Після того, як Адам знов почав приходити до Анни, узвичаєний ритм її життя майже не порушився. Усе у ньому, як і раніше, крутилося довкола дітей та їхніх потреб. Єдина відмінність — тепер вона знов уважніше ставилася до своєї зовнішності. Навіть вдома не дозволяла собі ходити розтріпаною або недбало вдягненою, хіба уникала надто яскравих барв, дорогих прикрас та вигадливих візерунків. Сама не зауважила, як поступово повідкладала в найдальші закутки шафи все, що видавалося легковажним, занадто кокетливим чи звабливим. Зробила це радше неусвідомлено, аніж справді намагалася дотримуватися трауру. За її теперішнього настрою все яскраве різало око, викликало неприйняття або видавалося недоречним. Хотілося спокою, рівного плину часу, відсутності будь-яких, навіть приємних, подій, затишку і хоча б трохи впевненості в тому, що в житті настав більш-менш стабільний період.
Не надто зважала й на те, що діялося за стінами помешкання. Знала, звичайно, що у вересні в мадярів владу захопили повстанці на чолі з Кошуцом, що у Відні теж підняли повстання та захопили місто, проте не мала часу прислуховуватися до розмов про це. Непокоїтися почала лише при кінці жовтня — тоді, коли події у Львові ігнорувати було неможливо. Майже щодня відбувалися сутички з поліцією, у звичному вуличному гаморі з’явилося щось нове, загрозливе та неспокійне, таке, що примушувало з тривогою прислухатися до обурених вигуків на вулиці, до підозрілого шуму і безладу, який дедалі виразніше нагадував весняні події в місті. Знов лунали рішучі заклики і крамольні розмови, національна гвардія була незадоволена урядовими військами та політикою уряду, прості люди поділилися на табори і не хотіли коритись узвичаєному порядку, гвардійці майже відкрито протистояли військам і не дарували жодних образ.
Сьогодні Анна навіть почула на вулиці якісь крики та погрози, щось тягали, носили, ставили — очевидно, будували барикади. Чувся брязкіт зброї, десь далеко пролунав постріл і залишив по собі тривогу. Передчуваючи, що все це закінчиться величезними проблемами, Анна цілий день непокоїлась. І треба ж було замешкати так близько від Головної площі та урядових будинків. Зараз вона з дітьми опинилася в самісінькому епіцентрі бурхливих подій, і якщо все це завершиться збройним повстанням та стріляниною, їхньому життю загрожуватиме небезпека. Ще й Адам, ніби навмисно, саме сьогодні десь подівся. Обіцяв прийти ще вранці, а досі немає. Може, зібратись і самій з’їхати звідси? Якби не боялася за таких заворушень виходити з дітьми на вулицю, то обов’язково пішла б до Терези. Та мешкає трохи далі від центру, і у неї значно спокійніше, аніж тут. З тривогою прислухалася до шуму на вулиці й починала боятися, що найгірші припущення справдяться.
Ще й діти не лише прокинулися раніше, аніж звичайно, але й погано поїли, тепер вередували і загалом поводилися так нестерпно, що в Анни починали здавати нерви. Через прочинену на кухні кватирку долинали окремі вигуки з вулиці, під вікном бруківкою волочили щось важке і вкладали на новозбудовану впоперек вулиці барикаду, а нещодавно пролунав іще один постріл десь із боку Бернардинів. Що це таке? Такі ж заворушення, як у березні, чи починається збройне повстання? Якщо повстання, то не лише стрілятимуть, але й громитимуть усе, що під руку потрапить.
Дедалі дужче непокоїлась і навіть у вікно боялася визирати. Щільно причинила кватирку і затягнула штори. До сусідів по допомогу теж не підеш. Після нічного скандалу до неї тут ставляться вкрай прохолодно. Навіть не вітаються. Швидше б уже прийшов Адам. Незрозуміло, чому він затримується. Хоч би з ним нічого поганого не сталося.
Про всяк випадок Анна заходилася збирати у дві валізи найнеобхідніші та найцінніші речі, тоді порозкладала на ліжку теплі речі для дітей та для себе і перевдягнула легку домашню сукню на теплу вовняну. Панічного страху не відчувала, проте на душі було неспокійно. Так почуваєшся за крок від катастрофи чи кардинальних змін у житті.
Почувши, як відчиняються двері, Анна вибігла в передпокій. Адам. Ну, нарешті. Незабаром смеркатиметься.
— Я забираю тебе з дітьми до себе, — не вітаючись і не витрачаючи час на зайві церемонії, відразу поставив її перед доконаним фактом Адам. — Добре, що ти вже перевдягнулась. Тепер вдягай дітей і прихопи їм якісь речі. На все про все маєш півгодини. Зайвого не бери. Решту речей я потім сам привезу.
Зайшовши до кімнати, він кинув погляд на зібрані валізи.
— Вистачило б і однієї, але тепер пізно перепаковувати. Нехай будуть дві.
Він озирнувся на Анну, яка стояла посеред передпокою і дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Ну і чому ти ще й досі тут стоїш? Вдягай дітей. Ситуація непевна, і я б не радив довго зволікати.
Прийшовши до тями, Анна кинулася робити те, що наказав Адам. Витягнула з колиски спочатку Яніну, швиденько переповила її, тоді заходилася вдягати Елю. Справді нема часу. Щоб убезпечити малих, треба якнайшвидше забрати їх звідси.
Коли діти були тепло вдягнені та замотані ледь не по самі носики, Анна швидким рухом накинула на плечі теплу кацабайку, надягнула капелюшок, взяла малих на руки і, не озираючись, вийшла з Адамом на вулицю.
До меж Хорунщизни вони дійшли практично безперешкодно, проте, дивлячись на тлуми людей, які заполонили вулиці, на урядові війська довкола, на барикади впоперек доріг та на гармати, які з’явилися перед готелем Гофмана, Анна чи не вперше за сьогодні відчула справжній страх.
Притискаючи до себе дітей, які від шуму та криків знов почали капризувати, вона машинально намагалася їх заспокоїти, а сама дивилася на те, що діється в середмісті, і не могла отямитися. Ці люди хоч самі розуміють, що роблять? Якщо до завтра ніхто не контролюватиме ситуації, може статися все що завгодно.
Трохи заспокоїлась Анна лише тоді, коли переступила поріг будинку Адама.
— Але я житиму в одній кімнаті з малими, — відразу перейшла вона до суто практичних питань. — Скажете, що я годувальниця Ясі.
Адам усміхнувся.
— Як хочеш. Мені байдуже, ким тебе вважатимуть.
Зрозумівши, що Адам не тиснутиме на неї в цьому питанні, Анна полегшено зітхнула і зосередилася на нагальних справах: переодягнула дітей, нагодувала їх, повитягувала з валізи найнеобхідніші речі, розстелила ліжко, а ще за годину малі, втомлені сьогоднішнім неспокійним днем, спали так міцно, що навіть не прокинулися, коли Анна переклала їх ближче до стіни.
Ще раз переконавшись, що діти тепло вкриті та не впадуть із ліжка, вона вийшла. Добре, що Адам відпустив усю прислугу. Не уявляла, як би зараз дивилася незнайомим людям в очі.
Переступивши поріг кімнати, в якій на неї чекав Адам, Анна зупинилася в нерішучості.
Не почувалася в цьому будинку ані затишно, ані вільно. Мусила сюди приїхати, щоб мати надійний прихисток, але внутрішньо все в ній опиралося цьому. Зовсім нещодавно тут господарювала Анеля, і її невидима присутність вгадувалась у кожному предметі домашнього вжитку: у дбайливо підібраних художніх дрібничках на камінній полиці, у рясно квітучих, навіть у цю пору року, вазонах на жардиньєрці, у прискіпливо дібраному посуді в заскленому креденсі, у забутій на маленькому столику для рукоділля канві з розпочатою вишивкою, навіть у прибраному призбираними мусліновими фіранками вікні, і, чи не найвиразніше, у великому чорному фортепіано з відповідним до нього стільчиком. Не мусила навіть очі заплющувати, щоб уявити, як Анеля підходила до свого інструмента, як сідала і починала грати. Робила то досконало, з неперевершеним артистизмом і відчуттям настрою твору. Їй самій уже ніколи не виконати так жодної музичної фрази. Це вмерло в ній назавжди. Важко уявити, як вона взагалі мешкатиме тут.
Будинок не будив у ній жодних теплих емоцій. Навпаки — навіював погані передчуття та думки. Як тут можна щось робити, говорити, рухатися, дихати? Майже фізично відчувала брак повітря. Напевно, Адам звик до всіх цих речей, не помічає, не пов’язує виключно зі спогадами про дружину, а найімовірніше, як більшість чоловіків, сприймає їх як фон чи декорацію і по-справжньому ніколи й не бачить.
Намагаючись ненароком не виказати свій настрій, Анна спробувала поводитися природно. Неквапно підійшла до канапи, сіла й акуратно розправила складки на спідниці.
— Ви навмисно відпустили всю прислугу? Це щоб мені легше було призвичаїтися чи щоб не відразу здогадались, хто я насправді?
Адам промовчав, проте подивився на Анну так уважно, що вона мимоволі зніяковіла.
— Ви ж не наполягатиме, щоб я відкрито стала вашою коханкою? Заледве минуло сорок днів по тому, як…
Не договорила. Розмова не клеїлась. Обговорювати події в місті не було сенсу, а вибудовувати плани на майбутнє видавалося блюзнірством.
— Я лише хочу, щоб тобі було зручно в мене вдома.
Анна кинула на нього швидкий погляд і знов розправила й без того акуратно розправлені спідниці.
— Мені й зручно.
Насправді майже жалкувала, що погодилася приїхати сюди. Ще й раптом розболілася голова і захотілося побути на самоті, а ще чомусь, не до місця і не до часу, пригадалось, як вона приходила сюди раніше і як зарікалася ніколи більше не переступати поріг цього дому. Не можна все ж таки спокушати долю та зарікатись.
Анна підвелася з канапи, підійшла до годинника на камінній полиці. Десята година? Неймовірно. За всіма клопотами та безладом у місті й не зауважила, як збігло стільки часу.
— Я приготую вечерю? Ви ж, певно, зголодніли.
Не очікуючи на ствердну відповідь, Анна вийшла з кімнати і швидким кроком попрямувала на кухню. При порозі затрималася. Кухня доволі простора, чиста і добре облаштована. Цілий кут займає велика мурована піч, посередині — стіл зі стільцями, в іншому кутку — бочка з водою, трохи на віддалі — діжа для вимішування тіста і колода для рубання м’яса, а ще тут така кількість різноманітних казанків, ринок, банячків та форм для випікання, що аж очі розбігаються. Щоб у всьому тому орієнтуватися, треба досвідченої і добре навченої куховарки. У кухні не лише чисто, але вдало та практично все зорганізовано.
Нашвидкуруч зготувавши вечерю, Анна почала накривати стіл у малому салоні. Дуже важко орієнтувалася в тому, що і де тут знайти, а тому завершила роботу аж опівночі.
Вечеряли вони з Адамом у цілковитій тиші, лише зрідка перекидаючись короткими фразами та зауваженнями, а ще дзенькав порцеляновий посуд та брязкало срібне столове начиння. Адам поводився доволі стримано та обережно. Так, ніби боявся ненароком образити або налякати Анну. У відповідь вона ще дужче замкнулася в собі й відмовчувалася. Зрештою, Адам не особливо й намагався розворушити її розмовою, лише іноді замислено дивився на неї.
Підвівшись з-за столу, Анна почала збирати брудний посуд. Повиносила до кухні, зняла з гачка фартух, надягнула і, зачерпнувши з казанка гарячої води, налаштувалася на миття.
— Що ти вигадала? — Адам розв’язав фартух і поклав скраю на стіл. — Це не твоя робота. Завтра вранці прийде куховарка і все тут помиє. Йдемо спати. Треба хоч трохи виспатись.
Старанно витираючи руки, Анна намагалася не дивитись на Адама. Не уявляла, як зможе тут заснути. У цьому будинку померла Анеля, і її смерть стояла між нею та Адамом так виразно, що не дозволяла забути про це ані на мить.
— Тебе щось лякає? — Адам забрав з її рук рушник і кинув на фартух. — Те, що сталося, все одно вже не зміниш. Розумію, тобі зараз важко, але й мені, повір, теж нелегко.
Анна обережно глянула на нього. Йому зовсім не обов’язково знати про її страхи. Вона сама впорається з ними.
— Ні, я не боюся. Просто я не знаю, як мене приймуть старші діти та прислуга.
— І це все, що тебе непокоїть? — Адам мимоволі усміхнувся. — Тоді ти легко звикнеш до нового життя. Люцина ще маленька, а Войцеха я сам проконтролюю. Мусиш лише пам’ятати, що у власному домі я хочу мати спокій і не терпітиму конфлікти чи непевні ситуації. До речі, я звільнив усю прислугу, яка була тут при Анелі. Залишив хіба куховарку, але та приходить лише вранці, а по обіді вже йде додому. Думаю, так буде краще. Потім візьмемо нових людей.
Анна кинула на Адама швидкий погляд. Отже, нічого несподіваного не передбачається — Адам і надалі диктуватиме їй свої умови та роздаватиме вказівки, але це навіть добре. Здається, її цілком влаштовує саме така ситуація і саме такий чоловік, як він. А ще понад усе хочеться, щоб життя нарешті вкладалося за звичайними людськими та Божими законами. Що тут дивного? Їхня з Адамом історія — це лише ще одна банальна історія з сотні подібних, так само банальних історій. Не дивно, що бажання і мрії у них теж цілком звичайні.
Адам обережно пригорнув її до себе.
— Що ти там наперед собі загадуєш? Ліпше лаштуйся спати. Доки ми тут самі, спатимеш у моїй спальні. Тобі зараз краще не залишатися самій, — він діткнувся її волосся поцілунком і відпустив від себе. — Я буду в себе в кабінеті. Мушу ще дописати листа.
Кивнувши, Анна примусила себе усміхнутися. Адаму зовсім не обов’язково знати, що вона не може відігнати від себе тривогу, а зараз, коли темрява дедалі впевненіше опановує кожен закуток будинку, боїться її майже по-дитячому панічно — без жодної логіки та всупереч здоровому глузду. Ніколи раніше не помічала за собою такого містичного сприйняття темряви, проте зараз не могла не визнати, що будинок викликає в неї саме такий страх. Трохи дивакуватий, але доволі моторошний. Невже душа покійної дружини Адама все ще не залишила цієї оселі?
Анна взяла до рук свічник і зробила декілька обережних кроків. Якісь у неї дивні страхи та думки. Це навіть гріх щось таке думати та уявляти. Треба знов дати на службу Божу за померлих. Здається, живі потребують цього чи не дужче, аніж померлі.
Зайшовши до дітей, Анна поставила свічник на стіл. Декілька хвилин дивилася на дівчаток, які, порозкладавши ручки-ніжки, спокійно спали на одному ліжку, і відчула себе впевненіше. Хай як погано почувалася тут, а дітям у цьому будинку краще. Більше простору, вигод і можливостей на майбутнє. Зрештою, дітям завжди ліпше там, де дім їхнього батька.
Перевдягнувшись у нічну сорочку, Анна накинула на себе теплу кашемірову шаль, запхала ноги у зручні домашні пантофлі і, взявши до рук свічник, вийшла з кімнати. Ступила, може, зо два кроки і відчула, як усі страхи повертаються з подвоєною силою. Очевидно, сьогоднішній переїзд сюди був надто поспішним і вона не встигла підготуватися до того, що все у цьому будинку нагадуватиме про Анелю.
Ледь торкаючись вільною від свічника рукою стіни, Анна просувалася вздовж коридору. Вже й сама на себе сердилася за вразливість до атмосфери помешкання, проте нічого не могла вдіяти. Усі страхи сконцентрувалися в один великий жах і не відпускали. Намагаючись ні на що не наштовхнутися, Анна намацала рукою стіну і зупинилася. Якщо поводитиметься так і далі, то все у них з Адамом полетить шкереберть. Хіба ж він винен, що йому померла вже друга дружина? Треба якось давати собі раду. Не час перекладати на нього ще й свої проблеми та переживання. У підсумку все залежить від жінки, і якщо вона не зуміє перебороти свій страх та налагодити нормальне життя для всієї родини, то про спокій та щастя у цьому будинку можна забути раз і назавжди.
Підійшовши до кабінету, Анна легенько прочинила двері. Адам сидів за столом плечима до неї, щось писав і на її появу в кімнаті ніяк не відреагував, навіть не озирнувся. Справді, має якусь дуже термінову роботу.
Вирішивши не заважати йому, Анна зайшла досередини й обережно поставила свічник на невеличкий столик. Намагалася не шуміти, проте майже відразу впустила додолу книжку, яку, щоб чимось себе розважити, витягнула з шафи.
Почувши за плечима шум, Адам озирнувся.
— Зачекай п’ять хвилин. Я майже дописав. Зараз підемо спати.
Кивнувши, вона обережно підняла з підлоги книжку, присіла на канапу і спробувала роздивитися кабінет. Насамперед у вічі впадала величезна кількість книжок у високих засклених шафах, тоді письмовий стіл зі срібним приладдям для письма та стосами паперів, а ще камін, у якому вже не горів вогонь, проте ще жевріли жарини.
Анна підвелась і простягнула руки до тепла жарин. На карнизі каміна стояли два срібні свічники і бронзовий годинник, трохи на віддалі від каміна — фотель, а біля нього столик із забутою на ньому люлькою та філіжанкою з-під кави.
Усміхнувшись, Анна зробила декілька кроків кімнатою. Навпроти вікна, у ще одній, меншій, але так само заскленій, шафі — декілька коштовних мисливських рушниць, ріжки з порохом, набої та мисливська сумка. Не знала, що Адам має таке захоплення. Очевидно, досі більша частина його життя та захоплень залишалася поза її життям та увагою. Тепер усе складатиметься трохи інакше, і їй доведеться зіштовхнутися ще не з одним таким відкриттям. Цікаво, як воно — щодня бачити чоловіка, якого любиш? Це зближує чи, навпаки, відштовхує? Напевно, все залежить від людини, з якою живеш.
Анна знов роздивилася довкола. На стінах — декілька картин, писаних олійними фарбами, на паркетній підлозі — перський килим, на вікнах — важкі темно-зелені штори. Тут взагалі доволі затишно та комфортно, але найдужче тішило те, що не було жодного сліду жіночого втручання в підбір речей, а отже, навіть натяку на дружину Адама. Суто чоловіча кімната.
Відклавши перо, Адам склав вдвоє аркуш паперу, на якому щойно писав, поставив його на стос книжок і сів упівоберта до Анни.
— Ти, певно, втомилась і хочеш спати?
— Не надто. Я важко засинаю на новому місці.
Вона уважно глянула йому в очі. Адам продовжував вивчати її, проте робив це доволі обережно. Так, ніби і сам ще не знав, що мав би сказати чи зробити. Уже давно не бачила його в такому не властивому для нього настрої. Здається, особиста трагедія зачепила його глибше і серйозніше, аніж він намагається показати. Чоловіки взагалі важче переживають драми і потім теж нелегко приходять до тями. Може, саме тому Адам і наполягав на її переїзді сюди. Йому потрібна близька людина поряд: для звичайної розмови, для буденного життя, для спокійного провадження справ і для того, щоб хтось опікувався дітьми та дрібними побутовими клопотами, на які в чоловіків зазвичай нема настрою, терпіння та часу і які жінки залагоджують легко та непомітно. Знала напевно, що Адам ніколи не визнає своєї розгубленості в цій ситуації, проте й не прагнула того, а просто хотіла допомогти.
Ледь нахиливши голову, вона обережно глянула на Адама, тоді слабо усміхнулася.
— Навіть не думала, що сьогодні ночуватиму тут. Якби не події у місті, я б ще довго не наважилася на таке, — вона кинула на Адама ще один обережний погляд і зосередилася на розгляданні картини в нього за плечима. — Знаєте, у вас у кабінеті я ще не була. Усе таке незвичне.
— Шкодуєш, що прийшла до мене? Зле тут почуваєшся?
Анна слабо повела плечима.
— Аж ніяк, дітям у цьому будинку навіть краще.
— А тобі?
Вона зробила декілька невпевнених кроків і зупинилася за крок від Адама. Дивилася на нього з обережною усмішкою на устах, але не підходила ближче.
— Тепер усі засуджуватимуть мене. Скажуть, що геть безсоромна. Навіть не знаю, що мені тепер робити.
Ще один обережний крок — і Адам обхопив її за талію та притягнув до себе.
— Тебе досі це хвилює?
Усміхнувшись, Анна ковзнула йому на коліна. Здається, сьогодні потребувала обіймів Адама не менше, аніж він її. Своєрідні ліки, які не лише дають розраду у важкі моменти, але й повертають смак до життя та впевненість у собі. Хіба їй важко стати для нього такими ліками?
Намагаючись не зосереджуватись на думках про те, що все це відбувається в будинку, де ще зовсім нещодавно мешкала дружина Адама, Анна обережно відшукала губами його губи. Нічого не змінилося. Адам бажає її так само сильно, як і раніше. Як добре, що можна просто цілуватися і ні про що інше не думати.
Тепла кашемірова шаль зісковзнула з плечей до її ніг, а тоненьке полотно сорочки не заважало відчувати на своєму тілі гарячі доторки чоловічих долонь та губ. Усе так просто і так звично, і незабаром не треба буде жодних зусиль для того, щоб забути, де все це відбувається.
Одним швидким рухом Анна скинула сорочку через голову і знов обвила Адама руками за шию. Тепер відчувала його кожним дюймом оголеного для нього тіла і прислухалася лише до того, що робить він. Якщо міцно-преміцно заплющити очі, можна взагалі ні про що не думати, а просто скоритися власним бажанням. Від людини тут залежить лише те, що ці бажання виносять зі споду — любов та запаморочення від близькості коханої людини чи звичайну хіть. Перше — підіймає над реальністю та дає відчуття справжнього щастя, друге — нічого, окрім пустки та тимчасового полегшення, не полишає по собі.
Прокинулась Анна аж під ранок. Спочатку не відразу зрозуміла, де вона і як сюди потрапила. Здивовано глянула на Адама, який спав поряд, тоді, враз усе згадавши, усміхнулася. Вони прийшли сюди посеред ночі й відразу заснули. Важко повірити, але вона кохалася з ним у перші години свого перебування тут, а потім була така втомлена і розімліла від любощів, що миттєво і без жодних докорів сумління заснула. А думала, що нізащо не засне. Може, й добре, що ось так відразу — потім було б значно важче.
Дитяче пхикання примусило Анну зосередитися на нагальних справах. Вона відкинула ковдру набік і сіла на ліжку. Пхикання поступово перетворювалося на плач, і, не очікуючи, доки воно переросте у гучний концерт, вона звелася на ноги. Адам уві сні ледь ворухнувся, проте не прокинувся.
Намагаючись не шуміти, Анна повернулася до кімнати, в якій спали діти, і, зосередившись на звичній для себе роботі годування-переповивання-колихання, відчула себе майже впевнено. Нічого несподіваного не передбачається. Робитиме тут те ж саме, що робила вдома. Все прогнозовано.
Потроху майже зовсім розвиднилося, і Анна почала вдягатися. Навмисно вибрала доволі просту чорну сукню. Без зайвих прикрас, надмірностей у крої і глухо застібнуту по саме горло, проте таку, що додавала до зовнішності щось шляхетне. Мусила виглядати якщо не досконало, то принаймні пристойно. Якщо доведеться знайомитися з сусідами або з кимось, хто знав покійну дружину Адама, не хотіла бути подібною на жінку з цілком інакшого товариства. Те, що її все одно згодом осуджуватимуть, знала напевно, проте воліла, щоб Адамові принаймні не дивувалися та не вважали, що він спокусився на жінку, не варту його уваги.
