До ніг твоїх я небо простелю…

Ангел хай оберігає сон твій уночі.

І наспівує тихенько

«Люлі-люлі, спи, серденько,

Очки закривай,

Маленька, засинай».

Люлі-люлі баю,

Тебе я загойдаю,

Обійму легесенько,

Пригорну ніжнесенько,

Пісню заспіваю,

Люлі-люлі баю…

Дівчинка заспокоїлася і міцно заснула.

— Ну ось, — напівпошепки мовила Марина Митрофанівна. — Тепер покладу тебе у ліжечко. Спатимеш до ранкового годування. Не будемо турбувати маму з татом. Нехай вони відпочивають.

— От бачиш? — виключив кнопку Марат. — Спатимуть до ранкового годування, а ти переживала, — обняв дружину й пригорнув до себе.

Бізнес Марата процвітав. Солідну архітектурно-будівельну компанію Рахімова вже знали не тільки в Україні.

Нещодавно він повернувся з Польщі де «Вавілон», на замовлення іноземних інвесторів, зводив готельний комплекс.

Велику роль у досягненні такого успіху відіграла серйозна підтримка Красовського. Ігор усвідомлював, що самостійно Рахімову буде важко досягти задуманої висоти. Тому з радістю підтримав його амбіції щодо розширення сімейного бізнесу за межі кордонів країни. Запропонував об’єднання власної будівельної фірми з «Вавілоном». Це полегшило Маратові роботу й розширило можливості, оскільки не було потреби співпрацювати з чужими будівельними компаніями.

Зараз Красовський майже остаточно відійшов від справ. Він насолоджувався заслуженим відпочинком поряд з коханою жінкою.

Марат став не просто заможною, але й впливовою діловою людиною, широко відомою у світських кругах. Його скроні вже злегка прикрасив срібний іній, але молодих красунь це тільки приваблювало. Постійно відчував на собі їх пристрасні погляди.

Та серце Рахімова, як і раніше, цілком і повністю належало коханій Лії.

Нещодавно відсвяткували її день народження — тридцять п’ять років.

«Вона прекрасна, — любувався своєю дружиною, яка танцювала в ресторані з найстаршим сином Мироном. — Моя троянда, така розкішна, бажана, кохана. Час настав — нарешті повністю розпустила бутон, розцвіла. Її аромат п’янить, зводить з розуму…»

Пригадав, як напередодні, у спальні не могла визначитися з вибором плаття для святкування. Одягала то одне, то друге. Довго крутилася перед дзеркалом.

Марат у цей час, сидячи на ліжку з планшетом, вивчав креслення чергового проекту. Одним оком поглядав на дружину. Останнє вбрання жінки майже повністю вивело його з рівноваги. Чорне легеньке шовкове довге плаття з відверто відкритою спиною і глибоким розрізом, що при кожному кроці відкривав голу ногу, трималося біля шиї на одному тонкому срібному ланцюжку, який довгим шлейфом спадав аж до талії. Кожен рух Лії в цьому одязі туманив голову.

— Люба, — не відриваючи очей від дзеркала, попередив. — Твоє дефіле не дає мені зосередитися. Ще один рух — і я не зважатиму на твій жіночий календарик з позначками, в який день можна, а в який ні…

— Для зосередження в тебе є робочий кабінет, — не подумавши, кинула у відповідь.

Одним блискавичним рухом Марат опинився біля дружини. Навіть незчулася, як легеньке платтячко злетіло з її тіла. Миттю відчула, що опинилася у міцних обіймах чоловіка.

— Коханий, благаю, — перелякано змолилася. — Сьогодні не можна. Мені вже не двадцять, що як…

— Що-о? — розсміявся Марат. — Радосте моя, тобі тридцять п’ять, а не триста п’ятдесят років. Деякі жінки у твоєму віці первістка народжують. Я, особисто, лише дякуватиму Всевишньому, якщо він подарує мені дитинку. Чи ти… — хитро примружив очі, — у мені сумніваєшся?

— О-о ні, знову знущаєшся, — безпомічно опустила руки. — Ти ж розумієш, що я маю на увазі.

— Мені байдуже, що ти там собі думаєш, коли вже опинилася в моїх руках, — упевнено відповів.

Очі його заграли хитрим вогнем.

— Ще трохи посперечайся і до самого світанку не відчуватимеш сили тяжіння. Літатимеш у невагомості, як у першу шлюбну ніч, — притис до себе й пристрасно поцілував дружину.

Від дотику коханих губ вона одразу розслабилася і вже не сперечалася…

То ж сьогодні іменинниця була в не менш розкішному дорогому вбранні, але значно скромнішому на вигляд.

Мирон, як галантний кавалер, однією рукою ніжно тримав молоду матусю за талію і кружляв її у швидкому танці.

«Якби не син — я б приревнував, — подумки усміхнувся Рахімов. — Боже, який він уже дорослий…»

Справді, Мирону минув двадцять один рік. Він уже встиг закінчити музичну академію. Його гра на скрипці вражала навіть досвідчених музикантів. Старенький 87-річний Турганов ледь тримався на ногах, але відвідував кожний концерт онука. Щоразу утирав засльозені очі, коли зворушений зал вибухав оплесками. Неймовірно гордився молодим скрипалем.

— Тепер мій інструмент у достойних руках, — казав.

Торік приїжджала Ольга Степанова і возила Мирона на прослуховування в Англію. Талановитий юнак неабияк сподобався її колегам. Його запросили грати у відомому Лондонському оркестрі.

То ж за кілька тижнів один син уже поїде з отчого дому. Від цього Маратові було й радісно, й сумно водночас.

Поряд витанцьовували тринадцятирічний Тимур і десятирічна Міра.

Дівчинка, була схожа на Лію. Тільки смолисте волосся і чорні, мов дві тернини очі нагадували про таджицьке коріння. Вона — татове сонечко, улюблениця. Ще й досі, за звичкою, з розбігу зависає у батька на шиї, коли той повертається додому.

— У тебе вже ноги по землі тягнуться, — жартував, не взмозі відчепити від себе доньку.

— Ти ж казав, що носитимеш її на руках, поки не вийде заміж і цього не робитиме чоловік, — весело нагадувала Лія. — Тому не жалійся.

— Я анітрішечки не шкодую про свої слова, — обіймав Міру. — Моє щастя, моя радість, моя квіточка…

Марина Митрофанівна, якій недавно виповнилося шістдесят сім років, досі опікувалася дівчинкою. Вона з дитинства привила їй любов до балету. Вечорами читала казки про принцес-балерин. Якось попросила дозволу відвести Мірочку на дитячу виставу у драматичний театр.

Дівчинці настільки сподобалося, що довелося віддати її у балетну школу. Зараз мала на пуантах бігає краще, як босоніж. У душі мріє стати примою балету. Можливо, так і буде, оскільки, за оцінками викладачів, усі задатки для цього є. Вона наполеглива, працьовита, цілеспрямована й головне — талановита.

Няня Дубровська завжди була поряд. Вона вже стала повноправним членом сім’ї.

Тимур чим далі, тим більше ставав схожим на Ілону Володіну, як зовні, так і за характером. Досі Марат не надавав цьому особливого значення. Але останнім часом все частіше став помічати конфлікти між ним з Аланом. Він не розбирався, хто винен, тримав у суворих руках і карав обох. Адже вони — його майбутнє. Саме їм належить продовжити сімейну справу. Тому любов і порозуміння між братами було конче необхідно виховувати змалечку. Та інколи батькові здавалося, що Тимур намагається вийти сухим з води, скинути вину на брата. Натомість Алан міг змовчати і не виправдовуватися навіть, коли його вини у скоєному не було.

Дванадцятирічного Алана Рахімов розумів, як нікого. У ньому бачив себе в дитинстві. Зовні хлопець ніби випав йому з ока. Ну просто Марат в мініатюрі. Впертий, трохи зверхній, непокірний, але справедливий, трудолюбивий, запальний, відвертий.

Одного разу за вечерею по-бунтарськи відреагував на батькове зауваження. На знак протесту просто встав із-за столу і покинув кімнату.

Розгніваний Марат ледве стримався.

— Я не хочу його бачити за цим столом ні завтра вранці, ні ввечері, — крізь зуби процідив Лії.

Це означало, що їсти йому заборонено. Проте милосердна мама попросила віднести вечерю синові у кімнату. Хто ж знав, що батько захоче відвідати хлопця.

Без попередження різко відчинив двері кімнати й увійшов усередину. На ліжку, обнявши ноги руками, сидів Алан і дивився у вікно. Поряд — таця з їжею, до якої навіть не торкнувся.

— Чому не вечеряєш? — перевів погляд з підноса на хлопця.

— Ти ж заборонив, — не повертаючи голови, відповів. — Я й не снідав, поки не дозволиш.

Марат присів на ліжко біля сина.

— Як думаєш, на що це схоже? — показав свою праву руку на якій ледь помітно було видно шрам.

— Якась травма, — придивився Алан.

— Точно, — криво усміхнувся Рахімов. — У твоєму віці я не послухав діда. Щоб захистити місце для суворого покарання — мимоволі підставив руку. На тому місці все зажило, а от на руці… Залишилось нагадування про те, що старших треба не просто слухати, а й поважати. Я суворий, знаю. Проте ще жодного разу не підняв на своїх дітей руку. Чим же я тоді заслужив таку зневагу з твого боку?

Алан опустив голову.

— Пробач, тату, — по дорослому відповів. — Правду кажучи, ще коли піднімався сюди — вже жалкував про скоєне. Однак… Не хотів осоромитися перед усіма за столом і повернутися. Нехай би вже ти мене покарав. Знаю, що заслужив.

Марат легенько узяв сина за потилицю. Подивився прямо у вічі.

— Справжня мужність — не тільки вміння показати свій норов, але й зуміти визнати свою провину, попросити вибачення, — повчав. — Адже, це набагато важче, ніж накоїти дурниць і жалкувати про них глибоко в душі.

Алан мовчав. Було видно, що зрозумів. Його гризли докори сумління й сором перед рідними.

З публічними вибаченнями Марат вирішив не давити. Але від того дня з обох синів не зводив очей.

— Дозволиш, тату? — відчиняючи двері батькового домашнього кабінету, спитав Мирон.

Після вечері Марат сидів на м’якому шкіряному дивані й наодинці дивився новини, попиваючи свою улюблену каву з молоком.

— Ти вже свої валізи попакував? — питанням на питання відповів.

— Я цим не переймаюся, — присідаючи поряд, віджартувався син. — Речі — не головне.

— Ага, головне — скрипку не забудь, — розсміявся Марат.

— Точно, — підтримав Мирон.

— Тебе щось турбує? — раптом насторожився Рахімов.

— Хотів… дещо попросити… — почав запинатися син. — Точніше, я вже прийняв рішення… Не знаю, як відреагуєш… — було видно, що хвилюється.

— Кажи, — серйозно наказав Марат.

З його обличчя щезла усмішка. Відчув, що серце забилося сильніше.

— Я бачу, як трепетно відноситься дід Ролан до моєї гри, — обережно почав юнак. — Він нарешті дожив до тої миті, коли його інструмент знову зазвучав у Європі. Дай, Боже, можливо, колись я й сольно виступатиму. Всьому свій час.

Марат уважно слухав. На його кам’яному обличчі не ворушився жоден мускул. Він ніяк не міг второпати, до чого веде син.

— Тому я вирішив, що коли виступатиму — зі сцени буде звучати прізвище не тільки Рахімова, але й справжнього володаря моєї безцінної скрипки — Турганова. Хочу, з твого дозволу, взяти ще й дідове прізвище «Рахімов-Турганов».

— О-ох! — полегшено зітхнув Марат. — Оце і все? — на обличчі батька знову заграла усмішка. — Ти не за дозволом прийшов. Бачу, як дорослий чоловік, сам уже все вирішив і ставиш мене перед фактом. Але я не проти. Повністю тебе підтримую. Для Ролана то буде неоціненний подарунок. Уявляю, як він це сприйме. Аби тільки розчулене старе серце витримало.

— Я знав, що підтримаєш, — обійняв батька — Ти — тато від Бога. Я гордий, що належу до роду Рахімових. Твоє прізвище завжди буде першим. Мої діти носитимуть його.

Марат поплескав сина по плечах.

— Тільки не забувай дорогу до отчого дому, коли станеш знаменитим, — зворушений відповів. — Ти — справжній Рахімов. Назавжди залишишся моїм сином, хоч які прізвища не носи.

Наступного дня усією родиною провели Мирона в аеропорт на літак до Лондона. Там на нього уже чекала Ольга Степанова й нове життя…

— Ваша кава і вхідна кореспонденція, — повідомила Лариса Поліщук, заносячи з самого ранку в кабінет шефа тацю з чорним напоєм.

— А де ж кореспонденція? — здивувався Марат. — Бачу тільки каву.

— Одну хвилинку. На все рук не вистачає. То ж поки ви насолоджуватиметесь ранковим запашним напоєм, я принесу документи, — пожартувала секретарка.

— Правильний підхід, — погодився начальник. — Спочатку задоволення — потім робота.

Після одруження Діна Магерамова нарешті звільнилася й переїхала з чоловіком ближче до моря. Вона досягла пенсійного віку і вийшла на заслужений відпочинок. Це рішення їй далося важко. Занадто вже прикипіла до цієї сім’ї. Проте Марат наполіг. Досі вона жила для інших. Настав час подумати про себе.

Разом з тим уявити не міг, хто може зайняти її місце. Адже це повинна бути людина зі світлим аналітичним розумом, якій він повністю довіряє. Практично його права рука, здатна не тільки виконувати прямі обов’язки, але й підставити плече у складні моменти, своєчасно встигати за настроєм начальника, розуміти з півслова, подекуди навіть випереджати його думки, на кшталт: «це мало бути зроблене ще вчора!»

Про те, що прийде нова людина, навіть мови не могло бути. Тільки хтось із колективу. Але хто?

Проаналізував усіх працівників. Зупинився на Ларисі. Саме вона практично врятувала його сина, коли своєчасно повідомила про Ілону в лікарні. До того прийняла до себе вагітну жінку, розповіла все Діні. Вона серйозна, розумна, не бовкає зайвого.

Як у старі добрі часи зателефонував Магерамовій, порадився. Досвідчена Діна схвалила вибір начальника.

Сама ж Лариса дуже налякалася, коли почула про рішення шефа, щодо її призначення.

— Ну чого ти переживаєш? — не розуміли колегині, з якими працювали стільки років. — У зарплатні не програєш, це точно. Такі люди, як ти — для Рахімова на вагу золота. Йому не потрібна секретарка, це місце найближчої до нього людини.

— Ото ж бо й воно, — ледь не плакала молода жінка. — Зізнаюсь чесно — я його боюся. Мені спокійно, коли шеф десь там, далеко, через кілька коридорів. А бути весь час поруч, та ще й жити його графіком… Не доведи, Боже, про щось забути нагадати, вміти усе підготувати до відповідальної зустрічі… Упевнена, що не впораюся, — у розпачі опустила руки. — Я ніколи не заздрила Діні, хоч вона й відмінно справлялася зі своїми обов’язками.

