Грішниці. Сфінкс

СВІТ КРІЗЬ СЛЬОЗИ

Кубинська революція, загартувавши в полум'ї боїв якісно нове мистецтво, відродила і класичну літературу, що за страшних часів тиранії була, по суті, вигнана з країни як перша помічниця революції. Нині тут великими тиражами перевидаються твори письменників-класиків, і народ острова Свободи бере їхні книги на озброєння в боротьбі за майбутнє. І серед цих книг одне з чільних місць належить романам визначного майстра кубинської прози Мігеля де Карріона «Доброчесні» та «Грішниці».

Правду кажуть, що книжки, як і люди, мають свою долю; Мігель де Карріон, автор чотирьох романів, народився 1875 року; його юність минала в той час, коли кубинці піднімалися до бою, щоб вирватися з лабет королівської Іспанії, яка мала їхню країну за колонію; його світогляд і характер формувалися тоді, коли невгамовний Хосе Марті своєю новаторською поезією та вогненною публіцистикою потряс усю Латинську Америку і запалив пожежу революції на Кубі.

Перший роман Мігеля де Карріона «Чудо» вийшов друком у 1903 році, коли іспанських колонізаторів було вигнано геть з острова. Про книжку схвально відгукнувся патріарх кубинської культури Хосе Енріке Варона. До молодого письменника прийшли визнання і слава. Одначе навіть після успіху роману він тривалий час мовчав.

Мігель де Карріон, виходець із не дуже заможної родини, гнаний скрутою, хапався до будь-якої роботи. Він був і журналістом, і викладачем анатомії, і директором педагогічної школи, і директором інституту урології, і засновником «Кубинської асоціації добродійності», і, нарешті, комерсантом та промисловцем. Мусив працювати не покладаючи рук, у той час як губернатори, військові чиновники, плантатори-цукровики, зробивши політику своєю професією, гребли до себе багатство. Мігель де Карріон, талановита й освічена людина, ненавидів тих «жирних корів», які нічого не створюють і не будують. Звідси і вбивчий сарказм у змалюванні тогочасного політичного життя, звідси і глузування з буржуа, які віддають вітчизну в оренду іноземним капіталістам. Письменник викриває буржуа, девізом яких є слова: «Ні торгівлі, ні політики!» — для них досить збирати свою ренту. Цей сарказм, спрямований проти крикливих політиканів, особливо відчутний у романі «Доброчесні», що вийшов у світ 1917 року. А трохи згодом, у 1919 році, Мігель де Карріон публікує роман «Грішниці», що також має гостре політичне спрямування. Ці дві книжки принесли письменникові заслужену народну шану.

Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером— реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця минулого і початку нашого століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.

То була чорна доба в історії Куби. Сталося те, чого найбільше боявся Хосе Марті: північноамериканці, побачивши, що революція 1895 року наближається до перемоги, оголосили війну Іспанії. Але не для того, щоб допомогти кубинцям, а щоб прибрати до рук цей багатий острів. Відгомін цієї боротьби, як далека гроза, відчувається в романі «Грішниці». Революція закінчилась. Але її плодами скористалися плантатори та їхні прибічники — сенатор Чіверо, «полковник» Монго Лукас, комерсант і домовласник дон Рудесіндо Сармієнто, котрі галасують про славу, честь і щастя народу, а насправді дбають лише про свої прибутки та безчестять бідних дівчат. Мігель де Карріон дошкульно глузує з цих демагогів, до дна вивертаючи їхні підлі душі.

Та найцікавіші, найбагатші в романі образи жінок. Немов живі, постають перед читачем скривджені лихою долею Марго, Карлота, Аніта, яких збили з пуття охоронці моралі, подібні до Хосе Ігнасіо Требіхо, котрий вигнав із дому рідну сестру Тересу під тим приводом, що вона зганьбила їхню родину, хоч насправді він мав на оці багатство дому, яке таким чином привласнив собі.

Тереса — найдраматичніший образ Мігеля де Карріона, завзятого борця за емансипацію жінки — адже всі без винятку його романи присвячені цій проблемі.

Тереса цілісна і вольова натура. Вона йде на все заради кохання. Так, не оглядаючись, вона віддала молодість одруженому Рохеліо Діасу, котрого умови суспільного життя зробили безпорадним і нікчемним неробою. Навіть тоді, коли коханий пустився берега, Тереса намагалась підняти його своєю любов'ю. Та її сили виявилось замало. Рохеліо покинув напризволяще Тересу з двома хлопчиками та законну дружину з хворою донькою. Але Тереса й тут показує свою велику душу: вона йде до дружини коханого, підтримує її в горі. Нарешті, аби добути гроші, щоб якось врятувати дівчинку, приносить у жертву свою жіночу честь… Дівчинка померла… Здобуті такою дорогою ціною гроші підуть на похорон…

Який страшний символ! Яке хвилююче художнє узагальнення! Драматичні епізоди моральної смерті Тереси звучать як гнівне прокляття і страшне звинувачення суспільству.

«Грішниці» — роман соціальний. Він зриває райдужну вуаль із болячок капіталістичного суспільства, яке нівечить і декласує людей, породжує проституцію, безробіття, паразитизм. Мігель де Карріон не тільки показує соціальне зло, а й розвінчує його винуватців: «власних» і чужих гнобителів, — зокрема північноамериканців, котрі, як каже один із найколоритніших персонажів твору горбань Ріголетто, усе забувають зняти з кубинців кайдани.

