Ожеледиця

У ряду вбивць +1

Антон не міг дивитися на свою наречену. Колишню наречену. Він височів над нею, спираючись однією рукою на кут стола у великому холі її будинку, наче величезний херувим, що спустився з небес, з великими, як застиглі озера, очима і пшеничними кучерями. Вона, як повалений ангел, лежала біля його ніг у калюжі крові, що все ще повільно витікала з величезної рани на скроні. На противагу його світлому, її синяво-чорне, спеціально пофарбоване до весілля волосся вбирало у себе червоний сироп крові. Чорне і червоне. Обличчя було повернуте у зворотний від кривавого потоку бік і виділялося чистою білою плямою на загальному тлі. Майже непомітний, на три-чотири місяці вагітності животик виглядав горбком могили над щастям Антона.

– Аліно! Аліно! Аліночко! – ворушилися його губи на закам’янілому обличчі.

– Антон? Ти що тут робиш так пізно?

Огрядна жінка, вік якої явно підбирався до п’ятдесяти, спускалася сходами від спалень, що розміщувалися на другому поверсі. Було пізно – пів на дванадцяту ночі. Жінка була одягнена у довгий шовковий халат, на її обличчі лисніла неакуратно накладена зеленувата маска – Алла Володимирівна Шмідт намагалася боротися з віком.

– Аліна… Тут Аліна… Вона… мертва.

Хлопець відірвався від столу, на який спирався, щоб не впасти, і здивовано поглянув на свою руку – та була у крові. Лише тепер він подумав, що його, звичайно ж, запідозрять у вбивстві своєї нареченої. А як інакше? Ось вона лежить перед ним, кров усе ще витікає з рани на скроні, і в кімнаті, крім нього, нікого немає.

– Щ-щ-о-о? Щ-щ-о-о з Аліною? – грізно зашипіла на нього та, що мала стати його тещею.

Антон опам’ятався і, не сказавши ні слова, рвонув з дому. Уже вилетівши за двері, побачив, як віддаляються вогні легкової машини, на які ледь звернув увагу, і почув крик, який більше скидався на злісне виття пораненого звіра: «Вбивця-а-а-а!..»

Він помчав вулицею. Важка куртка, яку він так і не застебнув, розвівалася в повітрі і заважала бігти. Був грудень, холодно і слизько. Кілька разів він ледь не впав у мокре снігове місиво під ногами. Такі ж напіврозталі снігові пластівці падали йому на голову. Гаряче тіло тут-таки перетворювало сніг на воду, котра холодними потічками стікала за комір на спину і відразу ставала гарячою. Та ні холоду, ні вологи він не відчував – мчав світ за очі, і ноги самі привели цього летючого ангела, що несе звістку про смерть, до його друга Лаврентія, з яким він ще зі шкільних років ділив бутерброди, парту і все хлоп’ячі секрети.