— У тебе немає вибору, — остаточно добила нещасну Жанна. — Рішення уже прийняте. Завтра сідаєш у приймальню до Рахімова. Щастя вам обом і злагоди. А тобі ще й терпіння, — колегині добродушно засміялися.

— Спасибі за підтримку, — саркастично відповіла Лариса.

Однак, коли ближче пізнала керівника, зрозуміла, що він зовсім не такий, як їй здавалося раніше. Суворий, це правда, але справедливий. Задачі ставить чітко, ясно, зрозуміло. Відчувала, що на початку роботи спеціально не давить на неї, вимагає не на повну. Дає можливість звикнути, все вивчити, освоїтися. І головне — довіряє.

За кілька тижнів повністю вникла в нові обов’язки. Через пару місяців уже навіть відчувала настрій шефа. Розуміла, коли і що можна казати, коли краще змовчати, а коли бос навіть готовий прислухатися до її поради.

— А це що? — запитав, роздивляючись конверт з незнайомою абревіатурою, який лежав серед вхідних документів.

— Запрошення на прем’єру фільму, — пояснила Лариса, прибираючи тацю з чашкою. — У неділю вперше в Україні презентуватимуть кінострічку французького кінорежисера «Душа океану». Я вже дізналася: запрошена дуже солідна аудиторія, окремі політики, бізнесмени, телезірки. Буде червона доріжка і все таке.

— Ого, — здивувався Марат. — Світська вечірка. значить. Знов море цікавих очей з камерами й мікрофонами. Не люблю цього.

— Преси й телебачення буде мало, — уточнила. — Та й то лише біля килима. Далі їм вхід заборонений. Показ закритий.

— Схоже, буде хтось серйозний, кого знімати не бажано, — вголос подумав Рахімов.

— Тим паче треба йти, — сміливо порадила Лара.

— Думаю, ти маєш рацію, — ствердно хитнув головою.

Ввечері повідомив Лію.

— Мирон недавно телефонував й розповідав про цей фільм. Його прем’єра у Лондоні вже відбулася, — захоплено щебетала дружина. — У ньому йдеться про дев’ятирічного хлопчика, який щодня пірнав на глибину океану, щоб назбирати якихось коралів чи перлин, точно не зрозуміла. Потім продавав їх за копійки, аби прогодувати маму й молодших сестер. Батька не було. Одного разу він пірнув — і не виплив. Тому й «Душа океану». Дуже зворушлива стрічка, кажуть.

Ще під’їжджаючи, Марат зрозумів, що публіка збирається серйозна. Хоч килим і простелений, але зайвого ажіотажу навколо гостей ніхто не створював, вхід тільки за запрошеннями.

Почув, як кілька разів клацнули камери, коли проходили з Лією по червоній доріжці.

Серед присутніх побачив деяких близьких владних друзів. Його й самого вже не раз кликали у політику, але Рахімов навіть чути не хотів. Йому спокійніше на своєму місці. Ніби й публічна людина, а сам собі господар.

Після прем’єри гостей запросили на фуршет у невимушеній обстановці. Без преси й телебачення, щоб усі могли розслабитися.

— Навіть не дивися у той бік, — порадила світська левиця Інга Лєбєдєва своїй подрузі-журналістці Кірі Ковальовій, з якою сьогодні разом відвідали кінопоказ. Молода дівчина, не відриваючи погляду, слідкувала за Рахімовим.

— Ти й так на цьому заході інкогніто. Якщо хтось довідається, що маєш журналістське посвідчення, у мене будуть неприємності. Краще не привертай зайвої уваги.

— Хто цей імпозантний чоловік? — поцікавилася Кіра.

Вона зовсім не думала відводити погляд.

— Марат Рахімов, бізнесмен, багата впливова людина. Проте не політик і не телезірка, тому для громадськості особливого інтересу не представляє, — пояснила Інга.

— Він якийсь особливий, — примружила зацікавлені сіро-зелені очі журналістка. — Чимось виділяється. Високомірний, знає собі ціну. Напевно, має повний набір — дружина, коханка…

— Точно, — іронічно Лєбєдєва. — А ще — четверо дітей і в додачу — однолюб.

— Я б хотіла з ним… інтерв’ю… — ніби й не почула Ковальова.

— Ти схибилася?! — підвищила тон Інга й сіпнула подругу за руку. Та неохоче повернулася в інший бік. — То непроста людина. Бачиш оту кралю у довгому чорному платті? Лія Рахімова — дружина. На рахунок коханки… Була якась… Народила йому сина й померла при загадкових обставинах. От народила і померла, розумієш? А він забрав дитину.

— Цікаво, — очі журналістки заблищали. — Інших троє дітей народила жінка?

— Здається, тільки двох, — неохоче продовжила Лєбєдєва. — Із старшим сином там теж якась історія, але я не вникала.

— А ти кажеш — «однолюб», — саркастично посміхнулася Кіра. — Він найцікавіший з присутніх. Хочу з ним познайомитися.

— Навіть не думай… — не встигла зупинити подругу Інга.

Та символічно погладила довге хвилясте яскраво-руде волосся, поправила сукню і впевнено рушила назустріч Рахімову. Він щойно потис на прощання руку своєму співрозмовникові й прямував до дружини. Вражена фільмом, Лія жваво обговорювала з кимось сюжет стрічки, не звертаючи уваги на чоловіка.

— Добрий вечір, як вам прем’єра? — прямо звернулася журналістка, підходячи з бокалом шампанського.

— Ми знайомі? — різко спитав Марат, зупинивши на дівчині здивований, неприязний погляд.

— Кіра Ковальова, — коротко й фамільярно відрекомендувалася.

— Не зрозумів, хто? — скривив обличчя.

Дівчина відчула, як по тілу пробігли неприємні мурашки. Розмова явно заходила в тупик. Вона зовсім не розраховувала на таку холодну неприязнь.

— Я журналістка, хотіла домовитися з вами про…

— Журналістка?! — розширив від здивування очі Марат. — Хто вас сюди пустив?

— Будь ласка, тихіше, — запинаючись від хвилювання, попросила. — Я не хочу неприємностей.

— А чого хочете? — сердито запитав.

Бідолашна мовчала, стискаючи в руках бокал недопитого шампанського.

— Якщо хоч одну фотографію з цього заходу десь побачу — знайду і зітру тебе особисто на порох, — суворо попередив, тикнувши вказівним пальцем прямо у груди не на жарт наляканої дівчини.

Викрити її на цьому заході означало кінець репутації і кар’єрі. Крім того постраждали б ті, завдячуючи кому вона потрапила за куліси прем’єри.

— Даю вам п’ять хвилин, щоб зникнути, — полагіднішав. — Якщо не встигнете — вас показово виведуть. Час пішов…

Нічого не пояснюючи, Кіра підбігла до бару, поклала на стійку бокал і швидко попрямувала до виходу.

— Зачекай, — почула у спину голос Інги. — Що сталося?

— Потім, усе потім… — тільки й кинула через плече Ковальова й поспішила зникнути.

— До вас Ярослав Янін. Каже, що дуже терміново, — почув Марат у робочу слухавку голос Лариси.

— Нехай заходить, — дозволив.

— З нами зв’язалися японці, — відразу перейшов до справи Янін, присідаючи і викладаючи необхідні для розмови документи. — Просять про зустріч.

— Які ще японці? — не зрозумів керівник.

— Справжні, — уточнив головний юрист. — Вони орендували велику ділянку землі і хочуть збудувати на ній свій завод.

— А до чого тут ми? — здивувався Марат. — Споруда має бути якоїсь незвичайної архітектури?

— Та ні, — відповів Ярослав, — звичайна собі коробка.

Рахімов відкинувся на шкіряному кріслі, чекаючи пояснень.

— Проблема в самій ділянці, — продовжив юрист. — То є цілковите болото, яке десятиріччями не просихає. Їм усі відмовили. Там ніхто будувати не береться. Думаю, і нам немає чого морочитися. І так купа проектів горить. Роботи непочатий край. Кілька вакансій, на які ми так і не підібрали людей, даються взнаки. Тому…

Марат різко підняв праву руку, щоб зупинити нескінченну словесну тираду Яніна.

— Складний ландшафт, кажеш, — задумано погладив борідку. — Над цим треба подумати. Що там у тебе? — кивнув головою на чорну шкіряну папку.

— Ось, — подав папери.

Рахімов мовчки полистав надані документи.

— Це просто схема ділянки, — повернув назад. — Вона ні про що не говорить. Якщо за це братися — треба серйозно оцінити ситуацію. Всебічно вивчити цей шматок землі: ґрунти, вологість, інфраструктуру району, де вона розташована, провести інженерні дослідження, багато інших нюансів. Але це коштує немалих грошей. Тому, спочатку необхідно з ними зустрітися. Почути, що пропонують. Далі все добряче обміркувати, зважити усі ризики. Тільки тоді говорити про можливий контракт на співпрацю.

— Вони готові приїхати, коли скажемо.

— Чудово, але до такої зустрічі необхідно ретельно підготуватися. Для початку знайди людину, яка добре володіє японською мовою.

— Навіщо? — здивувався юрист. — Вони знають англійську, ви також. Навіть перекладач не потрібен.

— Це буде наша людина, про яку замовники не здогадуватимуться, — пояснив Рахімов. — Я хочу знати, про що вони балакають між собою, аби уберегти компанію від підводних каменів. Представимо її на переговорах, як одного з групи архітекторів, які працюватимуть над проектом, щоб не виникало сумнівів. Далі розберемося.

Минуло кілька днів.

— Ось, — поклав на стіл шефові невеличку папку з інформацією про потрібну людину.

— Хто? — не розкриваючи, запитав Марат.

— Кіра Ковальова. Кілька років з батьками жила в Японії. Мовою володіє досконало. Знає і граматику, і розмовну. Розумна, відповідальна, освічена. Її порекомендували люди, яким цілком довіряю. Я пояснив, що людина потрібна надійна, для конфіденційної роботи. Хотів з нею зв’язатися, але без вашого погодження не ризикнув.

— К-кіра Ковальова, — повторив Марат. — Щось дуже знайоме. Ніби недавно десь чув… — повільно відкрив папку і глянув на фото. В очі відразу кинулося руде волосся…

— От халепа! Буває ж таке! — вилаявся й відкинувся у кріслі. — Вона не підходить. Шукай іншу.

— Що?! — аж скрикнув Янін. — Отак просто? Не підходить — і крапка?

— Отак просто! — підвищив у відповідь голос Рахімов. — Вона точно не підійде. Навіть, якщо ми будемо просити — сама не погодиться.

— Ч-чому? — ошелешено запитав Ярослав.

Він проробив таку колосальну роботу. Усіх своїх знайомих колишніх і теперішніх працівників органів держбезпеки підняв на ноги, щоб допомогли знайти не просто знавця японської мови, але й вірну людину, яка вміє тримати рот на замку. Її завдання ж практично таємне. Комар носа не повинен підточити. На кону — великі гроші. Контракт. А начальникові, бачте, не підходить. Здуріти можна.

— Ви гадаєте, що такі люди отак запросто валяються на вулиці, перебирай, скільки хочеш? — прямо наважився поговорити з шефом, який до кінця не усвідомлював, наскільки важко було знайти потрібного спеціаліста. — Легше з китайською мовою. А от японська…

— То давай китаїста, — запропонував Марат. — Як на мене, ці мови практично однакові. Мені головне зрозуміти суть.

— Я спочатку теж так гадав, — криво усміхнувся Янін. — Але потім мені пояснили, що відмінність цих мов просто колосальна: ієрогліфи майже однакові, але читаються і вимовляються по-різному. Наприклад: слово «Корея» по-японськи звучить «Канкоку», а по-китайськи — «Ханьгу». У китайській мові відсутні часи, відмінки. У японській усе це є. Ну й так далі, я на цьому не розуміюся, тому всього не запам’ятав.

— Тобто японська складніша? — насупив брови Марат.

— Не знаю, — помахав головою Янін. — Але китаїст нам не підійде. А іншого перекладача з японської я не шукатиму. Мова ж іде не просто про знання мови, як ви розумієте…

— То вона така надійна? — примружив очі Рахімов.

— Перевірена людина, — впевнено відповів Янін.

— А чим така юна леді зацікавила «органи», що вони її перевіряли? — не міг второпати шеф.

— Вона — нічим. А от її батько працював у Японії, жив там за радянських часів. Самі розумієте, такі люди не залишалися поза увагою держбезпеки. Тож перевірені усі, — пояснив.

— Ясно, — зітхнув Марат.

— А чому ви так проти? — не міг зрозуміти юрист.

— Та я не проти, — важко начальник. — Вона сама не погодиться, коли почує моє прізвище. Нещодавно я нагнав до неї страху і послав під три чорти.

— Як? — розкрив від здивування рота начальник юридичного відділу.

— На закритій вечірці, куди журналістам було зась. Приклеїлася до мене, як банний лист. Мовляв, хочу взяти у вас інтерв’ю. От я й вказав їй на місце. Хто ж знав, що світ такий тісний.

Янін засміявся.

— У такому випадку, зв’язуватися з нею мусите особисто, — порекомендував. — Щоб потім не було сюрпризів. Усі контакти в папці. Бажаю успіху, — піднявся й вийшов з кабінету.

Марат довго крутив у руках мобільний телефон. Все ніяк не наважувався набрати потрібний номер. Нарешті відважився.

— Ало, — почув у слухавку після кількох коротких гудків. Але в його горлі наче пересохло. Жодного слова не міг видавити з себе у відповідь. — Я вас слухаю, говоріть, — наполягала дівчина.

— Доброго дня, — нарешті видав перші слова. — Це Рахімов.

Настала тиша. Марат чекав, коли на тому боці кинуть слухавку і він почує короткі гудки. Але журналістка не поспішала. Це додало йому впевненості.

— Ваша пропозиція стосовно інтерв’ю ще в силі? — вже сміливіше запитав.

— Ви… справді вирішили… — не докінчила спантеличена.

Адже недавно цей чоловік ледь не поклав кінець її роботі, розмовляв з нею, як з бульварною журналісткою, а зараз сам телефонує і пропонує… Нічого не розуміла.

— Так, є розмова, — твердо продовжив. — Бажано в моєму в офісі.

— Я буду, коли скажете, — хвилюючись, погодилась.

За годину Кіра, вже сиділа у кабінеті Рахімова.

— Оце і все, що від мене вимагається? — була приємно здивована.

Вона не тямилася від щастя. Такий бажаний недосяжний чоловік сидів у кількох кроках від неї. Сьогодні він був лагідним, ввічливим, галантним.

— Не все, — легко усміхаючись, попередив. — За межі цих стін не повинно вилетіти жодне почуте вами слово. Це головна умова.

— Я зрозуміла, — серйозно відповіла. — Можете на мене покластися.

— Чудово, — зрадів Марат. — Тоді призначаємо дату зустрічі з іноземними замовниками. Між ними також може бути людина, яка розуміє нашу мову. Тому інформацію передавати тільки через електронні повідомлення на планшет або комп’ютер. Щоб ніхто нічого не запідозрив.

