Грішниці. Сфінкс

І

Сеньйора де Хакоб під колонадою біля входу розмовляла з мужчиною.

— Я не можу більше, Амадо, — шепотів він. — Нерви не витримують. Клянусь тобі, так далі не можна…

— А не буде гірше? — лагідно спитала вона. — Чи не буде важче, коли розлучимось?

Він з досадою махнув рукою.

— Відважся, — сказав схвильовано, — давай зробимо так, як я кажу.

— Ні! — відповіла вона.

— Ні? Поміркуй добре!..

— Ні!

— Отже, ти не хочеш зустрічатись?

Сеньйора де Хакоб з розпачливою ніжністю глянула на нього. Він благав… І вона злякано повторила:

— Ні-ні! І йди, бо вже пізно… А мати ще не спить.

— Прощай, — сказав він, як чужій, і навіть не поцілував.

— Прощай.

Те «прощай» злетіло легким зітханням з її уст, руки її безсило повисли. Він пішов, а в серці відлунювало: «Про-щай…»

Вона знову зітхнула, дивлячись, як віддаляється у сутіні саду між пальмами його постать. Ось долинув скрегіт засува — то зачинилася за ним хвіртка. Раптом молода жінка відчула, що хтось стоїть у неї за спиною. Обернулась і побачила матір. Старенька простягала до неї руки. Вже чотири роки вона була сліпа.

— З ким це ти розмовляла, дочко?

Сеньйора де Хакоб ще не переборола хвилювання.

— То я прощалася з Марсіалем.

— А що тут робив Марсіаль так пізно, доню?

Дочка завагалась.

— Він проходив стежкою, побачив мене і… зупинився побалакати.

Старенька щось ніби вигукнула стиха — чи то дорікала доньці, а чи погоджувалася з нею, — потім узяла її за тремтячу руку.

Обидві вони, стара й молода, вбрані в усе чорне, були дуже схожі. А торік, коли пристрасть ще не вразила серця сеньйори де Хакоб, схожість та ще більше впадала в око. В обох було тоді в обличчі щось ніби ангельське, обидві мали матово-білу шкіру. Могло здатися, що то сестри. Звичайно, сивина та й зморшки на материнім обличчі виказували, що вона років на тридцять старша. Була це вдова відомого колоніального чиновника — сеньйора Вільялоси. Посивіла вона десь за рік по чоловіковій смерті. А дочка була чорнява, кароока, струнка, з гарною ніжною шиєю. Вона полюбляла великі декольте, і багато хто вважав її за кокетку. Але то було давно… Ось уже вісім років і мати, й дочка носили жалобу по батькові. Чорна сукня з трикутним вирізом дуже личила Амаді, підкреслюючи пишну гармонію її тіла. Шкіра видавалася ще білішою, а коси й очі — темнішими… Але відтоді, як прийшли до неї муки кохання, обличчя її дуже змінилося. Воно втратило лагідність і часом ставало навіть жорстоким. Ці очі, що горіли неспокоєм і пристрастю, вже не були ангельськими. Ні. Отаким, певно, мав бути ангел, в якому несподівано заговорила мученицька кров демона. Але мати була сліпа й не могла помітити цієї зміни в доньці, серце якої колись було для неї прозоре, мов чистий кришталь.

Мати й дочка зайшли до будинку, причинивши за собою двері. Проходячи вестибюлем, молода жінка мимоволі здригнулась: обіч дверей стояла служниця Хоакіна. Її застигле обличчя ніколи не осявала усмішка, сухорлявий стан був немов закутий у твердий корсет, а поверх спідниці звисав на шлейках чорний фартух.

— Сеньйора може лягати, я вже постелила, — як завжди, байдужно промовила вона, не дивлячись на своїх хазяйок. Тоді повернулася на підборах і нечутно зникла в сутіні покоїв, просторих, як храм, де витають душі померлих.

Незабаром поганий настрій дочки і роздратування, яке тепер раз у раз викликала в неї мати, минулися. Справді-бо, про стареньку треба краще піклуватись, не забувати, що вона сліпа… Як завжди, обережно та дбайливо, провела вона матір до кімнати, стежачи, щоб та не наштовхнулася на двері або меблі. Опустила фіранки на вікнах, засвітила світло і почала зачісувати сліпу на ніч. А мати, зустрівши дочку біля входу, відчула невиразну підозру, проте була така з нею ласкава, зовсім як колись у дитинстві, і настороженість молодої жінки швидко розвіялась… Вона ніжно розчісувала материне сиве волосся на проділ, коли та раптом зовсім просто мовила:

— То розкажи ж, доню, що тобі говорив отой навіжений Марсіаль.

Дочка мало не впустила гребінця, але відповіла майже спокійно:

— Ну… він незадоволений з своєї посади. Його примушують надто багато працювати, а таке життя не для нього.

Старенька добродушно розсміялась:

— Авжеж, авжеж! Йому більше подобається складати віршики, пописувати в газету і займатися всілякими дурницями, які не дають грошей. І, звичайно, він би це й далі залюбки робив, якби не вмер його бідний батько. Але не завжди так живеться, як хочеться.

Марсіаль був син далекої родички її небіжчика чоловіка, і старенька вважала його близькою людиною. Йому вже минуло тридцять. Амада була на два роки молодша. Коли вони були ще дітьми, родичі заводили розмови про їх майбутній шлюб. Але сеньйорові Вільялосі запропонували добру посаду в Іспанії; він сподівався підлікуватися там і забрав із собою дружину й дітей. Життя було неспокійне, і діти зростали не в таких умовах, як хотілося батькам. Коли ж сім'я зібралася назад, сеньйор Вільялоса був уже при смерті, а Амада мала чоловіка — Діонісіо Хакоба, молодого доктора права, що скінчив університет у Сантьяго. Тепер, коли вона стала сеньйорою де Хакоб, взаємини з Марсіалем втратили колишню безпосередність, але все-таки як родич він і далі міг заходити до них у будь-яку пору дня. Амада не була щаслива в шлюбі, а її чоловік, який одружився заради грошей, не вмів та й не хотів ревнувати. Що ж до старої вдови, то вона навіть не припускала, щоб хтось із її дітей міг мати позашлюбний зв'язок. Марсіаля вона щиро любила.

— Так, він навіжений, і нічого тут не вдієш. А все ж таки він чудовий хлопець, — помовчавши, сказала мати.

Сеньйора де Хакоб розцілувала б її, коли б не боялася виказати свою таємницю. Гребінець м'яко пройшовся по сивій голові, і доччина рука пестливо розпушила волосся, зібране у сіточку. Про Марсіаля більше не говорили. Амада роздягла немічну матір і удавала заклопотану, щоб довше помовчати. Допомогла старій надягти нічну сорочку й поправила подушки на великому двоспальному ліжку, яке мати не залишала й по чоловіковій смерті. Потім підвела її до ліжка, обережно поклала і, підмощуючи під голову білі подушки, притулилася щокою до її щоки. Поцілувала в чоло й прошепотіла:

— На добраніч, мамо.

— Діонісіо вже прийшов, доню? — спитала старенька, затримуючи її за руки.

— Ще ні, але скоро буде, — збрехала Амада.

Насправді він не приходив уже кілька днів, але то була свята брехня, вона нікому не вадила. Вдова зітхнула й сказала сумно:

— На добраніч, донечко.

Амада вийшла; їй не терпілося лишитись на самоті у своїй кімнаті. Але перед нею стояла служниця Хоакіна. Вона чекала розпоряджень.

— Сеньйорі чогось треба? — спитала вона чемно й байдуже, і жодна рисочка не ворухнулася на її обличчі.

— Ні, спасибі, можете лягати, — сухо відпустила її Амада і попрямувала до себе. Відчула пронизливий погляд холодних очей, які стежили за нею, і мимоволі прискорила ходу…

Зайшовши до своєї кімнати, Амада одразу ж замкнула двері, впала на стілець і довго сиділа, обхопивши голову руками. Боялася, що їй забракне сили дістатися сюди, тож тепер відчула гірку втіху від того, що може поринути в своє горе, що ніхто не бачить її. Горе було глухе, змішане з терпкими спогадами, з болючими докорами сумління, із втомою від безконечної комедії, в якій їй припала така нещаслива роль.

Тут, на самоті, Амада не була вже тою ніжною сеньйорою де Хакоб, яку ми бачили в кімнаті сліпої матері. Безнадія, котрої тепер не треба було ховати, спотворила чисті риси обличчя, стерла з нього чарівну щирість. На людях, а надто біля матері, Амада тамувала гірке почуття, яке гнітило її, але на самоті ніщо не заважало їй віддаватись стражданню, впадати в розпач, упиватися своєю мукою.

Вона довго плакала, тоді рвучко підвела голову й заговорила вголос:

— О, якби він зараз побачив мене, то повірив, повірив би, що я страждаю, мучуся, що моє серце спливає кров'ю і що не дурне лицемірство змушує бути такою, яка я є, і не воно нас розлучає!..

В розпачі звелася на ноги, перейшла кімнату і, розчинивши навстіж вікно, зіперлася на підвіконня. Все довкола обіймав спокій: і сад, і сусідні будинки, і всю стару частину Серро. Здавалося, люди тут теж впали в меланхолійну задуму, якою віяло від їхніх надміру великих занедбаних хоромів. Ніч була темна, сад вгадувався у пітьмі тільки з пахощів троянд і резеди, що хвилями здіймалися з його глибини, як з невидимої курильниці. Там, унизу, біг струмок, дзюрко— тів, спадаючи в старий яр, що перетинав садибу майже біля самих стін будинку. Повітря було свіже та вологе від зелені, воно збуджувало, тривожило.

Амада підставила лице його неспокійному подихові й відчула, як гаряча хвиля перебігла по її тілу. Мимоволі піддалася нічним чарам, заплющила очі й вдихнула повні груди повітря, пересиченого п'янкими пахощами. Це заспокоїло її, вгамувало біль, навіяло забуття, і вона полинула на крилах мрії. Та ніч усе палила її, хвилювала кров, будила пристрасть. Вона заплющила очі. Згадала Марсіаля. Уявила себе в його обіймах, і голова їй запаморочилась. Нараз вона відчула, що належить йому, тільки йому. А ніч-спокусниця усе дужче туманила їй розум…

— Я твоя і кохаю тебе, хоч ти й не віриш. Твоя! Твоя! Твоя!..

Рвучко відхилилася назад і швидко зачинила вікно, щоб позбутися цих болісних видінь. У душі змагалися страх і жага кохання. Пройшлася по кімнаті, намагалася заспокоїтись, потім сіла за письмовий стіл і почала писати листа, в якому виливала свою душевну тривогу.

Згорнула лист удвоє, поклала в химерну металеву шкатулку. Потім, не роздягаючись, лягла на ліжко. Ось ще трохи припізніє, і вона непомітно перебіжить через сад і покладе шкатулку з листом у щербату вазу в огорожі, що правила їм за поштову скриньку.

Марсіаль, напевне, завтра забере листа, бо щодня приходить у їхній сад.

ІІ

У гріх сеньйора де Хакоб впала непомітно, як це буває, коли схиблюють доброчесні.

Коли вона з матір'ю, братом, сестрою і чоловіком повернулася з Іспанії, мучили її дві великі біди: лікарі визнали батьку безнадійно хворим, а чоловік зовсім її не кохав. Сеньйор Вільялоса від самого початку не схвалював того шлюбу. Сім'я Хакобів давно вже розорилась. Про них не можна було почути чогось поганого, але й доброго було не чувати. Тож батькові не вельми подобалось, що Діонісіо стане чоловіком його дочки. Йому ввижався фальш в очах того ферта, який над усе дбав, щоб у нього блищали нігті,— більше, ніж про порядну посаду. Та, коли похопилися, було вже пізно: Амада впіймалася в сіті цього молодика, а вона, серйозна й мрійлива, завжди доводила все до кінця. Сеньйор Вільялоса виховав і вивів на добрий шлях своїх дітей, та на цьому й заспокоївся. Він покликав до свого кабінету Амаду, лаконічно виклав їй свої побоювання, а далі дозволив дівчині, якій ще не минуло й двадцяти років чинити свій розсуд.

— Отже, зваживши все, дочко, — закінчив він, — ти вирішила вийти заміж? Ти добре обміркувала?

— Так, тату.

— Ти кохаєш його?

Вона кивнула головою, щоки її пломеніли, мов червоні троянди.

— Коли так, — промимрив високоповажний добродій, — мені нічого більше сказати. Хай сповниться божа і твоя воля.

Сім'я Вільялосів була ще багата. Мала родовий будинок в Серро, добру ренту від орендарів і землі в різних місцях острова. Але все-таки скасування рабства дуже відчутно вдарило по їхніх, колись величезних, достатках. Подружжя мало трьох дітей. Старша дочка Карідад пішла в монастир; син Маріо якийсь час служив моряком, а тоді став, як і батько, чиновником; Амада була наймолодша, й батьки покладали на неї найбільше надій. Тому її шлюб завдав такої прикрості сім'ї, хоч признатися в цьому ні батькові, ні матері не дозволяла гордість. Діонісіо Хакоб, який був усього тільки адвокатом, дістав гроші на весілля від своїх родичів і поїхав з дружиною в Швейцарію, плекаючи в душі надію, що тесть, хворий на рак, скоро помре. На жаль, гроші скінчилися раніше, ніж рак звів у домовину сеньйора Вільялосу, і Діонісіо з молодою дружиною змушений був іти в прийми до тестя. Старий і не заперечував. Безнадійно хворий, він хотів бодай щось іще залагодити на цім світі, надіявся, годуючи зятя, не дати йому спіткнутися, надіявся, тримаючи біля себе, якось уберегти його. Але на заваді йому стала хвороба: довелося думати про інше, готуватися до смерті.

А сеньйора де Хакоб, придивившись до чоловіка ближче, зрозуміла, що її серце помилилось. Діонісіо Хакоб розвіяв її наївну віру, її мрії. Вона була сентиментальна й ніжна, а він — цинік, скептик і себелюб; Тільки й мав, що красиві очі, стрункий стан і вишукані манери. Він бачив у ній лише гарненьке дівчисько і небавом зробив її співучасницею своїх любовних пустощів. І вона поклала собі нізащо не мати дитини від того світського фертика, спритного і в'їдливого аж до жорстокості. Ні, не таким мав бути її чоловік. Він з'являвся їй у мріях як напівбог, великодушний захисник, що за правом, наданим йому релігією і людьми, переступає закони скромності й водночас лишається непогрішним.

Через три дні після весілля Хакоб ненароком знайшов кілька купюр по п'ять дуро, що їх сеньйор Вільялоса дав доньці на дрібні витрати. Анітрохи не ніяковіючи, забрав їх і, ховаючи в гаманець, сказав:

— Дівчинко моя, буде ліпше, якщо я їх збережу. Ми не дуже багаті на гроші, а подорожувати любимо. Коли тобі щось знадобиться, скажеш мені, і я з охотою куплю.

Той випадок глибоко вразив нещасну жінку. Ніби завіса перед нею відхилилась, показавши майбутнє. Відтоді, якщо їй була потрібна пудра, духи, чи щось іще, вона мусила звертатися до чоловіка, і він водив її в крамниці чи до кравця і сам на свій смак усе вибирав. Амада змучилась від цих дрібних принижень і, щоб уникнути подібних образ, почала одягатися зовсім скромно. Та Хакоб побачив у цьому лицемірство й скупість і почав безжально кепкувати з дружини й навіть натякати, що він жалкує про їхнє одруження.

— Знаєш, люба, — сказав він їй якось, — це просто смішно, що ти не вживаєш рум'ян, адже жодна жінка без них не обходиться.

Амада знітилась і тихо відповіла:

— Мені завжди здавалося, що природна краса найвища.

Діонісіо глузливо засміявся:

— Авжеж, тільки не всяка природна краса, а така, що дружить з модою, про яку жінка має дбати, коли не хоче бути посміховищем.

І, не приховуючи зневаги, одвернувся.

Після таких розмов Амада зачинялась у своїй кімнаті і довго плакала, марно намагаючись відігнати невтішні думки про майбутнє. А втім, чоловік ще був причарований її красою, навіть любив її і не зрікався надії зробити з неї вірну супутницю своїх мандрів по фешенебельних ресторанах, а ночами палко її виціловував. Але Амаду обтяжувало чоловікове товариство. Усе частіше вона усамітнювалась і залишалась у готелі, коли він запрошував на гулянки. Думала й думала про нього, і все з більшою відразою, хоч Хакоб уперто намагався перевиховати її на свій штиб. Марно старався. Поволі він звик гуляти сам, і тоді їй вільно стало робити все, що вона хотіла. Він охолов до неї. В Ніцці, куди вони повернулися після весільної подорожі, люди бачили Хакоба з іспанською естрадною співачкою на Рів'єрі і в казино. Тепер він здебільшого вечеряв поза домом і часто повертався на світанку, Амада ж нудьгувала в самотині, але їй і на думку не спадало завести з кимось дружбу. Вона ревнувала, хоч давно вже не поважала чоловіка і, природно, не могла його любити. Саме в цей час вона пережила нову образу, таку болючу для її щирої душі: Діонісіо програв у рулетку останню сотню франків, і вона мусила просити в батька грошей, щоб повернутися з чоловіком до Мадріда, в батьківський дім.

Це було якраз тоді, коли сеньйор Вільялоса намислив допомогти зятеві, аби той став матеріально незалежний. Але Хакоб мріяв про інше. Після того, як тесть влаштував його на посаду, він вирішив будь-що зробити з Амади світську даму і перебудувати дім Вільялосів на новий кшталт. Він висміював старі речі й глузував при дружині із звичок батьків. Вони, мовляв, просто до смішного скупі, їх треба напоумити. Якось він так прямо і обізвав сеньйора Вільялосу старим скупердею. Амада не стрималась, спалахнула і нагадала, що вони обоє,— він і вона, — їдять хліб цього скуперді. Ображений Хакоб зник і три дні не повертався додому. Дружина мусила шукати його і просити пробачення, щоб він повернувся. Батьки так і не дізналися ні про сварку, ні про зникнення Хакоба, бо дочка трималася мужньо, і всі були певні, що він ночує вдома й цілі дні зайнятий справами. Але Хакоб усе ще не відмовився від наміру, як він сам казав, цивілізувати тестя й тещу і при кожній нагоді давав зрозуміти дружині, що зробив ласку, породичавшись із сім'єю, предком якої був власник судна, що перевозило чорних рабів, мало не пірат.

Амада на той час зовсім збайдужіла до всього, уся віддалася горю: батько доживав останні дні. Вона не відходила від хворого, боячись втратити хоч одну хвилинку з тих, в які він ще був живий. Вони втрьох — мати, брат і Амада — сиділи біля найдорожчої їм людини, котра ще не відала, що ніякі ліки вже не принесуть порятунку. Хакоб, проходячи повз них, тільки знизував плечима. Сім'я в горі забула про нього, він був їм чужий.

Незабаром почали готуватися до від'їзду на Кубу, щоб поховати старого на рідній землі. Діонісіо не міг дочекатися того дня, коли стане хазяїном у домі. А тим часом він клопотався переїздом: замовив місця на кораблі, відправив речі. Всі були йому вдячні, і сеньйора Вільялоса нагородила зятя сумовитою усмішкою.

У Серро на Діонісіо війнуло холодом і нудьгою від громіздкого родового будинку, великих салонів з темними стінами та старими меблями, від занедбаного саду та галереї з портретами бундючних дідів у старовинних позолочених рамах. Сеньйор Вільялоса конав повільно й тяжко між стін, що теж гинули… Потім товсті свічки, засвічені навколо труни, протягом доби кидали жовтий відсвіт на темні речі цього похмурого дому. Для Амади то був найстрашніший удар у житті, який спустошив їй душу. А Діонісіо чекав, тамуючи нетерпіння, і вперше став лагідним із шуряком, ніжним з дружиною і тещею. То був найспокійніший час у подружньому житті сеньйори де Хакоб. Справа з розподілом спадщини посувалася досить швидко. На кожного з дітей припало близько ста тисяч дуро. Діонісіо сподівався на більше, та в нього вистачило глузду змовчати. Зате при першій же нагоді він заявив, що перейде з дружиною в окремий будинок. Родина сприйняла це як безумство, але Хакоб стояв на своєму.

І Амада погодилась…

Ні Амада, ні її рідня не пішли б на це, коли б не право законного чоловіка. Сім'я жила в суворих традиціях та догмах, що над усе ставили вірність шлюбній клятві. Можливо, суспільство й не осудило б Амаду — адже цей шлюб виявився таким невдалим. Але в очах сім'ї вона була зв'язана з чоловіком безповоротно. Амада й не думала про опір: це тільки спричинило б колотнечу в домі. Відчувала навіть полегкість, спостерігаючи, як радо покидає Хакоб оселю, що була їй така люба!..

Вона була одружена вже чотири роки. За цей час старша сестра, втративши в двадцять два роки нареченого, а потім і батька, пішла в монастир; брата призначили на суддю в провінції, а мати осліпла. Служниця Хоакіна, суха й відлюдна, одна щиро піклувалася про стару господиню. Інші слуги ненавиділи її за це й зводили на неї різні наклепи. Зокрема казали, ніби вона кохається з священиком і щоночі бігає до нього на побачення на сусідню вуличку. Хоакіна не зважала на те. Вона зуміла привернути до себе сліпу, і та довірила їй гроші й рахунки. Тепер Хоакіна стала біля неї за доглядальницю. Засмученій горем удові подобалась її мовчазність — служниця ніколи не розтуляла рота, якщо її не питали про щось. Вона одягала й роздягала стареньку, гасила світло в кімнаті й ніколи не відходила далеко. Лише тоді, коли брат поїхав з дому, Амада зрозуміла, чому він так просив її жити з чоловіком у матері. Не можна було залишати стареньку на саму служницю, і тепер вона тільки чекала нагоди, щоб поговорити про це з Хакобом. І нагода трапилась. Власне, Амаді допоміг сам Діонісіо, який одного вечора, анітрохи не бентежачись, повідомив, що вони розорились і не можуть далі утримувати дім. Амада, зраділа й розчулена, мало не кинулася йому на шию. Вранці вона вже була готова до переїзду і подалася в Серро, а Діонісіо продавав меблі та інші речі й, не соромлячись, клав гроші собі в кишеню.

Коли вони оселилися в старому будинку Вільялосів, Амада замінила Хоакіну й почала сама ходити за матір'ю, але ключів у служниці не забрала, і це дуже сподобалося сліпій. Хоакіна зустріла молоду сеньйору із звичайною байдужістю і не показала й тіні невдоволення, поступаючись їй місцем. Амада, хоч і зневажала в душі Хоакіну, дивувалася з її рідкісної витримки й навіть докоряла собі за те, що має цю жінку за ворога. Одначе ставитись до неї прихильніше не могла.

За чотири роки в Амадиній кімнаті нічого не змінилось, і, здавалося, життя її пішло так само, як і колись. Амаді приємно було бачити, що чоловік має успіх на службі, добре поводиться з тещею та слугами й не прагне порядкувати в їхньому родовому будинку. Про розтринькані гроші вона не обмовилася й словом, і тільки мати, жаліючи дочку, часом згадувала про це та щиро їй співчувала.

Отоді Амада й зустріла Марсіаля, якого не бачила багато років. Він часто заглядав сюди, щоб розважити стареньку, читав їй вечорами газети й розповідав усяку всячину. Він довгенько не був у столиці і тепер жив надією розбагатіти, хоч і сам ще не відав, як це буде. Амаді він видався дуже вродливим. Був смуглявий, білозубий, з великими гарними очима й трохи сумовитою лагідною усмішкою.

Вони швидко заприятелювали, і це не було таємницею для сліпої, бо вони завжди сиділи разом біля неї. Марсіаль і далі охоче забігав вечорами на годину-дві почитати й побалакати, посидіти в кутку великої вітальні, де все дихало старовиною. Коли б не цей чемний і поважний молодик, дві самотні жінки зовсім не знали б про те, що діється в світі. Він був для них немов струмінь живого життя… Іноді стара засинала на хвильку, і тоді молоді люди зводили розмову на інтимне: приємно ж бо поговорити про те, що тебе непокоїть. Час від часу, коли вони брали книжку або гортали сторінки, їхні пальці зустрічались, і Амада, спаленівши, рвучко відхилялась… Так було перші тижні, коли гріх підступно підкрадався до її серця. Вона ще не думала про любов, ще не мала ніяких бажань — просто жила у якомусь світлому захваті. Минуле вже не здавалося їй таким страшним і вже не мучило так жорстоко. Нерозважливе жіноче серце, сповнене почуттів, вимагало: «Живи, як живеться!» — а за плечима, здавалося, виростали крила й несли її не знати куди…

III

Поступово Амада так звикла до цих вечірніх відвідин, що коли Марсіаль чомусь не приходив, її опановував неспокій. Вона ні про що не питала себе, та й не хотіла питати. Була певна, що він ніколи не переступить межу дозволеного, і вірила його дедалі більше. Навіть сама собі не сміла признатися, що кохає Марсіаля, бо тоді б уже мусила відійти од нього. А це означало б відмовитись од щастя, що його вона так жадібно пила в ті дні, од щастя, не дозволеного для неї, заміжньої жінки.

Вона зустріла своє кохання тоді, коли почувалася дуже самітною в шлюбі, і зустріла не десь, а біля матері, яку так любила! А Марсіаль був такий чуйний, так боявся ненароком завдати їй болю… Йому також не щастило в житті, хоч він був розумний і не заносився у своїх прагненнях. Тим-то він легко сходився з людьми і добре розумів Амаду. Молодій жінці подобався його голос, манери, спокійний погляд темних очей, які, здавалося, пестили її, коли він дивився на неї. Марсіаль був анітрохи не схожий на Діонісіо, і вже самого цього було досить, щоб звернути на нього увагу. Але те, що поряд майже завжди була мати, сковувало їх, змушувало приховувати свої почуття, що стали для них найсвятішими, хоч і не дозволеними. А втім, вони й при ній натякали, що кохають одне одного, що сумують одне без одного, що прагнуть зустрітися знову. І робили все, щоб подовжити ті години щастя… Амада готувалася до Марсіалевих відвідин з такою чарівною щирістю, що сеньйора Вільялоса ні про що не могла здогадатись. Вони винаходили просто неймовірні приводи, аби тільки бачитись хоч би двічі на день. Амада тоді казала голосно, щоб чула мати:

— Приходь увечері, повісимо лампу в маминій кімнаті.

Або:

— Пообідаєш, то зразу й приходь! Навчиш мене пряжити молоко з ваніллю та корицею. Ти ж обіцяв…

І очі їхні блищали лукаво, по-змовницьки.

Марсіаль був архітектором, проте мав дуже незначну посаду в департаменті — не міг знайти нічого кращого, відколи закінчив університет. Він знався на багатьох речах — від електротехніки аж до кулінарії,— і Амада щодня вигадувала все нові й нові приводи для зустрічей: то просила допомогти змінити стару електричну проводку, то випитувала якийсь старовинний кулінарний рецепт, що їх Марсіаль перейняв безліч від своєї матері.

Вечорами сліпа майже завжди дрімала, і вони могли вільно розмовляти. Іноді Марсіаль зустрічався на дверях з Хакобом, який виходив з дому, і той вітав його з іронічною ввічливістю. Марсіалеві було дуже неприємно потискувати руку цього елегантного чоловіка, котрого анітрохи не обходило, що його дружина кохає іншого. Амада зустрічала його з легким рум'янцем на тонкому сумовитому обличчі й подавала холодну руку, яка ледь відчутно тремтіла, коли він її потискував. Удова вітала молодика лагідною усмішкою. Вони втрьох розмовляли на вічні теми: що таке кохання, обов'язок, вірність… Марсіаль висловлював сміливі думки про те, що кожна жінка має цілковите право обирати собі коханця… Мати й дочка, рабині традицій, з запалом відкидали цю теорію. Сперечалися. Марсіаль доводив: «Скільки є випадків, коли двоє живуть укупі, не люблячи, розлюбивши одне одного! Чи ж повинні люди жити отак аж до смерті?!» Його слова зачіпали серце Амади, і немов промінчик надії спалахував у незворушній теміні її зіниць. Обличчя наче світлішало від спокусливої думки: «А що, коли б знайти якийсь вихід із залізних ланцюгів забобонів!..» Та скоро той вогник гаснув, і нещасна жінка, гірко посміхаючись, хитала головою:

— Ні, Марсіалю, це тільки мрія. Життя — не таке…

Він обурювався.

— Мрія?! Ні! Ти маєш таке саме право, як і чоловік, шукати спокою та щастя! Хіба це законно, хіба морально, щоб тебе не любили й не поважали? Саме тому майже всі цивілізовані країни були змушені прийняти закон про розлучення! Розлучення — це двері, відчинені суспільством для кохання…

Амада розгублювалась, бо не мала власних поглядів на такі речі, щоб протиставити їх Марсіалевій логіці. Зате старенька втручалась лагідно, але й строго, і її слова, мов холодний струмінь, роз'єднували їхні серця.

— Не говори дурниць, синку. Розведена жінка ніколи не буде вірна другому чоловікові, хоч би цього хотіло й сто суддів!

Амада погоджувалася з нею — ті гіркі слова були неначе рятувальний круг, кинутий їй, коли вона починала здавати позиції. І всі троє, стомлені суперечкою, надовго замовкали.

