робили їх такими круглими під час сотворіння на їхніх головах шедеврів.

Наостанок крапля парфумів — і ви неперевершені.

(Чуєте?

Ви, ви, не дивіться так на мене з цих дзеркальних дверцят. Це про вас.)

Ага, ще шпильки взути, про шпильки вона й забула, а-я-яй, як вона могла забути про шпильки.

Тридцять два метри — це багато чи мало?

А якщо ВЕРТИКАЛЬНО?

Як вона здирала з себе усю цю параду — один Бог знає. Проте у неї з Богом домовленість: коли їй зле — Він дивиться в інший бік. Тому могла бути певна: Він нікому ні про що не розкаже.

(Якщо навіть знайдеться охочий послухати.)

Але після кінця світу вимерло людство як морські корови. Залишились лише поодинокі поштарки та продавці фармацевтичної продукції.

(Треба завести удома інтернет. Як заводять домашніх тваринок.)

— Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія». Я…

— Алло.

— О, я надзвичайно радий, що ви знову до нас зателефонували… панно… пані?

— Можна просто Олена.

— То про що тепер ми з вами поговоримо, Олено?

— Я збираюсь написати на вас скаргу.

— З якого приводу, якщо не секрет?

— Я ще не придумала. Але придумаю. Обов’язково.

І вона

(мам, а ти чому відвертаєшся?)

знову кинула трубку.

(Знаю, чому. Я відправила тебе на той світ, а сама ніяк не можу туди добратися.)

…Вона знайшла себе у передпокої, у тій ніші, де в людей зазвичай висить одяг. На блискучих кілочках нічого не висіло, окрім зеленого шарфа. Старий облізлий мохер.

(Скільки ти тут висиш? Скільки я тут сиджу?

«Тік-тік, увесь вік…» — втрутився годинник.)

Чистота і порожнеча тиснули звідусіль, як кругла ніша томографа. День усе ніяк не кінчався.

Олена схопила шарф і притулилась до нього обличчям. Єдина жива істота на планеті мертвих.

(Викинь. Це депресія. Стара і облізла. Небезпечна.

Навіщо? Процес задавнений і лікуванню не підлягає.

Теж мені спеціаліст знайшовся. Викинь.

Не хочу.

Викинь. Вже!)

Жбурнула шарф на підлогу. І одразу почулася останньою падлюкою: настільки довірливо і благально притулився цей шарф до ніг.

(Обійми мене. Я беззахисний і самотній. Такий як ти.

Геть від мене!

БУДЬЛА-А-АСОЧКА.

Мам, ти чуєш? Я вже розмовляю з шарфами. Приєднуйся до нашої славної компанії.

Чуєш, мам?)

… — А ось і я. Спиш? Просто лежиш? Ну лежи, дитиночко, лежи. Ти не знаєш, звідки взявся цей шарф? Зараз я повішаю його у шафу і ми будемо вечеряти. Зовсім забула: ти дуже багато говориш по телефону. Знаєш, які приходять рахунки? Ти чому відвертаєшся? Світло разить? То я засуну штори… Я не маю за що платити, а ти на свою пенсію і дня б не прожила, не можна так розкидатися грошиками… Зараз я тобі принесу салатику і чайочку… Що? Телефон? Його з завтрашнього дня мають відключити і буде чистий спокій.

(Спо-о-окій…)

— Не хочеш салатику? І чайочку не хочеш? Що ж мені з тобою робити?

Дев’ять днів після кінця світу.

— Ну чого ви на мене вічно кричите!

(Гострі уламки тиші пропорюють череп…)

— Я роблю все, що можу… ви просто до мене чіпляєтесь!

(…проникають в мозок і ріжуть його на кавалки..)

— Чомусь іншим ви цього не кажете, докторе! Прошу дуже, пишіть доповідну… Ідіть, беріть папір і пишіть, я медсестра, на мене можна кричати… Ой, Несторе Остаповичу!

(…нема чим дихати! зробіть щось! швидше!..)

— Дивіться: реагує на трубку… та не здалося мені! Дивіться!

Вона не зрозуміла, куди дивитися, і розплющила очі.

Вікно тупо дивилося на неї чорними прямокутниками шибок.

Можна було б, звичайно, переставити ліжко так, щоб не бачити вікна, але дивитися усю ніч на стіну ще гірше.

Тому Олена залишила все, як є.

Ніч — це цілком окрема історія, про яку людство не має поняття, бо зазвичай у цей час спить. А якщо не спить, то витріщається на зірки і вважає, що бачить справжню ніч.

Але ніч — це не зовсім зірки. Це швидше провалля у очних впадинах Бога, який заплющив повіки.

Вони безкраї і бездонні — ці провалля, і звідти не можна самотужки вийти, поки Він не змилосердиться і не відкриє зранку очі. А зірки — це душі, які не дочекалися світанку і залишилися вночі назавжди.

Щасливі. Вона б хотіла опинитись на їхньому місці, але щоразу наставав новий день — і вона немовби прокидалася, хоча прокинутись, коли ти не спала — вкрай важко. Людство навіть не здогадується, наскільки важко.

А якщо вона й засинала, то їй снилися не найкращі сни.

Олена повернулася на другий бік.

«Чак-чак, чак-чак», — на всі заставки гримів годинник, забувши, мабуть, яка пізня година на світі.

Уночі все дивним чином змінюється: більшає, розростається, посилюється, загострюється і… шикується шеренгами обабіч ліжка. Можна накриватись з головою, відвертатись до стіни, вмикати всі світла у кімнаті — вони не зникатимуть, ці нічні гості.

(Я не хочу ні бачити вас, ні чути.

А куди ми підемо? Ніч надворі.)

Так, ніч є ніч. З нею не варто сперечатися, від неї не варто чекати співчуття, її не варто проганяти за двері, бо вона зайде через вікно, і навіть якщо ви замуруєте всі вікна у вашій оселі, вона все одно наповнить кімнату вселенським заціпенінням і супокоєм. А ви лежатимете і вдаватимете, що спите.

У середньому Олена спала по дві години на добу — наслідок посиленого прийому в минулому всіляких сібазонів, дімедролів і фенобарбіталів.

Одного разу вона виявила, що не здатна без них заснути — і відмовилась від них одним махом. І перестала спати. Півтора року скоро буде.

Ніч — це час сов, кажанів, психопатів і відьом. Це відбиток на сітківці, перевернутий догори дном. Це негатив дня, з якого небезпечно друкувати фотографії, бо можна налякати заспане людство. Так налякати, що воно потім боятиметься заснути.

(Гаразд. Навіщо ви поприходили до мене?

Ми завжди у тобі були, просто раніше ти нас не помічала.

А як зробити, щоб і далі вас не помічати?

Спробуй заснути.)

Дарма. Дубль тисячу якийсь там — заснути не вдається.

(Погана з вас акторка, Олено Григорівно. Якщо не можете спати — хоча б зіграйте свою роль красиво, щоб людство за вас не червоніло.)

І вона кілька хвилин красиво грає роль сплячої красуні. А поруч стовбичать її нічні думки, страхи і фантазії — і не позбудешся їх аж до ранку.

…Олена розплющила очі і втупилась у темний просвіт вікна.

Шурхотять поодинокі автомобілі, зблискують фарами — і їдуть собі геть. Десь обізвуться квапливі кроки, загавкає і, так само раптово, замовкне собака.

— Якби ж Ти хоч раз зробив виняток і запалив серед ночі сонце… — зривається ненароком з губ, але Його повіки щільно стулені, і, навіть порозбивавши всі вікна у своїй оселі, вона зостанеться замкненою в безмежних очницях Того, Хто її воскресив, аж до ранку.

А може й до наступного кінця світу.

Одинадцять днів після кінця світу.

Якщо дивитися прямо — облуплена стеля. Якщо глянути ліворуч — три ліжка в ряд, заклеєне ще з зими вікно і кут, смачно обліплений грибком. Якщо повернути голову праворуч — стіна і потрісканий умивальник з чорними смугами зі споду від систематичного протікання.

Якщо ж подивитися вперед…

Ні, вперед вона дивитись не бажала.

— Гей, новенька, як тебе звати?.. Ми все одно довідаємось у сестри! Та не мовчи так, ніби кінець світу настав. Ти ще молода, викараскаєшся!

Розмовляти вона теж не бажала.

Однак довелося.

— Мене звати Нестор Остапович. Я так би мовити ваш лікуючий лікар.

— Чому «так би мовити»? — перепитала вона.

Нестор Остапович — кругловидий, в окулярах, з черевцем, класичний екземпляр лікаря минулого, чи то пак позаминулого століття, почухав перенісся.

— Чому «так би мовити»? — перепитав і він.

Вона відвернулась. Сама закінчувала медуніверситет. Знала, скільки дебілів випускають звідти щорічно.

— Мабуть тому, що приймав вас інший травматолог, а у нас хто чергує, той і веде потім пацієнта. Але перша операція пройшла не зовсім успішно і коли мова зайшла про повторну операцію, я зголосився і мушу сказати — задоволений результатом. Принаймні є надія, що втретє оперувати не доведеться.

— Дайте мені спокій, — пробурмотіла, відчуваючи жахливу сухість у роті і нечувану слабість у всьому тілі.

Не вміла попросити пити. Не знала, що твориться у неї всередині. Не бажала знати.

— Я вас зараз огляну, а потім окреслю кілька суттєвих моментів… — вів своєї нездара у вимнутому старомодному халаті з простого полотна. Тепер таких не носять. Тепер ходять у різнокольорових костюмах, цупких, штивних, елегантних.

Вона хотіла щось сказати, але закашлялась і… закричала.

— Ілоно, зробіть знеболююче.

— Вже роблю.

— Вам треба докласти зусилля, хвора Мариняк. Сам організм без вас не впорається.

Вона зціпила зуби. Знеболення виявилось пекучим, як укус оси, а лікуючий лікар — ще більшим придурком, ніж здалося на перший погляд.

«Хвора Мариняк»! Якби вона заплатила йому, він би говорив з нею по-іншому. А скільки треба заплатити, щоб він взагалі залишив її у спокої?..

— Тепер ви поспите, а я навідаюсь пізніше.

Вона повернулась до нього обличчям.

— Не старайтесь так. Гаманець я забула прихопити… коли падала.

Він посмикав себе за вухо.

— Це не має значення.

Кому він говорить! Вона теж закінчувала медуніверситет. Вона знає, що має значення для сучасного лікаря.