Переконавшись, що Яся спокійно спить, Анна взяла на руки Елю, яка вже категорично не хотіла засинати, і вийшла з кімнати.
Зайшовши в спальню до Адама, посадила малу на ліжко, підійшла до вікна і розсунула важкі, вже зимові, штори. З вікна відразу війнуло прохолодним повітрям, і, не втримавшись, Анна визирнула надвір. Напевно, це вже останні осінні дні. Листя з дерев давно пооблітало, землю вкрив суцільний килим із опалого і майже повністю бурого листя, а самотні кущі хризантем прив’яли від вранішнього приморозку. Ще трохи — і пізня осінь переміниться на зиму з її заметілями, глибокими снігами та суворими морозами.
Помітивши когось у дворі сусіднього будинку, Анна швиденько відступила від вікна. Ще бракувало, щоб сусіди побачили її у вікні спальні Адама. Давати привід для пліток у перший день приїзду — це трохи занадто. Їм із Адамом і нещодавнього скандалу на Краківській вистачає. Досі ніхто з сусідів забути не може. Таки мало приємного, коли тебе мають за жінку аморального поводження.
Анна підійшла до ліжка, присіла і, нахилившись, спробувала пересунути малу поближче до себе, проте Еля кумедно вивернулась і швидко порачкувала кудись на інший край ліжка.
— Ну, і куди ти лізеш? Ще звалишся мені на землю.
Впіймавши малу при самісінькому краю ліжка, Анна необережним рухом зачепила Адама, який спав, і на мить завмерла. Той повернувся на інший бік і розплющив очі.
— Ти вже встала? — сонно усміхнувся він їй. — Малі ще сплять?
Тихенько розсміявшись, Анна заперечно хитнула головою.
— Якби ж то. Давно попрокидалися та поїли. Яся навіть знов заснула.
Побачивши, що Еля знов націлилася поглядом на край ліжка, Анна перегородила їй дорогу рукою.
— Бачите, яку нечемноту я вам принесла. Впертюха мала. Конче хоче впасти?
Ледь повернувшись, Адам підвівся на лікті, глянув на малу, яка вовтузилася на ліжку, і вільною рукою згріб доньку в оберемок та посадив на ковдру біля себе.
— А тобі як спалося на новому місці? — продовжуючи усміхатись, він полоскотав маленьку ніжку. — Бачу, добре, бо настрій маєш гарний.
Втративши рівновагу, Еля тицьнулася носиком у ковдру, але відразу підвела голову. За мить знову перевернулася, тоді вперлася ручками-ніжками в ліжко і спробувала рачкувати, але вже до стіни.
Розсміявшись, Адам іще раз присунув малу до себе, і та, змирившись із неминучим, облишила спроби втікати та потягнулася ручкою до обличчя тата.
Дивлячись на те, як Адам бавиться з малою, Анна відчувала, що у неї стискається серце, проте до ладу не розуміла, від чого — від щастя чи від почуття провини за це щастя. Зрештою, щастя, навіть із гірким присмаком провини, все одно залишається щастям і, як будь-яка довго вистраждана мрія, цінується надзвичайно високо.
Раптом Анна завмерла і прислухалася. Здається, хтось стукає у вхідні двері?
— Ви когось чекаєте? — сполохано подивилася вона на Адама. — Когось чужого?
Трохи відсунувши малу від себе, той сів на ліжку.
— Це Зоня, куховарка. Пам’ятаєш, я вчора тобі про неї казав? Іди до себе. Я сам відчиню. Нікого ж з прислуги немає.
Підхопивши на руки Елю, Анна озирнулася на Адама.
— І добре, що немає. Ще б подумали, що я тут з вами спала.
Розсміявшись, Адам підвівся з ліжка.
— А ти, звичайно, не спала.
Ображено надувши губи, Анна швиденько нахилилася, підняла з підлоги шаль, яку вчора, лягаючи спати, кинула на землю, і знов озирнулася на Адама.
— Будете таке мені говорити — і сьогодні спатимете самі.
Обережно причинивши за собою двері, вона тихенько прошмигнула до себе в кімнату. Проте вже за чверть години їй набридло переховуватись і, зібравшись із духом, вона взяла на руки Елю та попрямувала до кухні.
— Я годувальниця маленької Яніни, — привітавшись, відразу випередила вона всі запитання куховарки. — І вже півроку як вдова, але нікого з родини у Львові не маю. Окрім того, там, де ми мешкали, тепер неспокійно, і пан Адам привіз мене з дітьми сюди. Пан, певно, говорив про це?
Анна замовкла і трохи занепокоєно глянула на Зоню. Звичайна проста жінка. Ще не стара, але й не молода. Не надто висока і зовсім не худенька. Волосся заховане під хусткою, очі світлі. Вдягнена чисто та акуратно. Цікаво, вона їй повірила?
— Ми тут не призвичаєні до балачок із паном. Вчора пан сказав, що приїде годувальниця його доньки, і наказав приготувати покій. А більше я нічого не знаю.
Вона усміхнулася до Елі, яка насторожено вивчала незнайому для себе жінку і, здається, вирішувала, чи варто плакати негайно, чи, може, ще трохи зачекати.
— То пані теж мають дівчинку? Як ти називаєшся? — звернулася вона до Елі й торкнулася маленької ручки. — Коли повернеться наша панна Люцина, то втішиться, що тут тепер мешкають ще дві маленькі дівчинки.
У відповідь мала злякано глипнула на чужу жінку, яка не лише заговорила до неї, але й наважилася порухати за ручку, і гірко розплакалася.
— Ой, знаєте, — Анна пересунула доньку подалі і, намагаючись відволікти від плачу, тицьнула в руку цілушку хліба, — моя Еля тепер боїться всіх чужих. Колись навіть на руки йшла, а зараз не дає слова собі сказати незнайомій людині.
Зоня привітно усміхнулась Анні й відійшла трохи далі.
— Велика вже дівчинка. Розуміє, де чуже, а де своє. Трохи призвичаїться і не плакатиме.
Кивнувши, Анна спробувала згладити незручність ситуації і теж усміхнулася.
— Вона взагалі дуже ляклива, а тут ще й незнайоме помешкання. Мені й самій треба звикнути до будинку.
— І не дивно. Пані ще сама така молода, а вже дитинку має і мусить сама давати собі раду. Навіть не знаю, чи й тут буде ліпше. Пан ще й прислугу нащось звільнив. Тепер треба шукати нових людей. Небіжка пані Анеля, Царство їй Небесне, ніколи йому не докучала хатніми справами, і пан зовсім на тому не розуміється… Добра була жінка. Кривди нікому тут не робила.
Зніяковівши, Анна густо почервоніла і, щоб приховати це від куховарки, низько нахилилася над голівкою Елі. Була готова до розмов про покійну дружину Адама, та все одно почувалась як не у своїй тарілці.
— Я погодилась переїхати сюди, бо знаю пана Адама ще з дитинства. По мамі він наш далекий родич. Якийсь час я навіть мешкала у його сестри. Коли сталась трагедія, пані Тереза попросила мене стати годувальницю маленької Яніни… У мене ж багато молока. Та й хатніми справами я можу зайнятись.
— То пані родина? А я дивлюся на вашу Елю і зрозуміти нічого не годна. Дівчинка — викапана мама нашого пана. Ще й називається так само. Ви ж пам’ятаєте небіжку? Що то значить та сама кров.
Відчуваючи, як світ завалюється в небезпечній близькості від її голови, Анна насилу примусила себе зобразити маску байдужості на обличчі. То її Еля подібна на маму Адама, а вона про це нічого не знала. І який дідько потягнув її за язик?
— Не думаю, що тут є якась схожість. Ми надто далека родина. Мала схожа на мою маму.
Зоня заперечно хитнула головою.
— Ну то пані, певно, погано знали небіжку. В малої ті самі очі, ніс, навіть брови. Бачите, як воно буває — спільна кров дається чути навіть у далекій родині.
Анна якось непевно усміхнулась і зробила крок до дверей.
— Не знаю. Можливо… Але менше з тим. Там Ясю треба годувати.
— Може, пані спочатку самі поснідаєте? Чи зачекаєте на пана? Я вже носитиму на стіл.
Боячись зрадити себе втечею, Анна сіла до столу.
— Добре, поснідаю, але тут, на кухні.
— Як пані собі хоче. Що пані питиме? Чай чи каву?
Приречено глянувши на куховарку, Анна зручніше влаштувала на руках Елю.
— Не знаю. Мені однаково.
Без особливого ентузіазму поснідавши, Анна повернулася до кімнати, незабаром заспокоїлась і відчула, що до неї повертається добрий настрій. Яся спала, Еля повзала по підлозі серед нових і цікавих для себе речей та почувалася щасливою і задоволеною життям. Чого переживати? Правди ж ніхто не знає. Треба попросити Зоню допомогти облаштуватися на новому місці.
Коли Адам зайшов у кімнату, Анна не відразу його й зауважила. Зоня саме допомагала їй застелити невеличке ліжечко, яке вони щойно спільними зусиллями принесли з комірчини, і Анна цілком поринула не лише в цю справу, але й у розмову з куховаркою.
— Еля, а ти чого тішишся? — зауваживши, що мала радісно загукала і вправно порачкувала до дверей, усміхнулася до доньки Анна. — Що ти там побачила?
Вона прослідкувала поглядом за малою. Адам? Навіщо він сюди прийшов?
Не дозволивши доньці дорачкувати до нього, Анна підхопила малу на руки, проте Еля обурено запротестувала і потягнулася ручкою до тата. Звикла, що Адам постійно бавиться з нею та носить на руках.
Розгублено глянувши на Адама, Анна шикнула на малу, яка вже пхикала у неї на руках, і спробувала відволікти її увагу, проте у відповідь Еля ще дужче запротестувала і знов потягнулася ручкою до тата.
— Давай її сюди, — Адам взяв доньку на руки. — Вже скучила?
Еля не лише відразу заспокоїлась, але й крізь сльози заусміхалася до нього, а ще за мить радісно вчепилася пальчиками йому в ніс.
Мимоволі почервонівши, Анна знітилася. Тепер хіба б дурний не здогадався, хто для цієї дитини Адам, а Зоня не дурна.
Куховарка здивовано глянула на Елю, тоді перевела погляд на Адама. Якийсь час у її очах було нерозуміння, проте майже відразу воно перемінилося на невиразну підозру, а ще за мить на цілком виразний здогад. То ця дівчинка — його донька? А небіжка пані теж знали, що в її чоловіка є коханка та нешлюбна дитина?
Не втримавшись, Зоня знизала плечима. Здуріли люди. Щоб отак, до двох місяців часу, привезти в дім коханку — це треба геть-чисто втратити сором. Пан такий поважний, розумний чоловік, а злакомився на те, що й кожен інший хлоп. Тепер ще й житиме тут із нею? Хто б думав, що нова господиня буде така молода і що прийде отак нагло по смерті першої. Не пасує до цього дому. Небіжка пані знала, як дати лад усій господарці, а ця така молода, що не дасть собі раду ані з дітьми, ані з хатою. Сам Войцех чого вартує. Ще й не знати, які порядки почне заводити. Уже зараз пан усієї прислуги позбувся. Молодій коханці хоче догодити.
— Я так розумію, що обіду сьогодні не буде, — глянувши на куховарку, Адам невдоволено скривився. — Тут не вистава і не фестини[44], щоб стояти з розкритим ротом. Сподіваюсь, створення пліток не компенсує втрату роботи?
Злякано зиркнувши на Адама, куховарка кивнула.
— Коли я таким займалася? Мені й тут непогано.
— Звичайно, а якщо розумно поводитись, то буде ще краще.
— То я піду обід варити?
Адам байдуже знизав плечима.
— Цікаво, коли я ще й цим керував? Від сьогодні тут є кому керувати кухнею.
Коли вони з Адамом залишилися в кімнаті самі, Анна сердито глянула на нього. Отже, він навіть не намагається приховувати від куховарки правду. Зрештою, не мала жодного бажання сперечатись і тим паче з’ясовувати, як він уявляє її становище тут. Сама не знала, що хотіла б почути у відповідь і чи взагалі хотіла б почути цю відповідь саме сьогодні.
— Даремно ти переживаєш, я ж тобі не кажу вже зараз брати на себе всі домашні справи. Приглядайся, звикай потроху.
— Так, але… — Анна спробувала щось заперечити, та знов передумала і змовчала. З-поміж усього іншого хатні справи її непокоїли чи не найменше.
— Поговоримо ввечері. Добре? — Адам теж не мав настрою до суперечок і, здається, кудись поспішав. — Маю залагодити декілька термінових справ. До речі, де і коли ти снідала?
Анна знов здивовано глянула на нього.
— Щойно, на кухні.
У відповідь Адам невдоволено скривився.
— Сподіваюсь, це таке вперше і востаннє. Від сьогодні їстимеш зі мною за одним столом. Не варто звикати до невластивого поводження. Щоб із тобою рахувалися, мусиш відповідно поставити себе у цьому домі. Між іншим, у тебе дивна манера спілкування з прислугою. Я б тобі не радив аж так сильно скорочувати дистанцію. Потім це вилізе тобі боком.
Знов не знайшовшись із відповіддю, Анна кивнула. Чи робитиме вона так, як каже Адам, ще не відомо, проте він, здається, налаштований доволі серйозно і хоче, щоб вона зайняла особливе становище у його домі. І нехай. Це таки краще, аніж зневага.
Намагаючись переконати себе не надто перейматися викриттям, Анна якийсь час, проте, не наважувалася виходити з кімнати. Уже й Адам пішов з дому, а вона ще сиділа на ліжку і замислено спостерігала, як біля її ніг бавиться Еля. Наївно було сподіватися, що їхні з Адамом специфічні стосунки вдасться приховати від прислуги. Добре, якщо все обмежиться лише куховаркою.
На щастя, Зоня вирішила для власного спокою вдати, ніби нічого не бачила, не чула, не знає, не здогадується і бачити чи знати не хоче. Анну таке цілком влаштовувало, і вона теж вдала, що нічого особливого не сталося. Вже навіть налаштувалася на роботу, проте увагу привернув незвичний шум надворі. Десь не надто далеко гримнуло так, що ще трохи — і затремтіли б шибки у вікнах. Гримонуло раз, двічі… знову. Що це таке?
Здивовано глянула на куховарку, але та теж нічого не розуміла.
— Гроза, чи що? — сама себе запитала Анна і сама собі відповіла: — Ні, дурниці. Яка там гроза при кінці осені? Я вчора бачила гармати біля готелю Гофмана. Це обстріл!.. О Матка Боска, та ж Адам десь там.
Вона кинулася до вікна, яке виходило на вулицю. Навіть у цьому, зазвичай спокійному та тихому передмісті, тепер панував неспокій. Люди кудись поспішали, щось обговорювали, кудись бігли. А Адам? Уже майже година, як він вийшов із дому.
Анна з тріском розчинила вікно і, незважаючи на різке вранішнє повітря, яке відразу обпекло їй плечі холодом, вихилилася назовні. Вчора до обстрілу не дійшло. Може, зараз теж не дійде? Може, урядові війська лише лякають непокірне місто?
Відчуваючи, як холодне повітря неприємно проривається крізь тоненьку домашню сукню до тіла, Анна мимоволі затремтіла, проте від вікна не відійшла. За декілька кроків від їхнього будинку стояли дві жінки і щось схвильовано та жваво обговорювали.
Намагаючись почути хоч якісь уривки розмови, Анна ще дужче вихилилася з вікна. «Вчора на площі Фердинанда когось вбили з національної гвардії…», «З того вбивства і почалися серйозні заворушення в місті…», «У середмісті знов стріляли…», «Хто знає, певно, є поранені та вбиті…»
Забувши про холод, Анна міцно вчепилася пальцями в підвіконня. Навіщо Адам пішов з дому саме сьогодні? Мав би розуміти, що там діятиметься. Він зробив це навмисно? Як завжди, потайний, він міг вплутатися у що завгодно і жодним натяком не зрадити свою таємницю.
Ледь не плачучи, Анна знов прислухалася до розмови жінок на вулиці, проте саме в цю мить прогримів іще один особливо потужний гарматний залп і все заглушив.
Мимоволі смикнувшись, Анна, проте, залишилася стояти біля розчиненого вікна непорушно.
— Пані, що ви робите? — раптом почула вона за плечима наляканий голос Зоні. — Зачиніть вікно. Дивіться, що там діється.
Озирнувшись, Анна неуважно глянула на куховарку, яка тримала на руках Елю, тоді таки зачинила вікно і відійшла вглиб кімнати. Господи, що ж робити? Знати б хоч, що там діється.
Вона розгублено глянула на Зоню.
— Ви всіх тут знаєте. Підіть до когось із сусідів. Може, хтось щось знає. Якщо з Адамом щось станеться, я… — не договорила, швидким кроком підійшла до Зоні й забрала у неї з рук Елю. — Я не можу залишити дітей самих. Адам мені того не подарує. Ідіть ви, але вже.
Заскочена несподіваним наказом Анни, та завагалася. Виходити з будинку тоді, коли на вулиці стріляють, не хотілося, проте псувати відносини з коханкою господаря теж нерозумно. Якщо не сьогодні, то завтра та всім тут заправлятиме, і тоді…
— Добре. Я піду до Дацкової. Вона мешкає недалеко. У них там Ясько в національній гвардії. Мали б щось знати.
Провівши куховарку аж до воріт, Анна швидким кроком побігла назад до будинку. Нехай на декілька хвилин, але залишила дітей самих. Яся давно плаче та вимагає їсти, а Еля повзає по підлозі і може заподіяти собі шкоду.
Налякана обстрілом середмістя, Анна відразу з колиски взяла Ясю до грудей. Те, що дитина мокра, зауважила лише тоді, коли та наскрізь промочила їй сукню. Машинально перевдягнувши дитину в сухе, Анна знов прислухалася. Обстріл припинився? Тиша. Може, вже не відновиться? Хоч би нікого не покалічило та не повбивало.
— Ну, що там? — побачивши на порозі Зоню, Анна відразу кинулася їй назустріч. — Що сталось у місті? Що вони кажуть?
Зоня знизала плечима.
— Вони там самі нічого не знають. Національну гвардію ще від учора підняли по тривозі. Вчора на плацу Фердинанда артилеристи вбили якогось Навроцького, сьогодні на площі Святого Духа знов побили одного з гвардійців і знов стріляли. Товчуться всі на купу. А ще кажуть, що під Віднем мадяри звоювали цісарське військо.
— Звоювали? І нехай. То далеко… А в нас тут щось серйозне чи знов трохи потовчуться і заспокояться?
— А Бог їх знає.
Зрозумівши, що нічого певного не дізнається, Анна й зовсім упала духом. Адам знав, що йти в середмістя небезпечно. Знав — і навмисно пішов туди. Як усі чоловіки, навіть не подумав, що хтось переживатиме. Сам собі цар і бог. Пішов, бо так йому захотілося, бо таким йому уявлявся обов’язок. Хоч би словом прохопився.
Не витримавши нервового напруження, Анна розплакалася. Знала б, чим все це обернеться, нізащо б не погодилася приїхати сюди. До року їй тут взагалі не місце. Не знати, чим усе це тепер завершиться. Може, розплатою?
Здивовано глянувши на Анну, Зоня промовчала. Підняла з підлоги Елю, понесла на ліжко перевдягати, тоді спробувала забавити. За якийсь час не витримала й озирнулася на Анну.
— Не плачте. Пан Адам — чоловік не дурний. Певно, зараз у когось з родини. Може, у сестри. Побачите, до вечора прийде.
Здивовано звівши очі, Анна кивнула. Напевно, так воно й є. Адам не військовий, не в національній гвардії, окрім того, ніколи серйозно не захоплювався політикою. Принаймні, вона нічого про таке не чула. Усе в розумних межах.
Витерши сльози зі щік тильним боком долоні, Анна спробувала заспокоїтися. Адам такої поведінки не схвалив би, а Тереза взагалі сказала б, що вона не вміє панувати над своїми емоціями. Для жінки з доброго товариства це неприйнятно.
Анна сіла на ліжко біля Елі. Напад паніки потроху минав, а страх за життя Адама заховався вглиб і вже не проривався назовні сльозами, лише муляв глухим болем і не дозволяв зосередитися на чомусь іншому, окрім бажання негайно побачитися з Адамом.
Мимоволі зайнявшись буденними справами, Анна, проте, думками була далеко від того, що робила. Напружено прислухалася до кожного звуку знадвору, підходила до вікна і визирала на вулицю. Намагалася не надто нервувати, проте трималася лише вірою у те, що незабаром побачить Адама.
Несподіване відновлення обстрілу середмістя примусило її налякано смикнутись і випустити з рук пелюшку, яку вона саме розстеляла на ліжку. Знов обстріл? Але чому? Як?
Анна кинулася до вікна. На небі з’явився стовп темного диму і чітко виділився на тлі ясного неба. Десь у середмісті пожежа? Горить чиясь кам’яниця? Може, урядові бюра чи бюро Ради Народової? Господи, та що ж воно таке? Дивилася наляканими очима на те, як на небі з’являється ще один стовп диму, і не могла повірити власним очам. Це вже не просто шум і гуркіт, а важка артилерія. Від неї неможливо врятуватись, а руйнувань не уникнути. Чогось такого не очікувала. Це катастрофа.
Притиснувши долоню до рота, дивилася на пожежу середмістя і насилу стримувала в собі розпач. Та що ж це таке? Це ж не війна і не поле бою. Там звичайні люди — її сусіди та знайомі. Там теж маленькі діти. Господи, навіщо Адам пішов з дому? Невже не знав, чим усе це обернеться? Як завжди, найдужче постраждають звичайні люди. Хоч би з ним нічого не сталося.
Вона навстіж розчинила вікно. Навіть тут, не надто близько від середмістя, зрозуміло, що діється там. Це вже не ракети чи картеч — це бойові снаряди. Поруйнують та попалять будинки. А люди? Хто рятуватиме людей, якщо розпочнуться пожежі? А Адам? Невже він досі там? Боже, а якщо його поранено чи…
Злякавшись, Анна мимоволі затиснула рот долонею. Про таке не можна навіть думати. Такого взагалі не може статися. З ким завгодно, тільки не з Адамом.
Не втримавшись, вона знов розплакалася. Чому це відбулося саме тоді, коли вони нарешті разом? Як доля може бути такою несправедливою?
Усе облишивши, Зоня підійшла ближче і теж визирнула надвір.
— Невже пані думає, що пан Адам там? Хіба б клепки якої в голові не мав. — Вона рішуче зачинила вікно. — Нічого ще не знаєте, а вже наперед плачете. Пан повернеться.
Намагаючись впоратися з емоціями, Анна кивнула. Понад усе хотіла вірити Зоні, але дивилася на пожежу в місті й не могла вірити. Лише робила героїчні спроби боротися з нападами відчаю, але від хвилювання її почало трусити. А може, це від нервів? Кутаючись у кашемірову шаль, Анна навіть колиску та крісло пересунула ближче до теплого п’єца, проте це теж не допомогло. Нервувала дедалі дужче.
Нестихаючий ані на чверть години гуркіт обстрілу знов примусив Анну прикипіти до вікна. Здається, все середмістя горить. Неможливо, щоб таке було правдою. Небо затягнули густі клуби диму, а шум та гарматний обстріл не лише не стихав, але й ставав дедалі потужнішим.
— Матка Боска, та що ж це таке? — озирнувшись на Зоню, розпачливо прошепотіла Анна. — Дивіться, все ж горить.
