Мелодія кави у тональності кардамону

Розділ 1

Як цілком розвиднилося, Анна не зауважила. Заколисана рівномірним ковзанням саней по снігу та затишним теплом овечих шкур, якими Адам огорнув її ледь не по саму шию, несподівано для самої себе почала дрімати і розплющила сонні очі лише тоді, коли вони проминули Замарстинів та опинилися в межах Жовківської рогачки.

Спочатку Анна злякалася, що хтось зі знайомих чи рідні може побачити їх із Адамом разом, проте, коли без жодних проблем в’їхали на Хорунщизну[15], їй трохи відлягло від серця. Тут в Адама власний будинок, і він, напевно, вирішив поселити її в себе. Уже зараз почувалася у відносній безпеці, а коли позаду залишився ще й сад готелю «De La Rus»[16], то й зовсім змирилася зі своєю долею. Добре все ж таки, що Адам живе в сепарації зі своєю дружиною — вона не перейматиметься тим, що у її чоловіка є коханка. Все одно щось там привело їхній шлюб до сепарації, а почуття — до охолодження. Поява коханки в житті Адама нічого не змінить.

Заспокоєна своїми думками та малолюдністю околиць, Анна обережно визирнула з-під крисів капелюшка. Вітер майже стих, сніг уже не падав, і навіть з-за хмар визирнуло сонце. Звичайний зимовий день. Довкола, щоправда, ще доволі багато снігу — повідгортати встигли лише дороги та стежки при парканах, але білі кучугури обабіч дороги та снігові шапки на будинках та деревах перетворили передмістя у казковий світ. Затишний, спокійний, відмінний від того, яким він буває за осінньої чи весняної негоди. Цікаво, де тут будинок Адама?

Анна ледь випростала в коліні ногу і знов роззирнулася довкола. Десь там, не надто й далеко звідси, у Духовній семінарії навчається Андрій. От тільки навряд чи вона коли-небудь наважиться зустрітися з ним. Своїм поводженням відмежувала себе від родини і вже не може розраховувати на підтримку. Шкода, бо з Андрієм їй зовсім не хочеться втрачати контакт.

Легку паніку Анна відчула лише тоді, коли вони зупинилися перед недобудованим будинком. Навіщо Адам привіз її сюди? Будинок ще не надається для того, щоб у ньому мешкати. У подвір’ї, щоправда, є стайня, а поміж дерев запущеного саду видно стару, ще не до кінця поруйновану хату. Але що то змінить?

Вона запитально глянула на Адама, а він, випереджаючи її запитання, заговорив сам:

— Сама бачиш, замешкати тут поки що не можна, але я мушу залагодити одну термінову справу і хочу, щоб ти зачекала на мене в старій хаті. Не бійся, ти не змерзнеш. Я розпалю вогонь у печі. Коли повернуся, знатиму, що робити далі й де ти тепер мешкатимеш.

Дивлячись на Адама, Анна не могла нічого зрозуміти. Він не збирається залишати її в себе? Хоче винайняти їй якесь помешкання і навідуватиметься до неї сам? Отже, вона житиме, як звичайна утриманка!

Опустивши голову і намагаючись не розплакатися, Анна відгорнула з колін сукно, підшите овечою шкурою, і спробувала звестися на ноги. Невже вона сподівалася, що якось інакше ввійде у його життя? Якою наївною вона була.

— Не треба плакати, — Адам легенько взяв її за руку. — Ти зараз зігрієшся, а потім я повернусь і ми з тобою разом поїдемо кудись пообідати. Не боятимешся залишитися тут сама?

Зітхнувши, Анна заперечно хитнула головою. Пізно якось боятися.

Провалюючись у глибокий сніг, вона пішла за Адамом до хати. Добре, що нікого з сусідів не видно. Вмерла би з сорому, якби знала, що хтось дивиться на неї зараз. Відразу зрозуміло, ким для чоловіка є жінка, якщо її таємно приводять у таке підозріле місце, як цей занедбаний будинок.

Опинившись усередині, Анна старанно обтрусила сніг із сукні, черевичок та панчіх і роззирнулася довкола. Помешкання занедбане, захаращене різним непотребом і справляє геть кепське враження. Навіть світло знадвору лише ледь-ледь пробивається крізь маленькі запилюжені вікна і ліниво вихоплює з напівтемряви декілька пошарпаних стільців та стіл, завалений ні на що не придатним мотлохом, а ще стару, обдерту шафу з перекошеними дверцятами та скинуте у кутку біля пічки заіржавіле залізяччя. Здається, єдина функціональна річ у будинку — піч, а також не цілком понищені стіл, лава та стільці.

— Зачекай, я протру лаву, — Адам дістав звідкись ганчірку, потім заходився розпалювати вогонь у печі. — Зараз стане тепліше. Принаймні, доки я повернусь, ти зігрієшся. Сильно змерзла?

Анна заперечно хитнула головою.

— Ні, не сильно.

— Літом тут краще. Колись сама побачиш… — Адам перехопив її розгублений погляд. — Зараз я не можу взяти тебе до себе. По-перше, будинок не добудований, по-друге, мені сплутали всі плани, і я мушу робити зовсім не те, що задумав. Віриш мені?

Вона здивовано глянула на нього.

— Не мусиш розуміти. При нагоді я тобі все це поясню.

Адам підвівся і вклав до рук Анни ключі.

— І нікуди не виходь, дуже тебе прошу. Я незабаром повернусь.

Зачинивши за ним двері, Анна невпевнено повела плечима. Дивне щось таке каже Адам. Хіба хтось може примусити його робити те, чого він не хоче? Не виглядає на чоловіка, якому можна вказувати, що і як він має робити.

Вона підійшла до столу і, знявши рукавичку, обережно провела пальцем по його поверхні. На столі залишилася чітка лінія, а на пальці — темна пляма. Усе довкола вкрите грубезним шаром пилу і треба пильнувати, щоб випадково не притулитися до чогось брудного та не зіпсувати собі одяг. Зовсім занепав будинок, а колись тут, напевно, хтось мешкав, хтось когось любив, народжував дітей, вмирав. Для когось цей будинок був найважливішим місцем на землі, а тепер нічого не залишилося — лише неясна тінь чужого зниклого життя і невитравний запах цвілі та запустіння.

Намагаючись ні до чого не доторкатися, Анна знов присіла на лаву. Раніше її власне життя було таким відносно бідним на події та зміни, а зараз вона ще не встигла зрозуміти, що з нею сталося вчора, як постали нові проблеми та зміни. Уже й незрозуміло, чого боятися. Може, того, що вона належить Адаму? Анна якось непевно пересмикнула плечима. Завжди мріяла саме про це, а зараз почувається так, ніби не переконана, що хотіла саме цього. Здається, світ ілюзій, який вона сама собі створила, був трохи інакшим, аніж дійсність, а мрії, які стали реальним життям, не мають захисту та незмінності нездійсненних бажань. Яка все-таки людина дивна істота — майже ніколи не почувається абсолютно задоволеною тим, що має. Навіть тоді, коли понад усе хотіла саме цього. Здається, найперша небезпека мрій — це те, що вони іноді здійснюються.

Анна розв’язала стрічки капелюшка і зняла його з себе. Звичним жестом поправила зачіску. Зрештою, жінка — це така істота, яка з часом пристосовується до всього. Навіть до того, до чого не мала б пристосовуватися.

Налаштувавшись на довге очікування, Анна дуже здивувалася, коли Адам повернувся вже за годину. Не виглядав задоволеним. Напевно, щось йому пішло не так. Але що?

Мимохіть глянувши на Анну, Адам нічого не сказав, лише машинально торкнувся її обличчя долонею і, зауваживши нерішучу усмішку у відповідь, теж усміхнувся, проте якось відсторонено — так, ніби й не до Анни.

— У тебе гарні очі, — раптом сказав він їй. — Хтось тобі вже говорив про це?

Здивовано глянувши на нього, вона промовчала. Яку відповідь на своє дивне запитання він сподівається отримати? Так чи ні? Жодна з них не є мудрою.

Вона запитально глянула на Адама, але він не дивився на неї. Здається, жодної відповіді не очікував. Сказав перше, що спало на думку. Насправді думає про щось своє.

— Я хотів відвезти тебе до родини, в якій ти могла б залишитись на декілька тижнів, але на час запустів до них приїхали родичі з маєтку і твоя там поява викличе непотрібний розголос.

Намагаючись вловити у словах Адама хоч щось для себе зрозуміле, Анна відчула дивний неспокій. Він не знає, куди її подіти? Вона обтяжує його?

— Я можу замешкати десь сама і…

Не очікуючи, доки вона договорить, Адам обірвав її на півслові.

— Панна твого віку не може мешкати десь сама. Якщо я тобі це дозволю — матимеш відповідну до того репутацію і таке ж до себе ставлення. Я відшукаю для тебе добропорядну родину, і ти житимеш там. Сподіваюсь, життя респектованої панни[17] тебе не лякає?

Невпевнено кивнувши, Анна не відповіла. І сама не знала, що налякало б її дужче, аніж те, що з нею вже сталося.

— Розумієш, я маю певні зобов’язання щодо тебе, і хочеш ти того чи ні, але я буду їх виконувати. Ще одного нерозважного вчинку твоя репутація не витримає.

Намагаючись хоч щось второпати зі слів Адама, Анна здивовано глянула на нього. А хіба від її доброї репутації щось іще залишилося?

Раптом Адам поправив пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски, і усміхнувся. Так близько обличчя Анни здавалося йому по-особливому зворушливим та юним, а всі думки та переживання так виразно читалися в її погляді, що він мимоволі відчув жаль і одночасно ніжність.

— Не все так безнадійно, як тобі видається. Півгодини тому я зустрів у середмісті свою тітку і домовився, що ти поживеш у неї декілька тижнів. Це трохи порятує твою репутацію. Не мешкати ж тобі зі мною на Краківській.

Анна перевела подих.

— І ваша тітка погодилася на таке? Як ви пояснювали їй все це?

Адам здвигнув плечима.

— Просто розповів про Дмитра і пояснив, що твій вуйко просив віднайти для тебе спокійніше місце… Особливого вибору в нас із тобою все одно нема.

Приголомшена новими обставинами, Анна з острахом глянула на Адама. Вибір у неї, й справді, невеликий, а відповідь настільки очевидна, що навіть обговоренню не підлягає.

— А де вона мешкає? Як називається?

— Називається пані Зося, а мешкає на Личакові. Там у неї власний будинок. Ще до рогачки. Увечері я завезу тебе до неї, а поки що ми маємо декілька годин часу для себе. Насамперед десь пообідаємо, а потім я відвезу тебе до себе на Краківську. Хочу ще трохи побути з тобою.

Відчуваючи, що їй хочеться хоч якихось пояснень, Анна, проте, слухняно підвелася, мовчки взяла капелюшок, але, зав’язуючи стрічки під підборіддям, не витримала і знов підвела очі на Адама.

— Але що тепер буде з нами? Ви приходитимете в гості до своєї тітки?

Адам не відразу відповів, проте не зміг сказати їй неправди.

— Ні, не приходитиму. Це було б надто необачно.

Ледь закусивши губи, Анна знов зосереджено глянула на Адама. Здається, ще чогось очікувала, проте, майже відразу опам’ятавшись, потупила очі.

Розділ 2

Обідаючи в ресторації при готелі «Європа», вони з Адамом таки зустріли його знайомих, проте він особливого значення цій події не надав, а Анна, хоча й зніяковіла, проте не втратила голову і змогла більш-менш природно повестися, коли він представив її як свою небогу. Насправді вона не уявляла, що мала б зараз робити, про що говорити і як взагалі поводитися з Адамом на людях. Швидше б уже опинитися там, де їх ніхто не побачить.

На щастя, пообідали вони доволі швидко, а коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Краківській вулиці, Анна спочатку зітхнула з полегшенням, але потім, кинувши обережний погляд на будинок, відчула, як усередині у ній знов щось стиснулося та неприємно захололо від страху. Здається, вона зовсім не готова ані до зацікавлених поглядів, ані до виразно підвищеного інтересу до своєї особи. Якомога нижче опустивши голову, спробувала заховати обличчя за крисами капелюшка. Цікаво, скільки людей стали мимовільними свідками її приїзду сюди?

Анна обережно повела поглядом вздовж засніженого хідника і знов опустила очі. Випадкові перехожі, сусіди, он ті дві кумасі невизначеного віку, які розмовляють при брамі, двірник, молочниця… Принаймні, з десяток людей.

