Наталія Дурунда ДО НІГ ТВОЇХ Я НЕБО ПРОСТЕЛЮ…

Шлюб — найдорожчий скарб людей, коли згода душ і сердець, почуттів, смаків і характерів скріплюють його узи, створені природою, зв’язані любов’ю і облагороджені честю.

«Вольтер»

…Над Києвом стояв тихий, погідний літній день.

Місто пливло у руслі своєї звичної столичної суєти.

Відома у діловому світі приватна архітектурна фірма «Вавілон», що розташувалася на Печерських пагорбах, теж жила своїм буденним трудовим життям.

— Через півгодини — нарада, — шумно відчиняючи двері приймальні, мовив керівник. — Терміново повідомте всіх, кого стосується, — суворо попередив секретарку.

Незважаючи на відносно молодий вік — усього тридцять два роки — Марат Рахімов очолював успішну компанію уже з середини буремних дев’яностих. Компанія спеціалізувалася на розробці архітектурних проектів. Сьогодні розмах її діяльності практично відповідав назві.

Запорукою успіху молодий керівник вважав грамотно підібрані кадри. Він добре розбирався в людях, особливо у їхньому ставленні до роботи та перспективності. Адже саме завдяки відданим і розумним спеціалістам його справи стрімко йшли вгору.

Навіть у приймальні сиділа не якась там молоденька красуня-секретарка, а надійна, перевірена роками людина, практично його права рука — Діна Магерамова. Вона працювала у «Вавілоні» з першого дня його заснування. Розуміла начальника з півслова. Інколи досить було тільки його значущого погляду, щоб пані Діна миттєво зреагувала, як діяти. Робила все правильно, точно, швидко. Володіла таким обсягом інформації, як сучасний комп’ютер. При цьому добре усвідомлювала: де, кому, що і за яких обставин можна говорити, а коли треба й змовчати.

Одягалася дорого, зі смаком. Роки, здавалося, не впливали на цю жінку. У свої п’ятдесят п’ять мала гарну фігуру, злегка хвилясте волосся, без натяку на сивину. Зморшки майже не торкнулися її обличчя.

Сімейний бізнес був започаткований ще покійним батьком Марата — Фархадом — у Таджикистані і спеціалізувався на розробці архітектурних проектів під зведення перших недержавних житлових багатоквартирних будинків.

У часи перебудови фірма існувала напівлегально, але на початку дев’яностих, коли радянська імперія розпалася, Ігор Красовський — армійський товариш, а потім — український бізнес-партнер Фархада — запросив колегу до Києва. Той не відмовився і не прогадав. Столиця почала інтенсивно розбудовуватися: солідні багатоповерхові торгівельні центри, офісні приміщення. У архітекторів не було відбою від замовлень.

Фархаду сподобалася ідея вести бізнес в Україні. За роки співпраці з будівельною фірмою Красовського не раз тут бував. А ще його дружина Ірма мала слов’янське коріння. Коли у Рахімова народився син Марат, виявилось, що по лінії матері він успадкував великі темно-сірі очі, світлу шкіру. Від батька — чорне волосся й чарівну усмішку. З часом ще й сильний характер і вольову натуру. Згодом малий подорослішав. Фархад у кожному його русі впізнавав себе. На сина покладав великі надії. Адже більше дітей Всевишній йому не подарував.

«Вавілон» потихеньку став виправдовувати свою назву. На ринку архітектурних послуг за кілька років став першим у країні. Він розширювався на очах: збільшувався штат працівників, розроблялися солідні проекти.

Та з кожним щастям і нещастя приходить. Фархад захворів. Лікарі діагностували рак крові. Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, заповів свої капітали та фірму синові.

От тільки останньою волею покійного було, щоб його спадкоємець закінчив у Лондоні спеціальну школу бізнесу. Як ділова людина, вважав отримані там знання запорукою успіху справжнього бізнесмена. Кілька років, поки молодий Марат вчитиметься за кордоном, на чолі сімейної справи мала стати його мати Ірма — вдова Фархада. Красовський обіцяв її підстрахувати на цій посаді й, за необхідності, допомагати.

Так і сталося. От тільки нова очільниця бізнесу не дуже розумілася на справі чоловіка. Та й часи були нестабільні. Щоб втриматися на плаву — професіоналізму у своїй царині було мало. Доводилося мати справу не тільки з партнерами, а й, інколи, з кримінальним світом.

Фархад у свій час все контролював. Проте зараз багато змінилося. На чолі фірми навіть не молодий Рахімов, а всього лише недосвідчена жінка.

Ще й недбросовісні партнери, відчувши слабинку в керівництві, часто пропонували їй невигідні контракти. Вона це усвідомлювала, коли вже потрапляла у пастку, з якої майже завжди її рятував Красовський. Йому й самому вже не дуже вигідно було співпрацювати з «Вавілоном». Все якось дуже стрімко летіло шкереберть. Але, на знак поваги до покійного друга, старався допомагати, чим міг.

Компанія Ірми ледве трималася на плаву. Тоді у крісло керівника сів молодий Марат. Його появу в офісі спочатку не сприйняли серйозно. Хоч бізнесовій справі він вчився за кордоном, але що з того користі в Україні? Хіба тут діють закордонні правила? Чи може у нас є чіткий закон, що регулює права підприємців? Тут, щоб вижити, треба бути не тільки розумним, а й гнучким, хитрим, навіть інколи підступним, мати впливові знайомства.

«Одного розуму — мало», — вирішили окремі «князьки» на фірмі, які вже давно були самі собі керівництво. Їм вдалося створити навколо себе таку ілюзію незамінності, що недосвідчена вдова готова була виконувати будь-які їхні вимоги, аби лиш ті не звільнилися. На кожних зборах складалося враження, що фірма, хоч якось, але існує лише, завдячуючи їм.

Багато паперів, що мали вирішальне значення для успішної діяльності «Вавілону», проходило повз її керівника. Рішення щодо розробки нових проектів приймалися окремими посадовими особами на свій розсуд. На наради, де розглядалися поточні питання, ще приходила Ірма Рахімова. Вона сідала поряд із сином, показуючи, що він досі не готовий вести справи самостійно і всі серйозні проекти повинні бути погоджені з нею.

— Марат — розумний хлопець, — спробував якось зауважити Красовський у розмові з Ірмою. — Мені здається, тобі треба відступити і дати йому можливість зайнятися бізнесом самостійно.

— Хочеш кинути мою дитину у вогонь? — сердито відповідала занепокоєна мати. — Наші вороги-конкуренти знищать його за першої-ліпшої нагоди. Він ще зовсім недосвідчений у цій справі. От тільки амбіцій — хоч відбавляй. Але так і погубити залишки батькової справи можна. Нехай попрацює, освоїться, а потім подивимось.

— Ти його недооцінюєш, — усміхнувся Ігор, показуючи, що не образився. — Він — вроджений лідер. Амбіції у даній ситуації тільки на користь.

Але мати була незламна. Чи так переживала за свою дитину, чи не хотілося їй прощатися із вдаваною владою на фірмі, але залишати справи не поспішала.

Це продовжувалося, допоки новий шеф не показав усім своє місце.

Понад місяць Марат нікого не викликав, наради не збирав, секретарка тільки й встигала носити папки з документами, які просив для вивчення. Працював до пізньої ночі. Потім узяв довгострокову відпустку й зник із міста.

— Не подобається мені цей малий, — поділився з колегами своїми побоюваннями Ярослав Янін — головний юрист компанії. — Таке враження, наче щось замислив.

— Згоден, — погодився Андрій Порожницький — теж юрист. — Моя людина з прокуратури казала, що Марат зустрічався з їхнім слідчим Антоном Жураківським. Про що була розмова — дізнатися не зміг, бо Жураківський — ще той ідейний «слідопит». Працює чесно, підкупити не можна.

— Гриша Гоїн — наш аналітик, казав, що у нього попросив усі проекти, розробку яких ми відхилили за останні чотири роки, — стривожено Янін. — Треба підключити хлопців, нехай поїздять за ним, поспостерігають, — наказав Порожницькому. — І ще… У кого дублікати ключів від його кабінету?

— Здогадайся сам, — хихикнув Андрій.

— А й справді, — криво посміхнувся Ярослав. — У сторожової собаки Діни. Оця знає все…

— Ага, а ще Ігор Красовський, — додав Юрій Касимов — теж начальник відділу, фінансового. — Він, напевно, і напоумив молодого Рахімова нові порядки тут встановлювати. Замість того, щоб «спасибі» сказали, що такі, як ми, не дали здохнути цій компанії, зараз претензії виставлять, по прокуратурі тягатимуть.

— Не перегинай, — скривився Янін. — Красовський, звичайно, опікав вдову і її сина. Але й сам уже не дуже співпрацював з ними. Нам поки ніхто претензій не висував. Якщо й спробує — докази потрібні. А це не так легко, як здається. На всіх паперах підписи його матері. Проте зайва обережність нам не завадить.

— Ти недооцінюєш Красовського, — заперечив Порожницький. — Його будівельну фірму «кришують» самі правоохоронці. Ті кого хочеш закопають, лише команду і стимул дай.

Янін промовчав. Як колишній співробітник держбезпеки розумів, що це правда. На стороні Рахімова сильні люди, які не тільки допоможуть йому стати на ноги, але й, за необхідності, розквитатися з усіма ворогами.

Із відпустки Марат повернувся несподівано, раніше, ніж очікувалося.

— Через дві години — нарада! — першими були слова, коли увійшов до приймальні. — Повідомте всіх! — суворо наказав, гостро зиркнувши на секретарку. — Всіх, крім моєї матері, — додав.

У встановлений час запрошені чекали у великому залі за овальним столом. Пустувало тільки крісло начальника.

Усі розуміли, що влада на фірмі міняється і вона вже не буде формальною. Не запросивши свою матір, молодий керівник дав зрозуміти, що не буде більше виконувати роль весільного генерала.

Присутні шепотілися.

Раптом двері шумно відчинилися. До зали енергійно увійшов Марат. Він наче змінився за останні кілька місяців. Відпустив акуратну борідку, змінив зачіску, темно-сірі сердиті очі випромінювали рішучість, сильний характер, вольову натуру.

Впевненими кроками підійшов до свого місця. Зупинився. Обійшов усіх важким, гнівним поглядом. Мовчки сів.

— Чотири роки наша сім’я довіряла вам, як рідним, — почав без усіляких там привітань. — У ваші руки ми віддали справу нашого життя. Ви були тими людьми, хто вирішував, що для компанії вигідно, а що потягне її на дно, — говорив повільно, виважено, з чітким наголосом на «ви». — Ви вибирали напрямок, у якому рухатися далі, і ось… Ми на кінці шляху, — продовжив після короткої паузи.

Запанувала мертвотна тиша.

Здавалося, начальник не говорить, а у дзвони б’є. Хоч голосу не підвищував, але кожне його слово било по вухах присутніх, як удар об чугун.

«Ситуація точно, як перед грозою» — блиснула у голові Яніна логічна думка.

— Ви говорите так, ніби ми уже збанкрутували, — порушив тишу чийсь голос.

— Ніби?! — зиркнув у бік промовляючого, наче стріли з очей викинув. — Ми не ніби!!! — закричав на весь голос Марат. — Ми і є банкрути! На рахунках фірми — сльози, порівняно з тими коштами, які необхідні для покриття наших фінансових зобов’язань! Навіть уявити важко, як за такий відносно короткий період можна було все звести нанівець!!! Зате на ваших рахунках… — підозріло скосив очі, які від люті геть потемніли, у бік Яніна, — такі доходи, неначе фірма процвітає.

— Ми можемо усе пояснити, — не витримавши пекучого погляду, спробував виправдатися Ярослав.

— Нащо мені пояснення? — саркастично посміхнувся Рахімов. — Це якось допоможе в ситуації, що склалася?

Янін мовчав. Зараз це було краще. Очевидно, що шеф налаштований радикально. Нічого викликати на себе зайвий вогонь.

— Я й без пояснень розумію, чому так сталося. Деякі наші працівники, які підписували в угоді про прийняття на роботу зобов’язання зберігати комерційну таємницю, працюють на наших конкурентів. Доказів, що я зібрав, абсолютно достатньо, щоб зустрітися з ними в суді за умисне доведення фірми до банкрутства та розкрадання коштів. Їм буде висунута вимога щодо відшкодування збитків, завданих компанії.

— Дивлячись, що ви вважаєте доказами, — озвався Андрій Порожницький.

— Список осіб, які підлягають негайному звільненню, вже у відділі кадрів, — продовжив начальник, ніби й не почув репліки. — Позови до суду направлені. Наша співпраця із запроданцями і злочинцями продовжиться у зовсім іншій площині. До речі, — нарешті звернувся до Порожницького, — ваше прізвище у цьому списку також є.

— Та, та ви що? Мене п-підозрюєте? — раптом заскавучав, як дворовий собака на морозі, юрист. — Я ні в чому не винен. Хіба я один тут такий? Ми всі винуваті, якщо чесно розібратися. Але не в тому, що продавали інформацію, хіба може помилялися щодо вибору партнерів. Та, щоб отак — відразу в суди? Це несправедливо! Я сам буду подавати позов про незаконне звільнення!

Марат злегка кивнув головою в бік охоронця, що стояв біля дверей зали засідань. Той підійшов до Порожницького і допоміг йому покинути нараду.

— Але життя триває, — продовжив керівник, наче й не помітив, інциденту, який щойно відбувся. — Я знаю, як повернути фірмі колишній імідж. І працюватиму над цим питанням з тими людьми, кого виберу сам. З рештою — боляче попрощаємося, — твердо завершив.

На цьому різко піднявся і вийшов із приміщення.

Мов обпечений метався по своєму кабінету Ярослав Янін. Не ходив, а бігав, стиснувши голову руками. Прекрасно розумів, що кожне слово нового шефа в першу чергу стосується його. Саме він співпрацював з конкурентами «Вавілона» після Фархадової смерті. Зводив усі досягнення фірми нанівець, розчищаючи шлях на ринку архітектурних послуг маловідомим компаніям. За це отримував немалі хабарі. Разом з Григорієм Гоїним писали липові висновки щодо недоцільності укладення контрактів з успішними замовниками. Натомість пропонували провальні проекти, які тягли за собою великі збитки.

«Висновки! — раптом, мов грім серед ясного неба, пролунало у голові Яніна. — Вони спеціально не зберігалися у папках, де підшиті всі документи по відмовних проектах! Гоїн повинен був своєчасно замести сліди… О-о! Хто знає, що Марат познаходив? Я пропав!»

— Ти вже ходив у кадри? — перервав тривожні думки Яніна Гоїн, який буквально влетів до кабінету. Ярослав різко зупинився і втупив у Гришу питальний погляд. — Я тільки-но звідти, — не чекаючи відповіді, продовжив Григорій. — Мене звільнено. Казали чекати повістки до суду. Що думаєш робити?

Янін — колишній працівник держбезпеки. Озвучувати свої плани і припущення, допоки ситуація не проясниться, не поспішав.

Раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Марат Фархадович чекає Вас у своєму кабінеті, — почувся у слухавці голос пані Діни.

Нічого не пояснюючи колезі, Ярослав мовчки попрямував до шефа.

— Ти — найцікавіший екземпляр із усіх, хто працює у «Вавілоні», — почав Марат, коли той увійшов.

Рахімов не запропонував йому навіть присісти.

— Мій батько забезпечив тебе роботою, коли органи безпеки зовсім молодого звільнили без права на пенсію, — продовжив, не чекаючи відповіді. — Престижна посада, юридична практика, кар’єрний ріст, чимала зарплатня. Здавалось би, все людину має задовольняти. Та грошей мало не буває, правда?

Начальник юридичного відділу мовчав. На кінці темного тунелю, в який потрапив, здавалось, блиснуло світло. Інтуїція підказувала: якби керівник хотів просто вигнати його — цієї розмови не було б.

— Гроші, гроші… — продовжив начальник. Повільно встав із-за столу, підійшов до великого панорамного вікна. — Що робитимеш далі? — стоячи спиною, запитав?

— Якщо дозволите, компенсуватиму завдані збитки, — впевнено відповів Ярослав.

Він усе зрозумів. Марат не воюватиме з ним. Це не вигідно їм обом. Янін — сильний противник. У нього багато козирів на руках: знайомства у силових, правоохоронних і кримінальних структурах, великі кошти на рахунках. Якщо відчує, що йому прикручують гайки, може зважитися на останній крок — фізичне знищення молодого шефа.

Проте всі, з ким раніше співпрацював, уже давно втратили до нього інтерес. «Вавілон» більше їм не конкурент, тому немає потреби тримати зв’язки зі зрадником. Престижною роботою не забезпечать, бо не довіряють: зрадив один раз — зрадить ще. Зараз у ньому зацікавлений хіба що Марат. Адже конкуренти поки що вважають Яніна за свого. З таким же успіхом, як колись Ярослав працював проти своєї компанії, тепер може працювати й на неї. Тільки на цей раз зливатиме конкурентам ту інформацію, яку даватиме Рахімов.

— Я знав, що ми спрацюємося, — криво усміхнувся Марат. — Це взаємовигідно. Тільки основна умова — п’ятдесят відсотків украдених коштів повернеш на рахунки компанії. Решта нехай вважається твоїми чесно заробленими грошима. Це буде перший солідний дохід фірми за останні десять років. А ти ще собі заробиш на своїх старих «друзях».

Янін важко проковтнув слину. Вибору не було. Він і так майже сухим вийшов з води.

* * *

Підтримка Ігоря Красовського для Марата була безцінною. Після смерті батька це була людина, на допомогу якої Рахімов міг розраховувати кожної миті.

Саме Ігор, як справжній друг сім’ї, вселив молодому бізнесмену-початківцю віру в те, що і один у полі воїн.

— Дивлюся на тебе — і бачу Фархада, який не боїться починати, йти у невідоме, перемагати та ще й нести відповідальність за всіх, хто поруч. Дуже шкода, що тобі залишилися тільки крихти від компанії, яка колись твердо стояла на ногах. Але я вірю, що ти зможеш все покласти на свої місця. Повернеш «Вавілону» його велич і могутність. Всі побачать у тобі силу справжнього керівника.

Красовський останні роки копіював документи, що розкривали гнилу зрадницьку сутність Яніна та його поплічників, слідкував за тим, що відбувається у фірмі. Саме з його допомогою Марат зміг відновити колишній порядок, виявити злочинців, пройти через пекло судів, наповнити банківські рахунки компанії.

Щоб усе виправити — знадобилось більше п’яти років, але про «Вавілон» знову заговорили. Колишні партнери повірили Маратові. Відновилось будівництво по заморожених архітектурних проектах. Фірма, дякувати Богові, процвітала.

Марат працював на повну, не жаліючи сил. Здавалось, він жив на роботі. Світло у його кабінеті не згасало до пізньої ночі.

— Ти себе зовсім не бережеш, — нарікала мати, коли син інколи заходив на вечерю й залишався у неї ночувати. — Часи, коли була необхідність усе тотально контролювати, минула. У тебе працюють розумні та вірні люди. Вони не підведуть. Чому не відпочинеш? Не подумаєш про особисте життя?

Відносини між сином і матір’ю налагодились нещодавно. У переломний період вона не підтримала його. Вважала всі радикальні зміни, запроваджені ним, фатальними для компанії. Жорстко критикувала усі новаторські рішення. Це призвело до того, що син остаточно віддалився: позбавив її права голосу в раді директорів, як таку, що не володіє достатньою кількістю акцій, відібрав право підпису. Вона лютувала, готова була воювати з власною кровинкою. Та Марат не зламався. Дав зрозуміти, що не відступить і по-старому вже не буде. Або так, як каже він, або наслідки будуть плачевні для усіх без винятку, навіть, якщо мова йде про рідну матір.

З часом Ірма змирилася і визнала успіх сина. Адже він справді володів усіма якостями успішного бізнесмена: не боявся проявляти себе, був наполегливим у роботі, амбітним, вимогливим до підлеглих, рішучим, завжди зосередженим на головних цілях, новатором, який уміє швидко пристосовуватися до всіх змін на сучасному ринку. Та й любила вона свою єдину кровинку всім материнським серцем.

— Вороги притихли тільки тому, що втратили силу, мамо, — зітхнувши, пояснив Марат, коли в черговий раз приїхав, щоб побути з найріднішою. — Якщо вони відчують хоч найменше полегшення тиску на їхні голови — зразу всадять ніж у спину, навіть не сумнівайся. Така є людська сутність. Ворог не може стати другом.

— То чому ж ти досі тримаєш їх при собі? — прізвища не називалися, але обидвоє розуміли, що мова йде про Яніна та окремих, вірних йому у «Вавілоні» людей.

— Злий пес має бути закутий у намордник і прив’язаний міцним ланцюгом, — багатозначно відповів. — Тоді з нього тільки користь, нашкодити не зможе, — хитро усміхнувся.

Ірма з приємністю в душі переконалася — Марат — сильний керівник «Вавілону», який міцно тримає владу у своїх руках. Тепер у неї залишилось одне бажання: його одруження. Адже синові вже тридцять два.

— Я хочу онуків, — різко змінила тему мати. — Коли закінчаться твої несерйозні стосунки з модельними дівчатами на ніч, на місяць? Коли побачу ту єдину, яка завоює твоє серце, народить дітей? Якби ми жили у Таджикистані — вже давно одружився б на дівчині, яку вибрали наші родичі. А тут… Мені вже соромно перед братом.

— О-о! Бачу, пора спати, — на обличчі Марата заграла чарівна, білозуба усмішка. — Відчуваю, що втомився, — піднявся з м’якого дивана, кладучи філіжанку недопитої кави з молоком на журнальний столик. Цей напій не заважав йому добре висипатися.

— Ми не договорили, — запротестувала жінка. — Не тікай. Я правду кажу. Роки ідуть. Ти не молодієш. У такому віці батько уже водив тебе за руку.

Син обійшов диван, схилився, обняв маму за плечі.

— Вік — жіноча проблема, — прошепотів їй на вухо. — Чоловікам він не страшний. Он, поглянь на Ігоря Красовського. Йому п’ятдесят три. А який, повний життя красень. Від молодих дівчат відбою не має. Чим не жених? І не байдужий до тебе, я ж бачу. Подумай над цим. Я буду не проти…

— Ти збожеволів?! — підскочила, мов ужалена, Ірма. — Такий сором матері пропонувати! Геть совість втратив!

Та Марат уже не слухав. Заливаючись тихим сміхом, повільно піднімався на другий поверх будинку.

— Невихований! — ще крикнула й безсило опустилася на диван.

Насправді вона не сердилася. Навпаки: їй було соромно зізнатися, але син мав рацію. Про симпатію Красовського до неї знала давно. Без Ігоря Ірма втратила б компанію. Саме він допоміг стати на ноги її синові, та й зараз завжди поруч.

І все це неспроста. Ще замолоду, коли молодий Фархад разом зі своїм армійським другом приїхав додому у короткострокову відпустку, Красовський не на жарт закохався в Ірму.

— Ну, як тобі ця красуня? — запитав Рахімов у товариша, коли після вечері вийшли на перекур.

— Справді красуня, — якось замріяно відповів друг.

Дівчина зачепила його серце. Досі чув про кохання з першого погляду лише з телевізора, але що таке може бути насправді, та ще й з ним — уявити не міг. Одного погляду у її прекрасні темно-сірі очі було досить, щоб назавжди втратити розум. Цілий вечір не міг спокійно всидіти. Лише чекав, коли вона ненадовго з’явиться у кімнаті. Тоді в його грудях так гупало, що, здавалося, стукіт чують усі присутні.

— Це — Ірма — моя наречена, — нічого не підозрюючи, похвалився Фархад. — Після звільнення зі служби — зразу весілля. Ти запрошений.

Від почутого Красовський ледь не зомлів.

«Як наречена? Чому саме вона? Не може бути!» — застукало в його голові.

Важко пережив Фархадове одруження. Надалі, хоч як не намагався створити сім’ю — не виходило. Кожну дівчину порівнював з Ірмою. Вона стояла у нього перед очима удень і вночі. Та між ними була прірва, яку не подолати… Ніяка жінка не могла б його змусити зрадити міцну чоловічу дружбу.

Проте, коли Фархад несподівано захворів й невдовзі покинув цей світ — несміливо наважився запропонувати Ірмі поєднати долі. Здавалося, уже немає перешкод для їхнього щастя. Він, досі неодружений, хотів створити справжню родину. Та вона не поспішала, хоч і симпатизувала Ігорю. Він був терплячим. Не давив на неї. Просто чекав. Час невблаганно спливав. Вже й син Рахімова став дорослим чоловіком, а вони так і не зійшлися.

Марат лежав на ліжку, заклавши руки за голову, і не міг заснути. У свідомості ще звучали материнські слова: «Я хочу онуків; у твоєму віці батько вже водив тебе за руку…»

Хоч вигляду не подавав, але й сам часто задумувався і про сім’ю, і про дітей. Та з коханням якось не складалося. Може, тому, що не шукав? Ні, з увагою дівчат проблем не було. Навпаки, їх можна було вже лічити десятками. І кожна мріяла розтопити його холодне серце. Проте більше, як доступ до свого тіла, чоловік не дозволяв. Здивувати його у ліжку було важко: вибирав тільки розкутих, пристрасних, активних, таких, які люблять різноманітність, вміють розпалити та задовольнити свого партнера. Однак ідея про створення сім’ї з такою дівчиною його не приваблювала.

Нещодавно поклав кінець відносинам з Ілоною Володіною, що тривали майже рік. То був своєрідний рекорд дівчини. Так довго втримати його поряд ще нікому не вдавалося.

Володіна працювала архітектором у «Вавілоні». Зазвичай Марат не заводив службові романи. На фірмі — тільки робота. Його домівка — взагалі окрема розмова. То було місце, де Рахімов відпочивав від усього, що знаходилося за його стінами. Велику двоярусну чотирикімнатну квартиру в престижному районі міста купив п’ять років тому. Вибираючи житло, Марат знав: тут мешкатиме його власна сім’я, коли прийде час.

Проте Ілона впала йому в око ще на співбесіді, коли приймав її на роботу. Розкішна жінка, яка знала собі ціну: молода, вродлива, висока, одягалася дорого, зі смаком, та ще й розумна. Вона не зачепила його серце, але розум затуманила.

Володіна розумілася на чоловіках. У свої двадцять шість років мала за плечима цивільний шлюб та серйозні стосунки з набагато старшим за себе чоловіком.

Обидва рази сама розірвала відносини. В її розумінні коханець повинен утримувати свою пасію так, аби вона ні в чому собі не відмовляла, виконувати і терпіти всі капризи. Якщо чоловіка це не влаштовує — на його місце завжди прийде інший. Цьому навчила її мати Анжела Володіна — колишня оперна співачка, яка міняла чоловіків так часто, що усіх вже й не пам’ятала. Батька Ілона не знала, носила прізвище матері.

Звичайно, дівчину цікавило її походження, але ця тема в їхньому домі була заборонена.

— Ваше резюме з попереднього місця роботи вражає. Якщо вірити написаному, ви — хороший спеціаліст. Чому ж шукаєте нову роботу? — поцікавився Марат.

— Низька заробітна плата, — впевнено відповіла дівчина. — Я живу одна, знімаю квартиру, тому…

— Зрозуміло, — усміхнувся Рахімов. — Відмінних працівників треба цінувати, це правда, — задумався. — З анкети бачу, що ви незаміжня, — продовжив, хитро примруживши звабливі темно-сірі очі.

Ілона помітила його зацікавлений ніжний погляд.

— Мабуть, не встигнете закінчити й одного проекту, як повідомите, що йдете у декретну відпустку. Доглядатимете вдома дитину, чоловіка, а нашій фірмі яка з цього користь? Думаю, що ризикую, наймаючи вас.

— Я — сучасна жінка, — у відповідь посміхнулася, даючи зрозуміти, що зловила потрібну хвилю для спілкування з майбутнім шефом. — Навряд чи задовольнятимусь коли-небудь роллю дружини і матері. Спочатку хочу самореалізуватися, а потім уже думати про чоловіка, який попросить мою руку і серце. Щодо дітей? Поки не думала про це, кажу чесно. Та відчуваю, що не готова до їхньої появи.

— Якщо буде чоловік, повинні бути й діти. Це — закон природи, — не заспокоювався. — Адже саме діти — запорука щасливого кохання.

— Запорука щасливого кохання полягає зовсім в іншому, — миттєво відповіла, натякаючи на здоровий секс.

У її голосі почулися нотки зверхності і зайвої самовпевненості.

Марат промовчав, вдаючи, що читає анкету та резюме. З його обличчя щезла легка усмішка.

— Вибачте, я думала — у вас вакансія архітектора, тому готувалася до інших питань, — насмілилася першою розірвати гнітючу тишу.

— Тут я вирішую, які питання задавати, — різко змінив тон Рахімов, зробивши наголос на «я». Потім зміряв Ілону гнівним, пронизливим поглядом. — Бажаю чути короткі, чіткі відповіді по суті. Якщо я правильно зрозумів, робота для вас — на першому місці. І це скоро не зміниться.

— Т-так, — відповіла коротко, як вимагав роботодавець, але вже не так впевнено.

— У такому разі даю вам можливість показати, на що здатні. Завтра починаєте. Враховуючи ваш досвід, отримаєте окремий проект. Термін виконання — два місяці. Вони й будуть своєрідним випробувальним терміном. Якщо справитеся — залишитеся працювати на постійній основі. Якщо ні — попрощаємося. От тільки нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я зараз тримаю в руках, — завершив крижаним тоном.

Ні жива, ні мертва вийшла з кабінету шефа Володіна. Так безцеремонно з нею ще не розмовляв жоден чоловік. Марат відразу поставив її на місце.

