Чуття і чутливість

Розділ 9

Нарешті Дешвуди стали почуватися в Бартоні більш-менш комфортно. Вони призвичаїлися до будинку, до саду, до предметів, що їх оточували, а ті нехитрі заняття, що надавали Норленду половину його чарівності, були поновлені і давали більшу насолоду, ніж її міг надати Норленд після втрати їхнього батька. Сер Джон Мідлтон, який протягом перших двох тижнів заходив до них щодня і який не мав звички на чомусь довго зосередитися вдома, не міг приховати свого здивування, бо щоразу заставав Дешвудів за якимось заняттям. Їхні гості – окрім мешканців Бартон-парку – були нечисленними, бо попри настійливі благання сера Джона щодо їхнього більш активного спілкування з сусідами і неодноразові запевнення про те, що вони завжди можуть скористатися послугами його карети, незалежна вдача місіс Дешвуд брала гору над бажанням забезпечити товариство для своїх дочок. Тому вона твердо відмовлялася відвідувати будь-яку родину, до якої не можна було дійти пішки. Сусідів, які б підпадали під цю категорію, було мало, до того ж не з усіма з них можна було спілкуватися. Десь за півтори милі від котеджу, у звивистій Алленхемській долині, яка була продовженням Бартонської, дівчата під час однієї зі своїх перших прогулянок виявили старовинний особняк респектабельного вигляду, котрий, трохи нагадавши їм про Норленд, полонив їхню уяву і спонукав до більш детального з ним знайомства. Але вони дізналися, що власниця маєтку, стара жінка дуже доброї вдачі, була, на жаль, надто кволою, щоб бувати у товаристві, і тому ніколи не виходила з дому.

Вся довколишня місцевість надавала безліч можливостей для захоплюючих прогулянок. Високі безлісі пагорби, що майже з кожного вікна котеджу запрошували Дешвудів отримати витончену насолоду і вдихнути свіжого повітря на їхніх вершинах, являли собою щасливу альтернативу в ті часи, коли багнюка в долинах заважала милуватися їхньою незрівнянною красою. Саме до одного з таких пагорбів і попрямували одного ранку Маріанна і Маргарет, приваблені сонячними променями, що інколи проривалися через грозові хмари. Їм уже було несила витримувати домашнє ув’язнення, спричинене безперервним дощем протягом останніх двох днів. Все ж погода виявилася не надто звабливою, щоб відірвати двох інших представниць родини Дешвудів від олівця та книги, незважаючи на запевнення Маріанни, що день буде переважно сонячним і що кожна загрозлива хмара не залишиться надовго над довколишніми пагорбами; тож двоє дівчат вирушили на прогулянку разом.

Сестри весело видряпалися на пагорб і, втішаючись власною проникливістю, раділи кожному шматочку блакитного неба; а коли їм в обличчя війнув свіжий подих сильного південно-західного вітру, то пожалкували, що страх перед поганою погодою завадив їхній матері та Елінор розділити разом з ними ці піднесені почуття.

– Чи є на світі насолода більша за цю? – захоплено вигукнула Маріанна. – Маргарет, давай погуляємо тут хоча б зо дві години.

Маргарет погодилася, і вони пішли далі назустріч вітру, із радісним сміхом долаючи його опір; так продовжувалося хвилин з двадцять, як раптом над їхніми головами зімкнулися хмари і цівки косого дощу почали шмагати по обличчю.

Засмучені і здивовані, вони змушені були – хоча й з неохотою – повернути назад, бо, окрім їхнього будинку, жодного прихистку поруч не було. Проте одна втіха їм лишилася: можна було побігти вниз крутосхилом, що вів прямо до хвіртки їхнього саду.

Тож вони побігли. Маріанна спочатку вирвалася вперед, але раптом спіткнулася і впала, а Маргарет, не в змозі зупинитися, щоб допомогти їй, мимоволі продовжувала бігти і благополучно досягла підніжжя пагорба.

Але назустріч їм саме піднімався якийсь джентльмен з рушницею і двома пойнтерами, які весело крутилися довкола нього. Він поклав рушницю на землю і побіг до Маріанни, щоб допомогти їй. Та підвелася, але при падінні підвернула ногу і тому ледь могла стояти. Джентльмен запропонував свою допомогу, але пересвідчившись, що дівоча скромність стає на заваді до того, щоб прийняти її, підхопив Маріанну на руки і поніс униз. Пройшовши через садок, хвіртку до якого Маргарет залишила відчиненою, він заніс дівчину прямо до будинку, куди щойно зайшла Маргарет, і не випустив з рук свою ношу, доки не посадив її на стілець у прихожій.

При їхній появі Елінор з матір’ю зачудовано підвелися, і поки вони дивилися на незнайомого здивованими і захопленими очима (а саме і подив, і прихований захват викликала його зовнішність), той встиг вибачитися за вторгнення і пояснити його причину. Зробив він це так щиро і просто, що його і без того незаперечна врода набула ще більшої чарівності завдяки голосові і манері говорити. Навіть коли б він був старий, потворний та вульгарний, і тоді б місіс Дешвуд відчула до нього найбільшу прихильність за послугу, яку він надав її дитині; а молодість, врода і вишуканість прибульця надали його вчинку в її очах взагалі чогось особливого.

Вона довго дякувала йому за допомогу, а потім із притаманною їй ласкавою манерою звертання запропонувала йому сісти. Але незнайомий відмовився, бо був брудний і мокрий. Тоді місіс Дешвуд спитала, кому вона має честь дякувати за допомогу. Джентльмен відповів, що звуть його Віллоубі і що наразі він мешкає в Алленхемі, звідки, як він сподівається, завтра матиме честь до них зайти і довідатися, як почувається міс Дешвуд. Таку честь йому гарантували, тож він пішов у дощ, який лив, немов з відра, після чого цікавість до його особи зросла ще більше.