Зоня не відразу відповіла. Дивилася на пожежу і не могла відвести погляду від раптом потемнілого неба.
— Сюди не дійде. Задалеко, — здавленим голосом проговорила вона. — Але нам ліпше сидіти вдома. На вулиці стріляють. Ще позабивають здуру.
— А Адам? Він там.
— А чим ми йому поможемо? Усе в руках Божих. Можемо хіба молитись, — Зоня легенько торкнулася плеча Анни. — Пані ліпше відійти від вікна. На біду багато не треба… Піду гляну, чи двері добре позамикані. Не приведи Господи, ще грабунки почнуться.
Відійшовши від вікна, Анна повернулась до дітей і вклякнула перед ліжком на коліна. Навіть уявити страшно, якби вони залишилися на Краківській. Адам їх усіх врятував.
Гарячково перебираючи в пам’яті події останньої доби, Анна намагалася щось второпати. Якщо Адам знав, що залишатись у середмісті небезпечно, то чому пішов туди сам? Мав би розуміти, що якщо з ним щось станеться, то вони з Елею залишаться без опіки. Навіть Тереза не зможе відкрито їх підтримати. Ні, він не міг таке вчинити. Хіба б…
Раптом щось собі пригадавши, Анна схопила на руки Елю і вибігла з кімнати. Не вагаючись, розчинила двері кабінету Адама, зайшла досередини, рвучко підійшла до столу і, перекидаючи папери, почала хаотично щось там шукати. Поспішаючи, кинула на підлогу декілька книжок, нервовим рухом відсунула вбік стос списаних аркушів, переклала чорнильницю з перами і, врешті, наштовхнулася на лист, який вчора писав Адам. Так і знала — він заадресований саме їй.
Відчуваючи, що ноги підкошуються, Анна присіла з Елею на крісло. Мала відразу потягнулася до пер, каламаря і пляшечки з чорнилом, проте Анна навіть не зауважила того. Руками, які дрібно тремтіли, розгорнула лист і пробігла очима декілька перших рядочків.
«Анна, кохана моя дівчинка, не знаю, як там все складатиметься, може, нехотячи зроблю тобі прикрість, але ти не повинна мати до мене жаль за це. Роблю так не тому, що хочу тебе скривдити або ж не люблю понад усе на світі, а тому, що маю певні обов’язки та переконання. Сподіваюся на розуміння від коханої жінки. Не переживай, я подбав про тебе і про всіх без винятку своїх дітей. Декілька тижнів тому переписав заповіт і, якби щось сталось…»
Анна розпачливо відкинула від себе аркуш паперу. Він знав… Він подбав… І не зараза він після цього? Усе знати і свідомо нічого їй не сказати.
Користаючи з того, що ніхто її не зупиняє, Еля одним швидким рухом схопила аркуш паперу, на якому стояла пляшечка з чорнилом, і різко потягнула все це до себе.
— Не руш. Чуєш? — намагаючись на льоту впіймати пляшечку з чорнилом, Анна прикрикнула на малу так голосно, що та, злякавшись, гірко розплакалася. — І чого тобою товче? Бачиш, що наробила?
Анна спробувала промокнути носовичком велику чорнильну пляму, яка розтікалася по столу і скрапувала краплями на килим, проте лише забруднила руки і розмазала чорнило по стільниці. Врешті все облишила і розпачливо пригорнула до себе Елю.
— Ну, скажи, як він міг таке нам зробити? Як?
Те, що Адам намагався подбати про них усіх, чомусь не пробудило в Анни жодних сентиментів, хіба глухе роздратування. Хто дав Адаму право розпоряджатися її життям на свій розсуд? Думає, що його маєтки можуть щось компенсувати? Навіщо їй взагалі всі ці маєтки, якщо його не буде поряд?
Прикривши за собою двері кабінету, Анна повернулася до кімнати і знов нервово заходила з кутка у куток.
Якийсь час Зоня мовчки спостерігала за нею, потім їй терпець урвався.
— Може, присіли б? До вечора впадете від утоми.
Неуважно глянувши на неї, Анна лише рукою махнула.
— Якої ще втоми? Нічого мені не станеться. Мені легше, коли я ходжу.
— А пані не боїться, що від нервів молоко перегорить? Ваша Еля вже велика, а Яся ще зовсім маленька.
Мимохіть торкнувшись рукою грудей, Анна на мить зупинилася.
— Перегорить? Що ви таке кажете? У мене багато молока. Не перегорить.
Напружено прислухаючись до віддаленого гарматного обстрілу, Анна спробувала опанувати страх. Сама розуміла, що так розпускатись не можна, що це безглуздо, нерозумно, не має жодного сенсу, проте змогла трохи заспокоїтися аж тоді, коли обстріл нарешті припинився.
— Чуєте? Здається, все, — вслухаючись у несподівану тишу, проговорила Анна. — Місто капітулювало. Хоч би не стріляли в тих, хто потрапить під гарячу руку.
Зоня кинула погляд у вікно.
— Але горить… І сильно… Стільки диму. Самі подивіться.
Намагаючись не втратити залишки самовладання, Анна навіть не глянула у вікно. Не мусила бачити того, що було на вулиці, — гострий запах згарища та диму відчувався навіть всередині помешкання. І це тут, ледь не в передмісті, а що вже діється там.
Вклавши дітей спати, Анна присіла на крісло і, обіпершись ліктями на стіл, заховала обличчя в долонях. Найважче — це невідомість. Якби не діти — все облишила б і сама побігла шукати Адама. І байдуже, що це небезпечно.
Адам не прийшов ані по обіді, ані ввечері. Визираючи його, Анна майже не відходила від вікна і напружено прислухалася та придивлялася до того, що діялося довкола. Дим від пожеж підіймався над містом густими клубами, а неспокій та хаос став ще виразнішим, проте вже не викликав страху. Гостро хотілося лише одного — якомога швидше побачити Адама.
До вечора гарматний обстріл не відновився, пожежі трохи вщухли, в місті побільшало військових, проте в помешкання ніхто не вдирався, грабунків не було, а на вулицях запанував відносний порядок. Якби Адам був поряд, то взагалі перестала б боятись, але він не приходив, і від страху її почергово нудило, трясло, як у лихоманці, або кидало у жар. Діти, які сьогодні вдень погано спали, зараз позасинали, і Анна ні на крок не відходила від свого спостережного пункту біля вікна. До ночі вимотала себе так, що ледь трималася на ногах і не могла думати розсудливо, але вперто відмовлялася відходити від вікна та лягати в ліжко. Продовжувала чекати на Адама навіть тоді, коли зрозуміла, що до ранку він не прийде, бо ввели комендантську годину.
Десь глибоко вночі передчуття чогось незворотного, фатального, зовсім страшного накотилося на Анну з такою силою, що вона вже не відчувала нічого, окрім глухого болю та безнадійної пустки на серці. Навіть плакати не могла. Просто сиділа і тупо дивилася перед собою — без думок, надій і сподівань на краще.
Адам, хоч як дивно, повернувся ще до світанку. Втомлена власним розпачем, Анна не стояла при вікні, а тому не зауважила, звідки та коли він з’явився, просто почула, як хтось копирсається ключем у замковій щілині.
Важко переводячи подих, вона кинулась у передпокій і зупинилася за крок від Адама, який нарешті відчинив двері та зайшов досередини.
Зберігаючи зосереджений та спокійний вираз обличчя, він спробував щось їй пояснити, проте Анна ніяк не відреагувала на його слова. Продовжувала якось дивно дивитися на нього і затято мовчала.
— Слухай, нічого ж не сталось. Чого ти не спиш?
— Чого я не сплю? — раптом Анна так міцно вчепилася пальцями в лацкани сюртука Адама, що аж поламала собі ніготь, а тоді, облишивши сюртук, розмахнулась і з усієї сили, на яку була здатна, навідліг вдарила Адама по обличчю. — Чого я не сплю? Та я тут… Я…
— Що ти робиш? — Адам перехопив її руки. — Маєш розум? Що з тобою?
Хапнувши повітря, Анна випручалася з його рук. От зараза, зараза і нічого більше. І він ще буде щось їй говорити. Вбила б і не пошкодувала.
Нервове напруження останніх годин, досягнувши піку, врешті відпустило, і Анна раптом відчула, що ані руки, ані ноги її не слухаються. Вона голосно схлипнула і там, де й стояла, сіла на підлогу та гірко розплакалася.
Спантеличено дивлячись на Анну, яка сиділа на долівці та невтішно ридала, Адам здивовано звів брови. Аж тепер усвідомив, що довелося їй пережити за цю добу. Здається, треба було когось прислати сюди з листом або прийти трохи раніше. Вона геть не вміє тримати себе в руках.
Він машинально торкнувся подряпини на щоці й зиркнув на долоню. Що на Анну найшло?
Знов схлипнувши, та підвелася з підлоги і, навіть не глянувши на нього, розвернулась і вийшла геть.
На мить зупинилася, витерла сльози рукавом, тоді зайшла до кімнати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Не відчувала ані злості, ані шаленої радості — лише глуху втому та усвідомлення того, що їх усіх обминула біда.
Майже засинаючи, почула, що плаче Яся. Підвелася, побрела до колиски. Взяла малу на руки, сіла на ліжко і, опершись плечима на стіну, почала годувати. Попри все, що пережила сьогодні, молоко в неї не пропало. От і добре, однією проблемою менше.
Заснула з дитиною на руках і не чула, як до кімнати зайшов Адам, як переклав малу до колиски, допоміг лягти їй, ліг біля неї сам. Повертатися до себе в спальню не мав жодного бажання. Після всього, що сталося сьогодні, не лише не хотілось залишатися наодинці, але й відчував гостру потребу жінки поряд. Не так для розмови, як для того, щоб просто усвідомити її присутність у своєму житті, відчути під собою поступливість та тепло жіночого тіла, звабливу округлість форм і не мати жодних інших думок. Інакший світ, інакші відчуття і сенс життя в чомусь зовсім іншому. Здається, саме сьогодні потребував того її світу дуже гостро.
Проспавши ще декілька годин, Анна прокинулась. У кімнаті майже розвиднилося, проте діти ще спали і вона не поспішала вставати. Гнів на Адама давно минувся, і зараз Анна сама дивувалася з того, що влаштувала таку огидну сцену вночі. Мала б тішитися з повернення додому коханого чоловіка, натомість дозволила собі нервовий зрив.
Повернувшись до Адама, вона почала зосереджено вивчати його обличчя. Здається, таки занадто сильного ляпаса вона йому заліпила. На щоці цілком виразно проступили подряпини та синець.
Анна ледь міцніше стиснула губи. Нічого, скаже, що це наслідки вчорашніх подій у місті. Анітрохи не шкодувала, що вдарила його. Адам давно на таке собі заробляв.
Вона мимоволі простягнула руку до його щоки і торкнулася шкіри. Господи, як сильно вона його любить. Понад життя. Не пережила б, якби втратила його сьогодні.
Вона обережно провела долонею по його обличчю. Зморшки довкола очей, глибока зморшка між бровами, наполовину сиве волосся — за ці декілька місяців Адам дуже постарів. Здається, потрясіння останнього часу далися йому ще важче, ніж їй. Хоч би швидше цей період минувся.
Тихенько зітхнувши, вона пригорнулася до Адама. Колись так само ховалася в його обіймах, проте так гостро, як сьогодні, ще не розуміла, що не годна жити без нього, ще вірила, що від неї щось там залежить, намагалася зважати на людський осуд, якісь особливі обставини, перешкоди. Яка ж вона дурна. Нема на світі нічого важливішого, аніж життя близької людини. Якби з Адамом щось сталося, ніколи б собі того не подарувала. Добре, що для них іще не запізно бути щасливими разом.
Розпитувати Адама про те, що робив і де був у день обстрілу Львова, Анна так і не наважилася, а сам він нічого про це не розповів. Зрештою, стільки пережила за той злощасний день, що воліла не ятрити в собі неприємні спогади. Відклала у найдальший закапелок пам’яті й змирилася з тим, що не на всі свої запитання отримає відповіді. А може, й не завжди варто їх шукати. Хіба не досить того, що жодні репресії Адама не торкнулися, його не виселили з міста, не переслідували, а отже, він був не надто близький до подій. Не менше втішало й те, що заворушення, які для Львова мали трагічні наслідки, їх особисто майже не зачепили. Серед загиблих чи серйозно покалічених не було нікого з близької родини чи добрих знайомих. Навіть Андрій, який дуже захопився всім цим, відбувся лише декількома синцями та понищеним одягом.
Згоріли ратуша, бібліотека та канцелярія університету, редутові зали, приміщення старого театру у францисканському костелі, Технічна академія та п’ятнадцять приватних кам’яниць у середмісті, проте будинок на Краківській, в якому Анна мешкала з дітьми до обстрілу, не постраждав, і за кілька днів Адам забрав звідти речі та одяг.
За тиждень по тому Адам найняв нову прислугу, а ще за декілька днів привіз від Терези старших дітей. Поступово життя Анни зосередилося виключно на хатніх справах та залагодженні численних побутових проблем. Четверо різного віку дітей, чоловік і великий будинок — це вже щось цілком інакше, аніж їхнє з Елею колишнє життя. З незвички почувалася не надто впевнено, а іноді й зовсім губилася в морі нових домашніх справ та обов’язків. Не звикла ані до тутешнього способу життя, ні до інакшого способу ведення хатніх справ і тим паче до того, що раптом опинилася в одному помешканні зі старшими дітьми Адама. Якби все це з’явилося поступово, а не накрило в один момент, як снігова лавина, то, може, краще давала б собі раду, а зараз мусила змиритися з власною безпорадністю. Була тут одночасно і далекою родичкою, і годувальницею Ясі, і чимось на кшталт економки. Доволі дивна, як для її становища та віку роль, проте Анна не надто переймалася тим, як це виглядає збоку. Хтось мусить робити те, що мала б робити господиня. Щоправда, не цілком ясно уявляла, як стати такою господинею, і не лише боялася щось комусь наказувати, але бралася ледь не за всю роботу сама, а тому не надто багато встигала.
Декілька тижнів спостерігаючи за тим, як Анна одночасно намагається доглянути менших дітей, дати собі раду зі старшими і в проміжках між цим навести лад у помешканні та приділити увагу йому, Адам врешті не витримав.
— Не розумію, що ти тут затіяла. Негайно припиняй всі ці звершення і насамперед навчися правильно розподіляти роботу між прислугою. Я що, намарно їх усіх тут тримаю?
— А я й розподіляю, — Анна ображено скривила губи. — І взагалі мені так простіше.
— Що простіше? Потурати ледарям чи самій падати з ніг від утоми? Щоб від завтра я того не бачив. Ще бракувало, щоб ти не могла дати лад прислузі в будинку… — Адам уважно глянув на Анну, з хвилину вивчав, тоді зітхнув. — Ну, якщо вже так складно, найму тобі ще одну служницю, але сама за все не берися, бо мені потрібна жінка, а не прислуга.
Нічого не відповівши, Анна насупилася, проте довго сердитися на Адама не змогла. І сама бачила, що не навчена бути господинею у такому заможному домі, як його. Трохи подумавши, вирішила попросити поради в Терези, і вже наступного дня та не лише прийшла до них додому сама та оцінила масштаби завалів, але й прислала на допомогу одну зі своїх служниць і терпляче роз’яснила Анні, якого стилю поведінки краще дотримуватися з прислугою та як правильно вести домашнє господарство. На початках було доволі важко, проте за місяць Анна таки зуміла відкинути сентименти і вже поводилася не як бідна родичка, а як повноправна господиня будинку.
Куховарка прийняла такі зміни як належне, а от гувернантка Люцини спочатку була обурена поведінкою звичайної годувальниці та не полишала спроб поставити Анну на місце, сказати щось уїдливе, прокоментувати невластиве, як на її погляд, становище, зробити наперекір. Проте незабаром притихла і вона. Лише іноді якось дивно позирала на Анну, але не сперечалась і не намагалася допекти. Очевидно, хтось, може й Адам, розтлумачив їй ситуацію та порадив не обурюватися.
Зрештою, Анну такі дрібні конфлікти не зачіпали. Від початку свого перебування тут налаштувалася на проблеми і прийняла їх як належне, хоча й намагалася приховати від Адама. Їй хотілося зробити все так, щоб він не відчув жодних незручностей через її появу тут, а може, навіть побачив переваги. Саме тому піклувалася про кожну дрібничку його побуту так, ніби це було найважливішим завданням, а ще намагалася зробити життя всієї родини зручним, комфортним і приємним.
Щоб догодити Адамові, навіть про власний одяг і зовнішність дбала значно прискіпливіше, аніж раніше. Не дозволяла собі вийти з кімнати незачесаною, недбало одягненою або в неналежно дібраному одязі. Ще б жалобу зняти. Уже рік як вдова, і хочеться надягнути щось хоча б сіре, коричневе або й темно-бузкове. Але це дрібниці. Захоплення та бажання, яке читала в погляді Адама, переконувало в тому, що жалобний одяг аж ніяк не заважає йому сприймати її як гарну, звабливу та жадану жінку. Єдине, на що поки що не вистачало відваги, — це перестати приховувати справжні з ним стосунки. У кабінет до Адама вона прокрадалася лише тоді, коли діти та вся прислуга міцно спали.
— Ну, і чому ти сьогодні знов так довго? — підвівшись їй назустріч, Адам усміхнувся. — Хоча б для різноманітності прийшла б до дванадцятої ночі.
Обережно причинивши за собою двері, Анна заперечно хитнула головою.
— Не можна. Побачать і скажуть, що я хочу звабити господаря.
Адам розсміявся.
— Я думав, ти давно це зробила.
— Хіба? Ще й не починала, — вона нахилила голову і почала вибирати з зачіски шпильки. — От мине ще трохи часу, я скину жалобу, і тоді побачите, як я це зроблю.
Пригортаючи Анну до себе, Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.
— А що тобі заважає зняти жалобу вже зараз? Носиш її по тому, чого ніколи не було.
Затиснувши шпильки в долоні, Анна ледь відхилилась і кинула на Адама докірливий погляд.
— Мене ж вважають вдовою. Та й недовго вже залишилось. Хіба вам не однаково?
Адам усміхнувся, провів долонею по її шиї, заплутався пальцями у волоссі. Однаково? Не однаково? Знав напевно лише те, що щасливий тоді, коли Анна поряд.
— Принаймні, сюди ти могла б приходити у чомусь інакшому. Нащо мені всі ці твої глухі сукні з безліччю ґудзиків?
Тихенько розсміявшись, Анна повела головою так, що волосся хвилею розсипалося по її плечах.
— А я розтягую вам задоволення. Хочете, щоб все легко давалося. Так нецікаво.
— Нецікаво? Та тут у тебе з десяток ґудзиків зайві. Я й без них довго сьогодні чекав.
Вона лукаво глянула на Адама і, вивернувшись із обіймів, заходилася сама розстібати сукню.
— Не надто й довго, дванадцята година щойно бамкнула… Допоможете з корсетом?
Усміхнувшись, Адам розвернув Анну плечима до себе.
— Уперта ти в мене. Скільки можна казати — не тягни на себе все це вночі. Хто тебе бачить? Усі ж сплять.
Ледь відкинувши голову назад, Анна тихенько розсміялася.
— Щоб я напіводягненою заходила до вашого кабінету? Та нізащо. Не дочекаєтесь.
Важко зітхнувши, Адам затримав руку на її талії.
— Куди ти подінешся? Ще трохи — і я взагалі переселю тебе до себе в спальню. Смішно у власному будинку від когось ховатись. Як діти якісь… Ну, все, досить сперечатися. Ходи сюди. Я за тобою скучив.
— Зате я нічого під спід не вдягнула, — тихенько пошепотіла вона йому на вухо. — Хоч трохи полегшила вам роботу.
Усміхнувшись, вона відшукала губами його губи. Як добре, що бажання в них такі однакові, а наміри спільні.
Уже по всьому, тихенько прошмигнувши до себе в кімнату, Анна й не намагалася задрімати. Сьогодні знов повелася не надто розважно і дозволила собі заснути в кабінеті Адама. Вкотре залишається там мало не до ранку. Добре, що хоч Еля та Яся тепер міцно сплять. Цікаво, а з прислуги хтось її почув?
Вона прислухалася до звуків за дверима і зітхнула. Важко не почути, якщо в будинку вже всі, окрім дітей, попрокидалися. Знов пліткуватимуть у неї за плечима. І нехай.
Коли минуло ще декілька місяців, Анна почала потроху звикати до життя в будинку Адама. Навіть те, що вона постійно наштовхувалася на щось, пов’язане з його покійною дружиною, вже не сприймалося так гостро. Здається, людині властиво звикати до всього. По-справжньому її тепер непокоїли хіба старші діти Адама. Полюбити їх — це, як виявилося, лише половина справи. Вона повинна навчитися їх розуміти та якось давати з ними раду.
З Войцехом знайти спільну мову категорично не вдавалося. Її появу тут хлопчик зустрів у штики. Так, ніби інтуїтивно зрозумів, як вона тут опинилася, а може, навіть запідозрив, якою насправді є її роль у житті родини та батька. «Цілковите неприйняття» — так делікатно окреслила для себе цю проблему Анна. Насправді Войцех не лише нікого, окрім Адама, не слухав, але й був агресивним, непоступливим і щомиті здатним на підступ. У присутності батька, щоправда, якось стримувався, і Анна вирішила не докучати Адамові скаргами. Сяк-так давала собі раду сама. Войцеха теж можна зрозуміти. Він не лише втратив маму, але й опинився під одним дахом із жінкою, яка нахабно претендує на роль господині помешкання, якщо взагалі не на те, щоб у майбутньому стати його мачухою. Тут будь-хто поводитиметься агресивно. Їй пощастило, що Войцех замалий для того, щоб зрозуміти всі нюанси ситуації та допекти їй по-справжньому. Можливо, це ще попереду, а поки вони дотримувалися своєрідної мовчазної угоди — коли Адам вдома, Войцех поводиться чемно і ніяк не виказує своєї ворожості, а вона, натомість, не скаржиться на нього батькові. Як поводитися з хлопцем далі, Анна не уявляла. Не мала жодних підстав розраховувати на те, що у Войцеха хоч колись з’являться теплі почуття до неї. Навіть подумки не могла дорікнути йому цим, а тим паче вимагати інакшого ставлення. У чомусь малий мав рацію. Вони з Адамом самі довели його до таких крайнощів.
Добре, що хоч із Люциною у неї нема серйозних проблем. З нею якось відразу і без жодних зусиль знайшла спільну мову. Лагідна, несмілива, доволі замкнута і сором’язлива, до Анни вона несподівано швидко прихилилася. Усюди ходила за нею, щось їй постійно розповідала, з цікавістю спостерігала за тим, як та доглядає за молодшими дітьми і навіть, як вміла, допомагала їй у тому. Зворушена такою щирою дитячою прихильністю, Анна не лише відразу полюбила дівчинку, але й намагалася приділяти їй якомога більше часу. Іноді навіть значно більше, ніж могла собі дозволити. Чомусь саме цю дитину шкодувала найдужче і чомусь саме перед нею відчувала найсильнішу провину. Чому так? І сама до ладу не розуміла, проте відчувала, що після смерті дружини Адама саме ця дівчинка опинилася дивним чином виокремленою з-поміж інших дітей. Ні, її не кривдили, не сварили, не відмовляли у проханнях, проте Анна відчувала, що життя Люцини дуже сильно змінилося і що саме вона втратила те, чого ніхто інший їй замінити не зможе. Яніні легше — вона ніколи не знала рідної мами і тому не відчуватиме втрати так гостро, як старша сестра.
