Змирилися.

Весілля було пишним і вишуканим. Наречений — еталон стилю, елегантності й чоловічої привабливості: модний костюм, замість краватки — хустинка на маленькому золотому затискачі, золоті запонки виблискували на сніжно білій сорочці.

— Нареченій треба добре потрудитися, аби достойно виглядати біля такого жениха, — шепотілися присутні.

Та коли на килимі з’явилася Лія — усі завмерли: ніжне стильне розширене плаття, обшите дорогим мереживом, злегка виблискувало на сонці з кожним кроком нареченої; позаду тягнувся чималий шлейф, накритий довжелезною фатою; обличчя покривала легка вуаль; під нею — ніжний макіяж, що робив невинну дівчину жіночною і прекрасною; напіввідкриті плечі та спина. Не йшла, а наче пливла назустріч своїй долі.

Опівночі обидвоє покинули весільне дійство, що було якраз у розпалі. Марат уперше повіз дружину до свого помешкання.

Вона піднялася до подружньої спальні, він залишився на першому поверсі.

Зайшла у кімнату. На ліжку — одяг для ночі: білосніжна легенька шовкова сорочка, такий же халат, оздоблений мереживом. Це подарунок мами. Вчора Лія передала його Маратові, аби хатня працівниця могла підготувати кімнату, як слід.

Серце забилося сильніше. Як усе пройде? Він — досвідчений чоловік, у якого десятки дівчат за плечима, а вона? Зовсім не знає, чим розпалити його пристрасть. Навіть в очі йому глянути боїться.

За кілька хвилин двері відчинилися. До кімнати увійшов Марат, одягнений у чорний шовковий халат, з під якого визирали такі ж штани.

Лія у нічному вбранні сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. На мить зупинилася.

Він не поспішав. Усвідомлював, що перед ним не майстерна коханка, а дівчина, для якої ця ніч матиме вплив на все її подальше статеве життя. Перший досвід або розкриє жінку, або злякає. Йому зовсім не хотілося, щоб дружина лягала у ліжко з відчуттям обов’язку. Адже кохав і бажав взаємності. Якщо божеволіти від насолоди, то тільки удвох…

Повільно підійшов, обняв за плечі, в дзеркало глянув у її очі й лагідно посміхнувся.

— Іди до мене, — легенько узяв за руку.

Лія піднялася й стала перед чоловіком.

«Хвилюється», — відчув.

— Це — ти, — тихенько промовив, показуючи пальцем на Лію. — Це — я, — вказав на себе. Тоді підняв праву руку.

— Тепер давай свою, — лагідно попросив.

Вона слухняно простягла ліву руку. Їхні пальці схрестилися.

— А це… — на мить зупинився, — ми, — глянув на сплетені пальці рук. — Одне ціле. Спробуй забрати свою руку.

Дівчина легенько потягла, але він міцно тримав схрещені пальці.

— Не можеш, — посміхнувся. — Зараз спробую я, а ти потримай.

Лія відчула, як Марат потягнув руку на себе, але стримала.

— Не вийшло, — задоволено продовжив. — Отак і в житті, кохана моя. Ніхто не забере свою руку, якщо інший не відпустить. Розумієш?

Лія мовчки ствердно кивнула головою. Вона вже не тремтіла, дивилася на нього очима, повними любові й бажання. Коли він поряд — їй не страшно. Виявляється, треба лише дати свою руку і не відпускати. З ним так спокійно, надійно. Недаремно хтось із великих казав: хочеш заволодіти розумом жінки — подаруй відчуття захищеності, хочеш заволодіти її ласкою — подаруй ніжність, хочеш заволодіти душею — подаруй свою.

Рахімов був тим, хто бажав злиття в одне ціле саме їхніх душ. Лія це відчула і повністю довірилася чоловікові.

Він був терплячим, його ніжність зводила з розуму. З її губ зривалися приємні легкі стогони. Значить він усе робить правильно. Коли зрозумів, що вона готова — більше себе не стримував. Раптом обидвоє відчули блаженне тепло, що розлилося по всьому тілу, найвищу насолоду злиття двох в одне ціле.

Так добре Маратові ще не було.

Його колишні дівчата майстерні у ліжку, але не було головного: злиття воєдино, нічого не зачіпало душу.

Лія не відчула болю. Враження, ніби її розкрутили на каруселі до шаленої швидкості так, що відірвалася від землі. Десь здалеку все бачить, а прийти до тями не може.

«Господи, що ж це за відчуття такі? — заплющивши очі, думала. — Ніби лечу в якесь провалля, заспокоює лише, що він тримає за руку».

Трохи оговтавшись, притислася до чоловіка. Він обняв і поцілував у голову, вдихаючи аромат її волосся.

— Мій єдиний… Мрію зробити тебе щасливим. Хочу дарувати ніжність, турботу, ласку, — говорила просто, щиро. Не вміла грати на почуттях.

Марат легенько погладив її обличчя, торкнувся пальцями підборіддя, заглянув у прекрасні закохані очі.

— Ти — жива вода, що напоїла мою спраглу душу, — серйозно промовив, — немов повітря, яким дихаю. У нас — життя попереду. Зі мною буде нелегко. Але не відпускай руку. Ніколи не відпускай…

Лія відчула, як по тілу пробігли мурашки. Він так серйозно говорив, ніби щось відчував, боявся втратити її…

* * *

— Жінко, ти взагалі думаєш годувати свого чоловіка? Я відпустив хатню робітницю, бо одружився. Не пожалкую? — несподівано зранку почула у слухавку мобільного телефону заспана Лія.

Мов ужалена, розплющила очі, підхопилася. Досі сніданки готувала мама, інколи носила донечці в кімнату.

От і виховала дружину: сонце уже високо на небі, а заміжня жінка ще у ліжку.

«Господи! — гарячкувала. — Він запізнюється, а я…»

Вхопила халат і миттю кинулася на кухню.

— Щ-що це означає? — не зрозуміла, коли побачила усміхненого Марата, який чекав за накритим столом, закинувши ногу на ногу. Зранку він уже встиг пробігтися й переодягнутися. Посередині тарілок з наїдками красувався букет свіжих квітів.

— Це означає, що я передумав звільняти свою помічницю, бо помру з голоду, — продовжував насміхатися.

— Пробач, але я думала, що сьогодні ти не покинеш мене одну. Адже тільки учора весілля… — спробувала виправдатися молода дружина. — Тому й не поспішала.

— Правильно робила, — задоволено зітхнув Марат, беручись до сніданку. — Життя занадто коротке, щоб поспішати. Треба насолоджуватися і розтягувати кожну мить. Я пожартував. Спи, моє сонечко, скільки бажаєш. Сніданки у цьому помешканні є кому готувати. Щоб рано піднятися, сьогодні є інша причина, — його очі хитро заблищали.

Лія звернула увагу на свою тарілку. Вона була накрита фарфоровою кришечкою. Обережно підняла і побачила два папірці. Пробігла очима: рейс до Мале.

— Марш Мендельсона відіграв, штамп у паспорті є, але весільна програма ще не закінчена… — загадково продовжив Марат.

Відчула, як захоплює дух.

— Ми летимо на Мальдівські острови?! — несподівано закричала й кинулася до чоловіка. — Весільна подорож?!

Рахімов можливо й хотів би щось додати, але від радості й нескінченних цілунків жінки, що сипалися на нього, просто не міг вставити ні слова.

— Я там була ще у дитинстві, з батьками, — весело щебетала. — Це — райські місця. Вже й не мріяла їх знову побачити, — усілася на коліна коханому.

— З батьками — це серйозно, — задумано протяг чоловік. — Уявляю, де ви там бували. Тепер, щоб виправдати високе звання достойного, вихованого й культурного зятя, мушу одягнути тебе у хіджаб і дозволити відвідувати тільки мечеті.

— Знову дражнишся? — надула губи Лія. — Як тоді, в електричці?

Марат щиро розсміявся.

— Ти така наївна, радосте моя, що деколи не витримую і по-доброму насолоджуюся цим, — ніжно заглянув у її засмучені очі. — Не ображайся, — обняв і пригорнув до себе. — Тебе чекають зовсім інші місця — для закоханих… — багатозначно прошепотів.

Літак приземлився в аеропорту столиці Мальдівської республіки. Звідти на спеціальному катері туристів відвезли до п’ятизіркового готелю для молодят. Він виправдовував свою назву, адже на дев’яносто відсотків тут відпочивали молоді, щойно одружені пари.

Відчуття романтики переповнювало Лію: просторий номер з видом на Індійський океан, білосніжний пляж, екзотична природа.

— Це неймовірно, — прошепотіла, вдивляючись у далечінь за вікном. — Тут все зупиняється. Годинник не крутиться. Можна, не відриваючи очей, насолоджуватися одним тільки видом острова.

— Особливе — попереду, — очі Марата заграли веселим блиском.

Насправді Рахімов до деталей продумав їхню весільну подорож. Кілька днів вони провели у столиці, відвідали пам’ятки архітектури, ввечері насолоджувалися нічним життям острова: романтичними вечерями, танцями на пляжі.

Лію було не впізнати. Із сором’язливої, несміливої дівчинки вона перетворилася на красуню, що випромінювала жіночність. Не зважаючи, що молода Рахімова одягалася скромно, у легкі довгі широкі плаття, чоловіки здалеку помічали її. Але Марат, який надійно тримав дружину за руку, розбивав їхні мрійливі погляди на друзки. Ця краса належить тільки йому одному. Решта може лише спостерігати.

Лія також відчувала гарячі погляди жінок на свого чоловіка. У легкому білосніжному одязі він був таким звабливим, що слаба половина не могла залишатися байдужою. Проте не ревнувала, бо цей чоловік вибрав саме її.

Наситившись активним відпочинком, молодята вирушили на незаселений острів, щоб усамітнитись. Марат орендував будинок на воді, серед велетенських пальм, фікусів, бамбуків і барвистих квітів, а також яхту. На ній спостерігали мальовничий захід сонця, на ній романтично провели ніч у відкритому морі, під зоряним небом.

По-справжньому Лія відчула, як зупиняється час тільки на маленькому острівці, де, крім них з Маратом, нікого не було. Відпочинок у повній самоті, серед первозданної природи: порожній пляж, кришталево чиста вода океану, крізь яку буквально видно підводний світ Немає ні суєти, ні тривог.

— Не хочу й думати, що через три дні ми повернемося до шумного міста, поринемо в буденність, — з сумом мовила, коли удвох вечеряли на березі безмежного океану, спостерігаючи, як червоно-багряниста заграва заливає горизонт.

— Згідний, — зітхнув Марат. — Немає кращого відпочинку, аніж отак сидіти на березі моря й дивитися в далечінь. Душа наповнюється таким супокоєм. Мозок виключається, ніщо не тривожить. Все стає незначним, мізерним. Тільки одне радує, — на його обличчі заграла легка усмішка. — Коли ніщо не тривожить, нема від чого відпочивати. То ж, аби достойно оцінити хвилини, проведені наодинці у тиші…

— Треба натривожити душу, — розсміялася Лія.

— Точно, — весело підтримав.

* * *

Минуло вісім місяців. Лія з Маратом очікували на первістка.

«Вагітність прикрашає її. Лія буде гарною мамою», — подумки радів Рахімов, спостерігаючи, як трепетно його дружина ставиться до всього, що стосується малюка. Сама оздобила дитячу кімнату. Вибирала все до дрібничок, навіть відтінки кольорів мали бути саме такі, як у каталогах, ані трішечки не відрізнятися. Щовечора на скрипці грала для малюка.

— Я прочитала в журналі молодих мам, що гра на скрипці розвиває мозок дитини, — пояснювала чоловікові.

Гладила живіт й багато розмовляла з крихіткою.

Марат також відчував свою кровиночку. Зранку в один і той же час клав руку на живіт коханої й чекав легкого поштовху.

— Привіт, малий, — здивовано усміхався. — Як життя, мій найдорожчий?

Лія не тямила себе від щастя.

— То коли ж ми переїдемо в будинок? — знову повернувся до відкритої теми за сніданком.

Останнім часом усе більше наполягав. Ірма нарешті здалася й вийшла заміж за Красовського, переїхала до Мужієва. Її будинок пустував. Поряд річка, зелена зона, просторі приміщення. Чого жити серед загазованого міста на сьомому поверсі? Навіть слухати не хотів, що дитина народиться у квартирі.

— Не поспішай, — зволікала дружина. — Нам же не тісно. Я вже й кімнату приготувала. Якийсь час побудемо, а потім…

— Кімната не завадить, — погодився Рахімов. — Ми й сюди будемо навідуватися. Нехай собі буде. Але дитині потрібен кисень, спокій.

— Гаразд, — погодилася. — Сьогодні поїду в будинок, подумаю про кімнату новонародженого. До пологів переїдемо.

Та плани людини — ніщо порівняно з Божими…

— Коханий, — стривожено розбудила чоловіка наступного ранку. — Він мовчить, — тримаючись за живіт руками, благально дивилася наляканими очима. Ніби передчувала нещастя.

— Хто? — не міг зрозуміти спросоння.

— Наш малюк, — тремтячими руками гладила живіт.

— Можливо спить, — спробував заспокоїти дружину Рахімов. — Тільки не переживай, бо нерви йому точно нашкодять.

— Ні, ні, — не вгавала занепокоєна жінка. — О такій порі він ніколи не спить. Я знаю. Щось не так, — важко дихала.

— Спокійно, — обняв і пригорнув до себе Лію. — Не накручуйся на пустому місці. Спробуй заснути, розслабитися. Через годинку-дві побачиш: він штовхатиметься, — важко усміхнувся.

Її тривога передалася і йому. У такому стані кохану досі не бачив.

Та пройшло і дві, і три години, а малюк мовчав. Жінка не знаходила собі місця. Було очевидно, що візиту до лікаря не уникнути. Зателефонував гінекологу Авраму Соломоновичу, домовився про зустріч.

— Я не чую, як б’ється серце, — майже плакала Лія, лежачи в кабінеті ультразвукової діагностики. — Раніше звуки його ударів було чути на весь кабінет. — Марат міцно тримав її за руку. Обличчя лікарки не віщувало нічого доброго.

— Заспокойтеся, — нарешті мляво усміхнулася. — Вам не можна нервувати. Усе буде добре. Детальніше поговорите зі своїм лікарем, — багатозначно глянула на Марата, закінчуючи дописувати результати обстеження.

— Дайте сюди, — різко піднявся Рахімов, показуючи на щойно заповнені папірці. — Побудьте з дружиною, — кивнув у бік Лії і швидко подався до Аврама Соломоновича.

— Завчасних діагнозів ставити не буду, але… — почав гінеколог, потираючи чоло рукою. — Треба терміново лягати на обстеження.

— Що це означає?! — підвищив тон Марат. — Говоріть ясніше.

— Відсутнє серцебиття, — прямо видав лікар. — Веземо у реанімацію. Можливо будемо робити кесарів розтин, негайно.

Марат заціпенів. Як таке можливо? Тільки учора все було гаразд. Малюк був таким живим, штовхався, крутився.

Відчув, як розпирає груди. Стає важко дихати. Але переживати ніколи. Зараз важливо врятувати дитину.

Година під дверима реанімації здалась вічністю. Нарешті вийшов лікар.