— Чекайте! Впустіть сюди мою маму… я хочу бачити мою маму…

Люди віддалились, вона провалилась у ніч.

Телефонна трубка мовчала. Гулко і скорботно.

«Не майте мені цього за зле,» — мовчки перепрошувала телефонна трубка свою власницю.

(Тепер я розмовляю з вимкнененими телефонами, смішно, правда, мам?

А з ким мені ще розмовляти? Ти ж не хочеш зі мною говорити. Я все набридаю тобі і набридаю, а ти мовчиш.

Треба завести мобільник. Ще одну домашню тваринку.)

Олена звірилась з годинником і поторсала клямку вхідних дверей.

Дива не сталося, — двері були замкнені.

Вона сильніше стиснула ножик у правій руці, а шпильку для волосся у лівій, наказала собі розслабитись і взялася до справи.

Новий англійський замок встановили сусіди два роки тому, коли помітили, що квартира не замкнена. Її, квартиру, тоді всі покинули напризволяще. Всі, хто колись там жив. Дивно, що вкрали лише телевізор, комп’ютер, мобільний, фотоапарат, золото і набір срібних столових приборів.

За ті дні можна було, посвистуючи, розібрати усю квартиру разом зі стінами і підлогою на кавалки і потроху, не спішачи, винести.

Замок не піддавався. Час йшов.

(Спокійно, без паніки. Це як катетеризація підключичної вени: що довше штрикаєш голкою, то менше шансів потрапити у вену, а більше — у легеню.)

Вона витерла долонею піт. Час спливав. Замок не піддавався.

(Не тільки акторкою, а й злодієм вам не бути, Олено Григорівно.)

ПРОКЛЯТТЯ!

Вона вгатила рукою у двері, прислухалась до відлуння і глянула на руку: рука стискала лезо, а з-під нього просочувались краплі крові. Ніж розрізав шкіру долоні акуратно по лінії життя…

Навіть не зойкнула, не сіпнулась, не скривилась.

Коли біль приходить до тебе щоранку і щовечора, зостається на ніч і навідується удень, ти починаєш запитувати його, як твої справи, і потискати йому руку, навіть якщо на руці після цього залишаються порізи.

(Вибач, я прийму знеболювальне.

То нічого. Коли час його дії мине, я прийду знову.

Я знаю.)

…Олена встигла сполоснути ніж, поставити його на місце, витерти краплини крові на паркеті і залізти під ковдру. Лише перев’язати рану не встигла. Стиснувши під ковдрою руку у кулак, вона почала рахувати до ста.

— А у нас сьогодні буде велике прання. Передача така була, дивилася? А, у тебе ж нема телевізора. Добре, що нема, він випромінює такі хвилі, які шкодять людині, енергетику забирають.

— Електромагнітні.

— Саме так. А я ось трохи взяла зі своїх речей, у мене нема такої гарної пральної машини, як у тебе, яка б сама прала, викручувала і висушувала. Ще б розвішувала, було б взагалі чудово… Ти щось сьогодні не в гуморі, доцю?

Тримаючи дві господарські сумки, напхані брудними речами, Жінка стривожено підійшла до ліжка. Не можна було тривожити її ще більше.

— Ще б розвішувала… Дуже смішно.

— Ну от, зовсім інша справа. Що б ти без мене робила? А мені думаєш легко? От ліфт у вас не працює, знаєш, як важко ходити сходами…

— Звідки мені знати…

(… як важко ходити сходами?)

— Що ти кажеш?

(Сорок один… сорок два…)

— Головне… що ви прийшли.

— Скучила за мною, нещасна моя дитинко?

— …Шалено.

— Зараз я повернуся, тільки речі закину…

(П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, п’ятдесят…)

Олена рвучко скинула з голови ковдру. Шалена думка навідалась до неї, і треба було негайно ковтнути повітря, щоб не задихнутись від цієї шаленості.

У ванні загула «Сіменс».

Якби Олену запитали, як вона пройшла повз ванну до передпокою, як витягла зі свого майже порожнього гаманця 5 копійок, як з третього разу запихнула монету у замкову щілину і як після цього всього вернулась назад, вона б сказала, що у когось галюцинації на фоні білої гарячки.

(Сімдесят три… сімдесят чотири…)

— Ну от, машинка працює, я зроблю тобі чайочку…

— Якщо можна — кави.

— Ти ж знаєш, кава шкідлива.

— Знаю…

— І взагалі, я вже своєму синочкові виварювала, випікала, всю душу вкладала — і що?! — почулося з кухні разом з закипаючим чайником.

(І нічого.

Сімдесят вісім…

…Ніякої вдячності)

— І нічого! Ніякої вдячності!

Ця історія повторювалась не раз і не двічі. Історії взагалі мають прикру звичку повторюватись.

(Як і сни.

Вісімдесят шість…)

— Але нічого, він ще пожалкує за мною! Пий, дитиночко, я навіть печиво тобі купила, так і називається — «До чаю». Знайшов собі якусь ненормальну, яка хвостом перед ним крутила, а потім побавилась і кинула, а він задля неї матір рідну готовий був продати! Занапастила його, бідного… Тобі краще не підніматись, а як голова закрутиться, а як впадеш? Ми ж домовились, що ти будеш ходити на горщик. Я ж бачу, як тобі все важче вставати з ліжечка…

— Ваша правда. Тоді я ще полежу.

— Ось так… Сили треба берегти. Так на чому я закінчила?

— Ви купили мені печиво…

— Так-так, піду дістану… Ой, я ж двері лишила незамкненими!

Не дивно, коли заходиш з двома великими торбами у руках…

(Дев’носто вісім…)

— Та що ж це таке!

(Дев’носто дев’ять…)

— Замок заїв!

Олена повільно розправила руку. Щойно присохлий поріз знову почав кровити.

Ще не час.

Сховала руку під ковдрою.

Жінка виросла на порозі і підозріло втупилась у неї. Мовчки. Це було на неї не схоже.

Перевела погляд на милиці, прислонені до стіни біля ліжка. Знову на неї. Тривожність уступила місце розгубленості…

— Можна мені горщик? — спитала Олена.

— Ключ зламався. Треба дзвонити в ЖЕК.

— Добре, телефонуйте.

— Телефон… його ж відключили.

— Телефонуйте з мобільного…

— Буде дорого. Краще збігати, ЖЕК недалеко.

— Можна горщик?

— Так-так, несу… Але як же я тебе саму у відкритій квартирі зоставлю?

— Кому я така потрібна?

— Д-добре. Я швидко.

Вперше за багато-багато часу їхня розмова набула форми діалогу. Її запитували і чекали відповідей. І пробували ці відповіді на зуб. Як колись пробували люди золоті монети. І не могли вирішити, фальшивка перед ними чи чисте золото.

У замку ще трохи покопирсались. Потім кроки стихли.

Олена звірилась з годинником. Надійшов час уколу.

(Поправка. Часу на укол нема.)

Кроки з’явились знову. Милиці стояли там же і у тій же позі. Дівчина так само лежала у ліжку.

— Я заберу горщик…

— Дякую…

— То я піду?

— Добре.

От тепер час.

(Сто.)

Алилуя.

…Вона швидко віднайшла свої документи, куртку і кросівки, відсторонено подумала, що дуже довго не оновлювала свій гардероб, впевнено штовхнула двері, спокійно відзначила, що до хати знову можуть навідатись злодії, якщо вона піде, і… в одну мить втратила всю свою відвагу.

(Куди я піду? Навіщо? Невже мені тут погано?

Цить.)

Таке трапляється, коли довго жити в замкненому просторі, обмеживши коло свого спілкування однією людиною. Вийти з цього простору інколи буває так само важко, як із коми.

Потрібен був подразник, який перевищив би поріг її збудливості. Який дав би сили зробити крок вперед.

Вона зняла одну кросівку і почала гамселити нею у сусідові двері. За сім хвилин з того боку почувся знервований голос:

— Там що — пожежа?!

Вона не зупинилась.

Двері клацнули і відчинились. Сусід приготувався щось сказати, але, побачивши її, завмер і зробив крок назад. Вона стояла з кросівкою у одній руці і сережками в другій.

— Я забула подякувати вам за новий замок. Не знаю, чи мала б я змогу зараз сама його встановити. Ви дуже мені допомогли.

— Та… я… нічого такого не зробив.

— Ось візьміть. Сережки. Їх не змогли вкрасти, тому що вони були на мені два роки тому. Беріть, не бійтеся: це справжнє золото, 535-ої проби.

— Ви що!

— Це завеликий тягар для мене. А якщо я залишу їх тут, знову можуть навідатись злодії. Я хочу, щоб вони були у вас.

— Н-ні, не треба…

Олена розімкнула пальці — і сережки впали на сусідів килимок.

— Тоді нехай буде так, неначе ви їх знайшли. Йдіть, вас жінка кличе.

— Може, я ще щось для вас…

— А от більше я у вас нічого не прошу. Беріть і йдіть.

Сусід потупцював у коридорчику, покліпав очима, нахилився, підняв золото і втупився у нього.

— Ми дещо не ладили з вашою мамою.

— А ми й тепер з нею не ладимо.

Сусід остаточно переконався, що вона зійшла з глузду, і сховав золото до кишені.

— Я… я збережу їх. Для вас.

Він нарешті пішов до себе.

Олена зашнурувала кросівку, випросталась, перечекала, поки зникнуть мушки з-перед очей, і рушила за межі свого теперішнього світу.

Діалог 535-ї проби виявився фальшивкою. Ще одна дитина виявилась невдячною.

Дванадцять днів після кінця світу.

— Я відмовляюсь відповідати на будь-які запитання, поки ви не пропустите сюди мою маму!

— Я головний лікар. Ми зв’язались з університетом. Сюди приїхали ваші одногрупники…

— Я нікого не хочу бачити, крім мами! І не смійте вводити мені снодійні!

— З вами зараз поговорить наш досвідчений психіатр…

— Ви що — глухі?!! Дозвольте мені два слова сказати мамі… З нею щось негаразд?.. тому ви мовчите? З нею щось… трапилось?

— Розумієте…

— Я буду старанно виконувати всі ваші призначення, я буду найзразковішою пацієнткою, тільки скажіть… скажіть мені правду… Заберіть цей шприц, я хочу почути все на тверезу голову… Я знаю всі приписи, знаю, що не можна повідомляти хворим у такому стані, як я, нічого хвилюючого, я б на вашому місці поводилась би так само, але я швидше здурію від невідомости…

— Вона не дуже добре себе почуває…

— Що з нею? Не тягніть, я ненавиджу довгі вступи…

— Коли їй повідомили про вас, про те, що сталося… Скажіть мені, у вашої мами все було гаразд із серцем?