Коли старенька засинала, розмова заходила ще далі, бо стосувалась їхніх власних взаємин. Амада скаржилась на свою нещасливу долю, а Марсіаль підбивав її до бунту — мовляв, не може суспільство вимагати, щоб людина жертвувала своїм коханням заради того, з чого всі в душі глузують. Амада любила слухати його в такі хвилини, милувалась його обличчям, осяяним пристрастю. Слухала схвильовано, впивалася його словами, мліючи в солодкій знемозі.

Марсіаль, якому перемога видавалась уже зовсім близькою, починав наполягати, заколисуючи її ніжністю.

— Ти ж мислиш так само, як і я, Амадо. Ти не можеш думати інакше, — шепотів він, — ти тільки не хочеш признатися в цьому, бо ти — незвичайна! Я певен, ти зважишся…

Та Амада враз наче пробуджувалась од сну і, перевівши дух, рішуче відказувала:

— Ні!

Її раптом понімало почуття неприязні, під впливом якого вона бувала несправедлива, ба навіть жорстока До друга, хоч за його щастя віддала б життя… А Марсіаль бачив, що Амада лише прикидається відчуженою — власне, всі жінки чинять у такий спосіб, коли їм настає час боронити щось близьке їхній душі. Вона була схожа на равлика, що боїться виглянути із своєї черепашки, хоч небезпека й примарна.

Він розпачливо питав:

— Чому — ні?

— Бо — ні. Є речі, яких не пояснюють.

Одначе вона знову ставала щира й ніжна, коли бачила, що він засмутився, а він дивився на неї з невимовним благанням і докором. Тоді до неї знов поверталася віра в чисте єднання душ, у високі поривання, що навічно зв'язують закоханих попри всі закони, породжені людською черствістю та себелюбством. Якби вона раніш, у двадцять літ, більше знала життя, то, певно, не помилилась би в своїх почуттях і була б нині щаслива… Але вона помилилась і тепер мусила терпіти. Не одна ж вона отак страждала. Лишалося тільки коритись і жити вже не для себе, а для близьких. Нехай їй заказано прагнути справжнього щастя, але чом же не брати бодай оті крихти, які дарує їй доля? І хоч то була лиш примара щастя, та серце і їй раділо безмежно.

— Коли б ти справді відчував те, що кажеш, — зітхала вона, — не було б такої безнадії в твоїх очах…

— Тебе засмучують мої слова? — питався він, не зводячи з неї очей.

— Я не хочу, щоб ти сумував. Коли щиро поважаєш мене, то не будеш таким похмурим, — белькотала вона.

Траплялися хвилини, коли Марсіаль майже втрачав самовладання. Тоді він схоплювався з місця й щодуху біг додому, на жалюгідну вуличку передмістя Пілар… Ні, Марсіаль не сподівався легко заволодіти Амадою, бо знав усю глибину її доброчесності, успадкованої від матері. Він не міг не признатися собі, що нестямно закоханий у цю жінку. Розумів і те, що вона так само кохає його і не може приховати своїх почуттів, але така, як вона, жінка, хоч би й хотіла, не змогла б поступитися надто легко… Звичайно, попервах йому було досить ніжного погляду Амади, чи дружньої розмови, чи щирого потиску руки при прощанні, щоб жити тими вкраденими хвилинами щастя аж до наступного побачення. Але його мучило те, що він змушений був розмовляти з коханою самими натяками, бо ж боявся злякати її, таку несміливу і обережну…

Так спливали місяці, і ніщо не змінювало долі цих людей, таких щасливих і таких змучених своєю таємницею. У неяскраво освітленій просторій вітальні з облупленими стінами вони втрьох влаштовувалися завжди однаково: сліпа — в кріслі посередині, а Марсіаль з Амадою — на низеньких стільчиках обабіч неї. Навпроти в півсутіні виднів портрет сеньйора Вільялоси. Інколи здавалося, що ось зараз він вийде з рами і пристане до їхнього невеличкого гурту.

Марсіаль з тугою думав про те, що виходу усе не видно. Як він стомився!.. Затамована пристрасть мужчини не може горіти вічно, тоді як жіноча — живе й зростає, ніби живлячись своїми ж таки соками. Він стомлювався від того, що обожнював Амаду, як святу. Всі його промовисті натяки розбивались об витримку цієї дивної жінки — то ніжної, то ревнивої, то сумної… їй усе здавалося, що він таїть до неї злість і зовсім її не розуміє, а Марсіаль, зневірившись, клявся, що забуде її й не приходитиме більше. А через день Амада зустрічала коханого засмучена, з докором в очах, і він з трепетом відчував, що надто міцно прив'язаний до неї. Отож потурав її примхам і водночас надіявся на краще.

Одного вечора, зайшовши до вітальні, Марсіаль здивувався: Амада сиділа сама. Ніяково усміхаючись, подала йому руку і пояснила, що мати в своїй кімнаті, бо в неї болить голова. Вона щойно прийняла ліки і вийде до вітальні трохи згодом.

Побачивши її збентеження, Марсіаль хотів уже був піти, але вона затримала його.

— Залишся, мама сама сказала мені, що неодмінно вийде привітати тебе. Мабуть, це в неї від утоми…

І Марсіаль залишився віч-на-віч з жінкою, яку так нестямно кохав. Їх розділяло лише кілька кроків. Голова йому паморочилась, кров стукала в скронях. Молода жінка теж була сама не своя і не наважувалась навіть глянути на нього. Обоє мовчали. Нарешті Амада боязко сказала:

— Сідай.

І вони сіли, як завжди, перед вільним кріслом сліпої. Амада щосили намагалася заспокоїтись і мовчки бгала в руках хусточку. Марсіаль, в голові якого шалено вирували думки, не знав, з чого почати розмову. Аж раптом прошепотів схвильовано:

— Амадо…

— Що? — спитала вона, не поворухнувшись і не звівши очей.

— Навіщо ми самі з собою нещирі?

Вона здригнулась.

— Я не розумію, — мовила злякано.

Марсіаль дивився на неї. Так довго стримувані почуття рвалися з грудей, виливалися в шалену жагу. Ось вона — нагода поговорити, єдина нагода за такий тривалий час! Адже стара вдова ніколи не лишала їх наодинці. Ось коли він скаже, все!..

— Я поясню. Уже понад рік ми розігруємо непотрібну комедію. Адже ми кохаємо одне одного, прагнемо зустрічей, які дають нам стільки щастя, і страждаємо від того, що глупота світу нас роз'єднує. Навіщо ми прикидаємось одне перед одним, мовчимо про те, що в нас на душі, замість щиро й чесно признатися, що це… кохання?

Амада схопилася з місця, хотіла втекти, але нараз зупинилась. Втупила в Марсіаля злякані очі, сповнені болісного докору. Необачним словом він розірвав, солодкі пута, які їх єднали. Вона не мала права більше його слухати, не мала права втішатися скупим щастям попередніх зустрічей. Відтепер це була б уже й справді непотрібна комедія, нехтування мораллю і честю. Єдиний вихід — раз і назавжди взагалі обірвати будь-які взаємини з цією людиною. Але де взяти мужності для цього?..

Із сльозами в очах вона вигукнула:

— Чому ти так говориш? Нащо ти це сказав? Сподівалася: зараз він скаже, що то був тільки жарт, і вона заспокоїться й житиме, як і до цього дня, — гордо, зі спокійним сумлінням.

Марсіаль, прагнучи відвернути остаточний розрив, опанував себе і жестом запросив її сісти. Амада скорилась і знесилено опустилася на стілець. Тоді він заговорив знову. Говорив лагідно і водночас твердо:

— Ти боїшся слів, Амадо, але ж ми повинні бути щирі. Те, що виникло в наших душах, — аж ніяк не приязнь брата й сестри, не просто дружба. Може, це примха долі, може, це наше нещастя, але ж це справжнє кохання.

— Ні, не кохання!

Вона знову рвучко підвелась, гнівно дивлячись на Марсіаля.

Марсіаль спокійно заперечив:

— А що ж тоді? Чому це не може бути коханням?

— Тому, що не може бути.

— А якщо воно все-таки живе в нас, ні на що не зважаючи? — В голосі його забриніла гірка іронія.

— Ні, такого ніколи не може бути!

На устах у неї заграла переможна усмішка, і Марсіаль зніяковів.

А що, коли в цієї жінки, яка була для нього вища за всіх жінок, і справді холодна душа?.. Марсіаль зовсім знітився і замовкнув. Приклав руку до чола, щоб заспокоїтись.

І тоді сталося диво. Горда й непохитна жінка, яка щойно дала йому рішучу відсіч, нараз цілковито змінилась, угледівши, як зажурився її коханий. Вона наблизилась до Марсіаля, мало не торкнувшись його.

— Слухай мене, друже, — почала сердечно й лагідно. — Те, що ми можемо мати, ми вже маємо. Нащо думати про щось більше й мучити себе? Я не хочу, щоб хтось зневажав мене навіть у думках, тим-то й мовчу про свої почуття…

Вона опустила очі І, зашарівшись, тихо додала:

— Бачиш, я зовсім щира з тобою.

Марсіаль, який аж тремтів увесь, відчуваючи їх так близько, сумовито спитав:

— Отже, Амадо, хто я і ким можу бути для тебе?

Вона всміхнулась.

— Ти? Моя мрія — ось хто ти! І можеш бути для мене лише мрією. Так я тебе називаю, коли залишаюсь на самоті і думаю про тебе, про себе і про нашу долю.

Він закохано дивився на неї, дослухався до її слів, у яких не вчувалось ні лицемірства, ні бажання похизуватись. Амада була бліда, але спокійна. Марсіаль вдихав пахощі її парфумів, відчував тепло її тіла і намагався не поворухнутись, щоб не порушити цю несподівану близькість. Але не стримався і, наче враз сп'янівши, потягнувся до її обличчя, що схилилось над ним. Та Амада все з тою ж спокійною усмішкою трохи відступила.

В цей час на порозі стала сліпа. Обережно простягнувши руки перед себе, вона поволі попрямувала до них, добродушно й довірливо усміхаючись. Амада і Марсіаль, миттю отямившись, кинулись їй назустріч і повели до крісла. Амада піднесла до губів материну руку, зморшкувату й бліду, з набряклими венами, і рвучко почала її цілувати…

IV

Марсіаль порівнював свою боротьбу за підкорення Амади де Хакоб з воєнною кампанією, в якій ворог здає свої позиції так повільно, що не знаєш часом, чи ти зайняв їх, чи втратив. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ось-ось досягне мети, та наступного дня він з подивом помічав, що треба починати все спочатку, бо за кілька годин розлуки її воля знову зміцніла. Звичайно, вона його кохала — він бачив це по її очах, хоч як вона намагалася приховати свої почуття. Чому ж тоді вона не стала його коханкою або не відмовила йому рішуче, як жінка, що над усе ставить подружню честь? Він не сумнівався, що в її поведінці не було кокетування. Вихована в сім'ї, де дітям змалку прищеплювали такі риси, як щирість, відвертість і вірність у взаєминах, вона була вірною послідовницею родинних традицій. І водночас у ній відкрилося щось нове, і це вкрай здивувало й стривожило Марсіаля.

Після того, як між ними було вимовлено слово «кохання», Амада більш не забороняла йому про це говорити. Але який же він був примарний, цей здобуток! На всі палкі Марсіалеві тиради вона відповідала спокійно, по-дружньому, хоч і слухала їх з душевним трепетом.

Якось вона сказала Марсіалеві, що почуття в неї затьмарюють розум.

— Я не маю права на більше. Не маю права й на це. Все це крадене! Я наче злодійка, а почуваю себе щасливою. І мені байдуже, як на мене дивиться світ.

— А що дав тобі світ, серце моє? Чому ти жертвуєш собою на догоду іншим?

Амада уперто похитала головою:

— Ні, не іншим, а самій собі. Я маю свої засади. Повір, якби йшлося тільки про закони, писані або нав'язані іншими, я б, не вагаючись, порушила їх задля кохання, яке живе в мені…

Та то були тільки слова й душевні поривання. Коли ж Марсіаль починав наполягати, Амада боронилась уперто, майже вороже. Трохи інакша вона ставала в ті хвилини, коли бачила його сумним або ж боялася втратити. Марсіаль прагнув скористатися з цього, щоб оволодіти нею. Нестримно пориваючись до цієї жінки, він не міг без хвилювання дивитись на її пишні плечі, високий стан, гарні руки під чорним серпанком рукавів. Що робив «варвар» з усіма цими скарбами? Тим варваром був чоловік, хазяїн, який мав право володіти її прекрасним тілом безроздільно. Думаючи про це, Марсіаль аж палав від люті. Він знав її чоловіка, світського сноба, знав про його цинічне ставлення до сімейного життя. Безперечно, Діонісіо ображав її своєю грубістю, адже для нього вона була лише слухняна рабиня. Часто Марсіаль поривався одверто спитати Амаду про все це, але не наважувався, бо всім своїм поводженням вона більше скидалася на цнотливу дівчину, аніж на жінку, зв'язану сімейними узами з такою людиною, як Хакоб. Усе це страшенно дратувало Марсіаля. Чому вона не може належати йому, як належить Хакобові? Під час їхніх побачень у присутності сеньйори Вільялоси, у якої після втрати зору став напрочуд гострий слух, Амада й зовсім відчужалась, ніби ховалася в панцир, тільки-но він робив необережний порух…

Якось увечері, коли сліпа, як завжди, задрімала, Амада гірко заговорила про те, як нещасливо склалось її життя. На очі їй навернулися сльози. Зворушений Марсіаль простягнув руку і ніжно торкнувся її пальців. Та Амада гнівно глянула на нього і відсахнулася так рвучко, що розбудила матір. «Ні!» — рішуче промовляли її очі, хоч губи були стулені.

— Що таке? — злякано спитала старенька, стрепенувшись у своєму кріслі.

— Нічого, мамо, то вам, напевне, щось наснилося, — спокійно кинула Амада і, сердито поглянувши на зблідлого Марсіаля, прошепотіла: — Щоб цього більше не було! Зрозуміло?

І повернулася до перерваної розмови, — тільки кутики вуст нервово пересмикувались. Марсіаль хотів одразу ж піти додому — надто вже схоже було, що з нього глузують, — проте лишився. Прийшов і другого, і третього дня, але був такий пригнічений, що Амада занепокоїлась.

— Марсіалю, що з тобою? Чого ти такий сумний? — ніжно щебетала вона.

Той тільки знизував плечима.

Одного разу Амада, забувшись, поклала руку йому на коліно й подивилася так щиро й покірливо, що Марсіаль підхопився і палко стиснув їй пальці. Серце в Амади закалатало, вона опустила очі і обережно вивільнила руку.

І все ж цього разу крига скресла — Марсіаль не почув жодного докору. Амада тільки соромливо усміхалась.

— Ти даєш мені кохання по краплині,— засмучено мовив він.

Тендітна рука з м'якою, як шовк, шкірою незабаром звикла до теплого полону Марсіалевих долонь. Пальці закоханих сплітались, і молодик не тямився од захвату. Сліпа, нічого не знаючи про цю ідилію, стала її мимовільною співучасницею. Амада, якій здавалося, що тьмяні зіниці матері прикуті до неї, червоніла до вух і намагалась не дивитися на стареньку.

Іноді повз них тихо проходила служниця Хоакіна, і Амада швидко забирала свою руку. Служниця удавала, ніби нічого не помічає, проте Амада мимоволі здригалась.

— Сама не знаю, чому я боюсь цієї жінки, — пробелькотіла вона якось у відповідь на здивований погляд Марсіаля.

— Чого її не звільнять?

— Заради матері. Мати звикла до неї і вважає її найчеснішою з усіх слуг. Можливо, я перебільшую, але ж вона не симпатична, правда?

— Так, не симпатична, — потвердив він, не розуміючи, проте, її хвилювання.

Марсіаль не зрікався наміру полонити Амаду і наполегливо вів далі свою хитромудру гру. Потихеньку, наче незумисне, його пальці підступно тяглись усе вище, і, хоч здобутки, досягнуті ціною тих терпеливих старань, були мізерні, закоханий тішився й ними. Амада добре розуміла його маневри й не приховувала цього. Часом, коли його рука надто сміліла, вона спокійно брала її і відводила вбік. І Марсіаль мусив починати все спочатку.

Одного дня, коли Амада, як йому здалося, була особливо податлива, він спробував піти в новий наступ — потягнув до себе її руку і рвучко притулив до щоки. Та коли він нахилився, щоб припасти до руки губами, очі Амади гнівно спалахнули, і вона рішуче випручала руку. Після того весь вечір була сувора, та й у наступні вечори Марсіалеві доводилось тільки відступати.

— О ні, такого більше не буде! — спокійно і твердо проказала вона, певна своєї сили.

Та невдовзі сталася непередбачена подія, що відвернула думки закоханих на інше. Сеньйора Вільялоса, завжди стримана й мовчазна, якось уранці, коли Амада одягала її, зненацька спитала, чи вони самі. Діставши ствердну відповідь, старенька схвильовано заговорила про те, що вони не повинні більше приймати Марсіаля, бо, мовляв, його візити стають просто обурливі. Амада застигла вражена, не знаючи, що відповісти. Кого вони можуть обурювати? Хто сказав таке матері? Подумала про чоловіка й нараз похолола від жаху. Але тут-таки відкинула цю підозру: чоловік ставився до неї так само байдуже, як до сусідського пса. Лишалася тільки Хоакіна: вона одна бувала із сліпою і могла про це сказати. Амада ледве пересилила себе, щоб не впасти в ноги матері і не звірити їй душу: для сеньйори Вільялоси, яка вважала дочку безгрішною святою, то був би надто тяжкий удар…

Мати перервала її гіркі роздуми:

— Ні ти, ні я не вбачаємо в його відвідинах нічого поганого, і нам здається, що весь світ думає так само. Але люди лихі й підступні і легко можуть звести на тебе, заміжню жінку, гидкий наклеп.

І, помовчавши, додала сумовито:

— Я теж шкодуватиму за нашими розмовами, бо люблю Марсіаля, як сина, і звикла бачити щодня.

Амаді було боляче від материної щирої довіри. «Вона думає, що я свята, а я пропаща грішниця», — картала вона себе. І твердо постановила не бачитися більше з Марсіалем, забути його. Нехай мати сама поговорить з ним увечері, коли він прийде. А вона в цей час замкнеться у своїй кімнаті й оплакуватиме своє втрачене щастя…

«Адже й справді,— з відчаєм думала вона, — я ж була така щаслива!..»

Наступні дні були ще тяжчі. Амада тужила за Марсіалем, і що нестерпніші ставали її муки, то більше вона ненавиділа Хоакіну. Не раз намагалася вловити на байдужному обличчі служниці вираз зловтіхи. Та все було марно: ця жінка не звертала на неї уваги, як і на всіх у домі. Незворушна, як черниця, вона була завжди однакова; здавалося, що то не жива істота, а бездушна машина.

У розмовах з сліпою матір'ю Амада мусила прикидатися спокійною. Перед чоловіком із своїм настроєм не крилася — він однаково не звертав на неї уваги. Тепер вона ненавиділа Діонісіо за все заподіяне їй зло, за те, що він перетворив її на рабиню. Нарешті вона не витримала й написала Марсіалеві листа. Відповідь надійшла через два дні. То був довгий лист, повний палких освідчень і гірких роздумів. Марсіаль проклинав свою долю і присягався, що не може жити без Амади. І коли вона упевнилась, що коханий лишився вірний їй і думає про неї, до неї поступово повернулася попередня врівноваженість.

Листи посипались один по одному в їхню «поштову скриньку» — старовинну вазу в садовій огорожі. Марсіаль благав про зустріч, хоч би й у присутності матері. «Мені треба бачити тебе, як раніш, — писав він. — Навіть цього мені досить, щоб бути щасливим».

Амада відповідала ухильно, нагадувала про сумління. «Я певна, — писала вона, — що маю право на щастя, поки сплачую за нього муками. Нехай мати і весь світ осудять мене, але відмовитись зовсім від того, чого я прагну, мені несила». І далі дописувала: «Якби ти вірив у себе, то не впадав би у відчай. Твої листи дають мені щастя. Лишаючись на самоті, я перечитую їх, і вони зміцнюють мою віру».

Марсіаля непокоїла така її покірливість перед долею, він не хотів жити самими химерами, і з кожним днем його бажання бачити кохану зростало. Зрештою, думав він, ніхто не забороняв йому відвідувати дім Вільялосів, та й Амада в одному листі натякнула на те, що їхня довга розлука вже схожа на розрив. Отож якось увечері він знову пішов туди. Амада, побачивши його, зашарілась, а сліпа у відповідь на його привітання лагідно усміхнулась.

То був чарівний вечір. І хоч стара, всупереч звичаєві, не куняла, бо хотіла прийняти гостя як годиться, Марсіаль у перші ж хвилини взяв руку Амади, притулив собі до обличчя і в пориві ніжності припав до неї губами. Амада спалахнула й схвильовано заплющила очі, благословляючи долю, що дала їй цю радість. Старенька щось говорила, і вони слухали її, не наважуючись глянути одне на одного, сп'янілі від щастя. Марсіаль промовистими жестами й поглядами благав про нове побачення. Амада замріяно опускала очі, ніби нічого того не помічала. Та зовсім не відповісти на домагання наполегливого закоханого було неможливо.

— Кохаєш? — палко питав він самими очима.

— Побачиш, — ледь чутно обізвалася вона.

Марсіаль ішов додому радісно збуджений: якщо Амада каже «побачиш», значить, у ній переможено внутрішній опір, і це слово дорівнює обіцянці. Уночі він написав їй листа, виклавши свій план, про який уже не раз згадував у попередніх посланнях. Сліпа лягала спати о дев'ятій. О пів на десяту він міг би прийти, не боячись, що хтось із домашніх його помітить.

Він з хвилюванням очікував відповіді. Та Амада мовчала. Певно, мучилася сумнівами, боролася сама з собою. Нарешті на четвертий день, уже знемагаючи від нетерпіння, він знайшов у вазі записку. В ній було тільки два слова: «Приходь увечері». Кров ударила Марсіалеві в обличчя, голова пішла обертом: отже, вона згодна на все!.. Він судорожно затиснув у руці клаптик паперу, наче то був скарб, який у нього могли одібрати, і побіг пустинною вуличкою вздовж огорожі саду Вільялосів.

Аж раптом він мало не зіткнувся з якоюсь парою, що розмовляла, сховавшись у затінку під стіною, кроків за тридцять від місця, де він узяв листа. Здивований Марсіаль упізнав Хоакіну. Поряд височіла довга, суха постать у сутані. Навіть поночі Марсіаль розгледів грубе обличчя з широкими бровами. Ті двоє розмовляли зовсім тихо, неначе пошепки молилися. Молодик пройшов повз них, не привітавшись. Він стривожився, згадавши Амадині розповіді про служницю. Хто б то міг з нею бути, як не священик? Поміркував трохи над своїм здогадом, а тоді махнув рукою: був надто щасливий і думати не хотів про якусь там небезпеку.

Відійшовши вбік на два чи три квартали, він зупинився під вуличним ліхтарем і поглянув на годинника. Було пів на дев'яту, отже, до побачення лишалася ще година. Не знаючи, як згаяти час, Марсіаль пройшовся по лабіринту вуличок за величезними старими аристократичними будинками Кальсади. Серце його шалено стукотіло: цієї ночі він оволодіє коханою, вона чекає на нього… Прикладав годинник до вуха: чи не зупинився. Надто повільно спливали хвилини. Нарешті о чверть на десяту неквапно попрямував до будинку Вільялосів, що ховався в темній зелені саду. Довкола не було ні душі. Марсіаль тихенько підійшов до гратчастої хвіртки і став чекати, неспокійно роздивляючись навкруги. Колони фасаду бовваніли в темряві, мов чорні привиди. Марсіаль сподівався побачити там Амаду, але її не було. Годинник показував двадцять вісім хвилин на десяту. Коли Марсіаль відчиняв хвіртку, руки йому тремтіли.

В саду він побоявся йти знайомою доріжкою і шмигнув у затінок кущів. Скрадаючись, швидко перебіг до великих мармурових сходів і побачив Амаду, що вийшла йому назустріч. Вона взяла його за руку і спокійно сказала:

— Ходімо, тільки тихо.

Рука її була холодна, але тверда, і це сподобалось Марсіалеві.

— А твоя мати? — спитав він.

— Вона вже обляглась.

— А слуги?

— Вони далеко. А Хоакіні я дозволила піти з дому.

Марсіаль хотів сказати, що бачив її, але натомість занепокоєно спитав:

— А… Діонісіо?..

— У клубі. Повернеться аж на світанку… Ходімо…

І тягнула його в дім, боячись, що вони не встигнуть непомітно дістатися безпечного місця.

Поминули вестибюль, вітальню та кілька великих, майже порожніх кімнат, і чути було, як глухо відлунюють їхні кроки. Марсіалеві стало тоскно від цієї пустки, від цієї занепалої величі; він відчув душею, як мусила тут страждати Амада, безрадісна юність якої минула серед цих колись пишних покоїв, не лишивши по собі жодних світлих спогадів.

Зрозумівши, що Амада веде його до бібліотеки, її улюбленої кімнати, Марсіаль здивувався з такої сміливості. Коли вони зайшли туди, вона сказала просто:

— Тут нам буде добре.

На великому столі, застеленому зеленою скатертиною, горіла лампа під японським абажуром, а поряд, одне проти одного, стояли два шкіряних крісла. Неяскраве світло не дозволяло виразно розгледіти одноманітні ряди книжок, захованих за склом у великих шафах з чорного дерева. Стіни кімнати були похмурі й вицвілі; позолочені ліпні прикраси подекуди повідривались од стелі. Марсіалеві здавалося, що він вдихає пилюку давніх архівів і навіть чує, як шашіль точить ветхе дерево.

Він дивився на Амаду з незбагненною сором'язливістю, що охоплювала його завжди, коли він намагався читати в душі цієї дивної жінки.

— Люба моя, — мовив тремтячим од хвилювання голосом, — ти все зробила обережно? Якщо твій чоловік раптом повернеться, то…

Вона пильно подивилася на нього й відказала, наголошуючи кожне слово:

— Мій чоловік знає, що я бачитимуся з тобою цієї ночі і що це станеться без відома матері, бо вона вважає наші зустрічі недопустимими.

Марсіаль аж остовпів від несподіванки:

— Він знає?! Хто йому сказав?..

— Я, — щиро відповіла вона.

Хоч як звик Марсіаль до примх цієї жінки, але не одразу зміг повірити в те, що почув.

— А він що?

Амада гордо посміхнулась.

— Пусте! Він зовсім мене не любить. До того ж він знає, що я ніколи не дозволю собі вступити в брудний позашлюбний зв'язок, та ще й у власному домі.

Марсіаль розгублено опустився в крісло і замовк. Всі його надії на це побачення, всі чарівні мрії, сповнені жагучої пристрасті, враз розвіялись…

V

Марсіалеві іноді здавалося, що Амада — звичайнісінька кокетка, котра, знудьгувавшись у самотині, надумала розважитись пригодою, в якій йому призначено досить ганебну роль. Але, добре поміркувавши, відкидав ці побоювання, бо не могла бути легковажною така простодушна, мрійлива і водночас нещаслива жінка.

Напевне, Амадині дивацтва випливали саме з цих рис її вдачі. Вона робила якісь химерні узагальнення, що зовсім не відповідали дійсності. На її думку, світ мав бути лише таким, яким вона його собі уявляла, і керуватися законами, які сама вона розуміла. Через це шлюб не дав їй щастя. Ні, Амада не бавилася коханням, її почуття були щирі, як і всі її думки. То невже вона, така цнотлива й чиста, не розуміла, що, покохавши іншого й визнавши його кохання, вона вже самим тим зраджує свого чоловіка? А може, вона за своєю вдачею взагалі нездатна була на справжнє кохання?.. Отак мучився Марсіаль від роздумів і сумнівів, не можучи дійти якогось певного висновку.

А тим часом Амада дедалі поступалася. Тепер вони зустрічались у бібліотеці через кожні три-чотири дні, і, звичайно, під час цих побачень він не гаяв часу даремно. Амада ухилялася від поцілунків, але дозволяла йому ніжно пестити свої руки й коліна. Минали тижні, і Марсіаль усе дужче прагнув оволодіти нею. Але чому вона не дозволяла себе цілувати? «Мабуть, хитрує…»— думав Марсіаль.

— Я тебе ніколи не поцілую, — казала вона палко. — Звичайно, мене не раз поривало бажання поцілувати тебе й по тому померти. Багато ночей я мріяла про тебе.

Її очі туманилися від захоплення. Вона поринала у неосяжний світ своїх мрій. То була Амада, яку Марсіаль обожнював, вважав своєю. То була Амада, яка спалахувала на мить і одразу наче перетворювалась на холодну статую. Годинами дивилася перед себе, як сновида, не відповідаючи на Марсіалеві пестощі й доводячи його до відчаю. І той, гамуючи нетерпіння, все думав і думав, як же, нарешті, подолати її вагання.

— Скажи, моя люба, хіба поцілунок — це щось погане? Якщо ти відчула бажання поцілувати мене, то вже ніби поцілувала… Я не вірю, щоб твоя ніжна душа була байдужа до тих мук, яких ти завдаєш мені.

