Чуття і чутливість

Розділ 8

Місіс Дженнінгс була багатою вдовою. Вона народила лише двох дочок, і оскільки їй пощастило дожити до того дня, коли обидві вони вдало вийшли заміж, то тепер їй тільки й залишилося роботи, що намагатися переженити геть чисто всіх, хто цього ще не встиг зробити. У цій сфері місіс Дженнінгс розвинула таку бурхливу і ревну діяльність, яку тільки могли дозволити її фізичні кондиції; вона не втрачала жодної можливості сприяти шлюбам серед усієї знайомої їй молоді. Їй вдавалося напрочуд швидко виявляти чиїсь симпатії, і вона радо користалася можливістю викликати сором’язливий рум’янець або ж марнославні сподівання в якої-небудь дівиці, припускаючи, що та заволоділа серцем якого-небудь непересічного молодика. Тому завдяки своїй неабиякій проникливості місіс Дженнінгс незабаром після прибуття до Бартона змогла з усією впевненістю заявити, що полковник Бартон страшенно закохався в Маріанну Дешвуд. Підозра виникла у неї ще в перший проведений разом вечір, бо полковник дуже уважно прислухався до її співу, а побачивши, що під час візиту у відповідь Мідлтонів до Бартон Котеджу він знову уважно слухав спів Маріанни Дешвуд, місіс Дженнінгс остаточно утвердилася у своєму переконанні. У неї не залишилося ніяких сумнівів, що це було саме так. Це був би пречудовий шлюб, тому що він був багатий, а вона – вродлива. Відтоді, коли, породичавшись із сером Джоном, місіс Дженнінгс познайомилася з полковником Брендоном, їй дуже кортіло, щоб він вдало одружився; а ще їй завжди кортіло знайти доброго чоловіка для кожної вродливої дівчини.

Вона мала ще й безпосередній зиск для себе, бо це давало їй поживу для безконечних жартів на адресу обох. В гостях у Мідлтонів вона глузувала над полковником, а в гостях у Дешвудів – над Маріанною. Перший, здавалося, залишався до цих дружніх кепкувань абсолютно байдужим, доки йшлося про нього самого; Маріанна ж спочатку нічого не второпала, але коли зрозуміла, куди хилить місіс Дженнінгс, то не знала, чи то сміятися над абсурдністю цих жартів, чи то засуджувати їх непоштивість, бо вона вважала їх виявом неповаги до похилого віку полковника і його гідного жалю холостяцького стану.

Місіс Дешвуд не могла вважати молодшого за неї на п’ять років чоловіка таким старезним дідуганом, яким він постав у дівочій уяві її дочки. Тому вона спробувала захистити місіс Дженнінгс від звинувачень у намаганні покепкувати з його поважного віку.

– Але ж, мамо, ти не можеш заперечувати сміховинність подібних припущень з її боку, хоча і не вважаєш їх навмисними і недружелюбними. Звісно, полковник Брендон молодший за місіс Дженнінгс, але все ж він достатньо старий, щоб бути моїм чоловіком, і навряд чи він колись оживе і покохає, бо через свою старість уже встиг забути про це почуття. Це просто смішно! Коли ж чоловікові слід бути байдужим до подібних жартів, як не у старому та немічному віці?

– Немічному?! – здивувалася Елінор. – Ти називаєш полковника Брендона немічним? Нехай тобі він здається набагато старшим за нашу матінку, але ж ти не можеш заперечувати, що він ще не скутий паралічем!

– А хіба ти не чула, як він скаржився на ревматизм? І хіба ця неміч не є звичайнісінькою ознакою похилого віку?

– Дитино моя, – розсміялася місіс Дешвуд, – якщо міркувати таким чином, то ти мусиш перебувати в безперервному страхові через мою немічність; ти мусиш вважати чудом те, що я дожила до похилого віку в сорок років.

– Мамо, ти до мене несправедлива. Я чудово розумію: полковник Брендон ще не настільки старий, щоби його друзі почали побоюватися, що він помре. Може, він іще двадцять років протягне. Але в тридцять п’ять уже надто пізно думати про одруження.