— То ви прийняті на роботу чи ні? — підлила масла у вогонь секретарка Діна, яка через напіввідчинені двері прекрасно чула розмову від початку й до кінця.

— Старатимусь виправдати сподівання вашого начальника, — саркастично кинула у відповідь Ілона й вискочила з приймальні, залита червоним соромом.

— Я не дуже її налякав? — ласкаво усміхаючись, запитав Марат пані Діну, яка щойно занесла йому каву.

Думка цієї жінки була для нього важливішою за думку матері. Своє життя вона проживала одиноко, але досвідченішої у будь-якому питанні людини Рахімов не знав.

— Думаю, ви її розсердили, — примруживши великі карі очі, відповіла секретарка. — Тепер вона працюватиме ду-уже наполегливо.

Обоє розсміялися.

Ілоні й справді більше нічого не залишилося, як здати надважкий іспит, влаштований керівником фірми. Вона засвоїла урок з першого їхнього спілкування. Готова була відірвати собі язика, що бовкнув те зайве слово. Але було пізно. На кону не тільки робота у «Вавілоні», але і її власна репутація. Дівчина загнала себе в глухий кут: або працює тут, або ніде. «Нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я тримаю зараз у руках», — ці слова нового начальника снилися їй ночами.

Марат наказав віддати їй найважчий архітектурний проект із тих, які наразі розроблялися фірмою. Замовник — компанія Ігора Красовського. У сусідньому місті Мужієві забудовуватиме понад три тисячі квадратних метрів. Великий торгівельний центр з підземними парковками, розважальним центром, їдальнею тощо…

— Це ж нереально, — здивувався Ігор, коли почув, хто та ще й в які терміни працюватиме над проектом його будівництва. — Таку роботу виконує ціла команда. І то не за два місяці. Якщо хочеш її звільнити — чому відразу цього не зробив? Очевидно ж, що вона не справиться.

— Ото ж бо й воно, я не міг її звільнити. Міг тільки прийняти або не прийняти на роботу. А зараз… — багатозначно усміхнувся. — Бачив би ти цю горду, самовпевнену красуню, — якось замріяно промовив. — Працює допізна. Учора, наприклад, я повертався додому під ранок і, не повіриш: з вікна машини помітив, що на фірмі ще горить світло. Зупинився, придивився — а це в її кабінеті. Зовнішній вигляд повністю змінила: замість підборів — кросівки, замість макіяжу і зачіски — зв’язане у високу гульку волосся, у руках велика чашка кави, щоб не заснути. Усі їй співчувають, мене вважають за монстра.

— Правильно вважають, — хихикнув Красовський. — Чого ти домагаєшся? Морально зламати її хочеш?

— Ні в якому разі, — серйозно Марат. — Тільки опустити на грішну землю, між простих, грішних людей. Нехай змиє з обличчя товсті шари фарби, відкриє прекрасні блакитні очі і, я впевнений, вона ще «спасибі» скаже за цей урок. Бо життя у неї, правду кажучи, якесь безалаберне: батька не має, з матір’ю не спілкується, одна знімає квартиру, міняє чоловіків. Шкода її.

Інтерес Марата до цієї дівчини зростав. Він уже розумів, що небайдужий. Однак назвати свої почуття коханням не міг. Серце мовчало. Ці почуття скоріш нагадували батьківське піклування, хоч різниця у віці між ними була невелика. Йому хотілося виховувати її, оберігати, жаліти. Хотілося викоренити з її душі егоїзм, навчити зближуватися з людьми, а не відштовхувати їх своєю поведінкою.

Коли Ілона вперше з’явилася у «Вавілоні» — навіть натяку не було, що хтось захоче товаришувати з такою зверхньою особою. Проте він, як керівник, допоміг колективу зблизитися з новенькою: всі жаліли її, нещасну, несправедливо завантажену такою непосильною роботою, намагалися допомогти. Рахімов, як далекоглядний стратег, усе розрахував. Тепер у неї і друзі з’являться, і хороша робота. Вона вже не буде одинока. Не пропаде.

Того вечора, Марат, як це часто траплялося, пізно вертався додому з міста. Проїжджаючи повз «Вавілон» мимоволі глянув на вікно, що останні два місяці майже не згасало. До закінчення проектування Ілоні залишився тиждень.

Світить. Повернув на стоянку. Тихенько піднявся на другий поверх. Уже в коридорі почув схлипування. Двері в кабінет були відчинені. Зупинився на порозі, очам відкрилася неприємна картина. Посередині кімнати, на розкиданих листках білого паперу, навшпиньки сиділа Ілона і, затуливши руками обличчя, плакала.

Безшумно підійшов, присів біля дівчини.

Відчувши чиюсь присутність, Володіна схаменулася.

— О, Господи, що ви тут робите? — налякано запитала. — Ви… Ви… не повинні були ц-цього бачити! Людина інколи не витримує, їй потрібно вилити…

— Чш-ш, тихенько, заспокойся, — на обличчі Марата заграла знайома тепла усмішка. — Ти забулася, з ким розмовляєш? — майже прошепотів. — Це — мій «Вавілон», я приходитиму сюди, коли захочу.

Ніжно погладив нещасну перетруджену дівчину по голові, потім пройшовся пальцями по мокрому розпухлому обличчю, до якого поприлипали довгі пасма волосся. Мимоволі зупинив погляд на пишних, надутих від плачу устах. Але швидко опанував себе.

— Я так розумію — з проектом ти не встигаєш, — підійшов до креслень, розкладених на великому столі.

— Зовсім трішечки, — шморгаючи заплаканим носом, відповіла.

— Але, це — немож-жливо, — ошелешено протягнув Марат, гортаючи листки з проектуванням. — Ти майже закінчила. Це титанічна робота. Я… Сказати — вражений — нічого не сказати. Залишились дрібниці.

— Так, проте дрібниць багато, — не погоджувалася Ілона. — Вчасно я не встигну. От якби мені людину, я…

— Ні, — твердо відрізав Рахімов. — Ніяких людей. Закінчиш сама.

— Не зможу, — очі дівчини якось автоматично наповнилися сльозами. Вона ще не зібралася після нещодавніх ридань. — Я здаюся, — опустила руки.

Марат підійшов, обняв, притис її голову до своїх широких грудей.

— Завтра у тебе вихідний, — прошепотів прямо на вухо. — Добре відпочинеш, а потім дороблятимеш, скільки треба: місяць, два — не важливо.

— Але ж замовник не чекат…, — не встигла договорити.

— Чекатиме, скільки треба, — перебив начальник. — Я так вирішив. Ділити твою роботу з кимось на завершальному етапі — несправедливо. Це твій проект і саме ти, коли закінчиш, представлятимеш його усім нам та замовнику. І ще… — раптом згадав. — Завтра я підпишу наказ про твоє призначення на посаду архітектора, як такої, що пройшла випробувальний термін. А зараз збирайся, відвезу тебе додому.

…Тої ночі Ілона не спала. Дотик його рук на обличчі відчувала досі. Його обійми, такі невинні й такі… О, ні. Серце не стукало — воно гупало. Колись прочитала, що при першому коханні душу забирають раніше за тіло. Тоді посміялася з цих невинних слів…

А зараз… Куди й поділися її зарозумілість, гордість, упертість. Із цим чоловіком відчула себе такою слабою, жіночною, бажаною і, головне, захищеною. Для неї, яка не знала батька, то було дуже важливо.

Встала з ліжка, підійшла до вікна. Мимоволі глянула на небо.

«Яке ж воно прекрасне, все усипане маленьким цяточками, немов вишите бісером, — подумала. — А я його раніше й не помічала. Ось і Місяць. Такий гордовитий, ніби господар над своїми зорями. Їх так багато. Вони такі далекі. Але тільки одна найяскравіша і найближча до Місяця. Він, ніби, обіймає її… Це та справжня і єдина, на все життя. У Марата багато зірок. Котра ж стане вибраною, що світитиме поряд?» — серце дівчини защеміло. Десь глибоко у душі ледь-ледь відчула: цією зірочкою може бути й вона…

Наступного дня, у свій законний вихідний, Ілона відвідала матір. Володіна рідко це робила. Зазвичай лише телефонувала. Та й розмови у них не виходило. Ще з дитинства дівчина відчувала неприязнь найріднішої, ніби зайвою була у житті відомої оперної співачки. Виросла за кулісами, спостерігаючи за маминою славою.

Тепер ненька вже не співає. Більшість часу проводить на самоті, вдома. Інколи ніби й сумує за донькою, але жити разом не хоче. Допомоги не приймає й сама нічим не допомагає своїй єдиній дитині. Навіть моральної підтримки від неї не дочекаєшся.

Проте інколи людині важливо, щоб її підтримували найближчі люди. Тому, особливо не розраховуючи побачити радість у маминих очах, Ілона все ж наважилася розповісти про свою нову роботу і почуття.

— Мамо, Марат — особливий: сильний, уважний, здатний захистити жінку, чуттєвий…

— Ага, а ще сьогодні хочеться співати, сміятися, весь світ здається величезним, прекрасним, небо вище і блакитніше, сонце світить яскравіше і тепліше, — саркастично докінчила Володіна-старша.

Та Ілону це не образило. Вона й не розраховувала на якесь там розуміння чи підтримку. Важливо було виговоритися, поділитися. Сьогодні вона — найщасливіша людина на планеті. Їй хочеться про це кричати, і байдуже, хто вважає інакше.

— Коли метелик бачить вогонь, доню, він теж вважає, що світ яскравий і прекрасний. Навіть коли наближається до полум’я — думає, що воно його не пече, а гріє. І тільки коли горить — усвідомлює, що все було марно. Але вже пізно… — незвично тепло мовила мати.

Від несподіванки Ілона завмерла. Так ненька ще ніколи не розмовляла.

— Аналогічно й кохання, дівчинко моя, — продовжила. — Інколи бачиш, що немає взаємності. З його боку відчуваєш тільки тепло, не більше. Проте думаєш, що твоєї любові вистачить на двох, і летиш на вогонь. Але не вистачить, запевняю тебе.

— Т-ти ж його навіть не бачила, — ледве видавила з себе дівчина. — Як можеш так говорити? Він не здатен заподіяти біль.

— В його очах горить той же вогонь, що й у твоїх? Він веде себе, наче хлопчисько, бо втрачає дар мови, коли тебе бачить? Є таке? — змінила тон мати.

— Не знаю, але він дав зрозуміти… — не змогла докінчити думку Ілона.

— Що дав зрозуміти?! — вже майже криком знялася Анжела Володіна. — Що?! Га?! Що ти йому подобаєшся? Я прекрасно знаю, хто такий Рахімов. Адже він не остання людина у великому бізнесі. Ти знаєш, скільком дівчатам і жінкам він так само дав це зрозуміти? Навіть не уявляєш, — Володіна-старша нервово ходила по кімнаті й голосно повчала. Бачила, що робить дитині боляче, але материнське серце кричало: дочка ступає на край прірви, її треба рятувати, бо внизу — безодня.

— Я думала, ти хоч… промовчиш, — знесилено відповіла морально розбита Ілона. По її щоках котилися сльози. — У мене теж були інші чоловіки, якби мені цим хтось дорікав…

— Дитино моя, — раптом присіла біля дочки Анжела. Взяла її руки у свої долоні. — Не знаю, як це пояснити. Я людина творча. Глибоко відчуваю. Мені страшно за тебе. Не починай цих відносин. Благаю. Із ким завгодно — зустрічайся, тільки не з ним. Я ніколи і ні про що тебе не просила у цьому житті, ти ж знаєш. Це вперше і, можливо, востаннє. Подумай.

Йдучи до матері, Ілона сподівалася, що та буде висміювати її почуття або взагалі проявить байдужість. Але така реакція дуже налякала дівчину.

«Мама або щось знає про Марата, або має гіркий досвід з власного життя…», — не покидала думка.

Проте наступний день розклав усі крапки над «і».

Зайшовши у коридор офісу, першим побачила Марата, який, привітно усміхаючись, з філіжанкою міцної кави у руці, чекав її на порозі своєї приймальні.

— Ну що? Відпочила? Заходь. Побалакаємо про твій проект, — показав рукою на кабінет.

Мимохідь помітила, як пані Діна провела її косим, незадоволеним поглядом. Ще б пак: вона — перша працівниця, яку шеф особисто зустрічає на роботі.

— Це тобі, — поклав на приставний столик, за який сіла дівчина, каву, що досі тримав у руках.

Ілона була приємно вражена. Такого прийому не чекала. Рахімов подякував їй за хорошу роботу над проектуванням, повідомив, що учора разом з інженерами та іншими спеціалістами обговорив деталі, що залишилися, поздоровив з успіхом, запросив на вечерю.

Мов затуманена, вийшла від начальника щаслива Ілона. Що завгодно могла передбачити, тільки не такий розвиток подій.

— Минулого разу ви переживали, чи прийнята я на роботу, — впевнено і зверхньо мовила секретарці. — То ж маєте нагоду мене привітати.

Задерши голову і не чекаючи відповіді, впевненими модельними кроками попрямувала до коридору.

Пані Діна, замислившись, мовчки дивилася у слід молодій красуні.

— А ви, як завжди, мали рацію, — перервав її глибокі роздуми Марат, який щойно вийшов з кабінету. — Новенька й справді наполегливо потрудилася, — задоволено мовив. — Моя стратегія спрацювала, — хитро усміхнувся.

— Сподіваюсь, ви не пожалкуєте про своє рішення, — несподівано попередила Магерамова.

Раніше таким тоном вона не дозволяла собі розмовляти з начальником.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я? — зібрав чоло борознами Марат.

— Відчуваю… — зітхнула.

Рахімов і сам не знав, навіщо того дня запросив Ілону на вечерю. Спочатку був приємно вражений нею, як спеціалістом, хотів подякувати, а потім… Якось воно само по собі вийшло: і вечеря, і прогулянка містом, і ніч у її квартирі…

Зазвичай, це його стандартний набір розваг. Та цього разу все якось інакше: вони разом працюють, треба зустрічатися очима. А, отже, історія вимагає продовження.

Повернувшись під ранок, картав себе за нестриманість.

Та ще й Діна зі своїми попередженнями… Думка цієї мудрої жінки була для нього важлива.

«Чому раптом Магерамова поміняла своє ставлення до Ілони?» — не міг заспокоїтися. Адже протягом останніх місяців саме секретарка вказувала Марату на досягнення новенької, всіляко її підтримувала. Та й не збирається він з нею одружуватися. Позустрічаються трохи — і розбіжаться, як то завжди буває. Ще й друзями залишаться. Володіна ж не цнотливе дівча, якому так легко можна розбити серце, а досвідчена коханка дорослих чоловіків. Чому з ним має бути інакше? А поки нехай іде все, як іде…

На цьому спокійно заснув.

Ілона сяяла від щастя. От тільки Марат, на відміну від попередніх коханців, не залишався з нею до ранку, не привозив на роботу, щоб усі побачили і дізналися про їхні стосунки. Але коли любиш усім серцем — не помічаєш недоліків.

