Знак Саваофа

V

Другу половину весни Лаврентiй долiковувався у соснiвськiй лiкарнi. Лiкарнею називався одноповерховий сарай сiрого кольору, що колись призначався для «хiмiкiв» та «зекiв», але якось воно повелося, що туди i надалi запихали найупослiдженiших громадян, а ще далi, з iнфляцiєю, добру частину передмiстя. Лiкарню ту називали «пiдаркою» або собачим мiсцем. Собачим його називали тому, що мiсцина ця невiдомим чином приваблювала з усiх закутiв собак для злучок. Ще в повоєннi часи мiсцева пацанва задля розваги розстрiлювала з рогаток i самопалiв псiв та сучок, що нюхалися i лигалися на пустирищi в незвичайно великих кiлькостях. Трохи пiзнiше, коли на пагорбi пiдняла стiни ця знаменита будiвля, хворi визбирувалися на крихiтних балкончиках, щоб половити гав та потiшитися собачим щастям. Вони курили, з вiдстороненим виглядом чудувалися одноманiтностi природних методiв. А от чому «пiдарка», то, напевне, з великої неприязнi до самої лiкарнi, а ще, можливо, причиною назви стала репутацiя головного лiкаря Миколи Санича, зовсiм бездарного, але з великими естетськими уподобаннями i непомiрною любов'ю до осiб чоловiчої статi.

Половину весни за перегородкою, якраз поруч з лiжком Лаврентiя, Микола Санич содомствував з молоденьким батюшкою Єпiфаном, якому власноруч висмикнув на пальцi ноги врослого нiгтя, i тому той вже другий мiсяць знаходився на стацiонарному лiкуваннi. Вони пронизливо пищали, мов тi щурi, часто пристрасно шепотiлися, майже захлебуючись, iнодi iстерично лаялися, галасували переважно вночi, коли збуджувалися до неймовiрного; тодi з-за тонких картонних перегородок чулися кiнокартиннi айки та зойки. Цiлi тиради слiв, що нагромаджувалися купою, перемiшуючись з дивними екзотичними назвами, соснiвським, навiть столичним мешканцям незрозумiлими, як назви кратерiв на Мiсяцi, i знайти їх все одно, що нужник на Хрещатику за нiчного часу. Микола Санич мав зовсiм не естетичну зовнiшнiсть: кавалки сiрки вилазили з вух, кущистi нiздрi, сльозливi вибалушенi сiрi очi, рiдке сиве волосся, котре вiн намагався вифарбувати у каштановий колiр. Єпiфан був худеньким, майже пiдлiтковим, зi впалими грудьми, рiденькою борiдкою, сумирним поглядом свiтло-карих очей. Вдень вiн щось набожно бубонiв на своєму лiжку, а вночi вештався, мов той сомнамбула, вузеньким коридором з прогнилою пiдлогою, вiконцем, що слiпо мружилося десь пiд самою стелею. Єпiфанiй у лiкарнянiй їдальнi отримував найкраще. Тому попа недолюблювали. Особливо двi дебелi, мов кимось однаково злiпленi, бабери — Нiна та Ася. Здоровi, тiлистi, весь час пiт лився з них градом, тримаючи по бiлому батону в руках, вони гучно, крiзь набитi роти, на всю палату перегукувалися, закiнчуючи кожне сказане речення «тю-ю-ю-ю, ти глянь, яке чмо». Чутливий Єпiфанiй оте «тю-ю-ю-ю» приймав на свiй рахунок. Проходячи до своєї окремої кiмнати через палату, перегороджену ширмою, — одна половина для чоловiкiв, друга — для жiнок, — вiн прискорював крок, i його щоки, й так червонi, робилися буряковими; вiн тупив зiр, трусив рiдкою борiдкою i щось швидко-швидко говорив. Лаврентiя ж поклали так, що лiжко його стояло на розхрестi, i йому хоч-не-хоч, а випадало бути свiдком усього лiкарнянського життя. Старiючи, Микола Санич починав якусь зовсiм незрозумiлу вовтузню: то затiвав ремонт, то переставляв убоге начиння, то бiгав на пошту, добиваючись чогось вiд центру. Тодi Єпiфанiй з тоскним виглядом ходив з палати в палату, нервово потрушуючи борiдкою. I весь час старанно молився. Молився вiн досить своєрiдно: просив у Творця смертi ворогiв Великої Росiї, особливо щоб вiн своїм перстом покарав папу римського, усiх унiатiв, проклятих бандерiвцiв, мельникiвцiв, петлюрiвцiв, нацiоналiстiв, Америку. I до того щирi його були молитви, що вже через два тижнi Нiна та Ася пiдiбралися до нього та сповiдалися у своїх грiхах.

Так Єпiфанiй здобув прихильнiсть у слабкої половини барака, що чомусь називався лiкарнею. Микола Санич пiряв примiщенням, несподiвано зупинявся посеред палати, наче громом уражений, пронизливо дивився на батюшку, а потiм шепотiв: «Ах Єпiфаша, Єпiфаша, я вже й забув про тебе… Лапочка. Скоро я. Не сердься…» Нiнка, найдурнiша з бабiв, проковтнувши кавалок бiлого батона з маслом, загугнiла: «А про шо ето он?…» Очi у неї пiдозрiливо звузилися, вона мiряла Єпiфашу злим поглядом, нiчого не пробивалося в її черепi, Нiнка заспокоювалася, пам'ятаючи батюшкине благословення.

Лаврентiй важко приходив до пам'ятi: за ним майже не слiдкували, i аби не католицькi сестри, що випадково прибули до Соснiвки, дивом заслала їх сюди доля, вiн би не вижив. Сестри знайшли понiвеченого Лаврентiя, виходили його, а потiм влаштували до лiкарнi, наївно гадаючи, що йому там буде краще. Якийсь час вони гуртом, шестеро, навiдувалися до лiкарнi, але скоро шипiння отця Єпiфанiя i випади Миколи Санича припинили цi вiдвiдини гуртом. Ходила одна Юлiя, двадцяти рокiв, з чорним як смола волоссям, фiолетовими, чистими, завжди додолу очима. Вона приходила, сiдала бiля Лаврентiя, перед цим виклавши нехитрий харч до тумбочки, i читала щось зi Святого Письма, а Лаврентiй лежав мовчки, ковзаючи ледь вловимою усмiшкою, свiтлiючи обличчям. Вона приходила щосереди i щоп'ятницi. Вiталася, клала поживу в тумбочку, щось говорила до Лаврентiя, а вiн вiдповiдав короткими словами, червонiючи, наче дитина. З часом вiн досить змiцнiв, щоб сидiти. Тодi всi бачили у ньому якусь зачаєну тривогу, особливо, коли приходила середа. Вiн кiстяною гребiнкою розгрiбав волосся, витягував свою кишенькову потрiпану Бiблiю, i, ворушачи губами, читав. Вiн навiть не приховував своєї радостi, коли приходила Юлiя, поляскував великими долонями по колiнах, ледь похитуючись, i вона непомiтно усмiхалася, ледь хриплим голосом, що нагадував простуджений, справлялася про його здоров'я, запитувала, чи чогось не треба. Чи, може, йому тут незручно, то мiсiя пiдшукає iнше мiсце. Лаврентiй пiдiймав догори свої чорнi рiвнi брови, вiдповiдав трохи грубувато:

— Iнше мiсце, сестро? Для такого, як я, скрiзь однаково.

— То й добре, Лаврентiю. Хiба Бог послав нас на землю, щоб ми шукали там, де теплiше?…

— Тож-бо, — задоволено гугонiв Лаврентiй, нарештi потiшений, що йому не пiдспiвують, не клянуть, а розумiють.

Далi вони сидiли мовчки, iнодi читаючи Святе Письмо; вони роз'ясняли щось одне одному, кивали головами, потiм пили чай з пряниками i дiлилися тими пряниками з усiєю палатою.

Одного разу, пiсля невдалої спроби заволодiти увагою Миколи Санича, Єпiфанiй пiдступився до Лаврентiя, що сидiв у широкiй сорочцi та одних лiкарських пiдштаниках, причесаний, з постриженою бородою, якийсь помолодiлий, i заявив:

— Ти чого з супостатами i зрадниками водишся? Вони слуги сатани! Хiба не знаєш?

— Ти на свою церкву подивись. Вона на рiвнi жандарма i попа. Хто вам дав право пускати свiтську владу у володiння, керування церковними справами? Сказано ж, кесареве кесарю, а Боже Боговi.

Хiба ти не читав, а чи не знаєш, що вашi лобизали царям ноги, i царi у вас були головою церкви? I кров нашу проливали, кадячи з амвонiв. Для чого народу така церква? Хто тодi супостат?

— Ти бомжара i розстрига немитий. Тебе предали анафемi, а ти менi мудростi розказуєш… Ось я тобi… — i Єпiфан трусив борiдкою, але зi страхом, бо, не зважаючи на хворобу та худорбу, вiд Лаврентiя перла якась дика сила. I погляду Єпiфан лякався бiльше всього.

— Ну, це як кому Господь Бог поклав. Тут ти, може, правий. А так брись, лукавий, з-перед очей моїх!

Цього, зiзнатися, Єпiфанiй не чекав, бо в його очах Лаврентiй був лише безпритульним, бомжем, доведеним до скотського iснування, а значить, нi порядної мислi, анi сили супроти у нього не може бути; значить, загнана життям i Богом скотина, на котрiй, вiн, Єпiфанiй, зможе показати свою мудрiсть, розсудливiсть, звеличивши себе в очах хворих, а також надолужить час, намарно витрачений з Миколою Саничем, — як не крути, а неповноцiннiсть стосункiв почала проявлятися надто чiтко, щоправда, соснiвцi мало цiкавилися його уподобаннями, радше для них це не мало значення, як ото собачi злучки, що їх можна споглядати з балконiв теплого весiннього дня, мружачись вiд безтурботностi, множачи свою зверхнiсть великого завойовника цього свiту. Єпiфанiй не займав їхнi твердолобi черепи: те, що не можна покласти в рота або скористатися в будь-який спосiб, викликало неприховану нудьгу; тож суперечки Єпiфанiя з яких вiн виходив, наче побитий пес, навiть потiшали їх, хоча однозначно вони приймали бiк православного батюшки, бо на них магiчно дiяли слова Велiкая Росiя, а ще тому, що пастир приходу Єпiфанiй залюбки, за добре ставлення вiдпускав грiхи i благословляв найзапеклiших безбожникiв, яким з нудьги чомусь надумалося влiзти пiд хрест. Проте i Лаврентiя вони слухали краєм вуха. Молодшi навiть вигуками пiдтримували старого, як вони називали, бо, не маючи повних п'ятдесяти рокiв, Лаврентiй виглядав вкрай виснажено, хоча був статний, невисокий на зрiст, з прямим, вiдсутнiм поглядом чистих очей, в яких переливалося свiтло. Говорив вiн мало, але з достоїнством та вродженою благороднiстю, вiд чого мiж ним i соснiвцями пролягала нездоланна перешкода. Молодi його пiдтримували за впертiсть у поглядах, наче вiн був їхнiм. Але це тiльки так, поверхово. Аби не сестра Юлiя, то вiн би так i лишався самотньою брилою серед цього паводку забрьох, крадiїв, п'яниць i гомикiв, що заповнювали соснiвську лiкарню. Вiд гнiву соснiвцiв його рятувало ще й те, що мiж Єпiфанiєм та Лаврентiєм стояв офiцiоз. Вiрнiше, на боцi Єпiфанiя: з мiлiцiєю, владою, сильним апаратом, який полишила ще та, стара держава, до якої вони не те щоб почтенно ставилися, а i ненавидiли, боялися. Тому десь в глибинах їхнього сiрого мозку вони вiддавали перевагу Лаврентiю, а перед Єпiфанiєм кланялися i чтили його, наче саму смерть.

Лаврентiй жив непомiтно. Це теж рятувало його, але не вiд виверткого розуму Миколи Санича, що початком пiдсилав до нього Єпiфанiя, а пiзнiше, коли все вкрай обридло, небезпека з вiд'їздом монашок минула, сам почав терзати Лаврентiя немiчними, безкровними, але блискучими назвами, викручуючи речення, лаштуючи логiчнi конструкцiї, що розсипалися вiд одного удару.