Адам допоміг Анні зійти на хідник, розплатився з візником, а тоді, перехопивши її стривожений погляд, ледь усміхнувся.

— Не бійся, ніхто тебе тут не запам’ятає. Просто не затримуйся і не роздивляйся довкола.

Узявши Анну під руку, він завів її всередину будинку, тоді, так само не затримуючись, піднявся на свій поверх, зупинився перед найближчими до них дверима і відімкнув замок.

— У мене тут трохи тісно, але, знаєш, мені одному вистачає.

Після яскравого денного світла та блиску снігу помешкання Адама спочатку видалося Анні надто темним, проте, коли очі призвичаїлися до півтемряви, вона з цікавістю роздивилася довкола. Маленький передпокій, двері до кухні, дві кімнати праворуч. Усе доволі просто, раціонально і без претензії на розкіш. Саме так, щоб почуватися комфортно і не мати через це зайвого клопоту.

Присівши на маленький стільчик, вона почала розшнуровувати черевички.

— Не роззувайся, — зупинив її Адам. — У мене зараз холодно. Я не був тут декілька днів.

Підвівши голову, вона усміхнулася йому.

— Думаєте, я не звикла до холоду за ці дні?

Зайшла до кімнати і, ступивши декілька обережних кроків, зупинилася. Нічого зайвого, непотрібного або такого, що муляло б око надмірною претензійністю чи розкішшю. Звичайний стіл, прості крісла, темного різьбленого дерева шафа, полиці з рівними рядами книжок, годинник на стіні, ліжко, застелене темно-зеленим накриттям, такого ж кольору килим та штори. А ще півтемрява від того, що вікно виходить у колодязь внутрішнього подвір’я.

Анна підійшла до столу, зняла капелюшок, тоді теплу зимову пелерину. Поклала все це на крісло і повернулася плечима до вікна. Майже й не відчувала ніяковості через те, що знов опинилася з Адамом наодинці. Мовчки дивилася на те, як він розпалює вогонь у п’єці, і мимоволі усміхалася своїм думкам. Тепер у будь-яку хвилину можна підійти до нього, заговорити, обійняти і не боятися, що хтось заборонить їй це зробити.

Вона глянула на його чорне, з іще не надто виразною сивиною волосся, перевела погляд на руки, плечі, долоні — і їй раптом страшенно захотілося, щоб Адам усе облишив і підійшов до неї. Затамувавши подих, вона прислухалася до себе. А ще, щоб він міцно-преміцно пригорнув її до себе… і ще, щоб поцілував.

Намагаючись відволіктися від недоречних фантазій, Анна підійшла до полички з книжками і почала перебирати книжки одну по одній. Витягнула першу-ліпшу, тоді другу, третю і так само уважно перегорнула декілька сторінок.

— Тебе це цікавить? — почула вона позаду себе здивований голос Адама. — Навіщо вона тобі?

Анна мимоволі уважніше придивилася до книжки, яку тримала в руках, і тихенько розсміялася. Вона навіть мови не знала, якою та була написана, і тим паче не підозрювала, про що вона. Якісь незрозумілі малюнки, таблиці, креслення. Справді, здалася їй ця книжка.

Обережно поклавши книжку на місце, Анна озирнулася.

— Я хотіла чимось себе розважити.

Адам підступив до неї ближче і, усміхнувшись, торкнувся долонею її щоки.

— Як на мене, не найліпша для нас із тобою розвага.

Анна відвела погляд і, щоб приховати ніяковість, спробувала змінити тему розмови.

— Зимно тут у вас. Помешкання вистигло, а п’єц іще не розігрівся.

Адам мимоволі перевів погляд на її ноги.

— Звичайно, зимно. Особливо, якщо стояти босою на холодній підлозі.

Він ковзнув очима по її фігурці вгору, ніби роздягнув.

— Поганий із мене господар, якщо така гарна панна мерзне у мене вдома.

Зараз йому дуже хотілося саме такої щирої та невинної гри. Зовсім простої, наївної, не надто вигадливої. Здається, переситився забавами інакшого штибу.

Він продовжував із усмішкою розглядати Анну, і, не витримавши, вона першою відвела очі.

— І що тепер? — обережно запитала вона його. — Що ми тут робитимемо?

Розсміявшись, він нічого не відповів, просто взяв її на руки і переніс до себе на ліжко.

— Тут тобі буде значно тепліше… Зрештою, й цікавіше.

Анна заперечно хитнула головою, проте не сперечалася. Уже мала виразну підозру, чим усе це завершиться, і майже не боялася того.

Адам провів пальцями по її щоці, шиї, розстібнув ґудзики на сукні і, нахилившись, торкнувся поцілунком шиї там, де вона плавно переходила у лінію плеча.

— Не бійся, маленька, сьогодні я теж буду обережним з тобою.

Від доторку його губ по її тілі пробігла хвиля млосного тепла і, підібравшись до горла, збила з ритму подих, проте в якусь мить щось таки зупинило Анну за крок від остаточного завороту в голові й за півкроку від того, щоб втратити бажання зупинятися.

— Усе ще боїшся мене?

Розгублено усміхнувшись, вона кивнула, проте пересилила себе і почала витягувати з зачіски шпильки. Анітрохи не почувалася впевнено. Щосили смикнувши зав’язки корсета, майже безнадійно їх заплутала, а помітивши, що й Адам це зауважив, густо почервоніла.

— Просто я…

— Ходи сюди, я тобі допоможу. Зараз тобі дихатиметься легше, — він почав сам розплутувати зав’язки її корсета. — Нізащо не повірю, що досі ти обходилася без покоївки.

Відчувши, як теплі долоні Адама ковзнули від її талії донизу, Анна затамувала подих. Як же сильно вона його любить. Понад життя.

Розвернувшись, вона обережно поклала долоні Адаму на плечі, зазирнула в очі, а тоді, не втримавшись, нахилилася і легенько діткнулася губами його шкіри.

Майже відразу зніяковіла від усвідомленої чуттєвості свого доторку і заховала обличчя в нього на грудях. Тепер він вважатиме її безсоромною?

Усміхнувшись, Адам підвів обличчя Анни вгору, торкнувся обережним поцілунком кутика вуст, почав цілувати, ледь підштовхнув, і вона втратила рівновагу. На мить затихла, а тоді, відчувши на собі вагу тіла Адама, мимовільно вперлася долонею в його плече.

— Тихенько. Не треба впиратись, — Адам перехопив її руку, міцно переплів її пальці зі своїми і притиснув долоню до подушки. — Усе одно я тебе вже не відпущу.

Затуливши їй рот поцілунком, він не дозволив нічого сказати у відповідь, а ще за якийсь час всі слова та думки самі повилітали в Анни з голови — вона відчула, що провалюється у густу вібруючу темряву, центром якої є Адам та його натиск. Вихор гострих відчуттів почав наростати, захопив її всю, запульсував, як кров у скронях, і в якийсь момент, перетворившись у феєрію чуттєвих насолод, заступив собою весь світ довкола.

Ніяк не могла отямитися після цього, лежала в обіймах Адама, вражена силою та глибиною власних переживань. Хотілося плакати від щастя, від вдячності до нього і від того, що зараз він ніжно обіймає її, цілує і шепоче такі неймовірно гарні слова, про які вона колись навіть мріяти не сміла. Нехай би цей день ніколи не закінчився. Коли щастя таке безмежне — понад усе не хочеться його втратити. Міцно притиснувшись до Адама, вона ковзнула рукою по його грудях, шиї, торкнулася пальцями губ, ніби забороняючи йому говорити, а тоді, сама засоромившись того, що робить це, забрала руку.

Адам відгорнув з її обличчя пасмо розтріпаного волосся і замислено глянув в очі.

— Здається, мені неймовірно пощастило з тобою.

Анна здивовано глянула на Адама, проте нічого не запитала, лише усміхнулась і поклала голову йому на плече. Яка різниця, що це означає. Найважливіше — вона його любить, з ним їй добре, затишно, тепло і зовсім не хочеться, щоб було якось інакше.

Солодко позіхнувши, вона спробувала знайти собі зручну позу.

— А це що ще таке? — підвівшись на лікті, Адам жартома потягнув ковдру донизу. — Не можна спати, а то проспимо тут до завтрашнього ранку.

— Не проспимо, — знов натягуючи ковдру на плечі, не зовсім впевнено заперечила вона. — Я виспалась. Я навіть можу придивитися, щоб ми не заснули.

Вона знов влаштувалася зручніше. Понад усе їй хотілось не рухатися, ні про що не думати, не говорити і просто насолоджуватися тим, що Адам поряд.

Ледь повернувши голову, вона ковзнула поглядом по кімнаті, глянула у вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я, й усміхнулася. У помешканні тихо, затишно, тепло, а на вулиці знов падає сніг. Неквапно, ліниво, майже непомітно. Ледь вловимий порух дрібних сніжинок і блискучих скалок, які несміливо опускаються на підвіконня, вже й без того засипане снігом мало не по саму шибку. Навіть шуму з вулиці не чути, лише звідкись збоку обережний сонячний промінь вихоплює з напівтемряви кут кімнати та дарує відчуття відстороненості від цілого міста. Зупинити б цю мить, затримати час, думки, відчуття, не дозволити їм змінюватися, танути, маліти. Так, щоб до останньої краплі відчути щастя, яке несподівано ввійшло в її життя, не розгубити його на дріб’язок, не дозволити зникнути без сліду, заховати у собі, затаїтись, як зі скарбом, нікому не показувати. Про все це не можна нікому розповідати, не можна зрадити випадковим поглядом чи словом, проте вже неможливо викреслити з пам’яті чи зігнорувати.

Адам торкнувся поцілунком її скроні, притиснув до себе, й Анна заплющила очі. Саме цього відчуття захищеності та цілковитої впевненості у своїй потрібності комусь їй бракувало найдужче. Цікаво, а чого бракувало йому? Вже в напівсні дослухаючись до стуку серця Адама і до його спокійного подиху, Анна й не помітила, як, ніжачись відчуттям тепла та лінивого затишку ліжка, заснула так само міцно, як і Адам.

Розділ 3

Раптом Анна розплющила очі. Здається, вона не спала. Чи спала?

Глянула на Адама. Він так спокійно та глибоко дихав, що вона відразу зрозуміла — він теж давно заснув.

Поривчасто сівши на ліжку, вона притиснула ковдру до грудей. Проспали?

Озирнувшись, зустрілася поглядом з Адамом.

— Що, таки проспали? — зовсім спокійно, так, ніби щойно й не спав, запитав він її. — Котра година?

Вона глянула на настінний годинник. Десята? Не схоже. Лише ледь-ледь починає сутеніти.

— Годинник зупинився.

Адам підвівся на лікті, простягнув руку до свого одягу, дістав із кишені годинник, клацнув кришкою.

— П’ята. Ще встигаємо, — усміхнувшись, він задоволено потягнувся. — Кепський із тебе вартовий. Бракувало, щоб проспали.

Позіхнувши, він сів на ліжку.

— Будемо вставати. Нам іще до Личакова добиратися.

Скоса глянувши на нього, Анна ледь повела плечима. Цікаво, що зараз робити їй? Теж вставати? Вдягатись? Зачекати, коли першим вдягнеться він?

Адам усміхнувся. Не лише відчував, що знов хотів би її для себе, але понад усе боявся зробити боляче. Намагався не надто сильно її мордувати, проте, як на таку маленьку та невинну панянку, вражень вона таки отримала забагато. Нехай трохи відпочине. Не варто їй зараз докучати.

Відкинувши ковдру набік, він підвівся на ноги і почав вдягатися, а Анна мимоволі заплющила очі. Вчора вночі й сьогодні вдень радше відчувала його на дотик, аніж бачила насправді. Цікаво, який він?

Вона обережно розплющила очі і, боячись зрадити себе, обережно глянула на Адама. Не надто класично та витончено збудований, а ще дуже незвично бачити жорстке чорне волосся на його руках, ногах і грудях… Зрештою, що вона може знати про все це? Їй він подобається саме таким.

Декілька секунд вона зосереджено вивчала його, тоді натягнула ковдру собі на голову і вже у власній уяві відтворила свої враження. Рухи спокійні, невимушені, неквапні. Адам анітрохи не бентежиться ні цією ситуацією, ані своїм виглядом. Напевно, так само він поводився б і тоді, коли б був у кімнаті сам. Вона так не змогла б. Вмерла б із сорому.