«Ну не змогла вмовити його залишитися цього разу, зможу наступного», — подумки заспокоювалася.

Та скільки б не приходив до неї Рахімов — під ранок збирався і їхав додому. Ніякі вмовляння на нього не діяли.

Так тривало майже рік.

Останнім часом Ілоні навіть здалося, що він став якимось холодним, інколи роздратованим. Відчувала, що повільно віддаляється. Це лякало дівчину, бо кохала до нестями, якоюсь хворою, божевільною любов’ю. Відмовитися від свого обранця була не готова за будь-яких обставин. Адже Всесвіт крутиться навколо нього одного. Без нього життя втрачало сенс. Досить було Маратові глянути на неї — і вона ставала щаслива. А, якщо заклопотаний пройде на роботі, не помітивши — світ переставав існувати. Відразу набирала його номер і, коли чула зайнятий, серйозний голос у слухавці — мимоволі зривалася. Це вже помічали всі, але готова була витримати будь-яке приниження заради кохання.

Почуття повністю засліпили нещасну. Вона ніби вдихнула наркотик, що звів її з розуму і, врешті-решт, стала жертвою його передозування…

Того вечора Рахімов у черговий раз мовчки вислухав претензії заплаканої Ілони, потім вийшов з її квартири, не зронивши ні слова. Наступного дня, мов крізь неї дивився, не помічав.

Увечері не прийшов.

На дзвінки не відповідав.

— Зрозумій, що за своєю природою чоловік — мисливець, — повчала подругу Лариса Поліщук, яка теж працювала архітектором. Дівчата потоваришували на новій роботі. Працювали в одному кабінеті. — Це він повинен ганятися за здобиччю, а не навпаки. Від такої любові, яку переживаєш ти, чоловіки тікають. Крім того, Рахімов — непересічна особистість. Я працюю у нього вже п’ять років, сама незаміжня. Але на побачення з цим чоловіком не пішла би навіть під загрозою звільнення.

— Чому? — зупинила на Ларисі здивований погляд Ілона. — Боїшся?

— А ти, значить, не боїшся, — скептично відповіла Лариса і криво усміхнулася. — Так, він — ідеальний чоловік, це правда, — продовжила, попиваючи каву. — Але тільки для тої, яку покохає. До її ніг він небо простелить, зрушить з осі цю грішну Землю. Навіть важко уявити, на що здатна ця людина для жінки, яка розтопить його серце. А тебе мені шкода.

Володіна мовчала. До відвертості подруги уже звикла. Та завжди говорила прямо, що думає і відчуває.

— Ти не ображайся, — уже тепліше мовила Лариса. — Але з’ясовувати стосунки з шефом я тобі не раджу. Він не схожий на раніше знайомих тобі чоловіків. У його жилах тече гаряча кров. Це небезпечно. Ти й так побила рекорд. Так довго його ще ніхто не втримував біля себе. Будь розумницею і залишитесь друзями. Повір — це кращий вибір, ніж ворогувати.

Та Ілону це не втішало. Вечорами одиноко божеволіла. Не в силах впоратися з собою, одного разу випила забагато спиртного, потім стала на край парапету балкона і… Раптом почула дзвінок у двері!

«Марат! Прийшов!» — блиснула думка. Швидко скочила до кімнати, відчинила вхідні двері… Але на порозі стояла Лариса.

— О, мила! Що з тобою? — кинулася обіймати Ілону. — Ти себе зовсім вимучила. Хіба так можна?

Володіна обняла подругу і розридалася.

— Я не знаю, що робити, аби остаточно не схибитися, — відкрила душу закохана дівчина. — Я не зможу…

— Схаменися, — раптом узяла її за плечі Лариса. — Спробуй повернути в пам’яті час, коли його не було у твоєму житті. Я пригадую, коли ти вперше прийшла у «Вавілон»: горда, впевнена у собі, неприступна. Тоді ти знала собі ціну. Чоловіки й не намагалися заговорити з тобою, бо відчували, що така краса — не для них. Навіть Рахімов не встояв.

При згадці коханого Ілона боляче посміхнулася.

— Згадай, чим займалася, що любила, про що мріяла, які інтереси переважали. Віднови перед собою цілі, що були поставлені раніше й відійшли на задній план з появою Марата. Запиши це все на листок, причепи на видному місці і читай його щодня. Знаєш, як у фільмі «Самая обаятельная и привлекательная», — договорили разом дівчата.

Ілоні трохи полегшало.

— Зрозуміло, що швидко ти не позбудешся цих почуттів. Ви ж бачитимете одне одного щодня, — не вгавала гостя. — Але якщо Марат відчує, що ти заспокоїлася, змирилася — все стане на місця. Ти ще знайдеш своє щастя.

На годиннику була вже майже дванадцята ночі. Ілона провела подругу і залишилась на самоті.

Згадала свій перший день, коли з’явилася у «Вавілоні»: висока брюнетка, чорне блискуче шовковисте волосся, високо зав’язане у тугий вузол, широкою стрічкою спадало плечима, аж до талії. Великі карі очі підкреслювали пухнасті вії, пишні рожеві губи на фоні біленького круглого личка були такими чуттєвими, що чоловіки відривалися від моніторів комп’ютерів, щоб глянути на прекрасну горду лебідку, яка не йшла, а пливла по коридору.

Мимоволі глянула у дзеркало. Очам не повірила. Звідти виглядало якесь страховисько: надуті від плачу повіки звисали над почервонілими очима, волосся неакуратне, розкуйовджене. Жах!

«Лариса права, — раптом подумала. — З цим треба щось робити. Завтра встану іншою людиною: поверну собі колишню Ілону, сміливо гляну в очі колегам і… начальникові».

Марат усвідомлював, що робить боляче дівчині. По-своєму йому було жаль її. Але якщо не припинити їхні стосунки зараз — потім розійтися буде ще важче. Почуття й так поглинули її з головою. І як він, такий досвідчений у любовних справах, цього не помітив? Чому не зупинився раніше? Докоряв собі щодня, щохвилини.

Та на роботі Володіна вже знала своє місце і межу не переходила. Це його заспокоїло.

Тільки пані Діна все ще залишалася стривоженою. Відчувала — ця дівчина так просто не відступиться. Вона ще наробить клопоту Маратові…

* * *

— Мамо, ти знову за своє? — почувся сердитий голос Марата, який спускався з другого поверху. Сьогодні він ночував у неньки і вдосвіта мав виїхати в Мужіїв, на об’єкт Красовського, проконтролювати, як іде будівництво. Але на годиннику вже дев’ята. Надворі давно і високо світить сонце.

— Ой, привіт, синку, ти вже прокинувся? — підскочила з дивану мати, непомітно засовуючи його мобільник під подушку.

— Мамо! — підвищив тон, насупивши брови.

— Ну гаразд, — витягла телефон. — Я ть-тільки хотіла глянути, чи не телефонувала Ілона, — призналася. — А потім мобільник задзвонив, я злякалася, що ти почуєш і сваритимешся.

— Глянула? — суворо Марат.

— Та ні, звичайно. Не сердься, синку, я ж добра бажаю. Хіба кожна жінка так кохає, як Володіна? Вона ж…

Рахімов обміряв матір колючим, гнівним поглядом. Ірма підкосилася і миттю сіла на диван, ніби у неї блискавка вдарила.

Телефон у його руках завібрував.

— Ось, полюбуйся, — докоряв Ірму, — це Ігор. Думає, де мене чорти носять, коли він чекає. Так! — крикнув у слухавку. — Виїжджаю, буду через три години. Ага! Через три. Я тільки очі розплющив. Подякуй моїй матері, — на тому кінці почувся сміх.

— Ох, мамо, мамо, — потеплішав. — Ти мені сьогодні ледь усі плани не сплутала, — поцілував на прощання і бігцем подався до авто.

Дорога була наче й не далека: всього триста п’ятдесят кілометрів. На хорошій машині це кілька годин. Проте сьогодні справді все йшло якось не за планом. Марат цього страшенно не любив. Роздратований сів за кермо. Залізний кінь сопів, але не заводився.

— Тільки цього бракувало, — пробурмотів собі під ніс.

Ще одна спроба. Ще, ще. Ні. Новенький білий позашляховик нікуди їхати не збирався.

У відчаї Рахімов відкинувся на сидінні і глибоко видохнув. На мить заплющив очі.

Зосередився.

Викликав таксі.

Ірма все спостерігала з вікна другого поверху і боялася навіть з’явитися на очі синові. Адже сьогодні в усьому винна тільки вона одна. От якби авто не завелося на світанні — інша справа. А зараз… Краще мовчати й не дихати.

Марат доїхав до залізничного вокзалу, там вирішив купити квиток у спальний вагон на швидкий поїзд, який їде через Мужіїв. У дорозі проведе ті самі три години, тільки комфорту менше.

Однак у розкладі потяга не побачив.

— Помінявся графік, — пояснила касирка. — Тепер цей потяг прибуває до Мужієва пізно увечері.

— Але мені терміново! — майже скрикнув.

— Тоді — міжміська електричка, — розвела руками жінка.

Від одної думки про цей вид транспорту Марат скривився, наче його у боці закололо.

— Не переживайте, — усміхнулася касирка, зрозумівши у чому річ. Адже хвилину тому молодий чоловік просив найкомфортніше місце. — Там є причіпний, експериментальний, осучаснений вагон. Правда, він в рази дорожчий, але…

Вагон і справді виглядав ніби щойно з ремонту. Блищав на фоні своїх стареньких близнюків, мов глянцевий. Усередині — м’які крісла точно, як в комфортному автобусі. Тільки один ряд розміщений обличчям до іншого. Посередині — килимова доріжка.

Марат був здивований. Тут справді чисто, відносно комфортно.

Сів біля вікна. Зважаючи на ціну, думав — їхатиме один. Однак, як виявилось, вагон не пустує. За якусь мить майже не було вільних місць.

Електричка рушила.

Їхала ніби й швидко, але коли ти сам за кермом — час летить, а тут…

Відчуття, що запізнюється, не покидало Рахімова. Щоб якось відволіктися, став переглядати креслення об’єкта, на який їде. Не допомагає. Він це проектування напам’ять знає, що тут вивчати? Ох, як усе йде повільно, а він так поспішає…

Обійшов поглядом вагон, наповнений пасажирами. Усі спокійні, не метушаться, розмовляють. Один він як на голках.

Раптом його увагу привернув футляр червоного кольору. Великий такий, наче з-під музичного інструменту. Придивився. Справді, ніби для скрипки.

Марат бачив щось схоже у Лондоні. Якось йому випала щаслива нагода познайомитися з людиною, яка запевняла, що володіє однією з шестисот на світі скрипок самого Антоніо Страдіварі. Бачив і сам інструмент. Він зберігався у схожому чохлі фірми «Флоріан». Скільки коштує таке задоволення — навіть уявити важко. Хто б з такою штукою їздив у громадському транспорті та ще й так запросто тримав її на колінах?

«Просто схожа коробка», — вирішив і повернувся до вікна.

Але цікавість не давала йому спокою, футляр манив. Дуже вже він був подібний на оригінал.

Примружив очі, зосередився на дрібному написі: «Florian» Paris. Та сама фірма. Він упізнає її з тисячі. Футляр точно їхній.

«Це неможливо, — подумав. — І небезпечно. Навіть якщо всередині й недорога скрипка. Один фірмовий чохол чого вартий».

Мимоволі глянув на власника інструменту. Точніше — власницю, бо через одне крісло і прохід між рядами напроти нього сиділа молода дівчина. Вона чимось нагадувала школярку: легкі шкіряні стильні босоніжки; картата спідниця, ніби й не коротка, достатньо широка, але за рахунок того, що дівчина сидить, коліна не прикриває; тоненька шифонова блуза злегка просвічує бюстгальтер; личко молоденьке, кругле, симпатичне; носик гострий, трохи курносий; губи пишні, волосся довге, злегка хвилясте, нефарбоване, природного каштанового кольору. Очі? Їх Маратові важко було розгледіти, бо незнайомка тримала в руках книгу і так зачиталася, що нікого й нічого поряд не помічала.

«Книга? — подумки здивувався Рахімов. — Хіба сучасна молодь читає книжки? Давно не бачив, щоб хтось з таким захватом ковтав написане».

Знову ліниво повернув голову у бік вікна. Потім глянув на годинник і завмер… Лишилося півтори години до прибуття. То він… Майже годину витріщався на якусь пасажирку? І навіть цього не помітив? Здуріти можна. Усміхаючись сам собі, почухав чоло рукою.

Одначе, треба визнати: зайнятий незнайомкою, не помічав, як летить час.

«То які ж у неї очі? — не заспокоювався. — Хоч би на хвилину відірвалася від тої книги. Наче про любов щось читає, така замислена. От поначитуються у такому віці всіляких дурниць про кохання, а потім починають це у дорослому житті експериментувати на чоловіках, які й гадки не мають про мильні романи. Жах», — знову відвернувся до вікна.

Електричка зупинилася: якась невеличка станція. Стоятиме п’ять хвилин.

«О, може хоч зараз відірветься від читанини? — не вгавав Рахімов. — Ні. Читає, мов голодна, ніби книгу вперше побачила. Що ж то за література така?»

Знов рушили. Марат не відривав від молодої пасажирки свій зацікавлений, гіпнотичний погляд. Він уже й не сподівався, що та коли-небудь підніме голову.

Нарешті вона заворушилася. Рахімов насторожився і завмер в очікуванні, мов хижак на полюванні, що вистежив свою жертву і готовий напасти.

Правою рукою дівчина все ще тримала книжку, а лівою спробувала натягнути спідницю на коліна, наче щось помітила.

Він повільно перевів погляд на коліна незнайомки, її очі тимчасово перестали його цікавити. Невдовзі знову повернувся до обличчя.

Раптом пасажирка різко підняла голову і сердито глянула прямо Маратові у вічі. Вона дала зрозуміти, що давно помітила його. І така поведінка чоловіка вже переходить усі межі.

На секунду, від несподіванки, він навіть розгубився. Але з його досвідом на ниві кохання швидко зібрався і продовжив дратувати бідолаху.

«Очі у неї прекрасні, — відверто оцінюючи нещасну, подумки радів. — Такі блакитні, чисті, бездонні, мов океан. І такі невинні…»

Сердешна уже не витримувала. Це була якась відверта насмішка. Марат задоволено відкинувся на спинку м’якого крісла і, здавалося, рентгенив її наскрізь.

«От халепа, — подумки мучилася дівчина. — Він уже, напевно, мої внутрішні органи вивчає, бо зовні нічого не залишилось, це точно. Отак би й запустила в нього цією книгою, якби не люди у вагоні. Сором який».

Надуті від люті губки нещасної так тішили Марата, що він ледве тримався, аби не луснути зі сміху.