— А ти не подумав, що, може, і я від цього страждаю? — різко кинула вона і опустила голову, ховаючи від нього лице.

Марсіаль сподівався почути від неї зовсім інше.

— Навіщо ти мучишся, любий? — ніжно заговорила вона. — У нас усе вже не так, як раніше. Але ж ти знаєш, що в нас нема майбутнього і що зараз ми повинні бути задоволені тим, що маємо. Звичайно, я не каюсь у тім, що зробила, бо я цим живу. Тільки я щасливіша, коли розлучаюся з тобою, згадую тебе і можу в уяві віддатися тому, що було б вершиною мого щастя, аби я мала на це право.

— І в цей час ти цілуєш мене в уяві? — схвильовано спитав Марсіаль.

Вона завагалась, але відповіла чесно:

— Так.

— І цілуєш свого… Діонісіо?

— Уже ні.

— Але він цілує тебе?

Амада мовчала.

— Скажи, він цілує тебе? Я хочу знати!

— Іноді, коли йому заманеться, — відповіла вона, задихаючись від сорому.

Ось і відкрилось те, про що він так давно хотів довідатись!.. Амада зневажала їх обох: одного через те, що розлюбила його, а другого за те, що не могла, не сміла віддатись йому, — а на самоті мріяла про заборонене раювання, впивалася насолодою. Марсіаль губився в лабіринті цих складних абстракцій, не можучи здолати невидимого ворога, удари якого важко було передбачити. Таке спотворення почуттів здавалось йому диким, суперечило його розумінню життя, дратувало. Що ж до Амади, то вона щодалі ставала наче одержима. Змарніла, під очима залягли темні кола…

Марсіаль щовечора відвідував матір і дочку, а раз чи два на тиждень бачився з Амадою наодинці. Іноді, коли він приходив на таке побачення, сліпа ще не спала. Тоді Амада прикладала палець до губів, тихо проводила його до бібліотеки і, зачинивши там, поверталася до матері, щоб покласти її в ліжко.

— А твоя мати ні про що не здогадується? — спитав якось Марсіаль.

На чоло її набігла тінь. Вона зітхнула.

— Ні! І це мене мучить. Адже я вперше від неї криюся.

Потім вони залишалися самі в просторій кімнаті, і знову все повторювалось, як завжди. Амада мовчки милувалася ним, поринувши в почуття, які згодом допомагали їй створювати в мріях свою ідилію. Він, роздратований цим, починав говорити про неї, про її тіло, прикриваючи свою хтивість абстрактними фразами, аби тільки не сполохати цього обережного птаха, ладного спурхнути при найменшій небезпеці. Треба було йти манівцями, повільно, маючись на бачності. Коли він ненароком торкався її, Амада здригалася від страху.

Під час перших побачень у бібліотеці закохані відчували острах, прислухалися до найменшого шереху в домі, але потім звикли і перестали боятись. У червневі ночі навіть відчиняли вікно й визирали в сад, вдихаючи свіже терпке повітря, напоєне духмяними пахощами троянд. Унизу стрімка річечка Санха хлюпотіла в кам'янистому руслі, одноманітно шумотів водоспад, навіваючи солодку млость. Марсіаль обіймав Амаду за талію і пригортав до себе. Її чисті й ніжні очі спокійно вдивлялися в нічну темряву. В такі хвилини Марсіаль не намагався досягти більшого, боячись втратити й оце. О пів на одинадцяту, коли в сусідній галереї лунав дзвін старого годинника, обоє підводились, ніби пробудившись зненацька від чарів чудового сну. Побачення тривало годину, а їм здавалося, наче вони були вкупі якусь хвильку. Невблаганна Амада подавала Марсіалеві руку, і той припадав до неї губами; потім обоє тихенько прямували до надвірних дверей. Марсіаль, холодіючи від страху, проходив вестибюлем і вислизав у сад. І ніхто не знав, як страшно картала себе Амада за ці приховувані від матері зустрічі.

Одного разу під час сієсти Амада, зайшовши до бібліотеки, що стала її улюбленим притулком, мовчазним свідком її кохання, з подивом побачила широкий диван, який перед тим стояв у альтанці; пофарбований і оббитий глянсуватою шкірою, він здавався зовсім новим. Кров шугнула в обличчя молодій жінці. Що це має означати? Натяк на те, що її таємницю викрито, чи бажання допомогти? Хто це зробив?.. Нараз Амада згадала, що нині четвер і, отже, ввечері має прийти Марсіаль. Вона й на мить не припускала думки, що він міг когось підкупити, аби поставили якесь ложе на місце їхніх побачень. Але раптом подумала про Хоакіну і злякалася свого здогаду. Ні, хоч як це небезпечно, а вона повинна зараз же про все довідатись!.. І Амада кинулась шукати Хоакіну.

Служниця в своїй чепурній кімнатці старанно начищала старовинну камею — недавній подарунок сеньйори Вільялоси. Вона так жадібно розглядала цю прикрасу, що навіть не помітила молодої господині, аж поки та не підійшла до неї.

— Хоакіно, — схвильовано заговорила Амада, — може, ви знаєте, хто поставив у бібліотеку диван, який був у садовій альтанці?

— Я, сеньйоро.

Хоакіна витримала проникливий погляд господині.

— А чи не могли б ви сказати, навіщо ви його там поставили? — суворо спитала Амада.

— Звичайно, сеньйоро. Тому, що сеньйора любить читати опівдні, в години найбільшої спеки, і я подумала, що, коли там поставити диван, їй буде зручніше, затишніше.

Обличчя служниці було, як завжди, незворушне, та й ні в словах її, ні в жестах Амада не змогла помітити бодай найменшої іронії. Хоакіна, певна свого становища в цьому домі, вміла триматись і розмовляла з надзвичайною гідністю.

У маленькій кімнатці, схожій на чернечу келію, було тільки вузеньке залізне ліжко, комод та два стільці. Перед образом Христа горіли дві воскові свічки. На меблях — ані порошинки, скрізь холодний порядок і бездоганна чистота.

Обвівши кімнату поглядом, Амада пильно подивилась на Хоакіну і сухо сказала:

— Якщо це для мене, то зробіть ласку, негайно перенесіть диван назад до альтанки.

— Чи не дозволить сеньйора зробити це завтра?

Амада спалахнула від сорому й гніву: невже служниця вгадала її таємні думки?..

— Ні. Зробіть це негайно! — різко відказала вона.

— Гаразд, сеньйоро.

Коли о пів на десяту, як звичайно, прийшов Марсіаль, він помітив, що Амада чимось схвильована. Весь вечір її не залишала тривожна думка: «А що, коли Хоакіна про все довідалась? Тоді що ж вона мала на меті? Допомогти мені властивим дикій природі грубим способом чи попередити, щоб я була обережна?» Думка про щире посередництво, про дещо грубе й наївне звідництво викликала щось схоже на симпатію до служниці, але Амада не піддавалася цьому почуттю. А може, Хоакіна просто натякала на те, що мати не схвалює Марсіалевих відвідин? Так чи інак, а зрозуміло тільки одне: їхнє кохання під загрозою. Але звідки чекати удару?..

Амада не розповіла Марсіалеві про цей випадок. Хоч як була стривожена, проте ладна була радше вмерти, ніж розмовляти з ним про таке. Боячись втратити свого коханого, вона того вечора майже не опиралась його пестощам.

Вони відчинили вікно. Амада впала Марсіалеві на груди, слухала його палкий шепіт і не пручалась, коли він міцно пригорнув її до себе.

Раптом Марсіаль сказав благально:

— Поцілуй мене, Амадо.

Вона не поворухнулась.

Марсіаль, трохи відхилившись, милувався її чолом, що було на рівні його уст. Зненацька Амада закинула голову назад, ніби зомліваючи. І він одважився: нахилився й жадібно припав до її свіжих соковитих уст, що звабливо вимальовувалися на блідому обличчі. Марсіалеві здалося, що він цілує мертву, — такі холодні були її губи. Перший поцілунок!.. Задихаючись од хвилювання, Марсіаль знову схопив свою полонянку і, обпалюючи її гарячим подихом, палко прошепотів:

— Будь моєю!..

Амада мовчала, ніби й не чула його. Але губи її викривила ледь помітна зневажлива посмішка.

Марсіаль розпачливо опустив руки, прикро вражений цим новим приниженням. Глухий гнів клекотів йому в грудях. Проте він не пішов: сидів і далі поруч Амади, дивився на неї і про щось говорив. А вона, опустивши очі, мовчки слухала його.

Від цього дня Марсіалева поведінка різко змінилася. Він став суворий та вимогливий. Зажадав рішуче: або вона віддасться йому, або вони розлучаться назавжди. Проте Амада не відповідала нічого певного й ухилялась навіть од тих невинних пестощів, що їх дозволяла раніше. Воліла, щоб він спокійно й мовчки сидів поряд, нічого не кажучи про своє кохання й не докоряючи їй. Самого цього було досить, щоб вона почувалася щасливою. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ненавидить її за цю дивовижну, протиприродну цнотливість, і він із злістю й зневагою думав: «Істеричка!» Проте й далі приходив на побачення, марнуючи сили в цьому впертому змаганні.

Одного вечора, добре все обміркувавши, Марсіаль раптом запропонував новий план: треба, щоб він мав ключа од бічної садової хвіртки, — тоді вони зможуть зустрічатися в альтанці, де раніше жив садівник. Та Амада так гордовито засміялася, що він враз знітився.

— Я тобі сказала, що ніколи не допущу, щоб хтось поводився зі мною, мов із якоюсь легковажною жінкою! — гнівно вигукнула вона.

— В такому разі, навіщо я тут? Чому ти приймаєш мене і дозволяєш себе цілувати? Може, ти гадаєш, що все це не одне й те саме?

Амада ображено підхопилася, щоки їй палали.

— Ні, це не одне й те саме!

Марсіаль ущипливо розсміявся, і необережне слово «святенниця» зірвалося з його уст. Вони дивились одне на одного з неприхованою ненавистю. І раптом Амада обхопила голову руками й нестримно заридала, з болем усвідомивши, що світ — зовсім не такий, яким вона його собі вимріяла.

Марсіаль спокійно чекав, поки вона виплачеться, тоді холодно й чітко мовив:

— Я не збираюся дискутувати з тобою на теми моралі. Ми однаково не порозуміємось. Але слухай уважно. Якщо ти погодишся приймати мене в альтанці й призначиш у листі день і годину — я одразу прийду. А тут, у бібліотеці, ти мене вже ніколи не побачиш.

Вона одвернулася так зневажливо, що Марсіаль, втративши самовладання, гнівно скрикнув:

— То відповідай же!

Амада мовчки знизала плечима.

— Що ж, тоді прощай.

— Прощай, — сказала вона й відчинила перед ним двері…

Протягом восьми днів Амада марно чекала листа. Щоранку зазирала у вазу, але не знаходила в ній нічого, крім власних послань, що їх писала кожного вечора. У відчаї надіслала листа поштою. Благала прийти в четвер до бічної хвіртки. Марсіаль прийшов. Сеньйора Вільялоса ще не лягла спати, тому Амада хотіла провести його до бібліотеки. Але Марсіаль був невблаганний. Вони довго сперечалися. Знервована Амада забула навіть, що мати, сидячи у вітальні, може їх почути. Не важко здогадатись, як закінчилося це побачення, бо жоден з них не хотів поступитись.

VI

У колишньому кабінеті сеньйора Вільялоси біля маленького столика сиділа сліпа, а перед нею похмуро стояла служниця Хоакіна. Великий робочий стіл старого чиновника було застелено чорним сукном — по смерті господаря до нього ніхто не доторкався. В кутку стояв сейф з виписаним золотими літерами ім'ям власника та великою ручкою з таємним шифром. У стінних нішах — дві старі, з червоного дерева шафи, в яких сеньйор Вільялоса зберігав не дуже важливі папери. На стінах — велика потемніла від часу карта Куби, календар, кілька недорогих картин. Про строгі смаки господаря свідчили прості меблі — мабуть, ще дідівські. Кілька стільців із запалими сидіннями й зручне шкіряне крісло, в якому любила сидіти сліпа, не порушували стилю кімнати.

Сеньйора Вільялоса із служницею зайшли до цієї кімнати, щоб звірити рахунки за місяць. Хоакіна гортала звіти і якісь нотатки, розкладала на стільці пакуночки з монетами і пачки банкнотів. Вдова мовчки чекала з притаманною безпомічним сліпим сумирністю. Нарешті Хоакіна заговорила:

— Сеньйора добре б зробила, якби увільнила мене від обов'язку зберігати гроші. Сеньйора довіряє мені і знає, що я радше відрубала б собі руку, аніж дозволила комусь узяти хоч одне сентаво. Але я звичайна служниця і навіть сама не певна своєї чесності. Та ще люди такі лихі, сеньйоро…

І навіть знаючи, що стара не бачить її, Хоакіна покірливо схилила голову.

Старенька лагідно усміхнулась.

— Хто ж це тут лихий, дочко моя? Всі ж бо знають, яка я немічна та безпорадна.

— Звісно, коло вас є й хороші люди, сеньйоро. От хоч би сеньйора Амада, вона така добра. І ще…

— Всі вони наче діти, Хоакіно! — жваво перебила вдова. — Ти знаєш, що сеньйора Амада відмовилась порядкувати в домі, бо їй і так ніколи. Сеньйора Амада повинна піклуватися про чоловіка…

Служниця зітхнула.

— Воля ваша, сеньйоро. Але повірте моєму передчуттю, бо люди ж таки лихі!.. — І вже іншим тоном додала: — Може, сеньйора послухає мій звіт?

Стара кивнула головою, і Хоакіна почала чітким і твердим голосом:

— Спочатку про дім. Уранці від імені сеньйори я звільнила кучера Хосе.

Сеньйора Вільялоса була вражена.

— Кучера Хосе?! Таж він прослужив у нас двадцять років!

— Він крав корм, сеньйоро, — спокійно відказала Хоакіна. — А крім того, — вона перейшла на шепіт, — щоб ви знали, він вчинив одну підлоту, і це дуже роздратувало сеньйору Амаду, коли вона довідалась.

— Яку підлоту, дочко моя?

— Він плескав язиком про сеньйорито Марсіаля і сеньйору Амаду…

Безвольна та наївна вдова тільки кволо кивнула головою і промимрила щось про людську невдячність.

Хоакіна повагом провадила далі:

— Я оплатила рахунок із клубу сеньйора Діонісіо так, як казала сеньйора, але в суботу з'явився ще й кравець з рахунком, і я йому відповіла, що поки сеньйора не звелить…

— На скільки рахунок?

— На чотириста песо. Що з ними робити?

Сеньйора Вільялоса розмірковувала якусь хвилину, тоді, зітхнувши, сказала:

— Заплати, дочко моя, але так, щоб сеньйора Амада нічого не знала.

Хоакіна змінила тон, ніби, покінчивши з найпильнішими справами, скинула з плечей тягар.

— Це щодо справ домашніх, — сказала вона. — Все інше гаразд, окрім деяких дрібниць. Я надіслала адвокатові розписки Гонсалеса, щоб він порушив справу проти цього орендаря.

— О, бідні люди! — розчулено вигукнула сліпа. — Мабуть, вони не зможуть сплатити.

— Милосердна сеньйора довго йшла на поступки. На світі не можна бути добрим до всіх.

Засмучена господиня, зітхнувши ще раз, полишила Гонсалесову справу, як перед тим і кучерову, на розсуд невблаганної управительки. А Хоакіна вела далі:

— Я також доручила адвокатові стягнути борг з Херонімо, орендаря земель Охо-де-Агуа, бо він не платив за цілих півроку. Каже, ніби в нього загинув урожай під час негоди.

— То бог карає його за гріхи…

— Ваша правда, сеньйоро. На все воля божа.

Хоакіна ще говорила про всілякі інші справи, нарешті передала господині гроші. Сліпа спершу їх обмацувала, тоді клала собі в поділ сукні. Хоакіна пояснювала:

— Це білети по одному песо. Тут сто п'ятдесят.

Або:

— Обережно, це золото. Вісімдесят монет по п'ять песо — чотириста.

Зібравши всі пачки, сеньйора Вільялоса обережно підвелась і почвалала до сейфа. Служниця не зрушила з місця, даючи зрозуміти, що не хоче знати, як відчиняється замок. Сліпа намацала ручку і обернула кілька разів справа наліво, натискуючи пальцями на диск так, наче бачила викарбувані там літери й цифри. Однією рукою притримувала поділ з грішми, а другою обертала ручку. Клацнув замок, і залізні дверцята важко відхилились, показавши темне нутро, де виднілися пачки грошей і конторські книги. Хоакіна скоса позирнула туди, і в очах її майнула така сама жадібність, як тоді, коли Амада застала її над подарованою прикрасою.

Зненацька на порозі з'явився ставний елегантний чоловік. Він зупинився, іронічно спостерігаючи заклопотаних жінок. То був Діонісіо Хакоб, у гарному світлому костюмі й легкому сомбреро. Зустрівшись поглядом з Хоакіною, він одразу ж повернувся й пішов геть, бо терпіти не міг служниці.

У вітальні він зустрів Амаду і злісно сказав:

— Там, у кабінеті, сеньйора та її «інтендант» вершать свої темні діла. Смішно, але ми — ніщо в цьому домі.

Жінка опустила очі, не знаючи, що йому відповісти.

Діонісіо глянув на неї, як на недоумкувату, і презирливо знизав плечима:

— Гаразд. Яка ти була, така і є! Я приходив поснідати. Зараз поспішаю до клубу… Все це страшенно мені набридло.

Він обернувся і попрямував до своєї кімнати переодягнутись, а вона поквапливо вийшла, щоб не зустрітися з чоловіком удруге.

Всі ці дні Амада намагалась забутися в роботі. Готувала різні смачні наїдки й варила варення — це подобалося матері,— впорядковувала бібліотечний каталог, поралася в саду. Читала зовсім мало, бо книжки дратували її. Закінчивши одну справу, одразу ж бралася до іншої. Це всіх дивувало — адже досі Амада завжди воліла, заплющивши очі, мріяти цілими годинами, аніж клопотатися по господарству. Сеньйора Вільялоса пояснювала таку зміну доччиним невдалим шлюбом і похмурістю їхнього дому, яка страшенно пригнічувала молоду жінку. Вільялоси нікого не відвідували і не приймали, окрім родичів та кількох близьких знайомих. Жили своїми печалями, які наче були їхніми постійними гістьми. Небіжчиків поминали з щирим болем, плачучи і журячись, як на похороні, і тому здавалося, що над цим домом завжди витає тінь смерті…

Хоч як силкувалась Амада забути Марсіаля, та все було марно… На її сповнений благань лист Марсіаль відповів довгим і розсудливим посланням. Дорікав їй за безглуздий опір, за те, що вона легковажить його почуттям. Нагадував, як палко він її кохає.

«Ти не можеш уявити собі моїх страждань, — писав він. — Я приходжу до тебе з любов'ю і вірою, прагнучи твого кохання, а ти відштовхуєш мене, і я падаю додолу, мов птах з підтятими крилами. Холод, який віє між нами, тебе захищає, а мене паралізує, наче подана тобою отрута».

А внизу дописано:

«Якби я ставився до тебе інакше, то, може, здолав би якось притерпітись і задля твоєї втіхи грав би й далі в любовній комедії, що відповідає твоїм поглядам на кохання. Та, на горе, це не так, і я менше страждаю, коли не бачу тебе. Тому нам краще не зустрічатись: мені несила вже зносити такі муки».

Після цього в заповітній вазі не з'являлося більше жодного листа.

«Ні, він мене не кохає,— перечитуючи останній лист, гнівно думала Амада, — і, мабуть, взагалі не здатний любити».

Жіноча гідність підказувала єдину раду — треба все забути, — але бракувало мужності. Амада призначала собі строки: «Якщо він не прийде до суботи, я його забуду. Якщо двадцять днів не напише, перестану про нього думати». Минула субота, минав двадцятий день, вона лютилася, та перебороти себе не могла. Вечорами виходила з книжкою в сад, до маленького водоспаду, шум якого трохи заспокоював її душу, і звідти крадькома позирала на занедбану альтанку. Вперто казала собі: «Ні, ніколи не піду туди з Марсіалем. Краще помру від муки!..» Зрештою, не витримувала й тікала в дім, до матері.

Спалахи пристрасті й журба мало позначились на Амадиному мармуровому обличчі. Бліда, мовчазна, в чорному вбранні, що так їй личило, вона скидалася на статую. Тільки Марсіалеві іноді відкривалася на якусь хвильку глибина цієї неспокійної душі. Але таке траплялося дуже рідко, і Марсіаль часто з відчаєм думав, що Амада просто жінка без темпераменту. Отже, лишалося тільки забути її, розлучитися навіки…

— Я знаю, ти мене кохаєш, — казав він їй. — Але що то за чудна примха — належати тільки нелюбому чоловікові! Мабуть, ти й сама не зможеш пояснити мені все це.

— Нащо пояснювати? Однаково ти не зрозумієш! — згорда, навіть із зневагою вигукувала Амада, і це ображало закоханого.

Уже двадцять днів вони не бачились, і Амада місця собі не знаходила. Була субота, а в неділю минав строк, який вона сама собі призначила. Вже відчували, що і цей останній день нічого не змінить, палко запевняла себе, що вже вилікувалась од згубної пристрасті, і водночас зневажала себе за цю брехню.

Увечері Амада таки зайшла до вітальні, дарма що там були гості. У неї шалено забилося серце: в кріслі, сердечно розмовляючи із сліпою, сиділа Марсіалева мати. Ця хвороблива жінка рідко виїздила в місто і, мов у тюрмі, ниділа в невеличкому маєтку, де її чоловік був управителем.

Амада хвилину постояла, привітно усміхаючись до гості. Взагалі вона була не дуже товариська і навіть сухувата з людьми, нехай і з родичами. Та, покохавши Марсіаля, Амада полюбила все, що стосувалось його, отже, не могла байдуже повестися з його матір'ю, хоч як мало її знала. То була сухорлява жінка, що лютувала на весь світ, бо мусила жити в глушині після того, як уже стільки вистраждала в своєму житті. Щоправда, в домі Вільялосів вона, як бідна родичка, була стриманіша, ба навіть улеслива.

— А-а, пустунко! — сказала вона Амаді, на котру ще дивилась, як на дитину. — Яка ти гарна! Аж хочеться поцілувати тебе.

Ніжно обняла Амаду, потім обернулась до сліпої.

— Крістіно, який жаль, що ти не можеш бачити своєї дочки! Вона вродлива й свіжа, мов троянда, а яка в неї статура!..

Коли Амада зайшла, жінки саме розмовляли про Марсіаля: його мати скаржилася, що син не справджує її надій. Після взаємних компліментів вони знову заговорили про своє, а Амада слухала їх і ніяково усміхалась. Відчувала, як час від часу шалено калатає її серце, хоч на виду лишалася незворушна. Гостя бідкалась, що синова вдача змінилася на гірше, і сліпа погоджувалась, приказуючи:

— О-о, люба, прикрості нас не минають! Од них нікуди не втечеш!

— Я радила Марсіалеві оженитись, — торохтіла далі гостя. — В нього ж голова на в'язах є. Тільки в ній ще гуляє вітер. Знаєш, Крістіно, було б добре, коли б він знайшов хорошу дівчину, яка б вилікувала його від дивацтва. Спочатку я не хотіла цього, але тепер щиро бажаю, щоб він одружився.

Амада здригнулась і стулила губи, щоб приховати хвилювання. А балакуча сеньйора все говорила:

— Мій син уявляє собі, що життя — це роман, і не відає, що то значить утримувати сім'ю. Ось і нині він ходить, мов причинний. Просто не розумію, як можна так легковажити своїм майбутнім! Либонь, ще звільнять із департаменту. Ну, що він тоді робитиме? Ось я й гадаю, що найкращі ліки для нього — одруження. Треба, щоб він мав дітей, щоб відчув, як то відповідати за сім'ю.

— І все-таки я гадаю, сеньйоро Каталіно, що ви погано робите, радячи синові оженитись! — раптом вигукнула Амада.

Обидві старі здивовано обернулись до неї. А вона, сама вражена своєю вихваткою, мужньо витримала запитливий погляд гості.

— Чому, голубонько?

— Він же ще зовсім молодий, та й не відомо ще, чи одруження дасть йому щастя, — вже спокійно відповіла Амада.

Марсіалева мати знизала плечима.

— Ти ба! Романи, донечко! В тебе також, здається, романи в голові! Кмітлива, спритна жінка зробить із чоловіка все, що захоче… Та що тут казати, він і сам, зрештою, це зрозуміє. Як і всі, схилить голову і піде, куди його вестимуть.

Страшний біль пронизав Амаду, немов сухі кліщаві пальці старої стиснули її серце. Від самої думки про те, що Марсіаль рано чи пізно одружиться, її охопив відчай.

А старі все балакали, протиставляючи світові наївні уявлення та вірування бідних самітниць, спроможних бачити тільки якийсь краєчок життя. Амада їх не слухала. Втупила очі в двері вітальні, що вели до вестибюля. Знала, що Марсіаль неодмінно прийде по матір, і нетерпляче ждала. Глухо продзвонив великий позолочений годинник, і його дзвін довго відлунював у старому будинку. Марсіаль уже мав би прийти… Вона на мить склепила повіки, а розімкнувши їх, нараз побачила його посеред кімнати. Амаді здалося, що серце її зупиняється. Помітила, що Марсіаль блідий, наче після хвороби, й відчула водночас біль і радість. Ледве стримала себе, щоб перед очима всіх не побігти йому назустріч.

Але Марсіаль, як і належало, підійшов спершу до сліпої господині, привітав її, тоді поцілував у чоло свою матір і тільки за тим повільно підступив до Амади. Уникаючи її погляду, вклонився. Глибоко вражена, молода жінка подала йому холодну руку, та так і лишилася стояти, нерухома й похмура, скоса позираючи на Марсіаля, який підсунув свій стілець до крісла сліпої і заговорив з нею, як завжди, вкрадливим, солоденьким голосом.

Раптом несподівано для всіх Амада звернулася до нього:

— Марсіалю, зроби мені ласку, полагодь вимикач у моїй кімнаті. Вранці мене вдарило струмом.

Здивований Марсіаль боявся зрушити з місця і розгублено дивився на неї, та Амада, забувши про обережність, уже простувала до дверей, владним жестом звелівши йому йти за нею.

Коли їх уже не могли бачити, Амада обернулась. Вони стояли одне проти одного — рішуча, закохана жінка і переляканий, розгублений молодик. У їхніх очах відбивалися такі різні почуття й бажання, що годі було мріяти про якесь порозуміння.

— Навіщо ж така необережність, Амадо? — тривожно спитав він. — Я певен, що це їх приголомшило.

— Тим краще! — гаряче відказала вона. — Я б залюбки відкрила їм усю правду. Мені нема в чому каятись. Давно вже збираюсь розповісти матері все-все.

Марсіаль аж відсахнувся.

— Ти справді думала про таке безумство, люба?

— Так! Я давно чекала цієї зустрічі, щоб запитати в тебе одне-єдине: чому ти покинув мене?

Марсіаль тільки сумно подивився на неї — хіба ти, мовляв, не знаєш чому?.. Але Амада наполягала:

— Ні, відповідай. У нас не так багато часу, щоб гайнувати його. Чому ти покинув мене?

Марсіаль відчував, що його стійкість тане від одного погляду цієї вродливої жінки, якої він так жадав. Підступив до неї ближче і сказав з лагідним докором:

— А чому ж ти така невблаганна? Чому не хочеш поступитися?

— Тому, що це не так легко, як ти гадаєш. Бо тут є слуги, які все бачать і чують. Бо ти сам сто разів казав, що не хочеш, аби я робила те, що може мене скомпрометувати.

— Лише тому? — збентежено спитав він, намагаючись поцілувати її в губи.

Амада завагалась.

— Тільки не це! нарешті сказала вона.

Марсіаль потягнув її в куток, до дверей і палко обняв. Податливе тіло скорилось обіймам. Марсіаль поцілував її в очі, спитав:

— Отже, люба, що я повинен робити?

— Приходити, як раніше… до бібліотеки. Це єдине, що ми можемо собі дозволити.

— А ти обіцяєш зробити все можливе, щоб ми бачилися в альтанці?

— Так!

— Чесно?

— Чесно!

Вони б, напевне, дійшли згоди, якби знову обнялись, але їх налякала тінь, що промайнула по мармуровій підлозі галереї. З суміжної кімнати вийшла Хоакіна і, удавши, що не помітила їх, безгучно зникла у дверях навпроти. Амада і Марсіаль не наважувалися поворухнутись.

— Тобі не здається, що це нерозважливо? — промимрив він. — Твоя мати довірлива, але моя і крізь землю бачить. Ходімо!

Амада стримала його. Її теж гнітив страх, проте обличчя в неї було спокійне.

— Ні, ходімо спочатку поглянемо на вимикач, про який я тобі казала. Ця жінка, — кивнула вона головою вслід Хоакіні,— напевне шпигуватиме за нами.

З обережності ще й подзвонила і звеліла служниці піти з ними — мовляв, може знадобитись її допомога.

Ідучи, вона думала: «Він мене кохає. З його обличчя видно, як він страждав від розлуки й боровся, щоб домогтися свого. А його хочуть оженити й забрати від мене назавжди. Але я його захищу, як захистила цього вечора».