— Ясно, — ствердно кивнула головою.

«Головне зараз — показати йому свою відданість. Завоювати увагу. Познайомитися ближче. Сподобатися» — подумала.

Щодалі, то сильніше відчувала, симпатію, що породжувала нестримну пристрасть…

На переговорах Марат представив Кіру, як одного з команди архітекторів, які у випадку підписання контракту працюватимуть над проектом забудови. Перед кожним з учасників були відкриті ноутбуки із зображенням проблемної ділянки та кресленням споруди, яку японці бажали звести.

— Чому ви вибрали таку проблемну ділянку? — поцікавився Рахімов. — Хіба не можна було знайти кращу? Тоді будівництво не вимагало б таких затрат.

Гості поспілкувались між собою, оскільки не всі володіли англійською.

— Дешева оренда, — пояснив старший. — Ми прорахували, що вигідніше один раз вкласти кошти у дорогий проект і забудову, аніж потім десятки років платити фантастичні гроші за землю.

На екрані Маратового монітора блимнуло повідомлення від Кіри.

«Насправді причина не тільки в цьому. Ділянка для них якось стратегічно вигідно розташована. Але не говорять, як саме».

«Отже, вони серйозно зацікавлені саме в цьому клаптику землі, — подумав Рахімов. — Тому заплатять серйозні кошти, аби тільки звести свій завод. Це добре. Контракт вимальовується реально дорогий…»

— Нам потрібен деякий час, щоб детально дослідити ґрунти на місці майбутньої забудови, — повідомив Марат. — Якщо вас це влаштовує, обговоримо ціну передпроектних робіт. Як тільки все буде готово, проведемо ще одну зустріч.

На тому й погодилися.

Марат був задоволений ходом переговорів. Кіра відігравала ключову роль. Вона була його вухами й очима. Інформація, отримана нею, надважлива для компанії. Адже вже на початковій стадії переговорів практично формувалася ціна проекту й самого будівництва.

На наступній зустрічі Рахімов повідомив, що може взятися за роботу над проектуванням і забудовою, якщо вони зійдуться у ціні.

Як виявилося, грошей замовники не шкодували. Відразу погодилися на запропоновану суму.

«Їх лякає ваша самовпевненість. Вони планують знайти юриста в Україні, який захищатиме їхні права у суді, на випадок, якщо залишаться незадоволеними виконаною роботою», — блимнув дрібний текст на екрані Маратового планшета.

— Ми щасливі, що співпрацюватимемо саме з вашою компанією, — звернувся старший японської групи до Рахімова. — Надалі плануємо зводити ще кілька таких заводів в інших країнах Європи. Якщо все пройде успішно — з радістю підпишемо контракти на проектування й будівництво аналогічних будівель саме з вами, — якось неприродно усміхнувся й поклонився.

Марат подав руку на знак згоди.

Після переговорів зібрав закриту нараду.

— Вони планують знайти грамотного юриста, про всяк випадок. Їх можна зрозуміти, адже працюють на нашій території. Чужа країна, чужі закони. Проте я теж хочу бути впевненим, що, викладаючись на повну, завтра не постраждаю, — насторожено повідомив. — Це великий ризик. Тому проведи розвідку, кого виберуть. Зв’яжися з цією людиною і зроби так, щоб співпрацював з нами, — звернувся до Яніна. — Я не маю на меті підставляти партнерів. Прагну лише уникнути зайвих ризиків. Тільки й всього. І ще… Необхідно полетіти у Японію, наживо подивитись на той завод. Перед тим, як укладати контракт, хочу мати уяву, що будуватиму. Кіра полетить зі мною. Зайві вуха мені й там не завадять.

Від почутого дівчина ледь не втратила свідомість. Щастя саме пливло у її руки. Виявляється, треба лише набратися терпіння…

— Ти надовго? — обіймала чоловіка Лія, проводжаючи в дорогу.

— Ні, трояндочко моя, — поцілував на прощання. — Подивимось — і назад. Не встигнеш навіть засумувати.

— Я вже сумую, — важко усміхнулася.

— Якби не літак… — прошепотів на вухо дружині, — я б розвіяв твій сум.

— Нехай Бог береже тебе, — погладила й обняла.

— Я наче вперше їду у відрядження, — не витримав Марат. — Чому ти така стривожена?

— Так то ж Японія, Бог зна де знаходиться, — пояснила.

— Зрозуміло, — зітхнув Рахімов. — Коли летів у Нью-Йорк, то значно ближче було, — зіронізував.

— Не знаю, — задумалась. — Там люди на наших схожі, а ці…

— Люди всюди однакові, — узяв кохане обличчя у свої долоні. — Я рахуватиму хвилини до тої миті, коли знову зможу обняти тебе, — поцілував і сів у машину.

У Японії Марат з групою архітекторів провели кілька днів. Вивчили місцевий завод до дрібниць. Виявляється, архітектура у ньому не складна, але є багато спеціальних нюансів, які треба врахувати при будівництві.

Оселилися у дорогому престижному готелі. Кіра зайняла номер поряд з Маратовим. Вона сама його вибрала.

День за днем стікав, а Рахімов не подавав вигляду, що серйозно зацікавлений нею. Все тільки й розмов, що про роботу. Сьогодні — остання ніч. Завтра вони повернуться в Україну.

Що робити? Розчарована вийшла на балкон. Обперлася на парапет, задивилась на вечірнє небо.

Раптом помітила Марата, який так само стояв на сусідньому балконі й милувався нічним містом, що потопало у мерехкотливих вогниках.

— Ще не спите? — нерішуче запитала.

— Не йде сон, — усміхнувся у відповідь.

— Тут гарно, правда?

— Вдома краще, — якось сумно, але тепло відповів.

Вперше наважилася глянути йому прямо в очі.

Він не відвів погляду. Це тривало кілька секунд.

Кірі здалося, що красномовнішого заклику провести разом ніч годі й сподіватися. Миттю переодягнулася у вечірній халат на голе тіло й постукала у сусідній номер.

— Що сталося? — запитав здивований Марат, коли побачив на порозі Ковальову, та ще й у халаті.

Вона сподівалася на тепліший прийом. Тому була трохи спантеличена. Але відступати було нікуди. Щоб ніхто не побачив, швидко заскочила всередину.

Рахімов стояв, мов закам’янілий. Ніяк не міг збагнути, що відбувається.

— Я так більше не витримаю, — одним махом видала. — З тої миті, коли вперше побачила тебе на вечірці — задихаюся. Мені бракує повітря. Серце не витримує й розпирає груди. Відчуваю таку пристрасть, що описати неможливо. Якщо не обнімеш…

— Що? — не міг повірити власним вухам.

— Я знаю, ти однолюб. Так кажуть. Нехай. Мені вистачить однієї ночі. Головне — залишити в пам’яті запах твого тіла. Інакше збожеволію…

— Що ти верзеш, жінко?! — раптом закричав оскаженілий Марат. — Що значить — досить однієї ночі?! Ти так себе оцінюєш?! Цього варта?! Скільки тобі років?

— Двадцять сім.

— Двадцять сім! — голосно повторив. — У твоєму віці моя дружина вже мала чотирьох дітей. Думала про сім’ю. А ти досі міняєш коханців, перескакуючи з одного ліжка в інше?! Як ти посміла прийти сюди в такому вигляді?! Га?! З’явитися перед чужим чоловіком майже гола?! Зовсім сором втратила?!

— Я не м-міняю… — раптом зніяковіла Кіра. — Своїми словами ти робиш мені боляче… Я справді… Щиро…

— О, Всевишній, дай мені терпіння! — різко відчинив двері Марат.

— Негайно забирайся геть з моїх очей, поки я не зробив тобі так боляче, що все життя пам’ятатимеш! — показав на вихід.

Перелякана його криком, дівчина наче вросла в землю. Не могла зрушити з місця.

— Не випробовуй мого терпіння, бо точно зірвуся на тобі, — крізь зуби процідив і виштовхав за двері розгублену Кіру.

— Це ж треба, — не міг прийти до тями. — Таке утнути. Хіба я давав привід? — сам себе голосно запитував. — Безсоромниця. Хоча… Здається такою милою, розумною… Хто ж їх, тих жінок, порозуміє? Ти диви… Ледь стримався. Я ж не залізний, прости, Господи.

Відчув, як по тілу пробігли приємні мурашки. Пішов у ванну, прийняв холодний душ, аби заспокоїтися…

Дорогою додому Кіра навіть глянути на Марата боялася.

Він теж відчував, що трохи перегнув учора. Але іншого виходу з ситуації, що склалася, не бачив.

На батьківщині літак приземлився пізно уночі. Лія спати не лягала, чекала на чоловіка.

— Сонечко, я долетів, — найперше зателефонував дружині прямо з аеропорту. — Знаю, що чекаєш. Але буду пізніше, ще маю деякі справи. Лягай. Цілую.

Жінка заспокоїлася.

«Головне, що долетів живий-здоровий. Решта — дрібниці», — подумала.

Присіла у глибоке крісло й незчулася, як задрімала.

Стомлений відрядженням і останніми подіями Марат вирішив спочатку відвезти перелякану Кіру додому. Хотілося показати їй, що не сердиться, а бажає добра.

— Ти перспективна, розумна молода жінка. Хотів би зберегти між нами приязні дружні стосунки. А головне — довіру. Твоя допомога була дуже цінна. Я вдячний за проведену роботу і не хочу втрачати зв'язок на майбутнє, — повчав на прощання. — Відчуваю, що з японцями ми працюватимемо довго. А те, що сталося — забудь. Викинь з голови. Вважай, що нічого не було. Я особисто вже не пам’ятаю.

— Пробачте, — не піднімаючи очей, відповіла. — Досі я навіть уявити не могла, що чоловік може так відреагувати, коли до нього приходить напівгола жінка, — червоніючи, посміхнулася. — Мені так соромно. Ви кохаєте свою дружину, це очевидно.

— Так. Інколи здається — у нас одне серце на двох. «Жінок може бути багато, але мати твоїх дітей — одна, єдина на все життя», — так казав мій батько. Хоч у нас, на батьківщині, не всі так вважають. Він кохав мою матір до останнього подиху, — задумано відповів. — А тобі необхідно розвиватися, а не засиджуватися журналісткою в газеті, — серйозно глянув на Кіру. — Буду радий допомогти. Маючи такий потенціал, треба рухатися вперед. Я побував у багатьох країнах світу, але бачу, що майбутнє за такими, як Китай, Японія. Технологічно вони обігнали Європу на роки. Подумай над цим, — завершив.

— Я вдячна за все, — глянула на Марата. — Вважатиму за честь співпрацювати й надалі. Можна на прощання обійму вас? — несподівано запитала.

Рахімов здивовано підняв брови.

— По-дружньому, — уточнила Кіра.

— По-дружньому можна, — жартома притис до себе дівчину.

Доїхав додому майже на світанні. Безшумно піднявся на другий поверх, увійшов до спальні. Лія напівсидячи спала.

Тихенько поцілував її у голову, заплющив очі, вдихнув рідний аромат. Глянув на годинник. Лягати вже ніколи. Попрямував у ванну. Став біля дзеркала, почав роздягатися.

— З приїздом, коханий, — раптом побачив відображення дружини, яка підійшла ззаду й почала обіймати. Вона поцілувала його спину один раз, другий, потім різко зупинилася.

Марат не відривав очей від дзеркала. Він ще не втиг ні переодягнутися, ні помитися і усвідомлював, що після невинних обіймів, його одяг точно пахне жіночими парфумами.

— Дорогий жіночий аромат? — здивована подивилась у дзеркало.

Марат спокійно підняв праву брову. Мовляв: так, і що далі?

Одним рухом Лія опинилася перед ним, подивилася прямо у вічі.

— Ти посмів торкатися іншої? — примруживши веселі очі, жартома запитала.

Рахімов не повірив власним вухам. Неймовірно, вона не сердиться. Навпаки, розпалює в ньому вогонь бажання. Це ж очевидно. Значить довіряє. Немає більше між ними стіни вагань і сумнівів. Яке ж це блаженство — знати, що від тебе не чекають пояснень, виправдань. Просто любити. Вірити. Не сумніватися.

Так — це його Лія. Єдина жінка, заради якої б’ється серце. Мати його дітей. Його душа.

— Так, я обійняв і поцілував молоду дівчину, — примруживши звабливі очі, продовжував дражнити кохану.

— Сподіваюсь — на прощання, — далі грала Лія.

Бажання наростало.

— Думаю, ми ще побачимося, — не відставав Марат.

— Рахімов, я заставлю тебе відповісти за свої слова, — прозвучало, як останнє попередження.

— І що ти зробиш? — відверто підштовхував до головного.

— Розірву тебе на шматки, — прошепотіла прямо на вухо.

— Отак запросто? Залишиш чотирьох дітей сиротами?

— Так запросто, — подряпуючи його спину кігтиками, мов тигриця, що грається з жертвою перед її кончиною, промуркотіла.

— То давай, — свідомо нажав кнопку старту. — Не стримуйся. Вперед.

До того, що відбувалося далі Марат виявився настільки неготовим, що навіть не зрозумів, як опинився на ліжку, дружина зверху і все вже почалося. Одною рукою вона вхопила його за шию, іншою за талію й різко притисла до свого тіла. Ніяких там цяцькань і прилюдій. Просто нестримне дике бажання. Її руки, здавалося, були одночасно всюди. Перемагаючи хвилі насолоди, що одна за одною накривали з головою, він зібрав сили.

— Та що ж це за неподобство таке? Га? Ану йди сюди, — різко перевернув її на спину і взяв ситуацію у свої руки. — Ще бракувало, щоб жінка мною відверто володіла.

Кілька різких рухів і відчув, що вона вже готова. Але на цей раз не прискорювався. Сповна наситився її солодкими муками…

Нарешті, геть знеможена, десь здалеку почула його такий приємний стогін…

Повністю знесилений, Марат упав горілиць. Задивився на стелю.

— Ого, що ж це було? Я ледь не збожеволів. Виявляється, треба частіше обіймати чужих жінок. Ти диви, як працює, — засміявся.

Лія лежала поруч із заплющеними очима й важко дихала.

— Попереджаю, не розвивай далі цю тему, бо, клянуся, що зберу останні сили і… — ледве прошепотіла.

— Що?! Ні! Ні,ні, — запротестував Марат. — Не смій торкатися мене, скажена жінко. Я ледь живий. У ревнощах ти страшна.

— Я не ревную, — не розплющуючи очей, слабим голосом відповіла. — Я люблю…

Рахімов повернувся, подивився на змучену дружину.

— Тобі справді нецікаво, звідки цей запах? — ніжно запитав.

— Н-не важливо, — ледве прошепотіла.

— А що важливо? — погладив кохане обличчя.

Лія підняла праву руку. Марат усміхнувся, приклав свою. Їхні пальці схрестилися.

— Одне ціле, — цілуючи спільний кулачок, лагідно прошепотів.

За тиждень група японських замовників знову прилетіла до Києва. Після недовгих перемовин та уточнення окремих деталей, підписали контракт про співпрацю. Все відбулося в офісі Рахімова. «Вавілон» проектуватиме й будуватиме для іноземних інвесторів великий просторий завод.

