Перламутрове порно

Джордж Бернард Шоу

Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з-під нашого дому. Темно-зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня-мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.

Інколи здавалося, що то пахне дорогий французький сир. Якийсь по-особливому смердючий — значить, вишуканий. Безнадійно-оптимістичний погляд на речі. Паті під час чуми. Чума під час холери. Поцілунки під час гаймориту.

Порпання у смітті — то шлях ініціації. Про це вам запросто розповість кожен казкар. І кожен бездомний. Знаєте, скільки всього він витягує щодня з потаємних хтонічних глибин смітника на світло свідомості? Жрець Зеленого Баку робиться в курсі справ кожної родини — хто з них чим живе і чим дихає, що намагається сховати і чого позбутися. Так Жрець пізнає Інших. Бо на себе йому давно вже наплювати.

А потім приїздить Рожевий Мерседес і відвозить все кудись у перламутрове небуття…

Взагалі— то, ми просто каталися. Що ще я вам можу сказати? їздили собі туди-сюди Європою і залишали всім грубезні чайові. Ми ненавиділи цю бадяжну Європу. Нас нудило від неї. Fuck kapitilism, fuck imperialism [1]. Ми могли запросто покинути своє осяйне авто де-небудь на вуличці Кракова і піти спати на лавку в парк. Чим, зрештою, поганий парк Старого Міста для парочки вишуканих панків? «Я українка, а він зі мною» -любила повторювати я. Здається, митники тремтіли.

Коли нам ставав на заваді дощ чи вітер, ми І мусили йти ночувати до дорогого готелю. Дешевих ми принципово не визнавали, бо за принцип мали цуплення дорогих речей із дорогих готелів, а також просте партачення готельного майна загалом. Обливати гівном шпалери милих скромних готеликів, де номер коштує п'ятнадцять баксів, а господар зичить вам на ніч свої вовняні шкарпетки, — річ занадто збоченська навіть як на нас. Хоча в дитинстві мій вихователь і казав, що найвіртуознішою потворою є та, котра підставляє вірного друга і прокидує того, хто витягнув її з найглибшої халепи, я так і не спромоглася жити згідно з його моральними настановами.

Ми жили, як собі хотіли і де хотіли. «Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має» — казав колись мій тато. Ми були абсолютно вільними. Певний час у нас було дуже багато грошей.

Траса Е 65. Здається, це була вона. Траса на під'їзді до Праги у найрозпеченіший туристичний сезон, наприкінці травня, коли всі готелі вщент забиті. Е 65. Так, саме ці цифри — мої нещасливі цифри невротика. Тоді всю дорогу головно траплялися вони.

— Дороги тут кращі, ніж у Польщі. -сказав він.

— А жінки гірші. — сказала я.

— Тут дороги ширші. — він.

— Як і жінки. — я.

Тоді він натиснув на газ сильніше і, бавлячись зі мною в смерть, відпустив руки з руля. Гонщик професіонал. З такими завжди страшніше, ніж із водіями маршрутних таксі. Руль на такій швидкості треба хоча би притримувати. Не як у картінгу — не тримати, а так, трохи притримувати…

— Навіщо возиш мене так, щоби смерть заглядала в очі? — викрикнула я йому в лице, коли швидкість сягнула 240. Викрикнула і не впізнала свого речення.

— Не кажи дурниць! — хотів було він узятися до керма, але я вже щосили тримала його за обидві руки, наскочивши згори, як сітка на тварину. Авто неслося далі по прямій. Із нами того дня нічого не сталося. Ні того, ні наступного. Траса Е 65 скінчилася завчасно швидко.

І це не має значення.

Його дружина щоранку вставала о сьомій. V Всі чотири роки, рівно в сім нуль нуль. І фарбувалася. Він ніколи не бачив її без косметики. Ніколи не знав, коли в неї місячні. Ніколи не чув, аби вона жалілася на біль при них. І ніколи не помічав, щоби вона ходила в туалет.