— Інфаркт?..

— Трансмуральний.

— З таким інфарктом рідко виживають…

— Давайте сібазон.

— Ви хочите сказати, що вона… померла?.. Ви хочете мені це сказати і не наважуєтесь?.. Ви не змогли її врятувати, то для чого ви врятували мене!!!

— Де цей сібазон?! Швидше!

— Чого ви боїтеся, я ж не втечу?!! Я тепер і кроку не зможу зробити до вікна, але ви запхали мене у найдальший кут і привели до мене психіатра, ніби він зможе повернути мені маму живою!!!

— Не діє…

— Гомк! Десять кубів!

— Чому ви не кинули мене лежати під будинком?!! Як я зможу тепер жити, якщо через мене померла моя мама?!! Ви можете мені сказати, як?!!

— Тримайте сильніше!!!

— Відключилась.

— Поставити цілодобовий пост і не спускати очей. Бувають же такі хворі: самі не живуть і іншим не дають жити!

Люди ніколи не замислюються над простими речами, поки ті речі не ускладнюються до масштабів Евклідових теорем.

Як, наприклад, сходи. Найбанальніший елемент будівлі. Чергування горизонтальних і вертальних перекладин. Згинаєш під прямим кутом ногу в колінному і кульшовому суглобах, переносиш на неї опору, випрямляєш, згинаєш другу ногу… Банально, як простуда.

Олена застрягала на кожній сходинці, втрачаючи відлік часу, забуваючи, на якому поверсі перебуває, стискаючи поручні до оніміння пальців, роз’ятрюючи рану на руці і щосили, щодуху, щомиті пориваючись озирнутись і кинутись назад.

Але сходи їй заважали, спутували ноги, липли до підошв… І ліфт, звісно ж, не працював. Навіщо?

Одне добре: їй настільки важко було ходити на милицях, що вона постановила якомога швидше встати на ноги. І кожну вільну хвилину використовувала, щоб натренувати зледачілі м’язи. Пильно приховуючи свої фізичні вправи від сторонніх. Переконуючи сторонніх, що їй дедалі важче вставати з ліжка. Так, про всяк випадок.

Правда, кожного дня після зарядки доводилося колотись, бо тіло не признавало фізичних вправ, тіло хотіло лежати в ліжечку і більше ніколи не вставати з нього. Тільки одна думка піднімала її кожного дня на ноги, одна думка змушувала її повторювати остогидлі вправи. Вона хотіла піти і поглянути на НЬОГО, хоч одним оком, востаннє. Піти на своїх ногах, без милиць.

Спускатися з восьмого поверху можна різними шляхами. Два роки назад вона вибрала найпростіший шлях, за що сьогодні платила подвійну ціну: на спуск пішло удвічі більше часу, ніж зазвичай.

А скільки триватиме підйом? Чи відважиться вона коли-небудь піднятися цими сходами?

(Знати б, скільки часу Бог піднімався на Голгофу?

І як Він відважився на ТАКЕ?)

На вулиці Олена намацала лавку і сіла. І тільки після цього роззирнулась довкола.

Світ залишився таким самим, як два роки тому. Тільки яблуня зісохла.

Від цього відкриття дужче заломило у крижах і загуло у голові.

Якби могла, то стала б перед мертвим деревом на коліна. А так — піднялася з лавочки, вийшла на газон і притулилась губами до порепаної сухої кори, під якою вже ніколи не заструмують весняні соки.

Неподалік пара, прогулючись з дитячим візком, дружно витріщила на неї очі.

Що вони знають? Цілувати мертвих — це давній ритуал прощання з ними.

(А тебе я не поцілувала, мам. Я не бачила, як тебе несли у труні, як опустили в яму, як засипали яму землею… Я нічого цього не бачила, — як можу повірити в це?

Фомо Невіруючий! Ти мене зрозумієш. Тобі потрібні були рани Бога, як доказ Його смерті, та Його живе тіло — як доказ Воскресіння. Ти не хотів вірити у перше і боявся повірити у друге. Ти простив Богові Його смерть лише тоді, коли переконався, що смерті немає. Не раніше.

Прощання і прощення — такі схожі слова.

Ми з тобою ще не попрощались, мам, не договорили, не…

Я пробачу тобі твою смерть лише тоді, коли ти прийдеш і скажеш, що Бог не брехав — смерті немає. Не раніше.)

Олена відняла обличчя від сухого дерева і подивилась угору.

ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ…

Звідси, знизу, ця висота виглядала запаморочливо піднебесною, і тільки яблуня знала, що буває, коли піднебесся раптом обвалюється на землю.

— Перепрошую…

Олена здригнулась.

— Вам погано?

Олена повернулась.

Милосердна бабуся позадкувала.

— Ні, мені добре…

— Але…

— І у мене більше немає золота, щоб заплатити вам за добро, тому йдіть собі.

— Якась придуркувата…

Бабуся зникла з-перед очей. Одночасно з більшою частиною світу. Добре, що поруч була яблуня і не дала впасти.

(А в російських мелодрамах у подібних випадках поруч обов’язково опиняється твоє найбільше кохання і несе тебе на руках у рай.)

Олена підвела погляд до неба. Бог заслонив від неї свій рай сірими клубами хмар. Відчутно похолодало. Якщо вона не хоче замерзнути або дочекатись, коли повернеться її наглядачка, треба негайно рухатися. Осінь має так багато недоліків, за що її люблять? Вона ж любила зиму… колись, коли любити зиму було так просто.

Будинок залишився за спиною, а попереду був відкритий простір і вона, неначе хвора на аерофобію, пішла в обхід цього простору, вздовж смуги кущів і дерев. Не важливо як. Важливо, що вона пішла з замкненого простору геть.

Рано чи пізно вона знайде Того, Хто її воскресив, і подивиться Йому у вічі. І запитає про справедливість.

Олена все-таки озирнулась.

Коли залишаєш за спиною відчинену квартиру, відчуття таке, ніби залишив відчиненою свою душу. Нате, роздивляйтесь, мацайте, обнюхуйте. І не питайте, де власниця.

П’ятнадцять днів після кінця світу.

Палата нагадувала великий казан, у якому варяться грішники.

Шість ліжок. Відчиняється лише одна кватирка. Сморід змішаний з запахом хлорки.

Безперервний монотонний гул голосів час від часу змінюється стогонами і схлипуваннями. Скрипіння ліжок, чхання, кашель і гудіння допотопного апарату штучної вентиляції легень всюдисущні і всюдипроникні.

Санітарки з’являються, поводять шваброю по середині палати, злиють сечу з баночок, принесуть і заберуть судна, рознесуть убогу їжу і зникають.

Медсестри з’являються, пороблять уколи, перев’язки, поставлять крапанки, поміряють пульси і тиски і зникають.

Лікарі з’являються, послухають, постукають, запитають як самопочуття і зникають.

А людина цілодобово залишається сама серед людей. Відкрита, вивернута назовні, нездатна ні усамітнитись, ні нав’язати контакти за власним бажанням.

Ця людина, дивлячись на лікарню очима пацієнта, бачить усе не так і не таким, яким бачуть усі інші люди. Яким вона сама бачила усе раніше, коли була лікарем.

Лікарі — найгірші пацієнти. Вони занадто багато знають.

Тому вона боїться подивитися на себе і заплющує очі щоразу, коли натикається поглядом на своє тіло. Аж поки хтось не здогадується і не гукає через уся палату:

— Новенька, хіба тобі не час приймати знеболювальне?

Тоді медсестра приходить і докоряє:

— Чому ви мовчите? Треба говорити, коли вас болить.

А людина і далі не вірить, що це її тіло, і що воно може так її боліти.

Ліжко, на якому вона лежить, називається ортопедичним. Воно підняте в ногах для створення противаги. Тіло вкладене у положення «жабки»: ноги зігнуті і розведені в боки, лежать на драбинчатій шині. Через ліву стегнову кістку, ближче до коліна проведена металева спиця, від якої йде шнур, перекинутий через блок, а на кінці до нього прикріплений тягар вагою десять кілограм. Манжеткові тягарці по 3–4 кілограми охоплюють гомілки.

Екстензійний метод лікування переломів. По-простому — «витяжка». Хто лежав на ній, той навряд чи побажає таке найлютішому ворогу.

З лівого підребер’я виходять трубки-дренажі з вакуумним відсмоктувачем: стиснутий, мов гармошка, мішок поступово розправляється, наповнюючись кров’ю, що залишилась у череві після видаленої селезінки.

У сечовий міхур введений катетер, до якого збоку біля ліжка прив’язана баночка.

Справа під ключицею стоїть центральний венозний катетер, у який вливаються розчини.

На тілі — лише ситцева сорочка.

Людина пошматована, роздягнута і прикута до ліжка. Таке буває хіба в трилерах. Або в лікарнях.

На біржі їй запропонували перекваліфікуватись. На бухгалтера або маркетолога. Правда для цього потрібно було пройти додатковий курс навчання.

— Головне, що це безкоштовно.

— Але мені потрібна робота негайно.

— Поки що я вас оформлю, ви станете на чергу і якщо…

— Негайно — це не завтра і не післязавтра.

— А що ви хочете? Ви ж не закінчили інтернатуру. Можете працювати лише фельдшером, але вакансій у нас немає. Тут здорові не можуть знайти роботу. Яка у вас група? Третя? Я раджу отримати другу. З нею можна не працювати… А поки що йдіть у соціальні служби, попитайте когось із знайомих. Ви ж знаєте, як у наш час влаштовуються на роботу?

Вона знала. Місце лікаря коштує кілька тисяч умовних одиниць в залежності від престижності медичного закладу і можливості потім ці гроші відробити. А якщо згадати, що вступ до медуніверситету і щороку навчання у ньому теж забирають чималу суму, то відробляти ці гроші молодий спеціаліст буде довго і нудно.

Їй пощастило: її мама — головний лікар-епідеміолог у обласній санстанції і завдяки своєму службовому становищу знайома з усіма головними лікарями міста, тому місце реаніматолога для її дочки обійшлося вечерею в ресторані.

(Поправка. Її мама БУЛА лікарем-епідеміологом.)