Його чоловіча вродливість і незвичайна граціозність негайно стали причиною загального захвату, а усвідомлення зовнішньої привабливості незнайомого ще й додало завзятості веселому кепкуванню з Маріанни, якій він так шляхетно допоміг.

Сама Маріанна бачила свого рятівника менше за інших, бо сум’яття, що вкрило рум’янцем обличчя, коли він її взяв на руки, не дало їй змоги пильно придивитися до нього після того, як вони потрапили до будинку. Проте вона встигла-таки роздивитися Віллоубі досить добре, щоб приєднатися до загального захвату з притаманним їй завзяттям. Його манери й зовнішній вигляд відповідали саме тому герою, якого малювала її уява, а те, що він без зайвої формальності підхопив її і приніс додому, свідчило про швидкість його думки і тому дуже їй імпонувало. Все, що могло бути пов’язане з ним, викликало цікавість. Ім’я його подобалося, мешкав він у селі, яке подобалося їй найбільше, а мисливська куртка здалася їй найкрасивішою з усього чоловічого одягу. Уява її працювала без упину, спогади були приємними, а на вивихнуту щиколотку вона не звертала уваги.

Сер Джон завітав до них того ж ранку, щойно проглянуло сонечко з-за хмар, щоб йому вибратися з домівки. Йому розповіли про халепу з Маріанною, а потім нетерпляче спитали, чи не знає він бува в Алленхемі джентльмена на ім’я Віллоубі.

– Віллоубі?! – скрикнув сер Джон. – А що, він уже тут? Це приємна новина; треба мені неодмінно з’їздити до нього завтра і запросити на обід у четвер.

– Тож ви його знаєте? – спитала місіс Дешвуд.

– Чи знаю я його?! Звичайно ж, знаю. Не можу не знати, бо він щороку приїздить сюди.

– І що ж це за молодик?

– Чудовий хлопець, таких у світі небагато, запевняю вас. Дуже пристойно стріляє, і немає в Англії вправнішого за нього вершника.

– І оце все, що ви можете про нього розповісти?! – обурено скрикнула Маріанна. – А як він поводиться у товаристві? Якими є його улюблені заняття, його таланти і схильності?

Сер Джон був явно спантеличений.

– Клянусь вам, – відповів він, – щодо всього цього я знаю про нього мало. Але він – приємний і приязний хлопець, до того ж має найкращу з усіх, що я бачив, сучку-пойнтера. Вона була з ним того дня?

Але Маріанна так само мало могла розповісти йому про породу собаки, як і сер Джон – про особливості вдачі містера Віллоубі.

– Але ж хто він? – спитала Елінор. – Звідки він? Чи має він будинок у Алленхемі?

Стосовно цього сер Джон спромігся дати більш точні і більш зрозумілі відомості. Він розповів Дешвудам, що містер Віллоубі маєтності на селі не має і мешкає тут тільки тоді, коли відвідує стару бабцю в Алленхем Корт, родичем якої він був і власність якої він мав успадкувати; а потім додав:

– Так-так, місіс Дешвуд, на нього варто розставити тенета, запевняю вас, до того ж він має в Сомерсетширі гарненький маєток. На вашому місці я б не віддавав містера Віллоубі вашій молодшій доньці, попри всі ці її штучки з падінням на пагорбах. А то всі чоловіки дістануться Маріанні, а бідолашний Брендон страждатиме від ревнощів.

– Не думаю, – мовила місіс Дешвуд з доброзичливою посмішкою, – що мої дочки намагатимуться, як ви кажете, розставити тенета на містера Віллоубі. Вони виховані не в тих правилах. Чоловіки, хоч би якими багатими вони були, можуть почуватися у нас у безпеці. Однак мені приємно було почути, що містер Віллоубі – достойний юнак, з яким варто підтримувати стосунки як з хорошим кавалером.

– Я певен, що він славний хлопець, – повторив сер Джон. – Пам’ятаю, минулого Різдва у мене вдома на вечірці він танцював з восьмої вечора до четвертої ранку і жодного разу не присів перепочити.

– Та невже? – вигукнула Маріанна, і очі її засвітилися іскорками, – і мабуть, танцював він граціозно, натхненно?

– Авжеж; а о восьмій ранку він прокинувся, бо треба було їхати на полювання.

– Оце мені до вподоби! Саме такою і має бути молода людина. Хоч би що він робив, віддаватиметься заняттю сповна, не знаючи втоми.

– О, тепер я бачу, до чого воно йдеться, – мовив сер Джон, – добре бачу. Ви намагатиметеся зловити його в сіті, а про бідолаху Брендона забудете й думати.

– А саме оцей вираз я терпіти не можу, – з притиском сказала Маріанна. – Я жахаюся всіх нібито дотепних виразів, серед яких «зловити в сіті» і «розставити на когось тенета» є найвідразливішими. Вони вульгарні і непристойні, і якщо їх хтось може вважати дотепними, то це не робить йому честі.

Сер Джон не зовсім зрозумів цього докору, але зареготався з усією притаманною йому дружелюбністю і відповів:

– Так чи інакше, але смію вас запевнити, що кавалерів ви матимете в достатній кількості. Бідолашний Брендон! Він уже й так місця собі не знаходить; а до речі, його слід було б піймати в сіті, запевняю вас, попри всі ці штучки з падіннями та вивихнутими щиколотками.