– Коли чоловікові тридцять п’ять, а жінці сімнадцять, – мовила Елінор, – то, може, краще було б і не думати про шлюб. Але якщо, припустімо, незаміжній жінці двадцять сім років, то не думаю, що тридцять п’ять років полковника Брендона зможуть стати на заваді його одруженню з нею.

– Жінці двадцяти семи років, – відповіла після невеличкої паузи Маріанна, – вже марно сподіватися на здатність знову почувати пристрасть або ж збуджувати її. Тож якщо домівка її незатишна, а статок малий, то чому б їй не наважитися стати доглядальницею в обмін на комфорт і забезпеченість подружнього життя? Тому я не бачу нічого поганого в тому, що полковник візьме шлюб із такою жінкою. Це була б угода заради вигоди – і всі були б задоволені. На мою думку, це не був би справжній шлюб, але яка різниця? Для мене це виглядало б, як торговельна угода, де кожен намагався б отримати вигоди за рахунок іншого.

– Знаю, що марно навіть намагатися переконати тебе в тому, що двадцятисемирічна жінка здатна почувати до чоловіка тридцяти п’яти років щось схоже на кохання і тим самим зробити його своїм бажаним компаньйоном, – відповіла Елінор. – Але я проти того, щоб ти прирікала полковника Брендона та його дружину на довічне усамітнення в палаті для хворих лише тому, що вчора (а вчорашній день був сирим та холодним) він поскаржився на незначний ревматичний симптом у плечах.

– Але ж він говорив про фланелевий жилет, – мовила Маріанна, – а в мене фланелевий жилет незмінно асоціюється з ревматизмом, судомами, похоронами і взагалі з усіма тими болячками, що уражають старих та немічних.

– Якби його уразила жорстока пропасниця, то тоді б ти ставилася до нього набагато краще. Зізнайся, Маріанно, адже хворобливий рум’янець на обличчі, впалі очі і частий, лихоманковий пульс тобі особливо приємні.

– Мамо! – вигукнула Маріанна невдовзі по тому, як пішла Елінор. – Тема хвороби непокоїть мене, і я не можу від тебе цього приховати. Я впевнена, що Едвард Феррар захворів. Ми вже тут майже два тижні, а він і досі не приїхав. Ніщо, окрім серйозної недуги, не могло спричинитися до такої затримки. Що, як не хвороба, завадило йому покинути Норленд?

– Невже ти думала, що він приїде так швидко? – спитала місіс Дешвуд. – Особисто я так не думала. Навпаки, якби щось і викликало моє занепокоєння з цього приводу, то це згадка про те, що інколи він демонстрував брак ентузіазму і готовності прийняти моє запрошення, коли я починала говорити про його можливий приїзд до Бартона. А що, Елінор уже очікує на його прибуття?

– Я з нею про це ніколи не говорила, але напевно вже очікує.

– Здається, ти помиляєшся, бо коли вчора я говорила з нею про новий камін для вільної спальні, то вона зауважила, що поспішати немає нагальної потреби, бо найближчим часом ця кімната навряд чи кому знадобиться.

– Як дивно! І що б це могло означати? Взагалі, все їхнє поводження одне з одним було таким незрозумілим! Якими холодними, якими стриманими були їхні останні «прощавай»! Якою млявою і нудною була їхня розмова в той останній вечір, що вони його провели разом! Едвардове прощання було однаковим що зі мною, що з Елінор: добрі побажання від нашого люблячого брата. В останній ранок я навмисне намагалася залишити їх наодинці, і кожного разу він – зовсім незрозуміло чому – виходив з кімнати услід за мною. До того ж Елінор, полишаючи Норленд і Едварда, плакала менше, ніж я. І навіть зараз її настрій не змінився. Цікаво, чи буває вона коли-небудь роздратованою або засмученою? Чи намагається коли-небудь уникнути товариства, і чи не буває воно їй обридливим і нецікавим?