Після закінчення перемовин інвестори виявили бажання скріпити партнерські стосунки у неформальній обстановці. Рахімов погодився. Багатозначним поглядом дав зрозуміти Яніну, щоб до вечора той підготував усе, як слід. Сам з командою архітекторів залишився на роботі.

У визначений час двома машинами під’їхали до одного з престижних готелів столиці.

— На сьогодні все, — повідомив Марат, звертаючись до Кіри. — Спасибі за роботу. Мій водій Максим відвезе тебе додому.

— Але хіба… — не зрозуміла спантеличена.

— Що? — зупинив на дівчині здивований погляд.

— Я думала ви хочете знати, про що вони балакатимуть, коли…

— Ні, ні, — щиро розсміявся у відповідь. — Туди тобі не можна. Далі вистачить англійської… — вискочив з автомобіля.

У бокове дзеркало дівчина провела його сумним поглядом.

— Ви якийсь втомлений, наче виснажений? — висловив свою думку головний юрист компанії, коли після довгого й пишного застілля залишилися з Маратом наодинці.

Гості у кімнаті відпочинку ще розважалися…

— Трохи є, — погодився шеф. — Треба визнати, контракт дорогий. Переживав до останнього, щоб усе пройшло добре. Нерви, напруження… Зараз уже попустило. От і сиджу, як вижатий лимон. Чекаю, поки гостям буде так добре, щоб їх у номери позатягувати.

— Це я можу й без вас зробити, — хитро усміхнувся досвідчений у таких справах юрист. — Може б вам також… розслабитися…

— Та ну тебе, — кинув Рахімов.

— А перекладачка гарна й — головне — розумна дівчина… — не зводив пронизливого погляду з начальника хитрий колишній слідопит.

— Ковальова? — задумано відкинувся на дивані Марат.

— У ній щось є, — зрозумів, що потрапив у точку, Ярослав.

Відношення начальника до сім’ї він добре знав. Але й невинну симпатію між шефом і Кірою відразу помітив професійним оком.

— Ти знаєш, що вона витворила у Японії? — раптом повеселішав Рахімов.

Янін здивовано підняв брови в очікуванні відвертої розмови. Між ними з шефом вже давно панувала повна довіра. Гріхи Яніна залишилися у минулому. За них він не раз покаявся.

— Прийшла до мене в номер… — хитаючи головою, розказав, як все було.

— Але ж потім ви особисто відвезли її з аеропорту… — влучно підмітив Ярослав.

— За що вдома добряче отримав на горіхи, — щиро розсміявся Марат.

— Не переживайте, я тут все докінчу… — раптом прямо сказав юрист. — Можете їхати…

Рахімов замовк. Усмішка щезла з його обличчя. Дивився в одну точку й не реагував. Наче над чимось глибоко замислився.

Потім серйозно глянув на Яніна.

— Справишся?

— Навіть не сумнівайтеся. Повкладаю всіх до одного спати у м’які ліжечка й зразу відрапортую, — не кліпнувши оком, відповів.

Марат під’їхав до висотної новобудови. Тут жила Ковальова.

Зупинився у дворі. Не поспішав. Обняв кермо руками, замислився.

Нічого серйозного до дівчини не відчував. То чому ж він тут серед ночі? Що привело його? Проста симпатія?

Узяв телефон, набрав її номер.

— Марат? — здивувалася Кіра, побачивши виклик. — Господи, що це означає? — серце на мить зупинилося. Невже…

Узяла слухавку, підійшла до вікна.

«Його авто внизу! — важко задихала. — Так це воно, білий залізний кінь. Марки машин він міняє часто, але пересідає тільки на новий білий кросовер. Це його своєрідна візитна карточка».

— Ало, — швидко відповіла, очікуючи нездійсненного дива.

У відповідь — довга тиша.

— Я слухаю, — продовжила.

Але Марат мовчав.

— Я б-бачу вас, — несміливо промовила.

Та відповіді не було.

Ще кілька секунд — і в слухавці почулися короткі гудки.

Машина завелася, різко рушила з місця. Зробивши коло у дворі, виїхала на дорогу й за хвилину зникла за поворотом…

Рахімов майже безшумно піднявся на другий поверх власного будинку.

Усі давно позасинали, навколо глибока тиша.

Зайшов у спальню.

Не роздягаючись, ліг поруч з Лією. Вона глибоко спала.

«Хіба тіло може існувати без душі? Дихати без повітря? Жити без серця? — подумки запитав сам себе, милуючись сонною дружиною. — Хіба настане день, як згасне сонце? Навіщо переживати миті задоволення у повній пітьмі, якщо згораю від любові, осяяний світлом небесної зорі? — легенько погладив м’яке волосся коханої жінки. — Навіщо вдихати мертві парфуми, якщо божеволію від аромату живої троянди? Навіщо, відчуваючи спрагу, ковтати приторний мед, якщо вдома чекає жива вода? Моя Лія… Моя рідна. Моя половинка. Моя радість і моя печаль. Моя рання весна і в майбутньому гордовита зима. Мій світанок і захід мого дня. Мій раю… Я твій до останнього подиху. Тільки твій…» — ніжно торкнувся устами її чола.

— М-м, — крізь сон промуркотіла, відчувши легкий дотик.

Обережно, щоб не розбудити, пригорнув свою милу й задоволено заплющив очі…

Марат любив усіх дітей однаково. Проте особливу увагу приділяв синам Тимурові й Аланові. Вони вже подорослішали. Колись саме на їхні плечі ляже тягар сімейного бізнесу. Тому відносини між хлопцями повинні бути дружніми. Брат завжди повинен уміти захистити й підтримати іншого брата. Це була головна вимога Рахімова. Найменші непорозуміння між синами суворо присікалися. Вони росли під пильним наглядом, наче зіниці його очей.

Сьогодні, без попередження, завітав на тренування з вільної боротьби у спортивний клуб, де займалися хлопці. Несподівано став свідком неприємної сцени, коли Тимур з Аланом у спарингу не тренувалися, а реально билися. На думку батька, ініціатором був Тимур. Тренер хотів зупинити їх, але Рахімов подав знак рукою, щоб не чіпав. Хотів подивитися, чим усе закінчиться, хто припинить першим. Та брати розійшлися не на жарт. Тренеру все ж таки довелося втрутитися.

— Щоб я їх не бачив кілька днів, бо за себе не ручаюся!!! — кричав до Лії оскаженілий Марат, коли приїхали додому.

Хлопці миттю піднялися у свою кімнату.

— Вони хочуть до гроба мене довести!

— Господи, що сталося? — не розуміла дружина. — Чим вони так тебе розсердили?

— Я відчуваю між ними неприязнь! — сердито пояснив. — Вони билися на тренуванні!

— О, милий, прошу, заспокойся, — гладила Марата. — Це діти, таке буває.

— Вони не просто діти! — знов підвищив тон Рахімов. — Вони — рідні брати! Одної крові! Я навіть крихту ненависті між ними не потерплю. Так їх покараю, що все життя пам’ятатимуть батькову науку! — гнівно глянув на другий поверх.

— Чш-ш… Ти вдома. Все гаразд. Зараз я з ними поговорю. З’ясую, в чому причина, що призвело до такої поведінки. Заспокойся, присядь, я зараз заварю чаю з м’яти, — обіймала коханого.

— Принеси мені в кабінет, — суворо, але вже набагато спокійніше відповів. — Я ще попрацюю.

— Таточку, ти вдома, — як завжди, з розбігу кинулася на шию Маратові донечка Міра. Вона одна не боялася батькових криків. Адже її вони ніколи не стосувалися.

— Ох, моє серденько, — відразу розтанув. — Зірочко моя.

— Чому ти сердитий? — жалібно глянула на батька.

— Твої брати засмутили мене. Але вже все гаразд, — поцілував дівчинку в чоло. — Біжи до себе.

— Що між вами відбувається? Ви батька буквально до сказу довели, — зайшла перед сном у кімнату синів Лія.

— Та нічого не відбувається, — озвався Алан. — Тато чомусь вважає, що ми з Тимуром не любимо одне одного. Щоб не зробили — все не так.

— Ми сьогодні й справді билися, — додав Тимур. — Але заздалегідь про це домовилися. Адже з цих формальних спарингів ніякої користі. А якщо стане потреба по-справжньому захищатися? Чого варті такі заняття, де немає реальної практики?

— Ви говорили про це батькові? — поцікавилася Лія. Адже дійсно не бачила ненависті між дітьми.

— Пробували, — знов Алан. — Та він і слухати не хоче. От якби ненароком застав, як ми з Тимуром цілуємося…

— Алане! — різко перервала мати. — Що ти собі дозволяєш?

— Пробач, мамо, — вибачився син. — Але складається враження, що тато тільки й шукає нагоди, щоб насварити нас.

— Ти помиляєшся, — навчала Лія. — Ви — його душа, його майбутнє. Тато переживає… А ви своєю поведінкою робите йому боляче. Людина, якій боляче, сердито на все реагує.

— То він з великої любові нас карає? — перепитав Тимур.

— Не засмучуйте більше свого батька, — зітхнула Лія, не в силах донести дітям головного.

— Ти все чув? — запитала в Марата, який стояв під дверима й слухав розмову матері й синів.

— Дай, Боже, все так, як вони кажуть, — заспокоївся. — Дай, Боже.

Та наступна витівка хлопців не заставила на себе довго чекати.

На короткі весняні канікули Марат відправив синів у Мужіїв до бабусь і дідусів. Там вони щодня каталися на конях. Обидва були прекрасними вершниками. У сідлі трималися професійно, адже сиділи в ньому з чотирьох років.

Не знати, що там трапилося, але підлітки гайнули в поле поза територією кінного клубу й гасали на конях, наче на перегонах.

Гнали, допоки одна тварина не стала неконтрольованою й понесла Алана, задерши хвіст, мов божевільна. Тимур уже не міг його наздогнати й переляканий повернувся у клуб. Там про все розповів. Хлопця швидко знайшли. Кінь скинув його на землю. Благо, обійшлося без серйозних наслідків. На травмовану ногу наклали гіпс.

— Але так і шию зломити недовго! — сердито вимагав від адміністрації закладу пояснень Красовський, під чию опіку були залишені юнаки. — Ви несете відповідальність за них. Де ж були ваші люди, коли хлопці покинули виділену для катання територію?

— Вони весь час були на очах, навіть не розумію, як це сталося, — пояснював схвильований тренер.

— Ой, не знаю, чи розповідати про це Маратові, — сумнівалася Ірма, коли ввечері присіли з чоловіком на веранді. — Він і так до них занадто суворий. Страшно уявити, що буде, коли почує.

Та мати даремно хвилювалася. Рахімов уже все знав. Йому зателефонували з клубу, вибачилися, що недогледіли за дітьми. Обіцяли надалі приділяти їм особливу увагу.

— Щоб завтра обидва були вдома, — спокійно, але суворо наказав Лії за вечерею.

— В Алана пошкоджена нога, він не зможе…

— Жінко, ти не розчула?! — підвищив тон Рахімов. — Я негайно хочу бачити їх тут.

— Ви змусили мене прийняти рішення, — крижаним тоном повідомив, коли сини приїхали. — На носі літні канікули. Проведете їх у закритих закордонних таборах для бойскаутів. Окремо один від одного. Цілих два з половиною місяці. Ніякого спілкування з сім’єю або знайомими. Навіть мати не знатиме, де ви є. Житимете у палатках серед дикої природи в лісі. Там вас пристосовуватимуть до дорослого життя: навчать нести відповідальність за свої вчинки, приймати швидкі правильні рішення у складних ситуаціях, витримувати фізичні навантаження, працювати у команді і багато іншого. Ці табори — не місце відпочинку. Туди їдуть діти від тринадцяти до шістнадцяти років. Отже, навантаження серйозні. Ви надовго їх запам’ятаєте.

— Марате, що це за рішення таке? — майже плакала Лія. — Вони ще діти.

— Там будуть їхні однолітки, — пояснив чоловік. — Ніхто не кластиме на їхні плечі більше, ніж вони здатні витримати. Я контролюватиму.

— А мене чому відсторонюєш? Що за біда в тому, що, як мати, знатиму де вони знаходяться?

— Ти полегшиш їхню ношу, — незламним голосом відповів.

— Як? — не вгавала жінка.

— Не знаю, але втручатися будеш. Аланові ж носила їсти, коли я заборонив, — подивився Лії прямо в очі.

— Це занадто жорстоке рішення, — витерла очі й попрямувала до виходу.

Рахімов зупинив її, вхопивши за руку.

— Не хвилюйся. Хлопці житимуть в сучасних палатках з душовими кабінками, спатимуть у теплих спальних мішках, посилено харчуватимуться. Нічого страшного з ними не відбуватиметься, — вже тепліше заспокоював дружину. — Їх вчитимуть грамотно відстоювати свою точку зору, працювати у команді, розвиватимуть лідерські якості. Все це необхідне у майбутньому. Для мене головне, щоб вони відчули себе на чужій території, де немає ні рідних, ні близьких. Адже будуть у різних таборах. Тоді, сподіваюсь, переосмислять ціну братерської підтримки.

— Але між ними немає ненависті, — заперечила Лія. — Чому ти намагаєшся їх навчити?

— Вони безвідповідальні! — знову підвищив тон Марат. — Якщо не навчаться розрізняти, що правильно, а що — ні — в майбутньому знищать усе, що потрапить у їхні руки. Це вже не діти, а підлітки. Тимурові минуло п’ятнадцять. У його віці я… — різко замовк.

Лія погладила чоловіка.

— Ти згадав батька? — ніжно запитала.

— … з дитинства жив далеко від батьків: то в діда у горах, то навчався за кордоном, а потім тата вже й не стало, — тихо сумно продовжив. — Саме це навчило мене не розраховувати на інших, самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя.

— Але ж то були нелегкі часи, правда?

— Так, на відміну від мене, через два місяці мої сини повернуться додому в обійми батька й матері. Нехай їм буде трохи наука. Не намагайся мене переконати щось змінити. Просто довірся, — значно пом’якшав. — Я не дам скривдити наших дітей, — поцілував у чоло дружину й пригорнув до себе.

Як не боліло серце за хлопцями — Лія змирилася. Вже якось звиклася з думкою, що мусять пройти це випробування. Але відтоді постійно застерігала дітей. Слідкувала за кожним їхнім кроком.

Якось вранці, Марат затримався в душі. Його телефон несподівано завібрував.

«Вікінг» — засвітилося на екрані.

Це була назва спортивного клубу, де займалися сини.

Миттю вхопила слухавку.

— Так, — неголосно, боячись відповіла.

— Марате Фархадовичу? — почулося на тому боці.

— Це його дружина, — пояснила.

— Ліє Роланівно? — уточнив чоловічий голос.

— Так, кажіть.

— Я тренер вашого сина Тимура. Є не телефонна розмова. Необхідно, щоб ваш чоловік завтра заїхав.

— Я сама заїду, — твердо відповіла. — Привезу сина на тренування, тоді й поговоримо.

— Добре, — погодився. — Чекаю.