Тепла надія зажевріла в її серці, розлилася в грудях, забарвила бліді, щоки…

VII

Та радість тривала недовго. Хоч яка була Амада певна, що Марсіаль таки повернувся до неї, все ж слова старої сеньйори Каталіни про те, що треба оженити його, аби «вилікувати од дивацтва», не йшли їй з думки. Так, він не належить їй, рано чи пізно ним назавжди заволодіє інша жінка, і вона не в силі цьому зарадити… До того ж вона ще й боялася самої себе, не знаючи, чим усе це скінчиться. Було очевидно, що Марсіаль ніколи не поступиться. Якби він був просто палкий І вимогливий, його легко було б стримати ніжністю та хитрощами. Але він, коли йому суперечили, ставав мовчазний і похмурий. «Кохання вільне, — казав він, — воно не знає меж. Просити, благати — навіщо ця комедія? Коли двоє любляться, ні ' до чого якісь там розмови — і без того все ясно». Перед Амадою стояла страшна дилема: або здатись, або пожертвувати своїм почуттям.

Тим часом вона прагнула одного: нехай би Марсіаль і далі приходив до неї в бібліотеку, — там він мусить поводитися стриманіше. Щоправда, він став вимогливіший і не погодиться довго чекати. Це завдавало молодій жінці пекельних мук. Підготувати для побачень стару альтанку теж було не так легко. Амада не раз підходила до садової огорожі і оглядала маленьку залізну хвіртку. Великий замок на ній узявся іржею, а ключ давно подівся не знати куди. А ще треба було прибрати й саму альтанку, захаращену різним мотлохом. Та й садівникові діти допізна бавилися неподалік і могли побачити Марсіаля.

— Це безумство, справжнє безумство! — казала собі Амада, не знаючи, як виконати свою обіцянку.

А Марсіаль щоразу питав її, пронизуючи невблаганним поглядом:

— Ти вже зробила щось, аби влаштувати наше гніздечко?

Одного разу, висунувши шухляду, де лежали різні дрібнички, Амада побачила там великий ключ, поїдений іржею, але дбайливо вичищений і змащений, їй аж дух перехопило від подиву. Невже це знову Хоакіна? Ні, ця лицемірка не могла діяти з доброї волі!..

Амада взяла ключ і побігла до хвіртки, зовсім не турбуючись тим, що її можуть побачити. Диво дивне! Замок був змащений, відчинявся легко, тільки завіси рипіли. Амада подалася до альтанки. Виявилося, що й там усе добре прибрано. Що ж діяти далі? Цілий день сушила собі голову, але так ні до чого й не додумалась.

Увечері, перевдягаючи матір до сну, вона наважилась дати бій заради свого щастя.

— Мамо, — раптом сказала вона непевним голосом, — коли ти дозволиш, я попрошу тебе про одну річ, але з умовою, що ти нічого не розпитуватимеш.

Старенька застигла від подиву, розуміючи, що йдеться не про якусь дрібницю. Тоді кивнула головою на знак згоди.

— Передусім скажи мені таке, — хоробро почала Амада. — Тобі було б дуже важко відмовитись од послуг Хоакіни?

Сеньйора Вільялоса, яка лагідно усміхалася до дочки, щоб підбадьорити її, одразу спохмурніла.

— Не розумію, моя люба.

Амада так само хоробро вела далі:

— Це дуже просто. Сама знаєш, скільки я вистраждала, які в мене слабкі нерви. Отож, коли б я просто попросила звільнити цю служницю, ти вдоволила б мою примху?

Сліпа замислилась. Амада схвильовано стежила за нею.

— Тобі самій потрібна Хоакіна, дочко моя?

Амада ледве стрималась, щоб не вигукнути: «Ця Хоакіна мені остобісіла!» — але натомість сказала твердо:

— Ні!

— Отже, Амадо, ти хочеш, щоб я вигнала на вулицю служницю, яка є втіленням гідності, чесності й шляхетності?

Амада з гіркотою глянула на матір, яка ніколи не виявляла рішучості навіть у важливіших питаннях. Проте треба було домагатися свого, і вона сказала:

— Я попереджала тебе, мамо, — ти ні про що мене не розпитуватимеш. Ця жінка дратує мене. Я вважаю, що вона лиха й лицемірна. Чому б нам не дати їй щедрий подарунок і не відпустити тихомирно?

Сеньйора Вільялоса примирливо погладила дочку по голові, проте рішуче відповіла:

— Це було б несправедливо, дочко моя. Отже, й не проси мене про таке.

Амада зусиллям волі опанувала себе. Як завжди, дбайливо поклала матір у ліжко, поцілувала її і мовила удавано спокійно:

— Гаразд, мамо. Може, ти й маєш рацію, а я все перебільшую. На добраніч!

Прикро вражена цією розмовою, вона вийшла з кімнати. Було очевидно, що підступна служниця вже підкорила собі слабку волю бідолашної сліпої. І Амада з гіркотою подумала, що коли б матері довелося вибирати між нею і Хоакіною, вона, безперечно, віддала б перевагу отій пронозі.

Того ж вечора Амада написала Марсіалеві, благаючи його перенести наступну зустріч на інший день. Це було у вівторок. Марсіаль прийшов у четвер, коли сеньйора Вільялоса ще не лягала спати. Амада тихо провела його повз неї. Сліпа щось бурмотіла собі в своєму кріслі. За чверть години закохані лишилися самі в бібліотеці. Марсіаль кинувся був до Амади, але вона жестом зупинила його. Розповіла про ключ, підкреслюючи, що таке трапляється уже вдруге. Та про диван знов-таки згадати не наважилась. Марсіаль, зрадівши, що хтось йому допомагає, не поділяв її побоювань і сказав, що такої нагоди проминати не слід. Його себелюбство здивувало і прикро вразило Амаду. Вони не розуміли одне одного: Амада прагнула ніжної, лагідної приязні, а Марсіаль, невдоволений з її зволікань, мучив її безумними проектами, звинувачував у холодності й байдужості.

Нарешті, щоб якнайдужче дошкулити бідолашній жінці, він заявив:

— Буде найкраще, коли ми, щоб розвіяти підозру, деякий час зовсім не зустрічатимемось…

Амада злякано закліпала очима.

— Ні! — вигукнула вона. — Я ні від кого не криюсь! Я не боюся Хоакіни. Однаково ніщо не примусить мене зневажити матір або чоловіка. Я живу за власним законом і не хочу наслідувати жінок, які брешуть і криються заради примарного щастя.

Марсіаль глузливо глянув на неї, запитуючи себе в думці: «Невже вона справді гадає, ніби нікого не обманює своєю поведінкою?» Тоді знизав плечима і слухав її далі.

— Нам нема чого змінювати наші звички. Ти приходиш, і я тебе приймаю, як приймала б при всіх. Двері відчинено, і будь-хто може зайти глянути, що ми робимо. А от зустрічатися в альтанці нам не слід.

— Я вважаю, що коли Хоакіна хоче нам допомогти… — спробував заперечити Марсіаль.

— Годі! — гордовито вигукнула вона. — Ми не повинні про це говорити.

Марсіаль пішов, анітрохи її не розрадивши. Всі її ілюзії і сподівання розвіялись. Вона знов написала Марсіалеві довгого листа, потім подерла на дрібні клаптики. Поринула в тугу і по краплині пила свою гіркоту і образу.

В ці дні Амаду втішало тільки одне: чоловік, захопившись політикою і громадською діяльністю, наче й не помічав її.

В іспано-американській країні, подібній до нашої, завжди можна знайти чудове поле діяльності для людей такого штибу. Діонісіо навіть не снідав і не обідав удома, а коли з'являвся ненадовго, був завжди знервований і заклопотаний. Він хотів здобути виборну посаду і робив, що міг, аби тільки в газетах писали про нього як про «знаменитого юристконсульта» і «молоду надію нашої батьківщини». Амада дякувала провидінню, яке штовхнуло його на цей шлях, і благала бога, щоб його ентузіазм ніколи не згаснув.

Хакоб, як і раніш, кепкував з її чорних, нічим не оздоблених суконь, з немодної зачіски, з довгих, по самі кісточки, нічних сорочок, що зовсім закривали шию. На щастя, тепер вона бачилася з Діонісіо так рідко і мало, що вони ледве встигали обмінятися квапливим привітанням та кількома банальними словами. Амада ніяк не могла зрозуміти — знає він чи ні…

Якось увечері після чергового побачення з Марсіалем, Амада причісувалася перед дзеркалом. Струсонула косами, щоб упали шпильки, і так замріялась у солодкій знемозі, що й не помітила, коли Діонісіо увійшов і зупинився неподалік. Темна мантія з кіс розсипалась по оголених плечах молодої жінки, відтіняючи білість шкіри, з-під корсета видніли тугі перса. Поринувши в задуму, Амада тихо всміхалася своєму відображенню.

— Чарівнице! Чи знаєш, яка ти гарна й приваблива?

Вона злякано обернулась і інстинктивно затулила руками груди. Побачивши хтивий блиск у чоловікових очах, аж змінилася на виду.

Хакоба розсмішив жінчин переляк. Він грубо схопив її в обійми, але Амада вислизнула з його рук і відбігла у протилежний куток.

Чоловік не кинувся за нею. Тільки подивився глузливо і знизав плечима.

— Гаразд, моя люба. Не хочеш — твоє діло. Але ж ти знаєш, що я такий самий мужчина, як і всі.

І, махнувши на прощання рукою, вийшов. Амаді стиснулося серце: «Знає…»

Здавалося, вона мала б радіти з цього здогаду: нехай нарешті Хакоб розлютиться, нехай її спостигне кара — то була б спокута, жертва, що звільнила б її від докорів сумління. Однак вона розуміла, що її шиї не торкнуться мстиві пальці Отелло і що її любовна історія розвивається страшенно банально. Отож воліла не вдаватися до обману і сміливо зустріти біду, хоч яка б вона була.

Але Амада ще вагалась. Не знати чому, їй навіть здавалося, що Діонісіо радів би, коли б вона завела полюбовника. То був байдужий цинік, і думка про жінчину невірність могла його тільки потішити. Наївну, сентиментальну Амаду, котра відокремилась від життя у своєму вузенькому світі, така поведінка дивувала. Навіщо вона має переконувати чоловіка у своїй безневинності? Адже вона не збирається його зрадити. Ні, тут криється щось брудне й нечесне!.. Всі ці роздуми хвилювали й мучили її.

Так тривало кілька днів, коли раптом, завдяки звичайнісінькій випадковості, Амада довідалася про все.

Якось увечері вона сиділа в саду на своїй улюбленій лавочці між густолистими деревами, недалеко від дзюркотливого струмка. Від маленького водоспаду віяло свіжістю, навколо буяла зелень. Відклавши книжку, Амада з цікавістю спостерігала метушливих мурашок, що безнастанно снували по грубезній трухлявій колоді, потім поринула у мрії. Раптом тишу порушив якийсь шелест. Амада злякано обернулась і побачила старого кучера Хосе, якого Хоакіна нещодавно звільнила.

— Добрий вечір, сеньйоро Амадо! Хвалити бога, нарешті я вас побачив!

Амада щиро зраділа. Вона приязно ставилась до цього слуги, котрого знала з дитинства: ще коли була зовсім маленька, він не раз підносив її на руках, коли їй хотілося погладити коня по шиї.

— О Хосе! Ти мене налякав. Так несподівано з'явився… Як ти пройшов?

— У хвіртку! — лукаво посміхнувся він, показуючи на високу огорожу. — Ви знаєте, сеньйоро, мені заборонено…

Амада співчутливо подивилася на його сухе смугляве обличчя з обрідними бакенбардами. То було чесне й лагідне, хоч і трохи грубувате, обличчя.

— Ти погано зробив, Хосе. Могли помітити тебе і подумати б хтозна-що, — сказала вона з дружнім докором.

— Знаю, сеньйоро. Але я маю вам дещо сказати, бо не хочу, щоб з вами скоїлося щось погане. Уже три дні блукаю коло огорожі, все шукаю нагоди вас побачити… В цьому домі готується проти вас змова, сеньйоро Амадо. Через це мене й вигнали і виженуть усіх, хто може тій змові завадити. Хоакіна і священик, який ходить з нею, хочуть заволодіти вашими грішми і вони вас уб'ють, сеньйоро. Але вони хитрі і не вдадуться до кинджала чи отрути, бо це заведе їх у тюрму. Вони мають інший план.

Вражена Амада аж здригнулась, але спокійно відказала:

— Ти щось вигадуєш, мій добрий Хосе. Як вони можуть зробити таке, не вдаючись до злочину?

Бідолаха почухав потилицю. Не знав, як приступитися до найделікатнішої частини своєї розповіді, щоб не викликати в молодої сеньйори роздратування, а то й гніву… Але нарешті наважився.

— Сеньйора обіцяє не гніватись, коли я нагадаю дещо?.. Ну, дещо…

Амада кивнула головою, але погляд її був холодний, навіть неприязний.

— Так от, — сказав Хосе. — Вони готують змову проти вас, сеньйоро, і сеньйорито Марсіаля. Я підслухав на вулиці розмову священика з отією лисицею… Обоє дуже пронозливі, їх не легко впіймати!.. Намір у них такий: коли сеньйорито Марсіаль прийде і сеньйора вийде з дому, вони залишаться самі із старою сеньйорою, а вона ж сліпа…

Амада схопилася з місця й гордовито мовила:

— Годі, Хосе! Забороняю тобі плутати ім'я сеньйорито Марсіаля з моїм! І взагалі не маю часу слухати такі нісенітниці…

Бідолашний Хосе так засмутився, що Амаді стало жаль його, але продовжувати розмову вона не збиралася. Хосе тупцював на місці, зніяковіло бгаючи в руках кашкет.

— Сеньйора недобре робить, гніваючись на мене, — сказав він нарешті.— Я не хотів би надокучити сеньйорі, чи — крий мене боже! — образити… Але коли я сказав про сеньйорито Марсіаля, то тільки тому, що в них є план, і коли господь не допоможе… Але сеньйора образилась, то я й не говорив нічого, я тільки хотів порадити, щоб сеньйора була обережна, щоб… Пробачте, я такий… навіть не вмію висловити те, що хотів би сказати…

Намірився вже йти, але схвильована Амада затримала його поглядом. «Несправедливо проганяти того, хто з-поміж усіх єдиний виявив таку вірність…» — подумала вона. Не дивлячись на кучера, але вже іншим тоном сказала:

— Ні, Хосе. Ти мене не зрозумів. Я дуже вдячна тобі за пересторогу, але ти трохи перебрав міри… Якби так думали про Марсіаля в нашій сім'ї, то про це знала б і я. Та й Хоакіна давно б про це донесла моєму чоловікові…

Кучер зареготав, і Амада знову спохмурніла. А він, усе ще сміючись, пояснив:

— Ні-ні, сеньйоро! Священик і вона знають, що так вони нічого б не домоглися. Кабальєро Діонісіо нічого не має проти сеньйорито Марсіаля, і навіть вони, Хоакіна і священик, можуть подумати, що кабальєро згоден, аби сеньйора…

Хосе затнувся і злякано глянув на Амаду. Але та, очевидно, ще не вловила змісту його слів, і була майже спокійна.

— Аби що? — жваво перепитала вона, а Хосе, шукаючи слів, почухав потилицю й посміхнувся.

— Сеньйора не розуміє? Ну, вони думають, що кабальєро Діонісіо, — бо в нього з сеньйорою немає ж дітей, — не одержить після неї спадщини, коли б сеньйора померла перед ним… І йому підійшов би кабальєро, від якого сеньйора народила б дитину і… Та чого там! Кабальєро Діонісіо таки не гнівався б, якби хтось сподобався сеньйорі і…

Цього разу він так несподівано замовк, ніби хтось нагло затулив йому рота. Сеньйора де Хакоб, пополотнівши й мало не зомліваючи, показувала йому рукою на хвіртку. Хосе перелякано позадкував. Боявся, що вона тут-таки знепритомніє… Амада не ворухнулася, поки він не зник, легко, мов кіт, перестрибнувши через огорожу. Тільки тоді знесилено впала на лавку.

Тепер вона зрозуміла, чому Діонісіо не зважав на все, що торкалося Марсіаля: він хотів би, щоб вона мала позашлюбну дитину, бо це дало б йому багатство, спадщину… Усе те, що вона вважала за чесне й добре, за жертовне, все, чим вона мучила свою любов, нараз похитнулося. Авжеж, Марсіаль мав-таки рацію, коли називав її холодною і нещирою. Чому вона не віддалась йому тоді?.. Він же в неї єдиний на світі! Заради чого змушувала так страждати?..

Спогад про коханого трохи розвіяв тугу, і Амада, як завжди, почала загадувати: «Якщо він прийде цієї ночі або напише, — то буде божий знак! І нехай доля благословить нашу любов!» І їй стало легше, ніби й страшні слова Хосе, і чорні задуми чоловіка, і материна слабкість, і підступи Хоакіни — були такі далекі, що про них не варто й згадувати…

Вона ще з півгодини побула в саду, щоб заспокоїтись, потім, подумавши, що по листа від Марсіаля іти ще рано, понесла книжку до бібліотеки. Зайшовши туди, вона здивовано зупинилася: двоє слуг, під орудою Хоакіни, чіпляли на стіни старі, припалі пилюкою фамільні портрети… Хоакіна, удавши, ніби не бачить молодої господині, коротко наказувала, де забивати цвяхи. Амада тремтячим голосом звернулася до слуги:

— Що це ви робите, Карлосе?

Хоч запитували не її, Хоакіна поспішила відповісти:

— Ваша матуся звеліла перенести сюди портрети, бо в галереї протікає дах і там мають лагодити стелю. — І додала з ледь відчутною іронією: — Маєте щось змінити у її наказі?

Амада поставила книжку на полицю й відповіла сухо:

— Ні, нічого.

«Мене навмисне виживають звідси, щоб я зопалу накоїла дурниць, — думала вона. — Ну що ж, хай буде так! Доля поспішає до мене, і якщо Марсіаль прийде, я не відмовлюся від того, що вирішила!»

Але Марсіаль нічого не знав про її рішення і не прийшов… Амаду тим часом знов обсіли сумніви. Тільки тепер вона по-справжньому зрозуміла, навіщо в бібліотеці чіпляють ті портрети. Зустрівшись там із Марсіалем, вона нічого не зможе собі дозволити: адже звідусіль на неї осудливо дивитимуться предки, суворо нагадуватимуть про традиції і фамільну честь. А коли вона погодиться зустрічатись в альтанці, станеться те… так, саме те, про що казав Хосе!.. Ця думка так обурила Амаду, що вона вирішила: ні, краще вона й далі дуритиме коханого, краще писатиме й писатиме листи, краще зустрічатиметься з ним раз на тиждень у вітальні, біля сліпої матері, аніж…

Навіть боялась уявити собі, що буде, коли нарешті нетерплячий Марсіаль остаточно поставить перед нею страшну дилему: «Кохання або розлука!»

VIII

Понеділок, 7

Вівторок, 8 (12-а година ночі)

Четвер, 10

Субота, 12 (північ)

Вівторок, 15

Четвер, 17 (вечір)

Неділя, 20 (4-а година ранку)

Понеділок, 28 (ніч)

Вівторок, 29

(Без дати)

IX

18 вересня Амада, як завжди, прокинулась о дев'ятій ранку. Була бліда й змарніла. Байдужно підійшла до вікна, визирнула надвір — і раптом здригнулася від радості: із свинцевого неба сіявся легким серпанком дрібний дощик.

«Мабуть, і вночі буде дощ!» — подумала вона, і їй здалося, що доля, на яку вона в усьому покладалась, і цього разу не зрадила її.

Відважившись на щось, Амада завжди діяла рішуче. Але тепер знову почала вагатись, намагалася забути Марсіаля і, шануючи батькову пам'ять, цілком віддалася болю й смуткові. Старого в сім'ї обожнювали, з повагою вимовляли навіть саме його ім'я. В домі знову стало сумно, як і тоді, коли сеньйор Вільялоса лежав на смертельній постелі. Ніхто не згадував про небіжчика вголос, але всі розуміли одне одного і мовчки перезиралися й зітхали. Вдова, яка завжди ревно стежила за відзначенням родинних дат, у день смерті сеньйора Вільялоси вставала дуже рано — зажурена, з червоними від сліз очима. Починалися поминки. Діти в сумному мовчанні збиралися коло матері, поділяючи з нею скорботу. Приходили висловити своє співчуття родичі та знайомі, і їх завжди приймали з щирою вдячністю.

Так само було й цього разу. Тільки Марсіаль не прийшов — послався на нездужання, аби вволити Амадину примху, і згадка про нього не тривожила Амаду в її журбі. Та минув сумний день, і в її душу знов закрався неспокій, а дім після монастирського смутку поринув у дрімотний спокій буднів…

Амада швидко одягнулась і пішла в суміжну кімнату. В двері легенько постукала Хоакіна.

— Сеньйора сьогодні снідатиме в їдальні? — спитала, навіть не глянувши на молоду господиню. Завжди так трималась, коли її посилали по Амаду, і щоранку питала про одне й те саме, хоч знала, що Амада тепер сама готує собі сніданок і їсть у своїй кімнаті.

— Ні, можете прибрати зі столу, — спокійно сказала Амада. Але Хоакіна, втупивши погляд у стелю, не зрушила з місця.

— Вам чогось треба? — нервово спитала Амада.

— Я повинна сказати… Сеньйора Вільялоса дозволила мені піти на вечір і на ніч з дому.

Амада глянула на Хоакіну і… затремтіла. Що це? Пастка?.. Обличчя служниці було спокійне, мова тиха й монотонна, ніби вона читала молитву.

«Ну що ж, нехай!» — подумала Амада.

— Гаразд, Хоакіно! Ти мені не потрібна. Служниця вклонилась і вийшла.

«Ось хто справжній Сфінкс!» — з гіркою іронією подумала Амада.

Щоб розвіяти тривожні думки, пішла до матері — сліпа до десятої ранку ніколи не виходила із своєї кімнати. Побачила її, безпорадну й довірливу, — і серце стиснулось у грудях.

— Які в тебе холодні руки, донечко! — лагідно сказала старенька. — Невже знову якась прикрість?

Вона натякала на те, що Хакоба за нахабну поведінку виключили з клубу, і це погано позначилось на його політичній кар'єрі. Амада гірко плакала від образи й сорому, бо все це сталось у річницю батькової смерті. Мати вперше торкнулася того, чого раніше намагалась уникати в розмовах, хоч завжди сподівалась від Хакоба найгіршого і пояснювала доччин сум невдалим заміжжям.

— Ні, мамо, то я змерзла, ідучи галереєю… — сказала Амада.

Сліпа повірила: надворі справді було вогко. Амада заходилась одягати її — хай уже більше ні про що не розпитує,— потім сіла читати їй газету. Голос її ледь помітно тремтів, думки були далеко. Невже Хоакіна йде з дому, бо знає її таємницю?! А втім, що буде, те буде!..

Того дня Хакоб, який майже ніколи не їв удома, через дощ був змушений сісти за стіл разом із сім'єю. Увійшов до їдальні з таким виглядом, наче й справді зробив жінкам хтозна-яку честь.

Надворі стелився похмурий туман, і в їдальні довелося засвітити світло. Хакоб, в елегантному темному костюмі, з коштовним перснем на пальці, сів поряд тещі. Стара була смутна, проте намагалася приховати поганий настрій. Амада, опустивши очі, неуважно тарабанила пальцями по столу. Їсти їй не хотілось. Запала важка тиша. А Хакоб прикидався, ніби не помічає холодного ставлення тещі й дружини, і розповідав кумедні історії про знайомих. Як усі люди такого штибу, він умів легко й невимушено виходити із ніякового становища. Ці троє людей жили кожне своїм життям і кожне по-своєму розуміли питання моралі та обов'язку. Хакоб зневажав тещу й дружину і мстився їм за те, що був для них чужий.

Та ось Амада, яка досі байдуже слухала Хакобові теревені, раптом почервоніла: він розповідав про одну жінку, дружину відомого промисловця, котра втекла з чоловіковим шофером і повернулась тільки після того, як втрутилися друзі сім'ї. Хакоб дуже потішався з цього випадку.

Сеньйора Вільялоса насупила брови.

— Який негідник! — стиха мовила вона.

— Шофер?

— Ні, чоловік!

— Пробачте, сеньйоро, але я іншої думки. Вона, звичайно, дурна, бо про такі речі сторонні люди не повинні знати. Та й він уже не раз пробачав їй усілякі вибрики.

Старенька, вражена таким цинізмом, низько похилила голову. Амада сміливо глянула чоловікові у вічі й спитала:

— Отже, чоловіки й жінки мають однакове право на таку помилку?

Хакоб знизав плечима.

— Коли вже ти так наголошуєш, що в нас різна природа, я дозволю собі твердити, що у нас не однакові й почуття та права.

В очах Амади спалахнули вогники, але вона швидко опустила вії. Знов сиділа байдужа й неуважна, як завжди. Сліпа, котрій надокучила така розмова, та ще й при слугах, мовчки поклала на стіл виделку й ніж…

Спливали години. Амада хвилювалась. Ходила з кутка в куток, марно силкувалася заспокоїтись. Відчинила шафу й почала перебирати сукні. Мати, сидячи неподалік, з цікавістю розпитувала, які вони в неї та чи не попсувались, і все хотіла їх помацати. Хакоб, незважаючи на негоду, таки подався десь. Амада думала про ключ, що його поклала у вазу: хоч би не доржавів од дощу. О третій годині побачила, як Хоакіна швидко вийшла з дому, вся в чорному, тримаючи під рукою велику парасольку. Амада полегшено зітхнула. Тепер вона могла спокійно чекати вечора. Хмари розходяться, і на ніч дощу, мабуть, не буде.

Того дня вона вбиралася довше, ніж звичайно. Потім пішла до матері, щоб почитати їй вечірні новини. Почувала себе легко: за нею ж бо не стежила Хоакіна… Вечоріло. Тепер уже Амаді здавалося, що хвилини побігли швидко-швидко… Ніч несла їй неспокій, смуток і острах. Але що було діяти? І Амада безнастанно повторювала собі: «Я йому обіцяла, я обіцяла!..»

Сидячи вдвох з матір'ю за великим обіднім столом, вона трималася зовсім спокійно й невимушено, була навіть жвава. А проте весь час думала про своє. Яка разюча невідповідність між розбурханим світом її почуттів і цією спокійною затишною обстановок)! Неяскраве електричне світло, тьмяний блиск срібних ложок та виделок, неквапні порухи слуг, — усе це здавалось їй наче глумом. Чому б їй не кинути всім в обличчя, що вона — лицемірна? Не розголосити своєї таємниці?.. Амада картала себе, гнала геть гіркі думки, відчуваючи, що кров холоне їй у жилах.

Настала пора, коли треба було готувати матір до сну. Амада була, як завжди, дбайлива й турботлива, але пальці її дрібно тремтіли, застібаючи ґудзики на материній нічній сорочці… Нарешті звільнилась і кинулася до своєї кімнати, притискаючи руки до грудей.

А в цей час Марсіаль, не менш схвильований, спускався вуличкою, що виходила до садової огорожі. За хвилю дістався й до містка через струмок. Звідси можна було бачити все, що відбувалося навколо будинку. Він з острахом думав про небезпеку, яка могла чигати на нього цієї ночі, і вже каявся, що виблагав у Амади побачення в старій альтанці. Навіть удень, на службі, його не залишала думка про те, який може виникнути скандал, коли його застукають там з чужою дружиною! Власне, його любов зазнала стількох випробувань і розчарувань, що він уже й не мріяв про щастя. Твердо поклав собі, що ця зустріч буде останньою. Ще зранку хотів був попередити Амаду, щоб не чекала на нього, та спокуса жаданих любощів в отій альтанці виявилася сильнішою за обережність. А тепер він знову відчував страх, егоїстичний страх людини, яка не хоче зайвих тривог. Мало не повернув назад, але згадав про Хоакіну, про можливу засідку — і здригнувся від глухої нічної тиші. Повторював собі, що він мужчина, що Амада виявила більше сміливості, погодившись на це побачення, і що, зрештою, він має в кишені револьвер.

Раптом волосся йому стало дибом — він почув приглушені дзюркотливим струмком кроки. Якась темна постать обережно обминала вибоїни на стежці. Марсіаль припав до огорожі і пропустив незнайомого повз себе, потім, ховаючись у тіні, підбіг до вази. Ось і ключ!.. Марсіаль схопив його і аж затремтів, ніби вже торкнувся тіла коханої. Потім повільно попрямував до загратованої хвіртки і несміливо зазирнув У сад.

У занедбаному саду не було ні шелесту, ні руху. Зовсім близько біліли стіни альтанки, а далі бовваніло темне громаддя будинку, де світилося лише у двох чи трьох вікнах. Марсіаль обережно повернув ключа в добре змащеному замку і, коли хвіртка жалібно вискнула, аж похолов від жаху. Почекав трохи, потім увійшов, причинивши за собою хвіртку і, скрадаючись, побіг до альтанки. Боявся, що за ним стежать, але сам себе заспокоював: мовляв, Амада не залишила б ключа, якби цієї ночі могло статися щось страшне… Сподівався, що вона вже в альтанці, та, штовхнувши двері, наразився на таку темінь, що аж моторошно стало. Здавалося, ось зараз звідти висунеться чиясь рука і схопить його… Напружуючи слух, збуджений до краю, він чиркнув сірником. В альтанці було чисто — ні пилу, ні павутиння, меблі дбайливо розставлено попід стінами — очевидно, хтось добре подбав про те, щоб побачення тут було приємним. У кутку, за старою ширмою, Марсіаль побачив оббитий шкірою диван, — той самий, який Хоакіна ставила в бібліотеці,— а на столику — свічку й сірники. Він засвітив свічку, затуливши її якоюсь скринькою, щоб світла не видно було крізь щілини в дверях, і чекав, прислухаючись до стукоту власного серця.