— Ми зробили кесарів розтин, — повільно стягуючи шапочку промовив. — Дитина була мертва уже мінімум десять годин. Точніше буде ясно після розтину, — важко повідомив.

Мов уві сні почув Марат страшну звістку. На мить усе навкруги потемніло, сколихнулося. Десь здалеку долинали чиїсь крики. Йому дали води. Опустився на лавицю, приперся до стіни. Бліді постаті бігали поряд, закочували рукав: напевно, зміряли тиск. У голові гупало залізним молотом. Щосили заплющив очі, відкрив рот, хапаючи повітря. Стало темно, зовсім темно…

Отямився у кабінеті Аврама Соломоновича.

Той сидів біля кушетки, на якій лежав Рахімов, і міряв йому пульс.

— Де Лія? — важко запитав Марат. Уявити не міг, як вона переживе цю трагедію.

— Спить після операції, — сумно відповів гінеколог. — Наркозу вистачить ще на годину.

— А малюк? — дивлячись на білу стелю, важко промовив.

— Хочеш попрощатися? — співчутливо лікар.

Марат ствердно кивнув головою.

— Я виділю окрему палату, де зможеш побути з ним на самоті.

Тяжкими, стомленими кроками ступав до вказаної кімнати. Ось вона, номер тринадцять.

«Ще й число зловіще», — подумалось йому.

Зупинився.

Якусь мить потримав дверну ручку, не насмілюючись увійти. Потім різко відчинив двері й зайшов усередину.

На маленькому ліжечку для новонароджених лежав його синочок. На секунду Маратові здалось, що він живий. Такий спокійний, заплющені оченята, ніби спить у білосніжних пелюшках.

Підійшов ближче. Торкнувся малесенької голівки. Відчув, як закололо серце. Ніби з далекої відстані розпеченою стрілою пробите. Очі наповнилися сльозами. Руки затремтіли. Обережно, мов найдорогоцінніший скарб, узяв на руки свою дитинку, яка так і не побачила цей грішний світ. Не простягла своїх рученят до батька й матері, не заплакала при народженні.

Від безсилля, мов підкошений, опустився на коліна.

— О, Всевишній, — вперше у житті гірко й безпорадно заплакав, звівши очі до неба. — Я грішний, знаю. Та у чому вина цього янголяти? Краще б Ти забрав моє життя, — важко стогнав, — щоб я цього не пережив, — притис до грудей свого хлопчика. — Малесенький, мій любий синочку, — цілував нерухомі рученята, — я так чекав тебе. Найщасливішим уявляв день, коли вперше візьму на руки, обійму. У страшному сні не міг припустити, що… О, Сило Небесна! Як це пережити? Як змиритися? Як відпустити?

Стоячи на колінах, відчайдушно оплакував свою кровиночку.

Не знати, скільки б отак і простояв, та раптом відчув на плечі руку лікаря.

— За кілька хвилин прокинеться Лія. Треба, щоб ти був поруч, — порадив Аврам Соломонович.

Зібравши останні сили, піднявся. Поклав до ліжечка дитинку. Ще раз поцілував у чоло.

— Спи, мій ріднесенький, — крізь сльози мовив. — Нехай тебе не тривожить суєта цього несправедливого світу.

Лія злегка розплющила очі. Через дію наркозу не зовсім усвідомлювала, де знаходиться. Єдине, що відчула — руку чоловіка, який був поруч.

«Боже, як крутиться голова, — думала. — Все йде обертом», — міцніше стисла руку Марата.

Останнє, що пам’ятає: схвильованих лікарів, які метушилися над нею. Далі — провалля. Серце здавили погані передчуття. Автоматично погладила живіт. Але… Зібравшись силами широко розплющила очі. Ні. Цього не може бути. Дитини немає. Ні поряд, ні…

— Де? — зупинила на Маратові повний болю погляд. — Що? Як? — з тремтячих уст виривалися короткі питання-стогони.

Рахімов узяв руки дружини у свої долоні, поцілував. Лія помітила його вологі очі.

— Кажи, — благально попросила. — Не мовчи. Прошу, тільки не мовчи, — тремтячим голосом замолила.

Але він мовчав. Не міг знайти жодного слова, щоб пояснити, утішити. Сам ще не відійшов від побаченого. Це надломило його, висмоктало сили.

— Я хочу його бачити, — рішуче заявила, швидко витираючи сльози, що самовільно лилися по обличчю. — Принеси мого хлопчика.

Марат мовчки покрутив головою, даючи зрозуміти, що дитину не покаже.

— Що значить — ні?! — підвищила повний розпачу голос. — Ти не можеш…

— Можу, Ліє, можу, — насилу відповів. — Ти не витримаєш побаченого. Не зможеш забути, зламаєшся. Я цього не допущу.

— Ні, ти не зробиш цього! — вже майже ридаючи, благала чоловіка. — Дозволь хоч глянути на мою кровинку, яку носила під серцем довгих вісім місяців. Будь ласка, прошу. Не мовчи. Чуєш?! Не мовчи! Не мовчи-и!

У неї почалася істерика.

До палати забігли медсестри, щоб вколоти заспокійливе, але Марат зупинив їх.

— Не треба, вийдіть звідси! — суворо наказав, хапаючи дружину за руки. — Геть звідси!!! — щосили заревів, коли ошелешені дівчата миттєво не зреагували.

Тоді ухопив Лію за руки, сильно притис до себе. Вона навіть ворухнутися не могла. Тільки здригалася, видаючи звуки ридання.

— Не проси, рідна моя, не рви душу, я не дозволю, — шепотів, цілуючи її голову. — Не можна. Твоє серце розірветься. Ні.

— Моя дитинка-а! Моя рідна-а! Мій синочо-ок! Ні-і! — розносилися коридорами лікарні нелюдські ридання, убитої горем матері. Вагітні жінки у палатах утирали сльози.

Майже тиждень пробув із нею вдома, боячись залишити хоч на хвилину на самоті. Уночі прокидався, не знаходив поруч на ліжку, піднімався у дитячу кімнату і спостерігав, як Лія сидить навколішки біля дитячого ліжечка й колихає його. А вдень відчайдушно, до знемоги грає на скрипці, душу виливає. Нарешті не витримав.

— Ми поїдемо на певний час із міста, — зателефонував Діні Магерамовій. — Коли повернемося, щоб у квартирі було чисто. Дитячу приберіть. Ніяких спогадів, — суворо наказав.

Ніколи не думав, що привезе у свій таємний будиночок печалі на березі моря дружину. Це було тихе пристанище тільки для нього одного. Та кращого місця, щоб заспокоїти їхні змучені душі, не знав. Тепер вони удвох сиділи на морському березі. Лія була поряд. Хвилі ласкаво пестили її ноги, вітер ніжно грався у волоссі, але вона не відчувала цього. Лежала непорушно, поклавши голову на коліна Маратові, який сидів поруч.

— Не сумуй, — заспокоював. — Всевишній забрав одну дитину, подарує іншу. У нас ще все життя попереду.

— Не подарує, — гірко відповіла, незмигно задивившись у далечінь. — Я чула вашу розмову із Аврамом Соломоновичем. Він казав, що операція пройшла важко. Я більше не завагітнію.

Марат погладив м’яке волосся дружини й ніжно поцілував.

— Якби на світі щось вирішували такі, як Аврам Соломонович — вже давно настав би кінець, — намагався підбадьорити вбиту горем, жінку. — Не йому виносити вердикт, чи зможеш ти завагітніти чи ні. А якщо й так, — узяв її руку у свою і схрестив пальці, як у першу шлюбну ніч. — Ти — моя єдина на цьому і на тому світі. Ми ж одне нероздільне ціле, — важко усміхнувся. — Хіба ти забула?

— Але я не хочу, щоб ти приносив себе у жертву. Адже можеш узяти на руки свою власну дитину, якщо її народить інша жінка, — піднялася й заглянула прямо в очі Маратові.

— Щоб я цього більше не чув, — серйозно насупив брови Рахімов. — То ти вже готова відпустити мою руку? Не пройшло й року після твоєї обіцянки йти до кінця у радості чи горі?

Лія не мала сили сперечатися. Мовчки поклала голову на коліна чоловікові.

Заплющила очі.

Заспокоїлася.

«Час усе розставить на свої місця», — подумала.

* * *

Марат сидів у кабінеті й розглядав квитки для поїздки на гірськолижний курорт до Австрії. Там вони з дружиною запланували провести новорічні свята.

«Після всього, що сталося, цей відпочинок буде їй на користь», — подумки тішився.

Лія тяжко пережила втрату дитини. Марат не дозволив прийти на скромні похорони. Побачила вже лише горбочок землі із зображенням маленького крилатого янголяти із сурмою в руках на мармуровій плиті.

Якби не коні Рашид і Адель — довелося б звертатися до психологів. Спочатку Лія проводила у конюшні майже цілі дні. Займалася обома тваринами. Марат бачив, що це на благо, тому залишив дружину на якийсь час у Мужієві. Вона жила у батьків. Поряд, через хвіртку, Ірма з Красовським. Лія була у надійних руках. На вихідні приїжджав і сам й також займався конями разом з дружиною.

Нарешті відчув, що Лія готова їхати додому. Все поверталося на свої місця. З’явилися плани на майбутнє. Це заспокоювало його.

У двері постукали.

— Організатори свята хочуть, аби ви передивилися сценарій і сказали свою думку, — повідомила пані Діна, кладучи на стіл папку з прошитими листками.

— Знову, як минулого року, влаштовують новорічний корпоратив в офісі? — здивувався Рахімов. — Чому не вибрати достойний ресторан?

— У нас величезне фойє, — пояснила Магерамова. — Чудовий інтер’єр. Зайвих очей немає. Людям подобається. Хочуть запросити ведучих. Замовити напої.

— Організатори — наші жінки? — примружив очі.

— Так, — усміхнулася Діна, — з відділу кадрів. — І я, звичайно, — весело додала.

— Гаразд, — зітхнув. — Кажуть: чого хоче жінка, того хоче Бог. В офісі — так в офісі.

— Зверніть увагу, ви маєте відкрити свято, — наголосила секретарка. — Відмови не приймаються, так мене просили передати.

— А ще яка в мене роль? — зупинив на Діні здивований погляд.

— Ви — керівник. Це — ваша головна роль. Можете корегувати сценарій, як забажаєте. Головна умова — ваша присутність на святі. Ну і Лії Роланівни, безперечно.

Як не наполягав Марат — Лія й чути не хотіла про свято на роботі. На неї ще давили шумні компанії, гучні заходи. Хотілося тиші й спокою.

— Не переживай за мене, — лагідно відповідала. — Я навіть спати не лягатиму, чекатиму в приймальні, біля телевізора. Ти поїдь, бо люди чекають. Відкрий свято, посидь, не тікай. Якщо затримаєшся — зателефонуй, аби я спокійно засинала.

Марат не міг пояснити, але відчував, що конче необхідно, аби саме зараз Лія була поруч. Ноги не слухалися. Чомусь не хотілося залишати її вдома саму.

Але тиснути на дружину не хотів. Це не той захід, що потребує дотримання якогось протоколу. Вільна вечірка вільних людей. Вони трудилися цілий рік, отже, заслуговують на подяку від шефа і гарне свято.

Крім слів привітання, приготував спеціальні конвертики з новорічними преміями. Це прикрасить свято, додасть настрою.

Сідаючи у машину, ще раз глянув на вікна сьомого поверху. Наче щось защеміло усередині, тримало, не давало йти.

Прогнав сумні думки й рушив на корпоратив.

— Ви бачили? — підійшла до компанії дівчат пліткарка-Жанна. — Шеф сьогодні без своєї половини. Я цього навіть уявити не могла. Таке кохання. Як же він її одну вдома залишив?

— Їй не до гульок, — сухо відповіла Лариса. — Не дай, Боже, комусь таке пережити.

— Але ж компанію могла йому скласти? — не вгавала Жанна.

— Може, й сам не схотів, — підійшла до дівчат Ілона. — Напевно втомився утішати принцесу Несміяну, — іронічно скривилася.

— Що ти верзеш? — злобно прошипіла Лариса. — Уже напилася? — кивнула на келих, який Володіна тримала у руці.

— Я не п’ю, а розважаюся, — іронічно скривилась Ілона. — Такого чоловіка, як Рахімов, мало завоювати, його ще й втримати треба зуміти.

— Це ти з власного досвіду кажеш? — саркастично відповіла Лариса.

У компанії пробіг легкий смішок.

Раптом на змонтованій невеличкій сцені почувся голос ведучої, яка запрошувала до слова голову компанії.

Зазвичай небагатослівний Марат сьогодні говорив відносно довго. Усіх привітав. Пригадав заслуги працівників.

Наостанок виступу роздали конвертики із солідними грошовими винагородами.

Зал зірвався оплесками. Підлеглі шанували Рахімова. У роботі він був справжнім професіоналом, до підлеглих — вміру вимогливим. Знав, коли треба надавити, а коли нагородити.

Після виступу піднявся до себе у кабінет. Вирішив, що трохи посидить, а коли народ зовсім розслабиться — непомітно поїде додому.

Найперше зателефонував Лії, щоб побажати спокійної ночі. Нехай засинає, чого сидіти в очікуванні.

У двері кабінету легенько постукали.

— Добре, сонечко. Хтось прийшов, лягай. Кохаю тебе, моя єдина, — договорив.

— Так! — голосно дав знати, що можна увійти.

На порозі з’явилася Володіна з двома келихами у руках.

Марат відкинувся на кріслі і зупинив на Ілоні здивований погляд.

— Можна? — ніжно промуркотіла гостя.

Рахімов мовчав, насупивши брови.

— Колись ти казав, що ми друзі, — обережно почала. — Я хотіла привітати з наступаючими святами. Мені там, — кивнула у бік фойє, — також некомфортно.

— Проходь, — якось байдуже кинув.

— Найперше прийми співчуття…

Марат різко підняв праву руку, даючи знак, що ця тема не обговорюється.

— Пробач, — зітхнула Ілона. — Я зовсім не хотіла ворушити пережите. Навпаки, у мене є знайомий лікар. Він у Німеччині практикував. Такими випадками займається. Якщо хочеш — можу дати координати. Самі з ним сконтактуєте. Можливо й не допоможе, але…

— Як ти? — перебив, не дослухавши.

— Чудово, — відчула, що начальник потеплішав.

— З кимось зустрічаєшся?

— Пробувала, та…

Марат підняв брови.

— Біда в тому, що усіх порівнюю з тобою, — гірко усміхнулася.

— А ти не порівнюй, — порадив, неспішно попиваючи шампанське, що принесла Ілона. — Просто кохай. Відпусти минуле й віддайся почуттям.

— Як ти? — з жалем промовила.

— Як я, — твердо відповів. — Повністю щасливий, чого й тобі бажаю.

— Мама каже, кохання вбиває. Частково вона права.

— Кохання не дає вмерти. Коли тобі найважче і життя втрачає сенс, любов — єдине, що здатне втримати людину на цьому світі. Тепер я це точно знаю, — впевнено одказав, зробивши останній ковток спиртного.

Ілона мовчала. Ніби чогось очікувала.

Несподівано відчув, як здавило груди. Стало важко дихати. Одразу не надав цьому значення, але повітря ставало менше й менше.

— Тобі погано? — десь здалеку, розмито почув голос Володіної.

— Відчини вікно, — прохрипів. — Тут зовсім немає кисню.