В цьому значущість роману «Грішниці», сильного своїм запереченням і водночас слабкого своїм ствердженням. Його позитивні герої — люди з серцем і розумом, але без життєвих ідеалів. На них лежить печать фатальної приреченості. А втім, це було бідою не тільки героїв твору, а й самого автора. Він болісно й довго шукав маяка, який би вказав йому шлях до жаданого берега вселюдської правди і добра.

Шукання автора «Грішниць» стануть зрозуміліші, якщо згадати про його лист до відомого кубинського критика Рафаеля Монторо, якому, до речі, присвячено цей роман. Письменник повідомляє, що сподівається, коли не забракне йому сили й життя, послідовно публікувати книжки, які б відстоювали благородні ідеали, що їх залишили великі люди минулого. Певне, такою книжкою мав стати й роман «Сфінкс», роботу над яким обірвала нагла смерть.

Мігель де Карріон помер у 1929 році, незадовго до революції, яка змела диктатуру Мачадо. Марія-Антонія Карріон де Ботет, дочка письменника, дбайливо зберегла батькові рукописи. Саме завдяки їй 1961 року в Гавані вийшов роман «Сфінкс», що став справжньою сенсацією в культурному житті народної Куби, — адже навіть у літературних колах мало хто знав про останній твір визначного письменника.

Роман вийшов з ґрунтовною передмовою Маріо Парахона, який високо оцінив його, назвавши заповітом письменника. Літературознавець зокрема підкреслив: «Амада Хакоб (героїня роману. — М. Л.) сконала в той самий час, що й Мігель де Карріон. Флобер якось сказав: „Мадам Боварі — це я“. Карріон міг би повторити цю фразу щодо Амади Хакоб».

Роман «Сфінкс» відображує роки диктатури Мачадо, коли національна буржуазія, переобтяжена злочинами й розкішшю, потопала в болоті себелюбства та дрібної підлоти, коли чесним і чистим душею людям нелегко було в задушливій темряві знайти пряму і вірну дорогу.

«Сфінкс» — передусім роман психологічний. Мігель де Карріон розкриває в ньому характери ключами школи натуралістів, основоположником якої був Еміль Золя, улюблений його письменник. Карріон, як і Золя, ставить на перший план соціальну психологію, однак він по-своєму дивиться на світ, на суспільство, на людей, вибираючи для своїх творів такі ціліcні, вольові натури, як Амада Хакоб.

Амада народилася в сім'ї визначного чиновника Вільялоси, в сім'ї, де зберігали давні традиції, шанували честь і шляхетність. У цих традиціях і виховав сеньйор Вільялоса свою дочку. Та хитрий ловелас і пройдисвіт із начищеними нігтями та вишуканими манерами, Діонісіо Хакоб, який не мав нічогісінько в душі і за душею, поласився на родинне багатство. Лестощами та обманом він домігся шлюбу з Амадою. Але невдовзі тесть помер, багатство спливло, і для розчарованого ловеласа дружина стала зайвим тягарем. Далебі, він навіть радіє, що до запліснявілого дому Вільялосів приходить Марсіаль, Амадин друг дитинства. У Хакоба свої клопоти, свої прагнення. І тут автор мимохідь кидає дошкульну репліку, що яскраво характеризує цього безпринципного буржуа і холодного циніка: «Хакоб захопився політикою і громадською діяльністю… В іспано-американській країні, подібній до нашої, завжди можна знайти чудове поле діяльності для людей такого штибу».

Стара мораль, проголошуючи нерозривним шлюб, ставила в залежність жінку, обертала її на рабиню. Амада була вірна цій моралі. Ненавидячи чоловіка і кохаючи Марсіаля, вона не могла порушити заповіти батьків і розірвати шлюб із Хакобом. Амада, незворушна й холодна, мов сфінкс, стоїть перед Марсіалем. А цей себелюбець, який виконує тільки фінансові угоди, злякався кохання; він тікає геть, коли Амада благає допомогти їй порвати з ненависним чоловіком і поки, нути старий задушливий дім, де живуть тіні минулого. Забувши про всі свої велемовні обіцянки, Марсіаль одружується з багатою вертихвісткою Ермінією.

Амада в розпачі побачила, що ті принципи честі й шляхетності, якими вона жила, давно вже відкинуто. Вона, Амада, яка була непохитна щодо моралі, нещасна тільки тому, що чесна. І вона пориває з усім, що її гнітило, скидає з себе ярмо облудної старорежимної честі…

Амаді забракло сили боротися далі. Зіткнувшись віч-на-віч із новою мораллю буржуазного світу, де над усе стоять зиск і вигода, вона впала, смертю своєю тавруючи суспільство таких буржуа, як Діонісіо Хакоб, як Марсіаль, як її рідний брат суддя Вільялоса.

Зупинилося серце Амади. Обірвалося життя Мігеля де. Карріона. Перо випало з його рук, коли він дописував останні сторінки роману «Сфінкс» — недоспіваної своєї лебединої пісні. Він любив Амаду, славив красу її серця захоплено і натхненної Він мучився разом з нею. Сліпа любов, сумніви, вагання гіркота поразок у борні за честь і волю — така доля Амади. І майже такий самий болісний шлях автора. Мігель де Карріон і його героїня померли одночасно. Та книжкам випала щасливіша доля, ніж письменникові,— вони живуть і діють. Вони увійшли в нове життя як пристрасні свідки темного минулого, до яких прислухається сама історія, що виносить присуд світові гноблення і соціальної несправедливості.

Михайло ЛИТВИНЕЦЬ