— Тобі хоч є там чим дихати? — Адам, сміючись, стягнув ковдру з її голови. — Так страшно не є, щоб аж ховатися під ковдрою.

Сівши на ліжку, Анна розгублено глянула на нього. Невже він помітив, що вона спостерігає за ним? Але ж він навіть не дивився в її бік.

Продовжуючи усміхатися, Адам неквапно зав’язував краватку перед дзеркалом, і, перевівши погляд на його відображення, Анна густо почервоніла. То він бачив її у дзеркалі?

Вона сердито зім’яла руками подушку. Він навіть не приховує, що сміється з неї.

Адам знов усміхнувся. Може, Анна і хотіла здаватися сердитою, проте мала такий вигляд, що йому хотілося хіба згребти її в обійми та поцілувати.

— Ти й сама не уявляєш, яка ти гарна. Особливо, коли не знаєш, що за тобою спостерігають.

Не втримавшись, вона з силою пожбурила в нього подушкою.

— Усе я знаю… Я…

На льоту впіймавши подушку, Адам весело розсміявся.

— І все ж таки ти не виглядаєш на змордовану… Даремно я тебе відпустив.

Відразу його зрозумівши, Анна відчула, як щоки її починають палати.

— Нічого не даремно. Дурниці вам в голові.

Вона глянула на Адама і, перевівши погляд на подушку, яку він тримав у руках, теж розсміялася. Раніше вона сміливіше глянути на нього боялася, а зараз… Як «безнадійно» все змінилося.

Намагаючись стримати сміх, Анна перехилилася через край ліжка і, притримуючи ковдру біля грудей, заходилася збирати з підлоги свій одяг. І все ж таки шкода, що вона не поцілила в Адама подушкою.

Усміхнувшись, він поклав подушку на місце, не поспішаючи, закінчив вдягатись і знов підійшов до Анни.

— Теж вдягайся і приходь до мене на кухню. Щось поїмо перед тим, як їхати.

Зачекавши, доки Адам вийде, Анна почала вдягатися. Минув лише день, як вони разом, а їхні стосунки стали цілком інакшими. Напевно, він таки її любить, бо поводиться так, ніби ніяк не може натішитися з того, що вона з ним. А ще він постійно каже, що вона гарна. Цікаво, що він у ній знайшов? Можна подумати, йому у Львові гарних жінок бракує.

Вона глянула на себе в дзеркало і сама собі усміхнулася. Ну, вона теж не з найгірших, проте нічого виняткового. Просто гарна, але гарна зовсім звичайною вродою. Було б у неї рідкісного кольору волосся або ще якась чудинка у зовнішності, але вона звичайна собі дівчина. Таких багато. Власне, вже й не дівчина, а жінка. Цікаво, а зовні це помітно?

Спершись ліктями на столик під дзеркалом, Анна уважно вдивилась у своє відображення. Знов трохи припухли від поцілунків губи, під очима залягли темні тіні, з’явилося сум’яття в погляді, а поза тим нічого особливого. Вигляд такий, ніби вона просто не виспалася. Якщо акуратно вкласти волосся та скромно потупити очі, ніхто нічого не помітить.

Старанно вдягнувшись і якомога скромніше прибравши волосся, Анна вийшла на кухню.

— Будеш каву? — уважно придивившись до неї, Адам присунув їй філіжанку з кавою ближче. — Пий, бо бачу, тобі це теж необхідно.

Мовчки присівши біля столу, Анна слухняно взяла до рук каву.

— У мене жахливий вигляд? По мені щось помітно?

Адам ледь усміхнувся.

— А що по тобі може бути помітно? У твоєму віці ти за жодних обставин не виглядатимеш погано. Відіспишся — і все буде нормально.

Він підвівся з-за столу і, ледь нахилившись, раптом поцілував її.

Мимоволі здивувавшись невчасності того поцілунку, вона широко розплющила очі. Він не хоче її відпускати? Хоче бути з нею?

— Анно, ти не залишишся там надовго. Я й без того надто довго чекав на тебе.

Вона опустила очі. Душу віддала б, аби бути з ним, але Адамові зовсім не обов’язково це знати. Для чоловіка краще чогось не мати або ж недоотримати, аніж одержати це з надлишком.

Вона спробувала вкласти на місце пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски і впало на шию непокірним локоном.

— От бачите… Що ви наробили своїм поцілунком? Тепер доведеться перечісуватись. Так ми й до ночі не вийдемо звідси.

Оцінююче глянувши на Анну, Адам сам поправив пасмо волосся, яке порушило її зачіску.

— Не вигадуй. Нічого тобі не бракує. Як на мене, у тебе цілком пристойний вигляд.

Усміхнувшись, вона знов потупилася. Зараз Адам дивився на неї так, як дивляться на свою власність, і навіть не припускав, що вона може мати про все це інакшу думку. Цікаво, це всі чоловіки такі чи лише він? Зрештою, нехай думає, що хоче. Ніхто ж йому того не забороняє. Зараз у неї значно серйозніші проблеми в житті. Дуже важко на щось наважитися, зате потім, ніби зі снігової гірки на санчатах, котишся донизу без жодних зусиль та гальм. От тільки невідомо, де зупинишся, і не знати, на що наштовхнешся внизу чи й по дорозі.

Опинившись на вулиці, Анна обережно роззирнулася довкола. Сутінки лише ледь-ледь чіпляють за очі та роблять невиразними силуети довколишніх предметів, проте все ще дозволяють роздивитися тих, хто виходить з будинку. Хоч би не зустріти когось знайомого.

Адам обережно притримав її за лікоть.

— Біля Нового театру[18] я винайму фіакр. Так буде швидше і безпечніше.

Завернувши з Краківської вулиці до площі Каструм[19], вони проминули колишній монастир отців Тринітаріїв, де зараз були будівлі університету, і Анна мимоволі занепокоїлася. Біля театру велика ймовірність зустріти когось зі знайомих Адама, і якщо вдень таке зійшло їм з рук, то з наближенням ночі виглядає доволі проблематичним. Скажуть, що вона панна легкої поведінки, а їй зовсім не хочеться, щоб її так сприймали.

— Я туди не піду, — не дійшовши до театру з добрий десяток кроків, вона рішуче зупинилась у провулку. — Я зачекаю тут.

Адам здивовано глянув на неї.

— А сама залишитись тут ти не боїшся? Не вигадуй. Ніхто тебе в темряві не роздивиться.

Відступивши ще на крок назад, Анна затято глянула на нього.

— Усе одно йдіть самі. Потім під’їдете до мене. Я нікуди не втечу.

Розділ 4

Дивлячись на кучугури снігу обабіч хідника і на дахи кам’яниць, присипані снігом, Анна намагалася не нервувати, проте добрих намірів вистачило заледве на декілька хвилин терплячого очікування. З кожною наступною хвилиною її дедалі дужче лякало те, що вона залишилася сама, що стоїть посеред вулиці й що цим мимоволі привертає до себе увагу. Декілька разів повз неї проходили якісь люди, і вона злякано сторонилася їх. Полегшено зітхнула лише тоді, коли з’явився Адам.

— Я не примусив тебе надто довго чекати? — вийшовши з фіакра, він допоміг сісти їй. — Даремно я тебе послухав. Нікого зі знайомих там не зустрів.

Намагаючись внутрішньо зосередитися на майбутній зустрічі, Анна ледь не всю дорогу мовчала і навіть не помітила, як вони проминули вулицю Валову, монастир Бернардинів та біля колишнього монастиря ордену Кларисок завернули на Личаківську дорогу.

— Я б зараз із більшим задоволенням відвіз тебе до своєї сестри, — першим порушив мовчання Адам. — Тереза — мудра жінка. Шкода, що зараз її нема у Львові. Колись я познайомлю тебе з нею. Думаю, вона тобі сподобається.

Від подиву Анна навіть про свої страхи забула. Невже він обіцяє познайомити її зі своєю сестрою? Цікаво, як кого? Очевидно ж, що не як коханку.

Скосивши очі на візника, вона нерішуче глянула на Адама.

— У вас, напевно, велика родина?

Перехопивши погляд Анни, Адам усміхнувся.

— Достатньо велика, але з Терезою у мене найтепліші стосунки. Вона моя сестра не лише по батькові, але й по мамі. Окрім того, ми з нею майже однолітки.

Ще раз здивовано глянувши на Адама, Анна потупилася. Отже, у його батька теж була друга дружина. Цікаво, а перша теж померла?

— Колись ви розкажете мені про себе? Добре?

— А куди ти тепер від того подінешся. Звичайно, розкажу.

Надворі вже зовсім споночіло, коли вони під’їхали до Нижнього Личакова й опинилися неподалік костелу Святого Антонія[20].

Анна і колись погано знала це передмістя, а тепер, у темряві, ще й взимку, взагалі нічого тут не впізнавала. Невеличкі будинки, засипані снігом мало не до самих вікон, садки у снігових заметах, кучугури відгорнутого снігу обабіч стежок від дверей до хвірток, дерев’яні штахети, високі замети при дорозі. Усе якесь майже однакове. Цікаво, в якому з цих будинків мешкає тітка Адама?

Поглядом Анна виділила декілька найгарніших будинків, проте фіакр їх проминув і зупинився біля нічим не примітного невеличкого обійстя.

Допомігши Анні вийти з фіакра, Адам розплатився з візником. Отже, шляхів до відступу немає.

Важко зітхнувши, Анна пішла за Адамом вузенькою стежкою до хвіртки, а коли він зайшов у двір, вона так само мовчки пішла за ним через усе подвір’я до будинку. За крок від ґанку спіткнулася і, намагаючись не впасти, випустила з рук торбинку. Почервонівши, присіла, щоб її підняти, і мимоволі вперлася поглядом в освітлене вікно будинку.

За фіранкою хитнулася чиясь невиразна тінь і відразу зникла у глибині кімнати. Отже, хтось у будинку її побачив.

Анна відвела погляд від вікна. Щось дедалі виразніше підказувало їй, що сюди краще не потикатися, проте вона примусила себе не дослухатися до передчуттів і ступила на сходинку ґанку. Зробила це радше неусвідомлено, аніж із власної волі, і лише тому, що Адам нетерпляче очікував, коли вона приєднається до нього.

Зупинившись на ґанку, Анна струсила з черевичків сніг. Адам збирався заходити досередини будинку, і, не втримавшись, вона мимовільним жестом зупинила його.

— Щось сталося? — здивовано глянув на неї він. — Ми щось забули у фіакрі?

— Ні, нічого, — Анна забрала долоню з його руки. — Я просто хочу трохи відсапатись. Зачекайте хвильку. Ми надто швидко йшли.

Знизавши плечима, Адам зачекав ще декілька секунд і відчинив двері.

Анна лише тихенько зітхнула і, намагаючись не виказувати страху, зайшла з ним у сіни. Здається, пастка замкнулася, і на то вже нема ради.

Зібравшись із залишками сили волі, вона примусила себе зайти до покою. Ледь чутно привіталася з господинею, підвела очі й знову впала духом. Судячи з усього, ця пані не належала до жінок, з якими легко порозумітися. Навіть погляд має непривітний і чіпкий.

Скориставшись дозволом присісти, Анна прилаштувалася в найдальшому та найтемнішому закутку кімнати. Продовжувала потай спостерігати за господинею. Та не дивилася в її бік, проте Анна все одно не могла позбутися враження, що тітка Адама уважно її вивчає. Що це — звичайна цікавість чи щось значно небезпечніше?

Анна ще раз крадькома глянула на неї. Міцно стулені губи, самовдоволений вираз обличчя, погляд, що тримає на віддалі й є підкреслено зверхнім. Усім своїм поводженням ця пані дуже виразно демонструє, якої невисокої вона думки про небажану візитерку і з яким очевидним небажанням погодилася взяти ту до себе.

Не втримавшись, Анна обережно скосила очі на Адама. У його погляді дедалі виразніше читалося занепокоєння. Ситуація виходить з-під контролю?

Внутрішньо напружившись, Анна міцно стиснула долоні. Їй раптом по-дитячому сильно захотілося все це облишити і втекти геть. Вона різко випросталася і хапнула ротом повітря.

Моментально оцінивши ситуацію, Адам теж підвівся.

— Думаю, панна хоче відпочити з дороги.

Від подиву втративши дар мови, Анна не лише промовчала, але й безборонно дозволила випровадити себе з кімнати. В останню мить таки озирнулася. Невже Адам намагається приховати від неї розмову з тіткою? Боїться її реакції на все це?