— Це не допоможе. Потерпи трішечки. Зараз буде добре, — загадково мовила.

Марат практично втрачав свідомість. Голова йшла обертом, все у кабінеті ворушилося. Повіки не слухалися, майже не злипалися, очі пекли.

Нарешті все зупинилося. Відчув стан повного блаженства, безтурботності. Хотілося веселитися й співати. Прямо перед собою побачив дівоче вродливе обличчя.

— Ти х-хто? — ледве вимовив.

— Райська гурія, яка відведе тебе до вершин насолоди, — звабливо прошепотіла дівчина, яку не впізнавав.

— Л-лія?

— Так. Сьогодні буду твоя Лія, — обхопила його голову руками й ніжно поцілувала…

— Звичайний стан наркотичного сп’яніння, — здалеку донеслося до Рахімова. — Коли прокинеться — обов’язково давайте багато пити, щоб вивести токсини. Допоможе мінеральна вода з лимоном.

— Марате Фархадовичу! — закричала пані Діна, й підбігла до дивану, на якому лежав Рахімов. — Ви прокинулись, слава Богу. Я ледь не збожеволіла.

— Що відбувається? — запитав слабим голосом. Хотів підвестися, але страшний біль у голові знов уклав його на диван.

— Змішувати наркотики зі спиртним дуже небезпечно, голубчику, — підійшов до Марата лікар. — Від цього у голові ейфорія, але серце й судини можуть не витримати.

— Н-наркотики? Які наркотики? — не зрозумів.

— Амфетамін, метадон, екстазі. Визначити, що саме точно приймали ви, зможе аналіз крові. Я думав, що це модно тільки на вечірках у нічних клубах, але, як бачу… — іронічно скривився ескулап.

— Дурь?! В моєму офісі?! — нарешті почав усвідомлювати всю серйозність ситуації, що склалася, керівник фірми. Це ж підсудне діло. Офіційно викликана швидка зафіксувала…

— Почекайте, — важко піднявся на ноги. — Давайте домовимося: цього виклику не було. Далі я сам розберуся.

— Як скажете, — багатозначно відповів черговий медик, підставляючи кишеню. Рахімов потягнувся за портмоне й поклав туди кілька зелених куп’юр.

— Ви зовсім нічого не пам’ятаєте? — запитала секретарка, коли «швидка» поїхала.

— Нічого, — обхопивши голову руками, одповів. — Тільки початок, коли приїхав, виступав, потім піднявся у кабінет, зателефонував Лії, тоді прийш… — закляк, ніби щось згадав. — Ні-і, — задумано протяг. — Не може бути. Вона б не насмілилася, — подивився на Магерамову.

— Хто? — серйозно пані Діна. — Мадам, яка провела з вами бурхливу ніч? — скептично додала.

Марат опустився на крісло, обперся на стіл. Стояти йому було важко. Тіло трусило, як після високої температури.

— Яку ще ніч? — скривившись, проказав. — Ми просто розмовляли.

— Пробачте, але вашу розмову було чути, аж ген у той коридор, — кивнула головою на двері. — Я хотіла попрощатися, сказати, що йду додому та, коли наблизилася до приймальні… Ох, сором який. Ви, звичайно, чоловік, керівник, але ваша дружина цього не заслуговує. Зважаючи на свій вік, маю право це казати.

Марат повільно підняв голову. До нього почало доходити, що насправді учора відбулося. Його обличчя стало багряно-червоного кольору, очі налилися кров’ю, скули рухалися. Здавалося, огнем дихає.

— Що-о?! — закричав на весь голос. — Кляте стерво! — одним рухом зніс усе зі свого столу. — Та я її знищу! Розірву на шматки! Вона на місці?!

— Сьогодні ви дозволили всім прийти після обіду. Тому приблизно через годину вже має бути, — схвильовано відповіла Магерамова.

Нарешті вона зрозуміла, яку небезпечну гру затіяла Володіна. Страшно навіть подумати, що буде, коли з’явиться на роботі.

Марат не знаходив собі місця. Метався по кабінету, наче поранений звір у клітці.

— Прийшла, — нарешті почувся у селекторі голос пані Діни.

Мов хижак, що вичекав свою жертву, увірвався до кабінету, де веселі дівчата починали робочий день з кави й косметики, жваво обговорюючи учорашню вечірку. Одним помахом руки ухопив Ілону за горло й припер до стіни. Її ноги, здавалось, не торкалися землі.

— Ти хто така, що дозволяєш собі таке витворяти, га? — крізь зуби процідив. — Хто, питаю?!!! Відповідай!!! — щосили заревів.

Усі завмерли… Боялися навіть дихнути. Таким свого шефа вони ще не бачили. Знали, що він суворий, але щоб таке?

— Ти зовсім здуріла?!!! Страх утратила?!!! Межі не бачиш?!!!

Ілона мовчала. Вона не могла навіть ворухнутися, не те що відповідати. Ще трохи — і він задушить її, це вже усвідомлювали всі. Але боялися. Ніхто не наважувався зупинити оскаженілого Рахімова.

— Я даю тобі дві хвилини, — просичав прямо їй в обличчя. — Дві! Чуєш?!!! — знов закричав. — Як пройде сто двадцять секунд — щоб духу твого тут не було! Якщо не встигнеш — зітру на порох!!! — замахнувся вільною рукою, але вчасно зупинився. Відпустив горло бідолахи і, грюкнувши дверима, вийшов з кабінету.

Володіна упала на підлогу, задихаючись. Вона трималася за груди, глибоко уривчасто хапаючи повітря. Ніхто не ворушився.

— Давай швидше допоможемо їй вийти з офісу, поки він не повернувся й добив нещасну, — сіпнула Жанну Лариса. — Викликай таксі, бери пальто, сумку з речами, а я візьму Ілону під руки, бо сама не дійде. Тільки швидше, — підганяла.

— Що сталося? — раптом почув жіночий голос Марат. Повернувся і побачив Лію, яка щойно увійшла до його кабінету. — На сходах я зустріла ледь живу дівчину, яку вели під руки. Вона вся трусилася.

— Я звільнив її, — важко дихаючи, холодно відповів. Тоді знову повернувся спиною до вхідних дверей і задивився у панорамне вікно. — Ти не зовсім вчасно, чого прийшла?

— Твоя секретарка попросила привести тобі чистий одяг. Я не знала, що…

— Добре, мила, — потеплішав. — Пробач, серденько, дуже важкий день.

— Це та дівчина винна? — не заспокоювалася дружина.

Рахімов мовчав.

— Але, яка б не була її вина, ти — чоловік і маєш себе стримувати. Хіба можна так з жінкою?

— Ліє!!! — несамовито заревів Марат.

Різко повернувся й глянув на перелякану дружину. Таким вона його ще не бачила. Навіть уявити не могла, що він може випромінювати такий страшний гнів. З його очей ніби тисячі стріл посипалися, ніздрі ходили, наче вогнем дихали. Нещасна заціпеніла й не могла ворухнутися.

— Лієчко Роланівно, — забігла до кабінету Діна. — Давайте, я вам кави заварю. Марату Фархадовичу конче необхідно зараз побути наодинці, — вивела жінку до приймальні.

— Що могла зробити ця нещасна, аби так розгнівати Марата? — не могла прийти до тями Лія. — Не уявляю.

— Повірте, вона цього заслужила, — твердо заявила Магерамова. — Давно треба було гнати її поганою мітлою, а не цяцькатися.

— То в чому ж річ?

— Вона-а, — розтягала Діна, не знаючи, що придумати на ходу, — дуже серйозно підставила фірму, — швидко продовжила.

— Серйозно підставила? — здивувалася Рахімова.

— Так. Деяким людям навіть в’язниця ледь не засвітила, уявляєте?

— Господи, — поклала на стіл гарячу чашку з чаєм Лія. — Може, вона не свідомо?

— Свідомо, свідомо, — махнула рукою секретарка. — Але хвилюватися вже немає чого. Марат Фархадович усе вирішив. Нам нічого не загрожує.

* * *

— Ліє?! Не може бути! Це ти? — почула жіночий голос на гірськолижному курорті в Австрії Рахімова. Обернулася — й побачила колишню однокурсницю з музичної академії.

— Ольга Степанова, — здивувалася Лія. — Ти? — в лижній амуніції дівчата ледь упізнали одна одну.

— Яка ж я рада тебе бачити, — обійняла Лію Ольга. — Ти не уявляєш. Гарно виглядаєш. Стала така розкішна, — оглядала подругу з усіх боків, як новеньку ляльку. А де твій?… — не договорила, оглядаючись.

— Він обрав стрімку трасу, — зітхнула Лія. — Любить екстрим.

— Я чула, він у тебе неординарний, — підморгнула Степанова.

— Звідки чула? — здивувалася.

— О-о, що це було, коли ти втекла після концерту й не підписала той контракт, — закотила очі дівчина. — Там почалося справжнє божевілля. Усі тебе шукали. Наші дівчата з групи знайшли першими, — хитро усміхаючись розповідала. — На лавиці, на набережній. Такий мужчина… Я зразу сказала, що ти зав’яжеш з музикою. Так воно й сталося.

Лія засміялася.

— Бідолахам із Європи нічого не залишилося, як тільки підписати ту угоду зі мною, — нарешті видала Степанова.

— То ти?… — розширила очі від здивування Рахімова.

— Так, — гордо виперла груди вперед Ольга. — Граю в Лондоні, при королівській консерваторії. Гастролюю по Європі й Америці. Спасибі тобі за квиток у майбутнє. Я — твоя боржниця. Можеш на мене розраховувати, якщо буде потреба. Хоча, — на мить замовкла. — У тебе надійний тил. Дай, Боже, кожному.

— Це правда, — ствердно кивнула головою Лія.

— А що з продовженням роду? Не плануєте ще? — нічого не підозрюючи, поцікавилася подруга.

— Ми поховали нашу дитину, — не приховуючи правди, відповіла.

— О, Господи! Вибач, люба, — зніяковіла Ольга. — Рідна моя, нехай у вас все буде добре.

— Буде, — гірко посміхнулася Лія. — Треба жити далі. Маратові теж важко. А ти? — трохи повеселішала. — Ще не знайшла свою долю?

— Твій Марат — один на світі, — розсміялася Степанова. — На всіх не вистачить. От знайду йому аналог — відразу вийду заміж.

Лія не ревнувала. Щирішої дівчини не знала. Хоч подругам ніколи не довіряла своє серце, Ольга була якась виняткова. Завжди умудрялася опинитися поряд у потрібну хвилину в потрібному місці. Коли Турганова вийшла заміж — їхні дороги розійшлися. Але хто б міг подумати, що тут, в Австрії, вони зустрінуться.

— Завтра я від’їжджаю, — сумно повідомила Степанова за спільною сімейною вечерею на туристичній базі. — Маю два концерти в Угорщині. Але, коли буду в Україні, з вашого дозволу, — глянула на Марата, — обов’язково зателефоную.

— Будемо раді, — усміхнувся Рахімов.

Такою щасливою Лію він давно не бачив. Ця дівчина принесла якесь умиротворення, спокій. Заразила позитивом. Його дружині не завадить інколи розвіятись у дівочій компанії.

* * *

— Тебе не впізнати, — казала Анжела Володіна доньці, яка навідалася до матері вперше за останні півроку. — Якась загадкова, сумна. Знов проблеми у стосунках з начальником? — саркастично скривила губи.

— Немає у нас ніяких стосунків, — зітхнула Ілона. — Й роботи у мене вже немає, нічого немає…

— Тобто? — здивувалася. — Ти ж казала, що не проблема, навіть якщо він одружений. Між вами усе по-старому. Колись я просила забути того чоловіка, але ти не слухала. Нарешті він сам тебе вигнав?

— Не те слово, — утираючи сльози, відповіла. — Казав, якщо попадусь йому на очі — зітре на порох.

— Чому ти дозволяєш так із собою розмовляти? — насупила брови колишня співачка.

— Мені більше ні до кого йти, мамо, — важко почала Ілона неприємну розмову, з-за якої, власне, й прийшла. — Я знаю, що винна перед тобою, але… Нема коштів, щоб знімати житло. Навіть на їжу вже не маю, — змахнула сльозу, що покотилася по щоці.

Анжела насторожилася. Такою свою дочку точно ще не бачила. Серцем відчула — сталась біда.

— Мене жорстоко звільнили, про резюме навіть мови йти не може. Кому я його покажу? — заплакала.

— З якої причини звільнили? — спокійно поцікавилася Володіна-старша.

— Я принесла у фірму наркотики, — шморгаючи носом, тихо відповіла.

— Ти збожеволіла? — аж привстала зі стільця мати. — Ти — наркоманка?

— Боже хорони, — відразу заперечила Ілона. — Це легкі таблетки, якими у нічних клубах інколи розважається молодь. Нічого серйозного. Але Рахімов мало не вбив мене, ухопив за горло. Я думала — задушить. Викинув з роботи, як…

— Пихатий недоумок, — процідила крізь зуби Анжела.

— Це ще не все, — вже зовсім тихо продовжила дочка.

Мати не зреагувала. Дивилася кудись в одну точку, ніби знала, що з такими дрібницями, як звільнення, дочка б до неї на поклон не прийшла.

— Я вагітна, — одним махом видала нещасна. — П’ятий місяць уже.

На скляному байдужому обличчі не здригнувся жоден мускул. Наче знала наперед про новину.

Настала мертвотна тиша.

Ілона закрила обличчя руками й гірко заридала.

— Чого ти чекала п’ять місяців? — нарешті запитала мати.

— Не знаю, — схлипуючи, відповіла. — Кажуть, його дружина не зможе більше завагітніти, я й подумала…

— То ти спеціально на це пішла? — обдала гнівним поглядом дочку.

Ілона мовчала.

— Чудово. Такого безглуздя я ще не бачила. Рахімов знає?

— Навіть подумати боюсь, якою буде реакція, — плачучи, одповіла.

— Вибір у тебе невеликий, — зітхнула мати. Встала з-за столу, підійшла до вікна. — Як я не намагалася навчити тебе правильно будувати стосунки з чоловіками — не вийшло, — задумано промовила. — Ти все ж повторила мою помилку. Закохалася. Тепер пожинаєш гіркі плоди любові, — глянула на округлений животик дочки. — Я не дозволю тобі залишитися, — спокійно продовжила. — Підеш до нього, все розкажеш. Якщо відмовиться — відкриєш таємницю його дружині. Коли ж і це не допоможе — виживатимеш одна з дитиною на руках. Цього на місяць має вистачити, — повільно підійшла до серванту, вийняла із шкатулочки невеличку пачку купюр. — Заплатиш за квартиру, купиш їжу. Далі — сама.

Ні жива, ні мертва пленталася Ілона по набережній. Іти їй було нікуди. Грошей від матері, яка холоднокровно викинула на вулицю свою вагітну дитину, не взяла. Зупинилася. Подивилася на вечірню річку: у чорній воді відблискували різнокольорові нічні вогники, що освітлювали набережну й вітрини магазинів.

«Залізти б зараз у цю глибоку воду й…» — подумала і мимоволі згадала, як колись вилізла на парапет балкону, щоб укоротити собі віку. Якби не Лариса… Так, Лариса. Хоч останнім часом між ними зовсім розладналися стосунки, але кращого варіанту не було. У неї добра душа, може, щось порадить.