«А вона мужньо тримається, — сміявся у душі. — Я вже готовий до найгіршого. Уявляю, що на мене чекає, коли приїдемо і зійдемо на перон. Впевнений, отримаю заслуженого ляпаса. І навіть не ображуся. Бо ця хороша, мила дівчинка дуже прикрасила мені сьогоднішній паскудний початок дня», — ніжно подумав і важко зітхнув.

За дві хвилини електричка зупинилася на кінцевій станції у Мужієві. Народ почав виходити з вагону. Марат затримався, спостерігаючи за незнайомкою. Був упевнений, що чекатиме його на пероні, аби кинути в обличчя все наболіле. Вона змішалася з людьми. Він на мить втратив її з поля зору.

Повільно вийшов. Роздивився навкруги. Нікого знайомого.

У грудях щось незвично защеміло.

Не дочекалася?

Отак просто пішла, ніби нічого й не було? Наче й не пережили вони оці неповторні три години?

Не може бути. Щезла.

Мов чиста краплина вранішньої свіжої роси, розчинилася у сірому натовпі.

І все.

Кінець.

Немає.

* * *

Лія Турганова — молода спадкова скрипалька. Єдина донька своїх відомих батьків. Музика у їхньому домі, мов жива істота: коли вона звучить — усі слухають, насолоджуються. Скрипка Ролана Турганова, батька Лії, колись грала по всій Європі. Його ім’я й сьогодні на устах викладачів музичних навчальних закладів.

Закономірно, що дівчинці, яка народилася, коли матері вже було сорок два роки, а татусеві поза п’ятдесят, теж успадкувався музичний талант.

Пізня дитина була жадана й кохана. Адже раніше створити повноцінну сім’ю у Турганових не було змоги, вони присвятили себе творчості. Та на схилі літ зрозуміли: слава пройде, немає нічого гіршого за одиноку старість.

Уперше маленькі рученята торкнулися смичка, коли Лії виповнилося два рочки. На думку батька, вона зразу взяла його правильно: першими трьома пальцями, піднявши мізинець. Так грав віртуоз Турганов і саме таку позицію руки вважав найправильнішою. Відтоді заняття на скрипці стали для дитини щоденними.

Проте це не приносило донечці задоволення. Вона грала якось без настрою, наче з примусу.

— Ніби й здібна дівчинка, а вчитися не хоче, — бідкався Ролан дружині.

— Не переживай, вона ще маленька. От підросте — спасибі скаже, що ми розвивали у ній талант, — заспокоювала жінка.

— А може вона прагне чогось іншого? — замислився батько. — Треба спробувати, наприклад, спорт.

— Я не хочу навіть припускати, що наша дитина не знатиме ціну музики, — засмутилася мати. Видно було, що чекала від доньки більшого.

— А хто каже, що вона має вибір? — пожартував Ролан. — Нехай опановує і те, що любить, і те, що мусить. Є ідея, — хитро примружив очі.

Якось сім’я Турганових відвідала місцевий кінний клуб.

Треба було тільки бачити ту безмежну радість у маленьких оченятах, коли дівчинка вперше сіла на коня. Трималася у сідлі так, наче вже вміла їздити верхи. Батько світився від щастя.

— Оце воно! — вирішив. — Улюблене заняття налаштує її на потрібну хвилю. Вона займатиметься музикою з повною віддачею.

Спочатку дружина поставилася до ідеї чоловіка песимістично. Але швидко поміняла свою думку, коли побачила результат. Після тренувань у кінному клубі Лія аж бігла до скрипки. Пояснити це явище було важко, але план Ролана спрацював.

— Психологи кажуть, що творчі люди — особливі. Їм до всього потрібен поштовх. Немає натхнення, немає роботи. От ми й дали нашій кровиночці відповідне натхнення, аби грати, — радів батько.

Творча натура Лії проявилася ще у ранньому дитинстві. Вона росла вразливою, чутливою. Важко спілкувалася з однолітками.

— Якась вона у вас некомунікабельна, — скептично жартували інші батьки на вулиці, коли Лія відмовлялася гратися з їхніми дітьми.

Мама боляче сприймала ці слова. Але міняти щось не намагалася. Вона з чоловіком розуміла: у Лії ніжна, вразлива душа. Дівчинка не підпустить до себе будь-кого. А кому повірить і полюбить — то на все життя…

Минули шкільні роки. Як і планувалося, Лія вступила до музичної академії. Навчання там коштує дорого. Але Турганови — люди небідні, тому дівчина продовжувала займатися кінним спортом і професійною музикою.

Скрипка у її руках просто ридала. Велику роль у цьому відігравав не тільки талант Лії, а й професійний інструмент.

Це була та сама скрипка, з якою Ролан об’їздив півсвіту. Тепер вона у руках його донечки звучала не гірше.

— Ця дівчина має величезний дар, — казали викладачі академії. — Їй нічого робити в Україні. На неї чекає велике майбутнє за кордоном. Лію визнає світ, бо не грає, а душу виливає. В її руках скрипка не звучить, а розриває серце, плаче. Наче не музику слухаєш, а людські ридання.

Та сама вона своє майбутнє пов’язувала не з музикою, а з кіньми. На відміну від батьків вважала, що скрипка допомагає їй зблизитися з твариною, яку обожнює, а не навпаки.

Кобила Адель, яку Ролан викупив у кінному клубі для дочки, була її справжнім другом. Лія могла проводити у конюшні цілі дні, ще й залишатись до пізньої ночі. Це не означало, що дівчина не спілкувалася з однолітками. Турганова з капризного малого дівчати давно перетворилася на красуню: довге каштанове пишне волосся, струнка фігура, великі блакитні очі, пишні модельні губи.

Хлопці задивлялися на неї. Та Лія була неприступна. На відміну від однокурсниць в академії, які у свої двадцять вже й забули, що таке цнота, вона зовсім не поспішала жити. Вважала, що кохання має бути одне і назавжди. «Навіть уст її не торкнеться сторонній чоловік», — вирішила.

Така позиція дівчини тільки підігрівала інтерес сильної половини. Але вона не грала на публіку, не набивала собі ціну. Таке вже було її ставлення до життя. Не шукала принца на великому білому залізному коні. Усвідомлювала, що кохання може й оминути її скромну творчу особистість. Так буває. Люди інколи живуть одинокими. Часом думала, що, може, воно б і на краще, бо відчувала, що зради не переживе, вдруге не полюбить, не зможе, загине.

Образ коханої людини носила у своєму серці. Не могла пояснити, але знала, коли його побачить — відчує.

А покищо серце Лії належало Адель. Вони разом досягли чималих результатів у кінних змаганнях. Були й нагороди, й розчарування. Тренер вбачав майбутнє дівчини у цьому спорті. Адже такої гармонії між твариною і людиною він ще не бачив. Адель відчувала тепло, що випромінює її власниця: сама миє, часто навіть годує, гладить, вичісує. Тому у відповідальний момент ніколи не підводила.

Проте одна мить заставила Лію переглянути свої плани на майбутнє.

То було звичайне тренування, нічого нового. Дівчина вирішила вийти на поле, не одягнувши на кобилу мартингал: спеціальне пристосування у вигляді ременів, що не дає коневі високо підняти голову. Вважала, що Адель і так достатньо закута у свої спорядження. Їй буде легше долати перешкоди, коли буде вільніша.

Все йшло за планом: Лія взяла низьку, потім середню перешкоду, дійшла черга й до висоти важкого конкуру. Аж ось! Адель різко задерла голову і скинула вершницю. Усе відбулося так несподівано, що дівчина навіть не зрозуміла, що сталося. Намагалася стати на ногу, яка вже була серйозно травмована.

Далі — операція, реабілітація. Ногу врятували, гарну дівочу ходу відновили. От тільки про кінний спорт можна було забути. Тепер на перше місце вийшла музика.

Та Лія не розлучалася з кобилою. Зараз вона проводила у конюшні ще більше часу, ніж під час змагань. Хоч і ризикувала, адже лікарі суворо попередили: повторний перелом закінчиться інвалідністю.

* * *

— Усе гар-разд, — задумано протяг Марат, дивлячись на креслення. — Залишилось тільки праве крило на четвертому поверсі. Сходимо ще, глянемо чи все співпадає, і можна завершувати.

— Куди-и?! — майже закричав Красовський. — Ми у тому крилі, на четвертому поверсі, уже два рази сьогодні були. Ти, до речі, ще й не пояснив, чого ми повторно туди поперлися. З тобою все гаразд? Чи досі спиш на маминих подушках?

Рахімов перелистав креслення. Справді, там вони вже були. Все відмічено. Будівельники не порушують норми будівництва і дотримуються усіх правил і вимог, затверджених його архітекторами.

— Хм-м, — голосно хмикнув і посміхнувся сам собі.

Аж ніяково стало перед Ігорем. Сам відчував, що якийсь незібраний, розсіяний, неуважний. Так, день не задався з самого ранку, але причина була в іншому. З голови ніяк не виходила незнайомка з вагону. Як нав’язлива мелодія, що крутиться у голові без кінця.

Таке з ним відбувалося вперше.

Він пам’ятав, як раніше знайомився з дівчатами, йшов на перше побачення. Та навіть передчуття спільної ночі не заставляли його так хвилюватися. Що ж це за чортівня? Голова зовсім не працює.

— Твоя правда, — задоволений побаченим, відповів Красовському. — Треба завершувати. Все у порядку. Якщо дозволиш — залишуся ночувати у тебе. Ввечері провідаю Рашида, поскачу трохи, розімнуся.

Рашид — породистий кінь Марата, подарунок йому на тридцятиріччя від дядька Рашида з Таджикистану.

— Ти так часто їздиш до мене у гості, — казав дядько, — що, може, хоч коли скакатимеш на цьому красені — згадуватимеш свого далекого родича. Сподіваюсь, твоя рука ненароком потягнеться до телефона, щоб подзвонити. А то геть відбився від сім’ї.

Так і було. Як тільки Марат сідав на коня — згадував старого Рашида. Потім телефонував йому на кілька слів.

Проблемою було визначитися з конюшнею. Гарній дорогій тварині потрібне було відповідне місце, догляд. Красовський, який уже кілька років жив у Мужієві, де побудував особняк, запропонував Марату місцевий кінний клуб, що належав його другові.

Ідея сподобалася Рахімову. Відтоді він — частий гість Ігоря. Залишається, як правило, на кілька днів.

Приїжджав у кінний клуб пізно. Марат любив, аби все вгамувалося, заспокоїлося, народ розійшовся по домівках. Поряд з конюшнями на кілька гектарів простягалося велике поле. Воно злегка освітлювалося багатоповерхівками навкруги. Рахімов дозволяв собі гасати по ньому галопом. Це було відчуття польоту. Знав тут кожну ямочку, кожен горбочок. Коли повертався — кінь був аж мокрий.

— Ну-у, ну, заспокойся, — гладив збудженого Рашида, який фиркав і ставав на диби, не даючи одягнути вудила. — У тебе також сьогодні був важкий день, га? — посміхнувся.

Насправді кінь відчуває свого господаря. Настрій Марата передався тварині і вона хвилювалася.

Нарешті осідлав і заскочив на коня.

— Спочатку трохи походимо риссю, — погладив Рашида. — Потім пробіжимося, як завжди.

Повільно виїхав на спеціальне поле. Людей майже немає. Тільки двоє вершників розминають коней. Одна з них, здається, дівчина.

«Гарна постава, професійно тримається у сідлі», — подумав.

Але його мало цікавили присутні. Тут весь свій час Марат присвячував тільки Рашидові, розслаблявся, відпочивав.

Проте дівчина упізнала нового вершника у першу ж секунду.

«Не може бути! — мов грім серед ясного неба пролуналов її голові. — Ось звідки він мені такий знайомий. Я кілька разів бачила його тут, у клубі. Цей чоловік завжди такий поважний, зверхній, пихатий, нікого не помічає. Катається за межами визначеної території. Точно. Упевнена, що нетутешній, бо з’являється відносно рідко. О, Господи! Але ж сьогодні в електричці… Він мене точно упізнає, адже сфотографував наскрізь. Це хіба що амнезію треба мати, щоб таке забути».

Лія помітно занервувала. Адель миттєво відреагувала і показово фиркнула, задерши голову.

— Усе гаразд, моя королево, — заспокоїла дівчина, погладивши кобилу.

«Нехай би скоріше закінчував розминати коня й подався на своє поле гасати, — не заспокоювалася дівчина. — Якщо мене побачить — знову насміхатиметься. — Мимоволі натягнула кашкета так, аби не можна було розгледіти її очі. — А може він ще й небезпечний? — раптом блиснула думка. — Он який…»

Лія уважніше придивилась до Марата, який нічого не підозрюючи, вільним кроком байдуже їхав на коні.

Було зрозуміло — він не з когорти її однолітків: зріст вище середнього, міцна статура, незвичайна, якась вроджена грація, робили його схожим на давньогрецького бога; облягаючі чорні штани з м’якенької шкіри, високі спеціальні чоботи, вільна кофтина це тільки підкреслювали; стильна стрижка, акуратна борідка візуально додавали йому років, але дуже прикрашали обличчя, виражали мужність, силу. Погляд зараз був спокійним, але… Лія пам’ятала його незвичайні звабливі, такі теплі і зацікавлені очі у вагоні…»

Її шкірою пробігли мурашки.

Адель це відчула і різко зупинилася, як вкопана.

— Ей, ей, дівчинко моя, — занервувала Лія. — Тільки не зараз, прошу, — Марат якраз прямував у їх бік. — Я знаю, що ти любиш показувати характер, — ревно шептала тварині на вухо, — але благаю, рушай, — майже плачучи просила.

Та кобила була невблаганна. Вона вирішила постояти допоки її господиня не заспокоїться. На цьому крапка. Ніяка сила не зрушить її з місця.

«Треба було спокійно їздити, а не витріщатися на симпатичних вершників», — голосно фиркнула, ніби людським голосом промовила Адель.

Марат помітив якусь незвичну поведінку тварини. Та й вершниця якась дивна.

— Рашиде, давай глянемо, що у них за проблема. Може допоможемо? — поплескав коня по шиї.

— Усе гаразд? — спитав, під’їжджаючи.

— Так, так, — поспішила відповісти Лія. — Усе нормально, ми самі розберемося.

— Що? Не слухається? — напівжартома поцікавився.

— Характер показує, — посміхнулася у відповідь. — Але це швидко проходить, тільки давити не треба.

— Ми з вами ніде раніше не зустрічалися? — раптом примружив очі, намагаючись розгледіти дівчину. Через низько натягнутий кашкет на обличчя падала тінь від світла. Її губи і міміка здались йому знайомими. Ніби недавно десь бачив.

— М-може тут у клубі, якщо часто буваєте, бо я ось часто, як бачите… — белькотіла щось незрозуміле, виказуючи, наскільки хвилюється. Серце її билося шалено. Якби поміряти пульс — зашкалило б, напевно, за двісті.

«Точно дивна, — подумав Марат. — І вона, й кобила».

— О, дивіться, — раптом засміявся. — Вони вже потоваришували, — кивнув головою на коней.