З кожним днем Анна все глибше поринала в родинні клопоти та проблеми, і поступово вони так міцно увійшли в її життя, що вона вже й не уявляла, як жила інакше. Тішилася з того, як росте Еля, абсолютно так само сильно та щиро, як і з того, як зміцніла та виросла Яніна. А та й справді на диво швидко набрала вагу і вже не була такою хворобливою та слабкою, як у перші тижні після народження. Дедалі виразнішою ставала надія на те, що важкі пологи минулися без серйозних наслідків для дитини. У свої чотири місяці дівчинка виглядала здоровою, міцною та життєрадісною. Навіть більше — майже не завдавала Анні клопотів. Хіба трохи більше, ніж колись Еля, плакала, а десь над вечір у неї траплялися кількагодинні безпричинні напади крику, проте потроху і вони ставали винятком. Врешті, Анна й зовсім перестала непокоїтися. Здається, те, чого всі так сильно боялись, не справдилося. І слава Богу, бо важко уявити щось трагічніше, аніж важкохвора дитина в родині.
Життя потроху входило у звичну колію і вже не створювало Анні так багато проблем та неприємних моментів, як на початках. Діти росли, ніхто серйозно не хворів, навіть епідемія холери, яка того року знов нагадала про себе, нікого з домашніх чи прислуги не зачепила. Анна поступово навчилася давати лад домашньому господарству і почувалася дедалі впевненіше. Навіть стосунки з Адамом тепер приховувала хіба від дітей та сторонніх людей, але не від прислуги. Зрештою, довго зберігати таємницю все одно було б нереально. За два місяці вся прислуга знала, що годувальниця маленької Яніни час від часу надовго зникає в кабінеті їхнього пана, а сам він десь серед ночі іноді приходить до неї в кімнату і залишається там до світанку. Дурний би не зрозумів, чим вони там займаються і до чого все йде. Особливо, якщо врахувати, як він дав усім зрозуміти, що не терпітиме жодного необережного слова чи бодай тіні зневаги до Анни. А потім практично відкритим текстом попередив, що вона тут господиня і будь-які суперечки з нею матимуть для того, хто їх собі дозволив, сумні наслідки. Останнє подіяло майже магічно. Усі розмови та перешіптування загнало у глибоке підпілля, а Анні стало не до порівняння легше займатися хатніми справами.
У зв’язку з жалобою на запусти в будинку Адама не було ні гучних товариських забав, ані великих родинних гостин, ані візитів напівзнайомих людей. Коли приїздив хтось із родини, Анна намагалася не лише тримати дистанцію, але й взагалі не виходити на люди. На щастя, становище годувальниці наймолодшої дитини господаря їй у тому сприяло. Майже завжди вдавалося відсидітись у себе в кімнаті. Та й загалом цієї зими якимось дивом вони уникли значного розголосу та не спровокували жодного великого скандалу. Все, що отримали, — це невиразні розмови, перешіптування за плечима і не надто химерні припущення сусідів щодо характеру їхніх стосунків. Найцікавіше, що про їхнє з Адамом минуле тут ніхто не знав. Більшість сприймала ці стосунки як те, що не має передісторії і почалося лише після смерті Анелі. Серйозний осуд викликало хіба те, що вони почали занадто швидко шукати розраду, проте доки, бодай зовні, вони з Адамом дотримувалися пристойності, їх не ігнорували.
Усе змінилося навесні та влітку. Втомившись від того, що постійно доводиться тримати стосунки у таємниці, вони поступово втратили пильність і вже не намагались приховати те, що живуть в гріху. Звикнувши до лояльності оточення, не бачили жодної з тих маленьких дрібничок, які зазвичай зраджують коханців перед сторонніми людьми. Ані своїх занадто відвертих та довгих поглядів тоді, коли за ними слідкують чужі очі, ані мимовільних доторків чи слів, які мають дивну неофіційну тональність, ані того, що вони намагаються бути якомога більше разом — на прогулянці за містом, у власних кімнатах, на центральних площах середмістя, де щомиті можна зустріти когось із родини чи товариства, в закапелках старих вуличок, де взагалі годі когось побачити, і навіть до його сестри почали ходити разом. Анна взагалі боялася повірити в те, що закінчилися безкінечні очікування, невизначеність та щоденна загроза того, що кожна зустріч із Адамом може виявитися останньою.
Для нього ж було незвичним приходити додому і бачити там жінку, яка його любить. Це поєднувалося з цілковитою безконфліктністю Анни в буденному житті, з її бажанням довести помешкання і все в ньому до ідеального стану, з відданістю дітям та інтересам родини. Здається, Анна — не лише добра коханка, але й хороша мама для всіх без винятку його дітей. Навіть її напівдитяча закоханість нікуди не зникла, а переросла в щось значно серйозніше — у відданість і бажання зробити його щасливим. Таке важко переоцінити. Усі майнові, станові та релігійні проблеми, які отримав разом із нею, — ніщо у порівнянні з тим, що має натомість. Навіть її дрібні вади якось не помічалися. Давно звик до емоційності, сентиментальності та нераціональності Анни. Хтозна, може, саме за цю щирість та безпосередність він і любить її. У шлюбі з Анелею ніколи того не мав. Жили кожен своїм осібним життям і намагалися не перетинатись. Усе раціонально, емоційно виважено, влагоджено відповідно до спільних інтересів та позбавлено жодного натяку на теплі стосунки чи справжню тілесну або духовну близькість. Добре зорганізовані партнерські відносини — і тільки. Довго таке тривати не могло. Відчував, що втрачає щось дуже важливе та почувався ошуканим. Про інші нюанси взагалі волів не згадувати. Ані він, ані Анеля не поводилися гідно.
Дивлячись на розвиток стосунків Адама й Анни, ніхто не сумнівався, що лише необхідний термін жалоби утримує його від третього шлюбу. Зв’язок зі звичайною коханкою відверто не афішують і не беруть так близько до голови та до серця. Тут щось серйозніше, бо здоровий глузд він таки втратив і так поводиться з годувальницею своєї доньки, що це починає межувати зі справжнім скандалом. Його покійна дружина була справжньою шляхтянкою, а ця невідомо хто і що. Кажуть, що вона вдова по якомусь збіднілому і давно збанкрутілому шляхтичу, проте занадто вже вона молода, гарна та легковажна. Подейкують, вона мала не найкращу репутацію ще до одруження, і навіть заміж вийшла, бо вже була при надії. Зрештою, жодна порядна жінка не дозволятиме так безцеремонно себе компрометувати і тим паче не житиме в одному будинку з чоловіком, який нещодавно втратив дружину. Напевно, злакомилася на становище, маєтки та гроші. За походженням вона йому нерівня. Таких ніколи і ніде не бракує. Використовує свою красу, молодість та тіло для того, щоб закрутити голову заможному і вже не молодому чоловікові. Хоч би Бога побоялась і людей посоромилася.
Після літніх місяців, які родина провела в маєтку, чутки, поговори і перешіптування відновилися з подвійною силою і не затихали, а переслідували Анну та Адама на кожному кроці.
А вони нарешті просто були щасливі разом. Щасливі без жодних умов і обмежень, щасливі всупереч тому, що не мали б бути щасливими. А може, саме тому й були щасливі, що попри все нарешті були разом.
За якийсь час Анна цілком освоїлася не лише з новою для себе роллю напівофіційної господині в будинку Адама, але зі своїм новим життям у цьому будинку: з можливістю робити те, що бажаєш, з легшим і зручнішим побутом, з прислугою, яка слухалася її наказів, з необхідністю дотримуватися певного стилю поведінки і потребою рахуватися з умовностями, а головне, з тим, що постійно мусила пам’ятати: від того, як вона поставить себе зараз, залежить її майбутнє.
Перше одруження трохи підняло її вгору, друге ж обіцяло цілком змінити статус. Адам і не приховував, що незабаром одружиться з нею офіційно. Це додало становищу Анни певної стабільності. До зими й не згадувала, як важко їй було тут минулого року. Найменші дівчатка лише тішили: кругленькі, зі здоровим рум’янцем на щічках, жваві, з блискучими чорними очима, з пухнастим волоссям, яке вже зараз завивалось у локони, — вони виглядали задоволеними своїм життям. Обидві різні за характером, проте однаково потішні та надзвичайно схожі зовні. За рік вони звикли одна до одної і ні на мить не дозволяли себе розлучати. Разом їли, разом бавилися, разом спали і навіть у шкоду влазили одночасно. Так, ніби наперед про все домовлялись і чітко знали, хто і що має робити. Ще й, як то іноді роблять близнята, вигадали собі власну мову та стиль спілкування і вже не надто вимагали товариства інших людей.
З Люциною теж усе складалося без особливих труднощів. Цю дівчинку Анна любила дедалі сильніше. Була слухняною, тихою, уважною і, як на свої шість років, дуже розвиненою. Відразу відчувалося, що цій дитині завжди приділяли багато часу. Анна намагалася робити те саме, проте не була певна, що справді зуміє замінити їй маму, а тому просто любила її так, як могла б любити власну доньку, і керувалася не логікою чи якимись правилами, а покликом серця та інтуїцією.
Неймовірно складно було лише з Войцехом. Не досягнула тут жодного поступу. Він, як і на початках, навіть не намагався поводитися чемно. На все мав власну думку, особливу манеру нестерпності в поведінці й власний спосіб висловити зневагу до її спроб знайти з ним спільну мову. Все частіше Анні починало здаватися, що ніхто і ніколи не ненавидів її з такою силою, як цей малий. Напевно, навіть його покійна мама була поблажливішою. Якщо нічого не зміниться — страшно подумати, у що обернеться ця дитяча ворожість у майбутньому. Не знала, чи зможе коли-небудь змиритися з нею, проте перетворювати помешкання Адама на родинне пекло теж не мала жодного бажання. Хай там як, але Войцех — син Адама, і стосунки у нього з батьком хороші.
Власне, малий лише тата й слухає. З ним він поводиться, як цілком нормальна дитина. Навіть про свої дурні, а іноді й жорстокі витівки забуває. Якби він хоч наполовину був таким тоді, коли Адама нема вдома, почувалась би на сьомому небі від щастя.
На жаль, наразі малий добряче псував їй нерви. Ще й, ніби навмисно, про всі його збитки бігли повідомляти саме їй, і вона хоч не хоч, але мусила його карати. А це теж не покращувало ставлення Войцеха до неї. Напевно, доведеться просити допомоги в Адама. Нехай сам вирішує, як карати власного сина і сам примусить поводитись якщо не ідеально, то хоча б із натяком на нормальність. Не зробить цього зараз — і потім така поступливість вилізе їм усім боком.
Три дні тому їй пожалілися, що Войцех побив гімназійного товариша, передвчора ледь не підпалив альтанку в сусідів, вчора без дозволу, без попередження і на цілий день повів сина сусідів аж на Вулецькі горби, і батьки того хлопця приходили сваритися. Сьогодні приходила сусідка з будинку навпроти, бо Войцех пізно ввечері пробрався до її саду і підглядав у вікна. Червоніючи, Анна вислухала недвозначні натяки на не надто добре виховання хлопця, на його злі нахили і погані приклади, які він бачить у власній родині. Насилу втрималась і не порадила тій сусідці не морочити їй голову, а краще слідкувати за власною поведінкою, яка, до речі, теж далеко не ідеальна. Ні, це просто нестерпно. Так, ніби вона Войцеху вже мачуха, а не чужа людина. Не чекала, що матиме такі серйозні проблеми з сином Адама.
Два тижні тому Войцех потай повикидав її речі з кімнати на подвір’я, і довелося, червоніючи від сорому, пояснювати прислузі, як і чому все це опинилося на вулиці. Минулого тижня малий удруге перекинув на неї свічник із запаленими свічками. Добре, що цього разу теж усе завершилося лише понищеним одягом і опіком руки. А ще їй дуже пощастило, бо Войцех не зауважив батька, який саме в той момент зайшов до кімнати і став мимовільним свідком прикрого інциденту. Про що Адам потім розмовляв з сином у своєму кабінеті, Анна не знала, проте після цієї виховної бесіди малий не лише якийсь час дуже незграбно сидів на кріслі, але й остерігався чинити їй очевидну шкоду, хоча й ненавидів, певно, ще дужче, аніж раніше.
З родичами Адама справи посувалися теж не надто добре, проте тут відбулися очевидні зрушення. Спочатку Анну перестали сприймати відверто вороже та з неприхованою зверхністю. Потім це почало межувати з прохолодною ввічливістю та з погано прихованим подивом. Ще за декілька місяців з’явилась очевидна цікавість і обережність суджень. А після року Анна раптом перетворилася з жінки, яку в родині Адама категорично не сприймали, на жінку, яку вже не відкидали так беззаперечно та вороже, як раніше. Підозрювала, що Адамові довелося докласти до того чимало зусиль, проте він волів нічого про це не розповідати, а вона — нічого не питати. Досить того, що вже по року жалоби Адам не лише перестав приховувати від родини їхні справжні стосунки, але й повідомив, що збирається взяти шлюб. Гострого неприйняття ця новина не викликала, і доволі швидко Адамові вдалося залагодити всі формальності. Десь допомогли знайомства та зв’язки, десь мусив витратити певну суму грошей на впорядкування необхідних паперів, з кимось домовився, комусь заплатив, і відразу по Різдвяних святах було призначено дату одруження. Трохи важче впорядковувалися справи сумління та шлюбу, проте з тим теж якось залагодилось. Анна намагалася не виказувати свого занепокоєння, проте постійно поверталася думками до їхнього майбутнього шлюбу і вкотре гризлася сумнівами, докорами сумління та страхами.
— Цікаво, і чого ти боїшся? — не міг не зауважити того її стану Адам. — Ми вже рік живемо на віру, а тепер просто треба оформити це офіційно.
Анна заперечно хитнула головою.
— Перед Богом я вам не дружина. Хто знає, може, щось піде не так. Може, ми не заслужили на щастя.
Адам окинув її поглядом з ніг до голови. Так, ніби бачив уперше.
— Хочеш сказати, що жити у гріху ти не боялась, а брати шлюб боїшся? Де логіка? Ти з побожної родини і маєш радіти, що ми нарешті повінчаємось. Чи, може, я чогось не розумію?
— Ні-ні, я радію, — поспіхом запевнила його Анна. — Я просто боюся. Ми з різних світів, а ваша родина…
Адам глянув на неї як на людину з очевидним заскоком у голові.
— Слухай, Анно, що ти плетеш? Яких світів? Яка родина? Де ти начиталась таких дурниць? У нас із тобою дитина давно вже бігає сама, а ти рік часу живеш зі мною в одному будинку. Доки можна тягнути?
— Тягнути? — Анна перевела подих. — Ні, тягнути не можна. Напевно, я просто боюсь повірити у своє щастя.
Одружувалися вони з Адамом у будень, а тому вдалося зробити це доволі скромно і без зайвої пишності — саме так, як того найдужче хотілося. На вінчання, окрім свідків і найближчої родини, нікого не запрошували. Усе відбувалося в дуже камерній, спокійній атмосфері, без зайвої метушні та блиску, просто, спокійно, ледь не буденно і, разом з тим, так лягло Анні на душу, що вона ще довго не могла повернутися до реальності. Знов та знов переживала все, що відбувалося з нею в той момент: і завмирання серця, і тиху радість, і бажання віддати своє життя чоловікові, який стоїть поряд, і ще щось дуже особливе, непересічне, щось світле та важливе — таке, що раптом заступило в ній всі інші відчуття та думки. Навіть у тому, як падав сніг, що зустрів їх, коли вони вийшли на вулицю, було щось особливе. Якось дуже спокійно, поволі, ніби нехотячи, не падав, а тихо опускався на землю, на дерева, на одяг, виблискував кришталиками, переливався в повітрі яскравими голками і зникав від теплого подиху — так, ніби не хотів внести дисонанс у те, що відбувалося в цей момент. Анна навіть не змогла б сказати, що схвилювало її дужче — те, що сталося щойно, чи світлий щем на серці, який опанував нею зараз. Що це? Передчуття того, що все це дуже легко втратити, чи усвідомлення марності бажання надовго затримати цю мить у собі? Сентиментальність виглядає смішною, проте від того не зникає її щирість та безпосередність, лише вразливішою стає людина, яка носить усе це в собі.
У той момент Анна якимось дивом змогла це зрозуміти та інтуїтивно заховала в собі всі відчуття, навіть не заплакала від повноти щастя, лише трохи розгублено відповідала на запитання та дякувала за привітання. Насправді понад усе хотіла заглибитися в себе, побути наодинці з коханим чоловіком, хотіла спокою, тиші, затишку, а мусила цілий день усміхатися, знов і знов приймати привітання, клопотатися нагальними справами, слідкувати, щоб святкування нічим не затьмарилося, щоб ніхто з прислуги нічого не переплутав, не забув, не занедбав, щоб усім запрошеним було зручно і комфортно. Добре, що вони з Адамом не робили великої гостини, а обмежилися необхідним мінімумом гостей та витратили на все це саме стільки часу та коштів, щоб забава виглядала більш-менш пристойною і водночас не надто гучною. Тобто, була саме такою, щоб нікому не здалося, ніби вони уникають розголосу або поводяться не так, як того вимагає звичай шляхетної гостинності та забави. Анна взагалі б відмовилася від святкування, проте Тереза сказала, що це суперечить усім законам шляхетної поведінки та гонору і що саме таке прийняття — це найпростіший спосіб познайомитися з усією доволі численною родиною.
Напевно, не помилилася, бо сьогодні калейдоскоп нових облич анітрохи Анну не злякав. Здається, навіть нічим себе не осоромила, а може, й зуміла багатьом сподобатися. Не намарно вона так старанно догоджала, лестила, уважно вислуховувала і бездоганно поводилася з усіма цими тітками, вуйцями, вуянцями, сестрінками, братанками, стрийками, сестрами, братами, двоюрідними, троюрідними, знайомими і зовсім їй не знайомими.
Неабияк допомогли в тому гарне самопочуття, добрий настрій, впевненість у власному становищі, а ще, хоч як смішно, чітке усвідомлення того, що сукня та зачіска ідеально їй пасують. Сьогодні Анна навіть сама собі подобалася, а ще читала беззаперечне захоплення та бажання не лише в погляді власного чоловіка, але й в очах інших чоловіків. Зрештою, що для неї всі інші чоловіки, якщо у неї є Адам?
Смішно, але сьогодні вони вперше танцювали разом. Зазвичай у день шлюбу подружжя вперше робить щось трохи інакше, а у них все не як у людей. Нічого, тепер вони теж не відрізнятимуться від інших подружніх пар. Різниця у віці та становищі — це не катастрофа, а лише невеличкий нюанс.
Коли всі запрошені розійшлися і вони з Адамом, провівши аж до саней останнього гостя, нарешті залишилися на подвір’ї самі, Анна зітхнула з полегшенням. Так добре після гамору, шуму, музики та танців знов почути тишу. Майже розкіш. Навіть посеред старого засніженого саду — там, де зовсім темно, самотньо, холодно і де падає густий лапатий сніг.
Вона озирнулася на Адама.
— Усі поїхали. Тепер буде спокійніше.
Підійшла ближче. Погляд її мимоволі ковзнув поміж засніжених гілок дерев і зупинився на найближчій старій яблуні. Навіть додому йти не хочеться. Там ще й досі метушня: прибирають посуд, носять стільці, гасять зайві свічки, совають меблі, складають обруси і гримлять на кухні брудними тарелями. Як господиня теж мала б бути там, проте не могла примусити себе піти додому. Хотіла спокою, неквапного плину часу і затишку присутності коханого чоловіка.
— Подивіться, сніг знов почав сильніше падати.
Анна простягнула руку вгору і, мимоволі зачепивши долонею гілку старої яблуні, струсила з неї весь сніг. Той посипався їй на голову й оголив кострубаті покручені галузки. Мить стояла засипана снігом, тоді тихенько розсміялася.
— І все одно тут гарно. Ще трохи постоїмо тут. Добре?
— Навіщо? — Адам теж усміхнувся і, щоб зігріти Анну, прикрив її полою свого хутра. — Ліпше йдемо додому. Ще змерзнеш тут мені. Відчуваєш, як до ночі позимніло?
Щільніше притиснувшись до нього, вона усміхнулася.
— Нехай. Мені все одно тут дуже добре.
Раптом щось собі пригадавши, вона ледь відхилилась і обережно торкнулася пальцями снігової пороші на плечі Адама, а тоді, знов усміхнувшись, змела сніг із темного ворсу його хутра.
— А пам’ятаєте? Тоді, як ми вперше… — не договорила, бо й не мусила.
Усміхнувшись, Адам, як тоді, перейняв її руку, ледь стиснув холодні від розталого снігу пальці й зовсім як тоді підніс її долоню до своїх губ та спробував зігріти подихом.
— А ти в мене, виявляється, й зараз така ж нерозумна дівчинка, — дивився на неї так, що й не мусив нічого казати. Вона теж розуміла його без зайвих слів. — Бачиш, я ж тобі обіцяв, що все у нас з тобою буде добре.
Кивнувши, Анна тихенько розсміялась і, не втримавшись, знов пригорнулася до Адама. Нарешті коло їхнього життя замкнулося і вже не випростається у спіраль. Вони з Адамом завжди будуть разом.
Вона знов глянула кудись поверх плеча Адама в темряву ночі. Сніг тихенько падав і вкривав покручені галузки старої яблуні тоненьким напівпрозорим серпанком снігу. Відчувала, що любить Адама з такою силою, аж дихати від надлишку емоцій було важко.
— А знаєте, я хочу зістарітися з вами. А більше мені нічого й не треба.
Адам розсміявся.
— Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити.
Продовжуючи дивитися на нього так само серйозно та зосереджено, Анна кивнула.
— А ми й житимемо. Довго-предовго. Аж доки у нас стане на це сили і Божої ласки.
Відразу по одруженні почався піст, і вони з Адамом не мусили виїжджати, приймати багато гостей чи робити великі забави, а отже, отримали трохи часу на те, щоб призвичаїтися до нового стану речей і нових обставин. Особливу потребу в тому відчувала Анна, бо законна дружина — це, як виявилося, щось цілком інакше, аніж співмешканка чи коханка. Тут і обов’язків більше, і не можна відсиджуватися десь в іншій кімнаті тоді, коли вдома гості. Поводитися треба обачніше, говорити так, щоб тебе не вважали не гідною нового становища, розумітися на тому, що й усі інші жінки твого кола, знати, як повестися в будь-якій, навіть неоднозначній, ситуації. Якщо врахувати, що до неї і без того уважно приглядалися, це здавалося Анні справжньою катастрофою. Іноді у неї взагалі опускалися руки і вона не вірила, що зуміє стати доброю дружиною для Адама та поводитиметься саме так, як личить жінці її теперішнього становища.
— І що тебе сьогодні налякало? — повертаючись із Анною з уродин свого брата, вже в санях запитав її Адам. — Відмовчувалася цілий вечір. Навіть у нас на весіллі ти була сміливішою.
Важко зітхнувши, Анна потупилася.
— Тоді людей було більше, та й часу на страх я не мала. А бачили, як вони там сьогодні до мене приглядались? Ще й постійно про щось розпитували. Мені вже взагалі нічого не хотілося.
Адам усміхнувся.
— Смішна. Звичайна уважність та гостинність. Ніхто тобі не хотів завдати прикрості. Ти вигадуєш проблеми там, де їх немає.
— Може, — Анна на хвилину замислилася, тоді знов насупилася. — А що я мала сказати, коли та пані в зеленому запитала мене про родину та брата?
— По-перше, не пані в зеленому, а Ванда, — машинально виправив її Адам, — а по-друге, нічого нового від тебе не сподівалися почути. Усі давно все знають. У відповідь на такі запитання ніхто не очікує від тебе півгодинної лекції про твій родовід. Зумієш відразу гідно відповісти — і від тебе відчепляться раз та назавжди. Прояви характер. Ти ж можеш.