Провівши Анну в невеличкий, проте надзвичайно чистий покій, тітка Адама поставила на стіл свічник.

— Порозкладаєш свої речі й прийдеш до мене. Тут не заведено пізно вечеряти. Запам’ятай то собі.

Вона кинула на Анну ще один недоброзичливий погляд і вийшла з кімнати.

Трохи розгублено знизавши плечима, Анна провела її очима. Здається, господиня будинку — прихильниця ідеального порядку.

Анна роздивилася довкола. На вікні — білосніжна, навіть у тьмяному світлі свічки, фіранка; на підвіконні — виставлені в чітку лінію вазони з квітами; у креденсі — симетрично розставлений порцеляновий посуд; на ліжку — рівний рядочок вигаптуваних подушок. Жодного перекошеного чи бодай на дюйм зсунутого від гармонійно чіткої лінії предмета.

Вона перевела погляд собі під ноги. Дощана підлога натерта до блиску і радше нагадує совганку, аніж долівку.

Поспіхом роззувшись, Анна ступила ще декілька кроків, підійшла до ліжка й обережно поклала капелюшок на його краєчок. Як і де тут розкладати свої речі, не уявляла і понад усе боялася порушити ідеальний порядок та глянц у кімнаті. Довго вона тут не витримає. Усе якесь надто правильне та штучне, ніби розраховане на зовнішній блиск, а не на повсякденне життя.

Присівши на крісло, Анна втупилася поглядом у полум’я свічки. Як тут взагалі мешкати? Тітка Адама анітрохи їй не подобається. Така сама штучна і нещира, як і все у цьому помешканні.

Вона підвелася з крісла. Навряд чи Адам прийде прощатися з нею. Щоб не провокувати зайвих підозр, відразу поїде додому. Чого-чого, а самовладання та розсудливості йому не бракує. А їй?

Вона підійшла до вікна і ледь відхилила фіранку. Довго чекати на Адама не довелося. Незабаром він вийшов із будинку, перетнув подвір’я, а ще за хвилину зник із поля зору. І нехай. Наперекір їм усім не буде плакати і боятися.

Анна рішуче повитирала долонею вологі від сліз щоки і вийшла з кімнати.

Побачивши її на порозі кімнати, тітка Адама невдоволено підібрала губи і жестом вказала їй на крісло у протилежному від себе кінці столу.

— Мій племінник надто сильно переймається твоєю долею, — відразу приголомшила вона Анну зауваженням. — Не розумію, чим ваша родина заслужила собі таке ставлення? Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що ви чужі для нього люди і не розраховуєш, що він довго панькатиметься з тобою. Ти ж не будуєш особливих планів щодо нього? Правда?

Відчуваючи, як кров відливає від щік, Анна не відразу знайшлася з відповіддю.

Тітка Адама ще раз зміряла Анну зневажливим поглядом. Виглядає на добропорядну панну, проте навряд чи такою є. Просто талановито грає роль. Навіть вдягнута з претензією на розкіш, а при її становищі такого не мало б бути. Хтось її утримує? Чи не Адам? Щось у цій гарненькій панні дедалі виразніше їй не подобалося. Відчувала в ній якийсь прихований ґандж чи радше небезпеку. Цікаво, чому Адама так сильно хвилює доля цієї дівчини?

Вона ще уважніше придивилася до Анни. Невисока на зріст, має гарне, але доволі безвільне та перелякане обличчя, добре волосся, розвинені форми тіла, м’які рухи і якийсь підозрілий погляд — надто насторожений і неспокійний. Так, ніби весь час намагається щось приховати або зіграти те, чого нема. Без сумніву — обманює, проте зловити її на тому буде важко. Адам теж не сказав правди.

Щось він собі задумав. У його віці чоловікам іноді перекручується в голові. Незрозуміло лише, навіщо він привіз її сюди? Таких не возять до родини.

Під пильним поглядом господині Анна насилу примусила себе зберігати пристойну міну при поганій грі й спробувала зобразити на обличчі цілковиту невинність.

— Не розумію, про що пані говорить. Ми сусіди пана Адама. Мій вуйко попросив пана про послугу, а пан був таким до нас дуже добрим, що…

— Досить. Я зрозуміла. Ти спізнилася на вечерю. Сподіваюсь, завтра ти прислухаєшся до моїх вимог і прийдеш вчасно?

Кинувши швидкий погляд на господиню, Анна кивнула й опустила очі. Отже, очевидних доказів та не має, але якщо знатиме правду, — й хвилини не триматиме її у себе вдома.

Анна героїчно витримала не надто доброзичливу атмосферу вечері, проте, коли повернулася до себе в кімнату, почувалася вичерпаною до денця і вже по-справжньому злостилася на Адама за те, що з його ласки опинилася в такому принизливому становищі. Спати лягла у вкрай паскудному настрої, проте до наступного ранку і вона, і пані Зося трохи зжилися з думкою провести поряд декілька днів і не так гостро реагували одна на одну. Непокоїло лише те, що господиня все ще продовжувала надто уважно придивлятися до неї, а ввечері навіть почала розпитувати про життя та родину.

Період більш-менш спокійного життя тривав трохи більше тижня, а потім Анну почала мучити невідомість. Не мала від Адама жодної звістки. Він навіть листа їй не написав. Цікаво, де він подівся? Може, виникли якісь проблеми із залагодженням справ у Жовкві? Але які?

Поступово Анна втратила апетит, сон, добрий настрій і бажання боротися з обставинами. Ночі для неї перетворилися на суцільне випробування. Вона важко засинала, погано спала, бачила якісь чудернацькі, довгі сни і, прокидаючись вранці, почувалася ще більш знесиленою, аніж напередодні ввечері. Можна було б списати все це на чергове місячне нездужання, яке почалося у неї саме зараз, проте розуміла, що причина в іншому. Вона боїться свого непевного становища і дуже сильно хоче, щоб Адам забрав її звідси.

Розділ 5

Коли без змін проминуло три тижні, відчуття Анни дедалі виразніше почали нагадувати відчай і, щоб не виказати свого настрою перед господинею, вона намагалась якомога рідше потрапляти тій на очі.

Того ранку теж вийшла з кімнати, лише коли переконалася, що в помешканні нікого немає. Без апетиту поснідала і, не знаючи, чим ще себе зайняти, підійшла до вікна. Присівши на лаву, визирнула на вулицю, проте вікно запітніло і вона нічого не побачила.

Зітхнувши, заходилася витирати шибу. Від нічого робити, спочатку окреслила пальцем коло на склі, тоді почала замислено вимальовувати вигадливий візерунок. Цікаво, де зараз Адам? Чому не приїздить? Він так довго домагався її, а зараз ніби забув про її існування.

Анна замислено провела пальцем лінію вздовж усієї шибки і, відірвавши палець від скла, на мить приклала його до губ, а тоді, так само зосереджено дивлячись перед собою, вивела на шибці слово «Адам». Розгублено глянула на букви і почала повільно витирати їх одну по одній. Дійшовши до останньої, притиснула до шибки долоню й одним рухом стерла все, що тільки-но написала. Невже так само доведеться стерти і свої спогади про Адама?

Вона ще раз провела долонею по шибці й визирнула на вулицю. Здається, хтось зайшов у подвір’я. Але хто? Через мокру шибу нічого не роздивишся.

Похапцем повитиравши скло, вона придивилася до чоловіка, який ішов стежкою до ґанку. Адам?

На мить Анна завмерла з притисненою до скла долонею, тоді підхопилася з лави і кинулася в сіни. Злякано хапнула ротом повітря і завмерла, втупившись поглядом у клямку, тоді зробила мимовільний крок уперед, побачила, як двері відчиняються, а ще за мить опинилася в обіймах Адама. Притиснулася головою до його грудей, глибоко вдихнула холодне повітря, яке приніс він знадвору на одязі, і відчула смак сніжинок на губах. Боже, як же сильно вона скучила за Адамом. До божевілля.

Анна підвела голову і раптом зустрілася з теплом його губ. Здається, саме цього їй хотілося всі ці дні — розчинитися, розтанути, перестати існувати в обіймах коханого чоловіка.

Адам відхилився. Дивився на неї так, ніби побачив її вперше або сприймав трохи інакше, аніж раніше, а тоді обережно торкнувся долонею її обличчя.

— Я скучив за тобою.

Ледь нахиливши голову, Анна притулилася щокою до його руки і заплющила очі. Як же сильно вона любить цього чоловіка. Понад усе на світі.

Адам знов якось замислено глянув на неї і зітхнув.

— Скажи, навіщо ти розповідала моїй тітці про свою родину?

Нічого не розуміючи, Анна підвела голову.

— А хіба не можна?

— Аж так детально не бажано. Тепер моя тітка не лише все знає, але й написала листа твоїй тітці та переконала її приїхати до Львова… Ще й твій вуйко не встиг вчасно мене про це попередити…

Мало що розуміючи, Анна здивовано глянула на Адама.

— А чому вуйко мав вас попереджати?

Адам глянув на неї майже з жалем. Історія, звичайно, не з найліпших, але нічого особливого в ній теж немає. Усе доволі банально та просто. Доки можна не розуміти очевидного? Могла б уже й сама здогадатися.

— Послухай, між мною та твоїм вуйком існує певна домовленість. Нічого виняткового, просто я хотів скандал із твоїм зникненням залагодити без зайвого шуму та з вигодою для нас усіх. Ти ще не зрозуміла цього?

Анна нічого не відповіла, лише глянула на Адама майже з острахом.

— Думаєш, я сам не знаю, як це виглядає? Мені теж не надто приємно, але твій вуйко і без мене намагався використати тебе для залагодження власних інтересів. Мені не довелося вигадувати чогось оригінального.

Анна розгублено кліпнула. Неясна підозра з кожною секундою ставала дедалі виразнішою.

— Неможливо. Після смерті мами вуйко заопікувався нами. Якби не він…

Адам скептично скривився.

— Якби не він — зараз у вас із братом залишився б спадок по мамі, а у вас практично нічого немає. Зрештою, тепер розплутувати цю справу все одно безнадійно… Та й скільки там того спадку було.

Анна спробувала дихати глибше. Неможливо, щоб це було правдою. Вуйко, звичайно ж, не надто щедрий і характер у нього не з найлегших, проте обікрасти їх із Андрієм він не міг.

— Ви щось плутаєте. Мама довго хворіла, і коли вуйко забрав нас до себе, нічого вже не залишилось. Хіба боргів великих не було.

Адам іронічно хмикнув.

— Згоден — великих боргів не було. Були будинок, земля й особисті речі. Тобі не спадало на думку, де все це поділось і чому твій вуйко так швидко позбувся будинку? А може, ти знаєш, де зникли гроші від його продажу? Зрештою, твій вуйко теж трохи витратився на ваше з братом утримання і йому хотілося щось собі з того компенсувати. Я так розумію, з грошима йому взагалі категорично не складається. Забула, як він надумав віддати тебе заміж за компаньйона, якому заборгував велику суму грошей?

— Заборгував? Але ж… Про борг вуйко нічого мені не казав.

— А навіщо йому таке казати? Добре, що на той час я мав вільні кошти. Тепер твій вуйко винен гроші мені, а не своєму компаньйону. Дуже вигідна, між іншим, угода. Тепер я можу керувати ситуацією на свій розсуд.

— Неправда… Ви наговорюєте на себе… Ви не могли…

— Чому не міг? Знаєш, я якось не відчуваю провини через те, що узалежнив твого вуйка від себе. Звичайна взаємовигідна угода. Він не втручатиметься в наші з тобою стосунки, а я не вимагатиму повернення боргу. Нічого нового я не вигадав. Тебе це дивує?

Анна з таким жахом дивилася на нього, що Адам мимоволі відчув роздратування.

— А як ти думала, я взяв тебе до себе? Без згоди твого вуйка? Мені що, проблем бракує в житті? Зрештою, я теж пообіцяв усе це не афішувати. Скандал із твоїм зникненням і без того позначився на репутації вашої родини. Не розумію тільки, який сенс у збереженні таємниці зараз. Насамперед твій вуйко мав би домовитися з власною жінкою, а потім висувати якісь умови мені.

Кусаючи губи, Анна все ще намагалася тримати себе в руках. Що вона, лялька їм якась? Хочеш — сюди покладеш, хочеш — туди поставиш. Забавку собі зробили з її життя.

— То вуйко просто вирішив продати мене, а ви собі купили. Хто ж я тоді для вас? Вдале вкладення капіталу?