Рашид обнюхував Адель, а та цвіла від щастя, підставляючи йому свою мордочку.

Лія у відповідь щиро засміялася і мимоволі поправила кашкета.

— Пробачте, — несподівано почула. — Якщо не помиляюся, ви…

Дівчина зрозуміла. Він упізнав. Побачив бездонні блакитні очі і впізнав. Скориставшись, що Адель розслабилася, ударила її ногами і поскакала галопом у бік поля за межами території. Там більше простору і темніше. Вона відірветься, утече, як тоді на вокзалі.

«Не може бути! — застукало в голові Марата. — Це ж та сама… Але вона скрипалька. Як? Тут? — питання сипались одне за одним. — Та що ж ти робиш? — насупив брови спантеличений. — Тікаєш? Від мене? — на його обличчі заграла білозуба усмішка. — Один раз це тобі вже вдалося».

— Ану, Рашиде, не дай цьому повторитися, — ударив коня. — Наздоганяй!

Двоє вершників, мов несамовиті, неслися по полю у напівтемряві. Рахімов гадав, що дівчина добре знає місцевість, бо не гнала б так коня, не усвідомлюючи, що за перешкоди на неї чекають. Вона значно відірвалася. Ще трохи й зникне з поля зору. Але ж там…

«Туди ж не можна! — німим криком Марат. — Там перекопано! Куди ж ти так женеш, скажена!»

— Сті-ій! — крикнув уголос, розуміючи, що не наздожене. — Назад! Зупи… — не встиг докричати, як перед очима все перевернулося, сідла не відчув, ноги переплуталися, сильний удар об землю спричинив страшний біль у лівій руці. Напевно, хвилюючись за дівчину, перестав жорстко контролювати коня, той відчув послаблення вудила й скинув вершника.

Чоловік спробував піднятися, але від нелюдського болю відкинувся на спину.

— Ох! Ох! Ох! — лупив по землі здоровою рукою. — Та що ж за день такий, трясця його матері?! Коли закінчаться ці напасті на мою голову?!

Важко дихаючи, від безсилля щось змінити заплющив очі, розслабився.

— Господи! Ви живі?! — раптом почув жіночий крик. — Пробачте, заради Бога, це я в усьому винна, — підбігла, скинула кашкета, упала на коліна, схилилася над Маратом, який непорушно лежав.

«Дихає! — подумки заспокоїлася. — Але наскільки серйозно травмувався?»

— З вами все гаразд? — майже плачучи питала.

— О-о, так, — прошепотів Марат, вдихаючи аромат дівочого волосся, що розсипалося по його обличчю, коли Лія намагалася допомогти. — Тепер гаразд, — хитро посміхнувся.

— Я допоможу піднятися, — не вгавала перелякана дівчина і торкнулася болячої руки.

— Ні! — мов несамовитий заверещав, показуючи іншою рукою, щоб не чіпала. — Ні! Ні! Я сам! Тільки сам, — трохи заспокоївся. — Ви вже сьогодні добряче допомогли. Спасибі.

— Я не хотіла, правда, — винувато Лія.

— А що хотіла, коли утікала, як навіжена, га? — спокійно, але суворо запитав Рахімов. — Убитися на перекопаній ямі?

— Якій ще ямі? — майже прошепотіла налякана дівчина.

— Ти… — сціпив губи. — Пробачте, «ви», давно тут скачете? — сердито насупив брови Марат. — Знаєте цю місцевість?

— Вперше, — зовсім тихо відповіла.

— Вперше?! — знову підвищив голос чоловік. — І так летіти? Якби був вашим батьком — ременя би не пошкодував. Чесно кажу. Не подивився б, що донька, — суворо посварив на неї пальцем.

Спираючись на незабитий бік, важко піднявся на ноги.

— Заберіть коней, — показав на тварин, які спокійно обнюхували одне одного і зовсім не переживали за своїх вершників.

— А ми далеко відскакали від бази, є куди вертатися, — оглянувся.

— Я можу зателефонувати… — хотіла щось сказати дівчина, але Марат її зупинив, піднявши праву руку. Це була його коронна звичка. Знайомі розуміли його без слів.

— То ви ще й з телефоном? — не переставав дивуватися. — О-ох! Не треба, — перемагаючи біль мовив. — Дійдемо самі.

Нарешті у нього з’явився шанс, як слід познайомитися з дівчиною, яка так його зачепила.

— То як величають королеву скрипки чи кінного спорту? — вже значно тепліше запитав.

— Лія, — лагідно відповіла, відчуваючи, що Рахімов уже не сердиться.

— Дуже гарне ім’я. Одночасно ніжне і серйозне. Вам личить.

— А вас? — насмілилась запитати.

— Марат Рахімов, — відрекомендувався. — Живу у Києві, маю власний бізнес, неодружений, з важким характером, — виказав усе й відразу, сподіваючись на взаємну відвертість Лії.

— Характер я уже відчула, — засміялася, натякаючи на виховний урок з приводу ременя. — А ми з батьками живемо тут, у Мужієві. Маємо власний будинок. Я займаюся музикою і обожнюю коней. Адель — моє серце. Без неї важко уявити день. Ми разом уже більше восьми років.

Марат слухав дівчину — й не міг повірити, що вперше побачив її сьогодні. Враження, ніби знайомі ціле життя. Якась вона рідна, близька. З нею спокійно, тепло, затишно, а ще й не сумно.

Уперше не думав про майбутнє, не відчував шаленої пристрасті, не бажав звабити. Вона випромінювала таку чистоту, сором’язливість, невинність, що поряд почувався не досвідченим у любовних справах, а якимось недостойним її.

Ненароком помітив, що зірки над ними не просто сяють, як завжди, а випромінюють якесь таємниче, загадкове, чарівне світло; повітря насичене незнайомими йому досі ароматами; хочеться співати, кричати. Зсередини ніби розпирає, давить на серце, груди, важко дихати.

Набрав повні легені повітря, голосно видихнув.

— Вам не важко йти? — раптом запереживала Лія.

— Ні, ні, — лагідно усміхнувся. — Я вже й забув, що рука болить.

«Боже, а якби Лія сьогодні не взяла з собою той червоний фірмовий дорогий футляр? — мимоволі подумав і серце защеміло. — Я б ніколи не помітив її серед натовпу. А вона така особлива, дивовижна, мила…»

Не раз задумувався, як впізнати кохання? Як зрозуміти, що то воно, а не звичайна пристрасть, симпатія?

Чув, що справжнє кохання — це бажання бути поруч з іншою людиною вічно, бачити кожну хвилину, відчувати себе щасливим. Але все не те.

Вперше відчув страх втратити її, загубити у натовпі, більше не почути…

Незчулися, як дійшли до кінного клубу. Час пролетів, навіть не помітили. Відразу зайшли у медпункт, лікар оглянув і діагностував вивих ліктя. Одним різким рухом вправив суглоб на місце. Наклав спеціальну фіксуючу пов’язку, підв’язав руку до плеча.

— Травма не значна, але кілька днів треба руку поберегти, — порадив. — Не сідайте за кермо.

— Але… — спробував заперечити.

— Я довезу, — запропонувала Лія. — У мене тут авто.

— Ви їздите на машині так само, як і на коні? — жартома поцікавився.

Дівчина почервоніла.

— Якщо так, то із задоволенням буду вашим пасажиром і штурманом, — несподівано докінчив, хитро примруживши очі.

Якби учора хтось сказав, що Лія серед ночі їхатиме з майже незнайомим їй дорослим чоловіком у невідомому напрямку, вона тільки посміялася б із цього.

А сьогодні, не відчуваючи страху, готова йти куди, скаже Марат. Тремтіння у її колінах після зустрічі на іподромі ще не пройшло. Поряд з ним так сильно б’ється серце, не слухаються руки, язик меле казна-що, ніби не зв’язаний із мозком.

Картала себе і разом з тим жалкувала за часом, що так невблаганно спливав. Ще трохи — і вони приїдуть. Здається він гостює десь у її районі, бо вже майже доїхали до особняка Турганових, порівнялися з ним.

— Приїхали, — нарешті повідомив Рахімов.

— Куди? — передивовано запитала Лія. Адже вони зупинилися практично біля її будинку.

— Ось, — показав на особняк сусіда Красовського, — тут мешкає друг мого покійного батька і мій друг.

— Не може бути, — голосно розсміялася дівчина. — То пан Ігор — ваш друг?

— Ви його знаєте? — насторожився Марат, нічого не розуміючи.

— Авжеж, ми — сусіди через хвіртку.

— Це, — показав пальцем на сусідню хату, — ваше помешкання?

Лія ствердно кивнула головою.

— Буває ж таке, — щиро посміхнувся Рахімов. — Ще питання, хто кого додому проводжав.

Настав час прощатися. Марат не поспішав виходити з авто. Розумів, що ця мить може не повторитися. Але й торкатися цієї чистої дівчини не хотів, навіть за руку. Якась вона неземна, боявся й дихнути на неї не так.

— Ми з вами сьогодні стільки пережили, — нарешті наважився і несміливо почав. — Що можете звертатися до мене на «ти».

Лія ніжно усміхнулася.

— Згодна з вам… Ой, з тобою, — засміялася. — Взаємно.

— Я планую кілька днів погостювати у Красовського. Може, завтра пообідаємо, погуляємо по місту? — несподівано сам для себе запропонував.

Дівчина погодилась.

— А я думаю, чого сусідська машина зупинилася біля мого будинку? Та ще й так довго стоїть? — зустрів Марата Ігор. — Бачу — ти часу даремно не витрачаєш, — прямо натякнув на знайомство з Лією.

Рахімов не відповів. Його рука добряче нила, та й втома давалася взнаки. Сьогодні було забагато стресів як моральних, так і фізичних. Мовчки попрямував у бік спальні.

— Синку, — раптом серйозно промовив Красовський. — Я вважаю, що маю право так тебе називати.

Марат зупинив на другові здивований погляд і завмер. Таким він його ще не бачив. Зрозумів, що той хоче дуже серйозно поговорити. Повернувся до вітальні. Сів у крісло.

— Та дівчина, — кивнув головою у бік сусідського будинку, — особлива. Вона не схожа на тих… — раптом запнувся.

Марат нахмурився і підняв здивовані очі, даючи зрозуміти, що з нетерпінням чекає продовження розмови.

— Не знаю, як казати, — не міг підібрати потрібних слів Ігор, аби продовжити.

— То кажи, як є, — не витримав Рахімов.

— Вона — чиста, як сльоза. Навіть губ її ніхто не торкався. Я це знаю точно. Ці люди живуть біля мене роками. Вони — не звичайна пересічна сім’я. То є творчі натури, музиканти. Й дочку так виховали. І не глузуй, що свічку їм тримаю. Я чоловік, маю очі і вуха. Розбираюся в людях, тому знаю це точно. У Лії особлива душа: вразлива, тендітна, здатна розбитися, як кришталь від необережного дотику. Якщо ти образиш її… — випалив усе одним махом і замовк, не договоривши.

Марат заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла. Нічого не відповів. У його серці й голові зараз був такий хаос, що, здавалося, їх розірве на шматочки.

«Неймовірно, — сам собі дивувався. — Ще вчора я був спокійний, мов той удав. Мозок працював, як комп’ютер, серце видавало свої належні 90 ударів на хвилину. Це ж треба, щоб за неповних дванадцять годин усе перевернулося з ніг на голову».

Без Красовського вже зрозумів, що на цей раз усе інакше. Познайомившись ближче, переконався, що Лія — незвичайна дівчина: добра, довірлива, щира, розумна. Та ще й…

Розплющив очі. Глибоко зітхнув.

«Скоріше б настало завтра», — блиснула думка.

* * *

П’ять днів минуло, як не було. Марат планував затриматися у Мужієві на день-два, а пролетів майже тиждень. Серйозна зустріч «Вавілона» і фірми, що готова була замовити дорогий проект на будівництво, планувалася через три тижні. Отже Рахімов, зважаючи, що всі нюанси до переговорів узгоджені, дозволив собі розслабитися і поринути з головою у почуття.

Лію він бачив щодня.

Відчуття до неї не міг пояснити. Досі ще нікому не казав: «люблю». А на неї дивився і відчував, що цього слова, здається, мало.

«Вона, мов прохолодний ковток води у страшну спеку і теплий — у тріскучий мороз», — подумки гадав, милуючись дівочою вродою.

Уперше відчув, яка ж то насолода — просто тримати кохану людину за руку, прогулюючись вечірнім містом. Адже це не лише дотик рук: це сплетіння закоханих душ, через які люблячі серця передають одне одному все, що відчувають, розкривають свій внутрішній світ.

Пам’ятає мить, коли вперше узяв її тендітну ручку в свої долоні. То була тераса кав’ярні, на набережній. Хвилювалася не тільки Лія, але й сам Марат.

«Як відреагує? Відхопить? Ні. Рука звичайно тремтить, як серце поневоленої пташки, але не рухається. Значить — повірила», — зробив висновок.

Кажуть: «Очі — дзеркало душі». Це про Лію.

Минуло два дні, перш ніж серйозно зустрілися очима і вона вже не відводила свій прекрасний погляд. Він був одночасно сумним і щасливим. Ніби благав: «Скажи, що не помиляюся, що не стану однією з тих, чиє ім’я потім навіть згадати не зможеш».

Але, прощаючись увечері, знов сором’язливо ховала погляд, даючи зрозуміти, що до поцілунку не готова. Адже справжній чуттєвий цілунок інколи більше, ніж фізична близькість: він окриляє, відриває від землі, затуманює свідомість, відносить до вершин задоволення…

Марат тільки ніжно усміхався. Він пам’ятав слова Красовського про душу з кришталю і зовсім не поспішав. Його любов уже зріла, турботлива, мудра, розуміюча, вона оберігає.

Лія теж закохувалася. Рахімов це бачив. Усвідомлював: ці стосунки або назавжди, або повинні закінчитися на першому ж етапі. Саме від нього залежить, наскільки далеко вони зайдуть.

Так, вона буде люблячою, вірною і покірною дружиною. Про таку можна тільки мріяти, але… Чи мріє вона про такого чоловіка, як він? Чи розуміє, що перед нею не хлопчик її віку, а зрілий мужчина? Чи не розчарується завтра, заглядаючись на своїх однолітків? Адже між ними дванадцять років. Це немало.

Чим далі, то більше питань з’їдали його душу й розум. Ночами майже не спав. Серце не витримувало. Він уже давно для себе вирішив: кохає всім своїм єством, без неї немає нікого й нічого, порожнеча. Кохає так, що готовий принести в жертву свої почуття заради її щастя.

Вона — молода, талановита, перспективна дівчина. У неї — велике майбутнє в музиці, він відчуває. Зараз, засліплена коханням, зламає свої плани, а потім усе життя каратиметься, жалкуватиме. Що може дати їй він, крім своєї любові, дому і сімейного затишку? Та чи цього вона прагне? Чи досить їй цього?