…Коли після восьми місяців лікарняного Олена захотіла поновитися на інтернатурі і прийшла на місце своєї майбутньої роботи, її зустріли море усмішок, океан компліментів і чорна хмара невидимих бацил.

Інколи людині можуть зробити найскладнішу операцію, а вона — візьме і помре від банальної простуди.

Олена посміялась з усіма, послухала нові плітки і старі анекдоти, запевнила колег, що в Багдаді все спокійно, і з жахом подумала, що їй ще півроку ходити сюди на чергування, перш ніж їй дадуть спеціальність анестезіолога.

«А хто її просив кидатися з вікна? Сама винна…» — бацилами літало довкола Олени, коли вона на милицях йшла по лікарні.

Ті бацили вгризались у мозок, минаючи всі захисні бар’єри. Той хрест важчав з кожним кроком.

Коли вона прощалась, ніхто навіть не згадав, що існувала домовленість, за якою її мали взяти сюди на роботу.

«Сама винна…» — чорною хмарою гналося за нею. Бацили людської байдужості, зазвичай, — стійкі до лікування.

(А справді: хто мене просив кидатися з вікна?)

Коли вона впала на рівній дорозі на виході з лікарні, вона зрозуміла, що не зможе сюди повернутись. Не тепер. Не такою, якою вона стала.

Маючи диплом медуніверситету, але не отримавши спеціальності, вона могла розраховувати тільки на роботу фельдшера. Олена телефонувала усім високопоставленим маминим знайомим, і вони в один голос запевняли, що робота можна вважати у неї в кишені, але минув місяць, другий, минуло півроку, а ніхто про неї не згадав.

Не варто мати знайомих, які викреслюють ваш номер телефону одразу в день вашої смерти.

Поступово Олена відгородилась від знайомих і незнайомих, від чужих і своїх, цілковито довірившись своїй добровільній доглядальниці. І незчулась, як опинилась поза грою.

То був другий випадок її смерті.

Перший раз вона вмерла, коли долетіла до землі.

Третій раз вона вмре, коли…

(… розгадає свої сни. Якщо розгадає. Якщо їх треба розгадувати.)

Олена надибала рахітну лавочку на зупинці біля Нового Цуму, сіла і спробувала відшукати у пам’яті когось, хто б їй допоміг.

(Ніхто тобі не допоможе, ніхто, ніхто.

Мовчи.)

Колеги відпадають. Однозначно. Позичиш у когось гроші — уся лікарня знатиме. Попросишся переночувати на одну ніч — уся лікарня півроку матиме про що говорити.

(Калік ніхто не любить, за ними треба доглядати, як за малими діточками, а малі діточки дуже нечемні…

Мовчати, я сказала!)

Родичі теж не годяться. Усі вони — по батьковій лінії. А вона швидше ще раз кинеться з вікна, аніж постукає до когось з них У двері.

(Ну чого ти така нечемна, доцю? Тобі давно вже треба зробити укольчик. Якщо ти цього не зробиш, — тобі ламатиме половину тіла, темнітиме в очах, забиватиме дихання. А вдома на тебе чекає тепленьке ліжечко. Ти ляжеш спатоньки, я вкрию тебе ковдрою і гладитиму по голівці.

НЕ ДІЖДЕТЕСЬ…)

Залишались подруги.

Якось вони до неї завітали. Усі четверо. Зібрались, купили торт, шампанське і прийшли до неї додому того ж дня, коли її виписали з лікарні.

Олена саме звикала до свого помешкання, а вони увірвались, яскраво одягнуті, намальовані, напарфумовані… вихідці зі світу, про існування якого вона забула.

Світ дискотек, барів, саун, чорноморських пляжів і карпатських лижних трас. Світ бутіків, імпрез, вернісажів, салонів краси і ювелірних салонів. Світ, без якого вона колись не уявляла свого життя.

Олена сиділа і слухала їх. І не розуміла мови, якою вони говорили.

Архімед просив дати йому точку опори, щоб зрушити Землю. А достатньо просто кинутись з восьмого поверху. Земля під час падіння так зрушується з місця, що потім не знаєш, як її повернути на звичну орбіту.

Бачиш знайомих людей і не впізнаєш їх. Стикаєшся з проблемами зовсім новими, фундаментальними, первісними. Разом з тобою розбиваються цінності, які вважаєш несокрушенними. На поверхню вилазять потреби, про існування яких не здогадуєшся.

Миттєво згорає увесь хлам, яким старанно захаращуєш свої дні. Від порожніх розмов ні про що починає жахливо розколюватись голова.

Ти раптом перестаєш існувати для цього світу. А на той світ тебе чомусь не хочуть пустити.

…Олена сиділа на лавочці, поклавши руки на коліна, і зосереджено розглядала свої долоні. З таким самим успіхом вона могла розглядати голі дерева. Або перехожих, що снували мимо неї у своїх невідкладних справах.

У такі моменти, як цей, вона сліпла. Коли особливо завзято намагалася згадати те, що сама ж хотіла забути. Мабуть, мозок не витримував і вмикав одночасно усі захисні механізми. І щось перегорало у потиличній зоні кори, яка відповідала за зір.

О другій годині дня долоні виглядали як розмиті білі плями на темному фоні джинсів.

Треба заплющити очі і спробувати перенести думки на щось менш небезпечне.

(Дійсно: довкола стільки чудових тем для роздумів, а ви, Олено Григорівно, зациклились на дурницях. А-я-яй.)

…Олена розплющила очі. Дерева без листя дійсно виглядають непривабливо. Пальці без манікюру теж.

Вона полегшено зітхнула. Страх, що одного чудового дня можна залишитися сліпою НАЗАВЖДИ, у якусь мить навіть переміг біль.

Зате вона отримала час і змогу подумати нарешті про людину, про яку все ніяк не наважувалась думати. І вирішила, що гірше, ніж є, бути не може, і якщо вона попросить у цієї людини поради,

(якщо наважиться і попросить…)

нічого страшного з нею не станеться. Можливо.

Олена встала. Це зайняло дещо більше часу, ніж іншим людям. Ще більше часу зайняла дорога до тролейбусної зупинки.

Вона пробувала не думати про те, як її зустрінуть там, куди вона йшла. Бо більше йти їй було нікуди.

…Коли вона прийшла, двері квартири довго не відчиняли. Вона вже подумала, що за цими дверима теж нікого немає. А ще подумала, як добре жити на першому поверсі.

Подзвонивши вдруге, вона почула з того боку приглушені голоси. І серце стерпло.

Хотіла повернути назад, але було вже пізно.

Двері відчинили.

Двадцять днів після кінця світу.

— Ти усім кажеш, що випадково випала з вікна. Але я цьому не дуже вірю. Ти і твоя мама — істеричні меркантильні особи. Я і так дивуюсь, що Ромчик стільки часу витримав з вами.

Татова мама — шістдесятилітня пані у молодіжному одязі та з молодіжною зачіскою — нависала над ліжком, немов дружина римського імператора, яка прийшла провідати хвору рабиню. Вона любила вставляти у розмову високочолі фрази, і якби Олена в дитинстві випадково не почула, як вона вміє лаятись, то й досі захоплювалася б її рафінованою інтелігентністю. А ще татова мама не любила, коли її називали бабусею.

— Сядьте, не стійте, — відповіла Олена, відвертаючись до стіни. Коли ти не можеш дозволити собі під час розмови встати і піти, доводиться вчитись терпіти присутність інших, навіть тих, кого терпіти не можеш. — Я про все поговорю з татом.

— Він зробив свій вибір. Кожна людина рано чи пізно стає перед вибором і від того, яким він буде, залежатиме її майбуття. Життя прожити — не поле перейти.

— Я зараз закричу, якщо ви не сядете.

— Твоя поведінка підтверджує мої здогади: ти вирішила вчинити самогубство, бо не знайшла мети у житті. А мета мусить бути у кожної людини. Птах не літає безцільно…

— Я хочу, щоб ви сіли. Невже це так важко зробити?

— Чому я повинна робити те, що хочеш ти? Твоя мама дуже погано тебе виховала. А сісти на цей стілець я не погоджусь навіть під страхом смерті. Я взагалі дивуюсь, як ти можеш лежати на цьому ліжку. Тут усюди мікроби! Жах!

— Мені дуже подобається лежати на цьому ліжку. Ви навіть не уявляєте собі, як мені це подобається. А з мікробами я подружилась. От тільки шкода тата: як він тепер витримуватиме ваші філософствування? Якщо він стоїть за дверима, покличте його, а самі можете йти. До побачення.

— Він не стоїть за дверима. Він свій обов’язок виконав до кінця, поховав, як належить, свою дружину, організував поминки…

— Ви підете звідси чи ні?

— …А тепер він має повне право влаштувати своє особисте життя. З людиною високодуховною, ерудованою, справжньою цінителькою його таланту.

— Ви про що?

— Не треба йому набридати, коли він захоче, то сам з тобою зв’яжеться…

— Тато пішов… до іншої жінки? ТЕПЕР?

— А навіщо довго чекати. Вони ж не збираються влаштовувати весілля.

— Але ж мама…

— Твоя мама не прочитала жодної високохудожньої книжки за своє життя. Він і так довго жив з нею. Я давно казала: світ грошей засліплює, будь обережний…

— Він непогано жив на її гроші.

— Безробіття — це проблема держави. Ромчик — творча людина і не мусить задумуватися про хліб насущний.

— Він не написав жодного твору, а їсти хотів щодня.

— У задушливій атмосфері, яка панувала у вашій квартирі, неможливо нічого створити. Душа, як квітка, в’яне, коли її не поливати…

— Він… він мій тато. Він що — не прийде мене провідати?

— У нього багато справ, а ти вже доросла, повинна це зрозуміти…

— Скажіть, що ви жартуєте!

— Я ніколи не жартую.

— Але ж у мене більше нікого не залишилось! Він — мій ТАТО!

— Ти сама винна. Хто тебе просив кидатися з вікна?

Лице татової мами раптом розплилося, перетворившись у білу пляму. Олена потерла очі і випадково глянула на свої руки.

Білі плями на темному фоні.

Вона закричала.

Після кількаденного обстеження консиліум лікарів зійшовся на думці, що раптова короткочасна сліпота у хворої Мариняк, — це віддалена реакція організму на черепно-мозкову травму, тому що ніяких видимих ушкоджень зорового аналізатора у неї не знайшли.

Руки зісковзували. Бляшаний карниз загрозливо прогинався під вагою її тіла. Вона висіла над прірвою і пробувала підтягнутися і заглянути у вікно.