Юлiя приходила завжди вчасно, шурхочучи випрасуваним своїм темним одiянням, ховаючи свої блискучi, пiдсвiченi молодiстю очi; крiзь рясу було видно стрункiсть її тiла, її гнучкiсть, яка здається, чинила супротив строгiй обiтницi, — i тут Лаврентiй вiдчув, що його опосiдає сум. Вiн подумав, що ловить слова її, як вiтер, вслухається в її ходу. Навiть запах простого вбрання викликав якийсь радiсний, майже дитячий зойк у душi. Вiн спостерiгав, як вона йшла, легко, без напруги, i говорила слова, сидячи на плямi свiтла, легко, без плотоядностi усмiхаючись; так усмiхалися не для когось одного, а для всього свiту, а свiт у Бiблiї був Божим, хоча i страшним. Вiн радiв її появi, як радiють дiти вiтровi, як дитина, вiн вiдкривав у її словах щось бiльше, нiж було вкладено в його голову, принаймнi йому так видавалося; вiн почував себе незграбним, пихтiв, червонiв, коли мова заходила про стороннi речi. Отак сидiв та думав, щоб воно могло означати, а вона дивилася на нього широко вiдкритими фiолетовими очима, ледь душачи щирий смiх подиву: як така доросла людина може не знати простих банальних речей. Тодi вiн сам смiявся з себе, ляскав по колiнах, щиро брав її за руку, яку вона повiльно, але впевнено прибирала, i вiн вибачався, а вона говорила: «Нiчого, нiчого, нiчого», — мовляв, це ж ти, Лаврентiй, вiд тебе нiчого поганого не може бути. I вiн заливався свiтлим щастям вiд того, що його розумiють, не плюють в обличчя. I коли вона захворiла, сталося те, чого вiн найбiльше боявся. Прийшов час, i сум заволiк його очi; глибокий, так, що навiть не вiдчувалося дна, — таким чорним був для Лаврентiя. Вiн сам не вiдав, безпорадно дивлячись у пустош за вiкном, чому свiт, такий чудний i вiддалений, наблизився до нього i став вуркотiти надокучливо, заливисто та безжально, як то буває у порожнiй хижi, продутiй наскрiзь вiтрами, вiн ловив цю печаль, яка надходила до нього, як прохолода у спеку, але не полишала розуму, змушувала часто битися думку, i тому вiн вловлював невблаганний знак, що вiдмовляв йому, посилав, окутуючи плечi, щось велике, а потiм в одну мить вiдбирав. Лишав вiн i якесь пекуче терзання, що посекундно наповнювалося свiтлою радiстю. I тодi ця срiбна печаль, що йшла свiтом, зникала. Юлiя присилала йому то хрестика, то вервечки через сестру Клементу, зiгнуту роками, з гачкуватим носом монашку; iнодi це були свiтлини святих або Дiви Марiї. За час її хвороби Лаврентiй несподiвано набився до столярiв на роботу. Там i пропадав цiлими днями. Вiн теслював, ладнав стiльцi, рiзав спинки для крiсел. Вiн полюбився теслям, i вони його часто лишали сторожувати комiрчину, що знаходилася в лiкарнi пiд патронатом самого Миколи Санича. Цей качконосий лiкар погрожував виписати Лаврентiя, але скоро побачив, що користi з нього тут бiльше.

Неочiкувана радiсть зробила його ще вiдлюдькуватiшим, наче Лаврентiй боявся розхлюпати своє щастя, зовсiм нетривке, яке не помiстити у загальне розумiння людських пристрастей, приторно-солодких звичок. В очiкуваннi Юлiї вiн рахував днi або розгортав полотняного згорточка, виймав довгастий якийсь предмет, гладив, нi, тiльки-тiльки доторкався пальцями. Баби чмокали язиками, зазираючи за штору, щоб пiдгледiти, i, нiчого путнього не визиривши, пожовуючи незадоволено губами, поверталися до своєї палати. Одного разу Єпiфанiй спробував пробратися до тумбочки. Його сполошив якийсь гамiр, чи то з переляку, чи то навмисне вiн розiрвав свiтлину з Дiвою. Як обпечений, вiн кинув на пiдлогу, прямо до лiжка Лаврентiя порвану листiвку, а сам чкурнув до себе, в окрему коптьорку. Лаврентiй повернувся вiд теслiв. Подивився на вчинене, але нiчого не сказав. Вiн взяв до рук клаптики паперу, довго сидiв, стуляючи їх, i погляд у нього робився важким, мов хто його сiрi очi налив свинцем. Вiн просидiв так до ранку, мертво втупившись у порвану свiтлину, лише губи ворушилися, порепанi за нiч вiд нелюдської напруги. Очi у нього налилися червоним i пiд ранок бризнули сльозами, що побiгли порiзаними зморшками щоками швидко, двома струмочками. Баби й мужики шепотiлися, значимо пiднiмаючи догори брови, смикаючи плечима, кахикаючи в кулаки. Лаврентiй, не кажучи й слова, подався до теслiв i невдовзi повернувся, тримаючи злiплену клеєм свiтлину. Вiдтодi вона стояла на тумбочцi, опираючись на потертий томик Святого Письма. Вiд того випадку Лаврентiй ще бiльше спохмурнiв, але чистий i радiсний, наче крик дитини, вираз в його очах не зникав.

Здавалося, вiн пережовував ту печаль та тугу, — ходив, мiцнiше ставлячи ноги на пiдлогу, розправивши плечi. На рип дверей реагував миттєво, не приховуючи нi вiд кого, що весь в очiкуваннi. Але приходила сестра Клементина. Вiн радiсно її зустрiчав, але очi шукали, зависаючи в повiтрi лагiдними сiрими скельцями, чогось iншого, начебто те, що зараз вiдбувається, є помилкою, зараз все проясниться, i Юлiя зайде, шурхотячи своїм монашим вбранням. Клементина перехоплювала той погляд, кивала головою, навiть трохи скрушно, але без осуду, такого зрозумiлого усiм людям, говорила м'яко, закриваючи молитовника на закладку:

— Сестра Юлiя скоро, слава Iсусу, стане на ноги.

Юлiя жила не серед показних, не серед яскравих парникових квiтiв цього блискучого, як скло, свiту, готового трiснути, розлетiтися на друзки, зрiзаючи все живе на шляху; вона невiдривно була живою iстотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого вiн не пив анi кровi, анi наснаги; вiн носитиме те тремтiння в собi, знаючи, що воно довiку житиме в ньому, i нiчого свiт не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок i кiнець, що є безкiнечнiстю, яка владарює над усiм живим, що має дух; вiн з вiдчайдушною впевненiстю знав, що скоро вона зникне, як злiтають з небес хмари, але лишиться тут, у цих спаскуджених краях, де йому суджено знайти кiнець. I вона житиме, пiшовши кудись в невiдомiсть земних дорiг, у ньому, разом з кончиною, разом з вiрою у вiчнiсть, що вiдкривається будь-якiй людинi, коли вона з останнiм зойком покидає землю.

Вiн стояв або сидiв перед сестрою Клементою, як запитальний знак, а вона продовжувала говорити, журкочучи словами, втiшаючи його нiмим розумiнням, як i Юлiя розумiла те, що виникло мiж ними. Нарештi вiн був вiдкрив рота, щоб запитати, але Клементина притулила палець до уст.

— Для чого тобi запитувати, коли ти сам знаєш? У вас одна дорога — до Бога. Тож терпи те, що послав нам Господь.

— Iншого, сестро, не може бути.

— Скоро я пришлю її. В тому немає нiчого злого. Блуду ви не творите. I що Бог послав, не може бути блудом. Тiште одне одного словом Божим.

— Саме так, — тихо i впевнено вiдповiдав Лаврентiй i слухав Клементу.

У Лаврентiя ще не позросталися ребра, тому Микола Санич заборонив ходити йому до теслiв. Це опечалило Лаврентiя. Вперше вiн дозволив непослух. Вночi крадькома вiн пробрався у комiрчину i заходився стругати, клепати, наспiвуючи пiд носа щось iз Псалмiв. Вранцi донесли головному лiкарю. Сам Єпiфан, гордо трусячи цапиною борiдкою, дивився, як Микола Санич репетує перед сидячим з винуватим дитячим виглядом Лаврентiєм.

— Вон! Вон! Вон! — верещав Микола Санич. — Я не позволю, штоби здесь распоряжалiсь бомжи! Випiсать i пусть себе мастерiт на помойке!

Все б закiнчилося плачевно, аби дверi в лiкарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловiкiв, одягнених у чорнi пальта та шкiрянi куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:

— Хто тут головний?!

Микола Санич задрiботiв коротким кроком до прибулих.

— Чим маю прислужитися?

Андрюха Лямур змiряв його поглядом, поморщив носа, тодi ухопив за фалди чоловiка, в якого нiс був заклеєний бiлим пластирем, пiдтягнув до себе.

— Цей поважний чоловiк хоче щось сказати Лаврентiю. Де Лаврентiй, докторе?

Лаврентiй пiдчовпикав до гурту дорого одягнених чоловiкiв. Вiн впiзнав Андрiя i привiтався з ним майже поштиво, з сумом, i Андрiй чуттям звiра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозумiти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:

— Ну, Мiтя, починай, — i стусонув його по плечах. — Давай, воно не так страшно.

Той, кого назвали Мiтьою, зробив непевний крок: очi його смiшно лупали, бiгали забинтованим обличчям. Вiн нагадував швидше блазня, i все, що вiдбувалося починало набирати кумедних вiдтiнкiв.

— Поп, — почав був Мiтя.

— Вiн не поп, — писнув Єпiфан.

— Заткнись, — рявкнув Лямур.

Єпiфан опашисто поклав три хрести у бiк монастиря.

— Лаврентiй, я прошу в тебе вибачення…

— Далi, чого заткнувся?!

— Мої товаришi теж просять вибачення… А ще я хотiв…

Андрюха Лямур знову запротестував, ухопив за вухо Мiтю, пiдтягнув до себе i зашепотiв, широко, як риба ковтає повiтря.

— Менi треба сказати щось йому наодинцi, — протягнув жалiбно Мiтя, дивлячись на Миколу Санича.

— О! Будь ласка… Будьте ласкавi…

Вони пiшли у глухий куток, вiрнiше, побрiв Лаврентiй, чимось незадоволений, та хто його запитував?

— А що з вашим колегою? — вiдчуваючи нюхом гешефт, поцiкавився Микола Санич.

— Вiн пережив складну пластичну операцiю. Поняв? — реготнув Лямур.

— Так, так, так.

— Ти не такай. Ти менi краще скажи, як ти поводишся зi старим.

Будеш тримати його доти, доки я тобi не скажу… Або доки я живий… Утямив, гнида? — несподiвано прошипiв Лямур i крутнув за качиного носа головного лiкаря. — Iнакше не лише носа, а i яйця одiрву.

— Мугу, мугу, — крiзь здавлений нiс продув Микола Санич.

Пiсля цього iнциденту, — нiхто не знав, що вiдбулося в глухому куту, яка розмова мiж Мiтьою i Лаврентiєм, — але пiсля того, як пiшли непрошенi вiдвiдувачi, виносячи з собою запахи карнавальної ночi, десятки невiдомих запахiв, що їх жадiбно нюшили хворi, Микола Санич зачинився у кабiнетi з Єпiфаном. I вони прогарчали, простогнали, провили цiлу нiч за тонкими перегородками, виливаючи поранену честь, вiддаючись своїй пристрастi з тим пафосом, з яким викидають бiлi знамена або йдуть вiд позорного стовпа до шибеницi. Цi два некоронованi шибеники тупцювали, мов стадо голодних пацюкiв, дрiбно попискуючи, вiдсапуючись, знову беручись за дiло.

Вони вважали себе чарiвними у своїй оманi, в своєму короткому щастi, що вигоряло з кожним статевим актом, проте наштовхувало на роздуми, до того глибокi, що iнодi самим хотiлося в них поблювати.

Тому вони й повторювали: «Ах ти пiдарюга старий! Ах ти моя жопа поморщена…» — «Ах ти попiвський недоноску… Я б тебе прямо на причастi виїбав… Прямо на налої… Чи там десь… сучечка моя немита».

Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив — чистий, яскравий, великими, як черешнi, краплями. Сонце просвiчувалося крiзь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотiв озерами, лисими курганами, пiщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Нiна та Ася повиставляли свої здоровеннi цицьки, хтиво пiдморгували мужикам, що дрiботiли до сiней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала вiд пагорбiв, вже пiсля дощу. Вiн дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти пiвшляху повз Лагуну, повз здичавiлий старий млин, повз соснiвський парк, обтиканий жовтими куполами лiхтарiв, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, бiлого та затишного. Там була Юлiя. I все повiтря наповнене нею. I лише те, що є безкiнечне, що не пiддається анi людському розуму, анi логiцi, що не йде назирцi зi звичними пристрастями — є любов. Так вiн гадав, вдивляючись у жовтий пiсок пустирищ, де вже сплiталися вихори, великi й маленькi, кружляли переколошканi круки. Так, вiн знав, що у нього не буде тiєї звичної людської пам'ятi, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинiчною ворожiстю пустоти, коли свiт весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стiна, за допомогою якої людина вiдгородила собi предмет любовi. Вiн знав, що буде тяжко прошити думкою простiр. Але це нездiйсненне, що дало йому радiсть розумiння, навiчно лишиться, як тепло того безкiнечно бiльшого, що охоплює весь свiт.