— Нічого я не можу. І взагалі я не надаюся до такого життя.
— Це ти не надаєшся? — Адам глянув на неї з таким очевидним подивом, що Анні трохи відлягло від серця. — Ти виглядаєш і поводишся у стократ краще, аніж добра половина з тих, кого ти так боїшся. Я вже не кажу про те, яка ти в мене гарна. Усі довкола мені заздрять. Цього ти теж не помічаєш?
Вірила й одночасно не вірила Адаму, а тому намагалась уникати того, що її лякало, і не надто часто з’являлася на людях. Довго це не тривало. Навіть у час посту водночас із проповідями та доброчинними заходами відбувалися концерти, театральні вистави і читання відомих літераторів. Після Великодня хоч не хоч, а мусила провадити звичне для людей їхнього кола життя. Спочатку це лякало, Анна ніяковіла, намагалася не привертати до себе увагу, була небагатослівною, але поступово зрозуміла, що нічого їй не загрожує, і почала поводитися природніше.
Зрештою, в товаристві її сприйняли поблажливо. Вона була вже третьою дружиною Адама, доволі гарненькою, звабливою і значно молодшою від нього за віком, а отже, те, що він взяв її собі за дружину, не надто когось дивувало. У цій ситуації про становище, соціальний стан чи статки нареченої і згадувати не випадає. Трохи ображало Анну те, що серйозно її ніхто не сприймав. Гарненька лялечка, яку Адам взяв собі на втіху після смерті Анелі. Навіть те, що в Анни є дитина і що це вже другий її шлюб, не надто рятувало ситуацію. За рік усі дізналися, що у них із Адамом був доволі тривалий зв’язок ще за життя Анелі й що ця дитина насправді від нього. Ситуація доволі банальна та зрозуміла. Добре, що тепер Анна пройшла непогану школу виховання в Терези, а тому гідно тримала удар і нікому не виказувала справжніх почуттів. На щастя, теж завдяки сестрі Адама, брак навичок чи знання мов не надто впадав у вічі, і Анну не вважали жінкою цілком інакшого кола, а молодість, гарне личко, зграбна фігурка, життєрадісність, вміння зі смаком вдягнутися, мило усміхнутися, сказати щось приємне співрозмовнику та невимушено повестися, коли чогось не знаєш, зазвичай компенсували їй відсутність певних навиків.
Жінки з товариства, щоправда, прийняли Анну доволі насторожено, проте відкрито не ігнорували і не виштовхували зі свого кола. Чоловіки були поблажливіші, іноді аж занадто, і це насторожувало Адама. Намагався не виказувати того, проте Анна ясно бачила, що він ревнує. До кого і чому, сама до ладу не розуміла. Навряд чи дала йому привід. Хіба приводом вважати те, що тепер стала гарнішою і була певна своєї жіночої привабливості, а ще те, що мала очі, усмішку, рухи, голос по-справжньому щасливої жінки. Очевидно, у тому теж є щось таке, що вабить чоловіків сильніше, аніж усі жіночі хитрощі та кокетування разом узяті. Доволі безневинно користалася з того і відчувала втіху від усвідомлення, що подобається не лише Адамові.
Іноді, десь на великій забаві, навіть сама собі дивувалася, бо, забувши про все на світі, з головою поринала у гру та невинний флірт. І хоча до межі непристойної поведінки ніколи не наближалася, проте почувалася так, ніби нею у той момент якийсь дідько товче, і це попри те, що любила Адама понад усе. Це відбувалося ніби й не з її волі. Просто в той момент мала добрий настрій, хотіла кокетувати і почуватися звабливо гарною. Цілком природне бажання для жінки, шкода лише, що Адамові воно категорично не подобалося, а тому розплачувалася за невинний флірт його мовчазним невдоволенням та прикрим настроєм. Особливої провини за собою Анна не відчувала, проте намагалася першою помиритись і воліла, щоб напад ревнощів у Адама завершувався вибухом і примиренням у ліжку, а не довгим і глухим роздратуванням. Зрештою, може, воно й на краще. Ревнощі до кохання — це як заборона чи ймовірність втрати, — щось на кшталт кардамону до кави. Гостріший смак, п’янкіший аромат, і коли звикаєш, важко зректися. Мала такої кави у своєму житті аж забагато, проте іноді ще й зараз не могла відмовитися від неї. Подумки сама собі докоряла, проте не могла не визнати, що це вберігає її кохання до Адама від рутинності та додає стосункам пікантності та гостроти.
Зрештою, її власна недосконалість допомагає любити Адама таким, яким він є, — з усіма недоліками, вадами, намаганнями всім і у всьому диктувати свою волю, з нападами прикрого настрою чи невдоволення буквально на рівному місці, з надмірною потаємністю чи небажанням ділитися своїми планами, а іноді з цілком несправедливим ставленням до неї чи до когось іншого. Напевно, це дуже важливо — любити у людині її недоліки та недосконалість. Можливо, навіть важливіше, аніж любити переваги та гарні риси. Зрештою, звикла до всього цього і не брала собі близько до серця. Переваг було не до порівняння більше.
Її кохання до Адама стало зрілим, ясно усвідомленим і не таким божевільним, як на початках, проте найдужче Анну дивувало те, що воно нікуди не зникло. Кажуть, що побут вбиває навіть найпалкіші почуття, проте дотепер цього не відчувала. Ні, звичайно, у них із Адамом, як у будь-якій родині, траплялися неприємні моменти. Іноді вона відчувала, що ладна вбити його, роздерти на дрібні шматки, знищити, надавати ляпасів, проте все одно не годна була ні розлюбити, ані жалкувати за тим, що поєднала з ним своє життя.
Живучи з Адамом, не так бачила його вади, як помічала дедалі більше позитивних рис: його розум, розважність, досвідченість, вміння контролювати себе та ситуацію, любов до дітей, бажання піклуватися про інтереси родини, практичність у веденні справ маєтку, вміння забезпечити безбідне життя для них усіх і те, що після одруження їхні стосунки анітрохи не зіпсувалися. Адам так само, як і колись, був уважним до неї. Можливо, та уважність була трохи егоїстичною, проте таким він уже є. Головне, що Адам жодного разу не дозволив їй засумніватися в тому, що вона жадана жінка. Навіть не докладала до того особливих зусиль. Лише намагалася бути щирою, любила його і сама діставала задоволення від усього того, що робила разом із Адамом.
Усі ці роки Анна мала все те, що дуже банально називають «жіночим щастям». Фраза проста, звична і не містить нічого особливого, проте більшість жінок прагнуть саме того, що вона обіцяє: теплих родинних стосунків, надійного і коханого чоловіка, здорових та чемних дітей, достатку, злагоди і впевненості в майбутньому.
Діти росли. Еля вже не просто добре ходила, а бігала будинком, як маленький буревій, анітрохи не турбуючись, що перевертає догори дном усе помешкання. Не відставала від неї і Яніна, яка тепер була така ж жвава та непосидюча, як і зведена сестра. З ранку до ночі їхні маленькі ніжки тупотіли в кожному закутку і не дозволяли дорослим ані на хвилину забути про те, що наслідки таких пересувань можуть бути вкрай непередбачувані та катастрофічні.
Зрештою, будинок давно не виглядав таким, яким Анна побачила його вперше. Від колишньої пустки, ідеального стану та необжитості не залишилося нічого. Не завадило б навіть виправити збитки, яких зазнав будинок від перебування в ньому чотирьох дітей, тепер не надто маленьких. Навіть найменші дівчатка досягли того віку, коли їх треба вчити не так говорити, як хоча б іноді мовчати. Грайливі, жваві, вони, як пустотливі кошенята, безперервно залазили в якусь шкоду. Належали до того типу дітей, про яких кажуть: «Де не посій, там вродиться», і так звикли одна до одної, що вже й не могли перебувати нарізно. Разом бути вони теж не могли, бо постійно сварились і затято бились, але варто було розтягнути їх по різних кутах, насварити і заборонити бавитися разом, як за чверть години вони сумували одна без одної та з готовністю пробачали найтяжчі образи.
Яся була трохи нервовішою і швидко впадала у гнів, проте саме вона з більшою готовністю йшла на замирення і легше відходила від образ, а Еля навіть у такому юному віці довше пам’ятала кривду і була потайною дитиною, — не завжди знаєш, що собі надумала і як відреагує на подію чи слова. У результаті ці діти чомусь найкраще могли порозумітися саме одна з одною, а не з кимось зі старших дітей чи дорослих. У підсумку їм вдавалося так перевернути будинок та подвір’я, що виникало враження, ніби тут бавилося щонайменше семеро дітей, а не дві маленькі дівчинки.
Але і це ще півбіди — гірше, якщо в будинку раптом ставало надто тихо. Це означало: треба негайно все кидати і дивитися, що накоїли дві малі збиточниці. Іноді Анна не знала — сміятися їй чи впасти в нерви і дати їм добрячого прочухана.
З Люциною таких проблем ніколи не виникало. Та завжди була на диво чемною і розсудливою дівчинкою, хоча й потребувала значно більше уваги та ласки, аніж молодші діти. Навіть тепер, у десятилітньому віці, іноді була надто вразливою і не впевненою в собі. У такі моменти Анні завжди хотілося щось зробити для цієї дитини, розрадити, потішити так, щоб вона усміхнулася. На щастя, Люцина не замкнулася в собі й легко йшла на контакт. На відміну від Войцеха, не лише не виказувала жодної неприязні до мачухи, але й ставилася прихильно.
Та й Анна з кожним днем дедалі дужче прив’язувалася до дівчинки. Їй подобалося розмовляти з Люциною, разом щось робити, допомагати з рукоділлям, дивитися, як гарно та малює, слухати, як бере уроки гри на фортепіано. Без сумніву, Люцина успадкувала талант і музичний слух своєї мами і зараз доволі віртуозно виконувала складні твори. Тішилася з успіхів цієї дівчинки дужче, аніж колись зі своїх власних, і з гордістю розповідала про них усім, хто тільки захотів її слухати. Поводилася так, ніби Люцина була її власною дитиною, і моментами навіть забувала, що це не так. Згадувала, хто ця дівчинка, лише тоді, коли мимоволі зауважувала, як сильно вона подібна на свою маму, але це навіть тішило Анну. Якби вдалася в Адама, то нічого особливого в її зовнішності не було б. А Люцина подібна на маму, тому вже тепер надзвичайно гарна. З великими фіалковими очима, з темним хвилястим волоссям, з гарної форми носом та ротом, з білосніжною шкірою, доволі висока на зріст, але витончено делікатна та струнка. Колись ця маленька дівчинка перетвориться на справжню красуню і чоловіки млітимуть від одного її погляду. Добре, що Бог не обділив її розумом та розважністю. Вона ніколи не втрапить у халепу. Не по літах мудра, Люцина дедалі частіше дивувала Анну несподівано глибокими та розсудливими судженнями. У такі моменти Анна мимоволі жалкувала, що майже нічого не знає про її маму. Напевно, це була надзвичайна жінка. Незрозуміло лише, чому вони з Адамом не могли жити у злагоді. Напевно, це запитання, на яке вже ніколи не отримати відповідь. Хоча дуже ймовірно, що жодної таємниці там нема. Адже буває, що двоє цілком нормальних людей не здатні жити разом. Якщо зникає кохання або його ніколи не було, то чи варто дивуватися, що з’являються проблеми, непорозуміння чи неприйняття. На розрахунку, розумі чи взаємній вигоді далеко не заїдеш, а якщо й спробуєш, то чи не занадто високу ціну доведеться заплатити? Зрештою, у кожного свої пріоритети та цінності. Якщо не знаєш, що таке кохання, то й життя без нього цілком комфортне. Тут можна побажати лише того, щоб ніколи не відчув кохання, бо воно так зриває дах і призводить до таких катастрофічних наслідків, що й ворогові не побажаєш. Окрім того, Адам взагалі не надто легкий до життя чоловік, і його теж треба вміти витримати. Якщо не любиш такого чоловіка понад усе на світі, такі звершення до снаги не кожній жінці. А Анеля була ще й пані з гонором та сильним характером. Такі риси не завжди легко приймаються чоловіками. Хоча щось Анні підказувало, що в Анелі якраз вистачало мудрості приховувати особливості свого характеру і поводитися доволі раціонально та мудро. Принаймні, вона не розмінювалася на дрібні амбіції. Навіть іще одну дитину зуміла зачати від Адама. В її ситуації для того теж треба було переступити через себе і проковтнути образу заради збереження родини. Не мала певності, що теж зуміла б так мудро повестися, а тому мимоволі відчувала повагу до покійної дружини Адама. Зрештою, хіба їй про це судити? Як не крути, а роль жінки, яка втручається в чужу родину і будує своє життя на чужому нещасті, не є привабливою. Всі довкола завжди це пам’ятатимуть. Навіть тоді, коли будуть про це мовчати.
Розпитувати Терезу, а тим паче Адама про Анелю Анна не наважувалась, а тому врешті змирилася з тим, що майже нічого про неї не знає.
Якось вранці, шукаючи домашній рахунок, який вела ще минулого місяця і який конче мусила знайти саме сьогодні, Анна повитягувала з невеличкого жіночого бюрка у своїй кімнаті спочатку всі папери, тоді, перевіряючи, чи не завалився рахунок за шухляди, ще й їх. Нічого не знайшовши, вклякнула перед бюрком[45] на коліна і рукою спробувала намацати, чи нема в щілині позаду шухляд якихось папірців. Здається, немає. Лише павутина та пилюка.
Анна вже хотіла підвестися з колін, аж раптом відчула під рукою якусь заглибину в дошці. Таємний сховок? Цікаво. Адже це бюрко колись належало Анелі.
Ані хвилини не завагавшись, Анна ножем для розрізання конвертів спробувала відсунути дошку вбік і з подивом відчула, що та подається. Цікаво. Вкрай цікаво.
Діставши дошку, Анна засунула руку якнайдалі й намацала пальцями згорток паперів. Навіщо їх тут сховали? Щоб ніхто не знайшов? Вона витягнула папери назовні й спробувала роздивитися. Листи якісь, чи що? Всі у пилюці й павутині. Довго тут пролежали.
Вона спантеличено глянула на пожовклі аркуші паперу. Куди вже гірше — читати чужі листи. Особливо якщо це листи покійної людини і якщо в них приховані особисті таємниці.
Анна нерішуче витягнула один із листів і боязко розгорнула. Ім’я того, хто писав все це, було їй невідоме, проте це не здивувало. Напевно, хтось із минулого Анелі. Але хто?
Майже здогадавшись, від кого заміжня жінка може ховати листи в таємному сховку свого бюрка, Анна злякано глянула на папери. Ні, їй таке категорично не можна читати. Анеля все одно вже померла, і аж ніяк не колишній коханці її чоловіка витягувати на світ Божий такі таємниці. Краще якомога швидше все це спалити. Не приведи Господи, щось із того потрапить до рук Адама. Таємниці, які ховаються у старих листах, іноді спроможні перевернути життя всіх довкола. Їй того хочеться? Аж ніяк.
Анна розгублено глянула на листи, які зараз лежали в неї на колінах, і ледь закусила губу. Суто жіноча цікавість боролася в ній зі шляхетними порухами душі, і останні зазнали грандіозного фіаско.
Обережно розгорнувши перший-ліпший лист, Анна пробігла поглядом по рядочках, а тоді, захопившись, на одному подиху прочитала всі вісім листів, які нещодавно видобула зі сховку. Чоловіка, який писав усе це, вона не знала, але те, що він кохав Анелю, не викликало в Анни жодного сумніву. Не могла лише зрозуміти, чи та з ним спала. У листах не було нічого, що би вказувало на очевидний адюльтер. Лише обережні натяки на взаємність почуттів і якісь таємні зустрічі. Невже в дружини Адама був коханець? Ніколи б не подумала.
Перевівши подих, Анна склала листи і знов поклала їх собі на коліна. Судячи з дати написання, все це було дуже давно. Ще до народження Люцини. Цікаво, а Адам знав? Може, саме зрада дружини і стала причиною непорозумінь у їхній родині? Хоча… Навряд чи Адам взагалі мирився б із таким. З його характером це майже нереально. Напевно, він нічого не знав. Чи, може, таки знав?
Заховавши листи поміж власних паперів, Анна цілий тиждень почергово мучилася докорами сумління, безліччю запитань та припущень, бажанням показати листи Адамові й наміром якомога швидше їх спалити. Врешті не витримала і, вибравши серед листів найбезневинніший, наважилася на розмову з Терезою.
— Мушу дещо вам показати, — вона витягнула лист і простягнула його сестрі Адама. — Не знаю, що це таке. Знайшла поміж старих паперів Анелі. Може, ви щось знаєте? Це лист від чоловіка.
Тереза якось дивно глянула на Анну.
— Навіщо ти показуєш його мені? Я не читаю чужі листи.
Вона невдоволено стиснула губи, проте лист узяла, розгорнула і почала читати. Не вимовила жодного слова і навіть не глянула на Анну.
— І що ви на все це скажете? — спостерігаючи, як обличчя Терези дедалі дужче похмурніє, Анна мимоволі насторожилася. — Я розумію, що це не моя справа і що це було давно, але тепер я належу до вашої родини і маю право знати правду.
— Ти показувала лист Адамові? — не дочекавшись, доки Анна договорить, на півслові перебила її Тереза. — Не думаю, що це мудро.
— Ні, не показувала. Вирішила насамперед дати почитати вам.
Тереза з очевидним полегшенням перевела подих.
— І правильно зробила. Не варто витягувати на світ Божий такі історії. Там взагалі нічого особливого не було. Анеля ніколи б не опустилася до позашлюбного зв’язку. Це мій брат уже по декількох роках після одруження почав бігати по коханках. У Анелі виникли проблеми з виношуванням дітей, вона трохи віддалилася від нього, і Адам… Ну, ти ж розумієш, про що я кажу?
Мало що розуміючи, Анна здивовано глянула на Терезу.
— Ви звинувачуєте свого брата? А якщо це вона перша і…
Тереза обірвала її, не дослухавши.
— Ліпше взагалі не чіпати цієї теми. Свого часу історія й без того сприймалася надто гостро. Адам навіть поставив під сумнів своє батьківство щодо Люцини. Ти хочеш усе це ворушити? Тобі не шкода дитини? Хочеш, щоб Адам думав, ніби Люцина не його донька?
— На Бога… Навіщо мені таке, — Анна на мить замовкла і виразно глянула на Терезу. — А це правда? Невже Люцина…
— Побійся Бога. Як таке може бути правдою? Люцина — донька Адама. Просто вона надто сильно подібна на маму. І знаєш, облишимо цю розмову. Невже тобі хочеться нових проблем для родини?
Анна заперечно хитнула головою.
— Аж ніяк. Просто я всього того не знала, а цей лист потрапив мені під руку, і я подумала…
— Добре, що на нього наштовхнулася ти, а не Адам. Менше проблем буде.
Анна ще й рота відкрити не встигла, як Тереза підійшла до каміна і кинула лист у вогонь.
— Повір мені, це найкраще вирішення проблеми. Є ще листи?
Заперечно хитнувши головою, Анна спокійно подивилася Терезі в очі. Аякже, віддасть вона їй листи. Десь так… Та нізащо. Хоча раціональне зерно в її словах є. Хай би що там собі думав Адам, хоч як би воно було насправді, але краще не чіпати цієї теми. І без того Люцина надто вразлива й емоційна дівчинка, а непевне становище стане для неї занадто сильним потрясінням. Та й яка тепер різниця, хто насправді її батько. Іноді краще чогось взагалі не знати. Тереза так очевидно намагається вигородити покійну дружину Адама, що мимоволі прислуховуєшся до її думки. Вона не дурна жінка і добре знає, що робить. Очевидно, тут ідеться не про віру чи правду, а про бажання зберегти таємницю. Дуже, між іншим, справедливе бажання.
Жодним словом не обмовившись перед Адамом про свою знахідку, Анна, проте, ті сім листів, які все ще залишалися, не спалила. Трохи подумавши та пригадавши, як колись приходила до Анелі й як та висміяла її розповідь про стару ляльку, розшукала цю, вже цілком понищену і забуту дітьми іграшку, обережно розпорола тулуб та зашила в цей своєрідний сховок компрометуючі листи Анелі. Така собі специфічна сатисфакція за минулі образи. Ляльку заховала не лише на найвищу полицю в шафі, але й заштовхала якнайдалі від сторонніх очей. Цілком виразно тепер розуміла лише те, що причин для суперечок та ворожості між Адамом та Анелею було більше, ніж достатньо. Її кохання до Адама — це далеко не єдина прикрість у тому шлюбі. Може, навіть її провина не аж така велика, як видавалося раніше. Не було б її кохання до Адама — було б щось інше. Якусь внутрішню потребу в щирих та сердечних стосунках Адам таки мав. Особливо після того, як довідався про якщо й не про фізичну, то напевно про емоційну зраду дружини.
Довго замислюватися над минулим покійної дружини Адама Анна, проте, не могла. Мала значно серйозніші проблеми з її сином. Титанічну працю поклала на те, щоб хоч трохи покращити ці стосунки, проте намарно. Після її одруження з Адамом Войцех насилу стримувався від відкритого конфлікту з нею. Іноді лише присутність батька робила його поведінку більш-менш стерпною, а ще навчання, товариші й гімназійні клопоти трохи відволікали від кардинальних воєнних дій супроти мачухи. Іноді довго обходилося навіть без дрібних диверсій і партизанських вилазок. Але найголовніше, Анна поступово звикла до його поведінки і перестала нервувати. Змирилася з Войцехом, як зі стихійним лихом чи прикрим явищем природи, і намагалася робити все, щоб йому жилося комфортно.
Особливої вдячності Войцех до Анни, звичайно, не відчував, проте по трьох роках трохи призвичаївся до присутності мачухи в родині й бурхливо на це не реагував. Доволі мляво і радше за звичкою не сприймав прохань і далі категорично забував про обіцянки, іноді для відчіпного вдавав, що не зрозумів прохання, а ще через раз вперто робив абсолютно протилежне до бажаного. У відповідь Анна навчилася не дратуватися його поведінкою, не перейматися зневажливими поглядами і майже завжди могла зберегти спокійний та незворушний вираз обличчя тоді, коли йому хотілося вивести її з терпіння. А що мала робити? Жодних сентиментів не викликало навіть те, що зовні малий дуже подібний на Адама. Якби він був її власним сином, давно відшмагала б його різкою, а тут мусила зважати на складний вік, важкий характер, нюанси ситуації та проявляти розуміння, такт і витримку там, де аж просилося дати прочухана.
За якийсь час Войцех переконався, що його вистави анітрохи на мачуху не діють, і втратив до них інтерес, а отже, почав поводитися більш-менш пристойно. Лише іноді, без колишнього ентузіазму, намагався опиратися її проханням, ігнорував присутність або навмисно щось робив неправильно, проте поводився так радше за звичкою, аніж із переконань.
Трохи допомагало Анні й те, що Адам зумів зберегти контакт із сином. Зараз вони багато часу проводили разом, кудись їздили, у маєтку ходили на полювання, по-дружньому розмовляли, щось жваво обговорювали і зовсім не конфліктували. Войцех не лише обожнював батька, але й понад усе боявся чимось себе перед ним зганьбити. Саме цим без жодних докорів сумління Анна й почала користати. Тепер могла хоч іноді переконати хлопця зробити вкрай потрібне і, чинячи певний на нього тиск, примушувала поводитися краще, аніж він поводився зазвичай.