За шибкою просто над головою лунали чиїсь голоси, і якби вона побачила, хто там, то попросила б, щоб їй подали руку і втягнули назад у помешкання, бо вона не може висіти над прірвою вічно.

Ще трішки, ще один сантиметр — і вона дотягнеться до підвіконня, і її врятують. А сон, в якому їй снилося, ніби-то вона впала у прірву, залишиться лише сном.

Олена напружила м’язи рук, набрала у груди повітря і на гранично малій швидкості подолала нездоланний підйом. Провела очима над верхнім краєм підвіконня і зазирнула у кухню. У ту ж саму мить пальці розтулилися — і тіло полетіло униз.

У вухах зашумів вітер, змішавишись з чиїмось пронизливим криком.

…Тиша перервала цей крик на півдорозі. Олена сіла на ліжку і затулила вуха. Не допомогло.

Останні півроку першою, кого вона зустрічала, прокидаючись зранку у себе вдома, була тиша, і Олена наївно гадала, буцім-то знає про неї все.

Коли з тиші вилучили цокання годинника, вона зрозуміла, ЯКОЮ насправді є тиша. Ватою, котру неможливо витягти з вух.

І вона пожалкувала, що залишила свій годинник там, у відчиненій квартирі, той самий годинник, котрий всерйоз збиралась викинути через вікно. Тепер вона раділа б і йому, як найкращому другові. Але тутешня тиша не признавала цокання годинників. Мабуть, усі годинники у цій квартирі були електронними.

Олена закуталась у простирадло. Спати в листопаді з відчиненим вікном і без ковдри було досить зимно, але вона потроху освоювала і цю науку.

Бог мав свої методи навчання.

— Можеш йти їсти, — повідомили їй, без стуку відчинивши двері і зачекавши, поки вона до них дошкандибає. — Та дивись, нічого не розбий, як минулого разу.

— Дякую, — відповіла Олена. Вона тепер користувалась цим словом на кожному кроці. Як щитом, як роговим покривом.

Жінка дещо нервувала, а це означало, що її чоловік вдома.

Як його звати, ніхто їй не говорив, сама ж вона не питала. Добре, що їсти дозволяли. І на тому спасибі.

Якщо чесно, вона не пам’ятала, скільки часу вона живе у цій квартирі на першому поверсі. Може тиждень, а може місяць. Після того, як вона вийшла з тролейбуса і відшукала потрібну їй адресу, після того, як подзвонила у потрібні їй двері, час розтягувався і скорочувався, як йому заманулось.

За цей час вона навчилася орієнтуватись у чужій квартирі, не питаючи зайвого.

От наприклад, кухня знаходилась точно за десять кроків від її кімнати, якщо йти ліворуч, тримаючись руками за стіну. Кімната Жінки і її чоловіка була прохідною.

Щоб потрапити у ванну, теж треба було просити дозволу пройти через їхню кімнату. Зазвичай, у цьому їй не відмовляли. Ще одне велике спасибі.

Вчитися вдячності можна різним чином. Цей — вигадали персонально для неї. І вона була вдячна вигаднику до глибини душі.

Рибну юшку пересолили — ознака, що чоловік теж сьогодні снідав. Коли його не було, Жінка не давала солі до страв взагалі. Навіщо. Усі знають, що сіль — це біла смерть.

А той чоловік любив усе добряче солене, як і її тато.

(Як тобі там живеться з тією… іншою, тату? Вона так само, як мама, купує тобі квитки на мистецькі дефіляди, щоб ти не сумував удома, поки вона пропадає на роботах до ночі, так само прибирає після тебе у ванній, чистить тобі взуття і готує для тебе окремо страви, бо ти не можеш їсти те, що їмо ми?

Та, інша, теж поблажливо махає рукою, коли ти періодично збираєш свої манатки і йдеш до своєї матусі за ковтком свіжого повітря, як це у вас, митців, називається? Вона теж говорить, усміхаючись, що її чоловікові, себто тобі, пощастило з дружиною, бо якби ти потрапив до інших рук, то пропав би?

Ти сумуєш за мамою, тату, хоч трішки?

А за мною?)

Олена подякувала, вимила після себе посуд і поскладала його на місце. Вона самотужки навчилася давати собі раду у чужій кухні, хоча ще два роки тому у своїй кухні вона навіть до пуття не знала, де що лежить.

Опісля, вона таким же шляхом повернулась у свою кімнату.

Її ранішній моціон завершився. Тепер треба чекати обіду, щоб прогулятися знову.

— Мені потрібні мило і зубна паста, — періодично казала Олена.

— На поличці у ванній, — коротко відповідала жінка, і Олена йшла і брала те, що їй потрібне, заодно збиваючи з полички всі інші предмети і повзаючи потім по підлозі в пошуках туалетних причандалів. З часом вона, певна річ, навчиться робити це акуратніше.

Вдома їй завжди не вистачало часу і терпіння прибирати свої порозкидані речі. Вона воліла порозпихати їх по шафах і тумбочках до наступного разу.

Тут же терпіння і часу було навалом.

— Мені потрібні тапочки і халат.

— У мене нема.

— Дякую, я просто спитала.

І вона продовжувала ходити у джинсах і гольфі, періодично, коли Друга не було вдома, випираючи свій єдиний у цій хаті одяг. Він напевно виглядав тепер не найкраще, але їй було байдуже.

(Інколи, серед невидимого творчого процесу ти робив собі вихідний і брався за моє виховання, пам’ятаєш, тату? Ти викидав увесь одяг з шафи і залишав мені на увесь місяць лише одні джинси, гольф і кросівки. Як я тоді бісилася.

А тепер мені байдуже.)

— Мені потрібен лікар.

— Ти сама лікар.

— Викличіть мені лікаря або відпустіть мене у поліклініку.

— Ти виявилась невдячною дитиною. Ти втекла, коли я так про тебе піклувалась. Правду кажуть, дітей треба виховувати у суворості і послуху.

— Навіщо вам я?

— А кому ти ще потрібна?

Усі ці діалоги проводились між нею і Жінкою. Чоловік мовчав. Можливо він би допоміг їй поскладати докупи окремі складові головоломки, яка водила її по колу, але Олена ще ніколи не чула його голосу. Точніше, вона чула, як вони розмовляли між собою у зачиненій наглухо кухні з увімкненим радіо, але біля неї він не промовив й слова.

То може їй з ним заговорити? Може він їй допоможе?

(Хто сказав?

А раптом?

Ні. Просто так легше.)

Легше думати, що він їй допоможе. Двох недругів вона не витримає.

Не втримається на карнизі восьмого поверху і полетить униз. А для певності перед тим повіситься на зеленому мохеровому шарфі.

(Припини.

Я просто так, до слова.)

Вона не ризикнула б заговорити з ним, бо ніколи не відомо, як на це зреагує закохана жінка. А те, що господиня квартири закохана у свого чоловіка — не підлягало сумніву.

— Мені потрібно щось робити.

— Спи.

— Я не можу довго спати.

— Тоді лежи.

— Дайте мені якусь роботу… будь-яку.

— Яка з каліки робітниця?

Ще два роки назад Олена обожнювала валятись у ліжку до обіду і, якби хтось сказав їй, що маючи можливість нічого не робити, вона з ранку до ночі шукатиме собі якесь заняття, вона б покрутила пальцем біля скроні.

Виявляється, немає гіршої роботи, ніж вимушене неробство.

Олена намацала стільчик край вікна і втомлено опустилась на нього. До обіду ще так далеко. А усі нервові закінчення уже сигналили у кору головного мозку про наближення болю.

(А ось і я. Ти впізнала мене?

Аякжеж. Заходь.)

Олена перестала приймати знеболювальні препарати, як колись відмовилася від снодійних. Дозволяти комусь вводити їй невідомо що вона не хотіла. А сама себе колоти більше не могла.

Коли вона сюди прийшла, Бог заплющив очі і досі жодного разу їх не відкрив.

Вона осліпла.

Як тільки переступила поріг цієї квартири на першому поверсі.

Минув тиждень, а можливо й місяць — і вона почала підозрювати, що цього разу це назавжди.

П’ять тижнів після кінця світу.

У неї почався озноб. До вечора озноб змінився жаром. Термометра їй не показали, але по обличчю чергової медсестри вона здогадалась, що стовпчик з ртуттю зашкалює.

Їй ввели анальгін з дімедролом і заспокоїлись. Вона змусила їх забігати довкола себе, лише коли зомліла. Терміново викликали з дому лікаря із старомодними замашками, якого, будучи Олена при пам’яті, нізащо до себе не підпустила б. Підняли на ноги рентгенолога.

Виявилось, що у хворої розвинулась плевропневмонія з випотом у плевральну порожнину, і їй поставили ще один дренаж. Від ударних доз антибіотиків і льоду температура через дванадцять годин різко знизилася і зупинилась на позначці, нижчій від норми. До тями Олена прийшла, однак скутість власного тіла, ненормальна тиша і повільне биття серця у цій тиші налякали її куди більше, ніж гарячка.

— Ви вмираєте, — сказав, сідаючи біля її ліжка, той лікар, якого вона органічно недолюблювала. — Усі тут з вами цяцькаються, бо ви наша колега, але мені на це начхати. Ви вмираєте, ви це знаєте? Можливо, через день-два… Ви робите все, щоб померти. З якої радості ми повинні щось робити, щоб ви вижили? У нас демократія: хочете живіть, не хочете…

І він пішов геть. Це був очевидний, прозорий, навіть для годиться не завуальований натяк на фінансову скруту серед теперішніх медиків. Гроші, які для неї зібрали на маминій роботі, пішли на медикаменти. Її квартиру, за словами сусідів, обікрали, а з собою, коли вона впала, у нею було всього двадцять гривень. Ну не здогадалась вона захопити більше.

Але поки що ніхто отак відверто не вимагав хабаря… Якби вона не вмирала, то з превеликим задоволенням попросила б маму зв’язатися з одним її знайомим з СБУ і організувати дачу хабаря з міченими купюрами, наручниками і…

Немає більше мами, немає, немає… І її скоро не буде теж.

Вона покликала чергову медсестру, готуючись сказати їй, що вона про всіх них думає, але коли медсестра підійшла до її ліжка, вона ні з того, ні з сього розплакалась, краєм свідомості розуміючи, що їй протипоказано схлипувати, щоб не струшувати зайвий раз своє поламане тіло. Вона плакала мовчки і так довго, як ніколи не плакала у своєму житті. Сльози текли, а вона не мала сили піднести руку і витерти їх, їй було соромно, вона ненавиділа це відчуття, ненавиділа цю медсестру, цю лікарню… тоді ж вона зненавиділа Того, Хто її воскресив.

