Принц Ґаллії

Розділ XIV

Коли на полюванні він несподівано впав з коня, то розцінив це як іще одну ланку в довгому ланцюгу прикрих пригод сьогоднішнього дня — аж ніяк не найкращого дня в його житті. Він навіть не підозрював, що саме цього дня йому таким химерним чином усміхнулася доля… Але всьому свій час.

Цькування оленя було в самому розпалі, тож і не дивно, що ніхто з учасників полювання, включно зі слугами, не помітив його падіння. Він не покликав на допомогу, не просурмив у ріг, а лежачи під кущем, пристрасно дякував Богові та хвалив себе за виявлену спритність, що при такому раптовому падінні не розбився, нічого собі не зламав, навіть як слід не забився і відбувся лише легким переляком та гострим попервах болем у правому плечі, який, утім, швидко минув.

„Ну, ні!“ — подумав він. — „На сьогодні з мене досить. Я вже ситий по зав’язку і олениною, і кабанятиною, і дичиною пернатою, і взагалі всім цим бісовим полюванням — диви, ще об’їмся… Повернуся краще до замку. Від гріха подалі…“

Околиці були знайомі йому з дитинства. Крекчучи, він підвівся з трави і впевнено рушив назустріч своїй долі.

Невеликий замок, що слугував йому за мисливську резиденцію в цих краях, стояв неподалік. Молодий вельможа йшов без поспіху, муркочучи собі під ніс пісню, яку, вочевидь, склав сам, оскільки час від часу він змінював у тексті окремі слова, а то й цілі рядки, невдоволено морщився, коли в нього щось не виходило, і втішено гмикав, коли знаходив вдалу метафору.

Заглиблений у це заняття вельможа-поет не дивився, куди несуть його ноги, як це часом буває, коли йдеш знайомою тобі місциною, маючи цілком певну мету своєї подорожі і думаючи про щось своє. Пізніше він згадав, що при цьому зробив добрячий гак, але тільки недбало знизав плечима: яка важниця, всяке буває. Йому й на думку не спадало, що, можливо, це не випадковість, не простий збіг обставин, що саме тоді, коли він наблизився до широкої трактової дороги, яка навпіл розтинала безкрай довколишнього лісу, саме в тому місці, прямо перед ним, а не за милю чи дві від нього, пролунав сповнений відчаю крик:

— Люди! Рятуйте!

Повернувшись із чарівного світу поезії до суворої дійсності, де люди страждають і вмирають насправді, а не вдавано, молодий вельможа заквапився на голос і невдовзі побачив трьох голодранців, що оточили посеред дороги самотнього вершника. Двоє намагалися стягнути свою жертву із сідла, а третій міцно тримав за вуздечку стару строкату шкапу, таку жалюгідну на вигляд, що до неї аж ніяк не пасувала горда назва „кінь“.

Не стишуючи ходи, вельможа вихопив з піхов меча і водночас коротко просурмив у ріг. Різкий, пронизливий клич розлігся навкруги.

Голодранці здригнулися і дружно повернули голови. Забачивши на узліссі озброєного сеньйора, вони на мить остовпіли, а потім, не змовляючись, дременули до найближчих хащів.

„Боягузи!“ — презирливо подумав вельможа, підходячи до врятованого мандрівника.

Це був старий, геть посивілий чоловік років шістдесяти, але ще досить міцний на вигляд і кремезної статури. Він був одягнений у поношений селянський одяг з грубої тканини, потріпаний солом’яний капелюх і побиті старі черевики, які ледве трималися у нього на ногах.

Упізнавши свого рятівника, старий негайно спішився і низько вклонився йому:

— Ваша світлосте!

— Хто вони такі? — спитав вельможа, вказуючи в напрямку, де зникли за деревами голодранці. — Ти їх знаєш?

— Ні, монсеньйоре, не знаю. Злодюги якісь. Багацько їх нині розвелося.

— Що вони хотіли від тебе?

— Вимагали, щоб я віддав їм коня та гаманець. А в мене ж ніякого гаманця нема. Кілька су в кишені — ось і весь мій скарб… Не рахуючи, звісно, коня.

— І зброї в тебе, як бачу, немає.

— Анічогісінько, монсеньйоре.

— То якого ж ти біса подався до лісу, коли беззбройний? Смерті шукав?

— Ніякого не біса, — перелякано перехрестився старий. — Мене Бог веде.

— Ба! Що ти кажеш?! Сам Бог… А хто ти, власне, такий?

— Ґотьє мене звати, монсеньйоре. Я служив на стайнях батька вашої світлості — царство йому небесне! — доки не покликав мене Господь.

— Куди покликав?

— Спершу до монастиря, а тепер ось — у дорогу.

Вельможа зміряв старого прискіпливим поглядом.

„Божевільний. Правдивий шаленець…“

— Кажеш, тебе Бог веде? То чом же він привів тебе до розбійників?

— Але ж і врятував, монсеньйоре, — заперечив старий.

— І то правда, врятував… Гм. З моєю допомогою.

— Атож, монсеньйоре, з допомогою вашої світлості. І це велика честь для мене.

— Дуже цікаво! — мовив вельможа. — І куди ж тебе Бог веде? — запитав він таким тоном, яким зазвичай питають: „Куди тебе дідько несе?“

— От цього я сказати не можу, — серйозно відповів старий Ґотьє, не завваживши відвертої іронії в останніх словах співрозмовника. — Це велика таємниця, монсеньйоре.

— Таємниця? — насупився вельможа. — Навіть для мене?

— О, монсеньйоре! Для мене також.

— Га?! — здивувався вельможа.

— Отож-то й воно, монсеньйоре. Чи став би я приховувати щось від вашої світлості, мого рятівника.

— Гм… Оце так-так! І яким же чином Господь указує тобі шлях?

— Утім-то й річ, монсеньйоре! Щоранку, прокидаючись, я вже знаю, що робитиму вдень.

— Чудасія та й годі! Отже, ти знав, що я врятую тебе?

Ґотьє похитав своєю сивою головою:

— Ні, монсеньйоре, не знав. Але Господь сповістив мене, що сьогодні я маю заночувати в мисливському таборі вашої світлості.

Вельможа раптом насторожився і підозріло глянув на нього.

— А ти часом не хитруєш?

— О ні! — палко запротестував старий, відкрито і простодушно дивлячись йому в очі. — Як я можу брехати вашій світлості! Так мені Бог сказав, і це свята правда.

— Дивна ти людина, — констатував вельможа. — Та хоч там як, отримаєш у мене і їжу, і нічліг… А Бог що, заборонив тобі брати зброю?

— Ні, монсеньйоре, не забороняв. Та в мене її не було.

— Що ж, це можна виправити. Раз ти служив у мого батька, я дам тобі зброю; так Господь матиме з тобою менше клопоту. Бо дуже невдячне це діло — рятувати когось чужими руками. І не надто певне таке заступництво, наважуся стверджувати. Якби мій кінь не спіткнувся на рівному місці, лежав би ти зараз мертвий отутечки на дорозі… Якщо, звісно, Бог не надумав би задля забави вразити твоїх кривдників стрілами небесними…

Він відмовився від запропонованого старим Ґотьє вельми сумнівного задоволення сісти на його шкапу, і обидва рушили пішки. Дорóгою вони розмовляли про поклик Божий, що вів старого до незнаної мети. Молодий вельможа вже остерігався відверто кепкувати з Ґотьє — дедалі більше він переконувався, що його несподіваний супутник несповна розуму.