Нічним автобусом добралася до спального району міста, знайшла потрібний будинок, натиснула кнопку дзвінка у під’їзд.

— Хто там? — почулося у вмонтованому мікрофоні.

— Ілона, — тяжко вимовила.

— Яка Ілона?

— Володіна, якщо пам’ятаєш.

— Володіна? — почувся здивований голос. — Якими шляхами? Чого тобі?

— Хочу поговорити. У мене біда, — ледь видавила з себе нащасна.

Мікрофон мовчав. Ілона все зрозуміла. Повернулася, щоб іти.

— Проходь, — раптом почулося. Двері клацнули.

— Господи, що з тобою сталося? — не впізнала колишню подругу Лариса, коли та увійшла до квартири. Від зарозуміло-гордовитої, пихатої Ілони не залишилося й сліду. Якась збідована, з чорними кільцями під очима.

— Якщо погодуєш — не відмовлюся. Вже два дні до пуття не їла, — важко усміхнулася прийшла.

— Розповідай, — скерувала господиня, накриваючи стіл.

Вона жила сама. Батьки подарували їй трикімнатну квартиру на повноліття. Думали — відразу заміж вискочить. Але дочка не поспішала. Ось уже й тридцять на носі, а у неї ще все попереду.

— Що розповідати? — важко ковтнула слину Володіна. — Я безробітна, бездомна, вагітна жінка. Йти нікуди. Їсти нічого. Якщо дозволиш — переночую сьогодні у тебе. Якщо ні — хоч помру ситою, — крізь сльози засміялася. — До ранку не чекатиму, точно…

— Гей, гей! — підвищила тон Лариса. — Ти мені це припини. Дай оговтатися. Переварити почуте. Що тоді між вами з Рахімовим сталося? Він ледь не вбив тебе.

— Оце — результат тої ночі, — погладила живіт Ілона. — Я сама цього хотіла. А тепер…

— Ти свідомо завагітніла? Від Рахімова? Ну ти й схиблена, — глибоко видихаючи, мовила Лара. — Тепер хіба що тікати кудись на край світу, щоб навіть не здогадався, що то його дитина. Ой! Навіть подумати страшно, — махнула рукою.

— Та нехай би вже дізнався і задушив, — плачучи, сміялася Ілона. — Усе скінчилося б.

— Ти справді жалкуєш про скоєне? — серйозно подивилась на подругу Лариса.

Володіна закрила обличчя долонями.

— Вихід є тільки один, — примруживши очі, продовжила. — Поговорити з Діною. Вона єдина має підхід до шефа. Він мусить знати. Хоч який суворий не є, але вихід знайде. Інакше не можна.

— Він свою Лію нізащо не покине, — сумно Володіна.

— Звичайно, не покине! — підвищила тон подруга. — Навіть мріяти забудь. Дай, Боже, щоб тобі хоч із житлом допоміг. Його дитина все ж таки.

Наступного дня Лариса зайшла до Магерамової. Розповіла усе як є. Та мало не зомліла.

— Ти впевнена, що то його дитина? — машинально перепитала Лару.

— З Рахімовим вона не жартувала б, самі знаєте. Після пережитого…

— Я теж так думаю, — тяжко зітхнула секретарка. — Стільки років працюю у цій компанії, чого тільки не доводилось повідомляти керівництву. Але так важко мені ще не було.

Після обіду занесла шефові каву. Поряд на таці поклала ще одну чашку, для себе.

— Ого, — приємно здивувався Марат. — Вирішили скласти мені компанію?

— Хочу поговорити, — стиха почала.

Рахімов насторожився. У нього був дар бачити людей наскрізь. Діна не схожа на себе. По тілу пробігли легкі мурашки. Явно щось сталося.

— Якщо якась біда — не тягніть. Кажіть відразу, як є, — наказав.

— Володіна, — послухалась Магерамова й без усіляких там вступів повідомила, про кого мова.

— Думав, більше у житті цього прізвища не почую, — холодно промовив Марат.

— Тої ночі вона завагітніла. Зараз уже минуло п’ять місяців. Навіть візуально видно. Боялася вам щось казати. Її можна зрозуміти. Бідолаха, налякана. Але роботи не знайшла. Мати вигнала. Добре, що хоч Лариса Поліщук прийняла тимчасово до себе. Інакше… — Діна замовкла.

У кабінеті запанувала глибока тиша.

Марат заціпеніло незмигно дивився на секретарку. Десь у приймальні дзвенів телефон. Але на нього ніхто не реагував.

Рахімов повільно обняв голову руками, обперся на стіл.

— О, Всевишній, — убитим голосом звернувся до Бога. — Ти, напевно, вважаєш, що я занадто щасливий. Знову обтяжуєш мою ношу. Я ще не оговтався від смерті дитини, як… — зціпив зуби, глибоко вдихнув.

— Вам про це Лариса розказала? — нарешті звернувся до Діни.

— Так, — коротко відповіла.

Нічого не сказавши, встав з-за столу, узяв ключі від машини й портмоне, вийшов з кабінету. Зараз йому необхідно було побути на самоті, переосмислити почуте…

* * *

Дзвінок Ольги Степанової про те, що вона у столиці, був, як ніколи, доречним. Лії необхідно було з кимось поговорити. Останні три місяці Марат не схожий сам на себе. Наче й на роботі проблем немає, але щось страшенно гризе його зсередини, вона це відчуває. Раніше завжди ділився наболілим. Навіть про речі, пов’язані з бізнесом, розповідав. Хоч вона у тому мало що розуміла. А зараз слова з нього не видавиш. Аж почорнів від переживань.

— Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш. Мовчання ламає долі, — якось увечері перед сном процитувала чоловікові слова Пауло Коельйо.

Марат лежав на ліжку і заворожено дивився на ароматичну свічку, що мерехкотіла біля дзеркала.

— Інколи думаю, може — згоріти, як та свічка, — серйозно відповів. — Усім стане легше. Нікому боляче не зроблю.

Від почутого Лія потерпла.

«Звідки такий душевний біль? — задавалася питанням. — Наче усі рідні в порядку. Що ж його так мучить?»

— Але ця свічка не просто мерехкотить, — налякана, притулилася до чоловіка. — Вона дарує усім світло. Якщо погасне — ми опинимося у темряві.

Марат якось боляче подивився прямо дружині у вічі. Потім поклав свою голову їй на груди, наче мала дитина.

— Милий мій, коханий, — гладила м’яке волосся. — Без тебе моя душа не бачить світла. Я люблю усім серцем. Не можу уявити своє життя без тебе. Ти — мій рай, мій світанок, мій день. Мрію, що колись ми разом зустрінемо захід нашого сонця.

Відчула, як важко зітхнув Марат.

— Розділи свій тягар зі мною, — просила. — Хіба не для того ми одружувалися? Розкажи.

Та Рахімов мовчав.

Він стояв перед надлюдським вибором: з одного боку — його кохана жінка, без якої життя не уявляє, з іншого — власна кров і плоть, дитина. Можливо, єдине його продовження. Адже Лія…

Три місяці тому винайняв квартиру для Володіної. Також домовився про огляд вагітної у престижній клініці. Вона носила хлопчика. У нього буде син.

Із моменту, коли дізнався про її вагітність, ще ні разу не бачився з Ілоною. Усе робилося через Ларису. Після кожного медичного огляду лікар особисто телефонував і доповідав Маратові про стан здоров’я дитини.

Але сьогодні Лія торкнулася такої струни його душі, що моментально вирішив. Завтра поговорить з Володіною. Розкаже про своє рішення щодо подальшої долі її і дитини. Розставить усі крапки над «і». Його дружина розумна, терпляча, вона усе прийме. Так, з ним нелегко, інколи він робить боляче, але разом вони це переживуть. Треба тільки дочекатися завтрашнього дня…

* * *

— Давно чекаєш? — добігла й обняла подругу Ольга. Лія очікувала її в одному з престижних ресторанів міста.

— Уже встигла замовити каву й до кави, — посміхнулася Рахімова.

— Вибачай, давно не була у столиці, стільки справ, голова обертом, — весело щебетала Степанова, розкладаючи пакунки.

— Шопінг — це серйозно, — підтвердила Лія. — Інколи може зайняти цілий день. Сама знаю.

— Ти неперевершена, — зробила комплімент Ольга. — Просто еталон стилю. Речі у тебе дорогі, вибрані зі смаком. Раніше не дуже зналася на моді, — підморгнула.

— Мушу тримати високу планку, — знов усміхнулася, даючи зрозуміти, що не образилася.

— А Марат де? Працює? Я думала — ми утрьох зустрінемося, — згадала Степанова.

— Чекаємо тебе увечері, — запросила Лія. — А зараз — дівоча зустріч.

— Чудово. Обов’язково буду. У вас усе гаразд? — ніби відчула якусь напругу Ольга.

— Та-ак, — задумано протягла Рахімова. — Тільки Марата щось сильно тривожить. А розповідати, що саме, не хоче. Я переживаю. Не знаю, що й думати. Не слідкувати ж за ним, щоб допомогти.

— Він — серйозний бізнесмен, — спробувала заспокоїти подруга. — Інколи такий стан — це нормально.

— Можливо, — криво усміхнулася Лія.

Офіціант якраз приніс їхнє замовлення.

Дівчата смачно поїли, розслабилися. Час почав спливати повільно.

Ольга сиділа обличчям до входу. Несподівано помітила знайому постать. Придивилась уважніше. Не може бути. Це Марат! Так! Саме він! А поряд… О, Господи! Вагітна жінка. Він не веде її під руку, але зрозуміло, що вони разом. Вона посміхається і весь час погладжує живіт, щось розповідаючи Рахімову. Він слухає. Видно, що йому приємно.

— Так, Ліє, у твого чоловіка й справді проблеми, — вихопилося уголос. Ольга вмить прикусила язика.

— Що ти кажеш? — не зрозуміла.

— Ні, ні, все гаразд, — помітно занервувала Степанова.

Зараз вона тільки й думала, як вивести подругу із залу, щоб та ні про що не здогадалася. А там нехай самі розберуться з чоловіком. Можливо, це просто збіг. Хіба жонатий мужчина не може пообідати у ресторані наодинці з чужою вагітною жінкою? Може, друзі?

Ось вони сідають за столик, розмовляють. Він не робить ніяких рухів, які б доказували, що між ними є зв’язок. Хіба що… Поклав руку на її живіт, ніби чекає поштовху дитини. Напевно відчув, бо мимоволі посміхнувся, погладив жінку.

Раптом Лія помітила, що Ольга нервує й кудись постійно дивиться. Повільно обернулася й…

О, Сило Небесна! Це Марат! А з ним — жінка! Вагітна! Він гладить її живіт і так ніжно дивиться, посміхається!

Жінка здалася їй знайомою. Так! Це та звільнена дівчина, що вся трусилася на новий рік.

Вона помітила дружину начальника й щось прошепотіла йому на вухо.

Марат різко повернувся, зустрівся поглядом з Лією — і закам’янів. Хтоб міг подумати, що серед сотні ресторанів, вони зійдуться в одному. Це практично неможливо.

«Так от у чому річ! — загупало у голові Лії. — У нього буде дитина! Напевно син, якого я йому ніколи не подарую. О, Господи! Треба тікати звідси! Бігти геть! Геть!»

В одну секунду зірвалася, й кинулася до виходу.

— Ліє! — почула крик чоловіка. Але навіть не подумала зупинитися. Тікати! Тікати! Світ за очі тікати! Один коридор, потім інший, ще і ще. Сходи донизу. Далі знову коридор. Сльози заливають очі. Вона не бачить, куди бігти. Ноги переплуталися. Упала. Болю не відчула. На коліні щось липке. Доторкнулася, глянула на руку, кров. Бігти! Бігти далі! Що це? Тупик! Ні! Ні! Тільки не тупик! Зупинилася. Повільно обернулася.

За кілька кроків стояв Марат.

— Не наближайся, — ридаючи, заблагала.

Сльози заливали. Забрудненою від крові рукою витирала обличчя.

Рахімов повільно скорочував відстань між ними. В його погляді було стільки болю, що, здавалося, не витримає і впаде, як підкошений.

— Не треба, — молила нещасна. — Не підходь, не торкайся. Богом прошу, відпусти.

Та Марат не слухав. Підійшов упритул. Як колись у лікарні, витримав істерику й притис до себе…

Ранок зустрів їх у ліжку: він лежав горілиць на одному кінці й незмигно дивився на стелю, вона — на другому, обернена до стіни. Між ними страшна прірва. Ніхто навіть не роззувався й не роздягався. Він не торкався її. Вона вже не плакала. Повільно піднявся, прийняв душ, переодягнувся, вийшов з дому.

Коли ввечері повернувся — біля входу стояла зібрана валіза. Її валіза.

— Давай поговоримо, — почув слабий зболений голос, що доносився з кімнати.

Зайшов.

Сів напроти у крісло.

— Це твоя дитина, правда ж? — хвилюючись, запитала.

— Моя, — коротко й упевнено відповів Марат, нічого не пояснюючи.

— Вона не може рости без батька, — почала Лія.

Рахімов мовчав. Насупив брови й терпеливо чекав вердикту.

— Я тебе безмежно кохаю, Марате. Для мене щастя — це бачити тебе у радості. Колись я говорила, що не треба приносити себе у жертву й жити зі мною заради… — на мить обірвалася. Ковтнула сльози.

Марат не реагував.

— Я не заважатиму, — ледь стримуючись, продовжила. — Твій син виросте й не зрозуміє кохання між нами. Для кожного дитяти важливо, щоб батько любив його маму. До чужих йому байдуже. Хочеш виростити достойного сина — покохай жінку, яка його народить. У цьому трикутнику я зайва. Можливо, зараз тебе болить душа. Але з першим криком маленького янголяти ти все переосмислиш. Цілуватимеш землю, якою ступатимуть його босі ніжки.

— То ти вже усе вирішила, — криво усміхнувся Марат. — За нас обох прийняла єдине правильне рішення.

— Цього разу — так, — твердо відповіла Лія. — Можливо, зараз ти не погоджуєшся, але з часом зрозумієш, що це дійсно єдине правильне рішення. У нас немає майбутнього.

— Браво, — іронічно скривився. — Хочеш розлучення? — пронизливо глянув у її прекрасні очі.

Лія відчула, як усередині похололо. Хоч і наважилася поїхати з дому, але до таких кардинальних змін була явно не готова.

— Т-так, — невпевнено відповіла.

— Чудово, — відкинувся на спинку крісла. — Отримаєш. Тільки одна умова: звідси підеш не ти, а я. Житло, машина й щомісячне утримання — те, чим я зобов’язаний тебе забезпечити. Якщо ні — розлучення не отримаєш.

Лія потерпла. Зовсім не впізнавала свого чоловіка. Ще вчора бачила у його очах страх втратити її, а сьогодні…

Але ж вона сама цього хотіла, чому ж так сильно болить серце?

Марат різко піднявся й попрямував до виходу. На мить зупинився у коридорі, глянув на підставку біля дзеркала: знята обручка. Іронічно скривився й сіпнув двері.

Вийшовши з під’їзду, вперше не обернувся, не підняв голову, не глянув на вікно прощаючись. Упевнено, твердими кроками попрямував до машини, сів і поїхав.

Лія дала волю почуттям. Опустилася на коліна й заридала.