Медсестра мовчала, відводячи очі, а потім раптом сказала:

— Вам пощастило. Вас погодився лікувати найкращий лікар.

ЇЙ ПОЩАСТИЛО.

Вона брутально послала цю дурепу подалі, а за кілька хвилин біль навалився на неї важкою кам’яною брилою. Довелося знову кликати медсестру і, зціпивши зуби, просити у неї вибачення.

Той, Хто її воскресив, почав вчити її ввічливості.

Оті найперші уроки були важкі, мов кам’яні брили.

Над головою гриміла гроза.

Олена знову і знову пробувала дотягнутися до вікна, але карниз прогинався, руки зісковзували, а удари грому падали у прірву, над якою вона висіла, уламками кам’яних брил.

Їй би видряпатися нагору і зачинити віконниці, що розпачливо скрипіли від поривів вітру, і забути сон, який нещадно переслідує її, і в якому вона все-таки не втрималася і полетіла униз, але не вистачало сил.

Невже у квартирі ніхто не бачить, яка надворі гроза?

…Насправді то була зовсім не гроза. Олена сіла у ліжку і спробувала переконати себе, що помилилась. Але з кухні чітко доносилися крики і удари.

Кричала Жінка. Удари слідували один за одним з методичною розміреністю.

Олена намацала під матрасом свої документи, сховала їх у куртку, натягла джинси, взулася у кросівки і підійшла до вікна.

Вікно просвічувалося крізь чорну паволоку перед очима розмитою білою плямою.

(Навіть не думай.

А я нічого ТАКОГО і не думаю.)

Стільчик стояв на своєму місці. Олена порухала його.

Міцно стояв, не хитався і не збирався розвалюватися на частини.

З другої спроби вона забралася на нього з ногами. Біль вповз у тіло ледь вловимою тріщиною. А нервові закінчення, передбачаючи, чим це може для неї обернутись, істерично засигналили.

(Стій! Не рухайся!

НЕ ЗАВАЖАЙТЕ.)

Олена витягнула руки і наштовхнулась пальцями на скло.

Бути сліпим погано. Багато часу витрачаєш на визначення відстаней і масштабів.

Це вікно виявилось значно вищим, ніж вона собі уявляла. Старі будинки. Запаморочливо високі стелі.

Добре, що колись не будували восьмиповерхових будинків. Падати людям з такої висоти було б набагато довше.

(Що ти замислила?

Нічого страшного.)

Олена намацала нижній край вікна.

Одна з віконниць у цьому вікні завжди була відчинена, незалежно від метеорологічних умов.

Господиня пояснила Олені, що їй слід загартовуватись, а для цього немає кращого способу, ніж спати під простинею з відчиненим вікном. Жінка таким способом просто хотіла покарати нечемну доцю і Олена не стала говорити, що з дитинства була чутливою до холоду і обожнювала спати під периною.

Навіщо говорити про те, що було задовго до кінця світу.

Удари і крики припинились. Олена завмерла. Біль за цей час поглибився, галузячись на багато дрібних тріщин.

За хвилю звуки відновились. Тільки крики тепер стали приглушеними, швидше схожими на стогони, а удари — коротшими, мобільнішими.

Дротяна сітка від комах загороджувала собою вільний простір між рамами і була прибита до вікна товстими цвяхами.

Свої вікна після виписки з лікарні Олена позабивала коротшими і тоншими цвяхами. Однак у чужому монастирі — чужий статут.

У безперервних пошуках заняття Олена облазила усю відведену для неї територію, ретельно досліджуючи те, що потрапляло їй до рук.

І знайшла. Зламану металеву ручку, яку раніше, мабуть, прикріплювали до якоїсь шухляди, а тепер вона валялася у куті під ліжком, застрягши поміж двома паркетинами. Відтоді Олені залишалось тільки сідати на стільчик край вікна і міліметр за міліметром розгинати цвяхи, а потім розширювати отвори у дротяній загорожі настільки, щоб можна було її легко зняти.

Господиня кілька разів на день любила заглядати до неї не стукаючи, але бачила тільки, як вона сиділа біля вікна, схилившись на підвіконня.

Вуха замінюють сліпим очі. Слух стає в пригоді там, де зір пасує.

Зараз вона б воліла оглухнути. Удари і крики, здавалося, ніколи не припиняться.

Олена познімала сітку з тих цвяхів, які встигла відігнути, перебралась із стільчика на підвіконня,

(ти КУДИ?)

відтягнула сітку, нахилилась, пролізла в просвіт вікна і сіла, звісивши ноги униз,

(звідки ти знаєш, що це перший поверх? Ти ж СЛІПА!!!)

а руки відчайдушно чіплялись за раму, здираючи фарбу з дерева і шкіру з пальців, руки пам’ятали момент втрати рівноваги, коли опора зникла і вони ще довго і безрезультатно хапались за повітря. Руки не хотіли пережити таке знову.

(А якщо це ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ???)

Земля шугнула вниз — і під ногами відкрилась прірва. Сліпучо голубе сонце блимнуло в очі. Безкрає небо заповнило пів-Всесвіту.

Шлях до цього неба виглядав звідси набагато коротшим, аніж до землі. Злетіти б…

(СХАМЕНИСЯ)

Під вікном мявкнув кіт. Дуже близько, можна було рукою дістати.

Неподалік залементували, гасаючи, дітиська.

Земля повернулась на своє місце і — Олена стрибнула. Приземлилась на руки.

…Ворухнулась. Ніби нічого не зламано, але на якусь мить вона все-таки відключилась. Не міг її мозок спокійно сприймати повтору її смерті.

Треба вставати. Від удару біль розповзся по тілу, добравшись до останнього закапелка, але вставати треба.

Навіщо — це вже інше питання.

Надибавши поруч першу-ліпшу стіну, вона попрямувала вздовж неї уперед. Але за якимось поворотом призналася собі, що під час падіння цілковито втратила орієнтацію. Шум, гам, машини, люди, курява, вихлопні гази… Мішанина знайомих і незнайомих звуків, запахів, відчуттів.

Не звикла вона пересуватись у відкритому просторі наосліп. Важко давалась їй ця наука, та чи тільки ця?

Кілька хвилин вона стояла, тримаючись однією рукою за жорсткий камінь, а другою витираючи сльози.

Вічно вони з’являлись, коли вона найменше їх чекала. Такі маленькі слізні залози, а навчитись керувати ними майже нереально. Тим більше, якщо учениця така нікудишня…

— Тьотю, тьотю, а чого ти плачеш? — смикнуло її за рукав щось не надто велике і грізне, бо голос чувся знизу і нагадував писк комара.

— А що, не можна?

— Тобі можна, а мені… — важке зітхання, мабуть, чути було на всю вулицю. — Мені — ні. Мама каже, що мужчинам плакати не можна.

— Це несправедливо.

— Мама! Мама! Тьотя каже, що я правильно зробив, що плакав, коли ти не хотіла купити мені авто…магі…страль, і коли джип не хотіла купити, і футболку з блямбочкою ен-бі-ай, і…

— Ану давай сюди ту тьотю, зараз ми з нею розберемось! — щось набагато більше і грізніше з’явилося у радіусі досяжности. Олена встала поближче до стіни. — Вияснимо, що правильно, що неправильно…

— І так завжди. Тобі, мам, треба навчитися прислухатися до потреб інших… Ай! А ти зразу лупиш мене…

— Замалий ще до гарних дівчат чіплятися. А ви вже пробачте йому, спасу з ним нема, рот увесь день не закривається…

— Та ні, він… він навпаки мені допоміг. Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви жінку, яка мешкає тут на першому поверсі… Я забула номер квартири… Сива така, гарна, статечна…

— Мама, ти чула? Я зробив добре діло. Мені належиться винагорода…

— Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…

— Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.

— Я цього не знала.

— Довго мені тут стояти і чекати, мам?

— Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.

— Добре діло, мам, вартує більшого.

— Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири якісь крики. Якби ви… просто подзвоніть і запитайте…

— Що з вами?

— Не можу дивитись на світло, ріже очі. Кон’юнктивіт, напевно.

— A-а… крики, кажете? То я зараз загляну до неї, запитаю, чи не бачила мого вішальника.

— Я тут, мам. Скільки тобі можна про себе нагадувати?

— Чого тобі ще, капоснику?

— Чупа-чупса. Два… ні, три.

— А десять не хочеш?

— Хочу, але ти стільки грошей мені ніколи не даш. Я тебе знаю…

Голоси розчинились серед інших звуків. Олені здалося, що про неї одразу забули, а вона навіть не могла пригадати, у якому напрямку йшла.

Зате крики і удари згадувались чітко, немов звучали десь зовсім поруч. Жах знову огорнув її мокрим рядном.

(Із сином мешкала. Із сином…)

— Мама сказала, щоб я побув з тобою. Ти їй не подобаєшся.

— Що?

— Не звертай уваги. Їй мало хто подобається. Характер такий.

— Тобі скільки років?

— Вісім. Та ти не дивись, що я малий. Я ще виросту. Отаким… ні отаким великим стану. Ну подивись.

Олена склепила повіки. Вона зрозуміла, чому сліпі носять чорні окуляри. Нема гіршого, коли люди дивляться у твої незрячі очі. Ніби заглядають у нічим не прикриту душу.

(Це минеться.

Коли?

Колись.)

Бачу, він вас цілком замучив.

Просто очі… болять.

Нема чого стояти на газоні. Ходімте сядемо…

Ви собі сідайте, а я побіг.

Добре, як діти бігають. Довго хворів, от я і дозволяю йому все, що захоче. По-вашому, це погано?

— Я не знаю… У мене немає дітей.

— Ще будуть.

(Хто зна…)

— Ви заходили до… тієї жінки?

— Заходила. У них там звучало радіо і вам мабуть причулося.

— Вам вона відчинила власноруч?

— Аякже.

— І як вона виглядала?

— Нормально. Одразу після душу, бо волосся ще мокре… А що?

— Мені очевидно причулося…

— Очевидно. Я проведу вас до лавки.