Героїчна жінка?

Хуй там. Вона однаково йому набридла.

Вона ніколи не спала голою, а завжди тільки в піжамі. Вона ніколи не ходила по хаті в потворних халатах, бігудях чи футболках із розтягнутим горлом.

Вона однаково йому набридла.

Дружина знала, що «важнєй всєво — пагода в доме». Як тільки він десь хоч трохи смітив (ну там, накришив щось біля компа, ляпнув чаєм на поверхню столу, кинув папірець від цукерки), вона відразу все те прибирала. Миттю. Невидимий біоробот. Вона слухала Земфіру.

І однаково йому набридла.

Вона ненавиділа Українських проституток із Московської окружної. Говорила пронизливим голосом. Проколювала всі придатні частини тіла і піддавала те тіло засмазі й татуюванню.

Однаково йому набридла.

Вона економно витрачала ті гроші, що він давав. Вкладалася в мінімум — у дві тисячі доларів на місяць, а це було нелегко. Возила сина зранку до дитсадка, забирала його звідти ввечері і пес зна що робила цілий день. (Що вона робила, сидячи вдома?) Жінка-загадка.

Набридла.

Змінювала настрої й обличчя «па нєпанятним, не паддающімся логікє законам», не бувала однією й тією ж, він не знав, яка вона насправді. А навіщо ж чоловікові правда? Правда — це коров'яча доля. Не коров'яча — це таємничість

Ха— ха! На-брид-ла!!!!

Сиділа й чекала його вірною Пенелопою, поки він ту су вав собі хтозна-де (в моєму місті) й бозна з ким (зі мною). Чому ж

Істамбул. Константинополь. Царгород.

Наші князі в сиву (меліровану?) давнину бігали туди прибивати щит на ворота.

За словами викладача історії університету Шевченка, де вчиться моя сестра, першим туди попхався князь Олег:

— Сидів собі дядько в Києві та й сидів. Нудно йому було. Робити нічого. От він і покликав своїх воїв, та й сказав: «Вої, сідайте на лоди». Сіли вої на лоди та й попливли в Чорне море. Пливуть-пливуть по морю, аж раз — підпливають до берега. Ой, та ти що — то ж берег Візантії. Поперевертали тоді вої лоди та й попричіпляли до них колеса. І вже не пливуть, а їдуть. А візантійці виглядають із вікон: «Іііі!!! Що це? Лоди їдуть! Ще-м такого не бачили!» — І з того дива здали Візантію. А ви кажете — щит на воротах прибили…

Шкода, що на той час, як ми застрягли в недільній {стамбульській пробці, я не знала цієї історії. А то неодмінно би розважила нею свого мена. Тоді би він не плювався, не лаявся, не проклинав би все на світі. (Я дико боюся, коли він здійснює всі ці процедури). Але ж зі Стамбульськими мостами дідька лисого тут розберешся, що й до чого, це вже точно.

— Блядь! — кричить він.

— Йобані очі! — підтримую я.

— Ну і куда тепер?! Нема тут виїзду! Ми рулили з Таксіма [2] і приїхали знову в цей грьобаний Таксім!

У нього болить ніжка. Вчора, коли ми блукали марсіанськими поверхнями Каппадокії [3], він було видерся на ду-уже високу скелю, а потім децл самовпевнено з неї зіскочив. А не треба було. Забив стопу. Добре, що не схибив на двадцятку сантиметрів — так би вже не було в мене мена.

— І про що ж ти думав? — любо спитала я в нього тоді, — у тебе ж всі гроші наші, і квитки в тебе, і машина на тебе орендована!

Ну, це я на той випадок бідкаюся, якби він шугонув у прірву. Тоді би в нього вже, принаймні, ніц нічого не боліло. Не те, що зараз. Йой, бідося.

У неділю в Істамбулі закрито ВСЕ. Крім, ясна річ, ресторанчиків-кафешечок-подарун-кових магазинчиків.