Адам зміряв Анну зацікавленим поглядом. Манера висловлення у неї, звичайно, своєрідна, проте суть справи вона вловила дуже чітко. Тільки йому зовсім не хотілося саме такого трактування ситуації.

— Знаєш, не все так однозначно і цинічно, як виглядає на перший погляд. Є певні нюанси…

— Господи, та які ще нюанси, — Анна вже насилу стримувала сльози. — Якщо не купили — так перекупили. Ви хоч задоволені таким надбанням? Сподобалось?

Відчуваючи, що йому починає все це набридати, Адам обірвав її на півслові.

— Не треба грати тут переді мною ображену невинність. Я не примушував твого вуйка створювати борги і не пропонував йому розраховуватися за них тобою, а лише використав ситуацію з вигодою для себе. Та й ти, здається, не надто опиралася.

Вражена прямолінійністю і відвертою цинічністю аргументів Адама, Анна не знайшлася з відповіддю. На мить заховала обличчя в долонях, проте відразу знов підвела голову.

— І давно вуйко все це знає?

— Достатньо для того, щоб розібратись у ситуації.

Вражена почутим, Анна промовчала. Хотілося втекти від усього цього кудись подалі, але куди? До Андрія? Додому? А сенс? Вона нікому там не потрібна.

Намагаючись ще щось для себе зрозуміти, вона знов зосереджено глянула на Адама.

— Не розумію, навіщо обіцяти вуйкові зберігати все це в таємниці? Я могла відразу замешкати з вами. Все одно ви живете в сепарації з дружиною.

Адам здивовано звів брови.

— Чому в сепарації? Я такого ніколи не казав… І взагалі, до чого тут це.

Відчуваючи, що ось-ось розплачеться, Анна промовчала. Адам і справді ніколи не казав, що не живе з дружиною. Вона сама щось таке собі надумала.

Вловивши щось зовсім розпачливе в поводженні Анни, Адам важко зітхнув.

— Напевно, не треба було тобі все це розповідати.

Анна знов промовчала. Їй було майже фізично боляче від несподіваного жалю за втраченим своїм минулим, за невинністю своїх думок, вчинків, відчуттів. Невже ситуація настільки гидка? Що ж тепер робити? Куди йти? У чому шукати розраду? Чому Адам поставив її у таке принизливе становище? Аж так сильно хотів її?

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе.

— Не переймайся. Зараз складемо речі й підемо звідси. Декілька днів поживеш у мене… Твій вуйко сам винен, що я мушу забрати тебе до себе.

Важко зітхнувши, Анна відступила від Адама. Сперечатися не було жодного сенсу. Все вже сталося. Навіть утікати нікуди. Та й на Адама вона не лише сердиться, але й продовжує любити.

Коли речі були майже складені, Анна почула, як відчиняються вхідні двері, і розпачливо озирнулася.

— Я не хочу говорити з вашою тіткою… Я втечу звідси.

— Не вигадуй. Я сам з нею поговорю. Потім покличу тебе до неї.

Анна заперечно хитнула головою. Ні, вона нізащо туди не піде. Навіть якщо її силою тягтимуть. Навіть якщо доведеться відбиватися. Навіть якщо…

Вона прослідкувала поглядом за Адамом, який виходив із кімнати. А якщо вони самі прийдуть сюди?

Декілька хвилин Анна розгублено стояла посеред кімнати, тоді рвучко розвернулася, підійшла до столу і швиденько нашкрябала декілька слів на аркуші паперу, який знайшла поміж сторінок книжки.

Кинувши аркуш на стіл, похапцем вдягнулася і, не озираючись, вибігла з будинку геть.

Хвилювання заважало розважливо оцінити ситуацію, і Анна майже не бачила, куди йде. З суцільної білої круговерті виринали окремі дерева, кучугури снігу, паркани, хати, але цілісна картина світу губилася, кришилася, розпадалася на окремі деталі, зовсім не пов’язані між собою, виокремлені, хаотичні, ніби наділені власним життям і від того цілком нереальні — немов створені хворобливою уявою божевільної людини або породжені нічним сновидінням. Господи, куди вона йде? А головне, навіщо? Хоч би не вляпатися в якусь пригоду.

Спускаючись з гори, Анна мимоволі пришвидшила крок, а коли порівнялася з костелом Святого Антонія, раптом краєм ока зауважила, що хтось за нею йде і злякано сахнулася вбік.

Майже побігла, а ще за мить той хтось взяв її під руку, і вона голосно скрикнула від переляку.

— Тихо. Чого ти кричиш? — Адам із погано прихованим роздратуванням шикнув на неї. — Чому я мушу за тобою бігати? Куди ти зібралась?

— Це ви, — нарешті впізнавши Адама, видихнула вона. — Ви мене налякали.

— А кого ти очікувала побачити? Примару з того світу?

Відчуваючи, що Адам на неї злоститься, вона з острахом глянула на нього і спробувала зупинитися, але він майже силою потягнув її за собою.

— Я боялась зустрітись з вашою тіткою, — насилу встигаючи за його поривчастим кроком, спробувала виправдатися вона. — Що мені, і з помешкання вийти самій не можна? Чого ви тягнете мене за собою? Я не встигаю.

Адам на мить зупинився і сердито глянув на Анну.

— Доки ти зі мною — я за тебе відповідаю і не дозволю, щоб ти невідомо де швендялась. Ти хоч уявляєш, як легко такі, як ти, наївні дівчатка потрапляють у біду і як швидко опиняються в борделі? Не розумію, що у тебе взагалі за дурна манера постійно кудись втікати… До речі, моя тітка не хоче, щоб сусіди бачили нас разом. Повернешся в її будинок сама, а я прийду потім.

— А якщо я туди не піду? — дуже обережно поцікавилася вона. — Що тоді?

Адам зміряв її ще одним роздратованим поглядом.

— Куди ти подінешся. Підеш, звичайно. Куди тобі втікати?

Важко зітхнувши, мусила визнати слушність його слів. Справді, куди?

Повернувшись у будинок, Анна ще в сінях наштовхнулася на тітку Адама. Те, як та зміряла її поглядом, не надихнуло на сміливе поводження, і Анна спробувала втекти на ґанок.

— Ти куди? — розгадавши її маневри, та перегородила їй шлях до втечі. — Мало мені сорому у власному помешканні, так ти ще й комедії будеш грати перед моїми сусідами. Не думала, що мені приведуть таке додому.

Намагаючись зайняти якомога менше місця, Анна притиснулася плечима до стіни.

— Але я зовсім не хотіла пані образити. Я не думала, що пані ображатиметься.

— А що ти собі думала? Що зробила мені честь своїм приїздом? Маєш щастя, що твоя тітка не сказала про тебе жодного поганого слова. Не знаю, може, ти дійсно ще дуже молода та дурна, але ти сама собі винна.

Здивовано звівши брови, Анна відчула, як серце у неї тьохнуло. То тітка не відмовилася від неї? Намагається її вигородити? Може, навіть допомогти?

Раптом господиня дістала з кишені вчетверо складений аркуш паперу.

— Це тобі від неї. Будеш мудра — скористаєшся. Не скористаєшся — твоя біда. Своїм розумом тебе ніхто не наділить.

Зі ще виразнішим подивом глянувши на тітку Адама, Анна нерішуче взяла з її рук листа.

— Чому ви допомагаєте мені? Ви ж мене зневажаєте?

У тітки Адама аж брови поповзли вгору.

— Допомагаю? Я? Ти при здоровому глузді? Може, ще скажеш, що я покриваю ваш гріх? Негайно пакуй речі й забирайся з мого будинку. Шльондрі тут не місце… — вона озирнула Анну зневажливим поглядом. — І не надумай пхатися до нас в родину, бо пошкодуєш, що народилася на світ. Хай би що Адам казав, але тоді я вже не мовчатиму.

Вона зміряла Анну ще одним презирливим поглядом і вийшла геть.

Декілька хвилин та стояла як громом вражена. Ще ніхто і ніколи не називав її так.

До тями Анну привів грюкіт вхідних дверей, і, опам’ятавшись, вона поспіхом заховала лист у рукав сукні. Адамові говорити про все це зовсім не обов’язково. Не знати, як він відреагує на конфлікт і на лист.

— У тебе все нормально? — уважно дивлячись на неї, запитав він її. — Що у вас тут сталося?

Вона непевно повела плечима й опустила очі.

— Нічого особливого. Просто перемовились… Не зійшлись характерами та поглядами на життя… Але це так — дрібниці.

Розділ 6

Коли Анна нарешті опинилася в помешканні на Краківській, уже зовсім споночіло, а сьогоднішні переживання вимотали її так, що вона припинила перейматися будь-чим, окрім нагальних проблем. Якщо це і не була абсолютна байдужість, то щось надто до неї подібне.

Розпаливши п’єц, Адам підійшов ближче.

— Я ненадовго залишу тебе саму. Маю термінову справу.

Нічого не відповівши, Анна з тугою глянула кудись у вікно. Усі ці безкінечні очікування починали її насторожувати. Невже так буде завжди? Не надто ж райдужні перспективи на неї чекають. І чого на її долю випало саме таке кохання?

— Доведеться ще трохи потерпіти, — інтуїтивно вловив її настрій Адам. — Декілька днів поживеш у мене, а потім я відвезу тебе до своєї сестри. Вона вже повернулася до Львова… Не бійся, надовго ти там теж не залишишся. Я знайду тобі місце компаньйонки при якійсь старшій пані, а це вже доволі стале становище для такої дівчини, як ти.

Не відчувши жодного захвату від цієї новини, Анна проте знов промовчала. Чергова проблема на її голову? А може, справді стане краще?

У непевному світлі свічки Адам спробував роздивитися її обличчя.

— Тобі просто треба звикнути до змін… Шкода, що зараз я не можу залишитися з тобою. Маю декілька ділових зустрічей і не можу відкласти їх на інший час. Я не планував, що ти будеш тут сьогодні.

Анна якось непевно усміхнулася.

— Тоді повертайтесь швидше. Тепер я вже не люблю залишатись сама.

Адам кивнув.

— Якщо мене довго не буде — не чекай. Лягай спати. Маю ще зустрітися з Терезою. Треба нарешті переговорити з нею про тебе. Дивись тільки — не вчуди тут чогось і нікуди не зникай.

Слабо усміхнувшись, Анна кивнула у відповідь. Звичайно, після всього, що сталося, він уже не вірить у її розсудливість. Добре, що хоч тітка не відмовилася від неї. Навіть листа написала.

Провівши Адама та зачинивши за ним двері, Анна витягнула лист із рукава сукні. Якийсь час замислено крутила його у руках, тоді присіла біля столу, поклала лист перед собою і не змогла примусити себе прочитати його. Виявляється, втратити родину — це зовсім не легко. Це як втрата часточки власного життя або спогадів. Коли вислизає з рук, особливо гостро відчуваєш його справжню цінність.

Вона трохи ближче присунулася до свічки. Від її схвильованого подиху полум’я мінилося, тремтіло і робило тіні від предметів на столі та від схиленої над листом голови ще химернішими.

Розгладивши долонею аркуш, Анна спробувала зосередитися на листі. Рядочки нерівні, виведені похапцем, подекуди нерозбірливо, плутано. Здається, все це написано в останню мить і в не надто зручних умовах.

Намагаючись подолати в собі хвилювання, вона почала читати:

«Те, що ти зробила, — хай тобі Бог простить. Молитимусь за тебе і за себе, бо й сама через тебе маю гріх. Мала б раніше все це побачити і тебе порятувати, але прогледіла і тепер пізно зарадити твоїй біді. Павло має до тебе великий жаль. Нехай йому то трохи перегорить, а тоді я поговорю з ним. Думаю, ти могла б повернутися додому. Нам тут вдалося приховати твій сором… Дуже тебе, дитино, прошу — опам’ятайся. Нащо тобі таке життя? Чи ж він того вартий? Згадай, чого тебе вчили вдома і з якої ти родини. Піди до церкви, висповідайся і живи інакше. Зичу тобі лише добра і дуже сподіваюсь, що ти мене послухаєшся. Хай тебе, дитино, Матір Божа в опіці має».

Відклавши листа, Анна насилу примусила себе не розплакатися. Після того, як стала коханкою Адама, навіть не сподівалася на таку ласку від тітки. Невже та ще й досі шкодує її?