Юлiя прийшла пiд великою парасолею. Рухи у неї виваженi, пальцi лiтають метеликами, обтрушуючи краплi: запах дощу, запах воску, запах тепла на шибках. Лаврентiй, ляскаючи долонями по колiнах, смiється, i радощам його, здається, немає меж. Потiм хутко витягує згорток, розмотує його i простягає Юлiї статуетку Божої Матерi.

— Господи Iсусе Христе, — вигукнула розпачливо, притискаючи до грудей статуетку, але пересвiдчившись, що Лаврентiй чи то хмурiє, чи то ось-ось сльози бризнуть з його очей, швидко, плутаючи слова, додає: — Ах, це гарно! Як це гарно…

Вiн тупить очi. Земля йому видається водою, а за спиною нiжно шурхотять бiлi хмари. Вихри на пустирищi схрещуються i розбiгаються Великi чорнi круки висять нерухомо у небi, що поволi напивається спеки.

— Ти сам зробив?

— З божою помiччю.

— Значить, сам.

I вони мовчать, наче свiт безтурботно лiг пiд їхнi ноги. А надворi, впившись коротко спекою, знову шумить, наступає полотнищами дощ.

Так пройшов час до лiта, без всiляких змагань, повернення в пам'ять, вiдлистуючи дорогоцiннi днi, що гибiли в чорних клоаках буденностi. Потiм, коли прийде час, вiн якось з дурiстю прогляне все пережите, i, напевне, здивується, але пiсля цього хлiб йому буде не те щоби гiркий, а просто нiякий; свiт, що вже наготувався розламати його навпiл, пощезне, закаламутиться, лише велике, бiле, зле чомусь сонце час у час, секунда в секунду буде дряпатися на горизонт, опускатися в чорну яму невiдомостi. О, тодi ще було далеко до тих днiв. Вiн навiть не уявляв, зараз вдивляючись, любуючись складками одягу, рухами Юлiї: здавалося, а може, воно так i було, що свiтлi кола пролягали бiля неї. Вона говорила трохи хрипавим голосом. Вiн несподiвано став боятися за неї. Юлiя блiда, наче з алебастру, стояла i читала зi Старого Заповiту; i тут йому прийшло в голову, що вона довго не житиме, що йому суджено пережити її; вiн жахався чiткостi свого роздуму, свiжiй свiдомостi, що проносила його кудись над пагорбами людського сумлiння. Вона розумiла його з пiвслова. Тому зупинила читання i якусь хвилину мовчала, притиснувши Святе Письмо до грудей. У повiтрi сiкли мухи. Спливав солоний i безводний серпень. Сонно говорили баби, вже зовсiм iншi. Вже виписали Єпiфанiя, що перед цим намагався накласти на себе руки, i аби не Лаврентiй, що нагодився по нуждi, то за якусь секунду Єпiфан сукав би нiжками у прогiрклому хлоркою повiтрi з цупкою дротинякою на шиї. Лаврентiй гладив його по головi, а вiн плакав, каявся, кусав пальцi. Єпiфан ще довго проживе, отримає багатий прихiд, скоро забуде про свою любов до великого руського народу, а так собi житиме, звично, як школяр, який зазубрює вiрша, нiчого в тому не смислячи. Так i вiн оглашав свої нехитрi проповiдi, сумним поглядом споглядаючи натовп, що вiдмахував хрести та бив чолом поклони; мабуть, вiн у такi хвилини iнодi думав про Бога, принаймнi вже нiколи не встрявав у суперечку там, де мало або зовсiм нiчого не розумiв. Ночами, переодягнений, вiн блукав бiля вiйськових казарм у надiї зманити якогось курсанта, i досить успiшно продвигалася у нього справа, та ось старi «педи» пiдловили його i вiдтузили великими сiмейними парасолями.

Коли приїздив папа Iоан Павло II, Єпiфан гордо шествував на чолi купи бабiв у чорних сукнях, замотаних у бiлi в крапочку хустки, з круглими личками, щоками рожевими, як яблуко; баби несли в руках транспаранти: «Долой католиков-фашистов». До того, як намагалися саботувати вiдкриття пам'ятника папi в посольствi Ватикана, Єпiфанiй не дожив. Його переїхав весiльний кортеж, що мчав на вiнчання у його ж таки приход. Єпiфанiй зовсiм не мучився. Вiн пiдлетiв у повiтря великою чорною комахою, а коли опустився, то вже без духу гепнув кривавим урвищем на теплий, прогрiтий до м'якого асфальт. Вiн мав безлiч зв'язкiв, проявляв iнiцiативу й таке iнше, тому похорон був надто пишним, хоча декотрi запеклi православнi ортодокси зле щось поговорювали мiж собою: мовляв, хто прибрав Єпiфанiя — Бог чи його вiчний противник. Останнє лишилося без вiдповiдi.

У цьому збовтаному жовтком, з рiдкими дощами серпнi об'явився ще один тяжко хворий, учитель фiзики: низькорослий, пiджарий, мiцний, як горiх, чоловiк з хворобливим рум'янцем на всю щоку. Вiн тiльки починав кашляти, але вже давалася взнаки його клята хвороба — сухоти. Доки Микола Санич копошився та вошколупився з документацiєю, щоб вiдправити учителя в диспансер, вiн бездiяльно вештався i нудив свiтом. Вiн чiплявся до хвороби, аби тiльки зiгнати отой нутряний неспокiй, що часом переростав дивним чином у злiсть.

— Нема порядку. Так ви, сволоцюги, помрете у свинюшнику. Не iнакше, вам треба було б вигадати десяток сталiних, щоб ви, потолоч, зрозумiли…

Вiн захоплювався до iстерики, так, що йому доводилося виписувати зайву дозу снодiйного; вiн запалювався, що той мазохiст. Iнодi вчитель отримував по писку, тодi кiлька днiв уряд скулив, як сука. Його так i прозивали: Учитель. Цей учитель бризкав слиною, вiд нього смердiло, як вiд двох десяткiв кнурiв. Але ходив вiн гоноровито, виставивши свої груди по-спортивному. Вiн писав кляузи. В справi анонiмок годi дошукатися вправнiшого. Майстер золотого пера. Белетрист найвищої проби.

Вiн бичував пороки i пiдписувався пiд возваннями скривджених. Вiн пiдтримував однiєю рукою фемiнiзм, iншим боком вiн приставав до мусульманських фундаменталiстiв. Цей ублюдок щиро диктував Коран, Святе Письмо, Тору i Талмуд. Вiн встигав, де тiльки мiг, бо дiйсно кращого, щоб запудрити мiзки, не дошукатися по всiх регiонах. Одягав вiн витертий костюм-трiйку, чепурив свою борiдку а ля Че Гевара, i, звiсно, надсадно кашляв, що дiйсно рятувало його вiд скорої розправи знудьгованих соснiвських мужикiв, якi звично тягнули руду махру, рiзали в дурня та двадцять одне, а вночi посилали гiнця за самогоном, щоб потiм якiйсь марусi хором нап'ялити в туалетi. Вони радiли неймовiрному щастю бути вiльними, наче маленькi дiти. Це навiть розчулювало Лаврентiя, який волочив ногу, що її невдовзi повиннi були знову ламати, бо зрослася, говорили, неправильно кiстка, хоча соснiвськi мужики одностайно наголошували: крутить, мовляв, Санич, хоче тебе звести зi свiту. Як на зло, Юлiя перестала вiдвiдувати Лаврентiя, i вiн зробився на кiлька тижнiв безпорадним, як та дитина. Ото тодi цим i скористався Учитель.

— Ти доведи, що Бог таки є, — напався вiн зовсiм несподiвано на Лаврентiя.

— Вiдкривай Святе Письмо — сам побачиш. А що менi всує трiпати iм'я Його?

— То, значить, твiй Бог такий боягузливий, як i ти?

— Бог посоромлений нiколи не буває. Хто його може посоромити, коли вiн великий батько всього, що тут лежить перед очима, i того, що не вiдкрито нашим мiзкам. Вiн i тебе, кликушу, створив, але не для того, щоб ти, погань, лазив по його образу гнилими своїми пеньками.

— Значить, твiй Бог вiдбирає свободу. Ти не ладен, не маєш волi сказати про нього щось правильно, тобто правдиво?

— А я й говорю правдиво. Те, що думаю. Можливо, ти теж говориш те, що думаєш, але в твоїх словах немає правди. Ти носиш з собою зло. Якщо ти не перестанеш його носити, то воно знищить тебе.

— Софiстика.

— Ти менi краще доведи про неiснування Його. А тодi стрибай.

— Один момент, старий. Один момент. Людина створила таку рiч, як цивiлiзацiя. Вона створила весь цей свiт, в якому ти, старий, обертався. Вона створила комп'ютер, який проробляє iнформацiю, яку годi людинi осмислити. Вона створила тисячi машин, яких тобi, первiсному чоловiку, осягнути не пiд силу… Що на це скажеш?

— З твоєю прямотою недалеко i до канави. Якщо твоя розумна машина може сама мислити, без людської допомоги, любити, вибирати друзiв, помилятися, шукати. Все без людської iнформацiї, яку ти в неї вкладаєш? Вона є бездуховною залiзякою. Це, напевне, зараз знає i першокласник. Чи може вона дiяти так, як людина? Навряд. Тодi хто змусив людину рухатися, будувати собi житло? Напевне, вона сама, але кимось навчена. Що рухає повiтря? Ти говориш, природа? Але природа не розкладає атоми, не здиблює землю, вона є частиною того, що перечислене включає. Де взялася людина? Може, iз мавпи, але ти покажи менi ту мавпу? Нiхто її не бачив. Як вибухнула галактика? Сама по собi? З чиєїсь волi, як говорять вченi, з iррацiональних сил. Тодi, якщо iснує щось iррацiональне, то що воно таке? Це та неохопна безкiнечнiсть, яка включає в себе i галактику, i вибух, i всесвiт, i життя в найдрiбнiших його частинах. Тодi ми приходимо до того, що приймаємо на вiру. За Христом пiшли не найрозумнiшi, а вiруючi. Iнтуїцiя стоїть вище розуму, бо проникає в суть речей глибше. Iнтуїцiя змушує працювати мозок в iншому напрямку, шукаючи порятунку не у власних силах, а десь вище, там, звiдки приходять усi нашi гаразди та негаразди. Ми скаржимося на них, а вони приходять. Ми обминаємо їх, i отримуємо ще бiльшi. Ми почуваємося нещасними, але Христос сказав: прийдiть до мене, всi страждущi й нужденнi, i я впокою вас. Вiра — це той кисень, яким дихає риба, коли занурюється на великi глибини. Вода суть нашого життя, а ми риби. Хiба ти бачив, щоб риба жила без води? I чи бачив ти рибу, яка вилiзла на сушу, щоб дихати повiтрям? Так i людинi тяжко зректися вiд земного, але i без божественного вона суть трупа смердючого.

Так маленький сухотний учитель помалу м'якнув, а пiд кiнець чомусь нiтився, нiчого не говорив Лаврентiю, а тiльки вiдходив, скоса поглядаючи на соснiвських мужикiв, що смоктали брунатну махру та балушили очi на двох спiврозмовникiв. I Лаврентiй знову безпорадно дивився у вiкно, на поодиноке дерево з лапою гiлки, яка пiд час вiтру тарабанила дахом. Вiн вже почав пакувати речi, коли Юлiя прийшла, ступаючи по свiтлих плямах. Лаврентiя вiднедавна пробирав неспокiй, наче вiн шугонув донизу з велетенської гори, предмети набирали для нього якоїсь чiткої окресленостi, випромiнювали запахи, i часто, наштовхнувшись поглядом на трiснуту чашку, на прочинене вiкно, на гiлку самотнього дерева у дворi, вiн починав розумiти, що все це пов'язане у його свiдомостi з Юлiєю. Свiт, який був для нього вiдстороненим i ворожим, зараз зi свистом вилетiлої пари обпiкав його ще болючiше, проникаючи в нього самого, надиктовуючи ворожi думки i слова. Юлiя несвiдомо це розумiла. Вона дивилася на нього впевнено, мовби пiдбадьорюючи: ти, мовляв, Лаврентiй, повинен сам з цим впоратися. Вона намагалася йому допомогти вирiшити вiковiчне питання, яке загнало її в монастир в юному вiцi, але надалi зробило її не бранкою, а володаркою чогось такого, вiд чого сухотний вчитель скреготiв зубами.

— Монастирська прошмандовка, — шипiв вiн.

Але цього разу вiн спiткнувся у сiнях i поламав ногу. А наступним днем у нього пiшла горлом кров, так що його доправили до диспансеру без потрiбних паперiв. Доля його невiдома, як i доля тисяч бiдолах початку великої iнфляцiї. Можливо, вiн викладав десь логiку, займався практикою вуду або перейшов у буддизм, i, геть збожеволiвши, завис на довгi роки мiж Павлiвкою та Глевахою.