— Туристів же, як гною. Аптеки ні одної. — шарю я вже з переляку римами.

Втім, одна таки знайшлася. І підказав її адресу офіціант із ресторанчика, де мій нещасний глитав свій кебаб. Не просто підказав, а карту мені намалював, все розсусолив, написав і біг за мною аж до трамвайної зупинки (авто ми залишили на платній стоянці, де нас пригощали лимонадом і давали заряджати мобільні з розеток, а самі й слова англійською не казали, просто такі от вони кайфові турки!) — так от, він біг, бо помилився в якійсь одній букві у назві тої аптеки. Так, ніби я погордувала би відкритою аптекою, не співпади в неї буква в назві із моїми секретними даними. Хороший був офіціант, одним словом. Я аж обійняти його захотіла. Ну, як мінімум, він змінив мою «точку збірки» враження про братство офіціантів. І, як максимум, закріпив стереотипне уявлення про турків як про гостинний нарід. Хоч вони і в полон нас брали, і в гареми оптом здавали, а все ж. їм уже за їхню пах-лаву [4] півісторії пробачити можна. І ще пів-історії за фалафелі [5].

Я спокійнісінько (ніхто мене не лапав, не смикав, не приймав за «Наташу» [6]) під'їхала три зупинки трамвайчиком, спокійнісінько (ніхто не біг за мною, не кусався, не намагався викрасти) прочвалала до Університету, показала двом дядечкам з брудними нігтями, але чистими поглядами, свого папірця, і вони тикнули мене носом в аптеку: «Всьо. Прийшла».

— Хеллоу, — кажу гарненькій аптекарці, — ай нід еластик бендідж енд самсінг лайк фастум-жел.

Про еластичний бинт вона зрозуміла. А про все інше посміхається. Ну, думаю я, ось він -час. Вилізаю на табуретку, махаю щасливо руками, зображаючи камікадзе на крилі літака ІЛ-86, потім із грюкотом валюся на підлогу. Відтак переходжу в образ Кривенької Качечки, шкутильгаю туди-сюди аптекою, кривлюся від дикого болю, задираю капець до рота і дую на капець. Аптекарка мовчки дивиться. Доброзичливо при цьому посміхається. І вже геть доброзичливо каже відтак:

— Добре, я зрозуміла. Ось вам мазь, що за складом дуже добре підійде — вона віл алергій, травм, забоїв, розтягів…

Ви думаєте, я присоромлено опускаю очі? Ні! Я просто розплачуюся і дуже так широ-прещиро, як то українці вміють робити тільки за кордоном, дякую гарненькій аптекарці, даю| їй гроші й притискаю до серця целофановий кульочок з фармацевтичним добром.

Перформанс закінчився вдало. І актори,; і глядачі прониклися і кінчили.

З викарбуваним на пиці щастям приношу І куплене добро своєму страднику. Він також тішиться — залишає офіціанту недитячі чайові. [ Ми дибаємо вузькою вуличкою (а а а а!!!! І Б є є є є є є є є!!!! І я вживаю це кліше стосовно описів деталей незнайомих міст! Ха-ха!) до лавочок, сідаємо там і мастимо ніжку 43-го розміру живильною мазюкою. Вона відразу ж, як у нормальній олдовій казці, допомагає, і наші три здорові і одна не луже стопи намилюються в бік Айя-Соф'ї.

По дорозі шкутильгун ще хоче фотографувати високих турчанок, з головою завішаних чорним, але вони хвацько никаються за спини своїх курдупликів-чоловіків. І як тільки два метри зросту вміщаються за метром п'ятдесят? Дива.

Все так чудово, все так чудово, курва, все. Так чудово…

Р.S. Ага, все так чудово. Якби ще гіперактивні поборники ісламу не виколупували очі християнським святим на фресках Каппадокії (бо в них, бач, ніззя людей зображати) — був би всезагальний SUPER GUT.