— Куди це ти вирядилася в суботу та ще й з самого рання? — здивувався Марат, коли Лія вийшла до сніданку. — У вихідний день одягнена не по-домашньому?

— Маю справи у місті, заодно відвезу Тимура на боротьбу, — спробувала щиро усміхнутися.

Але Рахімов відчував свою другу половинку, як самого себе. Наче рентген бачив її наскрізь.

— Ти якась напружена, нічого не трапилося? — насторожився.

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти.

— Але Максим уже завів машину. Він готовий їхати, чекає на Тимура. Довір йому свої справи.

— Ні, ні — заперечила Лія. — Це особисте, — різко пояснила.

Потім глянула у широко розплющені, завмерлі від здивування, очі чоловіка — й зрозуміла, що треба негайно вигадати щось переконливіше.

— Тобто-о… я хотіла сказати, що маю зустріч з дівчатами. Ходимо разом до фітнес клубу. Ми давно не гомоніли, тому домовилися… поки Тимур… — не вміла брехати, плуталася.

— Як хочеш, мила, — несподівано швидко погодився.

Проте його недовірливий погляд заставив жінку відчути неприємні мурашки на тілі.

— Я проведу до машини, — запропонував. — Давай сумку понесу.

Поки Лія з Тимуром сідали, непомітно набрав з її телефону свій номер і поклав на місце…

— Не вважаєш дивним, що сьогодні саме я везу тебе на заняття? — за кілька хвилин почув у слухавку розмову між сином і Лією, яка відбувалася у машині по дорозі в місто. Він спеціально набрав виклик з її телефону на свій, щоб прослухати й зрозуміти, в чому ж річ. Відчував, що Лія стривожена, отже, щось точно трапилось.

— Вважаю, — погодився Тимур. — Ти ніколи цього не робила. Що трапилося?

— Ще не знаю. Може, сам розповіси? — сердито запитала.

— Мамо, ти вже батька нагадуєш, — роздратовано кинув і відвернувся до вікна.

— Вчора батькові зателефонував тренер, просив терміново приїхати. Благо, тато був у душі й не почув дзвінка. Але ти щось накоїв, я відчуваю, — зупинила авто й серйозно глянула на сина. — Я не зрушу з цього місця, поки не розповіш.

Марат завмер в очікуванні.

Тимур закляк від почутого.

— То був лише жарт, — наляканим голосом почав виправдовуватися. — Я не хотів нікого підставляти, а тим паче…

— Який жарт?! Розповідай негайно! — майже криком суворо наказала мати.

— Я сховав чужі речі в шафку Алана, — боязко зізнався. — Думав, ми з хлопцями посміємося, коли бідолашний шукатиме їх. А вийшло…

— Продовжуй! — наполягла Лія. — Я маю знати, про що буде розмова у спортивному клубі.

— Той «придурок»…

— Тимуре!!! — щосили закричала. — Добирай слова!

— Пробач, мамо, — винувато син. — Є у нас один «відморожений». Ніхто з ним не спілкується. Коли побачив, що речі пропали — поскаржився напряму керівництву. Вони викликали тренера, переглянули відеокамери, все побачили і… Казали, що ледь стримали обурених батьків…

Від почутого Марат ледь не впав. Очі його налилися гнівом, скули заходили.

— Чому ти поклав речі саме в Аланову шафу?! — сердито запитала Лія. — Якби все полюбовно не вирішилося, їх знайшли б у твого брата і тоді…

— Ні, мамо! — у відчаї закричав Тимур. — Я не хотів нікого підставляти. Ми розраховували, що нещасний шукатиме, а не скаржитиметься. Наші шафи він відкрив би без проблем, а от Аланову… У нього ж нога хвора, його немає на тренуваннях. Я спеціально взяв ключ. Хто б здогадався?…

— Алан знає? — важко запитала.

— Ні, — стогнучи відповів.

— Тоді, ти свідомо намагався підставити брата, — підвела підсумок.

— Ти ж не скажеш батькові? — заблагався син. — Поговориш там і все вирішиш, правда?

— Не знаю, — важко зітхнула. — Зроблю все, що в моїх силах, але за наслідки не ручаюся, — завела машину й різко рушила з місця.

Марат виключив телефон і з розмаху кинув його на диван.

— Ох, Тимуре! Ох!!! — заревів на весь голос. — Доки випробовуватимеш моє терпіння?! Коли зупинишся?! Чи, як твоя мати?… — різко прикусив язика. — Що ж мені з тобою робити? Адже ти вже не малий… — сам себе питав.

Якийсь морально знесилений сів за стіл у своєму домашньому кабінеті.

Раптом почув легкий стук.

— Можна? — несміливо відчиняючи двері, запитала Марина Митрофанівна.

— Заходьте, — ствердно кивнув Марат.

— Я ненароком почула ваш сердитий голос, — присідаючи на диван, почала, — та ще й ім’я Тимура. Пробачте мою зайву цікавість, але він чимось серйозно провинився?

Рахімов мовчав. Було видно, що геть не налаштований на душевну бесіду.

— За роки, прожиті у цьому будинку, а це були щасливі роки, — щиро усміхнулася, — я добре вивчила дітей. Адже сама педагог. Усі вони прекрасні, виховані, люблять одне одного і батьків. Тому навіть припустити не можу, що має зробити син, аби викликати такий гнів свого батька?

Але Марат вперто мовчав і дивився в одну точку десь за вікном.

Дубровська, як педагог і психолог від природи, зрозуміла: тим, що насправді гризе його душу, господар ділитися не готовий.

— Запевняю вас, — закінчуючи монолог, сказала. — Між вашими дітьми — найщиріші братерські стосунки. Вони життя віддадуть одне за одного У полум’я скочать, не роздумуючи. Вас мучить не їхня поведінка, а власні внутрішні страхи, відомі тільки вам або найближчому оточенню. Та ці переживання несправедливо віддзеркалюються на Тимурові й Аланові, — попрямувала до дверей.

— У Тимурові інколи верховодять материнські гени, — раптом процідив крізь зуби Марат, не відриваючи погляду від вікна.

Марина Митрофанівна обернулася й здивовано глянула на Рахімова.

— А що не так з Лією Роланівною? — насупила брови. — Про такі гени можна тільки мріяти.

— Тимура народила інша жінка, — голосно зітхнув.

Ошелешена почутим, Дубровська знову зайняла своє місце на дивані.

— Це довга історія, — неохоче почав. — Наш з Лією первісток народився мертвим. Ми важко це пережили. Але ще важче було почути, що моя кохана жінка більше не зможе завагітніти. Я був морально розбитий, зламаний, але відмовитися від неї не зміг би ніколи. Вирішив жити без дітей, удвох до старості… Та Всевишній подарував мені сина від іншої жінки. Бачить Небо, я цього не хотів і не планував. Якби знав раніше — змусив би Ілону зробити аборт. Але ми не господарі своєї долі. Коли вперше взяв Тимура на руки… — боляче посміхнувся. — Хлопчик став світлим промінчиком, який засіяв у наших з Лією вистражданих серцях. Як можу не любити його? Він — частина моєї душі.

— Але ви не любили його матір, — підкреслила Дубровська.

— Не любив, — підтвердив.

— Тимур знає? Він спілкується з тою жінкою?

— Ні, — коротко відповів. — Вона померла при пологах. Я йому не розповідав.

— Чому? — здивувалася.

— Ще не час. Він повинен подорослішати.

— Час давно минув, — дозволила собі повчати Марина Митрофанівна. — Я зрозуміла. Ваші страхи народилися разом з Аланом, — хитро усміхнулася. — Це дитина коханої жінки, її плоть і кров. Та ще й як дві краплі води схожа на вас. Насамперед ви переживаєте, чи підтримуватиме його Тимур у майбутньому, чи…

— Вони обидва — моя плоть і кров, — різко обірвав, твердо наголошуючи на слові «моя». Я ні в якому разі не розділяю своїх дітей. У свій час на обох ляже велика відповідальність, — пояснив. — На відміну від Мирона й Міри — Алан з Тимуром, наче два локомотиви тягтимуть на своїх чоловічих плечах сімейний потяг угору. Від їхньої злагодженості, відповідальності, вміння своєчасно приймати правильні рішення залежатиме фінансова й моральна стабільність цілої родини, її майбутнє. Я мушу бути певен, що в слушний момент повністю віддам справу свого життя у надійні руки. І не боятимусь, що один брат жартома може підставити іншого, не думаючи про наслідки. Саме тому моє серце найбільше болить за них двох. Саме тому до них прикута моя увага. Саме тому вимагаю від них найбільше, — суворо завершив.

Сперечатися було марно.

— Будьте спокійні, — лагідно усміхнулася Марина Митрофанівна. — Ваша дружина — надійний тил, діти — світле майбутнє, сім’я — справжня фортеця. Даремно так себе зводите. Піду, приготую вам чаю з м’ятою. Він заспокоює…

Наступних кілька днів Марат ходив чорний, наче дощова хмара. Було зрозуміло, що виношує якесь рішення. Лія наївно пов’язувала це з роботою і не допитувалася про причини настрою.

Як і годиться, із захмареного неба має луснути очікуваний грім. Одного вечора так і сталося.

— За тиждень ви від’їжджаєте, — суворо глянув на синів за вечерею. — От тільки Алан поїде до табору, як і планувалося, а Тимур… — на мить замовк.

Лія підняла здивовані очі. Всі завмерли в очікуванні.

— До Рашида, в Таджикистан, — нарешті видав крижаним тоном. — Проведеш літо в горах, доглядаючи дядькових овець, — повідомив прямо синові в обличчя. — Важкої роботи там — непочатий край. Житимеш поряд з отарами, допомагатимеш чабанам. До серпня — ніякого зв’язку.

Тимур важко проковтнув недожований кусень м’яса. Від здивування його очі ледь не повипадали з орбіт.

«За що?!» — так і застигло німе питання в переляканому погляді.

Суворий характер старого Рашида знали всі. Коли він приїжджав у гості — навіть Марат з ним не сперечався.

Лія не витримала. Встала з-за столу й попрямувала до кабінету чоловіка, даючи зрозуміти, що хоче серйозно поговорити.

— Що відбувається, Марате? Поясни, — збуджено запитала, коли Рахімов увійшов слідом за нею.

— Тимур старший, отже…

— Отже?… — напруга зростала. — Я майже ніколи не втручалася у твої стосунки з синами. Для них ти — авторитет, краще знаєш, що правильно, а що ні. Проте зараз, вважаю, що робиш помилку, тому…

— Що — тому?! — раптом підвищив тон Марат. — Від кого ти їх захищаєш?! Від рідного батька?! — сердито примружив очі. — Вважаєш, що я ворог власним дітям? Хіба хоч раз за життя я підняв на них руку? І, будь певна, нікому цього не дозволю! Що з тобою? Чому приховала від мене неприпустимий вчинок Тимура? Га? — кинув в обличчя здивованій дружині. — Я все знаю про його витівки в спортивному клубі. Саме тому він їде до Рашида. Нехай охолоне трохи в суворому кліматі Паміру.

— Але ж він ще зовсім дитина, — востаннє спробувала захистити хлопця. — Може не зрозуміти, чого ти від нього вимагаєш. Поганого не хотів…

— Він підставив брата! — суворо продовжив Марат. — Свідомо чи жартома — не важливо. За все треба відповідати. Тимур мусить навчитися думати про наслідки своїх вчинків. Зважувати сотні разів кожен крок. Якщо я зараз не акцентуватиму на цьому увагу, не навчу своїх дітей аналізувати й прораховувати все до дрібниць, не дай, Боже, це болісно аукнеться всім у майбутньому.

— Ти відбираєш у них дитинство, — знесилено відповіла Лія.

Рахімов підійшов, узяв обличчя дружини у свої долоні, глянув прямо у вічі.

— Це вже не дитинство, — полагіднішав. — Повір, я захищаю їх від суворого майбутнього, — ніжно промовив. — Вчу твердо, пліч-о-пліч стояти на ногах. Хочу вірити, що завтра витримають усі вітри, які…

Раптом почувся стук у двері.

— Заходьте, — вигукнула жінка, даючи чоловікові зрозуміти, що розмова закінчена.

Марат важко зітхнув і відпустив дружину.

— Можна, тату? — запитав Алан, упевнено відчиняючи. — Не знаю, чим викликане твоє рішення щодо Тимура, — почав, коли залишилися з батьком наодинці, — але прошу, не відсилай його до Рашида, — багатозначно глянув на руку Марата, де виднілися сліди суворого виховання.

Батько мовчав. Насупивши брови, свердлив сина гострим поглядом.

— Якщо хочеш — я поїду разом з ним, або замість…

— Це виключено! — різко обірвав Рахімов. — Буде так, як я сказав.

— Якщо ти довідався про спортивний клуб, — раптом сміливо продовжив. — Знай, то була…

Марат різко підняв руку, вимагаючи, щоб син негайно замовк.

— Я сам винен, правда! — не зупинився хлопець. — Я все знав! Чому ти не віриш?

— Алане! — крикнув батько. — Негайно йди геть з моїх очей! Не випробовуй терпіння!

Зрозумівши, що може бути тільки гірше, пригнічений син поплентався до дверей. Рахімов провів його гнівним поглядом.

«Може, Лія й права? Я забагато вимагаю від своїх дітей, — задумався, коли залишився наодинці. — А якщо вони й справді не відчувають моєї любові? Коли виростуть — запам’ятають тільки суворого батька… Ох, як важко на душі… Інколи так хочеться заплющити очі на їхні пустощі, просто обійняти і нічого не помічати. Але ж вони так швидко ростуть. Ще два роки й треба відпускати на навчання за кордон. А це — «мертва зона». Тобто час, коли батьки не можуть сповна контролювати своїх дітей. Тому, якщо чомусь їх і навчу, то тільки зараз…»

Піднявся у спальню, коли всі вже поснули. У будинку стало зовсім тихо.

Зазвичай Лія не лягала раніше за нього. Хіба що він засиджувався у своєму домашньому кабінеті. Тоді бажала спокійної ночі й засинала наодинці.

Проте сьогодні… Увійшовши до їхньої кімнати, Марат побачив незвичайну картину. Дружина лежала, обернена до стіни, й навіть не ворухнулася, коли скрипнули двері, наче задрімала.

Прийняв душ, ліг поряд.

Ні, вона ще не спить, це очевидно.

Легенько дотулився устами оголеного плеча, торкнувся пальцями тоненької лямки нічної сорочки.

Не відреагувала.

Все зрозумів. Ображена. Її болить материнське серце.

Не наполягав. Ніжно погладив м’яке волосся, вдихнув його запах, поцілував у голову. Тоді відкинувся на спину, задивився на стелю.

Лія міцно стисла вологі очі. Сьогодні вперше не відповіла чоловікові взаємністю у ліжку. Відчула, як закололо у грудях. Ніби першу цеглину невидимої стіни між ними поклала.

Але ж він поряд! Такий коханий… Бажаний… Єдиний… Вона відчуває запах його тіла…

Хочеться обернутися, обійняти, притулитися, забутися, злити воєдино їх серцебиття…

«Заснув, — майнула думка. — Про це свідчить його рівне дихання».