Ковтнувши гіркий клубок, який раптом підкотився їй до горла, Анна не втрималась і поцілувала лист. Як добре, що хоч комусь із родини все ще залежить на її долі. Іноді не так важливо отримати допомогу, як знати, що хтось дуже сильно хоче тобі допомогти.

Обережно склавши лист, Анна відклала його вбік. Ні, додому вона не повернеться. Тепер, знаючи так багато про вуйка, не змогла б мешкати з ним під одним дахом.

Намагаючись відволіктися від неприємних думок, вона підійшла до вікна. Визирнула на вулицю. Порожньо, тихо, засніжено. Клапоть темного неба над колодязем внутрішнього подвір’я і тьмяне світло у вікні навпроти. Десь інакше життя, інакші клопоти, зрозуміліші почуття, а в її власному житті — знов лише непевність.

Вона оперлася ліктями на підвіконник. Порух вітру чи, може, крижаних скалок пробіг засніженим подвір’ям і потонув у сірій імлі. Навіть на тлі білого снігу передвечірня невиразність предметів давно загубилася в темряві та спокої нічного міста.

Щонайменше це жорстоко — ось так залишати її саму.

Розстеливши ліжко, Анна перевдягнулася в тоненьку мережану сорочку і, дмухнувши на свічку, прослизнула в ліжко. Сьогодні не почувалася тут ані затишно, ані впевнено і, намагаючись заснути, довго крутилася в ліжку. Врешті за якийсь час таки задрімала, проте невдовзі прокинулася від того, що хтось відчиняє двері. Адам? Яка ж то година?

Намагаючись не шуміти, Адам скинув із себе хутро, струсив з нього сніг і обережно зайшов у кімнату. Навпомацки підійшов до столу, так само навпомацки знайшов свічку, засвітив її, переніс на нічний столик.

Від світла вії Анни ледь помітно затремтіли, але сама вона так старанно продовжувала спати, що Адам відразу зрозумів — вона давно не спить.

Нахилившись, він усміхнувся і торкнувся поцілунком її плеча. Була такою теплою, затишною і розімлілою від сну, що насилу стримався, щоб негайно не згребти Анну в обійми та не налякати надто стрімким натиском.

Розплющивши очі, вона невпевнено усміхнулася йому.

— Здається, я таки заснула.

Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.

— Сподіваюсь, я не перервав тобі якогось гарного сну? Сам дивуюсь, що кудись ходив. Так багато часу намарно втратив. Доведеться наздоганяти.

Злегенька торкнувшись руки Адама, Анна промовчала. Після сну в розігрітому помешканні їй було гаряче, а його шкіра була такою приємно-прохолодною на доторк, що вона мимоволі присунулася ближче. У відповідь Адам якось аж надто міцно пригорнув її до себе, проте Анна не попросила його бути обережнішим. Бажання належати коханому чоловіку не залишало місця для наївних прохань. Ковзнувши долонями по його плечах, вона почала розв’язувати краватку. Не була надто вправною, проте не зніяковіла, лише тихенько розсміялась і за хвилю заходилася розщіпати ґудзики на сюртуку та камізельці. Яка різниця, що вона вміє чи не вміє робити, головне — вона робить саме те, чого хочеться їм обом, і що в темряві ночі поступово губляться всі проблеми та непорозуміння, а те, що відбувається, уже не лякає — є чимось природним, зрозумілим, таким, без чого неможливо обійтися. Напевно, коли любиш — інакше не буває…

Втомлена, у напівсні, Анна пригорнулася до Адама і раптом дуже гостро відчула, що її життя так чи інакше безповоротно пов’язане з його життям і, якщо їм не судилося бути разом, вона завжди матиме за втіху те, що у неї було саме це кохання. Можливо, грішне, таємне, таке, про яке не можна нікому розповідати, обов’язково треба визнати своєю провиною перед Богом, покаятися перед смертю, але без якого вона не змогла б жити.

Свічка, догорівши, згасла. Світанок напівтемрявою ввійшов у кімнату, тьмяні обриси предметів поступово втратили нічну невиразність та сірість, стали яснішими. Перший промінь ранку відсвітив передсвітанкову розмитість світу і, на мить загубившись по темних кутках кімнати, за хвилю ввійшов у світ яскравою різнобарвністю кольорів.

Розплющивши очі, Анна сонно подивилася на Адама і легенько торкнулася рукою його обличчя. Коли спав, виглядав таким спокійним, розслабленим, до болю рідним і коханим. Як же сильно вона його любить. Ледь не до божевілля.

Анна зручніше повернулася і, коли Адам у напівсні міцно пригорнув її до себе, знов заплющила очі та провалилася в глибокий сон.

Десь потім кохалась із ним, тоді знов, а цілком прокинулася ледь не в полудень. Напіврозплющивши повіки і ще не цілком прийшовши до тями, побачила, що Адам дивиться на неї, і повернула голову назустріч його поцілунку.

— Аж не віриться, що ти нарешті тут, — усміхнувшись, він обійняв Анну рукою поверх ковдри. Виглядала невиспаною і трохи втомленою, проте була такою жаданою, що йому знов захотілось її, проте він примусив себе зупинитися. І без того цієї ночі втратив відчуття міри та забув, що така молода панна потребує трохи інакшого ставлення, аніж досвідчена жінка.

— Зачекай, не вставай поки що. У кімнаті холодно. Зараз розпалю п’єц і стане тепліше.

Дивлячись на те, як Адам розпалює вогонь, Анна неквапно надягнула сорочку, намацала капці біля ліжка і почала вдягатися. Незабаром обід, а вони ще й не снідали. Проспали до полудня.

Вийшовши на кухню, заходилася біля сніданку. Нарізала сир, хліб, знайшла на поличці каву, зняла з креденса млинок і мимоволі всміхнулася своїм спогадам. Подібний млинок для кави був у них вдома. Маленькою любила бавитися ним. Уявляла, що це маленький будиночок, у якому мешкають казкові істоти, а ще млинок дуже приємно пахнув кавою та кардамоном. Зараз вчувається саме цей запах. Напевно, Адам теж любить таку каву.

Почувши за плечима кроки, вона підвела голову.

— Ви любите каву з кардамоном. У нас вдома теж таку готували.

Адам підійшов до неї ближче і забрав з її рук млинок для кави.

— Наразі облиш каву. Подивися, що я для тебе маю.

Він поклав їй на долоню золоті з гранатами[21] кульчики, перстень та медальйон із ланцюжком.

— Тобі подобається? — Адам запитально зазирнув їй в очі. — Думаю, тобі все це пасуватиме.

Анна перевела погляд на прикраси, які він поклав їй до рук, тоді знов глянула на Адама.

— Я не кохаюся в таких речах. І взагалі навіщо вони мені? Я не зможу все це носити. Усі знають, що у мене нема таких великих статків.

Адам затиснув їй долоню у кулак.

— Я краще знаю, що ти можеш носити, а що ні. Подивися, піроп пасує тобі за кольором.

Він допоміг Анні одягнути прикраси і задоволено всміхнувся.

— Бачиш, як добре? Маєш яскравий тип зовнішності. Ще мушу подарувати тобі прикраси, які носять лише молоді панни. Тобі личитиме.

Анна з острахом глянула на нього і хотіла знов засперечатися, але Адам нахилився і поцілунком поклав край її сумнівам.

— Маємо для себе лише три дні, і я не хочу витрачати їх на суперечки.

Розділ 7

Три дні по тому, вже ввечері, збираючи по кімнаті свої речі, Анна була замисленою і неуважною. Невлад відповідала на запитання, не могла згадати, що і де поклала, постійно щось перепаковувала і забувала. Перед зустріччю з сестрою Адама відчувала дедалі сильніший страх і неспокій. Не була певна, що хоче мешкати там, проте вплинути на рішення Адама не могла.

Мовчки спакувавши речі, вона так само мовчки вдягнула зимову пелерину та капелюшок і майже з викликом глянула на Адама.

— Тільки, Бога ради, нічого мені зараз не кажіть… Навіть не рухайте мене.

Вона різко розвернулася і вийшла в передпокій. Хай там що, а вона не плакатиме. Нізащо і за жодних обставин.

Провівши Анну замисленим поглядом, Адам вирішив не тиснути на неї і теж мовчки взяв її речі та вийшов із кімнати.

Дорогою Анна відмовчувалася і, лише коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Сиктуській вулиці[22], відчула, як її охоплює справжній страх. Спробувала зосередитися на незначних деталях — на різьбленні брами, на формі вікон будинку, на оздобленні фасаду. Все що завгодно, тільки б не думати про те, що насправді непокоїть.

Адам торкнувся її ліктя, допоміг вийти з фіакра і, ледь притримавши двері, пропустив досередини. Дивилася довкола себе наляканими очима і зблідла так сильно, що це відразу впадало у вічі.

Затримавшись при вхідних дверях, Адам заступив Анні дорогу.

— Не візьмеш себе негайно в руки — і можемо розвертатися та йти додому. Мені тут драматичних вистав не треба.

Здивовано глянувши на нього, Анна кивнула і машинально переступила поріг помешкання, а потім уже не мала часу на страх. Зайшовши у вітальню, насамперед вперлася поглядом у майстерно викладену з різних порід дерева підлогу, тоді слухняно привіталася з кимось, з ким вітався Адам, і аж потім побачила, як із канапи їм назустріч підводиться гарно вдягнена середнього віку жінка.

Мимоволі почервонівши, Анна спочатку широко розплющила очі, тоді знов потупила їх і не змогла примусити себе не панікувати. У першу мить взагалі мало що розуміла, хіба відчувала, як від хвилювання тремтять руки.

— Мені приємно вітати панну в себе, — раптом почула вона спокійний жіночий голос. — Сподіваюсь, панні тут сподобається.

Кинувши на сестру Адама швидкий погляд, Анна кивнула і знов опустила очі. У цієї жінки приємне обличчя, доброзичливий погляд, м’які рухи і цілковитий брак знервованості в поводженні. Здається, вона її не скривдить.

Поки Адам говорив із сестрою, Анна потроху почала приходити до тями — навіть спробувала крадькома роздивитися господиню помешкання. Жодної зовнішньої схожості між нею та Адамом не бачила. У Терези зелено-карі, а не чорні, як в Адама очі, світле, а не темне волосся, маленький ніс, не надто різка лінія підборіддя і майже без глибоких зморшок обличчя. А ще вона ледь повна, але це їй не шкодить, бо додає поважності. Трохи дисонує із зовнішньою м’якістю лише манера провадити розмову та гордовита постава.

— Я думала, ви вже не приїдете, — сказала вона, й Анна мимоволі відзначила, що у сестри Адама приємної тональності голос. — Напевно, дороги знов занесло снігом? Ви, очевидно, втомились? Я сказала покоївці, щоб показала панні її кімнату.

Анна здивовано глянула на Адама. Здається, її знов намагаються випровадити з покою. Якась дурна звичка постійно тримати в невідомості та примушувати робити те, чого не хочеться.

Важко зітхнувши, вона таки вийшла з кімнати разом із покоївкою, проте, залишившись сама, тихенько підійшла до дверей і притулила вухо до замкової шпарини. Нічого не чути. Ніби навмисно розмовляють тихо.

Анна обвела уважним поглядом кімнату, в яку її завела покоївка. Дорогі меблі, зі смаком дібрана оббивка фотеля та канапи, під ногами — перський килим, у кутку — п’єц із білосніжних поливаних кахлів, на стінах — не лише літографії, але й картини, мальовані олійними фарбами, а на поличках і на столику при дзеркалі — безліч коштовних дрібничок та два срібні свічники. Усі речі не просто промовляють, а аж кричать про фінансове благополуччя господарів. Адам розповідав, що чоловік його сестри посідає якусь добру посаду в Губерніальних бюрах. Зрештою, навіть якби він того не казав, про таке можна здогадатися.

Раптом двері відчинилися і в кімнату ввійшла покоївка пані Терези.

— Щойно принесли речі панни, — проговорила вона і, не зауваживши жодної реакції з боку Анни, запитала: — То я покладу валізи десь тут? Вам допомогти їх розпакувати?

Отямившись, Анна заперечно хитнула головою.

— Ні, дякую, не треба. Я сама.

— А ще моя пані просили панну прийти до них на розмову, — вона з хвилину помовчала. — То я проведу панну?

— На яку розмову? Чому мене? Що я зробила?

— Або я знаю? Але пані просили не затримуватися, бо вже пізно і треба лягати спати.