Звичайно, це Амада все підготувала. Вона ждала його… Невже вона таки наважиться віддатись йому? Марсіаль згадував переможну посмішку, яка грала на її устах щоразу, коли він, пригнічений, відступав після невдалої атаки, і пообіцяв собі, що сьогодні буде брутальним з цією святенницею. Але над усе жадав солодкого сп'яніння, хотів відчути наодинці з нею таємницю ночі… Зціпивши зуби, щоб погамувати хвилювання, напружено прислухався, чи не долине звук її легкої ходи, і невідривно дивився на двері.

Скоро він стомився від цього очікування. Хвилини збігали, але ніщо не порушувало величного спокою ночі. Марсіаль глянув на годинник раз, і вдруге, і втретє… О, вже чверть на одинадцяту… Може, захворіла сеньйора Вільялоса? Може, затримали Амаду, коли вона виходила? Марсіаль підійшов до дверей і визирнув надвір. На темному небі блищали зорі. В будинку погасло світло. Марсіалеві стало холодно від самотності. Довкола — море буйної зелені саду, що поночі видавалося чорним. Чому ж не йде Амада?..

Пів на одинадцяту… За чверть одинадцята… Одинадцята!.. Він одсунув ширму й ліг на диван, стомлений і розчарований, боячись нової примхи загадкового Сфінкса. Вогник свічки блимав, і на стінах танцювали химерні тіні. Раптом Марсіаль схопився, почувши квапливу ходу, і кинувся до дверей назустріч Амаді. Простягнув руки, обійняв її. Вона лагідно нахилила голову і, зітхнувши, пригорнулася до нього. Марсіаль чув, як шалено калатало її серце.

Жадібними губами припав він до її покірливих вологих уст. Тоді обернувся, щоб зачинити двері на засув, але Амада, отямившись, злякано вигукнула:

— Ні! Не треба!

Марсіаль нерішуче спинився: боявся, що вона втече.

— Не зачиняй! — владно звеліла вона. — Якщо зачиниш, я піду!

Марсіаль зміряв її поглядом і холодно кинув:

— Знов те саме, еге ж? Ти вбиваєш найкращі мої поривання! Ти засушуєш квіти, які ще навіть не розцвіли!

Не сказав більше нічого, але й не дивився на неї. Амада стояла нерухома, схвильована. Раптом вона прошепотіла:

— Гаразд, коли хочеш — зачини… Ти — як дитина, думаєш тільки про свою втіху!

Марсіаль кинувся до дверей, узяв їх на засув і, радісний, повернувся до коханої, щоб знову пригорнути її.

— Коли б ти знала, люба моя, як ти примушуєш мене страждати, то не була б така жорстока до мене! Я чекав цієї хвилини, як найбільшого щастя. Я хочу бути твоїм, тільки твоїм!.. Чому ж ти знов мучиш мене? Ми були б такі щасливі! Ми забули б усі наші сварки і… після цієї ночі я кохав би тебе ще дужче!..

Він тремтів, обіймаючи її, спопеляв вогнем своїх очей, та Амада слухала ті палкі слова з незбагненним смутком. Здавалося, вбирала душею щастя цієї швидкоплинної миті, щоб потім згадувати її вічно. А він не вгавав.

— Ти моя, моя!.. — шепотів гарячково. — Твоя душа і твоє тіло… Я ніколи не відділяв їх, чуєш? Ось губи… Скільки вони зневажали мене, ніби поцілунок — найжахливіший злочин!.. Ти вся така прекрасна!.. Тільки з тобою я можу бути щасливим, і це сильніше, ніж твоя і моя воля!..

Він відхилив їй голову, він п'янив її і сам пив насолоду за всі свої так довго тамовані бажання. Потім ковзнув рукою по оголеній шиї, торкнувся грудей… Якусь хвилину Амада в забутті дозволяла йому робити все, що він хотів, тоді враз лагідно, але твердо відвела його руку і показала на своє скуйовджене волосся.

— Дивись, що ти зі мною робиш!

А Марсіаль цілував її плечі, її очі.

— Таж не тільки я цього хочу. І ти це відчуваєш! І ти тремтиш від моїх пестощів… Твоє тіло покірне мені…

Він обережно, щоб не сполохнути Амаду, тягнув її до дивана. Вона не боронилась. Покірно поклала голову йому на плече і ступала, наче уві сні. Та раптом, збагнувши Марсіалів намір, вирвалась із його обіймів і стала посеред альтанки бліда й розгнівана.

Марсіаль сів на диван.

— Ти… йдеш?

Вона не поворухнулась.

— Ні. Я прийшла для того, щоб поговорити… Тільки поговорити! Там, біля матері, було краще…

І хоч не перший раз бачив її такою Марсіаль, він глянув на неї вражено. Йому хотілося кинутись на неї, кусати, дряпати. Але він знав, що треба стримуватися, бо тільки тоді вона буде довірлива. А втратити її він не хотів.

— То сідай, поговоримо, — криво посміхаючись, мовив він. — Я теж хочу поговорити…

Амада кивнула головою і боязко примостилася на краєчку дивана.

Гамуючи лють, Марсіаль узяв її за руку.

— Ну чому ти така?.. — спитав тихо.

Ці слова глибоко схвилювали її. Вона несміливо погладила його по голові, наче перепрошувала. Тоді заговорила щиро й сумно:

— Я така не тому, що хочу мучити тебе, друже. Наші зустрічі — єдине щастя в моєму житті, а кому ж хочеться втратити своє щастя? І не тому я така, що хочу вдати із себе хорошу. Ні, я погана, дуже погана. Ти знаєш, як ти мене змінив? Я сама себе не впізнаю. Те, що я нині дозволяла тобі робити, ще торік жахнуло б мене! Я ж так поважала себе, і в цьому була моя сила! Я вірила в себе! Нині вже не вірю… І це все зробив ти!

Він слухав її, похмуро стуливши губи.

— То чому ж ти не моя?

— Як то не твоя?!

— Не моя! Сама знаєш! Не дитина, щоб не знати, як жінка може належати мужчині.

Амада замислилась. А він дивився на неї, таку кохану, жадану.

— Але це не легко мені далося, — помовчавши, знову заговорила вона. — Я пішла б за тобою, аби по-справжньому, чесно, хай би навіть мене весь світ зневажав! Але обманювати?.. Жити в родині, їсти хліб старої матері і, вдаючи з себе доброчесну, зраджувати тих, з ким живу? Ні, це не для мене! Я купую щастя, сплачую за нього і нікому нічого не винна. Я вже казала тобі: мені не треба ні перед ким тремтіти, я не криюсь… Може, й зараз Хоакіна або хтось інший шпигує за нами. А мені це байдуже! Я прийшла сюди відкрито, і, якщо вранці мати взнає, я скажу їй, що ходила до тебе, що ми були разом. І вона повірить, бо я ніколи їй не брехала…

— Ти божевільна, люба моя!..

Він нахилився і почав пестити чорні кучерики на її потилиці, потім жадібно припав губами до ніжної шиї. Він знову був наче п'яний і схопив її в обійми.

— Ні, ні, ти слухай, я ще не все сказала, — благала вона. — Нині я знаю, чого хочу, і міряю усе тим, до чого зійшла… своїм безумством!.. Ні, я не вдаю із себе цнотливу, бо я ж ось прийшла до тебе об одинадцятій годині ночі… Але ти не повинен вимагати від мене того, на що я не можу зважитись… Мабуть, смішно чути таке від дорослої жінки, але я кажу це щиро. Я весь час тамувала нестримний потяг до тебе і все-таки просила, щоб ти прийшов… Бо моя любов більша за твою… І я не каюся в моєму коханні до тебе!.. Проте є щось сильніше навіть за нього…

Та Марсіаль уже не слухав. Пригорнув її, посадовив собі на коліна і гладив рукою шовк панчіх. Амада, поринувши у вир думок, ніби й не помічала цього.

— О, які в тебе ніжки! Скільки я мріяв хоч доторкнутись до них!..

Палаючи від збудження, він раптом відслонив сукню їй з колін, але Амада зараз же відкинула його жадібну руку і поправила поділ.

Марсіаля наче облили холодною водою. З гіркотою глянув на леї, мовчки відсторонився й посадив її на диван. Тоді ображено сказав:

— Гаразд! Я більше не надокучатиму тобі!

Її чоло спохмурніло.

Він теж насупився. Далебі, смішно було отак мріяти про побачення з жінкою, яка покаже тобі щонайбільше якусь свою підв'язку!..

— Я хотів би знати, — сказав він глухо, — навіщо ти кликала мене сюди.

Вона нервово усміхнулась, щоб приховати хвилювання, і не відповіла. Але коли побачила, що Марсіаль похилив голову і що очі його повні сліз, звелася на ноги й лагідно заговорила:

— Чому ти не хочеш зрозуміти мене, друже? Хіба ж я не бачу, як ти страждаєш? Але ж інакше не можна. Якби ти знав, чим я ризикую! Адже мій чоловік вистежує мене… Я не хотіла казати тобі про те, який огидний, який мерзенний намір плекає він щодо мене…

Насилу стримуючи ридання, Амада розповіла про все, що почула від старого кучера… Та й сама вона бачить, що чоловік ладен штовхнути її в обійми кого завгодно, аби тільки мати спадкоємця!

Вона замовкла, пригнічена цією ганебною сповіддю, що раптом примусила її відчути якусь дивну ворожість до цього молодика, який так різнився від неї своїми моральними поглядами.

Зате Марсіаль знову був щасливий. Як, тільки це?! Оце і є та притичина, яка досі стояла на заваді його щастю?! Він присунувся до Амади і знову почав нестямно цілувати її.

— І це все, все? — радів він, голублячи її.— Але якщо це дасть тобі щире кохання, то хіба задля цього не варто зрадити чоловіка?.. Адже він не любить тебе! То чому ж тебе мучить сумління? Ти можеш бути моєю і водночас вволити його. волю. То чому ж не зробити йому такої ласки?

Амада була так схвильована, що навіть не помітила його цинізму. Тільки сумно похитала головою. А Марсіаль цілував її, слабку й безвольну, певний, що ось-ось переможе, і не давав їй отямитись. Свічка блимала, догораючи. На стінах і на стелі хилиталися чорні, тіні. Марсіаль, заплутавшись рукою в жіночому одязі, зовсім сп'янів… Та що ж це таке?! Невже вона знову знущається з нього?..

Коли він отямився, Амада стояла перед ним, бліда, але сповнена гордої віри у свою силу. Він сказав розлючено, наче батогом шмагонув:

— Дуже вдячний! То ти для цього прийшла? Вона не відповіла. Тільки нервово обсмикувала сукню і раз у раз прикладала руки до серця, щоб заспокоїтись.

— Відповідай, — вимагав Марсіаль, насилу тамуючи гнів, — навіщо ти мене кликала? Ти не маєш душі, твоя кам'яна байдужість дозволяє тобі бавитися почуттям у розпалі пристрасті. Навіщо ти збуджуєш мене? Ти хотіла цього?..

Вона мовчала. А Марсіаль і далі шмагав її жорстокими словами. Він більше не дивився на неї, але уявляв собі її смутне й застигле обличчя.

— Може, гадаєш, це добре, що ти довела мене до такого стану? Ні! Пристрасть завжди можна пробачити, а холодний обман природи — ніколи. Неможливо ставити одну свічку богові, а другу — чортові… Ти слухай, бо ми востаннє про це говоримо. Ти більше не побачиш мене. Сьогодні я остаточно зрозумів, чого можна сподіватися від тебе. Я йду…

Амада застогнала. Марсіаль повторив:

— Я йду! Прощай! Ні, ми не створені одне для одного!

Сказавши це, він рушив до виходу. Хотілося ще дужче вразити, принизити цю святенницю, але забракло слів. Розчинив двері і, не озираючись, вийшов. Вітер, повний терпких випарів саду, вдарив йому в лице. Марсіаль зупинився, неспокійно вдивляючись у густу темряву. Раптом почув позаду тремтячий Амадин голос:

— Тільки одне слово, Марсіалю, одне-однісіньке…

— Чого тобі треба? — сухо спитав він.

— Скажи мені тільки одне, — благально почала вона, — скажи тільки одне, і я тебе відпущу. Невже ти думаєш, що, коли я не погоджуся на твої вимоги, в нас не буде кохання?..

— Ні! — твердо відказав Марсіаль.

— А дружби?

— Не знаю…

— Тоді прощай!..

Марсіаль несвідомо стиснув її холодну руку І швидко пішов. Ось і поховано його останню надію, його мрію, яку ще недавно дарувала йому ця дивна жінка, а тепер так жорстоко розвіяла…

X

Минув рік після того побачення. За цей час життя сеньйори де Хакоб дуже змінилось. Та й саму її, стомлену, змарнілу від горя, з сивиною на скронях, важко було впізнати. Навіть хода в неї стала якась невпевнена. Коли при ній говорили про тих, хто бореться за правду, — вперто насуплювала брови.

Протягом цього року Марсіаль іноді, про людське око, відвідував дім Вільялосів, але з Амадою бачився рідко, бо вони уникали одне одного: він не міг простити їй тієї ночі, а вона була ладна на будь-яку жертву, аби поставити на своєму.

Тепер Марсіаль нарешті взявся за розум. Він не належав до тих, хто може довго зневажати реальну вигоду. Був себелюбний і мав природжений нахил до холодного розрахунку, вважаючи, що гроші — окраса життя. Колись його родичі кепкували з його надмірної прихильності до літератури й бажання стати газетярем. Але вони помилялися щодо справжньої вдачі молодика. Марсіалеві подобалось удавати з себе ідеаліста, а насправді в душі у нього переважав сухий практицизм — риса, яка досить часто зустрічається в молодого покоління. Щоб одразу позбутись своїх мрій та химер, треба було взятися до якоїсь зисковної справи, і йому пощастило в цьому. Він дістав посаду в касі одного банкіра, з тих, що кредитували будівельників і гребли величезні прибутки. Остання зустріч в альтанці розвіяла його колишні мрії, і спокуса збагачення щодалі заступала їхнє місце в його душі. Проте його чоловіча гордість була боляче вражена. Коли він бачив Амаду — удавав із себе байдужого, аби принизити цю жінку з її «чистою» любов'ю, а на самоті згадував про неї з болісним смутком.

Амада цікавилась Марсіалевими успіхами і щиро вірила, що він охолонув до неї. На себе дивилась як на хвору, що починає одужувати. Вірила, що час остаточно вилікує її. Спогад про власну стійкість тієї ночі підтримував душевну рівновагу цієї нещасливої в житті і в коханні жінки.

Але її смутило ще й інше. З матір'ю коїлося щось дивне: старенька стала підозріливою, неспокійною, нервовою. І все це наробила Хоакіна, яка тепер трималася дедалі зухваліше, і Амада нерідко ловила на собі її осудливий погляд. Служниця впливала, як тільки могла, на стару господиню, котру тепер неможливо було й застати саму, без Хоакіни, ладної слухати всі балачки сліпої і підказувати їй вигідні для себе думки. Вона робила все, аби віддалити матір від дочки… «Невже вона про все розказала матері? — думала Амада. — Ні, не може цього бути, бо тоді мати заборонила б Марсіалеві приходити в дім». А проте сеньйора Вільялоса, колись така лагідна до Амади, стала тепер сувора і недовірлива з дочкою, ба навіть якась відчужена. Амада вже не читала їй вечорами газети, не вкладала в ліжко — тепер про стару піклувалася Хоакіна. Амада мовчки терпіла все це заради матері, щоб не хвилювати її. До того ж вона вважала себе винуватою.

Одного ранку, коли господиня і служниця замкнулися, щоб ніхто їм не заважав, Амада постукала в двері: їй треба було порадитися з матір'ю про щось по господарству. Відчинила Хоакіна і, ставши на порозі, сказала, що сеньйора веліла нікого не пускати.

— А відколи ж це мама криється від мене так, що навіть не велить приймати? — спитала Амада, занепокоєна нахабством служниці, яка наголосила на слові «нікого».

Хоакіна обернулася до сліпої, котра все чула, і сказала в'їдливо:

— Сеньйоро, ваша дочка наполягає на побаченні з вами, хоч я їй передала від вашого імені все, що ви звеліли передати.

Настала пауза. Серце матері прискорено билося, вона мусила щось вирішити. Нарешті проказала вибачливо:

— Прийди пізніше, доню. Нам дуже ніколи.

Амада довго плакала. Вона все зрозуміла і намагалася більше не турбувати матір. Хоакіна постійно нагадувала старій жінці про бога, пекло і смерть, підтримуючи в її душі покору і страх, і в такий спосіб прибрала її до рук. А дочка була не в силі відвернути цей вплив. Адже мати ніколи не простить їй того злощасного шлюбу з непутящим і немаєтним Хакобом. А крім того, вона ж іще он яка грішна!.. Спогад про це боляче краяв їй душу. Тепер їй лишалося тільки скоритись — адже життя однаково розбите. Поки вона жила почуттям до Марсіаля, вона непомітно втратила й своє становище в домі, і його вже не повернути. Остаточно вона переконалася в цьому одного вечора, коли на власні вуха почула, як стара з сльозами в невидющих очах сказала:

— Я завдячую Хоакіні більше, ніж своїм дітям.

То був для Амади тяжкий удар. Але вона приховала свій біль силуваною усмішкою — поруч була ненависна служниця.

Отак минали дні, печальні й одноманітні…

Борючись із спогадами про минуле, яке вона називала в думці «добою свого божевілля», Амада всіляко обминала місця, де зустрічалася з Марсіалем. Майже ніколи не заходила до бібліотеки, і за перші чотири місяці того року тільки двічі була в саду, боячись навіть поглянути на альтанку. Якось, проходячи попід огорожею, помітила щербату вазу — колишню «поштову скриньку» — і в гніві шпурнула камінь в цього невинного свідка свого кохання. А потім цілий вечір не могла заспокоїтись, аж поки не позбирала всі черепки й не сховала їх у своїй кімнаті як реліквію. Раніше вона зберігала все, до чого доторкалися руки коханого: листи, олівці, книжки, навіть сигару… Згадавши про це тепер, вона гірко посміхнулася.

Саме в ці дні до столиці приїхав її брат, суддя, щоб узяти шлюб. Щоб сліпа мати могла бути при вінчанні, церемонію влаштували в їхньому домі. Амада страшенно стомилася від незвичного клопоту, пов'язаного з весіллям, — від усього того прибирання, печіння й варіння, — і тільки лишившись на самоті, зітхнула з полегкістю.

Сеньйора Вільялоса була рада, що оженила сина. Вона полюбила свою молоду невістку і плакала від радості, коли чула про неї добре слово. Але її сподіванням жити вкупі з молодятами не судилося справдитись, і це засмутило стару. Крім того, що син не міг залишити свою посаду, була ще одна причина: суддя колись поклявся, що ніколи не житиме там, де йому довелося б зустрічатись зі своїм шуряком, Діонісіо Хакобом.

Вислухавши його пояснення, вдова звела сліпі очі до неба й покірно сказала:

— Якось воно буде…

Амада подумала: «Невже мати знову здалася на волю Хоакіни? Невже мені знову доведеться бути самотньою, лишитися віч-на-віч із своїм горем?..» І, щоб не розридатися при всіх, квапливо вийшла з кімнати.

Її життя знову стало нудним, буденним. Хакоб, як і перше, рідко ночував дома: напевне, мав коханку. Амада знала про його успіхи в політиці — він став кандидатом у Конгрес, — знала й про те, як він розтринькує гроші, одначе була тільки рада, що чоловік дав їй спокій. Зате мати була невдоволена й закидала їй легковажне ставлення до подружніх обов'язків. Вона й думки не припускала про розлучення — в її розумінні то був би нечуваний скандал і довічна ганьба для жінки. І Амада, на догоду матері, мусила робити все, аби повернути осоружного їй Хакоба.

На щастя, в Амади несподівано з'явилася подруга і полегшила її життя. Мов теплий сонячний промінчик, увійшла в похмурий дім Вільялосів сімнадцятирічна русявка, сестра братової дружини. Вона мала вродливе личко, милий кирпатенький носик і гарні очі, в яких грали пустотливі бісики. Ця чарівна дівчина, створена для розваг, веселощів і сміху, полюбила двох нещасливих жінок, які жили, немовби поховані в руїнах. А вони знайшли в ній те саме, що раніше в Марсіалі,— відгомін світу, від якого вони жили вдалині, і розраду в своєму горі.

Ще вперше опинившись у домі, Ермінія — так звали дівчину — зачудовано вигукнула:

— Як багато тут прекрасних речей! — І зараз же: — Але як ви можете тут жити?

Амада усміхнулась її наївності. Вони належали до різних світів. Ермінія була дочкою підприємця, що здобув велике багатство за якихось два роки. Жила в особняку, спорудженому й умебльованому в стилі модерн, зовсім не схожому на старий дім Вільялосів. Її сестра познайомилася з молодим Вільялосою десь на пляжі, і Ермінія й гадки не мала про те, як живуть його родичі. Коли вона вперше потрапила в старовинний дім у Серро, їй здалося, що вона перенеслась в іншу епоху — епоху прадавньої старовини і відмерлих звичаїв. Та дуже скоро вона заприятелювала з обома господинями і, щиро співчуваючи їхньому горю, часто годинами сиділа з ними, стараючись потішити їх і розрадити. Амада показувала їй усе варте уваги в бібліотеці та в галереї фамільних портретів. Дуже поважні сеньйори в старовинних убраннях дивилися на дівчину широко розплющеними очима з темних полотен у вицвілих рамах. Але найбільше сподобався Ермінії занедбаний сад і відлюдний, мовчазний садівник.

— Ці джунглі поглинуть будинок, — говорила дівчина, показуючи на буйну зелень. — Коли я тут сама, без вас, мені страшно. Тут є гадюки, правда ж?

Їй дуже хотілось зайти до альтанки, але Амада, холонучи, завжди відмовлялася тим, що там багато пацюків.

Слухаючи цю веселу щебетушку, її міркування про життя, такі не схожі на її власні, Амада відчувала, як у її душі зринають туманні мрії про якийсь інший, незвіданий світ. Ермінія казала, що вийде заміж лише після того, як нагуляється, натанцюється, і взнає про світ усе, що варто знати. Вважаючи свою нову подругу жінкою вродливою і гідною поваги, дівчина не розуміла, як вона може бути нещасливою, журитися, навіть впадати у відчай.

— Якщо мене мій чоловік не любитиме, — щебетала вона, — то єдине, про що я його попрошу, — це відразу ж дати мені спокій. Адже молодість буває тільки разу а закохуватись можна й кілька разів…

Амада мовчки хитала головою або казала з гіркою посмішкою:

— Самотність, люба моя, це щось зовсім інше, ніж воно здається у двадцять років!

Одного вечора, коли Ермінія весело щось розповідала про своїх подружок, Амада раптом мовила:

— Колись і я не прощала людям помилок. Але тепер… Тепер я могла б приятелювати з такими жінками, на яких раніше й не глянула б… — І, помовчавши, додала: — А думаю так тепер не тільки тому, що постаріла… Просто пізнала собі ціну… Тому що не краща за інших…

Ермінія розреготалась. Хіба не дивно було почути отаке від цієї добропорядної жінки?

— Це ви, Амадо? Та невже?

— Так, я, — витримала та її погляд.

— Годі, доню. Не кажи дурниць! — втрутилася сеньйора Вільялоса. — Які там у тебе гріхи, щоб отаке плескати?

Амада похилила голову, відчуваючи на собі здивований погляд Ермінії. Всі троє замовкли. Кожна думала про своє.

Ермінія ще не бачила Марсіаля, але Амада казала їй про нього, як про можливого закоханця. Була певна, що він не пропустить нагоди позалицятися до дівчини, хоча б задля того, аби помучити її, Амаду. Марсіаль бував у них дедалі рідше — може, захопився новим коханням… Коли ж навідував їх, Амада розповідала йому про свою нову подругу і пропонувала їх познайомити. Він байдужно знизував плечима, а вона жартома провіщала, що влаштує їхнє весілля.

Марсіаль, котрий тепер ставився до Амади з підкресленою холодністю, якось спитав похмуро:

— Хто цього хоче? Ти?

— Звичайно! Ермінія має все, щоб зробити чоловіка щасливим.

Хоч серце Амади стискалося, голос її був напрочуд спокійний, і довірливий Марсіаль, зваживши на те, що їх чула сеньйора Вільялоса, сухо відказав:

— Спасибі! Я вдячний тобі за піклування про мене, але коли мені буде потрібна наречена, я сам її знайду, на свій смак.

Ця болісна гра полонила хворобливу уяву Амади. Тепер вона ні про що більше не думала. Гадала, що вже вилікувалась від почуття до Марсіаля, і намагалася, поставивши між ним і собою іншу жінку, з корінням вирвати з душі будь-який спогад про минуле. Крім того, їй подобалося випробовувати свої сили, борючись у душі з собою. Перемога, яку вона здобула над своїм коханням, здавалася їй великим тріумфом волі. Аби тільки все скінчилося так, як велить їй розум… Та водночас… водночас бажала впевнитись, що Марсіаль не зможе покохати іншої, що в його серці горить любов до неї, що він лишиться нечутливим до чарів Ермінії.

Амада не лукавила з собою. Вона розійшлася з Марсіалем, бо честь для неї була вища за все. І коли б тепер хтось сказав, що її задум ощасливити Марсіаля, віддавши його іншій жінці, іде від бажання думати про нього без докорів сумління, вона б щиро засмутилась, їй хотілося вмерти, і це прагнення заглушало всі інші почуття, заважало глянути на себе збоку, в'ялило душу. І, здавалося, смерть уже десь близько.

Але виходило все не так, як бажалося…

Те літо було страшенно жарке й грозове. Майже щоранку важкі свинцеві хмари скупчувались на обрії, і починалася злива. Скрізь панувала похмура нудьга. Ермінія вже багато днів не приходила — дім Вільялосів більше не вабив її. Амада одразу відчула це й засмутилася, бо щиро полюбила цю жваву дівчину і з нею почувала себе не такою самотньою. До матері вона тепер і не потикалася: там порядкувала Хоакіна. Крім того, сліпа безнастанно молилась, дбаючи про спасіння душі. Служниця все зробила, щоб відвернути її від родичів. І Амада, зовсім самотня, без Марсіаля, без Ермінії, поринула в безнадійну тугу.

Та от одного серпневого вечора, коли Амада більше й не думала про це, Марсіаль і Ермінія таки зустрілися в домі Вільялосів. Марсіаль прийшов перший, а через п'ять хвилин з'явилась і дівчина, напрочуд гарненька в своєму легкому білому вбранні й крислатому сомбреро. Амада так хвилювалася, що насилу розуміла, про що йде розмова; однак спостерегла, що Марсіаль чимось наче невдоволений, а Ермінія — серйозніша, ніж звичайно. Чи вони так уже не сподобались одне одному?.. І коли слуга зайшов сказати, що автомобіль сеньйорити чекає біля воріт, Амада полегшено зітхнула.

А за кілька хвилин по тому вона впала на ліжко і, кусаючи подушку, щоб заглушити ридання, дала волю сльозам. Марсіаль у цей час розмовляв зі сліпою, тривожно озираючись: що сталося, куди зникла Амада?..

XI

— Я знаю, ти завжди щира зі мною, Ермініє. Тож скажи, яке враження справив на тебе мій родич?

Амада всміхалась, але очі її з затамованим смутком стежили за гарним личком подруги.

— О, він дуже симпатичний! — відповіла Ермінія. — І такий добрий!

Амада здригнулась.

— Він тобі подобається?

Ермінія почервоніла.

Амада перевела розмову на інше. А сама дивилась і дивилась на Ермінію, оцінюючи її красу з доскіпливістю ревнивої жінки, яка хоче знати силу суперниці, їй здавалось, що дівчина вся світиться: світло було в великих темних очах, сповнених наївної сміливості; світло на гладенькій, мов шовк, шкірі з ледь помітними голубими жилками; світло на свіжих устах. Сміялась Ермінія завжди весело й щиро, виблискуючи гарними білими зубенятами. Мала прегарну статуру і стрункі ніжки, яких не приховувала по-модному коротка сукня.

Серце Амади боляче стиснулось. Вона не розпитувала більше Ермінію ні про що. Бачила, що та криється від неї, хоч дівчина була пустотлива й весела як завжди. А Амада думала собі, що, певне, щасливі людини за Ермінію немає в світі…

Через тиждень Ермінія і Марсіаль знову, ніби випадково, зустрілися коло крісла сліпої. Прийшли майже разом: молодий архітектор — вишукано вдягнутий, з модною зачіскою, а вона — з перлами на шиї, у сукні з прозорими рукавами, і в маленькому капелюшку, з-під якого вибивалися русяві кучерики. Вся кров прилила Амаді до серця, але вона опанувала себе: цікаво, що ж вони робитимуть?.. Вони, усміхаючись, потиснули одне одному руки, і Амада відчула, що вони вже бачились і розмовляли. Потім вона, як завжди приязно, почала розпитувати Ермінію про здоров'я, про нові сукні, доброзичливо згадала невістку… Марсіаль сидів осторонь і дивився на блискучі носки своїх черевиків, чекаючи, коли спаде ця хвиля нудних теревенів. Сеньйора Вільялоса бідкалася, що дівчина рідко їх провідує.