* * *

Ілона вже лягла спати, коли почула наполегливий дзвінок у двері.

— Хто це може бути о такій порі? — подумала вголос.

Глянула у вічко. Серце затріпотіло. Марат. Напевно, пішов від дружини. Вона навряд чи пробачить йому. Та й нащо така потрібна, безплідна. От Ілона… Із задоволенням ще подарує йому багато дітей.

Відчинила двері.

— Ти сама? — увійшов, не привітавшись.

— Сама, — грайливо відповіла.

— Добре, — здавив руку й повів на кухню.

— Мені боляче, — спробувала сіпнутися. Настрій Марата їй зовсім не подобався.

— Там, у ресторані, ми не договорили, — різко почав, коли сіли за стіл. — Я запросив тебе, щоб повідомити про своє рішення, щодо подальшої долі дитини.

— Дитини? — налякано перепитала.

— Саме дитини, — чітко повторив. — Твоя доля мене зовсім не цікавить. Коли народиш — зразу відмовишся від сина, я заберу його.

— Ні, — благально глянула на Рахімова. — Прошу, ні.

— А на що ти розраховувала, коли поїла мене наркотою? Що розвалиш чужу сім’ю, чуже життя і побудуєш на його руїнах своє власне? Нещастя ти на мою голову, — зціпив зуби.

— Я не претендую, щоб ти зі мною одружувався, — плачучи, сказала. — Ми з сином будемо жити окремо, не заважатимемо. Ти…

— Та що за день сьогодні, га? — саркастично розсміявся. — Жінки усе вирішують: хто де буде жити, що мені робити, кого любити. Досить! — різко обірвав. — Народиш — хлопчика заберу. Крапка. Психологічно готуйся до цього вже зараз.

— То ти вирішив виховувати мою дитину з нею?! — несамовито закричала Ілона, коли Марат уже пішов. — Щаслива сім’я: мама, тато, синочок, а я не потрібна!? — почала кидати й ламати на друзки керамічний посуд. — Не буде цього, — раптом очі її дико заблищали. — Не отримаєте ви цю дитину, — глянула на живіт. — Не отримаєте!

В очах її з’явилося щось дикунське, аж несамовите.

* * *

— О-о, хороша моя, мила, — обіймала подругу Ольга. — Що ж ти накоїла. Нащо погодилась на розлучення.

— Я думала, що кохання так просто не проходить, — плакала Лія. — Гадала, підтримаю Марата і…

— Що і? — раптом сердито запитала Степанова. — Я б вас обох розстріляла. Кохаєте до нестями, а виробляєте таке. Ну залетіла та дівка — і що? Думаєш, він би покинув тебе? Усе б вирішив.

— Але він лягав з нею в одне ліжко, обіймав, дарував ласку, — гірко Лія. — Дитина ж не з повітря взялася. Я чекала, що хоч слово у своє виправдання скаже. Та де там. Ця крига у його очах. Ніби досі й не знала свого чоловіка.

— Він розсердився, бо ти вирішила сама за обох. Не спитала його думки з цього приводу, — спокійно пояснила Оля. — Йому боляче, я відчуваю. Така любов не проходить ніколи. Він страждає. Але, як сильний чоловік, уміло це приховує.

— Олю! — заридала Лія. — Як мені жити? Я так його кохаю, так кохаю, що навіть смерть не в силах це змінити. Щоночі обіймаю подушку, яка ще пахне його парфумами. Зціплюю зуби й…

— Солодка моя, — знову тепло обійняла подругу Степанова. — У мене якраз вікно між концертами, побуду з тобою трохи. Ваші батьки телефонували. Я всіх заспокоїла. Сказала, що ви просто посварилися, як це зазвичай буває у подружжя. Марат зараз поселився в пустому будинку матері. Ілони поряд немає. Він там один…

— Його найбільшою мрією було наповнити цей дім дитячим сміхом, — крізь сльози мовила Лія. — Він — один у батьків, і я також. Ми хотіли багато дітей, як мінімум трьох…

Рахімов викликав Яніна.

— Підготуй одразу дві позовні заяви до суду, — наказав. — Одну від Лії, одну від мене. На засіданні повідом, щоб розглядали без моєї присутності. Із матеріальними питаннями ми розібралися. Нехай не зволікають, розлучають на першому ж слуханні.

— Зрозумів. Вашу дружину повідомляти щодо подальшого ходу справи? — поцікавився Ярослав.

— Ти здурів?! — закричав Марат. — Ні в якому разі! Я лише прагну, щоб Лія зрозуміла ціну своїм словам. Не більше.

— Ясно. Буде зроблено, — коротко по-військовому відрапортував юрист і вийшов з кабінету.

За тиждень відбувся суд. Ні Лія, ні Марат присутніми не були. Рішення про розлучення Рахімова отримала від Яніна.

Нарешті добігав кінця строк вагітності Ілони.

«Ще якийсь тиждень-два — і я візьму на руки своє дитя, — одиноко сидячи в пустій вітальні, думав Рахімов. — Ліє, Ліє, що ж ти робиш? Всевишній подарував нам дитину. Чому ж віддалилася? Наївна моя дівчинко, хіба долю можна змінити? Якщо ти маєш відчути радість материнства — навіщо тікаєш від цього? Ох, як же я скучив за тобою», — важко зітхнув.

Його сумні думки перервав телефоний дзвінок.

Глянув на мобільник. Лариса. Напевно почалося. Серце защеміло.

— Так, — впевнено відповів.

— Марате Фархадовичу, біда! — кричала у слухавку налякана дівчина. — Я випадково зайшла до Ілони. Знайшла її непритомну, закривавлену! Викликала швидку! Кажуть, жива. Вона в реанімації міської лікарні. Приїжджайте!

У телефоні почулися короткі гудки. Всередині усе похололо.

«Моя дитина у смертельній небезпеці. О-о, Боже», — схаменувся. Вхопив ключі й миттю кинувся до машини. Дорогою зателефонував лікарю, який вів Ілону, повідомив.

Під дверима реанімації сиділи дві жінки: Лариса й Анжела Володіна.

— Якщо з моєю дівчинкою щось станеться, я тобі цього не подарую! — накинулася на Марата мати Ілони. — Із самого початку говорила доньці, щоб оминала тебе десятими дорогами, але вона не слухала! Наче метелик летіла на вогонь!

Рахімов мовчав, йому було не до істерик. На кону — життя його дитини. Приватний лікар затримується. Не знаходив собі місця. Згадалося, як в такій же реанімації була його Лія.

Нарешті двері відчинилися. У коридор вийшов черговий лікар.

— Ким ви доводитеся вагітній? — запитав, дивлячись на Марата.

— Ніким, — різко перебила Анжела Володіна. — Я — її мати, єдина родичка. Кажіть.

— Ідіть за мною, — кивнув у бік реанімаційного блоку.

Жінка одягла спеціальний халат, бахіли й щезла за дверима.

Через кілька хвилин двоє медиків вивели її під руки, посадили на стільчик. Здалося, вона аж постаріла за ці хвилини. Сиділа, важко дихала, дивилася в одну точку. Марат не наважувався щось питати. Лариса метушилася біля неї.

— Будь ти проклятий, — нарешті підняла збісілі заплакані очі на Рахімова. — Ти занапастив мою дитину, забрав у неї життя.

Лариса скрикнула й прикрила рот рукою.

Марат побілів.

«Невже не врятували»? — майнула думка.

— На цьому й на тому світі молитимусь, щоб ти спокою не мав! — у розпачі кинулася на невинного чоловіка. — Покидьок! Останній покидьок! — била по обличчю руками. — Померла моя дівчинка, померла! — голосно ридала, немов тільки зараз згадала, що у неї донька була. Коли ж зовсім недавно та прийшла до неї, вагітна — не пожаліла, не прийняла. — Стекла кров’ю, зупинити не змогли. І виродок твій помер, — просичала, мов гадюка, прямо йому в обличчя. — Обоє померли.

Марат відчув, як земля під ногами заходила. Машинально обперся на стіну. Постояв. Потім ледве вийшов з лікарні. Сів у машину, доїхав до набережної, спустився до води. Змочив обличчя.

— О, Боже! — закричав. — Чому Ти дав мені пережити це вдруге? Скільки ще витримає моє серце? Навіть не попрощався зі своєю кровинкою… Не можу. Ще раз не зможу це побачити, — витираючи сльози, молився. — Пробач, моя дитинко. Пробач, — дав волю почуттям.

* * *

Посеред ночі Лія несподівано прокинулася й різко піднялася. У сні побачила велику, зелену, залиту сонцем галявину. Поряд нікого не було. Аж раптом на горизонті з’явилися якісь людські постаті. Вони швидко наближалися. Ось вона вже чує дитячий сміх. Придивилась — упізнала. Це Марат веде за руки двох хлопчиків. Вони — його продовження. Його надія. Його майбутнє. Усі радісні, щасливі. Справжня сім’я. У ролі батька він неперевершений — такий турботливий, уважний.

«Народила, — блиснула думка. — Ілона народила хлопчика. Марат щасливий».

Очі мимоволі наповнилися сльозами. Стало важко дихати. Рука потяглася за подушкою. Прикусила зубами і тихо заплакала.

Наступного дня до неї приїхала мама.

— Хіба я не попереджала тебе? Цей чоловік приносить одні нещастя. Повертайся додому. Ти — розлучена жінка. Нащо жити у цій квартирі? — просила Лію. — При живій дружині нагуляти собі дитину. Сором який. Недаремно Бог покарав їх.

— Кого? — не зрозуміла дочка.

— А ти не чула? — здивувалася мати. — Учора Лариса Поліщук, подруга цієї безсоромної жінки, телефонувала Ірмі й повідомила, що вони померли.

Лія задеревіла. Відчула, як у роті пересохло.

— Х-хто? — ледве видавила з себе.

— Ілона й дитина, — нарешті уточнила Турганова.

— А Марат?! — крикнула перелякана Лія.

— З ним усе в порядку, — махнула рукою мати.

— О, Боже, яке горе. Дай йому сили пережити. А звідси я нікуди не поїду, мамо, — твердо відповіла. — Навіть не проси. Тут я стала жінкою, носила під серцем своє дитя, колихала пусту колиску, оплакуючи його. Це єдине місце, де я ще відчуваю, що живу.

* * *

Усе, що пам’ятав за своє недовге життя восьмирічний Мирон Бойчук — це дитячий будинок. У нього була вразлива душа, тому з самого народження багато плакав, чим заслужив собі ім’я Мирон. У перекладі з грецької — той, що плаче.

У пологовому будинку всі дітки неспокійні. Це тому, що природою закладено потребу маляти в обіймах матері. Коли покидає теплу рідну утробу й з’являється у цьому холодному чужому світі — відчуває страх. Обійми найріднішої вселяють малюкові відчуття захищеності, тепла.

Цю потребу дитина носить у собі протягом усього життя. Саме тому, будучи дорослими й успішними людьми, покинуті діти все ж шукають ту єдину, яка привела на цей світ. Нехай лише для того, аби глянути у її очі, але шукають.

Якщо ж обійняти все-таки нікому — цей страх з народження поселяється у душі назавжди. Гризе нещасну, з’їдає, ламає долю, не дає жити. Саме тому сироти часто не можуть пристосуватися до навколишнього світу після випуску з інтернату й, на жаль, закінчують у поганих місцях.

Мирончик був замкнутим, наляканим дитям. Його нерідко ображали однолітки й старші діти. Це помітила вихователька і стала опікуватися малим. Старші відступили, усвідомлюючи відповідальність. Але життя тут медом все одно не назвеш.

— Це — мої батьки, — похвалився якось у групі семирічний Максимко. Показав фото чоловіка й жінки, а поряд стояв він сам. — Ми ходили на пікнік, я їм сподобався.

Діти збіглися, щоб подивитися. Усі заздрили товаришеві.

— У них такий великий будинок, — у захваті розповідав щасливий хлопчик. — Собака, телевізор. Я вже не дочекаюся, коли вони мене заберуть. А до тебе, — штурхнув Мирона, — ніколи не прийде мама й тато, бо ти рюмса. Такий нікому не потрібен.

Діти зареготали. На очах малого виступили сльози.

Мимоволі згадав, як у дитячий будинок приходив священик, розповідав про Ісуса Христа. Казав, якщо молитися і просити, то Бог обов’язково почує і виконає твоє бажання.

Твердо вирішив: щоночі молитися й просити у Всевишнього маму й тата. Десь вони є, він відчуває. Колись знайдуть його і заберуть у теплий, повний любові дім…

* * *

— Вибачте, що прийшла без попередження, Ліє Роланівно, але розмова термінова, — схвильовано мовила Діна Магерамова, стоячи біля дверей квартири. Вона навідалася з самісінького ранку. Лія ще навіть не встигла прокинутися, як слід.

— Проходьте, проходьте, — зав’язуючи на собі халат, відповіла налякана жінка. — Щось з Маратом? — не витримала.

— Сподіваюсь, із ним усе гаразд, — трохи заспокоїла Діна. — Але справа стосується і його, це правда. — Ще раз пробачте, що прийшла саме до вас, — помітно нервуючи, почала, коли вони присіли у вітальні. — Але Марат мені — як син. Я знаю цю людину з глибокого дитинства. Його доля мені не байдужа. Поряднішого чоловіка важко уявити, повірте.

Лія мовчала й уважно слухала.

— Ви сердитесь на нього за цю дитину. Навіть розлучилися, — важко продовжила. — Але він ніколи вам не зраджував. Я це точно знаю.

— Я не серджуся, — зітхнула Лія. — Просто кохаю його. Це й привело до розлучення. Бажала йому щастя. Хто ж знав, що так обернеться? А зрада…

— Повторюю, зради не було. Був новорічний корпоратив, де ця безсоромниця — най з Богом спочиває — пригостила вашого чоловіка келихом шампанського, в який підсипала наркотики. Він ледь не помер до ранку. Добре, що я раніше прийшла на роботу і знайшла напівживого у кабінеті. Викликала швидку, вони привели до тями, — розповіла усю правду секретарка.

— Наступного дня він її звільнив, — скрикнула здивована Лія й ухопилася за груди. — Так ось чому…

— Вона свідомо завагітніла. Поставила його перед фактом на п’ятому місяці. Хто заставить її убивати ненароджену дитину? Все було розраховано до дрібниць, — усміхнулася Діна.

— То чому ж він мені не розповів? — повним жалю голосом запитала Лія. — Мовчав до останнього. Хоча… — на хвильку задумалась. — Що би це змінило? — важко зітхнула.

— Знаю, ви й зараз кохаєте Марата, — продовжила Магерамова.

— Без нього моя душа не бачить світла, з ним пізнала смак любові, як можу не кохати? — витираючи вологі очі, відповіла.

— Саме тому я навідалася до вас, — підійшла до основної теми візиту Діна. — Учора мені зателефонувув слідчий прокуратури, друг Марата Фархадовича, Антон Жураківський. Призначив зустріч. Каже, що розслідує смерть породіллі у пологовому відділенні міської лікарні.

— Ілони Володіної? — здогадалась Лія.

— Так, — продовжила Магерамова. — Цікавим є те, що жінка втратила багато крові ще вдома, тому врятувати її було неможливо, а от дитина… — на хвильку замовкла, ковтаючи слину від хвилювання. — Вижила.