Непросто приймати від когось поміч, не маючи змоги за неї заплатити. Доводиться дякувати і вибачатись за незручності, і невідомо скільки часу слід відчувати себе зобов’язаною і очікувати, що тебе попросять про послугу, яку, ти, можливо, не зможеш виконати, і не виконати теж не зможеш…

Легше відмовитись. Але цього разу

(мені б тільки до лавки дійти…)

відмова була б схожа на самогубство. Місто зрячих не пристосоване для сліпих.

(Ну дійдеш ти до лавки, а далі що?)

— Дякую.

— За що? Я людина — ви людина, мені дитину повернули з того світу — і я комусь добре діло зроблю. Сідайте. Може вам потрібні якісь краплі для очей, то я збігаю в аптеку…

— Ні-ні, не треба. Я… посиджу тут, і мені пройде.

— А я посиджу з вами, за весь день набігаєшся, присісти нема часу. Ви нікуди не спішите?

Раніше Олена мовчки зміряла б її нищівним поглядом і відсунулася б від неї якомога далі. Була неповторною та унікальною особистістю і спілкуватися з охочими до балачок представниками простого люду не мала ніякогісінького бажання. Інша справа — екстраординарні, оригінальні, талановиті індивідуали, ті одиниці, що височіють над сірою масою, — з ними вона б спілкувалася дні і ночі.

Та щось не видно їх у цих потемках, не чути їхньої впевненої ходи серед звуків великого міста, ніхто з них чомусь не помічає у сірій масі самотню і безпорадну сліпу дівчину, бо для того, щоб прозріти, часом потрібно втратити зір. Або хоч на мить відволіктися від думок про власну геніальність. А це непросто.

Немовби зависнувши у вакуумі, де замість світла зірок владарює пульсуючий біль, Олена несподівано для себе відповіла: «Ні, не спішу» і відчула, що незнайомка чекала саме цього. Чекала можливості перекласти на когось частину своїх буденних клопотів.

Олена слухала її мовчки, з заплющеними очима, відчуваючи невідому приємність від того, що навіть у такому стані може бути комусь корисною.

Тиждень чи місяць у квартирі на першому поверсі майже переконали її, що вона ні на що не здатна.

— Мамо, мамо, я роздав всі чупа-чупси, мусиш мені купити ще!

Олена мимоволі подивилась у бік хлопця. Орієнтувальний рефлекс. Кожний новий подразник мусить бути обстежений. Відомо навіть немовлятам.

— Ти де ганяєш, подивись, яка буря насувається? І де ви торт взяли, паразити?

— Який торт? Не було ніякого торту…

— Северине, не виводь мене…

— Ну звідки ти все знаєш?

Северин мав жовтяве волося, перемазаний кремом ніс і куртку з купою блямбочок.

Дерева намагались пригнутись якомога ближче до землі, рятуючись від розлюченого неба.

Небо було чорне і лиховісне.

Олена випросталась, повернувшись обличчям назустріч бурі.

Бог розплющив очі і, щоб ненароком не осліпити її світлом сонця, затягнув його чорною паволокою.

Вона ніколи не думала, що радість може мати такий насичений темний відтінок. Хоча хто сказав, що сліпота більше не повернеться?

(Забери мене у Свій кортеж, я буду найлютішою і найлагіднішою Твоєю хмариною. Я пошлю вітер викорчовувати одвічні скелі і не дозволю йому торкнутися новонародженої бруньки, я зруйную усі хмарочоси, а з їхніх руїн збудую мости через усі прірви…

Забери мене — не пожалкуєш. Кому, як не Тобі, знати, чого вартує мені кожен крок по цій землі. А літати… літати мені, мабуть, сподобалося б…

Олено Григорівно, не скигліть. Ви ж не чайка.)

— Ходімте, бо як уперіщить! — підвелася з лавки струнка, волоока жінка, простягаючи до неї руку.

— Ні, я тут посиджу…

— Придумали собі! — жінка схопила її за плече і потягла за собою. — Тут посиджу. Біжімо до найближчого під’їзду, бо до хати вже точно не встигнемо…

Стіни найближчого під’їзду нагадували збірник ненормативної лексики, але захищали від вітру, як могли. Олена вдячно торкнулась їх рукою.

Зненацька у світі стало тихо і темно. Одинокі постаті добігали до схованок. Стрілою шугнув угору чийсь захоплений вереск.

— Що у вас з ногою?

— Впала.

— A-а, так-так, зараз такі дороги роблять… Куди, пройдисвіте? — жінка спритно схопила дитину за капюшон. — Хочу влаштуватися на роботу, я ж до декрету працювала секретаркою, але тої фірми вже і слід простив, — криза, самі розумієте…

За два роки, поки її не було, настала криза. У два рази піднявся долар. У два рази впала гривня.

— … але на кого ж я це шило залишу? Чоловік у Ізраїлі на будівництві…

— У тебе, мамо, деспотичні замашки. Хіба можна обмежувати свободу дітей?

— Я тобі зараз дам свободу, ти зараз таку свободу від мене дістанеш…

— Як ви збираєтесь знайти роботу? Треба ж мати знайомих… — спитала Олена, не відриваючи очей від того, що діялось на дворі. Хмара затягла усе небо. Перехожих майже не зосталось, навіть автомобільний рух на дорогах вщух. Холод і вітер пішли атакувати принишклу землю.

(Назови це зневірою чи легкодухістю, як хочеш назови, — я більше не витримаю.)

— Не обов’язково. Головне — бажання. Шукала в інтернеті, бачила вивіску якоїсь фірми — заходила. А чому б і ні. Все одно гуляю з ним. Зайти запитатись можна, за це в писок не дадуть…

— Навмання? Це не для мене.

— Чому б то?

— Мама, мама, дивись… ну дивись…

— Погляньте на мене. Ви б на місці власника фірми взяли мене на роботу?

— Я? — Нова знайома окинула її прискіпливим поглядом. — Взяла б. Без питань. Ви серйозні і… як би це сказати… інтелігентні. Гм… крім того ж, якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе.

Олена мовчки дивилась на неї.

— Жартуєте, — нарешті вимовила вона.

— Ти, мама, зовсім мене не слухаєш…

— Невитримана година з тобою, халамиднику. Ні, не жартую. А ви спробуйте: хто стукає, тому відчинять… Завжди треба пробувати. Не на перший, так на десятий раз, але щось та й вийде.

Інколи Бог змилосерджувався і давав їй урок, не вимагаючи за нього платні.

— Ну що тобі шкода чи що?..

— Ви могли б позичити мені гривню на тролейбус? Я забула всі гроші вдома, а вертатись нема коли.

— Без питань. Беріть. Ви вже знаєте, куди йти?

— Я не впевнена, але… чому б не спробувати?

— Ну подивись, мам… сніг!

Вони обоє повернули голову. З чорної-пречорної хмари валив білий-білюсінький сніг.

(Цікаво, сніг пам’ятатиме своє ПАДІННЯ? Чи краще сказати — ПОЛІТ? Що за доля: залишити чорну хмару для того, аби перетворитись у чорну багнюку, і тільки під час польоту побути білим. Чи може — під час падіння?..

Як краще сказати, мам?

Чому я пам’ятаю до дрібниць той політ або падіння, як хочеш його назови. Пам’ятаю перевернуте небо, довгі-предовгі секунди невагомості, страх, крик, стукіт серця, навіть удар пам’ятаю, а замість вікна у моїй пам’яті — чорна зловісна хмара?

Чому, мам?

Мовчиш. Не хочеш мені допомогти.

І Ти теж не хочеш. Змовились там угорі між собою, я знаю.)

— Ви куди? Там така заметіль!

— І я хочу в заметіль, як тьотя!

— Упаси тебе Бог…

Два місяці після кінця світу.

Психіатр мав змордований вигляд і не дуже надокучав питаннями. А, може, просто прикидався, хто тих психіатрів знає?

— То ви кажете, що стрибнули униз…

— То ви так кажете. А я просто мила вікно. Ми вже з вами говорили про це.

— У шубці і в чоботях?

— Було холодно, якщо пам'ятаєте.

— У мене погана пам'ять на погоду. То, кажете, було холодно. А ви завжди після роботи миєте вікна?

— Тільки коли вони брудні. Послухайте, якби я хотіла вчинити самогубство, я б вибрала інший спосіб.

— Який?

— Ну, наприклад, ввела собі калію у вену. Швидко і ефективно. Але це не буде стрибок з вікна.

— Може, ви посварились з кимось?

— Це не привід для самогубства…

— У вас було важке чергування, ви не виспались, повернулись зранку додому у порожню квартиру і полізли мити вікна. Я правильно вас зрозумів?

— Мені подобається мити вікна.

— Може ви когось зустріли по дорозі додому? Ваша бабця пригадала, що деякий час у вас були серйозні стосунки з одним молодим чоловіком. Він навіть офіційно приходив до вас на заручини, але…

— Це було дуже давно.

— Він знає, що з вами?

— Ні.

— Ви хочете, щоб він дізнався, щоб розкаявся і повернувся до вас?

— Ні.

— Ви його ненавидите?

— Ні.

— Чому ви мені брешете?

— Неправда!

— Згоден: суцільна неправда від початку до кінця. Але навіть у вашій брехні є доля правди.

— І яка ж правда у моїй брехні?

— Вам краще знати. Це ж ваша брехня.

Отак вони поговорили ще хвилин з десять і попрощалися. Психіатр мав змордований вигляд, але відчувалося, що він ще повернеться. Коли виспиться. Або коли придумає ще з десяток каверзних запитань.

Психіатрію їм викладав завідувач кафедри, досить знана людина не тільки в Україні, а й за її межами. Тому Олена відчувала себе готовою до будь-яких запитань. Хоча, на відміну від цього психіатра, не бачила навіть крихти правди у своїй брехні.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» розташувався у затишному куточку неподалік Католицького університету. Олена ледве його знайшла.

Адміністратор — молоденька жвава дівчинка у голубій лікарняній сукні — підозріло втупилась у неї.

— Доброго дня. Я щодо вакансії…

Хол у бірюзових тонах, вазони у великих кадках, темно-сині меблі і білий камінь на столах і на підлозі.

— Вакансії? A-а… Зенику, ти щось про це знаєш?

Зеник — розкуйовджений худощавий молодик у сорочці без галстука — стояв за столом адміністратора, щось завзято вистукуючи на клавіатурі її комп’ютера. На прохальницю можна сказати й не глянув.

(«Якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе…»

Смішно.)

— Татка зараз не можна турбувати, Ларисо: він вирішує справи державної ваги. Можливо я зможу допомогти?

