Будуарна філософія

НОТАТКИ НА ПОЛЯХ

Західний світ давно вже осмислив творчу спадщину скандального маркіза де Сада, бо мав змогу читати його книги, сумніватися й сперечатися протягом майже двох століть. А нам ще тільки належить пройти непростий шлях захоплення і обурення, подиву і прозріння, панегіриків і проклять. В Україні все це розпочнеться, ймовірно, з «Будуарної філософії».

Як нам, читачам, ставитися до пані де Сент-Анж та Дольмансе, котрі вирішили на наших очах розбестити п'ятнадцятилітню Ежені — хоча й за її цілковитої згоди? Що за книга нам пропонується: посібник для початкуючих коханців (до речі, такий посібник ні в кого обурення не викликав би, та варто було де Садові дещо його белетризувати — і розпочалося…)?

Може, автор вирішив покепкувати — тоді над ким: над представниками вищого світу, перенісши їх у середовище, що більш відповідає рівневі їхньої моральності? Чи над читачами, які звикли брати на віру кожне друковане слово? Напевне, не лише над ними.

У будь-якому разі будуарну «філософію» не варто ототожнювати з філософією автора. Та й героям роману вірити не слід, вони теж кепкують над нами, беручись доводити абсурдні речі (приміром, закономірність того, що будь-яка дитина любить батька й патологічно ненавидить матір) або пропонуючи разом з ними, дружненько зайнятися гомосексуалізмом, лесбійством, братам кохатися з рідними сестрами, матерям — із синами, а дочкам лягати в ліжко з батьками — і ще багато чого з сексуальної екзотики.

Хоча, траплялося, стомлений де Сад й інакше тлумачив свій творчий метод:

«Говорять, що мої фарби надто виразні, — писав він, — і я зображую розпусту мерзенною. Бажаєте знати чому? Я не бажаю пробуджувати любов до пороку(…). Я зробив героїв, що стали на шлях розпусти, настільки жахаючими, що вони, звичайно, не викличуть ні жалю, ні любові.

В цьому, осмілюся твердити, я більш моральний, ніж ті, хто дозволяє собі злодїів прикрашати… Повторюю: я завжди змальовуватиму злочин виключно адськими фарбами: я хочу, щоби бачили його без пологу, щоб його боялися, щоб його зневажали. Я не знаю іншого методу. ніж цей: показати злочин у максимальних проявах жаху, що йому притаманний».

Окремого розгляду потребує мова де Сада, але не на сторінках не вельми об’ємного журналу. Пропонований український переклад «Будуарної філософії» звучить значно м'якше, ніж французький оригінал. Але й у ньому можна відчути неповторність авторського слова, дивовижне поєднання вишуканості вельможних салонів зі стилістикою найдешевших притонів. І, що найбільше здивує, ви поступово звикнете до маркізового письма і зрозумієте, що інакше, мабуть, і не можна було писати…

Однак час для розмов про де Сада ще не прийшов.

Давайте спочатку дочитаємо «Будуарну філософію» до кінця.

Сергій ЧИРКОВ