Тихенько повернулася.

«Точно. Спить. Очі заплющені».

Обережно простягла руку, хотіла торкнутися, але… Якась невидима сила не давала, стримувала…

— Моя квіточка, моя хоробра дівчинка, — не розплющуючи очей, прошепотів Марат. — Іди до мене, — лагідно усміхнувся.

Лія полегшено зітхнула, наче важкий тягар скинула з душі, розтоптала невидиму цеглину… Поринула в міцні обійми чоловіка і вмить про все забула…

Тимур не повірив власним очам, коли прибув у гори й побачив живу отару овець.

— Це неймовірно, — роззявив рота від здивування, — їх тут безліч.

— Якщо точніше — понад тисяча, — пояснив найстарший онук Рашида сімнадцятирічний Наім.

Він із батьком Ісмаілом відповідали за отару маток і ягнят. Разом з ними тут трудилися й інші діти Ісмаіла, а також багато найманих працівників.

Вівчарство було родинним бізнесом Рахімових у Таджикистані. Всього у старого Рашида було три багаточисельні отари: одна — з баранами, дві — з матками і ягнятами. Грубововнові витривалі тварини круглорічно утримувалися на пасовищах. На чолі чабанів — три сини господаря: Ісмаіл, Муслім і Кадир.

— Ого! — не вгавав ошелешений Тимур. — Вони, наче військо, що повільно й впевнено рухається на ворога. Чабани на конях, ніби полкові офіцери, спеціально навчені собаки виконують роль розвідки й охорони. Все серйозно. А коли мені дадуть коня?

— Кого? — скривився Наім.

— Я теж приєднаюся до пастухів, хіба не так? — у захваті Тимур.

— Ага, навіть не сумнівайся, — зареготав парубок. — Тебе тут тільки й чекали, щоб ти на конях горами гасав.

На обличчі Ісмаіла теж заграла білозуба усмішка. Кінь під ним голосно фиркнув.

Спантеличений хлопець зніяковів.

— Вас чекає інша робота, — спокійно пояснив Ісмаіл. — Наім тобі все покаже.

Вже згодом Тимур зрозумів, наскільки складним і важким є вівчарство. Тут кожен чітко має визначену ділянку роботи: одні пасуть овець, інші слідкують, щоб у чабанів було що їсти, хтось відповідає за коней. Найбільше часу й сил займає доїння і заготівля сиру.

Робочий день починається на світанні й триває до пізньої ночі.

— Краще б ти добре виспався, бо завтра на нас чекає кропітка робота, — поплескав по плечах Тимура Ісмаіл. Хлопець від незвички, вимучений фізичною працею, майже дрімав біля вечірнього вогнища.

— Тут щодня — кропітка робота, — кинув у відповідь знесилений юнак.

— Ми стригтимемо ягнят, — пояснив дядько. — То відповідальне заняття. Не дай, Боже, пораниш тварину.

— А коли я все ж таки сяду на коня? — повернувся до головного питання, що не давало йому спокою з самого приїзду.

— На конях — тільки чабани, — серйозно відповів Ісмаіл. — Це фізично сильні, натреновані чоловіки, які знають свою справу. Миттєво реагують на все, що відбувається навколо. Не дають зникнути жодній тварині. Їхні команди розуміють собаки. Бути вівчарем — велике мистецтво.

— Велике мистецтво — це те, чим займається наш Мирон, — зіронізував Тимур. — А оберігати овець, щоб не повтікали…

— На коня ти не сядеш, — різко обірвав розмову дядько.

Йому подобався племінник. Але спуску йому не давав.

«Напевно, добряче провинився, якщо Марат запроторив його сюди, — подумав. — Отже, треба вигнати з молодої голови дурість. А найкраще в цьому допомагає фізична праця».

Так минуло понад місяць.

Руки Тимура помітно загрубіли від важкої роботи. Обличчя почорніло від постійного гірського вітру. Хлопець подобався Ісмаілові щораз більше. Працьовитий, відповідальний, потоваришував з Наімом. Правда, інколи зайвий раз сперечається, але то молода кров грає. Допомагало, коли дядько вчасно ставив його на місце.

Старий Рашид з’являвся біля отари рідко. Недовірливим косим поглядом обдавав Тимура й, не звертаючи уваги на його присутність, питав Ісмаіла.

— Ну, як він? Справляється?

— Все гаразд, — щиро відповідав син. — Ніяких проблем.

— Якщо не слухатиметься — кажи, — суворо наказував. — Тут з такими не цяцькаються. Швидко…

— Не переживай, батьку, — заспокоював Ісмаіл. — На нього можна покластися, — підморгнув юнакові.

— То добре, — все ще не довіряючи, проштрикнув гострим оком хлопця. — Сьогодні залишуся ночувати з вами, — погладив довгу сиву бороду.

На честь головного господаря ввечері засмажили шашлика. Смачно поївши, всі уклалися спати.

Один лише Тимур не дрімав.

«Якщо не сьогодні — то ніколи», — надумав недобре й тихенько відв’язав Ісмаілового коня. Вирішив, поки все спокійно, пронестися з вітром нічними горами.

Та не встиг відскакати й пару метрів, як почув чиїсь крики.

Його миттю наздогнали й повернули на місце.

Страшно навіть уявити, що могло б трапитися, якби хлопець помчав уночі незнайомими місцями…

Старий Рашид лютував.

— Усе добре, кажеш?! — оскаженілий кричав на Ісмаіла, ніби Тимура поряд і не було. — Працьовитий, а головне — відповідальний, так?!

— Це вперше, — спробував заступитися за підлітка молодий дядько. — Досі…

— Не розказуй казок! — сердито перебив Рашид. — Хіба відправив би його сюди Марат, якби сам міг справитися?! Материнські гени нічим не виб’єш!

— Батьку, — спробував зупинити старого Ісмаіл. Але той розійшовся не на жарт.

— Чому ви ображаєте мою матір?! — як справжній син, запротестував Тимур. — Чим вам не догодила Лія?

— Лія?! — скривився, мов від страшного болю Рашид. — Лія — свята жінка, яка до тебе не має жодного відношення.

— Батьку! — вже майже криком знявся Ісмаіл. — Негайно зупинись!

Але старий не слухав.

— Тебе народила безсоромниця, яка звабила твого батька й хитрістю завагітніла! Хотіла розбити його сім’ю, а коли зрозуміла, що не зможе цього зробити — вирішила вбити тебе! Проте, не розрахувала свої сили й померла сама! Якби не Марат і Лія — ти лежав би з нею в одній могилі! Та замість того, щоб дякувати — ростеш неслухняним сином!

Тимур закляк на місці.

У його ще не зрілій голові зовсім не вкладалося почуте.

— Це неправда!!! — щосили закричав. — Ви брешете!!! Підло брешете, щоб якнайглибше засунути ядовитого ножа в мою душу!!! Нащо вам це треба?! Морально виховуєте так?! Будете спостерігати — витримаю чи ні?! Якби це була правда — хіба мій батько не сказав би мені про це?!

Рашид мовчав.

Нарешті усвідомив, що скоїв непоправиме. Навіть слова у відповідь не зронив.

— Що ти наробив? — важко зітхнувши, промовив Ісмаіл. — Марат нам цього ніколи не пробачить, — узявся за голову.

Тимур зрозумів. Все почуте — правда. Гірка правда!

«То я не син своєї матері? Що Мирона усиновили в дитинстві — про це знають усі в нашій сім’ї. Але я… — розривали голову думки. Здавалося — вона от-от лусне від перенапруження. — Лія — свята жінка, а мене народила якась безсоромниця… А батько?… Зраджував матері?… Адже у мене є померлий старший брат. Він точно син Лії…Значить…О-о-о!!!»

Заливаючись сльозами, вискочив з намету й кинувся до коня.

— Облиш, не чіпай! — крикнув Ісмаіл своєму помічникові, який хотів зупинити хлопця. — Нехай скаче! Швидко подай іншого коня, я наздожену.

Не знаючи місцевості, Тимур гнав навмання, долаючи підйоми і розганяючись на спусках. Місяць з ясного неба добре освітлював йому шлях.

Нарешті зупинився.

Скочив з коня.

Упав на землю.

«Чому, батьку, чому-у! — кричав, оббиваючи руки об тверду землю. — Нащо ти рятував мене?! Якщо та жінка хотіла вбити — нехай би забирала на той світ!»

— Тимуре, — раптом почув голос Ісмаіла й відчув його руку на своєму плечі.

— Чого ти прийшов? — важко дихаючи, запитав хлопець.

— Пробач старого, він утнув велику дурницю, про яку страшенно шкоду…

— Не розмовляй зі мною, як з дитиною! — раптом скочив на ноги юнак, не давши старшому договорити. — Мені вже п'ятнадцять минуло! Ти теж вважаєш, ніби я ще не достатньо дорослий?! Рашид зробив правильно! Хоч і в гніві, але сказав правду! А решта — знали й мовчали! Насолоджувалися тим, що вважаю себе повноправним…

— Ану замовкни! — несподівано на весь голос крикнув досі лагідний до Тимура Ісмаіл. — Чого розкис, як мале дитя?! Якщо вважаєш себе дорослим — поводься, як чоловік! Яка різниця, хто твоя мати?! Що це міняє?! Ти — Рахімов! Син свого батька! Його плоть і кров! У мене теж не всі діти від одної жінки! Та хіба це має значення, якщо вони мої?!

Тимур замовк.

Повільно підійшов до краю прірви. Він ще здалеку помітив її, тому й зупинився.

Сів, звісивши, ноги.

— Гарний краєвид, — влаштовуючись поряд, вже м’якше промовив Ісмаіл.

І справді: весь простір, куди сягав зір, займали височенні гори. У місячному світлі вони виглядали навіть краще, ніж удень. Над ними — тільки небо. Зорі були так близько над головою, що, здавалося, їх можна торкнутися руками.

— Недаремно в географії Памір називають дахом світу. Коли бачиш цю красу наживо — дух захоплює, — мовив Ісмаіл.

Але Тимур важко мовчав.

— Це улюблене місце твого батька, — спокійно продовжив дядько. — Тут пройшло його дитинство. Якщо він щезав — ми завжди знали, де шукати…

— Алане, — раптом підняв очі до неба Тимур, ніби й не чув Ісмаіла. — Де ти, брате? Як же мені тебе не вистачає…

Тремтячими руками Рашид набрав телефонний номер Марата.

— Синку, я сотворив велику неприємність, — винувато зізнався, коли привітався з племінником. — Відкрив Тимурові всю правду про його народження…

— Що?! — ледь не збожеволів від почутого Марат. — Та як ти…

— Це відбулося якось несподівано, саме по-собі, — пояснював родич. — Малий страшенно мене насердив, от…

— Як він? — здавленим голосом поцікавився Рахімов.

— Не знаю… З ним зараз Ісмаіл. Приїжджай, ти йому потрібен, — мовив старий.

Запанувала тиша.

— Я буду в серпні, як і домовлялися, — раптом почув у слухавку Рашид. — Нехай побуде з цими думками наодинці. Можливо, це й на краще. Колись же він мав дізнатися правду?

— Як знаєш, Марате… Як знаєш… — нажав кнопку завершення виклику дядько.

Тимур і Алан були разом з народження молодшого. Між ними різниця всього одинадцять місяців, тому вчилися в одному класі, вдома займали одну кімнату, як справжні брати — ділились сокровенним, про яке навіть батьки не здогадувалися.

Чотирнадцятирічний Алан — високий на зріст, спортивної статури, широкоплечий, гордовитий, інколи навіть трохи зверхній, виглядав дещо старшим на фоні високого, але худорлявого, енергійного, щебетливого брата.

Рішучий, ініціативний, надійний, з яскраво вираженими якостями лідера, Алан впевнено почувався своїм у будь-якому товаристві. До його думки прислухалися, бо знали, що готовий відповідати за сказане навіть перед батьком. А то було найстрашніше… Поряд з ним Тимур почувався якось впевненіше.

Коли з братом крокували коридорами престижної столичної школи, де навчалися — Тимур відчував гарячі зацікавлені погляди не тільки ровесниць, але й старшокласниць.

Проте, як тільки Алана поряд не було — поглядів меншало.

Тоді, весною, в Мужієві каталися на конях. Увагу старшого брата привернула молода вершниця. При її появі на полі хлопець зашарівся.

— Гарна, — кивнув Алан на дівчину. — Новенька, мабуть, бо раніше її тут видно не було, — хитро усміхнувся Тимурові.

— Новенька, — замріяно підтвердив той.

— То під’їдь, познайомся, — запропонував молодший брат.

— Не впевнений, що це хороша ідея. Вона така гордовита. Та ще й, мабуть, старша за нас. Точно не схожа на однокласниць, — засумнівався брат.

Дівчина й справді виглядала десь на років шістнадцять-сімнадцять.

— І що? — не вгавав молодший. — Просто отак спостерігатимеш? Поїхали, — розвернув коня.

Тим часом до об’єкту симпатії хлопців під’їхала ще одна вершниця. На вигляд вона здалася ще старшою — років вісімнадцять.

— Гарний малий, — голосно промовила до молодшої, відверто дивлячись прямо Аланові в очі.

Від почутого юний Рахімов аж побілів.

— Ти хто? — без усіляких там церемоній гукнув незнайомці. — Який я тобі малий? — направив коня прямо до неї.

— Ого, — засміялася дівчина, — який запальний.

— Алане! — спробував зупинити брата Тимур. — Вона — доросла тітонька. Не наклич на наші голови біду. Давай, поїдемо звідси.

— Вона образила мене! — обертаючись, гнівно кинув у відповідь. — Ти ж сам чув.

— І що ти зробиш? — наздогнав брата Тимур і зупинив.

— Заставлю вибачитися, — зціпивши зуби, відповів.

У запалі повернувся, але… Вершниць уже не було на тому місці. Вони спокійно прямували до конюшні.

— Ну все, — зітхнув Тимур. — Бачиш? Вона налякалася і втекла. Конфлікт вичерпано.

— Ти тільки глянь на них, — знову налилися злобою очі Алана. — Вони ж регочуть, розмовляючи. Точно мене обговорюють. Я…

— Брате, охолонь! — раптом підвищив тон старший. — Що ти надумав? Це не школа, де можна затиснути у дівочій роздягальні однокласницю Нінку й цілувати досхочу, — суворо попередив.

— Та хто її затискав? — полагіднішав Алан. — Вона ж сама була не проти, — загадково усміхнувся. — Не силою ж я її цілував. Все було навіть дуже романтично: спочатку я глянув у її очі… потім на губи… потім знову в очі… і все — вона готова. Можна цілувати, скільки хочеш.

— Ага, — засміявся Тимур. — Це тому вона зараз навіть глянути у наш бік соромиться? Бо все було дуже взаємно…

— Ти про що? — заокруглив очі Алан. — Ми ж тільки цілувалися.

— Ото ж бо й воно, — несвідомо спровокував подальший розвиток подій Тимур. — З таким багажем любовних знань якраз треба впевнено летіти на вісімнадцятирічну кралю.

Очі Алана налилися кров’ю.

