Життя з Алісою поза дзеркалом

13. Іду до Гільди лікуватися

Я опинився на грані божевілля. Не міг вийти на вулицю, бо там переслідувало мене Лізине обличчя. Не міг піти до нашої корчми подиспутувати з компаньйонами, бо там тероризувала б мене Ліза своїми цицьками і цмоканням у щоки. А без регулярного графіка і без інтелектуального спілкування, тобто без корчми, я розпадався.

Розмишляючи над своєю трагедією, я дійшов до висновку, що одинока Гільда могла б урятувати мене. Не думаючи довго, я накинув на плечі пелерину й подався до неї. На вулиці приложив по обох боках обличчя долоні, мов клапани, і біг уздовж, наче довгим тунелем, боячись глянути на боки, щоб не побачити Лізине вишкірене обличчя.

Коли я влетів до Гільди, вона міцно обняла мене й палко поцілувала. Видно, затужила за мною. Гільда відразу помітила, що зі мною щось негаразд. Відразу посадила мене в крісло, сіла мені в ногах і спитала:

— Чому ти такий заляканий?

Я довго вдивлявся в Гільдине серйозне й наче посумніле обличчя, поки не усвідомив, що з нього не проглядала Ліза.

— Га-га-га! — розреготався я. — З Гільдою ти жартувати не зможеш! Вона жінка з характером! Ти не наважишся наблизити своє розлізле обличчя й на кілометр від Гільдиного.

— Чому ти так дивно смієшся? І що ти говориш? — спитала Гільда.

Я наче прокинувся:

— Вибач, я не був навіть свідомий, що я сміявся.

— Що сталося?

Я глянув у Гільдині спокійні очі й відчув потребу зсунути з себе той страшний баласт, який гнітив мене днями й ночами. Почав розповідати їй, як мене переслідувало Лізине обличчя, як придавлювало й обмежувало мене співжиття з нею, як бракувало мені інтелектуальних стосунків у корчмі. Я говорив і говорив, і чим довше говорив, тим легше мені ставало.

Гільда слухала зосереджено й ані словом не перебивала мене. Коли ж я зупинився, щоб передихнути на мить, Гільда підвелася на ноги й почала роздягатися. Її краса діяла на мене, як заспокійлива музика. І як я, дурень останній, міг захоплюватися Лізиними розбовтаними цицьками і розбухлими сідницями! Та ж у Гільди кожна лінія фігури була вивершена. Кожна заокругленість була пругка і в ідеальній формі.

Захоплюючися красою Гільди, я ставав собою й відчував, що речі ставали на свої місця. Та найбільше захоплювало мене Гільдине грецьке обличчя й глибокі карі очі. Я прямо заходив у те обличчя й кулився в ньому, мов немовля.

Гільда роздягнула й мене і повела до ванни. Я пестив її гладеньке від мила тіло й не міг достатньо напоїтися її красою. Всі мої чуття були напружені, мов незчисленні струни, й вібрували музикою під кожний дотик до Гільдиного тіла. Після того ми пішли до ліжка. Там, навпаки, Гільда пестила мене й обдаровувала такими неймовірними видами зносин, про які мені й не мріялося.

Так щасливо ми прожили разом цілий тиждень.

Щасливо… Але що таке щастя, коли я вже, цієї хвилини, почав сумувати, бо треба було повертатися в Лізині обійми? Мої кишені спорожніли за той короткий тиждень з Гільдою, і місячна ставка на прожиття наче випарувалася в повітря. Гарні жінки дорогі, і на це нема рятунку. Виходить, що щастя кінчається там, де порожніє кишеня. Правда, я подеколи відчував щастя й без грошей, як-от з Алісою чи тією молодою дівчиною на пляжі. Але, чим довше задумуюся над тим, тим більше приходжу до переконання, що це були хвилини обману. Я не певний тільки, чи це я сам обманював себе, чи обманювало мене щастя, дихнувши на мене, пролітаючи мимо, чи торкнувши мене на мить рукою.

Але, як я вже сказав, моя кишеня вичерпалася, і я підійшов до Гільди, щоб попрощатися.

— Чому ти такий сумний? — спитала Гільда. — Ти ніколи перед тим не сумував, коли відходив від мене.

Не сумував, бо на це були добрі причини! Колись на мене чекали в ліжку Аліса або Ліза (коли я ще захоплювався нею), і після кількох ночей із Гільдою мене тягло до них. Тепер же мене нішо й нікуди не тягло, тепер я відчував щось ніжне й тепле до Гільди. У тому дусі я й відповів їй:

— Я сумний, бо ніколи перед тим не почувався так, як почуваюся сьогодні.

— Тобто як?

— Мені жалко розставатися з тобою, жалко відходити…

Гільда пригорнула мене до себе й поцілувала:

— То що ти хочеш мені сказати?

— Що ти стала дорогою мені.

— Тобто забагато грошей беру від тебе?

— Це само собою. Але я не це мав на думці.

— А що?

— Ти стала мені дорогою в емоційному сенсі.

— Та невже! — скрикнула Гільда й, задоволена, голосно розсміялася.

— Я думаю, що покохав тебе…

— Тільки думаєш?…

— Ні, не тільки. Я так почуваю.

Гільда відразу споважніла.

— То, може, ми повинні жити разом? Ти мене також вдоволяєш в багатьох відношеннях.

— Не в усіх?

— Ні, не в усіх. Такого мужчини нема, щоб вдоволив мене в усіх відношеннях.

— Якщо тобі вистачає й того, що я спроможний тобі дати, то я дуже радо… але…

— Що «але»?

— Мені не вистачить грошей на таку дорогеньку жінку, як ти.

— Коли ти станеш моїм мужем, я не буду брати так багато грошей від тебе.

Мужем! Що їй найшло на голову! Я не пропонував їй женячки. Нема дурних! їй тільки вхопити б мене за яйця, а тоді танцюй, Мефістофелю, як Гільда закрутить.

— Я запропонувала тобі одруження, — збила мене з толку Гільда.

— Вибач, я не додумався.

— То додумуйся скоро, бо в мене охота пройде.

Вона приперла мене до кута. Я ніяк не хотів жити з Лізою, сама думка про таку можливість була осоружна мені. Та й Гільди не хотів втрачати, бо нікого кращого не мав. Якщо вона справді не братиме так багато грошей від мене, то чому не пожити з нею? Женячка не така висока ціна за таку приємність, яку я відчуваю з нею.

— Я з найбільшою радістю оженився б з тобою, але…

— Знов якесь «але»?

— Я звик до філософських диспутів із компаньйонами…

— Тобто звик ходити до корчми?

— Саме так.

— Я також звикла до свого стилю життя.

— Тобто приймати мужчин?

— Саме так.

— То що нам тоді робити? — спитав я розгублено.

— Я й над цим подумала. У будні дні будемо жити разом. Від вечора п'ятниці до ранку понеділка ти будеш жити в себе й ходити до корчми, а я буду приймати найдорожчих мені мужчин у себе.

— Чудово! — скрикнув я захоплено. З мудрою жінкою завжди можна домовитися.

— А за два тижні справимо весілля. Три дні будемо, без передишки, кохатися.

В одну мить з мене злетіли всі сумніви. Гільда найкраща-таки жінка для мене!

Оскільки ж це була п'ятниця й почало сутеніти, я накинув на плечі пелерину, палко поцілував Гільду, поплескав її, як дружину, по задку й побіг до корчми.