Того дня Лаврентiй прокинувся о п'ятiй годинi. Щось пiдкинуло його, тривога погнала надвiр, де в сiрому згустку ранку вороння пiдняло страшенний гвалт, сiкло дзьобами, било крилами. Озера чорними дiрками, мов вигнилi зуби, лежали в холодному пiску. Лаврентiй походив двором, пiднявши сторожового пса по кличцi Джек. Пес вилiз з буди, позiхнув, замахав хвостом. Лаврентiй погладив його по загривку. Джек лизнув руку, втупився сумними старими очима майже з людською цiкавiстю, зачекав, чи вiд нього нiчого не хочуть, знову полiз назад до буди. Сiрим пiском вiтер гнав рiзноколiрнi кульки. Кулi рипiли, пiдлiтали, безсило опускалися на воду i пiсок. Лаврентiй згадав, що вчора святкували День Незалежностi. Хворi вибiгали дивитися на салют. Потайки пили смердючий самогон або дешеву горiлку. Кулi чiплялися за кущi, лопалися, i рiзноколiрне ганчiр'я тремтiло у сiрiй мряцi ранку. Лаврентiй важко задихав, наче почув щось у вишнiх. Постояв, притискаючи руку до серця. Прохолода нiжно осiдала на обличчя.

Цього разу Юлiя прийшла надто рано; вона сiла на краєчок лiжка, чого ранiше собi не дозволяла, поклала руку на широку репану долоню Лаврентiя, опустила очi долi. Вiн все зрозумiв, ще нiчого не знаючи. Вiн згадав сьогоднiшнiй ранок, розумiючи, що прощання прийшло саме тодi, коли рiзноколiрнi кулi билися в сiрому туманi. Вiн задихав частiше, готовий зiрватися на iстеричний крик. Але вона утримала його своєю тонкою рукою. I вiн лише запитав:

— Коли?

— Завтра рано-вранцi.

— Назавжди?

— Путi Господнi несповiдимi.

— Так. А як ти вiдчуваєш?

— Назавжди.

— Ти рада?

— Не знаю.

— I то правда.

— Я писатиму листи.

— Добре. Пиши на Головпошту до запитання.

— Сестра Клемента написала листа до папи.

— Ну…

— Вона клопочеться про твою долю.

— Нехай береже її Господь.

Так вони сидiли в бiлiй плямi сонячного свiтла, мовчки, як засудженi, вирванi мудрiстю з коловороту життя: озера чисто блищали, пiсок грав пiд теплим вiтром, вилиняле серпневе небо лягало на дюни, дерева, людей; вiн хотiв подумати, що треба запам'ятати цей день, але осiкся, наче вичитав якусь страшну думку. Лаврентiй дiстав срiбного хрестика i затиснув у її руцi своєю тяжкою.

Тiльки тодi вiн помiтив рожевi хмари, навiть не сподiваючись, що це накотить на його очi сльози. В глибокiй балцi фуркав димом автомобiль, великий автобус компанiї «Мерседес». Рожевi, з малиновими краями хмари нерухомо лежали в самiй нiшi ранку. Сонце ще телiпалося, прив'язане до горизонту, i видавалося, що свiт погруз у первiсному його виглядi, коли все золото i срiбло лежало на поверхнi, а по землi ходили потвори, лiниво повертаючи голови. Вона вийшла останньою, тримаючи в руках саквояж. Вiн прислухався, але серце билося рiвно. Люди, якi ходили подвiр'ям, були просто людьми, якi нiчого не знали про минуле, майбутнє. Вiн навiть здивувався таким думкам, проводжаючи поглядом автобус, що був зiрвався з мiсця, рвонувся в степ, несподiвано зупинився, i маленька тремтяча постать вiдiрвалася вiд розчинених дверцят, що глухо вистрелили у пустош, зупинилася, i Лаврентiй розгледiв, можливо, Юлiю, а можливо, свою галюцинацiю. На порцелянове сонце напливли сiрi хмари, вчувся далекий гул паротяга, що десь гуркотiв мостами, прошиваючи невидимий оку простiр, врiзаючись у тугу прохолоду рожевого свiтанку там, де ряди бiлих домiв, з золотими цибулинами храмiв, з безживним сонцем у кам'яних громадах, що їх виглядатимуть, розкриваючи очi, ураженi курячою слiпотою i кон'юнктивiтом, але нiхто з цих людей не пiзнає таких радощiв, такого щастя — невтомно лiзти до того, що дарить оманливе тепло в далекiй земнiй подорожi. I вiн зупинився, вражений пустотою зустрiчi, бо звик за багато рокiв проводжати тисячi i тисячi, а що одна? I ця маленька, соломинкою постать нiчого не говорила йому. Вiн навiть закусив губу, але враз зрозумiв, що вже сталося щось iнше, досить давно, як наче ти вчора вигукнув iм'я у пустий колодязь, дивлячись на власне вiдображення, дивуючись його потворностi. Але зараз було щось iнше.

Вiн був певен, що його може це застати в один iз найсвiтлiших днiв. Ось чому Лаврентiй напружував свою думку, але невиразних облич людей, що сипонули з мерседеса, вiн не мiг розiбрати. Де вона серед цих шiстьох, включаючи водiя, який сидiв на «крилi» i пускав струменi диму, перед цим знявши капелюха i кiлька разiв не то вклонився, не то помахав. Щось говорило Лаврентiю, що треба рушити або до них, або сховатися за пагорбом. Юлiя лишилася одна. Постатi, без тiней, без звукiв вiддiлилися вiд неї i пiшли до авто. Так, це була Юлiя, i лише зараз вiн вразився, скрикнув, вилiз на пагорба, на саму верхiвку, i замахав руками, але час вийшов: вона розвернулася i пiшла, i вiн махав спинi. Тодi вiн набрався смiливостi i закричав. Спочатку тихо, потiм голоснiше. I вона зупинилася. Повернулася i хотiла бiгти, але чорна постать вiддiлилася вiд мерседеса, ухопила за руку i повела до розкритої машини. I за кiлька хвилин не лишилося нiчого, окрiм сизого диму, що рiдко слався травою. Вiн сидiв до того часу, доки не побачив, як запалюються верхiвки багатоповерхових помешкань, а повiтря зробилося в'язким, холодним вiд перших поривiв вiтру; сонце пробiгло вiкнами, заглиблюючись в амбразури, доки не дiсталося верхiвок помешкань, розстеливши широкi тiнi мiж бiлими блоками. Мiсто не пiднiмалося над пагорбами, а безсило розповзалося, i лише тут, в соснiвських закапелках, виникало враження, досить комедiйне, ефемерне почуття пориву, наче вся окраїна готова з головою шугонути в безодню сiрих пустирищ. Це його якось вразило, наче життя в один момент перемiнилося. Вiн рушив вологою вiд роси трасою, що вже плавала у сонячних випарах. Попереду лежав мiст, i Лаврентiй захотiв було його обминути, але облишив, — пiшов по горi, спостерiгаючи за важкими i блискучими авто, що сунули з розкритої, як паща, горловини початку самого мiста. Було ще досить рано, але потiк не припинявся нi на хвилину. Волого проти сонця блищало лобове скло. Повiтря колисалося над дахами, сперте, просякнуте гумою, бензином, вiдчаєм далекої дороги, яка комусь принесе смерть або життя, любов або ненависть. Бiльше нi про що Лаврентiй не думав, а все йшов пустирищем, вже повз п'яних циган, що ганяли бiля велетенських труб теплотраси, повз зачиненi пивницi, але з маленькими вiконечками, де наливали цiлу нiч, i так до безкiнечностi, вилiплюючи потворну iмiтацiю життя.

Iсторiя з хрестом вiдбулася до того, як Лаврентiю спалили вагончик i почали будувати греко-католицьку капличку. Осовiлi соснiвцi погожого квiтневого дня забачили перед собою дивну, навiть сказати, кумедну картину: Мурзон, Наумич, Полiкарпич i сам Лаврентiй тягли щось велетенське на своїх плечах. Вони йшли, похитуючись пiд тягарем, у напрямку найвищого пагорба, звiдки було видно майже всю Соснiвку, а саме багатiйськi вiлли. Лагуну, новобудови, що зараз пiднiмали з землi у повiтря зашарпану, закинуту i безпритульну Соснiвку. Що вони перли на пагорб, нiхто не мiг розiбрати, i, напевне, з однiєї причини: компанiя була рiзношерстою, нiкому i в голову не приходило, що Лаврентiя можна побачити коли-небудь з Мурзоном, Наумичем, Полiкарпичем — вiдомими непутьовими п'яницями та невдахами. Цiлих три з гаком роки Лаврентiй рiзав з дерева хрест. Хрест бiльше нагадував розписану стелу, з житiями святих, мученикiв, сценами з євангелiя та Старого Заповiту. На якiсь не вiдомо де роздобутi грошi вiн купив найкращого дерева. Усiм, хто старший, було вiдомо, що колись давно Лаврентiй був чи то попом, чи то монахом, чи кимось ще, а тому все сприймалося спокiйно, як то належить в маргiнальному районi, де позбиралося люду з усiх регiонiв; вiдомо, що, як i завжди, вiра приходила до них у найскрутнiших обставинах; на хрестини, на свята, на народження, на смерть. Решта життя у них оповита людською тягучою таємницею. Єдиним взiрцем вiруючого комерсанта

в соснiвському районi вивищувався Льопа та православний монастир московського патрiархату. Останнi роки пройшли в якiйсь напiвтемнiй боротьбi, де вирiшувалася доля iснування обох, коли в тяглостi, що тривала три роки, вони нарештi подiлили частину лiсистого пагорба, роздiлили навпiл озеро, де до того часу майже не водилося дичi, лише кiлька десяткiв приблудних гусакiв; за рiк лiсистий пагорб став нагадувати задницю обсмаленого вiслюка, а озеро лякало своєю чорнотою навiть православних монахiв. Вину за це не було на кого складати.

Оренда земель скоро перейшла до рук мiсцевої адмiнiстрацiї, вже тодi, коли обидвi сторони стали мiцно на ноги i торгували нафтою, бензином, повiдкривали ятки з виданнями, в яких розповiдалося про iсторiю краю, трохи далi лежали глянсованi порнографiчнi журнали, на схилах заряснiли пивнi будки, що теж належали обом сторонам. Iнодi вiрнi обох конфесiй пiднiмали бузу, тобто чубили один одного аж доти, доки не дiйшло, що це можна вирiшити чужими руками, i тодi ятки охопило полум'я, забабахали вибухи i пострiли. За рiк там, де зеленiли пагорби, вiдкрилася безлюдна пустош, де нiхто не ходив, нiчого не ловив, не займався коханням, дрiбним грабунком. Ситуацiя докорiнно почала змiнюватися, коли стрижену братву почали витiсняти вчорашнi номенклатурники, якi до цього часу тамувалися в тiнi. Вони вибили найманi бригади за допомогою закону, i на мiсце стрижених браткiв почали приходити мiлiцiонери, що своїм виглядом мало чим вiдрiзнялися вiд монастирської братiї. Часи стали тихiшими, мов хто повернув вчорашнє втрачене щастя, — як у кiно. Проте «братва», звикла до годiвницi, iнодi ламала комусь черепа, вiдчуваючи себе повноправними господарями соснiвських пагорбiв. Секта, яку навiть складно було назвати мормонською, поволi здавала позицiї своїм православним братам. Попи роз'їжджали на шестисотих мерседесах, теленькаючи на вулицях в мобiльники, вони безсовiсно поверталися задом не тiльки до збайдужiлої та апатичної пастви, їх вже мало лякали погрози з боку самого Льопи. За цей час Льопа роздобрiв, вибудувавши кiлька дач, подiбних на iталiйськi вiлли, i вбив собi в голову, що вiн таки неабияке цабе, тобто зробився снобом. I отже, коли при черговiй розбiрцi й подiлi гешефту, його не запросив на зустрiч настоятель, вiдхопивши ще всi навколишнi землi разом з пивними ятками, що належали орендарям-сектантам, Льопа початком розсердився, потiм зачастив до найвищих iнстанцiй, але так нiчого з того не вигорiло. Справи у секти пiшли не найлiпшим чином. I Льопа вирiшив знову проповiдувати. Це пiсля того, як знайшли мертвою його першу дружину: їй перетнули горло вiд вуха до вуха. I в Соснiвцi вiдразу чомусь пригадали про давню iсторiю, що трапилася в монастирi ще до того часу, як на степ звалилося два лiтаки. Але говорили тихо, в колах старожилiв, наче боячись, що хтось прочує.

Отодi, в квiтнi, трапився невеликий, але помiтний переполох. До переполохiв соснiвцi звикли, це стало частиною їхнього життя; тому коли сонними i сухими вулицями пройшла ця дивна процесiя, похитуючись вiд тягаря велетенського хреста, однi лише присвиснули, iншi вибiгли на хвилину глянути, щоб далi зануритися в свiй безрадiсний клопiт, i навiть усвiдомивши та звикнувши до великої тiнi вiд хреста, що лягала вiд пагорба, забобоннi мешканцi тiльки чаламкали язиками, а це могло означати одне: «Ти глянь, якого здоровенного забабахкав». Лаврентiй прочитав молитву, покурив ладану, розiгрiтого i пiдпаленого на сталевiй ложцi, i всi розiйшлися. Щоправда, мiсцева дiтвора початком влаштувала бiля пiднiжжя, заваленого камiнням, гамiрливу вовтузню, але треба вiддати належне старшим — вони швидко поставили на мiсце своїх нащадкiв. Всi очiкували на розвиток подiй.