— Я впораюсь, Зенику, у тебе теж є справи, чи не так?. Повторюю для бухгалтерів, у тебе ж є справи?

— І чого ти так песимістично настроєна? Які можуть бути справи у бухгалтерів?…А ви перепрошую хто? — і все це, не підводячи голови.

— Навпаки, оптимістично. Хочу побачити, як ти рвеш на собі волосся, рахуючи мені премію, Зенику.

— Я перепрошую, що перебиваю вас, але взнайте, будь ласка, якщо можна…

Стояти перед дівчатком з замашками бізнес-леді та клянчити роботу — невеселе заняття. Але гордістю ситий не будеш. Це вона добре усвідомила ще на початках своєї науки.

Десь за рік, бомжуючи по підвалах, вона взагалі забуде, що слово гордість існує. Якщо їй тут не допоможуть, тоді вона не матиме більше куди піти. А падати може ще довго і довго.

Дівчина натиснула якусь клавішу і опустила голову над паперами. Той, кого вона назвала Зеником, не дочекавшись відповіді, хотів було ще щось сказати, але передумав і ретирувався. Олена одразу про нього забула.

— Ну, що вам сказати? Є одне місце, однак заздалегідь попереджую: у нас треба працювати.

Її тоном можна було забивати палі у землю. Олена мимоволі торкнулась пальцями скронь.

— Я для того і прийшла.

— Дехто вважає, що у нас тут рай земний: гроші загрібаємо лопатою, а самі нічого не робимо, але мушу вас застерегти, що це далеко не так, що…

Адміністратор говорила і говорила, і кожне її слово вбивало у землю.

Олена стисла обома руками скроні. Зневага і презирство не додають людині здоров’я. Щоб це зрозуміти, треба відчути їх на власній шкурі.

(Уроки, уроки, уроки… І не можна прогуляти жодного з них. І скласти екстерном теж не можна.

Життя, прожите екстерном, втрачає сенс.)

— Ви зрозуміли? — вчительським тоном запитала адміністраторша.

— Звичайно. Я розумна, хоча на перший погляд цього можна і не зауважити.

Адміністраторша позеленіла.

(Вчать вас, вчать, Олено Григорівно, а ви… Але ж як приємно взяти хоча б невеличкий реванш.)

— Прибиральниці не потрібно багато розуму, — скривила губи леді за бар’єром. — Якщо… повторюю, якщо вас приймуть, у вашому розпорядженні будуть два поверхи і п’ятнадцять кабінетів, так що вам буде не до балачок. Працюватимете у дві зміни. Перша зміна — з восьмої до третьої, друга — з третьої до восьмої.

Олена мовчки постояла біля перегородки секунд зо тридцять. Поки до неї дійшло.

— Кажете, два поверхи? — мимоволі зазначила вона найважливіше.

— І п’ятнадцять кабінетів.

Олена озирнулась. Камінь, дзеркала, килими, позолота, вазонки. Усе на найвищому рівні.

Чи могла вона подумати, вступаючи до університету, що колись у її розпорядженні будуть аж два поверхи і п’ятнадцять кабінетів?

(Ти несешся униз з карколомною швидкістю. Вітаю.)

— Коли я можу почати?

— Не так швидко. Спочатку вам треба пройти співбесіду у директора, а він зараз зайнятий. Приходьте після обіду. Він звільниться десь о п’ятій.

— До п’ятої я помру…

— Що?!!

— Я почекаю директора тут.

— Ні-ні, ви… я… згадала, що ми вже пообіцяли цю роботу іншій людині…

— Я сяду тут і почекаю директора. Просто сяду і почекаю.

— Вимітайтесь, бо я покличу охорону.

Олена усміхнулась. Нарешті. З яким задоволенням вона пошле свою ввічливість до дідька.

Як довго вона цього чекала.

— Обережніше, дитинко. Ви ж не знаєте ні хто я, ні навіщо я сюди прийшла. Ви з першого погляду визначили, що на мене не варто ставити, але те, що я так кепсько виглядаю, ще ні про що не говорить.

Адміністратор повільно піднялась з-за перегородки. Коли земля кожного ранку несеться тобі назустріч, мимоволі навчишся від неї відбиватись. Олена продовжила.

— Я можу бути коханкою вашого директора або його позашлюбною дочкою, звідки вам знати? Ніколи не говоріть до незнайомців «вимітайтесь». Декому це може не сподобатись. А дехто взагалі може образитись. Не слід ображати незнайомих людей, хіба вас цьому не вчили?

Можна було, звичайно, сказати: вибачте, я просто не маю куди йти, а навіть якщо й піду, то повернутись вже не зможу, бо не матиму сили. Можна все це сказати, але навіщо.

Олена сіла у темно-синій фотель з високою спинкою і дозволила собі розкіш розслабитись. За хвилину її викинуть геть, то чому б не використати цю хвилину сповна?

Адміністратор подивилась їй за спину.

— Ви вже тут, Сергію…

— Сергію, — не повертаючи голови, сказала Олена таким тоном, яким давно не дозволяла собі ні з ким розмовляти. — Спробуйте зробити мені гарячу і міцну каву. І спробуйте не розлити її, коли нестимете сюди. Сподіваюсь, що для охоронця це не занадто складна справа.

Оперативно працюють тутешні охоронці, нічого не скажеш: не встигли їх покликати, а вони вже тут.

Адміністратор аж підскочила:

— Що… що ви собі дозволяєте?

Вона не здогадувалась, що Олена зараз могла дозволити собі все. Коли ви стрімко падаєте в прірву, вас ніщо не може налякати, окрім самої прірви. А цей хвилинний перепочинок? Мине і забудеться.

Дівчина нервово усміхалась.

— Я перепрошую, Сергію Романовичу, зараз прийде охорона і…

— Нема потреби, Ларисо. Ви — Олена? Та сама Олена. Я впізнав вас за голосом. Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

Є хвилини у житті, коли провалитися під землю — найкращий вихід.

Олена повільно обернулась. Ні, цього чоловіка вона ніколи в житті не бачила. Але голос… голос вона теж впізнала.

— Старший над телефонною трубкою і за сумісництвом охоронець радий вітати вас у нашому трішки божевільному домі. Я попереджав вас, що ми не подаємо кави, але цей випадок особливий. Прошу до мого кабінету. Ларисо, мене ні для кого нема.

Адміністратор від здивування ніяк не могла закрити рота.

Олена ще раз подивилась на незнайомця. Світлі очі, сиве волосся, світло-сірий светер з вилогами…

Вона пам’ятала, як у хвилину відчаю зателефонувала саме сюди. І наговорила стільки безглуздого та непотрібного, що самій дивно, як вона після цього всього сюди прийшла.

Просто їй здалося, що на другому кінці дроту не дуже повірили у її теревені.

— Гм… ви не схожі на директора медичного центру.

— А ви не схожі на тих, хто пише скарги. То що, мир?

Олена повільно підвелась з крісла, сподіваючись, що не впаде на підлогу у найбільш не відповідний для цього момент,

(Ніби бувають відповідні моменти для падіння.)

і обурено промовила:

— Ви навмисне замовили цю заметіль, щоб до вас було важче добратись?

Директор розсміявся.

— Якби я знав, що ви прийдете, я б домовився про сонце…

Він провів її до свого кабінету, всадив у зручне крісло і включив електрочайник. А тоді підійшов до акваріума і почав годувати… жабок?

Вона посміхнулась. Вперше за багато днів.

Чотири місяці після кінця світу.

Олена плакала. У неї нічого не виходило. Вкотре.

«Чіткі, фізіологічно вироблені рухи у суглобах зумовлюють плавність, гармонійність, синхронність і симетричність нормальної ходи,» — писали в одному мудрому підручнику.

Олена вчилася ходити на милицях і весь час, поки вчилася, думала, що обов’язково відшукає цей підручник і спалить.

Тепер вона вже знала, що обрала не найкращий спосіб померти. Обклеїти б усі стовпи закликами: «Самогубці! Ніколи не кидайтеся з вікон — в одному випадку із ста вас обов’язково врятують! Найефективніший спосіб вбити себе — ввести собі калій у вену. Попече, зате який ефект!»

— А що ви хотіли? — казав Нестор Остапович, радісно спостерігаючи за її невмілими спробами. Він взагалі останнім часом весь сяяв, коли бачив «хвору Мариняк». — Після таких переломів, та ще й ускладнених зміщенням, можна взагалі не встати на ноги. Це диво, що ви зможете пересуватись самостійно. Не скоро, але зможете.

— Не говоріть мені про дива. Той, хто за них відповідальний, міг би подумати, чи потрібні людям дива, за які треба платити так дорого.

— Цікавий вислів. Але ж ви, певно, бачили тих, хто ладен заплатити в сто раз більше за десяту частку такого дива.

— Тоді чому Він для них його не зробить?

— Диво на замовлення? Я б не відмовився від таких послуг.

Олена жбурнула милиці і важко опустилась на ліжко.

— Тоді чому я? Чому мені така честь?

— Може, ви теж когось колись врятуєте від неминучої смерті.

— А ви тоді що будете робити?

Лікар розсміявся, але враз спохмурнів.

— Що це за жінка, яка до вас приходить мало не щодня?

— Вона, здається, працює у вас у лікарні санітаркою, почула про мене і… думаю, у неї була якась особиста трагедія, може, навіть з дитиною, а що?

— Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.

— Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?

— Опіка теж буває різною. Деколи нею можна задушити людину.

— Я впораюсь.

— Не сумніваюсь.

— Відколи це ви в мені не сумніваєтесь?

— Я ніколи не берусь за сумнівні випадки… — він потер перенісся під дужкою окулярів і продовжив уже серйозно: — Якщо б ви погодились на подальші операції… Можна було б домовитись з Мюнхенським реабілітаційним центром, у них чудові результати…

— Для чого це мені?

— Будете все життя кульгати.

— Он і психіатр каже, що травматичні спогади довго не даватимуть мені спокою. Дива теж мають свою побічну дію.

Лікар скинув окуляри і притиснув пальці до кутиків очей.

— Можна пошукати спонсорів серед приватних фірм або…

— Обов’язково пошукаю. Візьму газету з рекламними оголошеннями і з ранку до вечора буду шукати спонсорів.

— Ви впевнені, що у вас нема нікого, хто міг би… допомогти?

— Мені не потрібна нічия допомога!

— Отже, хтось є…

— Я ніяк не можу навчитися ходити на цих милицях. Що робити?

— Ходити на милицях. Іншого способу нема.