— Ти гордуєш нами, доню моя! А ти ж єдиний світлий промінчик, що забігає до нашої сумної оселі. Чому ж ти забуваєш про нас, не заходиш? Чому така жорстока до тих, хто тебе любить?..

Ермінія кокетливо виправдувалась і усміхнулася всіма ямочками нарум'яненого обличчя. В неї, мовляв, на цьому тижні було два званих обіди, весілля Тронкосо, верхова їзда, бо тепер у моді коні, а скільки візитів, два чи три запрошення до театру, готування до човнярських перегонів і безліч дрібних справ, про які вона й згадати не може! Увечері вона падає на ліжко й спить, як убита. Але всі ці розваги скоро скінчаться — і тато стомився, і грошей вона забагато витрачає… Вона щебетала без угаву, начебто зовсім забувши про Марсіаля і тішачись власним базіканням.

Сеньйора Вільялоса зітхнула.

— Твоя бідолашна сестра, мабуть, забуде в отій глушині про всі розваги. Що вона тобі пише?

Дівчина похитала головою.

— О! Вона старша за мене на п'ять років і нагулялася куди більше, ніж я. Крім того, вона одружена і кохає свого чоловіка. То хіба не однаково, де жити? Коли я вийду заміж, побачите, яка я буду!

І зареготала, наче шлюб — то теж весела розвага.

Марсіаль підійшов до столика, на якому Ермінія залишила сумочку, і грався шовковими шнурками. Дівчина, обернувшись, глянула на нього і насварилася пальчиком.

— Зробіть ласку, покладіть сумочку, бо в ній мої таємниці…

Марсіаль розсміявся. Радів, що трапилась нагода, люб'язно розмовляючи з Ермінією, показати свою байдужість до Амади. Спокій Амади, її дружнє ставлення до нього дратували його.

— А чому ви не дозволяєте мені розкрити ваші таємниці? — спитав він. — Виходить, наче ви боїтесь, що вони виявляться не дуже цікавими.

Ермінія звабливо усміхнулась.

— Ото ще! Мені байдуже! Відкрийте сумочку! В гріху — покаяння.

Марсіаль не примусив довго себе просити. Розкривши сумочку, він витяг звідти дзеркальце з золотим обідком, гарненьку пудреницю, коробку з рум'янами, мереживну хусточку, записничка з олівцем, кілька поштових листівок і менший за мізинець платиновий образок святого Антоніо. Шия святого була обв'язана шовковою ниткою. Молодик іронічно засміявся:

— О, який музей! Ви нічого не залишили вдома, сеньйорито?

— Це моя зброя! — відповіла вона, анітрохи не бентежачись. — І мушу вас, необачного, попередити: вона стріляє!

— А цей ідол у зашморгу?

— Більше поваги, сеньйоре! Це святий Антоніо. Правда, йому бракує цнотливості. Я ношу його, щоб кинути виклик долі. Подруга моєї сестри носила його чотири роки і стала черницею. Може, й мені таке судилося.

Вона дивилась на молодика спокійно, навіть трохи глузливо, ніби хотіла показати свою перевагу над ним.

А спохмурніла Амада думала: саме такі жінки й роблять чоловіків щасливими. Отже, нехай так. Вона пожертвує собою заради його щастя… Із заклопотаним виглядом вона підвелась і залишила гостей біля сліпої, яка не могла їм заважати. Вже виходячи з кімнати, почула, як старенька казала Марсіалеві, наче справжня сваха:

— Будь обережний, сину мій, а то цей святий Антоніо іще посміється з тебе!..

Повернувшись через півгодини, Амада побачила, що Марсіаль і Ермінія любенько собі розмовляють і сміються, не зважаючи на стару господиню, яка куняє в своєму кріслі,— зовсім як колись, у щасливі дні «великого божевілля». Побачила — і знову вийшла, щоб не заважати. Але молоді люди одразу ж немов відсахнулись одне від одного; їхній запал миттю згас, наче від злих чарів.

Коли по Ермінію прислали автомобіль і настала пора прощатись, Амада, яка на той час знову зайшла до кімнати, підвелася, строга й бліда в своєму жалібному уборі, обняла дівчину й поцілувала в обидві щоки. Марсіаль винувато, ніби злочинець, схилив перед Ермінією голову. Стара прокинулась, теж поцілувала дівчину й сказала:

— Приходь іще повеселити нас, а якщо отримаєш листа від сестри, то принеси мені.

Амада і Марсіаль залишилися самі коло сліпої, яка знов задрімала. Обоє мовчали. Першою обізвалася Амада. Вона вся тремтіла, але говорила спокійно.

— Далебі, непоганий вибір, сеньйоре. Дівчина закохалася. Вона може зробити тебе щасливим.

В її голосі вчувалась іронія. Марсіаль підвів голову і понуро відказав:

— Я не вірю, що ти щиро радиш мені одружитися з Ермінією.

— А чому ні? Рано чи пізно ти покохаєш і тебе покохають…

Марсіаль здивовано глянув на неї і гірко всміхнувся:

— А чому, Амадо, тобі самій не зробити мене щасливим? Чому це має робити інша?

Його серце шалено стукотіло, він нахилився і хотів узяти її за руку. Амада відсахнулася.

— Ні!

Стара прокинулась і розплющила невидющі очі. Амада і Марсіаль неприязно перезирнулися. Це вперше після багатьох місяців вони заговорили про минуле. Амада повторила:

— Ні! Цього ніколи вже не буде!..

І сама здивувалася з своєї рішучості, бо насилу стримувала ридання. Марсіаль знизав плечима і криво посміхнувся.

— Отже, ти справді радиш мені покохати іншу?

Амада кивнула головою.

— Тільки так ми обоє зможемо віднайти спокій. Марсіаль мовчки підвівся і вийшов не попрощавшись.

Тієї ночі Амада навіть не склепила очей. Мучилася від ревнощів, але до Ермінії не мала зла. «Марсіаль мене зневажає тому, що ніколи не кохав по-справжньому», — твердила собі. І вже щиро вірила: він буде щасливий з Ермінією. Хіба ж могла вона сама бодай подумати про те, щоб поєднати своє знівечене, розбите життя з життям цього молодика? Вбачала в цьому страшне себелюбство, мало не злочин… Дійшовши такого висновку, вона відчула себе трохи краще змогла нарешті підвестися з постелі.

Амаду мучила ще й інша любов і інша ревність. Що було робити з отою Хоакіною, яка так міцно ввійшла в довіру матері, що та з кожним днем усе більше здавалася на її волю і вже навіть не приховувала невдоволення, коли до неї заходила Амада? Нещасна дочка відчувала власне безсилля і невимовно страждала. А їй же так потрібна була добра материнська порада. Тим часом сліпа стала мовчазна й відлюдкувата, а Хоакіна поводилася з нею зовсім по-панібратськи. І Амада не могла навіть зауважити їй, бо служниця дивилася на неї так зухвало, що вона мимоволі опускала очі.

Якось Амада одержала листа з коротким підписом «друг». Вона впізнала руку кучера Хосе. З безліччю вибачень він повідомляв, що Хоакіна натуркала старій сеньйорі, ніби Хакоб надумав її отруїти. А насправді та Хоакіна сама готує на неї пастку й хоче довести її до божевілля. Амада з огидою відкинула листа. Але одного ранку, коли Хоакіна подавала старенькій склянку води, вона побачила, як тремтять материні руки, як та неспокійно блимає невидющими очима. І серце знов шпигнула тернина підозри.

Ці події сплутали всі її думки. Вона поклала собі осягти драму, яка відбувалась у їхньому домі. Силкуючись не думати про Ермінію та Марсіаля, пильно стежила за Хоакіною і, якби спіймала її на гарячому, задушила б своїми руками. Мов тінь, ходила за нею, щоб застукати на чомусь лихому. Вставала серед ночі, аби подивитися крізь шпаринку в дверях, що робить служниця: чи не варить, бува, отруйного зілля. Та ніщо не показувало на те, що вона готує злочин. Тільки й того, що базікає про земні гріхи, муки пекла й вічне життя. І, хоча такі розмови згубно впливали на бідолашну стару, Амада не наважувалася втручатись у цю справу й збивати матір з шляху, який та обрала з власної волі: вона ж бо сама над усе ставила справедливість і повагу до чужих переконань. І все-таки підозра не залишала її. Вона написала братові, щоб він вийшов у відставку і оселився разом з ними, тим більше, що Хакоб уже, по суті, покинув їхній дім. Про те, щоб приїхала старша сестра, годі було й думати: адже вона весь час жила в Іспанії.

Брат, якому Амада так відверто звірилася із своїми побоюваннями, був засліплений щастям медового місяця і поставився до її звістки досить легковажно. Він підсміювався з її підозріливості, проте обіцяв, що незабаром таки вийде у відставку. Амада була самотня в своїй біді і часом впадала у відчай, особливо коли помічала, що заважає матері своєю присутністю. Та винуватила передусім себе саму, бо, взявши шлюб проти волі батьків, понівечила життя собі і всій сім'ї, і тепер через неї інші діти не могли жити коло матері. Сліпа ніколи не казала про це прямо, та коли вона, зітхаючи, починала з ніжністю говорити про свого бідолашного сина й невістку, котрі мусили нидіти десь у глушині, неважко було здогадатися, що в неї на думці. Зводячи до неба згаслі очі, вона значуще промовляла:

— Ну що ж, якось воно буде.

І те, що саме її заміжжя завдало стільки горя близьким людям, сповнювало душу молодої жінки гіркотою. «Милий боже! Чи того, чим я вже заплатила за це, не досить? Де ж тоді справедливість, і де вони, хороші люди? Нехай би я краще померла, щоб уже ніколи нікому не заважати. Боротися? Навіщо?.. Тепер я прагну тільки спокою…»

Нарешті вона вирішила поговорити про все з матір'ю.

— Мамо, нам конче потрібно залагодити наші сімейні справи. Я буду жити окремо од вас, а брат з дружиною зможуть спокійно оселитися в цьому домі. Я багато думала. Іншої ради немає.

Стара різко обірвала її:

— Як? Ти, заміжня жінка, і житимеш сама, без чоловіка?! Щоб люди плескали про тебе казна-що?. Ні, доню. Якщо так зробиш — пропадеш. Терпи вже якось, на все воля божа.

І зітхнула, але не так осудливо, як перше. Амада заридала і, захлинаючись од сліз, припала до материних колін.

— Я хочу, матусю, щоб ви жили спокійно, щоб ви усміхались, щоб коло вас були щасливі діти, які б давали вам утіху, а не страждання. Мені байдуже до того, що скажуть люди, бо моє життя розбите, і я вже не сподіваюсь ні щастя, ні радості. Не жалійте мене і не прощайте. Я караюсь, бо сама заслужила на це. І не хочу заважати людям, які ні в чому не винні.

Крізь сльози Амада бачила, як полагіднішало змучене обличчя матері. Стара вже й руку простягнула, щоб погладити дочку по голові, але з сусідньої кімнати долинуло сухе покашлювання, і рука важко впала на коліна.

— Підведися, дочко, — суворо сказала сеньйора Вільялоса. — Все це дитячі примхи, гонор. Тепер у твоєму житті є тільки одна любов, одна надія…

— Яка? — спитала нещасна Амада, відчуваючи, що сили залишають її.

— Бог!

Амада вийшла хитаючись. Це був осуд, це була безнадія…

А через кілька днів Ермінія принесла звістку про Марсіаля. І ще передала для бабуні, як вона пестливо називала сеньйору Вільялосу, листа від своєї сестри.

Дівчина поспішала, бо на неї чекали подруги, з якими вона зібралася грати в теніс. Амада вийшла їй назустріч. Вони поцілувались, і Ермінія, квапливо виклавши новини, пообіцяла навідати бабуню трохи пізніше.

— От непосидюща! А Марсіаль? Ти бачила його? — спитала Амада.

— О, ми часто бачимося! — захоплено щебетала дівчина. — Я оце недавно розмовляла з батьком про свої плани і мрії… Та ми ще про це поговоримо… — Вона махнула рукою і побігла до автомобіля, який чекав біля огорожі. Гукнула не обертаючись: — Я не прощаюсь, скоро повернуся! Ну, до зустрічі!

Але вона не повернулася. Дім Вільялосів був надто сумний і похмурий. Знову надходили роковини смерті старого сеньйора, і Ермінію страхала ця могила живих. Боялася, що, прийшовши сюди, втратить свою радість. Амада більше не журилася цим так болісно, як колись. Здогадувалась, що Марсіаль часто відвідує Ермінію, і бачила, як на згадку про нього паленіло обличчя дівчини.

В ці дні всі в домі розмовляли тільки про смерть. Постаті в чорному тихо снували лункими покоями, в яких жили спогади минулого. Опівдні слуги ставили крісло сліпої перед портретом сеньйора Вільялоси на весь зріст, і вдова ворушила губами, шепочучи молитви за упокій душі небіжчика. Амада сиділа поряд, але зовсім не молилася: в її серці, враженому болем і кривдою, згасла віра. Іноді мати, яка мала чудову пам'ять, пригадувала вголос останні дні життя сеньйора Вільялоси.

— Такого ж дня, о цій же годині — пам'ятаєш? — йому полегшало, і ми вірили, що він одужає. Мені здається, я чую, як він просить принести одяг, щоб одягнутись і встати з ліжка…

Або:

— А пам'ятаєш, як він усіх нас покликав, гадаючи, що настала його остання хвилина? Потім, коли подали кисневу подушку, йому полегшало, і він навіть жартував зі мною.

Амада здригалась, ніби їй у рану сипали сіль. З очей тихо котилися сльози.

Часом вона забувала, що в домі поминки. Перед очима поставали Ермінія і Марсіаль: побравшись за руки, вони походжали якоюсь довгою алеєю. Але дивна річ — це видіння не викликало в неї ні смутку, ні гіркоти. Байдуже дивилася вона тепер і на Хоакіну. Дивна жінка годинами простоювала на колінах, молячись за упокій душі старого сеньйора. А в її кімнатці перед образом, на якому юрба потворних грішних душ каралася в полум'ї, вдень і вночі горіла велика воскова свічка. Служниця робила все тихо й непомітно.

І навіть до Амади зверталася тепер лагідно, ніби примирилася з нею.

Якось пізно ввечері, коли всі розійшлись, а стара задрімала в своєму кріслі, Амада в раптовому пориві розпачу вклякла перед батьковим портретом.

— Батьку мій! — простогнала вона. — Ти бачиш, як я страждаю! Скажи мені, чи така вже я погана, що навіть не гідна твого прощення? Якщо це не так, підтримай мене й допоможи, бо мені вже несила жити далі… Я всім пожертвувала задля тебе, задля імені, яке ти мені дав, я не зганьбила його!..

Вона стояла на колінах і дивилася на німе полотно, сподіваючись чуда, але обличчя сеньйора Вільялоси залишалося гордим і незворушним. І серце їй пройняв холод. Вона повільно підвелась і вийшла з вітальні…

Наступного дня вона довідалася з газет про неждану новину: Ермінія і Марсіаль заручилися. Газети повідомляли, що незабаром і весілля, вихваляли вроду дівчини і Марсіалеві заслуги.

Як це могло статися?.. Амада день і ніч думала про це. Колись же сама цього хотіла, але тепер їхній шлюб здавався їй неможливим, химерним, безглуздим…

XII

Одного понеділка Амада, як звичайно, побачила серед кореспонденції листа від судді Вільялоси і з хвилюванням розірвала конверт. Знаючи тверду братову вдачу, вона все-таки сподівалася, що він допоможе покласти край пануванню Хоакіни і навести лад у домі. Протягом довгого часу суддя вельми ухильно відповідав на її численні, сповнені благань листи, вважаючи Хоакіну просто нудною святенницею, нехай навіть і фанатичною. Та, зрештою, його таки занепокоїли настирливі сестрині прохання, і він пообіцяв, що подумає над цією справою і напише матері, порадить звільнити служницю. Ось чому Амада так зраділа, впізнавши на конверті його почерк. Усі листи, що приходили на материне ім'я, вона завжди спочатку читала сама, а тоді переказувала їх матері.

Суддя списав чотири сторінки, і все таким самим нудним стилем, яким, певно, писав свої вироки. Докладно розповідав про своє життя і службу, про вагітність дружини. Йому доводиться багато працювати вдома, навіть ночами, щоб бути разом з Аделайдою, яка погано себе почуває: її часто нудить, паморочиться в голові… Цьому був присвячений майже весь лист. І тільки один абзац стосувався справи.

«Тепер, моя люба мамо, — писав суддя, — я хочу перейти до одного серйозного питання. До мене дійшли чутки, ніби служниця Хоакіна — погана жінка. Очевидно, її не можна притягти до судової відповідальності, але я радив би вам розлучитися з нею, давши їй достатню винагороду. Цим ви повернете спокій мені і особливо сестрі. Не вірю, моя добра мамо, щоб якась вередлива служниця могла важити для вас більше, аніж спокій ваших дітей».

Амада сховала конверт за корсаж і пішла до материної кімнати. Але ще треба було дочекатися нагоди, щоб прочитати листа сліпій: біля неї, як завжди, була Хоакіна. Спершу служниця не звернула уваги на Амаду, але потім, як видно, зметикувавши, що та хоче щось сказати матері наодинці, наче прикипіла до місця і з непроникним виразом обличчя мовчки сиділа біля старої господині. Але Амаді таки вистачило терпіння пересидіти її. Тільки-но Хоакіна за чимось вийшла, вона поквапно, одним духом, прочитала матері листа.

Поки йшлося про синові службові справи та про майбутнє материнство невістки, лице старої було ясне й радісне, але, почувши про Хоакіну, вона враз насупилась, не приховуючи свого невдоволення. Амада пильно стежила за виразом її обличчя.

Помовчали хвилину. Потім мати, стримуючи себе, спитала:

— Хто йому написав? Це, безперечно, ти.

Амада мовчала.

— Гаразд, — сухо вела далі стара, — одпиши йому від мого імені, що я багато чим завдячую цій жінці, що вона мені така дорога, як і мої рідні діти, і що я захищаю її тому, що всі на неї нападають.

— Але, мамо, він пише, що це треба зробити заради спокою в нашому домі.

— Напиши йому так, як я сказала, дочко. Стара похилила голову і знову поринула в свої болісні роздуми. Потім зітхнула, з очей покотилися сльози…

— Тільки в біді можна зрозуміти, чого варти людина, яка тобі служить вірно, як пес.

Амада безнадійно махнула рукою і мовчки сховала лист. Вона розуміла, що вже пізно, що змарнувала дорогий час, який дав змогу служниці обплутати матір, і що тепер гору взяла Хоакіна. Сеньйору Вільялосу наче підмінили за той час, поки вона, Амада, боролася із своїм коханням, не помічаючи нічого навколо. Забобони і страх перед пеклом, що ними отруювала стару Хоакіна, зробили з лагідної і довірливої бабусі затуркану, нещасну істоту, яка виконувала всі примхи підлої пролази й дедалі більше відверталась од власних дітей. Служниці не так уже й важко було цього досягти: сеньйора Вільялоса, яка звикла в усьому коритися своєму чоловікові, після його смерті відчула себе зовсім безпорадною. Тягар був надміру важкий для її слабких плечей. Зятеві вона не довіряла, вважала його навіть гіршим, ніж він був насправді. Син жив далеко. І вона, сліпа, залишившись у самотині, вхопилася за простягнуту їй підступну руку. Правда, при ній жила ще дочка. Але Амада була поглинута власною бідою — чоловіком, який по кілька днів і навіть тижнів не з'являвся додому… Тепер Амада все зрозуміла. То була її помилка. Вона сама допустила, щоб таке сталося, віддавши іншій право, яке повинна була міцно тримати в своїх руках для блага сім'ї. А вона, навпаки, ні в що не втручалась: надіялася так спокутувати перед рідними свою провину — шлюб з Хакобом. Поклала собі ніколи не цікавитися грошовими справами сім'ї. А це, як виявилось, тільки допомогло Хоакіні в здійсненні її планів. І тепер Амада не могла вже нічого вдіяти…

І вона відступила. Поцілувала матір у чоло і пішла до своєї кімнати. Переконавшись, що ніхто за нею не стежить, пошматувала на дрібні клаптики злощасного листа, який уже ні в чому не міг їй допомогти, і викинула їх за вікно. Намагалась зібратися з думками. Треба було спокійно все обміркувати.

Її загнано в глухий кут у рідному ж домі. Вона тут зайва. Все, на що вона колись покладалася, розбито. А вона ж усе віддала ідеалам, що їх втілював цей старий дім. А тепер тут так легко запанувала ота пройда…

І знову Амаду охопило відчуття страшної самотності. Вона вже не кликала в думках Марсіаля, який єдиний іще залишився десь серед руїн її душі. Згадувала, як він кепкував з її намагання обмежувати життя догматичними приписами, часом зовсім нереальними, вважаючи, що в усьому тому винне її цілковите незнання життя. І справді, саме ці погляди спричинили всі її нещастя. Передусім її наївність призвела до шлюбу з Діонісіо. Потім віра в святість сім'ї не дозволяла їй бачити вади свого чоловіка. А згодом, коли вона щиро покохала Марсіаля… Що вона зробила? Зреклася його, єдиної справжньої своєї любові!.. А тим часом Хоакіна обкрадала серце її матері. І вона ж, Амада, сама штовхнула Марсіаля в обійми Ермінії…

Молода жінка аж здригнулася. Чому вона така покірна? Чому дозволила взяти гору над собою якійсь негідниці, котру могла б просто не пустити до материної кімнати і навіть вигнати з дому? Чому сама не стала господинею в рідному домі?.. Раніше, коли вона вважала себе винною перед матір'ю, вона сприймала це приниження, як покару, і ладна була все стерпіти. Але нині, коли вона спокутувала свою провину тяжким горем, відмовою від щастя, навіки знівеченим життям, — хіба не дістала вона права боронити свій останній притулок, останній захисток свого серця?..

Задихаючись від гніву, Амада металася по кімнаті, як загнаний звір. Була певна, що, коли вона розмовляла з матір'ю, Хоакіна підслуховувала в суміжній кімнаті, бо звідти виразно долинав якийсь шерех і покашлювання… Амада нервово засміялася, зібгала в руці хусточку. А чи не поговорити віч-на-віч із служницею? Вона могла б приборкати ту святенницю своєю зверхністю, подавити зневагою. Місяць тому такий вчинок видався б їй негідним, але тепер це був єдиний спосіб дати вирішальний бій за свою долю.

Саме в цю мить у саду з'явилася Хоакіна — видно, йшла до себе. Амада вибігла з кімнати і подалася до чорних сходів.

Хоакіна стояла в своїй кімнатці спиною до дверей, як тоді, коли чистила камею, і злякано обернулась, помітивши на підлозі тінь. Амада пильно дивилася на неї з порога.

— О сеньйоро Амадо! Це ви! — не змигнувши, обізвалася служниця.

— Так, Хоакіно. Я прийшла поговорити з вами. Служниця мовчки присунула їй єдиного стільця, що був у цій чистій, але непривітній, мов келія, кімнатці.

— Але ж сеньйора могла послати по мене.

— Тут буде краще, — сухо сказала Амада і, згорда кивнувши головою, сіла на стілець.

Дивилась на Хоакіну суворо, наче виймала з неї душу, а служниця мовчки чекала.

— За що ви, Хоакіно, ненавидите мене? — зненацька спитала Амада, сподіваючись приголомшити її несподіванкою.

Служниця силувано всміхнулась і заперечливо похитала головою.

— Відповідайте. Чому ви намагаєтесь посварити матір з дочкою?

— Ви самі добре знаєте, сеньйоро Амадо, — спокійно відказала Хоакіна, — якби я хотіла цього, мені було б досить розповісти старій сеньйорі про те, що ви од неї приховуєте…

Натяк був такий прозорий, що Амада почервоніла від сорому. Але свідомість того, що її провина не така страшна, як гадає служниця, надала їй сили. Вона гордо випросталась, навіть рада з того, що розмова перейшла на ці речі.

— Он як! Мій злочин! Мій жахливий злочин! Дай боже, щоб чутки про нього дійшли до моєї бідолашної матері, бо тоді б вона запитала мене, і я сказала б їй усю правду і віднайшла б нарешті спокій. Я кохала і кохаю всім серцем одну людину, і ця людина — не мій чоловік. Я приводила коханого в свій дім, приймала його на самоті, відчувала, що божеволію в його обіймах. Чому ви не розказали про це моїй бідолашній матері, якщо знали? Ви могли б зробити це з повним правом, бо ж ви не відали того, що, незважаючи на всю свою любов, я відмовилась від щастя, яке могла мені дати тільки ця людина.

— Я це знаю, сеньйоро, — поважно сказала служниця.

Амада здригнулася.

— Ви знаєте?! Як же ви можете знати? Щоправда, ви могли про це довідатись, читаючи мої листи або листи… мого коханого. Чому ж тоді ви, вірячи в бога, котрий, як відомо, не карає безгрішних, хотіли для мене покари, замість того, щоб допомогти врятувати душу? При всій вашій удаваній порядності й побожності ви не можете сказати мені того самого, що я. Хто той священик, який щоночі чекає вас у бічній вуличці, і чого він приходить до вас?

— Той священик — мій брат, сеньйоро.

Амада з подиву аж відсахнулась.

— Ваш брат?!

— Рідний брат, сеньйоро… Херонімо Ітуррігойєн Іречета… Нещасливець, який не зміг дістати парафії.

Амада збентежилась: хотіла викрити цю святенницю, а натомість опинилася в прикрому становищі. Ця жінка справді доброчесна і, безперечно, сильніша за неї. Амада втупилася в лице Хоакіни, тверде, наче закам'яніле, мов у святих, що їх зображують душевно чистими незворушними істотами, які не знають сердечного неспокою. Мабуть, ця дивна жінка просто ніколи не знала кохання і тому ненавиділа всіх закоханих. Амада вже ладна була все їй пробачити. Вона розуміла, що програла двобій з першої ж сутички, і не намагалася приховувати своєї поразки. Так, на її душі був гріх, хоч вона й не віддалася тоді коханому. Це позбавляло її морального права вимагати від інших пошани до себе. Але невже ж цьому присвяченому богові серцю чужі навіть такі почуття, як милосердя й любов до ближнього? Невже не зворушить, не обеззброїть цієї черниці безмежне Амадине горе, хоч вона і вважає Амаду гіршою, ніж та є насправді?.. Амада ще надіялась. Стояла, опустивши очі, перед цією жінкою, що ніколи не втрачала самовладання, спокійною, шанобливо холодною…

— Я вірю, Хоакіно, — тихо й щиро сказала вона по хвилі,— що своїми словами завдала вам болю. Я це відчуваю. Звичайно, ви, не зазнавши кохання, не можете збагнути, як я страждаю, і змінити своє ставлення до мене, Але якщо ви любите свого брата, то можете зрозуміти, що таке для мене мати. Скажіть — ви дуже його любите?

Вперше голос Хоакіни затремтів.

— Як бога! — сердечно сказала вона. — Він у мене єдиний на світі.

Амада зрозуміла, що нарешті торкнулася її серця, і сказала схвильовано:

— А для мене єдина на світі — ваша бідолашна сліпа господиня. Чому ж ви стаєте між нею і мною? Ви кажете, що вашому братові не щастить у житті, і, певне, хотіли б, щоб він забагатів. Гаразд, я вам допоможу, віддам свою частку спадщини і буду вам вдячна, якщо ви допоможете мені. Адже вам так легко це зробити!

Хоакіна замислилась. Але коли заговорила знов, її голос був холодний, як і перше.

— Я тільки чесно служу старій сеньйорі, вашій матері, і не знаю, чого ви од мене хочете.

Та Амада не здавалась.

— Я не сумніваюсь у вашій відданості. Але чому, наприклад, моя мати вже не хоче, щоб я переодягала її до сну?

— Тому що ви, сеньйоро Амадо, майже забули про неї тоді, коли… Пробачте, сеньйоро, я не хотіла б цього казати.

— Чого там, — з гіркотою в голосі обізвалася молода жінка. — Тоді, коли я аж помирала за Марсіалем? Правда?

Хоакіна кивнула головою. Амада вела далі:

— А чому мати болісно кривиться, коли я подаю їй склянку води? Чому вже не розмовляє зі мною, як раніше? Чому не довіряє мені? Чи моя мати боїться мене?

— А ви не боїтеся за неї, сеньйоро?

— Кого ж мені боятися?

— Цього я не знаю. Може, вашого чоловіка, а може, сеньйорито Марсіаля…

— Мого чоловіка?!

— Я кажу «може». Сеньйора не розповідає мені про свої справи… Але ті, кого господь позбавив зору, завжди недовірливі і всього бояться.

— І це все, Хоакіно?

— Все, сеньйоро!

Служниця дивилась на неї прямо, спокійно. Амада знов почала нервувати.