Першим до пагорба пiдкотив на шикарному лiмузинi сам настоятель монастиря. Чоловiк зовсiм недалекий, з низьким лобом, худий тiлом, з укладистою бородою. Вiн мав невелике тiло, але непомiрно велике черево, що робило настоятеля подiбним на рахiта. Очi в нього дивилися на свiт надто яскраво, фiксуючи, здавалося, все, на що потрапляв його погляд. Вони горiли впевненiстю, ситiстю i правотою. Тiльки так свiтяться очi сильних свiту цього: мовляв, гуляйте по цiй грiшнiй землi, а потiм розберемося. Вiн подивився на цей хрест, теж причмокнув язиком, наче для певностi шурхонув ногою, взутою в лакованi черевики, з довгими носками, вилаявся матом, потiм смикнув з кишенi мобiльний телефон i почав когось крити. Отут-то з'явився Лаврентiй, опираючись на дрюка. Вiн зробив козирком свою важку, брунатну, мов ебонiт, долоню, глянув на отця настоятеля, заговорив спокiйно:

— Що тобi, Митрофанушка, тут треба? Iди до своїх содомщикiв. А тут тобi немає мiсця.

— Ти у мене, блядь, ривками, блядь, сука недоношена, син диявола, бля, будеш ходити! Ти знову каламутиш воду, сучий потрох!

Так я тебе запхну дуби косить! Завтра щоб цiєї херовини не було…

— Митрофанушка, ти що, святий хрест херовиною називаєш! А не боїшся, що Господь Бог покарає? — майже єхидно запитав Лаврентiй, наче згадка про Бога мала небагато вiдношення не лише до самого сану отця настоятеля, а взагалi до його особи.

— Не буду кидати бiсер перед свиньми!

— Бiда та й годi, Митрофанушка, говориш ти, як семiнарист, бо анi скромностi, анi терпимостi до брата по вiрi й до раба Божого. А очi долу i мовчання, i терпiння. Хiба так тобi велено поступати з iнакодумними, але в Христi живучими людьми?

— Ти мене, блядь, не совiсти. Зараз викличу мiнтiв, тодi дiзнаєшся!

Кущистi брови настоятеля смикнулися вгору, владна осанка випрямилася, руки мiцно стиснули iнкрустованого посоха, якого вiн привiз з Єрусалима. Нарештi вiн зрозумiв велику вiдстань мiж ним та Лаврентiєм.

— Ти на кого, анафемщик, голос пiдвищуєш?

— На тебе i на всю твою безбожну московську церкву. Живеш ти, як грiшний розпусник, хоча сан високий маєш. Поводирем i провiдником для вiрних. I вони за тобою чередою йдуть, наче скот безрогий та безтiлесний. Дивися, бо смерть люту приймеш за грiхи не так свої, як тих, кого ти у грiх вводиш та на брата-християнина руку пiдiймаєш, мов на лютого дикуна поганського.

Тут настоятель проявив зовсiм непередбачуваний для йото сану жест — вiн замахнувся костуром, але Лаврентiй перехопив палицю, висмикнув i зажбурив далеко в степ. У отця настоятеля клацнула щелепа, очi полiзли з орбiт, забiгали, мов у пса, якого огрiли межи вух; вiн ще раз хляпнув повiтря щелепою, гукнув водiєвi, що вже засукав рукави i бiг щодуху до Лаврентiя, виставив руку, ткнув пальцем у бiк посоха, наче щось вирiшивши в одну коротку мить. Скоро авто зникло в хащах парку, а Лаврентiй лишився одинокою постаттю стояти бiля хреста.

Будь-який, навiть найменший, прояв насильства збуджує натовп.

Сiра, буденна, тягуча нудьга несподiвано розквiтає десятками прихованих кольорiв, насичується сотнями напiвтонiв, бризкає фарбою i запахами. У натовпа нюх на насильство; його нюх вловлює насильство i жертву, як запах ацетилену чи креозоту. Вiд початку i до самого кiнця, коли їм усiм скрутить, як курчатам, голови, вони чекають на саме насильство, як на свято. Але трагедiя в тому, що жертвою стають саме вони; бажаною чи не бажаною, то вже iнша розмова, яка теж нi до чого доброго не приводить.

Хрест простояв десь з рiк. Туди навiть клали квiти. Поодинокi заблукалi туристи робили знiмки, бо Лаврентiй здорово постарався, вирiзаючи сцени, подiї, — видавалося, що ця стела умiстила всi сторiнки дiяння апостолiв, святих. Здається, вiн простояв до того, як канонiзували Миколу II, бо до цього часу ще Льопа бiгав та проповiдував Соснiвкою, намагаючись зав'язати знайомства у найвищих сферах. Хрест загорiвся серед ночi.

Полум'я нiхто не намагався погасити, але вся Соснiвка з якоюсь зачаєною чи то печаллю, чи то радiстю, що переходила у неймовiрне збудження, слiдкувала, як вогонь полоще фiолетове небо, розкидаючи навсiбiч снопи золотистих iскор, що на радiсть дiтворi вистрiлювали, обдаючи глядачiв хвилею жару. Натовп стояв пiвколом, мовчки, десь за пiвкiлометра вiд пагорба, спостерiгаючи, як бiля пiднiжжя хреста бiгає чиясь постать, звiдси невпiзнавана, i вимахує руками. Хтось кинув здогад, що це Лаврентiй, iншi думки розiйшлися: хто говорив, що це подiбне на Льопу, хтось — на когось з монастирських братчикiв. Вони стояли i не рушили з мiсця навiть тодi, коли хрест упав, придавивши собою чоловiчка, який метався бiля пiднiжжя, i звiриний крик потряс їхню мовчанку; вони навiть не кинулися допомагати, а отак стояли, втопивши свої погляди у яскравому червоно-синьому вогнi, й пiшли тiльки тодi, коли в небо поповзли густi клуби диму, неприємно запахло смалятиною.

Наступним днем пройшла процесiя паломникiв. Нiхто з соснiвцiв не цiкавився покiйником, якого дiльничний разом зi столичною мiлiцiєю витягнули з купи ще теплого, навiть з головешками жару, попелу на тому мiсцi, де стояв хрест. Одне знали, що то зовсiм не Лаврентiй, не Мурзон, не Наумич. Але увагу їхню привернув натовп, що з хвилини у хвилину рiс, потоком випливаючи звiдусюди, витягуючи калiк, п'яниць, почтенних городян; вони йшли з такою ж рiшучiстю, з якою ранiше ходили на Першотравневi свята. Однi несли транспаранти, котрi закликали до єдинства росiйського народу; в iнших у руках були пишнi корогви. Але бiльша частина топтала пiд мороским дощем багнюку, не вiдаючи, що саме трапилося, чого так збурився народ, накочуючи на очi сльози, вибалушуючи свої зеньки, рвали в нестримному екстазi сорочки, заламували руки, тягнучи псалмоспiви. За годину натовп обминув пагорби та озера i вийшов на биту дорогу, що вела до монастиря. Безногi юродивi тонули у жовтих вiд глини ковбанях; намагаючись вибратися звiдти, вони потрапляли пiд десятки, сотнi нiг дужих паломникiв, якi несли в простягнутих, з напнутими жилами руках портрети Миколи II, вирiзанi з дешевих часописiв, скопiйованi у мiсцевих ксерувальнях. Паломники призупинялися бiля дверей, обносили фруктовi дерева, кляли тих, що ховалися по хатах, як вiровiдступникiв, супостатiв, антихристiв, христопродавцiв. Вони вили i скиглили, як стадо голодних псiв, передаючи з рук в руки невеличку iкону, вималювану аляпувато, але прискiпливо та дбайливо, з бородатим царем, що нинi потрапив у мученики та святi. Вони призупинялися, пiднiмали iконку над головами, лобизали її i знову продовжували шлях до монастиря. Жiнки, запнутi у бiлi хустки, зi скорбним i торжественним виглядом зверталися до людей, що збиралися купками бiля дороги, хилитаючи якось двозначно головами; паломницькi жiнки — це було щось особливе: невиразнi, але з палаючими очима, вони радше нагадували самогубцiв, невдалих, проте з чiткою думкою, що до цього вони повернуться, а зараз чи то насолоджувалися, чи просто завивали, скручувалися джгутом вiд нищiвних ударiв свiту; так вони показували, як люблять свого святого, як їм боляче, з такою майстернiстю увiйшовши в роль, що бiльшiсть з неї нiколи не вийде. На темних перевалах, до шляху в столицю i далi вони вiдчайдушно злягалися з чоловiками, яких їхня помутнiла свiдомiсть приймала теж в ореоли мученикiв за православну вiру. Вони не вiдмовляли собi нi в чому i нi вiд чого не вiдмовлялися. Вони приймали бiль тiльки той, який самi собi завдавали, а на агресiю зi сторони або найменший прояв непокори самi вiдповiдали агресiєю, а тому були навiть небезпечними.

Дорогою паломники перекинули не одну ятку, що на їхнiй погляд богохульно впливала на мiсцевiсть; також жертвою став «уазик» мiлiцейського наряду, що миттєво завертiв колесами догори, як тiльки один капловухий сержант закликав паломникiв до порядку.

Еллада навiть не намагалася зупинити цю процесiю, а видавалося, що, навпаки, щиро вiтала таку подiю, як канонiзацiя Миколи II, колишнього росiйського самодержця, в народi прозваного Кривавим, а, подивись, повернулося щось у сферах вишнiх, i попливло iншим руслом. Били радiсно та сполошно дзвони. На залiзницях народ зустрiчав електрички, паротяги з паломниками, покотом лягаючи на рейки. Тут влада теж розводила руками, бо нiхто не хотiв пiдставляти лоба чи шию пiд руки навiжених вiрних московському патрiархату. Трiщали руки, ребра. Медпункти не могли прийняти всiх понiвечених, скалiчених за велику росiйську iдею. Простолюд, який лише вдавав, що розумiє навколишню ситуацiю, чемно кивав головами, але тримався хитро подалi: їм однаково, якому святому молитися i що в нього просити. Вони звикли просити, щоб їм неодмiнно дали, а якщо такого не траплялося, тобто вони не отримували вiдповiдi на прохання, то цiкавiсть у них швидко вигасала, перекидалася в область зовсiм iншу. Тому вони прийшли поглянути на процесiю, яка, грузнучи у жовтому багнi, волаючи, зазиваючи, хникаючи, виючи, розтрiпаним китайським паперовим змiєм перекидалася з пагорба на пагорб, щоб нарештi потрапити до монастиря. Потiм, пiзнiше, будуть перераховувати кiлькiсть виламаних з корiнням дерев, кiлькiсть згвалтованих, затоптаних, покалiчених, але тихо так, наче нiчого не трапилося, i це не було великою жертвою за велику православну церкву, з центром у Москвi, де бути третьому Риму, а четвертому не бувати. Пiзнiше в храмах, де хрести з косою перекладиною, читали молитви за упокiй потонулих, забитих в iм'я святого i самодержця, убiєного жидвою за вiру православну. I бiля монастиря, де завбачлива братiя зустрiла паломникiв киями, спихаючи донизу найпруткiших, горланячи, що всiм тут мiсця не вистачить, вони все сприймали за чисту монету, як мученики, як страстотерпцi, як провiдники чогось такого, що в їхньому буденному життi зовсiм не влазило в голову, їм необхiдна була ця мука, щоб долучитися до чогось такого, хоча б до цих золотих цибулин храмiв, де шастали шестисотi мерседеси, а батюшки ситi, впевненi, що пiддавали анафемi буржуазний захiдний свiт, муркали у мобiльнi телефони, користалися телевiзорами виключно з Нiмеччини, заводили коханок, далеких вiд православ'я, вiддавалися сумнiвним утiхам та бесiдам з тонкошиїми келiйниками. Все це зависало в нерухомому повiтрi тодiшнiх, теперiшнiх, давно минулих звичаїв, а тому коли останнi, тобто батюшки, благословляли, хрестили, кляли з амвонiв, то все це, зависле в нерухомому повiтрi звичаю, сприймалося як належне, їм необхiдна була ця мука, цей ляпас, який вони щедро своєю нездоровою фантазiєю надiляли дивними почуттями, глибоким змiстом, величчю того народу, якому служили святi отцi росiйської православної церкви. Заледве де знайдеш бiльшої плутанини i тупої простоти. Це подiбне до того, як оглушує церковний спiв у аляпуватих, подiбних на шкатулки, залитих сусальним золотом, обсипаних дорогоцiнним камiнням православних храмах, де велич архiтектури, запах чогось божественного з'їдається невимовною розкiшшю, де перед вiвтарем пхається злиденно одягнена паства, де саме розумiння Бога звiтрюється, як тiльки перед зором пропливе нарядна, як рiздвяна ялинка, постать священнослужителя. Все показово: храми, що глушать, як лiкарнянi притулки, страждання натовпу, розспiви пiвчих, голос попа; за цими голосами не чути слова, вписаного у Святе Письмо. Золота глухота власної величi. I натовпу, що сунув, наче на паризьку барикаду, до монастиря, саме цього хотiлося. Сам акт, а не вiра. Мазохiзм заради задоволення, а не муки святостi, їм навряд чи ввижалося майбутнє.