Сестер Войцех не дуже любив, проте й не кривдив. Для нього вони були дрібнотою, не гідною уваги. Зрештою, саме цим Анна не надто йому дорікала. У дитинстві її стосунки з братом були не до порівняння ближчими, проте потім це не завадило їм із Андрієм віддалитися одне від одного. Зараз вони підтримували лише якусь жалюгідну подобу родинного зв’язку. Після того, як Андрій одружився та висвятився, вона ще жодного разу не була у його плебанії, не бачила дружину та дітей і навіть не знала, як йому там ведеться. Андрій теж ніколи не гостив у них вдома чи у маєтку, не був із нею тоді, коли вона брала шлюб, і взагалі категорично не бажав розуміти її способу життя. Анна відчувала до нього жаль за це, а тому не надто прагнула зробити родинне спілкування теплішим. За весь цей час написала до нього декілька жалюгідних і доволі прохолодних листів із майже офіційними привітаннями з одруженням, уродинами чи народженням дітей. Здається, у кожного з них тепер своє життя, свої інтереси, свої плани і своє оточення. Іноді на таке теж нема ради.
З тіткою Стефою листування було значно сердечнішим та жвавішим. Анна навіть приїздила до них у Жовкву, а коли два роки тому помер вуйко Павло, то й взагалі провідувала тітку кожного місяця та допомагала грошима. Їй і раніше нелегко жилося, а зараз стало ще важче. Слава Богу, тепер могла допомагати власній родині. Адам ніколи їй того не забороняв. Навпаки, дозволив виділяти на це певну суму грошей. Сказав, що якби тітка не взяла її до себе на утримання, то він не мав би зараз такої доброї дружини, і бодай це зобов’язує його до вдячності.
Якось непомітно проминули п’ять більш-менш щасливих років подружнього життя Анни. Владналися дрібні конфлікти, згладилися розбіжності у вихованні, освіті та побутових звичках, притихло відчуття провини, і Анна змогла цілком пристосуватися не лише до Адама, але й до традицій та ритму життя його родини. Навіть помешкання вже не лякало. Невловна присутність покійної дружини Адама з кожним днем маліла і врешті, по декількох роках, майже нічим себе не виявляла.
Єдине, що вже кілька місяців по-справжньому непокоїло Анну, — це дивна поведінка Адама. Іноді з незрозумілих причин він починав уникати її, зачинявся в себе в кабінеті, сидів там годинами і не дозволяв до себе заходити. У такі дні його дратувало буквально все — надто голосні чи притишені розмови вдома, шум у помешканні чи на вулиці, крики власних чи сусідських дітей, передчасно або, як на його погляд, запізно поданий обід чи вечеря, намагання Анни поговорити з ним або те, що, боячись його потурбувати, вона мовчить, і навіть усе те, що в інші дні йому зазвичай подобалося. Спочатку Анна ще намагалася вловити в тому якусь логіку й ображалася, коли всі зусилля догодити Адаму закінчувалися ще виразнішим його невдоволенням, проте поступово навчилася терпляче очікувати, коли такий настрій минеться, і не тримала на нього зла.
На той час Адам ще дужче постарів, і збоку різниця у віці між ним та Анною виглядала доволі пристойною, проте для неї вона стерлася. По декількох роках спільного життя не відчувала колишньої дистанції і захвату. Без жодних докорів сумління могла повестися так, як вважала за потрібне: десь спокійно зігнорувати прикрий настрій Адама, десь непомітно заопікуватися ним із цілком материнською поблажливістю та турботою, а десь по-жіночому лукаво скоритись і дозволити повестися так, як вона й без того хотіла, щоб він повівся. Коли Адамом опановував черговий напад поганого настрою, навчилася ставати непомітною і водночас залишатися так само необхідною йому, як і тоді, коли він був у доброму гуморі й хотів бачити її біля себе ледь не кожної хвилини.
На жаль, по кількох місяцях такої дивної поведінки Адама Анна все ще не могла вловити жодної закономірності появи в нього поганого настрою. Добре, що за день-другий він знов ставав таким, як раніше, — розважним, впевненим у собі, турботливим та люблячим чоловіком, і вона знов почувалася задоволеною життям. У такі дні для повного щастя їй бракувало хіба здійснення ще однієї заповітної мрії — вже давно і дуже сильно хотіла народити ще одну дитину від Адама. Можливо, хлопчика, хоча могла б бути і дівчинка. Тільки б маленька дитинка, тільки б здорова і сильна.
Давно задивлялася на чужих немовлят та мліла від бажання і собі таке отримати. Маленькі дітки такі зворушливі, гарні, милі. Втрачала голову, коли уявляла, що знов могла би бавити немовля. Хотіла ще одну дитину від Адама так, що не боялася пологів і всього того, що очікує на вагітну жінку. Зрештою, все прикре швидко забувається, а дитина росте і з кожним днем із нею стає дедалі простіше та цікавіше.
На жаль, досі ця мрія залишалася нездійсненою. Адам двічі втратив дружин саме тоді, коли ті намагалися подарувати йому дітей, і тепер навіть слухати не хотів про ще одну дитину. В інтимні моменти намагався бути пильним і зазвичай поводився так обережно, що аж зло брало. Розуміла, що якщо так триватиме і далі, то дітей їй не бачити. Подумки заприсяглася, що, чого б це їй не вартувало, все одно здолає це вперте небажання Адама зробити їй дитину. Кілька разів зуміла повестися так, що той втратив голову і не зміг вчасно відсторонитись, проте наразі це не залишило по собі жодних наслідків. Напевно, не час на ще одну дитину, але у них із Адамом попереду ціле життя. Наразі їй треба дати собі раду з тими його незрозумілими нападами поганого настрою.
І досі не могла вловити в них жодної логіки чи сенсу. Вони не залежали ані від стану справ, якими Адам на той час займався, ані від родинних клопотів, ані від фінансових інтересів чи програшів у карти. Адам і не належав до затятих картярів, умів вчасно зупинитись і не мав схильності до сумнівних ризиків. Найдужче боялася, що напади поганого настрою пов’язані з його самопочуттям. Можливо, Адам приховує якусь хворобу?
Якось набралася сміливості й вирішила це з’ясувати. В один із таких не надто добрих днів рішуче відчинила двері кабінету Адама і зайшла досередини.
— Скільки можна злоститися на всіх і на все довкола? Що діється? Зле почуваєтесь? Щось болить? Невже не можна сказати це по-людськи, а не псувати нерви всім довкола?
Адам невдоволено скривився.
— Дай мені спокій зі своїми припущеннями. Ліпше йди і заспокой малих. Чуєш, як кричать? На голову всім повилазили. Не можеш зробити так, щоб нянька займалася дітьми, сама нарешті берися за них.
Від обурення Анна аж задихнулася.
— Можна подумати, я ними не займаюся? Та я з ними майже постійно.
Адам знов, як від зубного болю, скривився.
— Слухай, Анно, дай мені чистий спокій. Не маю настрою і часу для твоїх фантазій. Поговоримо колись іншим разом.
Він демонстративно зосередився на якихось паперах і не підводив голови.
Ображено прикусивши губи, Анна вийшла з кабінету. Сперечатися з Адамом у такі дні — собі дорожче. Треба зачекати, коли він знов поводитиметься як нормальна людина, і тоді з ним поговорити.
Так нічого і не дізнавшись, Анна врешті звернулася по допомогу до Терези, проте та теж не змогла нічого розповісти. Хіба згадала, що відразу по смерті Анелі у її брата справді були проблеми зі здоров’ям, і порадила звернутися з цим запитанням до лікаря, який зазвичай лікує їхню родину. Від нього Анна теж нічого певного не почула. Якісь туманні припущення про перевтому і не надто юний вік її чоловіка, а ще поради провадити спокійніший спосіб життя, не перевтомлюватися, добре харчуватись і не засиджуватися ввечері за роботою чи розвагами. Отже, серйозних проблем зі здоров’ям у Адама немає, і вона намарно шукає пояснень дивної поведінки в самопочутті.
Гублячись у здогадах, Анна вирішила ще уважніше придивитися до чоловіка, прислухатись до його приватних розмов, перевірити, куди він зазвичай ходить вечорами, проте ані клуб, ані товариські зібрання чи ділові візити не викликали в неї жодних підозр. А може, це проблеми з грошима? Трохи подумавши, майже відразу відкинула і цей здогад. Не бачила жодних підстав для таких припущень. У домі нічого не продавалося, не закладалося, не зникало, а витрати на життя анітрохи не скорочувалися. Може, це програна тяжба за орну землю чи пасовище? Якийсь час уважно спостерігала за станом справ у маєтку і навіть спробувала з’ясувати в управляючого ситуацію, проте очевидних проблем не побачила і тут.
Може, це інша жінка? Кажуть, що чоловік, який зраджував одну жінку, цілком може зрадити і ту, із якою зраджував колишню. Витратила на це своє припущення ще зо два місяці, проте з соромом і одночасно з полегшенням мусила визнати, що лише намарно образила Адама несправедливими підозрами та недовірою. Там навіть борделю ніколи не було. Про іншу жінку й поготів думати смішно. У своїх припущеннях щодо ймовірної коханки так перестаралася, що Адам врешті зрозумів, до чого вона дошукується, і тепер теж іноді подивлявся на неї, як на людину не зовсім адекватного поводження, а потім не витримав і сказав:
— Анно, слухай, я тобі, звичайно, вдячний за високу думку про мої можливості, але, знаєш, це вже очевидний перебір. Ти направду думаєш, що я не маю інших інтересів у житті? Нічого нового чи оригінального я там уже не знайду. Чи, може, це ти скучила за колишньою ситуацією? Бракує суперниці?
Вражена відвертою безцеремонністю зауваження Адама, Анна аж до наступного вечора ображалася на нього, а тоді, трохи подумавши, вирішила, що в нього більше підстав сердитися на неї. Це вона образила Адама недовірою. А чого, питається? Хіба мала якісь підстави для підозр? Зараз, як і колись, почувалася єдиною і бажаною для нього жінкою. Адам не лише любив та цінував її, але прощав дрібні примхи, не зважав на недоліки і постійно робив подарунки. Ні, абсолютно нічого не вказує на зраду. Вони навіть кохаються так часто, що куди вже більше. Добре, що ніхто того не знає. А то б іще вважали її зовсім зіпсутою та аморальною жінкою.
Спокійною Анна почувалася лише до чергового нападу поганого настрою в Адама. Він припав на наступний день по великому балу у Стрільниці при вулиці Курковій[46] і знов примусив її замислитися. А чи не повелася вона легковажно? Мала пречудовий настрій, багато танцювала, кокетувала… і не лише з Адамом.
А може, той її вчорашній невинний флірт із паном Тадеушем, який віддавна має до неї якусь симпатію, був чимось неприйнятним? Чи не перейшла вона межу дозволеного? Може, Адам запідозрив її у зраді й тому злоститься? Дурніше припущення годі вигадати, проте кілька разів мала нагоду переконатися в його здатності ревнувати і без жодних на те підстав — буквально на рівному місці, а тут вона таки дозволила собі зайве. І де була її голова? Чому захотілося кокетувати з тим паном Тадеушем? Уже навіть не пам’ятала, хто і коли їх познайомив. Забула його відразу по тому, як той зник із її очей. А знов привернув увагу лише тому, що чимось нагадав Адама. Але такого, яким вона його ніколи не знала. Таким, яким він був, мабуть, ще в молодості. Тоді, коли її й на світі не було або вона була зовсім маленькою.
Може, Адама зачепило те, що вона фліртувала зі значно молодшим від нього чоловіком? До найдрібніших деталей пригадала вчорашні події і мимоволі злякалася. А якщо Адам справді запідозрив її у чомусь поганому? Не приведи Господи, ще подумає, що вона здатна на зраду. Якщо не вб’є, то покалічить напевно. Ні, для чистого спокою краще поводитися стриманіше. Відтепер — жодного погляду чи усмішки кудись вбік. Ще скажуть, що вона геть легковажна жінка. І без того всі тут вважають, що вона занадто молода для Адама, і вигадують таке, чого ніколи не було.
Анна ще трохи подумала. А що, власне, страшного вона зробила вчора? Навіть не танцювала з тим паном більше, аніж дозволено правилами пристойності. А ще не намагалася поговорити без свідків, не підтримала двозначності в розмові й не дозволила довго сидіти поряд. Адам взагалі не мав би перейматися такими дурницями. Вона належить і завжди належатиме лише йому. Хіба він того ще не зрозумів? Чи, може, для стосунків таки краще, якщо Адам не вважатиме, ніби завоював її раз і назавжди… Здається, так і не навчилася пити каву без кардамону.
Наступний період прикрого настрою в Адама взагалі ні з чим їй не пов’язувався. Уже з місяць часу була зразком добропорядності, чемності й стримано-скромної поведінки. Отже, до неї це не має жодного стосунку. Можливо, негаразди з грошима?
Анна спробувала пригадати всі домашні витрати за останні декілька місяців і як ставився до них Адам. Ні, тут теж не було жодних проблем, навпаки — вони змогли дозволити собі значно більше, ніж минулого року. Отже, це не гроші. Може, щось пов’язане з негараздами в його родині? Півдня перебирала в пам’яті прийнятні варіанти, проте теж не побачила очевидних проблем. У всіх його сестер, братів, рідних, двоюрідних, троюрідних, численних вуйців, вуянців, племінниць чи племінників усе було гаразд. Може, це в Адама просто характер псується з роками? Треба уважніше поспостерігати за ним. Можливо, він сам розповість про причини свого поганого настрою. Не можна постійно відмахуватися від її запитань, як від набридливих осінніх мух.
Щось таке повторювалося ще кілька разів, а потім на диво спокійно та щасливо проминули аж три місяці. Напади прикрого настрою в Адама не повторювались, і Анна, майже заспокоївшись, поринула в передріздвяні клопоти та приготування. Перед святами мала стільки роботи і планів на майбутнє, що вгору не мала часу глянути. Мусила приготувати подарунки для дітей на Миколая, замовити собі, дітям та Адамові новий святковий одяг на Різдво та Сильвестра, визначити, коли, до кого і куди вони поїдуть на свята та в час запустів, не забути всіх, кого треба запросити до себе, знайти час на те, щоб поїхати у Жовкву, не відмовитися від жодного доброчинного заходу і нарешті вирішити, що робити з нещодавно понищеною дітьми стіною в салоні. А ще хотілося замовити нову сукню до того прегарного золотого гарнітуру, який подарував їй на уродини Адам і який вона ще жодного разу не вдягала, бо берегла до свят і Сильвестрових карнавалів. Аж страшно щось не встигнути чи переплутати. Хоча коли вона чогось не встигла? Просто треба розумно розпланувати справи і братися до роботи негайно, а не наступного тижня.
Проминувши, свята залишили по собі добрі згадки і приємну втому від численних балів, візитів і гостювань, а будні та піст, які їх заступили, анітрохи не обтяжували. Діти серйозно не хворіли, Адам мав незмінно добрий настрій, хатні справи не втомлювали, а після метушливого святкування Різдва, Сильвестра і всіх тих балів та карнавалів у час запустів впорядкований ритм життя лише тішив та видавався справжнім благом.
Настав період, коли ніхто нікуди не поспішає, коли нема жодних поважних справ на вечір і наступний день, коли всі втомлені та розімлілі від смачного обіду, теплого помешкання, приглушеного світла свічок у великих свічниках на каміні й від того, що за вікном снігова заметіль та тріскучий лютневий мороз.
Вечеряли зазвичай цілою родиною, менші діти потім іще трохи бавилися, старші щось собі читали, інколи вчили уроки, а Анна, задумавши вигаптувати декілька однакових абажурів, які б захистили очі від надто яскравого світла стеаринових свічок[47], тепер не відступалася від цієї ідеї. Адам щось читав або писав у себе в кабінеті, інколи розмовляв із Войцехом чи з кимось із слуг і зазвичай нікуди не виходив.
Намагалася не турбувати його, лише потім, коли діти спали, заходила до нього в кабінет і просто сідала поряд. Розмовляли про щось несуттєве, буденне, звичайне. Ніхто й не замислювався над тим, чим завершиться сьогоднішній вечір — ніччю кохання чи вони просто підуть спати.
Інколи Анні взагалі не хотілося нічого. Лише притулитися до Адама, обійняти його і десь в останню мить між напівсном та реальністю відчути тепло і захист його обіймів. У такі вечори неохоче йшла назустріч фантазіям Адама, намагалась уникати близькості й він мусив докласти чимало зусиль для того, щоб хоч трохи її розворушити. Спочатку неохоче відповідала, довго не могла налаштуватись і зрозуміти, чого він від неї хоче, але за якийсь час прокидалась і сама йшла назустріч.
Інколи навпаки, почувалася так, ніби в неї якийсь дідько вселився, і тоді насилу могла дочекатися, коли вони з Адамом залишаться наодинці. Забувала про всі умовності, сама провокувала його і відчувала, як їй паморочиться в голові від власної сміливості та розбещеності. Потім зазвичай жалкувала, що в якісь моменти надто багато собі дозволила. Порядна заміжня пані має поводитися трохи стриманіше. Про це не лише Тереза каже, але й вона сама давно зрозуміла із розмов жінок з товариства. Очевидно, їй просто доведеться змиритися з власною безсоромністю, а за втіху мати те, що Адам не шукатиме все це на стороні.
А Адам, і справді, дедалі частіше проводив усі вечори вдома, майже облишив карти, клуб, візити, дедалі рідше кудись виїздив. Хіба б Анна дуже сильно просила його про це. Врешті, втомившись просити, теж залишалася з ним вдома. Напевно, це лише для неї всі ці гостини та візити є цікавими, а Адаму набридли, здаються пустими і він не бачить у них жодного сенсу. Чи, може, йому просто хочеться спокою. Дедалі частіше починала підозрювати, що тридцять років різниці у віці — це таки трохи забагато. Особливо у шлюбі. Не завжди могла передбачити, як Адам сприйматиме її бажання до постійного руху та змін, інакше ставлення до життя та забав, імпульсивність чи емоційність, а його розважність та консерватизм у щоденному житті, зверхність чи демонстративна поблажливість до її поведінки іноді доводили Анну до сказу та примушували чинити щось усупереч його волі.
Сьогодні теж мали б піти на забаву, проте Адам категорично відмовився кудись їхати і вони залишилися вдома. Ображалася весь вечір, бо й сукню нову приготувала, і всім домашнім наказала, як мають поводитись і що робити за їхньої відсутності, а Адам навіть не захотів вислухати її аргументи. Тепер мусила і сукню заховати, і всі накази скасувати, а тому, коли з Адамом залишилась у спальні наодинці, вона не промовила до нього жодного слова — мовчки роздягнулася, так само мовчки вкрилася ковдрою і демонстративно відвернулася до стіни. Зазвичай така поведінка не справляла на Адама жодного враження і мало що змінювала в його намірах. Він робив те, що йому хотілося. Анна не лише добре це знала, але зазвичай не надто впиралася, проте сьогодні була така на нього сердита, що відмовити собі в задоволенні подратувати Адама не могла. Такому бажанню не заважало навіть те, що зараз і сама розуміла: насправді не має жодного настрою кудись їхати, і подумки давно визнала слушність слів чоловіка. Нікого цікавого вони з Адамом там не побачили б, добрих знайомих не зустріли б, і, найімовірніше, їм там було б нудно. Хотілося хіба вдягнути нову сукню, але визнати таке перед Адамом не можна. Він знов сміятиметься з неї.
Декілька хвилин поспостерігавши за поведінкою Анни, Адам присів біля неї на ліжко, тоді згріб її в оберемок і розвернув до себе обличчям.
— І довго ти ще дутимешся на мене? — На його обличчі не було й тіні роздратування, а очі сміялися. — Думаєш, я не розумію, що якщо тобі вчора принесли нову сукню, то сьогодні тобі конче треба піти в ній на забаву. Але, знаєш, через якусь сукню я не маю бажання псувати собі цілий вечір. Ліпше підемо наступного тижня до мого двоюрідного брата на Пекарську. Там хоч є з ким поговорити. Уже маємо запрошення від нього.
На мить розгубившись, Анна, проте, відразу взяла себе в руки і випручалася з обіймів Адама.
— Нічого такого. Навіть близько. Та сукня взагалі мені не пасує. Я навіть не думала її сьогодні вдягати.
— Звичайно, не думала. А розклала ти її на ліжку лише для того, щоб вона муляла тобі очі й псувала настрій. Ніхто ж і не сперечається.
Анна промовчала, а тоді глянула на Адама, який дивився на неї з погано прихованим веселими іскорками в погляді, і теж розсміялася.
— Нехай так, але наступного разу я нізащо не поступлюсь.
— Звісно, не поступишся, — Адам відкинув ковдру з її ніг. — Добре, що хоч зараз тобі не треба жодної сукні. Усе інше теж зайве.
Він допоміг їй скинути нічну сорочку, а тоді, потягнувши Анну за собою за руку, поставив перед дзеркалом.
— Бачиш? Так ти мені подобаєшся навіть більше, аніж у тій сукні. Тобі не здається?
Він міцніше притиснув Анну плечима до себе і подивився на їхнє спільне відображення у дзеркалі, а її аж у жар кинуло від його погляду. Навіть не знайшлася з відповіддю, лише розгублено усміхнулася.
Адам знов озирнув Анну в дзеркалі з ніг до голови.
— Гарна ти в мене… Аж занадто.
Він провів долонями вниз до її талії, майже зімкнув пальці на тоненькому стані, ковзнув долонею ще нижче.
— Ти в мене тепер не завжди чемна, але я все одно тебе дуже люблю. Знаєш це?
Усміхнувшись, Анна заплющила очі й притиснулася до Адама сильніше. Його руки вже не надто делікатно розкривали її для себе, але перед тим, як цілком втратити голову, вона ще встигла прошепотіти йому на вухо:
— А ну її, ту гостину. Це таки краще, аніж всі забави та гостини вкупі з їхніми балами та карнавалами. Правда?
Адам лише розсміявся і, розвернувши Анну обличчям до себе, затулив їй рот поцілунком…
Вранці Анна прокинулася навіть трохи пізніше, ніж звичайно. Задоволено потягнулась і повернула голову до вікна. У тілі все ще відчувалася приємна, ні, не просто приємна, а розкішно-приємна втома від усього того, що вони з Адамом робили цієї ночі. Ніби все ще гойдаєшся на теплих хвилях і кудись повільно пливеш. Так гарно, аж вставати не хочеться.
Позіхнувши, Анна прислухалася до того, що діється в будинку.
Щось надто тихо сьогодні. Навіть діти ще не прокинулися. Невже всі сплять? Таке рідко трапляється. Особливо в неділю, коли малі чогось зриваються з ліжок раніше, аніж у будень.
Вона ближче підсунулася до Адама. Спати не хотілось. Навіть кохатися не мала бажання і відчувала в собі лише ліниву втому розімлілого від любощів тіла. Напевно, заради такої ночі можна відмовитися від будь-яких виїздів чи й взагалі нікуди не виходити з помешкання.
Анна ще трохи подрімала, тоді знов потягнулася, кинула неуважний погляд у вікно і всміхнулась. У них із Адамом усе ще попереду — і довгі ночі кохання, і бали, і забави. Тут навіть цей день ще не розпочався. У спальню крізь важкі зимові штори прокрадаються лише перші обережні промені сонця.
Підсунувшись до краю ліжка, Анна озирнулася. Цікаво, а до Терези Адам погодиться поїхати? Та давно запрошує їх до себе. Аж незручно постійно відмовлятися.
Щоб не розбудити чоловіка, Анна тихенько підвелася з ліжка і почала вдягатися. Довго розлежуватися не можна. Уже й снідання здалось би готувати, а жодного руху на кухні не чути. Та й кави так хочеться, аж пахне їй нею.