Знову глянув у бік конюшні. Вершниць не видно. Хоча ні… Молодша на полі. Значить, старша точно всередині.

— Но-о! — ударив коня ногами й поскакав до своєї кривдниці.

— Усе гаразд? — раптом почув голос тренера Тимур. Він якраз хотів крикнути й наздогнати брата, але, щоб не привертати зайвої уваги, просто ствердно кивнув головою.

Юний Алан різко зіскочив з коня й грізно попрямував до стійла, куди дівчина щойно завела свою тварину.

— То кого ти малим називаєш? — раптом почула сердитий голос парубка.

Повільно обернулася, подивилась навкруги. Вони одні — поряд нікого.

Іронічно посміхнулася й підійшла так близько, що Алан відчув її тепле дихання. Провела руками по його обличчю, плечах, грудях… Відчула, як заграли його м’язи… Проте на обличчі не ворухнувся жоден мускул, мов у дорослого чоловіка. Він впевнено дивився дівчині прямо у вічі, показуючи, що її рухи його не лякають.

— Ти такий милий, сильний. Жаль, що надто зелений, — прошепотіла йому на вухо, впевнена, що малий розгубиться і втече, засоромлений.

Проте в Алановій душі, наче визрівала вулканічна лава з ненависті й якогось дикого почуття, досі йому невідомого. У грудях уже пекло, піднімалося вище, вище і ось… Одним махом згріб її в не по-дитячому міцні обійми й припав до безсоромних дівочих уст…

Від несподіванки нещасна навіть не пручалася. Лиш здивовано заокруглила й без того банькаті очі й витріщилася на юнака.

За мить, коли, злякавшись власної сміливості, він трохи попустив руки, відскочила й вліпила йому смачного ляпаса.

Від злості Алан заскочив на коня і щодуху погнав, куди очі бачать. Тварина відчула ненормальний стан вершника і стала практично некерованою. Так хлопець полетів на землю й травмував собі ногу.

Саме ця подія й викликала бурю батькового гніву. Хоч він до пуття всього й не знав. Але саме з-за цього вони з Тимуром були покарані й мусіли їхати в табори.

Сьогодні в Алана разом ще з чотирма товаришами нічне чергування. Сидячи біля розпаленого вогнища, зігрівся й задрімав. Та раптом відчув, наче брат кличе його. Так ясно почув, ніби поряд з ним сидів. Дивно…

Глянув на вечірнє зоряне небо.

«Може й там, у далекому Таджикистані, над Тимуром зараз таке ж? — подумав. — Брате, як же мені тебе не вистачає…»

Серце Алана щеміло. Адже Тимур нікому не розповів правди про Мужіїв. Усі й досі думають, що хлопці просто влаштували перегони й винні обоє. Спочатку молодший брат хотів в усьому зізнатися, але Тимур переконав, що це тільки на гірше.

— Хіба не знаєш батька? — просив. — Я й так нестиму покарання, бо був поряд і, як старший, не запобіг цьому. То ж не накликай ще гірші неприємності на наші голови.

Мимоволі Алан уявив, що Марат справді дізнався правду.

Від жаху бідолашний аж проковтнув слину й витер спітніле чоло…

Про жарти Тимура у спортивному клубі Алан теж знав. Щоправда, ідея розіграшу була все-таки Тимурова, але ключ від своєї шафки віддав йому добровільно. То ж винен так само, як і старший брат.

Але найгірше гризло душу юнака те, що недавно підслухав розмову між батьком та Мариною Митрофанівною.

«У Тимура інша мати! Як таке може бути?» — роздирало груди й розпирало голову почуте. У батька навіть не думав про це щось питати. Саме його гнівні крики в той злощасний день і привернули увагу хлопця. Тому він тихенько спустився з другого поверху й підслухав бесіду старої няні й тата.

Зрозумів — Тимур також не підозрює, що Лія не його мати. Але навіть уявити не міг, що буде носити цю таємницю у собі й спокійно дивитися братові у вічі.

Тому перед від’їздом поговорив з мамою. Мовляв, якщо батько не розкаже своєму синові правду до його приїзду — Алан не мовчатиме. І нехай потім Марат карає його, як хоче. Сам вже навчав синів бути справедливими. То ж сподівався усім серцем, що поки приїде — старший брат уже про все знатиме.

«Але ж як він сприйме це? — знову ятрили душу питання. — Чи не огорне його серце ненависть? Можливо, навіть розлюбить Лію? Відвернеться й від мене?»

Та відповіді на все це міг дати тільки його величність час…

— Серденько, ти зовсім виснажилася переживаннями за дітей, — поцілував дружину Марат.

Лія сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся перед сном.

— Через синів — душа не на місці, — якось боляче відповіла. — Та ще й Міра…

— А що Міра? — не зрозумів.

— Їде до Парижу зі своєю балетною студією, — пояснила Лія. — Їх везуть викладачі. Отже будинок на якийсь час зовсім спорожніє. Ти — зайнятий проектами, будівництвами. Що робитиму у цілковитій тиші — не уявляю.

— Ще трохи — і я привезу дітей, — нахмурився Рахімов. — Особисто віддам їх тобі з рук в руки. Навіщо так мучитися?

— Може я… — на секунду задумалася, — побуду у Мужієві кілька днів? — ніби й не почула слів чоловіка. — Займуся кіньми.

— Одна? — здивувався Марат.

Ідея жінки йому не сподобалася. Коли Лія далеко — серце не на місці. Не любив цього.

— Вірю, рідна моя, тобі нелегко. Але коли ти поруч — мені спокійніше. Мало, що з-за Тимура ночами не сплю — тепер ще й… — незадоволено похитав головою.

— Чому одна? — не зрозуміла Лія. — Там уся наша рідня мешкає. Колись, у найважчі часи, коні допомогли мені забути найстрашніше. Думаю, і зараз трохи зможу відволіктися, — попросила.

— Гаразд, — неохоче погодився. — Їдь. На вихідні я теж постараюся вирватися.

Уже два дні Лія проводила у кінному клубі зранку майже до вечора. Сьогодні, як зазвичай, повільним кроком прогулювалася на старенькій, але ще міцній Адель.

— Лія Турганова… — раптом з-за спини почула чоловічий голос.

Різко повернулася й побачила вершника, що наближався.

— Не впізнаєш? — весело запитав молодий широкоплечий, симпатичний чоловік років тридцяти семи.

Лія придивилася уважніше.

Не може бути. Вадим Гордієнко — перший красень на курсі в музичній академії.

За ним мліли всі дівчата. Та його серце цілком і повністю полонила неприступна горда Лія. Важко пережив її одруження. Чи то з великого кохання, чи з-за ображеного самолюбства — хлопець навіть грати на якийсь час перестав, так занедужав. Але дівчина цим не переймалася. Бо приводу для таких душевних переживань нікому не давала.

Його батьки — розлучені. Тато проживає в Сполучених Штатах Америки. Після закінчення сином музичної академії забрав його до себе на постійне місце проживання. Спочатку Гордієнко відмовлявся переїжджати. Кохання до Лії, хоч і невзаємне, але тримало. Та після її весілля сумнівів не залишилося. Відразу поїхав у Штати. Щоправда, в Україні залишилася його мати. То ж інколи син навідувався у гості.

— Вадиме? — не повірила власним очам. — Якими шляхами?

Востаннє бачилися, коли Лія начебто розлучилася з Маратом. Почувши новину від Ольги Степанової — миттю примчав до Києва. Проте Турганова була дуже заклопотана, подякувала за моральну підтримку і навіть не вислухала хлопця. Їй було не до того. Думала, він у столиці проїздом. До пуття й не зрозуміла, чого йому треба.

Зате він усе зрозумів. Більше не турбував…

— Ти диви, — весело розсміявся однокурсник. — Я думав, окрім свого султана ти вже нікого й не впізнаєш.

— А ти майже не змінився, — продовжила Лія, ніби й не розчула кинуту репліку. — Чудово виглядаєш. Граєш?

— Так. Музика повернула мене до життя, — на його обличчі заграла хитра усмішка.

— А ти? — глянув у очі Лії. — Не жалкуєш про свій вибір? — прямо запитав. Вони їхали на конях повільним ходом.

— Анітрішечки, — впевнено відповіла. — Я щаслива.

— То чому сумна?

Лія промовчала. Вони не були настільки близькими, щоб виливати одне одному душу. Навіщо обговорювати свої проблеми зі сторонніми людьми?

— Нещодавно я познайомився з твоїм найстаршим сином, уявляєш? — раптом змінив тему Вадим. — Мироном, здається. Досі не можу прийти до тями, який він дорослий, — посміхнувся.

— Де ви бачились? — приємно здивувалася Лія.

— В Англії, — відповів Гордієнко. — Їздив до Ольги Степанової на концерт. Ми товаришуємо. Переписуємось у соцмережах. От вирішив відвідати її виступ. Там з нею грав молодий хлопець. Турганівська школа у ньому відчувається. Кажу це, як професіонал.

— Дякую, — злегка усміхнулася у відповідь. — Мирон дуже талановитий. Ми пишаємося ним. Ти одружився? Маєш власну сім’ю? — раптом запитала.

— Хіба серце можна заставити полюбити? — відверто глянув у вічі Лії.

Їй аж ніяково стало. Не витримала, відвела погляд.

— А інші діти? — несподівано поцікавився Вадим. — Зараз тут? З тобою?

— Та де там, — зітхнула Рахімова. — Мирон — у Лондоні, Тимур — у Таджикистані, Міра — в Парижі, Алан… — теж за кордоном… Я зовсім одна.

— А чоловік? — прямо запитав колишній однокурсник.

— Він у столиці. Йому ніколи відпочивати, — серйозно пояснила. — Багато працює.

— Так багато, що не вистачає часу на дружину? — хмикнув Вадим.

Лія зупинила коня й відверто глянула на зухвалого Гордієнка, який почав переходити межу дозволеного.

— Пробач, — зрозумів, що утнув дурницю. — Я тільки хотів сказати, що на його місці не ризикував би залишати таку красу без нагляду. Твоя старенька ще осилить галоп? — весело пожартував, киваючи на Адель.

— Навіть не сумнівайся, — у відповідь засміялася Лія й ударила кобилу ногами. — Наздоганяй! — крикнула, утікаючи.

— Стій! — раптом почула у спину Лія. — Ти куди?

— Покатаємося он там! — показала на прилегле поле й погнала кобилу.

— А хіба тут можна? — здивувався Вадим, наздогнавши Лію.

Далі вершники знову рушили повільним кроком.

— Здається — не можна. Але ми з Маратом інколи дозволяємо собі порушувати правила.

— Це тому, що у вас власні коні, — пояснив Гордієнко. — Коли вони у ваших руках, клуб не несе за них відповідальності.

— Розслабся і насолоджуйся прогулянкою, — байдуже кинула у відповідь. — Краще розкажи, кого з наших бачиш? З ким спілкуєшся?

— З багатьма, — задумано дивлячись перед собою, відповів Вадим. — Майже всі продовжили музичну кар’єру. Шкода, що ти…

— Нема чого жаліти, — обірвала Лія. — Ти бачив тільки Мирона і вже залишився враженим. Познайомився б з іншими моїми дітьми — зрозумів би повноту родинного щастя. Якби я тисячу разів мала вибір між музикою і щасливою сім’єю — усі тисячу разів вибрала би друге. Повір.

— Вірю, — голосно зітхнув Вадим. — Я теж вибрав би… — майже прошепотів. — Та не судилося…

— Що ти кажеш? — не розчула Лія.

— Кажу, може увечері зустрінемося? — раптом запропонував. — Прогуляємося містом? Побалакаємо про старі студентські часи?

— Я — заміжня жінка, — сказала, як відрізала. — Не забувайся.

— Боїшся, що твій бусурман кривим ножем проштрикне мені серце? — боляче засміявся однокурсник. — На їхніх жінок навіть дивитися заборонено, так?

— Що ти вигадуєш? — скривилася Лія. — Ми з тобою — друзі. Немає нічого поганого в тому, що спілкуємося. Але ввечері нехай містом гуляють закохані.

Вадим промовчав.

Згадав, як буквально перед весіллям спеціально зустрів Рахімова і наважився відкрити йому очі на голу правду. Мовляв, той застарий для неї. А він, Вадим, кохає цю дівчину з першого курсу. Зробить усе для її щастя. Дасть можливість розвиватися в музиці. Адже це — головне для творчої людини. Так вважають і Турганови. А що може запропонувати їй Марат? Гроші? Золоту клітку? Бо за що ще можна полюбити на дванадцять років старшого чоловіка?

Реакцію Рахімова молодий студент запам’ятав на все життя. Налиті злобою очі Марата досі сняться йому ночами. Роками навіть близько до Лії не підходив, аби не потрапити в поле зору її гарячокровного чоловіка. Деколи Вадима аж страх обіймав, як мила, тендітна, слаба дівчина може жити з таким… Але своє місце запам’ятав добре.

Наблизитися насмілився лише, коли вона начебто розлучилася. Проте відчув, що непотрібен, тому непомітно зник з її життя. Відпустив змучене невзаємним коханням серце, зустрів дівчину-американку, яка допомогла забутися, повернула до музики. Живуть разом уже більше десяти років. Офіційно неодружені, без дітей, як то модно у сучасному світі.

З Україною Вадима пов’язувала тільки мати. Вирішив і цю ниточку розірвати. Зараз приїхав, щоб оформити документи й забрати найріднішу до себе за океан.

Але не витримав. Як тільки ступив на рідну землю — ноги понесли у Мужіїв. Знав, що Лія часто тут буває: коли з дітьми, коли з чоловіком. Він не підійде. Просто гляне на неї збоку, помилується наостанок. Адже більше у ці краї не повернеться.

Проте сьогодні, коли побачив її на полі — у серці знов заворушилося старе, майже забуте почуття. Перед тим, як наважитися під’їхати — тисячу разів обернувся навколо й переконався, що вона — сама, без своєї другої половини. Навіть уявити не міг, що вони так спокійно їхатимуть на конях поруч, як старі добрі друзі й безтурботно розмовлятимуть.

З кожною хвилиною сміливості у Вадима більшало. Нехай Рахімов навіть побачить їх разом. Гордієнко уже не молодий двадцятирічний юнак, якого так просто можна залякати одним своїм виглядом. Нехай побіситься…

— Рада була побачитись, — сідаючи у новеньке червоне Пежо, на прощання усміхнулася Лія. — Щобільше часу минає після закінчення академії, то ціннішими стають друзі. Нехай тобі щастить в Америці. Не пропадай.

— Я ще трохи побуду в Мужієві, — подаючи руку на прощання, мовив Вадим. — Завтра знову навідаюсь сюди. Ти прийдеш?

— Подивимось, — загадково відповіла.

Завела машину й поїхала додому.

Гордієнко провів Лію закоханим поглядом. Він ще довго не міг зрушити з місця.

«Вона — розкішна. Роки тільки прикрашають цю жінку. І не важливо, що заміжня, що мати чотирьох дітей, що кохає свого чоловіка. Нехай би лише подивилась з теплотою, ніжно озвалася…» — важко подумав.