«О-о! Якби вирвати той паросток любові з душі, що так глибоко пустив коріння», — подумки мучився, відчуваючи майже фізичний біль.

Вони кохали обоє, але йому було важче, бо він кохав ще й розумом…

Перша любов — це сльози щастя, захват у очах, безсонні ночі, мрії. Вона розфарбовує життя у райдужні фарби.

Останнім часом Лія також не могла заснути. Стояла біля вікна і спостерігала за сусіднім будинком. Бачила, як Марат виходив на балкон з кімнати на другому поверсі й довго дивився на небо, наче чимось стурбований був. Це засмучувало її. Радості у його очах з кожним днем помічала все менше. Його погляд — спочатку такий ніжний, палкий — потихеньку згасав і ставав важким, виражав біль.

Лія не говорила про кохання, але розуміла, що між ними все ясно, відкрилася цьому чоловікові, довірила душу. Назад дороги немає. Що ж так гризе його? Вони стали настільки близькими, що, здається, на відстані відчуває його подих, серцебиття.

Завтра він їде до Києва. Вона прибуде туди через тиждень. Це недовго. Все ніби й гаразд. Але якісь важкі передчуття здавили груди.

Взяла до рук скрипку — ліки для душі. Заплющила очі. Заграла — й мовби полетіла далеко від Землі…

— То був незабутній тиждень, — наступного дня несміливо почав Марат на прощання. — Кажуть, перше кохання залишається у серці людини назавжди. То правда, — гірко посміхнувся. — Тепер я це точно знаю. Так багато пройшов, а дізнався тільки зараз.

— Ти кажеш так, ніби ми не бачитимемось вічність, — з відчуттям незрозумілої тривоги, обережно відповіла.

Запанувала незручна тиша.

— Ти не любиш? — раптом запитала.

Набралася сміливості і прямо задала питання. Якщо це так, краще знати зараз, покласти крапку і розтоптати надію.

Рахімов узяв її руку, притис до своїх грудей, уважно подивився у бездонні блакитні очі, вперше погладив шовкове волосся.

— На світі жодна людина не може жити без любові, навіть якщо в неї не вірить і ніколи не відчувала. Такими створив нас Всевишній. Але справжня любов — це бажання, щоб кохана людина була щаслива, навіть якщо вона живе далеко, не поряд. Головне, що жива, здорова і щаслива, — якось загадково по-філософськи відповів.

Тоді поцілував її руку, повільно відпустив, сів у авто і поїхав, не обертаючись…

* * *

Пройшло майже два тижні. Про місцезнаходження Рахімова ніхто не знав. Через кілька днів повинні приїхати замовники. У «Вавілоні» всі хвилювалися. На кону не тільки великі гроші, але й репутація фірми.

— Боже, Марат так важко піднімав цю компанію, — не знаходила собі місця Ірма. — Невже не маєш навіть гадки, де він може бути? — благала Красовського. — Ви були такими близькими, не повірю, що не здогадуєшся. Якщо він провалить цей контракт… О, ні, навіть думати страшно. Адже у нього стільки людей працює, невже не відчуває відповідальності?

— Хоч вір, хоч ні, а я не уявляю, куди подівся твій син, — обнявши свою голову, відповів Ігор. — Але точно знаю: йому дуже погано. І винен у цьому я, чорти би взяли мого язика.

Ірма зупинила на Ігореві питальний погляд.

— Це кохання, розумієш? — почав пояснювати. — А я… Дав йому зрозуміти, що ця дівчина не для нього.

— І все?! — знялася голосним диким реготом жінка. — Ти думаєш, що твоя думка про особисті почуття Марата така важлива для нього? Якщо не дозволиш, він не кохатиме?

Ігор стояв ошелешений. Таку реакцію від коханої жінки не чекав. Вона принизила його. Він тут, розумієш, мучиться, що втрутився у почуття двох людей, розбив відносини, а вона…

— Пробач, — все ще насміхаючись, кинула. — Я просто хотіла сказати, що причина в іншому, це точно. Марат ніколи і ні з ким не обговорюватиме ті рішення, які прийняв сам і в яких упевнений на сто відсотків. Якщо кохає — ця жінка буде належати йому. Дозволу ні в кого не питатиме: ні в тебе, ні в мене, ні навіть у неї самої.

— Тоді що? — пом’якшав Ігор.

— Пам’ятаєш? Колись він так само зник на якийсь час, а потім прийшов і твердою рукою взявся за справи у компанії. Не знаєш, де тоді був?

— То було інше, — важко відповів. — Я за нього не переживав, бо знав, що хлопець готується до серйозних змін, його турбувати не можна. Навіть не проконтролював, куди полетів, а зараз… Тільки одна Діна спокійна, як ніколи. Ще й задоволена чимось. Впевнено готується до ділової зустрічі.

— Ді-іна, Ді-іна, — задумано протягла Ірма. — Незмінна помічниця Фархада і Марата. Надійна людина. Син довіряє їй більше, ніж мені. Але я не ображаюся і до Фархада ніколи не ревнувала. Вона вселяє довіру, ніби член сім’ї. Не можу пояснити, але відчуваю: якщо Діна спокійна — все буде гаразд.

Магерамова й справді останнім часом сяяла від щастя. Одинока жінка жила роботою. Марата любила, як власного сина. Переживала за нього більше, як рідна мати. Тому відразу помітила його незвичайний стан.

«Нарешті закохався, — подумки раділа. — Боїться цього почуття, тікає. Але, якщо вже вражений стрілою Амура — нікуди не дінеться: помучиться і вернеться. Йому треба час. Марат — чоловік у розквіті сил, енергійний, сконцентрований на кар’єрі, аж тут… Якісь почуття ламають усі плани. На самоті зосередиться, переосмислить, відчує, що любов — надійний тил і наважиться на одруження. Тоді все стане на свої місця».

Хоч жила одна, про кохання знала не з книжок чи фільмів. Любила в молодості, до нестями кохала. Але її батьки були проти шлюбу, не дозволили. Змусили одружитися з нелюбом. Недовго жили. Холодна жінка не влаштовувала чоловіка. Розлучився і вигнав. Більше Діна не намагалася створити сім’ю. Не помічала чоловіків, які заглядалися на неї. Була горда. Коли їй запропонували роботу в тоді ще маленькому кооперативі Фархада Рахімова — пішла з дому, зняла квартиру.

Найщасливішим днем у житті вважає день, коли Марат узяв правління компанією у свої руки. Її думку цінував, враховував. Знову відчула, що повинна жити для Рахімових.

* * *

Відносно велика ділянка землі, приблизно тридцять соток, прямо на узбережжі Чорного моря, густо вкрита зеленню, належала місцевій владі. На ній поки не було забудови. Тому її використовували місцеві рибалки. Вони сяк-так збили тут невеличку халабуду з дощок, в якій зберігали сіті та інші речі, необхідні для лову риби. Поряд теж нічого не будувалося. Це місце наче сховалося від людських очей.

П’ять років тому внук одного з рибалок якось привіз сюди свого однокурсника, київського бізнесмена. Попросив не турбувати. Молодому чоловікові так сподобався клаптик суші, що через якийсь час викупив його у мерії міста і звів будинок. От тільки робилося все суворо засекречено, через іншу фірму.

Сам розробив проект райського місця. Кам’яний міцний дім з великою вітальнею, кухнею, верандою плюс три затишні кімнати. Акуратно забетоновані доріжки навколо, кущі і зарослі вирубані, залишились тільки дерева. Лише назвав його місцем печалі, бо приїжджав, коли йому було важко, і залишався тут надовго. А за його відсутності обійстя доглядав місцевий рибалка та його сім’я: чоловік прибирав територію навколо будинку, а його дружина слідкувала за чистотою всередині.

Цим бізнесменом був Марат.

Його батько відчував, що поки син виросте — фірма може зникнути, тому залишив йому у спадок трохи грошей, аби стати на ноги, коли подорослішає. Та синові вдалося врятувати бізнес, тож спадок батька Рахімов вклав у цю ділянку.

То було місце, про яке не знав ніхто з його оточення, крім однокурсника, з яким разом навчалися у Лондоні.

Сюди навідувався, коли душа страждала. Вимикав телефон, обривав зв'язок зі світом. Босими ногами виходив на берег і міг годинами насолоджуватися пейзажем моря.

Тут збирався з думками, зважував, переосмислював. Тут лежала дідова скрипка. Вечорами далеко у морі було чути, як ридає інструмент, плачуть струни, розривають душу…

Поки батько започатковував серйозну сімейну справу — дід робив з онука справжнього чоловіка: у три роки посадив на коня, у чотири — дав до рук скрипку, у сім — малий високо в горах Паміру уже пас овець разом з дорослими чоловіками. Коли закінчив університет і поїхав додатково вчитися за кордон — мав можливість серйозно зайнятися музикою, але не відчував особливого потягу. Тільки дідова скрипка, яку професійні музиканти назвали б «дровами», була йому дорога. Це пам'ять про людину, яка привила любов до прекрасного. Колись тримав у руках інструмент, як казали, справжнього Страдіварі, але він не мав ціни поряд з дідовою реліквією.

Зазвичай Марат приїжджав у будинок печалі заклопотаний, але через якийсь час покидав його з полегшенням. Було видно, що знайшов рішення проблеми, знає, куди рухатися далі.

Але так важко, як зараз, йому ще не було…

Душа згорала, всередині страшенно пекло, не міг дихати. Стиснувши голову руками, сидів на березі, мов закам’янілий, не зважав навіть на підступні хвилі, що все ближче й ближче підкрадалися й спочатку омивали ноги, а потім і його цілого.

Не бачив майбутнього з Лією. Добре знав: якщо ця дівчина стане його жінкою, то належатиме йому до кінця життя. Хоче вона цього чи ні, але про розлучення навіть мови не може бути. Він її ніколи не відпустить.

Та чи витримає вона? Чи зможе відмовитися від кар’єри і повністю присвятити себе сім’ї, стати домогосподаркою, матір’ю, просто дружиною? Адже на вигляд така слабка, вразлива, тендітна. Чи не зламається? Бо ж характер у нього складний, владний, з ним нелегко. Тому зараз він не має права скористатися її наївністю, недосвідченістю, довірливістю, позбавити можливості займатися справою всього життя, ламати майбутнє. Можливо, тепер дівчині й боляче, але колись зустріне такого ж талановитого, молодого чоловіка, як сама, народить йому дітей…

«О-о, Боже! — ще сильніше стиснув голову. — А якщо той обранець не цінуватиме її? Якщо буде нещасна? — з іншого боку мучили думки. — Адже вона така ніжна. Як витримає бурі й вітри цього жорстокого світу? Як вистоїть? Йому так хочеться її захищати».

Дні летіли, а рішення не було. Зранку ввімкнув телефон. Більше тижня, як пропущений від Лії. Всього один дзвінок. Марат стис слухавку у руках. Ні. Він не передзвонить. З цим треба кінчати. Далі буде ще важче і йому, і їй…

* * *

— До завтрашньої зустрічі усе готово, — відрапортувала пані Діна, коли начальник з’явився у дверях приймальні.

— Чудово, — намагався триматися бадьоро, не виказувати свій стан, але вдавалося йому це важко.

— Хочу, аби ви ще раз переглянули текст угоди, — зайшов у його кабінет Янін. — Я відмітив пункти, що мене насторожують, — поклав на стіл шефа чорну товсту папку.

— Обов’язково, — серйозно відповів Рахімов. Відчував, що робота відволікає. Ставало легше. — Залиш.

— Із шефом явно щось відбувається, — поділилася своїми підозрами з Ілоною архітекторка Лариса. — На себе не схожий. Якийсь дивний, ніби думками у космосі.

— Переживає за контракт, адже це дуже серйозна угода, можна сказати — наш квиток у майбутнє, — спокійно Володіна.

— Я б не була така впевнена, — хитро примружила очі Лара. — Я працювала з ним, коли цю фірму кидало, як човник у штормовому океані, й таким його ніколи не бачила. Навпаки: тоді він виражав силу і впевненість. Усі боялися навіть його подиху.

— А хіба зараз не так? — помітно занервувала Ілона, розуміючи, на що натякає подруга. — Ходить чорний і злий, як голодний хижак. Хто бажає потрапити під його гарячу руку? Он як усі по норах тихенько сидять.

Лариса посміхнулася.

— Дай, Боже, все так, як ти кажеш, — багатозначно глянула на колегу. — Дай Боже.

Зустріч із замовниками пройшла успішно. Контракт на довготермінову співпрацю був укладений. Роботи в компанії з’явилося чимало. На нараді Рахімов довів, що контролюватиме кожного спеціаліста особисто. Все повинно бути зроблено вчасно і якісно.

— Ніби з головою хоче потонути у роботі, — не вгавала Лариса. — Контролювати кожного спеціаліста, це ж треба ночувати тут і взагалі додому не ходити.

Марат майже так і робив. Працював, як навіжений. Нікого й нічого, крім роботи, не помічав. Красовський вже кілька разів намагався серйозно з ним поговорити, але Рахімов уникав його. Став чужим, замкнутим. Навіть коня Рашида не провідував.

Минуло більше двох місяців. Нарешті Ігор не витримав. Надзвонював, допоки Марат не взяв мобільник.

— Я скажу тобі лишень пару слів, — без усіляких там прелюдій почав, щоб встигнути, поки Марат не кине слухавки, посилаючись на зайнятість. — Далі ти сам вирішуй, що робити. У Лії сьогодні показовий виступ. Приїхали з-за кордону, прослуховуватимуть кандидатів на довготерміновий контракт. Вона їм точно сподобається. Якщо підпише — поїде в Європу і більше не повернеться. Це все.

У відповідь — тиша. Слухавки не кинув.

— Коли? — нарешті запитав слабим, змученим голосом.

— Через дві години, у приміщенні музичної академії, — відповів Красовський, який, за його словами, нікому свічки не тримав, але про все знав.

У трубці почулись короткі гудки.

Марат відкинувся у кріслі. Почуття до цієї дівчини зовсім виснажили його. Задивився в одну точку і ні на що не реагував. Не відриваючи погляду, нажав кнопку виклику секретарки.

— Замовте букет червоних, як кров троянд, — тихо прохрипів. — Якнайскоріше.

— Я щойно таке побачила, що очам не повірила! — захекано розповідала працівниця Жанна, яка забігла в кабінет до Лариси й Ілони. — Рахімов, на ходу одягаючи чорне пальто, летів сходами з отакенними трояндами, — розклала руки, щоб показати. — Ви уявляєте?

Дівчата підхопилися й рвонули до вікна. Справді, Марат, якраз сідав у авто, кладучи на переднє сидіння шикарний величезний букет.

— У житті не бачила в його руках квіти, — передивовано від несподіванки защебетала Лариса.

Щоками Ілони потекли дві маленькі цівочки…

* * *

— А зараз перед вами виступить гордість нашої академії Лія Турганова, — прозвучало за кулісами.