Снідали спокійно, всі разом в їдальні, не поспішаючи і напівліниво перемовляючись про щось звичне, несуттєве, буденне. Пересічний недільний ранок. Неквапний і на диво приємний. Навіть Войцех сьогодні має доволі поблажливий настрій та обходиться від ущипливих коментарів. Цілком заклопотаний власними планами на недільний ранок, не прислухається до загальної розмови. Еля та Яся, в передчутті майбутньої прогулянки, в радісно-райдужному настрої і теж поводяться на диво чемно. Навіть потай не намагаються зачепити одна одну. Люцина, як завжди, заглиблена в себе і неуважна.
— Може, ми б сьогодні після обіду поїхали до Терези? — вибравши слушну мить, ніби між іншим, сказала Анна і кинула на Адама обережний погляд. — Вона вже разів з чотири запрошувала нас до себе. Здалося б заїхати.
— Як хочеш, — Адам теж мав не найгірший настрій. — Тільки скажи, щоб хтось пішов і попередив її.
— Звичайно, відразу після снідання скажу покоївці, щоб та пішла до неї.
Зробивши невеличкий ковток кави з маленького порцелянового горнятка, Анна ледь усміхнулася.
— Знаєте, вчора вранці я сама заходила до Терези і там була її невістка Меля зі своїм найменшеньким хлопчиком. Уявляєте, він навіть сидіти сам навчився. Такий гарний хлопчик. З рук спускати не хотілося. А як він сміється. Такий потішний зі своїм єдиним зубчиком.
— Ну, вони всі гарні в такому віці, — Адам підвівся з-за столу. — Я буду в себе. Скажеш Зоні, щоб із обідом не запізнювалась. Поїдемо до Терези трохи раніше. Хочу швидше повернутися додому.
— Добре, скажу, — радісно усміхнулася Анна. — Я навіть із прогулянки повернуся швидше і сама прослідкую.
Відразу по сніданку Войцех гайнув кудись із гімназійним товаришем, а Анна, допомігши вдягнути теплі пелеринки, капелюшки та черевички на хутрі своїм трьом дівчаткам, відпустила гувернантку і сама вирушила з дітьми на прогулянку. Гріх сидіти в таку погоду вдома. Уночі випав рясний сніг і вкрив усе довкола гарним пухнастим килимом, аж хочеться занурити в нього руки і як у дитинстві підкинути сніг високо-високо — аж до гілок найвищих дерев, а тоді раптом відчути на губах його морозну свіжість та смак талої води.
Анна усміхнулася. А ще хочеться смикнути за найближчу гілку так сильно, щоб увесь сніг посипався їм на голову. Ото б дівчатка тішилися. Як тільки вони опиняться в безлюднішому, аніж це, місці, не заборонятиме дітям досхочу побавитися зі снігом та й сама з задоволенням подуріє з ними. Добре, що взяли з собою санчата — можна покататися з гірки.
Чомусь саме сьогодні Анна тішилася погожому морозному дню не менше, а може, ще дужче, аніж діти, та й сніг давно не викликав у неї такого захвату та емоцій. За тими святами не мала часу, щоб роззирнутись і побачити, яка навкруги краса. Снігові шапки на деревах, засипані снігом садки та маленькі хатки на околиці міста, білі дороги, блискучі крижані скалки в повітрі, рипучий сніг під ногами — від такої краси аж подих перехоплює.
Додому поверталися пізно, аж перед обідом. Втомлені, задоволені, мокрі від снігу, з рум’янцем на щоках і веселим блиском в очах. Як добре, що вони пішли гуляти. І малі в захваті, і вона сама давно так гарно не бавилася.
Похапцем перевдягнувшись, Анна наказала накривати на стіл. Пам’ятала, що сьогодні вони з Адамом домовилися пообідати раніше, а тому намагалася зробити все можливе для того, аби обід подали швидше. Допомогла розкласти в їдальні тарілки, виделки, ложки, ножі, серветки, тоді пішла на кухню, заходилася біля солодкого, тоді нарізала хліб, витягнула м’ясо і знов поквапила Зоню. Цікаво, де Адам? Щось давненько його не бачила. Невже досі не виходив із кабінету? Забув, що вони домовилися піти до Терези, чи взагалі заснув?
Підійшовши до дверей кабінету, вона повагалась, а тоді обережно постукала. Знала, що Адам не любить, коли до нього вриваються без попередження, але сьогодні вирішила ризикнути.
— Ви собі заснули, а ми вже давно вдома і…
— Анна? Ти? — якимось дивно зміненим голосом запитав її Адам. — Що ти хочеш?
Здивовано глянувши на нього, вона затрималася при порозі.
— Зараз уже будемо обідати і… Пам’ятаєте, ми ж хотіли поїхати до Терези.
Вона уважніше придивилася до Адама і замовкла. Щось їй видалося дивним у його вигляді та поведінці. Здається, він знов у поганому настрої. Але чому? Що сталося за ці нещасні три години? Він отримав якусь погану звістку? Неприємності в маєтку? Треба запитати в Зоні, чи не приходив хтось чужий.
— Розумієте, я…
— Анна, навіщо ти прийшла? Я не хочу обідати.
Продовжуючи стояти при порозі, вона ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Якось дуже вже незвично дивиться на неї Адам. Так, ніби хоче щось розповісти або ж від чогось застерегти. Хтось усе ж таки сюди приходив? Але хто?
Вона щільніше причинила за собою двері кабінету і зайшла досередини.
— Хто до нас приходив? Ви отримали погані новини?
Адам не відповів, лише знов якось дивно глянув на неї, і вона мимоволі знов здивувалася виразу його обличчя. Це щось серйозне. Хтось захворів чи помер?
— Що сталось? — примусила себе майже спокійно глянути Адаму в очі. — Ви хочете щось мені розповісти? Так?
Адам незвично довго мовчав, потім озвався.
— Хіба хотів попросити, щоб ти з дітьми сама поїхала до Терези.
Анна здивовано звела брови.
— Але я не хочу їхати до неї сама. Ми не мусимо робити цей візит. Я потім поясню все Терезі.
Адам не дослухав.
— Я маю роботу і хочу, щоб мені не заважали.
— Роботу? Яка в неділю робота? Я скажу малим, щоб не кричали. Вони так набавилися, що вже сидітимуть тихо. Господи, та я за ними сама придивлюсь.
— Слухай, Анно, — несподівано підвищив на неї голос Адам. — Невже я мушу повторювати своє прохання двічі? Мені треба спокійно подумати, і я хочу, щоб мені ніхто не заважав. Хіба аж так важко послухатись і піти до Терези?
Вона ледь відступила.
— Неважко. Але я не розумію.
— А тобі й не треба нічого розуміти. Можуть мені нарешті дати спокій у цьому домі чи ні?
— Можуть, — Анна глянула на Адама і відчула, що її подив дедалі виразніше переростає у тривогу. Настрій у нього, звичайно, знов препаскудний, але було тут іще дещо дуже незвичне. Щось таке, чого вона не розуміла і що непокоїло її дедалі дужче. — Чому ви кричите на мене? Чим я вам не вгодила?
Адам якось болісно скривився.
— Знаєш, Анно, у мене нема настрою до суперечок. Прийдеш від Терези — тоді й поговоримо, а зараз я хочу, щоб мене не чіпали. І досить розмов.
— А обід? Ви не обідатимете?
— Наразі не хочу, а коли захочу — скажу, щоб мені принесли обід сюди, — втрачаючи терпіння, Адам знов підвищив голос. — Я вже наказав приготувати вам сани… І Бога ради, не роби трагедії з дурниці. Трохи там побудеш і приїдеш додому. Я за цей час спокійно попрацюю. Все, можеш собі йти.
Намагаючись хоч щось второпати в поведінці Адама, Анна ще раз розгублено глянула на нього, але сперечатися не наважилась і вийшла з покою. Що з ним сталося? Він намагається випхати її з помешкання? Але навіщо? Чим вона йому заважає? Знов якісь таємниці? З досвіду знала, що всі ці його таємниці нічим добрим не завершуються.
Сідаючи з малими в сани, Анна з тривогою глянула на вікно кабінету. Зазвичай коли Адам вдома, а вона кудись їде, він підходить до вікна, щоб попрощатися, а зараз чомусь не підійшов. Цікаво, чому? Має аж так багато термінової роботи чи ображається на неї? Але за що? Вона ж слухняно виконує його волю.
Анна ще раз замислено глянула на вікно кабінету і відчула, що у неї якось дивно стискається серце. Жодного бажання кудись їхати вона не мала й раніше, а зараз понад усе захотілося все облишити і повернутися назад.
Зусиллям волі Анна примусила себе отямитися. Наперед знала, що це ще дужче роздратує Адама, а дратувати його тоді, коли у нього прикрий настрій, — божевілля. Все одно не заспокоїться доти, доки вона не зробить те, що йому хочеться. І що на нього таке найшло? Вранці все так гарно складалося, і от — маєш. Ні, таки мусив прийти хтось чужий і щось погане йому розповісти. Ну не може в людини на рівному місці аж так кардинально зіпсуватися настрій.
У Терези Анна ніяк не могла відволіктись і постійно думала про Адама. Що він робить? Хто має прийти до нього сьогодні ввечері? Навіщо йому зберігати це в таємниці? Невже він досі не довіряє їй? Вона не дала йому жодного приводу для сумнівів. Може, хтось його шантажує? Може, знає якусь його таємницю? Цікаво, що компрометуючого було в минулому Адама? Просто нестерпний характер. Завжди все тримає в собі й нічого не розповість. Навіть після стількох років у шлюбі не змінився.
Була неуважна, незібрана, щось зовсім не те відповідала на запитання Терези, відмовчувалася тоді, коли від неї сподівалися почути якесь зауваження, і ніяк не могла позбутися незрозумілої тривоги на серці, а тому, коли побачила, як у кімнату вбігла її покоївка, зірвалася на рівні ноги.
— Що сталось? Щось з моїм чоловіком? Він не…
У Анни перехопило спазмом горло, і вона не змогла нічого сказати.
— Щойно пані поїхали з дому, як пан наказав привезти до нього лікаря. Я…
— Зачекай. Якого ще лікаря? Навіщо лікаря?
— Або я знаю. То не той лікар, який приходить до дітей і до пані. Якийсь інший. Я вже якось приводила його до пана. Може, разів зо три. Пані тоді не були вдома, а пан заборонив розповідати пані.
Враз сполотнівши, Анна відчула, як їй стає важко дихати.
— Повільніше. Бога ради, повільніше. Що сталось?
Покоївка якось непевно повела плечима.
— Або я знаю. Коли я прийшла з лікарем, пан уже був без пам’яті й не рухався. Мені казали бігти по пані, я й побігла.
— Без пам’яті? Адам? Господи, але ж…
Немов крізь важку завісу Анна ще змогла почути, як скрикнула Тереза, тоді як почала щось розпитувати в покоївки, але сама вже не слухала нічого. Кинулася в передпокій і, забувши про шубу та капелюшок, вискочила на вулицю в самій сукні.
Не очікуючи, коли приготують сани, спочатку бігла по напівтемній вулиці, тоді, зауваживши вільний фіакр, заскочила в нього.
— Швидко. Я покажу…
Насилу стримуючи нервове тремтіння в руках, Анна розплатилася з візником, зіскочила на землю і, підхопивши спідниці, кинулася в будинок.
При ґанку послизнулася, ледь не впала, але затрималася за поручні при сходах. Та що ж це таке?
З силою штовхнувши вхідні двері, Анна завмерла. У ніс вдарив різкий запах ліків і зупинив при порозі.
Переводячи подих, вона прислухалася до того, що діється в будинку, і почула приглушені голоси за дверима кабінету. Може, Адаму краще? О Боже, тільки б краще… Не мала сили подолати ці кілька останніх кроків і зупинилася за крок від кабінету. Та що ж це таке? Як відчинити ці трикляті двері?
Несподівано двері кабінету відчинилися самі, і назустріч Анні вийшов незнайомий чоловік. Лікар?
— Пані мусить бути сильною…
Дивилася на нього широко розплющеними очима і не хотіла розуміти того, що читала в погляді.
— Що з ним? — крикнула і сама не зрозуміла, що кричить. — Що сталось?
Злякано замовкла. Боже, чому хтось так страшно кричить у них вдома.
Притиснулася плечима до стіни і завмерла. Боже, невже це вона сама так голосно кричить?
До неї заговорили, але Анна не змогла зрозуміти змісту фраз. Слова не доходили до неї, губились у невиразному гулі голосів, кришилися на окремі звуки, проходили повз свідомість. Ні, звичайно, ні. Такого не могло статися. Адам не помер. Вони самі не розуміють, що кажуть. Це помилка.
Відштовхнула когось з дороги, ступила в прочинені двері кабінету. Зупинилася. Не бачила нікого, окрім Адама. Ні, звичайно, ні. Відразу зрозуміло, що він лише знепритомнів.
Вклякнувши на коліна, Анна притиснулася губами до його руки і знов не повірила в те, що відчула. Ні, рука майже тепла. Він лише змерз. Тут надто холодно. Вони просто не зрозуміли нічого.
Підвівши голову, Анна глянула кудись у вікно. Сьогодні вдень світило таке яскраве сонце, а зараз так холодно. Сонце і зимно. Так не буває. В світі щось перевернулося.
— Так яскраво світить сонце, а зимно, — говорила, проте сама не чула, не сприймала і не розуміла того, що каже. — Так не буває. Треба запалити камін і п’єци… Адам ще не прокинувся? Я ж пам’ятаю.
Несподівана тиша привернула увагу Анни, і вона замовкла. Ніхто навіть не перешіптувався. Чому всі так здивовано дивляться на неї? Уже й не пам’ятала, не розуміла і не сприймала того, що тільки-но сказала.
Знов нахилившись до руки Адама, заплющила очі й в якусь мить раптом зловила себе на чітко усвідомленій думці, що кудись провалюється. Майже фізично відчувала, як щось страшне, незрозуміле, важке, безпросвітне тягне її в себе, не відпускає, не дає дихнути, навалюється, як темрява, як безнадія, як пустка, а вона ніяк не може виборсатися — грузне, грузне, грузне — по самі вінця, вже й нічого, окрім пустки, довкола немає.
Страх самозбереження привів Анну до тями. А Адам? Там немає Адама. Притулилася щокою до його руки і знов заплющила очі. Ні, вона не може його втратити. Вона просто нікому його не віддасть. Реальність якось дивно викривилася в її уяві, і Анна ніби дивилася на все збоку. Дивилась і не вірила, що це відбувається з нею насправді. Напевно, вона просто бачить сон. Якийсь дуже дурний, дивний і химерний сон.
Навіть не пручалася, коли хтось допоміг їй встати. Хто допоміг? Не змогла ні зрозуміти, ані впізнати того, хто це зробив. Чому тут стільки людей? Що вони роблять у їхньому з Адамом будинку? Що тут взагалі відбувається? Про що її запитують? Їй щось сказали? Довго не могла второпати суть того, що кажуть. Здається, щось про хворе серце Адама. Про раптовий серцевий напад. Про неможливість його врятувати. Ще щось. Нічого не змогла сказати у відповідь. Дивилася на людей довкола себе і знов не розуміла, що їй кажуть. Врешті, їй накрапали якихось ліків на воду і вклали до рук склянку.
Цокаючи зубами об її край, Анна слухняно випила ліки і знову вклякнула на коліна перед Адамом. Хотілося просто сидіти поряд, тримати його за руку — так просто, так добре, так, як колись… Знов нічого не усвідомлювала, не розуміла, не чула. Вони ж не заберуть його у неї?
У якийсь момент з’явилася Тереза, але Анна не зрозуміла, хто і навіщо прийшов. Дивилася на неї, як на чужу, і мовчала. Врешті впізнала, проте нічого сказати не змогла. Дивилась, як Тереза плаче, щось комусь розповідає, наказує щось робити, а сама не могла ані рухатись, ані говорити. Що взагалі роблять тут ці люди? Майже заздрила їм усім. Вони можуть плакати, говорити, кудись йти, а у ній не залишилося нічого, окрім пустки та болю, який рвався назовні, коловся на скалки, впивався ними в серце, лунав у голові, розтинав скроні, але ніяк не міг прорватися назовні.
Підійшла Тереза, щось сказала, але Анна дивилася на неї широко розплющеними сухими очима і нічого не розуміла. Зміст слів знов не доходив до її свідомості. Танув десь на півдорозі до розуміння і долинав до слуху лише окремими розрізненими словами та фразами. Фразами настільки дивними та химерними, що жодного сенсу в них Анна вловити не могла.
Якась жінка нахилилася до Терези і щось тихенько прошепотіла тій на вухо. Тереза здивовано звела брови і занепокоєно глянула на Анну.
— Нехай Бог милує від такого.
Застережним жестом зупинивши чоловіка, який хотів допомогти Анні підвестися, Тереза сама нахилилася до неї і легенько взяла під руку.
— Ходи зі мною, дитино, — говорила дуже обережно, м’яко, так, як говорять із важкохворою людиною. — Мушу щось тобі сказати. Не бійся, зараз повернешся до нього.
Анна насилу відірвала погляд від Адама. Куди і навіщо тягне її ця жінка? Що хоче? Навіщо взагалі кудись йти? Навіщо рухатись, говорити, йти? Невже не можна дати їй спокій? Дозволити сидіти тут, не чіпати, не шарпати.
— Анно, ти чуєш, що я кажу? — Тереза примусила її підвестися і піти до іншого покою. — Ти розумієш, що діється?
Та не відповіла. Дивилася довкола себе сухими очима, але розуміння чи болю в її погляді Тереза не бачила.
— Матка Боска, та що ж ти, дитино, з собою робиш? Ще того нам бракувало.
Тереза щільно причинила за собою двері, повернулася до Анни, якось аж надто жалісно глянула і раптом заліпила їй ляпас. Тоді ще раз, і ще.
Нічого не зрозумівши, Анна навіть не боронилась, лише машинально притулила долоню до щоки і раптом відчула, як на неї враз щось завалюється зі страшним тріском, і аж задихнулася від гострого нападу відчаю.
— Адам помер, — дивилася вже цілком осмисленим поглядом на Терезу. — Ви бачили? Він помер. Ви бачили? Бачили? Адам там.
Відчай охоплював її всю, вивертав душу, не дозволяв ані вдихнути, ані видихнути, впивався в серце пронизливим болем, ставав нестерпним і врешті розрісся до таких розмірів, що Анна вже не змогла нічого з ним зробити.
Несподівано для самої себе розплакалась. Плакала голосно, не стримуючись, тремтячими руками розмазуючи сльози по щоках. Плакала з відчаю, з безнадії, від несправедливості того, що сталося, і ще тому, що вже розуміла: ради на таке нема.
— Усе, дитино. Усе. — Тереза обійняла її за плечі й теж заплакала. — Бачиш, ніхто ж не сподівався… Мусимо пережити… Тільки не лякай усіх, як щойно.
Анна кивнула, але нічого відповісти вже не зуміла. Нарешті плакала і не могла ані стриматись, ані зупинитися.
Тереза ледь відступила. Ні, Анна не виглядає на таку, що втратила глузд. Принаймні, зараз уже не виглядала. Може, обійдеться?
Дозволивши Анні виплакатись аж до знемоги, Тереза довший час із підозрою подивлялася на неї. Серйозно остерігалась якогось невмотивованого вчинку чи прояву божевілля з її боку, проте незабаром переконалась, що помилилася. Анна поводилася цілком адекватно. Робила те, що мусила робити, вдягнула те, що вимагала традиція, говорила те, що від неї сподівалися почути, не чинила жодних перешкод тому, що робилось у помешканні, не влаштовувала демонстративних сцен розпачу, лише іноді тихенько плакала, але таке нікого не дивувало. Загалом вона поводилася так, як будь-яка інша жінка, що втратила чоловіка, якого дуже сильно любила. Нічого особливого чи такого, чого б не зрозуміли.
Анні співчували, намагалися розрадити, втішити, але сама вона не відчувала в тому жодної потреби. Була заглиблена у своє горе і намагалася не зрадити його перед сторонніми. Подумки просила в Бога вибачення за гріх розпачу, проте здолати його в собі не могла. Напади безнадії були настільки нестерпними, що іноді їй здавалося, що вона не витримає їх лише тому, що людина не може витримати такого гострого болю і не збожеволіти від нього. Коли напад минався — вона знов могла бачити, чути, говорити. З тупим болем і пусткою на серці можна було кудись йти, щось комусь говорити, вирішувати якісь нагальні проблеми, робити те, що вимагала традиція чи релігія, навіть думати могла цілком логічно.
Дітей забрала до себе Тереза, бо тепер Анна не могла нормально про них подбати. Усі ці дні майже не спала і взагалі нічого не їла, проте робила те, що мусила робити, йшла туди, куди треба було йти, залагоджувала те, що повинна залагодити вдова ще до похорону, хоча насправді могла жити лише поряд із Адамом і бачила тільки його. Довго сиділа поряд, вдивлялася в обличчя, проте все одно не могла повірити в реальність смерті чоловіка. Невже все минулося, нічого не повернеш, не зміниш, не переживеш наново? Усе дуже просто, а тому ще страшніше, аніж якби в тому було щось виняткове. Людина рухалася, говорила, мала якісь плани, чогось прагнула, щось відчувала, раділа, сумувала, але в одну мить все обірвалось, і вже нічого не треба, і нічого не забереш із собою в могилу.
Ладна була і сама піти за Адамом, проте розуміла, що навіть цього не може собі дозволити. Діти, буденні клопоти, прагнення зберегти вкупі залишки родини — все це тримало при житті надійніше, ніж будь-які пута. Єдине, що ще мала для себе, — це ті декілька останніх днів поряд із Адамом, але з жахом починала розуміти, що відлік часу йде не на дні, а на години. Невблаганно, невідворотно, як годинниковим механізмом, відлічувалися хвилини, секунди, миті її життя біля чоловіка, але ніщо не могло їх зупинити.
Коло життя та часу замикалося. Бачила, як змінюється обличчя Адама, як інакшими стають риси, втрачається схожість, але не жахалася того. Так мусить бути. Коли людина помирає, інакше просто не буває. У жодній, навіть героїчній, смерті нема нічого гарного, романтичного чи високого. Смерть завжди страшна та потворна. Вразлива до запахів, тепер Анна майже не сприймала запаху тліну. Все це якось не цілком ясно доходило до її свідомості, а лише нагадувало про те, що вони мусять поховати тіло. А Адам? Його давно нема поряд. Принаймні, вона намагалася себе в цьому переконати. Усе, що залишається, — це звичайні життєві клопоти, проблеми поховання, релігійні обов’язки. Намагалася не пов’язувати їх із тим, що відчувала до Адама… Намагалася, проте мимоволі впала в ще глибший розпач, коли мусила прощатися з ним назавжди, бо найстрашнішою у смерті є саме ця невідворотність. Назавжди — це як глуха стіна, куди вперлася головою і не змогла зрушити з місця. Загнала розпач глибоко в себе і не дозволила прорватися назовні істерикою або сльозами. Стояла враз оніміла і неприродно збайдужіла до того, що діється довкола.
До тями прийшла вже на цвинтарі. Як потрапила сюди, погано пам’ятала. Дорога для неї так назавжди і залишилась у сніговому тумані.
Анна підвела голову. Сніг. Господи, як багато довкола снігу! Замети ледь не по коліна. Він і зараз не вщухав. Летів на неї звідусіль і давно засипав усе довкола — могили, хрести, гробівці. Кружляв у повітрі, лежав на гілках дерев, осипався додолу сніжним пилом.
Мусили йти за труною, провалюючись у глибокий сніг ледь не по коліна. Посувалися поволі, неквапно, важко витягуючи ноги зі снігу, слід у слід.