Завтра він знову прийде у кінний клуб, щоб хоч глянути на неї, побути поруч, ненароком торкнутися руки.

Цього, виявляється, досить…

Це окриляє…

Наступного дня, коли у стійлі конюшні Лія одягала вудила на коня Рашида, раптом відчула, як сильні чоловічі руки обняли її стан і міцно притисли до себе. На своїй шиї відчула дотик пристрасних гарячих уст…

Від несподіванки скрикнула, вирвалася й відскочила під стіну.

— Марате?! — не могла повірити, коли обернулася.

Прямо перед нею з широко розплющеними від здивування очима, стояв, ошелешений дивною реакцією жінки, Рахімов.

— Ліє? Що з тобою? — підняв брови. — Хіба на моєму місці міг бути хтось інший?

— О, Господи! — голосно зітхнула, кидаючи з рук спорядження для коня. — Ти ж казав, що приїдеш тільки на вихідні. Я зовсім тебе не чекала.

— Я й не планував раніше, — обіймаючи дружину й занурюючи уста в її м’яке волосся, прошепотів Рахімов. — Але вчора мені раптом стало так неспокійно на серці, що ледь втримався, аби вночі не рушити в дорогу. Дивне відчуття, наче віддаляєшся, хтось намагається торкнутися твоєї руки. Враження, ніби я тримаю, а ти відпускаєш… Всередині така тривога… Маячня якась…

— Маячня? — хитро примружила очі Лія. — То чому ж ти відклав усі справи й примчав, наче пожежу гасити? Ревнуєш?

— Ліє… — серйозно глянув на дружину Марат. Очі його потемніли й стали глибокими, якимись аж бездонними. На мить їй здалося, що в них можна впасти, наче в страшне провалля…

— Не жартуй такими речами, — нахмурився. — Бо навіть не уявляєш, як міцно я тримаю твою руку, — попередив. — Ти — моя жінка. Хіба можу комусь дозволити торкнутися тебе? За це я вбити готовий.

Від почутого в її душі аж похололо. Здалося, наче він не дивиться, а колючою кригою покриває. Згадала, як учора вони з Вадимом безтурботно каталися на конях за межами клубу. Якби Марат несподівано навідався на день раніше… О-ох! Аж мурашки по шкірі пробігли…

Але швидко опанувала себе.

— Міцно тримаєш, кажеш… — якось боляче усміхнулася. — Ми з тобою і справді одне ціле. Відчуваємо на відстані. Наче одна плоть. Коли ти займався японцями… Святкували той контракт… — на мить замовкла й відвела погляд.

Рахімов насупив брови й застиг в очікуванні якогось откровення. Мимоволі згадалася Ковальова.

— Тої ночі я не спала, — важко продовжила. — Намагалася виключити свідомість, але не виходило. Під ранок, геть виснажена, забулася на якийсь час. Раптом, крізь сон, відчула, як всередині закололо, ніби хтось розпеченим ножем проштрикнув. Тоді побачила картину: ми удвох — посеред безкрайньої пустелі. Ти міцно тримаєш мене за руку, але я… Не з плоті й крові, а з піску… Несподівано піднявся сильний вітер. Він почав роздувати пісок. Я зникала… Ти намагався втримати, врятувати. Але за мить з твоїх долонь злетіли останні мої піщинки… Далі прокинулася. Злякалася побаченого. Хотіла тобі зателефонувати, але помітила непрочитане повідомлення з невідомого номера: «Сумнів — затьмарює розум. А розум — примусить замовкнути серце…». Надіслане близько години тому. Все на мить зупинилося… Завмерло… Я відчула, що ти… на порозі зради… Готовий ступити за межу… — глянула прямо йому у вічі.

Настала тиша.

Марат не реагував.

Стояв, наче громом уражений.

— Незабаром ти повернувся, — важко продовжила Лія.

Вона не хотіла цієї розмови, але якщо вже чоловік сам заговорив про вірність…

— Не роздягаючись, ліг поряд зі мною. Пригорнув до себе. Я вдала, що глибоко сплю…

— Що? — раптом скривився, мов від нелюдського болю, Марат.

Його очі ще більше розширилися. Якщо вони дзеркало душі, то страшно уявити, що відчував у цю мить. Все змішалося до купи: гнів, страх, любов…

— Що я чую? — повільно взяв її обличчя у свої долоні й наблизив до себе. Впритул глянув у налякані очі.

— Ліє… Ти наче гострою стрілою проштрикнула мене наскрізь… — говорив виважено, напівпошепки. Кожне його слово виражало біль, жаль… — Стільки років минуло, а досі не зрозуміла, що означаєш для мене? Ти — моя душа, мої очі, якими бачу цей світ, мої легені, якими дихаю, моя радість, моє щастя. У моєму серці ти на такій висоті, що навіть діти туди не дотягнуться. З ким себе порівнюєш? З отією… — знову скривився й підвищив тон. — Яка межа?! Який поріг?! Що, якби й ступив туди, га?! Там — порожнеча. Що вона міняє?

— Але ж не ступив, правда? — тремтячим голосом, хвилюючись, тихо запитала. У її очах було стільки надії, що Рахімова пробрало аж до кісток.

Це не давало їй спокою багато місяців. Старалася забути, але не виходило. Нарешті настав момент істини. Якщо тої ночі був з іншою — не приховуватиме правди. Ох, як важко душі.

Мимоволі згадала Володіну.

— О, Небо! — не витримав і закричав Марат. — Це так важливо для тебе?! Не ступив!!! Нащо мені блукати у сухій пустелі, якщо поряд — зелений квітучий рай? Боже, що ти собі надумала? — міцно притис дружину до себе. Відчув, як вона тремтить, поцілував у голову. — Колись я вже казав: ти — моя єдина на цьому й тому світі, — пом’якшав. — Це ніколи не зміниться. Навіть не мрій. Які б вітри не дули — ніщо, ніхто, нікуди не забере тебе від мене.

— О-о, коханий, — полегшено зітхнула й притислася до чоловіка. — Єдиний мій. Побудеш зі мною кілька днів? — благально глянула на нього.

— Ні, радосте моя, — заплющивши від насолоди очі, поцілував дружину. — Я забираю тебе негайно, — ніжно усміхнувся, витираючи її зволожіти очі. — Більше й на хвилину не залишу наодинці з такими думками. Завтра рушаю в Таджикистан по Тимура. Квиток на літак до Душанбе вже заброньовано. Досить. Пора всіх повертати додому.

Окрилений вчорашньою зустріччю, Вадим не йшов, а буквально летів до конюшні. Він уже побачив припарковане червоне авто Лії. Значить, вона тут. У його руках красувався скромний, але такий милий букет польових квітів. Купив по дорозі, у бабусі, яка торгувала на тротуарі. Раніше на такі речі навіть уваги не звертав. Але сьогодні все наповнювало душу радістю.

Та раптом… від побаченого аж завмер на місці.

Лія не сама!

Її цілує чоловік. Обнімає свою кохану, гладить волосся, насолоджується нею, щось солодко нашіптує на вухо.

То Рахімов.

Вадим упізнає його й через сто років.

Відчув, як усередині обірвалася остання струна, завдяки якій мелодія любові все ще звучала в його душі. Як його крихке серце упало, немов з великої висоти, й розлетілося на тисячі дрібненьких шматочків, які вже ніколи не зібрати, не скласти воєдино. Немає більше ілюзії кохання, немає надії…

Заплющив очі, міцно стис повіки, мов від страшного болю.

Повільно опустив квіти на підлогу. Тихенько розвернувся й поплентався геть, від гріха подалі.

Єдине втішало: Лія справді щаслива. Треба тільки бачити її очі, коли дивиться на Марата, і все стає зрозуміло.

Кажуть, з роками любов подружжя переходить у звичку просто бути поряд, зникає вогонь бажання, залишається обов’язок перед дітьми, родиною. Та це не про Рахімових. Очевидно, що у їхніх серцях палає такий вогонь, наче й не було тих сімнадцяти років, наче лише вчора покохали. У цьому трикутнику він абсолютно зайвий. Немає сенсу залишатися й на день. Сьогодні ж їде за матір’ю, купує квиток на літак і зникає назавжди…

— Ас-Саляму алейкум, — привітався на рідній мові Марат з двоюрідним братом Ісмаілом та його родиною, коли приїхав у гори за Тимуром.

— Алейкум ас-Салям, брате, — обнімаючи гостя відповів господар. — Як долетів?

— Слава Всевишньому, все гаразд. Вже побував у Рашида, — усміхнувся, демонструючи на собі тутешній одяг. А де?… — не знайшов очима Тимура.

— Над урвищем, — опустивши очі, тихо Ісмаіл. — Хоче побути наодинці…

— Точніше — не хотів мене зустрічати, — примружив очі Марат.

Брат не відповів.

Рахімов мовчки заскочив на коня й подався у гори. Пояснювати, де його дитина, потреби не було. Адже знав тут кожен сантиметр.

Ще здалеку помітив постать Тимура, який сидів на краю прірви й дивився кудись у далечінь. На тупіт, що наближався, хлопець не реагував. Відчував, що це батько, тому не обертався. До зустрічі явно був не готовий.

Марат зіскочив з коня.

Повільно підійшов до сина. Сів поруч.

Обоє мовчали. Ніхто не наважувався порушити тишу.

— Гарне місце, — несподівано першим озвався Тимур, не відриваючи погляду від далекого обрію.

— Гарне, — коротко відповів Марат і подивився на хлопця.

— Знаєш, чому я люблю його?

— Чому? — поцікавився батько.

— Під ногами — безодня, над головою — небо. Відчуття, що ти на межі, — не по-дитячому відповів син.

— Відчуття, що на межі… — задумано повторив Рахімов. — Який же ти в мене вже дорослий, — легко усміхнувся. — А знаєш, чому я люблю це місце? — раптом запитав сина.

Тимур глянув на батька.

— Стоячи тут, відчуваєш себе на вершині. Так близько до неба… Здається, досяг омріяної висоти. Але прірва внизу застерігає, не дає забути, що ти — на краю і щомиті можеш опинитися на самому дні. Щораз, коли мене охоплює відчуття самовпевненості й гордості за те, чого досяг — я згадую це місце й покірно опускаю голову перед Богом.

— Чому ти не сказав мені? — дивлячись батькові прямо у вічі, нарешті задав головне питання Тимур.

Марат зрозумів — мова йде про Ілону.

Підняв голову й подивився на блакитне небо.

Серцем відчув — десь звідти вона дивиться зараз на них, спостерігає і також чекає від нього відповіді…

— Спочатку вважав, що час ще не настав, — повільно мовив. — А потім… зненацька зрозумів, що той час уже й минув… — важко зітхнув.

— То ж, якби не Рашид, я б ніколи й не дізнався? — скривився Тимур.

— Чому ніколи? — посміхнувся Марат. — От через тиждень би й дізнався, — незрозуміло якось відповів.

— Як? — здивувався син.

— Алан, — пояснив батько. — Він підслухав одну розмову, з якої все зрозумів. До мене боявся підійти, але матері буквально ультиматум поклав. Мовляв, допоки я повернуся з табору — брат повинен знати правду, уявляєш? — розсміявся Рахімов.

— Ні, — у відповідь щиро усміхнувся Тимур. — Здається, він там геть страх утратив.

— Хоч не кажи, — підтримав батько.

— Брат… — задумано промовив Тимур і знов задивився у далечінь. — Як же я за ним скучив…

Розчулений Марат ухопив сина за потилицю, притяг до себе й міцно притис до грудей…

— Хіба мама любить білі лілії? — здивувався Тимур, коли вже в Україні з батьком їхали машиною додому й зупинилися біля квіткового магазину. — Ти ж їй, скільки я пам’ятаю, тільки червоні троянди даруєш.

— Це не для Лії, — серйозно відповів Марат, кладучи букет на заднє сидіння автомобіля. — Дорогою заїдемо в одне місце…

Заінтригований син більше нічого не питав, лише спостерігав.

За годину Рахімов зупинився біля кованих воріт одного з міських кладовищ.

— Пішли, — сказав, беручи квіти й зачиняючи машину на сигналізацію.

Тимур мовчки йшов поруч, нічого не розуміючи. Його дідусь і старший братик поховані в іншому місці. А тут він досі ніколи не бував.

Пройшовши далеко у глибину кладовища, Марат раптом зупинився біля дорогого чорного надгробного пам’ятника із зображенням молодої жінки.

Мовчки нахилився, вийняв засохлі квіти з гранітної вази й поклав туди свіжий букет.

— Ну привіт, Ілоно, — глянув на фотографію, наче до живої людини звернувся. — Час настав. Я привів тобі сина.

Обернувся й глянув на закляклого від несподіванки Тимура.

— Це в-вона? — несміливо перепитав хлопець, не відриваючи очей від фотографії.

— У тебе її очі, — важко посміхнувся батько.

Юнак повільно підійшов ближче, обережно торкнувся пальцями холодного зображення.

— Гарна, — майже прошепотів. Його широко розплющені очі волого заблищали…

— Вона не любила мене? — боляче глянув на тата. — Рашид казав…

— Кажуть, що про мертвих говорять добре, або ніяк, — по-філософськи відповів Марат. — Вона мріяла бути щасливою… Але по-своєму… Шкода…

— Розкажи про неї, — раптом попросив Тимур.

— Мої почуття були якимись батьківськими, — спробував пояснити Рахімов. — Хотів захистити, допомогти… Та їй цього було мало. А на більше я був не здатен. Ось і плачевний результат.

— Ти часто тут буваєш? — поцікавився хлопець.

— Інколи, — зітхнув у відповідь. — Все почалося з твого першого кроку. Я був дуже щасливим. Чомусь згадав про Ілону, — глянув на фотографію. — Попросив Ларису показати де вона похована. Коли приїхав на могилу — зрозумів, що окрім її подруги, яка відвідує це місце один раз на рік — тут ніхто не буває. Все поросло колючим терном. Дерев’яний гнилий хрест зламався й лежав поряд. Серце стислося. Хіба у такому стані має бути могила матері моєї дитини? Нехай я не любив її, але доля все ж таки пов’язала нас, — перевів погляд на сина. — Тому замовив пам’ятник, привів тут усе до ладу. Тепер нечасто, але приїжджаю й розповідаю їй про твої досягнення. Вона знає все… — щиро усміхнувся.

— А мама Лія? — здивувався хлопець. — Їй відомо, що ти відвідуєш це місце…

— Так, — ствердно кивнув головою Марат. — Вона — сонце, що освітлює мій шлях. Тому знає про все і, як найкраща жінка на світі — підтримує. Більше я не маю від неї таємниць. Навіть зараз їй відомо де ми з тобою.

— Вона тебе дуже любить, — підтвердив юнак.

— І тебе, — відповів батько. — Ти — перша дитина, яку Лія притисла до своїх грудей. Цю мить без сліз і досі згадати не може. Адже свого мертвого хлопчика навіть не бачила. Я не дозволив. Уяви, що має відчути жінка, якій кажуть, що вона ніколи не матиме власних дітей, коли притискає до серця крихітне немовля… Ти — її первісток…