Жодного настрою розмовляти з сестрою Адама Анна не мала, проте уникнути запрошення теж не могла, а тому йшла туди приблизно із таким настроєм та бажанням, з яким засуджений іде на шибеницю.

— Перепрошую, пані кликали мене?

Тереза кивком голови вказала їй на місце біля себе на канапі.

— Присядь, дитино. Хочу з тобою трохи поговорити.

Відчуваючи, що їй стає не надто затишно, Анна підійшла до канапи й обережно присіла на її краєчок. Від хвилювання не знала, куди подіти руки, а тому переплела пальці між собою і міцно зціпила їх у замок.

— Не бійся, — ніби прочитавши її думки, Тереза лагідно усміхнулася їй. — Розумію, тобі зараз несолодко, але нічого страшного з тобою теж не сталося. З такими гарненькими дівчатами можуть трапитись і гірші історії.

Анна ковтнула клубок, який раптом підкотився до горла, і промовчала. Аякже, пощастило. Як мерцю. Хоча… Справді, могло бути і гірше.

Тереза багатозначно глянула на неї.

— Я бачила, в якому настрої ти сюди приїхала. Скажи, ти не хотіла їхати до мене? Хтось тебе примусив це зробити? Мені зовсім не хочеться покривати чийсь злочин. Може, ти посоромилася розповісти моєму братові правду?

Не наважуючись ворухнутися, Анна почувалася приблизно так, як почуваються на розпеченій пательні.

— Ні, мене ніхто не примушував. Я сама хотіла сюди приїхати і дуже вдячна пані за допомогу.

— Ти переконана в тому, що кажеш?

Мимоволі затримавши погляд на обличчі дівчини, Тереза скрушно хитнула головою. Ще зовсім молода та наївна. Якщо у неї й справді нема нормальної родини, їй дуже нелегко житиметься в цьому місті. Цікаво, чому Адам вплутався в цю історію? Йому шкода дівчину чи він має до неї якийсь свій специфічний інтерес?

Вона з секунду вивчала Анну. Вродлива — з тим не посперечаєшся, але на свій вік ще не виглядає. Адам такими не захоплюється. Та й занадто він тепер розсудливий для скандальних історій. Це щось інше. Може, справді бажання допомогти?

— Ну, добре, дитино. Ми більше не повертатимемось до цієї теми. Відпочинь з дороги. Завтра побачимось.

Повернувшись до кімнати, Анна кинула погляд на розстелене ліжко і, насилу тамуючи сльози, почала роздягатися. Швидше б добратися до ліжка, вкритися з головою і негайно заснути — так, щоб нічого не відчувати і ні про що не думати. Єдине, у чому тепер не сумнівалася, — їй таки доведеться навчитися приховувати свої справжні емоції.

Вона тремтячими руками дістала з валізи нічну сорочку, чисту білизну і сукенку на завтра. Хай хоч світ завалиться, але вранці вона не лише поводитиметься бездоганно, але й так само виглядатиме.

Розділ 8

Наступного ранку Анна прокинулася раніше, аніж звичайно, тихенько встала, вмилася і, надягнувши на себе звечора приготовлену сукню, підійшла до дверей. З тиші за дверима зрозуміла, що ніхто ще не прокинувся і що вона намарно зірвалася так рано. Здається, навіть куховарка та служниця ще сплять.

Намагаючись не шуміти, Анна застелила ліжко, присіла біля дзеркала і, взявши до рук гребінець, почала розчісувати волосся. За півгодини не лише акуратно його вклала, але й встигла знудитися від бездіяльності.

За якийсь час у помешканні нарешті почали прокидатися. Відчинялися і зачинялися якісь двері, Анна виразно чула чиїсь легкі кроки, приглушені жіночі голоси, хтось когось кликав, сміявся, щось розповідав, гримів посудом, а за декілька хвилин вона почула стук у двері і, озирнувшись, побачила на порозі покоївку пані Терези.

— Там за дверима на панну чекає пан Адам. Може, панна вийде до нього? Пан там давно стоїть.

Враз почервонівши, Анна схопилася на ноги. Адам? Тут? Він не повернувся додому? Ночував у сестри?

Вона кинула швидкий погляд на покоївку і, зауваживши, що та з надто виразним зацікавленням дивиться на неї, ще дужче почервоніла і вибігла з кімнати.

Не розрахувавши відстані, з розгону наштовхнулася на Адама, який стояв дуже близько від дверей.

— О, Боже… Перепрошую… Я ненавмисно…

Усвідомивши очевидну безглуздість своїх слів, замовкла.

Адам ковзнув поглядом по її схиленій голівці й насилу поборов у собі бажання поцілувати Анну.

— Як тобі спалось? Я скучив за тобою.

Вона злякано підвела голову.

— О, Боже… Мовчіть… Ще хтось почує…

На мить між ними запанувала тиша.

— Я хочу познайомити тебе з чоловіком сестри, — озвався Адам. — Вчора було надто пізно для того, щоб представляти йому тебе.

— Так, звичайно… Я розумію.

Пішла за Адамом, не сперечаючись, але, переступивши поріг кабінету, глянула на пана, який сидів за столом, і злякано потупилася. Чоловік Терези справляв враження суворого та вкрай непоступливого. А якщо він про все довідається?

Через силу примусивши себе привітатися з ним, Анна відчула, що червоніє, і не змогла відповісти на жодне поставлене їй запитання.

— Думаю, ми можемо допомогти панні, — сказав чоловік Терези, і до Анни дійшло, що вона взагалі не почула, про що він говорить. — Панна погоджується?

Злякано кивнувши, Анна глянула на нього, тоді знов розпачливо озирнулася на Адама. Що казати? Як поводитись?

Перехопивши її наполоханий погляд, той важко зітхнув. Таки не помилився, коли нічого не приховував від чоловіка Терези. Досить уважніше поспостерігати за Анною — і відразу стає зрозумілим, ким вона є насправді.

— Маю надію, панянка поводитиметься добре… — чоловік Терези ледь усміхнувся. — Панна може поки що йти. У нас із Адамом ще є розмова.

Вона кивнула і, не дивлячись ні на кого, вийшла з покою. Хай там як, але з помешкання її не виганяють, а отже, нічого певного не знають.

Подумки налаштувавшись на розважне поводження, Анна зберігала самовладання і впродовж усього сніданку. Не робила жодних спроб зустрітися з Адамом поглядом, уважно прислухалася до розмови за столом, а коли її про щось запитували, принаймні розуміла, що кажуть, і могла осмислено відповісти. Трохи насторожувало лише те, що господар помешкання надто пильно придивлявся до неї. Невже щось знає?

Скоса глянувши на чоловіка Терези, Анна без ентузіазму колупнула виделкою страву на тарелі й перевела погляд на Адама. Що за життя таке? Ще вчора Адам був поряд, вона торкалася, відчувала доторки його рук, поцілунки, пестощі, а зараз ані вона, ані він не можуть відкрито зазирнути одне одному в очі. Поводяться, немов чужі люди.

Вона уважніше придивилася до Адама. А ось йому зовсім не складно так поводитися. Кожен його жест, слово чи погляд виважені до найдрібніших деталей і, хоч як дивно, не здаються штучними або ж награними. Він спокійний, зібраний і коректно ввічливий. Схоже, що саме тут Адам у своєму звичному оточенні, а в них у Жовкві він лише пристосовувався до обставин.

Вона сумно всміхнулася. Тепер їй теж доведеться пристосуватися до обставин.

Після сніданку Анна відчула себе трохи вільніше. Господар пішов на службу, Тереза вийшла з кімнати, а служниця, прибираючи зі столу тарелі, була заклопотана своєю роботою. У кімнаті все ще залишався Адам, проте до нього Анна не наважувалася ані підійти, ані озватися.

Піймавши момент, коли служниця вийшла, Адам підійшов до Анни сам і легенько взяв її за руку трохи вище ліктя.

— Бачиш, ніхто тобі кривди тут не робить, — говорив неголосно, без особливих емоцій, проте дивився на неї так, ніби пестив поглядом. — Шкода, що я вже мушу йти.

Раптом Анні здалося, що він зараз нахилиться і поцілує її, але Адам зробив над собою зусилля і відпустив її.

— А тепер іди. Не залишайся тут. Тереза не повинна бачити нас разом.

Потупившись, Анна відступила, проте вже біля дверей озирнулася.

— Я чекатиму на вас, — самими лише губами прошепотіла вона. — А ви?

Адам хотів щось відповісти, проте вона не почула того, бо вибігла з кімнати.

Розділ 9

Поступово звикнувши до життя в родині Терези, Анна дедалі частіше ловила себе на тому, що почувається тут навіть краще, аніж вдома. На неї не кричать, нічого не вимагають, не примушують робити те, чого робити не хочеться, а пані Тереза не лише привітна, але й по-справжньому доброзичлива. Трохи непокоїть те, що чоловік пані Терези якось дивно подивляється на неї. Так, ніби намагається оцінити за якимись йому одному зрозумілими критеріями і те, що він бачить у ній, видається йому вкрай кумедним. Майже не сумнівалася — він щось підозрює, але з якихось незрозумілих причин тримає ці підозри при собі. Може, з почуття чоловічої солідарності з Адамом? Зрештою, нехай собі підозрює. Нічого страшного не відбувається. Пані Тереза прихильна до неї. Іноді навіть бере на прогулянку до міста або дозволяє супроводжувати себе тоді, коли робить візити. Якби підозрювала в чомусь поганому — ніколи б того не робила. Взагалі ставиться до неї ледь не як до рідної і терпляче вчить усього того, що має вміти й знати панна доброго виховання.

Відчуваючи вдячність до сестри Адама, Анна не лише прислухалася до кожного слова, але й щодуху бігла виконувати будь-яке її бажання, намагалася догодити, а понад усе тішилася тоді, коли вдавалося бути корисною. Не помітити такої відданості Тереза не могла і мимоволі почала замислюватися над тим, чи не залишити Анну в себе, проте категорична незгода чоловіка примусила її відмовитися від цієї ідеї.

Сприйнявши це як належне, Анна навіть не засмутилася. Дужче журилася тим, що не бачиться з Адамом. Майже весна, а жодних зрушень не помітно. Він навіть до сестри тепер не заходить. Може, повернувся до себе у маєток? А може, забув? Аж так швидко?

Якось, прокинувшись від яскравого сонячного світла і від того, що з даху на підвіконня капотить вода, Анна зрозуміла, що це вже не відлига десь посеред зими, а зима остаточно поступається місцем весні. Сьогодні навіть горобці за вікном цвірінькають інакше — жвавіше, бадьоріше — так, ніби передчувають наближення тепла і наперед тішаться з того.

Підвівшись, вона позіхнула і, намагаючись відігнати залишки сну, підійшла до вікна. А сонячно ж як! Аж очі сліпить. Навіть сніг де-не-де вже почав танути і струмками води побіг вулицею донизу.

Вона задоволено потягнулася. День починається не найгірше, а пані Тереза ще й обіцяла взяти її на прогулянку середмістям. Спочатку заїдуть у кравецьку майстерню на площі Фердинанда, потім пані Тереза хотіла випозичити декілька книжок у книгарні Вільда[23], а їй самій здалося б купити паперу для писання. Потім підуть до будинку старшого сина пані Терези. Той мешкає неподалік, одружений і має двох маленьких дітей. Завжди йшла туди із задоволенням. Не лише дуже любила дітей, але й почувалася з ними значно впевненіше, аніж із дорослими.

Анна кинула погляд на годинник. Саме час вмиватися, вдягатися і робити зачіску. Тепер ставитися до того абияк не могла. Мусила дотримуватися певного стилю поводження та відповідно до того виглядати. Це не вдома, де її майже ніхто не бачив. Тут зачіска, капелюшок, рукавички, шаль та прикраси повинні не лише личити їй самій, але й бездоганно пасувати одне до одного. Добре, що тепер у неї є з чого вибирати.

Вдягнувшись, Анна критично озирнула себе в дзеркалі й сама собі всміхнулася. Останні тижні пішли їй на користь. Щоки знов порожевіли та заокруглилися, очі вже не здавалися втомленими та переляканими, та й нова зимова сукня їй пасує. Шкода тільки, що Адам не бачить усього того.

Опинившись на вулиці, Анна з насолодою вдихнула повітря, яке вже пахло весною, і примружилася від яскравого сонця. Як добре, що пані Тереза взяла її з собою. В такий день гріх сидіти вдома — на небі жодної хмаринки.