Дівчина була готова. Вперше у житті вона не хвилювалася. Впевненою ходою вийшла на сцену. Чорне довге плаття, висока зібрана зачіска, сяюча діадема, що окантовувала чоло, додавали її образу жіночності. Сумними очима оглянула присутніх.

Злегка поклонилася.

Усі затихли в очікуванні обіцяного дива.

Лія обережно, мов дитинку, взяла скрипку. Обняла, притислася щокою. Майстерно повела смичком по струнах.

Інструмент ніжно заплакав, перша нота торкнулася сердець присутніх. Було зрозуміло, що грає особлива людина. Не просто грає — виливає зболену душу.

Щодалі, то швидше забігав смичок, наростало відчуття, що скрипалька намагається видати те, що тягарем висить на її серці. Торкнутися найпотаємніших закуточків душ присутніх.

І їй це вдалося. Янгольські звуки мелодії пройшли крізь кожного, хто сидів у залі. Так, уже немає місця порожнечі й байдужості. Дехто витирав сльозу, що неслухняно котилася по щоці. А вона грала, грала, не шкодуючи емоцій.

Повітря у залі наелектризовувалося, здавалось — навіть час зупинився. Її музика проймала до кісток. Скрипка, мов жива істота, у сльозах ридала від болю й муки. А вона все грала! Грала!

Руки судорожно й блискавично швидко водили смичком. Душа розривалася. А вона все грала! Грала!

Музикою розповідала все. Випускала на волю страшний душевний майже фізичний біль. Намагалася звільнитися, розірвати пута, що колючим дротом обвили серце, зупинити його кровотечу. Тому все грала! Грала! Грала!

Нарешті все затихло.

В одну мить обірвалося. Як людське життя…

Знесилена, важко дихаючи, обперлася на коліно, схилила голову.

Щоками котилися сльози.

Навкруги усе завмерло.

Ніхто не наважувався порушити цю священну тишу.

«О, Небеса! — стукало в голові Марата, який заціпеніло стояв у дверях і бачив, що відбувається на сцені. — Яка ж вона прекрасна. Це щось неймовірне. Неземний талант. Але… Вона страждає, це очевидно. Невже так кохає? — серце його занило. Заплющив очі. — Господи, дай нам сили це пережити».

Нарешті зал вибухнув оплесками.

«Браво! Браво! — чулося звідусіль. — Це диво! Таку музику слухає сам Бог. Який талант!»

Лія піднялася. Акуратно витерла сльози. Злегка посміхнулася. Хотіла вдячно вклонитися і… завмерла…

Посеред залу стояв Марат.

Важко, зболено, але разом з тим захоплено, з такою любов’ю дивився прямо їй у вічі.

Повільно підійшов. Не відриваючи очей, простягнув квіти. На секунду затримався. Далі повернувся й попрямував до виходу.

Та ноги його не слухалися. Кожен крок давався надважко, як увісні, коли треба бігти, а якась невидима сила не відпускає. І ти не в змозі її перемогти.

— Чому ти прийшов? — раптом почув її голос.

У ньому не було ненависті. Навпаки. Якийсь жаль, біль — важко пояснити.

— Давай поговоримо, — несподівано для себе видав. — Пройдемося по набережній. Подихаємо повітрям. Тут важко.

— На мене чекають, — кивнула головою у бік зали.

— Почекають, — усміхнувся Марат, беручи Лію за руку.

Вони йшли, як колись, у Мужієві. Через стиснуті руки німим голосом розмовляли серця. Вона несла великий букет. Марат одягнув їй на плечі своє пальто.

— Ти їдеш. Я знаю, — почав першим.

Лія мовчала.

— Не міг не попрощатися.

— Що? — різко зупинилася і вирвала свою руку. — То ти попрощатися прийшов?

Рахімов не зрозумів, чим так розгнівав її. Адже вона сама щойно сказала, що на неї чекають. Отже — готова підписати контракт.

— А я, наївна, подумала, — крізь сльози почала сміятися, — що…

— Що? — різко глянув у її заплакані очі.

— Що переді мною дорослий чоловік! — спересердя випалила на емоціях. — Що йому не потрібні слова, якими обмінюються малолітні! Що вміє читати по очах!

— Послухай, Ліє, — раптом узявся за голову й повернувся до річки. — Я багато думав. Ти мусиш поїхати, бо…

— Бо що?! — крізь сльози крикнула йому в спину. — Не можеш відповісти? Тоді я тобі скажу! Я поїду, бо мене тут нічого не тримає! Ніхто і ніщо не тримає!

З розмаху ударила нещасними квітами об асфальт і кинулася тікати.

Раптом Марат почув чийсь крик і страшний сигнал машини, що супроводжувався скрипом гальм. Різко повернувся і побачив автомобіль, що стояв напіврозвернутим посередині дороги. З усіх усюд збігалися люди. Поряд, на асфальті, лежало його чорне пальто.

— О, Боже Всевишній, ні-і-і!!! — несамовито заревів, як поранений звір. — Ліє-є! Господи! — кинувся через дорогу. Розштовхав натовп. Біля відчинених дверей машини побачив водія, який верещав на дівчину, яку щойно мало не переїхав.

— Ти здуріла?!!! Куди летиш?!!! Чорти б тебе взяли!!! Хочеш мене до в’язниці посадити?!!!

Перелякана бідолаха не реагувала. Вона неприродно трусилася від пережитого шоку.

Одним стрибком Рахімов підскочив до неї, обняв, притис до грудей.

— Жива! О, Боже, дякую тобі! Жива! З тобою все гаразд? — вхопив її голову руками, подивився прямо у вічі. — Ти ціла?

— Я, я, н-не п-пом-мітила, — тремтячи від страху і шоку, ледве промовляла окремі звуки нещасна. — Я н-не с-пе-ц-ці-ально, пр-равда, — благально дивилась на Марата. Сльози заливали її обличчя. Говорити не могла. — Я й-його н-не п-по-б-бачила.

— Все, хороша моя, все. Чш-ш. Мовчи. Боже милий, рідна моя, люба дівчинка, я ледь не втратив тебе, — знову притис до грудей, глибоко вдихнув її аромат. — Ледь не втратив…

Підняв на руки й поніс на лавицю через дорогу. Там притис до себе, гладив, гладив.

Схвильовані люди на вулиці, пересвідчившись, що все у порядку, стали розходитися.

Нарешті й дівчина трохи заспокоїлася. Нею перестало лихоманити. Коли Марат це відчув, легенько пальцями торкнувся її підборіддя, підняв обличчя, серйозно глянув у заплакані, прекрасні очі.

— А тепер, слухай уважно, хороша моя, — ніжно прошепотів. — Ніяких контрактів, ніяких Європ. Все. У тебе одна дорога — до РАКСу, Ліє Рахімова, — широко посміхнувся. — І ніхто тобі не допоможе цього уникнути: ні мама, ні тато, ні твої іноземці. Я вирішив: будеш мені слухняною, покірною, коханою дружиною. Не бігатимеш через вулиці. Отака тобі пропозиція руки і серця. Вибач, що не на коліні. Ну, а квіти… — зітхнув. — Ось — лежать, — кивнув головою на розпатланий букет. — Каблучку пізніше подарую.

— З-згод-дна, — ледве вимовила, крізь сльози Лія.

Марат уперше серйозно зупинив погляд на її, припухлих від плачу губах. Очі його заблищали м’яко й загадково.

Повільно нахилився і легенько й ніжно торкнувся своїми устами. Потім ще і ще раз. Лія розслабилася. Він цим скористався і по-справжньому, глибоко й пристрасно поцілував.

«О-ох, яка ж вона чуттєва, — застукало в скронях, коли відчув її руки у своєму волоссі, — бажана моя, єдина, солодка квіточка. Досі я пив нектар тільки з найпрекрасніших квітів. Але вона — особлива… Мила троянда, що виросла, дозріла, але бутон ще не розпустила, шипів не показала. Я буду першим і єдиним, хто вдихатиме її аромат. Ні, не зірву. Разом з корінням пересаджу до свого саду. Поливатиму, доглядатиму, оберігатиму…»

* * *

Звістка про одруження Рахімова швидко облетіла компанію та всіх знайомих.

— А хтось казав, що він збентежений, бо переживає за контракт, — багатозначно глянула Лариса на Ілону, яка сиділа за монітором комп’ютера і робила вигляд, що дуже зайнята, тому не чує. — Так переживає, що літає на крилах любові, задоволений і закоханий. До весілля готується. Та ще й як швидко: родичі ледве встигають приїхати. Ніби горить.

— Кажуть, наречена — справжня красуня: молоденька, невинна, сором’язлива. Цим і купила нашого неприступного шефа, — пліткувала Жанна. — Хай би лише не пожалкувала потім.

— Не пожалкує, — упевнено Лариса. — Рахімов ніколи для розваги б не одружувався. Це — не та людина. Він одразу розставляє усі крапки над «і». Жалкують потім ті, хто цього вперто зрозуміти не хоче, — знов уколола подругу.

Вона не жаліла Ілону, бо бачила, що та не засвоїла уроку і все ще мріяла про Марата. Скільки б Лара не повчала, що треба жити по-новому — не слухала. Плекала надію, що повернеться до колишніх стосунків. Така дитяча наївність і зацикленість на невзаємному коханні почала насторожувати подругу. Та порадилася з психологом.

— Причина такої залежності може полягати в тому, що дівчинка недоотримала любові батька в дитинстві, — пояснив лікар.

— Ілона взагалі не знала тата. Але це не перші стосунки. Раніше вона навіть жила цивільним шлюбом з набагато старшою людиною. Проте такої залежності не було, — дивувалася Лариса. — З матір’ю спілкується рідко. Мені її шкода, але чим допомогти — не знаю.

— Не було почуттів, не було й залежності, — відповів спеціаліст. — Насправді, якщо все так, як ви кажете — Ілона потребує допомоги фахівця. Приходьте з нею. Сама може не справитися і наробити дурниць.

— Виключено, до психолога вона не прийде, — зітхнула подруга. — Ми не раз про це говорили.

— А вона відчуває вашу підтримку? — раптом зацікавився лікар.

— Так.

— Тоді будьте з нею відверті, — порадив. — Не жалійте, розплющуйте очі на правду, нехай не будує замків на піску. Вона хапається за останню соломину, за вас. Відпустіть руку. Дайте їй можливість усе переосмислити.

— А витримає? — запереживала подруга. — Не зламається?

— Якщо людина, яка вперто лізе у глибоку воду, не знаючи плавати, не зважає на того, хто тримає її за руку…

— Руку треба відпустити, — докінчила Лариса.

— Правильно, — усміхнувся психолог. — Тоді або випливе, або потоне. Але в обох випадках ви нічим не допоможете.

Із тих пір Лара не виявляла жалості до Ілони. Бо це, як алкоголізм: чим більше співчуваєш, тим сильніше людина п’є. Зрештою, той, хто жаліє, ще й пляшки носить, аби догодити хворому.

— Я так заздрю цій дівчині, — не вгавала Жанна. — Тільки уяви, скільки жінок хотіли б опинитися на її місці?

— Бо вона не мріяла, — знов кинула камінь у город Ілони Лариса. — Кажуть, наш Фархадович теж не зразу взяв її у свої обійми. Хотів розірвати усе на корені. Тоді дівчина вирішила поїхати з України назавжди. Того дня, коли мчав з квітами, усвідомив, що по-справжньому втрачає її. Та якби ходила плачучи…

— Досить! — раптом закричала Ілона, скидаючи все зі свого столу. — Замовкніть! Припиніть! Ви навмисне мені душу рвете? — з докором глянула на Ларису. — Даремно це робите. Рано радієте, обглодуючи мої кістки, — якось божевільно засміялася. — Ви ще побачите. Між нами не все закінчено. Не все… — вискочила з кабінету, щосили грюкнувши дверима.

— Ти це бачила? — аж сполотніла Жанна. — Вона ненормальна. А якщо на весілля прийде й так кричатиме?

— Не прийде, — спокійно відповіла Лариса. — Це вона з нами така хоробра. Рахімова ж боїться, як чорт ладану. Їй навіть у голову не прийде йому заважати.

— Тоді що це було? — кивнула у бік дверей Жанна.

— Дешевий спектакль, який свідчить, що нарешті королеву зачепили наші слова. Її надія полягає в іншому, — задумано пояснила. — Сподівається, що залишиться коханкою начальника. У цій ролі вона неперевершена.

А Марат тим часом з головою поринув у весільні клопоти.

Вони з Лією не планували велике торжество, але батьки…

— Ти — мій єдиний син, — благала Ірма, — як буду дивитися в очі родичам? Що скажу братові Рашиду? Лія теж одна дочка в родині. У неї старенькі батьки. Думаєш, не мріють побачити свято своєї дівчинки? Уяви, скільки радості буде в їхніх очах, коли вона урочисто піде під вінець?

— Вмієш ти давити на болючі місця, — іронічно посміхнувся Марат. — Старенькі батьки, дівчинка… Гаразд. Буде весілля, біла сукня і все таке. Але за нашими традиціями. Попередь Турганових.

Самі ж Турганови були не в захваті від майбутнього зятя. Вони визнали, що він дорослий, відповідальний, заможний і головне — кохає їхню доньку. Не сумнівалися, що любитиме, оберігатиме, піклуватиметься. Але ж — як бути з музичною кар’єрою доньки?

Батько Лії таки наважився поговорити з Маратом про її контракт з європейцями. Мовляв, так живуть творчі люди: він — тут, вона — на гастролях. Це нормально. Та Рахімов відразу дав зрозуміти, що про це не може бути й мови. Дружина займатиметься чоловіком, будинком і дітьми. Ні про що не турбуватиметься. Він не проти скрипки, коней і решти занять, які сама вибере. Вона — вільна людина, повинна чимось займатися. Та щоб гастролювати? Категоричне ні. На першому місці тепер — сім’я.

Сперечатися було марно.

Мати плакала й намагалася відмовити Лію виходити заміж за бусурмана, який не приучений до прекрасного.

— Його дикі предки, мабуть, по цих землях колись з мечами скакали й брали наших дівчат у полон, — казна-що несла, аби тільки уберегти дочку від непоправного. — Він зробить з тебе рабиню, яка митиме йому ноги вечорами. Заставить народити купу дітей. О, Боже, врятуй мою кровинку.

— Мамо! — спробувала зупинити це безумство Лія. — Марат навчався у Лондоні, вільно володіє англійською мовою, розуміється на музиці не гірше за мене. Він — цивілізована молода людина. А головне… я кохаю, — майже прошепотіла, дивлячись неньці прямо у вічі. — Всім серцем люблю. Я не жартую, рідна моя. Зрозумій. Якщо…

— Ні, ні, нехай буде по-твоєму, — перебила дочку Турганова. Жінка знала свою кровиночку. Розбити її крихку душу легше, ніж хтось міг уявити. Тому сперечатися не стала. Що може радувати батьків на схилі літ більше за радісне, усміхнене, щасливе обличчя власної дитини? А Лія була щаслива: аж світилася зсередини, мов янгол.

Загрузка...