— Чому ж ви, така віддана служниця, — вколола вона Хоакіну, — не сказали моїй матері, що я маю коханця?

— Бо це не мій обов'язок, сеньйоро, — байдуже відказала та. — До того ж вона б страждала, коли б довідалась про це. Може, навіть захворіла б. Тому я робила все можливе, аби інші слуги не запідозрили, що сеньйорито Марсіаль приходить до… Хай мені про: бачить сеньйора, але ж вона сама запитує… Її нещасна мати така квола! Духівник казав мені, що хвилювання, біль чи переляк може спричинити їй смерть… І тому я навіть не наважилась віддати їй запрошення на весілля сеньйорито Марсіаля…

Амада зблідла, поточилася і сперлась на спинку стільця, щоб не впасти. Удар був несподіваний, жорстокий і влучний. Розуміла тепер, що Хоакіна радів з її горя і навмисне мучить її. Думки змішались їй у голові. Благально глянула на Хоакіну і, боячись нового підступу, спитала:

— Це правда?

Служниця обернулась, витягла з шухляди розпечатаний конверт і подала їй.

— Ось, надійшло вчора увечері.

Амада майже несвідомо взяла конверт, покрутила в руках, не наважуючись розкрити, тоді раптом відкинула геть, гнівно дивлячись просто в очі нахабі:

— Ви підліші, ніж я гадала!

І вийшла. На устах Хоакіни вперше промайнула ледь помітна посмішка.

В Амадиній душі клекотіло сліпе обурення. Марсіаль відходив од неї, Марсіаль мав належати іншій!.. Щоб не закричати, кусала собі пальці. Але відчай і лють швидко минули. Вона заспокоїлась. Очі були сухі. На блідих устах блукала посмішка. Не тямлячи себе, походжала по галереї, байдужа до всього. Хай усе тут іде прахом. Невже вона мусить принести таку страшну жертву? Ні!.. Вона гордо випросталась, готова захищати своє щастя.

«Він був моїм раніше, ніж її», — думала гнівно.

Та все-таки відчувала, що він уже чужий! Так, чужий!..

Непомітно для себе Амада опинилась біля дверей бібліотеки, куди не заглядала відтоді, як Хоакіна повісила там портрети предків, що пильно дивилися на Амаду з потемнілих полотен. А тепер їй так хотілось повернутися думкою до минулого, віддатись гірким споминам, знову жити хвилинами, що їх берегла в душі. Не могла подолати в собі цього бажання.

Ось і воно — місце незабутніх побачень… Амада боялася, щоб хтось не застукав її тут, ладна була миттю вислизнути в інші двері, якби з'явився хто із слуг, — щоб не побачили її, таку розгублену, нестямну. Раптом перед нею виросла висока чорна постать у сутані. Амада побачила широке усміхнене обличчя, виголені щоки — і не встигла зникнути. То був отець Гарсіа, материн духівник, добряга з куцим розумом і життєлюбною вдачею, що ґрунтувалась на завжди повному шлунку і доброму травленні. Хоакіна рекомендувала його замість отця Нор'єги, бо той не викликав у неї довіри..

Щоб приховати замішання, Амада силувано усміхнулась священикові.

— Вітаю вас, дочко моя. Я прийшов сюди, бо наша сліпенька хвилюється за вас і просила мене поговорити з вами.

Він хотів благословити її, але вона удала, що не здогадалась, і непорушно стояла на місці.

— Моя мати доручила поговорити зі мною вам, отче?

— Так. Оце допіру ми розмовляли про вас. Її тривожить, що ви не ходите до церкви, не сповідаєтесь і вже давно не причащались… Певна річ, я потурбував вас тільки заради неї, бо знаю, що ви — свята, що вам ні в чому каятись.

Амада почервоніла.

— Ні, отче, далеко мені до святої, і даремно ви мене так називаєте.

Вона так значуще вимовила ці слова, що добродушний священик здивовано глипнув на неї, але, бувши не дуже далекоглядним і маючи грубий розум здорового селянина, тільки знизав плечима і поблажливо усміхнувся.

— Отакої! Ви зовсім як дитина. Де це бачено, щоб жінка не виходила на вулицю?! Ваш дім — взірець доброчесності! І ваші гріхи, дочко моя, напевне менші, ніж я відпускаю на сповіді.

— Не все в цьому домі таке вже доброчесне, отче! — сумно відказала Амада. — Під його дахом криється й погане.

Її очі блищали. Враз відчула гостре бажання розповісти все. Знала, священик — людина чесна, і їй страшенно схотілося відкрити йому свою таємницю. Не сповідатися перед слугою бога, в якого вона не вірила, а просто звіритись із своїм горем людині, котру обітниця зобов'язує бути доброю і щиро співчувати людській біді.

— Зовсім як дитина! — повторив він. — А сповідь потрібна тільки для того, щоб заспокоїти вашу матусю. Але я знаю, що вам нема в чому каятись, і обіцяю більше не надокучати.

Приголомшена Амада повними сліз очима глянула на священика і, не приховуючи гіркої іронії, сказала:

— Ви маєте рацію, отче. Я зовсім як дитина. Капризую від неробства… а може, з ревнощів до. зрадливого чоловіка. Про сповідь ми ще поговоримо.

Священик махнув рукою: мовляв, вони ще матимуть час на все. Потім почав розповідати про свої злигодні, про те, як доводиться бігати по всіх кварталах міста, охоплених епідемією інфлюенци. Десять років він не мав парафії і жив з поодиноких мес та з того, що заступав інших священиків. Але нема нічого гірше, як ота біганина… Останнім часом страшна пошесть винищує цілі родини, руйнує домашні вогнища…

Очі Амади загорілися темним вогнем.

— Невже вмирає стільки людей? — спитала вона тремтячим голосом.

— А ви цього досі не знали, дочко моя? Мруть, як мухи. Спочатку людині дуже болить голова, виламує суглоби, на другий день їй трохи кращає, але хвороба дає тяжкі ускладнення на легені, й серце… Онде весь сусідній квартал охоплений епідемією, люди вмирають один за одним. Є сім'ї, де всі лежать покотом…

Амада більше не слухала. Якось дивно усміхнулась і подала священикові руку.

— Гаразд, отче. Ви навіть не знаєте, яка я вам вдячна за ці новини… А ще більше — за обіцянку бути прихильним до мене під час сповіді…

Вона пішла, але за хвилину, сторожко озираючись, знову заглянула до бібліотеки: хотіла пересвідчитись, що Хоакіна не шпигує за нею.

Старі портрети колонізаторів, священиків і чиновників висіли в ряд над темною полицею. Амаді не раз здавалося, що то мертві вийшли з могил і зібралися судити її. Але тепер вона й не глянула на них. Витягла з шухляди папір, конверта і сіла писати. Писала швидко й нервово. Лист вийшов короткий:

«Марсіалю!

Мені дуже потрібно тебе побачити.

Сьогодні — вівторок. Приходь у п'ятницю о десятій. Я чекатиму тебе біля входу. Якщо побачиш у вікні, що ліворуч, затінене світло, заходь сміливо.

Не бійся і не дивуйся. Я постараюсь більше не надокучати, бо знаю — тобі не подобається все, що пов'язане зі мною».

Перечитала листа, хитаючи головою і гірко посміхаючись. Потім написала на конверті адресу, наліпила марку. І враз відчула полегкість, наче зробила вирішальний крок у житті, і приготувалася сміливо йти назустріч майбутньому.

Від тієї хвилини Амада була спокійна. Провела служницю до садової огорожі і, побачивши, як та вкинула листа в поштову скриньку, повернулася в дім, горда й незворушна. І в неквапній ході, і в сповненій гідності поставі, і в простій чорній сукні — в усьому відчувалась її зневага до моди і до жіночої легковажності.

А проте в душі її бушувала буря, Та вона вже звикла до бур…

XIII

Коли годинник на далекій церкві видзвонив десять разів, Амада вже стояла під колоною біля входу і неспокійно дивилася на вулицю. Було вітряно, сіялася холодна мжичка. На вулиці, під тьмяним світлом ліхтаря блищала бруківка. Амада чекала, незважаючи на негоду, хоч і вийшла в самій домашній сукні. Коли по той бік каналу проходив трамвай, здригалась і підводила голову. Вулиця була безлюдна, тільки коли-не-коли поодинокі перехожі квапливо перебігали попід стінами будинків і, кулячись від холоду, зникали в темряві. Густі віти дерев надійно ховали Амаду від нескромних очей. Та все ж вона непокоїлась: а що, коли Хоакіна дізналася про її таємницю і тепер стежить за нею з якоїсь схованки?..

Почувши дзвін годинника, Амада стрепенулась. Марсіаль мав би вже прийти. Раніше він ніколи не спізнювався… Вона зітхнула і раптом похолола від страшного здогаду: а може, він у цю мить пестить іншу? Бо чому ж досі не прийшов?..

Амада чекала й чекала, ніби прикипіла до місця. Раптом серце їй тьохнуло: перед загратованою хвірткою зупинилася темна постать. Та то був якийсь п'яниця, що чвалав вулицею, проклинаючи нічну темінь. Амада байдуже глянула йому вслід. Потім почала лічити трамваї: один… два… три… десять… Після одинадцятого угледіла на розі Марсіаля. Він вийшов з автомобіля і, тримаючи над головою парасольку, обережно обминав калюжі.

Боязко озираючись, підійшов. Амада мовчки подала йому руку. Коли він заговорив, голос його був хрипкий і чужий.

— Яка необачність… Чого ти мене покликала?

— Нам треба поговорити. Ходімо до бібліотеки, — спокійно відказала вона.

— А чи не краще тут? — нерішуче спитав він.

— Ні, там.

Вона, як колись, повела його за руку. Вони поминули вітальню, де в кутку горіла маленька лампочка під старим порцеляновим абажуром, потім — порожній передпокій, дві кімнати, лункі й холодні, і, нарешті, галерею. Двері до бібліотеки були прочинені. Амада засвітила світло і стала перед Марсіалем — бліда, спокійна й рішуча.

Марсіаль опустив очі, промимрив:

— Це все марно і жорстоко, Амадо. Навіщо ти мучиш себе й мене?

Вона глянула йому в очі:

— Отже, правда, що ти одружуєшся?

Марсіаль кивнув головою.

— Ти ж сама так захотіла!

— А якби я захотіла, щоб ти не одружився?

Він вражено глянув на неї. Ніколи, навіть у хвилини забуття, Амада не зверталась до нього отак, тоном коханки, яка просить і вимагає. Її любов завжди була недовірлива, стримана і потайна. Марсіаль мовчав…

— Відповідай! А якби я захотіла, щоб ти не одружився? — не зводячи з нього погляду, повторила вона.

І всупереч його волі в груди йому наче вдарила тепла хвиля. Його хвилювала ця інтимність і ця знайома кімната, де колись, у ті незабутні дні, він мріяв, тішився і страждав. Але він не міг забути й про свою поразку, про те, що ця жінка не віддалась йому і хотіла, щоб він її залишив. Тим-то похмуро відповів:

— А хто винен? Я кохав тебе душею і тілом, а ти, холодна, тікала від мене, усе дбала про свою доброчесність, намагалася бути для мене лише абстракцією, привидом, міражем. А тепер дивуєшся, що я зневірився в тобі? Те, що я просив у тебе, цілком відповідає людській природі, а ти відштовхнула мене і воліла бути доброчесною, а не моєю. Що, хіба я неправду кажу?

Амада сумно кивнула головою.

— Ти мене кохав… Я була для тебе єдиною жінкою… Все це було… Ну, а тепер? — благально простягла вона руки. — Тепер мені вже нема місця в твоєму серці?

Марсіаль завагався, проте витримав її погляд.

— Я завжди любив тебе!

Його голос звучав нерішуче, вимушено. Амада здригнулась, з недовірою глянула на нього.

— Ти — щирий?

— Так!

Це він сказав уже твердо. Амада знову була поряд, і він п'янів біля неї. Спогад про наречену відійшов кудись далеко-далеко…

Амада повільно й серйозно мовила:

— Слухай мене, Марсіалю. Я покликала тебе, бо не можу без тебе жити. Це не красива фраза і не романтична кучерявість, як ти, глузуючи з моїх дивацтв, казав колись. Я не можу без тебе. Моя мати, моє добре ім'я, моя родина, моє сумління — все це тепер для мене мало важить. Ти для мене — все! Я тебе кохаю і тому щаслива. Те, що інша жінка здобула право називати тебе своїм, відкрило мені очі. Ти ж бачиш, що я сама освідчуюся в коханні, що я вже не Сфінкс… Я не житиму без тебе!.. Я відкинула всі свої сумніви. Я, безумна, хотіла бути хорошою, хоч народилась поганою. Я кохала тебе. І кохаю… — Вона, червоніючи, опустила очі.— Це все, що я хотіла тобі сказати. Якщо не одружишся з іншою, я буду така, як ти схочеш.

Запала тиша. Марсіаль дивився на неї, покірливу й ніжну, — такою він бачив її колись, — і ладен був знову повірити їй. Задихався від хвилювання… Але що ж буде, як розладнається весілля?.. Скандал, та ще й який!.. І мати зі світу зведе своїми докорами. Амада, звичайно, вродлива, але жертвувати своїм майбутнім… До того ж вони з нею такі різні… І він гірко сказав:

— Ах! Що б я віддав, аби почути ці слова раніше!

То була відмова. Але в очах Амади загорілася впертість.

— Отже, ти береш мене?

Гарна, як ніколи, вона стояла з високо піднесеною головою, звівши брови й тяжко дихаючи. І Марсіаль збентежився.

— А ти все зважила? І потім… Таке не робиться швидко. Потрібен час, щоб підготувати розрив. Та ще моя мати…

— А я ладна покинути свою матір! — рішуче вигукнула Амада.

Марсіаль тремтів, передчуваючи, що не встоїть.

— О, я не кажу, що мати може втрутитись. Я хочу сказати, що не сподівався такого од тебе… І от, на превеликий жаль, заручився… Ти мучила мене, мої нерви не витримали… Ти доводила мене до божевілля — то заохочувала, то відганяла… Щоб забути тебе, я покохав іншу. Адже ти сама навіяла мені це кохання, сама віддала мене іншій. Тепер мені потрібен час, щоб знову все змінити…

Амада махнула рукою — мовляв, не варт говорити про минуле, — і спитала:

— Скільки тобі потрібно часу?

— Місяць, — невпевнено сказав Марсіаль.

— Гаразд. Через місяць я буду твоя. Мені також потрібен час, щоб усе залагодити.

Він здивовано глянув на неї. Амада розповіла про свої плани. Вона не стане просто його коханкою і не дуритиме людей, а зробить так, щоб ніхто не посмів кинути в неї камінь. Її мати, брат і чоловік не зможуть сказати, що вона нечесна…

Марсіаль намагався щось докинути, але вона лагідно затулила йому рота рукою.

— О, дай мені помріяти! Я все влаштую якнайкраще. Хіба тобі не радісно, що я тішуся своїм щастям? Адже воно таке коротке!.. А потім, рано чи пізно, ми одружимося. Ти ж захочеш мати своє домашнє вогнище? Я уже мрію про це не рік і не два. Невже ти проти того, щоб моя мрія здійснилася?

Вона запалилась, обличчя її сяяло від радості. Марсіаль уперше бачив її такою — довірливою, нерозважливою, безтямно закоханою. Він і сам замріявся і знову забув і про наречену, і про будь-яку обережність. Йому вже ввижалося їхнє майбутнє щастя. І для нього вже нікого не було в цілім світі, тільки їх двоє — Амада і він.

Не відриваючи погляду від обличчя коханої, нахилився до неї, хотів обняти. Але вона м'яко відвела його руку.

— Через місяць! Сьогодні ми тільки освідчились.

Знову обіцянки!.. Але Марсіаль не образився і щиро сказав:

— Клянуся, що віднині буду тільки твоїм!

Молода жінка затріпотіла від цих слів, ніби від лестощів, з любов'ю глянула на нього. Марсіаль поцілував її в уста. Вона заплющила очі.

З саду крізь відчинене вікно долинав вологий вітрець, лампочка, підвішена до стелі, погойдувалась, і на темних полицях із старими книжками танцювали великі тіні. Портрети предків усе так само нагадували Амаді про честь і обов'язок, але тепер вона їх не боялася. Минуле тихо вмирало в меланхолійній сутіні, яка стала для неї ясною зорею. Ніколи ще не знала вона такого відчуття внутрішньої гармонії.

— Обережно! — раптом прошепотіла вона, відхиляючись од Марсіаля.

Хтось ішов галереєю. Амада штовхнула Марсіаля в куток за шафу, а сама, сівши до світла, розгорнула книжку, вдаючи, ніби читає. Подумала про Хоакіну і аж здригнулась. Але то пройшов слуга, несучи склянку і свічник. Амада полегшено зітхнула, але зараз же згадала, що тепер цей слуга щоночі спав біля надвірних дверей, і кинулась до Марсіаля.

— Швидше! Швидше! Ти прийшов дуже пізно… За десять хвилин він замкне двері!..

Підставила йому для поцілунку чоло і, задихаючись від хвилювання, додала:

— Через місяць я буду твоєю!

Марсіаль пригорнув її до грудей, поцілував і поквапно вийшов, а вона стала в галереї, щоб затримати слугу, якщо той надто швидко вернеться.

Ту ніч Амада спала погано: марила, прокидалася від страшних сновидінь. Серце їй щеміло, в голові снували тривожні думки. Відчувала, що Марсіаль уже не той, що він тільки скорився ілюзії почуття, що вона сама нав'язала йому свою волю, і тепер він її за це ненавидить. Вона пригадувала подробиці цього побачення: спізнення Марсіаля, його понурість і холодність, — як усе це різнилося від того, що було колись!.. Вона помітила, що Марсіаль боїться, думає про ризик, про своє майбутнє. А як він дорікав їй… Амада, як і всі, хто надто багато розмірковує над своїми почуттями, була недовірлива, намагалась боротися з собою, але сумніви змагали її.

«Він почав нове життя, він більше не може любити тебе, — настирливо нашіптував їй внутрішній голос. — Він захопився чарами юності, він честолюбний, його вабить дівчина, чесна перед усім світом. Ти ж не можеш цим похвалитися. Незабаром тобі мине тридцять. Ти змарніла від горя. Ти не можеш з'явитись у вищому світі, де жінки, як хрест, несуть шлюбну вірність, — адже за законом ти належиш іншому чоловікові. Ти вчиниш злочин, покинувши сліпу матір, і сам Марсіаль потім докорятиме тобі… Ти перемогла, вирвавши в нього обіцянку, але в серці його ти переможена. Твоє життя розбите. Для тебе лишилася тільки одна надія і спокута — смерть».

«Ні, ти не маєш права жертвувати коханням! Він же щасливий з тобою!» — волав інший голос.

Вона терзалась від вагання. Хто краще за неї знав ціну любові й самозречення? Та чи потрібно це? Були хвилини, коли вона навіть кепкувала з своїх сумнівів. Але невмолимий голос знов і знов розвіював її мрії і сподівання.

«Ця дівчина — легковажна кокетка. Може, вона й не любитиме, як ти, але ж вона не розтратила свого серця даремно, не помилялася на життєвому шляху. Вона — цнотлива наречена, і сьогодні Марсіаль кохає її більше, аніж тебе, хоч згодом, безперечно, розлюбить. Чому ти не вберегла його, коли він був твоїм? Ти була рабинею мертвих принципів. А життя іде вперед. Зрікайся чи вмирай, а річка на потече назад…»

Минуло кілька днів. Амада марно очікувала на листоношу й була страшенно збуджена. На щастя, мати не помічала нервового стану дочки: в домі готувалися до зустрічі судді Вільялоси, який, нарешті, вирішив залишити свою посаду, бо хворів на хронічне нетравлення шлунка. Покликали теслярів, щоб опорядити кімнати, і сліпа цілими годинами сиділа в кріслі, радісно прислухаючись до стукоту їхніх молотків.

— Коли приїде брат із дружиною, — казала вона Амаді,— розвіється смуток нашого дому, який нині здається кладовищем.

Амада страждала мовчки. Розуміла, що її присутність тут нічого не важить. Проте ще вірила: може, кохання таки врятує її? Та минуло вже цілих п'ять днів, а листа від Марсіаля все не було. Амада зовсім занепала духом. Отже, він мовчить… А може, захворів?.. І шостого дня написала йому сама.

Тим часом уже почалася зима, дощова й сумна. З похмурого неба безнастанно сіялась дрібна й холодна мжичка. Безпросвітність цих захмарених днів, здавалося, ще більше поглиблювала безнадію. Світло в домі не гасили навіть удень. Величезними кімнатами, мов тіні, снували слуги.

Амада в холодному відчаї мріяла про смерть. Тепер, коли згасали її останні мрії, їй здавалося, що минуле, якого вона не могла позбутись, роззявляє свою пащу, щоб поглинути її. В душі була тільки безмежна втома й покора. Амада вже не нарікала на долю, не обурювалася — вона просто не мала сили жити далі. Десь на дні душі дотлівали сумніви й надії, а Марсіа лева відповідь, що надійшла нарешті, ще через чотири дні, остаточно вбила їх.

Марсіаль не відмовлявся від своєї обіцянки, але від його чемних слів на Амаду повіяло холодом. Писав, що він не забув: 23 січня, через місяць після їхнього побачення, вони мають з'єднатися навіки, як призначили. Тільки ж усе це не так легко. Потрібен привід, щоб порвати з нареченою. Він, Марсіаль, переживає жахливі дні. Передбачає, який буде скандал, коли він скаже матері, що змінив свій намір. Звичайно, він зробить усе, щоб назвати Амаду своєю, — адже стільки вистраждав задля кохання… Проте в листі не було ні запалу, ні почуття. Були слова роздратованого боржника, змушеного виконувати угоду. Наприкінці листа Марсіаль просив пробачення, що відповів не одразу: він-бо тепер надто знервований і не в силі розважливо обміркувати все як слід. На закінчення посилав поцілунок, та був той поцілунок такий вимушений, що Амада здригнулася, як від наруги.

— Він має слушність, — сказала вона собі, ціпеніючи од відчаю. — Хто я така, щоб ставати між ним і його матір'ю?..

Тоді спокійно підвелася, згорнула лист і поклала в шухляду, в якій зберігала всі Марсіалеві листи.

«Треба з ними щось зробити», — подумала неуважно і, вийнявши з шухляди чистий папір, почала швидко й гарячково писати.

— Комедію закінчено! — розпачливо сказала вона собі, написала: «Прощай!» — і вклала листа в конверт.

«Але ні, не може бути, — подумала вона за хвилину, — щоб Марсіаль повірив, ніби я писала щиро. Якщо він мене кохає, то неодмінно повернеться».

І знову в її душі зажевріла надія. Їй було необхідно обманювати себе саму, щоб мати силу дійти до кінця. Вона кидала останню карту в грі, де ставкою було її життя.

Лист летів назустріч її долі…

«Якщо він мене кохає, то повернеться…»

Амада вірила: Марсіаль не може не зрозуміти її почуттів, не може не догадатися, що її лист — це лише прояв великодушності, який вимагає того самого й від нього; він повинен відчути, як вона тепер мучиться, страждає… І вона не втрачала надії, гірко кепкуючи з власної наївності. Чекала день, два, три, чотири… десять. Нарешті, здалася невблаганній долі.

А Марсіаль мовчав…

XIV

Минуло два тижні. Того вечора Амада сиділа, замкнувшись у своїй кімнаті. Раптом хтось постукав у двері. Вона подумала, що то Хоакіна, і сердито сказала:

— Хто там?

Та то була не Хоакіна. За дверима озвався слуга:

— Сеньйоро, отець Гарсіа запитує, чи ви можете його прийняти?

Невдоволена з того, що їй не дають побути на самоті, Амада стомлено спитала:

— А де отець Гарсіа?

— Тут, біля дверей, сеньйоро.

Вона повагалась, але зрештою сказала:

— Нехай заходить.

Священик трохи збентежено попросив пробачення і незграбно переступав з ноги на ногу, не знаючи, з чого почати. Амада, щоб підбадьорити його, всміхнулась і жестом указала на стілець. Спокійно чекала, що він скаже.

— Ваша матуся, сеньйоро, просила мене поговорити з вами. Справа делікатна, і тому даруйте мені… Ви знаєте, що ваш сеньйор чоловік порушує справу про розлучення?

Амада, анітрохи не знітившись, ствердно кивнула головою. Священик був вражений.

— А ви знаєте, що він хоче домогтися розлучення, щоб одержати частину майна і взяти новий шлюб за кордоном?

— Перед тим, як порушити справу про розлучення, — спокійно сказала Амада, — він говорив зі мною, і я дала йому свою згоду.

Отець Гарсіа аж підскочив на стільці.

— Це ж злочин, який засуджує церква! — обурено вигукнув він. — Чи ви знаєте, що це злочин, дочко моя?

— Якщо я не можу знайти щастя тут, отче, то, природно, шукаю його в іншому місці,— несвідомим рухом приклавши руку до серця, тихо сказала вона.

Добряга спантеличено почухав потилицю, шукаючи потрібних слів. Глянув на Амаду: що діється в душі цієї дивної жінки? Хоч була вона спокійна і розмовляла лагідно, очі в неї застигли, наче в божевільної. Священик подумав, що то від глибокого й німого горя, якого завдала їй чоловікова зрада.

— Будьте обачна, дочко моя, — сказав він. — Горе збиває вас на криві стежки і заводить в оману. Ви належите до сім'ї віруючих, в якій ніхто ніколи не розлучався… Скажіть мені, що ви зробили це зопалу, що оті страшні слова вимовили не ви, а горе ваше.

— Я вже не знаю, чого я зрікаюсь, а в що вірю, отче, — відповіла Амада. — Раніше я надміру вірила і тому дійшла, самі бачите, до чого… Хай усе буде так, як я постановила. Ось ви кажете, що мати просила вас поговорити зі мною. Отже, самі бачите, яка вона нещира, — боїться сама сказати мені те, що в неї на думці.

— Наша бідна сліпенька не заслуговує на ваш докір, дочко моя, — намагався виправдати стару священик. — Просто вона боїться говорити з вами про таке, і це природно. Крім того, йдеться про справу, яка належить до компетенції церкви. Ваш сеньйор брат залагодив би все це краще за мене. Але його приїзд трохи відкладається, бо ще не знайшли нікого на його місце. Він написав вашій матусі листа, в якому називає цю подію у вашій сім'ї скандальною. Треба, щоб ви доручили своєму адвокатові від вашого імені заперечити проти розлучення. Ви знаєте, чим сеньйор Хакоб обгрунтовує свою вимогу?

— Знаю. Тим, що я відмовляюся з ним жити, — спокійно відповіла Амада.

— Це ж підла брехня!

Вона усміхнулась.

— Ви помиляєтесь, отче. Мій чоловік має письмове підтвердження цього.

Тепер отець Гарсіа, який і до того вже запитував себе, чи ця жінка при своєму розумі, ладен був повірити, що вона справді недалека від божевілля. На його грубуватому обличчі відбилися переляк і співчуття. Справжній трагізм того, що відбувалося в цій родині, був недосяжний недалекому розумові цього дебелого й життєлюбного слуги божого. Але він знав дещо про жіночі вибрики та примхи. Вся ця справа видавалась йому цілком звичайною: чоловікові завжди ввижалася зрада, хоч нічого схожого й не було, і тепер він хотів одружитися з багатою вдовою; а для цього мав розірвати попередній шлюб. Звичайною річчю був і лист, якого Амада в розпачі написала своєму чоловікові: «Я могла б завдати тобі ще жорстокішого удару, але не хочу порушувати справи про розлучення і прошу тільки одного — допоможи мені і зроби це сам».

Священик розгубився і насупив брови.

— Це серйозна помилка, дочко моя, її не можна пробачити. Помилка щодо ліри, щодо традицій вашого дому. Та я не думаю, що вона непоправна. Ми все зробимо, щоб зарадити лихові.

Він співчутливо подивився на її змарніле від сліз обличчя, на запалі очі з темними тінями під ними. Йому подумалося, що такі обличчя бувають на іконах, які зображують муки грішників. І йому стало шкода цієї нещасної жінки. Амада помітила його жалісливий погляд і сумно всміхнулась.

— Я не знаю, отче, хто сказав матері, ніби я хотіла щось приховати від неї. Вірніше, я все знаю, але пробачаю тому, хто це зробив. А ви допоможіть мені заспокоїти душу бідної каліки, яка не винна в моїх помилках. Слухайте мене: я не підпишу ніякої заяви, не заважатиму чоловікові порушити справу про розлучення, але запевняю вас, що розлучення не буде, що ні церква, ні моя сім'я не матимуть чим дорікнути мені. Я ніколи не казала неправди, і зумію виконати свою обіцянку. Але треба, щоб ви допомогли мені, щоб запевнили матір, що не буде ні розлучення, ні скандалу, ані судового процесу — нічого. Через кілька днів усе залагодиться. Я прошу, зробіть це для мене…

Збентежений священик кивнув на знак згоди.

— Отже, ви обіцяєте не дати згоди на розлучення, якщо ваш чоловік все-таки наполягатиме?

Якусь секунду Амада ще вагалась.

— Якщо не буде іншої ради, я зроблю це, не дам згоди. — І опустила очі, щоб не зустрітися з недовірливим поглядом співрозмовника.