Підібравши спідниці, Анна переступила через невеликий потічок талого снігу, який біг донизу, й усміхнулася. Як багато довкола дітей. У холоднечу та морози сиділи вдома, а зараз тішаться з того, що вже не зимно, що лагідно гріє сонце і що не треба надягати на себе так багато одягу, як у люті морози.

Привітавшись із сусідкою, Анна зосередилася на розмові з пані Терезою. Легкій, цікавій, приємній. Розмові ні про що і про все на світі. Саме такій, яку провадять тоді, коли добрий настрій і нема потреби говорити про щось серйозне та статечне.

Продовжуючи прислухатися до слів Терези, Анна одночасно придивлялася до одягу жінок, які йшли їм назустріч. Здається, того року рукави стали трохи вужчими, спідниці — пишнішими, а крій — вигадливішим. Треба й собі щось таке пошити? Весна не за горами. Дехто вже й сукні легші вдягнув.

Залишивши осторонь Гетьманські вали[24] та площу Святого Духа[25], вони майже дійшли до площі Фердинанда, аж раптом, проходячи повз один із будинків, Анна зауважила трохи дивну на вигляд жінку, яка вийшла з брами розкішної кам’яниці й зараз ішла до фіакра.

Повернувши до неї голову, Анна уповільнила крок. Не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила так чудернацьки вбрану жінку. Сукня ледь не бальна, надто декольтована та яскрава. І це посеред білого дня. Абсолютна відсутність гарного смаку та брак відчуття доречності. Хто вона така?

Анна ще раз зацікавлено ковзнула поглядом по сукні тієї жінки і ледь не зашпорталася, бо пані Тереза раптом пришвидшила крок і їй теж довелося йти швидше. Чому вона не дозволяє роздивитися незнайомку?

Озирнувшись, Анна з подивом зауважила, що, коли та жінка підібрала спідниці, щоб забратися у фіакр, з-під сукні визирнули зовсім не білі, а яскраво-рожеві нижні спідниці[26].

— Куди ти знов дивишся? — Тереза доволі безцеремонно смикнула Анну за руку. — Як тобі не соромно?

Почервонівши і ще не розуміючи, у чому її звинувачують, Анна ще раз озирнулася.

— А чому не можна туди дивитись? Хто вона така? Ви її знаєте?

Тереза зміряла Анну сердитим поглядом.

— Думай, що кажеш. Як я можу знати таку жінку?

Ще дужче почервонівши, Анна відвернулася. Отже, навіть дивитися туди категорично не можна.

Тереза скоса глянула на неї.

— На майбутнє раджу запам’ятати, що порядні панни ніколи не помічають таких жінок на вулиці, не говорять про них у товаристві й тим паче не зупиняються посеред дороги, щоб розглядати. Це жінка з вкрай поганою репутацією.

Приголомшена незвично суворим тоном Терези, Анна злякано кивнула. Будь-яке бажання розпитувати зникло остаточно, проте запитань стало ще більше. Що означає вкрай погана репутація? У неї самої теж тепер погана репутація, але, здається, не аж така. Певно, це одна з тих жінок, які продають себе за гроші. Про кохання там взагалі не йдеться. А вона ще ляпнула Адамові, що він її купив. Ніби поставила себе на одну шальку з такими жінками.

Цілком поринувши у свої думки, Анна не зауважила невеличкого двоколісного візка, який розвертався біля одного з мостів на площі Фердинанда, і з розгону наштовхнулася на нього. Дивом втрималася на ногах, але весь поділ нової сукні заляпала талим снігом. Злякано глянула на Терезу, але та лише мимохіть кинула погляд на брудні плями по низу спідниці й промовчала. Здається, це не провина, а лише дрібна неприємність.

Покінчивши з усіма невідкладними справами на площі Фердинанда, вони завернули на Галицьку вулицю, дійшли до Кафедрального собору і, проминувши його, вийшли на Головну площу[27]. Пані Тереза зайшла в аптеку «Під золотим оленем»[28], а Анна ледь затрималася при порозі, бо раптом відчула якийсь дивний дискомфорт. Так почуваєшся тоді, коли за тобою хтось потай спостерігає. Але хто? Може, хтось знайомий?

Вона ледь повернула голову і боковим зором зауважила, що біля фонтану Нептуна стоїть якийсь пан і уважно дивиться на неї. Машинально заховавши обличчя за крисами капелюшка, вона вже хотіла зайти в аптеку, проте в останню мить притримала двері. Перед внутрішнім зором знов виникла постать того чоловіка, й Анна відчула, як їй перехоплює подих захватом. Адам!

Рвучко озирнувшись, вона зустрілася з ним очима, проте Адам чомусь лише ледь кивнув їй головою, але з місця не зрушив.

Гублячись у здогадах, Анна штовхнула двері аптеки. Що за дивна поведінка? Невже він не зрадів зустрічі?

Намагаючись отямитися, Анна спробувала вслухатися в розмову пані Терези з аптекарем, проте жодного слова не почула, бо не змогла зосередитися на чомусь іншому, окрім думок про Адама.

— Панна так уважно слухає. Може, панна чогось потребує? — раптом почула вона звернене до неї запитання аптекаря. — Я панну слухаю.

— Що? Я? — Анна злякано кліпнула очима. — Ні, я нічого не потребую.

Скромно потупившись, вона дочекалася, доки Тереза залагодить свої справи з аптекарем, і разом з нею вийшла на вулицю. Намагалася не дивитись туди, де щойно стояв Адам, проте мимоволі шукала його поглядом. Невже він пішов? Невже не захотів побачитися з нею? Але чому? Сталося щось погане?

Тереза з підозрою глянула на Анну.

— Ти зблідла. Погано почуваєшся?

— Погано почуваюся? — розгублено перепитала її Анна, і сама не розуміючи, навіщо, але вхопилася саме за цю фразу. — Так, погано. Ліпше я піду додому.

— Додому? Але чому? Тобі ж щойно нічого не бракувало.

— Так, але… але… — Анна гарячково намагалася вигадати якесь пояснення свого стану. — Просто зараз я відчуваю, що в мене… Ну, ви ж розумієте, що в мене…

— Місячне нездужання? — по-своєму потрактувала її недомовки Тереза. — Але я ще хотіла зайти до сина. Може, моя невістка тобі зарадить?

Анна потай скосила очі туди, де ще зовсім нещодавно стояв Адам, і зітхнула.

— Ні, краще я сама повернусь додому.

Тереза невдоволено скривилася.

— Неможливо. Я не можу відпустити панну твого віку саму.

— Чому не можете? Це ж лише два кроки звідси. Ніхто й не знатиме.

— А якщо з тобою знов щось станеться?

— А що зі мною може тут статись? — Анна обережно роззирнулась довкола і відчула, що червоніє. Адам таки нікуди не пішов. Просто відійшов трохи далі.

— Я ж ні з ким не розмовлятиму і відразу ж піду додому… А ще я ноги промочила.

Витративши на вмовляння весь свій запас красномовства та п’ять хвилин часу, Анна таки переконала Терезу відпустити її додому і навіть зуміла приховати від неї радісний блиск в очах.

Адам підійшов до Анни відразу по тому, як пішла його сестра, мовчки взяв під руку і повів у бічну вуличку.

— Так не може продовжуватись, — він нахилився до неї, і в якусь мить Анні здалося, що він її поцілує. — Мушу серйозно з тобою поговорити.

— Поговорити? Тут? — вона ледь відступила і спробувала застережним поглядом втримати Адама на віддалі. — Тут надто багато людей.

— Добре, відійдемо кудись трохи далі.

Пройшовши Жидівською вулицею[29] повз синагогу, Адам зупинився біля зброївні[30]. У суботу тут було малолюдно, а ймовірність побачити когось знайомого була мінімальною.

— Я знайшов тобі місце компаньйонки при старшій пані. Думаю, вже незабаром ти переїдеш до неї.

Анна майже з острахом глянула на нього.

— Ви забираєте мене від своєї сестри?

— А хіба ти не знала, що мешкаєш там тимчасово?

— Знала, — Анна розгублено глянула на сніг, який лежав на даху зброївні, і відвела погляд. — Просто ваша сестра дуже до мене добра.

— У пані Беати тобі буде не гірше, аніж у Терези. Близької родини у неї немає, і вона погодилася тобою заопікуватися. Якщо поводитимешся розумно, то матимеш не лише добре утримання, але й сердечне ставлення до себе.

Зітхнувши, Анна знов втупилася поглядом кудись у мур зброївні.

— Чому ви вважаєте, що я того потребую?

— Я не думаю, я знаю. Тобі не варто залишатись у моєї сестри. Її чоловік знає про наші з тобою стосунки.

Від несподіванки Анна аж рот відкрила.

— Як знає? Звідки?

— Я сам йому сказав. Це не Тереза, яка ще довго не бачитиме очевидного. Зрештою, він усе одно мовчатиме. У нас із ним свої порахунки і спільні інтереси. Псувати дружні відносини через те, що я привів до нього додому свою коханку, ніхто з нас не збирається.

Кусаючи губи і намагаючись не виказати себе, Анна відвернулася. Доки Адам поводитиметься з нею, як із забавкою? Що за характер? А найгидкіше те, що вона його любить навіть таким. Очевидно, проблема в ній самій, а не в характері Адама. Це вона дозволяє йому робити все це.

Адам легенько взяв її за руку.

— Ти мене запитала — я відповів. Відповідь цинічна, але, як на мене, вона краща, ніж якби я намагався тебе обманювати.

— Принаймні, ви могли б мене попередити.

— І що б то змінило? Хіба те, що ти б уже не почувалася там комфортно.

Він уважніше придивився до Анни. Вона ображається на нього? За що? За те, що він намагається опікуватися нею? Цікаво, що тут поганого? Жодна жінка не здатна довго миритися з невлаштованістю власного життя. Коли-небудь Анна теж це зрозуміє, і тоді йому знов доведеться добре подумати над тим, щоб не втратити її для себе. Невинне захоплення стає дедалі серйознішим. Очевидно, Анна ввійшла в його життя у такий момент, коли йому дуже потрібні ці відчуття та зміни. Цікаво, чому йому залежить саме на ній? Ще й досі не міг того зрозуміти. А може, й не варто нічого розуміти. Вона молода, гарна, і йому хочеться мати її біля себе.

Вловивши щось дивне у поводженні Адама, Анна мимоволі занепокоїлася. Чому він мовчить? Чому так уважно вивчає її? Може, розсердився?

— Ти стала ще гарнішою, — раптом озвався він. — Спокійне життя пішло тобі на користь.

Адам обережно зняв із її руки рукавичку.

— Шкода, що зараз я ще не можу взяти тебе до себе, — торкався її шкіри дуже обережно, аж вкрадливо, лише ледь-ледь. — Я скучив за тобою. Знаєш?

Анна здивовано глянула на нього. Скучив? Аж так сильно? Але…

Десь позаду з даху зсунувся великий шматок мокрого снігу, вдарився об землю і, розлетівшись на дрібні грудки, захляпав їх із Адамом бризками.

Анна злякано сахнулася і забрала долоню з руки Адама.

— Я мушу йти. Як я потім пояснюватиму, де була стільки часу?

Вона взяла Адама під руку і, боячись спізнитись, так поспішала, що вже за чверть години вони підіймалися сходами до помешкання Терези, а Анна засапалася так, що насилу переводила подих.

— Зачекай. Куди ти летиш? — Адам притримав її за руку. — Ніхто за тобою не женеться.

Зупинившись на сходинку вище від нього, Анна заперечно хитнула головою.

— Мені не можна тут затримуватись. Нас побачать і…

Адам притягнув її на себе і, не зустрівши жодного опору, поцілував.

— О, Боже, що ж ви таке робите? — приглушено проговорила вона і на мить притиснулася до нього сильніше. — Тут не можна таке робити.

Адам усміхнувся.

— Хто там знає, що насправді можна робити, а що ні.

Випручавшись із обіймів, Анна збігла сходами вгору і раптом, не втримавшись, озирнулася. Чомусь саме зараз особливо гостро зрозуміла: все, що з нею відбувається, — це не фантазія, не гра, не мрія, а її власне, реальне життя, з усіма його плюсами та мінусами, з усіма несподіванками та змінами, з можливістю втрат і неможливістю тривалого щастя. Це життя вже нікуди не дінеться, не минеться, як сон на ранок, від нього не заховаєшся у вигаданому світі, не переграєш і не перепишеш начисто. Залишається хіба покластися на милість Божу і з головою поринути у вир забороненого кохання.