Процесія зупинилася. Це все? Вірила й одночасно не вірила, що це справді кінець.
Запах мерзлої землі вдарив у ніс і залишився в підсвідомості розпачем. Була ніби в напівсні, дивилася перед собою і майже нічого не бачила чи радше не дозволяла собі бачити. Не плакала. Може, всі сльози вже виплакала, а може, знов не могла плакати?
Сніг заплутався у її волоссі, сніг на чорному сукні, на квітах, на труні.
Анна торкнулася рукою снігової пороші в себе на рукаві, глибше вдихнула холодне різке повітря і раптом відчула, як світ пливе в неї перед очима…
Колючий подих вітру зі снігом в обличчя привів Анну до тями, і вона мимоволі примружила очі, тоді підвела голову, розгублено глянула вгору — в простір неба угорі — і знов відчула запаморочення. Так, ніби ненароком зазирнула в глибоку цвинтарну яму.
Ледь похитнувшись, Анна заплющила очі. Тоді так само падав сніг. Тоді як… Як давно це було.
«— Анно, я не хочу, щоб ти йшла від мене… Не тікатимеш? Добре?
Вона торкнулася рукою плеча Адама і, не помічаючи холоду, обережно змела сніг із темного ворсу хутра.
— Нащо так робиш? — він перейняв її руку і ледь стиснув холодні від розталого снігу пальці. — От, бачиш, тепер у тебе руки зимні. Дівчинка ти моя нерозумна… Знов рукавиці десь забула?»
А сніг продовжував летіти і летіти на неї звідусіль і вже вкривав тоненьким напівпрозорим серпанком свіжовикопану землю біля цвинтарної ями. Відчувала: любить Адама з такою силою, що від надлишку любові навіть дихати не могла.
«— А знаєте, я хочу зістарітися з вами… А більше мені нічого й не треба…
Адам розсміявся.
— Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити…»
Як від поштовху ззовні, Анна розплющила очі. Важка, як кам’яна брила, реальність лягла на груди — ані вдихнути, ані видихнути. Притиснула, майже розчавила. Нічого не повернеш, не затримаєш, не переживеш наново. Не стало їм із Адамом на життя поряд ані сили, ані Божої ласки.
Труну повільно підняли… Затримати, не пустити, зупинити те, що зупинити вже неможливо.
А сніг усе сипав і сипав з неба, ніби збирався засипати все довкола. Здається, він летів на неї звідусіль. Це вже було з нею колись, десь, зовсім в інакшому житті, за цілком інакших обставин. Може, це просто наснилося їй.
Раптом Анна відчула в собі таку відірваність від реального життя і таку пронизливу самотність, аж моторошно стало. Це вкотре стається з нею, з кимось іншим, з ними всіма. Було колись? Є зараз? Буде потім? У її минулому? У чужому майбутньому? Страшний сон, який укотре перетворюється на реальність життя. Невідворотно і закономірно, як смерть після життя чи інакше життя після смерті. А може, коло життя та часу вкотре замкнулося лише для того, щоб знов випростатись у спіраль?
Дивилась, як труну опускають у землю, і нічого іншого не бачила довкола. У душі, у серці було так багато кохання до Адама, а його нема поряд. Так просто і так банально, ніби інакше й бути не могло.
Сніг потроху засипав свіжу могилу, проте Анна все стояла і не могла зрушити з місця. Якась страшна сила втримувала її тут, не дозволяла рухатися, бачити, говорити, йти. Хотілось торкнутися землі й відчути хоч щось, окрім болю, холоду і пустки. Як взагалі можна залишити тут Адама? Тут, де так холодно, пусто і так самотньо. Тут, де він сам-один. Життя не може бути таким несправедливим до них обох.
Вклякнула у сніг біля могили і тремтячими руками торкнулася мерзлої грудками землі. Затримати, зупинити, не пустити, залишити собі те, що втрачає обриси теперішнього часу і стає минулим. Коло життя та часу, яке замкнулось у безнадію.
Раптом Анна відчула, як Тереза обережно взяла її під руку і потягнула вгору.
— Усе, досить… Не можна тобі тут довго стояти. Йдемо додому. Дивися, тебе там діти чекають.
Після того, як Анна повернулася в пустку хати, яку тепер не проганяли навіть дитячі голоси, найтяжчими для неї стали перші місяці, коли вчилася жити без Адама і починала усвідомлювати всю глибину своєї втрати. Відчай і біль часом були такими нестерпними, що вона дивувалася з того, що й досі могла рухатися, говорити, дихати без Адама. Вставала вранці, машинально вдягалася, пила каву — не тому, що справді хотіла, а тому, що так робила раніше і так треба зараз. Потім снідала, намагалася дати лад хатнім справам, опікувалася дітьми, дбала про їхнє навчання, одяг, побут, але думками була дуже далеко. Сотні, ні, тисячу разів згадувала події останніх місяців і не могла здолати в собі почуття провини. Як могла не зрозуміти, що Адам почувається зле? Мусила побачити це першою, а її як засліпило. Яка з неї, до біса, добра жінка, якщо вона нічого не відчула, не зрозуміла, не допомогла? Того останнього дня треба було вчепитися руками в одвірок і не дозволити випхати себе з хати, а вона спокійно поїхала до Терези. Так, ніби не було нічого важливішого, ніж цей візит. Якби була вдома, то зуміла б порятувати Адама або вчасно побачила б, як йому погано. Напевно, Адаму взагалі треба було провадити спокійніше життя, берегти себе, а вона примушувала його їздити по балах та прийомах. Бачила, що йому нікуди не хочеться йти, бачила, що він хоче спокійнішого життя, що надто часто прагне усамітнитись. Як вона взагалі не здогадалася, що навіть такий розумний і розсудливий чоловік, як Адам, поводитиметься, як останній дурень, та приховуватиме свою хворобу від молодої дружини? Господи, та вона своєю легковажністю сама спровокувала його на таку дурну поведінку. Ні, не змогла вона стати для Адама доброю дружиною. Може, хотіла, але не змогла.
За декілька тижнів Анна згризла себе так, що від неї залишилася лише бліда подоба тієї молодої, квітучої та вродливої жінки, якою вона була ще нещодавно. Під очима залягли глибокі тіні, щоки запалися, а всі сукні, навіть ті нові, жалобні, висіли на ній, як на вішаку. Чорний одяг лише підкреслював, як сильно вона змінилась, і тепер Анна була якоюсь жалюгідною копією себе колишньої.
Не робила жодних спроб виглядати краще і навіть не розглядала себе у дзеркалі. Вранці, майже не дивлячись на себе, закручувала волосся у гладку зачіску, натягувала жалобну сукню і аж до наступного ранку жодного разу не заглядала у дзеркало. Збайдужіла до своєї зовнішності, до того, як вдягається, що їсть, куди йде і як до того ставляться оточуючі. Думала лише про Адама. Її постійно тягнуло на цвинтар, і за кожної слушної і не надто слушної нагоди вона все кидала та їхала туди. Іноді навіть нікого про це не попередивши. Врешті після того, як її півдня шукали і таки відшукали на цвинтарі біля могили Адама, Тереза приставила до неї покоївку та суворо заборонила відходити від Анни навіть тоді, коли та йшла з помешкання лише на декілька хвилин. А ще саме Тереза по сорока днях наполягла на тому, щоб заховати всі речі Адама. Дивитися на те, як Анна постійно наштовхується на щось, пов’язане з чоловіком, та плаче, навіть вона не мала сили.
Якщо це не припиниться найближчим часом, Анна або впаде в якусь важку хворобу, або втратить здоровий глузд. Що тоді станеться з дітьми? Де вони опиняться? Як могла, Тереза допомагала Анні пережити трагедію, проте не бачила жодних зрушень на краще. Та загрузла у своєму горі й не хотіла чи, може, й не могла виборсатися назовні. Іноді Терезі навіть здавалося, що з плином часу Анна дедалі глибше занурюється в горе і вже ніколи не вийде з того стану.
Анна, добре розуміючи, чого боїться Тереза, здолати в собі напади відчаю не могла, а може, й справді не хотіла. З втратою чоловіка щось померло в ній самій, якась часточка її відійшла з життя, і навіть щасливі спогади не втішали, а нили, як хронічний біль, чи боліли, як занедбана рана.
Іноді їй здавалося, що Адам кудись вийшов, пішов і незабаром повернеться, прийде, заговорить до неї, підійде зовсім близько. Заходила у його кабінет, наближалася до улюбленого фотеля і майже вірила в те, що зараз справді побачить Адама там. Потім іще довго плакала від розчарування та туги. Заспокоювалася лише тоді, коли, втомившись від власних сліз та розпачу, починала засинати. На декілька годин відчай відпускав, проте це був лише перепочинок, а не справжнє забуття. Справжнього забуття вже не мала чи й не хотіла мати.
Хай би де перебувала і хоч би що робила, була заглиблена у своє горе. На вулиці вдивлялася в обличчя незнайомих чоловіків так уважно, ніби сподівалася побачити серед них Адама, вишукувала його в юрбі поглядом, намагалася йти додому саме тими вулицями, якими зазвичай ходив Адам, і майже вірила у те, що коли-небудь зустріне його там. Поводилася так навіть тоді, коли поверталась із цвинтаря і добре розуміла, що тільки-но була на його могилі. З часом навіть перестала вважати це дивацтвом. Починала звикати до вибриків власної свідомості й уже не лякалася.
Удома їй іноді вчувалися кроки Адама, його голос лунав у неї в голові чи, може, десь у помешканні насправді. Вона виразно відчувала його присутність у кімнаті, і тоді їй здавалося, що якщо вона дуже швидко озирнеться або відразу підведе голову, то зустрінеться поглядом із Адамом чи принаймні зауважить ту мить, коли він зникає з кімнати. Розуміла, що це неможливо, що це божевілля, проте все одно озиралася, піднімала голову і на щось сподівалася. Жодна містика не лякала її так сильно, як відчуття пустки і зневіри на серці. Намагалася молитись, подовгу стояла перед образами на колінах, просила в Бога вибачення за свій розпач, проте здолати його в собі не могла.
Іноді навіть починала сумніватися в тому, що Бог справді дає людині саме такий тягар, який вона здатна втримати на своїх плечах. Здається, свій вона вже не могла нести. Страхітлива безодня, яка іноді відкривалася перед нею, не здавалася страшною — навпаки, невблаганно притягувала до себе, манила можливістю повного забуття, і Анні дедалі частіше хотілося завалитись у неї без жодного опору. Навіщо жити, якщо Адама нема поряд? Хіба заради дітей, яких вона не могла залишити без опіки та підтримки. Материнський інстинкт — це те єдине, що не лише жевріло в ній якоюсь незнищенною іскрою, але все ще залишалося непорушним і що, попри напади безнадії та розпачу, кожного разу примушувало з якоюсь маніакальною впертістю чіплятися за життя, за здоровий глузд, за почуття обов’язку і врешті цілком приходити до тями.
Іноді вранці Анна не хотіла виходити зі спальні, але згадувала про дітей і примушувала себе підводитися з ліжка та вдягатися. Почувалася потрібною їм і, незважаючи на власний розпач, якимось дивом все ще могла втішити когось іншого. Дуже важливо, щоб діти почувалися захищеними та комусь потрібними. Саме для них тамувала розпач і була здатною на дію. Любила їх усіх як власних. Здається, це не лише єдине, що вона могла для них зробити, але й саме те, що їм зараз найдужче потрібно.
Навіть із Войцехом не мала жодних серйозних проблем. Він притих і не докучав їй ані своєю ворожістю, ані безглуздими витівками. Іноді навіть виявляв гідне подиву співчуття, розуміння та допомагав у справах, а з Люциною взагалі зблизився завдяки цій їх спільній біді. Декілька разів Анна з подивом зауважувала, що вони не лише не ігнорують одне одного, але й довго і дуже сердечно розмовляють. Невже для того, щоб Войцех отямився та поводився, як нормальна людина, мусила статись аж така велика трагедія в родині?
Ще гірше Анні стало тоді, коли до розпачу додалося фізичне нездужання. Очевидно, все, що пережила за останні місяці, не минулося для здоров’я без сліду. Серйозно підупала на силі. Дедалі частіше почувалася зовсім хворою, розбитою, нездатною виконувати навіть звичну роботу. Постійно тягнуло спати, не хотілося ні з ким розмовляти, не могла нічого їсти, навіть рухатися не хотіла. Насилу примушувала себе займатися дітьми.
А якось вранці відчула, що взагалі не може підвестися з ліжка. Хотілося хіба, щоб ніхто її сьогодні не чіпав і дозволив спати аж до наступного ранку. Якимось дивом примусила себе звестися на ноги. Зігнулася, щоб дістати з-під ліжка капці — і враз відчула, як світ поплив у неї перед очима.
Присівши на розстелену постіль, Анна перечекала напад запаморочення і з тривогою прислухалася до себе. Зараз їй тільки якоїсь хвороби бракувало. Якщо, не дай Боже, серйозно розхворіється або помре, хто тоді опікуватиметься дітьми? Тереза? Хтось із родини Адама? Може, навіть хтось із родини Анелі? Ні, найімовірніше, тоді малих порозбирають по різних родинах… Жахіття якесь. Еля з Яніною взагалі одна без одної жити не можуть. А Люцина? Вона так щиро прихилилася до сестричок. А Войцех? Той уже майже дорослий, але хто знає, як він відреагує на зміну звичного оточення. З його характером імовірно все, що завгодно. Ні, хворіти аж ніяк не можна. Усі діти Адама повинні рости разом. Треба сказати, щоб їй уже сьогодні привели лікаря. Мусить вилікуватися від цієї слабкості якщо не для себе, то хоча б для дітей.
Умившись холодною водою, Анна відчула, що їй стало краще. Можливо, це лише нерви і перевтома, а про серйозну хворобу не йдеться. Вона ж молода та сильна. Просто занедбала власне здоров’я і зовсім себе не шкодує.
Вдягнувшись, Анна вийшла зі спальні. Їсти не хотілося, проте примусила себе сісти за стіл разом із усіма і присунула до себе кавник із мелянжем. Почала наливати каву, але, відчувши запах кип’яченого і чомусь трохи пригорілого сьогодні молока, затиснула рот рукою і прожогом вискочила з-за столу. В дверях ледь не збила з ніг Зоню, яка здивовано застигла з полумиском у руках. Господи, все як тоді, коли носила Елю.
Бігла до себе в кімнату і вже знала відповіді на всі свої запитання. У неї буде дитина! Ще одна дитина. Як таке взагалі могло статися?
Коли напад нудоти минувся, Анна не трималася на ногах і знесилено сіла на підлогу. Відчувала себе спустошеною, цілком знищеною, не здатною до жодних дій. Як могла так довго не помічати очевидного? Навіть груди болять і місячного давно нема. За своїм горем і не зауважила таких очевидних ознак вагітності. Щонайменше четвертий місяць. Аж тепер їй пригадалося, що іноді таки відчувала запаморочення та нудоту, але чомусь не зважала на це.
Обхопивши коліна руками, Анна скулилася в кутку біля ліжка. Отже, вона матиме ще одну дитину від Адама. Такого з нею просто не могло статися. Мало їй того, що вона вдова з чотирма дітьми, а тут іще це немовля. Як давати собі з ним раду? Як виховувати без батька? Якою виросте ця дитина?
— Пані, вам зле? — почула вона з-за дверей голос покоївки. — Може, до пані лікаря привезти? Я збігаю.
Анна лише розпачливо хитнула головою.
— Господи, та якого ще лікаря? Мені вже не зле. Я просто хочу побути сама.
Була приголомшена і цілком вибита з колії. Невже вона матиме ще одну дитину? Але як таке сталося? Ні, дурне запитання. Сама хотіла цієї дитини і сама що тільки не робила для її появи. Навіть тоді, востаннє.
Анна, як від болю, скривилася. От маєш, отримала. Досягла свого. Схитрувала. Зробила так, як хотілося їй, а не Адаму. Господи, навіщо їй ця дитина зараз? Що вона робитиме з нею? Як взагалі житиме без Адама?
Анна вперлася чолом у коліна і тихенько заплакала. Колись їй дуже хотілося ще одну дитину. Знала, що Адам врешті змирився б та зрадів її появі, але тепер він помер, і ця дитина ніколи не побачить батька. Зараз вона недоречна, невчасна і зовсім не бажана. Куди їй ще одну дитину? Має їх четверо, і кожне зі своїм характером, зі своїми потребами, зі своїми особливими фокусами та примхами. Треба їх усіх поставити на ноги, вивчити, кудись прилаштувати, навчити давати собі раду самим, а з немовлям стане ще важче.
Анна витерла сльози і розпачливо прислухалася до себе. Дивно, що ця дитина взагалі затрималася в ній. Могла її скинути і навіть не зауважити того. Незрозуміло, як воно там вціліло? Так методично вбивала дитя розпачем та цілковитим нехтуванням потреб власного тіла, що воно не мало б вижити. Нещасна дитина. Від початку така покривджена долею.
Анна поклала руку собі на живіт. Але дитина сама на світ Божий не просилася. Це вона її хотіла — буквально марила, просила в Бога, як найвищу для себе милість, вірила, що до повноти щастя їм із Адамом бракує саме дитини. Цікаво, чому ж зараз, переживши трагедію, стала такою прикрою до власної дитини? Чим це дитя не догодило їй? Чим воно не таке, як усі інші діти? Невже не так само хоче жити чи, може, хтось дав їй право вирішувати долю ненародженої дитини на власний розсуд?
Втупившись поглядом у стіну, Анна потроху приходила до тями. А що, власне, жахливого в тому, що вона матиме ще одну дитину? Завжди мріяла про дитину від Адама, то чому зараз має зраджувати цій своїй мрії? Лише тому, що не хочеться жити? Тому, що чоловіка нема поряд і ніколи не буде? Тому, що егоїстично застрягла у своєму відчаї і боїться реальності? Але хіба не злочин втікати від реальності тоді, коли в тебе на руках маленькі діти? А якщо в неї взагалі ніколи не буде інших дітей, окрім цієї?
Анна підвелася, налила зі збанка трохи води в долоні, неквапно вмилася, машинально поправила одяг, пригладила волосся. Робила все методично, акуратно і дуже повільно, проте насправді не помічала, що саме робить.
Врешті вийшла на кухню, налила собі кави, взяла тарілку, поклала на неї хліб, сир, витягнула з казанка м’ясо, відрізала декілька шматків, теж поклала їх на тарілку, тоді пішла в комірчину, набрала огірків, поскладала все це на тацю і, супроводжена здивованим, але вже підозріло розуміючим і жалісливим поглядом Зоні, повернулася до себе в кімнату. Хай там що, а морити себе і свою дитину голодом вона не буде.
Підібгавши під себе ноги і поклавши тацю на коліна, Анна почала їсти. Повільно, не кваплячись, давлячись і сльозами, і їжею, але, чи не вперше за останні декілька місяців, справді відчуваючи смак страви. Аж дивно. Невже нічого у світі не змінилося? Невже ще існують такі прості й звичні відчуття?
Ковтаючи сльози, Анна до останньої крихти доїла все на тарелі й відставила тацю. Не могла повірити в реальність того, що вагітна, і сама не знала, як до того ставитися. Найважливіше все ще не доходило до її свідомості — насправді для неї ця дитина не лише величезне диво, але й справжній порятунок.
Трохи заспокоївшись, Анна вийшла з кімнати, попросила Люцину побавитися з сестричками, а сама знов повернулася до себе. Потроху оговтуючись від потрясіння, починала мислити більш-менш розсудливо. Чому їй не хотіти цієї дитини? Що тут поганого? Там, де четверо дітей, завжди знайдеться місце й на п’яту. Майнові проблеми Адам залагодив ще при житті, а господарські справи маєтку залишив у такому стані, що вона з дітьми ще довго не боятиметься ані бідності, ані нестатків. Навіть у заповіті нікого не забув і потурбувався про всіх без винятку дітей. Погано лише те, що зараз вона сама надто підупала на силі. Довела себе до напівпритомного стану, і не знати, чи не зашкодила ненародженій дитині. Жила своїм розпачем і нічого іншого помічати не хотіла. Навіть того, що чекає дитину. Ледь не вбила її в собі. Зрештою, хто достеменно знає, чи покара для неї ця дитина, чи, може, величезна Божа ласка, бо це таки диво, що вона матиме ще одну дитину від Адама і що це виявилося саме зараз.
У наступні декілька днів Анна не лише змінила свою поведінку та сприйняття ситуації, але й життя для неї поступово почало набувати сенсу та барв. Так, ніби вона раптом прокинулася і з подивом зауважила, що у світі існує ще щось, окрім болю, розпачу та зневіри. А коли відчула рухи дитини, материнська любов заступила всі інші відчуття та думки. Навіть напади відчаю вже не були такими нестерпними та безнадійними, як раніше. Заради дитини навчилась їх долати без втрат для здоров’я та самопочуття. Навіть на цвинтар перестала постійно бігати. Вчилася жити трохи інакше, аніж жила ще зовсім нещодавно. Знала, що нічого в цьому світі не дається людині просто так і їй теж, напевно, недаремно подаровано цю дитину. Інакше просто не зуміла б у суцільному розпачі та болю зберегти в собі це крихітне життя. Очевидно, чимось вона таки заслужила в Бога на таку велику ласку, бо, попри зневіру, колишні гріхи та розпач втрати, людині не дається ноша тяжча, аніж вона здатна втримати на собі та пронести через усе своє життя.
Усе ще відчуваючи біль у серці, Анна, проте, намагалася тепер не надто сильно жаліти себе і не побиватися так страшно, як у перші місяці по смерті Адама. Зрештою, зараз і не відчувала гострого болю. Лише щем на серці й тупий, приглушений біль від рани, яка нарешті почала затягуватися. Здається, перегорнула цю, чи не найтяжчу, сторінку життя. Не вирвала, не переступила, не зрадила собі, а прожила, вистраждала, випила до денця, до останньої краплі розпачу, перехворіла, як хронічним болем, а зараз, як невиліковно хворий, отримала шанс на життя та щастя, бо насправді людське життя ніколи не є аж таким страшним чи трагічним, як видається людині моментами. Навіть у горі є натяк якщо не на майбутню втіху, то принаймні на розуміння сенсу того, що відбувається. Якщо ж не на розуміння, то хоча б на позбавлення від ілюзії, що щось направду залежить від людини та її бажань, бо все в цьому світі давно і дивно переплелося, переплуталося, поєдналось у єдиному полотні — як барви на картині або нитки в гобелені. Нитка за ниткою, барва за барвою — жодної не висмикнеш, не обірвеш, не спотворивши гармонії візерунку та не порушивши цілісності задуму. Та й чи варто простій людині порушувати те, що встановлено не нею? Ніколи наперед не відомо, хто для кого є покарою, винагородою або спокутою і чи взагалі існує на цьому світі щось таке, як покара, винагорода або спокута у виразно канонічному розумінні. Зрештою, допоки людина жива, з нею завжди залишаються її спогади, досвід, щасливі та найгірші моменти — все те, що вона пережила, зрозуміла, відчула, вистраждала у своєму короткому чи довгому житті, все, що вчинила чи не змогла зробити або виправити, — той фрагмент візерунка, який творить для неї правдиву суть її власного життя. Щасливу чи трагічну, сповнену особливого сенсу чи доволі банальну та просту, вистраждану чи не надто ясно усвідомлену, проте від того анітрохи не менш важливу та значущу для Бога.
А може, коло життя та часу для Анни вкотре замкнулося лише для того, щоб знов випростатись у спіраль? Людина майже ніколи не знає відповіді на такі запитання.
На щастя, не знає… Чи, може, таки на жаль?