Майбутнє лежало в цих стiнах, чекало на них. Вони зараз дорiвнювалися до братчикiв, тому останнi люто спихали їх дрюками, маючи за уставом на те повне право, але цим лише пiдсолоджували душi своїх вiрних. Людина так влаштована, якщо довго їй говорити, то вона нарештi сама повiрить у подiбнi байки: розмова надто впливає на свiдомiсть, якщо людина навчилася викручувати слова нi свiй копил. Кожне слово — то напiвправда, i якщо людина досить нечистоплотна у поводженнi зi словом, сказаним нею, якщо людина внутрiшньо не переконана в своїй правотi, а переслiдує цим словом якусь мету, то вона обов'язково погано впливає на iншу людину. З iншого боку, все сокровенне для людини лежить поза межами її уяви. Тодi її уява, слiпа i безпомiчна, починає шукати чогось подiбного або зовсiм незвичайного, що вилiпило її життя; мiрило її життя, деформоване iлюзiями, знаходить у них вiру. Людина хотiла б мати те, що її iлюзiя вилiпила, але уява лягає поза межами реального свiту. Приходить вiра в iлюзорнiсть, тобто в сьогоденнiсть. Тому на неї впливають обiцянки. I цi обiцянки дають люди, якi несподiвано, з-поза меж уяви, вторглися в її свiт. Це як комета, що вривається неждано у верхнi слої атмосфери. Розруха, купа камiння, попiл, але гарно. Позiрнiсть свiту починає пробиратися в храми, поволi облипаючи солодкою патокою слiв: тодi ми заходимо до храму i не бачимо Бога, а лише iлюзiю, твориму великими iлюзiонiстами, що курять хвали, ладан поважним особам. Це цирк найвтаємниченiших. Це вистава для спраглих марнославства. Це концерт для глухонiмих та байдужих. I в пошуках свiтла хтось таки натикається на байдужiсть, гниле болото замiсть благодатi. Вишукана поза блазня замiсть страждання, возвеличення над власною нiкчемнiстю. Гординя вибраностi, а не смирення. Де Слово звучить з уст великого блазня так переконливо, що до нiг його летять не особи, а цiлi народи, ламаючи навiть свої недолугi звичаї, ховаючи в руїнах поразки, пiднiмаючи над уламками смертоносний грiх. Звичнi речi вiддаляються, звичнi iстини сiрiють на очах, а особистi набутки набирають форми справжньої величi, що йде семимильними кроками, сiючи пустош i зневiру. Наступає тупе похмiлля.

Пiсля подiй, що ознаменувалися спаленим хрестом, алчущою процесiєю паломникiв, Лаврентiй злiг i прохворiв пiвроку. Встав вiн лише тодi, коли Принц Дакарський, батько Андрюхи Лямура, пристрелив двох мiлiцiонерiв, якi зiпсували його коханку. Це бiльше зацiкавило i пiдняло на ноги Соснiвку, анiж спалений рiзний хрест та процесiя канонiзаторiв Миколи II. Лаврентiй був свiдком смертi Принца Дакарського, який несподiвано зiйшов нагору i важко опустився на пiдлогу, побачивши у вузьке замурзане вiконечко шматок пустиря, що наполовину обмивався сiвким дощем, а бiльша його частина попадала пiд прямовисне промiння, яке проривалося крiзь хмари; тодi вiн видихнув, зловивши в одну мить якесь невимовне слiпуче свiтло, вiдкинувся назад, з пiдiгнутими колiнами ступив ще кiлька крокiв, м'яко повалившись на струганий, ще влiтку пересланий паркет, i коли Лаврентiй пiдiйшов, то побачив на його широкому вродливому обличчi посмiшку, а очi помалу вигасали; вiн зробив ще кiлька рухiв, так, як роблять соннi люди, i затих, полишивши у кiмнатi гiркий присмак бергамоту та хлiба, стискаючи в руках, дужих, напрацьованих, дробовик. Лаврентiй помолився, сiв на табуретку поруч i дочекався мiлiцiї, яка було накинулася на старого, але облишила, послухавши дiльничного, що це мiсцевий чокнутий i вiд нього шкоди — хiба що вiн навалить купу бiля горкому або ще десь у поважному мiсцi. Лаврентiй дивився, як у дощ iшли люди, тримаючи щемку впевненiсть, що трапилося саме так, як i треба було: без нових жертв. Дитячий сум блищав у його очах. I вiн думав, що Принца Дакарського, як i Андрюху Лямура, вiн згадуватиме все життя, пам'ятаючи обличчя, але нiяк не згадає Юлiю, листи вiд якої надходили все рiдше i здебiльше були дiловими: всi сестри клопоталися про його долю перед папою.

Нiхто не вiдав, що могло спричинити поруйнування греко-католицької каплички: всi пiдозри впали на Льопу, бо вже натодi нiхто не мав сумнiву, що саме вiн пiдпалив той хрест i сам пiд тим хрестом згорiв. Монастирська братiя, вiдповiдно, вiдмахувалася навiть вiд самого слова греко-католики, але пiдозра Мурзона, Наумича, Прокопича падала на них. Останнi зачастили в хижу до Лаврентiя, та так, що настоятель монастиря, а потiм ще здравствующий Єпiфанiй погрозили вiдлучити їх вiд церкви, на що вони всi разом перейшли в греко-католицьку вiру, написавши листа настоятелю, а також митрополиту, що московська церква є незаконною, а тому вони пiддають її осуду i нiчого не хочуть мати спiльного з нею та її пасторiв вважають злочинцями, братовбивцями i пошестю сатани. У Соснiвцi це прийняли надто тривожно. В генделику, де часто засиджувалася трiйця, їм було вiдмовлено у кредитi, а ще кiлька поважних осiб плювались їм у спини разом iз бабами, якi просиджували в Єпiфанiя на всiх службах пiд стiнами на довгих лавках. Проте трiйця приймала анафему смiливо, навiть спокiйно. За мiсяць почалося будiвництво каплицi, куди вони разом з Лаврентiєм i подалися. Тодi ще був живий Принц Дакарський, який i дав прихисток у своєму пустiючому домi будiвельникам.

У розпал будiвництва, коли Мурзон стояв нагорi, горлаючи на все горло, щоб йому подали цементовий розчин, перед наполовину пiднятими стiнами враз зупинилося авто кольору черi. З вiдкритого вiконечка висунулася жiноча голiвка, обвита, мов плющем, чорним волоссям, з лицем рожево-мармуровим, i щось запитала. Мурзон, глухуватий вiд народження, заматюкався i крикнув, щоб мадам проїздила далi, бо тут не дуже безпечно, хiба вона не бачила знак, що тут iде будiвництво. I тут, як на лихо, балiя з цементом перевернулася, потекла густим сiрим потоком, вихлюпнулася i залила авто разом iз зачiскою дамочки, якою була Iлона. Авто вимили, видряпали, навiть трохи посмiялися i на цьому полишили. Пiсля цього курйозного випадку пройшло не бiльше мiсяця, а тодi хтось в недiльний день залив бетоном каплицю.

Будiвництво вiдновлювалося помалу, бо не вистачало грошей, а сусiдство руського православного монастиря, що рiс i вiдновлювався, як на дрiжджах, здавалося, робило все неможливим. Лаврентiй витягнув з жестяної банки з-пiд кави тисячу доларiв, тi, що йому заплатив Мiтька-клерк, i вiддав греко-католицькiй громадi. Все одно будiвництво з невiдомих причин затримувалося, що дратувало найбiльше самих будiвельникiв, бо нам збоку видавалися їхнi рухи виваженими, сповненими грацiї, наче розстилалося перед очима чародiйне дiйство, причину та сюжет якого годi розпiзнати, але це було бiльш захоплюючим, нiж спостерiгання за гарною жiнкою, що виважено йшла залитими сонячним свiтлом вулицями, а вiтер ворушив її спiдницю, i нiчого бiльше, лише пекуче торжество плотi над духом, що змiнювалося тупим вiдчаєм. Нiчого особливого в тому не було, а от будiвництво було чимось таким, що вибивало з намуляного колоброду, що водночас нагадувало старовинну пiсню й легенду, не бувши ними. Було тяжко дивитися на це кожного дня, але прокинувшись, заскочивши в це, здавалося б, непроглядне мiсце, всi здивовано вiдкривали очi, дивуючись, що стiни поволi грацiйно ростуть, зведенi цими рiзними людьми з такою потугою.

Всi великi речi роблять грубо i без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що вiдбувалося щось незвичне в протилежнiсть тому, що пiднiмалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, бiля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч i вiдбiлений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що нiхто з нас нiколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не вiд Лаврентiя, то вiд Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед гаволовами, розповiдаючи iсторiю унiї, i нiхто не мiг до кiнця второпати, для чого стiльки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничiсть цих розповiдей розходилася кругами, повiльно, захоплюючи своєю впертiстю до свiтської влади, — дивись, iнодi якась добросердна баба приносила будiвничим у глеку молока, в ганчiрцi замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому «джипi», випадав з машини сам Андрюха Лямур, який вiднедавна був у бiгах, ховаючись не вiдомо вiд кого, сiдав на ще теплий камiнь, смоктав пиво, наче йому нi до чого не було дiла, але все бiльше i бiльше спостерiгаючи за будiвельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зiницями; його обличчя свiтлiло, набирало благородного вигляду; в такi години вiн часто нагадував Принца Дакарського. Щось вiн хотiв сказати, може, поговорити чи запропонувати помiч, хоча останнє сумнiвне, але теж не безпiдставне, бо ще багато живих понинi соснiвцiв пам'ятали його як Андрiя Побiденка, напiвсором'язливого працьовитого хлопця, що навчався медицинi у центрi столицi, i всi були впевненi, що ота оказiя трапилася з ним через цю проблядь Iлону.

Будiвництво зупинилося на цiлий рiк з зовсiм дурної причини, а саме: хтось пiдклав вибухiвку пiд авто самого настоятеля, сухого, з випуклим черевом чоловiка, з кущистими бровами та сердитим поглядом, але чи на благо, чи просто на вiтряну удачу, помилилися, i в повiтря пiднялася машина з якимись поважними персонами тiньового бiзнесу, якi завiтали до монастиря. Розбиралися цiлий рiк, перешерстивши всiх в окрузi, в столицi й за її межами, але винуватцiв не знайшли. За цей час спалили буду Лаврентiя з усiма пожитками, так, що йому довелося рити землянку, але нiхто з мiсцевої влади цього не дозволив, i щойно зведене закопали; закопував сам Лаврентiй пiд наглядом двох мiлiцiонерiв, що вiд нудьги позiхали, вiдганяли комарiв i розповiдали бородатi анекдоти, зрiдка пiдганяючи старого хрипким окриком. Так Лаврентiй знову почав побиратися по нiчлiжках. Iнодi вiн ночував у прикарабку новобудови, але одного дня чомусь вирiшив, що це недобре, i пропав на кiлька мiсяцiв, а коли повернувся, то, як i минулого разу, коли вiн з'явився у Соснiвцi, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будiвельного вагончика, на який у нього вже бiльше десяти рокiв був папiр i згода мiсцевої влади. Все якось ставало на свої, звичнi для соснiвцiв, мiсця, їхнi погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами пiднiмалися бiлi панельнi будинки; деякi озера висохли, в iнших риба передохла, а вiтри змiнилися на падлючi протяги; i народу все прибавлялося, розмиваючи знайомi обличчя друзiв та далеких родичiв; трактори розрiвнювали старi цвинтарi, й дощi вимивали вибiлiлi кiстки, трухлявi труни; на бiлих пiщаних латках, нагрiтих сонцем, спали бездомнi пси, тонко повискуючи увi снi.

Так, гнаний цiєю повсякчасною тугою, пiзньої осенi до Лаврентiя серед ночi завiтав Андрюха Лямур з похилими плечима, вихудлий, з вiдсутнiм поглядом, безкровними губами. Вiн зупинився на порозi, але не заходив, хоча йому нiчого не заважало виламати дверi. Вiн тричi постукав, вiдiйшов на кiлька крокiв, став, засунувши у кишенi вельветових штанiв руки. Лаврентiй глянув на нього з ночi, лише сказав:

— Проходь. Чого став як вкопаний?