— Але чому? Як? Сказали ж, що померли обоє? — ошелешено Лія. — Хіба Марата там не було? Він не бачив усе своїми очима?

— Лариса Поліщук, яка теж була там тої ночі, каже, що у реанімацію пустили тільки матір. Рахімов їй ніхто, — пояснила Діна. — Потім убита горем жінка накинулася на Марата, кричала, проклинала. Вона ж сама й сказала, що померли обоє. Він не витримав і пішов. Трохи згодом приїхав приватний лікар, якого ваш чоловік найняв для Ілони. Наполіг на повторному огляді померлої. У дитини виявили слабеньке серцебиття. Терміново зробили кесарів розтин. Малюка врятували.

— Але — як таке можливо? — підскочила Лія. — Хіба вони не прооперували Ілону? Не витягли дитину? Як пересвідчилися, що малюк мертвий?

— Навіть ультразвукову діагностику не проводили, — іронічно посміхнулася Діна. — Приклали слухавку до живота, зробили висновок, що серцебиття у плода відсутнє. Навіщо з кесаревими розтинами морочитися? Констатували смерть обох. Потім, звичайно, викликали матір Ілони, адже вона єдина родичка, аби забрала хлопчика. Але та відмовилася від рідного внука.

— А Маратові хіба ніхто не повідомив? — здивувалася жінка. — Ви кажете — там був приватний гінеколог?

— Саме тому я й прийшла сюди. Тої ночі лікар відразу зателефонував вашому чоловікові, але зв’язок з ним відсутній і на сьогодні. Ніхто не знає, де він.

— Я знаю, — ширко посміхнулася Лія. — Я знаю…

— Слава Богу, — звела до неба руки Магерамова. — Треба терміново зв’язатися з ним.

— Обов’язково зв’яжемося, — примружила очі Рахімова. — Але спочатку провідаємо малюка, я хочу його побачити. Де він зараз?

— Ой, навіть не знаю, — підхопилася секретарка. — Якщо від нього відмовилися, значить у дитячому будинку.

— Поїхали.

— У нас дітки від шести років, — ввічливо пояснила завідуюча дитячим будинком. Це — школа-інтернат. З малюками займаються у «будинку малютки». Але ви кажете, що дитині не більше місяця?

— Місяць і два тижні, — уточнила Лія.

— Тоді він ще повинен бути в лікарні, — повідомила керівниця закладу.

— Як у лікарні? — не розуміли не обізнані у таких справах жінки. — Від нього ж відмовилися.

— Там є спеціальні бокси для «відказників». Він має бути там, — заспокоїла. — Якщо не зможете знайти дитину — звертайтесь. Хоч це й не моя компетенція, але деякі зв’язки маю. І з радістю допоможу.

Лія з Діною практично бігли по коридору дитячого будинку, коли задзвенів телефон.

— Мій! — крикнула Рахімова. Ухопила сумку, але від хвилювання ніяк не могла знайти мобільник. Майже усе перекопала, витрусила поки знайшла.

— Ольга Степанова, — кинула Діні, беручи трубку. — Так, мила, — відповіла на дзвінок. — Я зараз не дуже можу говорити, передзвоню пізніше. Давай. Цілую, — коротко попрощалася.

— Боже, який він крихітний, — заворожено казала Лія, коли вони з Магерамовою прийшли до пологового відділення.

Малюк справді лежав у спеціальній кімнаті для покинутих дітей. Може так рідко буває, але зараз він був там один. Весь час крутився і незадоволено сопів.

— А можна — я його потримаю? — несподівано запитала у лікарки.

— Спробуйте, — лагідно усміхнулася медик.

Відчуття Лії, коли взяла на руки дитинку, важко описати. Ніжно, обережно, мов крихкий кришталь, обійняла. Легенько притулила малесеньку голівку до свого обличчя, заплющила очі. Малюк відчув тепло материнських рук і заспокоївся.

Губи Лії затремтіли, з-під заплющених повік покотилися сльози.

— Ну досить, — вирішила лікарка і простягла свої руки. — Йому пора їсти.

— Але ж, — занепокоїлася Лія. — Він тут зовсім один, йому страшно, можна?…

— Коли оформите документи — усе можна, — суворо перервала дитячий педіатр. — Я й так пішла вам назустріч, дозволила торкатися дитини, на яку не маєте жодного права. Все, побачення закінчене.

— Ти його виділа? — зворушено розповідала Діні, коли вийшли на вулицю. — Такий солодкий, ніжний.

— Так, адже він — син Марата, — радувалася Магерамова. — Залишилося тільки його повідомити.

* * *

«Біля будинку світло, він точно тут», — із завмиранням серця подумала Лія, під’їжджаючи. Вже було далеко за північ. Вона їхала кілька годин, ранку не чекала.

Тихенько припаркувалася. Пройшла на подвір’я.

Море було неспокійним, бурхливі чорні хвилі шуміли й викочувалися далеко на берег.

Підійшла ближче до моря. Глибоко вдихнула його особливий запах.

«Це повітря п’янить», — подумки усміхнулася.

Сквозь буйные ливни, сквозь холод и ветер,

К тому, кто милее, дороже на свете,

Пусть даже в дороге я в кровь разобьюсь,

Но раненой птицей к тебе доберусь!


— мимоволі згадала слова улюбленої поетеси.

Раптом крізь шум води, почула знайомі звуки. Так, це скрипка. Невже?…

Повільно попрямувала до будинку.

Точно. Звуки долинають зсередини. Легенько відчинила двері. Марат стояв перед розтопленим каміном і, заплющивши очі, спокійно грав.

«Він зараз в іншому вимірі», — професійно відчула.

Боялася навіть ворухнутися. Так і зупинилася на порозі.

Раптом скрипка замовкла.

«Напевно відчув холод, що тягне знадвору», — зрозуміла, але було вже пізно.

Повільно обернувся, глянув на нічну гостю. У його очах не було здивування, ніби чекав на неї.

— Скрипка, як жінка, — погладив інструмент. — Потрібно знайти ту, яка підійде саме тобі, — замість привітань мовив.

Лія підійшла. Торкнулася його рук, хотіла забрати скрипку, але Марат затримав…

— Знов тремтиш, як у першу ніч, — глибоко глянув у бездонні очі. — Де ти була так довго? Чому не приходила? — спитав повним болю голосом.

— Я не знала, коханий, — погладила рідне обличчя. — Думала, ти щасливий. Але зараз я тут, поряд, радосте моя. Без тебе немає світла, немає тепла, — на очах з’явилися сльози радості. — Колись відчула, що твоя любов дала мені крила, я відірвалась від землі. Але, виявляється, кохання дарує по одному крилу кожному. Літати можна тільки удвох, тримаючись за руки. Тому не літаю.

Марат гірко усміхнувся і притис дружину до грудей.

— Я привезла тобі велику радість, — витираючи обличчя, продовжила Лія. — Твій син… Народжений від тої жінки… Живий, — прошепотіла.

Від почутого Рахімов на мить аж завмер. Узяв голову Лії у свої руки і пронизливо глянув у самісіньку глибину душі.

Він стояв закам’яніло-непорушно. Обличчя виражало страшний біль.

«Що вона таке каже? Як може жартувати такими речами? Адже він був там. Усе чув на власні вуха. Бачив розпач тої жінки, яка втратила доньку» — не міг повірити.

— Коли ти поїхав — прибув лікар з приватної клініки і йому вдалося врятувати дитину. Ілона справді померла, — пояснила Лія. — Я вчора бачила малюка. Навіть тримала його на руках. Він такий крихітний, такий рідний, — ковтнула сльози. — Я вже не зможу без нього…

Губи Марата затремтіли.

— Це правда? О, Боже. Ти подарувала мені увесь світ, — ледве вимовив. — Моє сонечко, моя єдина. Забери мене у свій рай…

Відпустив зболене серце на волю, кинувся обіймати й несамовито цілувати свою Лію. Кохав її до нестями, до божевілля.

Цієї ночі вони не раз відривались від землі на крилах палкої любові…

— Залишилась лише одна формальність, — радісно підвела підсумок Лія, коли вони з Маратом поверталися на його машині до столиці.

— Яка? — не зрозумів.

— Наш шлюб. Без нього я не зможу офіційно стати мамою. Треба, щоб ти знову одружився зі мною. Вважай, що на цей раз я роблю тобі пропозицію, — радісно засміялася.

— Змушений тобі відмовити, — довго не думаючи, відповів Рахімов.

— Не починай, — в її голосі почулися нотки роздратування.

Вона знала, як розважає чоловіка її наївність. Але ті часи вже пройшли. Сьогодні Лія вже не дівчинка, а досвідчена жінка, яка багато пережила. То ж вимагає до себе відповідного ставлення.

— Я серйозно.

— Я теж, абсолютно серйозно, — повторив.

— І чому ж ти відмовляєш мені?

— Бо я одружений, — спокійно уточнив.

— Але Ілона мертва, упокой, Господи, її душу. Ти вільний, — не розуміла Лія.

— Я одружений не з Ілоною, — не відриваючи очей від дороги, промовив.

— Як не з Ілоною? — ледь не збожеволіла від почутого. — А з ким?

— З іншою жінкою, — таким же тоном продовжив.

Здавалося, його зовсім не турбувало, що пасажирка зараз у відчаї вискочить із авто на повному ходу.

Запанувала мертвотна тиша. Чути було лише звук мотора легковика, що мчав не менше ста семи десяти кілометрів за годину.

— То ти… — ледве вимовила Лія. — Будучи одруженим, сьогодні уночі… Ти… Торкався… Зупини машину!!! — несамовито закричала. — Зупини, бо вискочу на ходу, чуєш?!!! — забарабанила руками по панелі.

— Еге-гей! — закричав у відповідь Марат. — Заспокойся! Що ти витворяєш! Ми на шаленій швидкості!!!

— Зупини-и!!! — кричала, заплющивши очі.

— Добре, добре, — вже спокійніше Рахімов. — Зупиняюсь. Ось, дивись. Все. Все.

Як тільки авто пригальмувало, Лія вискочила й рвонула у бік лісосіки, що простяглася обабіч дороги.

— Та що ж ти робиш? — сердито гупнув дверкою Марат, виходячи з машини. — Що за звичка — тікати від реальності. То на коні у Мужієві, то у ресторані, тепер отут. Ану почекай-но, — щосили рвонув услід.

Швидко наздогнав.

— Відпусти! Не чіпай! — пручалася з останніх сил.

Але Марат заломив їй руки, уклав на лопатки, сів зверху.

— Дивись мені в очі! — закричав.

Лія відвернула голову й міцно стисла повіки.

— Дивись в очі, кажу! — ще дужче крикнув і вільною рукою вхопив за обличчя. — Поясни, що ти робиш? Га?! Коли навчишся довіряти мені?! Так, я одружений! Той папірець про розірвання шлюбу, що тримаєш удома, можеш спокійно засунути… — зціпив зуби. — Янін за моїм наказом підготував одразу дві позовні заяви: одну від тебе про розлучення, іншу — від мене до апеляційного суду про скасування цього рішення у зв’язку з порушення норм процесуального права при його прийнятті. Постанова суду про наше розлучення була відразу скасована. Тому я — одружений чоловік, а ти — одружена жінка. І так буде завжди. Чи ти думала, що так легко відпущу тебе?

Лія розслабилася й повільно розплющила очі.

Марат палав таким гнівом, що, здавалося, зараз насправді готовий розлучитися.

— Ох, Ліє! Ох! — підскочив на ноги. — Хіба така жінка мені потрібна? Отак ти кохаєш? Дружина повинна вірити своєму чоловікові, пишатися ним. Тоді йому під силу гори перевернути! — сердито повчав, махаючи руками. — Якщо жінка справді любить — вона не сумнівається у його рішеннях. Тим паче, не приймає їх за нього. Просто сліпо йде поруч у радості й горі.

Лія не відповідала. Вона була настільки ошелешена, що не могла вимовити ні слова. Розпатлана й заплакана ледве звелася на ноги.

— Скажи мені, що це таке? — Марат підійшов до неї і підняв руку.

— Одне ціле, — ковтаючи сльози, пробелькотіла.

— А ще? — суворо запитав.

— Якщо один не відпустить — другий не забере свою руку, — шморгаючи носом, докінчила.

— Якщо один не відпустить, другий не забере свою руку! — повторив Марат. — То чому ж ти відпустила, Ліє?! Чому?! Я ж не відпустив!

— Колись ти так само відвернувся лише тому, що бажав мені щастя, — не витримала бідолашна. — Я кохала, помирала, ледь не підписала той контракт з іноземцями. А ти лише мовчав і бажав мені щастя.

— О, Всевишній! — заломив руки Марат. — Збережи мій розум! Ти чуєш, що верзе ця жінка?! Як таке можна порівнювати, Ліє? Ми були вільними людьми. Вільними! Хіба ми давали якісь обітниці до того? Що мені твій папірець про розлучення, навіть якби він і справді був дійсним? Ми одружені на Небесах, це — головне. Решта — пусте.

Нарешті Лія не витримала. Упала на коліна, закрила обличчя руками й дала волю почуттям.

Марат зупинився. Усвідомив, що серйозно перегнув палицю. Його дружина — вразлива, ніжна душа — зовсім цього не заслуговує. Вона не зробила нічого страшного, ганебного. Заради нього пішла на великі жертви. Чого варте лише те, що відмовилася від перспективного майбутнього в музиці. Все, про що говорив з претензіями, отримував від неї сповна: і віру, і гордість за нього, і підтримку. Сам винен, що мовчав. Своєчасно не ділився наболілим.

Останні події геть підірвали нерви Рахімова. Він мусів визнати, що просто зірвався на невинній жінці, яка так його кохає.

Всередині защеміло.

«Це — совість», — подумав і важко зітхнув.

Повільно підійшов до дружини, присів на коліно. Розтулив її руки.

— Знаю: зі мною — нелегко, — пом’якшав. — Саме тому колись я й сумнівався щодо одруження. Але зараз бачу, як ти загартувалася. У мене найкраща дружина на світі, — посміхнувся, утираючи миле засльозене обличчя.

— Ніколи не відпускай мою руку, Марате, — раптом кинулася йому на шию Лія. — Прошу, тримай її міцно. Навіть якщо я не витримуватиму — не відпускай, — плачучи благала. — Не відпускай…

* * *

За неповних два тижні Марат зумів підготувати всі необхідні документи, щоб забрати малюка. Навіть генетичну експертизу провели, аби не було сумнівів, що він — рідний батько дитини, а не просто усиновитель. Рахімов стратегічно продумав кожен крок на випадок, якщо бабуся Анжела згадає про онука.

Підключив усі можливі знайомства й не шкодував хабарів. Головне, щоб дитина опинилася вдома на руках рідного батька й люблячої матері.

Коли разом з Лією вперше приїхали до лікарні, щоб провідати малого — попросив, щоб його залишили з дитиною наодинці. Хотів по-справжньому насолодитися миттю першої зустрічі й зайвих очей не бажав.

— Я назву тебе Тимуром, — ніжно прошепотів, притуливши маленьку голівку до своєї щоки. — Це ім’я відважних, розсудливих, твердих характером людей. Адже ти не покинув свого тата, не здався, вижив, повернувся з того світу. Справжній мій син, мій Всесвіт, моя гордість, моє майбутнє.

