Життя з Алісою поза дзеркалом

18. На жаль, усе в житті має кінець

Мені важко висловити словами, наскільки я був захоплений своїм життям із молодою, як огірочок, дівчиною. Молодість проникала в кожну закутину моєї душі й тіла, і я впивався нею, мов хлопчина. За цей короткий час ми зуміли встановити собі унікальний стиль щоденних стосунків, так начеб жили разом ціле життя.

Дівчина, наприклад, прокидалася пізно і, щоб пробудитися як слід, вилазила на мене. Це пробудження тривало до полудня, тобто дві години. Для мене це були найблагодатніші години дня. Дівчина тепер не була така емоційно напружена, пожадна і невситна, як уночі. А трахалася лірично, лагідно й ніжно.

Пробудившися достатньо, дівчина споживала кусок свинини з картоплею або пів смаженої курки й бігла до університету.

Я деякий час ходив іще по вітальні й роздумував над дивами, які приносить життя. Коли стосунки черствіють і стають нестравні, тоді, мов із неба, падає на руки красива дівчина. Коли Гільда не мала часу помічати моєї присутности чи відсутности, я був у такому щасливому піднесенні, що тимчасово махнув на Гільду рукою.

Покрокувавши годинку в таких приємних розмислах про нерозгадності життя, я виходив у місто й лазив вузенькими вуличками, які завжди чарували мене старовиними будиночками, чудовими чавунними балкончиками

та різьбленими дверима. А точно в шостій заходив до корчми.

Наші філософські диспути в корчмі набрали тепер нового змісту й форми. Бруно, який завжди найголосніше і найбільше говорив, був відсунений на окраїни столу, де сидів насуплений і бурчав, а авансцену зайняв я, аналізуючи філософські співвідношення молодости й дівки, які безнастанно лізли мені в голову.

Студентка поверталася додому раніше за мене, то встигла ще перевдягнутися в прозору сорочку й чекати на мене. Я не можу уявити гуманнішого й оригінальнішого стилю стосунків між мужчиною і жінкою. Не можу нахвалити себе за такий ідеальний витвір.

І моє життя могло плисти в такому приємному, духовно збагаченому руслі до останнього віддиху. Але не поплило. І коли роздумую над тим, що недавно сталося, то все частіше приходжу до переконання, що я став жертвою недосконалої академічної програми.

Склалося так, що моя студентка мала вільну годину між лекціями біології й сексу в середу пополудні. І саме ця зайва година в програмі вкоротила мені життя з дівчиною.

Щоб не тратити дорогого часу, дівчина присвячувала ту вільну годину в середу на академічні консультації то з одним, то з іншим професором — у ліжку, зрозуміло. І мудро робила. Бо час — це найцінніший дар, якого так мало вкраяно людині.

Але одного дня дівчина в поспіху так замоталася, що випадково опинилася в ліжку зі своїм нареченим. Вона не бачила в цьому нічого особливого — яка різниця, з ким консультуватися?

Інакше сприйняв цю нічим не особливу подію наречений. Порівнявши високий стиль і гарячий задок своєї нареченої з тим, що йому давали інші дівчата, — він так безглуздо закохався у свою наречену, що вирішив негайно, вже на другий тиждень, женитися з нею.

Дівчина погодилася виходити заміж за свого хлопця, бо яка різниця, з ким жити? (Це мені неабияк заболіло!) Крім того, подружнє життя буде більш плановане, і її нареченому, тобто майбутньому чоловікові, тяжче буде ловити її в усяких екстра-курикулярних збоченнях. І в цьому вона мала повну рацію. Я навіть почав плекати надію, що вона знаходитиме також час і на філософські сесії зі мною.

Розповідаючи про цю трагічну подію, дівчина лежала на мені й ридала. Це поставило мене в незручну позицію: я не міг по-людськи розлютитися на неї й дати вихід своєму болю. А мусив, натомість, вдаватися до філософського розмислу, що, мовляв, найбільшим дефектом буття людини є те, що все у ньому має кінець.

Отже, через нерозважне рішення нареченого дівчини, ми мали з нею тільки тиждень спільного життя. Я був у розпуці. Не уявляв життя без дівчини. Хотів запропонувати їй свою руку, але, на жаль, я ту руку необдумано віддав давніше Гільді.

Отже, упродовж цілого тижня дівчина не відвідувала лекцій, а я не ходив до корчми. Ми увесь час кохалися, плакали над своєю долею, знов кохалися, знов плакали. А в суботу дівчина одягнула дорогу білу сукню, яку я їй справив, і я повів її до церкви, виконуючи функції батька.

Все це вийшло мені на добре, бо дівчина, з вдячносте, до кінця життя забігала до мого ліжка. Вона не мусила приховувати цього від свого чоловіка, бо всяка, найгірша навіть, дочка повинна відвідувати свого самотнього батька.