Лямур хмикнув якось незадоволено, але повагом пiднявся по схiдцях. Вiн витягнув пляшку, сiв на лежанку, мовчки пошукав чогось закусити, але так нiчого i не знайшов, вiдкрутив голiвку пляшцi, простягнув Лаврентiю, той подякував, прийняв пляшку з рук i поставив пару гранованих стаканiв, кiлька цибулин, окраєць хлiба, шматок сала.

— Маю надiю, що вiд такого ти не вiдмовишся!

Вiн сидiв непорушно, мов у темну воду, втупився каламутним поглядом у пiдлогу. Наливав, випивав, знову тягнув, мов гуму, мовчанку; наче очiкуючи, що цiєї хвилини враз усе проясниться, але горiлка вганяла його у ще бiльше отупiння, що межувало з вiдчаєм.

— Ти так i будеш сидiти? — запитав його Лаврентiй.

— Скажи, Лаврентiй, а справдi щось там є?… — його довгий, весь у рубцях палець ткнув у небо.

— Обов'язково.

— Одним словом, одмахав… Та-а-ак… а менi нiчого не iснує. Є лише страх. Страх, який примушує людину випорожнятися, будь то думки, будь то жратва. Страх жене її по життю, доки не загонить у могилу, але перед кiнцем виверне тебе навиворiт, покаже своє беззубе обличчя i прокукурiкає: все, що ти вибудовував, не варте i мiдяка. Чому одним таланить по життю, вiн, сука, навiть не нагнеться цеглину з дороги прийняти, бо за нього прибiжать i приберуть, а ти, як остання проблядь, валандаєш по ньому, викручуєшся, а потiм — йому слава, та ще й яка! Слава на вiки, а придивишся: жив, як скотина, як останнє чмо, а пам'ятник вибудував — герой нацiї. Необхiдно потрапити в те необхiдне мiсце, коли тебе, як божество, пiдхоплять на руки i понесуть над головами натовпу. Чи не так, Лаврушо?

— Страх примушує людину задуматися над тими словами, якi її до цього привели. Вiн змушує глянути на свої помилки i не робити бiльше того, чого не варто робити…

— Але ж люди всi навпаки… Навпаки. Смерть для них, тiльки смерть є тим мiрилом, що може вiдiбрати добре, полишити кохання, щастя, якщо таке iснує…

— Для чого воно тобi? Все це для чого? Якщо ти прийшов вилити душу, то я можу тiльки допомогти в одному, сказати, щоб ти навернувся до Бога, не був башибузуком, не вбивав людей. Але навряд чи ти мене послухаєш. Ти прийшов отримати на все готову вiдповiдь, а її немає. Ти сам повинен її знайти. З готовими вiдповiдями не народжуються, їх шукають. Людина не шукає смертi, вона сама приходить, бо все в руках Господа Бога. Готова вiдповiдь звучить пiсно, нудно, але вона правдива, якщо там є частина того, що не суперечить Божим заповiтам.

— Тодi покажи менi, хто, окрiм тебе, живе цими заповiтами? Людина — це свиня, i ти зi мною згодишся. Найсуперечливiша свиня, яка може бути. Хiба я мало давав на храми чи не ходив до церкви, доки не побачив, що, окрiм злиднiв, розпуки, нiчого в тому здравого немає. I як тiльки-но я вибрав той шлях, що веде до грошей, у мене з'явилося все…

— Окрiм спокою i вiри, — перебив його Лаврентiй, i Лямур знову надовго замовк, муляючи, як воду, горiлку.

— Людина живе каяттям, — сказав знову Лаврентiй. — На те вона i людина, щоб помилятися. Людина ще живе iспитом. Посилається вiн людинi, як вона випробування пройде, так воно i буде.

— Аби ж то… Надто легко ти говориш, майже як нашi попи, в яких рила позапливали вiд смальцю i вони навiть з-за жиру не те щоби себе не бачать, а навiть пастви.

— Ти на попiв не дивися. Ти дивися у Святе Письмо, яке ти колись брав, сучий сину, до рук i закинув. То з тебе вийметься i вiзьметься побiльше, нiж з нерадивого пастира. Провидiння бо слiпо рiже, по закону, а закон над усiма, але хто тiльки дотримується букви, а не дiла, той теж гибельний чоловiк.

— Бля, тебе, старий, страшно слухати. Менi то страшно? Хто б сказав, то не повiрив, а от слухаю тебе, i дме, як вiд могили.

— Кому як. Що я тобi ще можу сказати? Що в тебе гординя бiльша, нiж любов до Бога? I чи є вона? Думаю, що є. Бо не прийшов би сюди, не допомагав менi з якоїсь невiдомої причини…

— Ну, ти менi врятував життя. Але мене це так давило… Ну, не знаю що. Хотiлося тебе вбити, i гайки тут. Може, не вбити, але позбавитися тiєї колючки…

— Буває. В руках себе треба тримати. То собака, де захотiла — там посцяла, а ти чоловiк, вища iстота, тому повинен тримати все пiд контролем розуму, а то… — Лаврентiй махнув рукою.

— А як же бути з усiм тим, що дiється: однi живуть так, iншi так…

— Не марнуй час. У кожного своє. У кожного свiй шлях, i життя чуже не прожити, хоча так, як живуть люди, вони мало вирiзняються один вiд одного. У кожного свiй шкурний iнтерес. На те вона й людина.

— Так менi що, в попи податися?

— Ото ж я тобi вiд самого початку сказав, що наша розмова з тобою — це переливання з пустого в порожне. Людинi дано розум i безсмертну душу, i вона повинна сама давати всьому цьому раду. Одне я можу тобi

порадити: обернутися до Бога, почати життя спочатку, якщо можна так сказати, бо минулого не витреш, але спокуту пронеси до кiнця, щоб стати перед Творцем i знати, що вiдповiсти на Його запитання. Бiльше нiчого менi тобi особливого сказати.

— Що ти затарабанив: нiчого сказати, нiчого сказати. Я молодий, я хочу жити, щасливо жити, як у кiно, як повинно бути…

— Звiдки ти знаєш, як повинно бути. Якийсь дурень вигадав, що так має бути, i мiльйони iдiотiв пiдхопили цю дурiсть, бо надто смачненька казочка. Людина — це вiчна маєта. Вона колишеться, наче той маятник: вiд вiри до невiри, доки хтось цей маятник не зупинить.

— Мудро тягнеш, а що, за мене помирати пiдеш?

— Треба було б — пiшов би. Але кожному Господь вiдламав шматок життя. Тягни його по цiй землi, як борону, а ти хотiв зайцем прострибати.

— Пострибав би ти на моєму мiсцi. Глянув би тодi на тебе.

— У тебе геть закаламутнiли мiзки, Андрiю.

— Найлегше сказати, що з головою в тебе не зовсiм гаразд…

Лаврентiй надпив трохи зi свого стакана, глянув якось лукаво.

— Не я до тебе прийшов, а ти сюди. Що ти хочеш вiд злидня?

— Чесно, то я ловлю себе на думцi, що менi все частiше i частiше хотiлося б бути на твоєму мiсцi…

— Кожен вiльний вибирати собi волю, кожен вiльний дати раду своїй волi. Зупинитися нiколи не пiзно…

— А якщо… Бог вiдвернувся вiд мене?…

— То ти вiд нього вiдвернувся, а не Вiн вiд тебе.

Лямур зафуркав, замотав головою; потiм звiвся, засунув руки в кишенi, заскреготiв зубами.

— Блядь, життя проходить, а я не знаю, як його зупинити. Воно тече повз мою волю, розумiєш? I всi твої балачки для сонливих гiмназистiв, а не для справжнiх чоловiкiв.

— Ти себе вважаєш справжнiм чоловiком?

— А ти думав…

— Ти гiрше баби, Андрiю, коли вибрав замiсть життя вiчну яму.

— Яку яму?

— Хiба не в нiй ти зараз знаходишся?

— Це тiльки зупинка на шляху. Не бiльше.

— Отак ви всi приходите, плюєте, а потiм знову приходите i просите.

— Хiба я в тебе щось випрошую?

— Не в мене, а в Бога.

— Не смiти словами. Я певен, що вiд цього свiту Богу не бiльше користi, нiж менi вiд моєї болячки.

— Знову ти лiзеш не по тiй драбинi. Ти перескакуєш з одного на iнше. Щоб так мислити, треба спочатку повiрити, пройти спокуту, а потiм говорити про кориснiсть цього свiту. Не для радощiв ми в нього прийшли.

— А як же спокiй?

— Спокiй приходить з вiрою. Ну, прощай, — Лаврентiй розчинив дверi.

Саме почуття чогось недовершеного кинуло Андрюху Лямура шастати на зеленому, як папуга, джиповi, широкими, без початку i кiнця вулицями; на якомусь з поворотiв, де свiтло розповзалося вiхтюватими паростками, вiн вдихнув на повнi груди, — пiзнiше вiн буде згадувати, що ця дурна думка, яка повела його в соснiвськi степи, прийшла саме тодi, — i вiдчув, що подих, жаданий ковток повiтря застряг у легенях; вiн зупинив джип, вiдiгнавши його до вибiлених бордюрiв, завалившись грудьми на кермо, заковтав швидко, раз по разу, ротом повiтря. Судомно ковтаючи повiтря, вiн думав, натужно, наче це найголовнiше, навiть бiльше, нiж основне, так глибоко входячи в монотоннiсть серпневого дня, вiн думав, дряпаючи по своїй свiдомостi чорними кiгтиками, ледь вловимими образами, як дiстатися до бардачка, де лежав кокаїн, i дивувався, хапаючи ротом, — що до бардачка рукою подати, кiлька нещасних сантиметрiв, але ця вiдстань майже неподоланна, як i та, в яку вирушив з дому, багато рокiв тому, у той чи цей свiт: тiнi вiд куценьких дерев змiями бiгали асфальтом. Нарештi його рука шарпонула кришку, вiн витягнув пакет, розiдрав зубами, забив нiздрi кокаїном: задихав уривчасто, швидко, сьорбаючи повiтря, як воду п'ючи. З однiєї нiздрi потекла рожева кров. Андрiй подивився на пальцi, дивуючись рожевому кольору, усмiхнувся кволо: вiн найбiльше потребував жалостi, так, найбiльше, але ранiше до нього це не доходило, воно було зовсiм iнакшим, гiрше не придумаєш, але iнакше. Це iнакше вилазило зараз якимось кипучим гадом, кокаїн тiльки пiдсилював це вiдчуття, що заповзало слизько в нього. Вiн розвернув джип i погнав у протилежному напрямку, прямо на кипуче сонце, що видавалося ртутним, — кров, рожева кров ще крапала на гумовий килимок пiд ногами.

Лямур проминув своє старе помешкання, дивуючись, що в нього це викликало бурю тоскних, змiшаних з радiстю почуттiв; вискочив на дамбу, пiймавши тремтливе плесо Лагуни, хмари, наче вихлопи диму на низенькому небi. Якось зовсiм несподiвано прийшов страх, i вiн зупинив джип бiля самого озера, жадiбно ковтаючи вологе прогниле повiтря: чайки з криками рiзали крилами воду. Все якось тягучо переливалося, котилося кудись одним потоком, уперто та лiниво, здавалося, можна було порахувати кожен порух, шурхотiння листя, трави, осоки. Там далi знову пустирище, жодного будинку, шапки дерева, самотнi, викрученi, як руки паралiтикiв. Вiн спитав себе, що його сюди притягло? Вiдчай? Холод вiдчуження. Голова зараз у нього працювала ясно, як нiколи. Свiдомiсть стояла чисто, як у колодязi, найглибшому колодязi. Туди не долiтали анi крики сумлiння, анi балаканина, затiяна вночi. Свiдомiсть лежала студеною масою i нiчого до неє не доторкалося, навiть Iлона, навiть думка про Бога, яку вiн, попри все, оберiгав, часом соромлячись думати про саму думку, про те, що його розумування можуть торкнутися Бога; вiн соромився, як дитина, яка не має права мислити разом з дорослими, про дорослих, про зовсiм iнший, незрозумiлий свiт. Зараз його свiт надто складний, щоб жити так, як жив вiн останнi десять чи п'ятнадцять рокiв. Щось у ньому отерпло, чисто фiзично, здавивши горлянку. Андрiй повiв поглядом, але вже було пiзно. Позаду, в п'ятистах метрах замаячили чиїсь постатi. I вiн вiдразу зрозумiв, що зараз трапиться. Холодна свiдомiсть нiчого не пiдказувала, а зараз широкою рiчкою пливли i виносили його з якогось намулу, котрий майже фiзично, до вiдрази, вiн вiдчував. Вiн сунув цигарку до рота, але виплюнув, повторюючи псалом подумки, повагом подався до машини, але куля, пущена з далекої вiдстанi, збурила пилюку мiж ногами, iнша пробила дiрку в дверцятах. Вiн постояв якусь долю секунди, залiз до авто i погнав прямо на постатi, що метушливо розбiглися, ховаючись за наваленими бетонними плитами. Вiн пошкодував, що тут плити, що морочитися доведеться довго, якщо йому самому не збреде в голову пiдставитися, а в нього ще макiтра на мiсцi, нехай ховаються вони. I вiн проскочив плити, слухаючи, як гупають кулi. Джип гудiв, навiжено вiбрував, наче жива скотина; потiм авто пiдкинуло догори, але Андрiй не помiчав, а продовжував читати псалми, тиснути на газ. Нарештi авто похлинулося, уткнулося в багнюку, кидонуло глей протекторами, зупинилося.