Лія світилася від щастя. Маленьке диво принесло стільки радості у їхнє життя. Вона готова віддавати йому всю материнську ласку, яку накопичила, готуючись обняти свою кровиночку. Щодня дякувала Богові за цей подарунок долі.

У день, коли забирали хлопчика додому, хвилювалася більше за Марата. Ніби все й готове: кімната, пелюшки, пляшечки, іграшки. Та все ж гризло якесь відчуття, ніби щось забули.

— Ой, — раптом згадала, коли проїжджали повз місцевий дитячий будинок. — Завідувачка інтернатом — така чудова жінка. Саме вона допомогла нам з Діною розібратися у пошуках Тимурчика. Навіть казала, якщо самі не впораємось — підключить своїх знайомих, уявляєш? Я така вдячна їй.

— То давай, зупинимось і подякуємо разом, — несподівано запропонував Марат. — Заодно побачить, кого ми шукали.

— З радістю, — погодилася дружина.

— У такі моменти душу переповнює щастя, — після теплої розмови потисла на прощання руку новоспеченим батькам директорка дитячого будинку. — В очі обездолених дітей я дивлюся щодня. Дай, Боже, кожній сиротині знайти свій дім.

— Амінь, — погодилася Лія.

Подружжя Рахімових довгим коридором повільно наближалося до виходу, коли раптом почувся відчайдушний болісний крик дитини.

— Мамочко! Таточку! Ви по мене прийшли? Я тут! Зачекайте!

Марат і Лія різко зупинилися. Прямо на них буквально летів хлопчик років семи-восьми. Вона від переляку заклякла на місці й притисла Тимурчика до грудей.

— Стій! Зупинись! — кричала йому услід якась жінка — мабуть, вихователька. — Мирончику — це не твої батьки! Що ти собі надумав?

Але малий не слухав. Добіг і міцно обняв їх обох за ноги.

— Татку, мамко, я так вас чекав, так чекав, — плакав хлопчик. — Я знав, вірив, що ви не забудете про мене.

— Вибачте, будь ласка, — добігаючи, почала виправдовуватися вчителька. — Тут таке часто буває. Не зважайте, я його заберу, — простягла руку, щоб відтягнути свого вихованця. Але Марат її зупинив.

Присів, узяв малого за плечі, подивився у вічі.

— То ми твої мама й тато? — здивовано запитав.

Мирончик ствердно кивнув головою і витер заплакані очі.

— А як ти упізнав нас?

— Ось, — обережно, як найдорожчу святиню, витяг з кишені пом’яте фото, де Марат і Лія разом.

— Не може бути! — скрикнула Лія. — А я так давно його шукаю. Напевно, випало, коли ми з Діною були тут минулого разу. Пам’ятаю, якраз невчасно зателефонувала Ольга Степанова. Я всю сумку витрусила, щоб знайти телефон.

— Я нікому не показував цю фотографію, — витираючи носа, мовив хлопчик. — Беріг, носив завжди з собою. Кожного вечора дуже, дуже молився, щоб Ісус Христос привів вас до мене. Я загубився. Знаю, мене важко знайти. Але ви знайшли. По мене прийшли, правда? Більше не покинете? — щирі маленькі оченята випромінювали таку безмежну віру й надію, що вихователька приклала руки до губ, аби не розплакатися.

Зворушений Марат погладив хлопчика по голові.

— По тебе, милий, — важко усміхнувся. — Звичайно, по тебе. Більше не покинемо, — обняв сиротину.

* * *

Берегом моря гуляла щаслива родина: тато, мама і двоє дітей.

Старший весь час утікав вперед і мочив босі ноги у теплі лагідні хвилі. Маленький, ледь перекладаючи ноженята, дріботів за ним. Батьки повільно йшли позаду й любувалися своїми нащадками.

Це — молода сім’я Рахімових.

А це — будинок печалі, який після гарячої пристрасної ночі Лії з Маратом став місцем радості. Тепер вона, на дев’ятому місяці вагітності, майже не встигає наздоганяти своїх хлопців, помітно відстає.

Марат зробив тут повну революцію: добудував другий поверх, великий яскравий дитячий майданчик, басейн, розширив зелену зону. Тепер це найкраще місце для родинного відпочинку.

Поряд зводиться невеличкий котедж.

Там житиме сім’я Жураківських. Справа з розслідування смерті Володіної стала останньою для Антона. Він довів, що це було сплановане самогубство. Дівчина хотіла спровокувати викидень. Напилася спеціальних препаратів, що стимулюють пологи. Можливо хотіла народити вдома й убити дитину. Але, не отримавши вчасно медичної допомоги, просто стекла кров’ю. Якби не Лариса Поліщук — загинуло б і маля.

— Бог великий і могутній, — відповів тоді Рахімов. — Людина планує зло, а він рятує невинну душу. Нехай спочиває з миром. Настане час — за все відповість.

Далі слідчий звільнився на пенсію. Але не переставав заходити до Марата на каву. Досвідчений у коханні, Рахімов відразу запідозрив, що кава тут ні до чого. Як виявилося, почуття до Діни Магерамової давно поселилися у серці старого холостяка.

Секретарка теж покривалася щільним рум’янцем, коли з’являвся Жураківський. То ж Марат виявив ініціативу і допоміг двом одиноким серцям поєднатися.

— От бачиш, кохана, як Всевишній усе розклав на свої місця? — ніжно обняв дружину Марат. — Колись на цьому ж березі ти говорила, що Аврам Соломонович краще знає про наші долі: ти не зможеш завагітніти, у нас немає майбутнього…

Лія тепло усміхнулася.

— Ти теж хотів згоріти, мов свічка, — нагадала розмову у спальні. — Але хіба не сяйво твого світла тримає нас усіх разом?

Рахімов набрав повні легені повітря й заплющив очі.

«Щаслива мить, хай би вона не закінчувалася ніколи», — задоволено подумав.

Раптом очі Марата хитро заблищали.

— Мирончику, біжи сюди! — гукнув старшого сина, який вже досить далеко відбіг.

Тоді взяв на руки малюка й присів на піску.

— Ось моя рука, — поклав долоню собі на коліно. — Клади зверху свою, — подивився на Мирона, — тепер, матусю, ти. А тепер — ми з Тимурчиком. Знаєте, що це?

— Ні, — похитали головами мама з Мирончиком.

— Це — сімейний кулак, — пояснив батько. — Тепер нам не загрожує ніяке чудовисько-страховисько. Ним ми зможемо розбити всі негаразди, що підкрадатимуться до родини.

— А як ми розіб’ємо негаразди? — не зрозумів Мирончик.

— Коли всілякі труднощі наближатимуться — ми щосили вдаримо нашим кулаком по них і вони розлетяться у небі, як пташки. Хочете побачити?

— Так, — засміялися.

— Один, два, три-и! — усі руки пурхнули й замерехкотіли пальцями на фоні сонячного проміння, наче пташки.

Марат глянув на щасливих дітей і Лію.

«Моя сім’я — мій рай, — подумки радів. — Немає нічого важливішого за найрідніших людей».

Через три тижні Лія народила хлопчика. Марат твердо вирішив, що пологи будуть партнерськими. І як тільки дружина й мати Ірма не переконували його, що таїнство народження власної дитини не повинне відкриватися чоловікам — він був незламним. Можливо, взнаки давалися попередні два рази, коли даремно чекав появу маляти під дверима операційної. Тепер боявся й на хвилину залишити вагітну жінку в лікарні.

Цього разу тримав свою Лію за руку, допоки не почув перший крик синочка.

З трепетом у серці взяв на руки такий довгоочікуваний плід їхньої любові. Кажуть, маленькі дітки у перші місяці конкретно ні на кого не схожі. Але Маратові чомусь здалося, що у хлопчика його риси обличчя, міміка і головне — твердий характер. Адже коли народився — оченята розплющив, проте вперто не хотів подавати голосу, допоки лікар легенько йому не допоміг. Терпів, але не здавався до останнього.

— Я назву його Аланом, — обняв і поцілував Лію, коли маленького приклали до грудей матері. — У деяких тлумаченнях це ім’я означає «скеля». Можливо він стане каменем опори, на якому триматиметься рід Рахімових?

— Ого, — здивувалася змучена пологами, але щаслива жінка. — Ти так далеко заглядаєш у майбутнє. Не забувай, у нас ще є старші сини.

— Є, — погодився. — І кожен з них займає своє важливе місце у моєму серці. Ніхто не залишиться поза увагою.

* * *

— Як нереально швидко плине час, — дивувався Марат, спостерігаючи, за палаючими дровами у каміні.

Це були ті щасливі миті, коли він повертався додому вчасно і міг присвятити хоч трохи часу дітям і дружині. Зараз хлопці вже позасинали, Лія заварила чоловікові улюблену каву з молоком.

— Минув уже цілий рік. Малий Аланчик навіть бігати почав, а враження, що лише вчора я вперше узяв його на руки.

— То й не дивно, — погодилася Лія. — Ти зайнятий справами. Повертаєшся пізно ввечері. Не завжди й устигаєш поцілувати синочків на ніч. Не подумай, що докоряю, — лагідно усміхнулася. — Та інколи нам тебе дуже бракує, діти сумують.

— На жаль, робота займає багато часу, — зітхнув Рахімов, — це правда. Добре, хоч удома — надійний тил, — обняв дружину. — Мої хлопці у твердих руках.

— Не перебільшуй, — посміхнулася Лія. — Батько для них — авторитет. Вони й дихнути бояться без твого дозволу.

— Хіба я такий суворий? — здивувався Марат. — Хочеш сказати, що діти мене бояться?

— Боже, хорони, — заперечила дружина. — Ти справедливий, — уточнила. — Але вони ще малі й не завжди розуміють, коли дорослі бажають добра, щось забороняючи. Будь до них поблажливіший.

— Мої сини — майбутні чоловіки. У свій час на їхні плечі ляже тягар нелегкої сімейної справи Рахімових. Потім одружаться, відповідатимуть за свої родини. Тому я змушений виховувати в них сильний характер. От народиш мені донечку… — багатозначно глянув на Лію. — Її балуватиму. Все дозволятиму, носитиму на руках, поки заміж не вийде, — хитро примружив очі.

— О, Марате, — поклала голову на груди чоловіка. — Ти не заспокоїшся, поки у нас не з’явиться дівчинка, — важко зітхнула.

— Принцеса, схожа на тебе, — уточнив.

— Мені зараз хлопців вистачає, — важко зітхнула. — Нянька вже ледве встигає за ними. Мирончик годинами займається на скрипці. Я мушу його навчати, контролювати. Тимур з Аланом тим часом висмоктують зі своєї виховательки останні сили. Мені її шкода.

— Ти молодець, що займаєшся з Мироном. Я не такий вже спеціаліст, але потяг до музики у ньому відчувається.

— Це не просто потяг, — заворожено відповіла Лія. — Коли мій батько почув його гру — зрозумів, що то є справжній скарб. У цієї дитини вразлива творча душа, яка сприймає світ через призму музики. Він ніби в іншому вимірі, коли грає. Колись я читала, що таке розуміння прекрасного відчувається в людині з перших днів життя. Тимур і Алан — інакші. В них ти можеш з пелюшок виховувати сильний характер, але Мирончик…

— Згідний, — задумано Марат. — Якби я на Мирона так гаркнув, як інколи на цих двох бешкетників — навіть уявити важко, що сталося б. Цей хлопчик інакший: розважливий, слухняний, ніжний. Дивакуватий, правда, як усі творчі люди, — по-доброму усміхнувся. — Напевно, продовжить династію скрипалів Турганових і гратиме за кордоном на великій сцені.

— Даремно жартуєш, — серйозно відповіла Лія. — Думаю, він мене справді перевершить…

— Дай, Боже, — поцілував дружину. — Нехай йому Всевишній помагає. Я тільки сприятиму.

— Незабаром п’ята річниця нашого весілля, — плавно змінив тему Рахімов. — Про який дарунок мрієш?

— Мій подарунок — ти, — ніжно промуркотіла у відповідь. — Чого ще бажати?

— Ясно, — пригорнув до себе кохану. — Однак, це наш перший маленький ювілейчик. Отже… Я вирішив украсти тебе від усіх. Дітей відвеземо у Мужіїв. Нехай бабусі й дідусі не розслабляються й допоможуть нашій висмоктаній няні. А ми з тобою влаштуємо другу весільну подорож. Куди бажаєш полетіти?

— Тільки ми удвох? — одразу й не повірила Лія.

— Тільки удвох, — хитро посміхнувся Марат.

— Надовго? — не вгавала жінка.

— Тиждень.

— Цілий тиждень? — не могла надивуватися. Адже останнім часом чоловік навіть одного вільного дня не знаходив у щільному графіку.

— Але вибрати важко. Ми вже багато де побували. Хоча… — на хвилину задумалася. — Може згадаємо, як воно було вперше?

— На Мальдівах? — уточнив Марат.

— Точно, — весело підтвердила.

— Добре. Проте, спочатку все ж таки повечеряємо на Ейфелевій вежі.

— Париж? — аж скрикнула від задоволення Лія.

— Вечірній, романтичний Париж, — уточнив.

— О-о, коханий, — зітхнула дружина й притислася до чоловіка.

Тож, як і планували, через місяць удвох полетіли на відпочинок.

— Телефонувати лише у випадку, якщо несподівано виникне загроза апокаліпсису, — суворо наказав Яніну Рахімов. — Не дай, Боже, потурбувати мене за менш важливих обставин.

— Зрозумів, — коротко відрапортував головний юрист компанії Тепер він фактично був другою за значимістю людиною у фірмі після її керівника. Ярослав багато разів підтвердив, що готовий за Рахімова покласти свою голову. В яких вони тільки ситуаціях за роки спільної роботи не побували… З усіх, дякувати Богові, світлому розумові Марата й зв’язкам Яніна виходили переможцями.

Райський тиждень ніби відродив Лію. Останнім часом вона була заклопотана домом, дітьми. Не забувала й про спортзал, щоб підтримувати гарну форму після пологів. На все старалася знайти час, але його постійно бракувало. Складалося враження, наче, не зупиняючись, кудись мчить. Це втомлювало.

А тут спокійно, коханий поруч. Нікуди не поспішає.

Один день провели у місті закоханих — Парижі.

Потім, як і п’ять років тому, на казкових островах замовили будиночок, щоб повністю усамітнитись.

Як люблю ці бездоннії очі,

Голос твій: рідний, милий, дзвінкий,

Твої губи медові, жіночі,

Моє щастя, навіки я твій…


— поетично шепотів Марат на вухо коханій, коли романтично вечеряли на березі океану, милуючись заходом сонця.

Нарешті мав змогу по-справжньому насититися нею. Благодатні миті, коли вони належали тільки одне одному й ніякі турботи не хвилювали, не відволікали.

— Як же я люблю тебе, Ліє, — обняв дружину. — Моя б воля — оце зоряне небо простелив до твоїх ніг, наче килим, — задивився вгору.