— Скажіть, дочко моя, коли ж усе це залагодиться? Я запитую про це, щоб мати спокійну совість.

Вона мовчала. Думала.

— До двадцять третього січня, — сказала нарешті тремтячим голосом.

Настала пауза. Обоє хвилювалися. Та ось священик важко звівся на ноги і простягнув руку, яку Амада машинально поцілувала.

— Гаразд! — сказав він. — Я допоможу вам і покладаюся на ваше слово.

Вони рушили до дверей. Амада йшла легкою швидкою ходою, ніби скинула з плечей тягар. Прощаючись, раптом спитала:

— А як там ваші хворі, отче?

Обличчя священика спохмурніло.

— Жах, дочко моя! Замучився я з ними. Це кара господня за злочини порочного віку. А ще злидні, бруд… Особливо отут, у сусідньому кварталі,— самісіньке вогнище епідемії. Цілі сім'ї вимирають… Учора я бачив Томасу, вашу пралю. В неї померла дитина, а тепер ще двійко малих захворіло. Вона сама насилу тримається на ногах. І всі — голодні! Сеньйора Вільялоса, ангел-охоронець цього злиденного кварталу, доручила мені однести їм трохи грошей. Боюся, що й сам занедужаю, хоч, здається, бог ще не ладен кликати мене до себе.

З-за дверей, біля яких вони стояли, тхнуло духом карболової кислоти і ладану — то Хоакіна поливала і обкурювала весь дім, щоб відігнати заразу. Священик скептично посміхнувся, знизав плечима.

— Гай-гай! Даремні намагання! Все одно можеш заразитися, хоч вилий отут усю чисто дезинфекцію.

Усе ще схвильований розмовою, він глянув Амаді в очі.

— Прощайте, дочко моя. Не впадайте у відчай, це не личить християнці. Я бачу, ви трохи збилися з дороги, і печалюсь, бо цей дім для мене — ніби рідна сім'я. Не забувайте, що після віри покора — основна чеснота християнина.

Амада вже не слухала його. Несвідомо стежила, як він узяв свою парасольку, як віддалявся, великий і незграбний, мов ведмідь, плутаючись у полах сутани. Ішов знову туди, де ллються сльози, де панують біль і горе. Хоч він і не поділяв їх, проте робив своє добре діло з оптимізмом міцного здорованя і філософською незворушністю, набутою за шістдесят років життя.

Амада знову лишилася сама. Знову їй стало тужно. Дім, де вона народилась, здавався їй тепер величезною пусткою…

«Мені ніде немає місця!»

Рано-вранці, коли веселі малярі розпочали роботу в кімнатах, що призначалися для брата, Амада, звелівши служниці супроводити її, накинула на плечі легкий плащик і вийшла на вулицю з непокритою головою.

Вона давно вже не виходила з дому. Слуги здивувались, а розгублену Хоакіна кинулась до вікна. Сеньйора де Хакоб кудись пішла! Може, до Марсіаля? Може, помирилася з ним, а вона, Хоакіна, про це нічого не знає? Повз її увагу не пройшло, що Амада бачилася з Марсіалем у бібліотеці і що двері було замкнено майже годину. Знала вона й про те, що вони знову писали одне одному листи. Але ж тільки й того… А що, коли вони хитріші, ніж це їй здавалося, і давно вже кохаються?.. І Хоакіна прожогом вискочила з дому, щоб простежити за молодою сеньйорою.

А Амада йшла до пралі Томаси, про яку казав їй священик. Дорогу добре знала, бо навідувала цю бідолашну жінку щоразу, коли господь посилав їй нову дитину, хоч Томаса була вдова. Служниця, що супроводжувала молоду сеньйору, тремтіла від страху, наближаючись до кварталу, де лютувала епідемія. В його занедбаних халупах жили самі злидарі. Вузькі вулички поросли травою. Подекуди на моріжках паслися кози, шпортались кури. На мотузках сохла білизна. Скрізь було тихо й безлюдно. На дверях біліли листівки, на яких великими червоними літерами було написано: «Інфлюенца», — щоб попередити перехожих про небезпеку.

Наблизившись до Томасиної халупи, Амада звеліла служниці чекати на вулиці, а сама пішла в дім.

У хаті на нужденному голому ліжку лежало двоє дітей. Одне вже задихалося, друге начебто спало. Поряд стояла обшарпана колиска, а на підлозі — брудний матрац. На матраці, загорнута в якесь ганчір'я, заворушилася Томаса — худа, зелено-жовта, розпатлана, з великим животом — вона знову була при надії. Побачивши сеньйору, праля заплакала й почала вибачатися, що на ліжку немає простирадла — останнє пішло на саван найменшенькому. Амада наблизилась до ліжка і поцілувала в чоло обох дітей. Томаса жахнулася: чи сеньйора хоче заразитися?! Мармурове обличчя Амади було спокійне. Вона не думала більше про своє кохання й зовсім забула про Марсіаля. Не думала й про те, що хотіла померти перед двадцять третім січня. Автоматично поралася в цій злиденній халупі, де стояв нудотний сморід, своїми ніжними, випещеними руками прибирала на підлозі, чистила й дезинфікувала брудні речі. Пробула тут кілька годин і пообіцяла прийти увечері. Залишила Томасі всі гроші, які мала при собі. Коли верталася додому, на душі було легко. В ясному небі весело бігли білі хмарки і сяяло усміхнене сонце.

Відтоді почалося для Амади нове життя. Цілі дні вона доглядала хворих. Томасині діти тепер лежали чистенькі, на нових простирадлах, В одній з сусідніх халуп померла жінка, пригорнувши до виснажених грудей дитину. Немовля теж невдовзі сконало. Амада сама загорнула їх у саван і заплатила за похорон. Скрізь була потрібна допомога. Скрізь були хворі. Медики муніципальної служби вже знали Амаду. Знала її і обслуга санітарних карет. Вона відмовилась від щеплення, бо не хотіла жити. Але не думала ні про що, цілком поринувши в благодійні турботи. Чутлива від природи, вона кривилася, коли її починали хвалити, називали добрим ангелом. Вона завжди мріяла про справжнє діло і щиру любов, а життя насміялося з цих її мрій, примусило грати з собою і з людьми безглузду комедію. Хотілося крикнути тим, хто дивився на неї мало не з побожністю: ні, вона не добра, вона не любить людей, вона тільки гамує своє горе!..

А в домі Вільялосів Хоакіна відділила Амаду від усіх суворим санітарним кордоном. Ця святенниця, накази якої в домі стали законом, звеліла все, чого торкалася сеньйора де Хакоб, випрати і дезинфікувати, а самій Амаді було заборонено наближатись до матері — мовляв, старенька може заразитися. Сліпа погоджувалась з усіма розпорядженнями ключниці. Отже, Амада весь свій час віддавала хворим.

Ніякі турботи не могли вже врятувати старшого синка пралі. Хвороба душила його. Якось увечері, коли Амада стояла біля нього, він раптом розплющив оченята, сповнені недитячої печалі. Амада припала устами до його тремтячого ротика, але хлопчик перестав дихати.

— Це божевілля, сеньйоро! Потім не вилікуєтесь! — крикнула Томаса, насилу відтягуючи Амаду од ліжка.

— О! — криво посміхнулась Амада. — У мене міцне здоров'я. Не заражуся. — І опустила очі.

Томаса зрозуміла її без слів і сумно похитала головою:

— Доля несправедлива — карає тих, хто на це не заслуговує…

Часом Амада дивувалася, що й досі не захворіла. Вона мстиво боролася з горем, що роздирало їй серце. Якось увечері, лягаючи спати, відчула, що нездужає, але до ранку все минулося. Вона й сама не знала, чи радіти з цього…

Менша дитина Томаси одужувала, а смерть старшої праля сприйняла з покірністю, властивою простим людям, що надто багато страждають. Ця жінка знаходила в собі душевні сили і з материнською сердечністю намагалася розрадити молоду сеньйору, що не крилася із своїм горем, але й ніколи про себе не говорила.

— Хіба ж можна так зневірюватись? — казала вона. — Сеньйора ще знайде своє щастя.

На світанку сімнадцятого січня Амаду почала тіпати лихоманка, потім страшенно заболіли голова і ноги, до горла підступила нудота. Та вона все-таки встала. Серце лунко калатало в грудях. Паморочилось у голові. Та, певне, цього було ще замало, щоб померти. Найдужче боялася, що з її вини захворіє мати.

Насилу одягнувшись, Амада, як завжди подалася до Томасиної халупи. Сіла в кутку, похилила голову й заплющила очі. Томаса занепокоїлась, проте виду не показала.

— Тільки не бійтеся, — втішала вона Амаду, — більшість людей усе-таки одужує.— Тоді, співчутливо подивившись на неї, додала: — Я на вашому місці, сеньйоро Амадо, замість конати з горя, вдарила б лихом об землю і жила б щасливо. Ніхто не подякує вам за те, що ви жертвуєте собою заради інших.

Амада підвела голову і сумно всміхнулась.

— Може, ви маєте рацію, — довірливо заговорила вона. — Мабуть, і я на вашому місці думала б так само. Але я не можу бути щаслива — тепер я вже в цьому не сумніваюсь. І віра не може мене підтримати так, як вас. Релігія, сім'я, суспільство — що мені до всього того? Я намагалася бути себелюбною, хотіла відкинути з свого шляху все, що заважало моєму щастю. Намагалась — і не змогла. І ті, що мене любили, ніколи не розуміли мене. Я не вірю більше в свої ідеали, але вони, як пута на ногах, заважають мені йти…

Томаса нічого не розуміла, але дивилася на молоду сеньйору із співчуттям і захопленням. Амада знову замовкла, думаючи про свою хворобу. Хоч би не ослабнути, не злякатися. Ранок видався холодний. Амада тремтіла, кутаючись у тонку шаль, шкодувала, що, виходячи з дому, не надягнула плащ. Її мучила лихоманка, руки й ноги заніміли, голова стала важка. Подумала, що дійти додому сили вже, певно, не стане. Томаса помітила, що вона зблідла й от-от знепритомніє, і тихо сказала:

— Ідіть додому і спочиньте, сеньйоро. Не гнівіть бога.

Амада здригнулась.

— Додому? Ні! Ні! — злякано вигукнула вона. Намагалася триматись, але десь через дві години вже ледве стояла на ногах. Довелося вести її під руку. Томаса відімкнула ключем садову хвіртку і стежила за сеньйорою, поки не побачила, що та ступила на сходи, які вели до галереї. Насилу діставшись до своєї кімнати, Амада роздяглась і, полегшено зітхнувши, впала на ліжко.

Хвилин через десять з'явилася мати. Прийшла не з Хоакіною, а з служницею, з якою Амада ходила до хворих.

— Що це таке, доню? Чому ти лягла? Може, в тебе лихоманка?

Наблизилась навпомацки і хотіла покласти руку дочці на чоло, як у ті милі дитячі роки, але Амада злякано відсунулась на край ліжка.

— Мамо, бога ради, йдіть від мене! Це страшна зараза!

— Не кажи дурниць, доню! — суворо мовила сліпа. — Я пошлю по лікаря, а ти не вставай, поки я не повернусь.

Вона поклала руку на гарячу доччину щоку. Амада заплющила очі.

Лікар сказав, що нічого небезпечного нема, прописав потогінне і пообіцяв прийти увечері. Мати звеліла перенести до Амадиного ліжка своє крісло і сіла в головах хворої. Потяглися довгі сумні години. Одна жінка лежала приспана хворобою, а друга сиділа, терпелива й мовчазна, з виразом тихої покори. Ввечері температура у хворої підвищилась, вона заметалась у гарячці. Їй ввижалися труни, й великі воскові свічки, і Марсіаль, який ішов під руку з незнайомою жінкою, сміючись і шепочучи їй ніжні слова. Потім усе довкола огорнув густий морок, і налетіли великі кажани, від яких вона відбивалась руками і ногами. В одного кажана було обличчя Хоакіни…

Прийшов лікар, прописав заспокійливі краплі і знову сказав, що нічого небезпечного нема. Стара збиралася сидіти цілу ніч біля доччиного ліжка. Надворі було холодно; сеньйора Вільялоса звеліла зачинити всі вікна і покликала служницю, яка мала сидіти з нею біля хворої. Амада борсалась у тривожнім сні. Часом вона кликала чоловіка, потім брата, але ні разу не злетіло у неї з уст ім'я Марсіаля. Тільки згодом, трохи заспокоївшись, вона дивно засміялась і чітко вимовила:

— Так, так! Сфінкс!

Удосвіта, коли хвора зовсім заспокоїлася, сліпа з служницею теж задрімали. Здавалось, і сама кімната дрімала у важкій тиші, яку порушувало тільки цокання годинника над ліжком. Сеньйора Вільялоса і служниця прокинулись, коли вже було видно, і почули тихе й рівне дихання хворої. Амада спокійно спала — їй видимо полегшало.

А вранці почався кашель. Амада скаржилася на біль у горлі, проте лікар сказав, що хвороба минає без ускладнень і триватиме ще днів зо два. Опівдні Амаду залишили в кімнаті саму, щоб вона трохи поспала. Була немічна, квола, але спокійна. Увечері її, як і напередодні, тіпала лихоманка і мучив кашель. Мати з служницею знову лишилася на ніч біля неї. Хоакіна за весь день ні разу не заглянула до кімнати. Хвора марила. Їй здавалося, що вона лине у вічність. Навколо — прозорі білі хмарки, вони заколисують її, наче хвилі лагідного моря. А там, угорі, ніякого життя — тільки пустка, тихий спочинок, безмежний спокій, якого ніколи не відчувають і не можуть відчути люди на землі. Амада усміхнулась, і ця лагідна усмішка наче осявала її виснажене хворобою обличчя.

Коли Амада прокинулась, її більше не трусило. Отже, доля ще раз жорстоко насміялася з неї. Тепер, коли вона була певна, що вже не помре, її знову пойняли душевні муки. Життя здавалося ще нестерпнішим. Скільки людей вмирало од тої хвороби! А вона, яка так прагнула смерті, так чекала цього звільнення від туги, — одужує! Одужує, щоб знову мучитися й страждати…

Коли небезпека минула, сеньйора Вільялоса повернулася до своєї кімнати й тепер заходила до Амади лише на кілька хвилин, щоб спитати, як вона себе почуває, і висохлою рукою погладити її по голові. Тепер ця турбота і ласка тільки дратували хвору. Почувала себе краще на самоті. Стомилася, линучи душею до тих, кого любила, і скрізь наражаючись на байдужість. Не було вже для неї місця ні в цьому домі, ані в цілому світі. Навіть про Марсіаля не хотіла згадувати, щоб не ятрити болючої рани в душі. Заплющувала очі, вдаючи, ніби спить, а тим часом сторожко дослухалася до всіх звуків, намагаючись відгадати, що відбувається в домі. Десь після сніданку до неї долинули незнайомі голоси — якісь чужі люди ходили, пересували меблі, щось переносили. Часом Амада чула владний голос Хоакіни, а одного разу навіть розрізнила слова:

— Ні, ні! Так не кожна! Це валіза сеньйора судді, а оту віднесіть у кімнату сеньйори. Глядіть, не переплутайте.

Серце Амади шалено забилося. Отже, брат таки приїхав! Повернувся в старий дім, щоб принести сюди радість, як казала мати. І не знати чому, Амада гірко заридала. Вона давно вже не плакала, навіть у найтяжчі дні. А тепер душила в подушці гіркі ридання, корчилась у страшенних муках. Потім відкинулась на спину і застигла, втупивши погляд у стелю…

Коли ввечері сліпа зайшла спитати, як вона себе почуває, і приклала руку їй до чола, то помітила, що в неї знову жар. Амада, як могла спокійно, спитала:

— Це правда, мамо, що приїхав брат?

— Правда, але не сюди, — лагідно відповіла стара. — Ми вирішили, хай він деякий час поживе у готелі, поки ми тут зробимо дезинфекцію.

— І всі вже знають, що він приїхав?

— Ні, тільки Хоакіна та я. І тобі ми не хотіли казати, щоб не хвилювати тебе. Того самого дня, коли ти захворіла, од нього надійшла телеграма. Він квапився, бо Ермінія надіслала йому запрошення на весілля.

Амада зненацька сіла в ліжку, безтямно дивлячись на матір.

— А-а! То коли ж виходить заміж Ермінія? — спитала тихо, сама дивуючись, що слова не застрягли в пересохлому горлі.

— Двадцять третього о дев'ятій годині вінчання, — сказала стара, не відаючи, що в цю мить вона вбиває свою дочку.

Амада ледь чутно зітхнула і впала на подушку. Отже, Марсіаль призначив саме цей день, щоб поглумитися з неї. Виходить, він нічого не зрозумів. Жалюгідний неборак, що колись був для неї всім!.. Сліпа вийшла, тримаючись за руку служниці. Амада знов лишилася сама. Лежала без думок, без надій..

— Тепер мені таки треба вмерти! — раптом сказала вголос.

XV

Незабаром усе в домі знов заспокоїлось. Амаду гнітила самотність. І відчай, сильніший за її волю, підказував неминуче рішення.

По обіді сеньйора Вільялоса зайшла до неї з лікарем. Лікар, вислухавши легені, задоволено усміхнувся. Хвора одужувала, невеличкий бронхіт також був не страшний. Ще два дні полежати в ліжку — і все мине. Сліпа заспокоїлась, погладила дочку по голові й хотіла поцілувати. Амада відсахнулася.

— Гаразд, доню, — сказала стара. — Не хочеш, то я тебе й не чіпатиму. Але служницю на ніч усе-таки біля тебе залишу.

— Не треба, мамо, — заперечила Амада. — Я ж почуваю себе зовсім добре, і вона мені не потрібна. Коли щось знадобиться, подзвоню. Я погано сплю, коли хтось є в кімнаті.

— Ну нехай так, — погодилася мати, — тільки ж укривайся добре. Хоакіна сказала, що сьогодні всього одинадцять градусів тепла.

Амада трохи заспокоїлась і, коли мати вийшла, знову почала дослухатися до того, що діється в домі. Чула, як слуги замикають двері, збирають у їдальні посуд і гасять в кімнатах світло. Було таки холодно. Амада відчувала, як клякнуть ноги під легкою ковдрою, часто кашляла. Підвелась на ліжку і погасила лампочку над нічним столиком. Місячне сяйво м'яко розлилося по кімнаті, зробивши все якимсь примарним. У домі запала тиша, яку порушували тільки скрадливі кроки — то тихенько розходилися стомлені слуги. Нарешті заскреготав металевий засув на великих надвірних дверях: Хоакіна зачиняла їх після того, як усі слуги залишали дім.

Амада зітхнула, почекала ще з півгодини, потім, упевнившись, що все навколо поснуло, витягла з шухлядки письмового столу Марсіалеві листи. Досі не наважувалася знищити їх. А тепер байдуже, не перечитуючи, порізала на клаптики великими ножицями. Не знала, де їх подіти, і кинула в кошик. Змерзнувши в тонкій нічній сорочці, знову лягла в ліжко.

Думала й думала про своє життя, суворо осуджуючи кожний крок, кожний вчинок. Вона кохала Марсіаля всім серцем, кохала так, що віддала б за нього життя. А він утік од неї, вважаючи її холодною і вередливою кокеткою. Навіщо вона душила в собі почуття до нього? Якби ж міг він заглянути їй у душу, коли вона лишалася сама, коли ніщо не змушувало її удавати ту холодність. Якби ж він міг відчути ті поцілунки, які вона в уяві оддавала йому!..

Амада гірко посміхнулася. Скільки разів вона пробувала забути його! І все дарма. Поривалася до нього і плакала, коли він ішов од неї, а поруч з ним була холодна й жорстоко відштовхувала його. Хіба ж би вона вагалася, якби мала право належати йому? А Марсіаль на це не зважав. Він не розумів її і прагнув лише насолоди. Амаді пригадалася та ніч в альтанці. Як він палав коханням! А вона страхалась його пестощів. Що керувало нею? Доброчесність? Ні, то була не просто доброчесність. Вона не могла вчинити інакше, бо це суперечило б традиціям їхньої сім'ї, увічненим у поколіннях людей, суворих і непохитних, коли йшлося про честь і обов'язок. І це було сильнішим за її волю — в ній говорила кров Вільялосів. Тим-то вона належала своєму ненависному чоловікові і виривалася з обіймів коханого. То була єдина загадка Сфінкса…

— Я не мала права порушити обов'язок, який був законом для всього мого роду, — шепотіла вона сама до себе. — Я не могла втішатися щастям, здобутим оманою, і жити з нечистим сумлінням. Бачить бог, я боролася, я хотіла довести самій собі, що існує тільки один шлях — саме той, який я обрала. Але як я страждала!..

Амада лежала непорушно, поклавши руки на ковдру. Якби хто зайшов до кімнати, то, побачивши загострений ніс, воскові щоки й безкровні уста, міг би подумати, що вона мертва. Лежала так години зо дві. Тоді нараз відкинула ковдру і сіла на ліжку. Скрізь було тихо. Амада сиділа, прислухаючись до цієї тиші, потім скочила з ліжка і стала боса посеред кімнати. Місяць освітлював широку білу сорочку, що спадала з плечей аж до підлоги. Амада здригнулася від холоду, потім рвучко підійшла до вікна і розчинила його навстіж.

Стояла, подавшись уперед, вдихаючи на повні груди холодне повітря. Її постать біліла у вікні, неначе в темній рамі. На небі, як великий ліхтар, блищав місяць. У саду дзюркотів струмок. Незворушний спокій огортав усе навколо. Зорі потопали в молочній безодні небозводу. Природа була прекрасна і моторошно байдужа. Амада відчула, що і її серце проймає така сама байдужість. Вона піднесла руку до шиї і рвонула сорочку так, що аж ґудзики повідлітали. Сорочка впала, оголивши білі округлі плечі, високі груди. Студене повітря обвівало тіло, ясна ніч прийняла його в свої холодні обійми. Ця жінка, тіла якої ніколи не бачили ні чоловік, ні коханий, яка навіть купалася в сорочці і, нехтуючи модою, ховала свою красу під довгими сукнями, — ця жінка, Амада Вільялоса, зневажила життя і віддала своє тіло холодному поцілункові смерті. Освітлена місяцем, вона стояла непорушно, мов статуя.

Нараз отямившись, Амада збентежено огляділася, зачинила вікно і впала на ліжко. Було дивно: нічого особливого з нею не діялось. Вона почала картати себе за боягузтво й невдячність, за те, що хотіла отак покинути своїх рідних. Але чи стане їй сили триматись обраного шляху, якщо вона все-таки виживе? І вона твердо пообіцяла сама собі не йти більш назустріч смерті, якщо ця остання божевільна вихватка не обірве їй життя…

Десь через годину хвилювання і втома здолали нещасну жінку. Вона заплющила очі й скоро заснула. У сні її мучили жахливі видіння, вона борсалася на ліжку, щось уривчасто бурмотіла…

XVI

На світанку Амада прокинулась. Її мучила лихоманка. Тіпало так, що аж зуби цокотіли. Вона злякалась і хотіла когось покликати, але стримала себе. Так тривало з годину. Потім її кинуло в жар і пройняв гострий біль у грудях. Стало важко дихати. Ось воно, те, чого вона чекала, чого так прагнула!.. Тепер вона вже не могла зупинити цього. Кривлячись од болю, старалася не стогнати.

Зайшла служниця і, побачивши, в якому стані молода господиня, побігла до сеньйори Вільялоси. Всі в домі заметушилися, залунали стривожені голоси.

Лікар якого зараз же викликали, розгубився. Мовчки оглянув хвору, написав якийсь рецепт і подався з кімнати.

У дверях його чекала сліпа, яку підтримувала під руку служниця. Старенька тремтіла з переляку.

— Що з нею, лікарю?

— Ускладнення, сеньйоро.

— Небезпечне?

— Так.

— Є надія?

— Ні, сеньйоро.

Сеньйора Вільялоса в розпачі звела руки до неба і тихо зайшла в доччину кімнату. Сліпота й самотність зробили цю стару жінку наївною фаталісткою, притупили її чутливість, і їй і на думку не спадало, що в її домі розігрується така страшна драма і що от-от настане розв'язка. Вона жила собі, не знаючи нужди, і в усьому вбачала волю господню.

Стара мовчки сиділа біля хворої дочки, тільки час від часу губи її щось безгучно шепотіли. Опівдні, коли сеньйорі Вільялосі принесли сніданок, Амаді стало ще гірше. Лице її паленіло, вона ледве дихала, марила, вимовляючи в гарячці якісь незрозумілі слова. Коли жар спадав — лежала, мов мертва, тільки раз у раз здригалася від жахливого кашлю. У кімнаті з'явилася Хоакіна, глянула на хвору і, насупивши брови, вийшла навшпиньках. Сліпа поклала на груди дочці чудотворний образок, але Амада навіть не почула…

В домі панувала велика тиша — тиша руїни. Сеньйора Вільялоса, потонувши в своєму кріслі, несвідомо перебирала перламутрові зерна чоток і ледь чутно зітхала. Хоакіна, пообідавши, сіла за дверима, щоб бути коло старої сеньйори.

Настала жахлива ніч. Коли нападав кашель, Амада кричала від болю. Вся горіла, кидалася в ліжку, марила. Не спала ні хвилини. Бурмотіла уривчасті фрази. Здавалось, билася з невидимими привидами. А десь перед світанком чітко вимовила, ніби кинула свої слова в обличчя тому, кого тільки вона й бачила:

— Це підлість! Вибрати цей день — підлість! Підлість! Підлість!

Уранці, коли зійшло сонце, вона на мить опритомніла і раптом побачила брата, який мовчки стояв коло її ліжка. Він прийшов без дружини — певно, боявся зарази. Був короткозорий, плішивий, з пожовклим сухим обличчям. Професія судді навчила його приховувати почуття, і він стояв біля хворої сестри суворий та незворушний. Амада, побачивши його, здригнулася, тоді пальцем поманила до себе й тихо сказала:

— Будь обережний!

Від хвилювання вона закашлялась. Брат з болем подивився на неї. Важко було повірити, що зовсім недавно це була вродлива жінка, стійка і горда. Очі в неї позападали, ніс на змарнілому фіолетовому обличчі був гострий, як у мерця. Лежала під ковдрою маленька, ніби висохла за час хвороби.

— Будь обережний! — повторила вона ще раз. — І прости мене… Це мені так важливо…

Чиновник злякано скривився, пильно глянув на сестру. Вираз її обличчя раптом змінився. На блідому чолі пролягла вперта зморшка.

— Ти!.. — силкувалася щось сказати вона. — Я помру… тільки знай… Ні!..

Вони зрозуміли одне одного. Вільялоси помирають, коли перед ними стає вибір — смерть або гріх. І зараз вони, брат і сестра, утверджували цей святий закон роду.

Чиновник картав себе в думці за те, що міг сумніватися в своїй сестрі. Сім'ю його дружини непокоїли стосунки між Амадою і Марсіалем, і там раз у раз велися розмови про чесність і порядність. Але тепер він знав, що Амада чиста, — йому було досить одного слова «ні!», щоб відкинути всі свої підозри..

— Моя дружина незабаром прийде до тебе, — ніяково сказав він.

То було примирення. Чиновник боявся зарази не фізичної, а моральної, але тепер був спокійний щодо цього.

Сліпа прокинулась у своєму кріслі. Мати і син обнялися. Очі в обох були повні сліз. Амада знову марила, важко дихаючи і стогнучи. Часом вона затихала, і тоді було чути, як у саду дзюркотить струмок. Старенька і син сіли поруч. Чиновник говорив рішуче і твердо. Треба будь-що врятувати Амаду! Чому досі не скликали консиліуму лікарів? Адже хвороба дуже небезпечна!

— Тільки бог, сину мій, має владу рятувати своїх дітей, — з сумирною покорою промовила сеньйора Вільялоса.

Але син наполягав, і вона погодилася скликати консиліум. Потім вони заговорили про Хакоба, який давно вже не з'являвся у домі, стали міркувати, чи слід повідомити його.

Сліпа, котра стояла за святість шлюбу, твердила, що чоловік лишається чоловіком, хоч який би він був. Суддя, зіпсований впливом цивільного кодексу, скептично кривив зморшкувате, рано постаріле лице. Хвилювання за сестру часом відслоняло маску офіційної незворушності, яка скувала йому обличчя відтоді, як він студіював право в університеті. Поглядав раз у раз то на ліжко, на якому Амада, не розплющуючи очей, зводила вгору руки, щоб легше дихалось, то на матір, бліду й нерухому, як статуя. Нещасні створіння! Такі самотні, немічні й забуті!

Тихо ввійшла служниця з підносом, на якому була телеграма. Суддя розгорнув жовтий папірець і прочитав його вголос. Хакоб запитував про здоров'я Амади, повідомляв, що від'їжджає на кілька днів, і просив тещу відповісти йому негайно. Суддя, пересиливши себе, написав на звороті аркушика єдине слово: «Небезпечно», — і навіть не підписався.

— Нехай Хоакіна надішле цю відповідь на адресу, зазначену в телеграмі,— коротко сказав він служниці і, схвильований, підвівся з стільця, щоб пройтися трохи по галереї.

Коли він повертався до кімнати хворої, назустріч йому вийшла Хоакіна. Він невдоволено скривився, але служниця ніби не помітила його роздратування.

— Яке нещастя, сеньйоре!..