Андрiй втомлено, як людина, яка нi про що не думає, подивився на бiлий рафiнад хмар, що падав за горизонт, потягнув був руку до бардачка, але облишив. Кулi розбили скло, розсипали кокаїн. Тодi вiн вiддалено щось подумав, повiльно повертаючи голову в бiк Соснiвки, але знову нiчого особливого не спало на думку. Мабуть, спека, кокаїн, треба б було занюхати, а цi паскуди дивись що чинять. Кулi шматували оббивку на крiслах. Вiн трохи розсердився, бо любив свiй джип. Вiн хотiв звестися, але пострiл вiдкинув його назад. Йому перебило лiву руку, але бiль не вiдчувався; вiн навiть подумав, що зможе таки дотягнутися до блискучого, майже iграшкового в сонячному промiннi маузера, але облишив, втомленно блиснувши посмiшкою: попереду стояли бiлi будинки, проштрикаючи сизий серпанок, — як бiлi одежi, несподiвано вирiшив Андрiй, опускаючи додолу очi, розумiючи, що час став коротким, таким куцим, як та тiнь, як тисячi маленьких тiней, що змiйками розбiгаються, ховаються у бетонних плитах з пучками тремтячої трави у шпаринах. Потiм йому зарябило в очах, але не вiд поранення, а вiд кольорового на друзки битого скла, що встеляло широкий простiр, i це почало надокучливо налазити на нього, проте вiн не чинив супротиву: воно заходило у нього з фрагментами, куцими, швидкими, як тiнi, спогадами, коли в дитинствi бите скло викликало у нього нечуваний захват, i вiн вилiплював з нього цiлi пiрамiди, так, в купах чорного пiрамiдального багна, якого по всiй Соснiвцi було так багато, що вони вивалювалися дiтворою в теплiй жижi, грiючи спини та животи. Це товчене скло, сам вигляд його, наповнював його якимось безкiнечним радiсним сумом, що пролетiв, розрiзав його мозок на шматки, i зараз йому вiд короткого, як удар, щемкого жалю, здавило груди, — перед ним лежав степ.

Темнi постатi розтягнулися ланцюгом i вже вiдкрито йшли на нього. Вiн навiть не дивився на маузер, а просто лежав, вiдкинувшись на спину, вперше розумiючи щастя свободи, бодай тимчасової, сидiти i дивитися на бiлi бетонки та кам'яницi мiста, не думаючи нi про грошi, нi про жiнок, а запросто слiдкувати за сонячними плямами в шовковистих травах. Йому хотiлося подовше втримати це, але свiдомiсть, чиста i спокiйна, як у глибокому колодязi, говорила, що нiщо хороше довго не триває, тому, голубе, вбирай очима, що можеш увiбрати, не марнуй, йолопе, часу. I вiдразу йому зробилося незатишно. Тодi заболiла рука. Вiн знову задихнувся. Цього разу кулi вдарили поруч, розiдерши оббивку, розвiсивши повсюди клаптi шкiри. Самотнi, лiнивi кулi, подумав вiн. Погляд його перейшов на трасу, де в сизому полотнищi полудня шмигали срiблястi цятки авто, чорнi коробки вантажiвок-далекобiйок, важко пропираючи рiдке повiтря ударами сирен-клаксонiв, i вiн несподiвано вчепився у це залишками розумної думки, наче заглушуючи пронизливий бiль, втягнув ротом повiтря. Кулi затрусили його джип. Одна влучила у вiдкритий рот, двi лупонули у груди, притиснувши до спинки сидiння. Андрiй пересмикнувся, завалився на бiк, але коротка черга пiдняла його i кинула на кермо.

— Все, хана! Лямур нiчого був мужик… Тягни бензин…

— На який хер вiн тобi, бля. Давай мотати звiдси.

— I то, бля, дiло. Нам треба встигнути на його хату… Пока, Андрюха, зустрiнемося в пеклi…

П'ятеро постатей, пригинаючи пласкi стриженi голови, побiгли у бiк диких куширiв, полишивши нидiти на вiтру продiрявлений джип.

Iлона того сонячного дня, коли вiтер колисав, видував море жовтих квiтiв, сумних та печальних, як японськi хоку, навiть нiчого не вiдчула, але цей недiльний, високий, з вiтром, з жовтими квiтами день, як i всi, що лягали перед нею зараз дивовижно виразно, був одноманiтним. Вона лiниво потягнулася, пройшлася кiмнатами, опустивши голову, як роблять люди, що недоспали. Так, їй було i холодно, i нудно. Вона чомусь, попри волю, подумала про Єву. Єва пiшла в небуття, — так згадують лише про покiйникiв або коли збираються помирати, але вона ще нiкуди не збирається, вона взагалi не хотiла її згадувати: останнi роки вона жила собi повнокровним життям, займалася грошовими справами, вiдкрила кiлька модних бутiкiв, пропалила їх, перейняла справи вiд батька та Бориса. Батька тогорiч розбив iнсульт. Вiн майже нiчого не говорив, лише бубонiв, перелистуючи однiєю здоровою рукою глянсованi часописи, «кошка собака кошка кошка собака кошка вони сильнi». Iнодi в сум'яттi вона проймалася до нього жалiстю, що бiльше нагадувала посмертну жалобу. Так, вона нiколи, зовсiм нiколи навiть не намагалася думати про матiр, котра парилася десь у психiатричнiй клiнiцi у Швейцарiї. Звiдти вона зрiдка отримувала кольоровi листiвки, а на листи не вiдповiдала, скидаючи все до кошика зi смiттям.

Iлона намагалася зажити здоровим повнокровним життям, знайшла собi здоровенного, майже двометрового бугайця, якого звали Святослав. I трапилося їй податися до японського ресторану, де вона зроду не була. Якусь хвилину вона дивилася на дiвчат, одягнених у яскравi кiмоно, з подивом дитини, що потрапила на пташиний ринок. А потiм несподiвано, пережовуючи сушi, запиваючи саке, пiд лагiдними очима Святика, зустрiлася поглядом iз вродливою жiнкою з надто нафарбованим обличчям, трохи вузлуватою, але з прямим поглядом, в якому щось вгадувалося чоловiче, навiть дике, навiть страшне, але воно збуджувало i проймало до самого кiбчика. Жiнка перехопила погляд, вiдвела очi й продовжувала наминати тiстечко, потiм рвучко взяла до рук меню, закрила обличчя. Iлона ще якусь секунду спостерiгала за нею краєм ока, а далi втягнулася в безтурботну балачку Святика: щось про комерцiю, про одинадцяте серпня, щось про майбутнє, а основне — падiння долара. Вiн мав великий чин у банкiвських структурах, сам тримав банк, а тому на вулицi стовбичив цiлий джип з охороною. Iлона дивилася на нього, пропускала слова, подумки тамуючи збудження, яке викликала густо набiлена жiнка з синiми, розумними, майже чоловiчими очима. Пройшла якась хвилина, i вона вiдчула нудьгу, але зовсiм iншого атунку. Це радше був iнстинкт, котрий джгутиками вловив щось непоправне. Вона пiдвела голову, мовби ненароком глянула у бiк жiнки. I в ту хвилину та жiнка з густим шаром бiлила пiднялася, вiдкинула меню, стала на повен зрiст i вистрiлила прямо Святиковi в обличчя з дивної зброї, швидше саморобної, а потiм подалася до виходу, рiзко повернула в напрямку кухнi й, не зчиняючи галасу, зникла серед кухарiв та дiвчат у яскравих кiмоно, а Святик з простреленою головою, завалившись на стiл, лежав, i кров разом з мiзками витiкала на його шестисотдоларовi черевики. Iлона нiчого не зробила, нiчого не сказала, а тiльки прикрила серветкою рота, подумала: нарештi те сталося, нарештi я здихалася його, а потiм яскраво стрельнуло, вибухнуло в головi, що жiнкою був не хто iнший, як Андрюха Лямур. Вона зрозумiла, що все їй наскучило, що Андрюха, навiть цього разу, виявився на її боцi, навiть того сам не вiдаючи.

З того дня вона жила життям гейшi. Iлона потопала у схiдних розкошах, щедро розтринькуючи батькiвськi та Борисовi грошi, її кохали вузькоокi, тендiтнi i покiрнi китайськi, японськi, здебiльшого в'єтнамськi дiвчата, її захоплювала, заповнювала глибокi впадини мозку покора. Дiвчатка з пружними, майже дитячими сiдничками, з маленькими грудьми, якi не знали ще чоловiкiв. Життя її набирало нових обертiв — це її схiдне життя. Воно вiддаляло вiд усiх, наближаючи до чогось глибшого. Принаймнi їй так хотiлося думати, а коли думаєш, то воно приходить. Але скоро i це їй швидко набридло. Тож того дня, коли жовтi квiти колисалися по всiй Соснiвцi, Iлона замовила квиток до Парижа, вже маючи оформленi документи, i зараз неквапом збиралася в аеропорт. Вона нiчого не знала про Андрюху Лямура i, напевне, їй було байдуже, хоча передбачалося, що, можливо, обличчя її перекосить вiд жаху. Служниця збирала речi, а вона сидiла, гола в крiслi й курила, пiдставляючи обличчя пiд сонце, що щедро, разом з вiтром, заповнювало всi кiмнати. Служниця вiдкрила вiкно: над Соснiвкою котили бiлi рафiнаднi хмари. Вищали гойдалки. Звучала приглушена музика. Замуркав мобiльний телефон, але вона навiть не повела бровою. Служниця подивилася трохи стривожено i сказала:

— Дзвонять.

— Не твоє дiло… Алло… Так… Через три години мене тут не буде, так що приходьте залагодити справи або зараз, або тiльки восени. Що? Менi немає дiла до ваших акцiй. Ранiше треба було думати… Так. Чекаю.

Рiвно через пiвгодини вона спустилася в хол до гостей, накинувши коротенького китайського халатика. Охоронець сидiв на мiсцi, колупаючись зубочисткою в зубах.

— Вадiк, коли ти наберешся… е… культури…

Вадiк здвинув плечима, хотiв щось вiдповiсти, як дверi прочинилися, i вiн якимось дивом поповз разом з плетеним стiльцем на пiдлогу, позiхаючи, хляпаючи ротом, як рибина. Iлона глянула на двох чоловiкiв, ще на чотирьох, що топтались у передпокої, широко вiдкритими очима випромiнила подив, але не страх. Одного чоловiка вона впiзнала: вiн був пiдручним у Бориса, доки не втiк до Лямура.

— Що вам треба?

— Хм. Нiчого особливого. Тебе i твою кодлу.

— Де Андрiй?

— Там, куди ти його вiдправила.

Халат розiйшовся на грудях. Зараз вона таки зрозумiла, як бiлiють її губи. Однiєю рукою вона намагалася натиснути на дзвоник, який викликає охорону, але рука безпомiчно падала, пiднiмалася i обвисала мертвими кистями.

— Кiнчай її, Редi.

Пострiл кидонув її на пiдлогу, але вона звелася, стала на колiна, харкаючи кров'ю на простягнуту долоню; губи у неї ворушилися двома кольоровими намистинами.

— Живуча, — сказав Редi й зробив пострiл у голову, а вона навiть ще встигла ухопитися за думку, що в трунi виглядатиме не зовсiм ефектно. I завалилася обличчям на паркет, хряснувши наостанок зламаним носом. Редi пiднявся i покликав служницю. Та стояла з валiзою, i вiн якусь хвилину повагався, потiм сказав:

— Вибач!

Вiн убив її швидко, з одного пострiлу, а потiм пiшов шукати батька Iлони. Старого вiн знайшов бiля басейну. Той читав, трусячи головою, в iнвалiдному крiслi. Охоронцi сидiли з нiмими рацiями, розкидавши дебелi ноги. Цього разу Редi стрiляв з автомата «Узi», косячи декоративний сад i людей. За п'ять хвилин все було скiнчено. Вiн закурив, розтягнув вологу огарку, потiм набрав номер на мобiльнику — Все о'кей. Ми їдемо. Папери будуть за годину.

Надворi над Соснiвкою пливли рафiнадом хмари, трiпотiли голiвками жовтi квiти, було багато сонця i вiтру.

А наступним днем ми прокинулися вiд того, що хтось б'є у дзвiн. Цей звук, зовсiм не подiбний на звуки монастирської дзвiницi, розбудив, захвилював нас i вигнав цiкавих на вулицi. I всi побачили, як Лаврентiй, одягнений священиком, курить ладан i благословляє каплицю. I народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться дверi храму.