— А хіба не простелив? — здивувалася. — Щасливішої за мене жінки я не можу уявити. Ти відкрив мені світ справжнього кохання, подарував радість материнства, сімейного затишку. Я пригадую нашу першу ніч… Коли увійшла в кімнату — усвідомила, що я — дружина. А що це таке? Яка моя роль? Пам’ятаю, як розгубилася. Відчувала лише страх, що наростав з кожною секундою. Та вже за мить все стало на свої місця. Ти дав мені свою руку і міцно стис мою. Тої ночі ти запалив сімейний вогонь і навчив мене його оберігати. З кожним роком він розгорається все ясніше, полум’я стає вище. Воно не тільки світить, але й зігріває усіх, хто поруч. У найважчі часи, коли я відчула, як засихає моє коріння, усвідомлюючи, що ніколи не стану матір’ю — ти не зневірився, не покинув, не відпустив мою руку. Вселив віру й надію, що все буде добре. Саме завдяки тобі наша родина примножується. Усі щасливі. Моя душа радіє.

— Зі мною нелегко. Я це знаю, — раптом серйозно глянув їй у вічі Марат. — Ти багато від чого відмовилась натомість.

— Натомість? — щиро усміхнулася Лія. — Як ти там любиш говорити? «О, Всевишній! Чуєш, що верзе цей чоловік? Хіба можна порівнювати кар’єру, музику з дітьми, родиною і коханням? Дай мені терпіння», — звела руки до неба.

Марат добродушно розсміявся.

— З тобою — нелегко, — без жартів продовжила. — З тобою — надійно. Ми багато пережили і, думаю, ще багато нас чекає попереду. Але з тобою я впевнена у завтрашньому дні. З тобою наша сім’я — тверда, мов скеля. То — головне. Це і є той неосяжний зоряний килим, який ти простелив під наші ноги. У твої руки я віддала своє серце і не жалкую, бо відчуваю, що воно захищене від сильних житейських вітрів і штормів, що вирують навколо. Чого більшого можу бажати? — притулилася до чоловіка.

— Ох, Лі-іє, — обняв дружину Рахімов. — Щовечора дякую Богу за тебе. День нашої першої зустрічі до секунди пам’ятаю. Інколи думаю: що, якби зранку авто завелося і я не сів би у той вагон? Або не залишився ночувати у Красовського і не потрапив би у кінний клуб? Як легко можна пройти мимо своєї долі — й не знати про це… — важко зітхнув.

— Не можна, — багатозначно глянула на Марата дружина. — Не можна…

— Ви аж сяєте, — раділа Ірма, коли син з невісткою повернулися з подорожі й завітали у Мужіїв. — Наче якийсь дуже цінний подарунок привезли, — задоволено щебетала за сімейним обідом, де зібралися Красовські й Турганови.

— Сподіваюсь, — погладив животик дружини Рахімов. — Я чекаю на принцесу, — ніжно глянув на Лію.

— О, Господи, — аж заклякла стара Турганова, коли зрозуміла, що зять планує четверту дитину. — Хіба зараз час? Аланчик ще зовсім маленький.

— Мамо, — спробувала зупинити матір Лія. — Хіба одна дитина може завадити іншій? Ми мріємо про дівчинку, що в цьому поганого?

— Саме дівчинку? — ледь не збожеволіла від почутого. — А як буде?…

— … хлопчик, то народимо ще, — перебив і твердо докінчив Марат.

Турганова не витримала. Встала з-за столу й попрямувала до свого будинку.

Донька підхопилася й наздогнала її.

— Навіщо ти дратуєш свою тещу? — сердито запитала Ірма сина. — Адже знаєш, як болісно вона реагує на такі речі.

— Ця жінка досі вважає, що Лія нещаслива, — зціпив зуби Марат. — Що ж то за мати така? Вперто не хоче сприймати мене серйозно. Так буде до її смерті? Як із цим миритися? Адже вона робить своїй дитині боляче. З яким серцем Лія повернеться додому? Як на такі вибрики повинні реагувати мої діти? Я ж довірив їх вам, своїм батькам! Чому ви їх вчите? Що демонструєте? Ох! Всевишній, дай мені терпіння, — важко зітхнув.

— Я завжди поважала твою думку, бо вважала, що ви з батьком усе робите для мого щастя, дихаєте заради мене, — болісно, але суворо почала Лія, коли вони з матір’ю зайшли у будинок.

Турганова насторожилася. Таким тоном донька з нею ще не розмовляла.

— Так і є, — спробувала виправдатися.

— Ні, мамо, все не так! — підвищила тон Лія. — Хіба ти не бачиш, як мені добре? Яку радість принесли діти у наше з Маратом життя? Чому робиш боляче?

— Але ж тобі лише двадцять п’ять, — жалісно відповіла ненька. — Твої ровесниці ще у дівках гуляють, а ти вже четверту…

— Мамо! — несподівано закричала Лія. Очі її наповнилися сльозами. — Ще недавно я навіть мріяти не могла, що переживу радість народження маляти, вдихну його запах, пригорну до грудей. Страшно згадувати. А сьогодні замість того, аби розділити нашу радість, ти відверто показуєш, що не можеш змиритися з моїм щастям?

— Доню, — раптом вхопила за руку дочку, яка різко повернулася, щоб покинути батьківську хату. — Т-ти все невірно зрозуміла, — перелякано мовила. — Я, я тільки щастя бажаю, — не могла знайти потрібних слів.

Усвідомила, що накоїла. Наскільки віддалила рідну кровиночку своїм егоїзмом.

— Пробач мене, нерозумну, — кинулася обіймати й цілувати дочку. — Вибач, серденько.

Проте, коли переконалася, що Лія справді вагітна — мов одержима, всі дев’ять місяців їздила по монастирях, молилася й ставила свічки, аби лишень дівчинка народилася.

Вперше Марат не зміг бути поряд, коли на світ з’являлася його дитина. Якраз був за кордоном. Ледь не збожеволів, коли отримав звістку, що Лія в лікарні.

— Але ще не час, — серце його шалено закалатало. — Ми очікували, як мінімум через два тижні, — хвилюючись, намагався отримати хоч якісь пояснення лікаря по телефону.

— Ви маєте рацію. Це неочікувано, раптово відійшли навколоплідні води, — серйозно пояснив спеціаліст. — Перейми не починаються. Я не ризикуватиму. Терміново робимо кесарів розтин. Дитину треба рятувати.

Найближчим рейсом Марат вилетів додому.

Години в дорозі здавалися вічністю.

Уже два рази він пережив страшні миті втрати дитини. Не був впевнений, що витримає ще.

Серце стискалося. Голову розривало.

Нарешті аеропорт.

Таксі.

Лікарня.

Пологове відділення.

— Де? — вхопив лікаря за руки. Той якраз спокійно йшов по коридору.

— Прошу, — усміхаючись, відчинив двері потрібної палати.

Лія з дитинкою лежали на ліжку.

— Вітаю з донечкою, — промовив ескулап.

— Мої дівчата, — ковтаючи сльози щастя, підбіг Марат.

Погладив і поцілував дружину. Тоді взяв на руки маленьке диво.

— Таткове сонечко, — притис до щоки свою кровиночку. — Бажана моя, ясноока зірочко, твоє сяйво наповнило мою душу. Солодка квіточко…

— Як назвеш доню? — глянув на Лію.

— Я навіть не думала, — здивувалася. — Досі усім дітям імена вибирав ти.

— Бо це хлопчики, так годиться, — пояснив Рахімов. — Дівчинку має наректи матуся.

— Мені подобається Міра, — трохи подумавши, запропонувала.

— М-міра, — задумано протяг Марат. — Цікаве ім’я, що означає?

— У слов’ян — скорочено від «Марія», в арабів «Еміра» — принцеса, повелителька, здається, — пояснила дружина.

— Чудовий вибір. А кажеш, що не думала над іменем. Навряд чи таке спонтанно може прийти в голову, — хитро примружив очі.

За кілька днів Марат забрав Лію з дитинкою додому. По дорозі в пологовий будинок зупинився, щоб купити троянди — улюблені квіти дружини. Цінний подарунок, на знак подяки за доньку, приготував раніше.

Поки формували букет, вийшов на вулицю, зробити діловий телефонний дзвінок.

— Мені не цілу хлібину, тільки половинку, — донеслися до нього чиїсь несміливі слова.

— Та я про половину й кажу! — прозвучала сувора відповідь. — У вас не вистачає грошей, чи не розумієте?! Тут не безкоштовна «кормушка». Не давіть на жалість!

Мимоволі повернув голову й побачив жінку років під шістдесят, яка намагалася купити хліба, але коштів на це явно бракувало.

«Дивно, — блиснула думка. — Вона не схожа на волоцюгу. Одягнена скромно, але зі смаком. Взуття не нове, але добротне, шкіряне. Здалося, навіть легенький макіяж на обличчі. У чому ж річ? Не змогти купити півхлібини — це катастрофа. Напевно, у неї якась біда?

Жінка мовчки повернулася, проковтнула сльози образи, ще раз глянула на кілька купюр у руці і попленталася до лавиці неподалік. Присіла. Витерла хустинкою очі.

— Добридень, — раптом почула над головою. — Дозволите присісти?

— Якщо вам комфортно поряд зі старою жінкою, не зважаючи, що всі лавиці вільні — будь ласка, — спробувала жартувати.

— Мене звуть Марат Рахімов. Якщо ваші діти зайдуть в інтернет-мережу, побачите, що я не несу загрози, — серйозно представився з надією, що жінка розповість про своїх нащадків. Бо де ж вони є, коли матері не вистачає на їжу?

— У мене нікого немає, — зітхнувши, відповіла.

— Живуть далеко? Не з вами? — нахмурив брови.

— Був чоловік — військовий. Помер під час служби. От зараз отримую пенсію по втраті годувальника. Кажуть завелика, тому субсидії позбавили. Тепер більше половини віддаю за комунальні послуги, аби не замерзнути у квартирі. Ще була донька… — витерла зволожені очі серветкою. — Їй було двадцять, коли діагностували лейкемію. Грошей, щоб лікувати її за кордоном, не було. Моя кровиночка прожила недовго. Я все життя пропрацювала в органах освіти: дитячі садочки, школи. Навіть у ясельках якось доводилось підробляти. Там мені сподобалося найбільше. Маленькі дітки такі невинні, безпомічні. Хочеться оберігати їх, допомагати. За освітою я педагог, а не звичайна «нянічка», тому з дітьми працювала акуратно, ніжно, щоб у них не травмувалася психіка. Проте на такій роботі багато не заробиш. Зараз — самотня. Не маю ні братів, ні сестер, бо одна була у батьків.

— То ви працювали з дітьми? — перепитав Рахімов.

— Усе життя, — глянула прямо у вічі Маратові.

Здавалося, нещасна трохи повеселішала. Напевно давно не відкривала нікому свою душу. Розмова відволікла, розвіяла бідолашну.

— Як вас величають? — поцікавився.

— Марина Митрофанівна Дубровська, — відрекомендувалася. — Якщо зайдете в інтернет — також побачите про мене інформацію. Десять років тому я очолювала міський відділ освіти, тому знайомих багато. Але вони впізнавали мене у місті лише доки була при посаді. Зараз отак на лавиці ніхто б поряд не присів. Максимум поспіхом привітались би. Усі зайняті, — гірко мовила.

У Марата розширилися очі від здивування.

Людина такого рівня жевріє? Голодує? Все життя працювати на державу, щоб не вистачало на старості літ дожити до наступної пенсії?

Особисто він достойно оплачує працю своїх підлеглих. Вони дозволяють собі відпочивати за кордоном, платити за житло, їздити на власних автомобілях. Мають відкриті рахунки в банках, де заощаджують на майбутнє. Ніколи не цікавився розмірами зарплатні у державних структурах. Думав, що мінімальна заробітна плата — абстрактний показник для усіляких там бухгалтерських розрахунків. Реально ж за такі гроші ніхто не працює. Навіть припустити не міг, що таке існує. Досі в його розумінні не могли собі дозволити півхлібини тільки волоцюги й ліниві безхатченки. Навіть милостині їм не подавав. Але, щоб така людина…

— Ваше обличчя здається мені знайомим, — вивела його з глибоких думок Марина Митрофанівна. — Справді… Якось бачила фотографію в газеті, — пригадала. — Так, так, то були точно ви. У статті щось писали про бізнес. Я на цьому не розуміюся, тому й не читала. Але фото запам’ятала.

Марат усміхнувся.

— Дозвольте вам допомогти, — раптом запропонував.

— А-а, — нарешті зрозуміла. — Ви, напевно, чули розмову про хліб? Тому й підійшли?

— Почув, — зізнався Рахімов і потягнув руку за гаманцем.

— Навіть не думайте! — підвищила тон Дубровська. — Я не жебрачка. Через кілька днів пенсія. Все буде гаразд.

— Ви неправильно зрозуміли, — заспокоїв жінку. — Ось моя візитка. Я хочу обмінятися координатами. Впевнений, ми з вами ще зустрінемося, — протягнув клаптик паперу зі своїми даними.

— Диктуйте свою адресу, — відкрив електронний блокнот у телефоні.

За кілька хвилин наказав начальнику охорони своєї компанії перевірити отриману інформацію.

Коли все підтвердилося — поговорив з Лією.

— Гадаю, з неї вийде чудова няня для Міри. Що скажеш?

— Помічниця нам не завадить, — погодилася дружина. — Ти з нею спілкувався, усе зважив. Якщо вона каже правду, то можемо спробувати.

Марина Митрофанівна була до сліз зворушена пропозицією Рахімова. Не роздумуючи, погодилася. Адже не просто працюватиме, а житиме у великій родині. Самотність більше не давитиме на неї, коли сусіди за стінкою святкують Новий рік чи Різдво. А ще… Виховуватиме дівчинку. Згадає часи, коли співала колискові своїй донечці, носила її на руках. Жінка була дуже щаслива.

— Може хоч першу ніч побудемо біля Міри разом? — хвилювалася Лія, коли лягли з Маратом у ліжко, залишивши у дитячій кімнаті Дубровську з дитиною.

— Дай їм звикнути одна до одної, — заспокоював чоловік. — Ти тільки заважаєш їй виконувати свою роботу. Адже Марина Митрофанівна — педагог. Може порадити, що для маленької краще, на що звернути увагу.

— Та я не проти, — шепотіла Лія. — Боюсь лише, щоб дитина не плакала. Вона ж відчує, що мене немає поряд. А якщо у твого педагога якісь спеціальні методи заспокоювання?

— То давай послухаємо, — нажав червону кнопку на білій пластмасовій кульці.

— Це що? — здивувалася жінка.

— Спеціальний пристрій. «Няня» називається. Працює дистанційно. Одна його половинка знаходиться у дитячій кімнаті, інша у нашій спальні. Випадково знайшов. Не пічкати ж будинок підслуховуючими жучками й камерами. А це призначено для того, щоб чути, коли малюк прокинеться, якщо ти на кухні, або в іншому приміщенні, наприклад, — пояснював. — Порадили в дитячому магазині. Дуже корисна штука, виявляється.

— Ти хвилюєшся? — почувся у маленький мікрофон голос нової няні. — Відчуваєш, що мами немає поряд?

Дитина голосно рипіла.

— Не бійся, сонечко. Я щойно побачила тебе — відразу полюбила. Ти мені, як рідна. Ще маленька, говорити не можеш, але все прекрасно розумієш. Я знаю. Хочеш заспіваю тобі пісеньку, яку колись співала своїй донечці?

Час настав відпочивати,

Тож лягай, дитинко, спати,

ТЕЛЕГРАМ

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Большая библиотека с любыми жанрами и авторами

Большая Библиотека

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги